Наскок Охоронної боївки ОУН Івана Огородницького -“Пугача”. на райцентр Комарно.

Іван Огородницький - “Пугач”

19–20 серпня 1944 р.

Дезорганізація роботи окупаційної адміністрації була одним із основних завдань бойової діяльності відділів УПА і збройного підпілля ОУН. 

Для цього, зокрема, здійснювалися наскоки на ворожі адміністративні осередки, насамперед райцентри. Крім того, такі акції мали значне пропагандистське значення для населення і повстанців і, деморалізуюче, – для ворога. Саме таким був наскок на райцентр Комарно Дрогобицької області (тепер місто Городоцького р-ну Львівської обл.). Причому він був здійснений не відділами УПА, а самооборонними кущовими відділами (СКВ) та повітовим охоронним відділом ОУН, який після переходу фронту збільшився до розміру неповної сотні і кілька місяців діяв під назвою “Повстанча група ім. Перуна”.

Охоронну боївку ще в часи німецької окупації створив військовий референт ОУН Городоцького повіту Іван Огородницький-“Пугач”. З нею провів ряд вдалих бойових акцій проти окупантів та польських збройних формувань. Боївка базувалася в лісових околицях південно-східної частини Комарнівського району, військовий референт якого, Василь Росяк-“Водяний”, був найближчим співробітником “Пугача”.

Із приходом радянської влади боївка та місцеві СКВ значно поповнилися, в першу чергу тими, хто ухилявся від призову в Червону армію й не хотів воювати за імперіалістичні інтереси Москви. Загалом в тодішньому Комарнівському районі від служби ухилилися 1657 осіб із 2244 військовозобов’язаних. Всі вони складали базу для діяльності повстанських відділів. Так, Комарнівський СКВ нараховував 30-60 осіб, мав на озброєнні 2 ручних кулемети, 3 автомати, гвинтівки.

Чисельно зріс і відділ “Пугача”. За повстанськими даними, наприкінці серпня – на початку вересня 1944 р. він відповідала неповній сотні (роті). Це дає підстави оцінювати чисельність на 80-100 осіб, зведених у дві чоти (взводи). Відділ впродовж серпня–жовтня 1944 р. виступав під іменем “Повстанча група ім. Перуна”. Така назва взята на честь одного із організаторів суспільно-політичного життя Комарнівщини у 1930-х рр., повітового провідника ОУН Ананія Перуна. Він помер 9 липня 1941 р. після тривалої хвороби (туберкульоз горла) і похований у спільній могилі з в’язнями, помордованими енкаведистами в комарнівській в’язниці.

Базою “Повстанчої групи ім. Перуна” була гаївка Мархвин на узліссі неподалік присілка Паланики села Татаринів (тепер Городоцький р-н).

Радянські органи вважали, що чисельність “Повстанчої групи ім. Перуна” складала 1300 осіб, з них 400 - озброєних. Очевидно, що таке перебільшення зумовлене не лише поганою розвідкою, а й намаганням виправдати неефективну боротьбу із повстанським відділом. Озброєння оцінювалося в один крупнокаліберний кулемет, один станковий кулемет, три ручних кулемети, решта - автомати і гвинтівки.

Втрати від дій відділу “Пугача” у серпні 1944 р. радянська влада подавала на 4 вбитих офіцери та 4 солдати ЧА, 6 осіб партійно-комсомольських працівників і 10 місцевих активістів.

В рамках реалізації заходів щодо проведення мобілізації Комарнівський райком КП(б)У скерував групи райпартактиву та працівників військкомату в села Татаринів, Мала Горожанна, Повергів, Колодруби. Фактично, це було виловлювання призовників. У Татаринові після трьох ударів церковного дзвону населення втекло в ліс. Побачивши це, І. Огородницький взяв зі собою кулеметника та ще трьох стрільців і вирушив у село. Біля сільради повстанці обстріляли облавників на чолі з дільничим уповноваженим райвідділу НКВД Антиповим. Відтак до Татаринова вирушила решта відділу. В результаті бою облавники відступили. Вбито 2 енкаведистів, одного поранено. Ще 4 енкаведистів і солдатів 1-ї гвардійської армії затримано. Повстанцями здобуто 3 ППШ та 4 гвинтівки. Власні втрати - один поранений в руку.

По обіді того ж дня на Мархвин підтягнулися чотири СКВ, зокрема, Комарнівський (кущовий Василь Мисаковець-“Криловий”), Татаринівський (Іван Грабовенський -“Морозенко”), Чуловицький (Володимир Зайшлий-“Гонта”). Смерком вони спільно із “Повстанчою групою ім. Перуна” вирушили в напрямку райцентру Комарно, який знаходився на відстані 11 км. Зведений відділ поділено на групи, чисельно близькі до роїв (відділень). Більшовики згодом перебільшено оцінювали чисельність повстанців на 200-300 осіб. Метою акції було, насамперед, звільнення в’язнів.

Під містом отримано відомості від розвідників, яку вдень провели підпільники “Горський”-“Багряний” та Роман Прухницький-“Сова”.

Повстанці наблизилися на віддаль 100 м до будинку райвідділів НКВД і НКГБ, неподалік яких містилася і тюрма (КПЗ – “камєра предварітєльного заключєнія”). Близько 2 год. вночі 20 серпня, після оклику варти в’язниці “Стой, кто ідьот?!", почався бій. Працівники каральних органів та винищувального батальйону зайняли оборону в будинку НКВД і НКГБ. Повстанці обстрілювали їх кулеметним, автоматним та рушничним вогнем. Бій тривав близько години.

Група під командуванням “Грома” прорвалася крізь щільний автоматний вогонь під стіни тюрми, знищуючи гранатами охорону КПЗ. Це зупинило вогонь ворога на одному із відтинків, що дало можливість групі на чолі із В. Зайшлим-“Гонтою знищити охорону КПЗ і з вигуками “Слава Бандері!” розбити сокирами і ломами тюремні двері та випустити в’язнів. Ще одна група обстріляла пункт ВНОС (“Войска наблюдєнія, оповєщєнія і связі”). В приміщення пошти кинуто гранату.

Після цього повстанці зібралися біля пошти і залишили райцентр під спів “Гей видно село…” та інших маршових пісень. Неподалік церкви роззброєно стійкового “робітничого батальйону”, з працівниками якого, переважно східняками, проведено коротку гутірку про мету боротьби ОУН і УПА.

Один із учасників акції згодом згадував: “У висліді наскоку на Комарно звільнено 35 арештованих людей з різних сіл району. Вбито теж кільканадцять большевиків, однак про це точно годі казати, бо большевики конспірували свої втрати. Наскок викликав серед большевиків великий страх і паніку. Зараз зрана по нападі вони розібрали на річці міст, щоб не будо доступу до міста з цього боку, а на місті через цілий день не було видно ані одного енкаведиста. Ще більше значення мав наскок у морально-політичному відношенні”.

Радянські документи повідомляли про втрати повстанців на 15 осіб, з яких нібито 6 вбитих, трупи яких “забрали зі собою”. Про власні втрати більшовики взагалі не згадували, тільки повідомляли про знищення охорони КПЗ. Насправді в акції загинув тільки один стрілець. Ще один був легко поранений в руку.

Більшовики намагалися применшувати і кількість звільнених в’язнів. В звітах, поданих відразу після нападу, їх чисельність подано на 7 осіб. Згодом нагору повідомлялося вже про 17 звільнених. А вже у 1947 р. у довідці Комарнівського райвідділу МГБ зазначалося, що з розбитого КПЗ звільнено 30 заарештованих.

Натомість у повстанському звіті, датованому жовтнем 1944 р., повідомлялося про визволення 25 мирних українських людей. Пізніше один із учасників наскоку (ймовірно, районний референт пропаганди Олекса Ольховий-“Горліс”-“Черемха”) писав у підпільному виданні “Літопис УПА” про близько 35 в’язнів, які вийшли на волю із розбитої тюрми.

Один із них, підпільник Іван Гриб -“Соловій”, хоч і скатований та знеможений, допомагав втомленому кулеметникові нести зброю і розповідав, що в тюрмі його били кулаками, ногами та нагайками. “Соловій” приєднався до “Повстанчої групи ім. Перуна”, де воював до переходу у відділ УПА “Жубри” в жовтні 1944 р. Згодом був кущовим, загинув 3 квітня 1951 р.

Відтак пішли зачистки терену. Перша облава відбулася по гарячих слідах 21-22 серпня силами оперативних працівників обласного управління та районного відділу НКВД спільно з ротою 17-ї бригади внутрішніх військ. За радянськими, як звично, перебільшеними даними, в операції вбито 27 і затримано 26 осіб. Також військова частина ЧА нібито вбила 15 і полонила 9 осіб .

Після глибшої підготовки відбулася велика облава проти відділу “Пугача” і “Водяного” за участі чотирьох полків 4-го Українського фронту, 3 батальйонів прикордонних військ, а також працівників НКВД. Впродовж 3-6 вересня 1944 р., було прочесано лісові масиви та населені пункти району. За радянськими даними, нібито вбито 276 підпільників, затримано 19 осіб, але при цьому захоплено всього 3 кулемети, зокрема 1 станковий, 19 автоматів, 28 гвинтівок, ПТР і кілька складів зброї та продовольства. Після облави до військкомату з’явилося 1026 військовозобов’язаних, які ухилялися від призову.

Натомість у звіті ОУН повідомлялося про знайдених сімох вбитих облавниками. Затриманих допитували над ямою з трупами, погрожуючи розстрілом. В с. Колодруби вбито 5 старших косарів (зокрема, одного 70-літнього), в с. Блятівка (тепер с. Листв’яний Миколаївського р-ну) - 7 старших господарів (зокрема, сліпого і німого) за те, що в хаті були тризуби. В одному селі розстріляно солтиса і двох жінок, в іншому солдати зґвалтували 17-літню дівчину.

