Загальна кількість переглядів!

середа, 12 травня 2021 р.

11 травня 2001 року в Києві помер Самійленко Микола Омелянович - поет, підпільник ОУН, воїн УПА, політв’язень. (також тут містяться Спогади М. Самійленка – члена ОУН («Лисого») та бійця УПА («Колеси»)

Народився у с. Спаське, нині Дніпровської обл. у 1917 р.
Навчався у Дніпропетровському технологічному інституті, поступив на історико-філологічному факультеті Київського університету, проте навчання перервала війна.

На окупованій німцями Дніпровщині долучився до діяльності підпільної друкарні ОУН. 1944 затриманий "СМЕРШом" і засуджений до 10 років концтаборів.

Звільнений у 1954 р. Заочно закінчив Алматинський будівельний технікум. У 1963 р. перебрався до Києва. За підтримки друзів у 1970 р. видав першу збірку віршів, наступні друкувались вже після падіння комуністичного режиму.

Член Спілки письменників України (1989), учасник політичних процесів розпаду срср створення Товариства політв'язнів, член НРУ. 

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/rivno_20_rokiv_tomu_pomer_chlen_oun_i_politvyazen_mykola_samiylenko_363752.html
*****

Оригінальні спогади, датовані 12 січня 1994 року. Зберігаються у приватному архіві Павла Хобота (м. Дніпро). Підготовка до друку Юрія Щура.

З початком війни Київський державний університет, у якому я навчався на факультеті української філології, був евакуйований у Харків. Там, у Харкові, я склав іспити і після цього наші дороги з КДУ розминулися – університет далі евакуювався на Урал, а я вирушив у с. Спаське Дніпропетровської області до батьків. 5 листопада 1941 р. я був вже дома.

Вперше про організованих українських націоналістів я почув у Дніпропетровську від свого троюрідного брата. Його ім’я – Казанець Нікіфор. Він був визволений українськими націоналістами із німецького полону на Вінничині. На той час я мав якесь уявлення про український націоналізм з літератури. Справа в тому, що в 1937-38 рр. я користувався особливою прихильністю в КДУ. Професор Маслов Сергій Іванович виписав мені перепустку до закритого відділу бібліотеки АН. Там я міг знайомитись з будь-якою літературою, але без права користування олівцем і папером. Там я вперше прочитав і про С. Петлюру і про Є. Коновальця та ін. Але тоді далі інформативної зацікавленості не пішло.

Як виявилося, знав я в КДУ і «живих» націоналістів. У перший місяць війни, начебто за зв’язки з українськими націоналістами за кордоном, НКВД заарештував професора факультету української філології Русанівського (батька академіка Русанівського); латиніста Субача, який часто розповідав на своїх лекціях про Хвильового, Скрипника, Затонського.

В червні 1942 року я познайомився безпосередньо з самою ОУН. До нас у село прийшли Баранник Марія і Орися (дві сестри, родом з Спаського, але до того розкуркулені і вивезені). Марія принесла деяку пропагандистську літературу ОУН. Вона звернулася до мене і до Лубинця Василя – мого товариша – з пропозицією включитися в діяльність ОУН. Ми одразу ж дали згоду. Марія познайомила мене з провідником – «Романом» (Як я довідався на слідстві – то був Макух). Коли Роман довідався про мою вищу освіту і нахил до літератури, то сказав мені, що зброї я не носитиму ніколи, бо потрібен Організації як освічена людина, як пропагандист.

Таким чином, я став пропагандистом і співробітником преси ОУН. Окрім Романа, моїми зверхниками були:

– «Маруся» – красива, міцна дівчина, «дуже селянка»,

– «Півторак» (Кость Білик – ред.).

Переважно, завдання я отримував від Романа, але також по Організації спілкувався і з «Марусею» і з «Півтораком».

Приблизно через 1,5 місяця моєї роботи в ОУН, у липні 1942, я прийняв присягу ОУН. Сталося це так: в парку ім.. Шевченка я зустрівся з «Марусею» і «Півтораком», які притнесли мені прочитати книжки Ю. Яніва «Поезії» і Б. Лепкого «Мазепа». Після розмови на загальні теми, сказали, що прийшов час брати присягу. Я погодився і зачитав текст. Після цього як очистився, на душі стало легко, спокійно і світло, ніякого страху і ніяких думок про небезпеку, що чекатимуть мене попереду. Дотепер, як згадую собі той день, завжди піднімається настрій.

Із початком моєї діяльності в ОУН я переселився із Спаського в Нижньо-Дніпровськ до своєї рідної сестри Самійленко Дуні (зараз її прізвище – Кримська). Сам я був оформлений у Нижньо-Дніпровській управі інспектором відділу освіти. Впродовж двох місяців влітку 1942 року рахувався її співробітником, але фактично там не працював, лише використовував її посвідчення.

До моїх організаційних функцій належали:

І) Написання різного роду листівок, як наприклад, закликаючи до вступу в ОУН – із поміткою «З рук в руки!»; розрахованих для окремих регіонів області – Дніпропетровська, Павлограду… Запам’ятав, що кілька листівок було х характеристикою голови міської управи Соколовського як зрадника українських інтересів.

Теми для листівок, як правило, давали провідники, а я писав тексти і віддавав написане Романові, або «Марусі». Мені ж мої листівки повертали вже віддрукованими для розповсюдження.

У вересні 1942 р. до мене прийшов мій однокурсник по КДУ – Нофенко Володимир, він був у німецькій формі. Зустріч наша відбулася у Спаському, знайшов він мене через Грицан Віру (зараз – Чередниченко), також нашу однокурсницю, яка в той час мешкала в Дніпродзержинську. Тепер живе у Києві. Ще за часів навчання в університеті Нофенка підозрювали у «стукачестві». В перші тижні війни його і ще кількох студентів призвали в армію і пішла чутка, що їх мають закинути в Західну Україну як парашутистів для боротьби з націоналістами. Під час зустрічі Нофенко підтвердив, що його разом із ще двома хлопцями скинули на парашутах десь у Західній Україні, але вони швидко розібралися у ситуації і т.ч. Володимир нав’язав зв’язки з ОУН і став її членом. Як він мені розповідав, попри інші справи, займався «перекладом» журналу повстанців «Український перець» з галицького діалекту на наддніпрянський, для місцевого населення. Один номер він вже обробив і показав мені. Друге ж число журналу він попрохав, щоб «переклав» я, бо в нього не вистачає часу. Так і домовилися, а він дві ночі переночував у мене та поїхав. Я той номер переробив та передав Нофенкові. Третій журнал я отримав по паролю у якоїсь жінки в Дніпродзержинську. Але так ту справу і не закінчив, бо виїхав у Кіровоградську область.

Про Нофенка ходили чутки, що він дістався Холодного Яру і там, у сутичці з червоними військами, перекинувся на совєцький бік. Були й версії, що його застрелили ОУНівці, запідозривши в провокаторстві. Зі свого боку, я, перебуваючи після звільнення з таборів у Військовій прокуратурі СССР (домагався повернення диплому), давав розписку про нерозголошення інформації про Нофенка і думаю, що він, вірогідно, використовувався для агентурної роботи КГБ.

2) Займався розповсюдженням листівок, моїм тереном були переважно с. Спаське, с. Очеретувате, м. Новомосковськ, де ми працювали разом з В. Лубинцем;

3) Вів пропаганду серед молоді. Як правило, приходив ввечері на Амурський ринок. Там до мене підходив чоловік, зголошувався по паролю. Після, за 10-15 хв. підходили хлопці, переважно юнаки 16-25 років, було їх до 10 чоловік. Ми розлягалися на лавах ринку, закурювали і я розповідав їм про ОУН, роздавав листівки, а вони їх розповсюджували. Отаких зустрічей було в мене 35-45. Хто х хлопців уважно слухав, хто взагалі не сприймав моїх розповідей, але всі вони не знали мене, а я не знав жодного з них ні по імені, ні по прізвищу;

4) Окрім постійної своєї роботи я виконував і доручення своїх провідників. Запам’ятався наш похід за маршрутом Полтава-Охтирка-Харків в липні-серпні 1942 року. Нас було 4-и чоловіки. Один з нас, місцевий лікар з Дніпропетровська «Арсен» був завжди озброєний двома пістолетами. Сам похід зайняв 11-12 днів. Німецьким ешелоном ми доїхали до Харкова. Там передали місцевим ОУНівцям 5 німецьких печаток, націоналістичну літературу. Я також мав і окремі завдання від Романа – підшукати і перевірити нову конспіративну квартиру, що я і зробив. Відвідав квартиру біля річки Лопань, господаркою якої була вдова років 50-и. Через три доби ми вирушили на Охтирку. В Охтирці, біля колишньої управи, ми провели зустріч з молоддю міста, що нагадувала мітинг. Нашу агітацію сприймали по-різному – кричали, навіть «Чудаки!». Наприкінці я заспівав пісню «Ішов по лісу гайовий» і навчив ній місцевих хлопців. Перед тим ми домовились із місцевими членами ОУН, що вони участі в нашій акції не братимуть, щоб не «засвітити» себе.

Ночували ми в колишніх військових казармах. Вони були порожніми, двері відчинені, тому й ми вирішили зупинитися там. Через якусь годину хтось постукав до нас у віконце. Відчинили. Зайшов високий, худорлявий чоловік у гумових чоботях і похідному одязі. Розговорилися. Той назвався: «Іван Багряний».

Я вже чув це ім’я, але творів його не читав. Тоді мені соромно було признатися йому, що також, начебто, причетний до літератури. Він сказав нам, що збирається вирушати на Рівненщину, де створюється українська армія і що там його місце. Через 2-3 години ми розсталися.

У Полтаві, здається, ми ніяких доручень не мали. Переночували у матері мого товариша – Гаріна Федора (нині він український поет), і вирушили додому;

5) Як виявилося, пізніше ми мали контакти із представником більшовицького підпілля. Я з Лубинцем агітували до ОУН старшого брата Лисюк Марії в Спаському. Тоді він не погодився на нашу пропозицію, але й не видав нас. А в 1943 р. його розстріляли німці начебто за причетність до більшовицького підпілля.

Мені відомі такі члени ОУН в терені:
1. «Півторак»
2. «Маруся»
3. «Роман» – вірогідно, провідник району. З ним я безпосередньо мав організаційні контакти, як із зверхником. Співпрацював також з Лубинцем Василем, Баранник Марією. Постачанням харчами в ОУН займався Макаренко Юхим, який згодом виїжджав зі мною в Кіровоградську обл. і ще 1-1,5 міс. Був зі мною в лісі. Так само займався забезпеченням і Тополь Василь, зараз живий. Вони набирали на заводі ім. К. Лібкнехта різних дрібниць для сільського господарства (ланцюги, цепи … ) і вимінювали їх на харчі в селах. Назад поверталися з підводами борошна, сала, яєць.

До функцій Макаренка і Тополя входило і виконання інших доручень. Як сам Макаренко розповідав мені, він наприкінці 1941 року забив 3-4 працівників СД, зокрема такого собі Федулова і його колегу. Показував і місце, де сховав тіла вбитих – на Солончаковій вул., на Боржомі – в тереконі шлаку.

Тополь був людиною малоосвіченою, жорстокою, прислуговувався Макаренкові. Сам Макаренко також був жорстоким, але в розмовах зі мною він казав, що може не витримати катувань і зрадити.

