*****
середа, 23 червня 2021 р.
Учасники національно-визвольної боротьби У середині - Іван Скульський «Артем» (Артим) - надрайонний провідник ОУН Косівщини, загинув у боротьбі за волю України 18 січня 1947р.
23 червня 1924 р. народилася Галина Заячківська "Уляна" діячка ОУН та УПА.
Вертаючись з похідних груп ОУН, у бою з німцями була важко поранена й померла з 23 на 24 лютого 1944 р.
*****
Нестор Рiпецький, письменник, журналiст, активний член пiдпiлля ОУН, спiвпрацiвник Р-33, з 1950 р. в Канадi, де передчасно помер, у своїх творах часто зображував пiдпiлля ОУН–УПА i деяких його визначних персонажiв, як наприклад, у повiстi “Галя” – красуню Галю Заячкiвську (“Уляну”), провiдника Юнацтва ОУН, яка загинула у бою проти гiтлерiвських окупантiв на Чорткiвщинi, дня 24 лютого 1944 р.
Джерело.
УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА
ВИЗВОЛЬНА РАДА
ЛІТОПИС УПА
СЕРІЯ “ПОДІЇ І ЛЮДИ”
КНИГА 7
Справа Богдана Кравціва і його товаришів, 1930 рік. Напад на поштовий віз під Бібркою.
Богда́н-Юрій Микола́йович Кра́вців (псевдоніми — Граф , Остап , Самітній олень,
Шевчик) (5 травня 1904р. село Лоп'янка ,
Долинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії 21 листопада 1975р.
Рутерфорд , Нью-Джерсі , США) — український
поет, перекладач , редактор, критик. Дійсний член НТШ, УВАН, редколегії «Енциклопедії українознавства»
Зино́вій Миха́йлович Книш (Псевдонім:
Богдан Михайлюк. 16 червня 1906р.
Коломия 14 листопада 1999р. Торонто.
Канада) — український політичний діяч,
журналіст , історик, перекладач з
есперанто. Від 1924 року — член Окружної команди Української військової організації (УВО) у Коломиї, згодом — член Бойової референтури (псевдоніми Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький).
*****
У плані розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотник Ю. Головінський призначив окреме завдання для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. План нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотник Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.
Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік.
Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба. Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями.
Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.
Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.
Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смертi.
20 вересня 1930 р. польська поліція взяла під арешт сотника Юліана Головінського. Під час десятиденних тортур він тримався мужньо, участі в УВО-ОУН не визнав, жодних зізнань про членство чи плани Організації не подав. Після 10 днів тюрми повезли на опізнання до Бібрки. 30.9.1930 його закутого прив'язали до дерева і розстріляли. Сповістили, що вбитий при спробі втечі. Похований сотник Юліан Головінський у Великих Глібовичах.
Судова справа відбулася через рік. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготовці нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх.
Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.
Джерело
http://bibrka-city.in.ua/
23 червня 1941 р. ОУН(Б) ліквідували 35 і полонили 188 московитів.
Джерело.
Історична правда.
23 червня 1941 р. московити розстріляли до 2 тисяч в’язнів Луцької в’язниці.
"– Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в’язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували, – розповів колишній в’язень тюрми Іван Гедз."
Німецькі війська підступали до Луцька, відтак з-під варти було звільнено малоліток, "указників" та засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи. Решту ув'язнених мали розстріляти.
Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці.
Розстріли здійснені на підставі директиви народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною.
Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство.
Із початку 1940-го року на Волині розпочалися масові депортації, арешти, вбивства. До Луцька звозили "неугодних" з усіх куточків Волині.
Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в'язниці утримувалося 2 117 ув'язнених. Серед них - патріотично налаштована молодь, активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів.
22 червня приблизно о 14.00 Луцьку в’язницю бомбардувала німецька авіація. Усю ніч і до самого ранку 23 червня, поки німці не увійшли в місто, в Луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла.
"Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью...", – із рапорта сержанта Стана начальству.
Земля, стіни будівлі були просякнуті кров'ю. У Луцькій тюрмі розстріляно понад 2000 тисячі мешканців сорока міст і сіл Волині. У в'язниці залишалося ще 625 живих людей.
Леся Бондарук.
23 червня 1917 р. Центральною Радою прийнято Перший універсал, в якому було проголошено автономію України.
