Доктор Роман-Маркіян Цурковський - Визначний лікар-ортопед, меценат і громадський діяч в Торонті (Канада). Був лікарем похідних груп ОУН.

15. 01. 1917 — 01. 01. 2007

Народився 15 січня 1917 року в Україні (с. Тур’я Велика на Івано-Франківщині) у священичій родині о. Маріяна та Анни Цурковських. Середню школу закінчив 1936 року у Стрию. На медичні студії переїхав до Ґрацу (Австрія), закінчив їх у 1942 році.

Відбував практику (1942-45) у «шпиталі екстремальних випадків» (Unfallskankenhaus) у Ґрацу, спеціялізуючись в ортопедії. Як учасник військових з’єднань дружин українських націоналістів у 1941 році був лікарем похідних груп ОУН, скерованих на Україну. Покликаний 1945 року до Української дивізії «Галичина», був інтернований у Ріміні (Італія). В полоні працював головним лікарем українського відділу шпиталю Цесеналіко, опісля — табірним лікарем. Після переїзду дивізії «Галичина» до Англії, д-р Цурковський знову працював як таборовий лікар українських вояків. До Канади переїхав 1951 року. Відбув шпитальну практику у «Сивік» шпиталі в Оттаві. Пізніше працював у шпиталях «Ст. Джозеф» і «Санібрук» в Торонті. Одержав право на лікарську практику 1953 року. У 1955 році склав іспити зі спеціялізації в ортопедичній хірургії. Як лікар-ортопед працював у шпиталях Торонта. Довголітній шеф ортопедичного відділу «Докторс» шпиталю. Автор чисельних доповідів на ортопедичні теми. Активно включився в українське громадське життя. Співзасновник Українського Лікарського Товариства (УЛТ) в Торонті. Неодноразово був головою УЛТ. Ініціятор створення Українсько-канадського медичного товариства, як добродійної установи.

Д-р Р. Цурковський був щедрим меценатом на громадські і наукові цілі. В 1987 році створив Фундація ім. о. Маріяна і д-р Романа Цурковських на підтримку культурних, наукових і релігійних проєктів при університетах в Канаді — Торонто, Йорк, Альберта — і в Україні — Український Католицький Університет, Києво-Могилянська Академія, Львівська Академія Мистецтв. Щиро жертвував на різні стипендії для студентів. Також фінансово підтримував проєкт інтернетної версії Української енциклопедії. Часто анонімно дарував на українські потреби та на публікацію українських видань. Фундація тепер продовжує добродійну діяльність д-р Цурковського, підтримує його проєкти і реалізує свої власні.

В останніх роках свого життя д-р Р. Цурковський подорожував в Україну, а найчастіше до свого улюбленого міста Львова, де зі своєю дружиною Христею мали другу резиденцію і де вели дуже цікаве життя у культурному середовищі міста.

Бл. п. д-р Роман Цурковський залишив у глибокому смутку: дружину Христю з її дітьми: сином Богданом Стоділкою з дружиною Стефанією, дочкою Данею Стоділкою, та дітей від першого подружжя з їхніми родинами: зятя Володимира Ляльку (чоловіка бл. п. дочки Мар’яни) з дітьми Наталею і Олесем, сина Адріяна з дружиною Шерил, сина Юрія, дочку Мирославу з дітьми Василем і Надією та дочку Роксоляну з чоловіком Адріяном Ружицьким і дітьми Лукою, Максимом, Антонієм і Микитою.

Про кончину бл. п. д-р Романа Цурковського ректор УКУ у Львові о. Борис Ґудзяк сказав: «Без сумніву, що саме Боже Провидіння попровадило бл. п. Романа провести останні дні свого земного життя в Україні».

Вічна йому пам’ять...

Джерело інформації.https://ucef.ca/about-us/major-donors/dr-roman-marian-curkowskyj/

Геройською смертю за волю України впали мокротинці. Список додається.

Дмитро Гащук, 1930 р. н., загинув від кулі командира жовківського гарнізону Ярмохіна на Різдво 1946 р. 

Михайло Гевак, 1924 р. н., стрілець сотні Глухого, підірвав себе гранатою на власному подвір'ї 

Петро Дуда, 1910 р. н., стрілець УПА, впав у 1946 р. 

Іван Гринчук, 1905 р. н., стрілець УПА, загинув у 1948 р. в криївці, що була в Скварявських горах 

Дмитро Дідик, 1923 р. н. та Іван Дідик, 1912 р. н., обидва стрільці УПА, вбиті у 1947 р. в криївці 

Михайло Іванець, 1924 р. н., впав у бою в 1947 р. 

Григорій Кабар, 1921 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув (рік смерті невідомий) під час переходу чехословацького кордону 

Михайло Кам'янецький, 1923 р. н., убитий у бою в 1947 р. на присілку Майдан 

Василь Кизик, 1923 р. н. та Василь Самотия, 1922 р. н., стрільці УПА, полягли у бою в с. Блищиводи (дата смерті невідома) 

Володимир Кирик, член ОУН, колишній працівник друкарні «Прага», загинув у 1945 р. у с. Мацошині 

Дмитро Кунтий, 1914 р. н., поліг у 1945 р. 

Григорій Жура – підпільний друкар, 1914 р. н., член ОУН, поліг у бою в 1945 р. під мокротинським лісом 

Василь Гащук, 1928 р. н., стрілець УПА, загинув у бою з енкаведистами в 1946 р. 

Гринь Жур (Круків Гриньо), 1914 р. н., член ОУН, активний працівник друкарні, поліг у бою з більшовиками в Мокротині 1945 р. 

Василь Іванець – на порозі рідної хати застрілений енкаведистами навесні 1945 р., 1885 р. н. 

Степан Левус загинув у бою з енкаведистами в 1946 р. 

Іван Штимпель, молодий хлопець, застрілений облавниками у 1947р. 

Микола Жезло, 1916 р. н., вистежений і вбитий у криївці 4 лютого 1945 р.

Михайло Іванець, 1924 р. н., загинув у бою з облавниками у 1947 р. 

Двоє молодих хлопців – Дмитро Кабар і Григорій Синявський, 1923 р. н. пішли в УПА і зникли безвісти.

У криївці, що знаходилися в лісі під присілком Поляни, у 1950 р. разом з Григорієм Кунтим («Богданом»), 1925 р. н., членом ОУН, учасником багатьох боїв, загинули ще два повстанці («Яр») ім'я та прізвище невідомі, родом з с. Нова Скварява, і вчитель, який походив із Рясни. Про нього також не знаємо більше нічого.

Михайло Марцін, 1924 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув у 1946-1947 рр. 

Михайло Марушко загинув у 1947 р. 

У с. Мацошині в 1945 р. енкаведисти вбили Йосифа Павника. 

Мученицькою смертю закінчив своє життя Степан П'ядик, 1923 р. н., стрілець самооборони. Його, важкопораненого, схопили енкаведисти і, б'ючи дрючками, проволокли дорогою через увесь присілок Тернів. Уже з мертвого зняли одяг та взуття. Похований на цвинтарі в с. Мокротині. У боротьбі з поневолювачами України гинули не тільки військовики та миряни, а й духовні особи. 

Михайло Пужак у 1937-1941 рр. був ченцем монастиря оо. Василіян у Жовкві, у 1949 р. став польовим капеланом сотні «Сагайдачного» і через два роки впав від ворожої кулі. Дата і місце смерті ще не з'ясовані.

Загинули від рук большевиків стрільці УПА Федір Свинчак, 1923 р. н., 

Василь Синявський (у 1946 р.), 

Іван Хлєбик, 1923 р. н. (у 1944 р. – під Брюховичами),

Григорій Шурко, 1914 р. н. 

Дуже відважним був Федір Гащук («Чумак»), 1922 р. н., який оперував в околицях Кам'янки-Бузької. Він пройшов вишкіл української поліції у Львові, був командиром окремої боївки сотні «Сагайдачного» і своєю активністю наганяв на енкаведистів жах. Загинув восени 1946 р. у Глинську, де його і поховано.

 

Воювали мокротинці і на території інших областей. Михайло Гринцилінський, 1922 р. н., член ОУН спочатку служив у дивізії «Галичина», а відтак діяв у підпіллі на Тернопільщині, де й загинув у 1944 р. Разом з Михайлом Гринцилінським у дивізії «Галичина» перебував Іван Марцін (Цап), 1923 р. н. та Михайло Скіра, 1922 р. н.– їх доля невідома. Безвісти пропали Григорій Іванець, 1912 р. н. (його ще навесні 1941 р. большевики забрали на спорудження укріплень кордону Рави-Руської і він додому не повернувся), Степан Нюнька, 1922 р. н., який у листопаді 1939 р. за зв'язком ОУН намагався нелегально перейти німецько-радянський кордон, Петро Самотня, 1922 р. н., стрілець сотні «Чугайстра».

 

Проти більшовиків дружно встали представники ряду родин. Так, геройською смертю за волю України полягли три брати Михайло, Володимир та Іван Шевелії, Іван, Василь та Федір Пелехи. Із зброєю відстоювали свободу брати Григорій (1922 р. н.) та Володимир (1924 р. н.) Пахолки. Григорія у 1943 р. схопили фашисти і вивезли до Німеччини, але він утік, однак потрапив до рук гестапо і опинився у концтаборі в Янові. Курінний «Град» доручив членові ОУН Степанові Пужаку визволити Григорія. За допомогою української поліції завдання було виконано. Григорій дістався додому, звідки за батьковим благословенням пішов в УПА. Подальша доля Григорія невідома. Говорили в селі, що він воював на Волині. Його молодший брат Володимир відбув вишкіл української поліції у Львові, служив у сотні «Чугайстра», виконував спеціальні завдання, здебільшого на Яворівщині, ходив у розвідку. Загинув влітку 1945 р. у с. Жорниськах під Яновом. Там і похований на місцевому цвинтарі.

 

У большевицьких катівнях загинули Михайло Бродик, 1923 р. н., заарештований у 1945 р., Григорій Скіра, 1925 р. н., бунчужний УПА (сотня «Глухого»), схоплений енкаведистами у лютому 1946 р. і засуджений на 15 років каторги, Григорій Татомир («Пугач»), 1915 р. н., член ОУН, господарчий мокротинськї станиці, якого багнетом заколов конвоїр. 

 

Померли у Сибіру Іван Пелех, Андрій Радумський.

 

Пощастило витерпіти муки і повернутися на рідну землю Василеві та Іванові Павелкам (останній 1914 р. н., член ОУН, розпорядник друкарні «Прага», помер у Мокротині). Помер після відбуття покарання ще один Іван Павелко, симпатик ОУН. Така ж доля спіткала Федора Шурка, 1916 р. н., члена ОУН, мокротинського станичного, який після повернення із сталінських таборів жив у Львові, де й помер.

 

Великий вклад у національно-визвольну боротьбу мокротинців внесла родина вже згаданого Василя Завадки. У 1928 р. він став активістом сільського осередку «Просвіти», через два роки вступив до ОУН. Авторитет його був настільки великий, що без його участі в селі не відбувалася жодна політична акція. Він був одним із найактивніших мокротинців, які вели нещадну боротьбу з місцевими комуністами, за що ті винесли йому смертний вирок.

