6 квітня 1945р. різня в селі Горайці, винищення Українського населення здійснене підрозділами другого окремого операційного батальйону корпусу внутрішньої безпеки польщі. (список жертв).

Вісник Любачівщини №19, Львів 2011. 96 ст.

******

5 квітня 1945 року в 21:00 Другий Окремий Операційний батальйон Корпусу Внутрішньої Безпеки Польщі спільно з міліцією під керівництвом підполковника Станіслава Шопінського виступив з казарм в Любачові.

В 4:50 наступного дня батальйон, поділений на чотири групи, зайняв бойові позиції. Село Гораєць разом з його присілками було оточене.

О 5:00 розпочато атаку. Спочатку село було піддано артилерійському обстрілу, потім заатаковано піхотними відділами.

В 6:10 Гораєць був зайнятий. Військові підрозділи перебували в населеному пункті до 10:00, позбавляючи в той час життя цивільних мешканців села. Зокрема, лише на території одного з господарств розстріляно близько 60 осіб. Будівлі в Горайці були підпалені, в них живцем згоріли жителі, котрі там ховалися від мордувань. 

Дії війська супроводжувала акція польського цивільного населення. На користь військових пограбовано майно цивільних мешканців села.

Під час акції загинуло 174 особи, серед них 32 жінки, 35 дітей та 19 жителів, вік яких перевищував 60 років[8]. Наймолодшому з замордованих було лише 6 тижнів, найстаршому минуло від дня народження 80 років.

За наказом польського командування, доведеного до керівництва батальйону, метою акції було знищення штабу Української повстанської армії. Але в Горайці на той час не перебував жоден підрозділ УПА. Єдиною озброєною силою в селі був невеликий відділ української самооборони. Підтвердженням цього служить і малий час (біля години), який пройшов від початку акції до зайняття села. Як згадує член гораєцького Самооборонного Кущового Відділу (СКВ) Михайло Лівчанин на псевдо «Семененко»:

«Коли дізналися, що в селі нікого немає, почали атакувати зі всіх сторін, мордувати мешканців, стріляти в жінок та дітей».

Оригінальний текст (пол.)

Michajło Liwczanin „Semenenko” z horynieckiego SKW opowiada: „gdy dowiedzieli się, że we wsi nikogo nie ma, zaczęli atakować ze wszystkich stron, mordować mieszkańców, strzelać do kobiet i dzieci”.

Фактичним завданням польських відділів було залякування українських мешканців села з ціллю примусити їх до залишення території УКРАЇНИ! Етнічних Земель.

СПИСОК ЖЕРТВ З СЕЛА ГОРАЄЦЬ 6 КВІТНЯ 1945 р.

Для збільшення натисніть на картинку.

Джерело. Євдокія Філь, котра упродовж 12 років, аж до своєї смерті в 2009 році, збирала дозволи на встановлення пам'ятника, кошти на його спорудження та прізвища невинно замордованих односельців., Вікіпедія.

Отже, Гораєць: перше вбивство припало на 25 вересня, друге – 11 грудня, третє на 13 грудня 1944 р.; 10 січня 1945 р. загинуло 7 горайчан. У документі наведено імена й прізвища 139 смертельних жертв етноцидної акції з 6 квітня 1945 р. (29 осіб поранено). Цього одного дня нападники пограбували майже 17 тонн зерна! Усі втрати Горайця – це 149 чоловік, 43 тонни зерна, 200 корів, 155 коней, 154 спалені хати. 

Джерело.2:.https://nasze-slowo.pl/krivavij-teror-na-ljubachivshhini-u-1944-1946-rokah/

6 квітня 1945р. у бою з московитами в с.Плесківці (Велико - Глубичовського р-ну) загинув воїн УПА Андрій Кметь «Хмара» із сотні ВО-3 УПА-Захід «Бурлаки».

село Білівці.

село Плесківці.

*****

6 квітня 1946 року – бій УПА з московитами в с.Білевці (Білівці) тодішнього Мельнице - Подільського району. Загинули чотовий «Гамалія» і ройовий «Крук» із сотні ВО-3 УПА-Захід «Сiрi вовки».

Джерело.https://teren.in.ua

Бій куреня УПА "Сіроманці" проти московитів під Уневом 30 вересня — 1 жовтня 1944 р.

Фото. Командний склад сотні "Сіроманці" . Посередині у білому напівшубку командир сотні Дмитро Карпенко – "Яструб". Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху

Повстанці у відповідний момент вдалися до хитрощів. На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування.

Для УПА були характерними такі форми ведення бойових дій як операції, битви, рейди, бої та акції. За видами це — найпоширеніші: наступ і відступ.

Іноді використовували такий вид як облога, що було швидше виключенням як правилом. На тактичному рівні повстанці мали цілий арсенал способів ведення бойових дій, якими майстерно володіли чим завдавали ворогові чимало клопоту.

Найпоширенішими були наскоки, засідки, атентати (терористичні акти), диверсії. Повстанці могли виконати складне бойове завдання навіть не численними підрозділами для чого вміло використовували види та способи бойових дій у тісному поєднанні із силою вогню і маневру.

У цьому контексті показовими є бої куреня (батальйону) "Сіроманці" під Уневом та Пнятином на Львівщині 30 вересня — 1 жовтня 1944 р. проти Внутрішніх військ (ВВ) НКВД.

За допомогою повстанських документів, спогадів повстанців — учасників цих боїв та оперативних документів НКВД, що збереглися в архівах, спробуємо відтворити не тільки події, але й показати вміле використання кількох видів та способів бойових дій у поєднанні з вогнем і маневром командиром куреня Дмитром Карпенком — "Яструбом", до речі, колишнім командиром Червоної армії.

Отже курінь "Сіроманці" у складі сотень (рот) "Бурлаки", "Полтавці" і "Сіроманці" та сотні самооборони із Рогатинщини командира Володимира Зобківа — "Коса" та такої ж сотні із Перемишлянщини під командуванням "Довбні" кілька днів у кінці вересня 1944 р. перебував в Унівському лісі на відпочинку та приводив себе до порядку після численних боїв і сутичок із військами НКВД.

25 вересня 1944 р. до райвідділу НКВД в Перемишлянах прийшов з повинною підпільник, житель с. Унів Войцех Степан.

На допиті він розповів чекістам, що повстанцям допомагали монахи Унівського монастиря, повідомив чисельність куреня (до 200 осіб із трьома гарматами та п’ятьма мінометами) та місце таборування повстанців.

Також оперативники дізналися про те, що повстанці вивезли із Унева 50 возів соломи, з чого випливало, що повстанці мають намір перебувати в Унівському лісі довший час.

На підставі показів Степана Войцеха енкаведисти арештували ще кількох чоловік , які підтвердили інформацію про курінь. Зібрані дані стали основою нашвидкуруч розробеного плану чекістсько-військової операції з ліквідації повстанців.

Тим часом, повстанці постійно вели розвідку. Вони виявили активне переміщення ворожих військ на шляхах Бібрецького, Перемишлянського та Рогатинського районів. 29 вересня розвідники помітили концентрацію великих ворожих сил у Перемишлянах.

Активна розвідувальна робота куреня дала можливість вчасно виявити активність ворога, зосередження його сил та зробити висновок про підготовку енкаведистами операції.

Курінний Дмитро Карпенко віддав наказ про підготовку повстанських оборонних позицій. Сотні розпочали поспіхом окопуватись, готуючись до позиційного бою, що було не дуже поширеним явищем в УПА і в принципі суперечило тактиці партизанської війни.

На ранок 30 вересня повстанці отримали наказ про повну бойову готовність — розвідники повідомили про прибуття до с. Унів військ НКВД, які готуються до наступу. Це був оперативний склад Перемишлянського райвідділу НКВД та підрозділи 208 стрілецького батальйону (СБ) ВВ НКВД.

Дмитро Карпенко наказав сотні "Бурлаки" розділитися на дві групи (групу під командуванням заступника сотенного "Голки" та група під командуванням сотенного "Чорного") і вийти на край лісу та влаштувати там на енкаведистів засідку.

Уздовж єдиної дороги із Унева до лісу, що виводила на повстанські позиції, окопалася чота важкої зброї сотні "Сіроманці".

На озброєнні чота мала два ручні кулемети та два станкові, дві протитанкові рушниці, 2 ротні міномети калібром 82 мм і один батальйонний калібром 120 мм, а також "фаустпатрони" — ручні протитанкові гранатомети і протитанкові міни.

Курінний вирішив діяти ініціативно й на випередження. Відправивши у засідку сотню "Бурлаки", він розраховував нав’язати ворогові свої правила ведення бою. Важке озброєння Дмитро Карпенко розмістив у напрямку ймовірного головного удару ворожих військ у визначенні якого не помилився.

Проте частина сотні "Бурлаки" під командуванням "Голки" розминулася із ворогом і не вступила в бій. Мабуть, енкаведисти в той момент ще йшли маршовими колонами і не розгорнулися в лаву для наступу.

Друга частина сотні під командуванням "Чорного" не встигла організувати засідку. Вона потрапила під обстріл енкаведистів ще у лісі і вступила в зустрічний бій.

"Чорний" під натиском наступаючого ворога відійшов на підготовлені про всяк випадок для оборони позиції і цим самим підвів енкаведистів під удар чоти важкої зброї та сотні "Сіроманці".

Діями сотні "Бурлаки" Карпенко "скоригував" напрямок удару військ НКВД і саме в тому напрямку, в якому хотів.

Окрім того, частина сотні "Бурлаки", вступивши ситуативно у бій, розвідала сили та засоби підтримки противника.

Повстанці вже знали, що на їх позиції окрім живої сили рухаються танки.

Мінери поспіхом у ймовірному напрямку їхнього руху встановили протитанкові міни.

Один з п’яти танків, що брали участь у бою підірвався на міні. Ще один підбили "фаустпатроном".

Без підтримки танків ворожа піхота деякий час не йшла в атаку, а вела обстріл повстанських позицій та тилів із кулеметів і мінометів. Також із гармат обстрілювали позиції знерухомлені недобиті танки.

Енкаведисти не мали достовірної інформації про чисельність повстанців, тому виявивши "банду невстановленої чисельності і зав’язавши із нею бій" взялися за обстріл позицій повстанців.