Незважаючи на масштаби, ця радянська операція не завдала “Повстанчій групі ім. Перуна” серйозних втрат.

Все ж в одній з облав, у с. Сайків (тепер Миколаївський р-н), 17 вересня 1944 р. загинув командир “Пугач”. Він посмертно відзначений Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги та іменований спочатку старшим булавним, а відтак хорунжим УПА. “Повстанчу групу ім. Перуна” очолив чотовий “Чорній” (бл. 30 років, зі с. Горбачі Пустомитівського р-ну; ймовірно. теж користувався псевдонімом “Павлюк”). При цьому відділ підпорядковувався В. Росякові-“Водяному”.

Чергова велика акція “Повстанчої групи ім. Перуна” відбулася 4 жовтня 1944 р. Під загальним командуванням В. Росяк -“Водяного” між селами Грабівно і Підзвіринець зроблено засідку на конвой в’язнів, затриманих у с. Повергів. В неї потрапили 54 більшовиків, серед яких було 34 місцевих поляків, які брали участь в облавах. Вони конвоювали 11 (за радянськими даними) або 8 (за повстанськими) затриманих українців.

“Повстанча група ім. Перуна” чисельністю 40 вояків окопалася на узліссі і, пропустивши передню стежу, відкрила вогонь по 8 возах, на яких їхали облавники і затримані. Почався бій. В тил більшовиків, які залягли до оборони, вдарив Татаринівський СКВ на чолі з І. Грабовенським-“Морозенком”, який надійшов на допомогу. Конвойовані українці втекли до лісу. Одну жінку з них облавники при втечі вбили, а семеро чоловіків вирвалися щасливо.

В результаті п’ятигодинного бою, за радянськими оперативними даними загинуло 3 і поранено 7 працівників НКВД та бійців винищувального батальйону, а ще 30 пропали без вісти. 11 затриманих звільнено. У звіті ОУН повідомлялося про загибель 42-45 з 54 облавників при власних втратах 1 вбитим та двома легко пораненими в руку. Загинув, власне, командир “Повстанчої групи ім. Перуна” “Чорній”, який з одним роєм подався в бік Підзвіринця і Татаринова шукати тих конвоїрів, які втекли. На полі біля Підзвіринця він відірвався від групи і був обстріляний з-під копиці серією з автомата та рушничним вогнем. Після 7 годин мук помер.

Ця акція викликала чергову хвилю масових облав, для чого прибув начальник Дрогобицького обласного управління НКВД генерал-майор Олександр Сабуров. Вже наступного дня в в с. Татаринів затримано 50 чоловіків, в с. Повергів спалено 22 господарства, в передмісті Діброва м. Комарно в хаті згоріла старша жінка. За радянськими даними (очевидно, перебільшеними) в облавах 6 жовтня затримано 76 осіб, а впродовж 7-10 жовтня - ще 250 осіб та нібито вбито 62 підпільники. Затриманих, які були переважно з Татаринова і Підзвіринця, після допитів майже всіх звільнено. За повідомленням повстанських звітів, 9 жовтня в Татаринові вбито 3 селян, наступного дня в Новосілці - ще двох.

В результаті втрати командира і масових облав “Повстанча група ім. Перуна” фактично припинила існування у жовтні 1944 р. Частина її стрільців перейшла до створюваної на терені Комарнівщини сотні УПА “Жубри” (к-р “Яр”, згодом Микола Король-“Дир”-“Горлоріз”). Інша частина залишилася в охоронній боївці В. Росяка-“Водяного” (нараховувала до 30 осіб). В бою під Тершаковом 28 червня 1945 р. В. Росяк-“Водяний” загинув. Тоді ж полягли ще 14 стрільців його боївки і СКВ, ройовий боївки СБ та 8 вояків відділу УПА “Непоборні”, зокрема сотенний “Крутіж”.

Кому відома інформація про наскок на тюрму в Комарно, діяльність “Повстанчої групи імені Перуна” та її командирів, національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА на Городоччині, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.

Володимир Мороз

http://ukrnationalism.com

8 березня 1893р. у с. Цебрів (Тернопільщини) народився отець Микола Щепанюк - розстріляний 27 лютого 1937р. в м. Маґадані.

Походив із села Цебрів на Тер­нопільщині. Після закінчення гім­назії вчився на богословському факультеті Львівського універси­тету, а згодом в університеті Інсбрука. Митрополит Андрей Шептицький дуже прихильно ставився до Миколи Щепанюка та мав щодо нього великі плани, тому дещо за­смутився, коли той одружився.

В 1907 році Митрополит призначив отця Миколу священиком до катедрального собору святого Юра. В 1915-му отець Микола потрапив в числі «закладників» до Києва, і з того часу його доля пов’язана з ді­яльністю УГКЦ поза Галичиною. Разом із російськими греко-католицькими священиками Глєбом Вєрховським і Ніколаєм Толстим та римо-католиком Сигізмундом Наскраєвським вони створили Товариство Святого Папи Лева Великого, яке об’єднувало право­славних священиків і вірних, що прагнули подолання непорозумінь між католиками і православними.

Отець Микола опікувався греко- католиками не лише на території Києва, але й відвідував спільно­ти поза містом, навіть на Віннич­чині. В цей час кілька нащадків греко-католицького духовенства, яке було насильно приєднане до Російської Церкви, повернулися в УГКЦ і створили нові громади. Серед них варто згадати отців Ле­оніда Юркевича, Макарія Кондюка, Себастьяна Будзинського та Андроніка Руденка з Янушполя, що на Вінниччині. 29 травня 1929 року отця Миколу вперше зааре­штували, звинувативши в «контр­революційній діяльності та релі­гійному фанатизмі». Покарання священик відбував на Соловках, проте вже 26 серпня 1933 року його звільнили за станом здоров’я.

Повернутись до служіння в київ­ському храмі УГКЦ він уже не мав можливості, тож став настоятелем римо-католицького храму в селі Кримок Радомишльського району. Душпастирював у Боярці, Немешаєві, Клавдієві. Але 29 липня 1935 року його знову заарештували. Разом із групою римо-католиць­кого духовенства отця звинува­тили у формуванні «фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького і уніатсько­го духовенства на Правобереж­ній Україні». Суд виніс вирок – 5 років виправних робіт, які отець Микола разом із Апостольським адміністратором Луцько-Жито­мирської дієцезії РКЦ відбував у Магадані.

В жовтні 1937 року, за доносом, отця Щепанюка засуди­ли до найвищої міри покарання. 27 жовтня в Магадані отець Ми­кола Щепанюк був розстріляний. Про свою зустріч з його донькою пише Петро Цегельський: «При­гадалось мені, як у 60-х роках я з батьками відвідав у Києві вже дуже хвору і духовно зламану жінку – дочку о. Щепанюка, пані Сосенко. Доля була до неї несправедливою. Батько загинув на Соловках, чоло­вік відомий художник, син знаного етнографа, священика української автокефальної Церкви о. Ксенофонта Сосенка, заарештований зразу ж після вивезення її батька. Ціле своє життя жила під нагля­дом. Постійні ревізії, обшуки, ви­лучення навіть мистецьких творів чоловіка. Яка самотня жінка ви­терпить такий важкий хрест!..»

Джерело.http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/hutsulska-perlyna-na-berehah-dnipra/

http://www.missiopc.org.ua/index.php/biohrafii

8 березня 1940р. народився Леонід Осика, Український кінорежисер, сценарист. Фільми: «Камінний хрест», «Захар Беркут».

Народився в місті Києві, у робітничій сім'ї. Закінчив 8 класів і в 15 років поїхав навчатись у художньо-театральне училище Одеси. Займався він там по класу художник-гример-портретист.

Закінчивши Одеське училище, Леонід намагався вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), але не пройшов за конкурсом. Повернувся до Києва і пішов працювати викладачем гриму в Інститут театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Згодом, прийшов лист з ВДІКу від режисера С. Герасимова. У ньому йшлося, що комісія не встигла вчасно розглянути роботи абітурієнтів, а прочитавши всі, С. Герасимов дуже зацікавився твором Леоніда й запросив взяти участь у конкурсних іспитах. Юнак приїхав до Москви, з успіхом склав іспити і був прийнятий на курс С. Герасимова.

Творче зростання Л. Осики було дуже стрімким. Зняв свою курсову роботу «Двоє», де в головній ролі виступила А. Лефтій (перша дружина режисера).

З 1965 року працював на кіностудії ім. О. Довженка.

У 1968 році створив абсолютний шедевр українського і світового кіно — «Камінний хрест», знятий за оповіданням Василя Стефаника.

У 1972 році виходить стрічка «Захар Беркут».

Режисер не залишив кіно добровільно, а тяжка недуга різко зменшила можливість творчої реалізації.

16 вересня 2001 (61 рік) похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/8/30126/

8 березня 1946 р. сотня УПА на чолі з Михайлом Дудою – «Громенком» атакувала станцію Любича-Королівська.

Перешкоджаючи виселенню українського населення, сотня УПА на чолі з Михайлом Дудою – «Громенком» атакувала станцію Любича-Королівська (нині Люблінське воєводство, Польша), де розміщувалися підрозділи 3-ї дивізії Війська Польського. Повстанці підірвали міст, спалили вагони, знищили 7 членів переселенської комісії і близько 40 польських солдатів.

На фото. Михайло Іванович Дуда, — український військовий діяч, поручник Української повстанської армії, командир «Залізної сотні», що входила до 2-го Перемиського куреня 26-го Територіального відтинку «Лемко» оперативної групи УПА-Захід. 

Народження: 21 листопада 1921 р., Сороки Львівські

Смерть: 7 липня 1950 р. (28 років)

Псевдо: «Громенко», «Зиновій» джерело. (Вікіпедія).

7 березня 1941р.в с. Залав’є Теребовлянського р-ну московити заарештувало 13 членів ОУН та закатували їх. (імена та прізвища в статті).

Село Залав'є

*******

Хлопці та дівчата об’єднувалися в різні гуртки, секції. Неофіційно ж це було підпілля. Провідники ОУН навчали їх стріляти з різних систем зброї, долати водні перешкоди, шифрувальній справі та іншим військовим ремеслам. За сигналом зрадника «Сулими» енкаведисти виявили і схопили юних борців та відвезли до Тернопільської тюрми де й закатували. 

Ось вони, молоді герої: 

1. Петро Панас, 

2. Мирослав Якимів, 

3. Степан Шугин, 

4. Тимофій Брездень, 

5. Іван Кубішин, 

6. Михайло Кубішин, 

7. Іван Брездень, 

8. Федір Служак, 

9. Михайло Хома, 

10. Михайло Сосній, 

11. Михайло Гачкевич, 

12. Микола Гачкевич, 

13. Павло Гайовський.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/07/4bkf49z3ks/

7 березня 1933р. свідчення Голодомору: інформаційна довідка Вінницького обкому КП(б)У про те, що в с. Зозів Липовецького району селянка з'їла двох котів і двох собак, а згодом 4-річну дитину, бо "весь хліб забрала сільрада".

Село Зозів.

*******

За лютий місяць у селі померла від голоду 21 особа, за п'ять днів березня - 10 осіб, а загалом голодувало 200 сімей.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/7/29895/

7 березня 1932р. у Запоріжжі народився Володимир Дахно, Український кінорежисер і художник-аніматор, автор єдиного українського повнометражного анімаційного фільму "Енеїда" (за однойменним твором Івана Котляревського) та мультсеріалу «Як козаки…».

Батьки Володимира, (тато – полковник, мама – бібліотекар), змалку привчили хлопця читати “правильні” книжки. Після школи Володимир вступив до медичного інституту, але майже відразу перевівся в Київський інженерно-будівельний інститут на факультет архітектури. Разом з одногрупником вони розважалися на парах, малюючи козаків у різних кумедних ситуаціях, і непомітно підкладали їх у проектор, коли лектор демонстрував світові архітектурні шедеври. Після закінчення інституту Володимир Дахно почав працювати архітектором у Києві.

Згодом Володимиру Оксентійовичу запропонували роботу в новому творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів на студії “Київнаукфільм”.

У 1960 році Дахно дебютував як мультиплікатор із фільмом “Пригода перця”, а перша серія циклу мультфільмів “Як козаки куліш варили”, де Володимир Дахно виступив у ролі режисера та сценариста, вийшла у 1967 році.

“Я не дуже довго мудрував з козаками, — згадував Дахно. — Взяв та й намалював трьох запорожців на манер трьох мушкетерів. Один вийшов кругленький, маленький, інший — худий і довготелесий, третій – молодець, який пашить здоров’ям. Потім мені казали, що я дуже точно передав у цих персонажах український характер”.

Отже, головними героями стали три козаки: бурмило, коротун і силач: Грай, Око і Тур, але в самому серіалі їхні імена не звучать. Наступним у серії став мультфільм “Як козаки у футбол грали”, в якому команда українських козаків виграє кубок на турнірі, вийшов за два роки до завоювання Кубка київським “Динамо”, певним чином передбачивши цей успіх. Відомий динамівський воротар Віктор Банников розповів йому, що перед кожною грою “синьо-білі” всією командою дивилися на удачу “Як козаки у футбол грали”.

Хоч україномовних фільмів тоді не практикували, мультсеріал не заплямував себе російською. Сьогодні герої мультфільмів “Як козаки…” є одними з найбільш впізнаваних персонажів своєрідним національним символом.

З 1967 по 1995 рік Володимир Дахно створив дев’ять мультфільмів про козаків. Добрі та веселі козаки-мовчуни були генетичним контрастом до садиста Зайця із “Ну, постривай!” Працював Дахно не тільки над козаками. В цілому він створив понад 20 мультфільмів, серед яких найвідоміший — екранізація “Енеїди” Івана Котляревського.

В. Дахно до кінця днів продовжував віддаватися улюбленій справі: творити, передавати свої знання молодим мультиплікаторам і мріяти.

За два місяці до смерті Дахно з Олександром Вікеном обговорювали сценарій дев’ятого мультфільму — “Як козаки в тридев’яте царство ходили”, але спонсорів знайти не встигли.

28 липня (офіційно – 30.07) 2006 року близько п’ятої вечора уві сні не стало Володимира Дахно, делікатної, інтелігентної людини, творця кіно шедеврів про козаків. Так, в Києві на вул. Братиславська №38, де в 9-ти поверховому панельному будинку у однокімнатній квартирі з коридорчиком зі старою вішалкою, тісною кухонькою, доживав славний запорожець і дві киці Крася та Муся на мізерну пенсію у 280 (згодом – 340 грн.) та невелику стипендію за державну Шевченківську премію.

Джерело: uamodna.com

7 березня 1882р. в Дрогобичі на Львівщині народився Григорій Йосипович Коссак, командант Українських Січових Стрільців, полковник Української Галицької армії.

7 березня 1882р. в Дрогобичі на Львівщині народився Григорій Йосипович Коссак, командант Українських січових стрільців, полковник Української Галицької армії.

Походив із сім’ї багатодітного коваля. В їхній хаті часто гостював Іван Франко, з яким пізніше листувався. Навчався в дрогобицькій гімназії, закінчив учительську семінарію. Викладав у Бережанах, де закохався у вродливу вчительку Ольгу Яцковську. Згодом молоде подружжя вчителювало в Ясениці-Сільній.

Активний діяч «Просвіти», брав участь у створенні січового руху.

З початком Першої світової війни мобілізований до австрійської армії. Командир куреня Легіону Українських січових стрільців. Відзначився в боях за Маківку, визволяв Дрогобич від росіян. Згодом командир Першого полку УСС (1915-1916), засновник Вишколу УСС. Як колишній педагог, забороняв приймати в українське військо неповнолітніх, яким належало «пильнувати, насамперед, книжки й учитися, учитися й ще раз учитися, щоб бути корисним Україні».

Під час Листопадового зриву кілька днів командував українськими військами у Львові. Наприкінці 1918-го очолив Третій корпус УГА, згодом командував запіллям (тиловими службами армії).

Тяжко пережив угоду Симона Петлюри з поляками восени 1919-го: «Після безглуздого і злочинного запроданця нашої землі теперішнім українським урядом Польщі далі служити йому не буду». А після укладення угоди УГА з армією Денікіна залишив службу. Перебував на Закарпатті, у чеському таборі інтернованих галицьких вояків, емігрував в Австрію. Але в 1924-му, на хвилі «українізації» й «національного відродження», переїхав в радянську Україну. Викладав українознавство в школі червоних старшин у Харкові, очолював військову кафедру Дніпропетровського хімічного інституту.

У 1931-му заарештований разом із братом Василем і низкою відомих українських діячів за звинуваченням у приналежності до фіктивної підпільної терористичної організації «Український національний центр». 

Засуджений на 6 років, ув’язнення відбував на Соловках і на Уралі. Після звільнення (1937) мешкав у дочки в Москві, викладав німецьку мову на фабриці.

В лютому 1938-го заарештований вдруге, цього разу за звинуваченням у шпигунстві та приналежності до Української військової організації. 2 березня 1939-го Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до найвищої міри покарання і наступного дня розстріляний.

Реабілітований у 1989-му.

Джерело

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/7/1882-narodyvsya-grygoriy-kossak

7 березня 1856р. в с. Костянтинівка (або Стрюківка) на Харківщині народився Мартинович Порфирій Денисович - Український живописець, графік, фольклорист і етнограф.

7 березня 1856р. в селі Костянтинівка (яке за прізвищем місцевого поміщика іноді називали Стрюківкою) на Харківщині народився Порфирій Мартинович, живописець, фольклорист і етнограф.

В дитинстві на хлопця з сім’ї земського службовця сильне враження справили пісні та розповіді мандрівних кобзарів, лірників, чумаків. Малюванням серйозно захопився ще в гімназії.

Порфирій Мартинович. Фото: uahistory.com

«З самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще, – писав Порфирій Мартинович у листі до Опанаса Сластьона. – Рисував я й те, що бачив навкруги себе. Пізніше рисував аквареллю, найбільше теж з ікон. В Харкові, бувши ще в гімназії, дужче я брався до рисування, бо тут уперше довелось мені гарну живопись бачити і мав я змогу картинний музей при університеті відвідувати».

Навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Під час літніх вакацій мандрував українськими селами й містечками Харківщини, Полтавщини, Чернігівщини, збирав етнографічні матеріали, робив замальовки, портрети, ескізи. Серед найбільш відомих – «Оксана Бурштримиха» (1875), «Кобзар Тихон Магадин із села Бубни» (1876), «Кобзар Іван Кравченко (Крюковський)» (1876), «Петро Тарасенко» (1875), «Голова дівчини» (1877), «Чумак Мигаль з Вереміївки» (1880). У 1877-му отримав велику срібну медаль академії за малюнки з натури.

Як згадував Опанас Сластьон: «Могутня спостережливість, виключна, дивовижна художня пам’ять давала йому змогу його живі оповідання зараз же з надзвичайною швидкістю і красою ілюструвати, з виключною динамічною експресивністю. Про що б не почав говорити Мартинович, він зараз же хапався за олівець і, де тільки було можна, зоставляв свої рисунки. Тих рисунків була велика сила».

Був поводирем кобзаря Остапа Вересая, першим проілюстрував «Енеїду» Котляревського. Послужив моделлю для створення образу одного з козаків у картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Життя Порфирія різко змінилося після смерті батька, який забезпечував сина фінансово. Надалі митець живе в постійній нужді і впроголодь, сильно бідує.