 

Чимало довелося пережити тій людині жахливих моментів у своєму житті. Мусив у 1939 р. одягати мундир польської армії, але при першій же нагоді дезертирував, однак це не врятувало його від німецького полону. Вийшов з неволі у 1940 р. Спочатку оселився у Ярославі, де відразу нав'язав контакти з підпіллям ОУН. Додому повернувся після вибуху війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Деякий час очолював українську поліцію, під крилом якої формувалися українські боївки самооборони, а згодом зайнявся тільки підпільною працею. У 1945 р. йому вдалось вирватися з рук НКВД, а через два роки у Сибір вивезли всю його родину: 70-ну маму Анастасію Завадку, двох сестер Настю і Дарку, та маленького племінника Бориса (старший Ігор утік і переховувався серед знайомих). Невдовзі у Кисельовську Кемеровської області померла мати, там же спочила і сестра Настя. Додому повернулася тільки сестра Дарка. Десять років більшовицької неволі витерпів молодший його брат Володимир Завадка.

 

У повоєнні роки масової депортації галичан, що було однією з форм політики геноциду щодо українського народу, яку проводили московські комуністичні верховоди та їх поплічники. Виконавцями цих каральних акцій були відбірні й вишколені військові формування справжніх мародерів, вихованих на ідеології класової ненависті до людськості. Діючи за наказом своїх зверхників, які відзначалися патологічною люттю, беріївські вихованці не зважали ні на що. Здавалося б, мала підстави уникнути жорстокої кари родина Дем'яна Нюньки, який був у 1939 р. депутатом Народних зборів Західної України. Правда, Дем'ян зрозумів, учасником якого фарсу йому, обдуреному більшовицькою демагогією, довелося бути, а тому згодом усілякими способами уникав «визволителів». Нюнька був чесною людиною і щирим патріотом України, у такому ж дусі виховував своїх дітей. Його дочки Марія та Одарка стали підпільницями, а сини Богдан – священиком, а Славко – гімназистом.

 

Жахливу репресовану акцію провели в нашому селі большевицькі сатрапи у перший день 1950-го р. У новорічне свято принесли окупанти у наше село нове горе: вивезли з рідних домівок п'ятдесят родин, в яких було багато маленьких дітей Того дня під прицілами автоматів прощалися з Мокротином Михайло Баня, Демян Босак, Парасковія Дуда, Марія та Олена Дідики, Іван Дружбляк, Петро Забава, Григорія Захарко Григорій та Федір Коти, Михайло Кучма, Федір Кунтий, Ілько Косик, Андрій Коваль, Ганна Левус, Катерина Лех, Олена та Пелагія Морози, Іван Павелко, Меланія та Марія Процайли, Ганна Плиса, Катерина П'ядик, Микола Рогуля, Василь Родик, Василь Скіра, Ганна Самотия, Павло Татомир, Михайло Химиця, Михайло Шпуляр та десятки інших земляків. Серед депортованих була і наша родина. Хоч і йшов мені в ту пору лише сьомий рік, однак добре запам'ятав, як усе відбувалося, відчув, на собі усю жорстокість большевицьких катів. 

   

Тієї морозної передноворічної ночі село мирно спало, не підозрюючи небезпеки. А тим часом до нього увірвалися зайди. Кілька разів гепнули знадвору у двері нашої хати. «Аткрывай немедленна!». Цей дикий крик розбудив усіх нас. Спросоння наша малеча (а було в нашій родині семеро дітей) залементувала. Тато пішов відчиняти двері. А за хвилину до хати вскочило кілька озброєних автоматами незнайомців. Старший з-поміж них підійшов до запаленої гасової лампи, витягнув папір і почав читати: «За пособничество ОУНовским бандитам ваша семья переселяется в аддальонные районы СССР...» Сабирайсь! Быстра!»

 

І стали оці нелюди нишпорити по хаті, виштовхувати нас на вулицю. Батьки і старші сестри поспіхом збирали сякі-такі пожитки. Всі одяглися, винесли пакунки, клунки – і прощай, рідна хато, прощавай, рідна земле. Важкі випробування чекали нашу родину: батька Пограничного Пантелеймона Федоровича, 1898 р. н., маму Пограничну (П'ядик) Анастасію Григорівну, 1908 р. н., сестер Марію, 1924 р. н., Дарію (Пограничну-Процайло), 1938 р. н., братів Степана, 1927 р. н., Михайла 1930 р. н., Ярослава, 1934 р. н., Богдана 1940 р. н., та мене, семирічного хлопчину.

 

До Жовкви із села вирушила довжелезна валка саней. Супроводжували її озброєні енкаведисти. У містечку всіх посадили на відкриті вантажівки й відправили до Львова у пересильну тюрму, що містилася на Замарстинівській, 9. Уже по дорозі до Львова багато благенько одягнених людей, особливо дітей, перестудилося, захворіло.

 

У тюрмі людей порозпихали по камерах. Нашу сім'ю загнали у загальну камеру. Розташувалися ми на двоповерхових нарах. Але тут не вистачало місця навіть для дітей. Тому мама, тато й наші старші спали на долівці, на клунках. Двері камери були замкнені, коридором ходив вартовий наглядач. Бруд, цвіль, брак повітря, сморід (у камері містилася бодня, так звана «параша», яка правила за кльозет... Винести й випорожнити цю бодню можна було тільки раз на добу). 

 

За ґратами «на Замарстинові» наша сім'я зустріла перший невольницький Свят-Вечір, відсвяткувала Різдво Христове...

 

Глянь оком щирим, о, Божий Сину, 

На нашу землю, на Україну...

 

Коляда-молитва таки звучала. Її не задушили грати, мури і колючий дріт. Українська душа – нездоланна.

 

Наприкінці січня серед ночі заскрипіли іржаві завіси камерних кованих дверей. Наказ – готуватися в дорогу. Закритими автами, «воронками» нас відвезли на залізничну станцію і позаганяли у товарні вагони. Додержували такого порядку: в один вагон добирали сім'ї, прізвище яких починалося на одну й ту ж літеру. У вагоні на літеру «П» помістили нашу і ще чотири сім'ї. По боках вагона – двоповерхові помости («нари») для спання. Посередині вагона – металева пічка «буржуйка» і, розуміється, комунальні вигоди («параша»).

 

При кожному вагоні – варта з озброєних енкаведистів. Двері вагона відчиняли тільки на великих станціях, і тоді нам давали воду і навіть потрошки репети. В Іркутську змінилася варта. Поїздка перетворилася на жахливу муку. Поки довезли нас до Комсомольська-на-Амурі, минуло майже півтора місяця.

 

У Біробіджані було відчеплені два вагони, а весь ешелон прибув до Комсомольська. Тут частину вивезених родин залишили розбудовувати «комсомольське» місто. Що за «комсомольці» будували це місто, гадаю, пояснювати нема потреби. Основна ж частина прибульців була розвезена по глухих лісових поселеннях й розміщена у бараках, де перед тим існували концтабори.

 

З вузлової станції Селіхін нас саньми повезли за 30 км до місця поселення. Візник, який прибув за нами, згодом розповідав, що місцевих жителів енкаведисти залякували тим, що «прієдут бандіти». Той чоловік сам під рядно заховав сокиру, на усякий випадок... Та коли побачив тих, за ким приїхав – маленьких дітей, жінок, літніх чоловіків, то йому стало соромно.

 

У бараках нас розселили так, що на одного чоловіка припадало не більше квадратного метра. Двоярусні нари, розбиті шибки, протяги. Одна пічка – «буржуйка» на весь барак. Отож, рятуйся, хто як може. Батьки, старші мої брати і сестри пішли працювати на лісозаготівлі. На спецпоселеннях примушували працювати підлітків і навіть дітей.

 

Найбільшим начальником у нас був комендант. Без його дозволу ніхто не мав права відлучатися з села. Раз на тиждень треба було підписуватися у спеціальній книзі і тим підтверджувати свою присутність. Умови праці каторжні, платня – символічна. Жінки, наприклад, обрубували сучки на повалених деревах, стоячи по пахви у снігу, або двигали тягарі на вантажно-розвантажувальних роботах. Моя старша сестра Марійка тривалий час розвантажувала і переносила з баржі мішки вагою 60 кг.

 

Харчування було вкрай погане, жили впроголодь. На нашу родину з дев'яти осіб видавали один буханець хліба – і більше нічого. Взяті з дому припаси давно закінчилися. Одному Господу відомо, як ми вижили. Пригадую, як мама сховала для мене, найменшого в сім'ї, маленький окраєць хліба.

 

Одного разу жінок погнали за 30 км копати картоплю. Моя мама прихопила з собою, для нас – голодних дітей, два відра картоплі. За це її мало не закатували. Змилостивилася над нею дружина коменданта, яка фактично врятувала маму. Перебираючись у брід через холодну широку річку, вона усе ж принесла голодним дітям картоплю. Це трапилося в жовтні. На превелике диво мама не захворіла тоді.

 

Через недоїдання багатьох наших людей чіплялися хвороби – «куряча сліпота», цинга, інші недуги. У глухій тайзі на чужій холодній землі з'являлися одна за одною українські могили. Та, незважаючи на жорстокі умови, трималися українці відчайдушно, гуртувалися навколо сильніших. Їх провідником став Володимир Семків, добрий, розважливий, розумний молодий українець. Большевицькі наглядачі розправилися з ним у 1955 р. Його звинуватили в антисовєтській пропаганді і ув'язнили на п'ять років.

 

Велику духовну підтримку нашим поселенцям надавали священики. Пам'ятаю отця Панчишина із Жовкви. Це завдяки його мужності й наполегливості стали систематично відправлятися Богослужіння. За нашим християнським обрядом проваджали покійників, хрестили новонароджених діток.

 

Отець Панчишин сердечно опікувався дітьми та підлітками, дбав про наше релігійне виховання, за що ми на все життя залишилися вдячними йому.

 

На поселенні відзначалися українські свята, наша громада дотримувалася обрядів і звичаїв. Молодь збиралася вечорами, колядувала, щедрувала, співала пісень. Поняття «заборонені пісні» – не існувало, і слів з пісень не упускали. Знайшлися аматори, щоб грати у виставах «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля» та інших.

 

Після 1956 р. настав час так званої «відлиги», деяким родинам дозволили повернутися в Україну, але їх там не «прописували». Їм відповідали стандартно: «Езжай туда, откуда приехал». 

 

Декому видали паспорти, де зазначалося: «выдан на основании справки...» Працівники міліції знали: таке записують у паспортах, одержаних тільки репресованими. Це було тією дискримінаційною відзнакою, що служила підставою для утисків і переслідувань. Згідно з таємними службовими інструкціями чинилися всілякі перешкоди у вирішенні таких важливих справ, як «прописка» (дозвіл на проживання), одержання помешкання, працевлаштування, вступ у середні, спеціальні та вищі навчальні заклади. У довідках, які видавали політв'язням, зазначалося: «Без права проживання в западных областях Украины».

