26 березня 1918р. Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки затвердила статут Українського державного телеграфного агентства, першої Української інформаційної агенції, що стала історичним попередником сучасного Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».

Після проголошенням Української Народної Республіки, Українська Центральна Рада взялася формувати власну інформаційну політику. Головним завданням було поширення інформації про діяльність державних інституцій Української Народної Республіки, популяризація «української справи» за кордоном.

Створення Українського телеграфного агентства (УТА) розпочалося 21 грудня 1917 року. Генеральному секретарству внутрішніх справ було доручено розробити законопроект про організацію УТА. 16 січня 1918-го вирішили, що агентство матиме статус державного, а вже 22 березня на його організацію було асигновано 60 тис. крб.

Однак ключові події відбулися 26 березня 1918 року. Цього дня Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки затвердила статут Українського державного телеграфного агентства. «Статут Агентства затвердити остаточно. Щодо штату і коштів на його утримання, то вони повинні бути внесені в Малу раду разом з бюджетом Ради народних міністрів». Незабаром був затверджений склад дирекції УТА: Микола Салтан – член дирекції, С. Соколовський – голова дирекції, Петро Стебницький – директор-розпорядник.

Упродовж березня-квітня 1918 року філії УТА були відкриті в Харкові, Полтаві, Чернігові, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, інших містах України та за кордоном.

За Гетьманату Павла Скоропадського, із травня до листопада 1918-го, головою Українського телеграфного агентства був Дмитро Донцов - громадський діяч, філософ, публіцист і літературний критик. Одночасно очолював Державне бюро преси, що координувало діяльність друкованих видань. Розташовувалися УТА та Бюро преси в Києві за адресою Хрещатик, 25.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/26/1918-utvoreno-ukrayinske-derzhavne-telegrafne-agentstvo-poperednyk-ukrinformu

ОЛЕКСАНДЕР БАДУЛЯК. Підстаршина 1 УД УНА *27. IV.1923 — 14.VIII.1978.

Походив із Сколього. В Українській Дивізії закінчив підстаршинську школу та служив при телефонічному зв'язку ("Нахріхтен") У штабі 31-го полка. Був ранений у боях Дивізії під Бродами. Пізніше брав участь у боях Дивізії на Словаччині, Югославії та Штірії аж до кінця  війни.

З полону в Ріміні в Італії переїхав до Англії, а згодом у 1949 р. до Філядельфії у ЗСА, де став членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

ПЕТРО ПОСТОЛЮК. Був ад'ютантом командира УСС сот. Микитки.

ПЕТРО ПОСТОЛЮК народжений 10 липня 1894 року на Золочівщині у Західній Україні, середню школу скінчив у Золочеві, у 1914 році вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців і з ним перевів усю визвольну війну аж до 1920 року. Був ад'ютантом командира УСС сот. Микитки. Був важко ранений.

У роках 1920-23 студіював філософію в університеті у Відні, що його скінчив, склавши іспит на вчителя середніх шкіл. (2 семестри пораховано йому за участь у війську під час війни). Повернувшись до Львова, скінчив ще торговельну школу, виспеціялізувавшись у книговодстві. Став керівником адміністрації часописних і книжкових видань пресового концерну Івана Тиктора і з гуртком колишніх військовиків заснував В-во "Червона Калина" у Львові, що вславилося своїм "Літописом Червоної Калини" та книжками з провідною ідеєю — ширення культу збройної сили.

На еміґрації у Кракові за Другої світової війни був директором Українського Видавництва, заснованого тамошнім Українським Центральним Комітетом. На еміґрації в Америці відновив Видавничу Кооперативу "Червона Калина". Впродовж 25 років працював у В-ві "Свобода" в Українському Народному Союзі. Був одним з найактивніших комбатантських діячів у вільному світі, фанатично відданий українському друкованому слову.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

31 рік тому у Свято-Іванівській Лаврі Студійського Уставу УГКЦ вперше після довгих років переслідування відслужили Святу Літургію.

У Лаврі св. Івана Хрестителя (Музей народної архітектури та побуту) ім. Климентія Шептицького) , 25 березня 1990 року, за участі кількох тисяч вірних УГКЦ біля дерев’яного храму, перенесеного із с. Кривка, вперше за півстоліття комуно-атеїстичних переслідувань було відслужено Святу Літургію.

Джерело.https://velychlviv.com/30-rokiv-tomu-u-svyato-ivanivskij-lavri-vpershe-vidsluzhyly-liturgiyu-pislya-rokiv-peresliduvannya-foto/

Фото надав єрм. Всеволод Оліярник, студит, монах Свято-Іванівської Лаври.

25 березня 1897 р. народився Іван Антонович Андрух - командир полку Дієвої армії УНР.

Іван Антонович Андрух народився 25 березня 1897 року в селі Болестрашічі недалеко від Перемишля. Закінчив Перемишльську гімназію і Львівський університет.

З початком Першої світової війни був покликаний в австро-угорську армію, до складу Легіону Українських Січових Стрільців. У 1916 році потрапив у полон до росіян і відправлений до концтабору.

Прибувши в Україну, в 1918 році, стає старшиною одного з куренів Січових Стрільців у військах ЦР. Пізніше служить в сотні Запорозького полку Армії УНР, стає командиром полку. Подає прохання гетьману Скоропадському на дозвіл організувати Окремий піший загін Січових стрільців і, отримавши добро, відправляється формувати новий загін. 

У 1919 році, полк під командуванням Андруха був розгромлений бригадою Волоха, а сам командир був заарештований.

Після таборів для інтернованних військових, Іван Андрух виїжджає до Чехословаччини. Там проводить організаційну роботу і в 1920 році бере участь у формуванні Української військової організації (УВО). Призначений на посаду коменданта від організації у Східній Україні.

У 1921 році повертається на батьківщину, з метою проведення антирадянської пропаганди. У справі Київського Повстанського центру заарештований органами ЧК і розстріляний 28 серпня 1921 р. 

https://calenday.org

25 березня 1911 р. – народився Олександр Бандера, брат Степана Бандери.

джерело фото сайт історична правда.

Джерело фото -малюнка.https://galinfo.com.ua

25 березня 1911 р. – народився Олександр Бандера, український політик, діяч ОУН із 1933 р., брат Степана Бандери. За рішенням ОУН у 1933 р. виїхав до Італії, де навчався у Римській вищій школі економічно-політичних наук, захистив докторську дисертацію. Працював у Римській станиці ОУН. Після проголошення Акту відновлення Української держави приїхав на Львівщину, де його заарештувало гестапо. Загинув наприкінці липня 1942 р. у концтаборі в Освенцімі.

http://gk-press.if.ua

Цей день в історії УПА 25 березня.

Фото. Група бійців та командирів УПА. Зліва направо: “май” – стрілець, “Федір” – окружний провідник, “Лицір” (Олекса Гасин) – заступник шефа штабу УПА, “Бистра” (Ірина Савицька) – референт УЧХ краю. Осінь, 1945 рік. Фото: www.istpravda.com.ua

1945 рік

У великому бою з батальйоном НКВД у селі Городище на Тернопільщині сотня «Рубачі» УПА-Захід знищила 50 і поранила 43 військових.

