Фартух у цій місцевості традиційно виготовлявся з двох полів тканини з декоративним з’єднувальним швом по центру та смугою вишивки біля подолу.
Джерело фото https://folkcostume.blogspot.com/2021/?m=1
понеділок, 8 травня 2023 р.
Таємниці археологічних знахідок. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.
У минулому столітті під час земляних робіт біля залізничного вокзалу викопано скелет давньої людини і крем’яні знаряддя, а в Західному Бузі знайдено рідкісний костяний молоток. У південно-західній частині Сокаля виявлено двошарове поселення скіфського періоду, мідну плоску сокиру культури шнурової кераміки, давньоруські срібні сережки і полив’яні плитки. Особливо цінною була знахідка в 1973 році. Тоді на правому березі Західного Бугу (вул. Замкова Горішня) пощастило натрапити на скарб давньоруських срібних прикрас, до якого входили пластичний браслет, чотири вислових кілець і перстень. Різні побутові предмети доби Київської Русі доводилось зустрічати на території Сокаля й раніше. У 1889 році газета «Діло» повідомляла, що місце, де в давнину стояв сокальський замок, купив міщанин п. Геринович і збудував тут цегельню. Невдовзі, копаючи глину, він добрався до замкових льохів і знайшов на значній глибині металевий хрестик з руським написом і два образи, вишиті золотом і сріблом.
Звернувши увагу на велику мистецьку і пізнавальну цінність цієї знахідки, автор згаданої інформації писав: «З причини, що Геринович хоче ті образи з хрестиком продати, підношу тую справу прилюдно, а може нав’язав би хто з Вп. земляків переговори з п. Гериновичем, що до купна згаданих речей, бо була би се немала шкода, коли б вони перейшли в чужі, а може і заграничні руки».
З іншого джерела (Л тописни матеріяли до исторіи м ста Сокаля одъ єго основаня до 1890 р.), в якому подано коротеньку хронологію окремих подій, довідуємося про ще одну цікаву деталь: ці культові предмети знайдено в льосі замку між людськими кістками разом із посудиною з вином. Це свідчить, що тут було поховання якихось причетних до замку людей.
Замок був споруджений задовго до заснування Сокаля. Стояв він на правому березі Західного Бугу, вкритому густим дрімучим лісом. Донині, як згадку про нього, маємо лише назви двох паралельних вулиць — Замкова Горішня і Замкова Долішня. Але ще понад сто п’ятдесят років тому можна було помітити сліди його руїн — рештки фундаменту і склепіння льоху. Під час копання землі, на обширній площі, яку займав замок, часто, мовби німі свідки минулих віків, виринали на поверхню останки зброї давніх воїнів. Поки що не вдалося з’ясувати, коли був споруджений замок і скільки років простояв. Невідомо також, чи зберігся він до початку XVI століття в своєму первісному вигляді, чи його відбудовували…
Найбільш конкретна згадка про сокальський замок доволі пізня — 1519 рік. Ймовірно, що він згорів, бо навколо місця, де стояв, земля довго була змішана з вуглинами і жужелем. Проте виявлення тут уже згаданих староруських побутових і культових предметів у значній мірі підтверджує достовірність давніх народних переказів, що замок був споруджений за часів Київської Русі.
Відомо, що Західний Буг належав до значних транспортних артерій західньоруських земель. Тож очевидно на його берегах були і пристані, і переправа. А замок міг одночасно служити для їхньої охорони та різних оборонних цілей. Це, зрештою, підтверджує згадка про нього за 1550 рік. Саме тоді король Зигмунд Август звернув увагу на сокальський замок і проявив зацікавленість щодо його збереження в належному оборонному стані.
Є припущення, що в період визвольної війни нашого народу в 1648 році сокальський замок до оборонних цілей уже придатним не був. Адже під час вступу в місто козаків, шляхта переховувалась не в ньому, а в стінах бернардинського кляштору, що на лівобережжі Західного Бугу.
Та коли взяти до уваги свідчення козацького літописця Самійла Величка, котрий поряд з іншими містами згадує й Сокаль, то маємо підстави вважати, що замок і за часів Руїни, тобто в другій половині XVII століття, теж уже ніяких функцій виконувати не міг. Ось як С. Величко змалював вигляд тодішніх міст, у тому числі й Сокаля: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі продовжуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали.., що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому траплялися, бачив я одні малолюдні, інші цілком пусті, розвалені… непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів… Бачив я там… багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».
Деякі археологічні матеріали, що були колись виявлені на території Сокаля, безслідно пропали. Нових теж нема — наукові розкопки і дослідження тут не проводились давно. І шкода. Бо, можливо, під землею дрімає, як зазначав автор краєзнавчого реферату про наше місто Микола Голубець, цілий доісторичний архів, а те, що знайдено, це тільки сліди «заблукалих у нашу околицю мандрівників».
Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_i.html
Про виселення українців із західних областей України в 1947 році.... Автор Veronika Mosevych.
У моєму новому романі "Біжи, Мартусю!" описано не тільки події Другої світової і сьогоднішньої війн, не тільки в’язницю нквд, а ще й голодомор, спровокований діями тоталітарного ст@лінського режиму. Він став наслідком ГЕНОЦИДУ, задуманого владою як спецоперація, а насправді це була спецоперація по винищенню українців як нації.
