Загальна кількість переглядів!

субота, 24 квітня 2021 р.

24 квітня 1919р. у с. Голгоче помер Джиджора Іван Миколайович - Український вчений-історик, публіцист, журналіст.

Портрет І. Джиджори подано за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 2008 р., т. 4, с. 7.
*****
Народився Іван Миколайович 09.02.1880р. у бідній селянській родині в с. Заставці (нині – Підгаєцького району Тернопільської обл.). З невідомої причини до школи в Бучачі він пішов дуже пізно, тільки в 1895 році, і скінчив її у 1902 р., маючи 22 роки. В тому ж 1902 році він поступив на філософський факультет Львівського університету, де зустрівся з професором Михайлом Грушевським. Ця зустріч мала вирішальне значення для подальшої долі Джиджори – більшу частину свого життя він пройшов як учень, послідовник і помічник Грушевського.

Уже в 1904 р. професор помітив здібного студента і залучив його до роботи свого неформального семінару з історії України. Цим же роком датовані перші опубліковані рецензії Джиджори на історичні праці (всього він написав їх 50). В наступному (1905) році, ще студентом, Джиджора відвідав Харків, де працював в архіві. 

В архівах він збирав матеріали до теми «Україна в часи гетьмана Данила Апостола». Цю тему йому нарадив Грушевський, і їй присвячені всі оригінальні історичні студії Джиджори. Готував він також збірник документів на цю тему, який не був опублікований.

В травні 1906 р. Джиджора почав працювати як бібліотекар Наукового товариства ім. Шевченка (головою товариства був тоді М. Грушевський, який намагався матеріально підтримати свого учня). Мабуть, в цей же час (2 пол. 1906 р.) він закінчив своє навчання у Львівському університеті.

З початком 1907 року М. Грушевський вирішив перенести видання «Літературно-наукового вісника» до Києва. Виконання цього рішення він поклав на своїх учнів Івана Кревецького та Івана Джиджору. В січні – вересні 1907 року Джиджора жив у Києві, займався редагуванням і випуском журналу. Тоді ж він дебютував як публіцист, друкуючись у газеті «Рада» та в ЛНВ. 

В 1908 р. Джиджора повернувся до наукової роботи, здійснив свою другу археографічну подорож до Москви (третя подорож до Харкова і Москви – 1910 р.). На підставі зібраних ним рукописних матеріалів написав велику працю «Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp.», на підставі якої в грудні 1912 р. йому було присуджено ступінь доктора Львівського університету.

Як то часто (на жаль) буває, після здобуття ступеня Джиджора припинив наукову роботу і в 1913 – 1914 роках виступав на сторінках ЛНВ тільки як публіцист. Під час голосного конфлікту 1913 р. в Науковому товаристві ім. Шевченка Джиджора рішуче виступив на боці М. Грушевського.

7.11.1909 р. І. Джиджора узяв шлюб з Наталею Навроцькою – попівною села Голгочі (поруч із Заставцями). В них народились донька Лідія (1910) та син Анатолій (1912). 

В 1915 р. І. Джиджору покликано до австро-угорської армії. Служив він в тилу (в Любліні). Після проголошення Західноукраїнської народної республіки, в листопаді 1918 р. його було призначено військовим комендантом Рави-Руської. Але через погіршення здоров’я уже в наступному місяці він змушений був полишити цю службу і повернутись до родини в с. Голгоче. Там він і помер 22.04.1919 р.

М. Грушевський продовжував дбати про його пам’ять і його родину. Його заходами в 1930 р. було надруковано збірник статей покійного історика «Україна в першій половині XVIII віку». Гонорар за цю публікації Грушевський переслав Наталі Джиджорі.

В радянський час ім’я Джиджори було повністю проскрибоване – і як учня Грушевського, і як автора, який писав щось критичне про політику московитів в Україні.

Тільки в 1990 році, з початком визволення України від московського панування, було віднайдено і опоряджено могилу історика в Голгочах. Для дослідження його постаті найбільше значення мають статті В. В. Пришляка, але цілісної монографії поки що нема. Перевидання творів Джиджори немає досі (хіба що ми їх розмістимо на цьому сайті).

М. Ж., 14 жовтня 2015 р.
Джерело.https://www.m-hrushevsky.name/uk/Guide/DzhydzhoraIM.html


24 квітня 1946 року. Вишневецький район. Повертаючись з навчання з міста Кременець Штонь Іван, студент лісотехнікому, попав під облаву Вишневецьких енкаведистів.

Не маючи "плану". Вони вирішили оформити по документах Штоня Івана 16 річного юнака бандерівцем, що ховається в криївках. Коли вели його до міцевої катівні то сильно били. Юнак від побоїв у ночі помер.

Джерело.http://topnews.volyn.ua/society/2021/04/12/60446.html

пʼятниця, 23 квітня 2021 р.

Цей день в історії УПА — 23 квітня.

Повстанці допитують захопленого полоненого.

1944 рік
Сотня «Сіроманці» УПА-Захід під час рейду вступила в бій з німцями в селі Полоничі на Львівщині. Знищені 5 німецьких вояків, ще троє поранені. Поранень зазнали 23 воїни УПА.

1945 рік
У селі Воля-Довголуцька на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД і міліціонера.

Біля села Бандрів на Дрогобиччині підпільники влаштували засідку на опергрупу НКВД і радянських активістів. Знищені начальник і двоє працівників райвідділу НКВД, секретар райкому ЛКСМУ. Захоплений у полон кандидат у члени компартії.

1946 рік
У селі Великі Дідушичі на Львівщині повстанці знищили голову і секретаря сільської ради.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Галівка на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Біля райцентру Горохів на Волині підпільники спалили міст на автошляху.

Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Броди на Волині повстанці здобули 2 кулемети та інше озброєння.

1947 рік
Рій сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід у райцентрі Ланчин на Станіславщині знищив одного військового.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Туради і Угільна на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

1948 рік
У селі Новий Мізунь на Станіславщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону, спалили міст, паровоз вузькоколійної залізниці, контору і склад ліспромгоспу, здобули 2 гвинтівки.

У сутичці з загоном МВД у селі Великосілля на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН Ілля Сухар – «Грушка» і ще один повстанець.

1949 рік
У селі Вижлів на Дрогобиччині підпільники знищили трьох військових МВД.

Троє повстанців змушені були прийняти бій із загоном МВД у селі Залокоть на Дрогобиччині і загинули в перестрілці.

1950 рік
У криївці біля села Грицеволя на Львівщині на міні, закладеній опергрупою МВД, підірвались кущові провідники ОУН Володимир Стрілецький – «Смерека» і Петро Тарнавський – «Гора».

У селі Ременів на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД.

1954 рік
У сутичці з пошуковою групою МВД у селі Лукаші на Львівщині загинули троє повстанців. У перестрілці поранено одного військового.

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.
https://io.ua

23 квітня 1950р. біля с. Грицеволя (Радехівщина) у бою з московитами загинули Володимир Стрілецький "Смерека" - зв'язковий райреферент СБ, кущовий і Петро Тарнавський "Гора" - воїн надрайонного осередку СБ, кущовий, Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги.

Околиці села Грицеволя.
с. Грицеволя.
*****
Також 23 квітня 1950р. у селі Ременів (Кам'янко - Бузького району підпільники знищили дільничного уповноваженого міліції.

Джерело. Літопис УПА. (календар на 2020р.)

Вони боролися, страждали, гинули за самостійну Україну! Про жителів сіл: Хлівчани, Тяглів, Ворогів, Остобіж (Острівок) та інші.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Підпис на звороті фото:

"Як в тихий вечір самотній будеш
І все буденне забудеш
А думка Твоя кудись пожене
Згадай Хрещату, Бескид і мене.."