Читає М. Ковалевський. У центрі — Михайло Грушевський. Вікіпедія.
Наприкінці травня делегація Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком виїхала до Петрограда для перегорів із Тимчасовим урядом Росії щодо узгодження питання автономії України.
Однак, члени делегації не знайшли порозуміння ні з урядовими структурами, ні з керівництвом Петроградської ради робітничих і селянських депутатів.
Як повідомляли «Вісті з Української Центральної Ради»: «урядова комісія заявила, що задовольнити вимоги Української Центральної Ради неможливо». На що українська делегація відповіла, «що в такім разі Центральна рада не може відповідати за лад та спокій на Україні» і виїхала з Петрограда.
Звіт делегації заслухано на вечірньому засіданні Центральної Ради 15 червня 1917-го, а його обговорення проходило в закритому режимі. В резолюції, ухваленій наступного вечора, констатувалося, що «Тимчасовий російський уряд свідомо пішов всупереч інтересів трудового народу на Україні» і визнано за необхідне «приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні», для чого «негайно видати до українського народу Універсал» із необхідними роз’ясненнями.
І Універсал вперше проголошено 23 червня 1917-го перед закриттям ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. Офіційні урочистості відбулися 25 червня на Софійському майдані в Києві.
Універсал декларував намір здійснити автономію України:
«Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!
Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну раду, на сторожі прав і вольностей української землі…
Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…».
«Універсал Української Центральної Ради до українського народу становить надзвичайної ваги момент у нашому національному житті, свого роду поворотний пункт у розвитку новочасного українства, – акцентував Сергій Єфремов на сторінках часопису «Нова Рада». – Вперше Центральна Рада дає сказати б, звідомлення перед організованими масами про свою роботу в справі відновлення української автономії, вперше розкриває ті плани, які вона має переводити в життя з волі тих мас; вперше, нарешті, говорить до своїх виборців, як виборний уряд – тоном власти, що вимагає послуху, дисципліни й солідарної роботи для невпинної організації всього життя на Україні. Раніше чи пізніше це повинно було статися…»
Зрозуміло, Тимчасовий уряд та російська преса звинувачували українців у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту». Однак вже 12 липня 1917-го до Києва прибула урядова делегація (міністри Михайло Терещенко, Іраклій Церетелі, до яких приєднався Олександр Керенський) і після двох днів гострих дебатів відбулася легітимізація Центральної Ради.
Сергій Горобець.
вівторок, 22 червня 2021 р.
Українки-політв’язні на засланні: Марія Сабодаш (зліва) із с. Антонівки Тлумацького району і Богдана Дирда із с. Залукви Галицького району.
22 червня 1950р. біля с. Саранчуки Бережанського р-ну. загинула Марія Борик - Матус "Чорна" - підпільниця ОУН.
******
Борик-Матус Марія – «Чорна», нар. 1914 р. в с. Лапшин Бережанського р-ну в родині Семена і Ганни. Освіта – шість класів. Член «Просвіти» й молодіжних гуртків села, симпатик ОУН. У березні 1944 р. в хаті Бориків під час сутички були вбиті два німецькі жандарми. Після того родина перейшла в підпілля УПА. Чоловік Василь Матус – «Чабан» загинув навесні 1947 р., а Марія, оточена енкаведистами 22 червня 1950 р., щоб не здатися живою, прийняла отруту. Похована в Бережанах.Джерело інформації. https://zolotapektoral.te.ua/
"Жінки в боротьбі за волю України".
Та літопис УПА календар на 2020р.
22 червня 1941 р. у тюрмах Львова московитами було розстріляно 108 осіб.
22 червня 1941 р. почалися виступи партизанських груп ОУН(Б) на півночі Львівської обл. в районі Сокаля, Поздимира, Радехова.
Загін членів ОУН у складі 200 бійців-підпільників захопив містечко Лопатин, у якому оборонялося 30 бійців внутрішніх військ НКВС та 50 міліціонерів, і утримував його близько доби. Повстанці перерізали лінії телефонного зв'язку, нападали на прикордонні застави, виявляли та знищували прикордонні десанти.
Джерело
Історична правда.
22 червня 1915 року австро-німецькі війська зайняли Львів.
