ОСТАННІ ДНІ ГЕРОЇВ І КРИЇВОК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини. Спогади.

Дмитро Маївський (псевдо: «Косар», «Сонар», «Тарас», «Майченко», «Крига») — (8 листопада 1914, с.Реклинець, Сокальський район, Львівська область — 19 грудня 1945, Чехія) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.

У повоєнні роки тисячі сокальчан потрапили у списки місцевих райвідділів НКДБ і НКВС, які розробляли плани ліквідації українського національно-визвольного руху, депортації його родин і так званих «бандпособніков». У боротьбі проти ОУН-УПА вони не гребували нічим. У хід пішов весь арсенал чекістських методів: організація провокативних груп, перебирання під воїнів Української Повстанської Армії, інспірування вбивств, шантаж, послуги зрадників і платних донощиків. Уже в кінці 1944-го і на початку 1945-го НКДБ-НКВС вдалося за допомогою облав і агентури значно зупинити на теренах Сокальщини і суміжних районів приплив у ряди УПА нового поповнення, знищити багатьох повстанців та підпільників і посіяти поміж людьми зерна недовіри і постраху. Ось коротка хроно­логія деяких подій, пов'язана з героїчною боротьбою і смертю багатьох сокальчан.

11 лютого 1944 року в с. Шиховичах відбувся бій українських повстанців з польськими партизанами. У ньому загинув Данило Микилита (псевдо «Очерет») — командир боївки сотні УПА Мар'яна Лукашевича («Ягоди»).

Данило Микилита народився 1923 року в селі Бутанах, студент. Наказом штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 21 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання старшого вістуна.

Згодом через шістнадцять днів сотня «Ягоди» вступає в бій з польськими партизанами в с. Гурка. Він забирає життя вихідцю з Великих Мостів Андрію Рибіцькому — «Зенку», який мав лишень 19 літ і був учнем учительської семінарії в Грубешеві [1] .

«Очерета» поховали у с. Мінянах, «Зенка» — у Шиховичах.

У квітні 1944-го розпочалось переформування відділів Української народної самооборони на сотні УПА [2] і пристосування їх до життя і боротьби в нових умовах. На той час вихідці з Сокальщини вже воювали на всій території північно-західних українських земель, вступаючи в бої проти військ НКВС і більшовицьких партизанів, польських прокомуністичних формувань і АК (Армії Крайової) та гітлерівців.

Весною, 13 травня 1944 року, в криївці в селі Кордишів, що на Тернопільщині, підірвав себе гранатою разом з одним повстанцем начальник штабу* групи УПА-Південь Василь Процюк («Кропива»).

Василь Процюк народився 22 грудня 1914 року в селі Городиловичі Сокальського повіту. Був членом ОУН, служив у польській армії. В УПА перебував з початку її організації і становлення. Відзначився в боях у Гурбинському лісі.

23 квітня 1944-го один з боїв, який відбувся в Броневському лісі Березненського району, що на Рівненщині, обірвав життя Крайового провідника Служби безпеки на ПЗУЗ Василя Макара («Безрідний», «Сіроманець»).

Василь Макар народився 23 вересня 1908 року в селі Поториці, що неподалік Сокаля. В 1932-ому був арештований за приналежність до ОУН і поширення нелегальної літератури. З 1932 по 1936 роки перебував у польській в'язниці, керівник першого повстанського бойового відділу «Вовки» на північно-західних українських землях (1936—1937), організатор оунівських переходів кордону (1939—1941) [3] .

Весною 1944-го кулеметна черга гітлерівця смертельно скосила біля Радванецького лісу сотенного «Довбуша» [4] , якому не раз доводилось вступати у збройні сутички з каральними загонами фашистів, які грабували жителів Прибужжя.

Сотенний Павло Савчук («Довбуш») мав тільки 22 роки і був родом з села Копитова.

17 серпня 1944-го недалеко села Шпиколоси війська НКВС без особливих труднощів знищують відділ новобранців УПА, який вирвався з оточення в Пересопницькому лісі.

Восени того ж року енкавеесівці зненацька блокують на майже відкритому лузі Сілецький загін УНС, який на світанку перейшов Західний Буг і прямував на з'єднання з куренем школи УПА, що дислокувалась у лісах поблизу сіл Яструбичі і Волсвин. Загін був погано озброєний — мав лише один скоростріл, кілька автоматів та крісів і тому став відкритою мішенню для військ НКВС, які розсіяли його шквалом кулеметного та автоматного вогню, скосивши понад 20 чоловік. Частина повстанців зуміла прорватися на протилежний берег Західного Бугу, деякі потрапили в полон.

Багато хто вважає, що до такої розв'язки подій спричинилася зрада.

Один з учасників цього бою, мешканець с. Сілець Василь Троцько, згадує:

« — Зі Сільця йшло нас до Яструбич приблизно вісімдесят чоловік. Коли ми потрапили в оточення — почався сильний обстріл згори і з тилу. Мене тяжко поранили, і я пролежав цілу добу в кущах. Урятувався завдяки одній жінці, котра мене випадково побачила, коли гнала на пасовище корову...».

Восени цього ж 1944-го неподалік села Городиловичі форсує Західний Буг новосформований курінь УПА «Юрченка» (Левочка) і переходить у ліси Волині. Проте там його оточують війська НКВС. Починаються бої, у ході яких ворог застосовує авіацію й підпалює лісові масиви, де зосередились повстанці.

Курінь «Юрченка», який налічував до 1200 чоловік, розлетівся під час перших масованих ударів противника. Більшість повстанців упала в боях. Ті, яким удалося вирватися з енкавеесівського кільця, групами і поодинці добиратимуться додому.

Колишній воїн УПА Іван Сич, який був у курені «Юрченка» (мешкає в Сокалі), розповідає про один з епізодів цього бою так:

« —...Незабаром по нас почали бити міномети. Ми відступили під село, а з лісу вийшли більшовики, зав'язався бій. Не пам'ятаю, як довго він тривав, можливо дві-три години. З нашого боку почали замовкати кулемети і автомати. Патронів було все менше і менше. Командир нашої сотні розумів, що нас чекає загибель, і наказав відходити малими групами на захід, а далі — куди хто може. Ходили чутки, що нам мала прийти поміч, але її не було. Пізніше довідався, що це була зрада, а тим зрадником виявився курінний «Юрченко»».

Листопад 1944-го приносить ще одну втрату. В бою біля села Яструбичі смертельно поранили командира тактичного відтинку УПА «Ема» (Дмитра Пелипа) — учасника переможного бою проти великої кількості німців у селі Карові... Українська Головна Визвольна Рада згодом нагородить «Ема» посмертно Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси за героїчну боротьбу проти окупантів. Після загибелі «Ема» командиром цього тактичного відтинку УПА став сотенний «Перемога» (Василь Василашко) — родом з села Завишні, що недалеко Сокаля.

У розпалі облав НКВС, які в грудні 1944-го паралізували село Рожджалів, гине чимало визначних упівців. Тут в одній з криївок, що знаходилась у садибі Івана Покотила, пішли з життя надрайонний референт Микола Дацюк, слідчий служби безпеки проводу району Лесь Бабський, секретарка Марія Лиховид та інші. Енкавеесівці забрали тіла вбитих повстанців, а також усе, що було в криївці, й повезли до Сокаля [5] .

Під час наступу сотні УПА на загін НКВС ворожа куля обриває життя її командира «Карпа» (Павла Пилипчука). Це сталося 21 грудня 1944 року на колонії Кузьмин, що біля села Модринець Грубешівського повіту.

Павло Пилипчук народився 1914 року в с. Новий Двір Сокальського повіту (за іншими джерелами — в Кристинополі). Похований в селі Угринові.

Наказом по штабу УПА-Захід ч. 18 від 1 березня 1946 року Павлові Пилипчуку посмертно присвоєно звання булавного, а наказом ч. 20 від 15 серпня 1946-го — звання поручника [6] .

Те, що причиною багатьох невдач і втрат була зрада, з'ясувалося дещо пізніше. Особливо великої шкоди завдавав українському підпіллю і повстанським відділам колишній курінний УПА «Юрченко», який таємно ввійшов у спеціальний провокативний загін, утворений у Сокалі за співучастю енкавеесівців-прикордонників і їх польських колег. До нього було залучено також декількох колишніх українських підпільників з Холмщини, які вирішили врятувати своє життя ціною зради і за послуги ворогові створити власне благополуччя.

Санітарка Українського червоного хреста «Ганя» (Ганна Мартишок), яка лікувала поранених вояків УПА, пише, що «юрченки», котрі разом з енкавеесівцями бушували по українських селах Закерзоння, часто розшукували і її. Вони добре знали багатьох українських патріотів і їх родини, місця знаходження криївок, підпільні квартири і видавали їх більшовикам [7] .

«Юрченко» вказав енкавеесівцям дорогу до місця перебування сотенного «Голуба» (Василя Пелеха) — родом з села Опільсько. «Голуб», якого карателі оточили в одній з сільських хат Шмиткова, завзято відстрілювався. Але його важко поранили і взяли непритомним.

«Голуб» був одним із тих, хто восени 1944-го інтуїтивно збагнув, що «Юрченко» спрямовує курінь на сумнівну дорогу. Саме тоді він повернув свою сотню від Західного Бугу назад, залишивши курінному лише одну чоту. А втім, щодо часу зародження зради є різні версії. Одні вважають, що вона була спланована заздалегідь, а історик ОУН-УПА Петро Мірчук пише, що «Юрченко» перейшов на службу ворогові після згаданого невдалого бою, коли потрапив у полон до енкавеесівців [8] . Натомість Володимир Левосюк («Роман») — член СБ у надрайоні «Лиман» ПІ округи ОУН, який родом з села Тудоркович, зазначає, що коли курінь «Юрченка» був розбитий, то «сам «Юрченко» з братом чотовим утекли». [9]

На той час Ш округа ОУН в Закерзонському краї мала два надрайони: «Лиман» і «Левада». Перший охоплював Сокаль, Белз, Угнів, Грубешів, другий — Влодаву, Холм і Білу Підляску [10] . Хоча більшість цієї території і відійшла до Польщі, проте по ній вільно пересувалися НКДБ і НКВС, які допомагали польському Управлінню громадської безпеки (УБ) та іншим формуванням в боротьбі проти ОУН-УПА.

Рука НКВС сягала з Сокаля доволі далеко. Це видно хоч би з розповіді Івана Яцини з міста Тарнобжеґ (Польща). Ось що він пише:

«...Арештувала мене 2. 04. 1945 р. в селі Ліски Грубешівського повіту група українських яничарів, які були на послугах сокальських енкаведистів, під проводом колишнього курінного Юрченка. Назбирали по селах біля 10 осіб. Після кількох днів віддали нас полякам до Кристинополя, а відтак до Грубешева і до Холма, де 21. 06. 1945 р. я був засуджений на смертну кару...

Підсудним номером один був Павло Палюшинський — ройовий УПА, спійманий в бою, де загинуло двоє москалів. Походив з села Боратина або Моратина біля Кристинополя... Засудили його також на смертну кару. На слідстві в Грубешеві був страшно побитим, хоч цього нікому не бракувало, в нього була нерухома щелепа. Коли прийшлося йому їсти хліб, то ломив по маленькому кусочку і впихав поміж недомкнені зуби, а відтак язиком в устах розтирав і пізніше ковтав...» [11] .

Ройового УПА Павла Палюшинського, як пише І. Яцина, розстріляли, а Іванові Яцині замінили смертну кару десятьма роками ув'язнення.

Проте підсудним «номер один» був не Павло Палюшинський, а Михайло Палюшинський, якого 2 квітня 1945 року разом з 28 членами Самооборони села Боратина взяли в полон радянські прикордонники [12] . Це сталося неподалік Шмитківського лісу, коли в критичний момент бійцям УНС забракло набоїв до кулеметів.

Спочатку енкавеесівці доставили Михайла Палюшинського до Сокаля, а потім передали своїм польським колегам. У Польщі його засудили до розстрілу. Проте виконати цього вироку не встигли — Михайло Палюшинський після нелюдських катувань помер у в'язниці.

