24 жовтня 1948р. у Львові московити замордували Марію Кизимович «Марта», «Листок», «Правда», "Рута", діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району.

На будівлі Львіського МВ УМВС України встановлено пам'ятну дошку Марії Кизимович.

24 жовтня (або 25 жовтня зранку) 1948р. – у Львові загинула діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району Марія Кизимович («Марта», «Листок», «Правда», «Рута».). 

У Карпатах стала референтом Карпатського краю. Згодом – заступником Чортківської округи Українського Червоного Хреста. Була безпосередньо зв’язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Р. Шухевичем – «Туром», яких забезпечувала харчами, зв’язком. 

Арештована органами НКВС. Загинула після допиту. Точні причини смерті невідомі. Зі слів подруги стало відомо, що у комірці вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело

https://teren.in.ua/2017/10/25/25-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

*********

Народилася в 1909р. в с. Киданові (у давнину Кийданів, Койданів), нині Бучацький район, Тернопільська область, Україна (тоді

Королівство Галичини та Володимирії ,

Австро-Угорщина). Батько Михайло Амвросійович працював учителем початкової школи (зокрема, у 1910—1911 роках в однокласовій школі в Киданові). Мати — Ольга Іванівна — вела господарку, виховувала 6 дітей (три сини, три доньки). Батьки переїхали до Нагірянки поблизу Бучача, де батько вчителював, мав пристойну платню, збудував дім (був знесений). У 1915 році всю родину евакуювали до Нового Торгу, де Марія почала вчитися у школі. 

1918 року Кизимовичі повернулися до Нагірянки. Навчалася в Бучацькій державній гімназії (1921—1925), у 1925—1930 — в учительській семінарії у Тлумачі, яку закінчила, не отримавши диплому (за іншими даними, закінчила Бучацьку учительську семінарію). До 1933 року працювала домашньою вчителькою дочки священника в Тлумачі, проживала у нього. 1933 року ві Львові закінчила 6-місячні курси вихователів дітей дошкільного віку і повернулася до Нагірянки. 1934-го — керівниця дитячої захоронки в Коропці. 1935 року навчалася у Львові на 6-місячних курсах домашнього сільського господарства. Закінчила з правом викладання на них. 1935 року після закінчення с/г курсів влаштувалася на єдину українську фабрику Львова «Фортуна Нова», працювала завідувачкою особистим майном директора до 1936 р. Через тиск польської

шовіністичної влади не могла працювати вчителькою чи вихователькою, часто змінювала роботу.

Згодом повернулася до Бучача, в 1936 році в місцевому повітовому Союзі кооператив познайомилася з Левком Зацним («Троян») — бухгалтером із Бережанщини, провідним діячем ОУН, під чиїм упливом вступила до лав цієї політсили. Входила до складу групи, якою з 1937 року керував повітовий керівник Юліян Гуляк («Опир», «Марко»). Окружною провідницею до 1940 р. була Клавдія Чайківська — «Блискавка» з м. Монастириська. За завданням Л. Зацного періодично висилала й передавала групі Гуляка грипси і літературу, виконувала функції кур'єра. Наполегливо, відповідально, вимогливо готувала дівчат до праці в ОУН.

Потрапила під поліційний нагляд, її двічі заарештовували, також перебувала в

концтаборі Березі-Картузькій. У 1937 році вела курси в Чорткові, Бучачі, Монастириськах. Від 1938 — в мануфактурному магазині Бучацького повітового союзу кооператив, водночас — повітова інструкторка домашнього господарства. У 1939—1940 роках — учителька початкової школи в селі

Переволоці.

У 1939 році перейшла на нелегальне становище, 1940 року переховувалась у Жизномирі в Ю. Гуляка. У Карпатах стала референткою Карпатського краю, Гуляк зв'язав Марію з окружним провідником — псевдо «Трава», але наступного дня його вбили. Марія залишилася без зв'язку, виїхала в Чортків до знайомого, за його дорученням працювала в селах Борщівщини.

Після початку війни брала участь у мітингу в селі Вовківцях, присвяченому самостійності України. Вийшла з підпілля, повернулася до Бучача. Через якийсь час, знову з метою конспірації, відкрила казино при клубі в Бучачі; через 6 місяців казино закрили — Марія переїхала до Львова. Поступила на роботу до Української Хліборобської Палати інструкторкою Чортківскьої округи. Там працювала до наближення фронту.

Щоб не потрапити до рук НКВД, Марія вирішила їхати до знайомих у Варшаві. Однак, доїхавши до Перемишля, чомусь залишилася на рідній землі. Можливо, не було грошей, можливо, одержала якісь інструкції. Марія повернулася до Чорткова, де були більшовики. Знайшла зв'язок з керівником УЧХ окружного проводу «Мотрею», яка призначила її заступником Чортківської округи УЧХ від 1944 р. до травня 1945 р.

У червні 1945 р. нелегально проживала в селі Заболотівці Чортківського району. Була безпосередньо зв'язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Романом Шухевичем — «Туром», яких забезпечувала харчами, зв'язком. Мала організаційний зв'язок із функціонерами Центрального Проводу ОУН Марією Яремко, Володимиром Соляком та іншими. Починаючи з 1945, нелегально проживала з фіктивними документами на території Тернопільщини і Дрогобиччини.

У 1947—1948 роках перебувавла, зокрема, у Львові, в Бучачі, про неї ніхто нічого не знав. З документів слідчої справи відомо, що в 1945 р. через реорганізацію УЧХ Марію викликали до обласної провідниці УЧХ «Анни». «Анна» і «Ксеня» (зв'язкова Р. Шухевича) знайшли «Марту» через станичну «Ярусю». «Марта» отримала доручення підготувати бункер для «Білого» в лісі біля Заболотівки. Марія готувала їжу, майже на три місяці (липень — вересень) стала довіреною особою «Білого», приймала кур'єрів, за потреби зв'язувала їх з «Білим». Через два місяці після відїзду «Білого» криївку виявили (видав один із охоронців на допиті). Так «Марта» знову втратила зв'язок, змінювала місце проживання. Влітку 1948 р. приїхала Нирків до зв'язкової з Бучача Олени Ясіновської (під прізвищем Олена Помазанська). Через якийсь час органи НКВС, які посилено шукали Кизимович, знайшли її в домі Ясіновських, і 17 жовтня 1948 р. їх заарештували. 

У Львові арештованих розмістили в різних камерах. 22 жовтня 1948 р. був перший допит, другий — 24-го. Померла о 4 годині ранку наступного дня. Точні причини смерти невідомі; у справі написано: «Смерть настала від паралічу серцевих м'язів…» Чи її замордували, чи, щоб уникнути знущання, знищила сама себе — невідомо. Зі слів Олени Ясіновської відомо, що в комірці́ вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело:

1. Синенька О. За рідний край, за нарід свій. — Тернопіль: Воля, 2003.С. 9—16. ISBN 966-528-174-7

2.  Л. Марія Кизимович - зв'язкова Генерала Шухевича // Архіваріус. - Тернопіль, 2010.-№ 14 (травень).-С. 8.

