Василь Кивацький - підпільних УПА. Народився 1928р. в с.Волоща Дрогобицького району.

Дерев’яна церква Собору Святого Івана Хрестителя, с. Волоща (1897 р.)

Василь Кивацький народився 1928 року в с.Волоща Дрогобицького району. Закінчивши семикласну місцеву школу, працював на своєму клаптику землі. Бачив порядки радянської влади: як ходили вночі зі зброєю і вимагали підписувати позику на велику суму грошей. Василь неодноразово зустрічався з упівцями, які часом давали йому завдання: розповсюджувати листівки та заборонену літературу.

У 1950 р. його арештували як "пособника ОУН-УПА", засудили на 25 років. Заслали в далекі Джезгазганські степи Казахстану. Особливу мужність, відвагу виявив в Кінгірі. В`язні не витримували голоду, виснажливої праці, знущань наглядачів-собачників. "Воля або смерть"- гасло, яке підтримали табірники п`яти зон табору Кінгіра. Почалося повстання навесні 1954 р. Василь був у перших лавах сміливців, які розбили мур. Разом ішли під кулі автоматників. Мало не загинув від димової шашки-гранати (наглядачі кидали їх у бараки), але Іван Танчин, родом із Волощі, врятував Василя- витягнув непритомного на повітря.

У 1956 р. повернувся в рідне село. Згодом одружився. Сибірські морози та каторжна праця підірвали здоров`я і не дали можливості довго тішитися своїми синами та онуками.

У 1978 р. від тяжкої недуги Василь Кивацький відійшов у засвіти.

Похований у Волощі. Друзі по табору не забувають відважного в`язня московсько-большевицького табору Кінгір, де пролилася кров кращих синів і дочок України.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Бенедьо Грущак.

Захищаючи Україну трагічно загинули батько і син. Сьогодні 17 січня 2023 р. у Ковелі будуть прощатися з двома військовими – батьком і сином – Михайлом та Олександром Куциками. ПІШЛИ ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ ДОБРОВОЛЬЦЯМИ.

Син Куцик Олександр Михайлович (14.08.1996-16.01.2023).

Був старшим солдатом в одній із бригад ТРО. Свого часу – з 2016 по 2021 рік – за контрактом служив в армії, був учасником бойових дій, воював під Краматорськом.

25 лютого 2022 пішов воювати добровольцем, хоч за станом здоров’я міг лишатися вдома.

Але захопленням його життя були армія та захист країни...

Батько Куцик Михайло Степанович (28.08.1974-16.01.2023).

25 лютого 2022 року пішов добровольцем боронити країну разом із сином.

Був приватним підприємцем, захоплювався автомобілями.

«Він скрізь був разом зі своїм Сашком. Вони й навчальний заклад закінчували один і той же – школу № 2.

Чин похорону за військовими:

11.45-12.00 – відспівування в соборі Святого Димитрія Солунського, що на вул. Шевченка, 3.

12.45-13.00 – хресна хода в центр міста й громадянська панахида на Площі Героїв Майдану, що біля міськоі ради.

Поховають військових на Алеї Героїв міського кладовища.

Джерело інформації Волинські новини.

*****

Як повідомляє ТРК «Аверс», на Волині військовий застрелив двох солдат. Трагедія сталася 16-го січня о 3-й ночі під час чергування на одному з військових об’єктів. Відомо, що напередодні між чоловіками виник конфлікт. Відтак, молодший сержант, після наряду прийшов у бліндаж і розстріляв військових – батька та сина. Молодшому солдату 26 років, старшому – 48. Наразі за цим фактом порушене кримінальне провадження за статтею 115 умисне вбивство. Триває розслідування. У військовій прокуратурі від коментарів відмовилися.

https://fb.watch/i5-iAMNET6/

З історії Томашівщини. (Автори: Козій Нестор, Судин Юрій, Герон Чеслав).

Землі Томашівщини, які сусідують з Любачівщиною, як окрема територіальна одиниця, не мають такої давньої історії як Любачівщина. Та і не було самого міста Томашева. Письмова згадка про заснування Томашева датована 1590 роком, а Томашівські землі виділили як окрему територію значно пізніше. За роки існування Любачівщини і Томашівщини тут не раз переносили границі територій, а навіть держав, перекраюючи ту землю, але доля тих земель є подібною, бо панували тут однакові поневолювачі. Тільки в ХVІІІ-ХХ ст. тут тричі змінювали границю, відносячи багато сіл то до одної, то до іншої держави: Австрії чи Росії, до різних країв: Холмщини чи Галичини. Більшість сіл, про які наводимо короткі відомості, після трьох поділів Польщі відійшли до Галичини під австрійське панування. При новому адміністративному поділі Галичини 1782 року було виділено Томашівський округ.

В церковному правлінні ці села були прилучені до Перемиської єпархії УГКЦ. Їх доля десятки літ була пов'язана з Галичиною, хоч до Другої світової війни вони належали до різних повітів: Рава-Руського, Яворівського, Сокальського, а після Другої світової війни їх включено до Томашівського повіту, який є частиною Холмщини, та все ж колишні мешканці тих сіл почуваються галичанами і багато з них є членами нашого товариства «Любачівщина». Тому, пишучи про поселення Любачівщини, ми не могли оминути цих споконвічно галицьких земель і наводимо їх коротку характеристику.

Характеристика поселень Томашівщини.

У наступному переліку поселень наведено їх назви, розміщення, чисельність населення на 01.01.1939 р. і 01.1921 р. Вказано розподіл населення за національністю: українці, поляки, латинники тобто римо-католики, які спілкувалися українською мовою, дотримувались українських звичаїв. Описано деякі місцеві історичні події, релігійні пам'ятки-церкви, каплиці, цвинтарі, культурні пам'ятки – товариства, пам'ятники, господарські та промислові заклади, вказано видатних вихідців з поселення та інше, що найбільше характеризує дане поселення. Автори перепрошують за те, що не змогли однаково повно описати всі села і присілки, бо багатьох з них вже не існує на карті сучасної Польщі, але вони залишаються в пам'яті людей та в архівних документах.

В тексті вжито тих же скорочень, що і в розділі про поселення Любачівщини.

Барани – прис. (фільварок) коло с. Гребенне.

Белзець – с., розташоване 8 км на південь від м. Томашева Любельського, над річкою Криницею Белзькою, правою притокою Солокії. Назва походить від слова «белз», що означає «глибока річкова долина». Перша історична згадка датується 1607 р. В 1890 р. проживало 1101 мешканців; в 1921 р. – 1960; на 1.01.1939 р. нас. – 2420 ч.: 400 – у., 1900 – п., 120 – ж. У міжвоєнний період, тут щорічно відбувались 2 ярмарки; працювали 2 млини, ґуральня. З 1874 р. існувала однокласна польська школа, була позичкова каса. В 1756 р. – побудовано греко-катол. церкву, після зруйнування якої сюди в 1858 р. перенесено дерев'яну церкву св. Василія (збудовану в 1757 р.) з Липська. Парох села о. Ярослав Кнейчук загинув 1943 р. від рук польських партизан-комуністів. У 1912 р. в Белзці збудовано римо-католицький костел. Через село пролягає дорога Гребенне – Томашів – Варшава та залізнична колія Гребенне – Варшава. Тут збереглись цвинтарі: греко-католицький біля церкви, циганський, російський та австрійський з часів І-ї світової війни, військовий цвинтар з 1939 р. та кладовище померлих від холери в 1831 р. За залізничною станцією знаходиться найбільший на Розточчі цвинтар німецького табору смерті, який діяв тут в 1942-1943 рр. Перші транспорт депортованих в'язнів єврейського походження прибули сюди в березні 1942 р. з Любліна та зі Львова. Загалом, у 6-ти газових камерах загинуло біля 600 тисяч людей (1500 жертв кожного дня) переважно єврейського походження і не тільки з Галичини, але й з Норвегії, Австрії, Данії, Бельгії, Голландії, Румунії. Табір масових знищень жидів зліквідовано фашистами у 1943 р., а на його місці посаджено ліс. Тепер там пагорб пам'яті, пам'ятник-музей.

Березини – с. на південь від м. Белзця. Перед війною тут діяла однокласна польськомовна школа.

Бішки – прис. коло с. Журавці.

Божики – прис. коло с. Гребенне. Була однокласна українська школа.

Бориси – прис. коло с. Любича. Була однокласна українська школа.

Буцинин – с. 32 км від Рави-Руської, 16 км. від Угнова. Нас. – 800 ч.: 700 – у., 60 – п, 40 – ж. Церква Покрова Пресвятої Богородиці збудована 1887 р. В селі діяли читальня «Просвіти», позичкова каса, кооператива, двокласна школа з українською мовою навчання.

Буковина – прис. коло с. Гребенне.

Бутрими – прис. коло с. Журавці.

Василів – с. 34 км на схід від м. Томашева. Збудована 1766 р. дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці тепер не існує. Нас. – 1120 ч.: 780 – у., 100 – п., 220 – л., 20 – ж. Перед війною була двокласна двомовна школа, в якій навчалося 39 дітей римо-католиків, 98 дітей греко-католиків, 1 – іудей. Діяли читальня «Просвіти», кооператива та інші українські організації.

Вербиця – с. знаходиться 10 км на схід від с. Любича Королівська. Відоме вже з 1388 р. Згідно з переписом населення у 1921 р. тут в 323 обійстях проживало 1607 жителів, з яких 1544 – у., 38 – п., 24 – ж. Станом на 1.01.1939р. нас. – 2110 ч.: 2030 – у, 45 – п., 10 – л., 25 – ж. Після виселення село було спалене. Тепер там проживає 197 мешканців. Вербиця – одне із найстаріших поселень місцевості. На протязі віків село належало до родин Радзановських, Паппарів, Літинських, Ромерів. Вже в 1531 р. існувала церква, каплиця з 1836 р. В 1886 р. була змурована церква св. Архистратига Михаїла. Тепер від церкви залишився тільки фундамент – церква, яку використовували як склад для зберігання мінеральних добрив, впала 10 березня 1992р. На фундаменті церкви товариство «Земля Вербицька» побудувало пропам'ятний хрест і макет святині у пам'ять 60-річчя акції «Вісла», під час якої вбито 655 осіб, з них 50 ч. – з Вербиці. В с. були: читальня «Просвіти», кооператива, молочарня, позичкові каси, однокласна українська школа. В боротьбі за волю України в 1940-1947 рр. загинуло 106 вихідців села. Пам'ять про них увічнено пам'ятником на сільському цвинтарі. Пароха церкви о. Юліана Криницького (1878-1948) поляки заарештували, запроторили до концтабору «Явожно» і з 9-ма односельцями закатували. Колишні мешканці с. Вербиці щороку відвідують рідні місця. Особливо дорогою є для них каплиця в Черневі, поблизу цілющого джерела: першу каплицю поставив там ще в 1436 р. дідич Паппара як подяку за чудесне оздоровлення. Люди згадують про незвичайне світло, котре можна було тут побачити вночі. Існували ще дві каплиці, але, на жаль, вони зруйновані. Відоме с. також тим, що ще в міжвоєнний період тут діяли товариство молитви і тверезості, товариство «Просвіта». В роки війни 1940-1947 рр. за волю України загинуло щонайменше 67 вербівчан. З Вербиці походить Ярослав Стех, відомий громадський діяч, журналіст, редактор «Пропам'ятної книги діячів Перемищини».

Верещиця – прис. с. Любича.

Вілька Вербицька – прис. коло с. Вербиці. Перед війною тут діяла однокласна україномовна школа.