"На згадку Дорогому Командирові щоб оповідав внукам про гарні часи революційно-визвольної боротьби на Лемківщині."
Дарця М[…]ка Кулинич 13.VIII.1948 р.
***
Саме так, за самостійну Україну, вони боролися, страдали, гинули. Ці слова належать членами Організації Українських Націоналістів, воїнам Української Повстанської Армії, яких допитували співробітники МГБ (Міністєрство Государствєнной Бєзопасності) перед ув’язненням у сталінські концтабори. А були це жителі сіл Хлівчани, Тяглів, Воронів, Остобіж (Острівок) і т. д.
З початком Другої світової війни українська молодь об’єдналась в ОУН, щоб у вирі цієї війни вибороти Українську Самостійну Державу. У Тяглеві ОУН організував учень Сокальської школи Данило Ярославович Гура (1925 р. н.), син священика Тяглівської церкви СтефанаЯрослава Гури. Це було в 1942 р. під час німецької окупації. Тодішня молодь, члени ОУН, виховувалися на оунівській літературі, яку привозив з Німеччини Павло Остапик (1922 р. н.) і передавав її Данилові. А вже Данило привозив її зі Сокаля до Тяглева і передавав станичному Василю Антонюку. А далі, члени ОУН цих сіл читали та вивчали її. З членів ОУН формувалися частини УПА, воїни якої при потребі йшли захищати людей в своїх та сусідніх селах. Час від часу вони переходили границю і захищали українців у селах за Белзом та інших місцях, які після Другої світової війни і встановлення кордону між СРСР і Польщею відійшли до Польщі. Часто вони переводили через границю наших людей, що втікали з комуністичного «раю».
Московські окупанти, прийшовши на нашу землю, робили облави, лапали наших людей і арештовували. Арештованих судили у РавіРуській, Львові, а часом і без суду вивозили у Воркуту, Інту, Магадан. А вже у цих місцях їх судили. Після відбуття певного терміну в тюрмах, їх засилали в Сибір, де вони відбували другу частину покарання. Окупанти робили це до 1947 р., в 1947ому, й після…
Так, 10 січня 1947 р. о 10 год. 40 хв. співробітники МГБ провели облаву на хуторі Леопольдинів (с. Хлівчани). У криївці, що знаходилася на горищі хати Козяна Степана Олексійовича, вони виявили Степана Григоровича Гладюка (1924 р. н.), жителя с. Хлівчани, Михайла Андрійовича Середоху (1924 р. н.), районового провідника ОУН, жителя с. Тяглів та Варвару Андріївну Якимів (1927 р. н.), зв’язкову ОУН, жительку с. Воронів. А далі, облавники пішли по названих селах і почали масові арешти. Тоді арештували понад півсотні членів ОУН. Їх допитували, мурдували, а потім…
4 березня 1947ого Михайла Андрійовича Середоху (1924 р. н., с. Тяглів) і Степана Григоровича Гладюка (1924 р. н., с. Хлівчани) воєнний трибунал військ МВД Львівської обл. засудив до ВМН (висшой мєри наказанія) – тобто, до розстрілу. Решті арештованих присудили, в основному, по 10 років ув’язнення і по 5 років заслання з позбавленням прав. Борців за самостійну Україну чекали тюрми Воркути, Інти, Магадану та заслання в Сибір. Після смерті ката Сталіна, його намісники зробили вигляд, що українців, в’язнів сталінських таборів, звільнили. Та повернутися до дому, в рідне село, вони не могли. Їм не дозволили. І скиталися вони до смерті по українській, та не своїй землі. Навіть на могили своїх батьків вони не могли приїхати до рідних сіл. Їх тут же забирали у міліцію. Знущалися і над їхніми дітьми. Не всі борці за самостійну Україну дожили до Дня проголошення відновлення Незалежності землі рідної – України, за яку боролися, страдали і гинули кращі сини і дочки українського народу. Не всі…
Дух перехоплює, коли згадую «документальне знайомство» з ними, тоді молодими, борцями за самостійну Україну. Я народилася за часів німецької окупації. Пам’ятаю своє дитинство і розповіді покоління моїх дідів і батьків. Усі ці розповіді й донині зберігаються у моїй пам’яті. Картини тогочасних подій, як кадри з фільму, миготять перед очима. Не раз мені хотілося закричати на цілий світ: «Що винні ці молоді люди, яких, так звана радянська влада, нищила, саджала до тюрем, вивозила в сибіри?..» Адже вони боролися за свою рідну землю, за самостійну Україну! Боролися на своїй землі! Боролися з окупантами своєї землі! За що вони зазнавали таких мук, тортур, знущання? Попробуйте потиснути те місце, звідки починає рости ніготь, хоч би на мізинчику, пальцем іншої руки. Попробуйте… А їм дверима пальці притискали. Внаслідок чого вони втрачали свідомість, пам’ять і контроль над собою. Тож може і сказали щось зайве. Не судіть їх», – про це просив мене, тоді ще дитину, в’язень сталінських таборів. За що їх рідних з маленькими дітьми вивозили у сибіри, казахстани, магадани? За що?… Я знала, за що, та ніколи не бачила цих слів написаних рукою ворогаокупанта. Нарешті побачила: «За самостоятєльную Украіну!». Ці слова залишили на сторінках своїх протоколів руки емгебістів. А сказали їх на допитах у МВД відважні, сильні духом молоді українці: «Ми боролись за самостійну Україну».

Боролися, бо понад усе любили рідну землю – Україну. Вічна їм пам’ять!

Христина ХВОРОСТЯ.
До 70 - річчя арешту членів ОУН на хуторі Леопольдинів с. Хлівчани.
Автор Голос з-над Бугу - 22 Січня, 2017р.
https://golosznadbugu.com

Повстанець Василь Мельник. Життя в боротьбі за незалежну Україну. (з села Заланів).

Василь Мельник з вояком УПА, політв’язнем Ярославом Ковалишиним.

Василь Іванович Мельник 1924 р.н., уродженець с. Заланів Рогатинського району все своє життя присвятив боротьбі за волю України. Повстанець народився в родині вояка УГА, навчався в Рогатині в «Рідній школі», отримав середню спеціальну освіту. Ще в 1941 р. він стає членом Юнацтва ОУН, а з 1943 р. п. Василь під впливом Михайла Ілліча Квасниці («Сича») стає членом ОУН під псевдо «Крук».

У липні 1944 р. Василь Мельник вступає до сотні УПА «Максима» під псевдо «Зелений». Військовий вишкіл упівець пройшов у підстаршинській школі при курені «Остапа», у складі якої в час переходу фронту брав участь у бою з німецькими військами. У вересні 1944 р. його сотня веде кількагодинний бій біля Бережан, в якому загинув «Максим». Тоді Мельника направлено в курінь «Бистрого», сотню «Орли», якою командував сотенний «Коц».

У цей час відділи УПА ВО «Лисоня», в яку входила і Рогатинщина, активно виступили проти Червоної армії, військ НКВС, партійного апарату та проводили масштабні військово-політичні акції, серед яких були наступи на райцентри радянської адміністрації та військово-пропагандистські рейди за межі воєнної округи.
Так, на початку листопада 1944 р. курінь (сотні «Орли» і «Сірі вовки») отримав наказ здійснити пропагандистський рейд на Буковину. Як згадував Василь Мельник: «8 листопада 1944 р. дві сотні під об’єднаним командуванням «Бистрого» вирушили в заданому напрямку. Ночами просувалися вперед, а вдень заходили в села чи ліс, виставляли застави і стійки для охорони та відпочивали. Населення до нас, українських повстанців ставилося прихильно». У районі села Вікно на Буковині повстанці провели успішний бій з радянськими військами.

Взимку 1945 р. сотня «Орли» перебувала на Тернопільщині в Копичинському і Гусятинському районах. У другій половині лютого 1945 р. чота, в якій перебував В.Мельник, здійснила напад на сільраду в с. Яблунів Гусятинського району і відбила від більшовиків заарештованих селян. Навесні 1945 р. сотня передислокувалася в Підгаєцький район, а згодом на Рогатинщину. В цей час сотня витримала сильні бої з більшовиками, в яких загинув Коц і залишилося 30-40 бійців особового складу. У зв’язку з цим повстанці тимчасово розійшлися по 4-5 осіб.

Василь Мельник у липні 1945 р. переховується у с. Черче в Івана Чубатого, а потім в с. Заланів. У грудні 1945 р. Мельник повертається в УПА, але через хворобу був через 2 дні відпущений додому, де переховується в схронах у стодолі і на горищі батьківського дому.

19 червня 1947 р. схрон на горищі будинку між поточними перекриттями виявили молодший сержант Золотов і рядовий Виноградов. Під час затримання упівця родина намагалася чинити спротив нападникам, але безуспішно. У серпні 1947 р. Василь Мельник за ст. ст. 54-1а та 54-11 КК УРСР був засуджений до 25 р. ув’язнення, 5 років поразки у правах із конфіскацією майна. Батька засудили на 10 років і 5 років позбавлення прав з конфіскацією, сестру вивезли на спецпоселення у м. Омськ, а мати втекла і переховувалася. Неволю Василь відбував у таборах Сибіру: 1947 – 1949 рр. у Свердловській області на вирубці лісу, 1949 – 1952 рр. в Карагандинській області на вугільних шахтах і будівництві, 1952 – 1953 рр. в м. Норильську на будівництві, 1953 – 1956 рр. в Магаданській області в шахтах і на будівництві. Навесні 1953 р. брав участь у норильському повстанні.

10 липня 1956 р. Мельник був звільнений рішенням комісії Президії Верховної Ради СРСР і направлений на проживання в рідний Заланів. Звідти його швидко вислали в м. Свердловськ Луганської області, де він одружився з Ольгою Сливкою і в них народилася дочка. У 1959 р. Мельнику вдалося повернутися на Рогатинщину. Він заочно закінчив загальноосвітню школу, Львівський будівельний технікум та до виходу на пенсію в 1984 р. працював в Рогатинській міжколгоспній будівельній організації.

У час національно-державного відродження колишній упівець став активним членом Всеукраїнського братства вояків УПА, а з 1993 р. очолив Рогатинську районну станицю Братства. На цій посаді Василь Мельник багато доклався до увічнення пам’яті вояцтва УПА. Так, його стараннями було відновлено два повстанських табори на Осовій (біля с. Воронів) і Золотій полянах (між селами Мельна і Липівка), встановлено символічні пам’ятники на місці битв УПА.

У 2005 р. завдяки зусиллям В.Мельника було опубліковано фундаментальну книгу про національно-визвольні змагання «Рогатинці в боротьбі за волю України». 1 квітня 2009 р. упівець помер, але пам’ять про його подвижницьке життя і боротьбу як і зі зброєю в руках, так і шляхом громадської роботи уже в незалежній України збережуть вдячні українці.

Сергій Адамович
http://postup.if.ua

23 квітня 1878р. у с.Богданівка на Чернігівщині народився Ващенко Григорій Григорович - Український педагог, психолог, письменник.

Походив із родини давнього козацького роду. Навчався в Роменській духовній школі і Полтавській духовній семінарії. Його молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв, який став відомим ученим-літературознавцем, засуджений 1930-го начебто за участь у СВУ.
1903-го Ващенко закінчив духовну академію, але на священика не висвячувався. Вчителював, протягом 1917–1941 років працював у Полтавській учительській семінарії і Полтавському педагогічному інституті, де був професором і завідувачем кафедри педагогіки.

1933-го Григорія Ващенка звільнили з роботи за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. Від 1936-го він працював професором, завідувачем кафедри педагогіки Сталінградського педагогічного інституту (нині м. Волгоград, московія).

Під час Другої світової війни був редактором української газети у Полтаві. У 1944 році емігрував до Німеччини (Мюнхен), де працював професором педагогіки, психології та філософії Українського Вільного Університету. У 1950 році Григорій Ващенко став ректором Української богословської академії.