Цими заручниками були:
Українці: Володимир Бачинський, інженер-хімік, доцент Політехніки (у віці 44 роки); Спиридон Баньковський, старший радник Маґістрату (56); Стефан Федак, адвокат, віце-президент Надзірної ради Крайового банку (54); Михайло Коцюба, доктор філософії та медицини, крайовий шкільний інспектор (60); Іван Левинський, архітектор, професор Політехніки (64); Іван Матіїв, крайовий шкільний інспектор (56); Костянтин Паньківський, директор Крайового кредитного союзу (61); Роман Наленч-Сосновський, радник Вищого суду (56); Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею (39); о. Микола Щепанюк, священик собору Св. Юра (32).
Поляки: Юзеф Бялиня-Холодецький, директор Рахункової палати, літератор (63); Александер Сас-Чоловський, директор архіву і музеїв м. Львова (51); Еміль Габданк-Дуніковський, професор університету і літератор (51); Зиґмунт Ган, повітовий суддя (40); Адам Каучинський, директор Заставного закладу і купець, член міськради (52); Юліуш Кюнер, власник готелю (48); Роман Роґаля-Левицький, радник Вищого суду (46); Юзеф Казимир Любінецький, суддя (45); Юзеф Шірмер, власник пекарні, голова Ремісничої палати, член міськради (55); Станіслав Сопух, настоятель оо. Єзуїтів (46); Міхал Тьопфер, власник ресторану, член міськради (52); Валери Влодзімірський, судовий хімік, член міськради (61).
Євреї: Адольф Бек, доктор медицини, проректор університету; Бернард Брайтманн, купець; Яків Діаманд, адвокат, голова Юдейської віросповідної громади; Симон Феллер, власник реальності; Сальо Ґольдфрухт, власник гуральні, Артур Ґольдманн, власник друкарні; Берл Мішль, купець; Самуель Пордес, купець; Маврицій Оберлєндер, аптекар; Яків Райх, адвокат; Ісаак Шор, купець; Яків Шрайгер, купець; Мойсей Зеклєр, купець; Освальд Ціон, окуліст.
У ніч проти 22 червня 1915 року частини 2-ї австро-угорської армії розбили на західних околицях Львова москалів, які пробували оборонятися на старих фортах у Брюховичах, Рясній Польській і на Лисій горі у Брюховицькому лісі. На фото
22 червня 1907 р. народилася Марта-Марія Бандера - Український педагог, громадсько-політична діячка. Сестра Степана Бандери.
жіночої мережі ОУН.У травні 1941 р. разом із батьком і сестрою Оксаною її заарештували органи НКГБ у с. Тростянець Долинського району. Із заслання в Красноярському краї звільнена 4 березня 1960 р., але дозволу на повернення в Україну не отримала.
Джерело.
http://www.istpravda.com.ua/
Цей день в історії УПА - 22 червня.
Чехія) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.
*****
1946 рік
Під час зіткнення із загоном МВД у селі Сасів загинули двоє підпільників.
1947 рік
На Станіславщині відділи УПА знищили сільраду в райцентрі Журавно і молочарню в селі Тростянець.
У засідці біля села Боберка на Дрогобиччині загін прикордонних військ оточив відділ сотні «Лемківська» УПА-Захід. У сутичці загинули два воїни УПА, чотирьох захоплено в полон.
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Підгать на Дрогобиччині. Четверо повстанців, що перебували всередині, прицільним вогнем знищили майора, трьох військових і ще одного поранили. І без втрат прорвалися з оточення.
У боях з московитами у селах Орів, Шоломиничі і біля райцентру Журавно на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, серед них – районний провідник ОУН Андрій Левенець – «Кармелюк».
У бою з опергрупою МВД біля села Добряни на Львівщині загинули 5 пілпільників.
1948 рік
Два рої сотні «Лемківська» УПА-Захід атакували дільницю винищувального батальйону в селі Лопушанка на Дрогобиччині. Знищений один боєць, двох захоплено в полон, знищено телефонний зв’язок у сільраді.
Двоє повстанців біля села Руденко на Львівщині наскочили на пошукову групу МВД. У перестрілці поранили лейтенанта і змогли прорватися.
У бою з московитами біля села Волоща на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Спанчак – «Ромко».
1949 рік
У селі Саранчуки на Тернопільщині підпільниця Марія Борик-Матус була оточена опергрупою МВД і покінчила з собою, прийнявши отруту.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.
понеділок, 21 червня 2021 р.
