Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 2 квітня 2021 р.

Ярослав Лесів. із збірки "Серце, буди!". Варто прочитати та пам'ятати....(біографія)

Вихід із підпілля Української Греко-Католицької Церкви, 25-річчя якого ми відзначатимемо, тісно пов’язаний з ім’ям отця Ярослава Лесіва. Багаторічний політв’язень, член Української Гельсінської Спілки, голова Комітету легалізації УГКЦ, поет. За душпастирське служіння, тісно переплетене з громадською діяльністю, Євген Сверстюк порівнював його з о. Маркіяном Шашкевичем.
Оповідь про Ярослава Лесіва можна почати, не називаючи його «отцем», бо він ввійшов в історію, ще не маючи священичого сану. З молодих літ випускник Івано-Франківського фізкультурного технікуму провадив підпільну боротьбу за самостійність. «Він познайомився з моїм батьком, коли йому ще не було двадцяти, і Михайло Дяк побачив у Лесіву майбутнього борця за Україну та завербував його в організацію «Український національний фронт», яка, насамперед, ставила собі за мету незалежність держави будь-якими методами, в тому числі і через збройне повстання. Хоча в часи брежнєвського тоталітаризму це було неможливо, така могутня була імперська машина. За участь в Українському національному фронті Лесів отримав перших 6 років тюрми», - розповідає Олесь Дяк, голова Комітету увічнення пам’яті о. Ярослава Лесіва. Тоді ж арештували лідера УНФ Дмитра Квецка, самого Михайла Дяка та поета Зеновія Красівського.

Відбувши реченець, Ярослав Лесів вийшов на волю і ще активніше долучився до національно-визвольного руху. Йому забороняють вчителювати, отож чоловік береться за ремесло столяра. Водночас стає одним із перших членів Української Гельсінської спілки. Зі слів Олеся Дяка, Лесів не пробув на волі навіть півроку. Другого разу його «взяли» нібито за зберігання наркотиків. Цікаво, що у вироку було зазначено: «За зберігання наркотичних речовин без їхнього фізичного вживання». Справу вміло сфабрикували ограни КГБ.

«І тоді він народився як поет. Більшість зі своїх віршів Ярослав Лесів написав в одиночній камері, де відбував реченець. В тій камері цілодобово горіло світло. Йому зіпсували зір. Я його пам’ятаю у великих окулярах, він далі, ніж десять метрів, вже не бачив», - пригадує Олесь Дяк.

Ярослав Лесів ввійшов в історію радянських таборів як людина, яка тримала протестне голодування 192 дні. Як наголошує Олесь Дяк, причиною цієї акції було бажання Лесіва, аби фальшивий вирок замінили на справжній, де вказали би, що він заарештований за незгоду з тоталітарним режимом і участь у національно-визвольній боротьбі.  Після такої політичного голодування в тюрмі Ярослав Лесів отримав 5 років таборів суворого режиму.

У тюрмах і таборах Лесів народився не лише як поет, але й як священик. Зі спогадів дружини, Орисі Лесів, ще під час першого арешту Ярославові у Володимирській в'язниці наснився сон. У горах, біля сільської церкви йому з неба впала ікона. З одного боку була зображена Богородиця з Ісусом на руках, а з іншого – було написано: «Не великими будьте, а святими». Ярослав Лесів ще тоді вирішив, що стане священиком.

Після виходу на волю він навчався в підпільній семінарії владики Павла Василика. Єпископ таємно рукоположив Лесіва на священика. Як згадує син, Тарас Лесів, батько почав відправляти вночі у своїй хаті, по могилах повстанців, січових стрільців, біля капличок, разом із вірними відвідував святі місця, організував хресний хід на Ясну Гору в с. Гошів. Він був першим, хто служив Літургії у ще незареєстрованій церкві святої Параскевії в Болехові. КГБ стежив за ним і знав кожен його крок.

У 1989 році група вірних на чолі з Ярославом Лесівим виїхала до Москви – домагатися легалізації Української Греко-Католицької Церкви. «Отець ініціює протест на Арбаті. Він переконав делегацію, що час заявити Європі і світу, що українська Церква живе і крокує до легалізації. З ним з Франківщини поїхало близько 30 мирян.  Декого я знав – прості, несміливі люди. Та сила і потуга Лесіва перекрила їхні сумнів і боязливість. Протестували з допомогою голодівки, у руках – плакати. Усі події тоді фільмувалися, тому їх не могли затримати. Цей факт з життя о. Лесіва згодом вплинув на Леоніда Кравчука, коли голова Комітету легалізації УГКЦ приїжджав до першого Президента з вимогою повернути Церкві її майно», – розповідає Олесь Дяк.

Отець Ярослав Лесів мав вплив не лише на парафіян, але й відомих політиків і громадських діячів. Одним із його щирих побратимів був голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл. Саме завдяки цій дружбі о. Лесів став співзасновником Української Гельсінської спілки. «Я був не раз свідком їхньої бесіди, - пригадує Олесь Дяк. – Мене вражало, наскільки такий сильний політик, як В’ячеслав Чорновіл, потребував зустрічі і спілкування з Лесівим – його позитивної енергетики. Чорновіл навіть пропонував отцю Ярославу зайняти посаду заступника голови обласної ради. Отець віджартовувався, що він навіть владикою не може бути, бо жонатий,  а тим паче – вести політичну діяльність, бо вже посвятив себе Богові. Натомість В’ячеслав Чорновіл не раз мусів вислухати від священика серйозні зауваги щодо своєї політики. Отець Лесів мав вплив на нього своєю духовною міццю  і незборимою думкою про незалежність. Ми їздили також в гості до Івана Геля. Товаришував о. Лесів і з Юрієм Шухевичем, головою Українського Конгресового Комітету Америки Юрієм Нестерчуком, політичним діячем з Чикаго Йосипом Бараником, художником Опанасом Заливахою (в творчості цього шевченківського лауреата є портрет о. Лесіва), духовно був близький до Євгена Сверстюка. Ці люди формували спільноту Ярослава Лесіва», - каже Олесь Дяк.

У фатальний день 9 жовтня 1991 року отець Ярослав Лесів повертався машиною з Києва, де він зустрічався з Леонідом Кравчуком. Зі слів Олеся Дяка, мова тоді йшла про пришвидшення процесу леґалізації УГКЦ та повернення церковних споруд громадам. У селі Павлівка на Івано-Франківщині за нез'ясованих обставин отець загинув у ДТП на 47-му році життя. Болехівська районна й Івано-Франківська обласна прокуратури справу швидко закрили. Рідні досі не вірять, що це був трагічний випадок.

«Мене обрали головою Комітету увічнення пам’яті о. Ярослава Лесіва, - каже Олесь Дяк. – В межах цього проекту в перші роки вийшла друком книжка його віршів «У небі пісня обірвалась». Це майже повне поетичне видання, передмову до якого написав Євген Сверстюк. Саме тоді він поставив о. Лесіва в один ряд з Маркіяном Шашкевичем як поетом і священиком».

«В морі неопублікованої поезії ми досі не помічали його скромної творчості, але, коли читаємо його збірку, віднайдемо не одну поетичну перлину», - пише Є.Сверстюк. Невдовзі Комітет зняв художньо-музичний фільм про отця Лесіва, який записали на Львівському ТБ. 50-хвилинна стрічка мала назву «Знову повертаюся додому». 

Вірші о. Ярослава Лесіва просякнуті Україною, але без патріотичного пафосу:

Я родом із зелених гір,
Що Птоломей назвав Карпати.
Я з кременю, води і зір,
Приречений любити і страждати.

І щира дяка Богу за усе,
Що пережите із тобою.
Карпати – вічний наш Ковчег,
І Україна в муках родить Ноя.

А ось фрагмент вірша, присвяченого Ліні Костенко:

Не раз заплакав я над нею –
Над Чураївною твоєю,
І забувалось власне горе,
І думи рвалися, як море
Із зболених моїх грудей
Крізь заборони до людей.

І ще:

Осінь – це коли жовкне листя, 
Золотіє душа
І дуже кусаються оси.

«Для мене це шедевр короткої лірики», - каже упорядник віршів Олесь Дяк.

Олесь Дяк врешті пригадує: «У 1976 році був похорон мого батька. Вони з о. Лесівим були не просто щирі друзі з юних літ, але й однодумці в боротьбі за незалежність. Прощатися з татом прийшли лише два побратими, інші сиділи по тюрмах. Був Михайло Горинь і о. Ярослав Лесів. Горинь сказав, що після похорону він напевно піде «попід руки» з кагебістами на нове відбування. То був дуже важкий час, але на похорон прийшло багато людей. Ярослав Лесів нічого не казав, але перед тим, як запечатали гріб, поклав батькові на груди кетяг калини, перев’язаний синьо-жовтою стрічкою, і я в ту мить почув зітхання тисячі людей».

Джерело.https://zbruc.eu/node/23068

Група старшин УГА в польському полоні в Тухолі (Поморя) 26 вересня 1920 р.

Група старшин УГА в польському полоні в Тухолі (Поморя) 
26 вересня 1920 р. Барак ч. 12

Подаємо прізвища від першого ряду здолу, зліва; можливо, що деякі прізвища будуть неавтентичні, бо вони відчитувані з власноручних підписів на звороті фотографії. Деякі підписи вже досить витерті, хоч писані т. зв. хемічним олівцем. Під чч. 9 і 25 підписів бракує:  

Відчитані підписи: 1. Пор Петро Гнатовський, Перемишль, 2. Хор Роман Кулинич, Бібрка, 3. Хор. Михайло Турко, Задвір'я к. Перемишлян, 4. Хор. Михайло Тимошик, Сокаль, 5. Пор. Іван Вебрицький, Уличко, Дрогобиччина, 6. Пор. Микола Галій, Боків к. Підгаєць, 7. Амброзій Лев, Волиця к. Самбора, 8. Пор. Іван Дицьо, Гійсько к. Добромиля, 9. Н.Н., 10. Чет. УСС Михайло Миджин, Сасів к. Золочева, 11. Чет. Микола Кравчук, Золочів, 12. В. Гумильський (може Гуньовський Яків ???) 13. Сотн. Микола Байрак, Гадинківці к. Гусятина, 14. Чет. Григорій Мартинюк, Кути к. Золочева, 15. Чет. УСС А. Баландюк, Красне к. Золочева, 16. Чет. Григорій Байрак, Гадинкивці к. Гусятина, 17. Чет. Іван Осипів, Лисець к. Станиславова, 18. Хор. Василь Крижанівський, Серафинці к. Городенки, 19. Хор. Володимир Мєйський, Торки к. Медики, 20. Хор. Іван Ігнатович, Старі Броди, 21. Пор. Осип Стефанишин, Тростянець к. Долини, 22. Хор. Михайло Бабяк, Дуб'є к. Бродів, 23. Хор. Василь Семчишин, Золочівка к. Бережан, 24. Чет. Микола Кивацький, Волиця к. Самбора, 25. Н.Н., 26. Чет. Ярослав Головчак, Глиняни к. Перемишлян, 27. Чет. Лука Луців, Грушів к. Дрогобича, 28. Хор. Василь Турчин, Глубічок к. Тернополя, 29. А. Парчин, Силено, Перемишль, ??? (може бути Пор. Качмар Михайло, Стібно, Перемишль), 30. Н. Стадник, Рудки (Чет. Садлич Іван, Крутики ?),  31. Чет. УСС Роман Рибак, Львівці Сутязькі (Соснів, пов. Підгайці?), 32. Чет. Павло Собечко, Вижняни к. Перемишлян, 33. Чет. Іван Мурин, Заланів к. Рогатина, 34. Хор. Іван Тершаковець, Кліцко к. Рудок, 35. Чет. Павло Байрак, Гадинківці к. Гусятина, 36. Чет. Юліян Лісі/икевич, Бараньчичі (тепер с. Баранівці к. Самбора).


http://komb-a-ingwar.blogspot.com

четвер, 1 квітня 2021 р.

1 квітня 1907р. народився Дмитро Грицай (псевдо «Перебийніс», «Дуб», «Олег», «Сірко»), генерал-хорунжий, керівник Головного військового штабу УПА.

Родом із Дорожева Самбірського району на Львівщині. Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії. У 1928 році вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету. Навчання перервала мобілізація до польської армії. Під час служби Дмитро закінчив польську старшинську школу з відзнакою.

Із часу навчання в гімназії був членом «Пласту» (курінь «Чорноморці»). У 1928 році включився у діяльність Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів. У 1933-му Грицай очолив військову референтуру Крайової екзекутиви ОУН. Вже наступного року за причетність до ОУН польська влада засудила його до ув’язнення у спеціальному концтаборі для українців – Береза Картузька. У ній Дмитро Грицай став одним із перших в’язнів і відсидів два роки. Після звільнення відновив навчання в університеті й отримав вищу освіту. У 1939 році – другий арешт й ув’язнення в Березі Картузькій, звідки вийшов на волю із початком Другої світової війни.
1934 року Дмитро Грицай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Козак із Хотина на Івано-Франківщині. Вони зустрілися у студентському гуртожитку у Львові після одного з виступів Степана Бандери. Одружилися лише 1938-го. У них народилося двоє синів – Ігор й Олег. У листопаді 1945-го народився третій син – Богдан, але батько його вже не побачив...
Після другого звільнення Дмитро Грицай став членом Революційного проводу ОУН й учасником ІІ Великого збору ОУН. У 1941-1943-му вів партизанську війну проти нацистів. Із осені 1941 року очолював Крайовий військовий штаб ОУН, який працював над викриттям тактичних планів німецького командування, створенням складів зі зброєю і боєприпасами, підготовкою офіцерських кадрів для майбутньої української армії.

4 грудня 1942 року його арештувало гестапо. Утримували Дмитра Грицая в тюрмі на Лонцького у Львові. У вересні 1943 року Роман Шухевич дав наказ Службі безпеки ОУН розробити план звільнення Дмитра Грицая. Спецоперацію виконувала боївка ОУН на чолі з Костянтином Цмоцем («Град», «Юра», «Модест»).

Восени 1944-го спільно з Миколою Дужим опублікував «Бойовий правильник піхоти», інспектував повстанські загони, проводив перші збірні присяги воїнів УПА.

У січні 1945-го очолив Головний військовий штаб УПА, а 1 листопада йому присвоїли звання генерал-хорунжого.

19 грудня 1945 Дмитро Грицай потрапив у засідку чеської поліції при переході чесько-німецького кордону. Він виконував завдання Української головної визвольної ради й повинен був зустрітися в Німеччині зі Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком. 

Дмитра захопили в полон і стратили в Празі 22 грудня 1925 року. Існує й інша версія загибелі Грицая: його планували передати радянським спецслужбам, але напередодні він повісився у тюремній камері.

Посмертно УГВР нагородила Дмитра Грицая Золотим хрестом заслуги УПА.

Леся Бондарук
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

1 квітня 1917р. в Києві відбулося Свято Свободи. 100-тисячний мітинг Українських патріотичних сил на Софійському майдані.

Свято свободи: мітинг на Софійській площі. Фото: galinfo.com.ua
Мітинг біля Київської міської думи. Фото: galinfo.com.ua

1 квітня 1917 р.за ініціативою Центральної Ради в Києві відбулося Свято свободи. 100-тисячний мітинг патріотичних сил на Софійському майдані засвідчив устремління Українців до національного самовизначення та підтримав територіальну автономію України.

Свято свободи стало найбільшою вуличною акцією за весь період революції.
«Великими ріками й малими струмочками з 10 годин ранку текли люде з усіх кінців великої столиці України до головного пункту – Володимирського собору, де вище Київське духовенство, тепер з власної ініціативи, правило панахиду по Шевченкові, – повідомляли «Вісті з Української Центральної Ради» у номері за 3 квітня (21 березня) 1917-го. – А перед собором стояло українське військо під козацьким прапором, маяли численні знамена й прапори організованого по групам українства (робітники, чиновники, шкільна молодь з учителями, селяне і інш.)».

Процесія розпочинається о 12-й. «Попереду йдуть представники Центральної Української Ради, Українського Військового Комітету та комісар при Київському Виконавчім Комітеті п. Обручів. За ними військо, за військом громадянство, знову військо, знову громадянство, – військо, громадянство, без ліку, без краю…».

14 військових оркестрів і 7 хорів то грають, то співають «Ще не вмерла Україна», «Заповіт», навіть «Марсельєзу». Пройшли Бібіковським бульваром до Хрещатика, привітали міську думу, а потім по Трьохсвятительській вийшли до пам’ятника Богдану Хмельницькому, на площу перед Софійським собором. Залунали дзвони.

Освятили корогву Українського війська, а тоді розпочалося «перше вільне прилюдне Українське віче, на якому головою обрано було тов. Антоновича».

Репортери перелічують виступаючих: «від духовенства священик, який казав на тему, що «в своїй хаті своя сила і правда і воля», від Київського війська підпоруч. М. Міхновський. Після цього від селянства, організованого в кооперативи, говорить п. Стасюк, що кличе стерти з пам’яти і з п’єдесталу монумента Хмільницькому слова «волімо під царя московського»…».

Після виступу Михайла Грушевського віче одноголосно ухвалило резолюцію, а «п. Демид Куницький заявив, що він жертвує десять тисяч на будівлю української гімназії… Радісно розходились люде – яких було на святі біля 100 тисяч (бо одного війська тисяч 30) – та гомоніли, що скоро за Вільну Україну до бою вже мілійони побірників стануть».

Українська маніфестація стала кульмінаційним моментом відродження національно-визвольного руху. Вона досягла своєї мети, виявивши масовий характер руху.
«Кожний з учасників походу, лягаючи спати того вечора, бачив перед очима сотні блакитно-жовтих прапорів, які рвались від подихів вітру до ясного неба і кричали про нашу силу і наше завзяття… А встаючи ранком до щоденної праці свідомий українець не чув вже самотності і не був одиноким – він переконався наочно, що в ногу з ним іде сотня тисяч щирих і завзятих побірників волі», – писав новий часопис українського студентства «Стерно».

У «Споминах» Михайла Грушевського є такі слова: «Своїм грандіозним характером, своїм одушевлінням, своїм ентузіазмом вона перейшла всі наші сподіванки… Українська маніфестація була переломним моментом в розвитку українського руху в Києві».

Сергій Горобець
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

1 квітня 1945 р. напад підрозділу УПА-Захід в райцентрі Стрілища Нові на приміщення НКВС.

Фото. Oksana. Меморіал УПА Нові Стрілища.
https://1ua.com.ua

1 квітня 1945 р. напад підрозділу УПА-Захід в райцентрі Стрілища Нові Дрогобицької області на приміщення гарнізону НКВС під час його виїзду на облаву в село Берташів (знищено 4 співробітники НКВС, звільнені призначені на висилку сім'ї повстанців, спалені документи адміністративних органів)

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1 квітня 1837р. у Качанівці на Чернігівщині народився Василь Тарновський (молодший), нащадок козацько-старшинського роду, аматор Української старовини, меценат, фундатор Чернігівського музею Українських старожитностей, шість разів його обирали предводителем повітового дворянства.

Традиції українського колекціонування та меценатства сягають корінням давніх часів. Сьогодні згадаємо Василя Тарновського (молодшого), який усе життя присвятив цій шляхетній справі, пожертвуавши заради неї буквально всіма родинними статками.
Дворянський рід Тарновських походив із козацької старшини Лівобережної України і був відомий із XVII століття під прізвиськом Ляшко. До старшої, чернігівської гілки роду належав Василь Васильович Тарновський (старший) – батько нашого героя. Він був збирачем українського фольклору, істориком права, активним громадським діячем, який брав участь у підготовці селянської реформи 1861 року, близько спілкувався з Тарасом Шевченком, Миколою Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим. Разом із дружиною, Людмилою Володимирівною Юзефович, виховав двох синів і доньку. Василь Васильович Тарновський (молодший) був його першою дитиною. Він з’явився на світ 1 квітня 1838 (за іншими даними – 1837) року в родинному маєтку Качанівка – зараз це село Ічнянського району Чернігівської області. Хоча інші джерела вказують село Антонівку Варвинського району Чернігівщини.
В.В.Тарновський-молодший, 1860 р.
*****
У сім років хлопчика віддали до московського приватного пансіону пастора Еннеса – уродженця Ельзасу. Викладання там велося французькою та німецькою мовами. Після пансіону Василь повернувся до Києва, де закінчив історико-філологічний факультет університету Святого Володимира. Уже тоді, в юнацькому віці в нього з’явилася невгамовна пристрасть до колекціонування предметів старовини часів Русі та козацтва. Маючи великі родинні статки, він скуповував старожитності на ринках у антикварів та інших колекціонерів, особисто їздив дворянськими маєтками, вишуковуючи якісь цікавинки.
Мати господаря Качанівки Людмила Володимирівна на веранді варить варення. Онуки готові зняти пробу, приблизно 1880 р.
********
Спочатку з юнацьким максималізмом Василь мріяв зібрати взагалі все, що тільки хоч якось стосувалося історії його Батьківщини. Та життя внесло корективи. Значно пізніше, у грудні 1898 року, розповідаючи про свою колекцію українських старожитностей, він згадував:

“Ще замолоду, років сорок тому, я захопився ідеєю зібрати якомога повнішу колекцію, що характеризує старовинний побут моєї Батьківщини, Малоросії. Оскільки виконання цього завдання в повному обсязі не під силу приватній особі, то я з необхідності змушений був обмежитися меншою і найбільш мені близькою територією – лівобережною Малоросією. Згодом, здійснивши археологічні розкопки в Черкаському повіті Київської губернії та відвідавши Запоріжжя, я доповнив моє зібрання багатьма предметами, знайденими на правому березі Дніпра та в Новоросійському краї. Отже, моя колекція має суцільно місцевий характер українських цінностей. За історичними епохами її можна розділити на три відділи: доісторичний, великокнязівський і козацький. Хоча пошуки ці розпочаті були близько 40 років тому, але вже тоді в Малоросії лише в небагатьох дворянських і козацьких садибах зберігалися ще деякі старовинні, прадідівські речі. Я надавав особливу ціну таким предметам, які, за написами чи збереженими родинними переказами, можна співвіднести з відомими історичними особами. Але переважну частину речей купував у антикварів-гендлярів”.

Багатолітня громадська діяльність Василя Тарновського полягала в тому, що протягом майже двох десятиліть він був предводителем дворянства – спочатку в Борзенському, а потім у Ніжинському повітах Чернігівської губернії. У цей період він став одним із найбільших благодійників в Україні. Фінансово підтримував діяльність українських вчених і митців, видання історичного часопису “Київська старовина”, спорудження пам’ятників Миколі Гоголю в Ніжині та Івану Котляревському в Полтаві, відкриття публічної бібліотеки в Києві та Борзні, лікарні при цукровому заводі у Парафіївці. Коштом Тарновського відомий вчений Микола Біляшівський у 1891 році провів розкопки давньоруського міста Родень на Княжій Горі під Каневом. У цьому літописному поселенні в 978-980 роках загинув великий князь київський Ярополк Святославич. Сам Родень був спустошений монголами в 1239-1240 роках, після чого більше не відновлювався. 

Василь Тарновський профінансував упорядкування могил Пантелеймона Куліша й Тараса Шевченка. Зокрема, коли він дізнався про зруйнування дубового хреста на могилі Кобзаря на Чернечій Горі, то написав:

“Вважаю своїм моральним обов’язком, по-перше, як особистий приятель покійного, а особливо як палкий шанувальник його таланту, взяти цілком на себе клопоти з упорядкування могили”.

Зусиллями Тарновського в 1882 році на могилі Шевченка постав великий чавунний хрест із написом: “Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть”. Він стояв до 1923 року, аж поки більшовицька влада не замінила його на пам’ятник.

Але найбільшою справою Василя Тарновського було облаштування музею в рідній Качанівці, де й зберігалася його колекція. Вона налічувала понад 400 речей докняжої доби, понад 1 700 – києворуської, 860 – козацької, зокрема, прапори й корогви Війська Запорозького, гетьманські булави Богдана Хмельницького, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, шаблі Хмельницького й Мазепи. Ще 758 пам’яток були пов’язані з Тарасом Шевченком. Згодом вони склали основу зібрання Національного музею Тараса Шевченка в Києві.

Саме в Качанівці Ілля Рєпін замальовував етюди до картини “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, де зобразив Тарновського як козака з довгими вусами у високій чорній шапці, а його кучера Микишку – в образі одноокого й щербатого козака Голоти.

Останні роки життя Василь Тарновський тяжко хворів і був змушений пересуватися в інвалідному візку. Кошти, успадковані від батька, вичерпалися на підтримку української справи. Тож Василю довелося переїхати до Києва, а Качанівку продати цукрозаводчику-мільйонеру Павлу Харитоненку. Значну частину колекції він передав заснованому ним же Чернігівському музею старожитностей. Цінності, які залишалися в Качанівці, були розграбовані в більшовицькі часи, коли в маєтку облаштували комуну дітей-безпризорників.
Груповий портрет Тарновських з гостями в Качанівці. 1860-ті рр.
*****
Василь Тарновський (молодший) пішов із життя 25 червня 1899 року. Похований він на Звіринецькому цвинтарі в Києві. На честь Василя Тарновського зараз названо Чернігівський обласний історичний музей. У місті Ічня є вулиця Тарновських. 

Джерело.https://uain.press/blogs/vasyl-tarnovskyj-metsenatstvo-yak-sprava-usogo-zhyttya-1209661

1 квітня 1941р. в місті Кракові (Польща) відбувся ІІ Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН) - був обраний провідник Організації. Ним став Степан Бандера.

На фото: прийняття присяги членами ОУН.
Члени ОУН схвалили силовий захист української нації, мови, культури і традицій від більшовицьких, фашистських та інших загарбників Фото: hai-nyzhnyk.in.ua
*******
1 квітня 1941 року в місті Кракові (Польща) відбувся ІІ Великий Збір Організації українських націоналістів (ОУН). Головною метою з’їзду було утвердження ідей українського націоналізму та постанов, що стосувалися політичного, військового, економічного та соціального життя українців. На з’їзді зазначалося, що Українська суверенна соборна держава є основою розвитку нації і належить лише українцям: «… Власником усієї землі й вод, підземних і надземних багатств, промислу й шляхів комунікації є сам український народ і його держава… Українська земля – українським селянам, фабрики й заводи – українським робітникам, український хліб українському народові».

Збір глибоко засудив існуючу колгоспну систему, виступив за ліквідацію колгоспів та за право українського селянина самостійно організовувати своє господарство й керувати ним. Держава, у свою чергу, повинна була взяти під свою опіку робітника задля забезпечення справедливої заробітної плати та забезпечення належних умов праці у всіх галузях. Проголошувалося соціальне забезпечення незахищених верств населення, а також наявність загальнообов’язкової безоплатної медицини.

На ІІ Великому зборі ОУН був обраний провідник Організації. Ним став Степан Бандера.

Загальні світоглядні положення та політичні програми діяльності оунівців були зазначені на І-му Великому Зборі ОУН 1929 р.

Джерело.http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=202

1 квітня 2004р. помер Микола Данилович Руденко - Український письменник, визначний громадський діяч, дисидент і політв'язень радянських часів, засновник і перший голова Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Герой України (2000)

Микола Руденко – відомий поет, філософ, пра­во­захисник, дисидент, засновник Української Гельсінської Групи (УГГ). Прощання з тілом відбулося 5 квітня у Будинку вчителя.
Це виглядає містикою, але в момент його смерті 18 правозахисних організацій України про­довжили справу М. Руденко та утворили всеукраїнське об’єд­­нання правозахисних організацій “Українська Гельсінська Спілка з прав людини” (УГС). Новостворена організація продовжить кращі традиції українського правозахисного руху. На установчому засіданні була присутня Президент Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини, Голова Московської Гельсінської Групи Людмила Алексєєва.

Микола Руденко – відомий поет, письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи (УГГ), народився 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка Луганської області в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденко. Назавжди запам’ятався голод 1933 року. 8-ми літ через травму Руденко перестав бачити на ліве око.

Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомпросу, завдяки чому в 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 році призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію — ні, тому, демобілізувавшись у 1946 році, Руденко в університет не повернувся. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 році збірки віршів “З походу” прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва “Радянський письменник”, був редактором журналу “Дніпро”, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.

Руденко – автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, “Вітер в обличчя” (1955), “Остання шабля” (1959), “Орлова балка” (1970-і), фантастичних романів “Чарівний бумеранг” (1966), “Слідами космічної катастрофи” (1962), поеми “Хрест” (1976 рік, про голод 1933 р.).

Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики “космополітів” громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденко як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. “Довго я залишався дуже партійним, — сказав пізніше Руденко в одному інтерв’ю, — довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна”.

Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання “Капіталу” переконало Руденко в тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі — у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях “Економічні монологи” (з’явилася в самвидаві в 1975 році), “Енерґія проґресу”, у романі “Формула Сонця”.

1974 рік – за критику марксизму Руденко виключений з КПРС, 1975 рік – з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем.

На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення “Міжнародної амністії”. 18 квітня 1975 року заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни.

Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому — березні 1976 року шахрайським чином примусово піддали психіатричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричку.

Після консультацій з П.Григоренком, О.Мешко, О.Берд­ником, Л.Лук’яненком, І.Кандибою, О.Тихим, М.Ма­ту­севичем, М.Мариновичем, Н.Строкатою 09.11.76 на квартирі А.Д.Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Того ж вечора квартира Руденко на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. О. Мешко, яка ночувала в квартирі разом з дружиною Руденка Раїсою, була поранена в плече. Так КДБ “відсалютував” на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі “Типові порушення прав людини” були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів.

23-24 грудня 1976 року у Руденко був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 05 лютого 1977 року Руденко заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і О.Тихого. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Ю.Орлова, М.Руденко і Т.Венцлову дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Генерального прокурора СРСР Р.Руденка та Голови КДБ Ю.Андропова).

Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 року в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківка Донецької обл., на що “були процесуальні підстави” — О.Тихий народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко колись захищав від звинувачень у “космополітизмі”.

Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу “Енергії прогресу” у вироку сказано, що праця “має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. У ній Руденко “робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду — комуністів”. “У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”. Нема у вироку й доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.

Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 році були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Руденко — усього 17 назв.

Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденко не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

5 травня 1978 року Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: “Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руден­ка!”. За активну діяльність в УГГ і захист Руденка 15 серпня 1981 року вона була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.

За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали до ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: “Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи”. Змінивши групу інвалідності на 3-ю, адміністрація послала Руденко на тяжку роботу.

5 березня 1984 року Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання у грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко з дружиною виїздить у кінці 1987 року до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях “Свобода” і “Голос Америки”. У 1988 році позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.

1988 рік – Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденко “Українцем року” – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. У 1990 році обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990 року.

У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.

1991 рік – осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.

1993 рік – за роман “Орлова балка” Руденко присуджена Державна премія ім. Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 рік – за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня.

Руденко був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 року – член Республіканської Християнської партії.

1998 рік – вийшли головні праці життя – книги Руденка “Найбільше диво — життя. Спогади” та “Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії”.

Харківська правозахисна група,
Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Пам’яті Микола Руденко...

Ще одна важка втрата для української землі.

Я переконаний, що про життя цієї людини можна писати роман та знімати кінофільм, настільки вона багата подіями.

Тут і босоноге дитинство, коли він втратив око (власне око було, але очний нерв був уражений залізним списом), тут і перемога на всеукраїнському конкурсі юних поетів, коли сам Володимир Петрович Затонский вручав йому нагороду, отут і посада політрука роти в діючій армії, тут і важке поранення хребта, коли він більш доби пролежав на льоду Ладозького озера, потім до кінця війни – політрук військового шпиталю. Далі тільки нагору – головний редактор журналу “Дніпро”, секретар парторганізації Союзу письменників України. І, звичайно, зелена вулиця для видання все нових і нових романів, збірок віршів і т.д.

Але після ХХ-го з’їзду допитливий розум цієї людини став цікавитися особливостями системи, що висунула на вершину такого вождя як Сталін.

Микола став вивчати основи марксизму-ленінізму, в економіці – вчення про додану вартість, в ідеології – філософію, історичний матеріалізм.

Поступово він прийшов до висновку, що додана вартість нічого загального не має з експлуатацією людини, а виникає винятково від Сонця, та й матеріалізм більшовиків – притулок войовничих атеїстів.

Після всього цього не міг не потрапити під ковпак КДБ. Питання, що він ставив, на які він відповідав, стосувалися святая святих, фундаментальних основ радянського суспільного ладу. Людина вже розбила яйце і стала пристосовуватися, як зламати заржавілу голку Кощія безсмертного. Тому 7 років таборів для особливо небезпечних злочинців і ще 5 років заслання – це ще по-божеськи навіть для інваліда Великої вітчизняної війни.

Тільки наприкінці 1987 року він повернувся з дружиною (Раїса Опанасівна відсиділа свої 5 років у таких же таборах за те, що занадто активно борола за звільнення свого чоловіка) у Київ, де їхня квартира була конфіскована. Вони були змушені емігрувати спочатку в Німеччину, а потім у США.

Незабаром уже незалежна Україна повернула йому і квартиру, і громадянство, і пошану, і повагу. Стали виходити книги, Микола отримував ордена, нагороди, премії, а до 80-річчя Миколі Руденко вручили вищу нагороду України – звання Героя України.

Це дійсно той випадок, коли нагорода знайшла Героя.

Вічна тобі пам’ять, дорогий Микола Данилович.

Генріх Алтунян

***

Я плачу о душе, и стыдно мне, и голо,
и свет во мне скорбит о поздней той поре,
как за моим столом сидел, смеясь, Мыкола
и тихо говорил о попранном добре.
Он – чистое дитя, и вы его не троньте,
перед его костром мы все дерьмо и  прах.
Он жизни наши спас и кровь пролил на фронте,
он нашу честь спасет в собачьих лагерях.
На сердце у него ни пролежней, ни пятен,
а нам считать рубли да буркать взаперти.
Да будет проклят мир, где мы долгов не платим.
Остановите век – и дайте мне сойти.
Не дьявол и не рок, а все мы виноваты,
что в семени у нас – когда б хоть гордый – чад.
И перед чванством лжи молчат лауреаты –
и физики молчат, и лирики молчат.
Чего бояться им – увенчанным и сытым?
А вот поди ж, молчат, как суслики в норе, –
а в памяти моей смеющийся, сидит он
и с болью говорит о попранном добре...
Нам только б жизнь прожить, нам только б
скорость выжать,
нам только б сон заспать об ангельском крыле –
и некому узнать, и некому услышать
мальчишку, что кричит о голом короле.
И Бога пережил – без веры и без таин,
без кроны и корней – предавший дар и род,
по имени Иван, по кличке – Ванька-Каин,
великий – и святой – и праведный народ.
Я рад бы все принять и жить в ладу со всеми,
да с ложью круговой душе не по пути.
О, кто там у руля, остановите время,
остановите мир и дайте мне сойти.

Борис Чичибабин, 1976 р. 

Джерело.http://khpg.org/1081966521


середа, 31 березня 2021 р.

31 березня 1950р. московити заарештували священика УГКЦ о.Миколу Хмільовського - військового капелана УГА, радника Митрополичої консисторії УГКЦ, члена УГВР.

Народився 18 травня 1880 в селі Покропивна. Помер 30 квітня 1963 року в селі Мшана Городоцького району Львівської області.30 вересня 2012 року в селі Покропивна відкрито й освячено біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці митрополитом Тернопільсько-Зборівським Василієм (Семенюком) пам’ятник о. Миколі Хмільовському.  

Джерело.https://teren.in.ua/2018/03/31/31-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*****

Священник, військовий капелан, радник Митрополичої консисторії Української греко-католицької церкви Микола Хмільовський, 140 річницю народження якого ми відзначатимемо невдовзі, прийшов на світ 18 травня 1880 року в селі Покропивна на Тернопільщині, де й пройшло його дитинство. Потім вступив на навчання до Львівської академічної гімназії, яку закінчив 1901 року, й пішов вчитися далі на теологічний факультет Львівського університету, а потім – до Відня, здобувши наукове звання доктора богослов’я. Великий період свого богослужіння Микола Хмільовський віддав Золочеві на Львівщині та місцевій громаді. 

Як досвідчений педагог він активно долучався до створення освітніх закладів, і 1919 року за його сприяння там відкрили українську гімназію, а сам Хмільовський став її директором. Також він опікувався пластунським куренем імені Івана Богуна, який діяв при гімназії; активно виступав проти більшовицького «Сельробу» (Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання) на Золочівщині. Згодом, за призначенням митрополита Андрея Шептицького, очолював гімназію при Малій духовній семінарії у Львові, а також був радником митрополичої консисторії. Серед інших його посад – член митрополичого суду, організації «Просвіта», Українського педагогічного товариства, капелан Української галицької армії.

Але найважливішою в житті отця Хмільовського була боротьба за волю і незалежність України. Незважаючи на постійну небезпеку, він ніколи не відступав від своїх принципів, ніколи не йшов на жодні компроміси. Вихованцями талановитого педагога були Василь Кук – майбутній член Української головної визвольної ради (УГВР) і командир УПА після загибелі генерала-хорунжого Романа Шухевича; Роман Кравчук – майбутній член УГВР і крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях та багато інших. На початку 1920 року, після поразки визвольних змагань, його разом з іншими українцями заарештували за «антипольську діяльність» і відправили до концтабору в селі Пикуличі, що поблизу Перемишля. На щастя, завдяки старанням папського дипломатичного представника у Польщі, отця Хмільовського звільнили. Проте надалі йому забороняли працювати у державних установах та школах.

Частину свого життя Микола Хмільовський провів у селі Мшана неподалік Львова. На початку 1930-х років його призначили парохом. І, хоча здоров’я «підводило» (далися взнаки російський арешт та польське ув’язнення), він невтомно працював та був наставником для вірян, заснував при церкві дитячу бібліотеку, при «Просвіті» – оркестр, власним коштом утримував талановитих студентів. Жодний культурний захід місцевих осередків «Просвіти», «Сільського господаря», «Сокола», «Союзу Українок», «Рідної школи», «Відродження» не відбувався без активної участі отця Хмільовського.

А переслідування продовжувалися: у 1934 році священника покарав польський суд за те, що він освятив Стрілецьку могилу в сусідньому селі Суховоля. Саме в цей період у Галичі на Івано-Франківщині проводилися археологічні розкопки і, використавши їхні дані, Микола Хмільовський написав брошуру «Коли ті замовчать, каміння заговорять», де заявив: у XVI столітті українська шляхта замість того, щоби боротися за свою державу, зрадила народ і перейшла на бік поляків. Він засудив також асиміляційну політику польської влади, одночасно закликавши українців зберігати національну ідентичність у боротьбі за самостійну державу. Поляки ж, писав Хмільовський, утверджувалися на Галичині, забороняючи українські звичаї, традиції, змінюючи українські назви сіл та міст на польські. Брошура, пройшовши цензуру, так і не була надрукована.

Музей історії села Мшани
Досліджуючи життєвий шлях отця Хмільовсього, я навідалася у шкільний музей історії села Мшана, який 2006 року створила і очолювала Стефанія Сенів – вчителька цієї школи, керівниця шкільного хору, викладачка музики. Музей виявився не лише історичним, а й краєзнавчим, адже, оглядаючи експонати у трьох кімнатах, я дізналася також про побут мешканців села, про видатних людей, які народилися, жили і працювали тут. Там розміщені археологічні знахідки регіону, показана у фотографіях історія села, школи, церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці УГКЦ, участь мшанців у національно-визвольній боротьбі, український національний одяг та предмети побуту кінця XIX – початку XX століть, світлиця ХХ століття. Усього там – 30 стендів, окремий куточок присвячений заслуженому художнику України Ярославові Омеляну. А також – що для мене було найважливішим – у музеї є експозиція, що розповідає про життя й діяльність отця Миколи Хмільовського.

Після смерті Андрея Шептицького починається наступ окупаційної радянської влади на Українську греко-католицьку церкву. Новообраного митрополита Йосифа Сліпого разом із іншими священнослужителями заарештовують, і функції глави церкви виконує Микола Хмільовський – утім, його ім’я мало бути засекречене. Так, під впливом обставин, він стає керівником підпільної Української греко-католицької церкви в 1947–1950 роках.

Це був дуже складний період у житті і самого священника, і всіх вірян. Саме у ті роки вдалося налагодити взаємодію церковного та ОУН-івського підпілля. Щоправда, Хмільовському пропонували перейти у православ’я, та він на цю пропозицію відповів так: «Раджу вам, отче, не забувати, що Всевишній карає відступників. Велика сила та влада Його!». Хмільовському вдалося переконати також кількох священників, які піддалися московській пропаганді, не полишати вибрану стежину. Однак пізніше греко-католицьку церкву у Мшані закрили.

Арешт та ув’язнення

У ці важкі часи отець Хмільовський усіляко допомагав заарештованим душпастирям – наприклад, митрополиту Йосифу Сліпому, єпископу Миколі Чарнецькому, архімандриту Климентію Шептицькому та багатьом іншим. Як член Української головної визвольної ради він листувався з генерал-хорунжим Романом Шухевичем, займався зв’язками ОУН закордоном та з пПапою рРимським. Та врешті-решт у березні 1950 року більшовики заарештували Хмільовського та відправили у в’язницю на Лонцького у Львові. 

Вирішивши відвідати найважливіші місця, пов’язані з життям священника, я вирушаю й туди. Тепер це – Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів. У приміщенні колишньої в’язниці розташовувалися каральні органи трьох окупаційних влад: польської, радянської та німецької. Це – перший в Україні такий музей. Важкі двері, обкуті металом, гнітючий колір стін. І камери – холодна підлога, де стікали кров’ю жертви переможної влади, маленьке вічко, крізь яке наказували вийти на черговий допит. Знаходжу кімнату, присвячену отцю Хмільовському. Тут його півтора роки катували як члена УГВР, соратника Романа Шухевича, злісного ворога СРСР. З допитів 70-річної людини, яка не зрадила своїх принципів та призначення, збереглося п’ять зошитів.

Після тюрми на Лонцького посивілого священника відправили у Верхньоуральську в’язницю, де вже відбував покарання Юрій Шухевич. Отець Хмільовський і там не припинив душпастирську діяльність: відправляв богослужіння, сповідав ув’язнених. Після смерті Сталіна, у 1954 році, його звільняють, і він повертається у Мшану. Звичайно, за ним продовжують стежити, та Микола Хмільовський таємно продовжує свою діяльність. Його здоров’я погіршувалося, і життя отця обірвалося на 83-му році. Але впродовж цих років він встиг зробити великий вклад у незалежність України і розвиток Української греко-католицької церкви.

Джерело.https://nasze-slowo.pl/koly-ti-zamovchat-kaminnya-zagovoryat-istoriya-otczya-hmilovskogo/

Автор. Мирослава Олійник ■ ІСТОРІЯ ■ №25, 2020-06-21

31 березня 1919р. народився Петришин Олекса Михайлович - Учасник національно - визвольного руху, громадський діяч.

Олекса Петришин народився 31 березня 1919 р., за часів Української Народної Республіки, в селі Коропець,Тернопільської області, в родині Михайла та Марії Петришин (з дому Гринишин). В сім'ї було троє синів: Олекса - наймолодший, Петро (1909) і Євстахій (1915).

З молодих літ Олекса став активним учасником національно-визвольного руху, як дійсний член ОУН, у боротьбі за самостійність України. За поширення нелегальної літератури ОУН був заарештований декілька разів польською владою. У 1939 р. Радянська армія зайняла Галичину. Будучи певним що арешт його не мине, Олекса перейшов на західні терени, окуповані німцями. Працював у Німеччині будівником доріг, а потім секретарем Українського національного об'єднання у Ваттенштайні. Там у березні дізнався що його тата Михайла з дружиною та брата Петра НКВД заслало в Сибір на каторжні роботи. У 1941 р. повернувся до Коропця де був волосним секретарем. Воєнний фронт, який вже наближався, примусив його з дружиною вдруге залишити рідні сторони. Маючи лиш рюкзаки, вони перейшли Карпати до Словаччини. Там працювали в різних місцях, на фермах і заводах, лише щоб вижити. З приходом радянських військ в 1945 р. вони переїхали до Ноймархту, Баварія, а потім до Регензбургу, де жили в таборі переселенців,

У 1949 р. родина виїжджає до Канади на проживання в місті Тандер Бей. Там Олекса працював на заводі з виготовлення паперу (1959-1984). В його родині двоє дітей: син Роман і дочка Марта. Олекса Петришин, як доброволець, приймає активну участь у житті української громади. В Тандер Бей він стає членом громадської організації УНО, де був головою та секретарем. Також він був 16 років секретарем Української кредитної спілки, головою відділення Української суспільної служби Канади, та головою Конгресу Українців Канади.

За свою суспільну працю Олекса Петришин був відзначений грамотами від Фундації ім. Тараса Шевченка та централі Суспільної служби українців Канади, де був призначений Почесним Членом Головної Управи, та нагородженний медаллю Тараса Шевченка від Конгресу українців Канади. При коледжі ім. МакЮена, в Едмонтоні, існує Фонд ім. Петришинів який щороку видає стипендію студентам з України що вчаться в Канаді.

Олекса Петришин помер 22-го лютого, 2008 р. Він був відданим своєму народові та ставив великі вимоги до себе. Вічна йому пам'ять.

Джерело.http://koropets.in.ua/persons/oleksa-petryshyn
********
Св. п. Олександр Петришин:
Ділимось сумною вісткою, що у Тандер Бей у п’ятницю, 22 лютого 2008 р., на 89-му році свого життя відійшов у вічність громадський діяч св. п. Олександр Петришин.

Олекса Петришин народився 31 березня 1919 р. у Коропці над Дністром, у Тернопільській області, за часів Української Народної Республіки.

Юнаком став у ряди Організації Українських Націоналістів. За поширення нелегальної літератури ОУН переходив усілякі ревізії та арешти польської поліції.

 У 1939 р. совєтська армія зайняла Галичину. Почалися арешти, а після – депортації на Сибір. Будучи певним, що арешт його не мине, Олекса вирішив перейти на західні терени, окуповані німцями.

 У Ваттенштайні, де мусив працювати, уже існувала Філія ОУН, в якій він був писарем. Там довідався у березні 1940 р., що його тата Михайла з дружиною та брата Петра НКВД заслало в Сибір на 10 років каторжних робіт. Коли 21 червня 1941 р. почалася війна з Совєтським Союзом, у першій половині серпня того року Олекса повернувся додому.

Наближення совєтського фронту примусило його вдруге, вже з дружиною Стефанією, залишити рідні сторони. У травні 1944 р., маючи лише наплечники, пішки перейшли Карпати до Словаччини і по всяких труднощах дісталися до Братислави.

Але воєнний фронт з кожнем днем наближався, і Петришині останнім поїздом виїхали до Ноймаркту в Баварії, Німеччина, до Американської зони, де були перехідні табори. Коли почалася еміграція до різних країн, Олекса отримав запрошення від друга, св. п. Володимира Маркевича приїхати до Канади, що і зробив, прибувши з родиною до міста Форт Вільям у серпні 1949 р. Тут за допомогою членкині УНО, св. п. пані Калини Гладун родина оселилася. Олекса працював у Great Lakes Paper Company 25 років до відходу на пенсію у 1984 р.

З перших днів його приїзду до Канади Олекса Петришин включився в організаційне життя української громади. Брав активну участь в УНО, де виконував працю секретаря та члена управи, і в Українській Кредитовій Спілці Форт Вільям, де обирався секретарем впродовж 16 років.

Він був одним із основоположників Філії Суспільної Служби Українців Канади у місті Тандер Бей, а відтак членом управи, секретарем та головою. Ініціював акції збирання пожертв на цілі канадські та міжнародні – висилання допомоги диси-дентам в Україну, одягу та інших речей українцям у Бразилію, допомагав спроваджувати та влаштовувати українських біженців з Польщі. Від часу самостійної України висилав пожертви українцям у Криму та філіям Суспільної Служби в Україні.

Олекса Петришин також був активним на всеканадському рівні української громади. Він став організатором збірок і пожертв на Фундацію ім. Тараса Шевченка. Вважав, що Конгрес Українців Канади – це парламент українців Канади, який заслуговує на всесторонню підтримку кожного українця. У Відділі КУК Тандер Бей він охоче виконував різні обов’язки в управі, де був головою і секретарем.

З часу приїзду до Канади родина Петришиних належала до парафії Преображення Господа нашого Ісуса Христа в Тандер Бей.

За свою діяльність Олекса Петришин був відзначений грамотами Фундації ім. Тараса Шевченка, Централі Суспільної Служби Українців Канади, де був почесним членом Головної Управи, та медаллю Тараса Шевченка Конгресу Українців Канади. При коледжі ім. МакЮена існує Фонд ім. Петришиних, котрий щороку видає стипендії студентам з України, які вчаться у Канаді.

Олекса Петришин був одружений зі Стефанією впродовж 65 літ. Син Роман народився в Німеччині, а дочка Марта – у Тандер Бей. Олекса забезпечив їхню університетську освіту. Роман одружився з Марусею (з дому Кухаришин) і мають двох синів – Дем’яна і Луку.

Родина щиро дякує д-рові Чопінському і д-рові Гартфорду за довголітню медичну опіку над покійним. Також складає подяку за похоронні відправи отцеві Володимирові Швецю, дякові Павлові Костуру та хористам. Щиро вдячні труноносцям Тарасові Підзамецькому, Андрієві Верестюку, Стефанові Пісоцькому, Іванові Боднарчуку і Дем’янові, Луці та Романові Петришиним. Почесними труноносцями були президент Конгресу Українців Канади Павло Ґрод, голова Українськoї Кооперативної Ради Канади Ольга Заверуха-Свинтух, голова Суспільної Служби Українців Канади Божена Іванусів, за що родина їм дякує.

Особлива подяка президентові Українського Національного Об’єднання Канади Тарасові Підзамецькому, який прилетів з Торонто, був господарем тризни та висловив прощання від УНО.

Дякуємо жінкам парафії Преображення і всім учасникам похорону блаженої пам`яті Олександра Петришина. Рівнож дякуємо за картки співчуття, за квіти і за пожертви в імені покійного на цілі Канадсько-Української Фундації, на Канадський Фонд Дітям Чорнобиля і на Heart and Stroke Foundation of Ontario.

