Символічна могила воїнам УСС та УПА с. Зарваниця
*****
Помер 12 січня 1971, м. Нью-Йорк (США).Джерело.https://teren.in.ua/2020/04/21/21-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
середа, 21 квітня 2021 р.
11 (або 21) квітня 1597р. у Варшаві після тортур страчений Северин Наливайко - Український Козацький отаман.
Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорізькими козаками (1594, 1595) Наливайко очолив повстання проти польської шляхти, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом та іншими містами. Водночас на Вкраїні діяв загін повсталих запорожців під керівництвом Григорія Лободи і Матвія Шаули. Об'єднанню загонів перешкоджала недовіра, з якою запорожці ставилися до Наливайка після повстання К.Косинського.
У кінці 1595 року польський уряд доручив гетьманові Станіславу Жолкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою Наливайко у квітні 1596 року об'єднав своє військо із запорожцями на чолі з Шаулою. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя.
Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання і 28 травня (7 червня) 1596 року видала їх Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський вирізав більшість козаків. Після страшних тортур Наливайка було страчено у Варшаві. Польські кати розтрощили кістки рук і ніг Северина, а тоді поклали в полу статую мідного бика і розвели під ним велике багаття, щоб запекти Наливайка заживо. В античній Греції така страта вважалася найжорстокішої і була неофіційно під забороною.
Пів Варшави з польської знаттю зібралося щоб бачити страту козацького ватажка та послухати його крики та благання помилувати, але польський натовп був розчарований. Северин замість долаючи величезний біль почав співати жартівливих пісень глузуючи з короля та його посіпак.
Своїм катам він кричав що б вони підкинули ще дров бо він зовсім змерз. Хоч тіло Северина Наливайки було скалічено проте ніщо не могли зламати його козацький дух. Дії повстанців Северина Наливайка в Білорусії описуються Баркулабівським літописом. Після мученицької смерті поляки ще кілька десятиліть називали всіх православних українців наливайками.
Про Наливайка складали багато народних дум. Як народного героя його не раз згадував Т. Г. Шевченко у своїх творах. Російський поет-декабрист К. Ф. Рилєєв написав поему «Наливайко». Український письменник Іван Ле написав історичний роман «Наливайко». 1986–1992 рр. видатний український поет і письменник-шістдесятник Микола Вінграновський також написав роман «Наливайко».
Український письменник Кулаковський В. М. написав історичний роман «Северин Наливайко» (1998).
Українська поетеса Л. Костенко написала історичний роман у віршах «Маруся Чурай», там є такі рядки про Наливайка:
Був молодий і гарний був на вроду,
І жив і вмер, як личить козаку.
За те, що він боровся за свободу,
Його спалили в мідному бику.
26 січня 1998 року Національним Банком України була випущена пам'ятна срібна монета номіналом 20 гривень із серії «Герої козацької доби» присвячена пам'яті Северина Наливайка. Вічна шана славному сину українського народу!
Джерело.
Книга Сергій Леп'явко "Козацькі війни..." то наукова монографічна робота, одна з найкращіх книг з історії українського козацтва 90-х років в Україні. Дана стаття науково-популярна для широкого загалу, історичні факти і дати в ній достовірні.
Сторінка фейсбук:
Дмитро Воронський. Історія українського козацтва.
Цей день в історії УПА — 21 квітня.
*******
1944 рік
Біля урочища Гурби на Рівненщині розпочався бій військової округи «Богун» УПА-Північ та з’єднання УПА-Південь (разом із місцевими селянами до 5000 бійців) проти п’яти бригад НКВД і деяких частин Червоної армії (всього 30 тисяч військових), яких підтримали полк кінноти, авіація, бронепоїзди і 15 легких танків. Бій тривав 5 днів.
1945 рік
Чота УПА-Захід біля села Сілець на Львівщині роззброїла бійців винищувального батальйону, що охороняли лісопильний завод.
1946 рік
Під час зіткнення з загоном МВД у райцентрі Красне на Львівщині загинув станичний ОУН Степан Яворський – «Журавель».
У селі Броди на Волині повстанці роззброїли винищувальний батальйон. Здобуто 2 кулемети та інше озброєння.
1947 рік
Відділ УПА-Захід біля села Тисів на Станіславщині знищив кількох воїнів МВД, що влаштували засідку в лісі.
У сутичці з загоном МВД у селі Головецьке на Дрогобиччині загинув один підпільник.
У райцентрі Борщів на Тернопільщині повстанці знищили начальника міського гарнізону МВД.
1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Озеряни на Тернопільщині. Троє підпільників вчинили збройний опір і застрелились останнім патронами.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Кавчий Кут, Орів, Хитар і Яворів на Дрогобиччині загинули 9 повстанців, у тому числі надрайонний референт ОУН Ярослав Чекас – «Гайдамака».
1949 рік
У селі Пархач на Львівщині підпільники спалили хату голови колгоспу.
У сутичках із загонами МВД у селах Верхнє Синьовидне та Гвоздець на Дрогобиччині загинули станичний ОУН «Нічний», станична жіночої сітки Юлія Мицик-Диміцька – «Зарічна» та ще троє повстанців.
1950 рік
Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі П’ятничани на Дрогобиччині загинув кур’єр Степан Степанків – «Корінь».
1952 рік
У сутичці з загоном МГБ на хуторі Грабський на Львівщині загинули двоє повстанців.
Під час облави опергрупа МГБ у селі Новиця на Станіславщині захопила районного провідника ОУН Іллю Василіва – «Гамалію» (пізніше засуджений до розстрілу).
Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
21 квітня 1972р. у Лондоні відбувся судовий процес над Українськими студентами: Б. Цямриною, Б. Левицьким, В. Гуменюком та І.Осичко, яких обвинувачували у спробі підпалу московитського посольства в столиці Великої Британії в річницю смерті дисидентки Алли Горської.
*****
21 квітня у 1972 році, британське правосуддя винесло судовий вирок чотирьом українським студентам за звинуваченням у спробі підпалу радянського посольства у Лондоні. Розгляд справи тягнувся багато місяців. На лаві підсудних опинилися 19-літня Ірина Осичко, 23-літній Богдан Каприця, 23-літній Володимир Гуменюк та 21-річний Богдан Левицький.
Акцію патріотів було приурочено до чергової річниці смерті дисидентки Алли Горської. З цією метою студенти виготовили саморобну вибухівку. Серед цілей для атаки розглядали також будівлю готелю, де зупинялися радянські дипломати.
Гучна справа викликала неабиякий інтерес громадськості. За перебігом подій слідкували усі лондонські газети. Тож невдала спроба акції все одно змогла вчергове привернути увагу західного світу до українського питання.
У результаті трьох студентів засуджено до 12 місяців в'язниці з умовним припиненням на три роки, студентку Осичко як неповнолітню - 6 місяців за таких же умов.
****
Для збільшення натисніть на зображення.
21 квітня 1923р. у Бережанах помер Старух Тимотей Михайлович - суспільно-політичний діяч, публіцист, редактор.
Джерело.1.https://teren.in.ua/2020/04/21/21-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
Газета «Український Прапор» писала: «В похоронному обряді було 7 священиків. Співали гімназійний[8] хор і великий селянський хор із Слободи Золотої. Домовину зложено між зелень та вінки на великого господарського воза, запряженого у три пари білих круторогих волів. Безліч вінків — а між ними звертав увагу великий терновий вінок з червоною лентою „Мученикові за народ — Слободяни“… Заплакала Українська земля Галича, насипаючи свіжу могилу одному з найкращих своїх синів. Та пам'ять діл визначного трибуна перейде з роду в рід».
*****
ТИМОТЕЙ МИХАЙЛОВИЧ СТАРУХ
27 лютого 1860 року у селі Бережниці Сяноцького воєводства народився Тимотей Михайлович Старух – український суспільно-політичний діяч, публіцист, редактор. Його батько був заможним селянином послом до Галицького сейму 1-го скликання. У сім’ї було 14 дітей. Початкову освіту хлопець здобув у місцевого дідича, де навчався разом з його дітьми.
20-річного хлопця 1880 року призвали в армію, призначили до 2-го полку князя Шварценберґа. Під час служби (1880-1883) вивчив німецьку мову, багато читав, спілкувався з віденцями. Після звільнення не захотів бути у рідному селі, тому вступив на службу до жандармерії. У 1884-1896 роках служив жандармом на постерунку в Усті-Зеленому, начальником постерунків у Нараєві, Підгайцях, Делятині, Бурштині, Козові, Бурштині, Бережанах.
Через постійні переслідування Тимотей Михайлович закинув державну службу, повернувся до улюбленої господарки, осів у Слободі Золотій Бережанського округу (нині – Козівський район), одружився з вродливою дочкою Топольницького – економа дідицького фільварку.
З приходом Тимотея Старуха для Слободи Золотої почалася нова доба в освітньому і політичному житті краю. Він став членом управи читальні ім. Качковського, і вже через 1 рік, під його впливом, селяни її «розв'язали», замість неї було утворено читальню «Просвіти». Читальня «Просвіти», заснована Т. Старухом, об'єднувала навколо себе 132 просвітян, мала 205 книг, сюди постійно надходили львівські патріотичні видання, діяв хор, аматорський гурток.
Тимотей Старух зумів організувати навколо себе селян, власним коштом заклав фундамент споруди читальні, очолив «комітет будови». З новою силою розгорнув політичну діяльність у 1907 році під час виборів до австрійського парламенту. Як результат, він був обраний послом.
1910 року вперше в австрійському парламенті була виголошена промова українською мовою; створено «Український клюб», що об'єднав у парламенті галицьких послів. Очільником став Тимотей Старух. Брав безпосередню участь в організації українського стрілецтва на теренах Бережанського повіту. 1911 р. став послом до Крайового сейму у м. Львові, 1913 р. – переобраний послом до парламенту Австро-Угорщини. Т. Старух був одним із найактивніших українських послів, меценатом українського студентства та преси.
З початком Першої світової війни родина Старухів переїхала у рідне село Бережницю Вижну, згодом повернулися до Бережан. 15 червня 1915 року Тимотея й сина Миколу заарештували, повезли до Сибіру.
Після повернення в Україну 1917 р. Тимотей Старух брав участь у Всеукраїнському з'їзді (м. Київ), 1918–1919 рр. – комісар (ЗУНР) міста Бережани. Він був головою Ширшої повітової Ради у Бережанах за часів існування ЗУНР. У січні 1919 року на Трудовому Конгресі України в Києві Тимотея Старуха обрано заступником голови Конгресу.
Після тяжкої хвороби 21 квітня 1923 року серце українського суспільно-політичного діяча зупинилося назавжди у м. Бережани. Його поховано на Бережанському цвинтарі.
Родина Старухів глибоко пошанована у Бережанському краї: за заслуги перед бережанцями Тимотею Старуху надано ім'я почесного громадянина міста Бережани, одну з вулиць міста названо вулицею Родини Старухів, засновано щорічну премію Тимотея та Ярослава Старухів – у галузі літератури, за громадсько-просвітницьку діяльність.