21 червня 1937 р. московити розстріляли Теодора Дубиню (Дубину) офіцера УГА, педагога.
неділя, 20 червня 2021 р.
Взяття Умані 19 - 21 червня 1768р. — кульмінаційний момент Коліївщини (Гайдамацького повстання 1768 року).
Місто було добре укріплене. 8 квітня 1760 року тут було урочисто закладено фортецю. А 28 березня 1761 року спорудження фортеці (Старе Місто) завершилося. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами — Новоміську та Раківську. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі Свято-Богородицького василіанського монастиря та монастирської школи (колегії), костьол, синагога, ратуша, дерев'яні житлові будинки.
Власник поселень, Франциск Салезій Потоцький, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом «генерального губернатора» Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були розміщені частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, біля тисячі надвірних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 озброєних конфедератів, 200 вояків «зеленої міліції», організованої спеціально, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії (повстанці) почали наближатися до Умані, комісар Бендзіньський привів до Умані ще 500 своїх надвірних козаків під командою сотника Уласенка.
Проти гайдамаків Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником Гонтою. Проте Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і 20 червня розпочав наступ на Умань. Після здобуття її 21 червня повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Гонту — полковником і князем уманським.
Іван Гонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, попри те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.
Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрювати Гонту у зв'язках із гайдамаками: прийшов донос, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.
На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу «на вірність вітчизні» і замість запланованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, в часі якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і «всю Україну». Делегація євреїв міста принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і єврейських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. З доручення Младановича закуплено в турків великі запаси пороху для гармат. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.
Перехід Гонти на бік гайдамаків.
На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську — отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. План був такий, що коли повстанці підійдуть під місто, їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини атакують їх спереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.
По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж багато визначних панів та старшин польської армії.
А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.
14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та євреїв, і підійшли під Умань.
Гонта сам був син селянина й зробив добру кар'єру на службі в надвірній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, дохід. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв'язаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Що було мотивом його переходу на бік гайдамаків? Як думає Антонович, Гонта під час переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім"я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обовязок приєднатися до народньої справи, Іван Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця.
17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. Але інженер Шафранський, спостеріг, що за козаками Гонти маршували лави коліїв, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а перед містом виставлені польські частини.
Взяття Умані.
Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову. Захист Умані взяв на себе землемір Шафранський, який раніше служив у військах Фрідріха Великого, і капітан гарнізону Ленарт.
Польські частини з передмістя були спішно стягнені до міста. Ленарт наказав озброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: шляхтичів, євреїв і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхалися на канікули. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени «зеленої міліції», гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й євреї. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх євреїв наказав їм навантажити вози сукном та дорогими подарунками й послати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і євреям буде забезпечена можливість безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум.
Почався наступ. Повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії намагалися наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже невлучно, обстрілювала наступаючі лави повстанців. Перші штурми гайдамаків були відбиті картеччю. Гайдамаки провели правильну облогу, із сусідніх сіл — Помийника, Маньківки, Іваньків, Полковничої вони нагнали селян, котрі заходилися підрубувати палі.
Вже на наступний день в обложених не вистачало припасів для стрільби, не стало води, оскільки її доводилося брати з річки Кам'янки, яку Залізняк відвів від міста. Шафранський наказав копати колодязь поблизу замку, але марно. Обложені почали вгамовувати спрагу вином й наливками, що спричинило паніку в місті.
Младанович вирішив здатися на милість переможців; він вислав парламентером єврея з білим прапором; але на нього чекала гірка доля: у підзорну трубу побачили, що парламентара повісили догори ногами на придорожній вербі. Тоді губернатор сам вийшов для переговорів: погодився здати місто з умовою пощади жителів; просив у Гонти захисту громадян, обіцяючи йому великі милості і нагороду з боку Потоцького. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв.
*****
Джерело Вікіпедія.
Індишевський Ярослав Євгенович сотник УГА, крайовий комендант УВО.
Львівській політехніці, член Головної Ради Українського Студентського Союзу протягом
1913 – 1914р.
Із серпня 1914 до листопада 1918 — інтендант легіону Українських Січових Стрільців . Продовжує службу в Українській Галицькій Армії , ранґ — сотник.
Після поразки Визвольних змагань на еміграції в Чехословаччині . Навчався у Празі протягом 1920 – 1923 , здобув фах інженера — будівельника. Був військовим відпоручником уряду ЗУНР.