Гребенне – с. 8 км на південь від с. Любича Королівська. На сьогодні воно відоме завдяки прикордонному переходу між Польщею та Україною, а, точніше, між Україною та Європейським Союзом. Тут знаходиться найгарніша і найцінніша пам'ятка дерев'яної архітектури Люблінського воєводства – греко-католицька церква св. Миколая з 1700 р. Перша згадка про Гребенне датована 1447 р. До ІІ-Ї світової війни (станом на 1.01.1939р). насел. Становило – 1630ч.: 1420 – у., 30 – п., 160 – л., 10 – ж., 10 – н.і. Були читальня «Просвіти», кооператива «Згода» та двокласна двомовна школа. У 1946 р. звідси виселено до Радянського Союзу 81 родину (378 осіб), а під час акції «Вісла» – 113 родин (867 осіб). Про це нагадують пам'ятні таблиці біля церкви. У міжвоєнний період до Гребенного належали присілки Божики, Буковинка, Гребенський Горай, Ялинка та фільварок Барани. Збереглись Ялинка (29 мешканців) і Буковинка (12 мешканців). На їх території ростуть унікальні види рослин і розводять популяції лісових тварин. У церкві с. Гребенного почергово відбуваються літургії в греко-католицькому та в римо-католицькому обрядах. Щоб відправити Службу Божу для українців Гребенного і околиць, сюди кожної неділі та в свята приїжджає з м. Перемишля о. Іван Тарапацький. Завдяки його старанням в 2011 р. церкву св. Миколая було суттєво відреставровано – повернуто ґонтове перекриття. Під час реставраційних робіт віднайдено гарну ікону Матері Божої Гребенської. На парафіяльному цвинтарі в Гребенному спочивають греко-катол. священики о. Теодор Косоноцький, о. Ніл Богдан Ломницький, о. Щасний Раставецький та молодий український поет Олександр Козловський, який помер 1898р. у віці 22 роки.

Гребенський Горай – прис. коло с. Гребенне.

Грушка – с., найменше поселення в гміні Любича Королівська. Перед війною тут існували Грушка Камеральна – 32 селянські господарства та Грушка Князі – 10 господарств. Тепер тут існує одне відірване від цивілізації господарство навіть без світла. 2 березня 1945 року тут відбувся великий бій між вояками УПА і військом НКВД.

Губинок – с. Неподалік с. Річиця. Церква святої Пренепороч. Матері Параскевії збудована в XVII ст. Священик о. Омелян Котис. В міжвоєнний період в селі діяли однокласна двомовна школа, в якій навчалося 64 учні, читальня «Просвіти», кооператива, товариство «Сокіл» та інші українські організації.

Гута Любицька – с. 7 км на захід від Любичі Королівської. Нас. – 320 ч.: 150 – у., 160 – п., 10 – ж. Тепер тут проживає 121 житель. Перша згадка про с. відноситься до XVII ст., коли тут існувала гута скла, про що свідчать залишки печей та уламки скла. З 1761 р. існувала дерев'яна церква св. Параскевії. Поблизу є Шведова гора, де можна знайти рештки залізних та скляних предметів, розбитий посуд. Можливо, це сліди шведського військового табору. Поблизу Гути Любицької знаходяться Мриглоди Любицькі – кілька домів, які належали до Любичі, на відміну від Мриглодів, присілка с. Верхрати. В Мриглодах Любицьких було 19 господарств, мешканців яких виселено під час акції «Вісла». Тепер ці місця приваблюють туристів прекрасними краєвидами, багатством ягід і грибів, а головне, цінними пам'ятками – каплицями і придорожніми хрестами. Перед війною тут діяла однокласна польськомовна школа.

Деби – прис. с. Любича Князі, де під кінець XIX ст. було 53 хати, в яких проживали селяни здебільшого на прізвище «Деби». Тепер на польських картах назву села змінено на «Демби». Перед війною тут діяла консервна фабрика, що належала власнику Любичі Королівської Марціну Горовіцу. Тепер в Дебах можна побачити бункери оборонної «лінії Молотова» та чотири вітряки для отримання електричної енергії.

Дениська – с. 17 км на півн. схід від Любичі Королівської. Дерев'яною Церквою Собору Пресвятої Богородиці, збудованою 1801 р., користуються римо-католики. Нас. – 1210ч.: 890 – у., 100 – п., 150 – л., 70 – ж., серед них 670 вірних УГКЦ. В передвоєнні роки в селі діяли двокласна двомовна школа, в якій навчалося 126 учнів, хата-читальня «Просвіти», кооператива. Парохом села був о. Григорій Новосад.

Довжнів – с. 21 км. від Сокаля. Нас. – 680 ч.: 530 – у., 5 – п., 130 – л., 15 – ж. Збудована 1882 р. дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста тепер руйнується. Тут діяли читальня «Просвіти», спілка «Молочарня», українська крамниця, кошикарня, де з лози виробляли плетені меблі, позичкова каса, кооператива та однокласна двомовна школа.

Журавці – с. 5 км на північ від Любичі Королівської. Поблизу захід. краю села тече р. Солокія, ліва притока Західного Бугу. Перша згадка про с. датована 1387 р. Вже в 1472 р. тут нараховувалось 11 ланів поля, 2 корчми, млин, церква. Люстрація з 1564 р. подає число: 96 селян, млин, ставок, корчма, бровар і дерев'яна церква. В 1912 р. збудовано муровану церкву воздвиження Чесного Хреста (2100 вірних УГКЦ), діяла читальня «Просвіти», Народний дім, кооператива, гімнастичне товариство «Сокіл». В 1921 р. в Журавцях та в присілках Бішки, Бутрими, П'єтночки, Підгір'я, Предки, Сторона нараховувалось 416 селянських господарств, в яких проживало 2372 мешканці, з них 2120 – українці. Тоді існувала трикласна українськомовна школа, були читальня «Просвіти», музично-драматичний гурток, кооператива. Село мало свого теслю, колодія, боднара та 2 ковалів. Відомо, що 1929 р. до землевласника Гершка Федербуша належали 562 га ріллі, ґуральня і млин. Станом на 1.01.1939р. нас. – 2860 ч.: 2640 – у., 100 – п., 70 – л., 50 – ж. В міжвоєнні роки в селі діяла п'ятикласна школа з українською мовою навчання, в якій навчалося 335 учнів.

Затила – с. за 13 км від м. Томашова і 79 км від м. Львова. Через с. пролягає шосейна дорога в напрямку Львів-Люблін і залізниця Люблін-Ярослав. Село приблизно 500 років тому заснували три мандрівники з Павлищів. На початку було кілька осель, які збудували нагороджені королівськими привілеями любицькі князі та їх нащадки. Перед війною тут переважало українське населення. В 30-х роках було 71 селянське господарство. Під час акції «Вісла», 6-15липня 1947 р., виселено 84 українців. Тепер тут проживає 123 мешканці. У село приїжджають мисливці, ставки запрошують порибалити. При гостинці є стоянка-паркінг для автомашин. Недавно збудовано костел св. ап. Петра і Павла. Про те, що тут проживали українці та про скасування в 1848 р. панщини нагадує Пам'ятний хрест.

Колайці – прис. коло с. Любича Князі.

Корні – с. при кордоні, 7км на півд. схід від Любичі Королівської. Перша згадка – в другій половині XIV ст. Нас. – 1020 ч.: 1010 – у., 10 – ж. Першу церкву збудували в 1564 р., наступну – в 1725 р. До цього часу збереглась мурована церква Преподобної Параскевії, збудована в 1910 р. (Тепер – костел). На церковному майдані є дзвіниця та хрест з розп'яттям Ісуса Христа. На кладовищі збереглось багато брусненських надгробних пам'ятників. Особливо вражає внутрішнє оздоблення храму, в якому поєднані елементи Східного та Західного християнства. Сама церква збудована в неоукраїнському стилі. У міжвоєнному часі в с. існували читальня «Просвіти», кооператива, двокласна українська школа. У воєнні роки тут діяли ОУН і УПА, до яких вступали багато молодих мешканців села. В часи Другої світової війни мешканці села перетерпіли немало горя, багато їх загинуло від рук ворогів. Кожного року сюди з'їжджаються колишні мешканці-українці, депортовані на північ Польщі під час акції «Вісла», щоб помолитись біля пам'ятного знака і в своїй церкві.

Корчмин – с. при кордоні, 28 км на схід від Любичі Королівської. Нас. – 1170ч .: 990 – у., 100 – п., 70 – л., 10 – ж. Були дерев'яна церква Богоявлення Господнього з 1658 р., дерев'яна каплиця Пресвятої Богородиці з 1863 р., Народний дім, читальня «Просвіти», кооператива «Єдність», дві школи: двокласна українська (в селі) та однокласна польська (на колонії). Перед війною вірних УГКЦ нараховувалось 1031. Парох села о. Юрій Менцинський у червні 1947 року був арештований і ув'язнений в концтаборі «Явожно». В роки війни багато молодих українців села боролися за незалежність України в рядах підпілля ОУН і УПА. Тут діяли сотні куреня «Залізняка».

Костяшин – с. 5 км від с. Ліски. Нас. – 630 ч.: 560 – у., 15 – п., 45 – л., 10 – ж. Церква Покрова Пресвятої Богородиці з 1926 р., тепер не існує. Належала до парафії в Лісках. Перед війною в селі діяли однокласна польськомовна школа, читальня «Просвіти», кооператива.

Кревиця (Щавиця) – с. біля Корчмина, 29 км на схід від Любичі Королівської. Нас. – 680 ч.: 560 – у., 80 – п., 10 – л., 30 – ж. Були дерев'яна церква Успення Пречистої Богородиці (1875 р.), читальня «Просвіти», Народний дім, кооператива, однокласна школа з польською мовою навчання. Нараховувалося 568 вірних УГКЦ.

Лиси – прис. коло с Любича Князі.

Ліски – с. Нас. – 1000 ч.: 870 – у., 30 – п., 75 – л. Є церква дерев'яна Собору Св. Івана Хрестителя з 1872 року (руїна), капличка дерев'яна Сострадання Пресвятої Богородиці (відпуст) на Білостоці, збудована 1889 р., 872 вірних УГКЦ. Парох о. Мирослав Ріпецький вивезений в часі акції «Вісла» на північ Польщі, де, незважаючи на перестороги, продовжував своє душпастирство в с. Хшаново. Похований на цвинтарі в рідних Лісках. Перед війною в селі діяли читальня «Просвіти», українська крамниця, кооператива, братська бібліотека, двокласна двомовна школа.

Любича-Князі – с. 15км на південь від Томашова Люб. Назва походить від слова «князі», що означало – начальники волоських пастирів. Їх могили можна побачити на цвинтарі, біля руїн мурованої церкви св. Параскевії, збудованої в 1806 р. Там же поховані давні власники села, зокрема князь Любицький М. Кондратович (+1828р.). На цвинтарі біля церкви та на другому цвинтарі, віддаленому на 150 м, є найстаріші поховання з 1898 р. Пам'ятники, скульптури, хрести виконані брусненськими майстрами. Про це свідчать написи. Тут є спільна могила 42 мешканців села, запідозрених гітлерівцями у підпалі німецької конюшні. Руїни мурованої церкви заслуговують на особливу увагу: на стінах можна побачити фрагменти фресок, виконані А. Манастирським. Поруч з церквою – зруйнована дзвіниця. Ближче до гостинця, на цвинтарі знаходилась дочірня дерев'яна церква св. Параскевії з рідкісною унікальною наметовою покрівлею. Після виселення мешканців вона поступово руйнувалась і в 1988р. була розібрана. Дзвіницю перенесли до музею під відкритим небом в Любліні, а на цвинтарі тепер стоїть дзвіниця, привезена з поблизького села Тенетиська. Недалеко села є бункери «оборонної лінії Молотова», можна побачити залишки фільварку Верлока, де колись було село Верещиця. Перед війною с. Любича-Князі складалося з присілків Деби, Колайці, Майдан, Павлище, Руда Любицька, Рудки Любицькі, Стависько, Бориси, Чучумаї, Гузії, Лиси, Лужок та ін. Станом на 1.01.1939р. нас. – 2480 ч.: 2430 – у., 5 – п., 35 – л., 10 – ж. Були мурована церква преп. Мат. Параскевії з 1806 р., церковний хор, читальня «Просвіти», драматичний гурток, кооператива, 2 українські школи: трикласна (в селі Колайцях), однокласна (в Павлищі).