3. Штокало В., Щербак Л. Кизимович Марія. Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005.-Т. 2 : К-О.-С. 67. - ISBN 966-528-199-2.

Спогади: Левко Грущак "Левко" провідник Дрогобицького проводу ОУН. Загинув у бою з московитами.

Левко Грущак.

Народився 1919 року в Дрогобичі, колишній дрогобицький гімназист, навчався у Львівському медичному інституті.

У 30-х роках XX ст. у Дрогобичі діяли декілька осередків ОУН. Націоналісти основну увагу зосереджували на вихованні нового українця, здатного боротися і жертвувати заради самостійної і соборної України. Молодь активно включається у вир боротьби. ОУН проникає в усі українські структури – кооперативи, «Просвіти», спортивні товариства і школи. Коли в 1940 році був сформований у Кракові Революційний Провід ОУН, очолюваний Степаном Бандерою, Левко Грущак береться за активну роботу і організовує разом із іншими членами ОУН у Дрогобичі Свято проголошення Української держави, відновленої у Львові Актом 30 червня 1940 року.

ОУН у Дрогобичі почала підготовку до масової збройної боротьби проти фашистських окупантів. До організації увійшли багато дрогобичан. Приходили люди з ближніх сіл: Унятич, Лішні, Мельників, Раневич, Рихтич, Михайлевич та інших. На своїх зборах оунівці виробляють стратегію і тактику боротьби проти окупантів. Перед членами організації виступали різні лідери ОУН. Крім проведення навчання, надавали велику допомогу радянським полоненим, які втікали з німецьких концтаборів. Л.Грущак і В.Курчак роздобували необхідні документи, завірені німецькою адміністрацією. Багато полонених різних національностей пішли до УПА.

Коли на Дрогобиччину вступили більшовики, всі оунівські осередки згуртувалися у Дрогобицький провід, керівником якого став Левко Грущак (псевдо «Левко»), референтом проводу був призначений Михайло Мороз ( псевдо «Голуб»). Частина проводу пішла в підпілля, решта перебувала на легальному становищі, працювала на підприємствах, організаціях.

Сестра Грущака Дана згадує про брата: «Гарний він був – такий, як намальований, мудрий, мужній ... Умів усе: і план скласти, і виконати завдання, і співати, і воювати. У нашій хаті збиралися повстанці, а я стояла на чатах. В оселі були зброя й аптека. Коли брат вчився у медичному інституті у Львові, за ним уже стежили енкаведисти. Щоб не потрапити до їхніх рук, ходив ночувати у гробівець на Личаківському цвинтарі. Отаким був сміливцем».

Марія Гриник із села Медвежа згадує: «... постійно навідувався до нашої хати керівник Дрогобицького проводу ОУН УПА «Левко». І досі пам’ятаю Левка – високого, ставного, гарного, бесідливого і дуже суворого. Усі повстанці його поважали і слухали, виконували все, що скаже «Левко». Був він мрійником і життєлюбом, твердо вірив, що боротьба з більшовиками мусить увінчатися успіхом. Пригадуються такі його слова: «Якщо Бог допоможе нам вистояти, якщо край наш стане вільним, я приїду до вас і отут, на Кичерці (гора біля Солтиського Лану), організую велику гостину, почастую всіх медвежан, що так щиро допомагають нам».

У селі Медвежа боївка УПА мала власну друкарню. Організатором й ідейним натхненником був Левко Грущак. Листівки випускалися з нагоди різних подій, були звернення «До демобілізованих вояків червоної армії» не йти служити до «істребітельних батальйонів НКВД, щоб не зробили з них каїнів-катів рідного народу», а «приєднуватися до революційного фронту проти більшовицьких загарбників...», листівка «до сексотів, донощиків, міліціянтів, «істребітелів» та інших зрадників українського народу».

Хвилюючою є листівка УПА, датована серпнем 1946р., «Тим, що їдуть на Донбас»: «Не забувай, що ти дочка, син українського народу. Енергійно протидій всяким спробам принизити тебе і твою націю. Плекай пильно високу українську мораль. Не віддавайся розпусті. Затіснюй дружбу зі своїми братами зі східних земель. Неси їм любов, співчуття і дружбу, бо всі ми однієї матері діти. Не будь рабом і не гни шиї перед московськими блюдолизами. Ділися всім зі своїми братами зі Сходу і Заходу. Говори тільки рідною мовою, співай рідні пісні і відчуєш у них голос свого рідного народу». Ці слова і сьогодні є заповіддю для українців.

Настав листопад 1946 року, багато повстанців уже загинули. За голову «Левка» НКВД обіцяло 30 тисяч рублів. Зв’язкова УПА «Люба» – Стап’як Євгенія Миколаївна, 1928 року народження, згадує: «Зелений» та «Левко» квартирували у Стап’яка в селі Унятичах цілий тиждень. На вечерю 23.11.1946 року їм Торська Ганна принесла курку, але з невідомих причин вечеря була перенесена до сусідської хати Миколи Хом’яка. О 20 годині Марія Хом’як, 1928 року народження, вийшла з хати, а хата вже була оточена облавцями. Стала втікати і автоматна черга скосила її. Мати вибігла з хати рятувати дочку і відтягнула її до Іванки Флюнтової. Облавці запалили хату. У нерівному бою загинули Левко Грущак та господар хати Микола Хом’як, а «Зелений» уцілів». Донині невідомо, хто зрадив. Одні називають прізвище охоронця, інші – прізвище односельчанина. Родина «Левка» поневірялася по Сибірах 10 років.

Господаря Миколу і Левка похоронили в одній труні і в одній могилі. 3 листопада 2002 року на могилі зведено пам’ятник Левку Грущаку і Миколі Хом’яку.

На місці загибелі керівника Дрогобицького проводу ОУН-УПА Левка Грущака донині не встановлено меморіальну дошку.

Кожен народ зобов’язаний глибоко знати свою історію і своїх героїв, бо йшли у бій вони не для себе, не для власної вигоди. Своєю кров’ю писали оті сумні пісні:

За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу.

Вони йшли, щоб підняти з руїни

Українську державу нову ...

Джерело: 1.

https://hal-zoria.io.ua/s288550/zaginuv_za_ukraenu._do_70-richchya_upa

******

Левко Грущак народився в 1919 р. у м.Дрогобичі. Закінчив початкову школу, потім- Дрогобицьку гімназію. Навчався у Львівському медичному інституті, який не закінчив- віддав усього себе боротьбі за волю України. Під час національно-визвольних змагань вступає в ОУН (псевдоніми- "Бондаренко", "Левко"). Незабаром входить до міського, а згодом- до обласного проводу ОУН як референт для роботи з інтелігенцією. У с.Медвежа організував друкарню, в якій видавав листівки, що закликали до боротьби проти червоних окупантів. Вороги доклали чимало зусиль, щоб знищити патріота, але він уміло конспірувався. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в селі Унятичах, де перебував Левко, оточили енкаведисти. Але він не здався, тоді вороги підпалили будівлю- і герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

Похований в Унятичах у одній могилі та одній труні з Миколою Хом`яком.