Джерело.2.http://berezhanymrada.gov.ua/index.php/viddil-kultury-turyzmu-ta-relihii/novyny-viddilu-kultury/898-tymotei-mykhailovych-starukh
Від покоління до покоління несеться спомин про село Городиловичі - знищене поляками під час операції "Вісла".
*****
Це село знищили під час операції «Вісла» у 1946 році. І лише у 1996-ому на місці спаленого населеного пункту побудували меморіальний комплекс, встановили 68 хрестів, які символізують стерті з лиця землі села Холмщини. На місці, де стояла церква, збудoвана каплиця, поряд з нею – символічна могила борцям за волю України. На ній викарбувана пам’ятна таблиця на честь начальника штабу групи УПА «Південь» Василя Процюка («Кропиви»), вихідця з Городилович. Поряд з могилою хрестами позначили усі села, які були знищені поляками під час операції «Вісла» та карателями з органів КГБ. Читаємо: Городиловичі, Печигори, Гора, Клюсів, Безеїв, Маджарки, Іваньки, Корків, Павловичі, Переводів, Ворохта, Будинин та інші. І ось на дзвіниці озвався віднайдений дзвін, поряд відновили криницю. Зарослий лісом, зберігся колишній цвинтар. Прокладено доріжки біля каплиці та символічної могили.
За доброю традицією, у неділю, 25 червня, на місці знищених Городилович зібралися люди, щоб разом з колишніми жителями цього села згадати про його трагедію та трагедію інших сплюндрованих і знищених сіл в Забузькій зоні Сокальщини. Спочатку о. Орест Рубель відслужив Святкову Літургію з нагоди cвята Співстраждання Пресвятої Богородиці та посвятив воду у криниці.
о. Орест під час проповіді звернувся до присутніх із словами:
– Кожного року сюди з’їжджаються люди з різних куточків світу, щоб розділити разом з нами горе і радість. Радість, бо маємо свято, а горе – бо так багато пролилося крові, так багато людей не дожили до сьогоднішніх днів. Ми щиро дякуємо Господу Богу, що дає нам нагоду зустрітися тут, в Городиловичах, під мирним небом, для молитви. Ми зійшлися докупи, обнімаємося, цілуємося, а наші вояки в цей же час рахують секунди і хвилини, щоб куля їх не зачепила. Ми їм дякуємо за те, що обороняють нашу Батьківщину, і також нині згадуємо тих, хто боровся за волю, за свободу України. Нині аж не віриться, що колись на цьому місці було село, тут бігали, сміялися діти, а сьогодні сюди приїжджають старенькі бабусі, дідусі.
А далі священик відправив панахиду за тими мешканцями села, які відійшли у вічність, за вояками УПА, які тут полягли та освятив могили на старому цвинтарі.
Священик Орест Рубель передав вітання усім присутнім від сина Василя Процюка «Кропиви» – Миколи, котрий мешкає у Києві і через певні обставини цьогоріч не зміг приїхати.
*****
Для збільшення натисніть на зображення.
(Від себе додам! Мало дуже мало тої "юні"....взагалі нема....)
Юлія СОРОЧУК.
Фото автора.
Автор Голос з-над Бугу - 5 Вересня, 2017 р.
https://golosznadbugu.com
21 квітня 1944 р.– в урочищі Гурби на Рівненщині розпочалася битва південної групи УПА-Північ “Богун”.
Меморіал в урочищі Гурби.
21 квітня 1944 р.– в урочищі Гурби на Рівненщині розпочалася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника – “Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь із військами НКВД. Вона тривала до 25 квітня й стала однією із найбільших битв УПА. Загальна кількість повстанців разом із місцевими мешканцями, які до них приєдналися, становила близько 5 тисяч. Південна група УПА мала 2 батареї гармат та кілька мінометних ланок.
У середині квітня 1944 року основні сили Української повстанської армії розділив німецько-радянський фронт. Частина УПА під керівництвом Юрія Шухевича була розташована на території, окупованій нацистами, а друга частина під командуванням керівника УПА-Південь Василя Кука – на території під радянською окупацією. Найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці боялися повторення радянських репресій 1939–1941 років.
Бій відбувся під час переходу частин УПА через німецько-радянські фронти й охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. У битві брали участь відділ південної групи УПА-Північ (військова округа «Богун» під командуванням Петра Олійника — «Енея») та з’єднання УПА-Південь (під командуванням Василя Кука — «Леміша»).
До бойових дій під Гурбами призвели замах вояків УПА на командуючого 1-м Українським фронтом Миколу Ватутіна, внаслідок якого він помер, а також спроби українських повстанців зірвати мобілізацію населення західних регіонів України до лав Червоної армії, про що свідчать численні атаки на потяги із новобранцями та на призовні пункти.
У відповідь НКВД почало широкомасштабні каральні операції проти УПА.
21 квітня 1944 р. енкаведисти оточили весь комплекс кременецьких лісів, у яких зосередилось біля 5000 повстанців, що належали до різних підрозділів УПА-Північ та УПА-Південь, а також мобілізованих селян із навколишніх сіл Гурби та Антонівці. Бойові відділи УПA нараховували не більше 3500-4000 вояків.