Любича Королівська і Камеральна – с. 15 км на південь від Томашова Люблинського, невелике м-ко над річкою Лукавицею (місцева назва річки – Любичка). Нас. 3060 ч.: 2150 – у., 170 – п., 650 – ж., 20 – н.і. З огляду на невелику кількість латинників не було костелу до 1904 р. Тепер в костелі, який є найціннішою сакральною пам'яткою в околиці, знаходиться ікона Матері Божої Вервичної з кінця XVI ст., привезена з Рави-Руської першим парохом костелу Якубом Віняжем. Місцеве населення під час ІІ-ї світової війни було вивезено в Сибір, на примусові роботи до Німеччини або вимордовано. Містечко було майже цілковито зруйноване. Воєнні події і післявоєнні переселення в УРСР 1944-1946 рр. та під час акції «Вісла» спричинились до того, що перестало існувати багато сіл і присілків навколо Любичі. Це зокрема: Пренатка, Нетреба, Божики, Колайці, Свять, Майдан, Солтиси, Лиси, Бориси, Грушка, Верещиця та ін. В 1921 р. Любича Королівська була особливим населеним пунктом, бо об'єднувала порівняно мале м-ко Любичу Королівську та два дуже великі села – Любичу Камеральну, яку також називали Любича (Нас. – 2320 ч.: 2130 – у., 80 – п., 70 – л., 20 – ж., 20 – н.і. і Любичу Князі – 2076 жителів). Тут перед війною діяли різні українські організації. В обох місцевостях були церкви св. Параскевії, читальня «Просвіти» та школи: в Любичі Камеральній – чотирикласна українська, а в Любичі Королівській – двокласна польськомовна. Міські права Любича отримала в 1759 р. М-ко було власністю родин Романовських, Вороницьких, Зелінських, Кампфів і на кінець Горовіца. В XIX ст. тут існували фабрики фаянсових виробів, сірників, виробництва консерв, ґуральня, два млини, тартак. Тепер Любича Королівська є центром гміни. Вона розташована на важливому транспортному шляху. Близькість до українського кордону сприяє розвитку добросусідських відносин між обома народами.

Лужок – прис. с. Любича Князі.

Майдан – прис. с. Любича Князі.

Махнів – с. 8км на схід від Любичі Корол. У 1880 р. нас. – 833 ч.: 790 – у., 13 – п. і 30 – ж. На 1.01.1939 р. нас. – 1360 ч.: 1290 – у., 70 – ж. Є мурована церква Різдва Пресв. Богородиці з 1900 р. (тепер костел), були читальня «Просвіти», кооператива і двокласна українська школа з 1841 р. Відоме с. з 1388 р. Парафіяльна церква існувала вже в 1472 р., після церковної унії стала греко-католицькою. У 1944 р. майстер-самоук Сідорський намалював для церкви ікони святих Володимира, Ольги, Кирила та Мефодія. У міжвоєнні роки збудовано Народний дім, утворено гурток «Сільський господар» і спортивно-пожежне товариство «Сокіл». Дзвіниця згоріла в 1884 р. Навколо церкви був цвинтар, який у XIX ст. перенесено на 1 км. за село, на захід. На цвинтарі збереглось багато брусненських пам'ятників, зокрема фігура Матері Божої. Поруч – могили священників, а саме парохів о. Віктора Тарасевича (1859-1873), о. Антона Яціва (1907-1928), о. Іллі Мазикевича (1872-1892). Звідси походить народний артист України, видатний співак, соліст Львівської опери Степан Степан. Більше відомостей про Махнів можна знайти у «Віснику Любачівщини», вип. 8, 12. [2].

Махнівок – с. 31 км від Рави-Руської. Нас. – 650 ч.: 510 – у., 10 – п., 110 – л, 10 – ж. Церква дерев'яна св. Михаїла, збудована 1919 р. Перед війною в с. діяли однокласна двомовна школа, читальня «Просвіти», кооператива, позичкова каса, народний дім. В роки війни село спалили, тоді загинуло 42 мешканці. Більшість українців виселено в травні 1946 року в Тернопільську область.

Миців – с. 20 км. від Сокаля. Церква дерев'яна Св. о. Миколая збудована 1885 року. Нас. – 630 ч.: 540 – у., 25 – п., 55 – л., 10 – ж. В кінці XIX ст. в с. була читальня ім. М. Качковського. Перед війною діяли читальня «Просвіти», спілка «Громадська», позичкова каса, молочарня, кооператива.

Монастир – прис. с. Верхрата. В передвоєнні роки тут діяла двокласна україномовна школа. Тепер щороку на відпуст 28 серпня сюди приїжджають українці депортовані до західних регіонів Польщі та до України.

Мости Малі – с. 5 км на південь від Любичі Королівської. Перша згадка про с. датована 1470 р. У 1880 р. тут проживав 471 мешканець, а в 1921 р. в 117 селянських господарствах було 623 жителі, з них: 443 – греко-католики, 36 – л. та 143 – ж. Тут існувала однокласна україномовна школа. Збереглась дзвіниця, але церква Покрова Пресвятої Богородиці, збудована в 1917 р., вже не існує – згоріла під час війни. Тут можна побачити фрагменти головного відрізка укріплень «лінії Молотова», а в лісах – протитанкові рови, здебільшого замулені. На 1.01.1939 р. нас. – 650ч.: 500 – у., 15 – п., 25 – л., 110 – ж. На греко-католицькому цвинтарі збереглось чимало брусненських надмогильних хрестів і скульптур.

Нетреба – прис. коло с. Журавці (Любича Королівська). Тут діяла однокласна польська школа.

Новосілки Кардинальські – с. 9 км на схід від Любичі Корол. Перша згадка про с. – в 1438 р. Згідно з переписом нас. в 1921 р. тут було 38 селянських господарств, в яких проживало 490 жителів: 437 – у., 27 – п., 26 – ж. Дерев'яна церква Собору Пресвятої Богородиці, збудована 1760 р., не збереглася. Перед війною нас. – 600 ч.: 580 – у., 5 – п., 5 – л., 10 – ж., з них 534 вірних УГКЦ. Тоді ж діяли однокласна школа з українською мовою навчання, Народний дім, читальня «Просвіти», кооперативна крамниця, позичкова каса та громадський елеватор. Були свої ковалі, шевці, теслі. Місце, де було село, заорано після виселення українців. На цвинтарі збереглося 30 брусненських надгробних пам'ятників.

Новосілки Передні – с. біля Новосілок Кардинальських. Нас. – 580 ч.: 470 – у., 50 – п., 30 – л., 30 – ж. Була дерев'яна церква св. Івана Богослова з 1790 р., 404 вірних УГКЦ, діяли читальня «Просвіти», кооператива і однокласна школа з українською мовою навчання. Під час війни село було цілковито знищено, а жителів виселено. Залишилось тільки 6 осіб. Мовчазним свідком історії є греко-католицький цвинтар, який на відміну від дерев'яної церкви зберігся.

Осердів – с. 30 км від Сокаля, 6 км від Белза. Церква св. Великомученика Георгія, збудована 1625 р., відновлена 1925 р., тепер не існує. Нас. – 520 ч.: 480 – у., 5 – п., 10 – л., 25 – ж. В селі діяли читальня «Просвіти», товариство «Сокіл», кооперагива, молочарня, однокласна школа з українською мовою навчання.

Павлище – с. коло Любичі Князі. Тут працювала трикласна українська школа.

Переводів – с. 25 км. від Сокаля. Нас. – 900 ч.: 800 – у., 70 – л., 25 – ж. Дерев'яна церква Св. Великомучениці Варвари, збудована 1873 р., відновлена 1885 р., тепер не існує. Була дерев'яна капличка Положення Ризи Пресвятої Богородиці, збудована 1886 р. В селі діяла читальня «Просвіти», українська кооператива, двокласна двомовна школа.

П'єтночки – прис. с. Журавці.

Підгір'я – прис. с. Журавці.

Потоки – с. 4 км. від Любичі Королівської. Назва пов'язана із однією з приток р. Солокія та потічком Крупець. Перша згадка – 1611 р. Село під опікою белзького воєводи належало до королівських володінь. У 1765 р. село згадують як м-ко, в якому існувало 20 ремісничих домів. А в 1921 р., коли Потоки згадують як присілок с. Тенетиська, до с. належало 75 господарств і 155 мешканців: 145 – у. та 10 – п. У 1938 р. тут уже – 241 греко-католик. Перед війною при гостинці Гребенне-Любича знаходилась капличка Матері Божої. На цьому місці, згідно з переказами, одній дівчинці об'явилась Богородиця, показуючи на джерела. У лісі, біля теперішньої корчми «Потоки», стоїть металевий хрест, котрий нагадує про трагічну подію, коли німці розстріляли циганський табір, змушуючи попередньо циган самим копати собі могилу.

Предки – прис. с. Журавці.

Пренатка – прис. коло с. Любича.

Прусинів – с. 5 км від Белзця. Нас. – 1100 ч.: 890 – у., 5 – п„ 180 – л., 25 – ж. Дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста збудована 1878 р., відновлена 1930 р.

Річиця – с. 23 км на схід від Томашова Люб. Нас. – 2540 ч.: 2200 – у., 60 – п., 90 – л., 190 – ж. Були дерев'яна церква св. Муч. Бориса і Гліба з 1687 р., читальня «Просвіти» і кооператива «Господарська торгівля». Парох села о. Омелян Котис в червні 1947 року був арештований польською владою і ув'язнений в концтаборі «Явожно».

Руда Журавецька – прис. біля с. Журавці. Виникло на місці колишніх королівських володінь, що належали до родини Замойських. Уперше згадують в 1765 р., коли було загалом 8 хат і корчма. В 1938 р. тут проживало прибл. 200 греко-католиків. Село було відоме завдяки тепер вже недіючому мурованому млину на р. Солокія, який був власністю Гершка Федербуша. Останній володів маєтком 314 га. Тепер тут кожного року традиційно відбувається свято Івана Купала.

Руда Любицька – прис. між с. Журавці та с. Любича Князі. Належав до парафії в Журавцях, 30 вірних УГКЦ.

Свять – прис. коло с. Любича.

Селиська – с. 11 км на південь від Любичі Корол. Початки села сягають 1447 р. У 1880 р. тут було 87 домів, в яких проживало 638 мешканців, з них 335 греко-католиків. Згодом нас. – 660 ч.: 310 – у., 150 – п., 200 – л. Колись це був відомий осередок гончарства, існувала читальня «Просвіти». Тепер село більш відоме своїм музеєм. В ньому, окрім предметів домашнього вжитку та мисливських трофеїв, можна побачити уламки скам'янілих дерев, яким мільйони років. Село було власністю родини Дідушицьких, а згодом – родини Сапігів. Могила Адама Сапіги знаходиться на місцевому цвинтарі. Довоєнних будівель залишилось мало. Цікавим є те, що в польських домах дашки над ґанком були трикутні, а в українських – опуклі. Церква св. Миколая, фундатором якої був князь Павло Сапіга, збудована в 1901 р., нещодавно відновлена. Тут зберігся іконостас з ХVІІ-ХVІІІ ст. Перед храмом стоїть дзвіниця з 1830 р. На відстані 300 м від церкви над одним з джерел річки Прутник є дерев'яна капличка св. Миколая, збудована в кінці ХІХ – на поч. XX ст. в наметовому стилі на палях на воді. Тут є ікона св. Миколая з XVIII ст. Вода джерела цілюща, особливо на День літнього Миколая – 22 травня. Це місце паломництва і українців, і поляків.