А Павло Палюшинський — провідник ОУН Забузького округу загинув значно раніше — у серпні 1944-го. Під час арешту він намагався вирватися з рук радянських прикордонників і був поранений. Його поклали у сокальську лікарню, з якої однієї ночі Павла викрали українські повстанці. Проте врятувати Павла Палюшинського не вдалося. Був виснажений і скатований. У селі Цеблові, куди його доставили, він помер [13] .

10 січня 1945 року у Львові відбувалася нарада секретарів райкомів КП(б)У, начальників НКДБ і НКВС з участю Микити Хрущова. Ставилось завдання про посилення каральних операцій проти українського національно-визвольного руху. На цій нараді поряд з іншими звітував начальник відділу НКВС Сокальського району Швець. Зі стенограми його виступу, який подаємо нижче мовою оригіналу, видно, в яких селах емдебісти мали на той час свою агентуру... Тодішній головний енкавеесівець Сокальщини признався Хрущову про намір створити фіктивну боївку УПА, виселити «родственников... бандитов»:

«...В декабре стало известно, что в селе Яструбичи проживает руководитель окружного провода Вира. Была организована там облава, тщательная проческа, в результате которой была вскрыга одна чета, но Вира там не был обнаружен, а был обнаружен районный руководитель. После допроса бандитов, которые были задержаны, второй погранотряд организовал облаву в другом районе, и там был убит Вира и взят ряд ценных документов.

Касаясь вопроса происшествий по району, нужно сказать, что за последнее время до некоторой степени видна активизация ОУНовского подполья. Вот случай в селе Лучицы и других селах. В Лучицах мы имеем З человека, в Горбкове 2 чел. и Первятичах 2 чел. Правда, это недостаточное количество, но встречаться с этим народом тяжело. Мы имеем связных, но это представляет большие трудности.

Какие мероприятия сейчас намечаются нами для изъятия руководства ОУНовского подполья. Мною составлен план, существует договоренность с начальником 2 погранотряда для проведення тщательной прочёски. Кроме того, существуют еще другие мероприятия, как выселение родственников для выявления местонахождения бандитов.

Мною намечается провести работу с целью создания боёвки» [14] .

Коли М. Хрущов запитав начальника сокальських енкавеесівців чи й «із-за граніци пєрєходят бандіти?» — він відповів:

— Да, касаясь положення Забужья, надо сказать, что мы находимся под двумья ударами.

Зимою 1945-го місцевий донощик видав криївки підпільників у селі Лещатові, а весною того ж року чекісти вчинили спробу ліквідувати сотню УПА «Тигри», котра зупинилась на постій в околиці села Перв'ятичі. Сотня, вступивши у бій, відійшла в ліси.

Весною 1945-го в Долобичівському лісі військо НКВС оточує підпільників ОУН. Разом з іншими тут гине один з провідних оунівців — «Святослав» — Петро Балко, родом з Великих Мостів.

2 березня 1945 року на полі бою з військом НКВС у Мриглодах упали ройовий першої чоти сотні УПА «Месники II» Василь Піддубчишин («Пуд»), інтендант Григорій Заборовський («Заруба») та командир першої чоти сотні УПА «Месники II» Олекса Мазур («М'яч»)

Ройовий Василь Піддубчишин («Пуд») народився 23 липня 1913 року в селі Карові. Григорій Заборовський («Заруба»), 1908 р. н., виходець з с. Піддубці. Олексі Мазур («М'яч») був родом з Карова [15] . Рік його народження невідомий. Цього ж дня в бою з військом НКВС у Мриглодах загинуло 40 вояків УПА.

4 червня 1945 року потрапляють до рук НКВС загазовані в криївці учасник і секретар Президії УГВР в 1945 р. та редактор військово-політичних видань ГВШ УПА Микола Дужий і його брат Петро Дужий — референт пропаганди і член проводу ОУН. Микола Дужий («Вировий», «Мирон») народився

13 грудня 1901 року в селі Карові Сокальського повіту. Був підхорунжим Української Галицької Армії, відтак — командиром роти в ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Протягом 1921—1924 рр. — студент історичного факультету таємного Львівського університету, відтак абсольвент школи підхорунжих і командир роти польської армії.

Микола Дужий закінчив у 1932 р. навчання на гуманітарному факультеті Львівського університету і став згодом секретарем головної управи Товариства «Просвіта» (1935—1939). Під час німецької окупації — працівник УЦК (Українського Центрального Комітету).

Від 1926 року М. Дужий був членом УВО, з 1941-го — членом ОУН. В 1945-му засуджений на кару смерті, котру замінили на 20 літ каторги. Стійко переніс допити, не видав таємниць. Під час слідства не виявлено, що він входив до членства УГВР.

21 квітня 1955 року через важку хворобу Миколу Дужого звільнили 21 квітня 1955 року з таборів. Невдовзі він помер у Львові.

Петро Дужий («Дорош», «Аркадій», «Арсен», «Панасенко») народився в с. Карові 9 червня 1916 року. З 1932-го — член ОУН, в 1937-му закінчив гімназію у Львові, часто був ув'язнений у польських тюрмах. Член Організації референтури проводу ОУН (1939—1941), учасник Північної похідної групи ОУН влітку 1941 року в східні області України, референт і заступник провідника ОУН південно-східних земель у Дніпропетровську (1942—1943).

У 1945 році суд виніс Петрові Дужому вирок — смерть. Але його відмінено, і він відбув 15 літ каторжних робіт у різних таборах. Вийшов на волю у 1960-му, мешкав у Львові. В останні роки свого життя, з якого відійшов у 1997 році, займався активною громадсько-політичною діяльністю. Автор багатьох статей, ряду книг.

...Лави борців за незалежність України невпинно рідшали. Бій, який відбувся в червні 1945 року біля села Корчина, забрав політвиховника Григорія Краська («Янка»), який загинув від кулі енкавеесівця.

Григорій Красько народився в селі Сілець, навчався в середній школі у Великих Мостах, а з 1941-го — у Сокальській гімназії. Був організатором і керівником осередку ОУН-юнак у Сільці, учасником нападу на німецьку тюрму в Сокалі в 1943-му. З 1944 року Григорій Красько політвиховник у повстанській сотні «Черника» [16] .

Під час оборони криївки у с. Ульвівку застрелив себе щоб не потрапити живим до рук НКВС, повстанець Іван Чернецький («Сорока») [17] . Це було 11 квітня 1945-го Тоді разом з «Сорокою» загинув ройовий «Орлик» (прізвище невідоме).

Виконуючи бойове завдання, 15 липня 1945 року потрапляє у засідку, влаштовану Військом Польським у селі Завишні, ройовий сотні УПА «Вовки» Іван Кіт («Комар»). Це теж був останній день його життя.

Іван Кіт народився в Новому Дворі Сокальського повіту. Наказом Штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 20 січня 1946 р. йому посмертно присвоєно звання вістуна.

Тим часом згаданий вище «Юрченко» набував у сокальських чекістів і енкавеесівців дедалі більшого авторитету і старався навести їх на нові сліди українських підпільників, місця розташування відділ і і УПА та повстанських криївок. Але він не знав, що і його вистежують курінний «Ягода» (Мар'ян Лукашевич), відділи «Дуди» і «Давида» [18] . І ось 28 серпня «Юрченко» потрапляє в одну з пасток -повстанську засідку між селами Варяжем і Ощевом. Тут він знаходить смерть разом з іншими слугами НКВС.

У другому томі «Надбужанщини» йдеться про те, що відділ «Ягоди» знищив під час цієї засідки 17 чоловік [19] , а в Літописі УПА — 22-х [20] . Про втрати українських вояків не згадується. Лишень у «Повстанських могилах» Євгена Місила зазначається, що в засідці на «Юрченка» і його помічників загинув стрілець сотні УПА «Вовки» Петро Матвійчук («Крук») [21] і були поранені чотовий «Дуда» та ройовий «Гайда». Втрати противника подаються теж дещо іншими: 20 вбитих стрибків НКВС, один зловлений живим і один важко поранений [22] .

У 1945 році енкавеесівці і солдати прикордонних застав провели облави на повстанські відділи «Чорноморця» (Олекси Мельника — родом з с. Княжого) та інші, що діяли в околиці Сокальського й Горохівського районів. У селі Фусові* вони запалили хлів, у якому була одна з криївок «Чорноморця». Чотири воїни УПА, які на той час у ній знаходились, задихнулись у вогняному чаді. Ходили чутки, що вони були особистими охоронцями і «Чорноморця». Енкавеесівці довго придивлялися до мертвих повстанців, але командира поміж ними не виявили. «Чорноморець» загинув через кілька років.

17 вересня 1945 року українські повстанці зазнають ще одного болючого удару. В криївці під хатою, котра спалахнула під час бою з жовнірами польського Управління громадської безпеки, отруївся чадом і загинув легендарний курінний УПА «Ягода» (Мар'ян Лукашевич), який прославив себе багатьма переможними боями і розгромив станиці польської міліції у Варяжі і Хороброві й не раз боронив села Сокальщини, що відійшли за лінію Керзона, від нападів різних ворогів. Разом з «Ягодою» у криївці в селі Жнятині задихнулись від чаду також члени його почту — стрілець Василь Кухта («Голуб») та Дмитро Остафійчук («Певний») [23] .

Мар'ян Лукашевич («Ягода», «Черник») на відміну від усіх інших названих повстанців, не був зі Сокальщини. Він народився 1921 року в Тернополі. У період війни служив у дивізії «Галичина», відтак командував сотнею УПА, що боролася з польським підпіллям і гітлерівцями в обороні українців. Організувавши повстанський курінь, став командиром тактичного відтинку УПА «Данилів». Наказом Штабу УПА-Захід Мар'яна Лукашевича («Ягоду») посмертно нагороджено Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги. Йому також присвоєно звання майора. У жовтні 1945-го у селі Себечеві помер від ран стрілець і писар сотні УПА «Вовки II» Роман Миколайчук («Юрко»). Це важке поранення підкосило його, коли в складі чоти «Лева», рою «Горака» і боївки СБ під командою «Сергія» йшов у атаку на залізничну станцію в Сокалі.

Роман Миколайчук («Юрко») народився 25 вересня 1926 року в Сокалі. Похований у Себечеві. Наказом Штабу Воєнної Округи УПА «Сян» від 20 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання вістуна [24] .

19 грудня 1945 року в криївці, яка знаходилась в стодолі селянина Балагути на присілку Корчемка села Купичволі (недалеко Великих Мостів), гинуть діячі українського підпілля. З-поміж них — крайовий референт пропаганди Василь Ваврук [25] («Ватюга», «Стрункий», «Верлан») і Дмитро Чорній («Блакитний») — член ШВО-2 «Буг», який був родом з Великих Мостів. При невдалій спробі пробитися з оточеної облавниками криївки «Ватюга» позбавив себе життя з власного пістолета.

Василь Ваврук народився 1911 року в селі Себечеві. Був одружений з відомою наприкінці 30-х років на Сокальщині націоналісткою Оленою Жарською. Як народний учитель, викладав німецьку мову у Великих Мостах [26] . В УПА від березня 1944-го. Був політвиховником першого куреня північної Львівщини, редактором часопису «Стрілецькі вісті», політвиховником Воєнної округи «Буг». З квітня 1945-го Василя Вав рука підвищено до чину хорунжого-політвиховника.

УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) посмертно нагородила «Ватюгу» Золотим Хрестом Заслуги й присвоїла йому військове звання майора.

У грудні 1945-го, при спробі перейти чеський кордон і потрапити до Німеччини, обірвалося життя ще одного діяча національно-визвольного руху і надзвичайно мужньої людини — Дмитра Маївського («Тарас», «Сонар», «Дума», «Косар», «Зруб», «Курган»...).

Дмитро Маївський народився 8 листопада 1914 року у селі Реклинці в родині народного учителя. За даними історика ОУН Петра Мірчука, він закінчив Сокальську гімназію [27] , торговельні курси і працював у кооперації. Однак Петро Содоль вважає, що Дмитро Маївський навчався в Сокальській учительській семінарії [28] , але з огляду на деякі політичні причини, змушений був завершувати розпочаті тут студії в іншому місці.

Дмитро Маївський був повітовим провідником ОУН Жовківщини, обласним провідником ОУН Холмщини (1939—1940), окружним провідником Сокальщини (1940—1941), делегатом на другий Великий збір ОУН в Кракові. На третьому Великому зборі в 1943 році його обрано членом бюро проводу ОУН.