«У його кімнаті не тільки стола або стільця, але й ліжка. Просто на брудній, ніколи не митій підлозі мішма валялися альбоми, теки, малюнки. етюди; по всьому тому він і спав, – описує останні роки Мартиновича в академії Опанас Сластьон. – До стіни була приставлена стара поганенька поляпана вапном драбина, що її тут забили вапнярі. Оце була вся обстановка його кімнати».

За кілька років життєві негаразди призвели до нервового зриву. Внаслідок важкої недуги залишив навчання й відійшов від активної художньої практики. Лікувався в лікарні для душевно хворих. Згодом виїхав на Слобожанщину й зосередився на збиранні фольклорних матеріалів. Вивчав дерев’яну архітектуру, збирав український одяг. Багато зібраних ним записів увійшли до збірки «Українські записи Порфирія Мартиновича» (1906), друкувалися на сторінках журналу «Київська старовина».

Заснував краєзнавчий музей у Краснограді на Харківщині (1922), де працював науковим співробітником в останні роки життя. Коли почався голод, свої скромні гонорари роздавав помираючим селянам. І сам помер від голоду 15 грудня 1933-го в рідній хаті в Краснограді.

Художні праці Порфирія Мартиновича зберігаються в музеях Києва, Харкова, Сум, Дніпра.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/7/1856-narodyvsya-porfyriy-martynovych-zhyvopysec-folkloryst-i-etnograf

6 березня 1950р. у райцентрі Славське у бою з московитами загинули Іван Онаць "Хміль" - станичний його дружина Параскевія Кіраль "Голубка" - підпільниця, її брат Григорій Кіраль "Панас" - заступник станичного.

Райцентр Славське 1950 роки

*******

Також загинув Лука Киртинець (Кришинський) "Чорнявий" - охоронець райпроводу.

Джерело. Літопис УПА. (Календар за 2020р.)

6 березня 1892р. у містечку Солотвин, що тоді входило до Австро-Угорської імперії, народився Іван Чмола, осаул Товариства Українських Січових Стрільців у Львові, командант зорганізованої в серпні 1914 року у Львові сотні УСС, полковник Київських Січових Стрільців, один із засновників пластового руху в Галичині, жертва сталінських репресій.

Батько Івана, Симеон Чмола, був суддею, мати Кароліна походила із сім’ї німецьких купців Бунцлів. «Історія їхнього подружжя не так романтична, як практична. Каролина Бунцель одружилася з українцем Дольницьким. Були у них син і донька. Коли очікували третьої дитини, Дольницький захворів і довелось йому помирати. На смертельному ліжку він попросив свого приятеля Симеона Чмолу заопікуватися жінкою і дітьми. Щоб якось вив’язатися з обіцянки, даної приятелеві, Симеон одружився з вдовою», - згадував син Івана Чмоли Ігор. Із тринадцяти дітей Кароліни до дорослого віку дожили троє: найстарший Володимир Дольницький, і два наймолодші – Іван та Іриней Чмоли.

До речі, від народження Івана Чмолу кликали Олесем. Але сталося так, що один із родичів, Олександр Чмола, в чомусь дуже провинився, і батько, покликавши хлопчика, заявив йому: «Від сьогодні ти не Олександер, а Іван». Ще одна трансформація, за спогадами того ж Ігоря Чмоли, стосувалася мови. За традицією, розмовною мовою в ті часи в родинах була польська. Але одного разу Іван та Іриней заявили батькам, що вони українці і мають розмовляти українською. І вся родина перейшла на українську.

Іван Чмола (праворуч) та його молодший брат Іреней з батьками. Фото: gk-press.if.ua

Симеон Чмола як суддя часто змушений був переїжджати з місця на місце, тож Іван закінчив народну школу у Бережанах, а гімназію – в Перемишлі. Там активно долучився до громадського життя, видавав підпільний журнал українською мовою. Пізніше вступив на філософський факультет Львівського університету (у 1920-х роках він додатково закінчить студії у Варшавському університеті, захистить дипломну працю з геології Карпат й отримає звання маґістра природничих наук), захоплювався спортом, пропагував здоровий спосіб життя. За спогадами сучасників 28 червня 1914 року у Львові на змаганнях на честь 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, у якому взяли участь спортсмени з усієї Галичини та Буковини, Іван Чмола успішно виступив одразу в п’ятнадцятьох видах легкоатлетичної програми. Був членом Українського студентського союзу, у 1912 році разом з Романом Дашкевичем входив до просвітньої комісії.

У 1908 році в Британії виходить книга Лорда Роберта Баден-Пауэлла «Скаутинг для хлопчиків», у якій викладаються основи виховання молоді з елементами військової підготовки та організації побуту в польових умовах. Книга за короткий час стає бестселером і розходиться по світу. Іван Чмола, знаючи англійську, переклав цю книгу і загорівся ідеєю організації таких скаутських гуртків на українських теренах, оскільки розумів, що для відродження українського державного життя потрібне своє військо і до цього треба готуватися змалку. Історія показала, що він мав рацію: 6 із 9 генералів УПА були пластунами. 

Іван Чмола (псевдо - Чмоль) у пластовому однострої. Фото: gk-press.if.ua

Перші пластові гуртки Іван Чмола організував ще в 1911 році. Крім походів у гори та основ таборування пластуни знайомилися з будовою гвинтівки системи Манліхера, вчилися стріляти, робили вправи з пластовими палицями, гвинтівками, займалися картографією, закладанням телефонів, копанням військових ровів, сигналізацією тощо. Першими пластунами були Роман Сушко, Іван Лизанівський, Олена Степанів. Паралельні пластові гуртки виникали з ініціативи члена Наукового товариства імені Шевченка, професора Олександра Тисовського та молодшого сина Івана Франка Петра.

Саме пластові гуртки стали основою створення першої української військової формації у ХХ столітті – Леґіону Українських січових стрільців, який став одним з найкращих добровольчих підрозділів австро-угорської армії. Першим з його відділів, який постав із львівських добровольців, була сотня Івана Чмоли, що брала участь у боях із частинами російської армії на горах Маківка та Лисоня в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова, біля гори Гаїмаки, в степах Поділля. 

Четарі УСС Іван Чмола та Осип Яримович над Золотою Липою. 1915 р. Фото: gk-press.if.ua

У 1916 році в бою під горою Лисонею сотник Іван Чмола потрапив у російський полон та був інтернований у російський концентраційний табір для австрійських військовополонених Дубовка біля Царицина (тепер – Волгоград), де на початку 1917 року зосередилась еліта УСС, зокрема поручники Андрій Мельник та Роман Сушко. В цей же час в Царицині з кінця 1916 р. перебував хорунжий одного з полків крайової оборони австрійської армії Євген Коновалець. Після падіння царату усі вони повернулися в Україну.

До розбурханого Києва Іван Чмола прибув у липні 1917 року. Тут він разом із Євгеном Коновальцем береться спочатку за організацію допомоги військовим в межах Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни, а з листопада 1917-го починається формування Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Іван Чмола командує 2-ю сотнею Галицько-Буковинського куреня, 2-ю сотнею 1-го куреня, згодом стає начальником коша Січових стрільців. Бере участь у придушенні січневого заколоту на Арсеналі, у боях армії УНР, у лютому 1919-го захищає від наступу більшовиків станцію Боярка.

У грудні 1919 року частина боєздатних підрозділів армії УНР вирушає у перший зимовий похід тилами денікінців та червоних військ. Інші підрозділи, серед яких був і 27-річний полковник київських Січових стрільців Іван Чмола, разом зі штабом відійшли на захід, де були інтерновані поляками. У 1921 році він отримав можливість повернутися в Галичину. Перед тим нелегально з’їздив до Києва, щоб забрати наречену, Парасковію (Асю) Мокроус із роду чернігівських козаків, з якою познайомився ще в 1919-му в Києві, де вона була сестрою милосердя в шпиталі. 

Молода родина оселяється в містечку Яворові на Львівщині. Іван викладає в українській гімназії географію та руханку (фізкультуру), береться за відродження пластового руху, регулярно проводить пластові таборування в Карпатах. Але у 1930 році польська влада ліквідовує Пласт і заарештовує його активістів. 20 місяців Іван Чмола провів у польській тюрмі, після звільнення переїжджає до Дрогобича, де викладає у приватній українській гімназії і так само нелегально провадить патріотичне виховання гімназистів у Пласті. З початком Другої світової війни його знову заарештували поляки й ув’язнили в концтаборі «Береза Картузька».

З приходом радянської влади Іван Чмола повертається додому, але залишається під пильним наглядом, тепер НКВД. Він щотижня мусить відмічатися у місцевому відділку, де йому регулярно нагадують про його участь в УСС. У червні 1940-го Іван Чмола зробить спробу втекти на Захід, але провідник зраджує.

22 червня 1941 року Івана Чмолу разом з іншими колишніми «усусусами» арештовує НКВД. Більше його ніхто не бачив. За непідтвердженою версією, Івана Чмолу енкаведисти перед відходом під натиском нацистів розстріляли в Дрогобицькій тюрмі 26-27 червня. Страчених нашвидкуруч закопали у братській могилі у дворі тюрми. Однак ідентифікувати тіло засновника пластового руху та видатного військового досі не вдалося. 

Сьогодні ім'я Івана Чмоли носить один з куренів Національної скаутської організації України «Пласт». Наразі «Пласт» налічує більше 8,5 тисяч членів і є наймасовішою українською молодіжною організацією. 

У Львові існує вулиця Івана Чмоли. У Боярці 30 листопада 2019 року на будинку залізничної станції було відкрито пам‘ятну дошку пластуну, старшині УСС армії Австро-Угорської імперії та СС армії УНР Івану Чмолі на честь які героїчної оборони станції Боярка та фастівсьої залізниці від наступу московитів 12-15 лютого 1919 року.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/6/1892-narodyvsya-ivan-chmola-odyn-iz-zasnovnykiv-plastovogo-ruhu-v-galychyni-polkovnyk-kyyivskyh-sichovyh-strilciv

6 березня 1873р. с.Товстеньке Тернопільщина народився Сидір (Ісидор) Тимофійович Голубович — Український Галицький державний діяч, адвокат, доктор права, посол австрійського парламенту (від 1911) та Галицького сейму (від 1913). Голова Ради державних секретарів ЗУНР.