Солтиси – с. коло с. Любича.

Стависько – прис. с. Любича Князі.

Сулимів – с. 20 км від Сокаля. Нас. – 780 ч.: 280 – у., 305 – п., 210 – л., 5 – ж. Дерев'яна церква Представлення св. Івана Богослова, збудована 1897 р., не існує. В селі діяли читальня «Просвіти», позичкова каса, товариство «Луг», однокласна польська школа.

Тарнаватка – с. Перший запис про село у 1531 р. В 1880 р. тут було 54 доми і 714 мешканців. Село було власністю графів Дідушицьких. Знищене під час війни.

Тенетиська – с. 3 км на півд. схід від Любичі Королів. Нас. – 1510 ч.: 1420 – у., 5 – п., 55 – л., 30 – ж. Була дерев'яна церква св. Вмч. Димитрія з 1754 р., тепер зруйнована. Парох села о. Костянтин-Всеволод Дацько був ув'язнений 1947 року в концтаборі «Явожно». Були в селі читальня «Просвіти» і крамниця. Громада на р. Солокії побудувала водотурбінний млин, мала великі ліси. Була однокласна українська школа. Вихідцями з села були агрономи, ветеринари і лікарі. Про Тенетиська уродженець села Іван Гук написав книжку «Село над Солокією».

Терношин – с. 23 км на півн. схід від Любичі Королів. Нас. – 1120 ч.: 430 – у., 90 – п., 580 – л., 20 – ж. Є дерев'яна церква Різдва Пресв. Богородиці з 1906 р. Були читальня «Просвіти», кооператива і позичкова каса.

Томашів Любельський (Люблинський) – найбільше місто Томашівського повіту. Розташоване 126 км від Любліна і 95 км від Львова на межі Розточчя і Сокальської Гряди над річкою Солокією. Колись через місто проходив великий торгівельний шлях з Чорного моря через Львів до Балтійського моря. Тепер місто виконує майже те саме призначення, бо знаходиться при автостраді № 17, що пролягла через Гребенне і Раву-Руську. Площа міста – прибл. 14 кв. км, а число мешканців – 22 тисячі. Було засноване в 1590 р. гетьманом Яном Замойським в честь його сина Томаша і назву змінено з Єлітово (від герба Замойських) на Томашів. Архітектором був Бернард Моранд, будівництво тривало 30 років. Війна шведсько-польська і пожар знищили місто. В 1772 р. Томашів опинився в складі Австрії. Місто також було зруйноване під час Першої і Другої світових воєн. Однак збереглось чимало архітектурних пам'яток: бароковий костел з 1627 р., дерев'яна дзвіниця з XVIII ст., православна церква з 1880 р., дерев'яна чайна з 1895 р. На вул. Львівській височіє мурований костел, збудований в 1937-1949 рр., в якому знаходяться древні ікони, завезені з Угнова.

Ульгівок – с. 25 км на схід від Томашова, 35 км від Рави- Руської. Нас. – 1490 ч.: 1380 – у., 50 – п., 50 – л., 10 – ж. Були дерев'яна церква св. Миколая з 1856 р., читальня «Просвіти», кооператива, позичкова каса.

Хлоп'ятин – с. 30 км від Сокаля, 2 км від Осердова. Нас. – 490 ч.: 445 – у., 5 – п., 25 – л., 10 – ж. Церква дерев'яна Зіслання Святого Духа збудована 1863 р., відновлена 1924 р. В селі діяли читальня «Просвіти», товариство «Сокіл», молочарня, однокласна двомовна школа.

Чернів – капличка коло с. Вербиця.

Чучумаї – прис. с. Любича Князі.

Шаленик – с. 9 км. від Любичі Камеральної. Засноване в кінці XIX ст. В с. був фільварок, власником якого перед війною був Кемпф. Він вирощував овес і ріпак, з насіння яких в Німеччині виробляли олію. Кемпф підгодовував також дику звірину. Він виділив окрему охоронну територію, «звіринці», де заборонялось полювати. В лісі біля села зберігся гробовець родини Кемпфів.

Щавиця – с. 4 км від с. Корчмина. Церква Успення Пресвятої Богородиці збудована 1875 р. 586 вірних УГКЦ.

Щеп'ятин – с. 28 км на схід від Томашева. Нас. – 910 ч.: 640 – у., 60 – п., 170 – л., 40 – ж. Є мурована церква Святої Трійці з 1910 р., тепер – костел. Були читальня ім. М. Качковського, згодом реорганізована в читальню «Просвіти», і кооператива.

Ялинка – прис. коло с. Гребенне.

Література

1. Володимир Кубійович. Етнічні групи південно-західної України (Галичина) на 1. 1. 1939 Вісбаден, 1983.

2. Вісник Любачівщини. Випуски 1 – 20. Львів, 1995 – 2013.

3. Наш край Любачівщина. Випуски 1 – 8. Львів, 2000 – 2013.

4. Шематизм греко-католицького духовенства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік Божий 1938 – 1939. Перемишль, 1938.

5. Кłos S. Lubaczów I powiat Lubaczowski. Krosno, 2001.

6. Кореr М. Gminа Lubycza Królewska, 201

...І з глибин душі, мов з виру вирина Важке, як камінь, слово: чужина! 4 січня 1974 р. в Празі Українська громадськість провела в останню путь Костя Вагилевича – поета, вчителя, громадського діяча, вояка УГА. Автор спомину Шкіль Олег.

Народився Кость 22 квітня 1892 року в с.Ясень. В сім’ї крім нього було ще 12 дітей. В юному віці став до праці, спочатку випасав чужих корів, а потім пішов на роботу в ліс. 

В 1912 році призваний на військову службу, а з вибухом війни відправлений на фронт, де отримавши поранення потрапив в шпиталь, який захопили росіяни. Його як полоненого відправлено за Урал, де перебував два роки. У 1916 р. його разом з іншими полоненими перевезли в Україну, щоб тут працювали у поміщиків на ріллі. З початком перших визвольних змагань вступає до Галицьких Січових Стрільців з якими перебував і чотирикутник смерті і тиф. Після розброєння і польського полону потрапляє у табір в Йосефові. 

В 1921 р. звільнений з під режиму для полонених, не зважаючи на свій вік, вступає в новоорганізовані матуральні курси щоб отримати середню освіту. Потім вивчав філологію в Карловому університеті у Празі (1923– 28), там же захистив докторську дисертацію (1930) з правом навчання в середніх школах. Після закінчення від'їхав на Закарпаття, де отримав місце вчителя в народній школі в Широкім Лузі а згодом в Новоселиці, Дубовім та в Бедевлі на Тячівщині. 

У 1938 р. отримує посаду в міській школі в Рахові, але по короткому часі з приходом угорської окупації потрапляє в ув'язнення. Спочатку в табори смерті в Великому Бичкові та Кривім, а після до табору в Варюлопоші біля Ніредьгазу, звідкіля по 2-3 місяцях був вивезений в Австрію. Літом 1939 р. зупинився в Празі, в домі батьків дружини, яка там також була разом з двома дітьми Настею та Параскою. Тут починає працювати асистентом в Українському Вільному Університеті на філософському факультеті, яким завідував о. д-р А.Волошин. Крім праці брав активну участь в громадському життю. 

В 1945 р. по приході більшовиків в Чехію, Вагилевич, щоб уникнути долі своїх репресованих товаришів вирішує втікати з країни. Спочатку до Німеччини, де мешкав у м. Берхтесґаден до 1950, а потім в США, де знову ж таки активно вливається в громадське і культурне життя діаспори. В грудні 1954 року в Детройті, силами укр. культурно-мистецького клубу організовано вечір творчості К.Вагилевича.  

Та все ж відчуваючи сильну тугу за батьківщиною, родичами і відчуваючи смерть 9 березня 1973 р. неочікувано повертається до Праги. Тут він ще встигає зустрітися з своїм братом, який приїхав з Ясеня, щоб його відвідати. Помер цей щирий патріот 4 січня 1974 р. 

Протягом свого життя став упорядником букваря «Свою Україну любіть», автором збірок «Україна непоборна» (1941), «Триєдиність» (1968), «Казки про золоту рибку» (1945), абетки музики і співу «До-мі-соль» і підручника англійської мови «А-В-С»

Автор спомину Шкіль Олег.

"Голос з підпілля" Спогади про Івана Мигула Розповідь "Кривоноса". (Автор: Книш Зиновій).

Іван Мигул (на фото) ходив до тієї ж Філії Академічної Гімназії у Львові, що й я. Народився в 1910 році в підльвівському селі Гряда і був організатором та ідейним провідником сільської молоді в цілій своїй околиці. Арештований осінню 1930 року за участь у саботажній акції, перейшов тяжкі побої і тортури у польській слідчій поліції у Львові, а дня 26 вересня 1931 року перед судом присяглих у Львові відбувся його процес, де засуджено його на 10 років тюрми. Вийшов на волю недалеко перед Другою світовою війною і негайно почав продовжувати свою працю в ОУН. Після приходу большевиків до Галичини не покидає рядів ОУН, кілька разів переходить границю сюди й туди з різними дорученнями, в часі виконування одного з таких завдань його большевики зловили і засудили на смерть.

Олександр-Олекса Васильович Буній – пластун та ідейний оунівець. Історія життя маємо пам'ятати....

Роман Барановський, Микола Мотика та Олесь Буній

Олександр-Олекса Васильович Буній народився 24 березня 1912 року (помер 24.12.1996 у Буенос-Айресі (Аргентина)) у сім’ї надвірнянця – вояка Української Галицької Армії (УГА) Бунія Василя, який загинув у «чотирикутнику смерті» у 1920 році. Мама Марія померла у молодому віці в 1924 році. Олесь та його сестра Ольга залишились круглими сиротами. Дядьки Йосип та Іван також стали січовими стрільцями, яких заарештувала польська влада. Діда і бабу Олеся так побили поляки, що через декілька років вони померли. Дядько Йосип втік із тюрми, перебрався до Люксембургу, де після тривалого лікування помер.

Він – громадський дiяч, журналіст, член української скаутської організації «Пласт», член ОУН із 1930 року. Заарештований у 1932-му польською поліцією у зв’язку із замахом на міністра Польщі Тадеуша Голуфка. Засуджений до 10 років ув’язнення, яке відбував у тюрмі «Святого Хреста» (Польща). На почату 1939-го звільнили достроково.

Від початку Другої світової війни перебував у Польщі, Німеччині (працював у таборах примусової праці). Після війни виїхав до Бельгії, де трудився у вугільних копальнях. Із 1950-го проживав у Арґентинi. Працював бiблiотекарем товариства «Просвiта» (1955-1964 р.р.) й у філії Українського католицького університету в м. Буенос-Айрес (Аргентина) (1966-1992). Секретар Українського католицького об’єднання (1973-1986 р.р.). Опрацював іспансько-український та українсько-іспанський словник (близько 48 тисяч слів), першу частину якого у 1993-му видав Український католицький університет у Римі.

У січні-лютому 1929-го у Відні відбулася знакова подія в українському націоналістичному русі – Українська військова організація (УВО) і ряд інших націоналістичних, здебільшого, студентських, структур об’єднались в Організацію українських націоналістів (ОУН), яку очолив Євген Коновалець. ОУН – український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної держави, її збереження та розвиток. Основним краєм діяльності ОУН стали Східна Галичина та Волинь, а її керівна структура тут іменувалася «Крайова Екзекутива ОУН на Західно-українських землях».

У реальному житті це означало створення структури, у рядах якої перебували не тільки військові, а й широке коло української молоді. І хоч політичні вбивства не були основною діяльністю УВО, а для ОУН, яка масово включала студентство, тим більше, все ж атентати не тільки не припинились, але стали ще гострішими й зухвалішими. Найбільший розголос навколо новоствореної ОУН спричинив атентат на відомого польського політика та дипломата Тадеуша Голуфка.