У 1921 член Стрілецької ради. З 1921 по
1924 член Начальної Команди УВО . З весни
1924 до середини 1926 крайовий комендант
УВО .
У 1937 покінчив життя самогубством. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.
Література. Мірчук Петро . Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. — ISBN 966-410-001-3.
Вікіпедія.
субота, 19 червня 2021 р.
Бої УПА на Тернопільщині 19 червня 1944 1945 1948 р.р.
*****
1944 р. – поблизу с. Кошляки, нині Підволочиського району, загинув керівник Холмської (нині Польща) округи ОУН Микола Мусій (1916 р. н., с. Борятин Сокальського району Львівської області).
1945 р. – в с. Губин, нині Бучацького району, група «Чорноморці» УПА зруйнувала сільську раду і знищила документи. В результаті бою між військами НКВС і сотнею УПА «Хмеля» поблизу с. Цигани, нині Борщівського району, загинуло 26 вояків УПА.
1948 р. – 10 більшовиків на чолі з оперуповноваженим РО МДБ Лещенком на цвинтарі у с. Мшана Зборівського району повалили 22 пам’ятники і 15 надгробків.
Сайт https://teren.in.ua/
19 червня 1919 р. під час Чортківської офензиви розпочалася Бережанська операція наступ 6 бригад УГА.
Джерело
https://teren.in.ua/
19 червня 1926р. загинув Володимир Оскілко, генерал-хорунжий армії УНР.
Народився 1892-го в селі Городок на Рівненщині. Закінчив учительську семінарію, працював народним вчителем. Під час Першої світової війни зробив успішну кар’єру офіцера, стрімко дослужившись до чину підполковника царської армії.
Наприкінці 1917-го повернувся в Україну, проводив українізацію військових частин на Волині. Наприкінці 1918-го очолив антигетьманське повстання в регіоні. З січня 1919-го – генерал-хорунжий і командувач Північної групи військ Директорії, одного з найбільш дисциплінованих і боєздатних з’єднань армії УНР. Як командир, відзначався непримиренним ставленням до мародерства, корупції і казнокрадства. А за симпатії до більшовицьких ідей одного разу наказав віддати під суд цілий полк.
29 квітня 1919-го, вважаючи кабінет міністрів на чолі з Борисом Мартосом некомпетентним і сповненим більшовицьких агентів, здійснив спробу державного перевороту. Вважав, що створення «республіки трудових Рад», соціалізація землі і спроби порозумітися з більшовицькою Росією завершаться поглиненням України східним сусідом. У Рівному, тодішній тимчасовій столиці УНР, були заарештовані голова уряду і більшість міністрів. Двічі намагався заарештувати Симона Петлюру, однак того підтримав корпус Січових стрільців Євгена Коновальця.
Після повної поразки перевороту здався представникам польської влади. У 1921-му повернувся до Рівного, займався літературною діяльністю, видавав пропольську газету «Дзвін» (1923-1925)
Загинув у результаті замаху в рідному селі – убивця пострілом через вікно пізно ввечері влучив прямо в серце. За висновками польських слідчих, вбивство вчинив агент більшовицького ЧК. Згідно іншої версії, замах здійснили члени Української військової організації – як помсту за співпрацю з поляками.
Підготував Сергій Горобець.
19 червня 1945 р. у бою з московитами загинув Василь Брилевський «Боровий», «Босий» - майор УПА, командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва».
Український військовик, майор УПА , командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва», начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід.
Член ОУН з 1930-х років. Учасник II-го Великого Збору ОУНР в Кракові. У 1941 чотовий батальйону «Нахтігаль». Протягом 1941—1942 поручник батальйону
«Шуцманшафт» . У січні 1943 року заарештований гестапо у Львові, однак зумів втекти.
Вступає до УПА , інструктор старшинських і підстаршинських шкіл. Із січня 1944 сотник, начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід. У цьому ж 1944 обіймав посаду керівника ланки інструкторів старшинської школи УПА «Олені». 15 жовтня 1944 року був поранений під час нападу більшовиків на школу, але зумів вирватись із оточення.
Загинув 19 червня 1945 у селі Кліщівна на
Рогатинщині.
Літопис УПА.
Підписатися на:
Дописи (Atom)