Отже спецоперація "Запад"(слово спецоперація щось мені дуже нагадує)
І ось тут я не можу не сказати про передумови. Саме перед цією акцією ГЕНОЦИДУ Україною прокотився голод 1946 року (про це читайте в моєму романі "Біжи, Мартусю!")
10 лютого 1947 року в Західній Україні були вибори до Верховної Ради СРСР, які викликали бурхливий народний протест. А 31 грудня 1947 року планувалися вибори до місцевих рад, після яких у 1948-му мали відбутися вибори до Верховної Ради Української РСР. Влада прекрасно розуміла, що люди не прийдуть і не проголосують. А це зіпсувало б картинку щасливої країни рад. Тому у владних кабінетах зародився сат@нинський план, як помститися тим, хто не хотів голосувати за радянську владу.
Урожай вже був зібраний, поскладаний на зберігання, всі готувалися до зими. Надворі був місяць жовтень. Та в 1947 році він видався дуже холодним. І саме на цей час високе керівництво країни рад для українського народу придумало незбагненно страшну кару, задумавши знищити якнайбільшу кількість людей. Хоча і до того часу машина репресій ні на мить не зупинялася.
Про таємну спецоперацію"Запад» секретарі райкомів і начальники підрозділів МГБ довідалися за 2-3 дні до початку, інші виконавці – тільки під час виконання. Здійснити цю акцію ГЕНОЦИДУ планували протягом одного дня – 21 жовтня 1947 року. Ви уявляєте, скільки виконавців були задіяні в цьому?
На більшості території західних областей України вже лежав сніг, було дуже холодно. Та незважаючи на це, операція таки розпочалася. У більшості областей - о 6-й годині ранку.
Ця спецоперація охопила Волинську, тодішні Дрогобицьку та Станіславську, Львівську, Рівненську, Тернопільську й Чернівецьку області!!!!!! До людей прийшли вночі, коли всі міцно спали і сном-духом не відали, що проти них затівається. У Львові до людських жител оперативники увірвалися о 2-ій годині ночі. З 2-ої до 4-ої години - до жителів Рави-Руської, Жовкви, Бузька, Городка та Яворова.
Але от у Станіславській (а це сьогоднішня Івано-Франківська обл) та Чернівецькій областях почалася хурделиця. Вітер дув у кожну щілину. Сніг випав до 2-х метрів висотою. Але оперативників не зупинили складні погодні умови. Були застосовані танки та бронетехніка. Але не так легко розчистити 2-метрові завали снігу. У Чернівецькій області збирання людей для депортації довелося відтермінувати до 23 жовтня. І ніхто не думав про те, що в такий лютий холод вартувало пошкодувати хоча б дітей.
Але в більшості випадків операцію вдалося здійснити до настання сутінків 21-го. У Рівненській області людей взагалі звезли на відправні пункти за 3-4 години. Мені (чесно) навіть важко собі таке уявити.
Як же вони поспішали! А знаєте, чому так старалися? Бо вони ж за це великі надбавки до зарплат отримували.
Люди, у яких конфіскували все майно, відправлялися із 87 станцій майже одночасно. Плач і голосіння переповнювали морозяний простір.
22 жовтня 1947 року о 6 годині 38 хвилин відправився перший ешелон зі станції Ковель до станції Усяти Томської області. Він віз 1 293 людей, велика частина яких більше ніколи не побачить своєї домівки. Останній ешелон вирушив у східному напрямку 26 жовтня. Операцію «Запад» було завершено за шість клятих днів.
Шість днів!!! Шість днів!!! Шість днів!!!
У «Довідці про кількість сімей активних учасників...» від 27 травня 1948 року йдеться про 26 332 сім’ї – 77 791 особу. З них 18 866 чоловіків,
35 685 жінок та
23 240 дітей до 15 років!!!
Ви просто вдумайтеся в цифру! Майже 80 000. Це ж не 80, не 800, не 8 000, а 80 000!!!
Величезна кількість виселених літніх людей і дітей померло під час транспортування на північ срср від холоду і голоду. Зігрітися було ніде. Їхали довго.
Але знаєте, що мене тішить? Під час цієї довгої дороги в ст@лінське пекло 875 людей намагалися втекти з ешелонів, 515 з них схопили конвоїри. Отже 360 з них все-таки втекли!!!
Серед цих ні в чому не винних людей була велика кількість вдів і сиріт, чоловіки і батьки яких загинули в роки боротьби з тоталітарним режимом. І тепер усіх родичів загиблих вояків УПА та членів ОУН звинувачували в приналежності до сім'ї, а отже й причетності. Мета – докорінно винищити всю родину, хоча б один із членів якої брав участь у збройному опорі радянській владі.
Ця спецоперація під назвою «Запад» стала однією з наймасовіших депортацій українців, організованих комуністичним режимом. Її можна співставити за масштабом із депортаціями кримських татар у 1944 році чи виселенням українців у рамках акції «Вісла».
Далі буде...
VeronikaMosevych
ЗавждиВашаВеронікаМосевич
Продовження читайте в моєму дописі за 8 грудня 2022
PS: Мої романи "Біжи, Мартусю!", "Ґардаріка. Таємниця забутого світу", збірку поезій "Між небом і землею" і диски з колядками "Коляда на Святій горі" ви можете замовити, написавши мені на месенджер"
Замовлення книг також можна зробити за телефонами
+380676725902 (вайбер і вотсап)
+380960313175(вайбер і вотсап)
А ще не забуваймо про мій флеш-моб (27 разів щогодини (починаючи з 15.00, тоді 16.00, 17.00, а тоді по можливості) промовляти одну-єдину незмінну фразу
УКРАЇНА ПЕРЕМОГЛА І ПРОЦВІТАЄ
При цьому уявляти собі процвітаючу Україну, яка перемогла ворога.