«Вбивство відбулось 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець, де відпочивав Голуфко. Виконавці атентату, яких було двоє, потрапили в кімнату посла і шістьма пострілами вбили польського високопосадовця. Зважаючи на сильну зливу того вечора, важко було виявити не лише сліди оунівців, але й відрізнити звуки пострілів від грому.

Атентат на Голуфка викликав гостру реакцію не лише польського суспільства, але й неоднозначне ставлення українців. Голуфко, який був заступником голови «Безпартійного блоку співпраці з урядом» — проурядової польської партії, що підтримувала політику Пілсудського, належав до тих ключових осіб, які намагалися налагодити співпрацю з українськими політичними колами.

Саме Тадеуш Голуфко презентував т. зв. «угодовський» напрямок переговорів між двома націями. Мова йшла про угоду, згідно з якою українці отримають певні права, а натомість засвідчать повну лояльність до Польської держави. Однією із гострих тем, які обговорювали у той час, стало питання відкликання українцями своєї скарги до Ліги націй відносно масових знущань польської влади над українцями у ході «пацифікації» («примирення», яке за допомогою військових та поліцейських відділів польська влада намагалася провести в українських селах).

Пізніше, 22 листопада 1935 року, під час суду над керівниками ОУН, одна із найпопулярніших британських газет «The Manchester Guardian» так написала про «пацифікацію»: «Українці витримували з подиву гідною пасивністю, аж поки дехто із радикальних кіл почав палити скирти польських господарів. У відповідь на це на села наїхали відділи польської кінноти та поліції, без розбору арештовували та били селян. Ці операції робили таємно, але для сучасної історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його коли-небудь у новітні часи було організовано. Точно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує приблизно на 10000 осіб, з яких майже всі були невинні».

Тадеушу Голуфкові відводилась роль примирювача між польськими й українськими політичними елітами. Проте у суспільстві існували й інші погляди на «угодовство» і саме цю сторону займала ОУН. Рішення про вбивство Голуфка прийняли надзвичайно оперативно після того, як член організації Олексадр Буній, уродженець м. Надвірна у Галичині, сторож пансіонату, заявив своїм керівникам про приїзд варшавського гостя до Трускавця. За збігом обставин, людину, відповідальну за атентат – Зенона Коссака – випадково арештувала поліція напередодні замаху на Голуфка. Тому поляки, незважаючи на свою агентурну сітку, яка існувала на той час і в рядах українських націоналістів, не могли натрапити на сліди вбивць.

І коли через два роки відбувся судовий процес, то на лаві підсудних перебував лише Олесь Буній – згаданий сторож пансіонату. Вдалий атентат на Голуфка став справою зовсім нового покоління бойовиків. Тут вперше у ролі організатора з’явилася постать майбутнього командира УПА Романа Шухевича. Саме ж виконання атентату належало членам «дрогобицької п’ятірки» ОУН – пластунам Василеві Біласу та Дмитрові Данилишину, які через рік стали найлегендарнішими постатями на Галичині». [1, http://incognita.day.kyiv.ua/uvo-oun-xronika-zbrojnogo-sprotivu.html].

«За станом на 1931 рік український націоналістичний рух поніс масові втрати. І хоча найбільші арешти будуть попереду, уже тоді перед ОУН виникло питання: яким чином заступитися за тисячі арештованих, які зазнавали постійних в’язничних знущань?».

«Український відділ» у слідчій поліції Львівського комісаріату очолював Еміліан Чеховський, який найбільше прославився на допитах в’язнів-націоналістів. Саме його вбивство спланував та організував тодішній бойовий референт ОУН Роман Шухевич. А тривале спостереження за комісаром здійснював рідний брат майбутньої дружини Шухевича – Юрко Березинський, якому й належало виконати атентат. Убивство комісара готували з осені 1931-го, коли Березинський та одна із дівчат розві­дувального відділу ОУН вели спостереження за Чеховським. Вранці 22 березня 1932-го бойовик ОУН одним пострілом вбив комісара у час, коли той iшов на роботу.

Незважаючи на всі вжиті заходи, поліції не вдалося знайти ні організаторів, ні виконавця атентату. Тож тінь упала на одного з інформаторів комісара, який надавав інформацію про діяльність УВО-ОУН – Романа Барановського. Саме поліцейський агент, один із провідних членів УВО (у 1929 році виключений з рядів організації, як підозріла особа), опинився на судовій лаві. Свідчення Барановського справили надзвичайно гнітюче враження на українське суспільство, і навіть ті, котрі зовсім не співчували діяльності націоналістів, були прикро вражені показами поліцейського інформатора. Незважаючи на те, що поляки теж не помилували Барановського і присудили йому 10 років тюрми, батьки Романа Барановського виступили із такою заявою в українській пресі: «Заявляємо оцим, що раз і назавжди відрікаємося від нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ним жодних взаємин, а це тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров’я не одного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини. – Дорогів, 27 вересня 1933, Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми», газета «Свобода» №243, 19 жовтня 1933.

…Трагічно закінчилося й життя 20-літнього Юрка Березинського – через 8 місяців, у листопаді 1932-го, він застрілив себе при невдалій спробі пограбування пошти у м. Городок. «Екси» (експропріаційні акти) стали досить поширеними у діяльності УВО та ОУН, як один із надійних джерел фінансування організації. Разом із Березинським у Городку «засвітились» Білас та Данилишин. Їх зловили і після надзвичайно швидкого для польського судочинства процесу стратили через повішення.

Василеві Біласу та Дмитрові Данилишину довелося стати символами націоналістичної боротьби свого часу. Їхня героїчна поведінка під час судового процесу і страти справила надзвичайне враження на українців, а завдяки пропагандивній реферантурі ОУН в усіх селах Галичини 23 грудня 1932 року о 6-й годині ранку (час страти бойовиків) дзвонили церковні дзвони, і кожен українець знав, що в цей момент «вішають наших хлопців».

Хто і як убив Т. Голуфка? Убивство такого видатного польського державного діяча, яким був Тадеуш Голуфко, поставило на ноги всю польську поліцію, яка негайно провела масові арештування серед української молоді.

«Для керування слідством Варшава вислала до Трускавця суддю для справ особливої ваги д-ра Скоржинського. Насамперед ув’язнено Олексу Бунія, дверника (сторожа) пансіонату сестер Василіянок, в якому згинув Голуфко, та всіх запідозрених у революційній діяльності, хто жив у Трускавці й околиці. Польська преса інформувала, що на інтервенцію польського уряду арештовано, як запідоз­рених в убивстві Голуфка, двох українців, студентів, які жили в Ризі, столиці Латвії. У ході слідства увага поліції зосередилася на чотирьох українських студентах, а саме: Лев Крисько, 25-річний студент політехніки в Данціґу, родом з Унятич біля Дрогобича, 22-річний Ілля Бутрин, родом із Поруддя, пов. Яворів, Володимир Кобільник і Лев Сенишин, уважаючи, що двоє з них напевно є вбивниками Голуфка. Одначе, ніхто з арештованих до вини не признався, а слідство, попри всі намагання поліції, не лише не дало доказів чиєїсь вини як учасника чи співучасника вбивства, але не виявило жодних слідів».

Під час суду над Біласом і Данилишином, у грудні 1932 p., за напад на поштовий уряд у Городку Ягайлонському, донощик польської поліції Микола Мотика, який раніше був членом тієї самої «п’ятки» ОУН, що й обидва підсудні, висловив думку, що Голуфка вбили Білас і Данилишин. Але це були тільки його здогади, бо доказів на те в нього не було. На тій підставі польські слідчі чинники сконструювали тезу, що вбивниками Голуфка були справді Білас і Данилишин, які, одначе, до того не призналися ані під час процесу, ані навіть під шибеницею.

Олеся Бунія заарештували у перший раз і протримали в слідчому ізоляторі, прикутого ланцюгом 14 днів. Але за браком доказів звільнили. Наприкінці листопада 1932-го, коли він працював у Львові, його заарештували вдруге і посадили у тюрму на Бригідках. У вересні 1933 року в Самборі відбувся процес проти дверника пансіонату Олекси Бунія, який признався, що він стежив за Голуфком і про все повідомляв організацію. З кінцем 1930 року бойовим референтом Крайової Екзекутиви на ЗУЗ був Зенон Коссак. Перебуваючи постійно у Дрогобиччині, він зорганізував боївку ОУН, до якої належали теж Дмитро Данилишин і Василь Білас. До організаційної «п’ятки» ОУН у Трускавці, що її очолював Михайло Гнатів, належали також ґімназист Микола Мотика і робітник Олександер Буній.

У половині серпня 1931-го О. Буній, який працював дверником у пансіонаті сестер Василіянок у Трускавці, повідомив свого зверхника Гнатіва, що у пансіонаті замешкав для відпочинку польський посол Голуфко, про якого писала українська преса як про заанґажовану в польсько-українській політиці людину. Зорганізуванням атентату зайнявся сам Шухевич, одержавши зв’язки з бойовиками у Трускавці безпосередньо від Коссака. Всі потрібні інформації давав Олександер Буній, хоч сам він безпосередньої участи в атентаті не брав. Гнатів зразу після атентату втік за кордон, а 3. Коссака напередодні вбивства Голуфка арештували й протримали у в’язниці протягом 9 місяців. У висліді того ніхто з арештованих, ані поліційні донощики Микола Мотика й Роман Барановський, не могли свідчити. Тільки Мотика підсував польській поліції думку, що атентатників треба шукати серед членів місцевої мережі ОУН. При цьому він боявся виявити членів п’ятки ОУН у Трускавці, до якої він сам раніше належав, і тим самим захищав бойовиків Біласа і Данилишина. З цілої місцевої організаційної мережі тільки Гнатів знав, яку видатну ролю у тій справі відіграв Коссак, одначе й Гнатіва польська поліція не вспіла дістати до своїх рук. А Р. Барановський припускав лише, що Коссак, за його переконанням, все ще бойовий референт, – мусить знати цілу справу. Про роль Шухевича й Ґабрусевича у Крайовій Екзетиві Барановський у той час не знав.

Найцікавіше є те, що один із виконавців атентату користувався револьвером, що його Барановський позичив провідникові однієї з «п’яток» ОУН у Дрогобиччині, Криськові, колишньому членові УВО. Одначе цей револьвер стільки разів переходив з рук до рук, що Барановський не міг зорієнтуватися, кому він останньо належав. Корисним в усій справі став факт, що Коссак, сконтактувавши Шухевича з трускавецькою боївкою, далі не займався атентатом, до того ж кілька днів перед застріленням Голуфка був арештований. Це переконувало місцеву поліцію, що він до справи атентату на Голуфка був непричетний. Незважаючи на те, що Зенон Коссак у той час ще щиро довіряв Р. Барановському, він про замах на Голуфка і свою ролю в ньому нічого йому не сказав. Про вбивство Голуфка вирішили тільки три члени Крайової Екзекутиви ОУН, спираючись на те, що Крайовий Провідник мав право сам приймати рішення. Роман Барановський пояснював згодом перед польським судом, що, на його гадку, замах на Голуфка організував 3. Коссак і що він це своє підозріння сказав поліції, але Коссака заскоро ув’язнено і таким чином слідство заплутано». [2, ст. 250].

«Коротке перебування Голуфка у відпочинковому пансіонаті не давало змоги порозумітися із закордонним Проводом ОУН. Його поінформовано про всю справу щойно після виконання атентату. Тому то в перші дні після замаху ПУН справді не знав, хто вбив Голуфка. Одначе, згодом полковник Коновалець визнав атентат і беззастережно перебрав його на відповідальність ОУН». [3, digitized by ukrbiblioteka.org].

У м. Самбір відбувся судовий процес по справі вбивства Т,Голуфка через два роки після атентанту.

