Як Штефан Кулик був ще хлопцем, то ходив щовесни в полонини скотарям за кальмана. Замітав колибчину, носив воду, розкладав ватру, помагав при доєнні, словом був на всі послуги.
Але тих послуг не було аж так багато, щоб Штефан не міг собі полежати горілиць, впираючись очима в білі хмарки на блакиті літнього неба, понишпорити за пташиними гніздами чи руками половити пстругів.
І от, одного разу, підстерігаючи пстругів, що гралися в маленькому плісці студеного гірського потічка, він з жахом спостеріг, що з другої сторони потічка тих же самих пстругів підстерігав ... ведмідь.
Штефан, мало не вмерши тоді зі страху, як щенюк, задом виповз з-над потічка. Але потім він ще не раз зустрічав ведмедів, що чатували на пстругів по шипотах. Він зустрічав навіть такого ведмедя-штукаря, що метав плиттям у стадко пстругів, не зневіряючись, що аж за котримсь з черги разом матиме успіх; тоді лапами приганяв до беріжка приголомшену рибу і ласував нею, як дитина.
І не один Штефан Кулик, а чи мало інших перегінців у ті часи зустрічало під верхами, де панують сонце і наглі бурі, ведмедів-риболовців.
Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil
Немає коментарів:
Дописати коментар