До ОУН також належали:

– Коржі, ціла родина. Вони за завданням ОУН працювали в СД. Користувалися у німців довірою, але із-за цього їх боялися сусіди;

– Струк, який працював зав. Відділом освіти в районовій управі Нижньо-Дніпровська. Виїхав з родиною на Захід;

– Старченко, який працював у системі кооперації. Струк від нього отримував харчі для Організації;

– родина Красильникових (чи Красильних). Були люди освічені, одного разу мені вдалося побувати в них вночі. Жили на вулиці Грінченка.

У Спаському ми мали групу симпатиків. Вони не брали участі в Організації, але знали про наше існування і читали літературу. Їх, власне, за це і засудили: це були –

– Ялова Дуня – запила і померла після таборів;

– Ялова Тетяна – втікла, під час хрущовської «відлиги» повернулася з Криму;

– Волох Марія – живе у Спаському,

– Лисюк Марія – там же,

– Дробітько Марія – там же,

– Терновський Михайло – помер 3-4 роки тому.

Мала Організація і зв’язки з селами. Через лікаря з Підгороднього – Мирошниченка – який мав рідню в Очеретуватому, підтримували там контакти з Редченко та Івашиною. До речі, хоча Струк і Мирошниченко діяли в структурі ОУН-Бандери, але признавалися мені, що поділяють погляди мельниківців. Певно, що ні «Роман», ні «Півторак» про те не знали.

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 року, перед останнім відступом німців, мені, які іншим членам ОУН, від «Романа» був наказ залишати Дніпропетровськ і організовано їхати в кіровоградську область формувати в лісах боївки УПА.

За 3-4 дні я і ще 2 хлопці з Амуру, прийшли в умовлене місце в пушкінський парк. За деякий час підійшов «Арсен» – лікар, інші. Усього було чи то 22, чи то 32 чоловіка. Очолив групу «Арсен». Біля 11-ї години вечора ми з Пушкінського парку дісталися залізничного вокзалу, посідали на німецькі платформи і за ніч доїхали до Знам’янки (чи Олександрії, вже не пам’ятаю точно). Там ми, дочекавшись вечора, на чолі з місцевим провідником пішли до лісу. Тиждень ночували в селах Голики та Болтишка, що розташовувалися поблизу від лісу, а надалі вирушили до місць постійної дислокації в Голованівському лісі (Хмельовський та Мало-Висківський райони). Нашу групу очолював вже (як я довідався пізніше) Петро Дужий, який раніше перебував в с. Ново-Українка. Група складалася з 6-и боївок. 7-а лоївка була нестабільною, до неї скеровували переважно новачків. Лоївки розташовувалися в районах сіл: Лозуватка-Очеретяне-Бурти, с. Кіровка, с. Хмельове та ін.

Двома лоївками керував колишній командир Червоної Армії – майор «Божко» – 32-35 років. Він мав ад’ютанта під кличкою «Дубок», вісімнадцятирічного хлопця з Західної України. Головним завданням боївок було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього ми – 1) намагалися привернути на свій бік місцевих поліцаїв чи, принаймні, нейтралізувати їх. Запрошували їх в ліс, проводили бесіди. Був випадок в с. Кіровка, коли наші хлопці вбили двох поліцаїв з с. Очеретяне. Це налякало інших поліцейських і вони почали шукати контактів з нами. Велика їх кількість кидала службу у німців і переходила до нас в ліс;

2) Організовували напади на комори з продуктами, зброєю. Але німців не вбивали, аби не викликати репресій. Продукти і зброю забирали собі, ховали їх для потреб майбутньої війни з більшовиками. Часто роздавали продукти селянам.

Восени 1943 р. дві наші лоївки зробили вдалий напад на німецький обоз. Боїв карі несподівано оточили німецькі підводи у лісі. Німці були напоготові, але, коли ми зкомандували відійти на 10 метрів, залишивши зброю, виконали наказ. Ми забрали з підвод зброю, амуніцію і, навіть, два мотоцикли, які, правда, виявилися поламаними.

Окрім того, лоївки зупиняли німецькі ешелони (таких акцій було не менше 7), що проходили через терен нашої дії. Всі акції, як правило, проводилися вночі, а вдень ми сиділи по хатах.

У такий спосіб наша група паралізувала діяльність німецької адміністрації в цих районах.

Лоївки поповнювалися за рахунок:

– поліцаїв з місцевих сіл;

– військовополонених (близько 1/5 кількості), серед них були і росіяни. Було, навіть, і два єврея, один з них Федір Швець. Серед поліцаїв траплялися і заслані більшовиками агенти. Вірогідно, таким був Таровіков, місцевий росіянин.

3) В районі нашої дії діяв і загін червоних партизан під проводом «Гриші». Я, навіть, сам, разом з «Божком» приймав участь у переговорах з ними, в результаті яких ми домовилися про нейтралітет і обмін інформацією. Це було в селі, в якому свого часу Махно застрелив Григорьєва. Завдяки такій співпраці ні ми, ні вони не потрапляли під німецькі облави чи прочісування лісу, яких на моїй пам’яті було дві. Одна з німецьких облав була викликана нашим нападом на німецький обоз, про який я казав вище. Було приходили і ми, і червоні в якусь хатину в селі – ставили пляшку, вечерю і цілу ніч до самого ранку ділилися оперативними даними. Навіть інколи і ночували на одній з ними вулиці.

4) Сам я участі в акціях не брав, адже був пропагандистом. Одним із моїх завдань було стежити за настроями населення, вивчати його ставлення до нас, червоних партизанів і взагалі до ситуації. Для цього я ходив на евакуаційні пункти на залізничних станціях і прислухався до того, що говорили між собою люди. У свою чергу розповідав про існування загонів українських націоналістів. Переважна більшість людей взагалі не розуміла, про що йдеться. Альтернативою німцям були тільки більшовики. Але ми мали, звичайно, і прихильників. Такі люди і надавали нам притулок в селах. Наприклад, сильно захворівши на ангіну, я лежав у хаті сусіда одного з членів ОУН – поліцейського Мотузки (Мотузкіна) і за мною доглядала його дружина.

Коли прийшли радянські війська, я лише один день встиг побути вільним на знову станувшій радянської території.

З Щетиниці Мало-Висківського району я дійшов до Лозуватки, де на ніч лишився у вчителя музики Тищенка. Ранком мене розбудили працівники контррозвідки. Зробили обшук: під матрацом знайшли пістолет без набоїв (я досі не знаю чий, я ж зброї не мав). Хата була конспіративною, тому, мабуть, хтось з моїх багаточисельних попередників його там лишив. Так чи інакше, той пістолет «пришили» мені.

Здали мене, мабуть, ті самі Тищенки.

Спробував втекти, але мене впіймали. На слідстві прикидувався дурником. Згадував різних совєцьких діячів і вигадував псевдо начебто ОУНівців, подібні їх прізвищам. Так же давав і описи міфічних підпільників, з запам’ятавшихся ще зі школи портретів Тичини, Чубаря, Постишева. І називав їх: «Тича», «Чуб», «Посний».

Слідчі мене не били. Страху я не відчував, бо так чи інакше, а смерті мені вже не бачити – бо я не на фронті і не в лісі…

Джерело.http://ukrpohliad.org/national-memory/spogady-mykoly-samijlenka-1917-2001-chlena-oun-lysogo-ta-bijtsya-upa-kolesy.html

Цей день в історії УПА - 12 травня.

Шикування підрозділу "Поліської Січі" в містечку Олевськ на Житомирщині, кінець літа - початок осені 1941 року. Фото Вікіпедія.

1944 рік
Сотня УПА-Захід у сутичці з німецькою охороною залізничного мосту біля села Хитрейки на Львівщині знищила двох військових. Загинули двоє воїнів УПА.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Кокутківці на Тернопільщині. Загинули в бою двоє повстанців і власник конспіративної хати.

У селі Угриньківці на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради і поранили червоноармійця. Під час сутички з радянським активістами загинув один повстанець.

1945 рік
У селі Ковиничі на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому ЛКСМУ, а біля села Миколаїв на Львівщині – райуповноваженого НКВД.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Дуліби і Трибоківці на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1946 рік
Сотні «Літуни» і «Смертоносні» УПА-Захід атакували дільниці винищувальних батальйонів відповідно у селах Майдан та Одаї на Станіславщині. Особовий склад роззброєно і розігнано.

У перестрілці з засідкою відділу МВД біля села Пронятин на Тернопільщині загинули кущова провідниця Українського Червоного Хреста Анна Лалак – «Билина».

1947 рік
Біля села Бистриця на Дрогобиччині підпільники знищили двох військових МВД, а біля села Балухів на Станіславщині – чотирьох, ще троє поранені.

Троє повстанців наскочили на засідку загону МВД біля села Залуква на Станіславщині. Знищивши у перестрілці двох військових, двоє загинули, а третій зміг прорватися.

Під час зіткнення з загоном МВД неподалік села Куликів на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН «Туча» і ще один повстанець.

1948 рік
У селі Семенівка на Київщині підпільники знищили голову колгоспу.

Під час сутички із загоном МВД у селі Котів на Дрогобиччині загинув надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) Іван Сенчишин – «Соколенко».

У селі Вербівці на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

1950 рік
У селі Тростянець на Рівненщині повстанці знищили старшого сержанта загону МВД, що проводив виселення сімей членів ОУН. У перестрілці загинув один повстанець.

У селі Віжомля на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД і поранили радянського активіста.

1952 рік
У бою із засідкою, влаштованою опергрупою МГБ біля села Шупарка на Тернопільщині, загинули двоє повстанців.

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

12 травня 1950р. у с. Тростянець Костопільського р-ну. при виселені московитами сімей - членів ОУН підпільники знищили одного московита.

Околиці села Тростянець.
****
Село Віжомля

Цього ж дня у селі Віжомля Яворівського району підпільники знищили дільничного райвідділу МГБ.

Джерело інформації Літопис УПА.

12 травня 996 р. відбулося освячення Десятинної церкви в Києві. Зруйнованої московитами у 1936р.

Малюнок поч. XIX ст. Вікіпедія.

12 травня 996 року відбулося освячення Десятинної церкви в Києві, першого кам’яного храму на Русі. За «Літописом Руським» (видавництво "Дніпро", Київ, 1990 р.), освятили храм саме 12 травня.

Десятинна церква (церква Успіння Пресвятої Богородиці) зведена протягом 989-996 років. Вона вважається першою кам’яною церквою Київської Русі. Вірогідно зведена на місці смерті християн-мучеників Феодора (Тура) Варяга та його сина Іоанна, принесених у жертву Перуну.

Для її побудови й утримання київський князь Володимир Святославович виділив десяту частину своїх прибутків, звідки й походить поширена назва храму.

«Коли ж Володимир побачив, що церкву завершено, він, увійшовши до неї, помолився богу…, – повідомляє «Літопис Руський». – А коли він помолився, то сказав так: « Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину». І, написавши, положив він присягу в церкві сій, сказав: «Якщо се одмінить хто, – хай буде проклят». І дав він десятину Анастасові-корсунянину, і справив тоді празник великий у той день боярам, і старцям городським, і вбогим роздав багато добра».

До появи Софіївського собору Десятинна церква виконувала функції кафедрального храму. При церкві відкрили першу на Русі школу.
Повторно освячена в 1039-му за Ярослава Мудрого.