Вони прагнули виявити позиції повстанців та їх систему вогню. Згодом енкаведисти перейшли до настирних лобових атак.

Учасник бою Богдан Допіра згадував: "Перші ворожі атаки на становища сотні успіху не принесли, здавалось, кожного разу ворожа лава наче відкочувалась аби знову взяти розгін. Та марно, наша оборона була непохитною…".

За свідченнями хроніки сотні "Сіроманці", яка збереглася в архіві, енкаведисти 22 рази до вечора атакували повстанців.

За даними самих енкаведистів, вони у восьмигодинному бою ходили в атаку 13 разів, але "банда будучи добре озброєна і достатньо підготовлена у військовому відношенні, чинила сильний опір".

Під вечір між ворогуючими сторонами де-не-де зав’язалися кулеметні та мінометні дуелі.

Міномети енкаведистів обстрілювали повстанські позиції та тили, де був табір з обозами і куди відправляли поранених.

Те ж саме робили й повстанці, обстрілюючи тили наступаючих та намагаючись влучними пострілами, бо мусіли економити міни, придушити мінометні позиції ворога.

Дві чоти із сотні "Сіроманці" Дмитро Карпенко надіслав на допомогу сотні "Бурлаки" о 22-й годині.

Разом вони стримували наступ. Курінь зайняв кругову оборону в лісовому масиві. Усі сотні були на позиціях. Енкаведисти оточили курінь, але наступали із одного напрямку. Мабуть, на інших ділянках їм бракувало сил.

Для продовження наступу вони чекали підкріплення і залишалися на позиціях до ранку.

Повстанці ж чекали глибокої ночі, щоб в складних для спостереження та ведення бою умовах прорватися із оточення, як це вони робили завжди.

Іноді на позиціях спалахували інтенсивні, але короткі, перестрілки. Так тривало до півночі.

Як тільки звечоріло, повстанці похоронили 17 вбитих стрільців. У таборі надавали допомогу 22 пораненим.

"Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції.

В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах" , — згадує Б. Допіра.

"І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: "Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч".

Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка".

Командир Карпенко прийняв рішення виводити курінь із оточення: непомітно зняти сотні з позицій і якимсь чином відвернути увагу ворога від наміченого місця прориву.

Повстанці часто вигадували методи, які б збивали ворога з пантелику та дозволяли відділам успішно вирішувати основне завдання. Так сталося й цього разу.

Сотні, чота за чотою, непомітно знімалися із позицій і зосереджувалися в ярі, яким мали вийти із оточення у напрямку с. Пнятин.

Щоб створити видимість присутності, польова жандармерія куреня вела турбуючий вогонь.

У відповідний момент повстанці вдалися до хитрощів. У напрямку, де раніше перебували на позиціях та вели бій, імпровізували "атаку". На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування. А польова жандармерія в той момент інтенсивно обстрілювала ворога.

Так створилася видимість нічної атаки, на яку енкаведисти відповідали вогнем. Повстанці проривалися о першій годині ночі у визначеному напрямку, де навколо унівського лісу стояли слабкі застави Внутрішніх військ

Карпенко напрямок прориву обрав вдало, тож під час виходу із оточення курінь не поніс втрат. Добре попрацювала розвідка повстанців, на відомості якої поклався командир.

У тому напрямку рідкі застави виставив 206 ОСБ ВВ НКВД. Вони й проґавили вихід куреня із унівського лісу. У звіті чекісти списали все на нічні умови, констатуючи, що сотні скористались темнотою, розосередились на дрібні групи та пішли в південно-східному напрямку.

Енкаведисти швидко виявили вихід куреня з оточення. Навздогін повстанців вони відправили чотири танки із десантом автоматників, які "в результаті переслідування виявили банду і відновили операцію з її ліквідації", як про це повідомляє їхній звіт.О 10-й годині ранку 1 жовтня курінь зупинився на відпочинок в лісі біля с. Пнятин. Далі Дмитро Карпенко планував його вести у комплекс більших лісів на Тернопільщині.

Точно встановити місце перебування куреня допоміг розвідувальний літак, який обстріляв його з кулеметів. Повстанська розвідка після обіду зафіксувала у Пнятині появу ворожих танків та рух піхоти.

Курінний віддав наказ готуватися до маршу та форсування залізниці Львів-Бережани. Першою йшла сотня "Бурлаки". Через залізницю встигла перейти тільки одна її чота.

Весь курінь у маршовій колоні на підступах до залізниці на відкритому просторі потрапив під обстріл трьох танкових гармат упритул. Стрільці запанікували настільки, що все могло завершитися повним розгромом відділу.

"Перемучення повстанців, брак амуніції і поява ворожих танків поділали так, що все почало панічно втікати. Був момент, коли здавалося, що все розлетиться", — нотує хроніка сотні "Сіроманці".

У подібних ситуаціях все залежало від командного складу відділу. Проблемі якісного підбору командирів куренів, сотень та чот Українська повстанська армія завжди приділяла якомога більше уваги.

Боєздатність відділів та життя стрільців завжди залежали не тільки від правильно прийнятого рішення командирів, але й від їх особистого прикладу. Дмитро Капренко "з найскрутніших ситуацій виводив повстанців щасливо, а всі бої закінчував побідою. Цим виробив собі популярність і безмежне довір’я до себе" , — записав згодом підпільний хроніст.

Дмитро Карпенко виводив спанікований курінь з-під обстрілу назад до лісу, де наказав займати позиції. Він особисто з протитанкової рушниці кількома пострілами підбив танк. Інші танки після цього повернулися назад та вели вогонь, що так і не завдав шкоди.

Повстанці зайняли кругову оборону на більш-менш вигідних позиціях та відбивали атаки ворожої піхоти. Під час першого наступу енкаведисти пустили в бій два легкі танки.

Один із них повстанці підбили, а після того, як відбили атаку, підірвали мінами, щоб ворог його не евакуював. Енкаведисти ще кілька разів намагалися атакувати. По позиціях чоти важкої зброї вдарили міномети.

Досвідчений чотовий під час перших пристрілочних вибухів мін, зняв своїх підлеглих із позицій і вивів углиб оборони. Зробив це вчасно, бо наступні міни вже накрили позиції. Після інтенсивного ворожого мінометного обстрілу стрільці зайняли своє місце в обороні, уникнувши жертв.

Ворожа піхота під вечір розпочала окопуватися вздовж лісу та залізничного шляху. Командуванню куреня було зрозуміло, що енкаведисти намагатимуться втримати на місці повстанців до ранку, щоб продовжити бій наступного дня, підтягнувши свіжі війська.

Карпенко зібрав командний склад на нараду. "Всі були одної думки — за всяку ціну вирватися з окруження, бо продовження бою на другий день, при нестачі набоїв, могло причинитися до розбиття куреня".

Коли добре стемніло, сотні та обоз зосередилися для виходу з оточення, курінь у прорив повів Карпенко на чолі найбоєздатнішої з всіх сотень — сотні "Сіроманці".

"Коли передне обезпечення доходило до краю ліса, всі напружено вижидали перших стрілів, від чого залежала доля цілого куреня. Минали довгі хвилини, а стрілів не чутно. Це заскочило всіх, бо сподівалися якоїсь несподіванки з боку большевиків" — повідомляє один із повстанських документів.

Упівці визначили, наскільки дозволяв час і ситуація, місце прориву де сподівалися найменшого опору ворога. Енкаведисти ж помилилися із визначенням цієї точки, оскільки зосередилися у іншому напрямку вздовж залізниці, де вдень застали повстанців на марші.

Ріденькі їхні застави у місці прориву бачили повстанців, але вв’язуватися у бій, очевидно, побоялися й дозволили куреню залишити ліс без бою. Повстанська розвідка доносила, що наступного дня, 2 жовтня, енкаведисти атакували залишені повстанцями позиції з двох боків і не зорієнтувавшись у ситуації розпочали бій між собою, у якому, нібито, загинуло 20 енкаведистів.

Курінь "Сіроманці" вийшов на оперативний простір і 2 жовтня об’єднався із куренем "Гордієнка". Разом два курені начислювали 1800 стрільців. Для ліквідації та переслідування такої кількості повстанців, НКВД потрібно було зосередити та перекинути в одне місце набагато більше військ, як вони мали у своєму розпорядженні.

До того ж вони, очевидно, загубили слід куреня, а щоб провести розвідку і виявити його, мусів пройти ще деякий час. Це давало можливість повстанцям не тільки відпочити та поповнити боєприпаси і розмістити для лікування поранених, але маневрувати та змінювати кожного разу місце дислокації.

У цілому ж, проти куреня "Сіроманці" ворог задіяв, за оцінками повстанців, 1500 солдатів. Зрозуміло, що вся ця кількість військових безпосередньо не брала участі у боях, оскільки мусіла виконувати охоронні функції, оточивши заставами повстанців.

У наступі енкаведисти мали використовувати у кілька разів більше війська, як повстанці. Протяжність лінії оточення значно перевищувала лінію оборони.

За даними УПА, в унівському бою чекісти втратили понад 200 вбитими і невідому кількість пораненими. Таку цифру втрат можна вважати досить точною, оскільки наступаючі завжди несуть більші втрати.

В оперзведеннях НКВД повідомляв про 6 вбитих та 32 поранених за час проведення операції. Дані явно занижені. Відповідно, втрати повстанців завищені у кілька разів — 165 загиблих та 15 полонених.

Самі ж повстанці рапортували про 17 вбитих, яких похоронили в унівському лісі (у спогадах Богдана Допіри 19 вбитих). Якщо вірити даним НКВД, у повстанців мала б загинути ціла сотня, що означало б розгром куреня "Сіроманці".

Однак завдяки майстерному володінню видами та способами ведення бою, курінь завершив бої переможно.

Тільки завдяки великому бойовому досвіду та винахідливості, а не шаблонним діям, як цього і вимагає теорія партизанської війни, повстанці куреня "Сіроманці" успішно воювали не один рік.

Джерело. https://www.istpravda.com.ua

Зародження УПА на Яворівщині 1944 р. Історичні спогади - факти.

Світлина Яворівського архіву УПА.