СлаваУкраїні
ЗавждиБудеУкраїна
пʼятниця, 5 травня 2023 р.
Андрій Сергійович Михалевич 1919р.н. (інколи 1918) Український повстанець, заступник провідника та референт СБ Ковельського окружного проводу ОУН, лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги (посмертно).
1940 року мобілізований до Червоної армії, у червні 1941-го здався в полон німцям, з часом був звільнений. Працював лісником, 1942 року перейшов на нелегальне становище; референт СБ Седлищанського районного проводу ОУН.
Керував засідками на автошляху Ковель-Брест, командир сотні УПА, котра діяла переважно в селах: Замшани, Велимче, Датинь (Ратнівський район), Синове, Соколище, Буцинь (Старовижівський район).
З листопада 1943 року — командир куреня УПА; керівник Старовижівського надрайонового проводу ОУН.
У 1945 році керував боївкою ОУН у Старовижівському районі. Від 1946 року — провідник Старовижівського районного проводу ОУН, протягом травня 1946-березня 1947-го очолював Старовижівський районний провід ОУН, в квітні-серпні 1947-го — Старовижівський надрайонний провід ОУН (Старовижівський і Ратнівський райони). Від осені 1947-го до 1948 року — керівник проводу надрайону (закодована назва «Балка», за неповними даними до цього надрайону входили Старовижівський і Ратнівський райони, а з вересня 1947-го приєднано Головенський, Заболотянський, Любомльський і Шацький райони). Цього часу у керівника проводу надрайону «Балка» з'явилося псевдо «13».
З 1949 року — заступник провідника та референт служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН.
Загинув 8 грудня 1951 року зі своїм охоронцем «Ярославом» у криївці біля села Ново-Червище Камінь-Каширського району — внаслідок спецоперації органів радянської держбезпеки.
Його батько — Сергій Йосипович Михалевич, був виселений на спецпоселення 1946 року до Удмуртської АРСР. Були заведені кримінальні справи на його діда Йосипа Даниловича (1860 р.н.), батька Сергія Йосиповича (1890 р.н.), матір Мотрю Терентіївну (1895 р.н.), сестер Юхимію (1931 р.н.) й Анастасію (1938 р.н.), брата Григорія (1936 р.н.).
Родина Михалевичів реабілітована Прокуратурою Волинської області 1993 року. Того ж року реабілітовано його дружину — Наталію Яківну (1920 р.н.) та її сестру Ольгу (1929 р.н.); (Наталія Яківна та її сестри Ольга й Марія були членкинями ОУН). Радянська влада 1946 року вислала на 25 років до виправно-трудових таборів Наталію, сестру Ольгу — 1948-го. Сестра Марія (1925 р.н.) — членкиня ОУН «Веселка» від 1942-го, загинула 1949 року.
Марія-«Веселка» вийшла заміж за кущового провідника ОУН Старовижівського району Степана Калачука; перебували в підпіллі за завданням ОУН. Степан Калачук-«Панас» загинув 1948 року (чи 1951-го).
2008 року Рівненською обласною організацією Всеукраїнського братства вояків ОУН-УПА до Національного музею історії України в Другій світовій війні передано бідон з архівом «Коса» — Андрія Михалевича.
Джерело Вікіпедія та літопис УПА.
ПОЧАТОК ЕКСПАНСІЇ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.
На родючу й багату Белзьку землю, до якої належав Сокаль з навколишніми селами, здавна зазіхали сусіди. Ще в 981 році їх агресивні діїї змушений був присмирити Володимир Великий. а в 1352-ому тут появився з своїм військом польський король Казимир. Він оточив Белз і намагався його здобути. Та це не вдалося досягти навіть тоді, коли йому прийшов на допомогу угорський король Людовик. Українське населення на чолі з воєводою Дроздом відважно й вперто захищалося. Війська обох королів невдовзі відступили. Та все-таки в 1377 році за князювання Юрія Наримутовича Белз «упав». Його після кількатижневої облоги здобув цей угорський король Людовик. Через 47 літ згодом, коли наші землі стають власністю мазовецького князя, Сокалеві надається магдебурзьке право. Воно дозволяє осілим тут міщанам рубати в навколишніх лісах дерева на будівельний матеріал і дрова, ловити вудкою рибу в Бузі, але з умовою, щоб в околиці однієї милі від міста не було жодної корчми.
Що ж принесло Сокалеві магдебурське право?
Воно, як і в інших містах Галичини, анулювало, перш за все, існуючу місцеву самоуправу, мало відверто виражений антиукраїнський характер і не відповідало поглядам та життєвим потребам корінного сокальського міщанства. Крім того, магдебурзьке право хоч і запобігало упадку міст, сприяло розвитку торгівлі, проте супроводжувалося посиленням позицій іноземців, які масово поселялися на території Сокаля і деяких інших міст й добивалися обмеження національних, релігійних і соціальних прав українців.