У Десятинній церкві були поховані князь Володимир та його дружина Анна, сюди ж перенесено з Вишгорода прах княгині Ольги. У роки правління Ярослава Мудрого тут також поховали посмертно охрещених братів Володимира – Ярополка й Олега.
Церква постраждала від пожежі на початку ХІ століття, а на початку ХІІ-го – від землетрусу. 

У 1169-му пограбована Андрієм Боголюбським, у 1203-му – Рюриком Ростиславовичем. Зруйнована під час монгольської навали 1240-го.
Відновлення церкви приписували митрополиту Петру Могилі, який в середині ХVІІ століття нібито влаштував невеличку церкву у південно-західному куті руїн. Насправді він лише законсервував залишки давнього храму, замінивши дерев’яну стіну, що закривала тильний отвір, на цегляну.
Нову кам’яну церкву збудували в 1828-1842 роках.

За радянської влади рішенням ВУЦВК від 19 серпня 1929-го її закрито та передано Інспектурі з охорони мистецтва і старовини. Богослужіння припинено 2 жовтня 1929-го. 

Згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 26 березня 1936-го церкву розібрано, цеглу використано для будівництва Музею історії України. Пізніше фундаменти церкви законсервували. З 2005-го тут ведуться дослідження і продовжуються дискусії щодо можливої відбудови храму.

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua 

12 травня 1651р. відбувся бій між Козаками та поляками поблизу сіл Купчинці та Денисів.

Козацька могила біля сіл Купчинці і Денисів.
(Фото із https://zz.te.ua)

12 травня 1651 року – відбувся бій між козаками та поляками поблизу сіл Купчинці та Денисів, біля річки Стрипи, яка була своєрідною фортифікацією зі своїм природним положенням. У цьому бою загинуло немало поляків, а ще більше – козаків та їх спільників татар. Після великого побоїща на околиці двох невеликих сіл висипали козаки могилу, яка збереглася на денисівських полях і донині.

Джерело. https://teren.in.ua.
******
Однією з найяскравіших сторінок, вписаних золотими літерами в історію України середини ХVII століття, була народно-визвольна війна українського народу під проводом видатного державного діяча й полководця Богдана Хмельницького в 1648-1654 роках. Вона підняла на боротьбу проти польсько-шляхетського гніту широкі маси поневоленого народу.

Як стверджують історичні джерела, місто Тернопіль під час Хмельниччини не відзначалося нічим особливим, але неподалік – під Збаражем і Зборовом – точилися великі і важкі битви. Бої між козаками і поляками відбувалися і поблизу Купчинців та Денисова, зокрема, біля річки Стрипи, яка була своєрідною фортифікацією зі своїм природним положенням. Однією із таких битв була битва 12 травня 1651 року.

Український гетьман задумав не допустити об’єднання військ Потоцького і Калиновського з королівським. Він послав осавула Демка Лизовця з полковниками Філоном Джалалієм і Семеном Савичем та 40 тисячами козаків, а сам пішов на Тернопіль з силою у 80 тисяч козаків. Але М.Потоцький довідався від Молдавського господаря про похід Б.Хмельницького і 7 травня 1651 року вийшов з Кам’янця, щоб якнайшвидше з’єднатися з королівськими військами.
9 травня його військо перейшло містечко Пробіжну Чортківського повіту, а 10 травня переправилось з великими труднощами через ріку Серет біля Янова (село Теребовлянщини). Тут вони чекали на військо Б.Хмельницького, але те не з’явилось. Послані гетьманом полки до Кам’янця не застали там польського війська, а тому Джалалій зупинився під Кам’янцем і здобував його. Демко з Савичем рушили швидко за Потоцьким і Калиновським. Вони наздогнали їх 12 травня біля Купчинців.

Тут і відбувся великий бій.

… Моросило. Було досить холодно. Почалася страшна різанина, лемент, крик, зойки. Натовп ревів у рукопашній січі, коні несамовито іржали, а котрі залишились без вершників, кидались то в одну, то в другу сторону, і трощили все під собою…

Ось така вона дорога ціна життя і волі, яка здобувалась нашим українським народом. У цьому бою загинуло немало поляків, а ще більше козаків і їх спільників татар. За переказами на похороні загиблих був присутній сам Богдан Хмельницький.
Після великого побоїща, на околиці двох невеликих сіл Купчинці і Денисів висипали козаки могилу, яка збереглася на денисівських полях і донині.

Біля кургану стоїть пам’ятник кобзарю із табличкою, з якої можна дізнатися, що тут відбулося і хто похований… Символічно росте калина… І лиш вітер, вітер, вітер…

Джерело. https://zz.te.ua

вівторок, 11 травня 2021 р.

Незабутні спогади Катерини Щерби із с. Виспа про ОУН УПА. (записала Мирослава Олійник).

Катерина та Іван Щерби в молодості.

Інтерв'ю Мирослава Олійник: 
Моя співрозмовниця Катерина Щерба зі Львова виявилася людиною непростою. Я давно планувала з нею зустрітись, щоб дізнатися більше про минуле цієї героїчної жінки. Так, героїчної, – роблю висновок, слухаючи спогади пані Катерини…

«я народилася в сім’ї Бережанських. Коротко про мого батька. Василь Бережанський (псевдо „Окунь”), співпрацював з ОУН з 1932 року, разом із Миколою Горинем та Миколою Лебедем, потім із Богданом Кравцівим та, згодом, із директором школи села Виспа на Івано-Франківщині Володимиром Петрівим і священиком Ярославом Нижникевичем. З ініціативи батька, у 1934 році в селі Виспа створено Актив організації українських націоналістів. Він також був постійним головою „Просвіти” аж до приходу більшовиків. У родинній хаті постійно зупинялися приїжджі однодумці з товариств „Просвіта”, Союз українок, „Пласт”, „Рідна школа”, „Рідна торгівля”. А в 1942 році батьківська хата стала повітовою станицею ОУН та підпільною друкарнею. Наступні два роки – це вже станиця крайового проводу ОУН, де часто проводив збори командир Роман Шухевич та інші провідники ОУН й УПА… А в 1946 році НКВД-исти заарештували батька, брата Омеляна, мене, по-звірячому катували й мучили так, що ледве залишилися живими… Виселили з дому, пограбували господарство і знищили. Звичайно, моя родина не видала нікого…».

Спогади з дитинства
Катерина Бережанська (а згодом – Щерба) народилася 31 березня 1928 року в селі Виспа.

Пані Катерина продовжує свої спогади: «Моє мальовниче село розташоване на гористій місцевості, внизу якого протікає річка Свірж, з другого боку – Любешка, а поблизу села – великий ліс. У моїй хаті на стінах висіли образи, портрет Шевченка, вишиті рушники, було багато газет і книжок. Мама була активісткою Союзу українок, вона дуже гарно вишивала і привчала нас, дівчат, до цього ремесла. В неділю та у свята ми ходили до церкви, також відзначали релігійні свята. Часто ми з дівчатами співали українські патріотичні пісні. Село жило культурним життям.

До школи я пішла з шести років, бо дуже хотіла вчитися. Закінчивши чотири класи сільської школи, батьки віддали мене до міста Рогатин – продовжити середню освіту. Потім я поступила у вчительську семінарію теж в Рогатині, яка була й початком моєї свідомої участі в діяльності ОУН. Кожний з нас мав своє „псевдо” (я – „Олеся”).

Зв’язкова УПА
У 1943–45 роках я була зв’язковою „Тура”, тобто командира УПА Романа Шухевича, а також „Остапа”, командира 131-ї військової округи УПА „Лисоня”, крайового провідника „Маркіяна”, курінного „сіроманців” „Яструба”. Пригадую, як ми почергово, по дві години, з „карабіном”, охороняли на околиці будиночок за Рогатином, де проходили військові курси. Всю родину з цього будинку більшовики вивезли в Сибір, тільки, дивом, залишився син господаря. Особливо запам’яталася поляна біля мого села Виспа, яка називалася Золотою. На цій поляні в час війни стояв курінь „сіроманців” із курінним Дмитром Карпенком („Яструб”). Тут вони підготовляли криївки, а зверху, для конспірації, ставили маленькі будиночки. До них приєднувалися хлопці з навколишніх сіл, вони проводили військові навчання. Що цікаво, „Яструб” був із східних областей. Незабаром до них приєдналися хлопці з Карпат, щоб разом готуватися до боротьби за визволення України.

Зараз на Золотій поляні стоїть хрест, є капличка, і кожного року сходяться люди з навколишніх місцевостей, щоб вшанувати пам’ять і помолитися за душі тих, хто, ризикуючи волею й життям, самовіддано обороняли свій край від загарбників. Прибувають й шановані гості – ті, хто пережив і тюрми, й Сибір. Приїжджав сюди й Омелян Польовий „Остап”, який відсидів у в’язниці в Сибіру 25(!) років, пережив страшні катування, але недавно вже помер. Я ж була його зв’язковою, він часто бував у нас вдома. Що особливо, від нього можна було повчитися строгої дисципліни. Я тепер теж часто приїжджаю на цю поляну. Шкода, очевидців тих страшних часів стає все менше…».

Поранені хлопці
За хвильку я почула наступну розповідь: «Це було приблизно в грудні 1943 року в селі Виспа. Навкруги роздавалися постріли – десь ішли бої. У тривозі ми полягали спати. Опівночі чую – хтось легенько стукає у вікно. Відкрила двері – стояв хлопець із села й казав швидко одягатися. Ми пішли. Переправилися за міст, де було три хати. недалечко стояла „фіра”, а на ній – стогнуть поранені хлопці. Занесли їх до хати, і моя місія була надати всім першу медичну допомогу – кому зупинити кров, кому промити рану і т.п. Швидко перев’язавши рани, ми розійшлися. Невідомо, хто то був, звідки вони – повна конспірація. А через кілька днів на Виспу була облава – село окружили, забрали багатьох хлопців. Страшно їх катували, мучили, вимагаючи зізнань за битву в Нових Стрілищах, де вбили І секретаря райкому. Не всі хлопці повернулися додому…».

Цю розповідь пані Катерина доповнила цікавим фактом. уже в теперішній час, виступаючи на зборах ветеранів львівської крайової управи Братства ОУН–УПА, згадувала саме про бій в Нових Стрілищах – як хлопці були поранені, і як вона рятувала їх, не знаючи ні прізвища, ні імен… «На перерві підходить до мене чоловік, обняв мене, тривожним голосом промовивши: „Сестричко, ви ж мені життя врятували…”».

Обоє – учасники повстанського руху
Цікавою була розповідь пані Катерини про знайомство з її чоловіком – Іваном Щербою. Познайомилися вони у Львівському університеті ім. Івана Франка в 50-х роках минулого століття, де навчалися на різних факультетах. Вони вже зустрічалися, але нічого «особливого» про себе не говорили – такі були часи… Аж через деякий час, вивчивши взаємні погляди «по духу», «призналися», що обоє брали участь у повстанській діяльності ОУН–УПА. Іван Щерба – переселенець із Лемківщини, зі села Свіржови-Руської Ясельського повіту (тепер це Польща), родину якого 1945 р. нахабно виселили. Педагог, професор – усе своє життя він присвятив суспільно-політичній діяльності – був сумлінним працівником Львівського товариства «Меморіал», членом ради товариства «Лемківщина», також пропаґував історію та культуру рідного краю. Вся громадськість Львова та області 2014 р. сумувала за відходом І. Щерби у потойбічні світи… (Про нього я писала 2013 р. у «НС» № 43).