Зліва направо: сидять – Харук Микола, "Вихор" (див. фото № 28), Мельник Петро, "Хмара" (див. фото № 41); стоять: Ониськів Петро, "Пструг" (див. фото № 61), Кузів Василь, "Базь" (див. фото № 36), Олексюк Дмитро, "їлак" (див. фото № 24), Кузьменко Галина, "Надя" (див. фото № 35), Столащук Федір, "Лужок" (див. фото № 31), Мельник Іван, "Залізняк" (див. фото № 33), Шкрібляк Василь, "Черемха" (див. фото № 37), Шведюк Іван, "Сірко" (див. фото № 1) /АВР/. За твердженням Івана Мельника, зроблені Д. Білінчуком.

Перша сотня УПА на Яворівщині виникла 16 березня 1944 року. Її недовго очолював Михайло Вархоляк-«Роман»-«Роберт»- «Лісовий» (до 10 квітня), відтак командування перебрав «Лев» (справжні ім'я та прізвище невідомі; можливо, це Іван Лень).

Відділ, який отримав назву «Переяслави», спочатку займався вишколом, згодом перейшов і до бойових дій. До 23 липня «Переяслави» мали сім боїв та сутичок із німцями, один бій з червоними партизанами, п'ять засідок на німців, дві акції на німецькі лігеншафти, одну акцію на німецький млин, три акції проти поляків-сексотів.

Для переходу німецько-радянського фронту «Переяслави» розділилися на чоти, які законспірувалися в селах Рогізно, Бунів, Хоросниця та Селиська. Повстанці, переодягнені селянами, працювали на полях при жнивах.

Червона армія 22 липня зайняла Немирів, 23 липня — Краковець, 24 липня — Яворів і Судову Вишню, 25 липня — Мостиська. У новій ситуації, як згадував повстанець Микола Кунанець, «багато людей рятувалося від совєтської армії, кожен — чи мав зброю, чи не мав — приходив до ліса й просився: «Приймайте в сотню»».

У липні 1944 р. у с. Іваники заходами референта УЧХ Яворівського повіту Марії Шудравої-«Жені» було організовано польовий шпиталь, в якому обов'язки головного лікаря виконував Юрій Липа. Шпиталь від 22 липня охороняв рій зі сотні «Переяслави» під командуванням ройового Нестора Романця-«Чорного». На початку серпня на базі роя організовано охоронну сотню на чолі з командиром «Петренком» (справжні ім'я та прізвище невідомі). Станом на 19 серпня 1944 р. цей відділ нараховував 44 вояки, озброєні чотирма кулеметами, чотирма- п'ятьма автоматами та крісами.

Ще одну сотню УПА було організовано на базі Завадівського куща на початку серпня 1944 р. у лісах на північному заході повіту. Командиром її став Андрій Тучапець-«Верх»-«Олег». На 24 серпня цей відділ нараховував 116 вояків.

Єдиного військового командування усі чотири сотні не мали, як і не мали зв'язку зі штабом воєнної округи «Буг». Їх діяльність координував повітовий провід ОУН, яким керували провідник Володимир Кунанець-«Інгул»-«Прут» та його заступник, референт пропаганди Євген Смук-«Клим»-«Березюк». Функції командира спочатку двох, а відтак і чотирьох сотень на себе взяв провідник «Ореол» (справжні посада, ім'я та прізвище невідомі; можливо, це Лев Шкреметко-«Галич»-«Декан»).

З формального погляду не можна говорити про існування на Яворівщині куреня УПА як військової одиниці. Але не тільки в науковій літературі, а й у документах ВО «Буг» (ще таки з 1944 р.) утвердилася теза про те, що на основі сотні «Переяслави» виник однойменний курінь, який нібито складався із трьох сотень (к-рів «Лева», «Дністра» та «Петренка») і нараховував 600 вояків під загаль¬ною командою командира «Дністра».

Насправді ж курінним «Дністра» можна вважати лише кілька днів у двадцятих числах серпня, коли він фактично керував діями своєї сотні та сотні командира «Петренка» і, ймовірно, також сотні «ім. Дорошенка».

Після поділу сотня УПА «Переяслави» мала низку бойових зіткнень. Зокрема, 7 серпня повстанська застава біля с. Селиська знищила два авто із сімома більшовиками. 10 серпня у с. Ляшки (тепер Глинець) затримано і роззброєно шість більшовиків, з яких чотирьох ліквідовано. 13 серпня у сутичці полонено і знищено ще п'ять ворогів. 

Наступного дня сотня «Переяслави» звела бій із облавниками в с. Тучапи (Городоцький район), в якому, серед інших, загинув начальник райвідділу НКҐБ майор Михайло Лабузов.

Після цього сотня відійшла на захід і у передобідні години 16 серпня між Шутовою (Козаківкою) та Селиськами знову звела бій. Підрозділ прикордонників прочісував ліс із боку Козаківки. Вперед вирвалася автомашина «Додж» із вісьмома більшовиками. Вони були обстріляні повстанською заставою. У результаті загинуло п'ятеро ворогів, серед яких виявився і начальник 89-го прикордонного загону полковник НКВД Петро Никитюк. Ще двоє, сержант і водій, були поранені. На звуки стрілянини підтягнулася прикордонна комендатура, з якою «Переяслави» звели тригодинний бій. У ньому загинули ще четверо більшовиків. Українські втрати: двоє вбитих («Бук» і «Зозуля») і двоє поранених.

Сутички з ворогом мала і сотня «Петренка». Зокрема, близько 10 серпня у засідці на 11 більшовиків на Козаківці (Шутовій) було знищено чотирьох ворогів, від яких забрано зброю. 14 серпня в сутичці на Іваниках вбито одного більшовика. Ввечері того ж дня на повстанську заставу потрапили ще шість ворогів. У результаті троє з них загинули, здобуто кулемет і три диски до нього, «десятизарядку» і пістолет. У наступні два дні спільно із місцевим СКВ на Козаківці ліквідовано ще двох більшовиків.

Подібний характер мали й дії сотень «ім. Сагайдачного» та «ім. Дорошенка». Зокрема, сотня «ім. Сагайдачного» 19 серпня зробила засідку на шосе Яворів— Краковець у місцевості Лися Гора біля Вільки Роснівської, на південь від Гуківського лісу, де тоді базувався відділ. Метою акції було відбиття мобілізованих до Червоної армії. Після обстрілу колони постало безладдя, в результаті якого частині призовників вдалося втекти. Вогнем повстанцем поранено чотирьох конвоїрів.

Активна діяльність відділів УПА привела до посилення облав. У вбитого полковника Никитюка було забрано карти та документи, з яких випливало, що прикордонники проводять активні пошуки відділу «Лева». Тому після бою, де той загинув, ця сотня знову відійшла на схід, в околиці Мужилович, Молошкович, Ліснович та Чорнокінців.

І справді, в наступні дні у Яворівському, Краковецькому та сусідніх районах було проведено низку масштабних облав за участі 89-го прикордонного загону, 16-го прикордонного полку з охорони тилу І Українського фронту, 51-го мотоциклетного полку 4-ї танкової армії ЧА, оперативного складу райвідділів НКВД та інших підрозділів. Серго Берія, син керівника НКВД СССР, згадував, що влітку 1944 р. біля Мостиськ радянська влада використовувала три артилерійські полки ЧА для «очистки тилу».

Отримавши від розвідки інформацію про підготовку облави, 18 серпня польовий шпиталь разом із сотнею «Петренка» перейшов з Іваників 6-7 км на північ, на присілок Сували. Але Ю.Липа з родиною залишився в Іваниках, де і був затриманий 19 серпня.

Облава 19 серпня також захопила ліс між Малнівською Волею та Арламівською Волею.

Загалом в операціях 89-го прикордонного загону, за радянськими даними, 19 серпня вбито 11 і затримано 239 осіб, 20 серпня — вбито четверо і затримано 80 осіб. Облави продовжилися в наступні дні — спочатку на ліси на південь від Яворова, відтак зміщувалися на північ.

Уночі з 19 на 20 серпня відділ «Петренка» (50 вояків) разом зі шпиталем і пораненими (понад 10 осіб) та обслугою (п'ять осіб) долучилась до сотні «ім. Сагайдачного» у лісі біля Гуків. Тут до них приєднався Чернилявський СКВ (50 осіб). У результаті реорганізації сотня «Петренка» зросла до 120 вояків.

Наступної ночі обидва відділи перейшли далі на північ, в ліси між Липовцем, Змієвиськами, Коровицею і Будомиром. Тут до них долучився Нагачівський СКВ (60 вояків), а також інші повстанці з околиці. Відповідно, сотня «Петренка» була доповнена до 140 вояків, мала на озброєнні 10 кулеметів. Відділ «ім. Сагайдачного» нараховував 345 вояків зі зброєю (зокрема 40 кулеметів) та 40 — без зброї. За твердженням стрільця сотні «Петренка» Миколи Кунанця- «Тріски», його відділ був озброєний на 60-70%, сотня «Дністра» — на 90-100%. Крім шпиталю, при цих сотнях створено відділ розвідки з чоловічого та жіночого роїв, який вишколював колишній окружний провідник Равщини «Карпо», та відділ пропагандистів, яким займався Ярослав Ґумовський-«Славич».

Сотня «Переяслави» 24 серпня повернулася в ліс біля с. Рогізно. Тут в обідні години було зведено бій з облавою, проведеною комендатурою 89-го прикордонного загону та 2-м батальйоном 116-го прикордонного полку НКВД. Ворог також використовував бронетехніку (танкетки). Відзначилися в бою, зокрема, чотовий «Яр» і ройовий Василь Венгрин-«Чорненький», який виніс із палаючої стодоли зімлілого друга, вбивши при цьому п'ятьох більшовиків. Внаслідок ворожого обстрілу згоріло 93 господарства і загинуло вісім селян. Про знищення Рогізного в результаті бою звітувало й обласне управління НКВД. Загалом у період із 22 серпня по 7 вересня 1944 р. артилерійсько-мінометним вогнем було спалено села Рогізно, Гута, Липина і Наконечне ІІ.