Краєзнавець Б. Сокальський зазначає, що князь Зимовит, почавши управляти землею белзькою, передусім старався про піднесення міст і з тією метою надає їх мешканцям право магдебурзьке. для прибуваючих численних осадників з Мазовша та інших земель польських будує костьоли і фундує монастирі, як, наприклад, монастир О. О. Домініканців у Белзі в році 1394.
Протягом 1388-1406 років Зимовит IV дарує польським переселенцям з Мазовша села Боженку, Лещатів, Перв’ятичі, Скоморохи, Яструбичі та інші.19 Особливо щедрі офіри земельними наділами робить він першому мазовецькому старості белзькому Павлу з Раджанова.
Після смерті Зимовита IV владу на початку 1426 року бере в Белзькій землі його син Зимовит V. Відтак нею правлять Казимир II, Владислав I, Владислав II (1455-1462). Але роздаровування земель і сіл майже не припинялося.
Уже в ті часи починають разом з новоприбулими осадниками гніздитися в Прибужжі чужі монастирі, мов гриби після дощу, рости костели, спрямовуючи наступ своєї ідеології на корінне населення краю, засади його духовного життя. Таке становище змушувало наших предків не раз братися за зброю. У липні 1431 року в Белзькій землі, в яку входив Сокаль, вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздав багато кращих земельних угодь польській шляхті. Це був водночас протест проти збільшення різних повинностей і насильницьких утисків місцевого населення. Повсталі руйнували маєтки шляхти й латинського духовенства. Їх загони спочатку здобули кілька перемог. Королівське військо було в цей час зайнято воєнними діями проти великого литовського князя Свидригайла. Одержавши повідомлення про повстання, воно поспішило в Белзьку землю. повстанські загони, погано озброєні й не об’єднані, зазнали поразки.
У 1462 році, коли вимерли наслідники з роду мазовецького князя Зимовита, Белзьке князівство потрапляє під владу Польщі. Тоді воно було перетворене на воєводство, а Сокаль з навколишніми поселеннями почав іменуватися Сокальським староством. На території староства вже тоді знаходилися такі села, як Старгород, Угринів, Варяж, Скоморохи, Тартаків, Спасів, Переспа, Зубків, Шпиколоси та чимало інших.
Джерело інформації http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_iv.html
четвер, 4 травня 2023 р.
«Як московити йшли, то гілля підпалили і він згорів живцем» Спогади - розповідь.
Іван був найстарший, з 24-го року. Він зазнав багато горя, в сорок п’ятім році впав (загинув, – авт.), а Роман – в п’ядесятім. Нас забрали в Сибір, а Роман залишився і його тут забили. То ми ані їдного брата не хоронили, навіть не знаєм де, але тепер так буває, шо знаходять люди…
Я но знаю в якім місці вони загинули. Той, шо йго (Романа, – авт.) в Яворві закопував, він казав: «Як стане незалежна Україна, я тобі скажу, де я йго закопав». Бо так боявся сказати, і так помер, і мені не сказав. А той старший (Іван, – авт.) десь в Бердихівськім лісі стояв на посту, а другий пішов до села по воду. І той, шо пішов по воду, придав. Тоди брат повідомив сотню, рій, він був ройовий, а на посту стояв, він мав під собою 20 хлопців. І повідомив, шо так і так, і йго ранили, він каже: «Ви відступайте, а йно на мене киньте гіляку». І на него кинули гілля, і як москалі йшли, то гілля підпалили, і він згорів живцем.
Михайлина Климус, 1935 р. н., с. Наконечне Друге Яворівського р-ну Львівської обл.
Локальна історія ФБ група.
вівторок, 2 травня 2023 р.
БИТВА НА БЕРЕГАХ БУГУ. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.
Джерело фотографії блог Андрія Чвартковського
(http://chvart.com/blog/podorozhi/zhvyrka-sokal-2018.html) © chvart.com.
Особливо трагічно закінчився для Сокаля татарський напад літом 1519 року. Дуже знищивши Прибужжя, багатотисячна орда, яка мала чимало здобичі й вела з собою безліч узятих у ясир чоловіків, жінок та юнаків і дівчат, зупинилася великим табором біля міста, пограбувала його і вирізала всіх жителів, котрі не встигли втекти в ліси.
Коли над запаленим татарами Сокалем жахтіла пожежа й зникали в її полум’ї останні будинки, на правий берег Бугу привів із Волині своє військо український магнат, великий литовський гетьман князь Костянтин Острозький, який вирішив зупинити дальший похід татар під час їх переправи через ріку і визволити з полону бранців. До К. І. Острозького приєдналися польські загони.
Військо Костянтина Острозького складалося переважно з українців, що в XVI столітті нарівні з литовцями та білорусами називалися литовцями, і не раз брало участь у боях з татарами і здобувало перемоги, як, наприклад, в 1512 році під Вишнівцем. Томц, добре знаючи військову тактику татар, князь Костянтин Острозький був проти наміру польського гетрьмана Миколи Фірлея і його молодого приятеля Фрідріха Гербурта та інших, щоб переправляти через Буг і розпочинати бій з переважаючою у багато разів силою орди. На раді, яку скликав, він сказав, що треба вибрати для наступу найбільш слушний момент, або почекати, коли кочівники самі почнуть переходити ріку, бо на рівній місцевості вони здебільшого перемагають своєю чисельністю, можуть на прудконогих степових конях влаштувати «татарський танець», який теж сприяє їм на полі бою.