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід вступила в бій із загоном НКВД у селі Кропивник на Станіславщині. Знищені начальник райвідділу МГБ і двоє військових. Загинули чотовий «Наливайко» і ще один повстанець.

У селі Красів на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені командир і один боєць, здобуто 6 одиниць зброї, підірвано будівлю дільниці.

1946 рік

Під час сутичок із загонами МВД у селах Виписки та Чолгині на Львівщині загинули 5 підпільників.

У селі Кутиська на Станіславщині повстанці знищили трьох і поранили одного військового МВД, які прибули для проведення облави.

У бою з опергрупою МВД біля села Синьовидне на Дрогобичині загинув командир СБ (служба безпеки ОУН) Дмитро Пінах – «Бистрий».

1947 рік

У селі Кривоброди на Станіславщині загін сотні «Сурма» УПА-Захід знищив дільничного уповноваженого і одного військового МВД.

Опергрупа МВД наскочила на загін повстанців у селі Підгородці на Дрогобиччині. В бою загинув районний провідник Михайло Плита – «Бойко».

У селі Сторона на Дрогобиччині повстаці знищили голову жіночої ради і радянського службовця.

У бою з загоном МВД біля села Саджава на Станіславщині рій сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід знищив одного і важко поранив двох військових.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Новиця на Станіславщині. Підпільники, що перебували всередині, змогли прорватися, знищивши в перестрілці одного військового.

У сутичках із загонами МВД у селах Мушкатівка і Хоростів на Тернопільщині повстанці знищили 5 військових, ще двох поранили.

У селі Тростянець на Львівщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Зарічне та Орів на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових. Загинув один підпільник.

1949 рік

У селі Підліски Малі на Львівщині повстанці знищили завідувача клубу і бійця винищувального батальйону.

Загін підпільників змушений був прийняти бій з опергрупою МВД у селі Стара Ропа на Дрогобиччині. Загинули 5 повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

25 березня 1867 р. народився Григорій Хомишин. с. Гадинківці на Тернопільщині. Греко-католицький єпископ. Помер від численних тортур московитів на допитах у січні 1947 року в ув’язненні.

Григорій Хомишин (1867-1945 рр.) – єпископ станиславівський з 1904 року

фотографія 1930 року. Фото. http://www.firtka.if.ua

*******

Владика Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року у родині селянина-середняка в с. Гадинківці Густинського району Тернопільської обл., на Україні. Своє навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці, по рекомендації і допомозі священика Сімовича вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно. З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до товариства “Апостольство Молитви”. Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, був взірцем для інших.

Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року, побожний юнак вступив до Львівської Духовної Семінарії. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над книжкою та над собою, і невдовзі після закінчення студій, 18 листопада 1893 року, він отримав ієрейські свячення.

Першим призначенням молодого священика був пост вікарія в кафедральному соборі Станіслава. Станіславський ординарій, Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє, і дав йому направлення на поглиблення богословії до Відня (1894-1899), де він навчався 5 років і одночасно був сотрудником греко-католицької парафії св.Варвари.

По закінченні Віденської Вищої Духовної Академії (“Августінеуму”) одержав звання доктора богослов’я. Отець Григорій Хомишин спочатку отримав призначення на пост дру­гого вікарія Станіславського кафедрального храму, а з 23 грудня 1899 року – призначення на пост першого вікарія, і до того ж став катехитом (учителем релігії) в школі імені Міцкевича і жіночих школах Станіславова. Незабаром за добру працю на духовній ниві о. Григорія призначено парохом міста Коломиї.

1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на поміч до Львова і призначив ректором семінарії.

16 квітня 1904 року о. Григорій Комишин був іменований Єпископом Станіславським. 19 червня того ж року Митрополит Андрей Шептицький, Перемиський Владика Костянтин Чехович і Архієпископ вірменського обряду Йосиф Теодорович довершили інсталяцію новопризначеного Владики в Станіславській кафедрі.

Владика Хомишин очолив Станиславівську єпархію відразу після Андрея Шептицького, і слід особливо наголосити, що це була гідна заміна.

Владика Григорій писав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити». Владика Григорій Хомишин усе своє життя керувався цим заповітом.

На початку своєї діяльності новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священиків, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків щоб ті з більшою любов’ю поставилися до пасторальних завдань та місійних викликів часу. Він почав відвідувати парафії, організовувати в них тижневі а деколи і двотижневі місії, коли він сам часто проповідував та сповідав.

Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. За стараннями Владики уряд асигнував фонди на утримання духовної семінарії в Станіславі, і 1907 року її нарешті було відкрито. Єпархіальна семінарія стала справжнім осередком духовної та наукової освіти для українців. Таким чином почала здійснюватися мрія Владики – виховати нове духовенство під своїм безпосереднім доглядом.

Одночасно Єпископ Григорій дбав про розвиток монаших Чинів і Згромаджень та допомагав їм матеріально. Так, в липні 1909 року, єпископська капітула (дорадчий орган при єпископові, що складається з священиків) віддала дім з фундації інж. Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) на власність Сестер Василіянок, які заснували там інститут для дівчат, початкову школу й учительську семінарію. З допомогою Владики Сестри вибудували на тій площі праве крило нового будинку, де примістилися монастир і названі установи.

У 1920-х роках Єпископ Григорій Хомишин запросив до Станіслава монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористів). Владика надав їм парохію (парафію) на передмісті Гірка і вибудував каплицю й приміщення на вул. Голуховського (тепер – Чорновола). Владика Григорій дбав про монастирі не лише Станіслава, але й усієї єпархії. Так, за його допомогою побудовано дім Сестер Служебниць в Микуличині. Мріяв також підняти з руїни історичний монастир Манявський Скит, але Друга світова війна перешкодила цьому. А загалом про розвиток монаших чинів у єпархії свідчить таке порівняння. У час, коли Владика Григорій 1904 року став Єпископом в Станіславській дієцезії (єпархії) були один чоловічий монастир і чотири жіночих, то у 1935 році їх було відповідно сім і тридцять чотири.

Будучи Станіславським єпископом Владика Григорій дбав не лише про розвиток і добробут церков та монастирів, а й про розвиток освіти населення краю, виділяючи чималі кошти на розвиток шкіл та сільських читалень. Владика пильно тримав у полі зору розвиток мирянських організацій, дитячих захоронків, шкіл, католицьких видавництв і преси. З його ініціативи, 1927 року у контексті Католицької Акції, було засновано “Українську Католицьку Організацію”, яку 1931 року переіменовано на товариство „Українська Народна Обнова”. 1935 року створив товариство „Скала”, яке вело активну діяльність по зміцненню католицької віри та проти Радянської влади і комуністичних ідей. Організував на місцях “приходські читальні”. Також постали католицькі газети „Правда” і „Нова Зоря” тираж яких становив, відповідно, 25 і 1.5 тисяч екземплярів. Часопис „Нова зоря” був заснований наприкінці 1925 року, згодом став друкованим органом Української Католицької Організації – Української Національної Обнови. Перше його число побачило світ 7 січня 1926 року. І хоча газета виходила у Львові, її духовним натхненником був Єпископ Станіславський Григорій Хомишин. Крім того, з метою поширення релігії та заохочення до читання, матеріально підтримував інші станіславські часописи.