23 листопада 2011 р. тут спорудили пам`ятний знак безстрашному героєві.

Джерело: 2.

 "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

24 жовтня 1937р. у Києві московити розстріляли Михайла Семенко (псевдо - Михайль Семенко) - Українського поета.

У Києві на початку 1914-го Семенко із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном заснували перше футурустичне об’єднання. Вони назвались екзотичними іменами – Михайль, Базиль, Павль. Згодом стало модним серед українських футуристів – Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, Микола Бажан інколи підписувався «Нік». Перша українська трійкця футуристів створила друкарню «Кверо».

Семенко заарештували 26 квітня 1937-го в Києві у готелі «Континенталь». Була Наталя Ужвій, як записано в протоколі – дружина. У заарештованого вилучили книжки, листи, блокноти, які Семенко фанатично любив, рукопис поеми «Німеччина» та кишеньковий годинник, а також 265 рублів.

Михайла Семенка звинуватили в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді не існувало, а також у плануванні терористичного акту на 1 травня 1937-го.

23 жовтня йому винесли вирок – розстріл з конфіскацією майна, а 24 жовтня 1937-го – розстріляли.

Першому українському футуристу було 45 років. Ймовірно, його поховано на території нинішнього Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Тут НКВДисти проводили масові захоронення розстріляних та закатованих тих років.

Джерело: http://litakcent.com/…/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-ter…/

*******

Михайль, привніс в Українську літературу ту тематику й форму (верлібр), що панують у нашому новітньому письменстві. 

Його біографія варта книжки, але наразі є ця скромна стаття, у якій, може, й не знайдете назв тих десятків випущених ним книжок (фраґментарності в цьому жанрі не уникнути), але напевно дізнаєтеся про нові факти його біографії. Про те, чому все так було. А було ось як.

Михайло Семенко народився в грудні 1892 р. у Кибинцях на Полтавщині. У слідчій справі, що зберігається в галузевому архіві СБУ, зі слів поета записано, що дата народження – 18 грудня, у спогадах доньки поета Ірини Семенко значиться 19 грудня за старим стилем та 31 грудня нового стилю (випис з метричної книги зберігається у Державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі). Кажуть, дід Михайла колись одружився з туркинею, тож від баби дісталася поетові яскрава зовнішність. Батько майбутнього поета, Василь Леонтійович, був волосним писарем, а мати Марія Стефанівна – письменниця старого етнографічного стилю, яка під прізвищем Проскурівна (від дівочого – Проскура) писала традиційну рустикальну прозу, зверталася до кримінальних сюжетів та проблем жіноцтва на селі. У родині було семеро дітей, окрім Михайла, ще брати Василь, Микола і Олександр, та сестри Олександра, Софія та Марія. Хлопчик Михайло у чорити роки вивчився читати й писати. Пізніше вчився грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві. Улюбленими композиторами були Дворжак та Шопен. У мріях він саме з музикою пов’язував своє майбутнє.

Джерело.

Більше тутка:

http://litakcent.com/2012/12/27/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-teroryzmu/

21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі московити розпочали масову депортацію населення до Сибіру. Операція "Захід".

через зображення нижче ФБ мене заблокував на 24 год. Тому замінив на "аналог" вище.

Листівка УПА. Вивіз на Сибір у 1947-му. З альбому Ніла Хасевича «Графіка в бункерах УПА», 1952.

21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі москалі розпочали масову депортацію населення до Сибіру, де їх використовували на каторжних роботах у копальнях та колгоспах. Сотні дітей та немічних померли під час транспортування. В ході операції «Запад» протягом декількох днів насильно вивезено 150 тис. людей (за даними українського підпілля).

Аби знищити соціальну базу українського підпілля в регіоні, радянська влада здійснювала депортації місцевого населення. У відповідності до постанови Ради міністрів СРСР від 10 вересня 1947-го «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців» підготовлено 50 ешелонів, у яких мали б вивезти 25 тисяч сімей повстанців.

Озброєні бійці з Держбезпеки оточували села і за списками, після обшуку, у вантажівках відправляли людей на залізничні станції. Для збору речей передбачалося дві години, однак під час акції цього не дотримувались. Підпілля попереджало про заплановану акцію шляхом поширення листівок «Ховайтеся, вас будуть виселяти».

Карта проведення операції "Захід".

Людей вивозили гужовим транспортом, оскільки випав сніг і машини застрягали. Шлях спецзагонам прокладала бронетехніка. Про перебіг операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки та міністру внутрішніх справ.

За час проведення операції «Запад», яка завершилася 26 жовтня 1947-го, за офіційними даними МДБ із західних областей України було депортовано понад 77 тис. людей (понад 26 тис. сімей).

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua.

23 жовтня 1545р. Козаки, вийшовши в море на 32 чайках, підійшли до турецької фортеці Ачі-Кале (Очаків) і захопили її.

Джерело:

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/23/60204/

23 жовтня 1933р. у Києві московити заарештували Федора Ернста - Українського мистецтвознавця, музеєзнавця, автора одного з кращих довоєнних путівників по Києву.

Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934-го судова трійка при колегії ГПУ УСРР присудила Ернстові три роки таборів.

Детальніше читайте у дослідженні Сергія Білоконя: http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/Arrests.html

Джерело:

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

*******************

Автор найкращого довоєнного путівника по

Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН, вчений секретар ВУАК.

Життєпис

Народився 28 жовтня 1891 року (9 листопада за новим стилем) у Києві у родині

німецького колоніста.

У 1900—1909 рр. навчався в гімназії у

Глухові та закінчив зі срібною медаллю, потім вчився два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті в 1909—1910 роках; у 1910—1914 рр. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв).

Одночасно працював завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв, співробітничав із журналами «рос. Искусство Южной России » та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 ст., був нагороджений золотою медаллю.

Зблизився з Миколою Біляшівським і

Дмитром Дорошенком,відвідував засідання

«Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, був заарештований та засланий до Сибіру (за м.

Челябінськ), повернувся до Києва лише 1917 року. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв на чолі з

Павлуцьким Г. ).

Найбільший вплив на формування вченого мав професор Г. Павлуцький, який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському

мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам'яткоохоронних комісіях 1917 —1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського.

У 1918 р. — призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. — обрано

редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН.

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та

образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків ), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. Але це не завадило двічі заарештувати його.

В 1922 р. працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва.

У 1922—1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. З жовтня 1923 р. став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві.

У 1926—1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам'яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків,

дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки , формує музейні

експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише

Київщини, а й Чернігівщини , Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого.

Від 1929 р. — був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між

РРФСР та УРСР.

Репресії:

На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти , що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї». Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. 

Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге.

29 травня 1934 р. — судова трійка при колегії ГПУ УСРР засудила до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва . У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936—1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937—1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї (з травня 1940 р. — заступник директора). 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун» , а 28 жовтня 1942 року розстріляно.

Реабілітований посмертно.

Джерело:

Вікіпедія

Українське село Тенетиська. (тепер польща). Фонд Івана Гука сердечно дякує п. Оксані Костур з м. Долина І.Франківської обл. за давні фотографії з села Тенетиська (6-фото).

