Бій у селі Посіч. 7 квітня 1945 р. курінь «Підкарпатський» УПА-Захід розгромив московитів у селі Посіч на Станіславщині.

Церква Воскресіння монастиря Матері Божої «Знамення», яка була зведена на честь мученицької смерті 20 невинних духовних осіб (священиків і семінаристів), які в 1939 році були вивезені радянськими солдатами зі Станіславівської семінарії в сільський ліс і нещадно закатовані за релігійні та національні переконання.

На місці знищеної церкви побудований монастир Матері Божої "Знамення".

Біля с. Посіч.

Бій у селі Посіч

1945, 7 квітня – курінь «Підкарпатський» УПА-Захід розгромив гарнізон НКВД у селі Посіч на Станіславщині.

Розвідка повстанців донесла, що в село Посіч, що поруч із Чорним лісом, приїхали майже три сотні енкаведистів (за іншими джерелами – 170) і прокурор, аби контролювати сусідній лісовий масив, у якому базувався табір куреня «Підкарпатський» УПА-Захід.

Наступальна операція розпочалася о десятій годині вечора, коли повстанці оточили село

Учасник бою Іван Богуславський – «Співак», який із двома товаришами розташувався у засідці за горбком коло церкви, так описував подробиці погрому:

«Починаючи бій, перш за все ракети прорізали небо і встрягли в солом’яні стріхи хат, де квартирували енкаведисти. За хвилину було видно, як удень. Червоні почали вискакувати з хат і в паніці втікали в напрямі школи, де містився штаб прокурора. Почалось клекотіння кулеметів і автоматів. Наша трійка лежала спокійно на становищах наслухуючи, чи не лізе хтось на наш горбок. Енкаведисти пустились утікати вниз на Станиславів. Та перша чота привітала їх ще сильнішим вогнем. Більшовики побачили, що для них немає іншого виходу, як відступати на горбок коли церкви. З криком «ура», стало збите в купу, вони кинулись на наш горбок, а ми з підкоченими рукавами лиш чекали на них. 

Перед нами лежали скриньки «калачів», Ф-1, по 80 штук. Коли ми почули, що відстань між нами меншає, тоді почали кидати своїми «калачами», що їх НКВД їло зі смаком. Після цих «калачів» їм більше нічого не смакувало, тільки їхнє червоне вино, від якого вони нахлистувалися та червонів потік».

У висліді бою ми здобули чотири протитанкові кулемети, амуніцію й багато легкої зброї. Взято в полон 15 вояків. З 280 енкаведистів вийшло тільки 9 живими, а решта – загинули всі. Спалено 5 будинків і школу. Зі згаданих спалених хат більшовики господарів повивозили на Сибір ще 1944 року». (Літопис УПА. Том 19).

За іншими даними, знищено близько 100 військових, 20 захоплено в полон, спалено 20 вантажних автомашин, підірвані дві гармати.

Джерело. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

*******

Село Посіч ,що на прикарпатті було одним з осередків повстанської армії в Україні.

У 1944-45 роках тут була створена перша сотня повстансткої армшї,яку створив полковник (Різун-Грегір ) Василь Андрусяк .

Мешканці села у різний спосіб допомагали повстанцям,в наслідок чого зазнали багато бід і знущань.

Сьомого квітня 1945 р.повстанцями був знищений спецвідділ НКВД,були вбиті 60 єнкаведиста,забрано в них зброю і амуніцію.

У 1946-1947 році всі хто проживав у селі військом НКВД були виселені до Сибіру і по селам Одеської області.

Єнкаведисти взяли село в облогу несподівано,на дворі мела хуртелиця був лютий місять,на збір давали 10-15 хвилин . Мешканці села залишили усе своє господарство:коней,корів,свиней і кури.

З сумками селяни чекали біля трьох годин на морозі,поки їх не розвезли по тюрмах,потім товарняками на Сибір.

У селі після виселення не залишилось ні однієї уцілілої хати чи будівлі,все було розтянуто і зруйноване.

З 1990 року село Посіч Тисменицького району Івано-Франківської області почали відроджувати,відновлюють дороги,проводять електропостачання,багато побудовано нових садиб.

Зараз у селі можна нарахувати біля 80 дворів,але більша частина стоїть необжитою і поросла чагарниками.

Джерело. http://svitlotrijci.blogspot.com

7 квітня 1946р. народився Мендрунь Богдан Романович (отець Василь) (смт Велика Березовиця Тернопільської обл) - Український релігійний діяч, поет, бандурист. Священик УГКЦ Чину Святого Василія Великого.

Мендрунь Богдан Романович (отець Василь) нар. 7 квітня 1946 у смт Велика Березовиця Тернопільської обл. Навчався в Львівській консерваторії, закінчив підпільну Духовну семінарію Чину св. Василія Великого. Душпастир і регент у Крехівському монастирі св. Миколая.

Поет, прозаїк. Автор поетич. зб. «Побійна гора» (1988), «Дари всепітої любові» (1999), «Світися долі» (2000), «Римські сонети» (2001), «Серце мами» (2002), «Друзі Декалогу» (2007), «Нетонучий ковчег» (2010), «У молитві і піснях» (2013), «Катехитичні сокровинки» (І, 2015; ІІ, 2016; ІІІ, 2018), «Я лиш Божий олівець» (2018); для дітей «Святе джерельце» (2006), «Дивні діла Господні» (2009), «Блаженні» (2017); прози в 3-х томах «Молитовні роздуми» (2015; 2017); альбомів пісень «У неділю дзвони грають», «Колискова для сестрички» (обидві – 2002), «Мамо, Ви – дарунок неба», «Душі несхитні Ісусові милі» (обидві – 2004), «Вічне в любові» (2008), «Серце підношу і руки» (2008), «Йосафата», «Тебе, Спасителю, вітаєм» (обидві – 2011), «Пісню слави заспіваймо», «Коляди» (обидві – 2012), «Сім слів Христа» (Кантата), «Блаженні» (для дітей; обидві – 2016), «Ті, що дарують нам ласку» (2018).

Нагороджений медаллю НСПУ «Почесна відзнака» (2016).

Чл. НСПУ з 2002.

******

Ієромонах Василь Мендрунь - непересічна особа. Господь обдарував його багатьма талантами і провадив у нелегкий для Церкви час. Отець Василь дякує Богові і з радістю Йому служить, кожного дня навчаючись чомусь новому.

Про покликання до богопосвяченого життя, творчі здобутки та досвід посвяти Богові розмовляємо з о. Василем Мендрунем, ЧСВВ – вислуженим Протоігуменом, Магістром новиків, членом національної спілки письменників України, проповідником та регентом парафіяльного хору у Крехові.

Коли Ви вперше зустрілися з отцями Василіянами?

Перша зустріч з отцем василіянином відбулася, коли я був ще цілком малий, у моєму родинному селі Березовиця Велика на Тернопільщині. То був о. Матей Шипітка. Я тоді мав десь 10 років. Пам’ятаю, що не хотів йти до Сповіді та втік у кукурудзу, де, очевидно, мене і знайшли. Коли згодом це розповідав своєму першому Протоігумену о. Пахомію Борису, то він сказав, що вже знає, де тепер кандидатів шукати. А згодом, коли я переїхав до Львова у 1958 році на навчання й постійне проживання, то вже ближче познайомився з багатьма василіянами, адже дехто з них заходив до нас відправляти Службу Божу. Були також Редемптористи, особливо часто заходив о. Богдан Репетило, надзвичайно добра і свята людина, який сказав моїм цьоцям, що в мене є покликання. Але я більше тягнувся до василіян.

Які б ви назвали головні особливості ченця-василіянина?

В час підпілля УГКЦ всі були однакові, кожен робив те, що міг; не було поділу на якусь конкретну працю. Але знаємо з історії, що редемптористи, наприклад, є місійним згромадженням, а василіяни мають потрійну харизиму: виховання молоді, місійна діяльність і видавнича справа. Ми вийшли з підпілля, щоб це все відновляти, але спочатку треба було повертати монастирі. А потім крок за кроком була потреба займатися тими харизмами, до яких наш Чин є покликаний. І донині це робимо, можливо ще не в повній мірі, але стараємось це робити, бо Церква бачить нас саме в тій справі.

Бути магістром – це велика відповідальність, щоб добре підготувати новика до подальшого монашого життя та допомогти йому краще розпізнати своє покликання. Щоб ви порадили молодим хлопцям та дівчатам, які думають про монаше життя, але з різних причин мають сумніви, щоб прийняти конкретне рішення?

Сьогодні є таке популярне слово – криза покликань, а точніше криза відповідей. Бог кличе дуже багатьох, а ось відповідей від багатьох немає – бояться йти. Щиро скажу тим, хто має хоч найменший поклик: йдіть відважно. Вже святий Альфонс говорив, що навіть якщо б диявол тобі сказав йти до монастиря, то маєш його послухатися і йти. Звичайно, що диявол цього не скаже, хіба тій особі, яка не має жодного покликання, щоб вона йшла, бо там буде добре. В тому випадку зрозуміло, що його слухати не треба. А навіть, якби хтось прийшов з чистої цікавості, але все совісно виконував, слухав настоятелів тощо, то Бог, напевно, дасть покликання. Натомість той, хто прийшов з добрим покликанням до монастиря, а не хоче працювати, молитися, то втратить це покликання і мусить повернутись додому.

Я був магістром дві каденції. Очевидно це вимагало багато праці. Натомість я скажу можливо парадоксальну річ: не так важко виховувати інших, як виховувати себе. Бо якщо не буде особистого прикладу своїм життям, працею, молитвою, терпеливістю, то даремні слова! Покликані перш за все дивляться на особистий приклад отця магістра. Тому зі мною завжди були слова Христа, який покликав учнів, щоб з ним були (пор. Мк. 3,14). А тому, мабуть, найважча праця для магістра – це бути весь час з новиками і кандидатами.