20 листопада 1942 року Дмитро Маївський потрапив у Львові в гестапівську пастку, але будучи пораненим, зумів вирватися з неї, врятувавши таємні документи, застреливши двох гітлерівців. Та дев'ятнадцяте грудня 1945-го стало для нього його останнім днем життя. Того дня Маївський разом з шефом штабу ОУН генералом Грицаєм мали перейти кордон і зустрітися у Німеччині зі Степаном Бандерою. Та на них чекала засідка, влаштована НКВС. У цій безвиході, яка назавжди перетнула дорогу до мети, Маївський розрядив свій пістолет у себе.

На початку 1946 року енкавеесівці підривають криївку УПА, що заховалась під шпихліром на подвір'ї жителя села Сілець Григорія Кішака. Спочатку було вбито двох членів боївки, які вирішили піднятися через відкритий люк нагору. А потім пролунав сильний вибух гранат, які жбурнули у криївку. З-під обваленої землі і покрівлі «визволителі» витягнули шість повстанців, що не подавали жодних ознак життя — Григорія Кішака. Івана Курку, Григорія Троцька, Михайла Курку та інших. Через кілька хвилин один з них — Іван Курка — на превеликий подив чекістів схопився на ноги. Його чудом обминули смертоносні осколки гранат і залишився живим.

Потім Іван Курка пройшов різні митарства і допити. Один з прикордонників тодішньої Ванівської застави вибив йому пістолетом зуби. Був у в'язниці. Відколи з неї випустили — мешкав у Сільці. Ніколи не давала йому спокою загадка, хто спрямував до криївки енкавеесівців, які відібрали життя п'ятьом його односельцям і друзям по боротьбі. Був упевнений, що самі вони дороги до неї не знайшли.

Взимку 1946 року на березі Західного Бугу, що неподалік села Яструбичі, сталася ще одна з трагічних подій, якими вторований важкий шлях УПА. Тут, у криївці, під час нерівного бою з енкавеесівцями загинули повстанці Царик («Левич») з Волсвина і Яків Притулка з Яструбич, а третього, Василя Левковича, котрий знепритомнів від пущеного у криївку газу, взяли до в'язниці. Всі вони були з числа провідників ОУН-УПА. Полковник УПА Василь Левкович, який відмучився 25 років у таборах, тепер живе в Червонограді. Він був присутній на відкритті у 1995 році пам'ятника — величного бетонного хреста, що піднявся ввись над Західним Бугом, де знаходилась криївка і загинули його друзі-повстанці.

18 лютого 1946-го у селі Войславичах відбувся бій сімдесяти енкавеесівців і п'ятдесяти упівців. У ньому героїчно загинув старший стрілець, кулеметник сотні УПА «Вовки-І» Степан Сениця, декілька повстанців було поранено. Важко поранений ройовий «Приблуда» (справжнє прізвище невідоме) дострілявся.

Кулеметник сотні УПА Степан Сениця був родом з села Переводова Сокальського повіту.

Дедалі більше посилювалась інтенсивність облав. Вранці 26 лютого 1946 року війська НКВС раптово оточили село Ліски, що належало до Сокальського повіту (тепер — на території Польщі). В ньому в цей час квартирували українські повстанці. Але, щоб не наражати мешканців села на небезпеку, воїни УПА відійшли до невеличкого лісу. Їх було лишень 40 і вступати у поєдинок зі значно переважаючим у силі ворогом не думали. Проте бій зав'язався. Вимушений і жорстокий. Він тривав цілий день, енкавеесівцям надійшла підмога. Деякі повстанці, щоб не потрапити у полон, залишали останні набої для себе. Загинули всі. Як герої. Деякі з них ще перед кількома роками до цього трагічного бою навчалися в Сокальській гімназії.

У бою в Лісках полягли такі повстанці з Сокальщини: Сарафим Грицай, народився 1922 р. в селі Павловичі; Іван Думка («Олег»), 1925 р. н., с. Миців; Михайло Кващишин («Шміт»), нар. 16 жовтня 1924 р. в с. Пархач; Володимир Кравчук («Зенко»), 1929 р. н., с. Цеблів; Осип Мацькевич («Кармелюк), нар. (дата невідома) в с. Гатовичі; Андрій Назар («Гриць»), нар. 16 травня 1925 р. в с. Миців; Данило Сушик («Хитрий»), 12 грудня 1922 р. н., с. Переводів [29] . Зі своїми стрільцями також загинув командир сотні «Вовки-І» Михайло Курас («Крапка»).

У березні 1946-го не стало мужнього і кмітливого командира тактичного відтинку УПА «Перемога» (Василя Василашка). Висліджено криївку, що знаходилась на відстані шести кілометрів від Великих Мостів. Саме на свято Стрітення Господнього енкавеесівці закидали її гранатами. Це був останній день «Перемоги» і його бойових друзів.

Василь Василашко походив із села Завишні. Пройшов добрий військовий вишкіл у ДУН «Нахтігаль». Після смерті «Ема» став командиром тактичного відтинку УПА. У 1946 році учасники національно-визвольних змагань на Сокальщині застосовували підпільно-конспіративні методи боротьби, зокрема тактику відплатних акцій щодо НКВС, його агентів і «стрибків». А останніх було чимало. Доволі яскравим свідченням того, як окремі жителі наших сіл ставали на службу НКДБ-НКВС може послужити характеристика на активного учасника каральних акцій проти українського національного підпілля, голову сільської ради с. Шарпанці Сокальського району Литвинюка Василя Андрійов.ича.

Подаю характеристику мовою оригіналу:

«Литвинюк Василий Андреевич, 1910 года рождения, беспартийный, образование 6 классов, украинец, работает секретарем сельского совета села Шарпанцы Сокальского района.

Тов. Литвинюк с августа 1944 г. принимает активное участие во всех отраслях работы села. Наряду с выполнением хозяйственно-политической работы села Шарпанцы вел активную роботу с украинско-немецкими националистами, активно помогал в работе органам НКВД по ликвидации ОУНовского бандитизма, в результате его помощи были убиты бандиты: Климчук Петр Иванович, из районной боевки «СБ», по кличке «Дубенко» из куща, Шевчук и другие; всего убито за его помощью 6 человек и задержаны с его помощью Король Владимир Мартынович, по кличке «Андрей», кущевой руководитель ОУН, Ковалько Владимир Акимович, по кличке «Колос», и другие, всего задержало 18 человек.

Тов. Литвинюк добросовестно относится к выполнению своих обязанностей.

Секретарь Сокальского РК КП(б)У Федорченко.

9 марта 1946 г.» [30] .

Цю характеристику написали в Сокальському райкомі КП(б)У з метою представлення Литвинюка до нагороди медаллю «За боевые заслуги».

У квітні-травні 1946 року розпочались великі облави, виселення українців і терористичні акції на Закерзонні й зокрема, на терені Сокальщини, що простягнувся між Західним Бугом і Солокією. Їх проводило ВП (Войско Польскє), МО (Міліція обивательска), ВБВ (Войско Беспєченьства Вевнентшнеґо), групи НКВС та інші формування. В районі Угнова, Белза, Варяжа, Кристинополя та інших населених пунктів відділи УПА змушені були часто маневрувати, аби уникнути головних ударів ворога. Але число втрат невпинно зростало.

28 квітня 1946 року одне з польських прокомуністичних військових формувань взяло в кільце криївку воїнів УПА, яка була замаскована в лісі біля села Шмитків. Але в цій безвиході повстанці живими не здались. Усі пострілялися. Потім виявилося, що серед цих 11 воїнів УПА двоє були важкопораненими. Їх підлікували і провели крізь тортури, проте вони жодних військових таємниць не видали [31] .

У лісі недалеко с. Шмиткова поляки виявили у травні того ж року ще одну криївку. Сім повстанців, які перебували в ній, загинули в нерівному бою, а одного — Богдана Башука, якого поранили, взяли в полон і стратили у Любліні.

Під час одного з боїв в Угринівському лісі не стало командира сотні «Вовки-І» Василя Колтонюка («Кропиви») [32] . Тут 14 травня 1946 року йому обірвала життя куля енкавеесівця.

Василь Колтонюк («Кропива») народився 5 січня 1923 року в селі Нисмичах Сокальського повіту. До УПА вступив у 1943-му. Невдовзі йому присвоїли звання булавного. У лютому 1945-го «Кропиву» скеровано до 28-го тактичного відтинку УПА «Данилів» на пост командира сотні «Вовки-І»... Похований в селі Нисмичах.

На Різдво 1947-го року в Угринівському лісі зійшлися кілька відділів і боївок УПА. Завдяки мешканцям села Угринова, які привезли повстанцям продукти і страви, було організовано святкову вечерю. На ній також був головний командир VI Воєнної округи УПА «Сян» Мирослав Онишкевич («Орест»), який мав коротку промову. «Різдво 1947 року,— згадує один з учасників зібрання в Угринівському лісі Володимир Левосюк («Роман»),— було приємне, радісне... І навіть був дозвіл випити по чарці» [33] . Але для багатьох повстанців це Різдво було останнім...

У червні 1947-го героїчно загинув командир сотні УПА «Вовки-Ш» Семен Приступа («Давид»), якого під час облави, влаштованої енкавеесівцями і чекістами на село Шихтори, було важко поранено. Стікаючи кров'ю, «Давид» наказав своїм друзям занести його до стодоли. Він віддав їм документи і зброю, а собі залишив тільки гранату. В критичний момент, щоб не потрапити до рук ворога, «Давид» підпалив стодолу і розірвав себе гранатою [34] .

Семен Приступа («Давид») народився 7 січня 1914 року в селі Тудорковичах. До лав УПА вступив у 1944-му.

У серпні 1947 року потрапляють у небезпечну ситуацію воїни УПА, які перебували у криївці на завишнянських полях. Аби не дістатись в руки ворогові, всі вони пострілялись. Це Василь Дачишин, Микола Дачишин, Василь Федунь (псевдо «Задирка»), Петро Мисик («Балагур»), Михайло Литвин-Жук та Павло Кіх. Всі вони були родом з с. Завишні. А втім, у рядах УПА боролися з цього села 45 хлопців. 20 з них полягли в боях з енкавеесівцями і загонами прикордонних застав, 15 — з поляками [35] .

В один із спекотних серпневих днів 1947-го потрапляє в кільце облави заступник командира Окружної боївки СБ і перший слідчий Григорій Романчук («Гріша»). Це було в лісі біля села Винники. Саме там, коли він підвівся, щоб кинути гранату, — його прошила куля польського жовніра. Та Григорій Романчук від неї не загинув. Аби не потрапити в полон — дострілявся з власної зброї.

Григорій Романчук був родом з села Безеїв Сокальського повіту. За незалежність України боролися і загинули у лавах УПА також його рідні брати Володимир і Михайло.

Більшість криївок, які знаходились на Сокальщині, були добре замасковані, і їх «господарі» дотримувались суворої конспірації. Та все ж ці останні повстанські цитаделі поступово падали — їх продовжували викривати і ліквідовувати. Часто причинами цього були зрада, надмірна довірливість, помилки і недалекоглядність окремих командирів повстанських відділів і служби безпеки. Наприклад, у селі Пархачі (тепер Межиріччя) червоні партизани залишили під кінець війни своїх агентів. Місцева служба безпеки представила їх як вояків УПА зі східних областей України. Внаслідок цього у селі тривалий час мешкали хлопець-радист, який мав псевдо «Володька», та дві дівчини. Жителі Пархача не тільки годували цих «повстанців», а й помагали їм чим могли. А потім «Володька» ходив по селі в погонах капітана НКВС і викривав усі відомі йому криївки [36] .

Саме через зраду було виявлено і бункер, який заховався у полі біля села Цеблова. В його обороні стали 7 вересня 1947 року приблизно 15 повстанців. Бій розтягнувся майже на дві години і захисникам криївки забракло набоїв. Фінал їх поєдинку з переважаючим у силі противником був трагічний. Одні загинули, інші врятувалися втечею, а деякі потрапили у полон, польські жовніри допровадили їх у Белз для допитів... Відомо, що серед полонених були Володимир Петришин («Влодимко»), Василь Луцик («Зозуля») та Степан Наконечний, а з-поміж загиблих — Богдан Наконечний [37] . Прізвища інших повстанців невідомі.