Відбивши більшовицькі атаки, сотня «Переяслави» з Рогізного відійшла в ліс під Прилбичі, але й там 26 серпня потрапила під сильний ворожий обстріл. Ввечері «Лев» відвів відділ до присілка Зади. Тут на нараді із членами повітового проводу ОУН, відповідно до наказу провідника «Ореола», було вирішено сотню розформувати з метою збереження кадрів. «Переяслави» вночі з 27 на 28 серпня перейшли до Селиськ, де були демобілізовані до відкликання.

У той же час, 26 серпня 1944 р., сотні «Дністра» і «Петренка» загальною чисельністю до 500 стрільців були оточені ворогом в лісі між Лукавцем та Коровицею. Після потужного обстрілу з гармат та мінометів, який почався після обіду, близько 16-ї години, зав'язався бій. Через легковаження «Дністром» повідомлень розвідки відділи фактично були заскочені і в паніці почали розбігатися. Проте завдяки організованому опорові, здійсненому чотами «Федоренка», «Довбуша», Михайла Базилевича-«Миколки» і польовою жандармерію на чолі з Дмитром Циганком-«Вергуном», вдалося уникнути великих втрат і вирватися з оточення. У результаті бою відділи УПА фактично були розбиті, хоча втрати повстанців склали всього близько 20 осіб. Інші успішно вийшли з ворожого оточення. Загинув зокрема, чотовий «Федоренко» і зник без вісти провідник «Карпо».

Рештки відділів, чисельністю близько 200 осіб, зібралися у Змієвиськах і, перебувши день, вночі під командуванням сотенного політвиховника Романа Скубиша-«Дуба» вирушили на південь. 28-29 серпня прибули у Селиська, де були демобілізовані аж до відкликання.

Останньою припинила існування сотня «ім. Дорошенка». 30 серпня 1944 р. в лісі біля Кобильниці Волоської вона була раптово оточена. Після мінометного обстрілу облавники прочісували ліс. Оскільки йшли лініями, то повстанці малими групами зуміли переховатися в гущавниках. Ввечері більшовики залишили ліс, а повстанці перейшли через Кобильницю Волоську в ліс на південь від шосе Краковець—Радимно. Тут сотню було демобілізовано.

Результатом масштабних облав наприкінці серпня 1944 р. на Яворівщині стали розпорошення та демобілізація сотень «Переяслави», «ім. Сагайдачного», «ім. Дорошенка» та к-ра «Петренка». Крім активних дій ворога, причинами цього були і прорахунки. Внаслідок нефахового керівництва провідника «Ореола» яворівські відділи були закріплені до конкретних відтинків із порівняно невеликими лісами, хоча «Дністер» захищав ідею перебазування у масив Янівських лісів. Також не було створено єдиного командування (нарада щодо створення курінної команди була запланована лише на 27 серпня). Відповідно, коли розпочалися великі облави, закріплені у замкненому терені і без єдиного командування відділи зазнали втрат (загалом — до 100 вбитими із 800-900 вояків, які були під зброєю у чотирьох яворівських сотнях), частково розпорошилися і були змушені піти на демобілізацію.

Навесні 1945 р. діяльність відділу «Переяслави» було відновлено. Він досить активно діяв на Яворівщині, Мостищині та прилеглих теренах Закерзоння аж до 1947 р., коли його вояки окремими групами відійшли рейдом на Захід.

Кому відома інформація про діяльність УПА на Яворівщині, просимо писати на електронну адресу info@yavir.net

© Володимир МОРОЗ

Цей день в історії УПА - 6 квітня.

Дмитро Карпенко-"Яструб" , сотник УПА, уродженець Полтавської області (другий справа) https://www.istpravda.com.uа

1943 рік

У місті Ковель на Волині поліція (з числа українців) знищила 18 німців, звільнила з в’язниці заарештованих та розпустила табори трудової повинності.

1945 рік

Загін УПА-Захід вступив у бій із спецгрупою НКВД у селі Ростовка на Тернопільщині. У перестрілці знищені 10 військових. Загинули двоє повстанців.

У сутичці з загоном НКВД біля села Струтин на Станіславщині загинули троє підпільників.

1946 рік

Сотня «Імені Богуна» УПА-Захід розігнала бійців винищувального батальйону в селі Брустури на Станіславщині. Здобуто зброю і боєприпаси.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Гаї та Руда Силецька на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Чехи на Львівщині повстанці знищили обласного резидента МГБ.

1947 рік

Рій сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Прокурава на Станіславщині знищив дільничного МВД і начальника винищувального батальйону.

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Майдан на Станіславщині здобула 7 гвинтівок.

1948 рік

На Дрогобиччині в селах Ізидорівка та Крехів підпільники спалили сільські ради і пошкодили зв’язок. У селі Балич знищили організатора місцевого колгоспу, поранили районного уповноваженого міністерства заготівель.

1949 рік

Загін МВД наскочив на групу повстанців у селі Назірна на Станіславщині. Кулеметник Василь Гулик – «Дубок» прикрив вогнем відхід товаришів, але був оточений і застрелився останнім патроном.

У селі Боляновичі на Дрогобиччині підпільники атакували дільницю винищувального батальйону. Здобуто 9 гвинтівок.

1950 рік

У зіткненні з опергрупою МВД у селі Коростенко на Дрогобиччині загинула друкарка районного проводу ОУН Катерина Пукач – «Вишня».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

6 квітня 1859р. у селі Хмільна на Київщині (нині Черкаська обл.) народився Микола Левитський, якого сучасники називали не інакше як «артільний батько", організатор кооперативного руху, публіцист, член Української Центральної Ради.

«Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками, лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: «голубчику», м'яким, трохи приглушеним голосом. – Такі спогади залишив про Левитського адвокат та письменник Олександр Семененко. – Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м'якої панамської соломки. Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному».

Народився Микола Левитський в сім’ї сільського священика. У справах служби батько переїжджав з одного місця на інше, перевозячи за собою родину. Спочатку був Чигирин, потім село Федвар (на Херсонщині).

Початкову освіту Микола здобув у Єлисаветграді (нині Кропивницький), а гімназійну освіту у місті Біла на Холмщині.

Хист кооператора в нього проявився під час навчання у гімназії. Він створив своєрідну учнівську артіль, до складу якої увійшли гімназисти. Вони винайняли окреме приміщення для проживання та за певну платню домовилися з жінкою, яка готувала їм їжу.

1879-го року Микола Левитський вступив на медичний факультет Московського університету, але був звідти відрахований за участь у революційних гуртках. Його запроторили до Бутирської в’язниці, а згодом відправили в Україну, позбавивши права вступати до вищих навчальних закладів.

Але юнака це не зупинило і він, попри заборону, подався до Харкова, де вступив на юридичний факультет харківського університету. У 1885-му році він захистив дисертацію з філософії права. Відмовився від посади викладача в університеті. Уже дипломованим спеціалістом Левитський їде працювати статистиком у Херсонському губернському земстві. На цей час помер його батько, тож мати потребувала підтримки і допомоги. Відтак Микола Левитський перебрався ближче до неї. З 1891-го року він працював присяжним повіреним у Єлисаветграді (нині це місто Кропивницький).

«У Єлисаветі мого юнацтва його більше знали як Артільного Батька Левитського. – у спогадах «Харків, Харків…» писав Олександр Семененко. – Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії». Таку репутацію Левитський матиме напередодні Української революції 1917-1921 років. Наприкінці ХІХ ст. він лише робив перші кроки в організації кооперативів та артілей.

30 вересня 1894-го року він організує першу на території Російської імперії сільськогосподарську артіль у селі Федвар. Це було добровільне об’єднання селян для спільного обробку землі та збуту продукції. Через декілька років таких артілей на Херсонщині налічувалося 125. Згодом він заснував ремісничі, промислові, будівельні артілі.

Микола Левитський заклав теоретичну та законодавчу базу для розвитку кооперативного руху. Брав участь у розробці «Закону про артілі». 1902-го року розробив «Положення про артілі» та «Зразковий статут для трудових артілей».

Авторитет Левитського сягнув таких вершин, що протягом двох десятиліть на різноманітних міжнародних конгресах він представляв інтереси місцевих кооператорів. Він ділився досвідом та набував нових знань в Європі. Відвідав Францію, Сербію, Італію, Швецію, Німеччину, Англію.

«Рух артільний перейшов уже навіть межі Херсонської губернії… Побільшенню і зростанню артелів на Херсонщині багато допомагає д. М.В. Левитський, – у статті про артільний рух в Україні, опублікованій 1896-го в журналі «Житє і слово» писав В.Слуцький. – Жаль тільки, що такої великої ваги справа спала цілком на плечі одної людини. Правда енергії д. Левитського і краю не видко: увесь він віддався цьому, як він каже, найдорожчому для його ділу і працює ні на хвилину не складаючи рук». 

У 1917-му році Левитського обрали членом Української Центральної Ради від кооперативних товариств Києва. Працював у Генеральному Секретарстві земельних справ, згодом у Міністерстві земельних справ УНР. Продовжував представляти кооперативні товариства на Всеукраїнських з’їздах.

Зокрема, під час Першого військового з’їзду, який проходив у Києві 18-21 травня 1917-го року, Миколу Левитського учасники з’їзду вітали стоячи, оплесками та вигуками «Слава!». «Старий аж заплакав від радості, але відповів: «Дякую... дітки! Дякую!... Слава Творцеві, таки дожив!... Слава Україні!...». І це «Слава Україні!» підхопив увесь зал» – пише у спогадах «1917 рік» військовий та політичний діяч Володимир Кедровський.

Микола Левитський з дружиною Вірою Сікочинською та Григорієм Коссаком. Кисловодськ. Фото надано Ігорем Левитським. З фондів ІР НБУ.

******

Суто професійна та політична діяльність цілком поглинають Миколу Левитського, проте він знаходить час для написання віршів. «Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. – дізнаємося зі спогадів Семененка. – Це були малюсенькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту. Пам'ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами».

У вересні 1918-го року, з нагоди організації святкування сорокаріччя діяльності Миколи Левитського, Центральний кооперативний комітет створив Ювілейну комісію. У цьому контексті комісія зазначала: «артільний батько… 40 років поклав він на будування рідної кооперації, і тепер вона уявляє з себе велику громадську силу, якій не страшні ріжні політичні бурі. І поки будуть існувати українські кооперативи, не згине й наша національна справа».