Коли я став магістром, а це був 1996 рік, то налічувалося 90 новиків і кандидатів, але Бог допоміг, щоб я дав собі раду. Більше того, то для мене нині велика радість, що 80 колишніх моїх новиків стали священиками, а дехто залишився братами. Неймовірно радію, бо ніколи не думав, що така велика кількість стане священиками і дуже гарно будуть працювати. Я вже не кажу про тих, які мають наукові ступені, я від них багато вчуся, зрештою, вчуся деколи і від кандидатів та новиків, бо це люди молоді, освічені, рухливі та ініціативні.

Коли Ви написали свій перший вірш?

Багато людей навіть не знають, що мають талант. Я знаю одне: якщо тобі щось поручають, хоч раніше цього в житті не робив – починай, не бійся, Бог тобі допоможе. Таким чином, можна стати чудовим організатором, будівничим або вихователем, а навіть письменником. Щодо поезії та прози, то почав я дуже пізно – у 50 років. Хоч у мене невеликі починання були ще у дитинстві. Коли я став магістром, то мав ідею створити літературну студію. Я зустрів тоді п. Петра Шкраб’юка, поета, літературознавця й історика, й попросив його приїжджати до Крехова і займатися з братами. Серед них був і я, думаю: спробую. Саме з тієї літературної студії я навчився відчувати красу поезії. Розпочав писати у той час, коли лежав хворий, і ці початкові віршування лягли в основу моєї першої поетичної збірки «Побійна гора». Отже, хочу ще раз наголосити: не треба боятись щось починати.

Бог дав мені також доброго товариша-композитора п. Мирона Дацка, з яким мені вдалося видати 13 альбомів пісень. Маю також 12 поетичних і три прозових книги. Планів є багато, але наскільки мені вдасться їх зреалізувати – не знаю. Що зможу – те зроблю. У цьому контексті хочу подякувати, що Бог дав мені можливість познайомитися з художником Федором Лукавим, який, завдяки своєму таланту, гарно проілюстрував мої книги.

Служити Богові у період переслідування Церкви є надзвичайно важко. Що додавало Вам наснаги у цій непростій боротьбі з системою?

Мені пощастило, що виховувався у релігійній родині. Хоч батько швидко помер, але мама довго жила і була надзвичайно практикуючою християнкою: я не пам’ятаю, щоб вона колись опустила Службу Божу, вервицю або іншу молитву. У мене є ще в родині двоє священиків, а мамині дві цьоці були сестрами згромадження Сестер Служебниць НДМ, які мене у Львові й виховували. Оскільки я з ними жив і також спілкувався з василіянами, то всі ці особи були для мене особистим прикладом, а також моїм катехизмом та церквою.

У нас завжди були в домі Святі Тайни. Від Сестер Служебниць я перейняв велику набожність до Пресвятої Богородиці. Одного разу вони довідалися, що біля православної церкви є фігура Богородиці, яку хочуть викинути, і секретно забрали її до свого дому. Тепер вона стоїть на цвинтарі у Малехові, де сестри й поховані. В той час не було стільки книг, як це є сьогодні. Був тільки Катехизм, «Наслідування Христа» Томи Кемпійського та дві книги розважань на цілий літургійний рік. Було ще й декілька інших книг. Оце в мене були на той час такі вчителі.

Я вам щиро скажу, що витривати у монашому покликанні в той час було дуже складно. Тоді не було ані спокійного життя, ані такого виховання, як зараз. Неодноразово проводились різні перевірки та обшуки КГБ, треба було ховатися, працювати на роботі, з навчання виганяли. Тоді тим, хто нас переслідував, було легко вичислити, хто є хто. Але Бог нас беріг.

Іще дещо про життя василіян. Зауважив я цікаву річ, що у час підпілля Церкви ніколи не бачив жодного сумного обличчя. Навпаки, всі були повні енергії й запалу, у ченців була присутня велика свідомість того, що вони служать Богові. У цьому нам допомагали культ Євхаристії, Серця Христового та набоженство до Богородиці. Всі отці, яких я знав, завжди були повні оптимізму, любили також пожартувати. Правда, дуже рідко хтось з них розказував за свої переживання у в’язницях та засланнях, але шкода, бо багато знали. Говорять, що гріх заразливий, але добрий приклад ще більш заразливий. Розповім при цій нагоді цікавий випадок, про який мені розповідав колишній протоігумен о. Дам’ян Богун. Одного нашого старенького священика, який мав 80 років, засудили ще на 25 років в’язниці і дали йому в суді останнє слово. Тоді він промовив: «Дякую шановним суддям, що мені продовжили життя ще на 25 років, бо я вже збирався вмирати».

Ви стали Протоігуменом у 1987 році. Яка тоді панувала атмосфера?

До виходу з підпілля про моє призначення мало хто знав. Думаю, що і КГБ не знало, адже більше афішувався о. Дам’ян Богун, який мене оберігав, кажучи: «Ще встигнете посидіти в тюрмі». Після виходу з підпілля треба було вже приймати конкретні рішення, хоч я не мав відповідного досвіду й освіти, натомість мав дуже добрих священиків і братів. Тоді вдалося зробити багато таких речей, які б не наважився зробити сьогодні. При тій нагоді хочу подякувати Господу Богу за ласку, що міг за 6 років відкрити 10 нових місійних станиць (Покотилівка, Званівка, Херсон, Луцьк, Володимир-Волинський, Бар, Кам’янець-Подільський, Вільнюс, Брюховичі, храм св. Андрія у Львові), а також хочу відзначити заслугу о. Теодозія Янківа у відновленні новіціяту, а також відновлення монастирів у Крехові і Львові та будівництві монастиря у Києві.

У той час померло багато отців і братів, нових було мало, інші ж виїхали на навчання. Наприклад, ми мали у Львові два храми: монастир св. Онуфрія та церкву св. Андрія, а для їх обслуги у нас було лише 5 священиків. Пригадую, що у Великий піст я приходив сповідати вдосвіта і повертався опівночі. Але Бог нам допоміг й сьогодні маємо укомплектовані монастирі, діє новіціат і семінарія, а це цілком інше життя.

Дивлячись крізь призму досвіду, як вважаєте, яке завдання сьогодні належить монашеству в Церкві?

Не можу говорити за всіх, скажу лише за василіян. Думаю – це місії. У мене була мрія і частково вона здійснилася – це власна семінарія, а при ній завершується величава церква. Але також мрію, щоб у багатьох місцях відкрилися невеличкі монастирі без церков, де було б декілька священиків, які б займалися у єпархіях виключно місіями і реколекціями. Це дуже потрібно. Хоч така діяльність існує, але цього ще замало. Сьогодні кожен владика, напевно, дав би на це своє благословення, адже це є великою допомогою для самих священиків на парафіях. Ця діяльність стосується якраз найперше Великої України, бо там потрібно докласти найбільше праці. Це повинно бути на серці усім ченцям нашої Провінції. Люди повинні побачити, почути, відчути смак Божого слова і Бог тоді буде щедро благословляти. Це праця, яка потрібна для цілої Церкви.

Вже вийшло друком три видання ваших «Молитовних роздумів», які приносять чимало користі вірним та духовенству. Як виникла ідея формувати такі науки?

Дуже просто. Там є записані всі ті хресні дороги, які я проваджу з 1997 року у Крехові, Гошеві, Львові та деякий час проводив у Лаврові. Я мав усе це написане, лишень відредагував і видав. Мав також багато джерел, бо я завжди використовував те, що вчить Католицька Церква. Зараз видано 60 молитовних роздумів. Вони більше розраховані на людей і містять катехитичні правди. Для пароха це може бути дуже доброю основою для проповідей і катехизацій. Ці молитовні роздуми є також на дисках у форматі аудіо, які побували у багатьох місцях. І, якби наші ієромонахи виявили бажання написати також схожі роздуми, вірю, що змогли б це зробити набагато краще за мене.

Хороше звучання хору на Божественній Літургії дає особливу атмосферу молитви. З іншого боку існує небезпека перетворити молитву на концерт. Що варто пам’ятати церковному співцеві або хористу, щоб своїм талантом добре славити Бога?

Хор потрібний, хоч тут є одне «але». Є прекрасні хорові твори наших митців і закордонних, але люди повинні також співати. У деяких частинах Літургії хор повинен вивчати та співати щось нове, щоб мати особистий розвиток ,бо люди, очевидно, не можуть всього знати. Проте, коли від початку і до кінця хор співає незнайомі речі, то Літургія перетворюється на концерт. Спів хору приємно слухати, але у Літургії повинна брати участь уся церква, до чого заохочує ІІ Ватиканський Собор.

Щиро дякую за цікаву розмову!

Розмовляв бр. Яків Шумило, ЧСВВ

Джерело.https://osbm.in.ua/news/interview/bagato-lyudei-navit-ne-znayut-shcho-mayut-talant-o-vasyl-mendrun-chsvv/

7 квітня 1945р. у бою з московитами загинув Федір Королюс (Королюк) «Колчак» хорунжий УПА, в.о. командира ТВ-23 «Магура», уродженець с. Жовнівка Бережанського р-ну.

Народився 28 червня 1922 року в селі Жовнівка (тепер Бережанська міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область).

Закінчив гімназію в Бережанах, а згодом продовжив навчання у Львівській Політехніці. Активний член Юнацтва ОУН.

Влітку 1941 проходив навчання у підстаршинській школі ОУН в Поморянах. Разом із командирами та курсантами заарештований Гестапо цього ж року. Після звільнення в 1942 переходить до підпілля.

Від серпня до грудня 1943 року курсант старшинської школи «Дружинники» на Поліссі, одержав звання хорунжого від 6 грудня 1943.

З грудня 1943 інструктором у Старшинській школі «Лісові чорти». У лютому 1944 важкохворий повертається на лікування. З травня 1944 в старшинській школі «Олені», де очолював сотню у другому випуску.

У вересні 1944 року призначений до штабу ВО-4 «Говерла».

Після переходу командира ТВ-23 «Магура» Костянтина Петера навесні 1945 року до штабу ВО-4 «Говерла», кілька тижнів виконував обов'язки командира цього тактичного відтинку.

Загинув 7 квітня 1945 року у селі Бринь Галицького району Івано-Франківської області у бою з військами НКВС. Похований на сільському цвинтарі.

Джерела: В пам'яті — безсмертний,

Повстанська армія на Калуських теренах (до 70-річчя УПА), Вікіпедія.