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Джерело

http://iwanhuk.com/ua/

22 жовтня 1950р. біля с. Лючки у бою з московитами загинули: Михайло Басараба "Лобода" політреферент Косівського надрайонного проводу, його дружина Ганна Васкул "Ліда" зв'язкова, Михайло Васкул "Дуб" провідник Яблунівського райпроводу та три охоронці.

Село Лючки.

*****

Басараба Михайло Дмитрович – «Лобода» (1924 – 22.10.1950, с. Лючки) – чотовий сотні «Мороза», політичний референт надрайонного проводу ОУН.

Застрелився в оточеному бункері в урочищі Холунів під горою Рокита. При розкопках в Яблунові знайдений перстень з вигравіюваним на ньому тризубом і написом: « 1948, БДМ» (Басараба Дмитрів Михайло)

(Загинули в боротьбі…), стор. 817.

Джерело.

Матеріали про учасників визвольного руху на Косівщині підготував Святослав Перцович (vyhor48@meta.ua), календар УПА на 2020р. та літопис УПА.

22 жовтня 1944р. московити спалили 45 будинків і розстріляли 10 жителів с.Кривеньке Чортківського району.

с.Кривеньке Чортківського району.

Місце народження – Сибір – Спогади Галичан.

Ореста Булка.

*****

Батьки Орести Булки – тато Орест, учасник студентського процесу «59» у Львові, мама Іванна, зв’язкова УПА, побрались наш Магадані. Весілля було невелике – лише найближчі друзі. Тато співрозмовниці був арештований у 1940 році, мама – у 1945. У Сибіру народились дві їхні доньки.

«Мені було два роки, як ми звідти поїхали. Я так нічого не пам’ятаю. Мама розповідала, що було важко, їли заморожену бульбу. Навіть з татом зробили собі там парники і вирощували овочі», – каже Ореста Булка.

Повернулась сім’я Орести зі заслання у Ходорів, що на Львівщині. Втім місце народження – Сибір, звісно, викликало запитання у радянської влади до кожного, хто мав такий запис у документі.. Сестра пані Ореста, через місце народження, по завершенню навчання у школі не отримала золоту медаль.

"Без прописки, роботи і житла":

25 історій про людей, мешканців селища Добротвір Львівської області, які народились у Сибіру в родинах переселенців, зібрала у дві книжечки Ганна Сологуб. Її родину вивезли на чужину у 1947 році, тут жінка народилась. У 1963 році її батько вперше після виселення відвідав Україну.

Ганна Сологуб.

"Подивився на колгоспи, на те, як важко люди працюють за жалюгідні гроші або просто за трудодень, приїхав і сказав мамі, що жити там важко, але їхати треба, бо дітям у школу і в Сибіру "зросійщаться"", – розповіла Ганна Сологуб.

У 1965 році родина Сологубів повернулась на Радехівщину. Без прописки сподіватись на отримання помешкання було марно. Сім’я жила у зруйнованій майстерні, мама працювала у колгоспі, тато щодня велосипедом на роботу долав 12 кілометрів туди і назад. У таких важких умовах жили майже усі «сибіряки». Вони після заслання розпочинали життя на батьківщині парктично з «нуля». Їхні діти розуміли, щоб чогось досягнути у житті мають добре вчитись і багато працювати. Чимало українців, знаючи як важко жити в Україні, не ризикували повертатись і залишились у Сибіру назавжди.

"Ми пройшли всі жахіття. Репресованих пускали родичі, жили по кілька сімей в одній кімнаті. Хтось боявся мати справу з нами. Коли черговий раз батькові відмовили у наданні житла, тато ліг і заплакав, як дитина. Це був мій перший шок дитинства, я не могла повірити, що мій сильний тато здатен плакати", – пригадує зі сльозами Ганна Сологуб.

З 1944, коли вдруге у Західну Україну прийшла радянська влада, і до 1947 виселено понад 130 тисяч осіб. А у період з вересня 1939 до червня 1941 – лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тисяч українців, про що писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Людей везли у напакованих вагонах, у нестерпних умовах. Майно, яке сім’я залишала на батьківщині, радянська влада конфіскувала.

Важкі спогади:

«Жили у бараках. Ліжок не було, просто настили з дошок, спали по декілька осіб на одному настилі, дуже голодували. У нашому бараку мешкали 52 родини з України», – пригадує у книжці Катерина Шевчук-Кадай.

«Я у тюрму потрапила у 4 річною дитиною. Кадебісти використали мене, щоб впіймати батька. Голодна, брудна, в обдертому одязі, я проводила дитинство у тюремних застінках. Мою маму виселили у сибір у 1947 році. Мене певний час переховували родичі, але видав хтось із так званих «сексотів»», – пише Віра Мелешко-Шевчук.

«Ми відбули п’ятнадцять років заслання, перейшли усі кола сибірського пекла: холод, голод, тяжку працю, приниження…Власне половина мого життя власне життям і не було, це відчайдушна боротьба за елементарне виживання», – пригадує Ганна Сойко.

«Магаданський табір справляв гнітюче враження. Територія обснована колючим дротом, до якого підключено струм, по кутах табору – вишки і конвоїри з автоматами. Лави бараків із загартованими вікнами. Надії опинитись на волі не було ніякої. Щодня о шостій – підйом, робочий виснажливий день тривав 12 годин», – пише у книзі Марія Гоцало.

Люди пройшли крізь пекло Сибіру:

Історія кожної людини – вражаюча. Політичні в’язні та репресовані, їхні діти пройшли через жахіття сибірських таборів, через зрадництво, брехню, лицемірство, поневіряння. Але зберегли свою гідність.

Ганна Сологуб вважає, що «сибіряки» мають ділитись своїми спогадами, бо це допомагає молоді зрозуміти минуле і ту жертву, яку заплатили українці за любов до своєї держави. Цього року вже уп’яте у селищі Добротвір традиційно у переддень святкування незалежності зустрінуться діти репресованих і політв’язнів, чиє дитинство минуло в Сибіру. Нові спогади стануть продовженням історії українського народу.

Джерело.https://www.radiosvoboda.org/a/25406660.html

Автор: Галина Терещук

20 жовтня 1950р. московити арештували в с.Бодаки Збаразького р-ну Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна.

Фото 9. 04. 2017 р., с. Бодаки Церква Св. Миколи 1900 р. - Ігор Пунда.

**********

20 жовтня 1950р. НКВД і група “стрибків” арештувала в с.Бодаки Збаразького району Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна. Вилучали літературу, портрети, зброю, шукали криївки. Хлопців доставили у Вишневецьку катівню при монастирі на допити, які тривали два дні. Через тиждень затриманих відправили в Кременецьку катівню. Шість місяців страшних тортур на енкаведиських допитах терпіли українські патріоти. Їх примушували підписати брехливі протоколи, щоб потім заарештувати ще молодих українців з навколишніх сіл і Вишневця. Та не продались вони. 16 квітня 1951 року відбувся суд на якому Борейко Іван Васильович та Вознюк Василь Степанович були засуджені на кару смерті. Дишкант Дмитро, Довгалюк Сергій та Шандрук Лук’ян отримали по 25 років ВТТ.