Свій творчий шлях розпочав як літератор. У 1909 році у Києві опублікував збірник «Пісня в кайданах», куди, окрім однойменної драми, увійшли оповідання та цикл поезій у прозі «Хвилі». У доробку Ващенка також: п’єса «Сліпий», прозовий збірник «До ґрунту», присвячений проблемам виховання молодого покоління, яке в умовах урбанізації стає пропащою силою «без ґрунту під ногами».

Від 1920-х рр. досліджував питання педагогіки та психології, зокрема виховання і самовиховання молоді. Автор підручника «Загальні методи навчання», який радянська влада заборонила та вилучила з бібліотек. Оскільки його концепція виховання та навчання була заснована не на принципах колективізму, а ґрунтувалася на національних традиціях українців та християнських цінностях.

Помер 2 травня 1967 року у Мюнхені (Німеччина), де й похований.

Джерело.1.
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/23/1878-narodyvsya-grygoriy-vashchenko-pedagog
********

Зі здобуттям українською державою незалежності розвиток педагогічної думки України неможливо уявити без творчого доробку видатного педагога, психолога, фахівця з дидактики та національного виховання Григорія Григоровича Ващенка.

Народився Г. Ващенко 23 квітня 1878 року у с. Богданівка поблизу Прилук, в сім`ї дрібномаєтного дворянина. Здобувати освіту Григорій почав у 10-річному віці в Роменському духовному училищі, а потім – у Полтавській духовній семінарії.
У 1899 році Григорій Ващенко вступає до Московської духовної академії. Процес навчання він вдало поєднує з участю в роботі українського гуртка та написанням літературних творів.

Після закінчення академії Г. Ващенко відмовляється стати священиком, адже присвячує своє життя педагогічній діяльності. З 1903 року він працює у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім – у духовній школі в м. Кутаїсі. Після революції 1905 року Григорій Ващенко знову в Полтаві: викладає історію в комерційній школі. А вже через деякий час він був вимушений виїхати до м. Тихвин через бажання протистояти самодержавству. У 1911 році йому припадає можливість повернутися до України й навчати дітей у середніх школах м. Тульчин та м. Ромни.

По завершенні Лютневої революції в Росії та у роки Українських визвольних змагань Григорій Ващенко стає організатором учительських курсів та шкіл. У 1918 році Григорій Григорович здобуває посаду доцента психології у Полтавському українському університеті, де і викладає протягом року до арешту денікінцями. Після звільнення він учителює у с. Білики на Полтавщині, де йому вдається поставити процес навчання в національному дусі.

Григорію Григоровичу в 1927 році знову доводиться тікати від партійно-комсомольських органів: він переїздить до Полтави, де стає професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інституту, завідує аспірантурою при кафедрі педагогіки.

У цей час педагог видає підручник з дидактики «Загальні методи навчання» (Харків, 1929), головна ідея якого полягає у класифікації та характеристиці методів навчання, визначенні їх місця у процесі навчальної роботи. Монографія задумана і виконана її автором як дослідження проблеми методів навчання на різних етапах освіти (дошкільне виховання, початкова, неповна і повна середня загальноосвітня та вища професійна школа).

Вже у 1928 році в журналі «Шлях освіти» (1928, №11) Григорій Ващенко публікує свою статтю «Наслідки математичних тестів Вуді, переведених в школах Полтавської округи». Педагог аналізує рівень технічних навичок в галузі математики, що мають учні сільських та міських шкіл Полтавщини.
У фондах Педагогічного музею можна безпосередньо ознайомитися з текстами цих робіт педагога.

З початку 30-х років починається критика його праць радянською владою, 1933 року Григорія Григоровича позбавляють звання професора. Щоб уникнути арешту педагогу доводиться виїжджати до Сталінграду, де він стає професором і завідувачем кафедри педагогіки місцевого педінституту. Напередодні війни він повертається до Полтавського педагогічного інституту, відновлює там аспірантську групу.

У 1945 році Г. Ващенко залишає Україну. Його подальша педагогічна діяльність пов’язана з Українським вільним університетом (Мюнхен). Водночас Григорію Григоровичу вдається співпрацювати із спілкою української молоді за кордоном з 1948 року, згодом він стає першим почесним членом цієї організації. У 1946 році дістав посаду професора педагогіки і психології в Богословській академії, а в 1950 році був обраний її ректором. В еміграційний період Григорій Ващенко плідно працює над низкою монографій: «Виховний ідеал» (1946), «Виховання волі і характеру» (1952-1957), «Основи естетичного виховання» (1956) та багатьох інших. Праці вченого з питань виховання молоді друкувалися в газетах і журналах діаспори: «Голос молоді», «Авангард», «Шлях молоді», «Українська трибуна».

2 травня 1967 року на 90-му році життя Григорій Григорович помер, похований на цвинтарі у Мюнхені.»
*****
Українська освітньо-виховна система в світлі ідей Г.Ващенка:

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте­му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педаго­гічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова ака­демія (від 18 до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педа­гогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури систе­ми освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з ураху­ванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу ви­ховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цін­ності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побу­дову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання.подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вар­тості мають знайти своє втілення.

Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духов­ності українського народу. Власне ці принципи складалися упро­довж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрід­ну піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснота­ми лицарства, готового на нові подвиги.

"Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і віднов­лені в часи визвольних змагань 1917—1920 рр., а в найновішому часі — в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і коричневого. Ця геройська постава ха­рактеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, не­зважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козац­тва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьків­щини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої куль­турної нації".

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і ціну­вав професор Г.Г. Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник "Виховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко завершує словами: "Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й актив­но боротись за них — Віримо, що ця боротьба закінчиться пере­могою Правди і Добра".

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антина­родній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під бла­гом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського на­роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і ре­лігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіаль­ного походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і ви­соким патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кож­ного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібнос­тей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і не­можливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх гро­мадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров'я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г.Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь україн­ців, вихованих системою національної освіти і виховання, на роз­будову якої віддано і безкорисливо працював педагог.

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молодь, наслідуючи заповіти Г.Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам'ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічно­го товариства імені Григорія Ващенка, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втіли­ти у практику відбудови національної школи незалежної дер­жави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити національ­ну систему виховання та освіти української молоді.

«…Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу…»

Григорій Ващенко
Джерело.2.https://don.kyivcity.gov.ua/news/2764.html

четвер, 22 квітня 2021 р.

22 квітня 1998р. у під'їзді свого будинку в Києві розстріляний Вадим Гетьман, Український політик, економіст і фінансист, один із засновників незалежної фінансової та банківської системи України.

“Вадим був особистістю. Закінчив десять класів зі срібною медаллю, одну четвірку з мови поставив батько, який у нього викладав. Найбільше в школі він любив географію і мріяв об’їздити цілий світ. Тому і вступав на географічний факультет до Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Три іспити склав на п’ятірки, а на останньому йому поставили четвірку. За набраними балами він проходив в університет, але екзаменаційна комісія за однакової кількості балів у першу чергу відбирала дітей робітників і селян. Отже, Вадимові як вихідцю із сім’ї інтелігенції відмовили. Він був дуже засмучений, не уявляв, як повернеться в рідне село...
І Вадим вирішив піти до міністра освіти. Секретарка, звичайно, його не пропускала. Але молодий Гетьман надії не втрачав і з приймальні не поспішав. І таки дочекався, коли вийшов міністр. Вадим розповів йому про свою історію вступу. “Що ж мені з тобою робити? – запитав міністр. – Ось, в Одеському борошномельному інституті недобір”... Вадим не погодився, і тоді міністр зателефонував до Київського фінансового економічного інституту (нині – КНЕУ). На той час туди в основному дівчата вступали, для хлопців то був непрестижний вуз. Але Вадим погодився, хоча в той же день треба було скласти ще усний екзамен з математики. Здавалося б, усе, що міг, міністр зробив. Та Вадим не поспішав іти з кабінету. “Мій друг, - каже – точнісінько в такій ситуації”. І почав просити за друга. Тож довелося міністру просити ректора прийняти іспит у двох. Словом, обидва хлопці склали математику на п’ятірки і стали студентами. Це був 1952 рік”.
(Спогади. Валентина Панасівна, дружина).
*******

Народився 12 липня 1935 року у селі Снітин Лубенського району Полтавської області в родині сільського вчителя. У 1952-1956 роках навчався у Київському фінансово-економічному інституті на фінансовому факультеті. З 1956 року – кредитний інспектор Сільгоспбанку, старший інспектор облконтори Держбанку Запорізької області. З 1959 року – начальник відділення фінансування народного господарства Запорізького облфінвідділу. З 1963 року – інспектор Запорізького обласного комітету народного контролю. З 1970 року – завідуючий відділу цін, з 1973 року – голова планової комісії Запорізького облвиконкому. З 1975 року – перший заступник голови Державного комітету з ціноутворення УРСР. З 1987 року – голова правління Агропромбанку (з 1990 року – банк "Україна").

У березні 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України І скликання від Уманського виборчого округу № 425 (Черкаська область). 15 травня 1990 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Голова підкомісії з фінансово-бюджетних питань Комісії Верховної Ради України з питань планування, бюджету, фінансів і цін. Склав свої депутатські повноваження 10 травня 1994 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України І скликання.

З 1992 року – член Координаційної ради з питань економічних реформ в Україні. У березні-грудні 1992 року – голова правління Національного банку України. За цей час побудував підгрунтя для введення національної валюти України – гривні. За період головування Вадима Гетьмана запрацювала державна скарбниця, було завершено формування статутного фонду Національного банку, започатковано стабілізаційний фонд національної валюти та утворено офіційний валютний резерв НБУ. Завдяки зусиллям Вадима Гетьмана Україна вступила до МВФ та ЄБРР, було розпочато торги на валютній біржі Нацбанку. Одночасно створив Українську міжбанківську валютну біржу і обраний головою біржового комітету (на громадських засадах).