7 квітня 1919р. загинув у бою з московитами Іван Луценко, лікар, громадський, політичний та військовий діяч.

Народився 7 березня 1863-го в селі Кейбалівка на Полтавщині. Навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету та в Петербурзькій військово-медичній академії. Захистив докторську дисертацію (1893).

Далі переїхав до Одеси. Був палким прихильником гомеопатії, відкрив приватну практику. Секретар і скарбник Одеського ганеманівського товариства (послідовників гомеопатії). Редагував часопис «Вісник гомеопатичної медицини». Учасник першого загальноросійського з’їзду гомеопатів (1913).

Входив до Братства самостійників, очолював одеську організацію Української народної партії (1902-1907). Сергій Шелухін писав, що «І. Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи». Широка популярність серед одеситів призвела до обрання його в 1905-му до міської Ради робітничих депутатів.

Брав активну участь у створенні одеської «Просвіти». Встиг видати один номер першої в Одесі української газети «Народна справа». Після чого потрапив під таємний нагляд поліції.

Під час Першої світової війни – полковник медичної служби. У 1917-му увійшов до першого складу Центральної Ради. Один із організаторів відродження українського козацтва, делегат трьох всеукраїнських військових з’їздів, член Українського генерального військового комітету. 

Переймався проблемами українізації Чорноморського флоту. За його наказом в Одесі вперше піднято жовто-блакитний прапор. У жовтні 1917-го на з’їзді Вільного козацтва обраний генеральним хорунжим. А за два місяці став одним із лідерів щойно створеної Української партії соціалістів-самостійників.

Як згадував Володимир Винниченко:

«Луценко показався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перестроїти на козацький лад. Він був якимось фанатиком, полюблявши усе українське, хоча це не завадило йому дослужитися в Росії, будучи військовим (лікарем), до чина надвірного порадника».

Павло Скоропадський характеризував його як «фанатика, який ненавидів все російське».

А німецька контррозвідка вважала його поміркованим соціалістом, щирим українцем, прекрасним організатором і сильним оратором, який уміє повести за собою маси.

Останні місяці життя провів у запеклій боротьбі з більшовицькими військами, з якими воював на Чернігівщині, Київщині й Волині. 7 квітня 1919-го у бою з більшовиками неподалік Старокостянтинова на чолі 1-го Подільського січового куреня потрапив у полон і був порубаний шаблями.

Сергій Горобець

Фото: od-news.com

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Повстанці УПА. Зліва направо: Михайло Симчич «Байда», Михайло Цариняк «Дон», Павло Скільський «Іскра», Іван Урбанович «Зірка».

Фото від М. Симчича «Байди».

Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон

Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 10

http://ounuis.info

7 квітня 1919 р. народився Омелян Йосипович Пріцак - Український історик, мовознавець, філолог-орієнталіст.

Організатор Української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, співзасновник Міжнародної асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів (на еміграції у США)

https://www.istpravda.com.ua

******

Омелян Йосипович Пріцак (07.04.1919 – 29.05.2006) – видатний вчений, філолог, сходознавець, історик, іноземний член НАН України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньо відомих університетів, член багатьох академій наук світу.

Навчаючись у Львівському, Берлінському і Геттінгенському університетах, став вихованцем польської філологічної і сходознавчої (В. Котвіч, Т. Левицьки, Є. Завалинський), української історичної і сходознавчої (І. Крип’якевич, Т. Коструба, Я. Пастернак, В. Сімович, А. Кримський) та німецької мовознавчої і сходознавчої шкіл (Р. Гартман, Г.- Г. Шедер, А. фон Габаін).

Омелян Пріцак став вченим світового рівня в декількох галузях науки: філологія, лінгвістика, орієнталістика, історія, і по праву належить до плеяди універсальних вчених, якими були Й.Г. Гердер, Г.В.Ф. Гегель, О. фон Гумбольдт, Б. Кроче, А. Кримський. Він зробив гідний внесок у розвиток світової орієнталістики як науковець-дослідник та як ініціатор і організатор міжнародних наукових осередків, зокрема Societas Uralo-Altaica, Ural-Altaische Jahrbücher, Permanent International Altaistic Conference.

Омелян Пріцак підніс українські студії на рівень світової науки, будучи інтелектуальним лідером в утвердженні престижу української гуманітарної науки за кордоном. Він був організатором і першим завідувачем кафедри української історії ім. М.Грушевського та першим директором Українського наукового інституту Гарвардського університету.

О. Пріцак створив власну наукову школу україністів, які вперше трактували історію України в широкому всесвітньо-історичному баченні. До чільних представників цієї школи належать О. Субтельний, П.Р. Магочій, З. Когут, Ф. Сисин, О. Андрієвська та ін.

О. Пріцак ініціював та брав безпосередню участь у здійсненні Гарвардського проекту відзначення Тисячоліття християнства Русі-України. В рамках проекту, окрім міжнародних наукових форумів та культурно-громадських заходів, вченим було започатковано видання «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства», що включає оригінальні твори, створені на території Русі-України в XI – XVIII ст.

Омелян Пріцак відродив українське сходознавство, створив і став першим директором Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України. Він виступив співзасновником Археографічної комісії та її спадкоємця – Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. О. Пріцак заснував і очолив при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка першу в Україні в пострадянський час кафедру історіософії.

Омелян Пріцак – автор фундаментальної праці «Походження Русі», а також понад 1000 наукових праць (монографії, статті, рецензії, підручники) з філології, лінгвістики, сходознавства, всесвітньої історії, історії України. Науково-творчі і науково-організаційні задуми О. Пріцака були різноплановими та відрізнялися нестандартністю підходів у їх втіленні. Його неймовірна працездатність, відданість науці, здатність до широкої «візії» кожної наукової проблеми – гідні подиву і наслідування.

Основні дати життя та діяльності:

Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року у с. Лука Самбірського району Львівської області

1928-1936 – навчання у Польській класичній гімназії у Тернополі

1936-1940 – навчання у Львівському університеті (нині: Львівський національний університет імені Івана Франка)

1940 – молодший науковий співробітник та науковий секретар Львівської філії Інституту історії України АН УРСР

червень-жовтень 1940 – навчання в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР (Київ)

листопад 1940-липень 1941 – мобілізація до Червоної армії, втеча з німецького полону

1943-1945 – навчання у Берлінському університеті 

1946-1948 – навчання у Гьоттінгенському університеті

1948 – захист дисертації «Karachanidische Studien I-IV. Studien zur Geschichte der Verfassung der Türk-Völker Zentralasiens»

1949-1950 – лектор української та польської мов Гьоттінгенського університету

1951 – габілітування працею «Stammesnamen und Titulaturen der altaischen Völker» у Гьоттінгенському університеті

1951-1952 – приват-доцент Гьоттінгенського університету

1952-1960 – доцент, професор Гамбурзького університету

1951-1958 – секретар, 1958-1965 – президент міжнародного Урало-алтайського товариства (Societas Uralo-Altaica)

1960-1961 – запрошений професор Гарвардського університету

1961-1964 – професор тюркології Вашингтонського університету (Сіетл, США)

1964-1990 – викладач, професор тюркології та історії Центральної Азії Гарвардського університету 

1964-1973 – організатор створення українознавчого центру у Гарвардському університеті, керівник кампанії зі збору коштів серед української громади Америки для втілення цієї ідеї

1973-1989 – директор Українського наукового інституту Гарвардського університету

1975-1990 – завідувач кафедри української історії ім. Михайла Грушевського Гарвардського університету

1970 – обрано членом Американської академії мистецтв і наук

1985 – надано звання Почесного доктора літератури Альбертського університету (Канада)

1990 – переїзд в Україну, обрано іноземним академіком Академії наук України, ініціювання створення Археографічної комісії, викладання історіографії та історіософії в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка

1991-1996 – директор Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України

1996 – повернення на постійне проживання до США через стан здоров’я. 

Помер 29 травня 2006 р. у Бостоні (Массачусетс, США).  

Pritsak O. Apologia pro [vita] sua / Pritsak O. // Türklük Bilgisi Araştirmalari / edited by Yaymlayanlar. - [Cambridge, Mass. : Harvard University], 1978. - pp. IX-XVIII.

Пріцак О. Й. Мій шлях історика / Пріцак О. // Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. - К. ; Кембридж : [б. в.], 1991. - С. 62-78.

Джерело.

Віртуальний музей НаУКМА

Луцьк в окупації: побороти епідемії й вижити! Німецька окупація Луцька.

Вояки вермахту на фоні луцьких руїн

Військовополонені червоноармійці розчищають вулиці зруйнованого Луцька

Луцькі жиди ліквідовують наслідки бомбардувань.

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 року. Нова окупація приносить не тільки усі «принади» нацистського режиму, але й епідемії.

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 р. Адміністративний центр радянської області повертає собі колишнє значення з часів польського воєводства і стає головним містом генеральної округи "Волинь-Поділля".

Окрім Волинської, Рівненської, Камʼянець-Подільської областей радянської України, він включив у себе ще й південь Брестської і Пінської областей Білорусі.

Попри так званий столичний статус, у Луцьку проживало близько 37 тисяч жителів, а за перші дні війни було знищено 60% всіх будівель. Тіла загиблих часто лишалися під завалами. Пройшли перші розстріли.

Тож мови про дотримання санітарного стану бути й не могло. Разом із виживанням у лещатах нацистського "нового порядку" лучани розпочали боротьбу з епідеміями та інфекційними хворобами.

Вже у перший місяць окупації містом шириться сказ. Указом німецької влади від 2 серпня 1941 року у Луцьку та окрузі запроваджувався карантин. Вільне пересування тварин було заборонене під загрозою їхнього фізичного знищення.

Про кожний випадок хвороби або її симптомів потрібно було негайно повідомити міського ветеринарного лікаря. Боротьба із хворобою продовжувалась: 22 жовтня 1941 р. луцький гебітскомісар Лінднер наказав ізолювати навіть домашніх улюбленців – собак і котів.

Покаранню підлягали власники тварин, які блукали містом. Додатково посадник Луцька Микола Єрмолаєв дав завдання відділу саночистки знищувати бездомних собак і котів, бо інакше побороти хворобу буде неможливо.