Незважаючи на це застереження, частина війська на чолі з М. Фірлеєм та Ф. Гербуртом усеж-таки почала переходити Буг. її зустрів град татарських стріл.
Такий хід подій змусив К. Острозького іти на підмогу. Та ледве військо встигло приготуватися до бою, як зірвалася сильна буря і заволокла все довкіл чорною непроглядною пеленою. З цього скоритсались татари. Вони несподіваними наскоками завдавали противнику дошкульних ударів, сіяли своїми криками хаос і заміщання. Та бій розгортався.
Позиція татар була набагато вигіднішою. Натиск їх сио наростав безупину. Побачивши, що в цій нерівній битві можна втратити все військо, К. Острозький наказав йому відступати. Але коли повернулися на протилежний берег Західного Бугу, то з 5000 воїнів не дорахувались 1200. Одні з них полягли в бою, другі потрапили в полон, інші втонули під час переправи у ріці. На полі бою залишилось багато вбитих татар.
У Львівському літописі знаходимо про цю битву таке лаконічне повідомлення:
«Року 1519. Битва сокальская. Князь Костянтин з іншими пани уїхал на замок Сокальский пред татари. НАших войска було 5000, а татарського 80000 гди ся потикали».
Видатний вчений Михайло Грушевський у своїй праці «Історія української козаччини» теж згадує про Сокальську битву, але кількість татар, які брали у ній участь, подає наполовину меншою.
«У липні 1519 року,— пише він,— велика орда татарська (40 тисяч, як кажуть) наїхала на землі побузькі — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблінську — й почала пустошити. Пограничне військо подільське в числі 3 тисяч поспішило на поміч і, злучившися з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоби погромити татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цілою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противися сьому планові, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховатися в сокальському замку, а татари, забравши трофеї, корогви й труби, з полоном і здобиччю пішли собі додому через Волинь.
Ся катастрофа зробила сильне враження у Польщі…».
Усталилась думка, що до цієї поразки у сокальській битві спричинились упертість деяких молодих поляків, зокрема Ф. Гербурта, та їх небажання прислухатись до порад старших воїнів.
Згодом трагічна розв’язка Сокальської битви особливо непокоїла польсько-українського поета епохи пізнього ренесансу Севастяна Кленовича та придворного поета князя Острозького Симона Пекаліда. Перший з них у своїй славнозвісній «Роксоланії» писав, що хоч Сокаль і має древнюю славу, але не достойний згадки через цю «поразку сумну». Другий, прославляючи у поемі «Острозька війна» хоробрість гетьмана Костянтина Острозького, шкодує, що йому не доручили повного командування у Сокальській битві з’єднаними військами:
Він захищав Батьківщину свою, він воєнне світило. Серед великих багатств задоволений жив собі скромно… В битві печальній Сокальській не згинуло б стільки загонів, Всю якби владу тоді над війьками йому доручили.
Сокаль згорів у 1519 році дощенту разом з двома церквами і костьолом. Після цього його на старому місці не відбудовували.
Якщо деякий час місто знаходилося в районі нинішнього села Забужжя і простягалось рівниною в напрямку теперішнього села Завишня, то після пожежі 1519 року його перенесли на правий берег Бугу — тут було безпечніше у випадку набігів татар і розливу ріки. Відтоді жителі міста справді не мали клопотів з доповіддю, але ординці їх не обминали і на новому місці.
Донедавна побутувала думка, що правий берег Західного Бугу сокальці розпочали заселяти в 1519 році згідно з розпорядженням старости Андрія Тенчинського. Тим часом польський дослідник А. Яначек виявив матеріали, котрі засвідчують, що переселення розпочалося значно раніше, ще тоді, коли старостою Сокаля був Юрій Крупський, тобто 1517 року. Ю. Крупський старостував у Сокалі від 24 червня 1502 року до 24 червня 1519-го, а тенчинський обійняв цю посаду після відходу Ю. Крупського.
А втім, є підстави вважати, що первісний Сокаль знаходився на високому правому березі Бугу, там, де в давнину було споруджено замок.
У 1549 році татари знову навідуються в Сокаль і запалюють його з передмістям Бабинцем і палацом старости.
Незважаючи на часті руїницькі напади ординців, польська влада не дбала про укріплення і захист від них мтста. Натомість посилювала утиски його жителів, підвищувала різні податки, що призводило до невдоволення мешканців. Дійшло до того, що в Сокалі ніхто не хотів жити. Знаючи це, король Зигмунд Авнуст вимушений був надавати місту певні привілеї. Він, зокрема, дозволив щороку вивозити безкоштовно із дрогобицьких солеварень 80 возів солі. Вільна торгівля на місцевому ринку цим товаром у деякій мірі піднесла престиж Сокаля.
На місці битви з татарами було споруджено пам’ятник. Стояв він там до того часу, поки на Сокальщину не прийшли червоні «визволителі» і не стерли його з лиця землі.
Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_v.html
ІМ'Я МІСТА… В ГІПОТЕЗАХ: м. СОКАЛЬ - цікаво та пізнавально.
https://photo-lviv.in.ua/nevidomi-fotohrafiji-sokalya-z-avstrijskoho-arhivu-1916-1918/
Можна було б на цьому документі не зупинятися, якби зауваження в ньому про заборону полювати в навколишній місцевості на соколів не спричинилося згодом до легенди, що начебто назва Сокаля походить від слова «сокіл», бо водилися тут тоді ці птахи. Василь Чернецький до цієї легенди не причетний. Її створили інші.