«Склад трибуналу. Оборона. Сьогодні, 19 вересня, почався у Самборі перед трибуналом суддів присяжних великий політичний процес за вбивство посла Голуфка проти Олександра Бунія, Миколи Мотики і Романа Барановського. До трибуналу входять: д-р Вондравш, провідник; окружні судді Кучера і д-р Купровський; суддя Хшоншіевський запасовий член трибуналу. Боронять: обп. Бунія д-р Степан Шухевич зі Львова і д-р Іван Роґуцький зі Самбора.

АКТ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Хто у чому обвинувачений. Олекнсандер Буній, син Василя і Марії, літ 20, уродж. у Надвірній, востаннє замешкалий у Львові, греко-кат., вільний, по професії служник, обвинувачений у тому, що в серпні 1931 р., як член ОУН допоміг до вбивства посла Тадея Голуфка в той спосіб, що для цілей убивства за посередництвом Миколи Мотики звернув увагу членів організації на факт побуту Голуфка у пансіоні СС Служебниць у Трускавці, дав Василеві Біласові відомості про спосіб життя Голуфка, про розклад кімнат у пансіоні та положення кімнати Голуфка, а, запевнивши справникам поміч, вказав Василеві Біласові відповідний момент для вбивства, внаслідку чого Василь Білас і Дмитро Данилишин убили Тадея Голувка у свідомім намірі.

Зізнання підсудного Олександра Бунія: «На питання відповідає, що до вини не почувається, і до вчинку признається. Оповідає, що в Трускавці перебував у вуйка і тут належав до «Пласту». По розв’язанні «Пласту», де запізнався з покійним Василем Біласом та пізніше з М. Мотикою, за їхньою намовою вступив з кінцем 1930 р. або на весну 1931 р. до ОУН. Після зложення присяги на револьвері на вірність Україні, не брав участи у сходинах своєї «п`ятки», бо від літа 1931 р. був дверником у пансіоні СС Служебниць у Трускавці. На питання вияснює, що до «п’ятки» ОУН в Трускавці належали: покійний Василь Білас, Володимир Білас, пок. Дмитро Данилишин, М. Мотика та він сам. Вліті 1931 р., по приїзді пок. Т. Голуфка до пансіону, М. Мотика, зустрінувшись із підсудним на дорозі, спитав його, які літники мешкають у пансіоні. Підсудний похвалився, що мешкають кращі літники, а між ними посол Т. Голуфко». [4, ст. 2].

«Пусті вулиці сонливого міста зароїлися від приїжджих чужинців. Цікавість громадян вигнала їх теж на вулиці. Люди, незважаючи на дошкульний дощ, що добирається до костей, заполонили хідники (тротуари), – пише львівська газета «Діло» про початок суду над членами Організації українських націоналістів 19 вересня 1933 року в місті Самбір на Львівщині. – Ця метушня та поява щораз нових фіакрів з умундурованою й неумундурованою поліцією надає містові ще більшої нервовости. Всі живуть лише сплітками та здогадами. На процес зголосило свій приїзд уже 30 журналістів із Варшави, Кракова та Львова. Між ними четверо кореспондентів закордонної преси.

Через два роки у цій справі судять членів ОУН 29-річного Романа Барановського, 20-річного Олександра Бунія та Миколу Мотику, 21 рік. У ній також замішані високі поліцейські чини. Тому суд проводять у провінційному Самборі – щоб не привертати уваги до відомих осіб. Встановити замовників і виконавців вбивства поліції не вдалося. На підозрюваних вийшли за півтора року, коли почали допитувати таємного агента поліції в Організації українських націоналістів Романа Барановського

Найдосвідченіший підпільник Роман Барановський – колишній бойовий референт Української військової організації. Входив до відділу, що відповідав за організацію терактів. За пограбування пошти відбув три роки ув’язнення.

«Точно в 9-й годині ввели на салю трьох підсудних. Молоденького Олександра Бунія – середнього росту, ще з дитячим виглядом, у ґранатовім, уже вилинянім убранні, – інформує газета «Діло». – За ним – високого блондина, закутаного в ясний дощовик, зі сміливим поглядом і затиснутими устами Миколу Мотику. І нарешті Романа Барановського – головну фігуру в цьому сенсаційному процесі. Він середнього зросту, в чорному вбранні, виголений».

Журналісти називають Барановського агентом поліції. Однак він має такий великий авторитет в українському націоналістичному підпіллі, що офіційні видання ОУН спростовують ці підозри. «Специ» затягли нову історію з Романом Барановським, що вже відсидів кілька років тюрми. Тепер він арештований під закидом усіх можливих злочинів», – пише «Сурма». У «Розбудові нації» додають: «Зробили з Барановського польського провокатора, а рівночасно вбивника Голуфка».

– У нас, на галицькій землі, не одне політичне вбивство мало місце. Але такого таємничого атентату, як убивство посла Тадеуша Голуфка, не було. Багато в ньому незнаних та закулісових мотивів. Тому публічна опінія і преса називають наш процес небувалим, – виступає Іван Роґуцький, адвокат Олександра Бунія. – Вже самі обставини, серед яких проходить цей процес – небуденні. Головних виконавців убивства нема. Організатор Михайло Гнатів – утік за границю. Комісар Чеховський мав взаємини з підсудним Романом Барановським і міг би дати неодні вияснення, але він убитий. Його наслідник, комісар Хімчук, помер наглою смертю. В такій же самій несподіваній смерті знайшов свій кінець доктор Петер, що вів слідство у справі вбивства комісара Чеховського.

Микола Мотика йде на співпрацю з поліцією та погоджується бути інформатором. Олександр Буній відмовляється розповідати про свою діяльність. Українські адвокати беруться допомагати лише йому.

– Тільки він один ідейний хлопець, а прочі – це сволоч, – каже адвокат Роґуцький.

Окремо до адвоката Степана Шухевича звертається крайовий провідник ОУН Степан Бандера. Обіцяє за оборону Бунія по 25 злотих щоденно. Тоді 100 злотих була мінімальна місячна платня чиновника.

– Не жаль вам було посла Голуфка, коли ви побачили його вбитого? – питає в Бунія голова суду.

– Було мені справді жаль його, як людини – одразу і ще довго потім, – відповідає підсудний. – Але ж я належав до Організації. Там тверда дисципліна і накази треба виконувати слухняно.

Українські адвокати традиційно на подібних процесах виступають українською мовою. Для Барановського роблять виняток і допитують польською.

– Аби не плямити гідности нашої мови в розмові з такою поганню, – пояснював Степан Шухевич.

Ви сказали, що відчуваєте ненависть до УВО. Чому? – допитує Барановського варшавський адвокат доктор Шурлєй, якого найняла родина Голуфка.

– Бо через них втратив декілька років.

– Вас викинули з УВО? Яким актом?

– Не було ніякого акту, лише ослаблення контакту, – відповідає Барановський.

Далі розповідає, що 1929 року підірвав у в’язниці здоров’я та посварився з крайовим комендантом УВО Романом Сушком. Тоді ж почав співпрацю з поліцією. Під псевдонімом «Завадзкі» щомісяця отримував платню 200 злотих. Додатково мав премії за успішно виконані справи. На суді стає відомо, що «Завадзкі» таки вивідав місце перебування Коссака від інших членів Організації українських націоналістів. Він передав інформацію поліції і того затримали. Таємний агент отримав за це 1500 злотих. Потім сприяв арешту крайового провідника ОУН Юліяна Головінського. За кошти поліції Барановський їздив на наради націоналістів до Праги.

«У суді з’явилися два найвищі представники слідчої політичної служби – радник Івахів і надкомісар Білєвіч. Ствердили, що Барановський був віссю розвідчої поліційної служби в українських справах, – виправдовує підсудного адвокат Кройценавер. – Він має повне право жалітися на богів поліційного Олімпу. Приніс він поліції багато жертв з ОУН. Видав увесь трускавецький гурток, як «на пательні». Поміг зловити Зенона Коссака. А за це з його премії у дві тисячі злотих скубнули п’ятсот».У О.Бунія поліція знаходить фотографію «трускавецької п`ятірки».

6 жовтня 1933-го зачитали вирок. Мотику засудили на шість років тюрми, а Буній та Барановський отримали по 10. [5, https://gazeta.ua/articles/history-journal/].

О. Бунія відправили до горезвісної тюрми «Святого Хреста». Через два роки патріота перевели до тюрми Вісінчу, а потім – до Равіча, де він працював у тюремній бібліотеці. Там познайомився з українськими політичними діячами Миколою Лемиком, Іваном Климівим – «Легендою», Володимиром Макаром, Зеноном Матлою, Дмитром Мироном, Ярославом Раком та іншими. У 1939-му Олеся звільнили з тюрьми і він приїхав до Трускавця. З приходом радянської влади він переїхав до Кракова. Там навчався на курсах перекладачів. Його мобілізували до німецького війська як перекладача. Він, перебуваючи на Україні з німцями, врятував багато українців від покарань окупантів. Коли німці взнали, що О. Буній «бандерівець», його мали заарештувати, але австрійські офіцери виготовили йому відповідні документи і відправили у відпуск у 1943 році. У 1944-му він переїхав до Німеччини, а потім – до Бельгії.

У 1948 році Олесь переїхав до Аргентини. Став членом «Просвіти», співав у церковному хорі. Тут запізнався з панною Іванною Дубанович й у 1953-му вони одружилися. У 1958-му подружжя переїхало до м. Чікаго у США, де стали членами Союзу Українців Католиків «Провидіння» та співали у церковному хорі. Туга дружини Іванки за родиною змусила їх повернутися до Аргентини у 1961 році. В Аргентині О. Буній за благословення Патіарха Йосипа Сліпого уклав іспансько-український та українсько-іспанський словник, який є великим вкладом в українську культуру.

Газета «Голос Української Церкви» (Буенос-Айрес писала: «Ділимося сумною звісткою, що дня 24 грудня 1996 року відійшов у засвіти щирий український патріот, невтомний громадський працівник та глибоко віруючий християнин Олександер Буній» [6,ст.1]. Похований патріот на українському цвинтарі у Монте Гранде в Аргентині. Похоронний обряд здійснив отець Луїс Глинка, канцлер і економ Буенос-Айреської єпархії Покрови Пресвятої Богородиці, доктор східних церковних наук в галузі історії».

Довідково: 3847 українців притягнули до відповідальності протягом 1921-1938 років на Галичині і Волині, які входили тоді до складу Польщі. За їхньої участі відбулося 814 політичних процесів. 16 осіб засудили до смертної кари. 121 арештований отримав ув’язнення терміном понад 10 років.

Джерела:

1. УВО-ОУН: хроніка збройного спротиву. (http://incognita.day.kyiv.ua/uvo-oun-xronika-zbrojnogo-sprotivu.html).

2. «Розбудова Нації», 1931, ч. 9-10, стор. 250. Атентант на Голуфка.

3. Арешти і судові розправи. Петро Мірчук. «Нарис історії Організації Українських Націоналістів». Перший том, 1920-1939, за редакцією Степана Ленкавського. Українське видавництво, Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968 (digitized by ukrbiblioteka.org).

4. Процес за вбивство Голуфка. Діло, № 248 від 21.09.1933, сторінка 2.

5. Святослав Липовецький, журнал «Країна», «Тільки один ідейний хлопець, а прочі – це сволоч». (https://gazeta.ua/articles/history-journal/_tilki-odin-idejnij- https://gazeta.ua/articles/history-journal/_tilki-odin-idejnij- hlopec-a-prochi-ce-svoloch/861999,Автор: Narodowe Archiwum Cyfrowе).

6. Блаженної пам`яті. Газета «Голос Української Церкви», ч. 164/5,1997, Буенос- Айрес.

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України

Актори драмгуртка при читальні «Просвіти» в Коломиї під час гастрольної поїздки 1930 - ті роки.