У 1994 році обраний депутатом Верховної Ради України ІІ скликання від Тальнівського виборчого округу № 426 (Черкаська область). 24 липня 1994 року на черговому засіданні Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Був керівником депутатської групи "Незалежні". У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови парламенту. Брав активну участь у розробленні і прийнятті Конституції. Ініціював прийняття багатьох фінансових і банківських законів: "Про економічну незалежність України", "Про ціни та ціноутворення", "Про банки та банківську діяльність", законопроекту "Про Національний банк України"

Джерело.http://www.ukrgeroes.com.ua/GetmanVP.html

"Хрестовий похід" 1938-го Ревіндикація на західноукраїнських землях.

Зруйнована церква в Крилові. Г.Купріянович. 1938. 
Руїни храму в Загорові. Г.Купріянович. 1938. 
Зруйнована церква у Покрівці. Г.Купріянович. 1938. 

З самого початку міжвоєнного періоду відносини між владою ІІ Речі Посполитої та православною церквою були, м'яко кажучи, не дуже дружніми.

Польська влада розглядала православ'я як одну з перешкод до асиміляції українців і намагалася підпорядкувати цю церкву собі, а за можливості — і зовсім ліквідувати. Кампанія, що дістала назву "ревіндикації" (з польської — "повернення майна"), досягла свого апогею наприкінці 1930-х рр., коли на Холмщині, південному Підляшші й у прикордонних районах Волині почали руйнувати православні храми і примусово навертати православних у католицтво…

Одним з результатів асиміляторської політики Варшави (як і жорстоких "пацифікації" на початку 1930-х років) стало остаточне відчуження українців від Польської держави. Ярослав Грицак писав: "Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд застосовував постійні репресії". На думку багатьох українських дослідників причини кривавого протистояння українців та поляків на Волині в 1943–1944 роках треба шукати, в першу чергу, саме в цих акціях урядових кіл II Речі Посполитої у 1930-ті роки. Польський публіцист Збігнєв Залуський писав: "Ніколи міжвоєнна Польща не була інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" і Польща "Б".

Два підходи.

На початку 1920-х років православне духовенство на західноукраїнських землях у складі Польщі опинилося під подвійним тиском. З одного боку, проросійськи налаштовані ієрархи викликали підозру в державної влади, яка сприймала їх як потенційну "п'яту колону" (перші повоєнні роки православна церква на тих теренах до того ж перебувала у підпорядкуванні Московського патріархату). З іншого, у середовищі самих віруючих почався рух за українізацію православної церкви — запровадження богослужінь українською мовою, допущення мирян до участі в управлінні церквою тощо. Спочатку польська влада пристала на ці вимоги, бо вони давали можливість тримати під контролем проросійську церковну верхівку й відвертати українців від політичної боротьби. Зокрема, таке ставлення було характерне для Волині, де 1928 року воєводою став колишній соратник Симона Петлюри Генрік Юзевський. Завдяки його сприянню рух за українізацію православної церкви досяг певних успіхів: станом на листопад 1935 року у 423 з 678 парафій богослужіння повністю або частково проводилося українською мовою, а в жовтні 1934-го Волинська консисторія визнала українську мовою єпархіального управління.

На Холмщині й південному Підляшші, навпаки, домінувала ліквідаційна тенденція — влада намагалася обмежувати кількість православних храмів і не допускати відкриття нових. Крім того, урядовці заплющували очі на претензії римо-католицької церкви, яка під гаслом повернення колишніх уніатських храмів намагалася зміцнити свої позиції в регіоні. До кінця 1930 року в східних повітах Люблінського воєводства, за даними статистики воєводського уряду, що їх наводить дослідник Григорій Купріянович, стали костелами 144 православні храми, з яких 122 перейшли у підпорядкування римо-католицької церкви "в результаті стихійної ревіндикації, здійсненої римо-католицьким населенням або духовенством". А 1929-го польська влада спробувала провести акцію руйнування "зайвих" православних церков. 

Планувалося знищити 97 храмів, але через опір населення, духовенства та українських парламентарів було зруйновано 23.

Операція "Полонізація".

У другій половині 1930-х рр., після смерті польського диктатора Юзефа Пілсудського, державна політика щодо православ'я стала ще радикальнішою. Наприкінці 1935 року у Варшаві було створено комітет у справах національностей, який оголосив курс на полонізацію православної церкви. Першим актом на виконання цього завдання стала постанова Синоду Православної церкви в Польщі, ухвалена 17 жовтня 1936 року, що затвердила переклад окремих літургій польською мовою. Наступним кроком стало рішення польської влади про закриття Державної духовної православної семінарії в Кременці, яка була єдиним на Волині закладом для підготовки православних священиків. Натомість планувалося відкрити державний теологічний ліцей у Варшаві. Ці кроки викликали обурення серед українців, проте провідники започаткованої політики на це не зважали.

Активну участь у кампанії ревіндикації взяли польські військові. У липні 1936 року міністр військових справ Польщі Тадеуш Каспжицький під час виступу на нараді вищого командного складу заявив, що польська держава повинна прагнути "до підпорядкування окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури", і особливу увагу звернув на "слов'янські меншини". Невдовзі військові перейшли від слів до діла. У грудні того ж року на терені Люблінського й Волинського воєводств створили Координаційний комітет на чолі з генералом Мечиславом Сморавінським, завданням якого стало проведення кампанії з "навернення" православних у католицьку віру. Рішення комітету були обов'язковими для місцевих органів влади.

Наприкінці 1937-го ревіндикаційна кампанія на Волині перейшла в "гарячу" фазу. Вона торкнулася здебільшого прикордонних районів, де "місіонерською" діяльністю займалися підрозділи Корпусу охорони прикордоння (КОП). Вони чинили всілякі перешкоди православному духовенству, про що повідомляв у зверненні від 10 липня 1938 року до голови Ради міністрів Речі Посполитої посол (депутат) до сейму Степан Скрипник: "Як багатий фактами приклад подібного відношення місцевих влад може бути село Козачки Кремянецького повіту. Парох Козачків—Осників уже не раз був арештований і відпроваджуваний, немов якийсь злочинець, під багнетами до віддаленої на 6 клм. стражниці. Православний благочинний (декан) лановецького деканату не дістає дозволу на відвідини десяти підлеглих йому парохій. Парох Сурожу—Ходаків має перешкоди при викладах науки православної релігії в школі в Ходакові. Так, напр., 25-го травня ц.р. патруля КОПу не впустила його до школи, заявляючи, що має наказ не допускати православного законовчителя до школи". Посол повідомляв і про заборону проводити нічні богослужіння, що є традицією Православної церкви — наприклад, під час Страсного тижня або Великодня. При цьому службовцям КОПу влаштовувати нічні гулянки ніхто не забороняв.

Новітні "хрестоносці".

На Холмщині й південному Підляшші ситуація була ще критичнішою. Тут акцією керував представник згаданого вище комітету генерал Брунон Ольбрихт. 26 жовтня 1937 року він видав директиви, що ними мали керуватися військові під час проведення ревіндикації. Згідно з документом місцеве населення поділялося на три групи: "байдужі до православної церкви", яких можна переконати перейти в католицьку віру; прив'язані до православ'я, які не були свідомими українцями; "національно свідомі українці". До кожної із цих груп мали застосовуватися різні методи (навернення в католицизм, полонізація православного богослужіння, ізолювання мережею польських поселень), але кінцевою метою акції була полонізація населення, яке оголошувалося "зрущеними поляками". Крім того, документом передбачалася підтримка еміграції українського населення. Виконання завдань було розписане на багато років уперед, а до участі в акції, крім військових, мали долучати римо-католицьку церкву, школи, адміністративну владу, а також поляків на місцях.

Ревіндикаційна кампанія в цьому регіоні розпочалася навесні 1938 року. До акції активно готували польську громадську думку, розміщуючи статті у пресі про "українську небезпеку", де православну церкву звинувачували і в українізації, і в русифікації. З подачі військових проводилися також збори польських громадських організацій та віча католицького населення, де ухвалювали резолюції з вимогами "ліквідувати" зачинені храми, усунути православних священиків і полонізувати православну церкву. А під час Великого посту й Великодніх свят почали закривати позаштатні (ті, що їх утримувало саме населення) та неофіційно діючі храми. Доходило й до закриття офіційно діючих парафій. Закриті рішенням влади храми опечатували, а священиків карали за богослужіння в них. Від православного духовенства вимагали вести уроки закону Божого та виголошувати проповіді польською мовою. Паралельно чинили тиск і на населення, яке схиляли переходити в католицизм, погрожуючи навіть виселенням.
У середині травня на Холмщині й Південному Підляшші розпочалася кампанія з руйнування православних храмів, що тривала протягом двох місяців. Офіційно оголошували, що влада прибиратиме "зайві" храми, які нібито розвалюються і стоять у місцях, де немає православних. Насправді ж слово "зайві" трактувалося досить широко. Так, наприклад, у с. Пріорську Томашівського повіту в липні 1938-го зруйнували діючу церкву незважаючи на опір населення. Попри тиск віце-старости й війта гміни, селяни відмовилися переходити в католицизм і не давали зруйнувати храм. Але адміністрація вирішила вчинити по-своєму. Загін поліції оточив хати, не випускаючи людей на вулицю, а робітники в цей час розібрали церкву. Державний вандалізм часом доходив до абсурду. Так, у зверненні посла до сейму Степана Барана від 21 липня 1938 р. повідомлялося, що в містечку Савині Холмського повіту за наказом повітового старости зруйнували муровану православну церкву, яка навесні цього ж таки року була відремонтована, зокрема й за кошти…з державних фондів.