Ця сентенція появилася також у краєзнавчому нарисі «Сокаль» (Л. 1961), а посилання на неї — а «Истории городов и сёл Украинской ССР, Львовская область» (К., 1978), хоч у першому україномовному виданні цього краєзнавчого збірника (К., 1968) зазначається, що назва міста ймовірно походить від давньоруського імені.
майже ідентичну думку щодо назви Сокаля висловив у «Топонімічному словнику-довіднику…» М. Янко. Він теж вважає, що вона антропологічного походження і пов’язана з давньоруським (давньоукраїнським) ім’ям. Але більш правдоподібну гіпотезу щодо появи топоніма Сокаль знаходимо в книжці Ю. Кругляка «Ім’я вашого міста». Він зазначає, що в староукраїнській мові слово «сокаль» уживалося в значенні «кухня», «їдальня». Тому й припускає, що на території, де в давнину заснувався Сокаль, стояла харчевня для подорожніх, від якої і пішла назва міста. Така мотивація цілком логічна. Адже «Толковый словарь великорусскага языка» Володимира Даля також наводить слова «сокалчий» (кухар) і «сокальца» (кухня), посилаючись при цьому на книги, написані в місті Острозі в XVI столітті. Це підтверджує вірогідність того, що від «сокаля», «сокальці» (кухні, харчевні), які в ті давні часи могли знаходитися на березі Бугу, або на місці переправи через нього і взяло собі ім’я місто, що тут згодом заснувалось.
Та маємо ще одну гіпотезу. Хоч менш відому, проте доволі переконливу.
У 1934 році вчений М. Лєвіцький обгрунтував версію, що назва Сокаля тюркського походження й пов’язав її з половецьким князем Сокалом, що означає «бородач», «достойник».
Майже водночас вивченням походження імені Сокаля займався також історик Теофіл Коструба. В своїй книжці «Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року» він переносить нас в XI століття й теж доводить, що назва Сокаля пішла від імені половецького князя Сокала. При цьому Т. Коструба зазначає: «під час написання моєї праці погляд М. Лєвіцького був мені невідомий, а тепер бачу фахове потвердження моєї гіпотези».
Теофіл Коструба обгрунтовує цю гіпотезу посиланням на запис у «Повісті минулих літ» за 1061 рік. Подаю його за літописом руським:
«Прийшли половці вперше на Руську Землю воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли половці Всеволода, і, спустошивши землю, відійшли. Се вперше було лихо для Руської землі од поганих безбожних ворогів. Князем же був у них Сокал».
Якщо врахувати, що наші князі не раз давали можливість поселятися степовикам у своїх володіннях, то цілком можливо, що міг осісти на берегах Бугу й половецький зверхник Сокал і заснувати тут свою оселю.
Як бачимо, найближчі до істини гіпотези Юрія Кругляка та Теофіла Коструби. Поки що лишень вони мають наукову аргументацію, а, отже, й перспективу для глибшого й ретельнішого дослідження загадкової назви, яку в древні віки взяло собі місто над Бугом.
Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-i_vashkiv_iii.html
субота, 29 квітня 2023 р.
БАБІЙ ГРИГОРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ - Учасник підпілля УПА родом із села Вороблевичі Львівської обл. Дрогобицького р-ну.
За національністю - українець, освіта неповна середня, службовець. Учасник підпілля УПА.
8 вересня 1944 року був заарештований УНКВС у Дрогобицькій області за статтею 54-1а, 54-11 КК УРСР. 22.12.1944 ВТ військ НКВС із застосуванням санкції ст. 2 Указу Президії ВР СРСР від 19.04.1943 був засуджений на 20 років каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 років Воркутинський ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР.
8 лютого 1955 року Військовим Трибуналом Одеського Військового Округу термін був зменшений до 10 років виправно-трудового табору.
Звільнений 31 березня 1955 року з табору і залишений на спецпоселення.
Звільнений 12 квітня 1956 року. Реабілітований Львівською обласною прокуратурою 17 жовтня 1991 року. АУСБУЛО, П-22896.
Джерело: "Реабілітовані історією" Львівська область,книга 4:м.Дрогобич,Дрогобицький р-н Савчак В.М,Бегляров Г.Л,Герасимчук О.Д,Іванова К.І
четвер, 27 квітня 2023 р.
середа, 26 квітня 2023 р.
В цей день, 26 квітня 1919р. 4 північні повіти Чернігівської губернії (Українська історична земля Стародубщина) відібрані московією, яка включила їх до складу новостовореної Гомельської губернії, потім до Брянської губернії.
Історично Стародубщина — частина Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб започатковано в 1096, а в XII-му — на поч. XIII століття виокремлюється Стародубське удільне князівство.
У 1239 Стародуб зруйнували монголо-татари.
З XIV століття Стародубщина правила за частину Великого князівства Литовського.
Наприкінці XV століття Стародубське князівство перейшло до московської держави, і в 1522 скасоване. Після приєднання до московської держави, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатні захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й вільні люди, що збиралися в загони й на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаки», а на Чернігівщині — «севруки».
У часи послаблення московської держави, у 1616 Стародуб здобули війська Речі Посполитої й за умовами Деулінського перемир'я 1618 року Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що були тоді в Речі Посполитій.
Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграли городяни. У 1620 році місту Стародубу дано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги — наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.
У 1648 в ході повстання під проводом Богдана Хмельницького українська козацька армія опанувала Стародубщиною....
Вікіпедія.
вівторок, 25 квітня 2023 р.
понеділок, 24 квітня 2023 р.
Останній прихисток – УПА: про повстанця з Рівненщини Войтовича Павла Яковича. Історія життя.
У такому становищі перебував Войтович Павло Якович, 1919 року народження, уродженець і мешканець містечка Тучин Рівненської області, українець, освіта 5 класів, за фахом водій, не одружений.
Настав жовтень 1945-го. «Згадали.»
Справу щодо звинувачення Войтовича П.Я. повернули з Рівного до Тучина, щоби місцеве НКВД там її й розслідувало. У постанові від 11.10.1945 про прийняття справи до свого провадження співробітники Тучинського районного відділу НКВД написали, що Войтович «зі зброєю в руках боровся з радянською владою за створення буржуазно-націоналістичної «самостійної України».
Чому саме «буржуазно-націоналістичною» малювала самостійну Україну уява енкаведистів – сказати важко. Та й чи розуміли вони взагалі зміст написаного?
Однак у справі щодо звинувачення Войтовича П.Я. почато розслідування.
Щойно аж 31.10.1945 Прокуратура Рівненської області осанкціювала арешт П.Войтовича та запобіжний захист у вигляді тримання його під вартою. На якій підставі він перебував під вартою до цього – понад рік – матеріали справи не розповідають.
Натомість вони можуть свідчити про безправність людини за умов окупації. Адже, будь-який окупант завжди використовував поневолений народ у власних інтересах. Нерідко й людина, щоб вижити, змушена була йти на службу до поневолювача. «Принад» життя за кількох окупаційних режимів довелося пізнати й Войтовичу П.Я.
Восени 1939 року польську владу на західноукраїнських землях замінила радянська.
1940 року Войтовича П.Я. призвали на службу до лав Червоної армії. Служив мінометником у 208 стрілецькому полку 18 дивізії (м. Казань, АТРСР), мав чин молодшого сержанта.
22 червня 1941 року спалахнула німецько-радянська війна і тепер радянську владу на західноукраїнських землях замінила німецька.
Військову частину, в якій служив Войтович, відправили на фронт. Восени 1941 року, беручи участь в боях, в районі десь між Смоленськом (Росія) та Оршею (Білорусь) її оточили німецькі війська. Войтовича полонили. Проте згодом йому вдалося втекти з полону і повернутися додому, до містечка Тучин, яке вже перебувало під німецькою владою.
Прихід німців значна частина суспільства сприйняла тоді з полегкістю, сподіваючись на визволення від радянського поневолення. Та незабаром люди зрозуміють, що німці також є загарбниками. Однак зрозуміють це трохи згодом.
Удома Павло Якович спочатку господарював, а з осені 1942 року служив поліціянтом. Ось які покази Войтовича про службу в поліції містить протокол допиту від 24.11.1945:
«У листопаді 1941 року, прийшовши додому з таборів військовополоненців, жив удома. У червні 1942 року почали забирати народ на роботу до Німеччини, до вересня 1942 року я переховувався, у вересні нас зібрали кількох осіб, аби відправити до Німеччини, але я став просити одного поліціянта, щоб мене залишили працювати в Тучині. І мене залишили працювати щодо охорони зернових складів. На озброєнні мав гвинтівку. Після цього нас направили до міста Рівного, де ми пройшли місячні курси, навчалися без зброї. Після місячних курсів відправили додому, сказали, за потреби викличемо.
Десь у жовтні 1942 року нас викликали до коменданта с. Невірків, де перебували близько 2-х місяців, охороняючи зернові магазини. Наприкінці грудня 1942 року нас направили на станцію Решуцьк для охорони залізничної дороги, де також пробув близько 2-х місяців, і в лютому 1943 року перевели в поліцію м. Тучин, де я охороняв приміщення поліції. Крім того, охороняв Тучин. Через півтора місяця мене та інших поліціянтів німецька влада роззброїла і направила в табори м.Рівне, звідки я втік і жив удома <…>.»
І далі:
«<…> Партійно-радянський актив та єврейське населення не заарештовував.»
Урешті влітку 1943 року Войтович приєднався до лав УПА, де отримав псевдо «Надійний». Належав до сотні «Цигана», яка тоді дислокувалася у Костопільському районі Рівненської області. Був озброєний гвинтікою. Служив бунчужним, до обов’язків якого належало господарське забезпечення сотні. Відомостей про будь-яку іншу діяльність Войтовича в лавах УПА кримінальна справа не містить. Натомість побіч світлини (див. вище), яку НКВД використовувало у своїй роботі, написали, що Войтович був заступником курінного (вочевидь, йдеться про посаду бунчужного сотні – моя прим.) і старшим викладачем школи «Лісові чорти».
Участь в українському національно-визвольному русі брала також Павлова сестра Катерина, 1924 р.н. (псевда «Леся», «Тополя»), яка працювала у санітарному пункті УПА й допомагала пораненим повстанцям. Її чоловік Войтко Микола Лукашович, 1920 р.н. (псевдо «Івол»), загинув 22.10.1944 у складі боївки СБ ОУН(б) «Вихор-1» під час бою з військами НКВД у Пустомитівському лісі тодішнього Тучинського району Рівненської області.