19 вересня 1947 року польські вояки влаштовують погоню за активним членом ОУН Яроном Кудлайчуком (псевдо «Довгий») — виходцем із села Городиловичі, що на Сокальщині, який разом з Богданом Слюсарчуком («Книга») вирвався з бункеру технічного осередку крайового проводу ОУН, викритого в лісі поблизу с. Монастир. Але був два рази поранений і вирішив покінчити своє життя власноручно. Втративши від цього свідомість, опинився в руках ворога. Через два місяці Ярона Кудлайчука стратили.

Ліквідація бункеру технічного осередку позбавила ОУН можливості поширювати листівки і відозви, які «Довгий» і «Книга» друкували українською, англійською, чеською та французькою мовами.

2 січня 1948 року в селі Монтово (Польща) під час кількагодинного бою з жовнірами Війська Польського і поліцією загинув командир надрайонної боївки СБ Володимир Мельничук («Ясень»). Разом з ним полягли «Шепель», «Блакитний», «Кривоніс», «Зайчик», «Вірний «Запорожець»... Їх справжні прізвища поки що з'ясовані.

Володимир Мельничук («Ясень») народився 1922 року в с. Гільче Сокальського повіту. В боях завжди вирізнявся сміливістю та винахідливістю.

2 березня 1948 року при допомозі зрадника польськії поліція безпеки вислідила і арештувала командира V Воєнної Закерзонської округи «Сян» Мирослава Онишкевича («Орест», «Богун», «Олег», «Білий») Сталося це в селі Корчевіска Люблінського повіту (Польща).

Мирослав Онишкевич народився 26 січня 1911 року в м. Угнові, був рідним братом «Галайди» (Тараса Онишкевича), який у 1944-му поліг в бою з польськими диверсійними угрупованнями і жовнірами Армії Крайової в селі Острів, що на Сокальщині.

Мирослав Онишкевич відомий як організатор юнацтва ОУН. Він служив у польській армії, працював робітником, бухгалтером, продавцем, директором каси. Був ув'язненим. В 1943 році - заступник командир Української народної самооборони Львівщини, а згодом — організатор бойових відділів УПА. У 1944-му Мирослав Онишкевич командував куренем, який воював проти гітлерівців, польської АК та більшовицьких партизанів. Упродовж 1944 — 1945 років «Орест» мав звання поручника і був заступником командира і шефом штабу Львівської військової округи 2 «Буг». Відтак йому присвоєно звання сотника. У 1945 — 1947-му він командував Закерзонською ВО-6 «Сян». З 14 жовтня 1946 року Мирослава Онишкевича підвищено до рангу майора. Через деякий час він став полковником.

Польський суд виніс Мирославу Онишкевичу вирок смерті, який виконано 6 липня 1950 року [38] у Варшаві. 

Серед командирів УПА, які найдовше протримались на довірених їм постах і не припиняли боротьби за незалежність України, був ще один наш земляк -Василь Сидор. Але 5 квітня 1949 року йому востаннє судилося стрітися віч-на-віч зі смертю, якої уникнути на цей раз не зміг. Біля села Ясень Перегінського району, що на Івано-Франківщині, опергрупа НКВС взяла Василя Сидора у кільце облоги і запропонувала йому здатися. У відповідь полетіли гранати і заговорив автомат. Василь Сидор завзято відстрілювався до останнього подиху і загинув так, як вчив умирати інших [39] .

Василь Сидор («Шелест», «Вишитий»...) народився 1910 року в селі Спасові Сокальського повіту. Закінчив гімназію, служив у польській армії, де набув доброго військового вишколу. Він один з організаторів військових формувань УПА, а згодом — командир УПА-Захід. За проявлені мужність і героїзм у боях і визначні заслуги в керівництві боротьбою УПА Василя Сидора у січні 1946 року підвищено в званні до ступеня полковника.

Василь Сидор був заступником Головного командира УПА Романа Шухевича («Чупринки»), генеральним суддею, членом УГВР і її Секретаріату.

До кінця 40-х років на розділеній кордоном Сокальщині було паралізовано і майже знищено мережу ОУН. Останнім керівником її районного проводу був Михайло Панас («Жест»). Йому і його чотирьом друзям не вистачило лишень тижня, щоб протриматись до нового 1950 року. День 25 грудня 1949-го виявився для підпільників фатальним: їх криївку, яка знаходилась на відстані двох кілометрів від с. Спасова, зненацька оточили емдебісти і опергрупа МВС. Але ця остання антибільшовицька цитадель Сокальщини зустріла карателів спокійно. Здаватись живими повстанці підмовились. Ті, хто був поблизу, чув, як з криївки вирвалась і полинула над полем мелодія гімну «Ще не вмерла Україна...», а потім пролунало п'ять пострілів. Повстанці розрядили свої пістолі у себе...

Михайло Панас («Жест») — уродженець Спасова. В юнацькі роки був у Пласті, яким керував його односелець і майбутній командир УПА-Захід Василь Сидор («Шелест»). У 1942-му став членом ОУН, в УПА — і 1944 року. В боївку, якою командував Михайло Панас («Жест»), входили Іван Сорока («Степовий»), Степан Семенюк («Чорнота»), Андрій Антонюк, Йосиф Дещиця, Тома Палига [40] (псевда невідомі) та інші.

У 1953 році в Кам'янсько-Бузькому районі відходить у безіменну могилу один з останніх вояків УПА в нашому краї Володимир Панас, який пробирався на зв'язок з підпіллям і був перестрінутий чекістами.

Володимир Панас народився в с. Карові. В УПА був з 1994-го [41] .

В останні роки на місцях деяких криївок сокальчани поставили пам'ятні хрести, які нагадують про важкий і трагічний шлях повстанської боротьби за свободу і незалежність.

[1] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. С. 159.

[2] Закерзоння: Спогади вояків УПА. Варшава, 1966. Т.2. С. 45.

* Відомості про перебування В. Процюка на цьому посту дуже скупі.

[3] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 100-102.

[4] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1995. № 76.

[5] Церква і життя (Мельбурн. Австралія). 1994. Ч. 17.

[6] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1966. Т.1. С. 169.

[7] Літопис Української Повстанської Армії. Торонто, 1993. Т. 23. С. 223.

[8] Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Львів, 1991. С. 249.

[9] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.

[10] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 115.

[11] Наше слово (Варшава). 1990. № 51.

[12] Филипчук Василь. Село Боратин на славній Белзчині. Торонто, 1994. С. 31.

[13] Филипчук Василь. Село Боратин на славній Белзчині. Торонто, 1994. С. 24.

[14] Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993. Кн.. 1. С. 210-214.

[15] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 108-112.

[16] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1994. № 4.

[17] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 177.

[18] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.

[19] Надбужанщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1989. Т. 2. С. 186.

[20] Літопис Української Повстанської Армії. Торонто, 1993. Т. 1. С. 224.

[21] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178.

[22] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178.

* Село Фусів до 1961 року належало до Горохівського району Волинської області.

[23] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 181.

[24] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178-179.

[25] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 68-69.

[26] Поклик сумління (Львів). 1996. № 2.

[27] Мірчук Петро. Революційний змаг за УССД. Нью-Йорк, Торонто, Лондон, 1987. Т. 2. С. 95-96.

[28] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 3.

[29] Наше слово (Варшава). 1992. № 52.

[30] Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993. С. 281.

[31] Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Львів, 1991. С. 182.

[32] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 389.

[33] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 134.

[34] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.

[35] Наше слово (Варшава). 1992. № 52.

[36] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1997. № 50.

[37] Наше слово (Варшава). 1994. № 8.

[38] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 393.

[39] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1991. № 105.

[40] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1994. № 10.

[41] Українська ідея і чин. Львів, 1998. № 3. С. 44.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__36.html

"МИ У ВІЧІ СМІЄМОСЯ СМЕРТИ...": Спогади. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Село Поториця. пов. Сокаль. 1930 (1931). У другому ряді від переду , другий з ліва Василь Макар, третій Володимир Макар.

Січень 1943-го круто змінив хід війни. Поразка під Сталінградом нестримно відкочувала воєнну колісницю третього Рейху назад. За кілька місяців арена бойових дій перемістилась в Україну. У травні 1943 року сокальський поет Богдан Стефанишин писав:

Хуртовина зближається люта,

Чути тріск скорострілів, гармат...

Горе, горе народові в путах,

Без героїв, без зброї, посвят!

Та час героїв і посвят наближався. Кожен, кого непокоїла доля України, робив свій вибір. Зробив його й Богдан Стефанишин. Він, як і ряд його однодумців з Сокальщини, записався в дивізію «Галичина». Вважав, що це формування стане згодом ядром збройних сил України, прислужиться в боротьбі за її свободу. Так думав і Роман Кашубинський, який у 1942-му став четарем легіону ДУН (Дружини українських націоналістів) і невдовзі загинув у бою з червоними партизанами в білоруських лісах між Вітебськом і Полоцьком.

Роман Кашубинський народився в с. Угринові Сокальського повіту, вчився в гімназії, Академії зовнішньої торгівлі, відтак працював у Львові та Варшаві.

Більшість молоді пішла іншою дорогою — в ряди УНС (Української народної самооборони), а також у ліси Волині, де формувались відділи УПА. Ще в жовтні 1942 року туди подався Василь Сидор — майбутній командир УПА-Захід.

У серпні 1943-го член ОУН, представник Служби безпеки Василь Макар (теж родом з Сокальщини) в своєму листі з Волині повідомляв, що УПА успішно воює на два фронти: проти німців і червоних пар­тизанів, що йому часто доводиться бувати у боях, в яких уже впало чимало повстанців. В. Макар зауважував: «Небезпека на кожному кроці, але ми співаємо: «Ми у вічі сміємося смерти, а умерти прийдеться лиш раз...» [1] .

На Сокальщині все сильніше розгорявся рух Опору. Більшало відділів УПА, які мали назву УНС. Вони захищали місцеве населення від німців, польських аківців (Армії Крайової), червоних партизанів, які часто вдавались до грабунків, терору й різних провокацій.

Чимало шкоди завдали людям польські терористи, які закріпились у селі Острові, де мали значні запаси зброї. 29 березня 1944 року українські повстанці розгромили це угруповання. В бою загинуло 16 воїнів УПА і сотенний Тарас Онишкевич («Галайда»).

Велика підготовча робота велася в районі Угнова. Там ішов набір в УПА. До неї брали передовсім тих,

Там ішов набір в УПА. До неї брали передовсім тих, які колись служили в польській або червоній арміях. У Карівському лісі, зокрема на фільварку Вандзін, робили запаси продовольства. Його склади були в багатьох інших місцях. На території, що простяглась від Угнова на схід і захід, південь і північ, УПА встановила свою адміністрацію. Вона відкрила майстерню для пошиття чобіт воїнам, курси друкарок і санітарів. Під її контролем працювала ґуральня, що цілодобово виготовляла спирт для медичних потреб.

Весною 1944 року за допомогою поляків німці почали забирати в населення худобу. Щоб цьому запобігти, — відділи УПА на деякий час увійшли в Угнів.

У квітні 1944-го відбулося кілька боїв українських повстанців з німцями. В одному з них — на фільварку Вандзін — упівці втратили понад десять чоловік.

12 травня 1944 року Карівський ліс став свідком одного з найбільших боїв куренів УПА з німецькими прикордонними військами. Українськими повстанцями командував майбутній легендарний керівник збройної боротьби УПА на Закерзонні «Орест» (Мирослав Онишкевич)*. У цьому поєдинку гітлерівці були розгромлені і залишили на полі бою техніку і чимало вбитих. Курені УПА здобули великі трофеї — зброю, продукти, коней, одяг...

Скоро гітлерівці, деморалізовані поразками третього Рейху на фронтах війни, почали уникати подібних сутичок. Поменшало в них бажання проводити грабіжницькі акції в селах, які охороняла УНС. 10 квітня УНС успішно відбила німецький напад на село Комарів. Того ж місяця в Глухові і Боратині вона роззброїла групи німецьких жандармів.

Весною 1944 року відділи УПА розгромили більшовицькі диверсійні загони поблизу м. Кристинополя й с. Тудоркович.