Читаючи в книжці Григорія Купріяновича "1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші" спогади про руйнування православних церков, дивуєшся тому, наскільки ця акція нагадувала антирелігійну кампанію по інший бік Збруча. Ось, наприклад, як руйнували храм у с. Межиліссі Більського повіту: "Ранком, о 7. год. на 8 тягарових автах у село приїхали поліцаї та робітники-поляки. Поліція почала гумовими кійками розганяти народ й густо оточила церкву. Війт почав шукати священика, який сховався у сусідньому селі. Робітники почали здирати дах, ламати й викидати з церкви образи та іконостас. Біля 12. год. звалили велику баню, потім почали пилками розрізувати зверху донизу стіни церкви й розтягати їх мотузками. Біля 3. год. вночі, скінчивши свою каїнову працю, поліція й робітники від'їхали". Достатньо трохи відредагувати текст, і його нічим не відрізниш від опису руйнування храму комсомольськими активістами десь на Київщині…

Ревіндикаційна кампанія викликала обурення серед широких кіл українського населення. До Варшави надсилали численні звернення з протестами проти руйнування церков — і звичайні віряни, і духовенство. На початку липня 1938 року надзвичайний з'їзд православного духовенства Холмщини ухвалив меморіал до влади з вимогами припинити антиправославну пропаганду та руйнування церков, залишити виселених адміністрацією священиків, скликати Собор Православної церкви, юридично врегулювати відносини між державою та церквою і дозволити виголошувати проповіді в храмах та проводити уроки закону Божого в школах рідною мовою. 16 липня 1938 р. у Варшаві зібрався Собор єпископів Автокефальної Православної церкви у Польщі. Його учасники звернулися до влади з меморандумом, у якому висловили жаль з приводу кампанії, а також ухвалили зворушливе послання до віруючих, у якому закликали до триденного посту у зв'язку з трагічними подіями на Холмщині й Підляшші. Але за адресою послання дійшло не скрізь: документ конфіскувала влада, а священиків, які намагалися зачитувати його в церквах, покарали.

Ревіндикацією обурювалися не лише православні. Вищезгаданий Степан Баран, який був греко-католиком і послом до сейму від Галичини, надіслав до голови кабінету міністрів два звернення в липні 1938 року, підтримавши таким чином аналогічні звернення послів і сенаторів від Волині. У серпні з обуреним посланням виступив митрополит Української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Цей документ влада також конфіскувала. Уряд усіляко намагався обмежити публікацію будь-яких матеріалів про ревіндикаційну кампанію у пресі, видавши навіть спеціальне розпорядження, де критика уряду "в цій справі" визнавалася неприпустимою. Втім, опозиційні видання все одно критикували кампанію. І не лише українські. Так, у віленському "Слові" консервативний публіцист Станіслав Цат-Мацкевич зазначав: "Мудрий столяр не робить меблів із мокрих дощок. У справах національної, релігійної асиміляції треба вміти чекати. Нікого не навертають методом руйнування храмів". Із протестами проти кампанії виступали й представники польської інтелігенції. Навіть римо-католицьке духовенство не завжди хотіло співпрацювати з владою, розуміючи, що це вдарить по репутації церкви, а по закінченні акції відхрестилося від неї, заявивши, що вона не була узгоджена урядом з Католицькою церквою. На Волині, де кампанія хоч і не встигла набрати таких обертів, але однаково тривала, з відкритим протестом виступив сам воєвода Генрик Юзевський, назвавши ревіндикацію "замахом на Польщу", за що поплатився своєю посадою.

Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші
Попри намагання влади обмежити витік інформації, про кампанію таки дізналися за кордоном. Статті про ревіндикацію з'явилися в чужоземній пресі. Проти неї виступили православні спільноти в різних країнах, причому не лише українські й російські. А українська діаспора влаштувала розголос іще й за океаном, провівши у вересні 1938 року два віча у Вінніпезі та Нью-Йорку.

Плани на майбутнє.

Втім, на польську владу подібні демарші вплинули мало. Хоча руйнування церков і було поступово припинене (у підсумку на Холмщині й Південному Підляшші перестали існувати 127 храмів), утиски православних тривали й далі. У липні 1938-го державна адміністрація посилила тиск на священиків, вимагаючи виголошувати проповіді польською мовою. Виконання цього розпорядження контролювала поліція. Також з Холмщини й Підляшшя продовжували прибирати позаштатних священиків, караючи їх за непослух арештами і штрафами. Паралельно адміністрація тиснула на православних вірян, схиляючи їх до переходу в католицизм. Тих, хто не погоджувався змінити віру, могли звільнити з роботи, відібрати концесію, виключити з черги на парцеляцію (розподіл земельних ділянок під час аграрної реформи). За офіційними даними, що їх наводить Г.Купріянович, такому тиску поступилося близько 10% православного населення Холмщини. У лютому 1939 року люблінський воєводський уряд організував так звану національну конференцію, на якій ухвалили програму підтримки національно-релігійної політики держави. Холмщину й Південне Підляшшя очікувала подальша полонізація, причому не лише шляхом асиміляції українців, а й шляхом збільшення частки поляків. Схожий документ ухвалили й щодо Волині за ініціативою місцевого воєводи.

Та планам польської влади не судилося збутися. Вже у вересні 1939 року вибухнула Друга світова війна, і польському урядові було вже не до "східних кресів". А на Волині з'явилися нові "визволителі", від яких невдовзі стало непереливки і полякам, і українцям…

Джерело. https://m.dt.uа
Роман Клочко. 

Воїни УПА у селі Мокрянах. (Малі Мокряни).

Малі́ Мокря́ни — село в Україні, в Мостиському районі Львівської області. Населення становить 407 осіб. Орган місцевого самоврядування - Маломокрянська сільська рада.
Височанський Микола Григорович , 1926 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув в жорстокому бою з емгебистами 29 липня 1950 р. у с. Малі Мокряни.

Костецький Ілько Ількович , 1920 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Панас", можливо, „Листок". Загинув у нерівному бою з емгебистами начебто в с. Стоянцях 1950 р. Забраний до Судової Вишні і похований біля тюрми. Перепохований у спільній могилі вояків УПА в Судовій Вишні 1991 р. За свідченнями Євгена Рокицького (із сусідніх Шешорович), коли їхню сім’ю вивозили на Сибір у 1949 p., він ще був живий. За версією сина Костецького, Євгена, він міг загинути у с. Санники.

Добрій Роман Васильович, сільське прізвисько „Музика". Вояк УПА, псевдо „Горун". Рядовий загону „Сороки". Загинув у бою в жовтні 1947 р. у с. Шешоровичі, натрапивши на більшовицьку засідку. Тіло забрали до Судової Вишні. З боку карателів були поранені, один із них - важко. Разом з Добрієм загинув і його односелець Іван Марко.

Теліпський Андрій Григорович , 1913 року народження, с. Великі Мокряни. Провідник боївки СБ. Член ОУН ще до 1939 р. Був зааре­штований енкаведистами за членство в ОУН у 1940 р. Сидів у Самбірській тюрмі. У червні 1941 р. під час наступу німців усіх в’язнів вивели на розстріл. Йому пощастило залишитися живим, тому що опинився під трупом убитого в’язня, а енкаведисти швидко втекли. Повернувся в село. Пізніше пройшов вишкіл у Яворівських лісах. Мав зв’язок з навколишніми селами. Брав участь у багатьох засідках і боях з москалями. З бою виходив останній. Загинув у січні 1945 р. під час облави в с. Великі Мокряни, в бою був поранений, і, щоб не потрапити до рук ворогів, підірвався гранатою. Убив 2 або 3 облавників. Похований там же.

Шудляк Роман Васильович (в селі називали - Кругляк), 1917 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Скиба". Загинув у відкритому бою біля фільварку (поле „Воля") 15.08. 1948 р. Випадково зустрівся вдень з більшовицькою облавою. Відбивався, доки не кінчилися набої. Тіло його забрали до Судової Вишні. Скільки в цьому бою було вбито чи поранено облавників, невідомо.

Вочаковський Іван Федорович , 1924 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув у бою разом із Миколою Височанським 29.07.1950 р. на подвір’ї господаря Романа Плюти. З ініціативи голови Судововишнянського осередку спілки політ­в’язнів Я.Будзина, голови Мостиського районного „Меморіалу" В. Зілінського та лісничого Судововишнянського лісництва М. Савицького на тому подвір’ї 14 жовтня 2002 р. їм поставлено пам’ятник.

Вочаковський Петро Федорович , 1928 року народження, с. Купновичі Рудківського району. Вояк УПА. Псевдо „Певний". Загинув у с. Великі Мокряни 25.08.1950 р.

Депа Уляна, донька Григорія або Івана, з Малих Мокрян, начебто зв’язкова. Загинула в своєму селі 4 серпня 1948 р.

Депа (Депо) Пантелеймон, 1927 року народження, с. Мокряни, вояк УПА. Вбитий у с. Купновичі 19.05.1947 р.

Дмитришин Роман Іванович. Вояк або командир УПА, начебто із СБ. Загинув у Малих Мокрянах 15.08.1947 р.

Мидлак Петро Іванович, вояк УПА. Загинув у Малих Мокрянах 1947 р.

Вивезена в Сибір Костецька Розалія, дружина Костецького Ілька; члена ОУН, вояка УПА, із СБ, можливо, псевдо „Листок" (загинув у Санниках). Разом з його дружиною був вивезений син Євген.

Джерело: В.Зілінський "В борні за Україну"

Цей день в історії УПА — 22 квітня.

В центрі «Залізняк», районовий організаційний референт ОУН. Праворуч – «Терен». Ліворуч – «Богдан». Архів СБУ.

1943
Відділ УПА, аби відбити захопленого в полон зв’язкового, вступив у бій із німецьким загоном біля села Галинівка на Волині. У перестрілці знищені 19 військових.

1945 рік
Неподалік райцентру Сарни на Рівненщині повстанці знищили редактора і двох працівників районного газети.

У сутичці з загоном НКВД у селі Гаї Розтоцькі на Тернопільщині загинули двоє підпільників.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Дички на Станіславщині. Декілька воїнів УПА знищили капітана і чотирьох військових, захопили кулемет і без втрат прорвалися з оточення.