Єпископ Григорій Хомишин залишив після себе велику інтелектуальну богословську спадщину, матеріалізовану в книгах, періодиці та більш ніж тридцяти пастирських листах і посланнях.

1910 року Владика видав „Пастирський лист про часте і щоденне св. Причастя”, а в 1912 році опублікував працю „Про Найсвятішу Євхаристію”.

Вже після Першої світової війни, 1920 року, опублікував книгу „Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа// Підручник для священиків”. Книга була настільки популярною серед духовенства і вірних, що отримала назву „Червона Книжка”. У цій праці Владика Григорій подає богословські основи почитання Пресвятого Серця Христового та Пресвятої Євхаристії, а також різні форми цього почитання: молебні, акафісти, Свята Година, нічні чування з адорацією тощо.

Другою фундаментальною працею Владики Григорія є його книга „Парафіяльна Місія”, яка на правах рукопису з’явилися друком у трьох томах перед Другою світовою війною, а у 1999 році перевидана одним томом в Івано-Франківському єпархіальному видавництві „Нова Зоря”. „Парафіяльна Місія” є цінною пасторальною працею, актуальною і для наших часів, про що свідчить великий попит на неї серед сучасного молодого духовенства.

Своїми проповідями і видавничою діяльністю сприяв не тільки духовному збагаченню віруючих, а й піднесенню їх національної свідомості.

Він, як мало хто з тодішніх провідників українського народу виразно бачив як переваги, так і недоліки української нації, яка тоді ще формувалася. Непохитною була віра владики Григорія Хомишина в незмінну опіку Божого Провидіння над рідним народом та нашою землею. Він завжди підкреслював, що є гордим з того що він – українець та завжди молився за Україну і її народ. Це часто доводило до конфліктів з польською владою.

Попри всі свої численні душпастирські харизми, Владика був ще й дбайливим і талановитим господарем. Єпархіальне Товариство Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії під натхненням Владики закупило дві площі в Станіславі, на одній з яких вибудував фешенебельне приміщення, де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині – готель „Дністер” та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців). Здаючи це приміщення в оренду, єпархія отримувала поважні прибутки для своїх потреб. Мала Єпископська консисторія (судово-адміністративна колегія при єпископі) і дві чотириповерхові кам’яниці в місті, які також забезпечували її доходи. Був Владика Григорій, спільно з Митрополитом Андреєм, одним з фундаторів Земельного Банку Іпотечного, поважної фінансової установи, яка дбала про розвиток українського підприємництва і капіталу. У зв’язку з цим єпархія часто брала кредити з цього банку, які спрямовувалися на будову церков, шкіл, захоронків, закупівлю землі і лісу.

В бурхливі роки національно-визвольної революції на Україні після перенесення Національної Ради Західно-Української Народної Республіки зі Львова до Станіслава надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ, виховання солдат в національному дусі.

Під час польської окупації він вперше, на Зелені Свята, попровадив процесію на могили Січових Стрільців, за що мав великі неприємності від влади.

Актуальною у час видання (1932 р.) і до сьогодні залишається публіцистичний нарис Єпископа Григорія Хомишина „Українська Проблєма”, який сповнений мудрим і пророчим словом Архіпастиря на переломі історичної долі України між двома світовими війнами.

В міжвоєнний період вів активну пропаганду проти більшовиків, за що пізніше і був покараний ними. Єпископа Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Цілу ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташувалося НКВС, і тільки над ранком відвезли додому.

Влітку 1941 року, на загальноміському мітингу в Станіславові, Владика першим офіційно привітав Акт відновлення Української Держави.

Владика Григорій всіляко домагався об’єднання представників різних релігійних напрямів, що на той час, було дуже прогресивним явищем не лише для України, а й для всього світу.

З початком Другої світової війни та разом з тим і масового винищення єврейського народу Єпископ звернувся до німецької влади з проханням не порушувати шосту Заповідь Божу („Не вбивай”), зокрема, не винищувати євреїв, відкрито виступив перед громадянами Станіслава з закликом допомагати їм і захищати від фашистів. За це Преосвященний Владика був заарештований і жорстоко побитий німцями.

За спогадами о. Петра Герилюк-Купчинського:

Коли під час війни німці нищили жидів, Владика у катедрі виголосив рішучу проповідь із закликом: „Не убий! Кров невинна кличе о пімсту до неба…” За це гестапо його арештувало. Преосв. Григорія не було цілий день, і аж десь близько 9-ї години вечора Владика Іван Лятишевський умовив гестапівців відпустити Кир Григорія… “

15 квітня 1945 року Владику Григорія вдруге заарештовано радянською владою, майже одночасно з усіма Владиками греко-католицької Церкви (більшість греко-католицьких єпископів, на чолі з митрополитом Й. Сліпим було заарештовано ще 11 квітня 1945 року).

Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:

“Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11 години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові, оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу, розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВД на допит.”

Після 11 допитів (з 21 квітня до 9 травня 1945 р.) 10 травня 1945 року Кир Григорію пред’явлено звинувачення, в якому, зокрема, констатовано:

„ХОМИШИН Григорій Лукич, звинувачується у тому, що він, будучи єпископом греко-католицької церкви в Станіславській і Тернопільській областях, з моменту встановлення Радянської влади, проводив активну антирадянську агітацію, зводив наклепи на Радянську владу та її політику, будучи агентом Ватикану, вживав активних заходів на відрив українського народу від російського народу, намагаючись розповсюдити вплив католицької віри на територію Радянського Союзу… Після визволення Західної України від німецьких окупантів, продовжував проводити антирадянську діяльність, вів тверду лінію зміцнення уніатської греко-католицької церкви і розповсюдження її впливу на Схід.”

Останній допит Єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 р. Він тривав з 21год. До 23 год. 40 хв.

По те, за якими методами проводились допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей, свідчить про те, що до звинуваченого швидше всього застосовувались фізичні засоби впливу. Мова протоколів також свідчить, що допити відбувалися в атмосфері фізичного і психічного терору.

21 грудня 1945 року Єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ до лікарні Лук’янівської тюрми. А 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.

Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:

“Слідчий сам розповів мені, як він вбив Владику. „Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?” Владика, як завше, відповів рішуче: „Виступав і буду виступати”. „Ви виступали проти комсомолу?” – „Виступав і буду виступати”. „Ви поборювали радянську владу?” – „Поборював і буду поборювати!”. Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Його забрали в тюремну лікарню Лук’янівку, де він невдовзі помер. “

Місце поховання Єпископа Григорія Хомишина не встановлене. Найімовірніше, тіло поховане на Лук’янівському цвинтарі, який знаходиться недалеко однойменної в’язниці. За іншою, також правдоподібною версією, воно могло бути похованим в урочищі „Биківня” на околиці Києва – відомому місці страти десятків тисяч жертв сталінського режиму.