 

Після майже десятирічного листування з Верховними судами СССР та УССР нарешті у 1964 р нашу родину реабілітовано з поверненням конфіскованого майна або його вартості. Однак місцева большевицька влада ні майна, ні будівель не повертала. Та й власне кажучи, повертати не було чого. Депортація, як правило, чинилася по-злодійськи, і все цінне добро розтягувалося. Наші будівлі хтось займав, а дещо було розібрано під час колективізації. То ж довелося важкою працею знову обживатися на рідній землі. 

 

Минули десятиліття. Збулася мрія багатьох поколінь українців мати свою незалежну державу. Зовсім інакше ми тепер себе почуваємо, хоч і проблем не бракує. Та час від часу минуле нагадує про себе незагойними ранами, болючими споминами.

 

У 1992 р. мені випала нагода під час проведення Днів української культури на Зеленому Клині в складі делегації побувати в місцях нашого поселення. Після завершення офіційної частини залишився ще на тиждень, щоб відвідати могилу брата Ярослава, який трагічно загинув у 1955 р. 

 

З допомогою своїх однокласників, українців із Львівщини (а їх там троє залишилося) дістався тих місць у тайзі, де колись було наше село. Враження гнітюче. Там, де стояли наші бараки, де був цвинтар, все у молодій парості, вкрите «русскими березками» На занедбаному кладовищі ледь розшукали дорогі могили. Земляки зробили металеву таблицю з написом «Тут поховані жертви сталінсько-большевицького режиму, депортовані із Західних областей України в 1950 р.» і закріпили її на вмурований металевий стовп. Як могли, так впорядкували могили. 

 

Через 37 років тлінні останки брата Ярослава ми перевезли в Україну і перепоховали у Мокротині поруч з могилами батьків, виконавши останній заповіт матері. 

 

Скільки їх, невинних жертв московського тоталітарного режиму, навіки упокоїлися на чужині? Хто догляне їх могили? Чужинець? Не вірю... Ми? Так. Ми зобов’язані! Не маємо права забувати героїв, наших земляків, які поклали на вівтар своє життя, вірячи у краще майбутнє України. Вічна їм пам'ять!

18 січня 1918р. на зборах студентів Київського університету Святого Володимира та Українського національного університету ухвалено рішення створити Студентський курінь імені Січових Стрільців.

Студентський Курінь Січових Стрільців — допоміжний курінь який був організований при курені Січових Стрільців на початку січня (за н.ст.) 1918 року для боротьби проти більшовиків та охорони ладу та спокою в місті Києві. До нього записалися учні і студенти київських гімназій, інститутів та університетів.

Бойовий склад куреня мав налічувати до 250 осіб, проте друга сотня не була сформована, і з однією сотнею у складі курінь налічував 120 осіб.

У бою під Крутами у січні 1918 року Курінь втратив вбитими, пораненими і полоненими 74—81 осіб.

Студентський курінь був сформований на початку січня 1918 року з метою охорони ладу та спокою в місті Києві. До Студентського куреня записалися переважно учні-гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії та студенти Українського народного університету. Були там і представники Політехнічного інституту, Київського університету ім. Св. Володимира, Комерційного інституту, 1-ї Української гімназії ім. Т. Шевченка.

Очолював його кадровий старшина-кіннотник підосавул Нестор Король. Курінь складався з однієї-єдиної сотні, оскільки 2-га сотня через брак часу так ніколи і не була сформована. З Київського кадетського корпусу до розпорядження командира куреня було направлено вихователя полковника П. Сварику (брата генерала-хорунжого Армії УНР Василя Сварики), який мусив допомагати студентам як у військовій справі, так і психологічно. На посаду командира 1-ї сотні було призначено старшину воєнного часу підосавула Андрія Омельченка (студент Українського народного університету), його заступником — гімназиста 2-ї гімназії, що встиг побувати на фронті, прапорщика Павла Кальченка. Це був увесь старшинський склад Студентського куреня.

Перша сотня куреня у складі 120 вояків під командуванням сотника Андрія Омельченка брала участь у боях під Крутами; залишки того куреня були включені до складу Гайдамацького Коша Слобідської України.

Джерело. Курінь студентів Січових Стрільців // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — 1960. — Т. 3, кн. VI : Літери Ком — Ле. — С. 799. — 1000 екз.

Для пропаганди Української музичної культури за кордоном на доручення С. Петлюри у січні 1919 р. була заснована Українська республіканська капела під керівництвом відомого диригента та композитора Олександра Кошиця.

Щойно створена Капела відправилась у європейське турне, яке принесло колективу шалений успіх і всесвітнє визнання. У 1919 році на концерт хору в Парижі потрапив знаменитий американський імпресаріо та бізнесмен Макс Рабінов і був хором надзвичайно захоплений.

Майбутній імпресаріо народився в 1877 році, у єврейській родині в Могилеві. У 1892 році його сім’я емігрувала до Сполучених Штатів. Там Рабінов відкрив власний бізнес у сфері американо-російської торгівлі, потім заснував магазин музичних інструментів у Чікаго; був одним з організаторів Чіказького філармонійного оркестру та Бостонської оперної компанії. З 1910 року він займався пошуком оперних та танцювальних талантів як в Америці так і за кордоном. Саме Макс Рабінов презентував американській публіці російську балерину Анну Павлову та Російський Імператорський балалаєчний придворний оркестр. Після Першої світової війни, у Парижі, саме Рабінов надавав економічні консультації урядам молодих держав, що постали на руїнах Російської імперії, зокрема й Українській Народній Республіці.

У 1922 році імпресаріо вирішив представити в Америці і Український Національний Хор. З цієї нагоди в Нью-Йорку було випущено буклет великого розміру з фотографіями Хору та лібрето деяких пісень. Американська публіка надзвичайно прихильно сприйняла українську капелу, якою керував «диригент у козацькому костюмі». Але у цього тріумфу була невеличка цікава передісторія:

«Десь в березні 1922 року, – згадував один з учасників Хору, – з одного німецького міста, де ми тоді співали, по справах Хору виїхав до Берліна проф. Г. Тучапський. Проходячи по вулиці, несподівано побачив М. Рабінова. — Що ви тут робите? – питає Тучапський Рабінова.

— Та от їздив по Європі та й шукав Український Хор, щоб забрати його до Америки.

— Ну, то якраз добре трапили, – каже Тучапський, – ми якраз тут.

— Як то? – здивувався Рабінов. – Я вже знайшов його у Франції і завтра мій представник має підписати з ним контракт. Адже на чолі Хору тепер уже не Кошиць, а Кучерів. Але коли тут є Кошиць, то покажіть мені його.

— Я телеграфую до Кошиця, щоб він приїхав негайно до Берліна, й завтра вранці ви його побачите.

На ранок відбулася зустріч Кошиця з Рабіновим, і впродовж кількох днів був підписаний контракт на Сполучені Штати Америки, куди Хор має виїхати в вересні. Отже – щасливий випадок!»

Після тріумфального виступу у Нью-Йорку Рабінов організовує турне хору Кошиця Сполученими Штатами, а потім і Латинською Америкою. Під час виступу Капели на Пласа де Торос в Мехіко 26 грудня 1922 року було зафіксовано світовий рекорд кількості присутніх – 32 тисячі! А Президент Мексики, однорукий генерал Обрегон, сказав: «Я вперше пошкодував, що не маю другої руки, щоб аплодувати вам».

Джерело інформації

Сотня проти бригади. Юрій Лопатинський — Лев Шанковський (Бій сотні УПА „Галайда І" проти бригади московитів на Жовківщині).

Для збільшення натисніть на зображення

*****

Загальна ситуація:

Війна наближалась до кінця. 12 січня 1945 року, з сандомирського фронту рушили до офензиви армії 1-го Українського Фронту, що ними командував маршал Г. С. Конєв, а за ним пішли й інші „фронти". Ця офензива закінчилась здобуттям Берліну та капітуляцією Німеччини.

Восени та взимі 1944/45 року большевики намагались зліквідувати український повстанський рух, кидаючи до боротьби головно „стрибків", відділи червоних партизан (так звані „червоні мітли") та загони „сталінських дітей", що складались із безпритульних та "урків". Але відділи УПА не тільки, що видержали удар цієї „першої хрущовської офензиви", але ще й завдали большевикам поважних втрат1. Доручення Сталіна покінчити з українським підпіллям до 15 березня 1945 року, що його повторив у своїй тайній інструкції секретар Волинського Обкому КП(б)У, І. Профілатов в лютім 1945 року, не виконано. Як виглядала тодішня ситуація на західніх українських землях, і як дуже большевики боялись українського підпілля — найкраще видно з одного вірша Ростислава Братуня2. Це був час, згадує Братунь, коли „банди" „заповзали в ліщини" й большевицьким загонам на кожному кроці зустрічались:

Направо — засада,

Наліво — засада,

А прямо поїдеш — кінець.

І б'ють по колесах,

А ми проїжджаєм

Крізь ніч,

Крізь смертельний свинець ...

Ворог:

Дізнавши поразки в першій офензиві проти УПА, Хрущов постановив підтягнути тим разом більші сили, бо побачив, що льокальними ґарнізонами НКВД, чи відділами „Червоної Мітли" та „Стрибками" він ради не дасть. Тому з Волині стягнено нові бригади Внутрішніх Військ (ВВ) НКВД, які почали вивантажуватись у Красному, Заболотцях, Ожидові та Бродах. Висівши на місцях призначення, вони п'ятьма колонами почали марш на захід. В Жовкві і в Жовтанцях вивантажилась одна Бриґада ВВ НКВД, для прочистки Туринського Лісу, а в Камінці Струмиловій інша, для прочистки радванецьких лісів. Було ясним, що большевики рішили зліквідувати УПА у Львівській Області і з тією метою створили кордон вздовж границі Волині, який мав унеможливити відступ відділам УПА на Волинь.

Сили УПА у Львівській Області:

Львівська Область була Військовою Округою ч. 2, „Буг", та ділилась на Тактичні Відтинки. На терені цієї области були такі частини УПА: 

Тактичний Відтинок 1, „Холодний Яр", з базою на Янівському полігоні 3 сотні „Холодноярців" та 2 сотні „Галайда І", „Галайда

II" з базою в Туринських лісах — Жовківщина. 

Тактичний Відтинок 2, 3 сотні „Дружинників" з базою в радванецьких і брідських лісах, а крім цього сотні: „Кочовики" (Радехівська сотня), „Пролом" (Кам'янецька сотня), „Тигри" (Сокальська сотня).

'

Тактичний Відтинок 3, з базою в Гологорах, курінь УПА Максима плюс 3 сотні новобранців.

Разом у Військовій Окрузі „Буг" було 17 сотень силою 3.400 чоловіка.

Перебуваючи в Україні, в 1944— 1945 році, Ю. Лопатинський мав нагоду побувати в Львівській Області, де разом з Головним Командиром УПА ген. Тарасом Чупринкою, брав участь у відправі Обласного Проводу Львівщини. Після відправи Лопатинський їздив по Області і мав нагоду особисто переконатись про високий моральний та бойовий стан відділів УПА в цьому терені. З сотнею Перемоги зустрівся він щойно в травні 1945 року, з нагоди переходу совєтсько-польського кордону.