Тим часом польське шовіністичне підпілля, яке кинуло гасло «От Замостя аж до Буга бендзє тиле чарна смуга», продовжувало палити села на Холмщині й знищувати українців. На допомогу холмщанам вирушили з Сокальщини сотні юнаків. Багато їх не повернулося — полягло у боротьбі. Ворожнеча між українцями і поляками сягнула апогею. До її розпалювання найбільше спричинились гітлерівці.

[1] Літопис Української Повстанської Армії. Торонто, 1977. Т. 2. С. 45.

* У деяких публікаціях ідеться, що боєм командував «Ем».

Джерело інформації та фотографії:

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__35.html

https://golossokal.com.ua/cikavo/volodymyr-makar-z-potorytsi-proholosyv-akt-vidnovlennia-ukrainskoi-derzhavy-u-1941r-v-sokali.html

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА: Спогади. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Сокаль. Рух військ вермахту дрогою з Сокаля до Тартакова Червень 1941 року.Друга світова війна.

У ніч на 22 червня 1941 року Західний Буг спокійно ніс свої води у Віслу. А на його лівому березі закінчувались останні приготування до Другої світової війни.

О четвертій ранку на радянські прикордонні застави дзоти обрушився потужний шквал артилерійського вогню. Канонада тривала майже годину. Після неї лави німецьких військ проривались в напрямку Сокаля й усієї лінії кордону.

Четверта прикордонна комендатура і 781-й полк 124-ї стрілецької дивізії не змогли вчинити німцям жодного серйозного опору, і наступ продовжувався. Майже 200 танків зі символікою третього Рейху безперешкод­но форсували Західний Буг. О п'ятій ранку гітлерівське військо вже крокувало Сокалем. Так закінчились 22 місяці більшовицького господарювання у місті над Західним Бугом.

Чимало німецьких солдат і офіцерів, які ввійшли в Сокаль, були напідпитку, грали на губних гармонійках і співали пісень. Аби врочистіше відзначити свою перемогу, вони зламали двері крамниці, в якій були ящики зі спиртним, і почали пригощатися горілкою.

Зранку, 22 червня, сокальці розбили замки місцевої тюрми і визволили майже 40 людей. Політичних в'язнів серед них було мало. Їх у райцентрі довго не затримували — відвозили до Львова.

У числі тих, які прийшли на допомогу в'язням, були студенти Сокальської педагогічної школи Іван Максимець, Павло Прокопчук, Василь Павлюк...

Член ОУН з 1941 року Іван Максимець розповідає:

« — У перші дні війни в Сокалі створено українську міліцію, котра взяла під охорону млин, банк, крамниці та інші об'єкти. Скоро набралось хлопців на цілий курінь, яким командував Лесь Бабський. Ми мали казарму. Вишкіл вели німці. Потім формуванням народної міліції зайнявся Петро Щудло. У вересні ми довідались, що гестапо замисляє проти нашої міліції недобру справу. Аби його акція не застала нас зненацька — ми за одну ніч сховали в надійні місця всю зброю й подалися хто куди. Чимало міліціонерів перейшло в підпільні боївки. Тоді Лесь Бабський утворив боївку служби безпеки Потім він став одним з керівників обласної СБ.

Невдовзі у місті появилося гестапо, яке розпочало масові арешти і розстріляло майже 300 чоловік, пере важно євреїв, а також першого секретаря Сокальського райкому компартії О. Мулявку, голову виконкому міської ради М. Цілому та інших представників радянської влади. Такою ж була доля двох пожежних команд, створених у Сокалі незадовго до війни.

Німецький артобстріл наніс місту чимало руйнівних ран. Їх число збільшили вибухи бомб, які скидали пілоти в перші дні війни на німецьку техніку. Жертвами їх осколків стали мирні жителі.

Перший день війни приніс велику трагедію в село Перв'ятичі — гітлерівці розстріляли понад 20 його мешканців. Це була безглузда помста за те, що черво-ноармієць, який заховався між тінисті крони липи, убив німецького офіцера.

Розбушувались і «визволителі». 23 червня 1941-го солдати НКВС замордували невинного двадцятилітнього мешканця с. Сільця Василя Турка — сина дяка. Вони викололи йому очі, відрізали вуха, язик...

Чотири дні згодом подібне повторили три червоноар-мійці в селі Лучицях. Вони забрали з церкви греко-католицького священика Мартина Миколайчука, котрий правив Службу Божу, та пароха Івана Петригу. Разом з ними вивели за село також синів священиків — Теофіла та Володимира. Їх там розстріляли і кинули в яму, яку перед тим змусили Теофіла і о. Мартина викопати.

На початку війни найбільше страждань, смертей і мук випало на долю звичайних рядових Червоної Армії, які, знемагаючи від потужних ударів німецької мілітарної армади, густо встеляли своїми тілами поля, сіножаті і ліси Сокальщини. Доволі правдиво розповів про це 1942 року у своїх спогадах «Як український народ обороняв соціалістичну батьківщину» (Календар «За народ») один із командирів запасу Червоної Армії, який із зрозумілих причин заховався під псевдонімом «Іванко». Ось як змалював він події цих днів:

«Вже третій день війни я в штабі 3-ї кавдивізії, яка сховалася в лісі недалеко від Мостів Великих. Командувач дивізії генерал-майор Малеєв склав план оборони, згідно з яким полки зайняли оборону. Оборона иаиш після двох завзятих боїв не витримує німецької військової стратегії і тактики. Німецька артилерія та літаки завдають нам нищівних ударів, тому більшість наших військ прикована до лісу. Наших літаків зовсім нема на фронті. Командири і політруки охоплені неймовірною панікою і страхом: ведуть лише до передових ліній доручені їм підрозділи і потім поодинці тікають. Бійці щоденно гинуть, та їх трупи ніхто вже не хоронить. Ранені часто залишаються без будь-якої медичної допомоги, стікають кров'ю гинуть... Всі спали на передових позиціях не роздягаючись і не роззуваючись, в тісних окопах: під голову кулак, під боком болото, коло серця торби та шмаття. Ніхто ніколи не вмивався. Багато бійців з початку війни (4-5 днів) нічого не їли, бо наші машини з харчуванням завжди далеко знаходились у тилу і першими тікали при відступах...*. За нашим фронтом знаходилось багато енкаведистів, які займалися тим, що виловлювали втікачів і без суду розстрілювали Здатися в полон теж було тяжко — політруки стріляли в спину» [1] .

За розвитком бойових дій у зоні Великих Мостів уважно стежили бандерівці. Як тільки радянські прикордонні війська почали залишати казарми — вони відразу зайняли приміщення і «реквізували» наявну матеріально-технічну базу. В казарми було невдовзі поселено кілька сотень юнаків для військових навчань і створено тут школу старшин. Її комендантом стан Дмитро Грицай, який згодом був шефом Головного штабу УПА і знаний як генерал Перебийніс [2] .

Серед викладачів і керівництва школи працювали майбутній полковник УПА Олекса Гасин («Лицар») та один з провідних членів ОУН Петро Ковальський.

До 1939 року військові казарми у Великих Мостах були власністю польської школи поліції.

З перших днів німецької окупації у Сокалі почала діяти тимчасова повітова управа, яку очолив колишній директор середньої школи Степан Ріпецький. Вона була як посередник між українським населенням і німецькою владою. При управі працював уряд народної освіти і пропаганди. Він видавав щоденну газету «Українські Вісті», проводив реформи в шкільництві і намагався реанімувати завмерле з 1939 року громадське та національно-культурне життя повіту.

На Сокальщині часто можна було побачити українську народну міліцію, яка в перші місяці війни чимало зробила для утримання порядку, але дедалі більше розуміла, що в умовах окупації її майбутнє стає безперспективним і непевним. Міліція супроти волі гітлерівців повсюдно збирала зброю і ховала її у найбільш надійних місцях — «до кращих днів». Представникам німецької влади вона здавала лишень непридатні старі карабіни... Повітову команду міліції очолював один з провідних членів ОУН Іван Бойко — пізніше в'язень гітлерівського табору смерті Авшвіц.

Керівництво повітової управи знало, що в умовах німецько-радянської війни усю відповідальність за долю краю взяла на себе ОУН під проводом Степана Бандери. Тому воно всіляко сприяло в наданні допомоги Похідним групам націоналістів, які, перейшовши кордон на Західному Бузі й Солокії, мали формувати на звільненій від більшовиків території українську державну владу й адміністративний апарат. Чимало членів Похідних* груп зупинялось на деякий час у Сокалі. 28 червня 1941 року сюди прибув один з чільних діячів ОУН, керівник північної Похідної групи Микола Климишин. У своїй книзі «В поході до волі» він згадує:

«...У Сокалі застав уже українську владу. ОУН в повному розгарі праці. Знаходжу Вол. Макара — свого шкільного друга. Від нього дістаю добрі новини. В Сокалі є вже два рої, з якими не було зв'язку. Один з них перший перейшов через Солокію.

Там дістав теж порожній дім як похідний зв'язковий вузол для групи...

...У Сокалі зібралося велике число друзів, що дуже прагнули бодай поглянути на Львів і відвідати своїх рідних. Я вибрав 15 з них, дав їм листи до М. Лемика й Ярослава Отецька та домовилися з ними, що мають долучитися назад до моєї групи в Рівному або в Житомирі» [3] .

30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення державності України. Та оскільки через незадовільні засоби комунікації і зв'язку мало хто про цю подію знав — повітовий провід ОУН вирішив донести її суть і важливість до ширшого загалу громадськості. 6 липня 1941 року біля церкви св. апостолів Петра і Павла в Сокалі, де стояла прикрашена національними прапорами святкова трибуна, зібралося багатотисячне віче. До людей звернувся з промовою провідний член ОУН, в'язень польських тюрем Володимир Макар. Він сказав, що йому випала велика честь сповістити громадян Сокальщини про Акт відновлення української державності на звільненій від ворога землі, що в ці дні з тюрем повертаються відомі революціонери, які головну мету свого життя вбачають у вірному служінні українському народові. Промовець закликав усіх бути вірними ідеї незалежності України, без огляду на те, що може принести народові німецько-совєтська війна...

Промова Володимира Макара, а також його заклики «Хай живе Українська Самостійна Соборна держава!», «Хай живе непереможна українська нація!» перерива­лися спонтанним тисячоголосим «Хай живе!», «Героям слава!» [4] .

Потім мав слово голова тимчасової повітової управи Степан Ріпецький.

Через кілька днів цей всенародний порив до волі й державності почав пригасати. Гітлерівці брутально ліквідували Українське державне правління у Львові, кинули у тюрми окремих його членів. Німці квапливе і рішуче запроваджували свої порядки. Головну площу Сокаля назвали іменем Адольфа Гітлера. Комендант міста Гуммель Гроскранцебург підготував спеціальні «Звернення до громадян Сокальського повіту», в якому виклав позицію влади щодо деяких її поточних завдань і обов'язків населення.

Німці значно змінили адміністративно-територіальний поділ і створили округи та волості. Частину Сокальщини разом з Радеховом прилучено до Кам'янко-Струмилівської округи, в якій налічувалося 19 волостей. На частині колишнього Сокальського повіту створено п'ять волостей: Тартаківську, Сокальську, Стенятинську, Пархацьку й Корчинську, в які увійшла приблизно однакова кількість сіл.

Політичний клімат у місті над Західним Бугом був дещо невиразним. Тут окрім ОУН-бандерівців мала постій доволі чисельна група ОУН-мельниківців. Остання почувала себе більш дозвільно й у перші місяці війни діяла легально. Приміром, курінний «Січі» ОУН-мельниківців повідомляв через газету «Українські вісті», що 24 серпня 1941 р. о 10 годині на спортовій площі «за великим паровим млином» у Сокалі відбудеться збірка ОУН-мельниківців [5] .

У вересні 1941 року німецька влада звернулася до мешканців Сокаля, щоб вони здали наявну в них зброю, застерігши, що винні в її подальшому зберіганні будуть скарані смертю, а тих, які зривають поставки продукції і харчів, чекають в'язниця або штраф 1000 золотих.