Джерело:

https://teren.in.ua/2016/10/20/20-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Спогади очевидців. Жовтень 1947го. "Загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти"

Іванна Арсенич, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».

*****

У родині 17-річної Іванни Арсенич нічого не чули про операцію «Запад», не знали, що готується масова депортація тих, хто підтримує національно-визвольний рух, чи у кого хтось воює в УПА. Жінка розповіла Радіо Свобода, що разом із батьками проживала тоді у гуцульському селі Нижній Березів (Івано-Франківщина). Її брат, молодий художник Болеслав служив в Українській повстанській армії. Мав псевдо «Лук». 87-річна Іванна Арсенич пригадує жовтень 1947 року.

«Це точно вже не пригадую, чи було саме на Покрову, чи кілька днів після свята. Але це точно була друга половина жовтня 1947 року. Тоді випало дуже багато снігу. Нас забрали, сказали, що через брата, який був в УПА. Я допомагала упівцям, як і все наше село. Майже всі підтримували, бо багато пішло в УПА. Моя мама мала одного сина і весь час казала, що треба йти і допомагати. Там, де стояла сотня, ми носили їсти, переносили штафети (таємні матеріали). Першим арештували голову сільської ради, його єдиний син загинув в УПА, потім мене арештували, потім мого тата. Нас в пивницю кинули, бо була велика, як і наша хата. Туди звозили і звозили селян, потім нас до стодоли. Мама зранку ще подоїла корови, бабці був у той час 91 рік. Вона не знала, що нас до Сибіру везуть. На машини посадили, – каже Іванна Арсенич. – Я з жахом подумала про бабцю, мені було так її шкода, бо не вижила б. Ми її з машини зсадили, ті хлопці на постах якось чи не зауважили, чи просто пропустили, і бабця до рідних завернула в селі».

«Ми їхали товарними вагонами, нас всіх в Коломиї запакували. Десь чотири тижні у важких умовах, в холоді і голоді. Десь щось там давали по станціях, воду кип’ятили, хтось сушку мав, якийсь хліб. Ми могли з дому їсти взяти, але нам не дозволили, але люди мали дещо. Нас привезли в Омську область. Спершу в баню відвели, поселили в порожні бараки. Голод був страшний, ми нічого не мали, бо нам заборонили будь що брати. Там були лише всі наші люди, звідси з Коломийщини. Десь з Омської області через місяць нас забрали в ліс, за Іртиш, і мені звідти вдалось втекти. Це була зима 1948 року. Як я наважилась на втечу, не знаю. У такий сильний мороз, сама, але отак і вижила. Добралась до Коломиї. Спершу переховувалась по чужих людях, у горах, по селах, намучилась», – додає вона.

Катерина Пелехата, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».

*****

Львів’янці Катерині Пелехатій (з дому Василюка) у жовтні 1947 року було 14 років. Вона із сестрою проживала тоді у Дрогобичі, в дідуся. Там дівчата навчались у школі. А мама з татом жили неподалік, у селі Лішня. Брат Катерини Пелехатої належав до молодіжної підпільної оунівської організації «Крути». У лютому 1947 року разом зі своїми побратимами був арештований, засуджений і висланий на заслання в Казахстан. Майбутній чоловік Катерини – Микола Пелехатий був засуджений і виселений у Сибір.

Родина Катерини Пелехатої допомагала упівцям. Жінка пригадує, що дідусь мав власну крамницю посуду і завжди підтримував повстанців.

«Вночі 21 жовтня 1947 року спершу забрали мого тата у селі. Маму і бабусю залишили. Зранку прийшли по них. Зробили це зумисно, щоб тато їм не допомагав збиратись. Коли мама вдягала бабусю, сама збиралась, у той час озброєні солдати ходили по хаті і забирали речі, в штани запихали вкрадені, шалянові хустки. Бабусю і маму посадили на підводу. Їх побачили хлопці, які йшли в Дрогобич у школу, і прибігли до нас, щоб попередити. Ми в школу не пішли, пішли до міста. По нас приїхали в обід, дідуся в помешканні не було. Тато був у супроводі конвою. Ми почали збиратись, я взяла книжки і макарони. Тато знайшов гроші, на щастя, і взяв. По дідуся прийшли в ніч на 22 жовтня. Ми навіть про це не знали. Нас везли Дрогобичем, люди бігли, прощались, загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти. Один чоловік зумів сховати малу сокиру і чоловіки вирубали в дерев’яній підлозі діру. Ми, заступаючи один одного, так могли піти в туалет. Їсти не приносили. Воду нам люди передали. Звозили людей з усіх районів, і на третій день товарний потяг рушив. На вагонах було написано «Пшениця». Дорогою ділились, хто що мав, по ковтку води пили, не вмивались, бо економили воду. Воші», – розповідає жінка.

«Два дні їхали, і вже в Росії нас випустили на вулицю. Люди побігли по воду, конвоїри стріляли, але люди бігли. Принесли нам якоїсь «похльобки» і спеціально соленої риби, щоб ми пити хотіли. Татові на станції вдалось купити два відра води. За одне заплатив 25 карбованців підліткам, ті піднесли під вагон відра, і ременями чоловіки опустили посуд, щоб налили води. Дідусь їхав без їжі в іншому вагоні. Там ще була наша родина. Мамина мама з її братом теж їхала, і ми цього не знали. Всі – за зв’язки з УПА як «вороги народу». Спершу привезли нас на Урал, в місто Губаха. А там «жовтневі свята», 7 листопада. Аби ми не заважали, нас мали відвезти в ліс у піонерський табір. Втім, треба було через річку везти, а лід проламався. Нас просто скинули в лісі. Чоловіки гілля натягнули для хворих, палили вогонь, топили сніг. На другий день вже перевезли у піонерський табір, де не було опалення. Десь через тиждень звільнили табір від побутових злочинців, і нас там поселили в бараки. Клопи, воші… У грудні я пішла у 8-й клас в школу. У роздягалці мені ставили діти підніжки, накривали пальтом, по мені скакали і кричали: «бандерівка». Я не хотіла ходити в школу, але розуміла, що маю вчитись. Люди хворіли і вмирали, ховати не можна було, бо земля замерзла. Померла і моя бабуся. Хворіла і я. Дідусь втік в Україну – і для нас створили ще гірші умови: вивезли в Якутію, щоб звідти не змогли втекти», – пригадує зі сльозами Катерина Пелехата.

Важка праця на шахтах, в тайзі, відмова у навчанні в технікумі, бо «ворог народу», перевезення з місця на місце, у гірше і ще гірше. Кілька років молода дівчина не відвідувала школу, бо її не було. Але згодом, при черговому переїзді, закінчила вечірню школу. Після смерті Сталіна Катерині Пелехатій вдалось вступити у фармацевтичний технікум в Томську. Мала скерування у медінститут, але віддала товаришці, сама поїхала у Воркуту до свого нареченого. Згодом закінчила заочно інститут, як і її чоловік. Лише у 1979 році разом із чоловіком Миколою Пелехатим, теж засудженим підпільником, з двома дітьми приїхала у Львів.

Джерело. https://www.radiosvoboda.org/a/28806551.html

Автор. Галина Терещук.

17 жовтня 1950р. у с. Хитар (Хітар) Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Олексій Арендач "Левчук" - станичний.

Село Хитар (Хітар).

Джерело інформації літопис УПА та календар на 2020р.

Битва під Бердичевом 17 жовтня 1702р. сталася під час Козацького повстання Палія 1702—1704 рр. проти влади поляків на Правобережжі.

Для збільшення натисніть на зображення.

*****

Гетьман Самусь розгромив польське військо (2000 кварцяного війська та магнатські відділи Київського та Брацлавського воєводств) на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 жовнірів. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину.

У жовтні повстанське військо вже налічувало 12 тис. козаків. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Семен Палій послав проти коронного війська значні сили кінноти й піхоти під командуванням Самуся та Іскри, а сам став керувати облогою фортеці. Польські війська, довідавшись про наближення повстанців, відступили до Бердичева під захист фортеці, частина їх стала табором поблизу міста.

16 жовтня 1702 року на світанку головні сили повстанців підступили до Бердичева, поблизу якого в укріпленому таборі перебувало коронне військо. Сталася кривава битва, в якій коронне військо і шляхетське ополчення були вщент розгромлені. Повстанці оволоділи містом і фортецею. Рештки розгромлених каральних військ утекли на Волинь в район міст Любара і Чорториї.

Перемога над польсько-шляхетськими військами під Бердичевом вирішила справу визволення Правобережної України. На її території аж до Случі коронних військ не залишилося. Під Бердичевом до повстанців приєднався 4-тисячний загін, що прибув з Подністров'я. Повстанське військо повернулося під Білу Церкву, яку невдовзі було взято.

*****

Селяни навколишніх сіл теж піднялися на боротьбу проти поляків, вигнали шляхту, і край перейшов під козацьке самоуправління. Протягом наступного місяця повстанці відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків, Калюс та інші містечка Правобережжя.

*****

Як зазначає Д.Дорошенко у своїй праці «Нарис історії України», «Палій голубив у душі плян організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного козацького гетьмана й таким способом злучити до купи обидві частини розірваної надвоє України. Очевидно, що про це марив у ті часи кожен український патріот».

Джерело історія України.

16 жовтня 1873р. народився Володимир Васильович Кобринський - Український мистецтвознавець і етнограф, натхненник-організатор і перший директор Музею народного мистецтва Гуцульщини.

Володимир Васильович Кобринський (народився 16 жовтня 1873, с. Білоберезка, тепер Верховинський район, Івано-Франківська область) в родині вчителя. Він — небіж визначного культурно-громадського та релігійного діяча, публіциста, мецената, греко-католицького священика о. Йосафата Кобринського. 

Після закінчення Коломийської гімназії та Львівської вчительської семінарії працював учителем (1896—98), згодом — контролером на залізничних станціях.

Зі студентських років захоплювався народним мистецтвом Гуцульщини, збирав вироби народних майстрів краю, старовинні знаряддя праці, документи, заохочував до цього громадськість. 1926 року зібрані ним експонати були розміщені в «Народному домі» Коломиї, збудованому на кошти громадськості в 1896–1902 роках. Завдяки зусиллям Володимира Кобринського на 1928 рік колекція уже нараховувала 300 предметів.

У грудні 1934 року відбулося офіційне відкриття Музею народного мистецтва Гуцульщини (нині Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського), першим директором якого був Володимир Кобринський.

За безпосередньої участі Володимира Кобринського створено також музеї в містах Рогатині, Бережанах, Теребовлі, Самборі.

В. Кобринський був учасником щорічних з'їздів польських і українських музеєзнавців. Виступав за об'єднання західноукраїнських земель з рештою України у складі УСРР/УРСР, за що зазнавав утисків від польських властей.

Під час Другої світової війни Володимир Кобринський переховував цінні музейні експонати.

Автор низки статей з історії та етнографії.

Помер Володимир Кобринський 17 жовтня 1958 року в Коломиї.

Джерело. Вікіпедія.

16 (або 19) жовтня 1941р. (77 р.) помер Трильовський Кирило Йосифович - громадський і політичний діяч, адвокат, журналіст та видавець. Провідний член Русько - Української радикальної партії, організатор і творець "Січей" і т-ва "Січові стрільці", ген. отаман Українського січового союзу у Львові.

Кирило Трильовський – Український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, засновник й організатор січового руху, невтомний захисник прав українського селянства. Він народився 6 травня 1864 року в селі Богутин Золочівського повіту Королівства Галичини і Лодомерії, що належало до складу Австро-Угорської імперії (нині це Золочівський район Львівської області України). Батько, Йосип Трильовський, був помічником греко-католицького священника. Мати, Гонората Левицька – донькою священника. Вона померла, коли хлопцеві було 13 років. 

Про дитинство Кирило згадував:

“Хоч у нас вдома розмовляли по-польськи, насичували себе лише польською літературою, але ніколи не вважали себе за поляків. Батько мій почувався русином, писав етимологічним правописом, але не належав до тих “твердих”, що проповідували “адін народ, адін русскій язик”. Фактично моє “відпольщення” започаткував за спонукою мого батька, тамошній учитель Симеон Свєнціцький. [Він] заохочував мене навчитися наших молитов, навіть брався мене лякати – як не вивчу їх до Великодня, то буде біда, бо прийдуть москалі й різатимуть усіх. Зрештою, моя “рутенізація” пішла скорим кроком уперед”.

Середню освіту майбутній політичний діяч здобув у Золочівській та Коломийській гімназіях, потім навчався у Львівській та Віденській військових школах, а вищу освіту отримав на юридичному факультеті Львівського університету. Вже з початку 1890-х років він став активним учасником громадсько-політичного життя українців-галичан. Трильовський належав до першої в історії вітчизняної політичної партії – Русько-української радикальної, заснованої Іваном Франком і Михайлом Павликом. Головною метою своєї діяльності на цьому етапі молодий Трильовський вважав “політичне освідомлювання” галицького селянства, прищеплення йому українського патріотизму, пропаганду активної громадсько-політичної позиції, виведення з майже безправного становища. Тому логічно, що значно пізніше, у 1919 році, він став організатором Селянсько-радикальної партії, яка, втім, через несприятливі історичні обставини не встигла розвинутися до потужної політичної сили.

Кирило Трильовський завжди був людиною дії, тому сучасникам запам’ятався як невтомний пропагандист, оратор, народний трибун. Наприклад, газета “Львівські вісті” писала про нього таке:

“Як такий став він на свій час незвичайно популярною особою. Не було села на Покутті – там він головно сконцентрував свою діяльність, яке не знало б “батька Трильовського”, цього незвичайно рухливого та енергійного радикального агітатора й організатора. На безчисленних зборах і вічах, що їх він улаштовував в цій частині краю, виступав він як справжній селянський трибун, як палкий речник клясових і національних інтересів українського селянства”.