Спалахнула епідемія ящуру. Польовий комендант підполковник доктор Гойк 4 серпня 1941 року видав наказ про заборону переміщення худоби поза господарствами. Такі ж карантинні заходи стосувались собак і домашньої птиці.

Власники тварин, де була виявлена хвороба зобов'язувались змінювати одяг і взуття під час виходу за межі подвір'я. 16 жовтня 1941 р. гебітскомісар Лінднер інформував про обмеження ввезення рогатої худоби, овець, кіз і свиней до округу Волинь-Поділля. Дозвіл приганяти тварин до того чи іншого району надавав його комісар.

При цьому худоба упродовж восьми днів мала перебувати під ветеринарним наглядом. Суворий карантин допоміг. Ящур вдалось ліквідувати. Про це 12 листопада 1942 року рапортував посаднику міський ветеринарний лікар Краєвський.

5 вересня 1941 року міський відділ охорони здоров'я прозвітував про санітарну перевірку дворів, вулиць і цвинтарів. Було обстежено елеватор і 4 склади під зерно в справі дезінфекції. Перевірка торкнулась усіх закладів громадського харчування. Встановлено 68 порушень на загальну суму штрафів 6 510 руб.

Найбільше порушень було через продаж м'яса і м'ясних продуктів з нелегального забою. У ресторані на вул. Лисенка, 7 кухар працював з непокритою головою, бракувало плювальниць, на кухні був відсутній бачок з гарячою водою для миття посуду. Власник був оштрафований на 40 руб.

Місто зіткнулося із захворюванням на висипний тиф, який дуже швидко поширювався. Посадник Луцька Євген Тиравський 27 січня 1942 року зробив оголошення, у якому закликав лучан дотримуватися особистої гігієни та уникати місць скупчення людей.

Заборонялось стояти в чергах, впускати до хати чужих людей, відвідувати оселі, де знаходяться хворі, або хворіли тифом. Про кожний випадок захворювання потрібно було негайно повідомити дільничну амбулаторію або відділ охорони здоров'я міської управи.

У ІV міській лікарні збільшили кількість ліжок для хворих. Прийом з іншими інфекціями зменшили до мінімуму. Найбільше поширення висипного тифу припало на кінець січня 1942 року.

У лютому рівень захворювання знизився. Епідемія припинилась і в таборі військовополонених "Шталаг № 360", однак у гетто рівень захворювання зростав. У хворих єврейських робітників забрали перепустки аби унеможливити зараження інших жителів міста.

Окупаційна влада намагалась запобігти поширенню інших інфекційних та венеричних хвороб. Так, генеральний комісар Волині і Поділля 13 січня 1942 р. оприлюднив тимчасове розпорядження про боротьбу з венеричними хворобами - сифілісом, гонореєю, м'яким шанкром. При виявленні захворювання у пацієнта, медичні працівники зобов'язувались повідомити про це органи влади впродовж 48 годин.

16 січня 1942 року було видане доповнене розпорядження про хвороби, які також підлягали обов'язковому донесенню. Сюди відносились проказа, холера, висипний тиф, чума, віспа, інші. 20 квітня 1942 року посадник Євген Тиравський видав оголошення про щеплення від віспи. Батькам, які не приведуть своїх дітей, загрожувало покарання. Такі ж заходи проводились і в майбутньому.

Лікарні перебували у далеко не найкращому стані. Пошарпані бойовими діями амбулаторії та аптеки перейшли на самозабезпечення. Медичні послуги були платними.

Денне перебування в шпиталі вартувало – 20–25 крб, порада в амбулаторіях – 3–5 крб, видалення зуба із знеболюванням – 20 крб., рентгенівський знімок – 15 крб., перевезення хворого автом – 50 крб., відвідування лікарем пацієнта удома – 30 крб. Відповідну оплату дозволялось замінювати продуктами харчування.

Безкоштовно лікували людей з інфекційними хвороби, а також малозабезпечених, які мали відповідну довідку міської управи. Кращими умовами для лікування користувались чиновники. Окрім медичних пільг, вони могли розраховувати на виплати соціального страхування.

Поряд із платними послугами у листопаді 1941 р. відділ охорони здоров'я здійснив оптимізацію персоналу. У результаті кількість медичних працівників зменшилася з 416 до 370. Ліквідована дитяча поліклініка, замість неї утворено педіатричний кабінет при центральній поліклініці.

Так само перестали існувати ІІ, ІІІ і поліклініка при залізничній станції. Замість них утворено амбулаторії з одним дільничним і зубним лікарем. У результаті було скорочено ще 66 осіб медичного персоналу. Значним ударом стала й нацистська расова політика щодо євреїв, яка позбавила лучан багатьох кваліфікованих лікарів. Загалом станом на грудень 1941 р. у місті було 72 лікарі. З них - 42 євреї, 19 поляків, 6 росіян, 4 українці і 1 білорус.

У місті лікувались не лише лучани, але й всі хто мав будь які кошти і міг дістатись Луцька, адже у сільській місцевості доступ до медичних послуг був ще проблематичнішим. Лише у 1943 році у всіх лікарнях Луцька пролікувалося до 4 тисяч хворих.

У туберкульозній амбулаторії з рентгенівським кабінетом отримали допомогу 6 500 хворих і було зроблено 4 000 просвітлень. Розвитку туберкульозу сприяв не лише волинський клімат, а й умови життя в окупації. Однак, у порівнянні з іншими хворобами влада приділяла цьому значно менше уваги.

Хоча й практикувалися скорочення медперсоналу, але місто потребувало фахівців. В Луцьку організовували спеціалізовані курси із підготовки медичних сестер і акушерок, провізорів, зубних техніків. Попри економічну скруту здійснювалися не лише ремонти, але й будівництво нових лікарень.

Завдяки добровільним пожертвуванням і старанням Українського допомогового комітету, міській управі вдалось добудувати шпиталь на вул. Львівській. Він мав 565 кімнат і був розрахований на 500 ліжок (нині приміщення Волинського обласного протитуберкульозного диспансеру).

Поряд із щоденним виживанням в умовах окупації, волиняни боролись, як з традиційними хворобами, так і тими, які принесла війна. Аби запобігти епідеміям практикувались суворі карантинні заходи, пильно стежили за дотриманням санітарних норм, здійснювали профілактику у вигляді щеплень.

Лучани остерігалися не лише фізіологічних наслідків захворювань, але й реакції з боку влади коли вони починались. В умовах обмежених ресурсів місцевій управі вдалось зберегти систему охорони здоров'я в місті, яка рятувала багатьох людей.

Джерело. https://www.istpravda.com.ua

Богдан Зек - кандидат історичних наук, завідувач науково-експозиційного відділу новітньої історії Волині Волинського краєзнавчого музею.

Солдати та цивільне населення на вулицях Львова, за який Українці та поляки боролись у листопаді 1918 року. (підпис до фото).

Soldaten und Zivilisten in den Straßen des zwischen Polen und Ukrainern umkämpften Lemberg im November 1918.

Джерело.https://www.welt.de/

6 квітня 1945р. різня в селі Горайці, винищення Українського населення здійснене підрозділами другого окремого операційного батальйону корпусу внутрішньої безпеки польщі. (список жертв).

Вісник Любачівщини №19, Львів 2011. 96 ст.

******

5 квітня 1945 року в 21:00 Другий Окремий Операційний батальйон Корпусу Внутрішньої Безпеки Польщі спільно з міліцією під керівництвом підполковника Станіслава Шопінського виступив з казарм в Любачові.

В 4:50 наступного дня батальйон, поділений на чотири групи, зайняв бойові позиції. Село Гораєць разом з його присілками було оточене.

О 5:00 розпочато атаку. Спочатку село було піддано артилерійському обстрілу, потім заатаковано піхотними відділами.

В 6:10 Гораєць був зайнятий. Військові підрозділи перебували в населеному пункті до 10:00, позбавляючи в той час життя цивільних мешканців села. Зокрема, лише на території одного з господарств розстріляно близько 60 осіб. Будівлі в Горайці були підпалені, в них живцем згоріли жителі, котрі там ховалися від мордувань. 

Дії війська супроводжувала акція польського цивільного населення. На користь військових пограбовано майно цивільних мешканців села.

Під час акції загинуло 174 особи, серед них 32 жінки, 35 дітей та 19 жителів, вік яких перевищував 60 років[8]. Наймолодшому з замордованих було лише 6 тижнів, найстаршому минуло від дня народження 80 років.

За наказом польського командування, доведеного до керівництва батальйону, метою акції було знищення штабу Української повстанської армії. Але в Горайці на той час не перебував жоден підрозділ УПА. Єдиною озброєною силою в селі був невеликий відділ української самооборони. Підтвердженням цього служить і малий час (біля години), який пройшов від початку акції до зайняття села. Як згадує член гораєцького Самооборонного Кущового Відділу (СКВ) Михайло Лівчанин на псевдо «Семененко»:

«Коли дізналися, що в селі нікого немає, почали атакувати зі всіх сторін, мордувати мешканців, стріляти в жінок та дітей».

Оригінальний текст (пол.)

Michajło Liwczanin „Semenenko” z horynieckiego SKW opowiada: „gdy dowiedzieli się, że we wsi nikogo nie ma, zaczęli atakować ze wszystkich stron, mordować mieszkańców, strzelać do kobiet i dzieci”.

Фактичним завданням польських відділів було залякування українських мешканців села з ціллю примусити їх до залишення території УКРАЇНИ! Етнічних Земель.

СПИСОК ЖЕРТВ З СЕЛА ГОРАЄЦЬ 6 КВІТНЯ 1945 р.

Для збільшення натисніть на картинку.

Джерело. Євдокія Філь, котра упродовж 12 років, аж до своєї смерті в 2009 році, збирала дозволи на встановлення пам'ятника, кошти на його спорудження та прізвища невинно замордованих односельців., Вікіпедія.