На початку 1944 року із західноукраїнських земель відступили німці і сюди знову прийшла радянська влада. Маючи досвід спілкування з цією владою ще до початку німецько-радянської війни, тутешній люд уже знав на що від неї варто очікувати. А тому сприйняли її не як визволителя, а як «старого-нового» окупанта. Українське підпілля готувалося до боротьби з ним.
Тим часом Войтович захворів, а тому повернувся «з лісу» додому. Тут він став переховуватися від радянської влади та змобілізування до лав Червоної армії. У липні 1944 року НКВД виявило Войтовича у криївці, влаштованій у нього вдома.
31 січня 1946 року Військовий Трибунал 13 Армії у складі головувальника – підполковника юстиції Путько, членів – старшого лейтенанта Осипова і молодшого лейтенанта Бершадського, секретаря – старшого лейтенанта юстиції Романова, в закритому судовому засіданні, у місті Рівне, розглянув справу щодо звинувачення Войтовича П.Я.
Під час судового засідання Павло зазначив:
«За час свого перебування в УПА я в боях з частинами Червоної армії участі не брав <…>.»
Трибунал визнав Войтовича винним у зраді Батьківщини й належності до контрреволюційної організації (себто до УПА – моя прим.) та засудив до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, 5 років обмеження прав, без сконфіскування майна через відсутність такого у засудженця.
Покару, отриману від радянської влади, Войтович П.Я. відбував у місті Норильськ Красноярського краю Росії. З виправно-трудових таборів його звільнили 15.07.1954, а з місць вислання – 10.04.1956.
Використані джерела:
1. УСБУ в Рівненській області, справа № 15022.
2. УСБУ в Рівненській області, фотоальбом заарештованців Тучинського РВ НКВД.
3. УСБУ в Рівненській області, справа П-9660, арк. 27-28.
4. УСБУ в Рівненській області, фонд № 29, опис № 15/12, арк. 159.
Джерело інформації
https://blog.ogo.ua/blogs/ostanniy_prihistok__upa_pro_povstantsya_z_rivnenschini/
https://blog.ogo.ua
субота, 22 квітня 2023 р.
Василь Михайлович Лев - Український мовознавець та історик літератури, професор, доктор, педагог. Професор Львівського державного університету, УВУ та Українського католицького університету в Римі. Дійсний член НТШ у США з 1947. (родом із с. Старий Яр, тепер Яворівського р-ну. Львівської обл.).
У селі Залужжя, де батько був парохом, почав ходити в народну школу, по закінченні якої вступив до приватної гімназії в Яворові, звідки перейшов до гімназії у Перемишлі.
1922 року закінчив гімназію в місті Перемишль. 1930 року закінчив Львівський університет, в якому викладав у 1937—1941 роках; одночасно був науковим співробітником Відділу суспільних наук АН УРСР у Львові.
1944 року виїхав до Польщі, згодом — до Австрії, з 1948 року жив у США. У 1952—1958 роках був професором коледжу ім. Св. Василя Великого в Стемфорді, у 1958—1972 роках — університету та коледжу в Скрентоні.
У 1944—1949 та 1963—1988 роках викладав слов'янську філологію в Українському вільному університеті в Мюнхені, у 1963—1988 роках — також старослов'янську та українську мови в Українському католицькому університеті в Римі.
Автор праць «Український переклад хроніки Мартина Бєльського» (1935), «Нарис граматики староцерковнослов'янської мови» (1959), «Українсько-англійського словника» і «Англійсько-українського словника» (обидва — 1947, разом з І. Верб'яним), розвідки «Сто років праці для науки і нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка» (1972).
Досліджував пам'ятки української мови (статті «Крехівський Апостол» (1929); "Мовні особливості «Крехівської палеї» (1939) тощо).
Багато уваги приділяв вивченню мови письменників «Руської трійці», Тараса Шевченка, Івана Франка тощо. Видав монографію «Богдан Лепкий. 1872—1941. Життя і творчість» (1976), в якій чимале місце присвячено дослідженню мови і стилю письменника.
1984 року глибоко пережив смерть дружини, з якою прожив 44 роки. Ця трагічна подія дуже вплинула на Василя Лева та помітно зменшила його творчо-дослідницьку працю. Жив під опікою своєї доньки Іванни Цісик.
23 березня 1991 року професор Василь Лев спочив у мирі. З почестями похований поруч дружини на кладовищі Фокс Чейз у Філадельфії, штат Пенсільванія.
середа, 19 квітня 2023 р.
Все можна знайти в інтернеті все побачити на відео чи фото чи з супутника все.....ні є ще от таке))) От які художники були в Австрійськім війську в 1915р.. червень 1915р. виглядає що людина котра малювала чи скоріш за все запамятала та намалювала була десь на Ґоцянці чи ще далі або на пагорбах Чорноземлі….самі ще додумайте
для збільшення натисніть на зображення
На малюнку є позначено: Крехів, Жовква, Глинсько і наш Бровар (Броварня там була) також позначено шахти бурого вугілля (вугілля видобувалось між Глинськом і Скварявою) ще пожежа далі за Жовквою переклало як спалювання нафти…от таке от)))
Малюнок та підпис до нього
Підписатися на:
Дописи (Atom)