Села вже не було
пані Катерина згадує, як вперше, аж через 30 років, із чоловіком відвідали його маленьку батьківщину, яка опинилася за межею кордону. Села вже не було… Ледве знайшли те місце, де стояла хата. Пішли вони на цвинтар, де поховані мама, бабусі, дідусі. Жах, який «трапився» – холодить їй душу до сьогодні: пораючись на цвинтарі, вони почули сильний гул. Оглянувшись, побачили «навалу» биків, які перебігали, топчучи могили – ледве встигли вони відскочити…

Усе життя Катерина Щерба працювала вчителем української мови й літератури у Львові. Після проголошення незалежності України, при створенні львівської крайової управи Братства ОУН–УПА, однією з перших вступила в його члени, де до сьогодні бере активну участь. Раз на місяць в них відбуваються збори, на яких обговорюють сучасні події, згадують, хто з ветеранів помер, організовують поховання. Також активно відзначають українські свята, зустрічі зі школярами, студентами, які спрагло вслухаються в живу історію рідного краю.

Наприкінці нашої бесіди я довідалася про нагороди, які отримала п. Катерина. Ось деякі: Грамота Всеукраїнського Братства ОУН–УПА імені генерала-хорунжого Тараса Чупринки за участь у боротьбі за волю України та активну діяльність у роботі братства з нагоди святкування 60-річчя УПА (2002 р.); Відзнака Львівської обласної державної адміністрації за заслуги в національ-но-визвольній боротьбі, утвердженні та розбудові Української держави з нагоди 90-річчя проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (2008 р.); Грамота і почесна ювілейна відзнака Львівської обласної державної адміністрації за вагомі особисті заслуги в національно-визвольній боротьбі з нагоди 70-річчя створення УПА (2012 р.). 

Фото з сімейного архіву.

Моторошні спогади свідків визвольної боротьби (записано 7 серпня 2016 р.на фестивалі «Бандерштат»).

Фото Волинські новини.

1. Антон Костюк розповів, що народився на Холмщині, на території, що зараз належить Польщі. У 1943 році закінчив семирічну школу, а в 1944 році його депортували в Одеську область, де він жив до 1946 року. Там люди отримували лише 100 грамів хліба на трудодень. Там він був свідком випадку, коли двоє хлопців збирали колоски на полі біля села і їх затримав дільничний, наказавши потім Антону Костюку пильнувати їх. Той дозволив хлопцям втекти, однак їх знайшли – один з них отримав 5, а інший 7 років ув’язнення. Повертаючись на Волинь, Костюку довелося пішки йти з Одещини до Луцька, адже потрібно було пригнати корову.
Оселившись з родиною поблизу Луцька, він познайомився з повстанцями та вступив у юнацьку мережу ОУН. Прийнявши присягу на вірність Україні, отримав завдання законспіруватися і влаштуватися на роботу в Луцьку. Протягом 3 років він був зв’язковим УПА, підтримував зв'язок зі Львовом та Рівним, куди їздив на конспіративну квартиру. У 1950 році його заарештували, однак не змогли вибити жодної інформації. Прокурор просив для нього вищої міри покарання, але суд виніс вирок про 25 років ув’язнення. У Магаданській області чоловік змушений був працювати на урановій шахті. У 1956 році, коли в усьому світі стали говорити про політв’язнів в СРСР, до них приїжджала комісія Верховної Ради СРСР. В результаті пана Антона звільнили з-під варти зі зняттям судимості.

2. Уродженка села Жидичин Софія Королик розповіла, що у 1948 році її брата заарештували за те, що він вів націоналістичну пропаганду серед студентів і надсилав націоналістичну літературу в східні області України. Йому присудили 25 років каторги, які він відбував в Комі АРСР, а його родина стала вважатися «ворогами народу», яким один шлях – у Сибір.
«Нас повантажили у товарні вагони і відправили аж на далекий Схід, в Хабаровський край. Жахіття депортації я пережила в 15 років – ми їхали в товарних вагонах понад місяць, їсти нам не давали, а воду давали лише на великих станціях. Ми всі були брудними, завошивленими», - ділилася моторошними спогадами Софія Королик.
На засланні пані Софія працювала на лісоповалі. Умови були жахливі, жили у барках, а згодом - у наметах. Доводилося вантажити деревину на вагони, ремонтувати залізницю тощо. Після смерті ката Сталіна родина змогла збудувати будинок, окрім того, вдалося добитися перегляду справи засудженого брата. Таким чином, через 7 років і 8 місяців, його звільнили за відсутністю складу злочину. Родині дозволили повернутися зі спецпоселення на батьківщину в 1956 році.

3. Анастасія Грабовська розповіла, що була засуджена у 1944 році на 10 років заслання. У 1954 році її звільнили з Воркути.
«У 1941 році, вступивши у Сокальський торговельно-економічний технікум, я вже була членом ОУН, мене прийняли у 16 років. До цього я читала історію України своїм однокласникам. У 1942 році нас направили на курси медсестер-санітарок, на практику ми ходили в госпіталь у Сокалі, щоб бути готовими допомагати повстанцям», - розповіла Анастасія Грабовська.

4. Корінна волинянка, уродженка Турійського району Віра Рябко каже, що належала до родини українських патріотів, а її батька засудили ще в далекому 1940 році. Жінці довелося пережити жахіття подій польсько-українського протистояння.
«На очах у мене, маленької дитини, мама зі своїм братом відкопувала своїх батьків – мого дідуся, якого зарубали, і мою бабусю, яку живою вкинули до нього в яму. Мій дядько був організатором Волинської січі на урочищі Вовчак. Він був сотенним, потім – курінним, мені доводилося його бачити, коли він повертався з Володимир-Волинської тюрми на початку війни. Він мав псевдо Вітер і був засуджений на 25 років, відбував покарання у Воркуті, де помер», - згадувала Віра Рябко.
Завершили спілкування з ветеранами і дітьми повстанців спільним виконанням Державного Гімну України.

11 травня 1941р. "Кривава неділя" у Підгайцях - московити розстріляли молодих Українських юнаків - призовників.

Кривава неділя — термін, яким в історіографії Підгаєцького району називають події 11 травня 1941 року. У цей день в Підгайцях енкаведистами було розстріляно велику групу допризовників 1921 року народження .
11-го травня 1941-го провідник повітового Юнацтва ОУН Павло Кубай з села Новосілки застрелив двох офіцерів Червоної армії при спробі його арешту. Підрозділи військ НКВС та ЧА за це помстилися – розстріляли зібраних на той час допризовників з міста і району на площі «Сокола». Крім НКВД, ніхто не знав числа вбитих і ранених.
Вбитих та поранених взяли на машини і кудись повезли. Інших відправили до тюрем, тяжко били при допитах.

Про страшну подію дізнались спочатку в Новосілці, а пізніше - в Телячому (Мирне). Матері, не чуючи себе від горя, побігли до Підгаєць. Запитували, хто вбитий, аби хоч тіла віддали їм. Але у відповідь почули: «І не питайте, бо вам те саме буде!» Правда, декого з живих вдалося різними шляхами відкупити.
У тому, що сталося, багато нез ’ ясованого. Воно закрите від нас стіною років й дверима мовчання. Трагічна подія ще чекає на ґрунтовне дослідження та об’єктивну оцінку, належне місце у складній долі нашого краю.

Ті, хто загинув, - то цвіт нашої молоді. Серед них були чудові майстри, співаки, їх вина в тому, що вони любили Україну, за яку і віддали своє життя.

https://pidgaecka-rayrada.gov.ua

11 травня 1952р. у Львові помер Іван Рубчак Український співак-бас і актор галицьких театрів.

У процесі зйомок. кадр за участю актора Рубчака.
11 травня 1952 року – у Львові помер український співак-бас і актор галицьких театрів Іван Рубчак. Свого часу він виступав у складі «Тернопільських Театральних Вечорів». Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Історична правда, Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 11 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.
*********
1944 рік
Тривалий бій сотні «Сіроманці» УПА-Захід із німцями у селі Карів на Львівщині. Знищені 80 військових, 57 поранено. Втрати УПА – 20 загиблих, 3 поранених. Ще 10 зникли без вісти.

1945 рік
Біля села Вертіж на Дрогобиччині повстанці захопили в полон голову райвиконкому та ще трьох радянських чиновників.

Під час сутички з загоном НКВД у селі Ременів на Львівщині повстанці знищили військового, ще трьох поранили. Загинув один повстанець.

1946 рік
Загін МВД здійснив облаву на табір сотні «Рисі» УПА-Захід біля села Петранка на Станіславщині. В бою знищені 10 військових, ще кількох поранено. Загинули командир сотні Матвій Семак – «Гонта» та ще двоє воїнів УПА, одного поранено.

У селі Мужиловичі на Львівщині підпільники знищили голову сільради і червоноармійця, захопили в полон чотирьох радянських активістів.

Завдяки зраднику опергрупа МВД оточила чотирьох повстанців у селі Буховичі на Дрогобиччині. Двоє застрелились, отримавши поранення, третій підірвався гранатою, і лише останній зміг прорватися.

У селі Береги на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені уповноважений райкому КП(б)У, голова сільради, двоє бійців, ще одного поранено.

1947 рік
Чота сотні «Басейн» УПА-Захід атакувала групу радянських активістів у селі Шумяч на Дрогобиччині. Знищені 3 керівника комсомольської організації, ще кількох відшмагали палицями.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Свершківці на Тернопільщині. Двоє повстанців відмовилися здаватися, вчинили збройний опір і врешті-решт застрелились.

На Тернопільщині підпільники в селі Литятин знищили начальника винищувального батальйону, в селі Гиновичі – військового МВД, а в селі Королівка спалили хату секретаря комсомольської організації.

1948 рік
Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Лука на Львівщині. Особовий склад роззброєно, здобуто 9 гвинтівок і автомат.

1949 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Соснівка на Дрогобиччині загинув один підпільник.

1954 рік
Під час зіткнення з пошуковою групою в Добромильському районі на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Дмитро Ходай – «Антон» і ще один повстанець.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

11 травня 1950р. у с. Грозьово Старосамбірського р-ну у бою з московитами загинув Максим Омак "Богдан" - охоронець Стрілківського райпроводу.

Околиці села Грозьово.
Джерело інформації літопис УПА.

понеділок, 10 травня 2021 р.

10 травня 1951р. на Львівщині у бою з московитами загинув Бучинський Мирослав Ількович "Сурмач" - Золочівський райпровідник ОУН.

Околиці села Вороняки
Бучинський Мирослав Ількович (Бусько, Сурмач; 1924, Заріччя, тепер у складі м. Золочів, Львівська область — загибель 10 травня 1951, Вороняки, Золочівський район, Львівська область) — лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Член ОУН з 1942 р. У лавах збройного підпілля ОУН з 1944 р. Інформатор СБ при кущовому проводі ОУН (1947), референт СБ (1947-06.1949), а відтак керівник (06.1949-05.1951) Золочівського районного проводу ОУН. 

Загинув, наскочивши на засідку оперативної групи МДБ. Відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги (5.08.1952).

Джерела та література Редагувати
Літопис УПА. Нова серія. Т. 24: Золочівська округа ОУН: Організаційні документи. 1941—1952 / упоряд. Михайло Романюк. — Київ ; Торонто, 2014. — С. 798.