Сили внутрішніх військ НКВД, за повідомленням УПА, були в декілька разів більшими. До складу цього угрупування входили 4 бригади внутрішніх військ НКВД, полк кінноти, 15 легких танків, до того ж використовувалась авіація (три літаки з 6-го штурмового авіаполку НКВД), бронепоїзд, залучалися фронтові частини. Перед військами НКВД стояло завдання повністю оточити й знищити південну групу УПА, очистити місцеві ліси від повстанців.
Командування УПА наказало зайняти оборону в гурбенському лісі куреням Олександра Степчука (Сторчана), Івана Сала (Мамая), Семена Котика (Докса, Вира), Андрія Трачука (Бувалого), Івана Золотнюка (Довбенка), а також Яструба, Непитайла, Залізняка та окремим сотням Панька, Андрія, чоті Чорногорки й відділу охорони штабу під командуванням Гармаша і готуватись до прориву з оточення.
Проти радянських військ, згуртуваних переважно на лінії Шепетівка — Рівне — Збараж, уранці 21 квітня вояки УПА почали рити шанці та вкопувати гармати. Було розгорнуто польовий шпиталь.
Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Найбільше військових радянське командування сконцентрувало в районі села Антонівці. Наступ відбувався з різних боків, мобільні повстанські загони відступали та наносили несподівані удари з флангів, а тому війська НКВД зазнавали значних втрат, проте їм вдалося взяти повстанців в оточення.
За наказом командування УПА війська повстанців перегрупувалися в лісах неподалік с. Гурби, у селах Святе, Мощаниця, Чернява, Грановець та на Медвежій горі. Першу лінію оборони займали відділи командира Мамая (по лінії р. Понура – с. Замишівка), Докса (Мощаниця – Чернява – Святе), Яструба, Сторчана та кілька інших загонів особливого призначення (лінія Святе – Мости – Грановець – Гурби). Другу лінію оборони займали загони Довбенка, Бувалого і Непитайла. Резерв становили відділи командира Панька, Залізняка, Чорногорки й Андрія. Згідно зі звітами до повстанського штабу під час зіткнень 23 квітня війська НКВД втратили 250 осіб убитими. Втрати повстанців становили 39 осіб убитими й 30 пораненими. Перевага НКВД була значною у живій силі та зброї.
У ніч із 23 на 24 квітня повстанці знову перегрупувалися та окопалися. Після артобстрілу війська НКВД спробували захопити позиції повстанців, однак марно. Друга атака із залученням танків також була невдалою, але загони УПА-Північ понесли втрати, зокрема, курінь Ясена, відділ Яструба, а за ним і курінь Залізняка змушені були відступити.
24 квітня, о 6-й ранку, командування НКВД розпочало генеральний наступ на позиції УПА. Повстанські ресурси були вкрай обмежені, тому командування УПА ухвалило рішення йти на прорив. Легкопоранені бійці з розформованого польового шпиталю долучилися до бойових загонів. Важкопоранених повстанців разом із цивільним населенням вирішили кількома групами переправити через лінію фронту. Три сотні з різних куренів озброїлися гарматами, щоб відвернути на себе увагу НКВД.
Вранці 25 квітня повстанці трьома групами з боєм почали прориватися із оточення в районі села Буща. Із «гурбенського котла» зуміли вирватися всі курені УПА – майже три тисячі бійців. Значних втрат зазнали курені Мамая та Довбенка (самого Мамая було вбито). Курені Довбенка та Бувалого відійшли в суразькі ліси, курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів ―
Шепетівка, а відділи Ясеня та Докса відступили у напрямку Клеваня.
Згідно з офіційною доповідною НКВД, було знищено близько 2 тисяч повстанців і 25 німців, а також заарештовано 65 німецьких солдат і офіцерів, які допомагали упівцям. У доповідній до втрат УПА НКВД зарахував і цивільне населення, розстріляне за допомогу повстанцям. Керівник бою під Гурбами генерал УПА Василь Кук у спогадах зазначив, що УПА втратила не більше 100 людей, а вбили повстанці 900 радянських солдатів і ще стільки ж поранили.
Леся Бондарук
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua
Василів Ілля – «Гамалія» - районний провідник підпілля ОУН Калущини.
19 липня 1943 року мобілізований в дивізію «Галичина». Разом з Ільком до дивізії із с. Новиця пішли Сметанський (Чиканський) Петро, Соловей Любомир (попав в полон), Коник Іван (або Микола); з Калуша – Рудчак Михайло; Дуда Ілля з с. Верхня.
Новобранців привезли у Польщу, біля містечка Коханська у військовий табір «Гайделагер». Всіх обмундирували, озброїли карабінами і навчали військової справи.
Восени 1943 року забрали до школи підстаршин, де проходив 4-и місячний курс навчання. Після закінчення навчання був призначений командиром відділення, а згодом помічником командира взводу. На початку літа 1944 року відправили на фронт в район м. Броди. Приблизно через два тижні почалися бої з радянською армією. Під час бою Ілля був легко поранений в груди. Частина дивізії здійснила прорив двох ліній оборони радянських військ і частково вийшла з оточення. Серед тих солдатів був і Василів Ілля. Не бажаючи йти на лікування до німецького госпіталю, він пробирається додому на Калущину. В лісовому масиві між с. Чертіж Журавненського району та Збора Войнилівського району Ілля з кількома колишніми «дивізійниками» зустріли стрільців із сотні «Ромка». Вони запропонували їм вступити в сотню УПА. Ілля дав згоду і в кінці липня 1944 року був прийнятий до сотні рядовим стрільцем, на озброєння дали карабін і сотенний «Ромко» (Роман Мончаківський –С.Л) присвоїв псевдо «Гамалія». Після переходу сотнею фронту мали великий бій у Болохівському лісі із військами НКВД. Восени (вересень – С.Л.)відбулася реорганізація відділів УПА і сотню «Заграва» під командою сотенного «Ромка» було включено до куреня «Промінь» під командою курінного «Журавля» (Ярослав Юсип – С.Л.) (туди входили ще сотня «Журавлів» та «Ясьміня»). Згодом на базі сотні «Заграва» створено курінь, курінним призначено «Ромка» (наказ Ч.7 від 19.11.44 р. командира ТВ «Маґура» поручника «Хмеля»). До куреня увійшла сотня «Снігурі» під командою сотенного «Яструба». «Гамалію» в сотні «Яструба» призначили командувати роєм і одночасно заступати при необхідності чотового.