У жовтні 1941-го відбулася реорганізація повітової управи. Її замінив Сокальський повітовий комітет, який мав такі референтури: організаційну (референт Ярослав Йонак), фінансову (Юліан Ліскевич), культурної праці (Євген Гриньків), суспільної освіти (Володимир Макар), виховання молоді (Мирослав Пшеп'юрський). Адміністратором став Роман Лонкевич, секретарем — Микола Нечай. Як відомо, в цій структурі мала своїх довірених людей ОУН [6] .

Під егідою повітового комітету досить активно працювало видавництво «Вісті». Воно протягом 1941 року випустило праці Івана Крип'якевича «Мала історія України», «Боротьба Європи за визволення», твори Богдана Кравціва «Під чужими зорями», Івана Ясенка Боротьба України з Москвою», Дмитра Штикала — «Дума про Березу Картузьку», Нестора Ріпецького — «Поворот», «Думки на вітрі» та інші. Крім того, видрукувано календар-альманах «Вільне слово», збірник «Наші пісні», різні листівки, а також настінний календар і Тризуб. Сокальське видавництво «Вісті» друкувало твори, що були на той час найбільш потрібні, працювали на ідею боротьби за незалежність України. Нині вони вже стали бібліографічною рідкістю, а то й раритетами

Німецькі «комісари» від преси зробили все можливе, щоб весною 1942 року місто залишилось без засобів інформації. Припинено видання часопису «Сокальське слово», який кілька місяців заміняв закриті «Українські вісті», ліквідовано видавництво.

У 1942 році німецька поліція безпеки і гестапо почали все активніше шукати серед сокальчан ворогів Рейху. Почастішали арешти. Гітлерівці ув'язнили колишнього голову Сокальської міської управи Степана Ріпецького, редактора газети «Українські Вісті» Нестор Ріпецького, урядовця Любомира Олексина, працівника так званого «лігеншафту» Петра Щудла, директора школи Осипа Каравана та інших. Іванові Шевчуку (родом з с. Шарпанців), який був кур'єром ОУН, довелося звідати таборів смерті Авшвіцу і Мавтгаузена. Його теж арештували в 1942-му. В концентраційний табір Авшвіц кинули Михайла Климчака [7] , вихідця з с. Себечева, який закінчив Перемишльську духовну семінарію, священика Юрія Ковальського [8] (нар. у с. Ванові), випускника гімназії Ореста Мульку с. Поториця).

Смерть колишнього провідника Екзекутиви ОУН Сокальської області, міністра політичної координації в Українському тимчасовому державному правлінні (1941) Івана Климова, якого замучило гестапо, а також розстріл міністра лісівництва з Державного правління — Андрія П'ясецького (родом з с. Реклинця) й убивство багатьох невинних людей посилили на Сокальщині антинімецькі настрої.

Окупація принесла Сокалю чимало матеріальних збитків і втрат: пограбовано банк, музей, телеграф, забрано всі цінності, вивезено устаткування електростанції і деяких підприємств, знищено чимало будинків. Сокальщині було нанесено збитків у роки війни на 7 286 755 карбованців.

* Спогади подано скорочено.

[1] За народ. Календар на 1942 рік. Львів, 1942. С. 224-227.

[2] Мечник Степан. ОУН і розбудова української держави. Львів, 1993. С. 21.

[3] Климишин Микола. В поході до волі. Торонто, 1975. Т.1. С. 318-319.

[4] Стецько Ярослав. 30 червня 1941. Торонто, 1967. С. 385-386.

[5] Українські вісті (Сокаль). 1941. № 40.

[6] Українські вісті (Сокаль). 1941. № 92.

[7] В боротьбі за українську державу. Вінніпег, 1990. С. 1009.

[8] В боротьбі за українську державу. Вінніпег, 1990. С. 1011.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__33.html#_ftn5

Джерело фотографії фейсбук група "Підслухано в Сокалі"

ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ПО-РАДЯНСЬКОМУ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Фотографія представляє передачу м. Стрия на одній з вулиць 22 вересня 1939 р. о 16.30. Автомобілі ГАЗ-М-1 і Horch 830R Kfz.15. Надалі управління 13-го корпусу буде розміщуватись в Стрию впродовж жовтня 1939 - липня 1940 рр.

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. За два тижні війська третього Рейху захопили майже всю її територію і швидко просувалися у напрямку Галичини і, зокрема, Сокальського повіту.

Німецько-польська війна допомогла вирватись на волю тисячам українських політичних в'язнів. Повертаючись з берестської тюрми, в Сокалі зупинився на короткий перепочинок Степан Бандера. Тут він зустрівся з обласним провідником ОУН Холмщини Дмитром Маївським («Тарас», «Косар»...) та іншими керівниками організації і зобов'язав їх, аби всі члени ОУН, які вийшли з польських тюрем і таким чином гали розконспірованими, відходили на Захід [1] . В прибули також Іван Климів, Богдан Казанівський інші члени ОУН, які поверталися з польських в'язниць.

Згодом Богдан Казанівський напише про свої сокальські враження з вересня 1939 року так:

«...Нарід зі страхом очікував більшовиків. Молоді націоналісти в хаті не сиділи, пішли заготовляти зброю й амуніцію згідно з дорученням Проводу ОУН. В місті наразі ще не було жодного комуністичного комітету, там комуна нижче трави, тихше води, тож не було кого усувати від влади» [2] .

Та невдовзі в ноті радянського уряду, яка була вручена польському послові в Москві, повідомлялося, що Червоній Армії дано наказ узяти під захист життя і майно населення Західної України... 17 вересня її частини форсувати ріку Збруч, а двома днями пізніше ввійшли в Луцьк, Станіслав, Галич, Бучач, Володимир-Волинський і Сокаль.

Так інтерпретувалась змова Сталіна і Гітлера. Замовчувалось лише, що фюрер дарує Москві більшість українських земель, які перебували під польською окупацією.

Таємний пакт Молотова — Ріббентропа обернувся руйнацією багатовікового укладу життя Сокальщини. Німецько-радянський кордон, що простягнувся вздовж Західного Бугу і його притоки Солокії, розрізав її на дві частини. Значна територія з містами Кристинополем, Белзом і Варяжем залишилась під протекторатом Німеччини. Сокалі ввійшов до УРСР. Він опинився в дуже невигідному транс портно-комунікаційному становищі. Лівий берег Західного Бугу, с. Жвирка, залізниця були німецькими.

...19 вересня 1939 року, коли червоне військо вдруге заполонило вулиці старовинного Сокаля (перший раз — 1920-го), під пильним наглядом НКВС поспішно організували мітинг, на якому «вибрали», згідно з більшовицькою традицією, революційний комітет. Його керівником став комуніст П. Шамбора. Але ніяким господарем міста комітет не був. Він слугував лише ширмою мнимого народовладдя.

Як тільки 4 грудня 1939 року вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР про створення адміністративних центрів Західної України, Сокальщину розмежували ще раз, подрібнивши її на такі райони: Сокальський. Великомостівський і Шевченківський (з центром у селі Пархач). Створили також окремий Угнівський район. Відповідно до цього поділу формувались касти майбутніх правителів — районні комітети компартії. Уже в січні 1940 року появляється Сокальський райком КП(б)У Його першим секретарем стає голова тимчасового повітового управління Олексій Мулявко. Комуністична пропаганда відразу починає активно ширити у містах і селах міфи про етнічну й культурну спільність народів, яких об'єднав «старший російський брат», намагається переконати населення Сокальщини, що воно потрапило під сонце найдемократичнішої у світі сталінської конституції... Але як чорного не пери, воно білим не стає. Жителі Сокальщини добре знали, що нова влада не визнає навіть елементарного права українського народу на його незалежне державне життя, що за будь-яке критичне слово, мовлене проти неї, можна потрапити за ґрати, що в сокальській тюрмі, як і за Польщі, сидять українські політичні в'язні, що НКВС впиняє облави на молодь, вербує по селах сексотів...

Всі партії та громадські організації Прибужжя розлетілися, позникали. Діяли лишень націоналісти, які перейшли у підпілля. З 1939 року на пост провідника Крайової Екзекутиви ОУН призначено Івана Климова. Він через довірених людей підтримував зв'язок з головною штаб-квартирою ОУН у Кракові. З цього часу й до червня 1941-го Іван Климів часто перебував на Сокальщині, де на нього майже на кожному кроці чатувала смертельна небезпека. На його плечах лежала відповідальність за долю СЬ'Н у приєднаних до УРСР західноукраїнських землях, за перехід її підпілля через кордон... Часто на територію, що опинилася під німецьким протекторатом, намагалися дістатись не лише оунівці. Переходили кордон різні люди, які вже встигли відчути, що таке визволення по-більшовицьки і прагнули будь-якою ціною його позбутись.

Завдяки Іванові Климову та його бойовим друзям-підпільникам багатьом українським підприємцям, купцям, [священикам, літераторам удалося щасливо перейти радянсько-німецький кордон на Західному Бузі й Солокії уникнути катівень НКВС.

Але не обходилося без невдач, прорахунків і втрат. Зимою 1940 року була змушена вступити у бій з енкавеесівцями Перша пробоєва група ОУН Пшеничного, котра поблизу Кристинополя благополучно проникла через колючі дроти кордону й мала завдання розійтися з Сокальщини в різні регіони Галичини, щоб зміцнити мережу ОУН і готувати українську адміністрацію на випадок очікуваної німецько-радянської війни. Але одні члени групи впали в бою, інші потрапили до рук НКВС і були відправлені до тюрми в Сокалі, а згодом — до в'язниць Львова.

У нерівному поєдинку впало також кілька підпіль­ників з Тернопільщини, які, не дійшовши берегів Західного Бугу, були зненацька оточені облавниками НКВС. Багато членів ОУН загинуло безпосередньо на кордоні, несучи в Сокальщину нелегальну літературу. Немало їх затримано і після допитів та знущань кинуте в тюрми.

Якщо багатьом у перші місяці вдалось перебратись на «німецький бік» і в зворотньому напрямку порівняно легко й без особливих пригод, то з середини 1940-гс року перехід кордону дуже ускладнився. Комендатури і застави стали більш технічно оснащені, мобільніші. Значно зросла в них кількість військовослужбовців яких скеровували сюди після спеціального відбору Особливу увагу звертали на їх національну приналежність. Приміром, у штабі першої прикордонної комендатури що розташовувалась у с. Пархач (тепер Межиріччя) всі з одинадцяти ключових посад, починаючи віл коменданта О. Строкова, начальника штабу М. Беляєв. і закінчаючи завідуючим діловодством М. Пєнкіним займали росіяни. Резервною заставою командувач С. Бірюков, першою лінійною заставою — Г. Жучков другою заставою, розташованою недалеко Кристинополя, — І. Мельников, третьою (село Ванів) — Ф. Морін четвертою (с. Прусинів) — Л. Круглов. Ідентичною зі національним складом була й четверта комендатура що дислокувалась у Сокалі.

Попри це, повісити на розділеній навпіл Сокальщині надійний мілітарний замок не вдалося. Майже щоночі злітали на кордоні в небо ракети, лунали постріли падали і вмирали люди...

Колишній начальник четвертої застави Л. Кругло» пише, що за 22 місяці лише на його прикордонній смузі зафіксовано 2000 порушників кордону, котрі були затримані або знищені. А скільки їх все-таки пройшло! «Агентыі ОУН, — зазначає Л. Круглов,— в нашем тылу организовали отдельные группы и вооруженные банды из местных жителей с целью переброски их за границу. Разжигали ненависть к советским порядкам, сельским активистам, коммунистам, комсомольцам...» [3] .

3 осені 1940 року вздовж німецько-радянського кордону почалось будівництво оборонної лінії (доти, дзоти, скриті вогневі точки). Для спорудження цих фортифікаційних об'єктів прислано на Сокальщину спеціальні батальйони Червоної армії і залучено місцеве населення. Будівництво дотів і дзотів тривало цілодобово.

На тлі цих подій Сокальщина входила в орбіту порядків, притаманних більшовицькому ладу.

4 січня 1941 року в Сокалі відбулася перша сесія районної ради депутатів трудящих. На ній обрано головою виконкому Д. Савчука. В ці дні проведено першу сесію міської ради. її виконком очолив М. Шлома. Керівниками міста і району, підприємств, суду, прокуратури, міліції, новоствореної редакції газети «За соціалістичну перебудову» стали люди, які прибули до Сокаля зі східних областей України або Росії.