Отже, Гораєць: перше вбивство припало на 25 вересня, друге – 11 грудня, третє на 13 грудня 1944 р.; 10 січня 1945 р. загинуло 7 горайчан. У документі наведено імена й прізвища 139 смертельних жертв етноцидної акції з 6 квітня 1945 р. (29 осіб поранено). Цього одного дня нападники пограбували майже 17 тонн зерна! Усі втрати Горайця – це 149 чоловік, 43 тонни зерна, 200 корів, 155 коней, 154 спалені хати. 

Джерело.2:.https://nasze-slowo.pl/krivavij-teror-na-ljubachivshhini-u-1944-1946-rokah/

6 квітня 1945р. у бою з московитами в с.Плесківці (Велико - Глубичовського р-ну) загинув воїн УПА Андрій Кметь «Хмара» із сотні ВО-3 УПА-Захід «Бурлаки».

село Білівці.

село Плесківці.

*****

6 квітня 1946 року – бій УПА з московитами в с.Білевці (Білівці) тодішнього Мельнице - Подільського району. Загинули чотовий «Гамалія» і ройовий «Крук» із сотні ВО-3 УПА-Захід «Сiрi вовки».

Джерело.https://teren.in.ua

Бій куреня УПА "Сіроманці" проти московитів під Уневом 30 вересня — 1 жовтня 1944 р.

Фото. Командний склад сотні "Сіроманці" . Посередині у білому напівшубку командир сотні Дмитро Карпенко – "Яструб". Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху

Повстанці у відповідний момент вдалися до хитрощів. На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування.

Для УПА були характерними такі форми ведення бойових дій як операції, битви, рейди, бої та акції. За видами це — найпоширеніші: наступ і відступ.

Іноді використовували такий вид як облога, що було швидше виключенням як правилом. На тактичному рівні повстанці мали цілий арсенал способів ведення бойових дій, якими майстерно володіли чим завдавали ворогові чимало клопоту.

Найпоширенішими були наскоки, засідки, атентати (терористичні акти), диверсії. Повстанці могли виконати складне бойове завдання навіть не численними підрозділами для чого вміло використовували види та способи бойових дій у тісному поєднанні із силою вогню і маневру.

У цьому контексті показовими є бої куреня (батальйону) "Сіроманці" під Уневом та Пнятином на Львівщині 30 вересня — 1 жовтня 1944 р. проти Внутрішніх військ (ВВ) НКВД.

За допомогою повстанських документів, спогадів повстанців — учасників цих боїв та оперативних документів НКВД, що збереглися в архівах, спробуємо відтворити не тільки події, але й показати вміле використання кількох видів та способів бойових дій у поєднанні з вогнем і маневром командиром куреня Дмитром Карпенком — "Яструбом", до речі, колишнім командиром Червоної армії.

Отже курінь "Сіроманці" у складі сотень (рот) "Бурлаки", "Полтавці" і "Сіроманці" та сотні самооборони із Рогатинщини командира Володимира Зобківа — "Коса" та такої ж сотні із Перемишлянщини під командуванням "Довбні" кілька днів у кінці вересня 1944 р. перебував в Унівському лісі на відпочинку та приводив себе до порядку після численних боїв і сутичок із військами НКВД.

25 вересня 1944 р. до райвідділу НКВД в Перемишлянах прийшов з повинною підпільник, житель с. Унів Войцех Степан.

На допиті він розповів чекістам, що повстанцям допомагали монахи Унівського монастиря, повідомив чисельність куреня (до 200 осіб із трьома гарматами та п’ятьма мінометами) та місце таборування повстанців.

Також оперативники дізналися про те, що повстанці вивезли із Унева 50 возів соломи, з чого випливало, що повстанці мають намір перебувати в Унівському лісі довший час.

На підставі показів Степана Войцеха енкаведисти арештували ще кількох чоловік , які підтвердили інформацію про курінь. Зібрані дані стали основою нашвидкуруч розробеного плану чекістсько-військової операції з ліквідації повстанців.

Тим часом, повстанці постійно вели розвідку. Вони виявили активне переміщення ворожих військ на шляхах Бібрецького, Перемишлянського та Рогатинського районів. 29 вересня розвідники помітили концентрацію великих ворожих сил у Перемишлянах.

Активна розвідувальна робота куреня дала можливість вчасно виявити активність ворога, зосередження його сил та зробити висновок про підготовку енкаведистами операції.

Курінний Дмитро Карпенко віддав наказ про підготовку повстанських оборонних позицій. Сотні розпочали поспіхом окопуватись, готуючись до позиційного бою, що було не дуже поширеним явищем в УПА і в принципі суперечило тактиці партизанської війни.

На ранок 30 вересня повстанці отримали наказ про повну бойову готовність — розвідники повідомили про прибуття до с. Унів військ НКВД, які готуються до наступу. Це був оперативний склад Перемишлянського райвідділу НКВД та підрозділи 208 стрілецького батальйону (СБ) ВВ НКВД.

Дмитро Карпенко наказав сотні "Бурлаки" розділитися на дві групи (групу під командуванням заступника сотенного "Голки" та група під командуванням сотенного "Чорного") і вийти на край лісу та влаштувати там на енкаведистів засідку.

Уздовж єдиної дороги із Унева до лісу, що виводила на повстанські позиції, окопалася чота важкої зброї сотні "Сіроманці".

На озброєнні чота мала два ручні кулемети та два станкові, дві протитанкові рушниці, 2 ротні міномети калібром 82 мм і один батальйонний калібром 120 мм, а також "фаустпатрони" — ручні протитанкові гранатомети і протитанкові міни.

Курінний вирішив діяти ініціативно й на випередження. Відправивши у засідку сотню "Бурлаки", він розраховував нав’язати ворогові свої правила ведення бою. Важке озброєння Дмитро Карпенко розмістив у напрямку ймовірного головного удару ворожих військ у визначенні якого не помилився.

Проте частина сотні "Бурлаки" під командуванням "Голки" розминулася із ворогом і не вступила в бій. Мабуть, енкаведисти в той момент ще йшли маршовими колонами і не розгорнулися в лаву для наступу.

Друга частина сотні під командуванням "Чорного" не встигла організувати засідку. Вона потрапила під обстріл енкаведистів ще у лісі і вступила в зустрічний бій.

"Чорний" під натиском наступаючого ворога відійшов на підготовлені про всяк випадок для оборони позиції і цим самим підвів енкаведистів під удар чоти важкої зброї та сотні "Сіроманці".

Діями сотні "Бурлаки" Карпенко "скоригував" напрямок удару військ НКВД і саме в тому напрямку, в якому хотів.

Окрім того, частина сотні "Бурлаки", вступивши ситуативно у бій, розвідала сили та засоби підтримки противника.

Повстанці вже знали, що на їх позиції окрім живої сили рухаються танки.

Мінери поспіхом у ймовірному напрямку їхнього руху встановили протитанкові міни.

Один з п’яти танків, що брали участь у бою підірвався на міні. Ще один підбили "фаустпатроном".

Без підтримки танків ворожа піхота деякий час не йшла в атаку, а вела обстріл повстанських позицій та тилів із кулеметів і мінометів. Також із гармат обстрілювали позиції знерухомлені недобиті танки.

Енкаведисти не мали достовірної інформації про чисельність повстанців, тому виявивши "банду невстановленої чисельності і зав’язавши із нею бій" взялися за обстріл позицій повстанців.

Вони прагнули виявити позиції повстанців та їх систему вогню. Згодом енкаведисти перейшли до настирних лобових атак.

Учасник бою Богдан Допіра згадував: "Перші ворожі атаки на становища сотні успіху не принесли, здавалось, кожного разу ворожа лава наче відкочувалась аби знову взяти розгін. Та марно, наша оборона була непохитною…".

За свідченнями хроніки сотні "Сіроманці", яка збереглася в архіві, енкаведисти 22 рази до вечора атакували повстанців.

За даними самих енкаведистів, вони у восьмигодинному бою ходили в атаку 13 разів, але "банда будучи добре озброєна і достатньо підготовлена у військовому відношенні, чинила сильний опір".

Під вечір між ворогуючими сторонами де-не-де зав’язалися кулеметні та мінометні дуелі.

Міномети енкаведистів обстрілювали повстанські позиції та тили, де був табір з обозами і куди відправляли поранених.

Те ж саме робили й повстанці, обстрілюючи тили наступаючих та намагаючись влучними пострілами, бо мусіли економити міни, придушити мінометні позиції ворога.

Дві чоти із сотні "Сіроманці" Дмитро Карпенко надіслав на допомогу сотні "Бурлаки" о 22-й годині.

Разом вони стримували наступ. Курінь зайняв кругову оборону в лісовому масиві. Усі сотні були на позиціях. Енкаведисти оточили курінь, але наступали із одного напрямку. Мабуть, на інших ділянках їм бракувало сил.

Для продовження наступу вони чекали підкріплення і залишалися на позиціях до ранку.

Повстанці ж чекали глибокої ночі, щоб в складних для спостереження та ведення бою умовах прорватися із оточення, як це вони робили завжди.

Іноді на позиціях спалахували інтенсивні, але короткі, перестрілки. Так тривало до півночі.

Як тільки звечоріло, повстанці похоронили 17 вбитих стрільців. У таборі надавали допомогу 22 пораненим.

"Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції.

В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах" , — згадує Б. Допіра.

"І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: "Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч".

Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка".

Командир Карпенко прийняв рішення виводити курінь із оточення: непомітно зняти сотні з позицій і якимсь чином відвернути увагу ворога від наміченого місця прориву.

Повстанці часто вигадували методи, які б збивали ворога з пантелику та дозволяли відділам успішно вирішувати основне завдання. Так сталося й цього разу.

Сотні, чота за чотою, непомітно знімалися із позицій і зосереджувалися в ярі, яким мали вийти із оточення у напрямку с. Пнятин.

Щоб створити видимість присутності, польова жандармерія куреня вела турбуючий вогонь.

У відповідний момент повстанці вдалися до хитрощів. У напрямку, де раніше перебували на позиціях та вели бій, імпровізували "атаку". На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування. А польова жандармерія в той момент інтенсивно обстрілювала ворога.

Так створилася видимість нічної атаки, на яку енкаведисти відповідали вогнем. Повстанці проривалися о першій годині ночі у визначеному напрямку, де навколо унівського лісу стояли слабкі застави Внутрішніх військ

Карпенко напрямок прориву обрав вдало, тож під час виходу із оточення курінь не поніс втрат. Добре попрацювала розвідка повстанців, на відомості якої поклався командир.

У тому напрямку рідкі застави виставив 206 ОСБ ВВ НКВД. Вони й проґавили вихід куреня із унівського лісу. У звіті чекісти списали все на нічні умови, констатуючи, що сотні скористались темнотою, розосередились на дрібні групи та пішли в південно-східному напрямку.

Енкаведисти швидко виявили вихід куреня з оточення. Навздогін повстанців вони відправили чотири танки із десантом автоматників, які "в результаті переслідування виявили банду і відновили операцію з її ліквідації", як про це повідомляє їхній звіт.О 10-й годині ранку 1 жовтня курінь зупинився на відпочинок в лісі біля с. Пнятин. Далі Дмитро Карпенко планував його вести у комплекс більших лісів на Тернопільщині.

Точно встановити місце перебування куреня допоміг розвідувальний літак, який обстріляв його з кулеметів. Повстанська розвідка після обіду зафіксувала у Пнятині появу ворожих танків та рух піхоти.

Курінний віддав наказ готуватися до маршу та форсування залізниці Львів-Бережани. Першою йшла сотня "Бурлаки". Через залізницю встигла перейти тільки одна її чота.

Весь курінь у маршовій колоні на підступах до залізниці на відкритому просторі потрапив під обстріл трьох танкових гармат упритул. Стрільці запанікували настільки, що все могло завершитися повним розгромом відділу.

"Перемучення повстанців, брак амуніції і поява ворожих танків поділали так, що все почало панічно втікати. Був момент, коли здавалося, що все розлетиться", — нотує хроніка сотні "Сіроманці".

У подібних ситуаціях все залежало від командного складу відділу. Проблемі якісного підбору командирів куренів, сотень та чот Українська повстанська армія завжди приділяла якомога більше уваги.

Боєздатність відділів та життя стрільців завжди залежали не тільки від правильно прийнятого рішення командирів, але й від їх особистого прикладу. Дмитро Капренко "з найскрутніших ситуацій виводив повстанців щасливо, а всі бої закінчував побідою. Цим виробив собі популярність і безмежне довір’я до себе" , — записав згодом підпільний хроніст.

Дмитро Карпенко виводив спанікований курінь з-під обстрілу назад до лісу, де наказав займати позиції. Він особисто з протитанкової рушниці кількома пострілами підбив танк. Інші танки після цього повернулися назад та вели вогонь, що так і не завдав шкоди.

Повстанці зайняли кругову оборону на більш-менш вигідних позиціях та відбивали атаки ворожої піхоти. Під час першого наступу енкаведисти пустили в бій два легкі танки.

Один із них повстанці підбили, а після того, як відбили атаку, підірвали мінами, щоб ворог його не евакуював. Енкаведисти ще кілька разів намагалися атакувати. По позиціях чоти важкої зброї вдарили міномети.

Досвідчений чотовий під час перших пристрілочних вибухів мін, зняв своїх підлеглих із позицій і вивів углиб оборони. Зробив це вчасно, бо наступні міни вже накрили позиції. Після інтенсивного ворожого мінометного обстрілу стрільці зайняли своє місце в обороні, уникнувши жертв.

Ворожа піхота під вечір розпочала окопуватися вздовж лісу та залізничного шляху. Командуванню куреня було зрозуміло, що енкаведисти намагатимуться втримати на місці повстанців до ранку, щоб продовжити бій наступного дня, підтягнувши свіжі війська.

Карпенко зібрав командний склад на нараду. "Всі були одної думки — за всяку ціну вирватися з окруження, бо продовження бою на другий день, при нестачі набоїв, могло причинитися до розбиття куреня".

Коли добре стемніло, сотні та обоз зосередилися для виходу з оточення, курінь у прорив повів Карпенко на чолі найбоєздатнішої з всіх сотень — сотні "Сіроманці".

"Коли передне обезпечення доходило до краю ліса, всі напружено вижидали перших стрілів, від чого залежала доля цілого куреня. Минали довгі хвилини, а стрілів не чутно. Це заскочило всіх, бо сподівалися якоїсь несподіванки з боку большевиків" — повідомляє один із повстанських документів.

Упівці визначили, наскільки дозволяв час і ситуація, місце прориву де сподівалися найменшого опору ворога. Енкаведисти ж помилилися із визначенням цієї точки, оскільки зосередилися у іншому напрямку вздовж залізниці, де вдень застали повстанців на марші.

Ріденькі їхні застави у місці прориву бачили повстанців, але вв’язуватися у бій, очевидно, побоялися й дозволили куреню залишити ліс без бою. Повстанська розвідка доносила, що наступного дня, 2 жовтня, енкаведисти атакували залишені повстанцями позиції з двох боків і не зорієнтувавшись у ситуації розпочали бій між собою, у якому, нібито, загинуло 20 енкаведистів.

Курінь "Сіроманці" вийшов на оперативний простір і 2 жовтня об’єднався із куренем "Гордієнка". Разом два курені начислювали 1800 стрільців. Для ліквідації та переслідування такої кількості повстанців, НКВД потрібно було зосередити та перекинути в одне місце набагато більше військ, як вони мали у своєму розпорядженні.

До того ж вони, очевидно, загубили слід куреня, а щоб провести розвідку і виявити його, мусів пройти ще деякий час. Це давало можливість повстанцям не тільки відпочити та поповнити боєприпаси і розмістити для лікування поранених, але маневрувати та змінювати кожного разу місце дислокації.

У цілому ж, проти куреня "Сіроманці" ворог задіяв, за оцінками повстанців, 1500 солдатів. Зрозуміло, що вся ця кількість військових безпосередньо не брала участі у боях, оскільки мусіла виконувати охоронні функції, оточивши заставами повстанців.

У наступі енкаведисти мали використовувати у кілька разів більше війська, як повстанці. Протяжність лінії оточення значно перевищувала лінію оборони.

За даними УПА, в унівському бою чекісти втратили понад 200 вбитими і невідому кількість пораненими. Таку цифру втрат можна вважати досить точною, оскільки наступаючі завжди несуть більші втрати.

В оперзведеннях НКВД повідомляв про 6 вбитих та 32 поранених за час проведення операції. Дані явно занижені. Відповідно, втрати повстанців завищені у кілька разів — 165 загиблих та 15 полонених.

Самі ж повстанці рапортували про 17 вбитих, яких похоронили в унівському лісі (у спогадах Богдана Допіри 19 вбитих). Якщо вірити даним НКВД, у повстанців мала б загинути ціла сотня, що означало б розгром куреня "Сіроманці".

Однак завдяки майстерному володінню видами та способами ведення бою, курінь завершив бої переможно.

Тільки завдяки великому бойовому досвіду та винахідливості, а не шаблонним діям, як цього і вимагає теорія партизанської війни, повстанці куреня "Сіроманці" успішно воювали не один рік.

Джерело. https://www.istpravda.com.ua

Зародження УПА на Яворівщині 1944 р. Історичні спогади - факти.

Світлина Яворівського архіву УПА.

Зліва направо: сидять – Харук Микола, "Вихор" (див. фото № 28), Мельник Петро, "Хмара" (див. фото № 41); стоять: Ониськів Петро, "Пструг" (див. фото № 61), Кузів Василь, "Базь" (див. фото № 36), Олексюк Дмитро, "їлак" (див. фото № 24), Кузьменко Галина, "Надя" (див. фото № 35), Столащук Федір, "Лужок" (див. фото № 31), Мельник Іван, "Залізняк" (див. фото № 33), Шкрібляк Василь, "Черемха" (див. фото № 37), Шведюк Іван, "Сірко" (див. фото № 1) /АВР/. За твердженням Івана Мельника, зроблені Д. Білінчуком.

Перша сотня УПА на Яворівщині виникла 16 березня 1944 року. Її недовго очолював Михайло Вархоляк-«Роман»-«Роберт»- «Лісовий» (до 10 квітня), відтак командування перебрав «Лев» (справжні ім'я та прізвище невідомі; можливо, це Іван Лень).

Відділ, який отримав назву «Переяслави», спочатку займався вишколом, згодом перейшов і до бойових дій. До 23 липня «Переяслави» мали сім боїв та сутичок із німцями, один бій з червоними партизанами, п'ять засідок на німців, дві акції на німецькі лігеншафти, одну акцію на німецький млин, три акції проти поляків-сексотів.

Для переходу німецько-радянського фронту «Переяслави» розділилися на чоти, які законспірувалися в селах Рогізно, Бунів, Хоросниця та Селиська. Повстанці, переодягнені селянами, працювали на полях при жнивах.

Червона армія 22 липня зайняла Немирів, 23 липня — Краковець, 24 липня — Яворів і Судову Вишню, 25 липня — Мостиська. У новій ситуації, як згадував повстанець Микола Кунанець, «багато людей рятувалося від совєтської армії, кожен — чи мав зброю, чи не мав — приходив до ліса й просився: «Приймайте в сотню»».

У липні 1944 р. у с. Іваники заходами референта УЧХ Яворівського повіту Марії Шудравої-«Жені» було організовано польовий шпиталь, в якому обов'язки головного лікаря виконував Юрій Липа. Шпиталь від 22 липня охороняв рій зі сотні «Переяслави» під командуванням ройового Нестора Романця-«Чорного». На початку серпня на базі роя організовано охоронну сотню на чолі з командиром «Петренком» (справжні ім'я та прізвище невідомі). Станом на 19 серпня 1944 р. цей відділ нараховував 44 вояки, озброєні чотирма кулеметами, чотирма- п'ятьма автоматами та крісами.

Ще одну сотню УПА було організовано на базі Завадівського куща на початку серпня 1944 р. у лісах на північному заході повіту. Командиром її став Андрій Тучапець-«Верх»-«Олег». На 24 серпня цей відділ нараховував 116 вояків.

Єдиного військового командування усі чотири сотні не мали, як і не мали зв'язку зі штабом воєнної округи «Буг». Їх діяльність координував повітовий провід ОУН, яким керували провідник Володимир Кунанець-«Інгул»-«Прут» та його заступник, референт пропаганди Євген Смук-«Клим»-«Березюк». Функції командира спочатку двох, а відтак і чотирьох сотень на себе взяв провідник «Ореол» (справжні посада, ім'я та прізвище невідомі; можливо, це Лев Шкреметко-«Галич»-«Декан»).

З формального погляду не можна говорити про існування на Яворівщині куреня УПА як військової одиниці. Але не тільки в науковій літературі, а й у документах ВО «Буг» (ще таки з 1944 р.) утвердилася теза про те, що на основі сотні «Переяслави» виник однойменний курінь, який нібито складався із трьох сотень (к-рів «Лева», «Дністра» та «Петренка») і нараховував 600 вояків під загаль¬ною командою командира «Дністра».

Насправді ж курінним «Дністра» можна вважати лише кілька днів у двадцятих числах серпня, коли він фактично керував діями своєї сотні та сотні командира «Петренка» і, ймовірно, також сотні «ім. Дорошенка».

Після поділу сотня УПА «Переяслави» мала низку бойових зіткнень. Зокрема, 7 серпня повстанська застава біля с. Селиська знищила два авто із сімома більшовиками. 10 серпня у с. Ляшки (тепер Глинець) затримано і роззброєно шість більшовиків, з яких чотирьох ліквідовано. 13 серпня у сутичці полонено і знищено ще п'ять ворогів. 

Наступного дня сотня «Переяслави» звела бій із облавниками в с. Тучапи (Городоцький район), в якому, серед інших, загинув начальник райвідділу НКҐБ майор Михайло Лабузов.

Після цього сотня відійшла на захід і у передобідні години 16 серпня між Шутовою (Козаківкою) та Селиськами знову звела бій. Підрозділ прикордонників прочісував ліс із боку Козаківки. Вперед вирвалася автомашина «Додж» із вісьмома більшовиками. Вони були обстріляні повстанською заставою. У результаті загинуло п'ятеро ворогів, серед яких виявився і начальник 89-го прикордонного загону полковник НКВД Петро Никитюк. Ще двоє, сержант і водій, були поранені. На звуки стрілянини підтягнулася прикордонна комендатура, з якою «Переяслави» звели тригодинний бій. У ньому загинули ще четверо більшовиків. Українські втрати: двоє вбитих («Бук» і «Зозуля») і двоє поранених.

Сутички з ворогом мала і сотня «Петренка». Зокрема, близько 10 серпня у засідці на 11 більшовиків на Козаківці (Шутовій) було знищено чотирьох ворогів, від яких забрано зброю. 14 серпня в сутичці на Іваниках вбито одного більшовика. Ввечері того ж дня на повстанську заставу потрапили ще шість ворогів. У результаті троє з них загинули, здобуто кулемет і три диски до нього, «десятизарядку» і пістолет. У наступні два дні спільно із місцевим СКВ на Козаківці ліквідовано ще двох більшовиків.

Подібний характер мали й дії сотень «ім. Сагайдачного» та «ім. Дорошенка». Зокрема, сотня «ім. Сагайдачного» 19 серпня зробила засідку на шосе Яворів— Краковець у місцевості Лися Гора біля Вільки Роснівської, на південь від Гуківського лісу, де тоді базувався відділ. Метою акції було відбиття мобілізованих до Червоної армії. Після обстрілу колони постало безладдя, в результаті якого частині призовників вдалося втекти. Вогнем повстанцем поранено чотирьох конвоїрів.

Активна діяльність відділів УПА привела до посилення облав. У вбитого полковника Никитюка було забрано карти та документи, з яких випливало, що прикордонники проводять активні пошуки відділу «Лева». Тому після бою, де той загинув, ця сотня знову відійшла на схід, в околиці Мужилович, Молошкович, Ліснович та Чорнокінців.

І справді, в наступні дні у Яворівському, Краковецькому та сусідніх районах було проведено низку масштабних облав за участі 89-го прикордонного загону, 16-го прикордонного полку з охорони тилу І Українського фронту, 51-го мотоциклетного полку 4-ї танкової армії ЧА, оперативного складу райвідділів НКВД та інших підрозділів. Серго Берія, син керівника НКВД СССР, згадував, що влітку 1944 р. біля Мостиськ радянська влада використовувала три артилерійські полки ЧА для «очистки тилу».

Отримавши від розвідки інформацію про підготовку облави, 18 серпня польовий шпиталь разом із сотнею «Петренка» перейшов з Іваників 6-7 км на північ, на присілок Сували. Але Ю.Липа з родиною залишився в Іваниках, де і був затриманий 19 серпня.

Облава 19 серпня також захопила ліс між Малнівською Волею та Арламівською Волею.

Загалом в операціях 89-го прикордонного загону, за радянськими даними, 19 серпня вбито 11 і затримано 239 осіб, 20 серпня — вбито четверо і затримано 80 осіб. Облави продовжилися в наступні дні — спочатку на ліси на південь від Яворова, відтак зміщувалися на північ.

Уночі з 19 на 20 серпня відділ «Петренка» (50 вояків) разом зі шпиталем і пораненими (понад 10 осіб) та обслугою (п'ять осіб) долучилась до сотні «ім. Сагайдачного» у лісі біля Гуків. Тут до них приєднався Чернилявський СКВ (50 осіб). У результаті реорганізації сотня «Петренка» зросла до 120 вояків.

Наступної ночі обидва відділи перейшли далі на північ, в ліси між Липовцем, Змієвиськами, Коровицею і Будомиром. Тут до них долучився Нагачівський СКВ (60 вояків), а також інші повстанці з околиці. Відповідно, сотня «Петренка» була доповнена до 140 вояків, мала на озброєнні 10 кулеметів. Відділ «ім. Сагайдачного» нараховував 345 вояків зі зброєю (зокрема 40 кулеметів) та 40 — без зброї. За твердженням стрільця сотні «Петренка» Миколи Кунанця- «Тріски», його відділ був озброєний на 60-70%, сотня «Дністра» — на 90-100%. Крім шпиталю, при цих сотнях створено відділ розвідки з чоловічого та жіночого роїв, який вишколював колишній окружний провідник Равщини «Карпо», та відділ пропагандистів, яким займався Ярослав Ґумовський-«Славич».

Сотня «Переяслави» 24 серпня повернулася в ліс біля с. Рогізно. Тут в обідні години було зведено бій з облавою, проведеною комендатурою 89-го прикордонного загону та 2-м батальйоном 116-го прикордонного полку НКВД. Ворог також використовував бронетехніку (танкетки). Відзначилися в бою, зокрема, чотовий «Яр» і ройовий Василь Венгрин-«Чорненький», який виніс із палаючої стодоли зімлілого друга, вбивши при цьому п'ятьох більшовиків. Внаслідок ворожого обстрілу згоріло 93 господарства і загинуло вісім селян. Про знищення Рогізного в результаті бою звітувало й обласне управління НКВД. Загалом у період із 22 серпня по 7 вересня 1944 р. артилерійсько-мінометним вогнем було спалено села Рогізно, Гута, Липина і Наконечне ІІ.

Відбивши більшовицькі атаки, сотня «Переяслави» з Рогізного відійшла в ліс під Прилбичі, але й там 26 серпня потрапила під сильний ворожий обстріл. Ввечері «Лев» відвів відділ до присілка Зади. Тут на нараді із членами повітового проводу ОУН, відповідно до наказу провідника «Ореола», було вирішено сотню розформувати з метою збереження кадрів. «Переяслави» вночі з 27 на 28 серпня перейшли до Селиськ, де були демобілізовані до відкликання.

У той же час, 26 серпня 1944 р., сотні «Дністра» і «Петренка» загальною чисельністю до 500 стрільців були оточені ворогом в лісі між Лукавцем та Коровицею. Після потужного обстрілу з гармат та мінометів, який почався після обіду, близько 16-ї години, зав'язався бій. Через легковаження «Дністром» повідомлень розвідки відділи фактично були заскочені і в паніці почали розбігатися. Проте завдяки організованому опорові, здійсненому чотами «Федоренка», «Довбуша», Михайла Базилевича-«Миколки» і польовою жандармерію на чолі з Дмитром Циганком-«Вергуном», вдалося уникнути великих втрат і вирватися з оточення. У результаті бою відділи УПА фактично були розбиті, хоча втрати повстанців склали всього близько 20 осіб. Інші успішно вийшли з ворожого оточення. Загинув зокрема, чотовий «Федоренко» і зник без вісти провідник «Карпо».

Рештки відділів, чисельністю близько 200 осіб, зібралися у Змієвиськах і, перебувши день, вночі під командуванням сотенного політвиховника Романа Скубиша-«Дуба» вирушили на південь. 28-29 серпня прибули у Селиська, де були демобілізовані аж до відкликання.

Останньою припинила існування сотня «ім. Дорошенка». 30 серпня 1944 р. в лісі біля Кобильниці Волоської вона була раптово оточена. Після мінометного обстрілу облавники прочісували ліс. Оскільки йшли лініями, то повстанці малими групами зуміли переховатися в гущавниках. Ввечері більшовики залишили ліс, а повстанці перейшли через Кобильницю Волоську в ліс на південь від шосе Краковець—Радимно. Тут сотню було демобілізовано.

Результатом масштабних облав наприкінці серпня 1944 р. на Яворівщині стали розпорошення та демобілізація сотень «Переяслави», «ім. Сагайдачного», «ім. Дорошенка» та к-ра «Петренка». Крім активних дій ворога, причинами цього були і прорахунки. Внаслідок нефахового керівництва провідника «Ореола» яворівські відділи були закріплені до конкретних відтинків із порівняно невеликими лісами, хоча «Дністер» захищав ідею перебазування у масив Янівських лісів. Також не було створено єдиного командування (нарада щодо створення курінної команди була запланована лише на 27 серпня). Відповідно, коли розпочалися великі облави, закріплені у замкненому терені і без єдиного командування відділи зазнали втрат (загалом — до 100 вбитими із 800-900 вояків, які були під зброєю у чотирьох яворівських сотнях), частково розпорошилися і були змушені піти на демобілізацію.