Романюк М. Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі (1937—1953): монографія / Михайло Романюк; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Центр незалежних історичних студій. — Львів, 2016. — С. 418.

Операція “Вісла” у спогадах мого дідуся Івана із с. Дальова. (записала онучка Ірина Скишляк).

Село Дальова церква Св. Матері Параскеви 1933 р.

Дальова – це одна з найстаріших місцевостей на Лемківщині, заснована за Галицько-Волинського князівства. Церква в Дальовій згоріла в 1931 році, а нову побудували в 1933 році. Вона не була ще викінчена всередині в 1946 році, коли почалося насильне виселювання українців, і церкву польський уряд замкнув. Сьогодні вона ще далі замкнена і без догляду занепадає.
Джерело. Іванусів О. Церква в руїні. – St. Catharines, 1987, с. 90.

**** **** ****
Пам’ять людини — це клубок історій і ті маленькі історії творять одну велику відому і невідому Історію нашої землі, нашої країни і нас самих. І так важливо берегти ці зворушливі та іноді дуже неспокійні спогади наших рідних, батьків, дідусів та бабусів, які прожили своє життя, часто будучи на волосині від прірви, у яку в минулому столітті численні уряди та “вожді” зіштовхували українців.

Але, як писав Хемінгуей: “Людину можна знищити, але не можна перемогти”.
Ця розповідь про мого дідуся Івана, про його історію, яка є унікальною, і вводночас схожою на тисячі інших таких історій. Він дитина операції “Вісла”, брат сестри, яку забрали остарбайтеркою до Німеччини, син мужнього батька, який дбав про свою сім’ю, щоб та справилась з тим, що більше не зможе повернутись у рідне село Дальова (сьогодні Польща).

На дворі лютий 1947 року. Бюро ЦК ППР затвердило постанову:
У рамках акції, репресивної щодо населення, українського постановлено у швидкому темпі переселити українців і змішані сім’ї на території, що відійшли до Польщі після Другої світової війни від Німеччини і насамперед у Північну Пруссію, не створюючи компактних груп і не ближче, ніж 100 км від кордону.
Акцію узгодити з урядами Радянського Союзу і Чехословаччини. Термін — 1 тиждень…
А у Дальові лежать кучугури снігу, він мете так, що звук від цього природного процесу, якщо прислухатись, здається, нічим іншим, як музикою. Село невеличке, дуже компактне, сусіди дружні та завжди готові допомогти один одному. Тим паче, час такий, що допомагати доводиться не лише сусідам, але й лісовим мешканцях.

У лісі неподалік хат ховаються у своїх криївках та печерках упівці та оунівці. Вони практично не спускаються в село, їх не так багато, місцеві зустрічаються з ними не часто. Буває, дадуть трохи хліба, молока, гречки, простої води. Зимою не просто переховуватись у лісах, але повстанці знають кого і від чого оберігають.

28 березня 1947 року поляки заволали, що нібито вояки УПА вбили польського генерала Кароля Сверчевського. Це і стало формальною підставою для того, щоб розпочати етнічну чистку, яка відома як операція “Вісла”.

Поки Каролю влаштовували істинно королівський похорон, поляки та більшовики вже готували жорстокий заклик до своїх військ, які і мали стати сторожовими цього переселення.

Солдати! Випала нам неземна честь, що ідемо воювати за права народу. Матері і діти, плачучи, благають про допомогу своїх синів у війську, щоб покласти край діяльності фашистських бандформувань під знаком української повстанської армії, створеної гітлерівськими фашистами і керованої офіцерами СС.

Невдовзі 7 польських дивізій оточили села регіонів Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини : ССРС та Чехословачина закрили кордони.

І так 29 березня 1947 року офіційно розпочалась операція депортації етнічних українців.

Село Дальова. Іванові 16. У перший клас він ходив за Польщі, а після того, як до влади прийшли німці, польської мови він більше не вчив, студіював українську та німецьку. Хлопчина змалку любив свого носа сувати в дорослі справи. Тато його, Микола, був чоловік суворий та працьовитий, всі його знали і шанували. І вдома порядок тримав і помагав, кому треба: вчора собі плід навколо хати ладнав, в сьогодні вже ксьонзу каміння на церкву звозить.

Весна надворі, трохи почало пригрівати, то Іван за графіком іде в ліс пасти корову. На звичних пасовиськах тепер було небезпечно: в часи Другої Світової, яка не так давно закінчилась, розкидали снаряди, міни, ніхто не знав, де чекати біди, тому люди страхувались.

Припняв Іван корову десь у лісі, неподалік струмка, та й знайшов грушу дику і виліз на неї. З тої груші вигляд на село просто безподобний. Навіть видно, як жінки білі попрані перини порозкладали на присьбі сушитись, комарі наче вже почали літати. Трохи дме ще вітер, але вже йде до літа.
Тут чує його щось смик за ногу, він дивиться — на низу стоїть чоловік. Іванко з дерева зліз, а той питає його, чи має щось їсти. Мама завжди давала з собою буханець чорного хліба, як йшов з коровою. Малий, навіть нічого не питаючи, бо здогадався відразу, хто це, відламав окраєць та й дав чоловіку. Той подякував і погладив Іванка по голові. Тут з-за кущів з’явився ще один і теж поспитав про поживу. Іван віддав йому весь хліб, що мав.
“Про те, що бачив нас у лісі нікому ні слова. Маєш маму, тата, може братів чи сестер, то нікому нічого не кажи”.

Такі несподівані зустрічі для місцевих не були чимось унікальним, час від часу комусь траплялись лісові мешканці. Але чи це точно були партизани, ніхто вже й не дізнається ніколи. Хтось був просто дизертиром і тікав від війська, хтось і справді був з УПА.
Квітень. До села приїхав польський командир ще з декількома вояками. Вони обдивились кожне подвір’я, кожну криницю. Біля церкви зібрали людей, щоб сказати:

“О, як вони собі тут добре жиють! Щоб вже завтра вас тут не було. Хату буду блюмбувати і до неї зайти ви права не будете мати. Завтра, щоб вас вже тут ноги не було”.

Те завтра, то було 27 квітня 1947 року. І для кожної оселі, сім’ї, родини те завтра було найпекельнішим майбутнім. Це той день, коли засіяні поля, рідні околиці, своє небо вони бачили востаннє.
Польське військо прийшло в село. На збори дали дві години. Дозволили забрати з хати все, що хотіли: ліжка, скрині з добром, посуд, гроші.

Того дня в селі був галас і метушня. Уявити лишень: люди їхали звідси назавжди і кожен хотів забрати з собою у невідомість і найпотрібніше і найдорожче: хтось стародавню намальовану ікону, хтось вишиту подушку.

Піхотинці були на конях, біля кожної хати стояв сторожовий вояка. До села прибув командир УПА та почав говорити полякам, щоб вони не поселяли на територіях своїх людей, мовляв, їдьте на землі німецькі, там є господарки і живіть там.
Ті ж самі упівці ще й допомагали людям виносити необхідні речі з дому на подвір’я. В першу чергу дбали про дітей.

Добре, що з собою дозволяли взяти худібку. В сім’ї Миколи Скишляка була і корова і коні добротні. Але от хату вже оплюмбували, а підкови Микола не встиг забрати. То він перейшов через горище, щоб пломби не зривати, та й забрав підкови.

Польські військові, як це помітили, то вмить потягли його до стодоли та й хотіли застрелити, що до хати своєї вернув. Таки, мабуть, би й не стало мого прадіда Миколи, якби по дорозі в цю мить не йшов польський священик, той самий якому він допомагав.
Священик на ймення Ремпала перепросив за Скишляка, так він і залишився живим.
Микола поскладав своє добро на фіру, дітей та дружину теж на неї посадив та й повіз до найближчої залізнодорожньої станції Риманів. Там своїх і залишив, а самому треба було ще назад за іншими речими вертатись.
По дорозі на людей нападали польські сільські бандити. У селі Любатові впав німецький літак зі зброєю, от їм і було чим людям погрожувати. Так і грабували села українські.

Те, що вони приїхали на станцію, зовсім не означало, що завтра вони ж і відправляться у невідому дорогу на Схід.
Люди провели на станції кілька місяців. Жили вони там у величезних залізних бочках. Худоба була окремо, про неї турбувались та не давали померти з голоду.
Моїй родині пощастило, худібка залишилась при них. В родині було троє дітей: Маруся, Іван та Ольга. Найстаршу Настю ще два роки тому забрали в Німеччину на роботу.
Було й таке, що на пасовиськах худобу в людей відбирали.

Люди все чекали і чекали, вже й осінь настала. Тут нарешті в жовтні дали вагони. Той почали грузитись.
В одному поїзді їхало три села: Дальово, Черемха, Липовець. Коней та корів вантажили окремо, щоб раптом якийсь міцний кінь не поранив рогату годувальницю.
Польське військо дуже пильно приглядалось, що і хто грузить у вагон, де що є. До тих вагонів, де була худоба, дали по одному чоловіку, щоб він був там та годував тварин.
Місце у вагоні для однієї людини — кілька сантиметрів площі. Людей ж було багацько. У вагонах постелили дошки. Хто мав скриню, спав на ній.

Електричного світла не було, світили тільки ліхтарями. Поляки казали голів не виставляти, бо є залізні слупи, то відірве. Але видно, не так вони турбувались за людей, як просто говорили їм це для того, щоб вночі чинити свої темні справи.
Під’їхали вже на кордон сучасної України, до Хирова. Рано вийшли жінки до худоби глянути, а вагонів немає. Ходили кілька разів від одного кінця поїзда до іншого, так нічого і не знайшли. А то все вночі поляки вилучили спеціально. Ні коней нема, ні чоловіків нема, які їх сторожували. Застрілили та й викинули, як собак. І тільки зірки були свідками.
Люди наробили переполоху. Худібка ж то те саме, що гроші тоді було, якщо не більше. Вони ж, як приїдуть на нові місця, то тільки з того й мали жити перші часи.

Полковник польський зробив вигляд, що не знає в чому тут річ і запропонував зібратись чоловікам та їхати з ним назад, дізнатись про ту зниклу худобу. Ніхто нікуди не поїхав, всі знали, що це дорога в один кінець.
Жінки, плачучи, пішли до священика.
“Отче, кажуть, — … поможіть. “Віднині я вам більше не отець”.

Кожен рятувався, як міг, і священики знімали з себе рясу. Та й в тім, як можна судити людину за те, що вона обирає життя.
А Іванку якось так дивно стало, що священик вже й не священик. Він в школі навчав його релігії і взагалі хлопець вважав його ніким іншим, як святим. Одного разу на Службі Божій ще у селі Дальова, не горіла жодна свічка, а в церкві залишився один сірник. Духівник пішов в захристя, черкнув сіркою по іконі і дістав вогонь. Іван вдома 20 пачок сірників розпробував, але такого ефекту так і не досягнув.
То була ніч на Миколая. Вагон з моїм майбутнім дідусем прибув на станцію Вороняки. Їхали два тижні з довгими стоянками посередині дороги.

Від тих Вороняк неподалік було село Бенів. То був переправний пункт, але нова оселя була вже зовсім близько.
Заселили в бенівську хату мою родину та ще одну сім’ю. Микола поїхав в Тернопіль, бо хотів прилаштуватись десь там. Знайшов прекрасну землю, навіть почали орати. Але за той час, поки Микола у селі Городниця приводив до порядку землю собі для життя, усе вже остаточно розприділили і залишилась моя родина у тому самому Беневі.
Прадідусь Микола, прабабця Ганна, дідусь Іван та його сестри Оля та Маруся почали жити у нинішній Львівській області, селі Бенів.
Але ця історія була б, мабуть, незавершеною, якщо б не ще одна важлива романтична деталь.