Сім останніх місяців життя Єпископа Хомишина докладно описані на 390 сторінках у кримінальній справі, яка тепер зберігається в Архіві Служби Безпеки України в Києві. Ці факти виразно свідчать про мучеництво цього великого Визнавця Христового. 

Джерело.

Історія у фотографіях. Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993.

Боївка УПА, зліва шостий – Духович, «Марян», із с. Крилоса Галицького району, районний провідник СБ, загинув у 1950р. у с. Бережниці на Івано-Франківщині

Боївка УПА із с. Пістиня Косівського району на Івано-Франківщині, внизу другий зліва – Петро Лукач, «Степ»

Українські підпільники із с. Посіча Хустського району на Закарпатті; перший зліва – Володимир Рев’юк, 1928 р.н., член ОУН юнацтва (1943), в УПА пішов разом з батьком Іваном, «Ясем», «Раупшіцом», воював у складі куреня В. Андрусяка, в якому батько був зв’язковим, батько загинув 1946 р., син – у 1947 році.

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua

Підготував Величко Лев.

25 березня 1880р. народився Базильський Гаврило Макарович генерал - хорунжий Армії УНР.

Походив з селян села Соколівка Уманського повіту Київської губернії. Склав іспити на звання однорічника у Золочівській гімназії (Харківська губернія).

В 1900 році вступив на військову службу до 175-го піхотного Батуринського полку. В 1905-му закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом, вийшов підпоручиком до 200-го піхотного резервового Іжорського полку (під Санкт-Петербургом). У 1911 році був переведений до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам’янець-Подільський, згодом — Умань).

З початком Першої світової війни був переведений до 258-го піхотного Кишинівського полку, командував ротою. Під час боїв був контужений та поранений. З 1917 року — командир полку, отримав звання полковника.

За Першу світову війну нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю, солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою, всіма бойовими орденами до Святого Володимира ІІІ ступеня з мечами та биндою. Мав блискучі атестації начальства.

У 1917 році став ініціатором українського військового руху у 65-й піхотній дивізії, до складу якої входив 258-й Кишинівський полк. Влітку організував український курінь у складі свого полку, в кінці 1917 року українізував дивізію та у березні 1918 року передав її у розпорядження української військової влади, вивівши з Румунського фронту до Умані (до місця формування у 1914 році).

До червня 1918 року — виконувач обов’язків начальника 65-ї піхотної дивізії Армії Української Держави. З 10 липня 1918 року — командир 42-го (згодом 32-го) пішого Сумського полку 11-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З грудня 1918 року — начальник 11-ї пішої кадрової дивізії.

З 11 червня 1919 року — начальник 8-ї Запорізької дивізії. У грудні 1919 року був інтернований поляками.

У травні-липні 1920 року — командувач Запасових військ Армії УНР, що були переформовані у 1-шу Кулеметну дивізію, був начальником цієї дивізії. З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий. З 12 жовтня 1920 року — начальник 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

Помер 17 жовтня 1937 року та похований у місті Каліш (Польща).

https://www.istpravda.com.ua

Цей день в історії Прикарпаття 25 березня.

На фото Ілля́ Фе́дорович Кокору́дз (1 серпня 1857р., Яворів — 1933 , Львів ) — український

галицький педагог , професор , спричинився до розвитку української школи, дійсний член

Наукового Товариства ім. Шевченка , товариства «Просвіта». Вікіпедія.

******

25 березня 1893 р. у Станиславові провели чотири шевченківські концерти. Один із них відбувся в «Руській Бесіді» 25 березня 1893 р. Його організувала станиславівська філія «Просвіти» за участю селян із навколишніх сіл. Професор І.Кокорудз прочитав лекцію про Шевченка, хор із Княгинина співав шевченківські та патріотичні пісні, Л. Гузар декламував «Наймичку» та інші твори Кобзаря.

25 березня 1903 р. молодь середніх шкіл Станиславова у залі товариства ім. Монюшка влаштувала шевченківський концерт.

25 березня 1919 р. із Станіслава до Бухареста виїхала дипломатична місія під проводом д-ра Степана Витвицького для переговорів із румунським керівництвом.

25 березня 1918 р. – Німеччина та Австро-Угорщина підписали Конвенцію про поділ території України на дві зони впливу – австрійську та німецьку.

25 березня – 15 квітня 1919 р., Станіславів – Третя сесія Української національної ради ЗУНР.

25 березня – 4 квітня 1921 р., Прага – українські викладачі та студенти з Прикарпатської України та Східної Галичини (Домбчевський, Є. Слабченко, К. Паньківський та С. Панчак) взяли участь у Всесвітньому студентському конгресі.

25 березня 1999 р. – в автомобільній катастрофі загинув відомий політичний діяч, народний депутат, голова Народного руху України В’ячеслав Чорновіл.

http://gk-press.if.ua/x19832/

25 березня 1999 р. загинув український політик В'ячеслав Максимович Чорновіл.

фотл.http://www.zhu.edu.ua.

Загинув на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль—Золотоноша в автокатастрофі Вважають його загибель політичним убивством, розслідування якого не завершене й досі.

25 березня 1990 рік. Мітинг у Хусті (Закарпатська область), де проходило засідання великої ради Народного руху України. На фото гасло: «Геть комуністичну імперію – Совітський Союз»

24 березня 1947р. на Закарпатті московити оточили й захопили монастир Василіян на Чернечій Горі біля Мукачева.

*****

Дня 22 березня 1947 р., пізно вночі, НКВД покликало до міського комітету головного настоятеля закарпатських василіян – о. Антонія Мондика та місцевого ігумена – о. Івана Сатмарія і домагались, щоб в імені всіх закарпатських ченців підписали заяву про перехід на православ’я. Вони ж однозначно заявили, що того ніколи не зроблять. Коли ж ніякі намови, обіцянки та погрози не помогли, то десь над ранком їх відпустили.

Два дні згодом, саме під час вечері, Чернечу гору зі всіх сторон облягли моторизовані відділи тяжко озброєної міліції. До їдальні ввійшло кілька агентів НКВД і ще раз домагалися від вже згаданих настоятелів підписати заяву про перехід на православ’я, бо інакше монастир буде зліквідований а всіх монахів вивезуть до концентраційних таборів. Як о. Мондик, так і о. Сатмарій ще раз рішуче заявили, що того ніколи не зроблять, хоч би їм довелось і вмерти. Коли ж командир НКВД казав відокремити настоятелів від решти монахів, о. Сатмарій ще встиг був до них промовити: «Нехай кожен з вас так поступить, як йому підкаже його власне сумління!» На те згаданий командир приступав до кожного монаха зосібна і намовляв їх, щоб рятували своє життя та підписали заяву про перехід на православ’я. Однак кожен з них переконано відмовився. Тоді усіх монахів, числом 32-ох, посадили до трьох вантажних авт і в супроводі озброєної міліції вивезли до Святомихайлівського монастиря в Імстичеві, Іршавського району, а Святомиколаївський монастир на Чернечіг горі передали православним. 