Джерело інформації https://teatrarium.com/

ЗАТУЛИВІТРІВ ДЕНЬ: «СПИНИЛИСЬ НА СЬОГОДНІШНІМ ЧИСЛІ ЗЛОВТІХИ КАЛЕНДАРНІ…» Автор спомину: Олександр Сопронюк.

Це печище (встигли взяти тоді на фото) давньої української хати, що в ній одійшов лютою смертю (чорний отруйний погар, чорним «заказом») на той світ український поет, характерник, філософ Володимир Затуливітер. Переставився Володимир Іванович січнем 2003 року. Хату спалили наступного, 2004-го, року. Саме на День Помаранчевої революції, 21 листопада.. 

…Затуливітрів день од народин, 29 лютого, значать лише один раз на всі циклінічні чотири роки. Позаминулого, високосного, число це припало на день понедільний: воєнні народини в літератора – з минулого століття, од 44-го року. 

…Тоді, одсунувши все на світі, я вискочив метром на столичній автостанції «Видубичі», потому – в маршрутний «Мерседес» «Київ-Канів»: дорога лежала до шляхового повороту (перед самим районовим центром) на Бобрицю, – далі, кілометрів зо 20-ть, пішки, до забутого Богом і людьми Бучака. Там і покоїть-почиває нині тлін Володимира Затуливітра. На Водохреще, 19 січнем, поклав-опустив я його в бучацьку землю на горі Козацький шпиль.

Останнє поетове пристанище ладналося непросто. Земля давалася трудно. Промерзла зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так гора – Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора. 

…Отож, з моїм давнім другом, радійним «променевим» асом, подвижником усіх бучацьких (аби село не пішло під землю, в чужі світи) справ, і не тільки, Дмитром Івановим ми сиділи в ЗАТУЛИВІТРІВ ДЕНЬ на його, Затуливітровій, могилі. Без помпи. Велелюдних промовних зібрань. Святкувань-поминань. Принагідно сакрального, як модно нині говорити, піару.

Поміж нас стояла скупа чарка. До неї Дмитро доладньо нарізав на чорну скибку живої шинки. 

…Згадався Вадим Бородін, земля вже і йому пером, архітектор, давній – і в горі, і в радості – Затуливітрів друг. Саме завдяки йому – де-факто і де-юре – постав правдиво доброчинний фонд Володимира Затуливітра. Аби увічнити пам’ять про поета і надати чесний розголос його творчій спадщині. Зосібна, розбудувати і облаштувати чинний літературно-мистецький комплекс та науково-дослідницький центр у Бучаку, де поет жив і працював останні роки.

…Меморіяльний САД на Канівських схилах, коли черкаська земля прийняла до себе 50 молодих саджанців.

…Закладини храму Покрови Пресвятої Богородиці на Воді, пам’яті затоплених сіл та жертв техногенних катастроф… Воістину: на нашій не своїй землі 

…Горезвісна ГАЕС – гідро-акумулювальна електростанція (до речі, місцевий люд уже десятки разів, роками, піднімає супроти неї протестні акції). Сам Дмитро кладе неабияку енергію своєї неспокійної думки, аби одвернути цю біду. Це численні зібрання, зокрема в музеї Івана Гончара «Канівська ГАЕ або село-музей Бучак. Який вибір має зробити Україна». І багата документальна стрічка «Голлівуд над Дніпром»…І ще... іще... іще...

…Поцілувавши оксамитового граніта («пам’ятка української культури», значилось на долішніх цямринах могили, так само, як на поважній таблиці на вході до самого кладовища), втрапив тоді на мокру стежку і ще свіжу Кисотину, Миколи, могилу.

Кручі.Урвища. Мовчазні, кремезним духом, Дуби. Моторошна чесна самотина. І в ній – уже навічно – так само вже вічний, самотою, Володимир Затуливітер. Там, у круто засамітненому Бучаку. 

…Колись, так само вже покійний, поет Іван Козаченко попросив: Са’, навчи мене не боятися. Давай уночі десь підем у ліс. Ні, одказав йому я. Завезу тебе в Бучак. Без грошей. (Візьму 1000 гривень з собою, одразу знайшовся-спорядився Іван). Без нічого. За тиждень повернуся: лишишся живий – будем дружить…

Дорогою до бобринецького повороту мені мовчалося. Дмитро з місцевим водієм, що довозив нас до місця, перекидалися про сяке-таке нинішнє життя-буття.

На Видубичах вдарили по руках. Я подався на Васильків, на Застугну, до так само самісно самотнього філософського бандуриста Миколи Білоуса, що торішнім першим днем січня поховав матір свою, бабу Любу, і лишився так само вічний німий сторож коло її пам’яті… 

Отож, я був поснував-посунув вечоровою дорогою, аби додумати-дописати окраєць своєї тодішньої бучацької душі.

Автор спомину: Олександр Сопронюк.

Бій у селі Посіч (автор: Когуч Павло)

Під Чорним лісом у селі Посіч заквартирувалозі 170-ть енкаведистів (спецвідділ). Більшовики мають на меті оперувати в цій частині Чорного лісу й сусідніх селах: Рибне, Майданик, Лисець Старий. У цій частині Чорного лісу й селах перешкоджає більшовицька зграя порушуватись нашим відділам. Заходить потреба якнайскоріше зліквідувати більшовицький спецвідділ.

Командир Різун намагається викурити їх з цього місця. У той час у Чорному лісі немає відділу, що міг би справитися з цими більшовиками. Майже всі відділи в рейді.

Курінь «Скажених» під командою курінного Прута вертається з рейду з Коломийщини. По двох днях відпочинку командир Різун наказує курінному Прутові зробити наскок на ворожий спецвідділ у згаданому селі.

7 квітня 1945 року курінний Прут робить відправу з командирами сотень. На відправі передає наказ командира Різуна. Опісля докладно обговорює плян наскоку. Інформує, що в кількох хатах квартирують більшовики, характеризує терен, подає кількість ворога і де поставлені застави та стійки.

Довідуємось, що в селі в школі квартирує 80-ть, а по сусідстві в трьох хатах 90-ть більшовиків.

Сотня «Змії» під командою сотенного Сокола має зліквідувати більшовиків у школі. Сотня «Заведії» під моєю командою призначена на більшовиків, заквартированих в трьох хатах. Сотню «Чорних Чортів» курінний приділяє на застави від Станиславова і Лисця. Збірку цілого куреня курінний заповідає на 3-тю годину пополудні. Він приділює мені віст. Яся як теренознавця.

Відправа скінчена. Сотенні розходяться до сотень. Кожний з сотенних скликає чотових сотні, щоб обговорити приготування до заплянованого наскоку. Звернено головну увагу на поведінку в бою та точне виконування наказів.

Година 3-тя пополудні. Курінь у збірці коло школи у селі Завої. Сотенні дають звіт курінному про стан своїх відділів, зброї, амуніції. Командир Прут короткою промовою до стрілецтва з'ясовує завдання та заявляє, що воно мусить бути обов'язково виконане.

Постать і запальні слова командира Прута додають стрілецтву ще більше відваги та одчайдушности. З повстанських лиць можна читати ненависть до жорстокого ката. Збірка кінчиться гураґанним окликом: «Героям слава!»

З усіма партизанськими правилами довгий стрілецький ряд простягнувся в напрямі Майданику. День холодний, похмурий, часто перепадає дощ зі снігом. Довкола сумно. Здавалося б, що й повстанці сумні. Та ні! Вони, усміхнені, дивляться веселими очима далеко в майбутнє. Бойове стрілецтво, що простягнулась довгою смугою лініями Чорного лісу, бадьоре й веселе. Кожний має на думці помстити смерть батька, матері, сестри чи брата, що згинули з руки сталінського пса.

Відділ маршує бистрим кроком. Верхи високих смерек клонять свої голови перед повстанцями і благословлять на святе діло.

По довгому стрілецькому рядку переходить наказ курінного: «Стати!»

Зупиняємось недалеко Майданику. Відпочиваємо. Курінний висилає розвідку в Посіч та наказує провірити, чи всі більшовики на своїх постоях і що роблять.

Сходиться командний склад куреня, щоб одержати від пор. Прута ще деякі інформації. Курінний подає час наступу та умовлені знаки.

Моя сотня має започаткувати наступ і вдарити по ворогові о 10-ій год. ввечері.

Вечоріє... Вертається розвідка і доносить, що більшовики на своїх квартирах. Пролунав наказ курінного приготуватись до відходу. Сотня «Чорних Чортів» розходиться на застави. Курінний Прут кріпко стискає руки сотенним та бажає успіхів. Сотні розходяться.

Темна, холодна ніч. Відділ посувається поволі і спокійно. Довкола тиша, тільки чути віддих стрілецьких грудей. За кожним кроком ми все ближче і ближче до ворога.

– Обережно і тихо! – ще раз переходить наказ.

Моя сотня підсувається яром. Ворог у віддалі від нас на 500 метрів.

Подаю: «Стати!»

Обережно з двома стрільцями йду оглянути розклад хат. Виходимо з яру вліво на рівний лан. На віддалі 300 метрів мигають три слабі світла.

– Це три хати, що в них квартирують 90-ть енкаведистів – каже віст. Ясь.

Я оглянув точно забудови господарств, де квартирували більшовики. Підтягаю сотню на становища на віддалі 300 метрів від більшовиків. Кожний з чотових дістав свій відтинок дії. Хати, де міститься ворог – фронтом до нас.

Година 9:30.

Швидко на місця, щоб не спізнитись! Підсуватись на ліктях! Передавати точно і виразно накази! Заховувати якнайбільшу тишу! – пригадую чотовим.

– Чотовий Морозенко на випадок мого ранення або смерти перебирає команду відділу!

Точно о 10-ій годині моя черга з автомата має розпочати збірний вогонь по ворогові!

Розстрільна сотні розтяглась на березі яру. Я сам на середині розстрільноі. У нетерплячому вичікуванні даю наказ: «Підсуватися ближче до ворога!»

Перед нами рівне, чисте поле. Було б катастрофою, коли б ворог передчасно зорієнтувався про наші наміри. Він міг би висмикнутися нам із рук.

9:30. Ми 150 м. до ворога, виразно чути спів у хатах і гру на гармонії.

– Підсуватись ще ближче!... До хат 50 метрів. Подаю: «Стати!»

Через вікна видно ворожі постаті. Кругом тиша. Я вже на місці.

– Цікаво, чи Сокіл успіє?...

Дивлюсь на годинник. Фосфорові вказівки вказують 10-ту годину. На мить задрижала рука... Чую, що моє тіло наче заелектризоване. Наставляю дуло автомата у вікно та пускаю довгу чергу. Загриміла вся зброя.

Даю наказ: «Запалити ракетами хату!» Горять хати.

З темної ночі зробився день. У тому часі сотня «Змії» відкрила вогонь по більшовиках у школі. Через двері і вікна кинулись тікати сталінські гайдуки, але наші кулі безпощадно косили їх.

Більшовики починають обстрілювати і разити нашу розстрільну з двох автоматичних ППР-ів і кулеметів. Гураґанний гук зброї двох сотень, крики конаючого ката, рев худоби і тріскіт горіючих хат зливалися в якусь одну жорстоку мелодію.

Даю наказ: «Припинити барабанний вогонь!» Шум до деякої міри втихає, але перестрілка продовжується. Із стрілецьких уст вилітають прокляття на адресу більшовицьких верховодів. До нас доходять голоси повстанців сотні «Змії»: «Слава! Слава!» і короткі черги з автоматів. Це сотня «Змії» наступає на школу. Зрив гранат...

Даю наказ приготовити гранати і наступати на хати: «Вперед!» – Слава! Слава! – пролунало з уст стрілецтва.– - Смерть Сталіну!...