У селі Великі Дідушичі на Львівщині підпільники знищили голову і секретаря сільради.

У селах Броди на Волині та Лозино на Львівщині повстанці атакували дільниці винищувальних батальйонів. Знищені 3 бійці батальйонів, здобуто 2 кулемети, 2 автомати, 6 гвинтівок та інше озброєння.

1947 рік
Під час сутичок із загонами МВД у селах Лучани і Стрільбичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У райцентрі Тисмениця на Станіславщині підпільники знищили військового МВД.

У бою з опергрупою МГБ у селі Сихів на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Івашків – «Дуб» і ще один повстанець.

1948 рік
У селі Почапи на Львівщині підпільники знищили автомобіль кіно пересувної установки.

Під час сутички з загоном МВД біля села Витвиця на Станіславщині один підпільник зазнав поранення і, аби не потрапити в полон, застрелився.

1949 рік
У селі Ганачівка на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

У зіткненні з загоном МВД у селі Галівка на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

УПА у боротьбі за Правобережжя 1944-1945 рр. (автор. Юрій Щур).

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Повстанці з Борщівщини.
Сущинський Іван “Ікс" та Шмиглик Іван “Чорноморець”.

Повертаючись на територію України, радянські спецслужби неминуче зустрічали острівки невдоволення та непокори, якими щонайменше були осередки підпілля ОУН на Наддніпрянщині. А вже на території Правобережної України до акцій підпілля долучилися відділи Української повстанської армії. У лютому 1945 року виконуючий обов’язки начальника управління НКВС УРСР підполковник держбезпеки Бурилін підписав узагальнюючу довідку щодо попередніх результатів боротьби з відділами УПА, які намагалися опанувати терени на схід від Збруча (за період з 1 березня 1944 року по 1 січня 1945 року).

Радянські органи державної безпеки відмічали, що відділи УПА мають на меті здійснення терактів проти радянського й партійного активу, напади на колгоспи й проведення націоналістичної пропаганди. Найбільше у той час ці акції були помітні у Київській, Житомирській, Вінницькій, Кам’янець-Подільській та Чернігівській областях (у адміністративних межах, актуальних на описуваний період часу).
За звітами НКВС, окремо по областях картина, картина виглядала наступним чином. Одразу ж варто зауважити, що співробітники НКВС досить часто завищували кількість загиблих повстанців, рівнозначно занижуючи власні втрати. Відповідно, наведені цифри загиблих із звітів є, перш за все, офіційною версією НКВС й вимагають щонайменше уточнення.

У Житомирській області загинуло повстанців – 425, поранено – 23, заарештовано – 74.
Серед загиблих були повстанські командири Микола Мельник («Онищенко»), «Ярий», Василь Петренко («Лисогір»). У одному з тогочасних повстанських звітів з терену про ці події читаємо: «Війська НКВС ввесь час атакували нас. З перших стрілів стає ранений ком. Ярий, а дальше важкопоранений ком. Лисогір добиває себе гранатою. Червоні підкидають все нові і нові сили, не зважаючи на свої жертви стараються нас взяти. Їм це не вдається. Після нерівного бою під охороною ночі відступаємо. Наші жертви в цей день великі: 9 стрільців не вертають з села, попадають до НКВС, 20 гине в бою, а 10 стрільців зіставляється раненими. Бій цей був недалеко села Кодра Радомського р-ну» (тепер – селище у Макарівському районі Київської області).

Найбільше повстанці, за даними НКВС, оперували у Чоповицькому, Городницькому (існували до 1957 року), Барановському, Словечанському (існував до 1962 року), Овручському, Красноармійському (з 2016 року - Пулинському), Малинівському, Радомишльському й Олевському районах. За вказаний час повстанці здійснили 89 акцій, серед них 10 нападів на колгоспи. Вбито 3 голів сільрад та 1 голову колгоспу, 4 офіцери-червоноармійці та 5 бійців охорони.

Під час антиповстанських операцій було вилучено 32 кулемети, 53 автомати, 470 рушниць, 41 револьвер, 4 гранати, 21870 набоїв.

Власні втрати НКВС подавало наступні: 8 бійців винищувальних батальйонів, 5 бійців пожежної охорони, 8 червоноармійців, 8 курсантів артилерійської школи та 32 бійці (без зазначення належності).

У Київській області загинуло 137 повстанців, поранено – 2, заарештовано – 29. Серед загиблих були повстанські командири «Панько», «Борис» та «Дніпровий».

Найбільше повстанці, за даними НКВС, оперували тут у Димерському (існував до 1962 року), Іванківському, Чорнобильському (існував до 1988 року), Розважевському (ліквідований 1959 року), Макарівському та Бородянському районах.

Під час боїв з повстанцями співробітниками радянських органів держбезпеки вилучено 5 кулеметів, 10 автоматів, 119 рушниць, 6 револьверів, 10 гранат та 1440 набоїв.

Упівцями було здійснено 39 акцій, серед яких 14 нападів на колгоспи. Серед вбитих ворогів було 4 співробітники НКВС та 5 бійців Внутрішніх військ НКВС, 7 – поранені.
У Вінницькій області загинуло 149, отримали поранення 24, заарештовано 84 повстанців. Серед загиблих був командир ВО «Вінниця» групи УПА-Південь Омелян Грабець ( у звіті НКВС – «Батько-Богун»). Також був заарештований начальник організаційно-мобілізаційного відділу КВШ УПА-Північ Ілля Ткачук («Олег»).

Відділи УПА оперували у Літинському, Хмельницькому, Калинівському, Дашевському й Ситковецькому (останні два ліквідовані у 1959 році) районах. За описуваний період було зафіксовано 48 акцій, серед яких 14 нападів на колгоспи та радянські установи.
У повстанців було вилучено 9 кулеметів, 74 рушниці, 67 автоматів, 30 пістолетів, 88 гранат, 24478 набоїв.

Радянські втрати становили вбитими 4 сільських активістів, 6 військовослужбовців, 1 співробітник НКВС, 2 «стрибки». 1 співробітник НКВС та 1 «стрибок» отримали поранення.

У Кам’янець-Подільській (Хмельницькій) області загинуло 533, було поранено 52 та заарештовано 219 повстанців. Серед загиблих був сотенний «Юрко».

Найбільшого поширення відділи УПА отримали у Славутському, Дунаєвецькому, Старокостянтинівському, Берездівському, Станаівському й Меджибозькому (останні три ліквідовані у 1959 році) районах. Повстанці здійснили 91 акцію, серед яких 49 нападів на колгоспи й радянські установи.

У повстанців вилучено 12 кулеметів, 52 автомати, 374 рушниць, 1 міномет, 8 револьверів, 167 гранат, 4100 набоїв.
Радянські втрати склали 60 осіб, з них 56 бійців та «стрибків», 3 офіцери, 5 активістів та 5 працівників НКВС.

У Чернігівській області загинуло 2, поранено 2 та заарештовано 9 повстанців. Серед загиблих був командир «Моряк». Зафіксовано 14 акцій, серед яких 8 нападів на колгоспи та радянські установи.

Джерело. http://ukrnationalism.com

22 квітня 1918р. кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана звільнила Крим від московитів.

Карта-схема Кримської операції Армії УНР. Фото:istpravdа.сom.ua

Після підписання мирної угоди з Центральними державами в Брест-Литовську, українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим (що формально не належав до УНР) і взяти під контроль Чорноморський флот.

10 квітня 1918-го з частин Запорізької дивізії була сформована Кримська група на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка й вирушила до Кримського півострова. Вона мала випередити німців (15-а ландверська дивізія генерала фон Коша наступала слідом за групою Болбочана) і заволодіти Таврійським півостровом раніше за союзників.

18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши вперту оборону червоних. Українці продовжували безупинно насідати на більшовиків, 21 квітня зайняли Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через Сиваш. Загін відчайдух на чолі з сотником Зілинським на мотодрезинах проскочив замінований міст, розігнав найближчу охорону і під прикриттям бронепоїздів Семена Лощенка та Павла Шандрука, що рухались слідом і вели безперервний кулеметний та гарматний вогонь, дезактивував вибухівку. Результатом стрімкого наступу стала повна деморалізація більшовицького війська: піхота захопила окопи червоних, ворог покинув позиції і панічно відступив. У групі Зілинського не загинув жоден вояк.

Аби не дати противнику отямитись, Петро Болбочан не став очікувати підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків.

Надвечір 22 квітня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм, вузловою станцією на півночі півострова, і увійшла в місто, вже зайняте німцями.

До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. 24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня – Бахчисарай. А кінний полк гайдамаків імені Костя Гордієнка на чолі з полковником Всеволодом Петрівим гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня розпочав бої з більшовиками на підходах до міста. Як наслідок, 29 квітня Чорноморський флот підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві.
Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», учасник походу на Крим навесні 1918-го. Фото:www.radiosvoboda.org

Однак успіхи українського війська загострили відносини між союзниками. 26 квітня німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та оголосила ультиматум Петру Болбочану негайно скласти зброю і виїхати з Криму. Після напружених перемовин Кримська група 27 квітня залишила півострів і зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна передислокувалася до околиць Мелітополя.

Попри такий підсумок, кримський похід виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана і став справжнім тріумфом українського війська, однією з найбільш романтичних сторінок нашої історії.

Гетьман Павло Скоропадський саме завдяки акції Петра Болбочана зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Але внаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918-го всі здобутки в Криму було втрачено.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/22/1918-zvilnennya-krymu-vid-bilshovykiv

Бандерівці у степах України: ОУН на півдні і сході. (автор. Роман Клочко).

Краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак — бургомістр Мелітополя, один з агентів ОУН на Мелітопольщині.
Зенон Матла, голова проводу ОУН (б) на південноукраїнських землях.
Василь Кук більше відомий як командувач УПА. А до цього очолював крайовий провід ОУН (б) у Дніпропетровську після З.Матли.