Мабуть, мало знайдеться з – поміж наших краян тих, кому відомо, що Сидір Голубович – голова Ради державних секретарів (прем’єр-міністр) ЗУНР, яка утворилася на уламках імперії Габсбургів понад століття тому, народився на Чортківщині, в селі Товстеньке. Сьогодні поведемо нашу розповідь про цю непересічну особистість.

Народившись в селянській сім’ї (6 березня 1873 року), Сидір Голубович змалку пізнав тяжку долю українців Галичини, які перебували під подвійним гнітом центральної австрійської влади й місцевої польської адміністрації. Його батько – освічений і національно свідомий селянин – дав можливість здобути сину належну освіту: закінчити гімназію і правничий факультет Львівського університету.

Формування цього галицького діяча проходило на зламі ХІХ-ХХ ст. Це був період бурхливого відродження українського політичного, економічного й культурного життя, так званої адвокатської доби політичної думки, коли на авансцену суспільного життя майже водночас вийшли адвокати К. Левицький, Є. Петрушевич, В. Охримович, Т. Окуневський та ін. Серед них був Сидір Голубович, який ще студентом брав активну участь у молодіжному русі, став лідером “Академічної громади”, членом Української’ національно-демократичної партії (УНДП).

Після закінчення університету отримав ступінь доктора права, розпочав адвокатську практику у Тернополі. У короткий час зарекомекдував себе вправним юристом і активним громадсько-політичним діячем Тернопільщини. На виборах до Австро-Угорського парламенту у червні 1911 р. його обрано послом. Увійшов до складу національно–демократичного крила української парламентської репрезентації на чолі з К. Левицьким, яке об’єднало 24 депутати. Спільно з іншими послами Галичини включився у гостру політичну боротьбу за осягнення програмних завдань УНДП: розширення прад і свобод українського населення цісарської імперії, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму, заснування українського університету.

На початку Першої світової війни С. Голубович увійшов до складу міжпартійної Головної української ради, яка мобілізувала українські сили проти царської Росії з перспективою відновлення незалежної соборної України. Водночас у складі української парламентської репрезентації у Відні спільно з її керівниками К. Левицьким і Є. Петрушевичем відстоював автономістські інтереси Галичини й наполегливо боровся проти приєднання краю до відроджуваної Речі Посполитої.

Коли утворилася ЗУНР, досвідчений громадсько-політичний діяч був обраний до складу її представницького органу – Національної Ради. У першому уряді К. Левицького зайняв посаду міністра судівництва.

Після падіння Львова 23 липня уряд перебрався до Тернополя, де його голова К. Левицький подав у відставку. Національна Рада доручила сформувати новий кабінет міністрів С. Голубовичу. 2-3 січня 1919 р. у новій тимчасовій столиці ЗУНР м. Станіславові перша сесія Національної Ради затвердила склад Ради державних секретарів, у якому С. Голубович обіймав посаду голови уряду та міністра фінансів, торгівлі й промисловості.

Із перших днів існування ЗУНР її уряд шукав зовнішньополітичної підтримки у важкій боротьбі за незалежність. Природним союзником була Наддніпрянська Україна. Однією з перших зовнішньополітичних акцій уряду С. Голубовича стало затвердження Національною Радою ухвали про возз’єднання з УНР. 22 січня 1919 р. урядова делегація на чолі з Л. Цегельським взяла участь у проголошенні Акта злуки в Києві. Завдяки цьому Наддніпрянщина надала фінансову, військову та продовольчу допомогу знесиленій війною Галичині. Зокрема, за домовленістю С. Голубовича з урядом УНР впродовж першого кварталу 1919 р. в Галичину надійшло 233 вагони збіжжя, 730 – цукру 127 – інших продуктів харчування на 5 млн. гривень на закупівлю картоплі.

Під керівництвом голови уряду реформування державні структури, центральні й місцеві органи влади, правоохороні органи, збройні сили. Досвічений юрист узяв особисту участь у перебудові судової системи. На території ЗУНР утворили 12 окружних і 130 повітових судів, а також Найвищий державний суд. Суддів обирало населення згідно (102 українців, 25 поляків і 17 євреїв).

У центрі державотворчої діяльності уряду було військове будівництво. Саме у січні – лютому 1919 р. здйснили докорінну реорганізацію Галицької армії на європейський зразок: на базі загонів, бойових груп сформовано 3 корпуси, 12 бригад, окремі армійські частини, командування і штаби укомплектовано кваліфікованими кадрами. Організовано стабільне забезпечення 100-тисячного війська одягом, харчуванням, фінансами.

Істотні зрушення було здійснено у культурноосвітній сфері. Впроваджувався у життя закон про державну мову. Згідно з розпорядженням уряду службовцями державних установ могли бути виключно громадяни України, які володіли державною мовою. У кожному населеному пункті відкрито початкові школи, створено 20 гімназій, 7 учительських семінарій, школи національних меншин.

Набагато менші були досягнення в економічній та соціальній сфері, що спричинело умови війни. До того ж, уряд і Націольна Рада невиправдано зволікали з вирішенням найболючішого в Галичині земельного питання. Лише у квітні 1919 р. було ухвалено закон про земельну реформу, яким передбачалася конфіскація землі великих землевласників і наділення нею безземельних селян. Але у зв’язку з невирішеними питаннями про викуп і компенсації він не був втілений у життя, що негативно позначилося на настроях галицької бідноти.

У результаті загального наступу польського війська у травні 1919 р. керівництво ЗУНР і українське військо були затиснуті на клаптику території південно-східної частини держави. Важкою ситуацією намагався скористатися уряд радянської України, який звернувся з пропозиціями про союз і допомогу в боротьбі з Польщею. Серед галицьких діячів, які схилялися до цієї перспективи, був і С. Голубович. Але його відставка з посади голови уряду сталася з іншого приводу. Зважаючи на трагічні обставини відступу УГА, 9 червня 1919 р. нарада вищого керівництва ЗУНР ухвалила зосередити усю військову й цивільну владу в руках диктатора, яким було обрано Є. Петрушевича. Функції уряду покладалися на корпус уповноважених, яких призначав диктатор. С. Голубович склав повноваження голови уряду і був призначений уповноваженим з внутрішніх справ. Деякий час перебував у м. Кам’янець-Подільському, а після поразки визвольних змагань емігрував з групою державних діячів до Австрії. Закордонний уряд Є. Петрушевича осів у Відні (Австрія), де в серпні 1920 р. був реорганізований; С. Голубович поступився посадою Й. Ганінчаку, але продовжував співпрацювати з урядом до його саморозпуску 1923 р.

Повернувшись до Львова, поринув у політичне життя краю. 1924 р. заснував Українську трудову партію, яка наступного року увійшла в Українське національно–демократичне об’єднання – найбільшу центристську партію, що діяла в Галичині 1925-1939 рр. (її програма базувалася на ідеології соборності й державності). С. Голубович став одним із лідерів партії, невтомною працею заслужив визнання української громадськості. Помер 12 січня 1938 р., похований у Львові. 

Джерело.https://zolotapektoral.te.ua/

6 березня 1856р. народився Микола Садовський (Тобілевич), Український актор, режисер і громадський діяч, корифей Українського побутового театру. Брат Карпенка-Карого, Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.

"Микола Садовський – герой в житті, герой на сцені"

Садовський Микола Карпович (1856-1933) – видатний український актор, автор мемуарів про театр корифеїв, середній брат Тобілевичів. Народився 6 березня 1856 року у селі Окостуватому на Херсонщині, вчився в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках.

Брав участь в Російсько-Турецькій війні на Балканах. Відзначився хоробрістю і відвагою, став героєм Шипки, повернувся з війни Георгіївським кавалером. Продовжував служити в армії, але служба в мирний час викликала відверту нудьгу. З надзвичайною радістю сприйняв Микола Карпович звістку про створення української трупи. Брав участь в перших тріумфальних гастролях в Одесі 1883 року і з першого свого виходу на сцену стає улюбленцем одеського глядача.

Ставний, гарний, з прекрасним голосом актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів. Сценічні образи М. Садовського виділялися історичною і соціальною конкретністю, психологічною глибиною та ідейною чіткістю.

Гра його характеризувалась емоційним наповненням, діапазон ролей вражає. Софія Тобілевич зазначала: «Того враження, яке вся творчість корифеїв, а особливо Садовського справляла на широкі маси публіки, не виявити словами, бо слова надто мізерні. Цілу галерею типів і характерів змалював на подив світові цей великий драматичний артист» (С.В. Тобілевич «М.К. Садовський»).

Садовський уславився виконанням героїко-історичних персонажів: Богдан Хмельницький (в однойменній п’єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської). Талановито виконував ролі героїко-побутового плану: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого) тощо. Садовський був першим виконавцем ролі Командора в «Кам’яному господарі» Лесі Українки та першим Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гоголя). Крім того, Микола Садовський блискуче виступав в оперному репертуарі і уславився як виконавець українських народних пісень.

Софія Тобілевич згадувала: «Ще будучи на військовій службі в Бендерах, Микола Садовський брав участь в аматорських виставах, улаштовуваних драмгуртком його полку. Там познайомився він з талановитою аматоркою Марією Заньковецькою. З нею Микола Садовський грав Петра в “Наталці Полтавці”, і вони обоє зробили на присутніх незабутнє враження щирістю гри і красою голосів, обличчя і постатей. З того часу починаються їх сердечні стосунки, взаємоприязнь і симпатія, а потім спільне життя і праця на сцені майже п’ятнадцять років. Хоча кінець кінцем їхні шляхи розійшлися, і це було логічним наслідком їхніх великих талантів, що єднали їм серця поклонників серед інших шляхів – шляхів творчості і праці.