Зайнявши Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, православні монахи негайно взялись до бібліотеки і спалили аскетич­ні твори та книжки релігійного змісту католицьких авторів. Ще того ж року, Святомиколаївський монастир передали православним монахиням. Їхнім духовним настоятелем став архімандрит Василій Пронин. І саме йому облвиконком поручив упорядкувати розкинену монастирську бібліотеку й архів. На основі списків арх. Пронина обласний комітет літом 1953 р. наказав вивезти й передати монастирську бібліотеку Ужгородському державному університету, а ввесь архівний матеріял перенести до обласного архіву в Берегові. Святимоколаївський монастир посідав також багатющу скарбницю давніх церковних пам’яток і реліквій. Теж і їх вивезено й приміщено у Краєзнавчому музею в Ужгороді.

Тим-то Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева перестав фігурувати як культурний осередок закарпатських українців, а для греко-католиків від 1947 р. перестав бути їхнім релігійним і культурним центром.

Джерело. https://osbm.org.ua/index.php/home-page/davni-monastyri/mukachivskyi-monastyr

Цей день в історії УПА - 24 березня.

Фото. Зліва – сотенний Дмитро Білінчук, «Хмара» та курінний Юліян Матвіїв, «Недобитий», обидва потрапили в руки ворога, розстріляні 24 червня 1953 року у Лук’янівській тюрмі в Києві.

1943 рік

Чотири сотні УПА (до 200 бійців) атакували німецький концтабір Осада Креховецька (нині Нова Українка) на Рівненщині. Знищені 52 німецьких і польських охоронців на чолі з комендантом, звільнені всі в’язні (близько 180 осіб), захоплено майже 200 гвинтівок і автоматів. В бою загинули двоє повстанців.

Загін УПА вступив у бій із німцями в селі Соснове на Рівненщині.

1944 рік

У селі Підбережжя на Станіславщині озброєні сокирами люди звільнили заарештованого поліцією підпільника.

1945 рік

У селі Трибоківці на Львівщині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.

1946 рік

Під час облави загонів МВД у селі Любеля на Львівщині загинули 6 повстанців, ще четверо захоплені в полон.

Сотня «Переслави» УПА-Захід біля села Порудно на Львівщині знищили лейтенанта і 7 військових опергрупи МВД, що проводили облаву.

Захоплений у полон у селі Тарнавка на Дрогобиччині станичний ОУН «Гайдамака» на допиті підірвав гранатою себе і трьох військових МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Рогізно на Львівщині. Вчинивши збройний опір, застрелились двоє підпільників.

1947 рік

У селі Селиська на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД.

Рій сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Іспас на Станіславщині знищив дільничного і військового МВД.

1948 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Біличі та Ковиничі на Дрогобиччині загинули референт Українського Червоного Хреста «Віра» і один підпільник.

У селі Прошова на Тернопільщині повстанці знищили радянського активіста і спалили сільраду.

Опергрупа МВД влаштувала засідку в селі Залокоть на Дрогобиччині, однак декілька повстанців змогли прорватися, знищивши військового і ще двох поранивши.

1949 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Йосиповичі, Літиня і Лукавиця на Дрогобиччині загинули 7 повстанців, у тому числі станичний ОУН Василь Бучковський.

У селі Помітно на Львівщині підпільники поранили голову сільради.

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Зарічне на Дрогобиччині загинув станичний Павало Шевчук – «Коваль».

1953 рік

У сутичці з опергрупою МГБ у селі Дзятковичі на Рівненщині загинули районний провідник «Матвій» і ще один повстанець.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

Український націоналістичний рух на Закарпатті у 1938-39 роках.

Фото. Командир Організації народної оборони «Карпатська Січ» Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року.

(https://zakarpatpost.net)

Зі зміною геополітичної ситуації в Європі для ОУН важливого значення набуло Закарпаття. Ще у листопаді 1937 р. Євген Коновалець скликав нараду Проводу українських націоналістів (далі – ПУН) стосовно подальшої політики ОУН у Закарпатті («Мюнхенська конференція»). Вважаючи, що цей регіон у майбутньому зможе відіграти вагому політичну та військово-стратегічну роль у боротьбі проти Польщі та СРСР, Провідник ОУН запропонував створити Окремий штаб ПУН для справ Закарпаття. Структура утвореного у Відні в лютому 1938 р. штабу об'єднувала два профільні сектори: політичний, до якого належали Рікор Ярий – «Карпат» (відповідав за зовнішню політику), Ярослав Барановський – «Борис», Микола Сціборський – «Органський», Омелян Сеник – «Канцлер» (займались організаційними справами та внутрішньою політикою), Орест Чемеринський – «Оршан» (завідував пресою та інформаційною діяльністю), та військовий сектор, у якому працювали Михайло Колодзінський – «Генерал», ген. Михайло Капустянський – «Низола», ген. Віктор Курманович – «Торк», полк. Роман Сушко – «Сич», п/полк. Володимир Колосовський (1).

У вересні 1938 р. Польща підтвердила в переговорах свою підтримку Угорщини в домаганнях приєднати Закарпаття. Зі сторони Німеччини також чинився тиск щоб ці країни офіційно висунули територіальні претензії до Чехословаччини – Польща на Тєшинську область і Угорщина – південну частину Словаччини і Закарпаття, що згодом було здійснено. Обидва агресори були зацікавлені у встановлені спільного польсько-угорського кордону .

1 жовтня 1938 р. угорський прем'єр-міністр Імреді доручив керувати підготовкою диверсійних акцій у Закарпатті Міклошу Козмі та полковнику Генерального штабу Сандору Гомлоку; з польського боку керівником став майор Фелікс Анкерстейн.

У ході операції під кодовою назвою «Лом» (“Lom”) планувалося нищити комунікації, здійснювати напади на осередки чехословацької жандармерії та прикордонної охорони, пропагувати серед мешканців Закарпаття приєднання краю до Угорщини й розповсюджувати листівки. Участь в операції брали групи бойовиків, яких вербували серед членів польської Спілки стрільців у Львові, Стрию, Станіславові, серед офіцерів і рядових регулярної армії, цивільних осіб. У с. Розлуч на Турківщині створено основну базу для навчання й відпочинку близько 150 бойовиків (2).

Також польська влада постійно зверталась до чехословацького уряду з нотами протесту, домагаючись припинення діяльності українських націоналістів, вказувала на наявність у керівництві Карпатської Січі емігрантів-галичан та вимагала повернути їх до Польщі. Польський уряд, називаючи цих осіб, наполягав, що їхні дії, схвалені урядом Карпатської України в Хусті, мають відверто антипольський характер; проте часто таких осіб взагалі не існувало або про них подавали неправдиву інформацію. Польща попереджала чехословацьку сторону: якщо ситуація не зміниться, це вплине на їхні подальші взаємини (3).