Влітку 1941 р. жителі півдня і сходу України вперше в житті побачили бандерівців. Не антигероїв радянської та пострадянської пропаганди, а справжніх членів ОУН, які вирушили в ці регіони організовувати українські державні структури, аби поставити німців перед фактом створення Української держави.

Вторгнення німців на територію СРСР дало оунівцям шанс, яким вони не забарилися скористатися. З перших днів війни керівництво обох гілок організації — мельниківців і бандерівців — розпочало підготовку до створення своїх осередків за межами Західної України. ОУН (Б) створила три похідні групи, що мали вести пропаганду серед місцевого населення й очолити органи влади. Одна з них — Південна — діяла на території південних і східних областей України.

Початок шляху.

Як і інші похідні групи, Південна мала досить розгалужену структуру. Загальна її кількість становила 200 осіб. До керівництва входили провідник, штаб групи з чотирьох осіб і секретар. Інші підрозділи — рої, складалися з 5–12 осіб. Пересувалися підводами й велосипедами, обходячи великі міста. Група рухалася за лінією фронту. По дорозі рої відокремлювалися від неї і прямували в заданому напрямку. Кінцевою точкою маршруту став Дніпропетровськ, де був штаб крайового проводу ОУН (Б) на півдні України.
Націоналісти підійшли до міста в серпні 1941 р., коли ще тривали бої. Перша конспіративна квартира, де відбувалися засідання крайового проводу, була в будинку на вул. К.Маркса, неподалік Дніпра. Головою проводу обрали Зенона Матлу. Спочатку ситуація складалася для оунівців досить вдало. Посаду заступника начальника обласної управи обійняв Василь Регей, штат відділу освіти повністю укомплектували націоналістами. Поблизу ще палав фронт, і німецькій адміністрації було не до кадрових питань. За таких умов оунівцям вдалося створити міські управи у Нікополі, Кривому Розі, Дніпродзержинську. У різних містах регіону почали виходити газети: у Дніпропетровську — "Вільна Україна", а у Кривому Розі — "Дзвін". У громадське життя поверталася українська мова, перейменовували вулиці. У Кривому Розі провулок Петровського за рішенням міської управи став називатися провулком Євгена Коновальця, першого голови ОУН.

Та вже восени 1941 р. націоналістам стало непереливки. Окупанти і спецслужби розгорнули репресії. Перші арешти почалися в Дніпропетровську ще 16 вересня, коли за ґрати потрапили близько 20 осіб, у тому числі Зенон Матла і Василь Регей (останній опинився в Освенцимі). Арешти відбулися й на Криворіжжі — там було розстріляно й заарештовано співробітників редакцій кількох газет, зокрема "Дзвону". Націоналісти вже тоді діяли напівлегально, через різні громадські організації на кшталт "Просвіти". Під пильне око спецслужб потрапили всі українські товариства. Наприкінці 1941 р. було заборонено будь-які публічні зібрання без дозволу, почалося переслідування громадських організацій. Усе закінчилося їх саморозпуском. У січні 1942-го прокотилася ще одна хвиля арештів оунівців. Націоналістичне підпілля зазнало серйозного удару.

Але цей погром не зупинив намірів проводу бандерівської ОУН втриматися на півдні України. Навесні 1942 р. було організовано новий крайовий провід на чолі з Василем Куком, який прибув на Дніпропетровщину наприкінці травня. Йому мали підлягати підпільні осередки на півдні України, а також на Донбасі і Кубані. Центром проводу залишався Дніпропетровськ.

Одним з головних напрямів діяльності оунівців, попри несприятливі умови, була пропаганда. Влітку 1942 р. на території, що перебувала під впливом крайового проводу, розпочався випуск газет "Вісті" (Дніпропетровськ), "Чорноморський вісник", "За самостійну державу", "Молода Україна" (усі — Одеса). Підпілля агітувало проти вивезення молоді до Німеччини, закликало не співпрацювати з окупантами, не здавати їм урожай.

Та пропагандою робота підпільників не обмежувалася. Із часом вони перейшли до активнішого опору. Референтура служби безпеки ОУН почала організовувати замахи на представників окупаційної адміністрації та агентів німецьких спецслужб. Так, у грудні 1942 р. оунівці вистежили і знищили агента гестапо, який допоміг німцям ліквідувати криворізьке підпілля, тоді ж провели відплатну акцію проти поліцаїв і німців у Синельниківському районі. У серпні 1943 р. референт СБ ОУН І.Білик організував низку замахів на працівників гестапо, за що окупаційна влада оголосила його в розшук.
Улітку 1943 р. крайовий провід розпочав створення боївок. Та через природні умови, брак зброї, наступ Червоної армії проіснували вони недовго. Проте, знаючи про наближення фронту, націоналісти розпочали набирати до УПА добровольців, яких потім переправляли на Правобережжя і Полісся. Здебільшого новобранці потрапляли до Чорного лісу на Кіровоградщині або славнозвісного Холодного Яру на Черкащині. 30 жовтня до УПА виїхала остання група. Невдовзі на території краю з'явилися радянські війська, а разом із ними й органи держбезпеки, які, спираючись на свою агентуру, ліквідували залишені для підпільної роботи націоналістичні осередки.

На батьківщині Донцова

Із діяльністю ОУН на Запоріжжі вперше зіткнулися не німці, а… радянська влада. Ще в грудні 1940 р. співробітники НКВС викрили гурток "Самостійна Україна", заснований вихідцем зі Станіславської (Івано-Франківської) області О.Бойчуком, який прибув до Запоріжжя працювати в тресті "Запоріжбуд". А 12 серпня 1941 р. військовий трибунал Запорізького гарнізону Одеського військового округу розглядав справу бійців 31-го інженерного протихімічного батальйону. Тут було викрито осередок ОУН, організований бійцями — вихідцями з Західної України. Один з них, І.Немировський, мобілізований наприкінці 1940 р. з с. Дунаїв Поморянського району на Львівщині, отримав від провідника сільських оунівців завдання: в разі, якщо почнеться війна, не воювати у лавах Червоної армії і перейти на бік противника, а коли не вдасться, взяти участь в антирадянському повстанні за незалежність України. Та спочатку він мав відшукати членів ОУН серед мобілізованих "західняків". Попервах Немировському щастило: він відшукав серед однополчан п'ятьох однодумців, налагодив зв'язок із львівським підпіллям: надсилав до Галичини інформацію про місцеві колгоспи й отримував звідти інструкції. Та чекісти виявилися пильнішими: вже 29 червня 1941 р., за тиждень після початку війни, у батальйоні відбулися перші арешти. На думку дослідника Юрія Щура, який вивчив і опублікував відповідні документи, підпільників підвела їхня необережність у листуванні: вони багато чого обговорювали у своїх листах, забуваючи, що їх можуть читати співробітники НКВС. Загалом заарештували 11 осіб. Майже всіх, окрім двох, які отримали по 5 років заслання, засудили до розстрілу.
Перша з похідних груп з'явилася в Запоріжжі 8 серпня, відразу після окупації німцями. Поява оунівців не пройшла повз увагу Айнзацгрупи "С" (ліквідаційного підрозділу), яка зафіксувала це в одному зі своїх зведень, повідомивши, що націоналісти намагаються отримати посади в адміністрації. Невдовзі створений обласний провід на чолі з В.Пастушенком поділив область на три округи: Запорізьку, Мелітопольську і Бердянську; передбачалося створити мережу підпільних осередків.

Налагодити підпільну мережу в обласному центрі було дуже нелегко. Провести своїх людей до управи й поліції націоналістам не вдалося, а в жовтні німецька влада провела серед оунівців арешти, виславши частину з них до Галичини. Члени проводу, які ще залишалися на волі, виїхали в інші населені пункти. Та все ж таки підпілля встояло: у Запоріжжі, Михайлівці, Василівці, Мелітополі та інших населених пунктах області продовжували існувати осередки, які займалися пропагандою серед місцевих жителів.

Як працювало оунівське підпілля в Запоріжжі, можна прослідкувати на прикладі малої батьківщини ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова — Мелітополя. У місті націоналісти на чолі з Михайлом Вінтонівим з'явилися наприкінці жовтня — на початку листопада 1941 р. Одним із перших завербованих став директор місцевої школи №19 М.Семикін, у помешканні якого підпільники влаштували склад агітаційної літератури. Завдяки йому оунівцям вдалося встановити зв'язок і з іншими мелітопольськими освітянами. Ще більше пощастило підпільникам у с. Вознесенці Мелітопольського району — тут їхніми агентами стали сільський староста і місцевий краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак, який допоміг націоналістам із працевлаштуванням, а в листопаді організував їм зустріч із молоддю — старшокласниками місцевої школи. До війни І.Курило-Кримчак працював у селі вчителем, тож тепер міг залучити в ОУН і своїх колишніх колег, влаштовуючи у Вознесенці семінари для освітян району, де основним питанням була перебудова виховної роботи шкіл в українському дусі. Він же посприяв підпільникам з агітаційними матеріалами — у його помешканні на друкарській машинці виготовляли різноманітні листівки і звернення до населення.

Вербування нових членів серед освітян дало оунівцям змогу розгорнути активну просвітницьку діяльність. У селах району організували хоровий і драматичний гуртки, поширювали націоналістичну літературу, зокрема й книжку Д.Донцова "Наші традиції". У Мелітополі виник молодіжний культурно-просвітницький гурток "Козаки", а оунівець М.Сливка став директором міського театру
ім. Шевченка.

Як і на Дніпропетровщині, діяльність похідних груп у Запорізькому краї не обмежувалася самою лише агітацією. Члени Михайлівського осередку ОУН збирали зброю, яку ховали у дніпровських плавнях і час від часу використовували, хоч і не завжди вдало (одного з підпільників, Письменого, німці заарештували за обстріл військової техніки). У Мелітополі загін І.Білика визволив в'язнів концтабору, де утримували підпільників і місцевих жителів, які намагалися ухилитися від вивезення в Німеччину.