Тоді, коли потяг прибув на станцію Вороняки, той самий священик, який сказав, щоб його не називали більше отцем, організував ще з кількома людьми, щоб певні вагони відчепили. Їх завезли до самого Львова.
Зі Львова він поїхав у Скваряву і став шкільним вчителем німецької мови. І була у нього учениця Мирослава.
Потім вона закінчила школу, поїхала у місто Золочів працювати на швейному заводі. Зустріла одного разу того самого Іванка і вони одружились.
Звичайно, священик не головний персонаж життя моєї бабусі та дідуся, але вони обоє з усмішкою згадують про те, що цей священик одного з них вчив молитись Богу, а іншого казати “guten tag”.
З метою асиміляції українського населення, під приводом боротьби з підтримкою місцевим населенням українського підпілля із рідних домівок насильно переселили 140 575 осіб.

3936 людей ув’язнили в концтаборі Явожно (серед них 823 жінок, 27
священиків). Унаслідок катувань загинуло близько 200 полонених. Убили
655 людей. Заарештували 2800 членів українського руху ОУН і УПА у Закерзонні. Ліквідували 1509 повстанців. Знищили 1178 бункерів і криївок.
Мій дідусь завжди розповідає історії. Сьогодні йому 88, а він пам’ятає такі деталі, що волосся стає дибки на голові. Він не забув. У свої 75 він зі старшим сином їздив туди, у село Дальова. Мабуть, зайве говорити, що він тоді відчував.
Звичайно, у цій історії здається мені є суттєвий позитив. Завдяки цим всім життєвим перепетіям з’явилась я, яка знає про буремні, але вагомі події життя свого дідуся і може ще комусь вчергове нагадати, що хоча на історії ми не будуємо наше майбутнє, але знання цієї історії дає нам ключ до розуміння наших рідних, і нас самих. Бо генетична пам’ять утримує в наших жилах все темне і світле, що відбувалось з нашими предками. І тільки нам вирішувати, чи розпалювати мову ворожнечі між націями чи приймати і розуміти кожного з його відвертим минулим, якого ми не змінимо ніколи.

Автор статті: Ірина Скишляк.
Золочів.нет  17.10.2019 р.

10 травня 1848р. у Чернігові народився Чирвинський Микола Петрович – один із засновників Української зоотехнічної науки.

Микола Чирвинський. Джерело: ukrainians-world.org.ua.

Походив із дворянської родини. Навчався у Воронезькому кадетському корпусі. Протягом 1868-1872 років – у Санкт-Петербурзькому землеробському інституті. Протягом подальших п’яти років він поєднував роботу лаборанта на кафедрі технічної хімії цього інституту із навчанням у Військово-медичній академії (як вільний слухач). Уже в цей період проявилася його зацікавленість питаннями анатомії та фізіології, посилилося захоплення зоотехнією.

У 1877 році Миколу Чирвинського відрядили за кордон для ознайомлення з діяльністю перших агрономічних дослідних станцій та лабораторій при сільськогосподарських школах у Німеччині, Бельгії, Франції. Після повернення його запросили до Петровської сільськогосподарської академії для організації першої в країні кафедри зоотехнії та читання курсу загального тваринництва. 

Микола Петрович розробив перше керівництво для цього курсу, настільки вдале, що витримало чотири видання і понад 30 років було основним посібником для студентів вищих та середніх сільськогосподарських закладів.
За захист дисертації у 1883 році Миколі Чирвинському присвоєно ступінь магістра сільського господарства. У своєму дослідженні, він науково обґрунтував основи жироутворення в організмі, експериментально довів, що в утворенні жиру в організмі, крім білків, беруть участь вуглеводи і мінеральні речовини. Фактично цією роботою вітчизняна зоотехнічна наука декларувала своє право на самобутність.

У 1894-му його обрали членом Ученого комітету Міністерства землеробства і державних маєтностей, а також завідувачем бюро зоотехнії.

У серпні 1898 року вченого запросили до щойно відкритого Київського політехнічного інституту (КПІ) на посаду декана сільськогосподарського відділення. У вересні 1905-го обрали ректором інституту, але 15 червня 1906 року він залишив цю посаду. У березні 1911 року Міністерство торгівлі і промисловості, у підпорядкуванні якого знаходився інститут, затвердило рішення щодо присвоєння Миколі Чирвинському звання заслуженого професора. У 1916 році пішов у відставку.

У 1915 році вийшла його монографія, що стала першою ґрунтовною працею зі стаціонарного вивчення вівчарства. Пошуки вченого у галузі зоотехнії були проведені на 30-40 років раніше подібних закордонних досліджень і принесли йому наукове визнання. Запропоновані ним розробки визнано пріоритетними у світовій біологічній науці.

Помер Микола Чирвинський 5 січня 1920 року в Києві.

Підготувала Леся Бондарук
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 10 травня.

Малюнок Ніла Хасевича

1943 рік
У селі Яполоть на Рівненщині відділ УПА раптовим нападом з трьох сторін оточив німців, що грабували селян. В бою, що тривав майже 6 годин, повстанці знищили багатьох ворогів. Втрати УПА – 3 загиблих, 4 поранених.

1945 рік
Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Кальне на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1946 рік
У засідці в селі Петрів на Станиславщині відділ куреня «Смертоносці» УПА-Захід знищив начальника районного винищувального батальйону і двох військових МВД.

Сотня «Літуни» УПА-Захід провели атакуючі бої з загонами МВД у селах Сихів і Чорниж на Дрогобиччині. Захоплено в полон 5 військових, здобуто зброю. Повстанці відійшли без втрат.

У селі Буцин на Волині підпільники знищили у власному будинку голову сільради, здобули кулемент, три гвинтівки і автомат.

Під час облави опергрупи МВД біля села Буянів на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Текля на Волині повстанці знищили заступника секретаря обкому КП(б)У по транспорту, голову райвиконкому і заступника начальника райвідділу МВД, поранено трьох радянських чиновників.

У сутичці з загоном МВД у селі Звенигород на Львівщині загинули станичний ОУН Григорій Панчиняк – «Дрозд» і ще один повстанець.

У селі Волошки на Волині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в Підгаєцькому районі на Тернопільщині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

У селі Яворів на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені два бійця.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Кальне і Сулятичі на Дрогобиччині загинули 6 підпільників.

1948 рік
У селі Вербляни на Львівщині повстанці спалили будівлі колгоспу і пошкодили телефонний зв’язок.

У сутичці з загоном МВД у селі Тур’є на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Лаба – «Деркач» і його заступник.

У селі Надіїв на Станіславщині підпільники знищили працівника райвідділу МГБ і бійця винищувального батальйону.

1949 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Недільна та Тиха на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1951 рік
У сутичці з опергрупою МГБ двоє повстанців знищили начальника райвідділу МГБ. Загинув один підпільник, інший зміг прорватися.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

10 травня 1950р. у с. Троїця Снятинського р-ну. підпільники Іван Дебренюк "Василь" і Юрій Синюк - знищили зав. райкомунхозом з Миколаївської обл. та поранили іншого присланого колгоспного активіста.

Зліва направо: стоять- Небесійчук Василь "Заведія", Могорук Іван "Соловей", Черкалюк Василь "Сміливий", Дебренюк Іван "Василь", "Малий", Манчук Іван "Білогруд"; сидять: Готич Іван "Заграва", Форгіль Онуфрій "Ромко", Хімчак Прокіп "Чорний".
*******
Будучи стрибком Юрій Синюк працював на підпілля.
Автор: Черкашина Марина
село Троїця.
Джерело літопис УПА.

9 травня 1890р. народився Кирило Іванович Осьмак (Марко Горянський) - діяч Української Центральної Ради, діяч ОУН, Президент Української Головної Визвольної Ради, Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Кирило Осьмак
Кирило Осьмак. Тюремне фото 1958 року, надіслане доньці. Фото: dt.ua
Могила Кирила Осьмака на Байковому кладовищі у Києві.

Колишній есер, уродженець Миргородщини став президентом Української головної визвольної ради - підпільного парламенту і уряду, надпартійного органу, який керував визвольною боротьбою УПА.
Кирило Іванович Осьмак народився 9 травня 1890 року в містечку Шишаки Миргородсько­го повіту на Полтавщині. На береги Псла його батько, міщанин Іван Юхимович Осьмаков, пе­реїхав з Курської губернії.

Про матір, Тетяну Андріївну Власенко, знає­мо, що вона походила з козацького роду і привела на світ п'ятеро дітей. З них трійко по­мерли під час епідемії тифу. Після закінчення народної школи в рідному селі Кирило нав­чався чотири роки в повітовій школі Мирго­рода, а потім у Полтавському реальному учи­лищі.

У віці 20 років Осьмак, очевидно, визначився з майбутнім фахом і вступив до Московсько­го сільськогосподарського інституту. Навчан­ня він поєднував з журналістикою. Цікаво, що молодий студент співпрацював з журна­лом "Украинская жизнь", редагував який ще тоді маловідомий громадський діяч і публі­цист Симон Петлюра.

Перша світова війна.

Її Кирило зустрів на Південно-Західному фронті, де, як представник Всеросійського земського союзу (земства - виборні органи місцевого самоврядування, а земські збори, земські управи в Російській імперії завідува­ли освітою, охороною здоров'я, будівництвом доріг тощо), Осьмак займав посаду завідува­ча казенного харчового пункту для цивільно­го населення.

Тут Кирило зустрів свою першу велику лю­бов Марію Юркевич. Вона походила з Волині, закінчила Бестужівські жіночі курси у Санкт-Петербурзі і з патріотичних переконань посту­пила на службу в Комітет Червоного Хреста. Звідти її направлено у Збараж керувати ясла­ми для сиріт, батьків яких забрала війна.
Вінчалися молодята на Різдвяні свята 1916 року, а в жовтні світ побачив їх син Олег. Ро­дина Осьмаків поселяється в Києві, Марія вчителює у трудовій колонії, а Кирило пра­цює у постачанні війська.

17 бе­резня 1917 ро­ку Ось­мак - се­ред тих, хто ство­рює у Києві організа­цію, кот­ра неза­баром перетворилася на парламент револю­ційної України.
Кирило Іванович представляв у Центральній Раді губернське земство. У січні 1918 року ук­раїнські есери (соціалісти-революціонери) ви­сунули від Румунського фронту вже шанова­ного діяча на вибори до Установчих зборів у своєму партійному списку під першим номе­ром.
Осьмак працює в Генеральному секретаріаті земельних справ, де завідує видавничим від­ділом.

Будучи прихильником Центральної Ради, він не сприйняв гетьманський переворот Скоро­падського, навіть взяв участь у чиновницько­му страйку, за що був попертий з роботи но­вою адміністрацією.

Опісля приходу більшовиків геть відійшов від політики, знайшовши своє покликання у ра­дянській кооперації. Майбутній лідер повста­лої України завідував буряківництвом у Цен­тральному сільськогосподарському коопера­тивному союзі.