28 грудня 1938 р. Президія уряду Карпатської України звернулася до Міністерства зовнішніх справ Чехословаччини з проханням надіслати тексти всіх польських нот німецькому та італійському урядам, щоб привернути увагу цих держав до польських зазіхань на Закарпаття. У зверненні також було подано огляд польських терористичних акцій у краї від 23 жовтня до 28 листопада 1938 р. з описом збитків, завданих містам, селам та населенню. Польська влада була піддана критиці за агресивні плани щодо Карпатської України, за дипломатичний тиск на неї через звинувачення в антипольській пропаганді (4).

Бачучи наростаючу небезпеку для Закарпаття на загальному з'їзді Першої української центральної народної ради в Ужгороді (1110 делегатів), який відбувся 4 вересня 1938 р., було створено парамілітарну організацію – Українську національну оборону (УНО). Її головою обрано Василя Івановчика, заступником голови та організаційним референтом – Івана Рогача, генеральним секретарем – Степана Росоху. Внаслідок реорганізації 17 вересня головою УНО став С. Росоха, В. Івановчик – організаційним референтом, І. Рогач – заступником голови, Василь Деха – секретарем, Андрій Гелетка – скарбником. До Військового штабу ввійшли: полковники Микола Аркас і Гнат Стефанів (шеф штабу), Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, Юрій Станинець, Василь Щадей, Лука Ченток, сотн. Клименко (5).

Загальна кількість членів УНО сягнула однієї тисячі осіб, вони утворили міцну мережу по всьому Закарпатті. Організація займалась державною безпекою, особистою охороною прем'єр-міністра та міністрів автономного уряду, охороною державного майна, обороною населення краю від нападів угорських та польських терористів. Зі семінаристів та гімназистів було сформовано два більш-менш боєздатних відділи УНО. Згодом їх звели в 1-шу чоту під командуванням полк. Михайла Колодзінського – «Гузара». Саме цим відділам 10 листопада 1938 р. було доручено евакуювати державні структури автономного уряду Карпатської України з Ужгорода до нової столиці – Хуста й убезпечити їх від нападів угорських терористів. Проте запобігати регулярним диверсійно-саботажним нападам, які організовували угорські й польські спецслужби (здійснили, щоправда без успіху, терористичні замахи на С. Росоху та полк. Миколу Аркаса), та знешкоджувати бойовиків вдавалося не завжди – насамперед через військову непрофесійність УНО (6).

Головними ініціаторами створення 9 листопада 1938 р. збройних сил Карпатської України – Організації народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС) – виступили Володимир Забавський, Рубинович, Олександр Блистів – «Гайдамака», Степан Пап – «Пугач» і Євген Кульчицький – «Гут» (автор статуту ОНОКС, який 10 листопада 1938 р. затвердив міністр внутрішніх справ Карпатської України Юліан Ревай).

Комендантом Січі на пропозицію С. Папа – «Пугача» було обрано Дмитра Климпуша, до складу Головної команди (ГК) Січі ввійшли: І. Роман – заступник голови з організаційних та господарсько-фінансових справ, І. Рогач – генеральний писар та начальник секретаріату, С. Росоха – референт преси, інформації та ідеологічно-політичного виховання і зв'язковий старшина з урядом Карпатської України (7).

Організаційну структуру та ідеологічну основу КС було закладено 4 грудня 1938 р. в Хусті на Першому з'їзді Карпатської Січі. За майбутню програму розвитку й діяльності організації було взято доповідь Степана Росохи «Творім збройні сили народу». У ній акцентувалось на суворій дисципліні та національній ідейності в служінні нації та державі. КС розглядалась як оборонна суспільна організація і, водночас, націоналістичний рух, покликаний до боротьби з найзапеклішими ворогами – комуністичною доктриною і мадярофілами.

Визначалося такі умови для широкого розгалуження структур Карпатської Січі: залучення нових членів; розбудова господарсько-фінансової бази та зв'язку; навчання і військовий вишкіл членів; чітка реалізація поставлених завдань. Підкреслювалося, що найважливішою сферою діяльності КС повинні бути військовий та ідеологічний вишкіл січовиків і всього здатного до оборони населення Закарпаття. КС мала стати організацією тотального характеру й охопити найважливіші ланки державного та національного життя закарпатських українців (8).

В ОУН існували два різні підходи до оцінки подій на Закарпатті, засновані на протилежних баченнях тактики визвольного руху. Аналізуючи документи та спогади учасників тих процесів, можна, з одного боку, простежити позицію ПУН, що намагався одержати підтримку Німеччини, а з іншого – позицію членів КЕ ОУН ЗУЗ, котрі виступали за революційний, збройний шлях здобуття державності.

Другий з'їзд Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 р. зібрав близько 10 тис. січовиків, він мав на меті підбити підсумки роботи організації. У загальній доповіді Івана Рогача, який наголошував на великій історичній ролі Карпатської України для національного державницького руху, пролунав заклик до безкомпромісної боротьби, який підтримав офіційний представник ПУН ген. Віктор Курманович. Цього ж дня відбувся з'їзд усіх окружних та районних командантів Карпатської Січі в приміщенні «Січової Гостинниці», де були присутні прем'єр-міністр Августин Волошин, міністр Юліан Ревай, німецький консул у Хусті Г. Гофман, представники ПУН ген. В. Курманович та Я. Барановський. На цьому ж засіданні було виголошено доповіді програмного характеру: Степана Росохи «Ідеологічні підстави Карпатської Січі», пор. Григорія Барабаша – «Петра Чорного» «Військові завдання Карпатської Січі», пор. Івана Кедюлича «ОНОКС та її політичні завдання». Саме за ініціативи Зенона Коссака в Хусті було проведено Другий січовий з'їзд і офіційно закріплено тісний зв'язок між ОУН та КС.

Диверсійно-терористична діяльність (пошкодження ліній сполучень і шляхів, убивства місцевих чиновників та вояків чеської армії та КС) угорських та польських відділів в Карпатської України в жовтні 1938 – лютому 1939 р. мала на меті дестабілізувати ситуацію в регіоні, підготовити до приєднання Закарпаття до складу Угорщини, послабити владу прем'єр-міністра Августина Волошина та поширити антиукраїнську пропаганду.

Керівником угорських військових частин був підполковник Хомлок. Наприкінці жовтня 1938 р. чисельність угорських терористів була 6 тис. (18 батальйонів по 300 вояків). У м. Кішварди підготовлено спецвідділ «С» з 300 осіб на чолі з капітаном Валеріаном для диверсійно-саботажної діяльності. Перший напад угорські терористи здійснили відділом у 450 осіб 6 жовтня 1938 р., але вони були повністю розбиті. З цього відділу змогли вийти з оточення 70-80 бойовиків. Вже 12 жовтня на завдання було знову відіслано біля 800 терористів. В період 6-24 жовтня 1938 р. диверсійні групи з 10 осіб виконали 11 саботажних рейдів.