Усі 23 місцеві підприємства, згідно з розпорядженням згори, об'єднано в систему райпромкомбінату.

Позитивним було те, що в місті відкрили дві школи українською мовою навчання, а також створили педагогічне училище. Проте у стіни цих навчальних надів поступово вселявся дух чужої ідеології.

[1] Радехівщина у боротьбі за українську самостійну державу. Львів, 1994. С. 20.

[2] Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Лондон, 1979. С. 95.

[3] Воспоминания бывшего начальника 4-й п/заставы Рава-Русского п/отряда Круглова Л.Г. // З архіву редакції газети „Голос з-над Бугу”.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__32.html

Джерело фотографії

http://sommerfeld-sommerfeld.blogspot.com/2012/05/1939.html?m=1

ВІХИ ПОСТУПУ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження. (За стрімкий поступ у розбудові національно-культурного життя Сокаль називали у тридцяті роки духовним центром сусідніх повітів).

Назва: До Першого Причастя. Церква св. Михаїла у Сокалі. Автор: надіслав Андрій Бабський.

Місце: м.Сокаль. Дата фотографії: 1929р.

Відповідно до адміністративного поділу Сокаль і Белз тривалий час іменувались судовими округами. У повіті нараховувалось 105 сільських громад. Але 1936 року здійснено територіальне розмежування Сокальщини на так звані збірні громади (гміни), яких утворилося вісім — у Белзі, Кристинополі, Варяжі, Пархачі, Скоморохах, Тартакові, Корчині, Хороброві. Солтиси і радні сільських громад провели голосування й вибрали до збірних громад 148 радних. Серед них було 77 українців, 61 поляк, 17 старорусинів і 3 євреї.

У цей час намітився поступ у системі кооперації, збуті продукції села. На терені повіту діяло тоді три районні молочарні: у Сокалі, Белзі та Перв'ятичах. Кожна з них приступила до спорудження свого базового дому.

З липня 1931 року в Сокалі починає виходити газета «Змагання». Навколо неї гуртується українська студентська молодь. Але в червні 1932-го редакція «Змагання» закривається через нестачу коштів. Та вже В 1933-му в Сокалі появляється інший часопис — „Наше життя”, який заснували члени місцевого осередку Українського національно-демократичного об'єднання ІУНДО).

Тривалість «Нашого життя» була недовгою. Проте в травні 1936 року відновлюється часопис «Голос з над Буга», який знаходить своїх читачів також у сусідніх повітах, проникає крізь штучний «сокальський кордон» на Волинь і Холмщину. Того ж року молодий Сокальський поет Нестор Ріпецький видає в місцевій друкарні М. Глязера перший номер журналу «Світанки», організовує небувалу в Сокалі імпрезу — «Літературний ярмарок з участю найпопулярніших львівських поетів Святослава Гординського, Богдана-Ігоря Антонича та інших. На цьому велелюдному зібранні прозвучали нові твори Б.-І. Антонича, С. Гординського, Б. Кравціва, Н. Королеви, Ю. Липи, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука, Н. Ріпецького. Про «Літературний ярмарок» схвально писала преса.

Але найбільше запам'ятався мешканцям міста і повіту день 12 липня 1936 року, що зібрав 30 тисяч людей, які зацікавлено споглядали на синьо-жовтий і папський прапорці на церкві св. ап. Петра і Павла, чекаючи приїзду греко-католицького владики Йосафата.

Владику, якого супроводжували ЗО священиків, вітало також єврейське і римо-католицьке духовенство. Ця урочистість відбулася з нагоди закінчення художнього розпису сокальської церкви св. ап. Петра і Павла, який виконали художники Ю. Магалевський, П. Ковжун та М. Осінчук, і встановлення в храмі нового іконостаса та проведення електричного освітлення.

Не переставала діяти у Сокалі бурса св. Миколая, що протягом тридцяти літ давала притулок та опіку учнівській молоді. її засновано ще перед Першою світовою війною з ініціативи українських учителів, священиків і, зокрема, митрата о. Василя Левицького.

З осені 1936 року в Сокалі тривало спорудження Народного дому. На спеціально відкритий в Українбанку рахунок надходили кошти для цієї будови з усіх міст і сіл повіту.

У 1936 році на вулицях Сокаля появилося власне таксі мешканця міста М. Тріски. Воно вміщало сім пасажирів і курсувало до Львова та залізничної станції. Плата за проїзд була невисока. Мав Сокаль також кілька вантажівок.

Наприкінці 1937 року в Сокалі започаткувала свою діяльність ще одна національна установа — філія Львівського Промислового банку. її управителем став інженер Семен Романів.

Добре розуміючи, що майбутнє нашого народу залежатиме від того, яким буде його грядуще покоління, громадянство Сокальщини домоглося помітних успіхів у розбудові захоронок — так званого «передшкілля». Рік у рік більшала кількість містечок і сіл, якими простягалась мережа цих виховних закладів, у котрих опіку над малечею взяли на себе сестри-служебниці.

В Сокалі було чимало релігійних товариств, що працювали на користь церкви і народу. Це Братство чесної Покрови Пресвятої Богородиці, Марійські дружини та інші.

За стрімкий поступ у розбудові національно-культурного життя Сокаль називали у тридцяті роки духовним центром сусідніх повітів.

Джерело інформації та фотографії 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__31.html

МУЗЕЙ "СОКАЛЬЩИНА": Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

У вересні 1936 року сокальчани відкрили музей. Експонати для нього вони збирали/ впродовж майже десяти літ. Музей «Сокальщина» імені Андрія Чайковського мав такі відділи: церковний, етнографічний, археологічний та історичний. Найбільшим з них був церковний. У ньому експонувалось чимало високовартісних старовинних ікон, давніх свічників, хрестів, фігур, кадильниць і фелонів, п'ять рукописних «Євангелій», чимало урядових стародруків і грамот XVII—XVIII і початку XIX століть. В етнографічному відділі експонувались 8 зразків одягу з 35 сіл, що вийшов з ужитку, велика збірка керамічних виробів відомих сокальських гончарів [1] .

Музей «Сокальщина» мав понад 3000 експонатів. Активно збирали матеріали і документи для нового відділу — визвольних змагань нашого народу за незалежність. Його створенню особливу увагу приділяв керівник і організатор музею Богдан Чайковський. Проте як відомо, ці документи і матеріали потрапили у 1940 році до рук НКВС і безслідно зникли.

У 1945 році в Сокалі створено історично-краєзнав­чий музей. Він мав три відділи: природничий, етнографічний та Вітчизняної війни. Але найбільшим його недоліком була вельми мала кількість експонатів, яку тут намагалися компенсувати різними картинами фотомонтажами, малюнками, «кутками посівно кампанії...» [2] .

Історично-краєзнавчий музей у Сокалі значно розширив свою експозицію у 70-х роках, коли ним завідував Михайло Яремчук. Тут був ряд цінних експонатів, які, на жаль, зникли у 1990 році.

Тепер у Сокалі діє філія Львівського музею історії релігії «Людина. Земля. Всесвіт», яку очолює митець Анатолій Покотюк. Завдяки йому вона впродовж останні; літ помітно поповнила свою експозицію, в тому числі творами Анатолія Покотюка.

Проте історико-краєзнавчого музею, який би міг рівнятися «Сокальщині» і більш-менш цілісно відображав у своїх експонатах минуле нашого Прибужжя і його сьогодення, ми поки що не маємо.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 22.

[2] ДАЛО. Ф. П-22, оп. 1, спр. 90, арк.. 50-51, 61.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__30.html

Ведмеді-риболовці (з циклу "ВЕДМЕЖІ ІСТОРІЇ", авт. Богдан Лучаковський).

Як Штефан Кулик був ще хлопцем, то ходив щовесни в полонини скотарям за кальмана. Замітав колибчину, носив воду, розкладав ватру, помагав при доєнні, словом був на всі послуги.

Але тих послуг не було аж так ба­гато, щоб Штефан не міг собі поле­жати горілиць, впираючись очима в білі хмарки на блакиті літнього неба, понишпорити за пташиними гніздами чи руками половити пстругів.

І от, одного разу, підстерігаючи пстругів, що гралися в маленькому плісці студеного гірського потічка, він з жахом спостеріг, що з другої сторони потічка тих же самих пстругів підстерігав ... ведмідь.

Штефан, мало не вмерши тоді зі страху, як щенюк, задом виповз з-над потічка. Але потім він ще не раз зу­стрічав ведмедів, що чатували на пстругів по шипотах. Він зустрічав навіть такого ведмедя-штукаря, що метав плиттям у стадко пстругів, не зневіряючись, що аж за котримсь з черги разом матиме успіх; тоді лапа­ми приганяв до беріжка приголом­шену рибу і ласував нею, як дитина.

І не один Штефан Кулик, а чи­ мало інших перегінців у ті часи зу­стрічало під верхами, де панують сон­це і наглі бурі, ведмедів-риболовців.

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil

ФІЛІЯ ТОВАРИСТВА "ЗОРЯ": Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Василь Степанович Нагірний (11 січня 1848, Гірне — 25 лютого 1921, Львів) — український галицький архітектор та громадський діяч кінця XIX — початку XX століть. Засновник товариств «Славія», «Народна торгівля», «Сокіл», «Зоря», «Дністер», «Народна Гостиниця», «Товариство для розвою руської штуки». Архітектурна спадщина В. Нагірного налічує кілька сотень об'єктів, серед яких церкви, каплиці, парохіальні будинки, громадські та приватні будівлі.

*****

ФІЛІЯ ТОВАРИСТВА "ЗОРЯ" У цій організації, яка заснована в Сокалі 1932 року, згуртувалися ремісники. Спочатку в ній було 78 членів, а через два роки їх кількість зросла до 130.

До першого виділу «Зорі» були обрані Микола Долгун (голова), Степан Федунович, Володимира Ріпецька, Євген Томчак, Дмитро Вуйцік, Іван Борис, Іван Кохалевич і Семен Сенів [1].

У «Зорі» діяла музична секція, котра добре репрезентувала себе духовим оркестром, який брав участь у всіх найважливіших імпрезах і святкуваннях. Філія товариства взяла під свою опіку багатьох ремісничих учнів і постійно допомагала їм.

Згодом головою філії товариства «Зоря» в Сокалі було обрано Степана Федуновича.

[1] Пам’яткове видання товариства „Зоря” у Львові. Львів, 1934. С. 119

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__29.html

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"

*******

Пізнавально:

«Зоря» — товариство українських ремісників, промисловців, купців. Засноване у Львові 1884.

Продовжувало традицію міщанських братств. 1932 мало 12 філій у містах Галичини.

Організатором і тривалий час головою був львівський архітектор Василь Нагірний. Пізніше — Ю. Сидорак.

У Тернополі «Зоря» найактивніше діяла у 1930-ті. Членами були купці, кооператори, будівничі, дрібні ремісники. «Зоря» надавала матеріальну допомогу та юридичні консультації, сприяла розвитку української торгівлі, проводила вечори, лекції. При товаристві діяла власна бібліотека.

1934—1939 «Зорю» у Тернополі очолювали: П. Качмарчук, І. Майка, А. Фалендиш, Д. Ладика.

Товариство об'єднувало від 180 до 250 членів. Діяло у приміщенні «Українбанку» на вулиці Міцкевича (нині бульвар Шевченка).

Восени 1939 «Зорю» заборонила радянська влада. У 1941—1944 діяла в рамках Українського центрального комітету як «Об'єднання праці українських ремісників».

ФІЛІЯ СОЮЗУ УКРАЇНСЬКИХ КУПЦІВ І ПРОМИСЛОВЦІВ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Члени Союзу Українських Купців і Промисловців. Зліва направо (сидять): М. Кнігиницький, Д. Висоцький, Ю. Синишин, Т. Жаровський, С. Снігурович, Р. Шевчук. Стоять – І. Малиновський (1), С. Синишин (4), Ф. Бермес (5), І. Петраш (8), П. Самоверський (9), … Станиславів, 1930 р.