У цей час Левитський вирушив на Кубань, де відбулося проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки. А вищий законодавчий орган республіки ухвалив резолюцію про прагнення федерації Кубані з УНР.

Пробув він там до січня 1919-го року, брав участь у Кооперативному з’їзді, а на зворотному шляху був заарештований білогвардійцями. Його прийняли за політичного агітатора і ледь не розстріляли. Під час обшуку в кишені знайшли лист-запрошення на з’їзд від кооператорів Франції. Це допомогло Левитському врятуватися. Але в Україну йому було заборонено їхати. Залишившись без засобів до існування Микола Васильович ледь не помер від голоду. Лише завдяки підтримці Кубанського кооперативного союзу він вижив і 1920-го року повернувся на Батьківщину. Увесь цей час він досліджував історію кооперації, зокрема Кубані та Кавказу, а також розробив символіку української кооперації.

Мав чітку позицію стосовно української церкви. Брав участь у 1-му та 2-му Соборах Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). На Соборі 1921-го року, який відбувався у Києві в храмі Святої Софії Микола Левитський виступав за автокефалію. «Дорогі брати і сестри! Закінчується наш Собор … Ми засідали в храмі, який стоїть 900 літ, який переживав татарщину і всякі руїни. Хай же, дорогі брати, цей великий дзвін святого Собору лунає на цілу Україну – в вашій особі, – що ми йдем до вільного життя Церкви, що ми йдем незалежно, автокефальною, соборноправною Церквою. Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української і боронить її від тих, хто хоче зруйнувати. Хай вам Бог допоможе».

В підрадянській Україні Левитський продовжував займатися дослідженням, розбудовою кооперативного та артільного руху, викладав. Став одним із засновників Кооперативного інституту та Кооперативного музею в Харкові.

Запропонував встановити 30 вересня Всеукраїнським днем кооперації.  

Помер Микола Левитський 1 грудня 1936-го року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Поезія Миколи Левитського.

Дума «Сироти України»

З Богдана Вкраїна попалась

В Московську пекельну неволю

Весь час же слізьми обливалась

В кайданах кляла свою долю.

А кат ще й тим горем втішався

Ті сльози були на потіху, –

Йому, він без краю знущався

Тай ще й заливався од сміху.

Теж горе – неволя Вкраїни

Найбільше ж його потішала

Душив він з початку й до нині

Щоб світлу й хвилину не знала…

(надруковано 1918-го року)

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/6/1859-narodyvsya-mykola-levytskyy-organizator-kooperatyvnogo-ruhu

5 квітня 1950р. біля с. Колтів після тривалого бою з московитами останньою гранатою підірвали себе Марія Бідюк - розвідниця і зв'язкова та Софія (Зоня) Москва - працівниця технічної ланки Бродівського надрайонного проводу.

Околиці села Колтів Золочівський район.

Джерело. Літопис УПА (календар на 2020р.) 

5 квітня 1897р. народився Бжеський Роман Степанович, поляк за походженням й Український націоналіст, воїн доброволець УСС, громадський діяч, літературознавець, історик, публіцист.

Роман Бжеський був, за висловом М. Бойка, «замкнутим у собі академіком без академії». Ерудит і глибокий знавець національної тематики в історії, політиці, культурі. На жаль, його особистість залишається маловідомою, хоча свого часу Роман Бжеський брав участь у творенні українського війська, воював добровольцем у лавах Січових стрільців і мав славу безкомпромісного полеміста.

Академік Ярослав Дашкевич писав: «Ця людина, її творчість не заслуговують на забуття. Р. Бжеському належить відповідне місце також в українській історіографії консервативного націоналістичного напряму, і місце все ж таки не останнє».

Народився Роман Бжеський у Ніжині на Чернігівщині у польсько-українській родині. Батько Стефан Бжеський був інженером, мати Олена походила зі старшинської родини Грищенків, бабця Юлія Пивинська була родичкою Миколи Гоголя. У 1916 році Роман закінчив Чернігівську гімназію з військовою спеціалізацією в чині старшого унтер-офіцера. У період навчання в гімназії увійшов до таємної молодіжної організації «Братство самостійників». До неї також належали Павло Тичина, Василь Елланський, Євген Онацький, Валентин Отаманівський.

Коли розпочалася Української революції 1917 року, Роман Бжеський долучився до організації в Чернігові українського полку ім. гетьмана П. Дорошенка.

У червні 1917 на Другому військовому з'їзді у Києві запропонував підняти повстання проти Росії. Був уповноважений від Української Центральної Ради організувати державне життя у Кролевці, згодом – у Літині на Вінниччині. Працював урядовцем у загальному департаменті Генерального секретаріату внутрішніх справ.

Після окупації України червоними полками Муравйова Роман Бжеський воював у Першому курені Січових стрільців під командуванням сотника Василя Кучабського. Навесні 1918-го їздив як спеціально уповноважений від уряду України до Москви на дипломатичні переговори з Г. Чичеріним, Л. Караханом та В. Леніним. За гетьманування Павла Скоропадського працював у міністерстві внутрішніх справ разом із Д. Донцовим та М. Міхновським.

На початку 1920 року Романа Бжеського ув’язнила радянська влада. Йому вдалося втекти із в’язниці й переїхати на Волинь. У Кременці він працював директором української книгарні повітового товариства «Просвіта».

Галина Сварник, яка вивчала листування Романа Бжеського з Дмитром Донцовим, що зберігається в архівах Варшави, пише про діяльність Бжеського на Волині в 1920-30 роках: «Виходячи з досвіду, здобутого в революційні роки, він узявся вишколювати національно свідому молодь, організувавши конспіративний курс «українознавства», де викладав не тільки історію України, але й «природничий» та «суспільствознавчий» курс, який складався з основ політекономії, критики марксистських теорій, теорії нації, держави та державних устроїв. «Українознавство» включало в себе географію, історію, етнографію та антропологію України і націоналізм». Освітній курс тривав 3-4 роки. Більшість із понад 50 осіб, які навчалися в цих гуртках, пізніше загинули в боротьбі за незалежну Україну.

З 1917 до 1939 року різна влада заарештовувала Романа Бжеського 17 разів. Кілька разів його засуджували до смерті. У 1934 році він став одним із перших в’язнів польського концтабору в Березі Картузькій.

Після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році Р. Бжеський разом із дружиною Надією переїхав до Кракова. Але в 1941 році повернувся. Ще з довоєнних часів у Кременці він товаришував із Уласом Самчуком. У 1942-му Бжеський став заступником редактора газети «Волинь», яку Улас Самчук видавав у Рівному під час німецької окупації.

У 1943 році Роман Бжеський на прохання Олега Ольжича разом із родиною виїхав через Краків до Праги, де до 1945 року на замовлення видавництва Українського національного об’єднання збирав матеріали для нових публікацій в бібліотеках та архівах. У Празі він написав «Історію українського народу» й працю «Біла книга. Національна і соціяльна політика совєтів на службі московського імперіялізму».

По завершенню Другої світової Роман Бжеський з родиною пройшов через табори для переміщених осіб. Далі був період у Мюнхені (1946-1950) й еміграція до Сполучених Штатів (Детройт).

Цінні для дослідників спогади Романа Бжеського «Згадки з минулого. 1916-1921 роки», надруковані в «Літературно-науковому віснику» під псевдонімом «Характерник»; «Нариси з історії українських Визвольних змагань 1917-1918 років. Про що історія мовчить», які в 1970-му автор видав під псевдонімом Р. Млиновецький. Неповна бібліографія праць Р. Бжеського, яку видала дружина Надія у 1988 р., налічує 128 позицій. Роман Бжеський для своїх публікацій використовував 15 псевдонімів, зокрема – Вернигорець, Р. Гармаш, Гармаш, Роман Задеснянський, Роман Десняченко, М. Лівобережець, Іван Мазепинець, Р. Млиновецький, Р. Орликівець, Провінціял, Характерник, Дажбожич, І. М., М. Р.

"Батько з великою любов’ю згадував Десну, рідні місця, – згадувала про нього донька Маргарита Бжеська-Андраде. – Він був націоналістом, справжнім українцем. Він був проти великих розділів між українцями, він не хотів, щоб була ціла купа партій. Він хотів, щоб всі об’єднувались, стояли разом і домоглися своєї незалежної держави, і де б він не працював, він завжди прагнув до цього. Він був дуже вимогливий до оточуючих, а особливо до себе. Він і нас з сестрою виховував в строгості і ряді обмежень. Проте він дав нам дуже гарну освіту і хотів щоб ми вміли розмовляти українською мовою і знати свою історію. Ми жили в Детройті, і матір взяла на себе утримання родини, вона багато працювала, щоб дати змогу батькові писати, щоб ті книжки побачили світ. Він написав історію народу України, історію стародавньої України, а також писав про життя великих українських постатей, таких як Іван Мазепа, Тарас Шевченко. А ще, він любив малювати, і багато малював".

Як художник Роман Бжезький залишив низку портретів (Юліуша Словацького, Лесі Українки та ін.) і пейзажів. Кілька репродукцій його картин зберігаються у Рівненському літературному музеї Уласа Самчука. Як літературознавець він приділяв увагу вивченню динамічних змін в літературі міжвоєнного періоду. Досліджував творчість Шевченка, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олега Ольжича, Миколи Куліша, Леоніда Мосендза, Остапа Вишні...

Зліва направо Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, поет Чирський, Олег Штуль. Джерело: esu.com.ua

Бжеський-поет в Україні майже не відомий. У1962 році у Детройті була опублікована збірка поезій «Говорить серце…»

Із віршованих творів Романа Бжеського чи не найцікавіша доля судилася поезії «За власну могутню державу», написаній у 1930-ті роки в Кременці. Першими поціновувачами твору стали слухачі підпільних освітніх гуртків. Згодом на Кременеччині, Дубенщині вірш Романа Бжеського співали як національний гімн. Співали його й в УПА.

Помер Роман Бжеський 4 квітня 1982 року в Детройті, похований на православному цвинтарі у Баунд-Бруці.