До листопада 1944 року сотня «Яструба» проходила вишкіл. 11 листопада 1944 року сотня за квартирувала в с. Тростянець Долинського району. Опівдні стрільці сотні були вимушені прийняти бій з радянськими солдатами. Бій тривав до вечора. Повстанці втратили 8 стрільців і 12 було ранених, а ворог лишив на полі бою близько 100 солдат. Під прикриттям ночі сотня відірвалась від переслідувачів і рейдом пішла в Галицький район. Там, 17 листопада, біля с. Селище в лісі звели ще один бій з радянськими військами. Цей бій тривав більше як пів дня і закінчився з настанням ночі. Курінь поніс великі втрати. Для зручності маневрування курінь був розділений на сотні. Залишки сотні «Яструба» рейдували Галицьким і Войнилівським районами. Наприкінці 1944 року повстанський відділ «Яструба», який заквартирував у с. Цвітова Войнилівського району змушений був приймати бій з радянськими військами. Після цього сотенний «Яструб» приймає рішення розпустити стрільців по домівках на зимівлю, а командирів, включаючи ройових, залишити як кістяк відділу і продовжувати спільно діяти. В січні 1945 року «Гамалію» призначили в сотню «Вітрогони» під командою сотенного «Тютюнника» (Андрій Марійчин – С.Л.), де спочатку був ройовим, а згодом став чотовим. Зимою 1945 року сотня «Тютюнника» разом із сотнею «Середного» здійснила напад на районний центр Войнилів. Метою нападу було знищити гарнізон МҐБ та звільнити арештованих в’язнів. Вислід бою був невдалим, оскільки звільнити в’язнів не вдалось. Райвідділ МҐБ був повідомлений про напад і завчасно підготувався до бою. Від березня 1945 року і до кінця року виконував обов’язки чотового у сотні «Тютюнника». В січні 1946 року «Гамалію» перевели до сотні «Летуни» під командою сотенного «Середного», в якій перебував до травня 1946 року. В травні «Гамалія» разом із двома стрільцями («Нечай» і невідомий) відбились від сотні «Середного». Вони разом переховувались до осені по селах Войнилівського району. У вересні «Гамалія» повернувся до с. Новиця, де сконтактував з «Ігорем» (Кецман Михайло, станичний с. Берлоги, загинув 6.03.1949 року – С.Л.) і «Соколом» (Рижак Микола, охоронець кущового проводу ОУН, загинув 28.06.1948 р. – С.Л.). Всі троє діяли протягом року до вересня 1947 року. В цей час Ілля сконтактував з «Степаном» (Мицак Микола, загинув 4.03.1948 р. – С.Л.), який входив до проводу ОУН Перегінського району (ймовірно, певний час виконував обов’язки провідника). Він організував зустріч 20 вересня «Гамалії» з референтом пропаганди Калуського надрайонного проводу ОУН «Олегом».
Останній призначив «Гамалію» референтом пропаганди Перегінського районного проводу ОУН.
Склад Перегінського районного проводу ОУН станом на осінь 1947 року був наступний: «Клим» (Наконечний Іван – С.Л) – провідник, переведений в інший район, після нього став «Сокіл» (Іванцівський Іван – С.Л.), а після загибелі «Сокола», 12 березня 1948 року, керівником став «Перемога» (Юрків Дмитро – С.Л.).
Референтом СБ на той час був «Улан» (Іван Сеньків – С.Л.), вбитий на початку 1949 року, на його місце став «Остап» (Петрів Дмитро (Василь) – С.Л.), вбитий 1.03.1951 року в с. Рівня.
Референт пропаганди «Гамалія» виконував ці обов’язки до червня 1949 року. Протягом цього часу здійснював також пропагандивні виступи перед жителями сіл Завій, Берлоги, Новиця, Грабівка. Відбувалось це переважно по неділях, після того як відправилось богослужіння в церкві, на церковних подвір’ях, або поряд з ними. Восени та зимою виступи проходили перед людьми, які приходили до якогось господаря на толоку (лущили кукурудзу чи виконували іншу сільськогосподарську роботу).
На початку 1948 року в охороні у нього були підпільники «Стефко» і «Сокіл», а восени 1948 року функції охоронців виконували «Галайда», «Орлик», «Кобзар»
У кінці липня 1949 року «Шум» - Стельмах Роман, (зловлений у листопаді 1951 р., пішов на співпрацю з МҐБ – С.Л), надрайонний провідник ОУН Калущини, призначив «Гамалію» провідником ОУН Калуського районного проводу ОУН.