Проти нас на яких 20 м вибігло з 26 більшовиків, що їм вдалося втекти зі школи.

– Вогонь! Бий більшовицьку наволоч! – крикнув хтось на цілий голос. – Кидай гранати!

Вибухи гранат і барабанний вогонь знову зчинили пекло.

Далі не довелось мені бачити, як кат конав. Одна з ворожих куль вдарила мене в праве плече. Я впав на землю. Рука відірвана.

– Вперед!... Вогонь!... – чую команду чотового Морозенка. До мене хтось говорить, але я вже не розумію... Стріли... Гуки гранат... І я непритомний...

Пробуджуюсь у лісі коло ватри. Лежу на чатинні і чуюся дуже погано. Бачу – коло мене сидять: командир Прут, сотенний Сокіл, чотовий Морозенко і санітар Ворона. Довідуюсь, що з моєї сотні впав стрілець Василько з Грабівки і стрілець Яструб з сотні «Змії» ранений. Шкода молодого завзятого юнака. Він згинув як герой, закидаючи гранатами більшовицьких людожерів.

Не було пощади для ворога. Твердо розправлялись стрільці з диким наїзником. Майже ніхто не втік з більшовиків. Здобуто дуже багато зброї, амуніції, включно з двома ППР-ами. З магазину забрано багато шинель, уніформ, консерв, медикаментів і багато інших речей. Три вантажні авта й решту трофеїв спалено на місці. На місці бою залишилось до 60 ворожих трупів. Це був один з більших боїв, що його звели чорноліські відділи з більшовицько-енкаведівськими сатрапами.

Традиції - спадщина предків: Баба Качулєнка: «Вим’я козі шию, личмани для нечисті, байбараки, кожухи і хвости бісам» Печеніжин.

Щедрівники «Меланки». Печеніжин. Куток «Аршиця». Фото 13.01.1958 р. Лежать: Чорт і Ведмідь. 1 ряд: 1. Циганка. 2. Циган. 3. і 5. Парубки. 6. Жид. 7. Жидівка. 2 ряд: 8. Лікар. 9. Суддя. 10. Дідо. 11. Меланка. 12. Воїн. 13. Семенюк Микола Івана (антрепренер і художник).

«Містечко Печеніжин, по оповіданнях старих і вірогідних мешканців, а також актів міських, бере свій початок від печенігів, кочових народів, котрі тут біля (370 року) мали свій осідок з обозами у предвічних лісах на горі зі сторони північного заходу над річкою, яку від себе «Печенігою» назвали. Вони кочували тут довгі роки, як стверджують старі папері і акти, знайдені в одного з господарів».

Йосип Шнайдер. «Люд Печеніжинський». 1906 р.

Цей матеріал цікавий і важливий, можливо, лише мені. Однак персональні історії наших предків цікавіше розповідати і доносити до читачів. Про народну традиційну комедію «Меланка». Головне, що залишеться молодому поколінню Печеніжина. Цей люд особливий і рідний мені.

Тогди були фист «Меланки»

Таке розказала мені баба Качулєнка з Печеніжина:

«Кожен для себе готував собі костюм. Часом обмінювалися. Завжди було так, шо перед святом «Меланки» всі хто хотіли брати участь у дійстві. Збиралися на мостах або під мостами і вже там домовлєлисі хто за кого піде і кому треба буде позичити чи вшити костюм. Я один рік йшла за Бабу, і раз за Цигана. А так, я завжди брала собі роль Циганки. Мала свій костюм, сама собі шила. Спідниці й коралі свої мала.

А тепер я одягаю молодше покоління. Вони до мене приходіт, а я вже їм помагаю вбраннє найти. Вим’я козі шию, личмани для нечисті, байбараки, кожухи і хвости бісам.

Народна комедія.

«Меланки» – то така імповізована комедія. На вулиці самі для себе розігрували театралізовані сценки. Наприклад, доїли Козу і то було так: Баба тримає Козу за голову, потім Дідо тримає Козу, а Баба доїть. Цигани ворожєт, пристають один до одного, придумують собі забавки (дурачітсі між собов). Ведмедя Циган тримає на курмані. Ведмедя веде, а Ведмідь не хоче йти. Тоді Циган дістає батіг і як по землі чвахне, тоді Ведмідь зразу чемний стає.

Сходіться всі на дисєту годину ранку на мості. І радітьсі звідки будуть починати. Козьменко Дмитро, то в нас був художник. Він малював: окуляри бабі й дідові, саджою мастив циганів (намастит так, шо такі зразу чорні стают як чоботи випуцувані), вуса й бороди. Мав він такий грим і ним робив чудеса. Жид мав личман і Чорту личман вбирали. Головне, щоб люди нікого не впізнавали.

Театр для своїх.

«Меланки» двері забивали у хаті, такі страшні збитки робили, бо був такий чєс, такі закони були дурні. Нині цього нема. Але щедрували вони фист файно. Була й музика. І так хата від хати, хата від хати вони ходили. А вечір приходив, всі виходили з хати і слухали, де ті «Меланки». Їх було чути всюди. Коли я ше була малою дівчиною, то я лізла під піч, бо дуже сі буяла. Фист сі буяла!

Але, коли вже вуйко Дмитро йшов у «Меланки», то я вже не буялась, вони мене з собою брали дивитися як воно відбувається, насправді. Потім я спостерігала як вони збираютьсі і шо чудять далі. То було дуже файно.

Козак вбраний був у чапуру. Воїн у шинелі з карабіном і у шєпці УПА. Шєпка повстанська, не радянська. Циган був вбраний у червоні штани, мав намальовані вуса і бороду. Був у нього батіг такий, брате, як трасне, то луна йшла на півсела.

Розкажу тобі й про Меланку. Меланка – це найвища особа. Вона була вбрана дуже файно. У рубку замолодичина. Рубок той виготовлявся з марлі, рисовали чотири метри гармошкі. Рисували, крохмалили і це все збиралося до купи. Такий звичай був, бо на весіллі кнігиню (молоду) одягали теж у рубок. А зверху хустку клали. А як Меланка йшла, то її зав’єзували і заду пускали по плечах ці чотири метра рубка.

Потім одягали кожух, сукню, жовті давні чоботи. У рухах вона тримала дитину – це лялька, яку обмотували у пелену.

Такі були ролі: «коза», «ведмідь», «воїн», «козак», «лікар», «суддя», «парубок», «дівка», «циганка», «циган», «дідо», «баба» і «жид» з «жидівкою». Ну і «Меланка».

Так ше було в 40-х роках як мама мені розказували.

Щедрівники «Меланки» з музикантами. Печеніжин. Куток «Кашиця».

Сценарію як такого не було, лише щедрівка, розігрували імпровізації і були дансії (танці). Чорт міг підскакувати (дуріти).

Казав такі слова: «Як хочеш у рай, то плати гроші, а як хочеш у пекло, то инча справа.»

А Циганка ворожила. Шо та Меланка собою явлєє? Та я про то й не задумуваласі ніколи. Вона з них найголовнішу мала роль. Вона з дитиною сама, покритка, чоловіка не мала.

І на руках з дитиною, проситсі до хати: «Пістіть, пустіть, газдо, до хати! Погодувати дитину, вповити, бо верещить дитини. Йой впустіть, бо дитина вбісцєласі. Така вже мокра.»

В принципі, в тому всьому язичницькі традиції збереглися. А спів, який на «Меланки» називається у нас «латканнє». Весь текст говорився речитативом. Обов’єзково мав зберігатися ритм. Рік від року постійно мав зберігатися темпоритм. Скільки стародавніх пісень позмінювали, а це не змінюється протягом всього часу.

Театр без глядача. Були й страшні «Меланки» 

«Меланки» збиралися і йшли від хати до хати. Не було права, аби лишня особа підходила до них, бо якшо бачили когось, то ловили і підковували цвєками. Били цвєки у п’яту як був вбутий у обцаси. Не було права підійти і дивитисі. Як вони приходили щедрувати під хату, то газдиня гроші давала у шпарку, навіть двері не відкривала. То були страшні «Меланки»! Вони забивали криниці цвєками, ланцами обв’єзували (сміється) не можна було ні розкрутити, ні знєти то.

Всі люди боялися тих «меланкарів». Тільки чули, шо вони йдут, то відразу замикали двері і все. Сиділи в хаті і не виходили. То був пам’ятаю ще 1950 рік. Все змінилося 30 років назад.

Коли ще я була молодов, то «Меланки» – це було серйозне дійство.

Два чоловіки перебиралися на Діда і Бабу. Дідо клав Бабу на гранджоли (великі сани) і возив. Регіт і сміх роздавався на всі околиці. На Аршиці були найкращі «Меланки».

Там був Юра Яворський, що йшов, завжди, за Жида – фист харизматичний був чоловік.

Старійшини аршецької «Меланки». Яворський Юрій – Жид і Сметанюк Василь – Жидівка.

етапи уявлень людей про навколишній світ. Вона включає в себе маски тварин – «кози», «ведмедя»; пов’язані з культом предків – «баби», «діда», «парубок», «дівка». ; демонологічних персонажів – «чорта»; соціально-побутових – «писар», «козак», «воїн» етнічні – «жид», «жидівка», «циган», «циганка».

Кількість персонажів дійства залежала від місцевості та істотно варіювалась. У характері організації і поведінці українських дружин – «щедрівників» – чимало спільних рис з болгарськими «кукерами», румунськими «келушарами», молдавськими «мошами» та іншими ритуальними спілками парубочої молоді Карпато-Балканського регіону.

Так у Печеніжині кожного року як і в багатьох селах удосконалюють, адаптовують і урізноманітнюють театральне дійство «Меланка».

Фотографії з архіву Гаврищука Василя

Джерело інформації https://teatrarium.com/baba-kachulenka-melanka/

АВТОР

Надія Стефурак

Головний редактор Teatrarium.com, театрознавець

Цей день в історії УПА - 14 січня.

МОЛОДІ БІЙЦІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ НА ВІДПОЧИНКУ / ФОТО З АЛЬБОМУ &

ІСТОРІЯ НЕСКОРЕНИХ ЛЬВІВ, 2010 р.

Для збільшення натисніть на зображення 

*********

1945 рік

Відділ УПА-Захід у засідці в селі Бориничі на Львівщині знищив командира опергрупи НКВД і двох військових.

Четверо воїнів чоти УПА-Захід (у тому числі чотовий Теодор Жмуд) загинули в бою з московитами у селі Голгоча на Тернопільщині.

Відділи сотень «Галайда» і «Кочовики» УПА-Захід із засідки на шляху неподалік села Желдець на Львівщині атакували районний винищувальний батальйон. Знищені 13 бійців, решту роззброєно і розігнано.

У селі Новосільці на Дрогобиччині повстанці знищили лейтенанта і трьох військових НКВД, що проводили каральну акцію.

1946 рік

У бою з загоном НКВД біля села Тростянець на Львівщині член крайового проводу ОУН Іван Питльований – «Плугатар» отримав важке поранення і застрелився.

1947 рік

Зв’язкова ОУН Катерина Пічур – «Зозуля» під час бою з московитами у селі Смільна на Дрогобиччині опинилася в оточенні і загинула при спробі прориву.

1948 рік

У селі Манаїв на Тернопільщині повстанці напали на конвой МВД. Знищено конвоїра, звільнено заарештованих.

1949 рік

Пошукова група МВД неподалік села Березовиця на Тернопільщині оточила трьох повстанців. У запеклому бою повстанці знищили 7 військових і застрелились останніми патронами.

У селах Беримівці та Травотолоки на Тернопільщині повстанці спалили сільські ради і клуби.

1952 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Загір’я на Станіславщині. Четверо повстанців відмовилися здаватися і після тривалого бою підірвалися міною. Серед загиблих – надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН)

Богдан Долішній – «Боян» і окружний референт Василь Кобилинець – «Сторож».

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті,