Загальна кількість переглядів!

неділю, 15 січня 2023 р.

ЗАТУЛИВІТРІВ ДЕНЬ: «СПИНИЛИСЬ НА СЬОГОДНІШНІМ ЧИСЛІ ЗЛОВТІХИ КАЛЕНДАРНІ…» Автор спомину: Олександр Сопронюк.


Це печище (встигли взяти тоді на фото) давньої української хати, що в ній одійшов лютою смертю (чорний отруйний погар, чорним «заказом») на той світ український поет, характерник, філософ Володимир Затуливітер. Переставився Володимир Іванович січнем 2003 року. Хату спалили наступного, 2004-го, року. Саме на День Помаранчевої революції, 21 листопада.. 
…Затуливітрів день од народин, 29 лютого, значать лише один раз на всі циклінічні чотири роки. Позаминулого, високосного, число це припало на день понедільний: воєнні народини в літератора – з минулого століття, од 44-го року. 

…Тоді, одсунувши все на світі, я вискочив метром на столичній автостанції «Видубичі», потому – в маршрутний «Мерседес» «Київ-Канів»: дорога лежала до шляхового повороту (перед самим районовим центром) на Бобрицю, – далі, кілометрів зо 20-ть, пішки, до забутого Богом і людьми Бучака. Там і покоїть-почиває нині тлін Володимира Затуливітра. На Водохреще, 19 січнем, поклав-опустив я його в бучацьку землю на горі Козацький шпиль.
Останнє поетове пристанище ладналося непросто. Земля давалася трудно. Промерзла зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так гора – Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора. 
…Отож, з моїм давнім другом, радійним «променевим» асом, подвижником усіх бучацьких (аби село не пішло під землю, в чужі світи) справ, і не тільки, Дмитром Івановим ми сиділи в ЗАТУЛИВІТРІВ ДЕНЬ на його, Затуливітровій, могилі. Без помпи. Велелюдних промовних зібрань. Святкувань-поминань. Принагідно сакрального, як модно нині говорити, піару.

Поміж нас стояла скупа чарка. До неї Дмитро доладньо нарізав на чорну скибку живої шинки. 
…Згадався Вадим Бородін, земля вже і йому пером, архітектор, давній – і в горі, і в радості – Затуливітрів друг. Саме завдяки йому – де-факто і де-юре – постав правдиво доброчинний фонд Володимира Затуливітра. Аби увічнити пам’ять про поета і надати чесний розголос його творчій спадщині. Зосібна, розбудувати і облаштувати чинний літературно-мистецький комплекс та науково-дослідницький центр у Бучаку, де поет жив і працював останні роки.
…Меморіяльний САД на Канівських схилах, коли черкаська земля прийняла до себе 50 молодих саджанців.

…Закладини храму Покрови Пресвятої Богородиці на Воді, пам’яті затоплених сіл та жертв техногенних катастроф… Воістину: на нашій не своїй землі 
…Горезвісна ГАЕС – гідро-акумулювальна електростанція (до речі, місцевий люд уже десятки разів, роками, піднімає супроти неї протестні акції). Сам Дмитро кладе неабияку енергію своєї неспокійної думки, аби одвернути цю біду. Це численні зібрання, зокрема в музеї Івана Гончара «Канівська ГАЕ або село-музей Бучак. Який вибір має зробити Україна». І багата документальна стрічка «Голлівуд над Дніпром»…І ще... іще... іще...
…Поцілувавши оксамитового граніта («пам’ятка української культури», значилось на долішніх цямринах могили, так само, як на поважній таблиці на вході до самого кладовища), втрапив тоді на мокру стежку і ще свіжу Кисотину, Миколи, могилу.
Кручі.Урвища. Мовчазні, кремезним духом, Дуби. Моторошна чесна самотина. І в ній – уже навічно – так само вже вічний, самотою, Володимир Затуливітер. Там, у круто засамітненому Бучаку. 
…Колись, так само вже покійний, поет Іван Козаченко попросив: Са’, навчи мене не боятися. Давай уночі десь підем у ліс. Ні, одказав йому я. Завезу тебе в Бучак. Без грошей. (Візьму 1000 гривень з собою, одразу знайшовся-спорядився Іван). Без нічого. За тиждень повернуся: лишишся живий – будем дружить…

Дорогою до бобринецького повороту мені мовчалося. Дмитро з місцевим водієм, що довозив нас до місця, перекидалися про сяке-таке нинішнє життя-буття.
На Видубичах вдарили по руках. Я подався на Васильків, на Застугну, до так само самісно самотнього філософського бандуриста Миколи Білоуса, що торішнім першим днем січня поховав матір свою, бабу Любу, і лишився так само вічний німий сторож коло її пам’яті… 
Отож, я був поснував-посунув вечоровою дорогою, аби додумати-дописати окраєць своєї тодішньої бучацької душі.

Автор спомину: Олександр Сопронюк.

Немає коментарів:

Дописати коментар