В серпні 1949 року «Гамалія» разом із своїм охоронцем «Нестором» (Сондей Василь – С.Л.) йде в гірську місцевість, де надрайонний провідник «Шум» організував 5-ти денний вишкіл по лінії СБ для районних провідників. Вишкіл проводив окружний референт СБ Калуської округи «Сторож», який заступив на цьому посту «Дениса» (Яцківа Богдана, вбитого 6.03.1949 р. у с. Сваричів – С.Л). На вишкіл прибули надрайонний референт СБ Калущини «Аркас» (Мельник Роман – С.Л.), провідник Перегінського районного проводу ОУН «Перемога», референт СБ Рожнятівського району «Муха» і з ним «Максим» (Король Микола). На вишколі розповідали про методи ведення слідства, про роботу органів МҐБ, про роботу агентури МҐБ та методи боротьби з нею.
Референтом СБ Калуського району у 1949-50 роках був «Орлик» (Петровський Василь, вбитий 22.12.1950 р. – С.Л.).
На цьому посту перебував до моменту захоплення органами МҐБ – 22 квітня 1952 року. За період керівництва районним проводом здійснював організацію роботи низових ланок ОУН, по лінії пропаганди – здійснював контроль і скеровував роботу низових ланок у напрямку покращення якості пропаганди серед населення та учасників підпілля, по лінії СБ – здійснював контроль за діяльністю референтури, а саме, боротьба проти агентури МҐБ, знищення працівників МҐБ, МВД, партійного активу. Про цю всю роботу звітував перед надрайонним проводом ОУН.
Зиму 1951-52 років перебував разом із своїми охоронцями «Баяном» (Яців Михайло – С.Л.) і «Охочим» (Косий Йосиф – С.Л.) у с. Тужилів, а 21квітня (на другий день Великодніх свят) прийшов у с. Новиця для полагодження зв’язку з надрайонним референтом СБ «Аркасом». На пункт зв’язку (у будинку Ялинської Анни – С.Л.)) в день вирішили не йти, а діждатись вечора. Перебували в іншому будинку в с. Новиця, де «Гамалію» з охоронцями виявили солдати МҐБ, які проводили облаву. Підпільникам, які відстрілювались вдалось втекти, але при цьому «Гамалія» був ранений в обидві руки. Йому вдалось відірватись від переслідувачів і сховатись в будинку Нарожняк Василя (в частині села, яка називається «Баня»). Він попросив повідомити «Славка» (Мицак Василя, працював на МҐБ) і «Максима», які переховувались в с. Новиця, щоб допомогли надійно заховатись. Родичі «Славка» про його місце перебування не знали. Дівчина, яка проживала в тому будинку допомогла Ільку перев’язати рани і дала напитись води.
Згодом побачив господаря, якому передав автомат і сумку з документами з проханням заховати. Через кілька годин подвір’я оточили солдати МҐБ і заарештували «Гамалію». Після проведення судового слідства по кримінальній справі, по якій він проходив разом з Королем Миколою, вироком Прикарпатського військового округу від 19 вересня 1952 року, Іллю було засуджено до смертної кари. Вирок виконали 12 грудня 1952 року в тюрмі м. Станіслав.
Р.S. Підготовлено на базі матеріалів кримінальної справи, яка зберігається в архіві Івано-Франківського обласного управління СБУ, а також матеріалів ДГА СБУ м. Київ. Архівні матеріали публікуються вперше.
Автор.Степан Лесів
https://kalusz.io.uа
21 квітня 1948р. у лісі біля с.Озерна Зборівського району в бою з московитами загинули повстанці О. Лесенюк “Круглий”, М. Медвідь “Калинович”, І. Приймак “Данилко”.
Джерело фотографії http://infoprostir.te.ua/?p=156048
*****
Джерело інформації.https://teren.in.ua/2020/04/21/21-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
вівторок, 20 квітня 2021 р.
21 квітня 1945р. народилася Любомира Степанівна Бойцун - архівознавець, публіцист, краєзнавець, член Всеукраїнської спілки краєзнавців України.
Була депутаткою Тернопільської міської ради першого демократичного скликання (1990—1994), входила до складу комісії щодо вивчення діяльності ГКЧП.
Праці:
Упорядниця збірки документів з історії Тернопільщини.
Авторка бібліографічного покажчика «Михайло Паращук», календаря «Тернопіль історичний» (2000), путівника «Завітайте у Тернопіль» (2003), книги «Тернопіль у плині літ: Історико-краєзнавчі замальовки» (2003), численних публікацій на краєзнавчу тематику, зокрема, статей у Тернопільському енциклопедичному словнику.
Померла 6 березня 2015 року похована на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі.
Джерело.https://teren.in.ua/2020/04/21/21-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/ та Вікіпедія.
20 квітня 1891 р. народився Юрій Тютюнник (с. Будище на Черкащині, генерал-хорунжий Армії УНР)
«Нічого не вичитаєш у нього на обличчі, – описував Юрка Тютюнника Юрій Яновський у романі «Чотири шаблі». – Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це – звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок – і ці думки світяться тепер із очей».
Походив із простої селянської родини, онук сестри Тараса Шевченка Ярини по материнській лінії.
Учасник Першої світової війни. Взяв активну участь в українізації частин російської армії. В квітні 1917-го заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка, а за місяць по тому сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з’їзду обраний членом Центральної Ради.
На початку 1918-го почав формувати загони Вільного козацтва на Київщині. На чолі Звенигородського коша (до 20 тисяч вояків) розбив кілька більшовицьких підрозділів. У бою на станції Бобринській розгромив 8-тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.
Як згадував останній: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму… Та інакше було в Звенигородському повіті, де український шовіністичний націоналізм збудував собі кубло у вигляді так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки – перейшла в наступ, чим зробила нам чималу шкоду».
За часів Павла Скоропадського контролював значні території Київщини і Херсонщини. Один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання влітку 1918-го. Був заарештований і засуджений до розстрілу. 14 грудня організував повстання в Лук’янівській в’язниці Києва, завдяки чому опинився на волі. В січні 1919-го розстріляти його хотіли вже бійці Чорноморської дивізії УНР, однак після палкої промови Юрка Тютюнника батальйон перейшов на його бік.
В 1919-му на чолі партизанського штабу отамана Матвія Григор’єва деякий час разом із Червоною армією воював проти денікінців. Весною, уяснивши суть більшовицької політики в Україні («комуни, чрезвичайки і комісари з московської оборки»), підтримав антикомуністичне повстання («Влада радам народу України без комуністів»), перейшов на бік УНР і здійснив багатокілометровий рейд Правобережною Україною.
Командував Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один із ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня.
Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі наприкінці 1920-го. Начальник партизансько-повстанського штабу, що готував загальноукраїнське повстання, командувач повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го). Попри невдачу, готувався до продовження боротьби – намагався відновити повстанську мережу, надсилав агентів у радянську Україну.
«Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше, – писав у листі влітку 1922-го. – Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…».
У 1923-му завдяки спецоперації ГПУ захоплений чекістами. Розстріляний у Москві 20 жовтня 1930-го.
Підготував Сергій Горобець.
Історичні дані про депортацію українців у 1940-1951 рр. (автор: Бадяк Володимир).
Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. – 96 стор.
Вигнання українців із їхніх прадавніх земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що тоді за згодою та підтримкою сталінщини було віддано Польщі на чолі з комуністичними керманичами. Про цю драму знову активізовується мова, як і десять років тому, а Президент України навіть підписав 5 липня відповідний Указ, яким передбачив заходи щодо вшанування та увічнення дати, посилення уваги «до повсякденних потреб виселених етнічних українців».
Зробимо невеликий екскурс в минуле. Найзахідніша гілка українського народу зазнала в роки Другої світової війни та повоєнний час чотирьох (!) депортацій, що ґрунтувалися на різних державних (міждержавних) угодах, мали особливості та різну хроніку.
Першу депортацію пов'язано з реалізацією пакту Ріббентропа-Молотова, внаслідок чого українські землі по ріці Сян («лінія Керзона») було, так би мовити, «визволено» «золотої осені» 1939 року Червоною армією та возз'єднано з Радянською Україною у складі СРСР. Факт відомий та оспіваний радянською історіографією. І не тільки нею...
Проте маловідома постанова ЦК КП(б)У від 3 квітня 1940 року про переміщення людей, що опинилися в новій прикордонній смузі шириною вісімсот метрів. Відселенню підлягало 4870 дворів (це 22 615 осіб), переселенню – 17 342 двори (80 185 осіб). На останніх чекали місця в областях України, звідки було вивезено до Сибіру лютої зими 1940 року польських осадників і німецьких колоністів.
Другу депортацію започатковано угодою від 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян із території УРСР». Договори між СРСР і Польщею 1945 року внесли певні корективи у визначення кордону не на користь України. Зайве говорити про «добровільну взаємну репатріацію» населення, як зазначено в угоді, бо ніхто й ні в кого згоди не питав. Переселяли брутально, по-бандитськи, з численними жертвами.
Досить згадати села Піскоровичі, Пикуличі та Малковичі на Перемишльщині, де сотні людей – від немовлят до стареньких – загинули від польських боївок або викинення з палати перемишльського єпископа Йосафата Коциловського в кріслі на автовантажівку, бо він категорично відмовився виїжджати та агітувати за виїзд парафіян у СРСР. Не будемо докладно заглиблюватися в події та поетапність переселення, про що пишуть дослідники. Скажемо, що від 15 жовтня по серпень 1946 року з Польщі вивезено 483 тисячі українців. Їх переважно оселили у Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Станіславській (тепер Івано-Франківська) та, навіть, південних областях.
Переселено українців із Чехословаччини, в основному, в Закарпаття. Із західного регіону України емігрувало близько 800 тисяч осіб у Польщу, понад 40 тисяч – у Чехословаччину.
Принциповою різницею в цьому переселенні було те, що українців виганяли з рідних, прабатьківських земель, тоді ж поляки, словаки, чехи поверталися на свої історичні батьківщини.
Вигнали не всіх. Понад 220 тисяч українців зуміли залишитися, в тому числі 150-160 тисяч осіб – на своїх етнічних або змішаних українсько-польських землях. Це була форма спротиву депортації, поєднана з організацією самооборони, діями загонів Української Повстанської Армії.
Польська панівна верхівка, успадкувавши від своїх попередників намагання створити моноетнічну Польщу, вирішила скористатися сприятливою ситуацією, аби остаточно «розв'язати українське питання», тобто позбутися українства на підвладних їй землях. Якщо в попередньому випадку робилося це через депортацію українців за межі територіально проголошеної Польської держави, то тепер – у її межах.
Отже, настала третя депортація українців під назвою акція «Вісла». Її ідея виникла ще наприкінці 1946 року, а в січні 1947 року укладено списки українських та змішаних ( українсько-польських) сімей, яких планували розкидати по Польщі. Формальним приводом для її реалізації стало вбивство віце-міністра оборони К. Свєрчевського 28 березня 1947 року, ніби то «бандою українців».