Бій і прорив сотні Перемоги:

Сотня „Галайда І", що нею командував сотенний Перемога, складалась із трьох чот, з ланок: кулеметної і гарматної та роя розвідчиків. В цілому сотня нараховувала 167 чоловік. На кожний рій припадало по два кулемети, а ланки: кулеметна і гарматна мали по чотири кулемети. Разом було в сотні 26 кулеметів, в тому два німецькі М42. Стрільці були озброєні в кріси та револьвери різного походження. Сотня складалася з молодих хлопців, що були добре вишколені та здисципліновані. Сам Перемога — це теж був „старий вояк", який пройшов повний вишкіл у „Соловію" та належав до старшин, які були співтворцями УПА. Чотовими були теж колишні „соловії", або вихованці підстаршинських шкіл УПА. В другій половині березня 1945 року сотня Перемоги прибула з радванецьких лісів в Жовківщину та закватирувалася в селі Верини, сім кілометрів на північний схід від Жовкви. В селі сотня перебувала через ніч, а над раном виходила до лісу, щоб не дати большевицькій розвідці даних про місце перебування сотні. Дня 21 березня розвідка повідомила сотенного про вивантаження більших ворожих сил в місті Жовкві. В сотні заряджено гостре поготівля і стягнено поодинокі рої з кватир. Крім військової розвідки вислано ще й цивільну розвідку з організаційної сітки, щоб знати докладніше про рухи ворога. Під вечір розвідка донесла, що большевики обсадили заставами Туринський ліс, та зайняли села Зіболки і Передриміхи Малі та посуваються в сторону села Жовтанецька Воля, що є чотири і пів кілометра на південний схід від села Верини. Заряджено алярм та вимарш сотні до лісу. Було ясно, що ворог підготовляє облаву на ліс Зібольщина, що простягається на південь від села Верини, між Жовквою і Камінкою Струмиловою. 22-го березня, над ранком, командир Перемога враз із чотовими вибрав становища для сотні та наказав окопуватись. Становища вибрано на південь від села Верини, приміщуючись у малих гайках, а не в головному лісовому масиві. Перемога надіявся, що большевики, перешукуючи ліс, можуть не звертати уваги на малі гайки, що з огляду на вчасну пору року не були ще покриті листям. Вибрані Перемогою становища мали догідне поле обстрілу: відкриту поляну на північ і північний схід, а низький зруб на схід. Сотня зайняла становища так: чота Лісового зайняла відтинок на північ, себто на село Верини, звідки сподівались найскорше ворога, чота Ігоря — на схід, в напрямі на Жовтанецьку Волю, а чота Сивого — на північний схід, в напрямі села Передриміхи Малі. Решту сотні угруповано в глибину, як резерву.

Стало розвиднятись. Якась смертельна тиша панувала в лісі. Стрільці лежали тихо, вдивляючись у ліс. Видно було по обличчях, що хлопці бояться. Перемога наказав строгу мовчанку та заборону стріляти без наказу. Вогонь мав бути відкритий лише тоді, коли большевики налізуть на становища, і то у віддалі 20 кроків. Стріляти до цілей лише тоді, коли видно їх точно і ясно.

Щойно біля п'ятої ранком большевики почали акцію. В лісі заклекотало. Чути було поодинокі постріли та крики наступаючих большевиків. Нараз на поляну вийшла з лісу розстрільна большевиків та почала йти поляною. Все завмерло. Хлопці притаїлись в окопах і було лиш чути шурання ніг большевиків. Розстрільна пройшла поляну, залишаючи гайок, обсаджений повстанцями. Вигуки большевиків почали чимраз більше віддалюватись. Хлопці полегшено відітхнули. Але десь біля одинадцятої години ранку крик ї стріли большевиків почали знову наближатись до становищ сотні. На поляну вийшла розстрільна около п'ятдесят большевиків та почала йти просто на гайок. Стрільці насторожились, можна було бачити, що дехто тихенько щось під носом шептав, мабуть, молились. Розстрільна большевиків чимраз ближче підходила до гайку. Перемога побачив, що тим разом таки треба буде прийняти бій. Коли розстрільна зблизилась на 25-20 кроків, він дав наказ: „Вогонь!" Посипались крісові постріли та заклекотіли кулемети. В один мент — і розстрільної не стало, її змело неначе гураґаном. Настала хвилина тишини, в якій чути було лише зойки ранених. Та це не тривало довго, бо з лісу вискочила друга розстрільна і пішла в наступ. Знову наказ: „Вогонь!" і знову не стало розстрільної.

По цих двох наступах, ворог зайняв становища і почав обстрілювати густим вогнем становища сотні. Видно, большевики стягалися з лісу на місце сутички та замикали перстенем становища сотні, бо стріли почали падати густо із усіх боків. По якомусь часі, большевики знову пішли в наступ, який сотня відбила. Большевики побачили, що атака — через поляну навпростець — наносить їм величезні втрати, тому повели наступну атаку через зруб, на відтинку чот Ігоря та Сивого. Атака була дуже нагальна. Лава за лавою бігли з криком „Ура!", „За родіну, за Сталіна!", прикриваючи рукою очі. Перевага ворога була така велика, що, здавалося, що кулемети стріляють запомалу. Ось большевики вже перед самими становищами і, здається, що котрийсь із них зловить рукою за цівку скоростріла. В одному місці вже навіть кількох вдерлось у становища повстанців. Зав'язався рукопашний бій. Перемога кинув на допомогу кулеметну і гарматну ланки. Хлопці підбігають до становищ, стріляючи на ходу.

їхній вогонь заломив лаву атакуючих. Большевики почали втікати назад, але мало кому пощастило добігти до зруба. Відкинувши цю найкритичнішу атаку, Перемога залишив ланки в чотах Ігоря і Сивого, не маючи вже нікого в резерві, а сам перейшов з лівого крила на середину між чоти Ігоря і Сивого.

Большевики стріляють, але атаки вже не повторюють. Панує якась релятивна тиша. В сотні є ранені, ранений і сам Перемога. Хлопці, хоч і втомлені, але вдоволені успіхами у відбитті дотеперішніх атак, піднеслись на дусі. Минула година третя по полудні. Сонце клонилось до заходу і тіні дерев на поляні щораз більше видовжувались. Командир Перемога висилає зв'язкових до чотового Лісового та Сивого з наказом приготовитись до прориву. Знаком до прориву буде відкриття нагального вогню чотою Ігоря, що залишиться на становищах і своїм вогнем допоможе двом іншим чотам прорватись. Після прориву чоти Лісового й Сивого мають вдарити по задах ворога і в цей спосіб допомогти чоті Ігоря зробити прорив. Після прориву чоти мають зібратись за дорогою Зіболки—Жовтанецька Воля, біля горба число 252.

Під вечір большевики почали з новою силою обстрілювати становища сотні. Крім крісового та кулеметного вогню почулись сильні вибухи, і мінометні стрільна зі свистом почали перелітати понад становищами сотні. Большевики отримали міномети і почали приготовляти новий наступ. Почувся крик „Ура!" і нові хвилі большевиків побігли в атаку. Закипів наново бій. Хлопці пражили по них, мов навіжені, і примусили завернутись. Відступивши, большевики наново почали обстріл мінометами. На щастя, вогонь не був дуже цільний, та все ж таки він спричинив смерть кількох стрільців.

Почало смеркати. Перемога бачив, що довше видержати не буде сили, тим більше, що большевицькі міномети поволі встрілюються в ціль, і тому постановив, не чекаючи ночі, негайно робити прорив. Згідно з попереднім наказом чота Ігоря відкриває вогонь, до прориву зривається чота Сивого і з грімким „Слава!" кидається на большевиків, що займали становища на зрубі. За ним зривається чота Лісового і з окликом біжить через поляну до лісу. Большевики, мабуть, не сподівались цієї атаки, їхня розстрільна на зрубі заломилась. Чота Сивого уже увірвалася на зруб і гонить большевиків перед собою, а й чота Лісового вже перебігла поляну і опинилась у лісі. Звідтіль чути її крики „Слава!", бо обі чоти вдарили по тилах большевиків. Це використовує чота Ігоря і йде в прорив. Стрілянина й крики „Слава" лунають уже по всьому лісі. Постав страшний заколот: большевики, думаючи, що це прийшли на допомогу нові відділи УПА, починають панічно втікати. Перемога, що йшов до прориву з чотою Сивого, збирає чоту і йде на умовлене місце. Помалу починають стягатися і стрільці з чоти Лісового. На умовленому місці — короткий відпочинок та перев'язка ранених. Ранений також є чотовий Сивий. Вислано стежі. Стрільці з чоти Лісового, що прибули на місця збірки повідомили, що у прориві впав їхній чотовий Лісовий. Бракує теж багато стрільців. Всі дещо приголомшені, але щасливі, що вирвались з окруження. Настала ніч, а чоти Ігоря дальше немає. Одна зі стеж привела на місце постою дві чоти із сотні „Галайда II", які чуючи стрілянину в лісі, підсунулись ближче для здобуття язика. Обі чоти прилучились до відділу Перемоги та після півночі, взяши 12 ранених, рушили маршем на північ, аж під давній сокальський кордон, у Радехівщину, де два дні сиділи в лісі, не заходячи до жодних сіл. У цьому часі большевики ганялись за сотнею в Жовківщині, перешукуючи ліс „Сто Моргів" коло Мостів Великих. По трьох днях Перемога вернувсь із відділом назад на місце недавнього бою. Після прориву чота Ігоря загналась аж під село Дальнич і щойно пізніше долучилась до сотні.

В травні 1945 року, з доручення Головного Командування УПА, Ю. Лопатинський відійшов на Закерзоння, де разом з поручником Емір Корою (Богдан Гвоздецький) мав перевести розмови з представниками Головного Командування польської АК. Провідник Львівської Области Золотар спрямував його в район Рави Руської, де перебувала сотня Перемоги, що йшла на Закерзоння для відпочинку. Сконтактувавшись у Равщині з тамошнім проводом Лопатинський легко відшукав сотню. Зустріч була дуже сердечна. Багато старшин і вояків він знав особисто ще з т. зв. „Солов'я". По двох днях він з сотнею Перемоги перейшов совєтсько-польський кордон. По дорозі сотенний Перемога оповідав йому про свій бій у лісі Зібольщина.

Вернувшись назад на місце бою, оповідав командир Перемога, вони довідались від місцевого населення більше деталів про свій бій. Селяни оповідали їм, що большевики реквірували з довколишніх сіл вози для транспорту ранених та вбитих. Вони заподали, що було вбитими та раненими понад 900 большевиків (насправді втрати цієї бриґади, за провіреними вістками виносили біля 480 осіб). Всіх 38 старшин, що впали в цьому бою, поховано з великою парадою на ринку в Жовкві. Штаб бриґади, в часі бою, був у селі Жовтанецька Воля та мав телефонічний зв'язок з фронтовою лінією. Амуніцію, для бойової лінії, довозили селянськими фірами з Жовкви. Був момент, казали селяни, що большевикам не стало було амуніції, і якщо б у той час сотня була вдарила по них, то напевно була б їх прогнала.