Відійшов у вічність справжній патріот і громадський діяч. Ціле своє життя трудився для добра України і української громади. Нема вже мужа, тата, діда, стрия, який так сумлінно виконував свої завдання. Вічна йому пам’ять, і хай канадська земля буде йому легкою.

Роман Петришин з родиною.
Джерело.http://www.infoukes.com/newpathway/16-2008_Page-14-1.html

31 березня 1990р. Великий мітинг у Львові на підтримку Литви. Цього, а також наступного дня по всій Україні, попри перестороги ЦК КПУ й заборони, відбулися масові демонстрації на підтримку прийнятих рішень Верховної Ради Литовської РСР про відновлення незалежної Литовської держави.


У Києві у демонстрації взяло участь понад 30 тис. осіб. Стільки ж вийшло на демонстрацію в Івано-Франківську. У Львові перед початком мітингу, в якому взяло участь понад 100 тис. осіб, відбулося підняття жовто-синього прапора над будинком університету. У Тернополі - єдине місто, де влада дозволила мітинг, - на вулиці вийшло 50 тис. осіб. Масові демонстрації пройшли у Донецьку, Кривому Розі, Запоріжжі, Вінниці, Житомирі.
За підрахунками інформцентру Української Гельсінської спілки, у мітингах, демонстраціях, пікетуваннях та інших акціях в Україні взяли участь більш як чверть мільйона осіб.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/31/33652/
*****
Ось так згадує цю подію її учасник - очевидець....
(Для перегляду натисніть на фото)
Ще один спогад очевидця цих подій. 

31 березня –1935р. народилася Гордасевич Галина Леонідівна, поетеса, співзасновниця Донецького Товариства Української мови та Донецького крайового Руху.

Галина Гордасевич (1935 – 2001). Фото: together.lviv.ua

1935, 31 березня – на Тернопільщині у родині священика народилася Галина Гордасевич, поетеса, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького крайового Руху.

Була засуджена комуністичною репресивною системою до 10 років таборів за «складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Покарання відбула неповних три роки, після чого за «оргнабором» поїхала на Донбас працювати на будівництві. Потім були трудові будні, паралельно навчання та творча самореалізація в аматорському драмгуртку.
1990-го вона увійшла до оргкомітету по створенню Народного Руху України.

Вільно володіла польською, словацькою, болгарською мовами. Добре знала англійську, латинську, італійську та іспанську мови. Активно займалась перекладацькою діяльністю.

Лауреат літературного конкурсу «Шістдесятники» за 1996 р., премій ім. Олександра Білецького в галузі критики, ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики за 1997 р.

1990-го переїхала з Донецька до Львова, де й померла 11 березня 2001-го.

Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

31 березня 1873р. на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський.

Обкладинка брошури "Самостійна Україна", авторства М. Міхновського, написана у 1900 році як політична програма Революційної Української Партії.Фото:uk.wikipedia.org

1873, 31 березня – на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття. Він – автор програмного документу Браства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський був нащадком старовинного козацького роду. Його батько знав українських пісень та дум, чому навчив і сина. А богослужіння правив українською.
Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організаціїї «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. – так окреслив «Кредо…» Міхновський. Зреалізувати ці ідеї Братство не змогло, натомість практично усі його члени опинилися за гратами.

1899-го він з коханою переїхав до Харкова, тікаючи від її чоловіка. Але шлюб не склався. Тут Міхновський займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. 1900-го він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського, виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.

Міхновський відгукнувся на пропозицію керівників новоствореної Революційної української партії (РУП) і написав для неї програму «Самостійна Україна». «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! – йшлося у програмі, яка вийшла брошурою 1900-го року у Львові, – І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логiці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».

1902-го, після розриву з РУП, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав мініфест «10 заповідей УНП». З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів.

Він одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років він заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Хмельницького.

Після встановлення гетьманату Павлові Скоропадському пропонували кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду. Гетьман запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого Міхновський відмовився.
Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ДПУ.

Його розчаруванню не було меж. «Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», – так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…

Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА 31 березня.

Старший стрілець «Панас» (сидить праворуч) з невідомими
Власник фото: Братство ветеранів УПА

1945 рік
Загони НКВД біля Новошин на Станіславщині влаштували облаву на курінь «Промінь» УПА-Захід. Повстанці відступили через мінне поле, тримали оборону на горі Ясенівець, а після бомбардування прорвалися на село Суходіл. Під час бою знищено близько 60-и військових. Загинули 5 і поранені 6 воїнів УПА.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Конюхів на Дрогобиччині. Загинув один підпільник.

Сотня «Летуни» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Баличі на Дрогобиччині. Важко поранений дільничний МВД, бійці батальйону роззброєні.

У сутичках із загонами МВД у селах Глинне на Львівщині та Орлів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Опергрупа МВД біля райцентру Ланчин на Станіславщині наскочила на сотню «Імені Колодзінського» УПА-Захід. Повстанці знищили 4 військових, поранили 6. Після чого облавники панічно розбіглися.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля Бабинських хуторів на Рівненщині. Після збройного опору застрелилися два підпільника.

У селі Хитрейки на Львівщині повстанці спалили сільську раду, клуб і молочарню.

Під час сутички з загоном МВД у селі Бортники на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН Микола Кіт – «Тигр» і ще один повстанець.

1949 рік
У селі Кугаїв на Львівщині підпільники атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничнтй МВД і агент міністерства заготівель. Здобуто 6 гвинтівок та автомат.

У селі Шарпанці на Львівщині повстанці розгромили колгоспний склад. Зерно, що зберігалося, роздане місцевому населенню.

1953 рік
Під час сутички з опергрупою МГБ загинув один підпільник.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

31 березня 1940р. в Кракові від інфаркту помер письменник, журналіст, публіцист Осип Назарук.

Воював у лавах Українських Січових Стрільцях, один з організаторів Пресової кватири УСС. Уродженець Бучача. У 1915 р. видав „Співанки УСС“, книги „Слідами Українських Січових Стрільців“; „Над Золотою Липою“; „З кривавою шляху Українських Січових Стрільців“. У 1918 – 1919 – керівник Головного управління преси й пропаганди уряду УНР. У Кам’янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна» – найбільш відому свою книгу.

Джерело.https://teren.in.ua/2018/03/31/31-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
******

Народився 31 серпня 1883р. в м.
Бучачі, нині Тернопільська область,
Україна (тоді Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина); за іншими даними — у місті Язловець) в родині
кушніра (гробівець батьків, Тадея та його дружини Анастазії з Чекановських, розташований біля церкви святого Михайла) у селі Нагірянка — тепер частині Бучача.
Навчався в Бучацькій державній гімназії, де був головою таємного драгоманівського гуртка в 1900р. За пропаґанду соціалізму Осипа відрахували з Бучацької гімназії із забороною складати матуру (іспит на атестат зрілості) в Галичині. Також навчався у Золочівській гімназії. Вивчав право у Львівському університеті, під час
хліборобського страйку в Бучаччині 1902р. разом з адвокатом у Монастириськах
Анзельмом Мозлєром на сторінках газети «Служба двірська» (видавали українською, польською — «Służba Dworska» — мовами) друкував матеріали на його підтримку. 1904—1905 рр. очолював роботу «Січі» (української студентської організації у Відні). У 1906—1907 рр. — голова Львівської «Академічної Громади» . Закінчив юридичний факультет Віденського університету у 1908р.

За спогадами Крип'якевича Івана, мав великий вплив на його формування як особистості. Покликанням зі студентських років стала політика, водночас шліфував публіцистичну майстерність. Результатом стала видана до 1914р. низка брошур на політичні теми. Після початку Першої світової війни — в Українських Січових Стрільцях, літописець — один з організаторів Пресової кватири УСС. Член Загальної Української Ради з 5 травня 1915 року. Один з чільних членів Української Радикальної Партії, в якій перебував до 1922—1923 рр.

Після переїзду до Відня керівників Союзу Визволення України через окупацію Львова російськими військами вони через Осипа Назарука звернулись до Симона Петлюри з пропозицією організувати, очолити всенародний здвиг в підросійській Україні. Даючи відповідь, оминув численні рогатки царської цензури. 18 грудня 1914 р. Симон Петлюра через Осипа Назарука (тоді перебував у Стокгольмі) передав відповідь.
1915 р. видав у Відні «Співанки УСС». 1916р. з друкарні Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна праця Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців»; у Відні побачила світ книжка «Над Золотою Липою»; у Львові вийшла книжка — «З кривавою шляху Українських Січових Стрільців» (був безпосередньо причетний, в цю «ілюстровану збірку оповідань і описів» вклав багато праці як автор, редактор і упорядник).