У рамках декомунізації в лютому 2016 року в Чернігові з’явилася вулиця Романа Бжеського. А невдовзі у видавництві «Темпора» вийшла фундаментальна праця «Прелюдія поступу» чернігівських істориків Тамари Демченко та Володимира Бойка про Романа Бжеського. Донька Маргарита Андраде-Бжеська, яка живе у Сальвадорі (Бразилія) написала лист вдячності до Сіверського інституту регіональних досліджень за повернення чернігівцям пам’яті про її батька.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/5/1897-narodyvsya-istoryk-i-publicyst-roman-bzheskyy

******

Роман Бжеський з юних літ ідентифікував себе українцем. У гімназійні роки увійшов до таємної молодіжної організації «Братство самостійників» (до неї належали також Павло Тичина, Василь Елланський, які пізніше вийшли з неї). Тоді ж познайомився з Євгеном Онацьким, Валентином Отамановським, Миколою Міхновським.

У серпні 1914 року в Спаському соборі в Чернігові юнак-гімназист Роман Бжеський склав присягу на вірність Братству самостійників. Прийняв цю присягу майбутній український письменник Аркадій Казка за дорученням Василя Елланського.

Сповідуючи ідею незалежності України, з 1917 року поринув у вир політичної та воєнної боротьби. Був одним із організаторів у Чернігові українського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка — керував культурно-політичною частиною полку. У червні 1917 року на Другому військовому з'їзді в Києві запропонував підняти повстання проти Росії, проти чого рішуче запротестували Симон Петлюра та Микола Порш. 

За уповноваженням Української Центральної Ради як повітовий інспектор організовував державну діяльність спочатку в Кролевці, згодом — у Літині на Вінниччині. Працював урядовцем у загальному департаменті Генерального секретаріату внутрішніх справ. Коли більшовицькі війська під командуванням Муравйова рушили на Київ, в час більшовицького повстання в Києві Роман Бжеський вступив до Першого Куреня Січових стрільців і в складі сотні Василя Кучабського хоробро захищав столицю.

Після окупації Києва більшовиками повернувся на Чернігівщину, де в березні 1918 року став одним з організаторів антибільшовицького повстанського загону. Після повернення до Києва знову працював урядовцем Міністерства чужоземних зносин в урядах Центральної Ради та Гетьманату. Навесні 1918 р. їздив як уповноважений від уряду України до Москви на дипломатичні переговори з Георгієм Чічеріним, Левом Караханом. За гетьманування Павла Скоропадського був активним членом партії хліборобів-демократів, разом з Д. Донцовим та М. Міхновським.

Після поразки Визвольних змагань й арешту більшовиками у 1920 році Бжеський втікає на Волинь й поселяється в Крем'янці: працює директором української книгарні повітового товариства «Просвіта», засновує таємні навчальні гуртки, у яких за підпільною системою «трійок» проводить заняття з українознавства, загальної та політичної освіти. Особливу увагу акцентує на вивченні націоналізму за Д.Донцовим. Освітній курс тривав 3-4 роки. Більшість з понад 50 осіб, які навчалися у цих гуртках, пізніше загинули в боротьбі за незалежну Україну.

У цей час Бжеський декілька разів нелегально переходить на територію радянської України, зустрічається зі своїми друзями, не раз потрапляє до тюрми. За власним свідченням, за період з 1917 року до 1939 року він був 17 разів заарештований, отримав кілька присудів смерті. У 1934 році став одним з перших в'язнів польського концтабору в Березі-Картузькій. Після окупації Західної України СРСР у 1939 році Р. Бжеський разом з дружиною Надією переїжджає до Кракова. Та в 1941 році Бжеські знову повертаються до Крем'янця.

Джерело.

Маркусь В. Бжеський Роман // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, спів-ред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк — Чикаго, 2009. — Кн. 1. — С. 53., Роман Бжеський. Бібліографія друкованих праць// Укл. Н. Бжеська. — Торонто, 1988. — 44 с., Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2012. — 516 с., Бжеський Роман. Бібліографія друкованих праць. / Упорядк. Надія Бжеська — Торонто, 1988, — 44 с.

5 квітня 1919р. утворення Холмської групи армії УНР на чолі з отаманом Олександром Осецьким для протидії наступу поляків.

Осецький Олександр Вікторович.

24 липня 1873 року в містечку Кременці Волинської губернії в дворянські родині народився майбутній генерал армії УНР – Олександр Вікторович Осецький.

Військову освіту Осецький здобував у кількох навчальних закладах, серед яких Полоцький кадетський корпус, Перше військове Павлівське училище та Миколаївська академія Генерального штабу.

11 травня 1903 року він закінчив Санкт-Петербурзький Імператорський археологічний інститут. Далі продовжив навчання до 1912 року в Офіцерській стрілецькій школі. Після отримання диплому навіть певний період там викладав.

Усі вищезгадані освіти пророкували стрімку військову кар’єру. Відтак з липня 1914 року він стає підполковником з переведенням до 6-го гренадерського Таврицького полку (Москва). Через кілька місяців він вже полковник за бойові заслуги з призначенням командиром 3-го гренадерського Перновського полку.

Вкінці цього року Осецький отримує свою першу нагороду. Він був нагороджений Георгіївською зброєю за бій, що відбувся біля села Віржбице (Wierzbica), де тимчасово очолював 6-й гренадерський Таврицький полк.

З 14 лютого 1917 року Осецький – командир бригади 31-ї піхотної дивізії, а пізніше — командир бригади 2-ї гренадерської дивізії Гренадерського корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

В листопаді Осецький кардинально змінює своє життя, причиною цьому були політичні події. У листопаді 1917 року разом з капітаном О. Удовиченком він залишає Гренадерський корпус, оскільки солдати-більшовики погрожували розправою як з керівниками українського військового руху.

Згодом Осецький був призначений урядом УНР начальником 4-ї Української дивізії 2-го Січового Запорізького (51-го армійського) корпусу. Під час вуличних боїв у Києві приділений до Гайдамацького Коша Слобідської України.

З 12 лютого 1918 року він вже начальник Українського Генерального штабу, а за місяць начальник Головного штабу УНР. А невдовзі – Наказний Отаман УНР та за сумісництвом начальник Генерального штабу військ Директорії.

В 1919 року Осецький був заступником Військового міністра УНР та головним інспектором військ УНР. Пізніше – командувач Холмської групи Дієвої армії УНР (одночасно — в. о. Наказного Отамана УНР).

Після розгрому Холмської групи 17 травня 1919 року він обіймав тільки посаду Наказного Отамана, проте 26 липня того ж року усунутий з цієї посади та призначений військовим радником місії УНР в Італії.

О. Осецький на нараді з С. Петлюрою. 1919 рік. Фото з Вікіпедії

У грудні цього року року він перейшов на територію, зайняту польськими військами.

З 26 грудня 1919 по 6 січня 1920 рік Осецький був військовим комісаром Директорії України.

Щоб уникнути репресій та арешту, Олександр Осецький в 1923 році переїхав жити до Європи. Певний період він проживав в різних країнах, проте зупинився на Франції, де прожив до кінця свого життя.

Помер відомий український військовий діяч 26 лютого 1936 року в Парижі. Похований був на легендарному кладовищі Тіе.

Джерело.https://www.hroniky.com/news/view/10991-oleksandr-osetskyi-heneral-unr-z-krementsia

Цей день в історії УПА 5 квітня.

Надрайонний провідник СБ «Завадія» - Василь Небесійчук, (с.Жаб`є, нині Верховина) – сидить в центрі. Зліва - стрілець «Голуб» - Михайло Стусяк (?), Праворуч – стрілець «Бистрий» - Михайло Па(?)трюк (обидва з с. Зеленого).

Копія фото з газети «Верховинські вісті», 8 жовтня 1999, № 41(6204) http://ounuis.info

1944 рік

Загін НКВД атакував табір бригади «Імені Хмельницького» УПА-Північ на Волині. У перестрілці, що зав’язалася, повстанці знищили 6 військових, одного захопили в полон.

Сотні «Галайда», «Тигри» і «Пролом» УПА-Захід атакували опорні пункти Армії Крайової в селах Губенок, Жарники, Лубче, Поледів, Рокітно на Холмщині (Польща). Знищені кілька десятків поляків. Втрати повстанців – 11 загиблих, 15 поранених.

1945 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в урочищі Залунга на Станіславщині. Загинув районний референт ОУН Осип Перцович – «Чорний».

В лісі біля села Слав’ятин сотня «Лісовики» УПА-Захід вступила в бій із великими загоном НКВД, що проводив облаву (близько 700 чоловік). Під час прориву знищено 80 військових. Загинули 18 повстанців, 7 зазнали поранень.

На Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД (село Стриганці) та оперативника МГБ (село Роздол).

Загін повстанців здійснив напад на райцентр Нові Стрілища на Дрогобиччині. Знищені 5 військових МВД, захоплені в полон начальник і два бійці винищувального батальйону, здобуто 4 гвинтівки. Звільнені 5 родин, які очікували на заслання.

1946 рік

Під час сутичок із загонами МВД у селах Дацьки, Петричі, Тишиця та біля села Тадані на Львівщині загинули 8 підпільників.

Надрайонний провідник ОУН Володимир Борічко – «Андрій» і ще троє повстанців загинули в сутичці з опергрупою МВД у селі Модричі на Дрогобиччині.

У селі Охлопів на Волині підпільники знищили секретаря сільради.

1947 рік

У селі Загірці на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені начальник батальйону і його заступник, решта бійців роззброєні і розігнані.

У сутичці з опергрупою МВД у райцентрі Борислав на Дрогобиччині загинули районна провідниця жіночої сітки ОУН Ірина Пристанська – «Оксана» і Стефанія Королик – «Люба».

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Липовець на Дрогобиччині. Вчинивши збройний опір, загинули всі шестеро підпільників.

1949 рік

У зіткненні з загоном МВД біля села Монастирець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

Оперативні групи МВД захопили дві криївки на Тернопільщині. У селі Худиківці застрелились останніми патронами двоє підпільників. В бою вони знищили кількох емведистів, через що остатні зарубали господарку хати, де був бункер.

 У селі Хом’яківка загинули троє повстанців, четвертий зміг прорватися.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

5 квітня 1710р. гетьман Пилип Орлик у селі Бендери підписав "Статут Війська Запорозького" - першу Українську Конституцію. Першу конституцію у світі.

Титульна сторінка конституції староукраїнською мовою.