Навесні 1945 р. діяльність відділу «Переяслави» було відновлено. Він досить активно діяв на Яворівщині, Мостищині та прилеглих теренах Закерзоння аж до 1947 р., коли його вояки окремими групами відійшли рейдом на Захід.

Кому відома інформація про діяльність УПА на Яворівщині, просимо писати на електронну адресу info@yavir.net

© Володимир МОРОЗ

Цей день в історії УПА - 6 квітня.

Дмитро Карпенко-"Яструб" , сотник УПА, уродженець Полтавської області (другий справа) https://www.istpravda.com.uа

1943 рік

У місті Ковель на Волині поліція (з числа українців) знищила 18 німців, звільнила з в’язниці заарештованих та розпустила табори трудової повинності.

1945 рік

Загін УПА-Захід вступив у бій із спецгрупою НКВД у селі Ростовка на Тернопільщині. У перестрілці знищені 10 військових. Загинули двоє повстанців.

У сутичці з загоном НКВД біля села Струтин на Станіславщині загинули троє підпільників.

1946 рік

Сотня «Імені Богуна» УПА-Захід розігнала бійців винищувального батальйону в селі Брустури на Станіславщині. Здобуто зброю і боєприпаси.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Гаї та Руда Силецька на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Чехи на Львівщині повстанці знищили обласного резидента МГБ.

1947 рік

Рій сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Прокурава на Станіславщині знищив дільничного МВД і начальника винищувального батальйону.

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Майдан на Станіславщині здобула 7 гвинтівок.

1948 рік

На Дрогобиччині в селах Ізидорівка та Крехів підпільники спалили сільські ради і пошкодили зв’язок. У селі Балич знищили організатора місцевого колгоспу, поранили районного уповноваженого міністерства заготівель.

1949 рік

Загін МВД наскочив на групу повстанців у селі Назірна на Станіславщині. Кулеметник Василь Гулик – «Дубок» прикрив вогнем відхід товаришів, але був оточений і застрелився останнім патроном.

У селі Боляновичі на Дрогобиччині підпільники атакували дільницю винищувального батальйону. Здобуто 9 гвинтівок.

1950 рік

У зіткненні з опергрупою МВД у селі Коростенко на Дрогобиччині загинула друкарка районного проводу ОУН Катерина Пукач – «Вишня».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

6 квітня 1859р. у селі Хмільна на Київщині (нині Черкаська обл.) народився Микола Левитський, якого сучасники називали не інакше як «артільний батько", організатор кооперативного руху, публіцист, член Української Центральної Ради.

«Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками, лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: «голубчику», м'яким, трохи приглушеним голосом. – Такі спогади залишив про Левитського адвокат та письменник Олександр Семененко. – Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м'якої панамської соломки. Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному».

Народився Микола Левитський в сім’ї сільського священика. У справах служби батько переїжджав з одного місця на інше, перевозячи за собою родину. Спочатку був Чигирин, потім село Федвар (на Херсонщині).

Початкову освіту Микола здобув у Єлисаветграді (нині Кропивницький), а гімназійну освіту у місті Біла на Холмщині.

Хист кооператора в нього проявився під час навчання у гімназії. Він створив своєрідну учнівську артіль, до складу якої увійшли гімназисти. Вони винайняли окреме приміщення для проживання та за певну платню домовилися з жінкою, яка готувала їм їжу.

1879-го року Микола Левитський вступив на медичний факультет Московського університету, але був звідти відрахований за участь у революційних гуртках. Його запроторили до Бутирської в’язниці, а згодом відправили в Україну, позбавивши права вступати до вищих навчальних закладів.

Але юнака це не зупинило і він, попри заборону, подався до Харкова, де вступив на юридичний факультет харківського університету. У 1885-му році він захистив дисертацію з філософії права. Відмовився від посади викладача в університеті. Уже дипломованим спеціалістом Левитський їде працювати статистиком у Херсонському губернському земстві. На цей час помер його батько, тож мати потребувала підтримки і допомоги. Відтак Микола Левитський перебрався ближче до неї. З 1891-го року він працював присяжним повіреним у Єлисаветграді (нині це місто Кропивницький).

«У Єлисаветі мого юнацтва його більше знали як Артільного Батька Левитського. – у спогадах «Харків, Харків…» писав Олександр Семененко. – Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії». Таку репутацію Левитський матиме напередодні Української революції 1917-1921 років. Наприкінці ХІХ ст. він лише робив перші кроки в організації кооперативів та артілей.

30 вересня 1894-го року він організує першу на території Російської імперії сільськогосподарську артіль у селі Федвар. Це було добровільне об’єднання селян для спільного обробку землі та збуту продукції. Через декілька років таких артілей на Херсонщині налічувалося 125. Згодом він заснував ремісничі, промислові, будівельні артілі.

Микола Левитський заклав теоретичну та законодавчу базу для розвитку кооперативного руху. Брав участь у розробці «Закону про артілі». 1902-го року розробив «Положення про артілі» та «Зразковий статут для трудових артілей».

Авторитет Левитського сягнув таких вершин, що протягом двох десятиліть на різноманітних міжнародних конгресах він представляв інтереси місцевих кооператорів. Він ділився досвідом та набував нових знань в Європі. Відвідав Францію, Сербію, Італію, Швецію, Німеччину, Англію.

«Рух артільний перейшов уже навіть межі Херсонської губернії… Побільшенню і зростанню артелів на Херсонщині багато допомагає д. М.В. Левитський, – у статті про артільний рух в Україні, опублікованій 1896-го в журналі «Житє і слово» писав В.Слуцький. – Жаль тільки, що такої великої ваги справа спала цілком на плечі одної людини. Правда енергії д. Левитського і краю не видко: увесь він віддався цьому, як він каже, найдорожчому для його ділу і працює ні на хвилину не складаючи рук». 

У 1917-му році Левитського обрали членом Української Центральної Ради від кооперативних товариств Києва. Працював у Генеральному Секретарстві земельних справ, згодом у Міністерстві земельних справ УНР. Продовжував представляти кооперативні товариства на Всеукраїнських з’їздах.

Зокрема, під час Першого військового з’їзду, який проходив у Києві 18-21 травня 1917-го року, Миколу Левитського учасники з’їзду вітали стоячи, оплесками та вигуками «Слава!». «Старий аж заплакав від радості, але відповів: «Дякую... дітки! Дякую!... Слава Творцеві, таки дожив!... Слава Україні!...». І це «Слава Україні!» підхопив увесь зал» – пише у спогадах «1917 рік» військовий та політичний діяч Володимир Кедровський.

Микола Левитський з дружиною Вірою Сікочинською та Григорієм Коссаком. Кисловодськ. Фото надано Ігорем Левитським. З фондів ІР НБУ.

******

Суто професійна та політична діяльність цілком поглинають Миколу Левитського, проте він знаходить час для написання віршів. «Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. – дізнаємося зі спогадів Семененка. – Це були малюсенькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту. Пам'ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами».

У вересні 1918-го року, з нагоди організації святкування сорокаріччя діяльності Миколи Левитського, Центральний кооперативний комітет створив Ювілейну комісію. У цьому контексті комісія зазначала: «артільний батько… 40 років поклав він на будування рідної кооперації, і тепер вона уявляє з себе велику громадську силу, якій не страшні ріжні політичні бурі. І поки будуть існувати українські кооперативи, не згине й наша національна справа».

У цей час Левитський вирушив на Кубань, де відбулося проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки. А вищий законодавчий орган республіки ухвалив резолюцію про прагнення федерації Кубані з УНР.

Пробув він там до січня 1919-го року, брав участь у Кооперативному з’їзді, а на зворотному шляху був заарештований білогвардійцями. Його прийняли за політичного агітатора і ледь не розстріляли. Під час обшуку в кишені знайшли лист-запрошення на з’їзд від кооператорів Франції. Це допомогло Левитському врятуватися. Але в Україну йому було заборонено їхати. Залишившись без засобів до існування Микола Васильович ледь не помер від голоду. Лише завдяки підтримці Кубанського кооперативного союзу він вижив і 1920-го року повернувся на Батьківщину. Увесь цей час він досліджував історію кооперації, зокрема Кубані та Кавказу, а також розробив символіку української кооперації.

Мав чітку позицію стосовно української церкви. Брав участь у 1-му та 2-му Соборах Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). На Соборі 1921-го року, який відбувався у Києві в храмі Святої Софії Микола Левитський виступав за автокефалію. «Дорогі брати і сестри! Закінчується наш Собор … Ми засідали в храмі, який стоїть 900 літ, який переживав татарщину і всякі руїни. Хай же, дорогі брати, цей великий дзвін святого Собору лунає на цілу Україну – в вашій особі, – що ми йдем до вільного життя Церкви, що ми йдем незалежно, автокефальною, соборноправною Церквою. Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української і боронить її від тих, хто хоче зруйнувати. Хай вам Бог допоможе».

В підрадянській Україні Левитський продовжував займатися дослідженням, розбудовою кооперативного та артільного руху, викладав. Став одним із засновників Кооперативного інституту та Кооперативного музею в Харкові.

Запропонував встановити 30 вересня Всеукраїнським днем кооперації.  

Помер Микола Левитський 1 грудня 1936-го року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Поезія Миколи Левитського.

Дума «Сироти України»

З Богдана Вкраїна попалась

В Московську пекельну неволю

Весь час же слізьми обливалась

В кайданах кляла свою долю.

А кат ще й тим горем втішався

Ті сльози були на потіху, –

Йому, він без краю знущався

Тай ще й заливався од сміху.

Теж горе – неволя Вкраїни

Найбільше ж його потішала

Душив він з початку й до нині

Щоб світлу й хвилину не знала…

(надруковано 1918-го року)

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/6/1859-narodyvsya-mykola-levytskyy-organizator-kooperatyvnogo-ruhu

5 квітня 1950р. біля с. Колтів після тривалого бою з московитами останньою гранатою підірвали себе Марія Бідюк - розвідниця і зв'язкова та Софія (Зоня) Москва - працівниця технічної ланки Бродівського надрайонного проводу.

Околиці села Колтів Золочівський район.

Джерело. Літопис УПА (календар на 2020р.)