На наступний день генерал, що командував облавою, приїздив у супроводі багатьох старшин на поле бою і оглядав становища сотні. Дальше оповідав командир Перемога, що його сотня відбила одинадцять большевицьких атак на становища сотні й втратила 40 старшин, підстарший і стрільців, але головно від мінометного вогню та під час прориву. Найбільше стрільців впало із чоти Лісового, що мусіла прориватись поляною до лісу.

Побувши один тиждень із сотнею, Ю. Лопатинський розпрощався з ними та відійшов до місця постою Провідника Закерзоння — Ярослава Старуха. Сотня Перемоги перебувала на Закерзонні три місяці, а опісля вернулася на Жовківщину.

Висновки:

Бій сотні проти бриґади? Втрати цієї бриґади, що втричі перевищали особовий склад повстанської сотні, що відбивала атаки бриґади? Все це виглядає доволі фантастично, але, тим не менше, — це твердий факт і такий бій відбувся вчасною весною 1945 року на Львівщині. Бої цього роду належать до тисячі й одної несподіванок партизанської війни, яка не може вкладатись в рамці твердих і незмінних „правильників" та тактичних канонів. Так теж і у випадку бою сотні УПА Перемоги („Галайда І") проти бриґади ВВ НКВД рішали чинники, які є відсутні в нормальних тактичних ситуаціях і на ці чинники бажаємо вказати в закінченні нашого огляду.

Отже, перш-за-все, ідейність вояцтва, — це один із рішальних факторів власне у сутичках і боях „малої" партизанської війни. Партизан знає, за що він воює і за що він, кожної хвилини, може скласти своє життя. Ця свідомість дає йому величезну перевагу над противником, який густо-часто тієї свідомости не посідає. Існуванням цієї свідомости можна було пояснити перемоги партизанських загонів над переважаючими і краще озброєними та вишколеними відділами німецької армії на полях України, Польщі, Югославії тощо.

У лісі Зібольщина молоді добровольці — повстанці з сотні УПА Перемоги мали також безсумнівну ідейну перевагу над противником, який у своєму рядовому складі цілком не був заінтересований у поборюванні УПА і не бажав даремне гинути в боях проти повстанців за неясну собі справу. Аннали історії УПА знають численні випадки, що червоноармійці, навіть з ВВ НКВД, відмовлялись воювати проти УПА, а випадки допомоги для УПА зброєю чи амуніцією були доволі часті. Восени 1944 року (ЗО. IX) заломалась атака 18-ої бриґади ВВ НКВД на становища куреня УПА „Сіроманці" (к-р Дмитро Карпен-ко-Яструб) у лісі біля Унева (Перемишлянщина). У цьому бою, „Сіроманці" відбили 22 атаки бриґади, бо кожного разу розстрільна наступаючих большевиків заломлювалась і большевики кидались до втечі, як тільки починали грати повстанські кулемети. Подібний стан існував теж у лісі Зібольщина, де большевики атакували нерадо, їхні атаки заломлювались і большевицькі бійці легко піддавалися паніці. Беручи це на увагу, не можна дивуватись, що військова думка Заходу щораз більше схиляється до переконання, що в майбутньому світовому конфлікті, чималу ролю відіграватимуть ідейно-озброєні партизанські загони, які може й рішатимуть про вислід цього конфлікту.

Очевидно, немає теж сумніву, що тактичні промахи командування большевицької бриґади причинились чимало до її поразки. Перш-за-все, вони виникали з традиційної російської тактичної настанови, що, не рахуючись з життям вояка, вважає доцільним рішати вислід бою масою, без огляду на можливі втрати. Російська воєнна історія знає чимало випадків, що генерали кидали на безцільний убій свої солдатські маси і ми знаємо навіть опінію маршала Жукова (висловлену в розмові з ген. Айзенгавером), що краще розміновувати заміновані поля пустивши на них стрілецьку дивізію, як дивізію танків, мовляв, танки для цієї цілі закоштовні. Тактичний канон: „жизнь солдата — капєйка" причинилась до поразки в бою в лісі Зібольщина.

Бажали закидати сотню УПА „шапками" і знищити її „масою" своїх солдатів, а натрапили на холоднокровного, добре озброєного і рішеного на все противника, який прийняв большевицькі розстрільні цільним і влучним вогнем на недалеку віддаль з добре обраних становищ. Звичайно, большевики могли легко знищити окопану сотню мінометами, але, власне, цих мінометів на початку бою не було: большевики вибрались на облаву лісів із самими стрілецькими частинами (мінометний батальйон органічно входив до складу бриґади ВВ НКВД з 4 стрілецьких батальйонів). І вибираючись на облаву до лісу, залишивши мінометний батальйон у Жовкві, большевицьке командування, мабуть, не рахувалося з можливістю натрапити в лісі на реґулярну сотню УПА, озброєну численними кулеметами. Факт доволі несподіваної зустрічі з таким противником мусів вплинути неґативно і на рішення большевицького командування (неясність положення, невідомий противник) і на дух та настрої большевицького вояцтва. Вміле маневрування сотні в часі прориву могло внести дальше замішання серед противника, який не міг сподіватися атаки очайдухів з гайку і мусів прийняти їх появу на своїх тилах, як прибуття нової допомоги. А втім, ця допомога (сотня УПА: „Галайда II") таки дійсно наближалась на поле бою.

Представлені нами моменти були власне причиною, чому бій у лісі Зібольщина закінчився перемогою повстанців. Своє псевдо „Перемога" сотенний отримав власне за цей бій. Його сотня відбила всі атаки переважаючих большевицьких сил і вийшла з окруження проривом, вдаряючи по перстені окруження в найдогіднішому для себе місці й часі. У цьому прориві одна з чот сотні (Ігоря) відступила в напрямі на м. Мости Великі, стягаючи головні сили облави на себе і даючи цим змогу сотням „Галайда І" і „Галайда II" відступити до сокальського кордону. Дещо пізніше чота Ігоря долучилась майже без втрат до своєї сотні. Сталось це тому, що в боротьбі проти большевиків, УПА мала ще один козир на своєму боці, який стараються заперечити большевики, але який щиросердечно визнає ген. Іґнаци Блюм, польський дослідник боротьби УПА3. Цим козирем була повна підтримка українського народу для своєї УПА постачанням, розвідкою, охороною. Власне серед українського населення Жовківщини чота Ігоря зникла, як під землею і вийшла щойно тоді, коли її сотня вернулася назад на старі місця постою. Без підтримки українського народу, УПА не могла б існувати й боротись проти переважаючого противника впродовж багатьох місяців і років.

___________________________________

1 В Польщі появилася книга спогадів М. Куніцкого, поляка — командира сов. партизанського загону ім. Сталіна, що в 1944—1945 воював проти УПА в Дрогобиччині та Львівщині. Див. М. Куніцкі, Памєнтнік Мухи, Варшава 1959, Вид. Міністерства Оброни Народовей, стор. 438. Спогади ці відкривають повністю підступні і злочинні методи, що їх большевики стосували в боротьбі проти УПА. Див. Любомир О. Ортинський, „Офіційна польська документація про нищення українців", „Свобода", ч. 16, 26 січня 1960 р., стор 2. 

2 „Пісня комсомольців 1944 р." у збірці „Я — син України", Київ 1958, стор. 111—113.

3 Іґнаци Блюм, ген. бриґ. мґр. „Удзял войска польскєґо в вальце о утрвалєнє владзи людовей", Войскови пшеґльонд гісторични, IV, І, Варшава 1959, стор. 16.

Забута Українська Колядка 1927 р.

Для збільшення натисніть на зображення

Бій УПА з московитами у селі Горожанка 9-10 січня 1945 року. Пам'ятаймо...

Село Горожанка на фото 1915 року

" ред - допис даю мовою оригіналу автора"

*****

9 січня

атака НКВС (1600 військовослужбовців) під час переходу в інший район на групу ВО-2 УПА-Захід – сотня «Жубри-1» (командир Петро Чемерис-Горлоріз-Дир, 72 воїна), сотня «Ведмідь» (командир Петро Лагода-Громовий, сотня кущбоївок (командир Василь Росяник-Водяний) – в селі Горожанка Велика Миколаївського району Львівської області (бій протягом всього дня, атаки НКВС за підтримки 3 танків та 2 літаків, прорив з оточення, знищені 304 [за свідоцтвами про смерть – 104?] військовослужбовця, у т.ч. майор і каптан, спалені 11 [9?] вантажних автомобілів, легкий танк, бронеавтомобіль [2?], при прориві загинули 20 [27?] воїнів УПА, в т.ч. політвиховник [курінний?] «Юрій-Віщун», і поранені 20 воїнів УПА)

Офіційна радянська версія:

13 января 1945 г. Совершенно секретно.

Из Киева Москва, НКВД СССР - товарищу Берия Л. П.

… 9-10 января с. г. силами 42-го мотострелкового полка и маневренной группы 88-го, 89-го погранотрядов продолжалась операция по ликвидации банд УПА, оперировавших на стыке Шерецкого района Львовской области и Комарновского района Дрогобычской области.

Обнаружив 9 января банду численностью до 300 человек на окраине села Горожан-Вельке, войсковая группа окружила ее и в результате решительных действий полностью разгромила.

Все бандиты были одеты в форму офицеров Красной Армии. Банда имела кличку «Журба» и передвигалась из Карпат.

На поле боя подсчитано 204 трупа убитых бандитов.

Захвачены трофеи: огнеметов - 1, крупнокалиберных пулеметов - 1, ручных пулеметов - 5, ПТР -1, винтовок -19, пистолет -1, гранат - 90, патронов - 3000, мотоцикл - 1.

В тот же день на восточной опушке села оперативной группой мотополка и 88-го и 89-го погранотрядов была окружена банда численностью до 100 человек. В результате боестолкновения убито 63 бандита.

На поле боя подобраны трофеи: ручных пулеметов - 2, автомат - 1, винтовок - 10, гранат - 91, патронов - 2020.

Наши потери: убито 4 рядовых бойца, ранено - 12, в том числе 1 офицер. Бандитами из ПТР подбита бронемашина и выведены из строя две автомашины. Шоферы и башенный стрелок ранены. В результате обстрела бандитами самолета, с которого велось наблюдение за полем боя, смертельно ранен летчик- наблюдатель.…

НКВД УССР Рясной.

ГАРФ, ф.9401, оп. 2, д.92, л.138-140.

Версія УПА:

Був третій день Різдвяних Свят 1945 р. Перша сотня куреня «Зубри» по цілоденному марші відпочивала на присілку Паленики. Всі спали, по присілку ходили тільки стежі, а по краях стояли стійки.

О год. 6-ій рано стійкові зголосили, що гостинцем Горожанна Велика – Колодруби їде 19 авт. По оголошенні, сотенний зарядив поготівля і за 20 хвл. сотня машерувала до лісу.

Коли ми зближалися до хутора Крушенець, на нас посипались густі ворожі стріли. Тут вже була більшовицька застава, яка пропустивши першу чоту, вдарила вогнем по другій чоті. Сотня заняла становища і сильним вогнем зліквідувала ворожу заставу.

Одна чота була вже в лісі, а наших дві чоти почали посуватися долинами коло присілка Галицьке в напрямі с. Горожанна Велика. Коли ми прийшли до села, більшовиків в селі ще не було. Зразу сотня заняла оборонні становища на Смикові (західний край села).

Перша чота заняла оборону з півночі, друга чота з півдня. Смиків лежить на схилі горба, який простягається з півдня на північ, тому для забезпечення своєї оборони чотовий вислав дві застави в південному напрямі, одну в силі 5 стрільців на віддалі 100 м. другу в силі двох роїв на віддалі 300 м. Коли чоти замикали оборону, зорці донесли, що дорогою Гуменець – Горожанна В. їде 9 авт большевиків. Назустріч їм пішов стрілець Циган, озброєний в ПТР. Недовго по його відході ми почули грубі стріли та довгі кулеметні серії. Це – стріляв Циган з ПТР і наша передня оборона атакувала большевиків. Коло год. 10 рано почався бій. Авта, якими їхали большевики з Гуменця, знищила передня застава, а большевики заняли становища. На допомогу їм постійно прибували свіжі підкріплення. Большевики наступали з північного сходу. В той час з західного краю оборони донесли, що дорогою Грімно – Горожанна їде два авта большевиків. Стр. Циган побіг скоро в той напрям. Двома цільними стрілами знищив він і ті два авта. Тоді по цілій нашій обороні большевики відкрили сильний кулеметний і мінометний вогонь. Горою над нами кружляли ворожі літаки, які приземлюючись обстрілювали сильним кулеметним вогнем наші становища. Ми відкрили вогонь по літаках та примусили їх піднестися високо вгору. Ми мусіли заняти становища за будинками в селі та завзято оборонялися. Почалася страшна боротьба, боротьба на життя і на смерть. Кожний цільно стріляв, ощаджуючи при тому набої.

Наше становище було погане. Окружені зі всіх сторін большевиками, які перевищали нас кількакратно, ми виразно бачили майже безвиглядне наше положення. Та бадьорости ніхто не втратив, ніхто не попадав у зневіру.

О год. 12-ій бій ще тривав і набирав ще більшої сили. Поле вкрилося десятками вбитих і ранених большевиків. З нашої сторони, крім трьох легко ранених, втрат не було. Ми хотіли перерватися на південь, але це нам не вдалося.

Коло год. 13-ої в’їхала серед наші ряди ворожа танкетка, але сильний наш вогонь змусив її відступити. Також з другої сторони нашої оборони наступали большевики при помочі танкетки. Ті знищив стр. Циган трьома цільними пострілами з ПТР. Після цього з тої самої сторони над’їхав великий танк, в якому їхав майор Мука зі своєю жінкою оглядати поле бою. Цей танк знищив курінний бунчужний Пушкар трьома пострілами з ПТР. Майор з жінкою та залогою вискочили з горіючого танка, але впали всі від наших куль.

Була вже год. 15-та. Вогонь горіючих хат не дозволив провадити бою, він змушував нас залишити становища і відступити. Крім того, в нас був сильний брак набоїв.

Ціла сотня відступала в напрямі битого шляху Горожанна В. – Грімно. Рівночасно стягалася наша застава, що втратила трьох стрільців.

Поле відступу було дуже погане. Треба було переповзти битий шлях, на який большевики сконцентрували увесь свій вогонь. Відстрілюючись вийшли ми в поле. Ще і на полі переслідувала нас група большевиків. Впродовж останньої години бою впало 20 стрільців – Героїв.

Ворожі втрати начисляли: 304 вбитих, 90 ранених большевиків, знищено повстанцями 11 автомашин, одну танкетку і один танк.

Джерело інформації:

https://history-ua.livejournal.com/413154.html

deratisator wrote in history_ua

27 січня 2014, 08:11

9 січня 1993р. померла Нижник-Винників Іванна Василівна, Українська художниця, керамістка і килимарка.

Іванна Василівна Нижник-Винників - українська художниця, працювала маляром, керамістом і килимарем. Член Асоціації незалежних українських митців, упорядниця архівів Володимира Винниченка.

Життєпис:

Іванка Нижник-Винників народилася 8 липня 1912 року у Львові. У віці 17 років поступила до художньої школи, заснованої коштом і клопотанням мецената Андрея Шептицького і котрою опікувався художник Олекса Новаківський. Була на той час єдиною жінкою в художній школі та одним з ініціаторів створення Товариства прихильників мистецтва. З 1938 року пані Іванна стала членом Асоціації незалежних українських мистців АНУМ у Львові. У 1930-х роках художні твори Іванки Нижник-Винників активно виставлялися на різних виставках картин. Пізніше деякі свої килими-гобелени вона творила за мотивами поезії Богдана-Ігоря Антонича: килим "Кличу" - за мотивом вірша "Дві глави з літургії кохання", килим "Цей цар - це я". Після початку Другої світової війни опинилась на території, тимчасово окупованою німецькими військами.

Перебувала в таборі для переміщених осіб у 1942 році. Повернутися до Львова, що був захоплений радянськими військами вважала для себе неможливим. Доля своїх картин, залишених у Львові була трагічною - вони згоріли. 

Емігрувала 1946 року до Франції, де працювала художником. 1952 року Іванка на запрошення вдови Винниченка - пані Розалії відвідала її у садибі "Закуток" у містечку Мужен на півдні Франції, за кілька кілометрів від Канн. Незабаром Іванна сплатила борги за невиплачену садибу "Закуток", що належала вдові українського політичного діяча Володимира Винниченка 1880 - 1951. Стала володаркою садиби, охоронцем і упорядником його меморіальних речей і архіву. В останні роки життя сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей в подарунок незалежній державі Україна. Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до збірок Кіровоградського краєзнавчого музею. Була знайома з художником і керамістом Пабло Пікассо, що теж працював на півдні Франції. Працювала керамістом, мала доступ до керамічної майстерні Пікассо, де випалювала власні твори. Була захоплена килимарством, що отримало нове життя з ініціативи французького митця Жана Люрса 1892–1966. Нашивний килим мисткині Іванки Нижник-Винників "Вершники щастя" та рештка інших досі прикрашають весільну залу мерії міста Мужен. 

Іванка Нижник-Винників померла 9 січня 1993 року. Прах мисткині повернуто до Львова, поховання відбулося на 31 полі, Янівського цвинтаря міста.

Поховання: Янівський цвинтар. Могила Іванни Нижник - Винників у Львові.

9 січня 1875р. у с. Купновичі народився Степан Теодорович Томашівський Український історик, публіцист і політик. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (з 1899), його голова у 1913–1915. Автор низки праць з історії Української державності.

До загальної школи та гімназії ходив у Самборі, де 1895 склав іспит зрілості. Університетські студії, перервані однорічною військовою службою в 1898/1899р., відбував на філософському та правничому факультетах Львівського університету (учень М. Грушевського й Л. Фінкеля), навчання на яких закінчив 1900-го.

У 1900—1910 вчителював у гімназіях Бережан і Львова, з 1910 — доцент історії Австрії у Львівському університеті. У 1914—1918 — член Бойової Управи Легіону Українських Січових Стрільців.

1919-го — радник делегації ЗУНР на мирній конференції в Парижі.

Організатор Українського національного комітету в Парижі у 1919. 19 грудня 1919 видав декларацію, якою оголосив себе «представником і оборонцем національних інтересів України перед політичним світом», заявив, що УНК … уважає повне воскресення України в етнографічних кордонах, з'єдинених з сильною Росією в федерації.

1920-го — голова дипломатичної місії ЗУНР в Лондоні. 14 травня 1920 в Лондоні Представник ЗУНР у Парижі С. Томашівський у порозумінні з Є. Петрушевичем подав головам союзних держав меморіал про потребу утворення нейтральної незалежної західноукраїнської держави — Галицької Республіки (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Закарпатська Русь і Лемківщина).

1921—1925 — у Берліні, 1926-го вчителював у Львові, з 1928 — доцент історії України у Краківському Університеті.

Помер 21 грудня 1930 (55 років) Краків, Польська Республіка. Поховання: Раковицький цвинтар.

Джерело інформації історія України та Вікіпедія.

8 січня 1938р. в урочищі Сандармох московитами розстріляний Микола Михайлович Любинський - Український дипломат і мовознавець, політичний діяч періоду Української національної революції 1917–1920 років. Член Центральної Ради.

Був членом Української делегації на переговорах у Бересті. У березні — квітні 1918 року — міністр закордонних справ УНР. Жертва сталінського терору.

Народився 23 вересня (5 жовтня) 1891 в селі Стріхівці Ушицького повіту Подільської губернії (нині Ярмолинецького району Хмельницької області) у сім'ї священика.

У 1910 закінчив Кам'янець-Подільську гімназію з особливою відзнакою у словесних науках. Упродовж року в селі Рахни Лісові (нині Шаргородського району Вінницької області), куди переїхала сім'я, готувався до вступу в університет: виписував і студіював літературу, очікував довідку з канцелярії губернатора про політичну благонадійність. Микола також давав приватні уроки, організував бібліотеку з 3000 книг, залучив сільську молодь до читання.

У 1911 вступив на філологічний факультет Київського університету, який закінчив 1916 року. Діалектологію вивчав у професора Розова, методику літератури — у професора Перетця. Історію давньої літератури читав професор Маслов, історію нової літератури — професор Лобода.

Узимку 1915—1916 років працював у Москві — у Рум'янцевській бібліотеці, готував наукові роботи про літературну діяльність Кирила Туровського, про методику й техніку написання наукових робіт.

Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету (старостат і громада діяли нелегально).

1917 року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), 1919 року ввійшов до її ЦК.

На Всеукраїнському національному конгресі 5 квітня 1917 року обраний до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні — делегатом Всеросійського з'їзду народів у Києві (секретар Ради народів), а в листопаді — представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах.

Наприкінці осені 1917 року вирушив до Берестя у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки.

Під час більшовицької окупації Редагувати

У 1920-х роках — співробітник ВУАН. Заарештований у Києві групою ГПУ СССР на початку 1930-х. Про це залишив спогад український хімік, також член УЦР Костянтин Туркало:

Незабаром нас відвезли вантажним автом до ГПУ на Катерининську вулицю в Липках. Там я в величезній залі колишнього будинку великого князя Михайла Олександровича застав силу силенну народу, що де-далі все прибував. Тієї ночі відбувався так званий масовий арешт і до цієї залі звозили арештованих з усіх кінців і районів міста. З видатних людей я побачив там також і Любинського Миколу Михайловича, колишнього нашого міністра чужоземних справ Української Народної Республіки за Центральної Ради, що укладав Берестейську угоду з німцями...

Московитами був підданий різноманітним фізичним тортурам. Перебував у концтаборі ГУЛАГу СССР.

Розстріляний 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Реабілітований 15 вересня 1989 р.

Джерело Вікіпедія.

8 січня 1935р. у с. Біївці, Лубенського р-ну., Полтавської обл. народився Василь Андрійович Симоненко - Український поет і журналіст, шістдесятник.

Поет з'явився на світ 8 січня 1935 року в старій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка.

Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора — при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи золоту шкільну медаль. До мами приходили свататися. Та вона боялася вітчима для сина, боялася, що чужий прийде і зламає затишок його дитинства. От і не пішла ні за кого, тим більше, що живий був той, з ким одружена по закону, якого чекала з війни, з ким присягалася до смерті ділити і радість, і горе. Не вийшло ділити, вийшло все взяти на свої плечі — сильної, мужньої жінки.

Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю.

1962 року разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).

Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета.

З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року у віці 28 років.

Джерело.

Герасимова Г. П. Симоненко Василь Андрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 559. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.

Симоненко Василь. Вибрані твори / Упоряд. А. і Д. Ткаченків. Серія «Шістдесятники». 4-те вид. К: Смолоскип, 2017. 852 с.

Симоненко Василь. Задивляюсь у твої зіниці. Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2019. 208 с.

8 січня (або 9) 1859р. у с. Немилів, Радехівського р-ну. Львівської обл. народився Степан Смаль-Стоцький - Український мовознавець і педагог, літературознавець (один із перших теоретиків Українського віршування), визначний громадсько-політичний, культурний, економічний діяч Буковини. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі. Дід Українського літературознавця у Канаді Юрія Луцького.

Степан Смаль-Стоцький, один з перших дійсних членів Академії наук України (1918), як за талантом, так і за особистісним темпераментом, належить до найяскравіших представників української науки кінця XIX – першої половини XX ст. Мовознавець за фахом, він не обмежував кола своїх зацікавлень суто лінгвістичною проблематикою. Подібно до того, як три точки визначають математичну площину, мова, література, історія були тими трьома визначальними чинниками, якими формувалася площина наукових досліджень С.Смаль-Стоцького. У кожній із цих трьох галузей він залишив спадок позачасової, позакон’юнктурної вартості. Це й реформа українського правопису, й одні з перших ґрунтовних студій над творчістю Шевченка, якими започатковано підхід до неї як до цілісного світогляду, й праці з історії Буковини.

Народився С.Смаль-Стоцький 8 січня 1859 р. в с. Немилові на Львівщині. У п’ять років він переступає поріг місцевої школи, через два роки – Радехівська нормальна школа, що мала б приготувати його до служби священика, згодом – Львів, німецька школа, в якій треба було виявити неабиякі здібності, щоб почуватися на рівних серед чужинців – поляків та німців.

Після закінчення школи С.Смаль-Стоцький стає бурсаком Ставропігійського інституту та слухачем Академічної гімназії. Вирішальну роль у становленні С.Смаль-Стоцького як майбутнього суспільного діяча та у визначенні його наукових симпатій відіграв роль проф. Г.Онишкевич. "Він перший збудив у мені і моїх товаришах поважні думки, першиї зігрів нас щирим словом до праці народної", – згадував С.Смаль-Стоцький. Ще бурсаком у Львові він організовує видання бібліотеки української літератури (творів І.Котляревького, П.Гулака-Артемовського, В.Гоголя, батька славетного письменника).

У 1883 р. С.Смаль-Стоцький закінчує філософський факультет Чернівецького університету, сюди ж повертається після того, як, скінчивши наукові студії у Відні під керівництвом видатного славіста Ф.Міклошича, дістає ступінь доктора філософії за габілітацій ну працю "Процес аналогії у словозміні руської мови". З 1885 р. проф. С.Смаль-Стоцький очолює кафедру української мови і письменства у Чернівецькому університеті. Близько 30 років життя віддано педагогічній, просвітительській, політичній діяльності на Буковині.

Василь Сімович, один з учнів С.Смаль-Стоцького, визначний український мовознавець, згадував про ті часи: результати його праці були такі, що українство на Буковині стало впливовим чинником у краю й дістало повну рівноправність в усіх галузях життя. Від 1892 р. С.Смаль-Стоцький був послом до буковинського сейму, пізніше увійшов до Віденського парламенту (1911). Історія Буковини нерозривно пов’язана з особою проф. Соцького: він був засновником, реформатором усіх українських установ і товариств на Буковині ("Народний Дім", "Руська Бесіда", "Українська школа", "Буковинський Боян" та ін.). Під час першої світової війни працював у таборі полонених українців у Фрейштадті (Австрія), по війні був послом ЗУНР у Празі (1919), згодом – професором УВУ, брав діяльну участь у наукових з’їздах, в "Українському історико-філологічному товаристві" у Празі, був членом НТШ у Львові (з 1899 р.), дійсним членом "Слов’янського Інституту" у Празі (з 1928 р.), членом-засновником "Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук", для якої розробив статут. Помер 18 серпня 1938 р., похований у Кракові.

В історію української мовознавчої науки проф. Смаль-Стоцький увійшов насамперед як автор першої української ("руської") граматики, яку видав 1893 р. у Чернівцях разом з проф. Т.Гартнером. "Руська граматика" посідає особливе місце в історії правописного питання, оскільки саме в ній автори прагнули удосконалити шкільний правопис, показати гармонію між писемним і живим словом. Граматика докладно висвітлювала особливості звукової системи мови, брала до уваги історичні зміни, "змальовувала живий образ української мови у сфері звуків". "Руська граматика" витримала чотири видання (останнє – 1928 р.), дістала позитивні оцінки О.Огоновського, О.Партицького – тодішніх метрів у цій галузі на Західній Україні, а згодом за офіційним розпорядженням міністерства освіти стала шкільним підручником української мови на Галичині й Буковині. Усвідомити факт появи цієї Граматики, що за своїми наслідками дорівнював національному відродженню, неможливо без знання історичного контексту. Для народних шкіл Буковини це був час тяжкої кризи, бо наука української мови в них була переважно в руках учителів-москвофілів, схоластичне "язичіє" шкільних підручників мови заходило у гостру суперечність з живою народною мовою. І саме С.Смаль-Стоцький, в особі якого талант ученого і завзяття патріота поєднувалися з далекоглядністю політика і компромісного дипломата, зумів добачити причиново-наслідкову єдність у таких, здавалося б, далеких одна від одної проблем – шкільною наукою мови і національним поступом.

Заслужене визнання "Руської граматики" спонукало проф. С.Смаль-Стоцького та проф. Г.Гарнера продовжити спільну працю, й у 1913 р. у Відні виходить їх наукова граматика української мови "Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache von Stephan von Smal-Stockyj und Theodor Gartner".

На той час це було справді сміливим кроком у науці. У передмові автори зазначали, що українська мова мало знана самими славістами і тому це дослідження містить для неї дорогу в світ. Ця праця одразу викликала великий резонанс у славістичних колах. Рецензенти і критики, серед яких були найавторитетніші філологи того часу – В.Яґіч, О.Шахматов, Лер-Сплавінський та ін., визнавали високий фаховий рівень "Української граматики" в її описовій частині, що на багатому фактичному матеріалі розкривала мовні закони, проте ніяк не могли погодитися з міркуваннями авторів щодо місця української мови у слов’янській сім’ї та її походження безпосередньо з праслов’янських діалектів. Гостру критику викликало заперечення проф. С.Смаль-Стоцьким "праруського" періоду функціонування української мови. Тодішніх колег за фахом злякали можливі політичні висновки з такої концепції, не пробачили такого самостійництва й критики наступні. Найтяжчим з гріхів С.Смаль-Стоцького перед наукою вважався той, що українську мову за її фонетичними законами він визнавав найближчою до сербської, що у виділенні окремої східнослов’янської групи мов вбачав радше політичну доцільність, ніж історично обґрунтований факт.

Етапне значення для українського мовознавства мали праці Смаль-Стоцького з українського мовознавства та славістики: "Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення" (1925, 1927), "Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети" (1933), "Питання про східнослов’янську прамову" (1937). Широко відомими були й літературні праці С.Смаль-Стоцького. Йому належать наукові розвідки про Т.Г. Шевченка, І.Франка, І.Котляревського, В.Стефаника, Ю.Федьковича, С.Воробкевича.

Джерело інформації.http://clg-phil.chnu.edu.ua/index.php?page=ua/30deps/50modernukrlang/10history/40noted/020smalstots

Повстанські бої на Святвечір.... Святкування Святвечора та Різдва у родинному колі, було для повстанців, радше, мрією. Нерідко у ці дні підпільники проводили бої та збройні сутички із московитами.

*****

6.1.1944

зі с. Селинськ жандармерія везла до Бібрки (Львівська область) кількох українських юнаків арештованих за дезертирство з «СС Дивізії». За селом невідомі люди обстріляли з крісів і кулемета підводи з німцями. Німці відпустили арештованих, а самі поспішно від’їхали до міста.

6.1.1945

на самий Свят-вечір курінь УПА під проводом «Різуна» (Василь Андрусяк) вдарив на сильну випадну базу НКВД в с.Рип’янці (біля Чорного Лісу на Станіславщині). Бій тривав від 10-ї години вечора до 3-ї години ранку наступного дня. Випадну базу зліквідовано. Вбитих 12 большевиків, а невелика частина в самому біллі втекла аж до Калуша.

6.1.1946

1) в с. Повергів (район Комарно, Дрогобицька область) українські повстанці прогнали із села квартируючих енкаведистів. Останні втратили одного вбитим.

2) в с. Угольна Стрийського району Дрогобицької області ройовий УПА Б. із кількома повстанцями взяли в полон 8 червоноармійціів, що квартирували в цьому селі. Після встановлення, що вони дійсно червоноармійці і , після пропагандивної гутірки з ними, їх звільнено.

3) 80 пограничників НКВД за квартирували в с. Грабівка Перегінського району Станіславської області, куди мав зійти на Свят-вечір віділ УПА «Підкарпатський» (командир Павло Вацик-Прут). Командир відділу вирішив прогнати большевиків зі села. Бравурним наступом повстанці розбили вщент ворога, який, залишивши 12 вбитих і 7 важкопоранених, панічно втік. Убиті були: ст.лейтенант НКВД і 4 підстаршини. Наші втрати: 1 убитий і 1 ранений.

6.1.1947

у с. Дорогів (район Галич Станіславської області) повстанці знищили першого секретаря райкому партії.

6.1.1948

1) в с. Камянка-Липники (Магерівський район Львівської області) була перестрілка між підпільниками і бандитами з ОББ (отдєл борьби с бандітізмом), які грабували в селян сіно;

2) в с. Пятничани (Стрийський район, Дрогобицької області) двох підпільників вийшли на емведівську засідку. підпільник відкрили по емведистах вогонь, в наслідок чого був вбитий сержант МВД, а інші емведисти повтікали;

3) в с. Чемерин (Олицький район Волинської області) група підпільників мала сутичку з емведистами;

4) в с. Демінка Наддністрянська (Жидачівський район Дрогобицької області) була перестрілка між підпільниками і емведистами;

5) в с. Рівня (Перегінський район Станіславської області) була сутичка між підпільниками і відділом емведистів, що конвоювали арештованих;

6) в с. Камінь (Перегінський район Станіславської області) повстанці постріляли емведистів, що вели арештованих хлопців, уможливлюючи останнім втечу.