Обдарований так щедро від природи і чудовим голосом, і красою обличчя, і талантом, Микола Садовський і на сцені, і поза сценою привертав до себе серця людей – і чоловіків, і жінок. І була вічна боротьба голосу серця з почуттям обов’язку, і це було трагедією життя їх обох – Садовського і Заньковецької» (С.В. Тобілевич «М.К. Садовський»).

В 1888 році М.К. Садовський організував власну театральну трупу. У 1898 році трупа Садовського об’єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще через два роки (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. 1906 року Микола Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою працю 1906 року в Полтаві, а потім діяв в Києві. Абсолютно справедливим видається твердження Софії Тобілевич: «Його справжнім щастям був той успіх, що випав на долю українського театру. Ні на які скарби світу не проміняв би артист Садовський свого становища українського актора» (С.В. Тобілевич «М.К. Садовський»).

Помер 7 лютого 1933 р. в Києві.

Джерело. Автор. Галина Закіпна

https://museum-literature.odessa.ua/project/mykola-sadovskyj-geroj-v-zhytti-geroj-na-stseni/

Розповіді про поляків та події у с. Дубники (оповідачі: Корць Костянтин, Корець (Кузьмицька) Софія, Войтович Ольга, Поліщук Борис, Войтович Венедикт, Губерук Іполіт).

Спалене поляками село Губинок. 1944 р.

Спалене поляками село Губинок. 1944 р.

Фото: www.risu.org.ua

Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. На початок війни в ньому було до 50 господарств. Довкола села були колонії (хутори) Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.

Коли в Білині організовувалась пляцувка, то мешканці цих колоній і самих Дубників продовжували жити мирно, разом з сусідами українцями. Уже тоді мешканці сіл і колоній почали копати схрони. Часто робили одного схрона на дві сім’ї або помагали сусід сусідові. Але поступово змінювались обставини, мінялися погляди людей. З Білина наїжджали бойовики, збирали поляків, проводили бесіди про ворогів-українців, про боротьбу за Польщу. 16 липня 1943 р. просто на дорозі, серед білого дня був застрелений 40-річний Войтович Володимир Федорович. Він їхав фурою на поле, з ним дружина Аделька (полька) й синок Владик. Коли проїжджали повз хату осадника Кіта Вацлава, то господар вийшов з гвинтівкою і вистрелив Войтовичу в груди. З хати вискочила дружина Кіта і закричала: “Забій єще те гадувке і тего малего гада!”. Аделька просила не вбивати хоч малого Владека, промовляючи: “Я теж єстем полька”. Підійшов якийсь старший і наказав не чіпати жінки й дитини. Похований Войтович на кладовищі села Дубники.

Вже була глибока осінь 1943 р., коли вночі в селі почулися постріли. Корець Ганна Герамонівна, 40 р. (чоловіка її розстріляли німці за те, що в 1939-1941 рр. був секретарем сільради) з трьома дітьми сховалась у схроні. Трішки побула і згадала, що залишила в хаті прядиво. Тоді люди сіяли льон, коноплі, робили з них кужіль, пряли, ткали полотно і шили одяг. Якщо заберуть пряжу, то не буде полотна з чого зіткати. Ганна сказала дітям, аби сиділи тихо, а сама вийшла зі схрону, щоб пряжу заховати. Більше в схрон вона не повернулася. Була застрелена поляком на прізвище Краков’як Ясько. Залишились діти круглими сиротами. Жорі було 15, Борі – 13, Соні – 9 років.

10 лютого 1944 р. сорокашестирічний Войтович Степан Федорович їхав до млина. Він був високий, сильний, гарний і надзвичайно спокійний. Перестріли, закатували страшними муками: відрізали вуха, носа, піднімали на дибу, вирізали на тілі живі пасма, кололи. Мучили цілий день. Керував тортурами, брав в них участь Янек Павельчак з колонії Ганусін, за Польщі власник цегельні. Йому допомагали Бахняк з Мочиська (передмістя Володимира), Дроб’як з колонії Стрев’яга.

Це були поодинокі напади і вбивства. Так жили до Стрітення, але 14 лютого 1944 р. через село їхав на санях поляк Юзік Козак. Сани були в крові, вид у фірмана страшний. Зупинився напроти хати Кузьмицького Степана Степановича, підкликав до себе його і твердо сказав: “Ради Бога, тікайте, бо як не сьогодні вночі, то завтра вас, українців, усіх поб’ють”. Він коротко розповів, що бачив за ці дві доби, зітхнув, перехрестився і ще раз повторив: “Тікайте тільки-но смеркне”. У цю ніч українці покинули село. Як завжди, не всі. Особливо старші люди.

Грисюк Надія, 40 р., тікати не могла: в неї вже починалися пологи. Вона була в хаті. Чоловік з двома дітьми подався в місто. Неподалік у схроні сиділи старші люди. Серед ночі Надя народила дівчинку, а в селі чулися постріли. Вранці дід Веремко вийшов зі схрона й пішов до хати подивитись і взнати, як там почуває себе Надя. Жінка лежала в ліжку вбита, а на долівці розтоптане місиво з немовляти – дівчинки. Він повернувся і розповів про цю страшну трагедію Корцю Якову Єрмолайовичу й Ользі Абрамівні. Коли під обідню пору Веремко Войтович вийшов зі схрону, то його було вбито під хатою, в якій лежала мертва породілля.

До цього часу польські сім’ї жили в селі поряд з українцями, але в одну ніч усі дорослі хлопці й чоловіки залишили село й пішли в Білин, їх покликали. Минув якийсь тиждень. Люди навідувалися в село, щоб глянути на господарку, а головне, щоб узяти якийсь харч. Ясько Краков’як побачив Зосю Степанівну Кузьмицьку і давай ганятись, щоб убити. Його притримав поляк Горячний і спитав: “Ясю, цо зробіл тобє Кузьмицький, цо ти хцеш забіць єго дзєцко? Ти ж танцовал з ньов. Нє руш, нєх жиє…”. Вона втекла, але не всім так пощастило.

Чотирьох мешканців села: Заремську Ольгу (15 р.), Заремського Сергія (27 р.), Заремського Володимира (30 р.), Войтовича Ананія Сергійовича (15 р.) завели до лісу (нині це місце за птахофабрикою). Трьох загнали в якийсь котлован і постріляли та почали знімати чоботи. А Краков’як Ясько свою жертву не стрельнув.

– Зжуцай бути. Мам з цєбє сцьонгаць бути з забітеґо?

Сам стоїть з гвинтівкою, спрямованою на Володимира. Заремський сперся на дерево, зняв одного чобота, почав знімати другого, і тільки Ясько зиркнув у яму, чи там роззувають мертвих, як Володя чоботом щосили вдарив Яська по тім’ю. Краков’як упав, а Заремський скільки духу побіг у ліс. Довго лікувався у білій лікарні. Лікар-німець, вилікував.

На другий день польські боївки напали на село, пограбували, половину дворів спалили.

Джерело.http://www.ji.lviv.ua/

5 березня 1950 р. загинув головний командир УПА Роман Шухевич – «Тарас Чупринка».

Фото.Будинок де загинув Р. Шухевич

фото.Р. Шухевич.

У селі Білогорща на Львівщині під час масштабної спецоперації МГБ (було залучено близько тисячі осіб) загинув Р. Шухевич.

"За планом 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії ВВ під командуванням досвідченого "бандолова" капітана Шльоми Пікмана блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич , – 

Розповідає про день загибелі командира Дмитро Вєдєнєєв у матеріалі "Як загинув Шухевич і що могло статися з його тілом" . –

Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою Пікмана затримала і нашвидкоруч піддала його "активному допиту". Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.

Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н та УМГБ на чолі з В.Фокіним та І.Шорубалкою підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була впізнана як Дідик.

Як сказано в одному із звітів, їй було "категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя".

Дідик відмовилась це зробити, тоді у будинку розпочався обшук, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін (а не ціанід, як інколи пишуть) і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли".

"У Білогорщі Шухевич перебував у будинку Г.Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев'яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим, – пише Д. Вєдєнєєв. – В принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку.

Ось як це описано в одному із звітів:

"Під час обшуку з-за дерев'яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.

Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита". Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта - Петров.

Восени в 1950 році в українській емігрантській пресі з'явилися численні некрологи у зв'язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Одначе жодних подробиць його загибелі не подавалося...

У березні 2000 року газета "Киевские ведомости" надруковала спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв привів його до гаражу Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька:

"Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. "Значить, застрелився", - подумав я".

"Ймовірніше те, що Р. Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою, – підсумовує Дмитро Вєдєнєєв. – Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із "Вальтера" кулю у скроню".

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКИХ СЛУГ БОЖИХ О. МИХАЙЛА ВОВЧИКА ТА О. ЯРОСЛАВА ЧЕМЕРИНСЬКОГО.

На фото о. Михайло Вовчик.

Народився Михайло Вовчик 5 червня 1892 р. у незаможній сім’ї у Старому Самборі на Львівщині. Завдячуючи живому від природи розуму, здобув добру освіту. Після висвячення о. Михайло душпастирював у гірських селах, ревно утверджуючи духовні й національні цінності.

Сільський священик активно дописував до «Нової зорі». Взагалі, на католицьку пресу покладав величезні надії. «Добра преса - то великий орудник в провадженню вірних», - вважав він.

Сучасники запам’ятали його ревним, милосердним, легким у спілкуванні. Відвідував стареньких парафіян, особливо ж любив молодь, розумів її потреби й інтереси. Втім, як людина високоморальна, вкрай вимоглива до себе, о. Михайло сподівався бачити такими ж і інших, а передусім - душпастирів. Глибоко розчаровувався, коли зустрічав серед них людей із іншими цінностями. Повертаючись із сільських празників, скаржився рідним: мав враження, що опинився серед заробітчан, а не священиків.