У свою чергу польські військові під командуванням майора Харашкевича з 7 жовтня до початку грудня 1938 р. здійснювали активні терористичні дії проти Карпатської України. Для спеціальної саботажно-диверсійної діяльності було створено партизанські групи «Новий» та «Адам» з базуванням у містах Стрий і Сянки. На загал було підготовлено 560 диверсантів та організовано 17 партизанських ватаг чисельністю 15-30 терористів. Для інтенсивнішої співпраці в угорському Генштабі діяла спецгрупа польських офіцерів на чолі з п/полк. Скшидлевським. Поляки-терористи знищили 13 мостів, водогінну вежу, центральне телефонне відділення та будинок пошти, у 27 місцях пошкоджено телефонні лінії (9).

У листопаді 1938 р. Військовий штаб Карпатської Січі створив розвідувальний відділ (відомий також під назвами «другий відділ», «служба безпеки», «секретний відділ»). Його керівником призначили чот. Євгена Врецьону – «Остапа Волянського», заступниками – Романа Мировича – «Чубатого» та Євгена Кульчицького – «Гута». Кількість осіб в особовому складі відділу змінювалась залежно від обставин та етапу діяльності. Періодично там працювали Є. Стахів – «Павлюк», С. Новаківський, Р. Мостиський, І. Бутковський – «Гуцул», Я. Гайвас – «Камінь» та інші члени ОУН.

Окрім збору розвідувальної інформації, відділ розвідки здійснював контррозвідувальну та оперативно-слідчу діяльність: перевіряв та реєстрував нових членів Карпатської Січі; виявляв угорську та польську агентуру в місцевих органах влади Карпатської України і підрозділах КС; вів слідчі допити полонених диверсантів і терористів; викривав плани диверсійно-терористичних операцій на території Закарпаття та запобігав їм. Відділ розвідки організовував групи розвідників під керівництвом коменданта Карпатської Січі у м. Торуні Степана Гинилевича, які збирали розвідувальну інформацію в прикордонній смузі. Також вони здобували відомості про скупчення угорських військ на кордонах Карпатської України та про плани чехословацького військового контингенту в регіоні . На середину лютого 1939 р. відділи КС брали участь в 22 боях з угорськими і польськими терористами, в яких були розбиті групи Йозефа Према, Ернеста Берзевітці. На загал було полонено 24 старшини, 62 підстаршини і понад 200 рядових терористів. У м. Великому Бичкові на 25 лютого 1939 р. було ув'язнено 345 угорських терористів (10).

Під час численних перевірок членів Карпатської Січі вдалось викрити засланого для підривної діяльності польського агента. В ході допитів він повідомив інформацію про розташування на ЗУЗ диверсійних та військово-тренувальних таборів, які вербували людей та організовували терористичні групи для нападів і саботажних акцій на території Карпатської України; прізвища польських офіцерів, причетних до підготовки операції «Лом»; список таємних агентів польської поліції на Закарпатті.

Через інших агентів вдалося також дізнатися про заходи Польщі щодо збройного вторгнення в Карпатську Україну. Опрацювавши усі протоколи допитів полонених і розвідувальні звіти, керівництво Військового штабу КС вирішило перевірити інформацію, зібрану військовим відділом (11).

До середини грудня 1938 р. вдалося виконати значний обсяг роботи зі збору інформації у Львові, Самборі, Турці, Сяноці, Лавочному, Делятині та інших містах Західної України. Оунівці під керівництвом Я. Гайваса (оргреферент КЕ ОУН на ЗУЗ) підтвердили значну частину відомостей, уже здобутих на Закарпатті, а також зібрали нові. На польсько-чехословацькому кордоні було виявлено польську спеціальну військову групу під кодовою назвою «Карпати», яка займалася підготовкою до спільної з угорськими військами окупації Закарпаття. Окрім того, викрито мережу польських молодіжних парамілітарних організацій, які активно вербували та вишколювали терористів для діяльності в Карпатській Україні. Одну частину зібраних відомостей переправив у Хуст до розвідувального відділу КС Роман Шухевич, а другу, яку віз Ярослав Гайвас, передати не вдалося через те, що 19 грудня його заарештувала польська поліція (12).

Загальне командування військами Карпатської Січі під час оборони від угорського вторгнення 15-19 березня взяв на себе М. Колодзінський – «Гузар», якому активно допомагав його ад'ютант З. Коссак – «Тарнавський». Новий комендант наказав провести загальну мобілізацію до КС. Тим часом ген. Прхала проголосив незрозумілий нейтралітет чеських військ та відмовився передавати зброю січовикам. Увечері 15 березня до Хуста прибув спеціальний посол угорського уряду, який передав президенту Карпатської України А. Волошину вимогу мирно відмовитися від влади на Закарпатті. Зі свого боку, німецький консул порадив членам Головної команди Січі капітулювати, мотивуючи це тим, що в умовах, коли на окупацію Карпатської України погодились Німеччина та Італія, будь-який спротив є марним. За свідченнями очевидців, у відповідь полк. М. Колодзінський сказав: « У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи! » (13).

Після бою на Красному Полі 16 березня Колодзінський наказав спалити архів Головної команди Карпатської Січі, організував евакуацію поранених та безпечний виїзд президента й уряду з території Карпатської України. Він планував разом із З. Коссаком перейти в Карпати і, спираючись на підтримку національно свідомого населення, організувати партизанську боротьбу проти окупантів. Однак здійснити це їм не судилось: невдовзі їх затримав угорський військовий підрозділ, і 19 березня вони, разом із іншими 15 січовиками, були розстріляні в Солотвинських шахтах (14).

16 березня угорські війська практично зайняли основні населені пункти – Рахів, Солотвино та Великий Бичків. У таких обставинах командири КС Р. Шухевич і Г. Барабаш намагалися зв'язатись із хустською групою Карпатської Січі, яка у складі старшин полк. Колодзінського, полк. Філоновича, сот. Тацинця, хор. І. Бутковського – «Гуцула», пор. Сулятицького і чот. Є. Врецьони – «Волянського» відступала у гори. Але дві групи Карпатської Січі були повністю відокремлені одна від одної угорськими військами. Тож Р. Шухевич разом з іншими січовиками відступив у Румунію. 19 березня румунська влада передала Угорщині 273 січовиків і 10 старшин, серед яких шестеро осіб були членами Генерального штабу (15).

Майже чота січовиків під командуванням Івана Бутковського – «Гуцула» 16 березня вела жорстокі бої з частинами угорської армії під Хустом, прикриваючи відхід підрозділів Карпатської Січі та Генерального штабу на чолі з М. Колодзінським. Під час відступу цього підрозділу до нього поступово приєднувалися розпорошені січовики і таким чином було сформовано нову сотню. Вона намагалася об'єднатися з бойовою групою М. Колодзінського, але, зустрівши опір ворожих військ, повернула на Тячів. Провівши бій, січовики через річку Тису перейшли до Румунії. Однак румунські прикордонники видали українських вояків угорським військам, і більшість із них опинились у концтаборах (16).

За даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада заарештувала та ув'язнила понад 1500 січовиків (7.)

16 березня 1939 р. в ході боїв у напрямку м. Хуста угорські військовики розстріляли групу дівчат (переважно санітарок) із «Жіночої Січі».