6.1.1949

1) в с. Бунів (район Краковець, Львівської області) була сутичка між групою повстанців і відділом пограничників. Повстанці вбили двох пограничників та одного ранили. Самі втрат не мали;

2) в с. Марківка (район Печенижин, Станіславської області) десять емведистів зробили засідку біля однієї хати. Туди переходили в той час підпільники. Зустрівшись, обидві сторони вхопились за зброю, але як одним так другим затялись автомати. Підпільник почали стріляти по емведистах з пістолів. Коли забракло набоїв, підпільник почали кидати на емведистів дровами, що були під шопою. Емведисти, думаючи, що це гранати, втекли до хати. Після цього підпільник відступили;

3) в с. Порозів (район Здолбунів, Рівненської області) група повстанців зробила наскок на станицю стрибків, підчас якого застрілили трьох стрибків.

Джерело інформації.

https://galinfo.com.ua/news/povstanski_boi_na_svyatvechir_248993.html

Різдвяний бій УПА. Бірча, 7 cічня 1946р. 1946 рік Українці Закерзоння зустрічали із тривогою за майбутнє. Сподівань на те, що він виявиться спокійнішим і безпечнішим, ніж попередній, було мало...

Нарада перед наступом. Третій зліва – курінний Михайло Гальо-«Коник», йому залишилося жити кілька годин.

****

Закінчення Другої світової війни не зупинило польсько-українського конфлікту, який почався в 1942 на Холмщині, в 1943 перекинувся на Волинь, а в 1944 охопив ще й Галичину. Конфлікт, жертвами якого стали тисячі людей із двох сторін, активними учасниками - підпільні рухи обох народів, швидко набув рис, характерних для війни. Кривавої війни у війні. Завзятість обох сторін у протистоянні забезпечила його тривалість і продовження в нових реаліях після відходу німецької окупації.

Головною ареною війни між українцями і поляками після завершення Другої світової стали терени т.зв. Закерзоння - землі, заселені здебільшого українцями, проте включені до складу відновленої Польщі. Саме намагання поляків позбутися українського населення стало причиною продовження польсько-української війни, загибелі та депортації тисяч українців.

Весною 1945 року атаками польських підпільників знищено українські села Завій, Середниця, Пашова. 3 березня вчинено жорстокий напад на село Павлокома, жертвами якого за різними даними стали від 366 до 500 українців. У відповідь відділи УПА провели кілька акцій, спрямованих проти польських населених пунктів. Отож, весною 1945 подальше розростання конфлікту було більш, ніж ймовірним – він міг набрати масштабів протистояння на Волині чи Галичині у 1943-1944 році. Зупинили його переговори між представниками українського та польського підпілля 29 квітня 1945 року у Селиськах Березнівського повіту та підписання угод про перемир’я і співпрацю в боротьбі з НКВД.

Проте перемир’я з польським підпіллям не гарантувало цілковитого спокою українцям Закерзоння. Восени 1945 польська комуністична влада, аби пришвидшити примусове виселення українців до УРСР, залучила до депортацій свою армію. Брутальність поведінки військових щодо цивільного населення, залякування та вбивства стали щоденною практикою.

На захист українців виступили відділи УПА, які здебільшого складалися з місцевих жителів, повсталих проти польського терору. Між повстанцями та загонами польського війська почалися завзяті бої. Незважаючи на величезну військову перевагу супротивника, протягом кількох місяців 1945 року ініціатива була на боці Української повстанської армії, яка контролювала значні території. Польська комуністична влада зосереджувалася в укріплених містах. Однією з таких "твердинь", звідки періодично здійснювалися напади на українські села, було містечко Бірча.

1946 рік українці Закерзоння зустрічали із тривогою за майбутнє. Сподівань на те, що він виявиться спокійнішим і безпечнішим, ніж попередній, було мало. Це стало зрозуміло вже в перші дні нового року: 1 січня загони польського війська з Бірчі ввірвалися в наше село Ляхава.

"В селі, – читаємо в повстанському звіті, – розпочали тоді свій кривавий танець. З хат забрали тоді 7-ох господарів-українців у віці 40-80 років та 2-х хлопців по 16 років, та всіх розстріляли біля школи. Одного застріленого господаря вкинули в вогонь".

Наступного дня брутально викинено більше трьох сотень українців із села Монастирець, 6 січня вранці напередодні Свят-вечора польське військо з Бірчі атакувало село Добре.

Така активність гарнізону Бірчі на антиукраїнському фронті не могла залишитися непоміченою для командування УПА на Закерзонні. Ще в кінці 1945 кілька сотень здійснили два наступи на це містечко.

Найуспішнішою була перша акція, здійснена в ніч з 22 на 23 жовтня куренем УПА під командуванням Павла Вацика-"Прута". Повстанці прорвали ворожу оборону, ввірвалися у містечко, розбили тюрму, визволивши в’язнів, знищили військові казарми.

Успіх повстанців примусив польське військо ще більше укріпити свою твердиню, тож запорукою успіху нового нападу на Бірчу мала стати в першу чергу несподіванка. Саме тому атаку запланували безпосередньо на українське Різдво.

"Акція, – читаємо про це в звіті УПА, – спеціально була запланована в часі, коли поляки могли її найменше сподіватися, і мала за завдання викинути ворога з його укріплень і знищити ворожі укріплення та саме містечко, котре має ще кільканадцять мурованих будинків". Бій на Різдво був несподіванкою і для вояків УПА, які зазвичай відзначали це свято разом із цивільним населенням у селах. Очевидно, така ініціатива не викликала особливого захоплення у повстанців, проте в армії накази не обговорюються, а виконуються.

Загалом до штурму залучено чотири відділи, а саме: сотні "Ударники-4" (командир Володимир Щиґельський-"Бурлака"), "Ударники-7" (командир Григорій Янківський-"Ластівка"), "Ударники-2" (командир Дмитро Карванський-"Орський" – заступав пораненого сотенного Михайла Дуду-"Громенка") та "Ударники-6" (командир сотенний "Яр", прізвище невідоме).

Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо-"Коник". Ввечері 6 січня він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. "У цей Свят-вечір, – згадує його слова учасник бою Михайло Озимко, – наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Свят-вечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового, будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати гранати".

Наступ відбувався двома групами зі сходу та заходу. До першої групи, яку очолив "Бурлака", окрім його сотні входила також сотня "Ластівки". Їх завданням було привернути на себе увагу ворога та зв'язати вогнем, тим часом, як дві інші сотні під командою курінного мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щиґельського вдалося під час наступу не лише привернути увагу ворога на себе, але й вступити в східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Проте вже на початку бою стало зрозуміло, що поляки готові до активної оборони.

"Поляки були сильно окопані, – читаємо у звіті з акції, – і мали навколо міста пороблені бункери, в котрих безперервно мешкали. Вже в перших хвилинах бою навколо міста грали ворожі кулемети, що свідчить про те, що ворог був приготований, чи радше, що був постійно на становищах. Момент заскочення ворога неприготованим в цім випадку відпав цілковито, одначе відділи дальше виконували положені на них завдання".

Бій на східному відтинку тривав аж до ранку – і у повстанців неухильно закінчувалася амуніція. Врешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному відтинку припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих "Бурлаці", він дав їм наказ відступати.

"Відворот відбувався під безперервним обстрілом автоматичної і крісової зброї ворога, – читаємо в звіті Тактичного Відтинка УПА "Лемко", – а також тяжкого кулемета, якого противник примостив на узбіччі гори Валькова. По ворожих рухах було видно, що він намагається відтяти нам дорогу до лісу та унеможливити відступ потоками, що ведуть з міста Бірчі в південному напрямку, і тим способом оточити відділ на відкритому терені. Однак, ворогові не вдалося осягнути своєї цілі, бо підвідділ час до часу ставив спротив, стримуючи наступ противника з крила та ззаду. Ворожа погоня тривала на шляху близько трьох кілометрів і мимо цього, що за відступаючими вислано сотню кінноти Війська Польського, відділи добилися-таки до лісу і там, на скраю лісу, відкрили збройний гураґанний вогонь по противникові, і це саме відбило ворогові охоту до дальшої погоні. Після чого відділи відступили на умовлений збірний пункт".

Дещо інакше розвивалися події на західному відтинку нападу. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. Під час штурму міста нападаючі були дуже добре помітні для поляків, завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те, що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога, о 5:00 дано наказ про їх відступ.

Загалом, під час акції повстанці зазнали великих втрат, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя-"Коника" та виконуючого обов'язки сотенного Дмитра Карванського-"Орського". Разом загинуло 23 повстанці, ще 22 було поранено. Найважливішими причинами стали некоординованість початку акції (частина відділів через засніжений терен надто пізно прибули на місце і не було жодної технічної можливості попередити про це іншу частину), польський гарнізон виявився готовий до акції (а це були 1500 польських вояків та рота НКВД, які, крім чисельної переваги, мали можливість використовувати укріплення), повстанцям забракло важкої зброї для штурму укріплень, а згодом і амуніції для продовження бою, що затягнувся.

Попри невдачу у різдвяному бою, УПА продовжувала активну діяльність, захищаючи українське населення. Польській комуністичній владі знадобилося ще більше року, аби придушити український опір. Останнім актом польсько-української війни стала сумнозвісна акція "Вісла" весною 1947 року, під час якої не лише ліквідовано структури українського підпілля на Закерзонні, але й остаточно виселено з цих теренів українське населення.

П.С. Через десятки років після описуваних подій Бірча знову опинилася в епіцентрі польсько-українських суперечок. Їх причиною стало бажання представників української громади перепоховати загиблих в цьому бою повстанців на цвинтарі, за християнським звичаєм. Могила вояків УПА увійшла до присадибної ділянки мешканця Бірчі Яна Ляшкевича. Він використовував її як пасовище для корів, хоч знав про місце поховання та змінювати нічого не хотів.

Дружина одного із загиблих Анна Карванська-Байляк потратила дев’ять років намагаючись добитися від польської влади дозволу на перепоховання. У 1994 році в канцелярії Перемиського воєводи вона отримала точну відповідь, яка пояснила причини її тривалого поневіряння: "Якби ваш уряд визнав УПА за учасника боротьби за незалежну Україну, поховали б ми їх, ваших повстанців, на нашому військовому цвинтарі в Пикуличах без проблем. Хто має то зробити за вас?".

Історію своєї боротьби Анна Карванська виклала у книжці з промовистою назвою "Україно, визнай". Врешті, у 2000 році повстанців перепоховали на цвинтарі біля Перемишля. Українські політики досі дискутують, чи вважати їх та інших вояків УПА національними героями, хоч відповідь на це питання вже давно дав сам народ у тисячах пісень. Одна із них про Бірчу:

"Ой, хто то, хто то йде на Бірчу,

Нестримно з боєм наступа?

То командир - полковник Коник

Веде стрільців - борців УПА:

Щоб відплатить за людські кривди,

За кров, що в Лімній потекла,

За смерть, неволю і руїни,

За села, спалені до тла.

Та це стрілецтво не злякає,

Новим завзяттям запалить:

На кров і зброю присягаєм

Геройську смерть, його помстить!

Наш командир - полковник Коник

В бою із ворогом упав, -

На вівтар Слави України

Життя і кров свою віддав!

А ми - за ним, його слідами,

З його наказами ідем,

Ідем повстанськими шляхами

Туди, - де Воля нас веде!"

Текст із книги Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно"

Джерело інформації.

https://incognita.day.kyiv.ua/rizdvyanij-bij-upa.-bircha,-7-cichnya-1946.html