1915—1918 рр. — керівник Пресової Квартири УСС . Від жовтня 1918 — секретар філії УНРади у Львові, делегат Української Національної Ради ЗУНР від Радикальної партії. 6 листопада 1918 р. — зустрічався з
гетьманом Павлом Скоропадським як представник Української Національної Ради ЗУНР: гетьман пообіцяв 2 млн доларів, ескадрилью літаків, кілька вагонів амуніції, відпустити з Києва Курінь Січових Стрільців (1300 чол.). Грудень 1918 — червень 1919 — керівник Головного управління преси й пропаганди уряду УНР. Один з авторів «Проскурівської Декларації Січових Стрільців» у березні 1919 р., наприкінці січня — на початку лютого 1919 р. перебував в Одесі та Бірзулі разом із Сергієм Остапенком на перемовинах з начальником штабу французьких військ полковником Фрайденберґом про порозуміння Антанти з Директорією (закінчилися нічим). Виступав на з'їзді УРП 22–23 березня та на селянсько-робітничому (трудовому) з'їзді 30–31 березня 1919 р. Доктор Назарук був адвокатом під час розгляду справ у міському суді Сколього.

У складі Українських січових стрільців (УСС) перебував у Кам'янці-Подільському (липень — жовтень 1919). З червня 1919 року керував роботою пресової квартири Української Галицької Армії. Середина липня 1919 — у складі УГА прибув до Кам'янця-Подільського, увійшов до уряду Директорії, одночасно редагував газету УГА «Стрілець». Серпень 1919 р.— здійснив наукову екскурсію до Бакоти . У видавництві «Стрілець» вийшла книжечка Осипа Назарука «До Бакоти». Враження з подорожі до української Помпеї". У Кам'янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна».

У період Західноукраїнської Народної Республіки О. Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли ця «третя будова української державности» закінчилася невдачею, Галичина опинилася під гнітом панської Польщі — еміґрував за океан, у Канаду, США.

Заступник голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції у вересні 1920р. Увійшов до президії Західноукраїнського товариства Ліги націй (22 січня 1922 р.). 19 квітня 1922р. — з Відня у складі делегації ЗУНР відбув на Генуезьку конференцію. 

Один з засновників Центральної Управи УСС 22 квітня 1922 р., авторів звернення «До населення Галицької землі!» 10 вересня 1922р. із закликом бойкотувати вибори. У 1922—1926рр. перебував у США, в 1923—1926 рр. редагував тижневик «Січ» (Чикаго), у 1926—1927рр. — редактор «Америки» (Філадельфія). Повернувшись до Львова в 1928 році, став близько до Української Християнської Організації , від січня 1928р. очолював редакцію її газети «Нова Зоря».

У різних видавництвах Львова вийшла «Вчасна війна в північній Альберті». «Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція», «Галицька делегація в Ризі». «Спомини учасника». «Вибір звання». «Венеція. Катедра св. Марка». «Галичина І Велика Україна». «Замах на церкву». «Значіння партій» та інші книжки і брошури.

Перед загрозою радянської окупації 1939р. був змушений еміґрувати до Польщі.

Осип Назарук помер від інфаркту 31 березня 1940р. в Кракові, нині Польща (тоді
Генерал-губернаторство, Третій Райх) куди виїхав перед вступом радянських військ до Львова. Похований на місцевому
Раковицькому цвинтарі.

Джерело Вікіпедія.

вівторок, 30 березня 2021 р.

Агапій Гончаренко (Андрій Онуфрійович Гумницький), священик, правозахисник, один із перших українських політичних емігрантів.

Фото. http://meest-online.com

31 серпня 1832 р. у селі Крива на Київщині народився отець Агапій Гончаренко (Андрій Онуфрійович Гумницький), священик, правозахисник, один із перших українських політичних емігрантів.

Нащадок полковника Івана Богуна. Навчався в Київській духовній семінарії, почав службу в Києво-Печерській лаврі.

Був знайомий із Пантелеймоном Кулішем та Михайлом Драгомановим, захоплювався поезією Тараса Шевченка.

На посаді диякона посольської церкви в Афінах писав анонімні статті в лондонський журнал «Дзвін» із критикою кріпацтва. Завдяки друзям зумів уникнути арешту після того, як царська таємна розвідка перехопила один із його листів до Олександра Герцена. Дивом врятувався після замаху на нього російської розвідки в Єгипті.
1865-го емігрував до США. «Я втік із московської тюрми у широкий світ, бо чув в моїх жилах вільну кров», – писав Агапій Гончаренко у «Споминах».

Став першим українським православним священиком в Америці. Разом із однодумцями організував Клуб декабристів – першу слов’янську політичну організації на території США. Викривав московську православну церкву за корупцію, підтримку кріпацтва.

Купив землю в штаті Каліфорнія і заснував хутір Україна. Свої листи та оголошення так і підписував: «Україна, Каліфорнія». Помер 5 травня 1916-го. В 1999-му колишній хутір оголошено державним заповідником «Україна».

«Моя Ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі; незабаром ввесь світ встане: згубити і великого, і малого й ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я останній раз закрию мої очі і зіпну навіки»
Агапій Гончаренко, 1894.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

Геніальний український художник хотів залишити свої картини в Україні, а влада сказала що на музей немає грошів. Тепер його картини поїдуть в Америку.

«Шкодую, що приїхав з Америки до України… Сьогодні Україна — найгірша в Європі країна для життя. Йде до гіршого і до гіршого. Ми навіть не уявляємо, в якому болоті сидимо… Мене пригнічує те, що влада робить із нашим народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Тут панують: зло, глупота, чорна заздрість, здирництво… Люди дуже розхристані, не люблять один одного. Нема того, що об’єднує. Як українці хочуть мати державу, якщо вони один одного з’їдають? Добрі люди не пропустять мене, щоб не привітатись, гарного слова не сказати, але загалом в країні панують злоба і заздрість. Я жив у світі, де не знав, що це таке. Там немає такого. Там усі тішаться твоїм успіхом, більше того, — чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку», 

Джерело — Іван Марчук. 
https://litgazeta.com.ua/news/khudozhnyk-ivan-marchuk-vyizhdzhaie-z-ukrainy-my-navit-ne-uiavliaiemo-v-iakomu-boloti-sydymo/

30 березня 1918р. у с. Верблюжка на Кропивниччині народився Олесь Жолдак – Український письменник, перекладач, сценарист, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні.

Після закінчення початкової школи продовжив навчання у Запорізькому педагогічному технікумі. Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, двома орденами Червоної Зірки.

«Пам’ятаю його високим, дещо сухорлявим… завжди рвійно-підтягненим, по-парубоцькому струнким. – згадував військовий побратим Віктор Савченко. – При зустрічах, вітаючись, він незмінно припіднімав капелюха і приязно посміхався. Тепла і щиро-дружня посмішка була як наче б його візитівкою, сутністю була його доброї душі.

І гумор його такий же як і він, усміхнено-дотепний, приязний. Відзначався скромністю, завжди тримаючись наче в тіні. Ніколи не вип’ячував себе і своїх заслуг, а вони у нього були. І – значні та – заслужені. Він — перший із гвардійських офіцерів командував "катюшами", як прозвали гвардійські реактивні міномети, встановлені на автомашинах — і тут трудилися наші гумористи й сатирики!»

Із 1940 року працював у редакціях періодичних видань «Червоне Запоріжжя», «Радянська Україна», «Літературна Україна», у видавництві «Держлітвидав», був завідувачем відділу фейлетонів у журналі «Перець».

Як поет почав творчий шлях у 1937 році. Коли після ліричних віршів Жолдак почав друкувати під псевдонімом Аполлон Вершок літературні пародії, їх помітив Остап Вишня. Він підтримав початківця, порадив відмовитися від псевдоніма й активніше працювати в жанрі гумору та сатири. Відтоді на сторінках газет і журналів усе частіше з‘являються усмішки, віршовані гуморески, фейлетони, а також літературні пародії Олеся Жолдака. Популярними стали його книги «Відколювання номерів» (1960), «Вибрики Пегаса» (1968), «Маститі мастаки» (1983), «Щоб не журився колос» (1995) та ін.

Вірші Олеся Жолдака перекладалися російською та білоруською мовами. Також він займався художнім перекладом з російської, білоруської, сербської, хорватської, польської мов. Олесь Жолдак став Лауреатом літературної премії НСПУ ім. Остапа Вишні.

(Можливо) через важкі недуги, пов’язані з пораненнями в часи війни, наклав на себе руки – утопився у Дніпрі 8 червня 2000 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/30/1918-narodyvsya-poet-oles-zholdak