Перша сторінка конституції латиною. Оригінал зберігається в Національному архіві Швеції.

Конституції європи та США з'явилися приблизно через 70 років.

Провідники Юнацтва ОУН Калуського надрайону. Травень 1943 го.

Провідники Юнацтва ОУН Калуського надрайону. Зліва – Роман «Буревій», праворуч – Олексій Тихон «Чорноморець».

Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 14

Травень 1943 р. http://ounuis.info

Могила солдатів-українців, полеглих за Францію. 1944 р.

Загинули 5 вересня 1944 р.: Мазенко Семен, Павлік Михайло, Боднар Іван

м. Vercel (Doubs) Фото: Robert Pierme

О.Негребецький Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 78, од. обл. 3 1944 р.

http://ounuis.info

Про життя українців Закерзоння, Українсько-польські та Українсько-німецькі стосунки. (брати Онишкевичі)

1946 рік. Міст, висаджений у повітря сотнею УПА «Хріна». На першому плані - група працівників Міністерства національної оборони ПНР

Мирослав Онишкевич

Онишкевич Мирослав Григорович народився 26 січня 1911 р. у м. Угнів (нині Сокальський район Львівської області) в українській патріотичній родині. Він мав двох братів - старшого Юрія та молодшого Тараса, всі вони отримали належне національне виховання та брали активну участь в українському визвольному русі.

М. Онишкевич закінчив чотири класи гімназії та два класи торгової школи в м. Сокаль, а також школу підхорунжих польської армії. Член Української військової організації (УВО) з 1929 р., та Організації українських націоналістів (ОУН) з 1930 р. Потім був керівником Юнацтва ОУН в м. Ковелі на Волині, організатором військових та виховних вишколів юнаків.

За діяльність в УВО та ОУН та поширення української державницької ідеї М. Онишкевич був переслідуваний польською поліцією і двічі сидів у в’язниці (з вересня 1931 р. до початку 1933 р., та у 1933-1934 рр.). Після виходу на волю був співробітником видавництва «Дешева книжка» та продовжував брати участь у підпільній діяльності ОУН.

Після початку німецько-радянської війни влітку 1941 р. М. Онишкевич увійшов до складу похідних груп ОУН(б), під час німецької окупації був зв’язковим крайового провідника ОУН(б) на Осередньо-східних українських землях Дмитра Мирона - «Орлика» у м. Києві. У 1942-1943 рр. він повернувся до Львова і став військовим референтом ОУН Львівщини.

У 1943 р. розпочалося створення української національної самооборони (УНС) в Галичині. Основними завданнями УНС були: оборона українського населення від можливих збройних акцій з боку німців, радянських партизанів та поляків; підготовка до збройного опору радянській владі. 

Створенням УНС займалися Р. Шухевич та О. Луцький, які призначили М. Онишкевича заступником обласного командира УНС Львівщини. З грудня 1943 р. М. Онишкевич був призначений шефом штабу і заступником командира новоствореної військової округи УПА «Буг». На цій посаді він перебував до квітня 1945 р., створюючи нові відділи УПА на Львівщині.

В жовтні 1945 р. М. Онишкевич мав зустріч з керівником групи УПА-Захід Василем Сидором - «Шелестом» і був ним призначений на посаду командира Закерзонської військової округи УПА № 6 «Сян», яким залишався до кінця життя. В листопаді 1946 р. він перейшов державний кордон і перебазувався до Польщі, на етнічні українські землі Закерзоння. Тут він разом з керівником Закерзонського крайового проводу ОУН Ярославом Старухом - «Стягом» та його заступником Василем Галасою - «Орланом» організував створення та вишкіл відділів УПА, які проводили активну боротьбу проти польських органів держбезпеки та захищали місцеве українське населення від нападів з боку поляків.

Підпілля користувалось значною підтримкою місцевого населення. Водночас його матеріально-технічна база залишалась обмеженою. Воякам УПА не вистачало зброї, медикаментів, зв'язок між відділами часто був нерегулярним, а М. Онишкевич не мав в своєму розпорядженні штабу, крім писаря-архіватора «Каменя» та особистої охорони і кур’єрів «Юрка», «Сталевого», «Богдана», «Максима», «Самбо».

Однією з головних вимог М. Онишкевича до підлеглих командирів УПА було налагодити роботу всіх ланок підпільної армії, в т.ч. і звітування. Кожен відділ ВО УПА «Сян» зобов’язаний був надсилати своєму керівництву місячні звіти з діяльності. Звіти складались з 7 частин: оперативний звіт про бойові дії, інформативний звіт та інформація розвідки, інформація про харчування відділу, про озброєння відділу, про вишкільний стан відділу, і останнє - про побажання відділу. Також кожній сотні було вказано мати свій архів, в якому зберігати копії зазначених звітів та літературу. Крім того, сотенні та бунчужні УПА обов’язково вели касову книгу, продуктово-товарову книгу, зберігали накази по особовому складу відділів. В свою чергу, командира тактичних відтинків УПА готували загальні місячні звіти та надсилали їх керівнику ВО УПА «Сян».

Слід відзначити, що боротьба на Закерзонні виявилась довгою та впертою: в той час, як в Україні до середини 1946 р. більшість відділів УПА вже було розбито чекістами, на Закерзонні до весни 1947 р. УПА продовжувала вести активну боротьбу проти частин польської армії та органів держбезпеки. 28 березня 1947 р. в засідці сотня УПА Степана Стебельського - «Хріна» вбила заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Свєрчєвського. 

Невдовзі після цього поляки значно активізували боротьбу з українським визвольним рухом, організувавши операцію «Вісла» з виселення українського населення Закерзоння в західні області Польщі та провівши паралельно з нею широкомасштабні оперативно-розшукові заходи проти підпільників. Все це спричинило до масових репресій проти українців. Цілком можливо, що всі ці плани були заздалегідь погоджені з Москвою, адже в Західній Україні в жовтні 1947 р. була проведена масова операція «Захід», під час якої понад 75 тисяч родичів та прибічників ОУН і УПА були виселені до Сибіру.

Після проведення операції «Вісла» в квітні - жовтні 1947 р. українські етнічні землі, очищені від корінного населення, активно заселялися поляками, а підпілля ОУН і УПА втратило свою основну матеріальну та людську базу. В результаті активних військово-оперативних заходів польське міністерство держбезпеки зуміло розгромити основні сили підпілля, частина підпільників повернулися для продовження боротьби в УРСР.

М. Онишкевич навіть у таких важких умовах продовжував залишатись в підпіллі та намагався організувати спротив. Однак сітка, сплетена спецслужбами навколо нього, поступово затягувалась. Невдовзі полякам стало відомо, де він може переховуватись. 2 березня 1948 р. М. Онишкевич був виявлений і заарештований співробітниками УБП в своїй криївці. З ним разом поляки захопили цінний архів документів Закерзонського крайового проводу ОУН та ВО УПА «Сян». 

Після тривалого двохрічного слідства і перебування в Варшавській тюрмі М. Онишкевич постав перед польським судом, який 2 червня 1950 р. засудив його до смертної кари. 6 липня 1950 р. вирок було виконано у м. Варшаві. Місце поховання М. Онишкевича невідоме.

У підпіллі ОУН і УПА М. Онишкевич використовував псевдоніми «Білий», «Богдан», «Лір», «Лютий», «Олег», «Орест», «Чернява» та інші.

Діяльність М. Онишкевича була високо оцінена керівниками українського визвольного руху. 26 січня 1944 р. М. Онишкевич отримав звання хорунжого УПА, 15.04. 1945 р. - поручника УПА, в січня 1946 р. - сотника УПА, 14.10. 1946 р. - майора УПА.

Разом з М. Онишкевичем в підпіллі ОУН і УПА перебували два його брати. Обоє вони загинули у збройній боротьбі за відновлення незалежності України.

Тарас Онишкевич народився 15.06. 1914 р., закінчив народну школу в Угнові та однорічну господарську школу в Янчині. Був членом ОУН з 1929 р., брав участь у збройних нападах проти польської поліції в Угнові і Диниськах, за що в 1934 р. був засуджений до 12 років тюрми, на волю вийшов з початком Другої світової війни в вересні 1939 р. Брав участь у військовому вишколі ОУН, організованому спільно з німцями в Закопане в 1939 р. В 1940-1941 рр. був зв’язковим крайового провідника ОУН в Галичині Івана Климіва - «Легенди». Після початку радянсько-німецької війни брав участь в похідних групах ОУН, був одним з організаторів проголошення Акту відновлення української держави 30 червня 1941 р. у Львові. Влітку 1941 р. він був заарештований гестапо в Житомирі, однак при транспортуванні в поїзді зміг втекти з-під варти. В кінці 1941- травні 1942 р. був відправлений для організації підпілля ОУН на Дніпропетровщині, Запоріжжі та Донбасі, згодом - на Сумщині. Київщині та Житомирщині. На початку 1943 р. був заарештований гестапо в м. Кристинополі (нині Червоноград Львівської області), але знову втік. Навесні 1943 р. необачно повівся зі зброєю і випадково важко поранив себе у живіт, проте вижив. В 1943-1944 рр. був членом Львівського обласного проводу ОУН, на півночі Львівщини організував з боївок СБ та самооборонних боївок сотню УПА, яка невдовзі була включена до складу ВО УПА «Буг», а він був її командиром з грудня 1943 р. до квітня 1944 р. В березні 1944 р. командував куренем УПА, який здійснив напад на німецьку в’язницю в м. Сокалі і зольників українських в’язнів. Крім того, організував в кінці березня 1944 р. операцію проти осередку польської Армії Крайової в с. Острів Сокальського району Львівської області, під час бою був важко поранений і помер 1 квітня 1944 р. Т. Онишкевич похований в м. Угнів.