Перед приходом радянських військ священик відправив дружину із дітьми на Захід, а сам залишився, хоча парафіяни слізно просили його виїхати теж. Через рік рідні повернулись і ледве впізнали його: згорблений, посивілий… Замість радості, питання: «Для чого вернулися? Що буде з вами?» Своє ставлення до української Церкви нова влада не приховувала; видно, уже зазнав тиску. До того ж, пережив дуже важко загибель сина Іларіона, який пішов без його згоди в УПА і пропав безвісти.

Коли у Галичині почались масові переслідування греко-католицького духовенства, отець став частим «гостем» у відділі НКВС у Дрогобичі. Спочатку переконували «по-доброму», обіцяючи «прощення всіх гріхів» і матеріальні блага - лиш би «перейшов на православ’я». «Я присягав Католицькій Церкві і готовий покласти за це життя», - була відповідь отця.

У 1946 р., після псевдособору УГКЦ, о. Вовчика заарештовують. На суді двоє селян свідчать проти свого пароха. Священик отримав термін - 10 років позбавлення волі. Невдовзі після суду «хлопці з лісу» просили рідних назвати імена неправдивих свідків. Мати й доньки змовчали: не хотіли помсти.

Стосунки о. Михайла із його дітьми (мав двоє доньок і двох синів) - драматичні й зворушливі. Сини, виховані у дусі любові до України, віддали за неї свої молоді життя. Іларіон пропав безвісти; Ореста заарештували за участь в УПА невдовзі після батька, і він помер на засланні у 1952 р. Доньки ж самовіддано підтримували тата після арешту. Старша, Стефанія, заробляла, підліток-Ірина возила передачі батькові і братові, через що часто пропускала заняття. Часто дивувався: «Де ви, діти, берете гроші, на передачі?»

Важкі часи отець переносив мужньо, терпляче. Для багатьох промінчиком у темряві ставали його слова, які часто промовляв до співтоваришів: як є кінець добру, так є і кінець терпінням. А болю й принижень було дуже багато. Навіть тортури над ним були витончено принизливими: годували в’язня соленим оселедцем, що викликав безперервну спрагу, і тримали годинами на допитах, потішаючись над немічною літньою людиною.

Волі о. Михайло так і не побачив. Про його відхід до вічності (4 листопада 1953 р.) рідні дізнались із листа співв’язня, надісланого із Донецької тюрми: «У дорогу, котра й кожного з нас чекає, вибув із чистою совістю, попрощавшись із товаришами, нікому нічого не довжний. Сам розпорядився своїм «майном», роздавши його приятелям… Через мене попрощався зі всіма Вами, здаючи вас під покров Матері Божої і поручаючи мені переслати для всьої Рідні посліднє, прощальне уціловання» …

Отець Ярослав Чемеринський: Людина, яку «не зломить ні залізо, ні вогонь…»

Біографічних даних про о. Чемеринського не так уже й багато. З доволі розрізнених, але промовистих спогадів сучасників, документів простежується драматична доля душпастиря, його великий душевний біль за страждання народу та чітке розуміння священичого обов’язку, що його не припиняв виконувати і в найважчі хвилини.

Батько о. Ярослава був директором школи у с. Товсте на Тернопільщині. Хлопчик народився там у 1906 році. У цій сім’ї дітей виховували дітей добрими християнами і палкими патріотами. Одна із сестер о. Чемеринського, Ольга, загинула у в’язниці на Лонцького у той же час, коли і він. Інша, Ганна, була однією з найвідважніших та найідейніших учасниць українського опору. Виконувала найбільш ризиковані завдання Проводу ОУН. Саме вона, Ганна Чемеринська, була великим і нерозділеним коханням Степана Бандери.

На торжественній Літургій, коли відбувався чин рукоположення у священичий сан, о. Ярослав роздав присутнім пам’ятні образочки із написом на зворотньому боці «Хто не любить України – той не любить Бога». Декому ці слова видались націоналістичними, більшість – були захоплені ідейністю та патріотизмом свяшеника.

Душпастирське служіння отця в основному пов’язане із храмом Петра і Павла у Львові. Його дуже любили парафіяни і йшли до нього з усіма своїми потребами й проблемами. Відомо, що мешкав у надзвичайно скромній кімнатці при церкві, багато там було лише книг.

Польські власті не були прихильними до священика з огляду на його патріотичні настрої, але відверто не чіпали. А серце о. Ярослава боліло при вигляді принижень та утисків його народу. У час пацифікації, у 1930 р., єпископ Бучко разом із о. Чемеринським об’їздили місця погромів. Священик написав про це у листі до друга-священика, і згодом той лист був передрукований за океаном. Детально описує жахливі картини: «поламані образи, канапи з обдертим покриттям, конфітурами обмазані стіни…» «Це Голгофту перевищує, що терпить наш нарід. … Подай це до відома світові. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і єпископ» . А ще отець Ярослав тоді збирав списки потерпілих.

Сучасники описують священика як дуже м’яку людину «ангельської доброти», віддану душпастирській праці. Не мав міцного здоров’я, через проблеми із ногою трохи накульгував, але це не надто кидалось в очі.

Розумів людський біль, співчував тим, кого мучили фізичні недуги. У 1937 р. о. Ярослав написав молитву для «Апостольства хворих». Він переслав її до митрополита: «…осмілюся запитати, чи вона чого варта», - покірно запитував. Не знаємо відповіді митрополита Андрея, але із слів молитви можемо судити про глибину віри о. Чемеринського, його смиренність, здатність співпереживати, розуміння сенсу терпіння, любов до свого народу й землі. Ось невеличкі уривки з того чудового тексту: «…Дозволь же Господи, коли вже не буду здібний взяти на свої рамена ніякого обов’язку, нічим придатися, коли не зможу вже нікому помогти, нікого потішити, дозволь прийняти всі мої терпіння за всіх, за Церкву нашу, за наших ієрархів, за нарід мій, за найдорожчу мою рідню… за тих, що по тюрмах на чужині, і на чужій службі, за знайомих і чужих, за грішників, кривдників і ворогів… Вислухай мене, Господи, благаю Тебе, хай ця скромна жертва моєї немочі буде моїм уділом у ділі відродження нашого народу» …

Із приходом радянської влади для о. Чемеринського залишатись у Львові стає небезпечно, адже був активним членом ОУН. На початку 30-их навіть виконував функції крайового провідника. Звісно, жодних бойових акцій він не організовував, але саме завдяки йому організація збереглась структурно. Був навіть наказ проводу ОУН, що о. Чемеринському слід виїхати з України. Відповів, що для організації робив завжди, що міг завжди, що «…вона розвинулась, зміцніла і дасть собі раду, а Церква – у потребі, бо йдуть важкі часи». І саме тому залишився.

Схопили його улітку 1940-ого. А через рік, у тюрмі на Лонцького у Львові, закатували. Як саме – не знаємо. За однією із версій, отця розіп’яли на в’язничній стіні. Точна дата смерті отця, місце його поховання теж залишились невідомими. Знаємо, що одного із співв’язнів просив, як той вийде на волю, передати два усних послання. Одне адресувалось його матері – благав прощення за все. А друге – митрополитові Шептицькому. Йому о. Ярослав Чемеринський просив переказати, що не зганьбив душпастирського сану на допитах.

Джерело - автор допису Катерина Лабінська - Снігур.

Цей день в історії УПА 5 березня.

Фото. Бійці особистої охорони Романа Шухевича ліплять вареники. З фондів ГДА СБУ.

1944 рік

Відступаючі німецькі загони здійснили напад на село Садки на Тернопільщині. Повстанці вступили в бій, знищивши двох німців, ще чотирьох поранено. Загинув один воїн УПА.

1945 рік

Курінь УПА змушений прийняти бій із загоном НКВД, що проводив облаву в селі Дев’ятники на Дрогобиччині. Загинули 25 повстанців, у тому числі командир куреня Філіпкович – «Горинь».

У селі Зубів на Львівщині чота УПА атакувала прикордонну заставу. Знищено 18 військових, спалена будівля застави, загинув один повстанець.

Під час облави в селі Хліплі на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу міліції. Загинули 4 підпільники, ще 4 захоплені в полон.

1946 рік

Сотня «Дністер» УПА-Захід обстріляла загін НКВД, що проводив облаву в селі Котиська на Станіславщині. Знищені троє військових, одного поранено.

У райцентрі Галич на Станіславщині загін повстанців атакував приміщення винищувального батальйону. Знищено 5 бійців, ще двох поранено. Повстанці відійшли без втрат.

1947 рік

Пошуковий загін МГБ наскочив на підпільний шпиталь у Краковецькому лісі біля села Роснівка на Львівщині. Загинули 5 поранених повстанців, медсестра Ірина Заблоцька – «Ліда» прийняла отруту.

Ірина Заблоцька – «Ліда» (1925-1947) – народилася в селі Глиняни на Львівщині. Закінчила Львівську гімназію, навчалася в Львівському медичному інституті. Член ОУН, потім перейшла в підпілля. Була медсестрою в Яворівському районі. Отруїлася, коли підпільний шпиталь оточив загін МГБ.

У селі Дядьковичі на Рівненщині повстанці захопили п’ятьох представників районного партактиву, що розташувалися на ночівлю. Двох стратили, ще двох захопили з собою, одного відпустили.

Під час зіткнень із опергрупами МГБ у селах Манастирець і Колпець на Дрогобиччині загинули троє повстанців (серед них – районний референт пропаганди Павло Волянський – «Орел»).

1948 рік

Пошуковий загін МВД оточив групу підпільників у одній із хат села Губичі на Дрогобиччині. Троє повстанців підірвалися гранатами, Євген Войтович – «Нечай» зміг прорватися з підпаленої хати і поранив бійця винищувального батальйону.