В 1922 році, коли влада Країни Рад стабілізу­валась, Осьмака затвердили головою Термі­нологічного бюро Сільськогосподарського на­укового комітету Радянської України. Ця структура готувала до видання словник ук­раїнських сільськогосподарських термінів. Їх було класифіковано понад сорок тисяч.
Це була дуже кропітка робота і майже ніким не знаний тоді напрям. Опрацьовувалися не лише літературні, а й народні розмовні дже­рела. Розпочате Кирило Осьмак продовжив в Інституті української наукової мови Всеук­раїнської Академії Наук.

Репресії.

5 березня 1928 року - перший арешт. Кирило Іванович загримів на нари, як учасник "конт­рреволюційної організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації", але слідчі довели лишень його пряму причетність до підозрілого буряківництва, проте колегія ОГПУ 28 вересня 1928 року про всяк випадок вислала науковця за межі республіки, присво­ївши йому тавро "соціально небезпечного елемента".

Осьмак їде в Курськ, на батьківщину батька, де продовжує співпрацю з Академією Наук як нештатний працівник. Та 2 березня 1930 року каральний меч пролетаріату все-таки дістав лінгвіста-буряковода. По горезвісній справі СВУ (Спілка визволення України) він отримав три роки таборів і вирушив прокла­дати залізницю до Сиктивкару.

Наприкінці 1933 року Осьмак звільняється і переїжджає з родиною під Москву, де пра­цює директором радгоспу імені Лазаря Кага­новича. Через чотири роки Осьмаки потрап­ляють в Рязанську область, село Катіно, де Кирило Іванович стає головним агрономом колгоспу. Там знову він потрапляє у лабети сталінських опричників.

Заарештований на початку тридцять восьмо­го Кирило Осьмак провів в застінках більше двох років. Та вже тертий калач і твердий го­рішок знав, як себе поводити на слідстві. Він категорично не визнав жодного звинувачен­ня. Можливо, його врятували численні апеля­ції і листи у всі можливі інстанції, на які він був справжній мастак, і навіть допомагав в цьому ремеслі своїм братам по нещастю.

Репресований агроном займав агресивну по­зицію (кращий захист - атака) всіляко дезаву­юючи наклепи людей, які спричинилися до його арешту. "На допиті я можу подати мате­ріал, що повністю викриває Колдєєва, як нак­лепника і винуватця загибелі моєї дружини... Я прошу ретельного розслідування усієї моєї справи, я прошу направити мою справу до су­ду". Це з листа на ім'я наркома Лаврентія Бе­рії.
Його листи знайшли свого читача. А з грома­дянином Колдєєвим Осьмаку навіть дове­лось їсти баланду в одній камері. І знову за браком доказів Осьмака звільнили у лютому 1940 року.
Але не дочекалася з тюрми чоловіка дружи­на. Вчителька місцевої школи не витримала наруги "від громадськості". Її цькували сусіди, колеги та учні, які бойкотували її уроки. Марія кинулася під колеса поїзда на станції з сим­волічною назвою Кремльово.
"В кінці лютого, коли я мав змогу вже рухати­ся, я прибув на Марусину могилу. Гірко тужив над її гробиком. Не думав виїздити з тих місць", - пише Кирило до сестри Анни.
У березні 1940 року після дванадцятирічної перерви Осьмак повертається в Україну. Од­ружується з Людмилою Богдашевською. При­хід німців застає його у Чернігівській області на посаді технічного директора санаторія в
селі Качанівка .
Друга світова
І за нових "господарів" України наш герой ви­рішив займатися улюбленою справою, ство­ривши бюро Всеукраїнської спілки сільсько­господарської кооперації. І повертається, так би мовити, в політику.

У жовтні 1941 року Осьмак стає членом очо­люваної професором Миколою Величківсь­ким Української Національної Ради. За заду­мом організаторів, цей український орган, іні­ційований мельниківцями і особисто Олегом Ольжичем, мав би стати законодавчим дер­жавним органом незалежної України.
На прес-конференції УНР були присутні ні­мецькі, італійські, шведські, японські журна­лісти. Заява Величківського була коротка:
"Україна в 1918 році проголосила незалеж­ність, яка була визнана цілим світом і, зокре­ма, Німеччиною. В 1920 році Україна була не­законно окупована більшовицькими бандами, які протягом 20-ти років тероризували країну, морили голодом, знищували село, вивозили на Сибір національну еліту.

Тепер, коли окупанти з України втекли під уда­рами німецьких військ, Україна відновлює по­рядки, що існували до її окупації, на основі Конституції УНР 1918 р., яка вважається най­демократичнішою у світі. Майно, награбоване комуністами у народу, повертається йому".
Німці швидко припинили ці визвольні здвиги, розігнали Раду, розстріляли в Бабиному Яру бургомістра Києва Володимира Багазія, про­вели інші каральні акції.

Осьмак очолив відділ земельних справ і коо­перативне товариство "Сільський господар", тобто став таким собі "міністром" аграрної по­літики. Після репресій Осьмак втратив будь-які ілюзії щодо намірів німецьких окупантів. Саме через структури "Господаря" Осьмак на­давав допомогу харчами членам похідних груп українського підпілля.
З літа 1942 року Кирило Іванович вже на кон­такті з ОУН(б) проводить підпільну організа­ційну і пропагандистську роботу в Києві. З під його пера виходять листівки "До збройної боротьби!" і "Злочини німецьких загарбників на Україні".
Проте Осьмак не забуває й минулого. Велики­ми тиражами виходять його антикомуністич­ні доробки: "Україна - колонія Москви", "Пок­ладаймося на власні сили", також з під пера колишнього директора радгоспу виходить твір "Колектив як засіб поневолення українсь­кого селянства".

Цікаво, що ще у травні 1942 року у праці "В єднанні сила нації" Осьмак закликає створи­ти об'єднавчу політичну організацію "Спілка української державності" для координації бо­ротьби всіх українців.

Учасник однієї з похідних груп, а потім член Української головної визвольної ради (УГВР) і емігрант, Мирослав Прокоп у 1996 році розка­зував дочці Осьмака: "Ми почали шукати лю­дей, які перше брали участь в періоді револю­ції 17-20 років, тих українських патріотів, які не були знищені і які були готові в умовах ні­мецької окупації вести боротьбу".
У згаданій уже праці "В єдності сила" Кирило Осьмак вказав застанові пункти об'єднання всіх українських сил: суверенна українська держава, земельна реформа в інтересах се­лянства, восьмигодинний робочий день і ви­роблення законодавства майбутньої держа­ви. Після певної обробки через два роки цей документ став програмою УГВР .
Восени 1943 року сім'я Осьмаків переїздить до Львова. Старша дочка Лариса (Ляля) зали­шилася в Житомирі, де офіційно працювала в земельній управі, а реально була зв'язковою ОУН. Дівчина зникла в Новограді-Волинсько­му в кінці 1943 року.

Організація УГВР.

У Львові Кирило Осьмак мав тривалу аудієн­цію у Андрея Шептицького. Саме там, на Свя­тоюрський горі, почалися перші консультації з керівництвом ОУН(б) і УПА в особі Романа Шухевича про створення об'єднавчого органу повсталого українського народу.
Легально обіймаючи посаду директора Стрийського окружного товариства "Сіль­ський Господар", Осьмак допомагає готувати програмні документи Української Головної Визвольної Ради - як член Ініціативного комі­тету по проведенню Великого Збору. Отри­мав псевда "Марко Горянський", "Гірняк".

10 червня 1944 року на ініціативному коміте­ті були остаточно затверджені назва УГВР і основоположні документи: Універсал, Плат­форма, Устрій. Назву "Універсал" запропону­вав саме Осьмак, щоб провести історичну па­ралель з універсалами гетьманів і Централь­ної Ради.

З 11 липня 1944 року поблизу лісництва в се­лі Сприня, біля підніжжя гори Виділок на Сам­бірщині, протягом п'яти днів відбувався Вели­кий збір УГВР. Після дебатів затверджено, крім програмних документів, присягу вояка УПА.

15 липня Кирило Осьмак був обраний прези­дентом Української Самостійної Соборної Держави. Як писав потім Роман Шухевич: "Глибока тиша запанувала на залі нарад, ко­ли голова президії УГВР станув перед голо­вою Великого Збору УГВР, поклав руку на ук­раїнський державний герб та почав повторю­вати слова присяги. То присягав президент України перед усім українським народом".
"Не можна формулювати, що ОУН є ініціато­ром створення УГВР. Ініціатором швидше є УПА, - сказав під час дебатів майбутній член Президії УГВР Мирослав Прокоп. - УГВР - це не нова політична організація, яка буде конку­рувати з іншими. Це непартійний орган наро­ду, завдання якого - координувати існуючі уг­руповання для боротьби за державність".

Повноваження Президента УГВР та компетен­ція Президії були врегульовані в розділі тре­тьому Тимчасового устрою УГВР. Великий збір УГВР, що обирав Президента, ухвалював також основні закони, розглядав та вирішу­вав основні політичні питання, встановлював лінію визвольної політики та програму і так­тику боротьби українського народу, приймав звіти від усіх органів УГВР та вирішував орга­нізаційні й кадрові питання.

На чолі УГВР був Президент, і саме він мав репрезентувати її перед зовнішнім світом. До повноважень Президента входили також скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на конференціях УГВР, затвердження за подан­ням Голови генерального Секретаріату УГВР генеральних секретарів з окремих справ, зат­вердження за поданням генерального Судді двох членів генерального Суду, а на подання генерального Контрольного - двох членів Кон­трольної Колегії.

Президент мав також затверджувати закор­донних делегатів УГВР, а також приймав при­сягу від членів Президії, Голови генерального Секретаріату, генеральних секретарів, членів генерального Суду та Контрольної Колегії. Президент мав також право помилування.

Присутніми були 21 особа. На порядку денно­му було дванадцять питань:

1. Слово голови Зборів.
2. Доповідь Володимира Орловича (Мирос­лава Прокопа) про внутрішнє і зовнішнє ста­новище українського народу.
3. Дискусія з приводу доповіді.
4. Доповідь Петра Лозовського (Романа Шу­хевича) про діяльність УПА (про взаємодію ОУН і УПА.).
5. Доповідь про зовнішньополітичне стано­вище українського руху.
6. Дискусія з приводу доповіді.
7. Доповідь Івана Чепиги (Ростислава Воло­шина) про внутрішні проблеми.
8. Дискусія з приводу доповіді.
9. Інші питання.
10. Затвердження структури УГВР.
11. Вибори органів УГВР.
12. Інше

"Наша мета - Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних зем­лях. Наш шлях - революційно-визвольна бо­ротьба проти всіх займанців і гнобителів ук­раїнського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладе­мо свою працю і своє життя".

Це - слова присяги, яку склав Президент УГВР Кирило Осьмак (який тепер отримав псевдо "Псельський") 15 липня 1944 року.

Віце-президентами обрані віце-спікер поль­ського сейму Василь Мудрий, капелан "Нах­тіґалю" о. Іван Гриньох і Іван Вовчук (справ­жнє прізвище Федір Вовк), районний провід­ник ОУН Нікопольщини 1941-1943 рр. За вря­тування ним родини Бакстів меморіалом Яд Вашем йому було присвоєно почесне звання
"Праведника народів світу" .

Головою Генерального Секретаріату, виконав­чого органу Президії УГВР, був обраний Ро­ман Шухевич (Лозовський). Він же став гене­ральним секретарем з військових справ.
Секретарем закордонних справ став Микола Лебідь, генеральним секретарем внутрішніх справ - колишній керівник Української сту­дентської репрезентації в Польщі Ростислав Волошин, генеральним суддею призначено прихильника Скоропадського педагога Ярос­лава Біленького.