Найбільшої ж слави Кирило Трильовський зажив як організатор січового руху Галичини й Буковини. Почалося все із села Завалля на Снятинщині (зараз Івано-Франківська область), де 5 травня 1900 року Кирило заснував перше українське пожежно-руханкове (тобто спортивне) товариство під назвою “Січ”. Офіційно “Січі” вважалися протипожежними організаціями місцевих мешканців, що давало змогу легально діяти в Австро-Угорській імперії. Фактично ж, вони займалися спортивною підготовкою молоді, поширенням українських патріотичних ідей, освітою селянства, співпрацювали з українськими кооперативними й страховими організаціями, вели пропаганду здорового способу життя (зокрема, боротьбу з алкоголізмом).

Австрійська адміністрація Галичини, яка складалася переважно з поляків, швидко побачила для себе небезпеку в поширенні українського січового руху. Проти Трильовського почалися судові позови, наклепи. Його звинувачували в тому, що він буцімто хотів стати “королем русинів”, привласнити собі велику суму державних коштів тощо, але суди довели безпідставність цих звинувачень. 1907 року Трильовського навіть обрали депутатом австрійського парламенту. Після цього нападки на нього припинилися. 1908-го вдалося організувати січову централю у Станіславові (Івано-Франківську), 1912-го – Український січовий союз у Львові. Напередодні початку Першої світової війни січовий рух охопив до 100 тисяч українців, а їхньою наймасовішою акцією став Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року у Львові. Учасники “Січей” стали ядром першої у XX столітті української військової частини – Легіону січових стрільців.

Під час Першої світової війни Кирило Трильовський належав до складу Головної Української Ради, Загальної Української Ради, а в часи ЗУНР став членом конституанти – Української Національної Ради. Провівши кілька років на вимушеній еміграції у Відні, повернувся до Галичини, де продовжив адвокатську практику.

Пам’ятна дошка в Коломиї. Фото: Тарас Возняк.

Але так тривало до приходу більшовицької влади восени 1939 року. “Червоні” влаштували Трильовському допити в НКВС, неодноразові обшуки, конфіскацію важливих документів (тільки дивом вдалося зберегти рукопис спогадів “З мого життя”). Родину Трильовських планували депортувати на схід, але цьому завадив початок німецько-радянської війни. Коломия, де мешкав Кирило Йосипович, опинилася під угорською, а потім німецькою окупацією. Тяжко хворий, український діяч помер у шпиталі 19 жовтня 1941 року й був похований на місцевому кладовищі “Монастирок”. Проводжати “батька Трильовського” в останню путь зібралися тисячі українських селян.

Джерело.https://uain.press/blogs/batko-kyrylo-trylovskyj-organizator-ukrayinskyh-sichej-1234554

15 жовтня 1893р. народився Долуд Андрій - Український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу, організатор УВВ.

Народився тоді в с. Плетений Ташлик, Єлисаветградський повіт, Херсонська губернія, нині це Маловисківський район, Кіровоградська обл.

Під час першої світової у складі військ Південно-Західного фронту воював на Тернопільщині.

В 1917–1918 — член Української Центральної Ради. 13 листопада 1918 на чолі козацького загону імені Івана Гонти, сформованого з наддніпрянських українців, прибув до Львова на допомогу галицьким військам. Брав участь в польсько-українській війні 1918—1919. З кінця 1918 командував Янівською (другою) бригадою УГА, яка відзначилась у боях з польськими частинами на підступах до Львова, в ході Вовчухівської операції 1919 та Чортківського наступу (офензиви) 1919.

З грудня 1919 до травня 1920 — начальник штабу Армії УНР під час Першого Зимового походу. Під час польсько-радянської війни 1920 командував 5-ю Херсонською дивізією Армії УНР. У листопада 1920 інтернований з дивізією біля Підволочиська. У 1921 році виїхав до Бразилії.

У 1942 році формально очолював Українське Визвольне Військо, що формувалось у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 1943 року очолював Запорізький загін УВК (Ost-Nachschub-Bataillon 651) в складі Вермахту, який у 1945 р. увійшов до складу 2-ї Української дивізії УНР Українська Національна Армія.

У 1944 році — член Козацького штабу генерала Андрія Шкуро.

Разом з полковником Дацківим були організаторами табору для українців в Ульмі. Після 1945 року емігрував до Латинської Америки.

Помер 6 вересня 1976 р., похований у Куритибі, штат Парана, Бразилія.

Могила полковника армії УНР Андрія Долуда.

За могилою доглядає місцева Ккраїнська родина Чайків. 

Джерело літопис УПА. Історія України. Вікіпедія.

https://m.gazeta.ua/articles/history/_u-braziliyi-znajshli-mogilu-polkovnika-armiyi-unr/929495

Цей день в історії УПА - 15 жовтня.

*****

1944 рік

Через зрадника, НКВД влаштувало облаву на старшинську школу «Олені» УПА-Захіл у Сколівському районі Львівщини. Загинули командир школи майор Федір Польовий – «Поль» та декілька охоронців і членів штабу. Особовий склад школи не постраждав, оскільки випуск відбувся за кілька годин до нападу.

У селі Настасів на Тернопільщині повстанці знищили радянського активіста і спалили сільраду.

В одному з населених пунктів Збаразького району Тернопільщині відділ повстанців покарав шомполами 5 радянських активісток.

1945 рік

Сотня «Наддністрянці» УПА-Захід у сутичці з загоном НКВД, що влаштував засідку біля села Рудники на Дрогобиччині, знищили чотирьох військових і одного поранили.

У сутичці з загоном НКВД біля села Ражнів на Львівщині загинули воїн сотні «Непоборні» УПА-Захід «Мировий» і районний провідник ОУН Василь Чучман – «Вірний».

1946 рік

Відділ сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід у засідці в селі Саджава на Станіславщині знищив військового МВД і поранив бійця винищувального батальйону.

У поїзді Станіслав-Єзупіль підпільники знищили начальника винищувального батальйону Єзупільського району.

1948 рік

Неподалік села Козлів на Тернопільщині повстанці обстріляли першого секретаря райкому КП(б)У з охоронцями.

У сутичках із загонами МВД у селах Опака і Терло загинули двоє повстанців надрайонної організації ОУН.

1949 рік

У бою з загоном МВД біля села Головецько на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі станичний ОУН Петро Коханик – «Гайовий».

1953 рік

Районний провідник ОУН Танасій Мохнатчук – «Наливайко» загинув під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Космач на Станіславщині.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ. Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Суспільний кореспондент

«Скеля трьох чекістів». Як УПА боролась із московитами на Буковині.

*****

23 вересня 1944 року повстанці в Путильському районі Чернівецької області із засідки ліквідували заступника начальника обласного НКҐБ та заступника начальника обласного НКВД, керівника обласної медичної служби НКВД, а також заступник начальника 2-го батальйону Внутрішніх Військ НКВД, який командував районним гарнізоном. Згодом через натиск повстанців районна радянська влада відступила із райцентру Путила у віддалене село Селятин, затрималася тут лише 5 днів, покинула район та через територію Румунії відступила до райцентру Сторожинець. Кілька місяців в районі панували повстанці.