Юрій Онишкевич народився 7 березня 1908 (за іншими даними - 1909 року), закінчив торгівельну школу, був службовцем українського товариства «Дністер». З 1920-х рр. - член УВО, а потім ОУН. Восени 1929 р. був заарештований польською поліцією та стояв перед судом на процесі у Львові 26 травня - 28 червня 1930 р., був в результаті звільнений за браком доказів. В 1931-1932 рр. був членом бойової групи ОУН «Богданівка». 22 березня 1932 р. Ю. Онишкевич знову був заарештований польською поліцією, однак знову за браком доказів через кілька місяців його звільнили. Він і після цього не припинив своєї активної участі в українському національно-визвольному русі, в результаті польська поліція втретє заарештувала його 18 серпня 1933 р. Після тривалого слідства 20 липня 1934 р. польський суд засудив Ю. Онишкевича до 13 років позбавлення волі. Однак у зв’язку волю з початком Другої світової війни в вересні 1939 р. він звільнився з тюрми та повернувся до роботи у підпіллі. За деякими даним, в 1940 р. він знову був заарештований (тепер вже НКВС) і, судячи з усього, загинув в тюрмі. Точних даних про місце і час його смерті та місце поховання досі немає.

Як видно з викладеного, брати Онишкевичі зробили значний внесок в справу боротьби українського визвольного руху за відновлення незалежності України. Приємно відзначити, що пам’ять про них не стерлася, їх згадано у багатьох виданнях з історії ОУН та УПА. У м. Угнові на будинку, де народився М. Онишкевич і його брати, встановлено меморіальну таблицю, його ім’ям названа одна з вулиць міста.

Цікавою є доля відомого серед істориків «архіву Онишкевича» - збірки документальних матеріалів ОУН і УПА, які були вилучені в останній криївці командира ВО УПА «Сян». До 1946 р. цей архів зберігався у Івана Шпонтака - «Залізняка», керівника тактичного відтинку УПА «Бастіон» та у інших підпільників. Згодом було вирішено централізувати матеріали, і восени 1946 р. всі документи були посортовані в криївці М. Онишкевича його архіваріусом «Каменем» (ймовірно, це Григорій Кудрик), який на базі звітів підготував список полеглих на той час вояків УПА. Архіви були складені у велику скриню та закопані у південному коридорі криївки, що знаходилась під стодолою Греко-католицької на приходстві о. Олексія Колянківського в с. Дениська Томашув-Любельського повіту.

Після арешту М. Онишкевича функціонери польського міністерства держбезпеки вилучили ці матеріали та долучили їх, як речові докази, до кримінальної справи. Вони займають кілька томів (обсяг складає кілька тисяч аркушів). Архіваріус «Камінь», який опікувався архівом, також був заарештований МБП та засуджений 8 жовтня 1947 р. в м. Томашеві-Любельському до вищої міри покарання та страчений 5 листопада 1947 р. в м. Замостя. За допомогу підпільникам отець Олексій Колянківський був вивезений в концтабір в м. Явожно і засуджений до тривалого ув’язнення. 27 липня 1953 р. він був вбитий охоронцями табору, які втопили його у діжці з протипожежною водою.

Спочатку справа на М. Онишкевича зберігалася в міністерстві держбезпеки ПНР, згодом в архіві МВС і Адміністрації Республіки Польща, а у 1998 р. була передана у архів новоствореного Інституту національної пам’яті Польщі. Серед збережених документів є вказівки керівництва ОУН і УПА за 1944-1947 рр., звіти різних ланок підпілля, зведення про бойові дії відділів УПА, списки нагороджених, покараних та полеглих підпільників, фотографії тощо. Частина «архіву Онишкевича» була оприлюднена у книжковому серійному виданні «Літопис УПА», інші поки що залишаються невідомими широкому загалові. Ці документи є унікальним джерелом про діяльність українського національно-визвольного руху на Закерзонні і містять чимало інформації про життя українців Закерзоння, українсько-польські та українсько-німецькі стосунки.

Література про М. Онишкевича:

Літопис Української повстанської армії. Том 16. Підпільні журнали закерзонської України, 1945-1947. - Торонто, 1987. - 608 с.

Літопис Української повстанської армії. Том 33. Тактичний Відтинок УПА 26-ий «Лемко»: Лемківщина і Перемищина (Документи і матеріяли). - Торонто, 2001. - 900 с. (вступна стаття П. Потічного та І. Лика на с. 7-17 з інформацією про діяльність М. Онишкевича)

Літопис Української повстанської армії. Том 34. Лемківщина і Перемищина - «Холодний Яр», «Бескид», «Верховина»: Політичні звіти. - 2001. - 974 с.

Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавши на полі слави вояків Української повстанської армії - Захід, 6-ї Воєнної округи «Сян», тактичних відтинків «Лемко», «Бастіон», «Данилів» (1944-1946) / ред. та упоряд. Є. Місило. - Варшава - Торонто, Український архів (Варшава) і вид-во «Літопис УПА» (Торонто). - 1995. - Т. 1. (у вступній статті Є. Місила є інформація про долю М. Онишкевича і його архіву).

Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. Видання третє, доповнене / Відп. ред. В. Мороз. - К., «Українська видавнича спілка», 2007. - 1006 с. (на с. 773-774 біографічна довідка про братів Онишкевичів).

Сергійчук В.І. Трагедія українців Польщі. - Тернопіль, 1997. - 438 с.

Сергійчук В.І. Український здвиг. Закерзоння. 1939-1947. - К.: Укр. Видавнича Спілка, 2004. - 840 с.

В’ятрович В.М. Український визвольний рух на Закерзонні в 1944-1947 роках // Український визвольний рух. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2008. - Збірник 12. - С. 181-196.

Шевців А. Закерзоння: український рахунок // Український визвольний рух. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2007. - Збірник 11. - С. 221-232.

Акція «Вісла». Документи / Упоряд. і ред. Є. Місило. - Львів - Нью-Йорк, 1997. - 564 с.

Акція «Вісла». 1947 р. / Державний архів Служби безпеки України; Архів міністерства Внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща; Інститут національної пам’яті - комісія з переслідування злочинів проти польського народу; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії Наук України; Упоряд.: Б. Гронек, М. Маєвський, В. Пристайко, О. Пшенніков, В. Худзік, Є. Тухольський, П. Кулаковський, С. Кокін, Ю. Шаповал // Польща та Україна в тридцятих - сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. - Т. 5. - Варшава - Київ, 2006 - 877 с.

Сергій Михайленко

Історик

http://incognita.day.kyiv.ua

5 квітня 1881р. у с. Іржавець на Чернігівщині народився Дмитро Ревуцький, музикознавець, один з основоположників міжвоєнного музикознавства, фольклорист, літературознавець, брат Левка Ревуцького, батько Валер’яна Ревуцького, родич Олекси та Миколи Стороженків.

Рід Ревуцьких пов’язаний з донькою гетьмана Б. Хмельницького – Марією. Першою вчителькою була мати Олександра з дому Каневська, піаністка, фольклористка, вільно володіла німецькою та французькою мовами. Приватно навчався у Миколи Лисенка. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1906).

Співзасновник Музичного товариства ім. М. Леонтовича (лютий 1921). Професор Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918-1932), співорганізатор з К. Квіткою Етнографічної комісії АН УСРР, старший науковий співробітник Інституту фольклору та етнографії АН. Його плідна наукова діяльність в сфері української фольклористики розцінена більшовицькою владою як «буржуазний націоналізм», а друковані праці затавровані як поширення «петлюрівської ідеології». 1932 звільнений з інституту, а раніше надруковані книжки методично піддавались шельмуванню та вилученню з бібліотек. «Українські народні думи та пісні» (1919) перевидані у 1930, але зі значними змінами, «Живеслово», книжка з мистецького читання (1923), у 1930 вилучена з бібліотек за український характер, тритомна збірка українських пісень «Золоті ключі» (1926) у 1935 розгромлена за «ідеалізацію чумацтва» керівником Комітету мистецтва при НКО УСРР А. Хвилею. 1939 викрадено підготовану до друку книжку про українських кобзарів, наслідком чого переніс інсульт і майже рік пролежав у ліжку, втративши мову. Автор близько 60 музикознавчих та фольклористичних праць. 29.12.1941 у Києві у власній квартирі вбитий агентом НКВД разом з дружиною Марією. 

На жаль до нині в статтях та розвідках про Дмитра Ревуцького нерідко пишуть «загинув від ножів невідомих людей», «невідомі зарізали разом із дружиною», або ж взагалі так, що виглядає ніби це зробили німці: «загинув з дружиною під час німецької окупації Києва». Першою була убита дружина, яка відкрила двері. Ревуцький працював за робочим столом над рукописом про М. Лисенка та був замордований з рафінованим садизмом – молоток, яким йому було завдано 34 удари, зірвався з держака. Лише через більш як півстоліття мистецтвознавець Валентина Кузик віднайшла в протоколах НКВД звіт про знищення «зрадника Батьківщини» професора Ревуцького, який «перейшов на службу до німців». Їхній син Валер’ян оминув цю страхітливу розправу, пересуваючись у той час по навколишніх селах у пошуках харчів. 

Століттями, щоби знищити націю, Москва фізично вбивала видатних українських діячів, інтелектуалів, вчених, громадських, культурних чи політичних діячів, бо без провідної верстви немає нації.

Джерело. Фейсбук сторінка Zenon Borovets.

Повстанці куреня УПА «Дзвони» - 1945 р.

Командир куреня «Дзвони» Петро Мельник «Хмара» (сидить унизу в центрі) і його охоронець Василь Кузів «Базь» (сидить над ним у пілотці). Чорний ліс, 1945 р. Фото надав пан Іван Вексей. Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 17 1945 р.

http://ounuis.info

4 квітня 1940р. заарештований і в кінці червня 1941р. в урочищі Дем'янів Лаз замордований Тичинський Богдан Михайлович "Джот" - провідник Коломийських окружного та повітового проводів.

Народився 1915 року в місті Золочеві. Отримав середню освіту, працював кресляром технічної канцелярії.

За часів польської окупації очолював Коломийський районний провід ОУН.

Восени 1939 року під московською окупацією відновив підпільну мережу ОУН на Коломийщині, керував окружним та, одночасно, повітовим проводом. (До Коломийського окружного проводу, окрім Коломийського повіту, входили також Снятинський, Косівський та Городенківський повіти).

Заарештований московитами 4 квітня 1940, засуджений до розстрілу 22 березня 1941р. Знищений під час масових страт Українських в'язнів на початку німецько-радянської війни в урочищі Дем'янів лаз (тепер у складі міста Івано-Франківськ).

Джерело.Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 ст. ISBN 966-410-001-3