Така активність, звичайно ж, не проходила повз увагу каральних органів. У травні
1942 р. німці заарештували керівника Михайлівського осередку ОУН І.Гребенюка, тоді ж було розстріляно 10 оунівців під Мелітополем. А навесні 1943 р. за ґратами опинився М.Вінтонів, якого закатували на смерть. Ще кілька десятків оунівців потрапили до запорізької в'язниці СД (служби безпеки). Втім, основну роботу з ліквідації націоналістичних осередків завершили не німці, а радянські органи влади, які восени того ж року поновили свою роботу на території краю.

На Східному фронті.

Загони Південної похідної групи дісталися й Донбасу. Тут вони діяли за тою самою схемою, що й у інших регіонах, — намагалися потрапити на посади в адміністрації, вели пропаганду серед місцевого населення, зокрема й через легальні громадські організації. Націоналістам вдалося закласти мережу осередків у різних містах та селищах регіону — Сталіні (Донецьку), Ворошиловграді (Луганську), Горлівці, Комсомольську, Костянтинівці, Макіївці, Маріуполі, Краматорську, Ясинуватій, Артемівському, Андріївському, Ольгинському та Чистяківському районах.

Легальним прикриттям для підпільників стали осередки "Просвіти". Саме через них, провадячи культурно-просвітницьку роботу, вони вербували до організації нових членів. 

Однією з найбільших у регіоні була маріупольська "Просвіта", до якої входило понад 150 осіб. Очолював її директор міського театру оунівець А.Ірій-Авраменко. Товариство мало шість секцій — літературно-мовознавчу, історико-економічну, сільськогосподарську, театральну, господарську (підготовка вечорів) та секцію молоді до 14 років. Окрім "Просвіти", у місті видавалася ще "Маріупільська газета", редактором якої був член ОУН Микола Стасюк. Таку саму роль "оунівського рупора" виконувала й газета "Нове життя" у Ворошиловграді, очолювана М.Бернацьким. Оскільки згадувати про самостійність України німецька цензура забороняла, журналісти обмежувалися популяризацією української історії. Приміром, кореспондент "Маріупільської газети" М.Фененко публікував статті про гетьмана Павла Полуботка, кошового отамана Івана Сірка, історика й політика Михайла Грушевського, розповідав про Голодомор 1932—1933 рр.

Одним із найважливіших напрямів пропаганди оунівського підпілля на Донбасі стало поширення листівок. Їхній текст зазвичай розробляв центральний провід, а на місцях розмножували за допомогою друкарських машинок або іншої техніки. Така централізація не завжди йшла на користь справі. Так, в аналітичному звіті ОУН про суспільно-політичне, культурне і господарське життя південноукраїнських земель (квітень 1943 р.) є нарікання на мову листівок: "Листівки, писані українською мовою, мають багато галицизмів, і тому дехто говорить, що вони є незрозумілі і не писані для нас. Для прикладу хоч би такий заголовок листівки: "Становище ОУН до мобілізації у нім. армію". Слово "становище" тут невідповідне, повинно бути ставлення. Слова "офензива" тут ніхто не розуміє і т.д.".

Не обходилося і без збирання зброї. Дослідникові Володимиру Нікольському вдалося знайти у матеріалах справ оунівців, затриманих радянськими органами держбезпеки, свідчення про придбання зброї осередками Комсомольська, Горлівки, Волновахи, Царекостянтинівки. Займалися цим підпільники, які працювали у місцевій адміністрації. Наприклад, у Горлівці староста Шембарьов і його заступник Мірошниченко зібрали 4 гвинтівки, 2 карабіни, 1 російський автомат і набої до них. Усе зберігали в касі управи. У Волновасі й Царекостянтинівці зброю допомагали збирати поліцаї.

Дії оунівців не могли не привернути уваги каральних органів. Перші арешти відбулися вже у серпні 1942 р. у Маріуполі. Тоді німцям вдалося завербувати деяких підпільників, а за рік провести у цьому ж місті масштабніші арешти, фактично розгромивши осередок. Невдовзі на Донбасі почалися бойові дії, і окупантам стало не до націоналістів. А після вигнання нацистів ними зайнялися співробітники НКВС.

Робота похідних груп на півдні й сході України не припинилася і після війни. Центральний провід ОУН (Б) продовжував засилати націоналістів у ці регіони й пізніше, однак змагатися з радянськими органами держбезпеки їм було не під силу. Та їхня робота там не минула даремно, насамперед для них самих. Знайомство оунівців з краєм вплинуло на програму обох гілок організації — спочатку бандерівської, а потім і мельниківської, змусивши провід зробити її більш демократичною. Та через суперництво двох течій націоналістичного руху, скромні людські й матеріальні ресурси націоналістам так і не вдалося тоді досягти своєї головної мети — зробити Україну незалежною.

Джерело.https://m.dt.ua/history

середа, 21 квітня 2021 р.

21 квітня 1897р. у с. Зарваниця народився Петро Сагайдачний - вояк Легіону УСС та офіцер Армії УНР, публіцист, редактор, діяч Української діаспори.

Прапор УСС
Символічна могила воїнам УСС та УПА с. Зарваниця
*****
Помер 12 січня 1971, м. Нью-Йорк (США).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/04/21/21-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

11 (або 21) квітня 1597р. у Варшаві після тортур страчений Северин Наливайко - Український Козацький отаман.

Северин Наливайко народився коло 1560 року в Гусятині (нині Тернопільська область) прийняв мученицьку смерть 21 квітня 1597 року у Варшаві. Северин український військовий діяч,козацький отаман, гетьман Війська Запорозького. Керівник одно з перших антипольських повстань 1594–1596 років в Речі Посполитій. Северин походив із дрібної української православної шляхти. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната Олександра Калиновського, переїхав з матір'ю до старшого брата Дем'яна в Острог. Його брат, Дем'ян, священик домашньої церкви князя Костянтина Острозького в Острозі, був пов'язаний з Острозькою академією, викладав у її стінах. Наливайко дістав добру освіту в Острозі, потім пішов на Запоріжжя, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії (Туреччина і Кримське ханство). За свідченням польського хроніста Й. Бельського, Наливайко був «людина незвичайна, вродливий чоловік, до того ж чудовий гармаш», відзначався винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником. Повернувшись згодом до Острога, вступив на службу сотником надвірної корогви (тобто охорони) до великого українського магната Костянтина Острозського. На цій посаді Наливайко брав участь у конфлікті свого господаря з запорізьким гетьманом Криштофом Косинським, внаслідок чого його стосунки з запорожцями були надовго зіпсовані. У 1594 році залишив службу та організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Влітку 1594 року на чолі 2 500 нереєстрових козаків рушив у Молдову, де розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, звернувся до запорожців і закликав почати спільну боротьбу проти турецько-татарських загарбників та проти польських і українських магнатів і шляхти.

Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорізькими козаками (1594, 1595) Наливайко очолив повстання проти польської шляхти, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом та іншими містами. Водночас на Вкраїні діяв загін повсталих запорожців під керівництвом Григорія Лободи і Матвія Шаули. Об'єднанню загонів перешкоджала недовіра, з якою запорожці ставилися до Наливайка після повстання К.Косинського.

У кінці 1595 року польський уряд доручив гетьманові Станіславу Жолкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою Наливайко у квітні 1596 року об'єднав своє військо із запорожцями на чолі з Шаулою. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя.
Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання і 28 травня (7 червня) 1596 року видала їх Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський вирізав більшість козаків. Після страшних тортур Наливайка було страчено у Варшаві. Польські кати розтрощили кістки рук і ніг Северина, а тоді поклали в полу статую мідного бика і розвели під ним велике багаття, щоб запекти Наливайка заживо. В античній Греції така страта вважалася найжорстокішої і була неофіційно під забороною.  

Пів Варшави з польської знаттю зібралося щоб бачити страту козацького ватажка та послухати його крики та благання помилувати, але польський натовп був розчарований. Северин замість долаючи величезний біль почав співати жартівливих пісень глузуючи з короля та його посіпак.

Своїм катам він кричав що б вони підкинули ще дров бо він зовсім змерз. Хоч тіло Северина Наливайки було скалічено проте ніщо не могли зламати його козацький дух. Дії повстанців Северина Наливайка в Білорусії описуються Баркулабівським літописом. Після мученицької смерті поляки ще кілька десятиліть називали всіх православних українців наливайками.
Про Наливайка складали багато народних дум. Як народного героя його не раз згадував Т. Г. Шевченко у своїх творах. Російський поет-декабрист К. Ф. Рилєєв написав поему «Наливайко». Український письменник Іван Ле написав історичний роман «Наливайко». 1986–1992 рр. видатний український поет і письменник-шістдесятник Микола Вінграновський також написав роман «Наливайко».

Український письменник Кулаковський В. М. написав історичний роман «Северин Наливайко» (1998).

Українська поетеса Л. Костенко написала історичний роман у віршах «Маруся Чурай», там є такі рядки про Наливайка:
Був молодий і гарний був на вроду,
І жив і вмер, як личить козаку.
За те, що він боровся за свободу,
Його спалили в мідному бику.

26 січня 1998 року Національним Банком України була випущена пам'ятна срібна монета номіналом 20 гривень із серії «Герої козацької доби» присвячена пам'яті Северина Наливайка. Вічна шана славному сину українського народу!

Джерело. 
Книга Сергій Леп'явко "Козацькі війни..." то наукова монографічна робота, одна з найкращіх книг з історії українського козацтва 90-х років в Україні. Дана стаття науково-популярна для широкого загалу, історичні факти і дати в ній достовірні.

Сторінка фейсбук:
Дмитро Воронський. Історія українського козацтва.