Наприкінці березня 1944 року радянські війська вступили на територію Чернівецької області та зайняли більшу її частину. До початку травня фронт зупинився на лінії Вижниця-Берегомет-Красноїльськ, впритул підійшовши до Карпатських гір, та всю весну і літо 1944 року залишався на цих позиціях. Між радянськими та німецькими військами утворилася "нейтральна", чи "сіра" смуга шириною 10-20 км.

Такою ситуація залишалася кілька місяців, до середини вересня 1944 року. Саме тут, в гірській частині області впродовж літа 1944 року тривало формування сил УПА Буковини, які, за даними радянських спецслужб, налічували безпосередньо у Путильському районі 2500 осіб (радянська статистика дуже часто перебільшувала реальну кількість – ред.).

10 вересня 1944 року радянські війська відновили наступ та вже 17 вересня 1944 року весь Путильський район перейшов під контроль радянських військ. Німецькі війська відступили з території району без боїв. Частини ОУН та УПА також не чинили опору військам, внаслідок чого Червона армія пройшла територією району практично без бойових дій, і навіть не помітила ніде повстанських відділів.

Цей факт відзначили в НКҐБ: "За інформацією Нач. ОКР "СМЕРШ" 138 стрілецької дивізії майора т. Капельникова, частини дивізії, які обороняли прикарпатську ділянку фронту на території Чернівецької області, які наступали в Карпатах, рухались по Путильському району без опору як з боку військ противника, так і з боку повстанських формувань.

Причому дивізія мала завдання під час наступу ліквідувати відомі нам і ОКР "СМЕРШ" бандитські формування, які активно діяли на ділянці оборони дивізії і зокрема в Путильському районі. До цього були підготовлені і оперативні заходи ОКР "Смерш", проте частини дивізії пройшли по Путильському району і ніде не зустрічали жодної банди".

Одразу одночасно з військами з метою встановлення радянської влади в район прибула оперативна група – представники партії, різних радянських органів, опергрупи НКВД та НКҐБ, у складі 14-ти осіб та однієї роти внутрішніх військ НКВД, які зупинилися в райцентрі Путила та почали розбудовувати радянську владу.

У Доповідній Генеральному комісару НКВД CРСР Л.Берії начальник УНКҐБ по Чернівецькій області підполковник М.Решетов зазначав: "Услід за частинами Червоної армії в Путилу із Вижниці пішла група районного радянсько-партійного активу, в тому числі апарат райвідділення НКГБ в складі Начальника райвідділу старшого лейтенанта Державіна і двох оперуповноважених, а також і апарат райвідділу НКВД.

18.9.1944 року начальник Вижницького райвідділу НКГБ старший лейтенант Калінін доповів мені по телефону про те, що із Путили в Вижницю повернувся один радянський працівник і повідомив, що керівні органи Путильського району благополучно прибули в Путилу і перебувають на місці. Одночасно туди прибула рота внутрішніх військ НКВД". Ця рота, а також 33-й прикордонний загін були силовою основою утвердження радянської влади в Путильському районі.

19 вересня 1944 року, з метою "рекогносцировки" району та організації своєї кривавої роботи до Путили вирушила оперативна група на чолі із заступником начальника обласного УНКВД майором Меняшкіним та заступником начальника обласного Управління НКҐБ майором держбезпеки Новожиловим (з останнім вирушили працівники 2-го відділу УНКҐБ – старший оперуповноважений молодший лейтенант держбезпеки Борисов і старший оперуповноважений старший лейтенант Геркулесов).

Метою поїздки було "ознайомлення з обстановкою і організація агентурно-оперативної роботи у звільнених районах", або, як зазначено іншому документі, "для організації агентурно-оперативної роботи з вилучення зрадників Батьківщини і агентури противника у звільнених районах".

Внаслідок аналізу документів про зазначені події в цілому вдалося досить детально встановити загальну картину всього, що відбувалося.

Група спочатку попрацювала у Вижниці, де з оперативних міркувань залишили Геркулесова, й вирушила до Путили. Дороги були зруйновані та перекриті завалами, проїхати було неможливо. Тому не доїжджаючи 12 кілометрів до Путили машину з Борисовим направили назад у Вижницю, а самі пішли пішки до райцентру.

Із 21 по 23 вересня 1944 р. обоє заступників перебували в Путилі, де ознайомились із районом, склали довідку із переліком повстанських боївок та частин, переконалися, що без військ тут їм немає чого робити. О 10-11-й годині 23 вересня Меняшкін та Новожилов, а також начальник медслужби УНКВД Большаков на автомашині виїхали з Путили до Чернівців.

Попутно ними була взята на машину завідуюча Путильського райздороввідділу Лебедєва Євдокія Кузьмівна, 1922 р.н. Слідом за машиною, за наказом Меняшкіна, підводою виїхали два працівники Путильського райвідділу НКВД – молодший лейтенант міліції Щетінкін і міліціонер Савук.

Під'їхавши в районі села Дихтинець до завалу, Новожилов, Меняшкін і Большаков машину з шофером направили в об'їзд, віддавши водію документи, а самі направились через обвал пішки. З ними ж пішла і Лебедєва. Підійшовши до завалу, вони були обстріляні повстанцями, які влаштували засідку, та загинули в бою.

Джерело більше тут.

https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/09/27/160227/

15 жовтня 1951р. у Бродівському р-ні під час бою з московитами загинув Микола Долинюк "Роман" - підпільник Заболотцівської райбоївки.

Село Заболотці.

*****

Також із с. Заболотці пов'язана доля Лесюка Михайла Васильовича (на фото) («Жука»; 10.10.1920, с. Вовковатиця Бродівського р-ну Львівської обл. – 25.02.1950, с. Вовковатиця Бродівського р-ну Львівської обл.). 

Народився у сім’ї селян Василя та Марії Лесюк. Освіта – 5 класів неповної середньої школи. За фахом – кравець. Активний член товариств «Просвіта» та «Луг». Восени 1939 р., остерігаючись арешту зі сторони органів НКВС, нелегально перейшов радянсько-німецький кордон та перебував на еміграції, звідки повернувся у рідне село восени 1941 р. У 1942 р. одружився з уродженкою с. Заболотці Анною Трач, з якою виховував двох дітей. 

Учасник збройного підпілля ОУН із червня 1944 р. Стрілець боївки Заболотцівського куща ОУН і одночасно зв’язковий до районного проводу ОУН (06.1944 – весна 1949), бойовик та зв’язковий керівника Заболотцівського районного проводу ОУН Олексія Сітки – «Підкови» (весна 1949 – 08.1949), керівник кущового проводу ОУН (08.1949-02.1950). 

Загинув у бою з опергрупою Заболотцівського РВ МДБ. Старший вістун УПА (31.08.1948); відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА (31.08.1948). 15.02.2018 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам’яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Броди Львівської обл. Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 049) переданий Володимиру-Василю Лесюку, синові Михайла Лесюка – «Жука».

Джерело літопис УПА. Календар УПА на 2021р. та https://photo-lviv.in.ua/lytsari-oun-ta-upa-bridshchyny/