17 березня 1939 р захоплених галичан-січовиків 7-8 колонами по 70-80 осіб угорські жандарми привели їх на Верецький перевал. Польські військовики й прикордонники спочатку розмістили військовополонених у казармах, а 18 березня відвели їх уздовж лінії новоутвореного кордону ліворуч і праворуч на 1-2 кілометри і розстріляли над селами Нова Розтока і Верб'яж та між Петросовцею, Жупанами й Лазами сучасного Воловецького району Закарпатської області.

Інші групи, близько 230 вояків, розстріляно праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу місцевої долини. Загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, становить 500-600 осіб (18).

Члени ОУН взяли активну участь у формуванні та подальшому розвитку Карпатської Січі. Однак, перебуваючи в керівництві Військового штабу вони не змогли перетворити мілітарну організацію в регулярну армію. Заходами ОУН на ЗУЗ та при допомозі ПУН можна було вирішити питання організації боєздатних, добре укомплектованих і споряджених збройних сил Карпатської України в 1938-39 рр. Проте позиція ПУН стосовно масового переходу польсько-чехословацького кордону, орієнтація на Німеччину обмеження військових ініціатив оунівців на Закарпатті, мінімальна участь у військовому вишколі вояків Карпатської Січі не дали змоги реалізувати задум.

19 березня Карпатська Україна припинила організований військовий спротив угорській окупації. Члени ОУН С. Росоха, М. Крупа, О Ворохта створювали в карпатських горах повстанські загони, які діяли між Великим Бичковим та Раховим. Зв'язок і координацію між окремими групами повстанців і Проводом ОУН у Хусті виконували Микола Петрук та Федір Хімчук. Невдовзі, з огляду на важкі умови партизанської боротьби, із повстанських загонів було звільнено молодих семінаристів, гімназистів і тих, хто бажав повернутись додому або не походив із Закарпаття.

Через зв'язкових командир повстанського загону С. Росоха отримав наказ від Проводу ОУН у Хусті про своє відкликання та виїзд закордон для іншої роботи. Після його від'їзду командування загоном перейшло до О. Ворохти. Активно проти встановлення угорської влади діяв повстанський загін у Волівській окрузі під командуванням відомого місцевого члена ОУН пор. Федора Тацинця – «Крота» й О. Тарасюка.. Після того як угорська влада оголосила амністію всім учасникам збройної боротьби, Ф. Тацинець повернувся до рідного села Келечина, де був заарештований і розстріляний. Повстанська боротьба окремими партизанськими загонами проти окупаційної влади в гірських районах Закарпаття тривала до середини травня 1939 р. (14).

Угорська окупаційна влада за національну діяльність репресувала біля 5 тисяч закарпатців. У боях за незалежність Карпатської України загинуло декілька сотень оунівців, чимало було розстріляно угорськими та польськими військами після завершення окупації Закарпаття, ще більше потрапило до угорських концтаборів і польських тюрем. Можна погодитися з думкою провідного діяча ОУН Ярослава Стецька, що « Карпатська Україна вчинила перший спротив в Європі, щоб збройною рукою зупинити «нове порядкування» Європи Німеччиною, це був перший стріл у «нову Європу» Гітлера!» 

автор: Посівнич Микола.опубліковано Степан Гринчишин 

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/politika/ukraienskijnacionalisticnijruhnazakarpattiu1938-39rokahavtorposivnicmikola

24 березня 1989р. у Львові відбувся перший політичний страйк в Україні.

У Львові вперше в Україні за радянських часів відбувся політичний страйк. Організовували акцію члени Української Гельсінської спілки. Це відбулося 24 березня 1989 року.

Перші політичні акції, альтернативні комуністичній партії, почали активно з'являтися в Україні у другій половині 80-ї рр. Комуністична ідеологія втрачала владу і підтримку серед громадян Радянського Союзу, а, відтак, посилилася і політична активність людей. В Україні ці процеси відбувалися із сильною національною забарвленістю.

Навесні 1989 р. Українська Гельсінська спілка, що утворилася роком раніше на базі правозахисної організації Українська Гельсінська група, організувала у галицькій столиці перший страйк з політичними вимогами. Його учасники вперше вголос заявили про необхідність розбудови самостійної української держави, нехай навіть на конфедеративних засадах.

Одним з організаторів акції був Олег Вітович - легендарна постать Львівщини. А вже на демонстрацію, присвячену 1 травня, львів'яни вперше вийшли на вулиці з жовто-блакитними прапорами. Настрої протестів ширилися українськими теренами настільки швидко, що вже через кілька місяців страйки охопили Донбас і всю Україну. Розпад СРСР був неминучим.

https://m.gazeta.ua/articles/life/_vpershe-v-ukrayini-vidbuvsya-politichnij-strajk/827905

Публікується вперше. Документ: Закерзоння (З архіву Львів'янина Степана Гуцула.)

Ліквідаційна комісія у селищі Брюховичі, що неподалік Львова, виявила несподівану пропажу: кудись зникла недобудована школа.

******

Як розповів заступник міського голови обласного центру Любомир Зубач, школу на чотири поверхи... списали.

«Мало того — доручили якійсь громадській організації провести демонтаж будівлі начебто через її аварійність. І передали ще 3,46 гектара землі, на якій мала бути школа, в постійне користування», — повідомив Любомир Зубач.

Це чудова лісова ділянка у престижному місці — тут курортна зона, сотка землі дуже дорога. Комісія вилучила всі документи, щоб з’ясувати деталі майже детективної історії. Як виявили громадські активісти, на престижній ділянці у мальовничому місці планують звести житлове містечко. Забудовники вже закликали інвесторів вкладати кошти в квартири посеред лісу.

Богдан КУШНІР

http://www.golos.com.ua/article/343583

24 березня 1897 р. у м. Рівному народився Іван Прохорович Липовецький, сотник Армії Української Народної Республіки, редактор і видавець.

Навчався в Київському комерційному інституті. В 1916-му мобілізований на фронт, служив у 83-й артилерійській бригаді. Закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917).

З кінця 1919-го служив у Корпусі Січових стрільців Армії Української Народної Республіки, у 1920-му – в 6-й Січовій дивізії (командир кінної сотні). Входив до редколегії часопису «Український стрілець», керував дивізійною друкарнею.

У 1923-му емігрував до Варшави, пізніше мешкав у Західній Німеччині, Канаді. Член редколегії журналу «На чужині», видавав часописи «Наше життя», «Юні друзі», «Господарсько-кооперативний часопис», «Дороговказ» та інші.

В часи Другої світової війни служив в Українській національній армії, перебував у таборах для інтернованих в Аугсбурзі та Ляймгаймі.

Полковник Іван Липовецький на панахиді за вояками Армії Української Народної Республіки в Сент-Кетеринс (Канада).

*****

Очолював Союз колишніх вояків-українців у Канаді (1959-1970). Був головою Українського національно-державного союзу. Нагороджений Воєнним Хрестом (1960), отримав звання підполковника.

Помер 30 грудня 1975-го у Торонто (Канада).

Підготував Сергій Горобець.