Популярні наприкінці 20-их років заклики «Свій до свого по своє», «Здобуваймо міста», «Творім наш третій необхідний стан — українське купецтво» привели до створення в Сокалі філії Союзу українських купців і промисловців (СУКіП). її тут засновано в березні 1929 року з ініціативи Івана Богачевського (голова), Анатоля Грушкевича — директора Повітового союзу кооператив (містоголова), Петра Стефанишина (секретар) та інших. З перших днів свого заснування СУКіП об'єднував лишень 16 членів. Тоді в Сокальському повіті українці мали не більше двадцяти маленьких торговельних під­приємств, з якими ніхто не рахувався. Щоб розширити їх мережу і зміцнити матеріальну базу, було залучено до співпраці Повітовий союз кооператив, Народну торгівлю, районні молочарні...

Після Івана Богачевського СУКіП очолювали Анатоль Грушкевич, а відтак Осип Мельникович. Але його найбільш плідна праця розпочалась тоді, коли до керівництва прийшов Євген Томчак [1] . Вже на початку 1936 року в повіті діяло понад 200 українських приватних торгівельних станиць. У Сокалі залізні вироби можна було купити в крамницях Євгена Томчака та Зеноші Новосада, галантереєю торгували Теодор Шиш. Володимир Боярський, Петро Щудло, шкірою — Петро Рачинський, Андрій Наконечний та Марко Мельник, мануфактурою — Андрій Тхір. М'ясо можна було при­дбати у крамниці Володимира Друневича, шкільним приладдям торгував Роман Гринюк, а власником харчівні був М. Білик.

Українські купці і промисловці відзначають свято Юрія. У першому ряду – Северин Снігурович (перший праворуч). 1937 р.

Святкування 10-ліття Союзу Українських Купців і Промисловців на свято Юрія. Станиславів, 1936 р.

Різне взуття можна було купити в крамниці Михайла Іваницького. Фарбами, лаками, мастилами торгував Антін Васько, жіночим вбранням — Лідія Книш, кінськими м'ясними виробами — Луць Остапчук... У 1937 році Сокаль мав понад 30 українських крамниць. Таким розвитком національної торгівлі не міг похвалитися жоден сусідній повітовий центр. Цей її розквіт став можливим завдяки наполегливій праці філії СУКіП, якою вміло керував її голова Євген Томчак. Союз українських купців і промисловців також фінансував повітовий часопис «Голос з над Буга».

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 30.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__28.html

Джерело фотографії 

https://gk-press.if.ua/ukrayinska-hata-na-istoriyu-bagata/

Із публікації Василя РОМАНЮКА

«В нас на Горах (назва кутка села, - авт.) партизан сидів в одній хаті в криївці і його продали. Спогади - розповідь.

Він не здався, застрелився шоб їм живим в руки не попасти. То його привезли нам під школу в Потеличі, а ми, діти, мали йти дивитися. А в нас був вчитель якийсь не наш, то казав: «Плюйте на нього!». «Та як?! То наш хлопець, то українець». І ми всі так біля нього перейшли і старалися не дивитися на нього. Я так одним оком подивилася на нього, то пам’ятаю, він такий здоровий був, високий і землею весь обсипаний. То була така «тачанка» і він на ній лежав. Він писався Грицак, а ім’я не пам’ятаю» 

Стефанія Солтис, 1937 р. н. зі с. Клебани Жовківського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації ФБ сторінка Локальна історія 

Робітнича сотня ч. 16 під Українським памятником у Нім. Яблонному.

З ЖИТТЯ ПОЗА ТАБОРОМ

По відїзді укр. бриґади до Йозефова, остала в Німецькому Яблонному укр. робітнича сотня ч. 16., при якій основано для 21. лютого 1922 . р. Культурно-просвітний Кружок, що під проводом голови чет. Д. Охримовича веде між тамошним стрілецтвом освітну і культурну працю.

До сьогодня улаштовано заходом того кружка три сценічні виставі й уряджено кілька вечірків із забавами та танцями.

В маю с. р. заложено при сотні мужеський хор, який під проводом діріґента п. Дуба розвивається дуже гарно та виказує немалі успіхи. На концерті, що його улаштовано дня 1. липня 1922 р. в честь Тараса Шевченка, відспівав удатно кілька народніх пісень, Спів подобався всім, а особливо чеським гостям, що явилися на концерті. Між иншими чеський надпор. Беранек, заступник стац. команданта й п. Форманек, урядник чсл. міністерства закордонних справ, захопилися українською піснею.

Крім хору і аматорського гуртка існує при сотні читальня і крамниця. Книжки до читальні побирає сотня від К. П. К. в Йозефові, а часописі передплачує з власних фондів, що їх покриває крамниця, якої майно виносило в дні 1. липня 1922. р. 3611'78 Кч. Сотня не забуває теж і на свої обовязки національного податку. До сьогодні жертвувала в добровільних датках:

1. На памятник у Нім. Яблонному 347'80 Кч.

2. “ “ “ Пшібрамі 50'

3. Голодуючим на Україні 850'

4. На Укр. інвалідів 183'

_______

Разом 1385'80 Кч.

Та крім гарних і радісних хвиль пережила сотня і сумний час, а саме коли довідалась про самовбійство віст. Михайла Сметани.

Покійний був родом із Болотної, перемишлянського повіту. За світової війни, перед переворотом, був на італійському фронті, а відки й попав — при розпаді Австрії — до італійської неволі. В 1920. р. повернув разом із рештою поворотців Українців до Ліберця між сотки инших братів-скитальців. Пізніще опинився в яблонецькій сотні.

Був щирою і працьовитою людиною, та довголітня війна й життя по таборах, відбилося на його нервовому устрою так сильно, що в послідньому часі тяжке наше скитання довело його до розпуки й він покінчив самовбійством.

Дня 6. VI. 1922. р. Перед заходом сонця кинувся під колеса поспішного поїзду на шляху між Лємберком а Ліберцем.

В оставленому листі, в якому пращається з Україною, найвищим Вождом У. Г. Військ, старшинами і стрілецтвом, пише, що вмірає з любови й туги до України.

- Не повинен я згинути тут у той спосіб. Я розумію своє завдання, як член нації й армії, знаю, що своїм поступком не віддам довгу своїй Державі, знаю, що всі, з якими я терпів, осудять мій учинок, але годі, я не в силі довше терпіти, не годен дивитися на страдання синів України, не годен знести несправедливости й неправди... Пращайте всі, пращай Україно!

Ілюстрований місячник “Український скиталець”, число 16, 1922. Йозефів, 15. 8. 1922

Джерело інформації фейсбук сторінка Lesya Porutska-Sakovych

Сокальська земля видала багато революціонерів, всеціло відданих справі визволення України, а між ними особливе місце займає революціонер і каторжник Василь Дишкант.

Народився він 1911 року в селі Мошкові, Сокальського повіту. Батько Мартин віддав сина до польської державної гімназії в Сокалі, яку Василь закінчив із успіхом. По матурі поступив на Львівський університет, де студіював право. Свої студії закінчив успішно та здобув титул маґістра права, а тоді перенісся до Сокаля, де відбував практику в адвоката, д-ра Степана Ріпецького.

У той час ОУН ламала "сокальський кордон" , тобто поширювала свої ідеї та свою організаційну сітку на Волині і Холмщині. В цій акції брав участь теж Василь Дишкант. На початку 1937 р. польська поліція арештувала його та перевезла до в'язниці в Луцьку. В серпні того ж року відбувся в Луцьку великий політичний процес, в якому, крім Дишканта, судили Івана Климова і Павла Мигаля (оба з Сокальщини). Всіх підсудних було 42 особи. В цьому процесі, що тривав 14 днів і закінчився 31 серпня 1937 р., Василя Дишканта засуджено на три роки тюрми за приналежність до ОУН.

Після розвалення Польщі Дишкант вийшов на волю та короткий час перебував у рідному селі, яке було під німецькою окупацією. Згодом учителював на Холмщині в семиклясовій школі в селі Бузок. Рівно ж викладав на курсах українознавства в тому ж селі.

Після вибуху німецько-більшовицької війни та проголошення відновлення Української Держави ЗО червня 1941 р. переїхав до Сокаля, де зайнявся організацією державної адміністрації, працюючи в Міській Управі. В тому році одружився з Марусею Семенюк і згодом їм народився син. В січні 1944 р. був арештований німецьким Ґештапом і засуджений на кару смерти, яку пізніше замінили на концтабір. Із львівської тюрми перевезли його до німецького концтабору в Авшвіці, де він карався аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 р. Після закінчення війни переїхав до Баварії (американська окупаційна зона). В половині 1945 року був іменований обласним Провідником ОУН Північної Баварії та провінції Гессен. На цьому посту виявив неабиякий провідницький та організаційний хист. Область у той час видавала суспільно-політичний місячник Самостійник, який був популярний на терені Німеччини й Австрії.

У 1947 р. Василь Дишкант зголосився виїхати нелеґально в Україну для провадження там революційної роботи. Арештований польською політичною поліцією в Любліні, був переданий комуно-московському КҐБ та засуджений на 25 літ каторги в Мордовських концентраційних таборах. Представники совєтського уряду пропонували йому волю під умовою, що він напише покаянну заяву та опише "наше світле, веселе життя в Радянському Союзі". Він відмовлявся, пояснюючи, що його життя за ґратами зовсім не веселе і не світле, а на волі в Совєтському Союзі він не жив і тому не може собі того життя уявити.

При Божій помочі він вийшов на волю в 1966 році і повернувся на рідну землю, до Сокаля. Не маючи совєтського громадянства, він не мав права виїжджати поза межі Сокальського району. При тих об¬ставинах тяжко було влаштуватися на роботу. Знайомі були перелякані і відверталися від колишнього в'язня. Так все таки за допомогою добрих людей йому вдалося влаштуватися в сокальській середній школі на працю помічника директора по господарській частині. Але й тут, на рідній землі, "недрімуще" око пильно слідкувало за кожним його кроком.

Василь Дишкант зустрівся в Мордовських таборах з Патріярхом Йосифом, коли він затримався там на короткий час. Зараз після приїзду Патріярха Василь приніс йому хліб, масло та інші харчі, і мав з ним цікаву розмову. На другий день каґебісти повезли Патріярха до іншого табору Після прибуття до Риму Патріярх мав зустріч із братом Василя, під час якої висловився про нього з величезним признанням.

Девізою Василя Дишканта було Шевченкове: Караюсь, мучусь, але не каюсь. Він каторжанин, який сидів у тюрмах і таборах Польщі, нацистської Німеччини та московсько-більшовицької імперії, а в 1946 р. сидів понад місяць у тюрмах Фюрту й Ерлянґену, арештований американською поліцією (СІС) у зв'язку з видаванням нелегально журнала Самостійник.

Життєвий шлях Василя Дишканта був тернистий. Не довелось йому дожити до незалежности України. Але в мріях про цю незалежність заснув на 70-ому році життя в квітні 1981 р. в Сокалі. Там же 8 квітня відбувся його похорон.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_d_v.html

Оксана Гайдук: Надбужанщина-Т.3 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1994

УКРАЇНСЬКИЙ БАНК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

для збільшення натисніть на зображення 

для збільшення натисніть на зображення 

Листівка 1916 Сокаль Банк Ощадна каса Війна Штамп військової зони.

З 28 листопада 1900 'року в Сокалі почало діяти Повітове кредитове товариство. Першими його членами були Євген Петрушевич, Олександр Желенівський, Орест Чехович, Омелян Левицький, Павло Левицький [1] та інші. З березня 1930 року це Товариство почало іменуватися Українським банком, який став поважною фінансовою установою Сокальського повіту і виділяв уже не тільки звичайні векселеві позики для своїх членів-селян, але й підтримував ними місцеві українські промисли та кооперативну і приватну торгівлю. Директором Українбанку був відомий на той час громадсько-політичний діяч Володимир Кохан. Сокальський банк часто звертався до населення повіту з таким закликом:

«Кожний заощаджений гріш вкладайте хоч би накоротко тільки до Українбанку. Цей гріш послужить тільки нашій рідній справі. Хай і на тій ділянці обов'язує нас всіх клич «Свій до свого». Сильна кредитова установа — це запорука і підстава нашого народного господарства».

Балансова сума Українбанку в Сокалі становила 1936 року понад мільйон золотих. Банк, як повідомляла тодішня преса, нагородили дипломом Ревізійного Союзу українських кооператорів за «найкращі висліди праці в краю». Проте події, які нагрянули через три роки, зупинили його діяльність назавжди.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 27

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__27.html