У сутичці з загоном МВД біля села Климець на Дрогобиччині повстанці знищили п'ятьох військових, трьох поранили. У перестрілці загинули двоє підпільників.

1949 рік

Підпільники в селі Новомилиськ на Рівненщині знищили директора радгоспу, а в селі Уцишків на Львівщині – бригадира колгоспу.

Загін самооборони села Кутиска на Тернопільщині знищив місцевого секретаря парторганізації, дільничного уповноваженого, голову колгоспу, секретаря сільради та трьох бійців винищувального батальйону. Загинув один підпільник.

1954 рік

У селі Березно на Рівненщині підпільник поранив голову колгоспу та його заступника.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

5 березня 1903р. у Санкт-Петербурзі у дворянській родині з глибокими Українськими коренями народилася Наталя Забіла, дитяча письменниця, перекладачка з польської, французької та російської, авторка понад 200 книг, які вийшли накладом більше 5 мільйонів примірників. Вона стала першою лауреаткою літературної премії імені Лесі Українки.

Якби не Жовтневий переворот, життя Наталі Забіли могло б скластися зовсім інакше. Вона народилася і виросла в культурній столиці Російської імперії у дворянській родині, багатій на яскраві постаті. З дитинства вона чула розповіді про сімнадцять козацьких полковників з роду Забіл, які родичалися із Безбородьками, Граб’янками, Мировичами, Полуботками, Скоропадськими. І про свого предка, козака-характерника Петра Забілу з Борзни, який прожив аж 105 років і до останнього був генеральним обозним. А козацьке прізвисько Петро Забіла отримав за звичку усі страви «забілювати» молоком та сметаною.

Було в роду Забіл і багато творчих особистостей. Рідний дід Наталі Пармен Забіла був відомим скульптором, автором бюстів Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, пам’ятника Олександру Герцену в Ніцці. Дядьком Пармена Петровича був поет-романтик Віктор Забіла, друг Тараса Шевченка, автор популярних пісень «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі». Тітка Наталки, Надія Забіла, була оперною співачкою, дружиною художника Михайла Врубеля.

Батьки Наталі теж мали хист до живопису, вчилися в художньому училищі барона Штігліца. Батько став чиновником Міністерства землеробства, а мама цілком віддалася вихованню дітей, яких у подружжя було шестеро. У чотири роки Наталя навчилася читати і писати, слухаючи, як мама навчає старшу сестру. Дуже любила поезію Шевченка, змалку пробувала сама писати вірші, казки, оповідання.

Усе змінилося 1917-го року. Батько залишився в Петербурзі, а мама з дітьми тікає від революційного безладу в Україну. Оселяється у невеличкому селищі Люботин на Харківщині. Щоб допомогти родині, Наталя закінчує прискорений курс гімназії та влаштовується вчителькою в школу в передмісті.

У 1925 році вона закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти (нині – Харківський університет ім. Каразіна). Ще в студентські роки вийшла заміж за молодого письменника, члена-засновника Спілки селянських письменників «Плуг» Саву Божка, народила сина Тараса. 

Шлюб протримався недовго. У 1938 році Саву заарештують за стандартними обвинуваченнями «причетності до антирадянської націоналістичної організації» і засудять до 5 років таборів. Йому вдалося вижити і пережити війну фронтовим кореспондентом. Але до кінця життя лишиться зламаним і заляканим, та помре у 1947 році забутим і безробітним.

Як вдалося самій Наталі Забілі уникнути сталінських репресій – лишається загадкою. Можливо, через те, що в неї був закоханий Володимир Сосюра, якому, попри своє «петлюрівське» минуле вдалося лишатися у фаворі влади? Можливо, тому, що вона обрала дитячу літературу, яка була політично нейтральною. 

Вона видає одна за одною віршовані дитячі збірочки. «Ясоччина книжка», присвячена доньці, пережила кілька перевидань (останнє – у 2000 році), а сукупний наклад сягав сотень тисяч примірників. Не менш популярною була і її «Абетка» та читанки, якими зачитувалися всі школярі.

Коли нацистська Німеччина напала на СРСР, Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Довгий час вона розривалася між Харковом, де у неї була квартира з усіма зручностями, і Києвом, де жив чоловік. Колеги навіть скаржилися. Що вона у Києві вважається киянкою, а в Харкові – харків’янкою, а тому друкується і там, і там, отримуючи подвійні гонорари.

Після переїзду до Києва у 1951 році Наталя Забіла з головою поринає в літературне життя, маючи репутацію впливової парт-дами у письменницькому середовищі. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці радянських письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець. Паралельно займалася перекладом українською творів Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Сергія Михалкова, Агнії Барто, Самуїла Маршака, Корнія Чуковського, перекладала з французької, польської та інших мов. У 1972 році твори Наталі Забіли були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року. Похована в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/5/1903-narodylasya-natalya-zabila-dytyacha-pysmennycya-i-perekladachka

5 березня 1827р. у с. Веселий Поділ на Полтавщині народився Леонід Глібов, письменник, байкар, видавець, громадський діяч.

Український письменник, байкар, видавець, громадський діяч.

Закінчив Ніжинський ліцей вищих наук. Викладав географію в Чернігівській чоловічій гімназії. Редагував двотижневик «Чернігівський листок» (1861-1863), де піднімав теми викладання рідною мовою, жіночої освіти, писав про гострі соціальні проблеми. У 1863-му позбавлений права вчителювати за зв’язки з членом організації «Земля і воля» Іваном Андрущенком, перебував під поліцейським наглядом. Тоді ж майже втратив зір. Два роки провів у Ніжині в батьків дружини. Після смерті останньої, в 1867-му повертається в Чернігів. Надалі працював управителем земської друкарні, багато друкувався. Став душею літературно-мистецького життя міста. Брав активну участь у діяльності аматорського театру.

В українській літературі здобув широке визнання як байкар. Створив понад 100 байок, у яких засуджував кріпосництво та інші вади тогочасного суспільства. Майже весь наклад першої збірки «Байки Леоніда Глібова» (1863) був знищений згідно Валуєвського циркуляру. За життя вийшли ще дві збірки байок (1872, 1882), надрукувати інші заважала цензура.

В останні роки став відомий як дитячий письменник. Хоча через проблеми із зором писав під лінійку з лупою.

Помер 10 листопада 1893-го в Чернігові. Похований на території Троїцького монастиря.

Джерело. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

5 березня 1966р. в м.Буффало (США) помер Український композитор, диригент, піаніст, музичний діяч, уродженець Тернополя Василь Безкоровайний.

БЕЗКОРОВАЙНИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (VASYL BEZKOROVAINYI; BEZKORO­WAJ­NYJ; 12.01.1880, М. ТЕРНОПІЛЬ, УКРАЇНА — 05.03.1966, М. БУФ­ФАЛО, США) — КОМПОЗИТОР, ДИРИГЕНТ, ПЕДАГОГ.

Народився 12 січня 1880 в Тернополi. За­кiн­чив Львiвський Університет (матема­тика й фiзика, 1906) i Львiвську Консерва­то­рiю (фортепiа­но, диригенту­ра, композицiя; учень С. Нєвядом­ського i М. Солтиса, 1908). В 1910—1930-х працював гiмна­зiйним учителем в рiзних мiстах Галичини й водночас займався музичною дiяльнiстю.

Спiвзасновник i заступник диригента хору «Боян» у Львовi; орга­нi­затор фiлiй Львiвського Музичного Iнституту iм. М. Лисенка в Тернополi й Золо­чевi. В тих мiстах, як також в Станисла­вовi, органiзував хори «Боян» та був їхнiм диригентом.

З 1944 на емiграцiї в Австрії, диригент українського хору в Гогенемсi. 1949 переїхав до США i в Буффало продовжував музичну працю як компо­зитор, диригент, акомпаніатор і педа­гог при Українському Музичному Інституті.

Творчий доробок В. Безкоровайного включає понад 350 творiв:

для фортепiано (в т. ч.: «Думка Г-моль», «Гагiлки I—IV», “Колисковi I—II», «Т«и Сонати»);

для скрипки з фортепiано («Українська Рапсодiя», «Думки I—III»);

соло­спiви («Засумуй трембiто», «I знов страшнi чутки», «Снишся менi», «Чого ти ходиш на могилу»);

для хору («Вiддала мене», «Думи мої», «Золотi зорi», «Народним лицарям», «Полуботок», «Садок вишневий»);

для симфонiчного оркестру («Рiз­двя­на увертюра», виконана 1956 симфонiчним оркестром м. Буф­фа­ло);

оркестрова оперета «Натал­ка Полтавка»);

музика для драм, п’єс («Мина Мазайло» за М. Кулiшем);

дитячої опери «Червона Шапочка».

Авторські концерти у Києві, Терно­полі, Львові, Сімфе­рополі, Ужго­роді, Донецьку (2001—2002) захо­дами Є. Стецькова. Автор­сь­кий кон­церт у Львові (2001)  із учас­тю молодіжного хору «Дуда­рик», записаний на компакт диску (CD).

Помер 5 березня 1966 року в містечку Буф­фало (США), похо­ва­ний там же на цвинтарі Mt. Olivet.

Джерело

Трощинський, В. БЕЗКОРОВАЙНИЙ Василь [Текст] / В. Трощинський // Енциклопедія української діяспори. Т. 1: Сполучені Штати Америки, кн. 1: А — К / гол. ред. Василь Маркусь ; іл. Надія Заяць. — Нью-Йорк;Чікаго : Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці, 2009 . — 433 с. : іл. — Режим доступу: http://eudusa.org/index.php?title=Bezkorovainyi_(Bezkoro%C2%ADwaj%C2%ADnyj)_Vasyl, вільний. — Дата ост. пер.: 20.04.2020.

https://irp.te.ua/bezkorovajnyj-vasyl-vasylovych/

https://teren.in.ua/2018/03/05/5-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/