В УГВР лише згодом кооптований Василь Кук. Чому згодом? Протиріччя і боротьба за лідерство між Шухевичем і Куком, не дивлячись на свідчення останнього, таки мали місце.

Підкилимні ігри.

На цю проблему проливають світло виявлені у фонді Р-30 Державного архіву Рівненської області документи Народно-визвольної рево­люційної організації. Саме під такою назвою як керівний політичний орган Української Повстанської Армії та всіх антирадянських чинників влітку-восени 1944 р. виступала Ор­ганізація українських націоналістів на Волині.
Комплекс виявлених документів є невели­ким за обсягом, але дуже інформативним. Се­ред матеріалів НВРО, зокрема, виявлено: "Статут НВРО", "Резолюції установчого з'їз­ду", наказ від серпня 1944 року, "Тимчасову інструкцію" для політвиховників УПА. Зберег­лася також незначна кількість пропаган­дистських листівок українською і російською мовами.
На сьогодні це єдині відомі оригінальні мате­ріали, що характеризують період та напрями діяльності названої вище організації. Заснов­никами НВРО у липні 1944 р. стали Василь Кук ("Леміш"), Михайло Степаняк ("Сергій"), Яків Бусел ("Заславський").

Заарештований 25 серпня 1944 р. органами НКВС М. Степаняк свідчив, що в результаті загострення протиріч між керівниками ОУН у грудні 1943 р. його взяли під варту у Львові і відправили в Рівненську область до Ростис­лава Волошина ("Горбенка"). Саме в цей пері­од М. Степаняк разом із уже згаданими чле­нами Центрального проводу ОУН вирішили створити нову організацію, яка б оминала назву "ОУН".
З цією метою поблизу с. Дермань Здолбу­нівського району Рівненської області у липні 1944 р. "Леміш" як командир УПА-Південь і керівник усіх клітин ОУН на Східній Україні скликав конференцію, у якій брали участь М. Степаняк ("Сергій"), Я. Бусел ("Заславський"), шеф окружної пропаганди "Середа", Я. Дудар ("Верес"), командир групи УПА "Богун" П. Олій­ник ("Еней"), шеф штабу з'єднання "Холодний Яр" Є. Басюк ("Чорноморець") та ін. (разом 10 осіб).

Конференція ухвалила рішення про створен­ня Народно-визвольної революційної органі­зації.
Василь Кук ("Леміш"), відбувши у листопаді 1944 р. на засідання Центрального проводу, прозвітував Р. Шухевичу про діяльність нової організації, але отримав догану від керівника ОУН, який повідомив його, що вже створено Українську головну визвольну раду (УГВР) і тому недоцільно мати ще одну подібну органі­зацію.
Тим часом голова президії УГВР разом з ро­диною оселився в селі Недільна Стрілківсько­го району - то була база УПА-Захід. 25 липня біля станції Бусовисько було вирішено, що в Україні мають залишитися: Кирило Осьмак - президент, Роман Шухевич - голова уряду, та ще три особи. Решта членів УГВР мають виї­хати закордон, щоб там представляти інтере­си УГВР перед іноземними державами.

Останній арешт.

5 серпня 1944 року на галявині під лісом, між селами Свидник і Ластівки (Старосамбірсь­кий район) відбулася перша збірна присяга вояків УПА за текстом, ухваленим УГВР.
Церемонію присяги проводили шеф Головно­го військового штабу УПА Дмитро Грицай - "Перебийніс", командир Дрогобицької воєн­ної округи Іван Белейович - "Дзвінчук" і гене­ральний секретар внутрішніх справ УГВР Рос­тислав Волошин.

3 серпня 1944 року біля села Орів, на Сколів­щині, сталася сутичка між частиною Черво­ної Армії і відділами УПА. Президент УГВР Ки­рило Осьмак був поранений. Його допровади­ли до села Дорожів біля Дублян. Тут у хаті Михайла Летнянчина, на пагорбі Вільнику, 12 вересня 1944 радянські спецслужби й схопи­ли немолодого високого чоловіка, який по­рався біля хати.
Замість документів Осьмак мав лише довід­ку від старости Дорожівської сільської упра­ви на ім'я Коваля Івана Пилиповича, уроджен­ця міста Скалат, мешканця Тернополя. У про­токолі про затримання зазначено: "Коваль Йван Филипович подозревается в принад­лежности к контрреволюционной национа­листической организации ОУН, его задер­жать й заключить в тюрьму на 48 часов".
Кирилу Івановичу Осьмаку довелось пережи­ти кількарічне слідство. Він добре знав прави­ла гри. Знову навідріз відмовлявся від інкри­мінованих йому гріхів. Ба, він довго відмов­лявся від самого себе.

Збереглася "Справка об имеющихся в деле наиболее существенных показаниях свидете­лей в отношении Осьмака К.И.", в якій відоб­ражено процес з'ясування його особи.
З цього документу випливає, що аж у 1947 р. Кирила Івановича впізнала під час очних ста­вок його прийомна донька. У 1925 році Кири­ло та Марія Осьмаки всиновили Валентину, батьки якої померли в голодному 1919-му. Дівчинка була на рік молодша за Ларису, їх рідну дочку.

Зокрема, Валентина Орлова (з 1924 до 1931 року вона мала прізвище Осьмак, а потім по­вернула своє) свідчила, що в період нацистсь­кої окупації Києва "стало зрозуміло, що Ось­мак є українським націоналістом, бо мені до­водилось від нього чути, як він висловлював­ся, що Україна повинна бути самостійною державою і що для цього є всі передумови...
Дочка Осьмака - Лариса, повністю перебува­ла під його впливом і неодноразово вислов­лювала мені свої націоналістичні погляди, вказуючи на те, що ось, мовляв, ми - східня­ки-українці, не вміємо захищати своїх самос­тійницьких національних інтересів, а на Захо­ді українці - зовсім інші люди, які твердо бо­рються за свою самостійність... Буваючи в нього на квартирі, я іноді в Осьмака бачила літературу, яку видавали у Львові та Рівному. Цієї літератури я ніколи не читала".

Розкритий Осьмак відверто розповів про факт свого президентства в УГВР. Але далі пробував водити гебістів за ніс. Старий ка­торжанин знову намагався писати "наверх". Затято намагався вискочити з лещат. Оголо­шував голодування. Навідріз відмовився від співпраці й використання його в "грі" проти повстанців і українського закордоння.

10 липня 1948 року ОСО (Особое совещание при МГБ СССР) винесло вирок про 25 років ув'язнення в тюрмі "за участь в контрреволю­ційній банді українських націоналістів та ак­тивну керівну контрреволюційну націоналіс­тичну діяльність".

Сім'я репресованого жила в селі Підбуж Дро­гобицької області без будь-якої інформації про батька і чоловіка. Тільки в березні 1954 року прийшов лист з Владимирського центра­лу до доньки Наталії, яка потім багато зроби­ла для реабілітації і увічнення пам'яті свого батька.

Невиправний.

По смерті Сталіна Лаврентій Берія, тоді пер­ший заступник голови Ради Міністрів СССР, наказав перевезти з місць ув'язнень до Мос­кви керівників українського Опору, в тому числі митрополита Йосипа Сліпого та прези­дента УГВР Кирила Осьмака для проведення з ними переговорів про замирення на Захід­ній Україні з залишками бандерівців.

Та Хрущов і компанія не дала збутися ніяким планам грузина. На відміну від багатьох діячів УПА, які покаялися, лідер УГВР не потрапив під хрущовську амністію.
"Враховуючи, що Осьмак є запеклим українсь­ким націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі, і за своєю ворожою діяльністю стано­вить особливу небезпеку, Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року щодо скорочення терміну наполовину до в'яз­ня Осьмака Кирила Івановича не застосову­вати".
Пам'ять
Емігрантські залишки визвольного руху сва­рилися, хто виступатиме від імені УПА і УГВР на берегах Ізара, Потомака і Саскачевана, а президент Української головної визвольної ради помер 16 травня 1960 року у Владімірському централі. Його поховали на цвинтарі під номером 5753.

Лише 1 грудня 2004 року Кирило Осьмак по­вернувся в Україну навіки. Панахиду за упо­кій душі відслужив Патріарх Київський Філа­рет у Володимирському соборі. У 1994 році Кирило Іванович офіційно реабілітований Ге­неральною прокуратурою України, як "безпід­ставно репресований у 1948 році", а також на початку 1995 року прокуратурою Харківської області за репресії 1928 і 1930 рр.

Рішення про монументальне увічнення пам'я­ті свого земляка сільрада ухвалила 5 грудня 2006 року. У ніч з 27 на 28 грудня 2007 було сплюндровано цей пам'ятний знак президен­тові УГВР. Сволота пошкодила меморіальну дошку з портретом К.І.Осьмака, по ній кида­ли асфальтові брили та уламки бетонного бордюру.

Рішенням сесії Шишацької селищної ради, яка відбулась 11 лютого 2008, частину вулиці Леніна в центрі селища перейменовано на майдан Кирила Осьмака.

https://www.istpravda.com.ua
Джерело: "Новий погляд"

неділя, 9 травня 2021 р.

9 травня 1991р. у Торонто помер Малащук Роман-Богдан Іванович - окружний провідник Коломийщини, учасник другого ВЗ ОУН у Кракові, організатор Південної похідної групи, член Головного суду та Проводу ОУН.

МАЛАЩУК Роман-Богдан Іванович (11.11. 1913, с. Бедриківці, нині Заліщиц. р-ну Терноп. обл. – 09. 05. 1991, м. Торонто, провінція Онтаріо, Канада).
Громадсько-політичний діяч. Чл. ОУН. Навч. на гуманітар. (1934–35) і юрид. (1937–39) ф-тах Львів. ун-ту. Був чл. Коломий. окруж. екзекутиви ОУН (1931–34), окруж. провідником Коломийщини (1935–37), провідником студент. сектору Крайової екзекутиви ОУН зх.-укр. земель (1937–39). Учасник 7-го конгресу Союзу укр. студент. орг-цій під Польщею (СУСОП) у Львові, на якому обраний чл. Студент. репрезентації СУСОП. У березні 1939 заарешт. разом із ін. делегатами, звільнений на поч. 2-ї світ. війни. Учасник 2-го Великого збору ОУН у Кракові (березень–квітень 1941). Входив до штабу Похід. груп ОУН. Влітку 1941 – співроб. організац. референтури Проводу ОУН у Львові, в. о. обл. провідника ОУН Станіславщини. 

У вересні 1941 заарешт. ґестапо, до травня 1945 ув’язнений у нім. концентрац. таборах. 1948 здобув докторат із права в УВУ (Мюнхен). Відтоді мешкав у Канаді. 1945–68 – чл. Гол. Суду та Проводу Закордон. частин ОУН; від 1968 – чл. Проводу ОУН; водночас – співзасн. і перший голова (1949–75), почес. голова (від 1975) Ліги визволення України; чл. секретаріату Світ. конгресу вільних українців (1973–83), співзасн., чл. дирекції і ред. вид-ва «Гомін України» (Торонто). Автор спогадів «З книги мого життя» (т. 1–2, Торонто, 1987–88).

© Джерело: Ю. І. Макар . Малащук Роман-Богдан Іванович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=61107