Уникнемо переповідань хроніки розробки уточнень плану акції, що здійснювалася під егідою першого секретаря ЦК ППР В. Гомулки. 17 квітня сформовано оперативну військову групу «Вісла», яка отримала відповідне завдання. 23 квітня дано вказівку про створення для підозрюваних у симпатіях до УПА українців табору в Явожному на базі філії концтабору... Освенцім(!). Окрім газових камер, тут було так само, як і «за німців». У цьому таборі опинилося 3936 осіб, значна кількість яких отримала найвищу міру покарання.
Таємний урядовий документ вказував, що головною метою акції «Вісла» є «асиміляція переселенців у польському середовищі». Вимагалося, щоб означення етнонім «українець» не вживати до цих людей. Від 23 квітня до серпня 1947 року переселено на повернуті Польщі західні та північні землі понад 140 тисяч осіб. Їх – по 2-3 сім"ї – розпорошили серед польського населення з категоричною забороною повертатися назад.
Серед вигнаних був видатний художник-примітивіст лемко Никифор (Єпіфаній) Дровняк (із м. Криниці). Його – глухонімого – тричі вивозили на західні землі і кожний раз він втікав до рідної домівки. Польська влада дала йому спокій тоді, коли їй здалося, що художник зробився ... поляком. Ба, більше: вона подбала, аби на надгробній плиті було написано польською мовою «Нікіфор Крініцкі», а польські фахівці від мистецтва вхопилися його рекламувати як «польскего маляжа» світової слави.
І, нарешті, четверту депортацію проведено в травні-жовтні 1951 року й вона мала ознаки «внутріукраїнські». Про неї якнайменше знають, насамперед українські можновладці, бо не згадують її в урядових указах, а це означає, що ця принижена категорія людей не має права на пільги. А вона є не менш драматичнішою, бо завдала таких же страждань і матеріальних втрат, як і попередникам. Суть депортації в тому, що за польсько-радянською угодою частина земель із природними покладами в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну відійшла до СРСР, натомість Польщі «компенсовано» землями з Нижньо-Устриківського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. З десятків сіл і містечок було вивезено українців в Сталінську (Донецьку), Херсонську, Одеську, Миколаївську області.
Такою, в короткому викладі, є картина української драми в середині XX століття. З падінням радянської імперії про неї почали говорити правду, взялися за порятунок спадщини депортованих на землях у Польщі, що руйнувалися та руйнуються польськими шовіністами, її дослідження, насамперед із ініціативи суспільно-культурних товариств депортованих «Лемківщина», «Надсяння» «Холмщина», «Любачівщина», «Підляшшя».
Проведено низку патріотичних справ, у тому числі традиційні «Лемківські ватри», науково-громадських зібрань, конференцій, опубліковано цінні документальні матеріали, спогади з котрих назвемо «Акція «Вісла»» Є, Місила (польською мовою 1993 р., українською – 1997р.), «Депортація українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя (1944-1947 рр.)» (Львів, 1996), «Депортації» у 3-х т. (Львів, 1996-2002) тощо, в які варто би заглянути, якщо хочеться сказати істину про трагедію співвітчизників, щоб їх наснажити, допомогти, приміром, у будівництві каплиці на місці поховання автора мелодії Державного гімну України о. М. Вербицького в с. Млини, що в Польщі.
опубліковано 15 серп. 2012 р., Степан Гринчишин оновлено 16 серп. 2012 р.
Вибирай – стукач!? або Красноярський край!? (спомини: Деревецького Ярослава).
Автор: Деревецький Ярослав Іванович, народився 12 грудня 1929 р.
в селі Мокряни Великі Мостиського району Львівської області, українець, греко-католик.
Сотні разів я замислювався над тим, якою страшною була більшовицька ненависть до простого народу. Як катували і гнобили фізично, морально людей, переважно невинних. Це я звідав на власному прикладі. Ми, односельчани – Деревецький Я. І. ( 1929 р. н.), Пилип'як В. М. ( 1929 р. н.), Антонів М.
І. (1928 р. н.), Муха Д. А. (1927 р. н.), ЛУЧКО М. М. (1930 р. н.). Палій І. М. ( 1929 р. н.), Міляковська Р. М. ( 1930 р. н.), Антощак К. Г.
( 1927 р. н.) були засуджені фактично за ніщо.
У грудні 1946 р. Катерина Антощак, яка вчилася у школі в Судовій Вишні, поїхала в Мокряни до батьків за продуктами. У неділю вона повернулась. Йдучи сільською дорогою, знайшла листівку. Було холодно, зима. Вона цю листівку поклала в кишеню. У понеділок під час перерви дала нам прочитати цю листівку. Муха прочитав її вголос і повернув дівчині. Закінчилася перерва і ми пішли в клас. Катря поклала листівку в «Краткий курс
ВКП (б)» і забула про неї. У лютому 1947 р. дівчина знову пішла у Мокряни. В цей час у селі була облава; як у нас називали «червона мітла». Затримали Катерину, знайшли у неї листівку, заарештували. А згодом і нас усіх.
За те, що ми прочитали антисовєтську листівку, присудили всім у сумі 43 років ув'язнення. Скільки здоров'я знищено, покалічено нам життя.
Мене заарештували в неділю. Був я тоді в селі. Зі мною взяли Михайла Лучка а перед тим – Антоніва, Муху, Міляковську, Палій.
Били безбожно. До таких катувань могли вдаватись тільки більшовики-нелюди, які не вірили у Бога. За 4 діб я нічого не їв і не пив, а спав може 3-4 години. Слідчі мінялися, питали одно і те ж. 20 березня провели очну ставку з Антощак, а пізніше з Мухою. Товариша я не міг впізнати, бо на обличчі він був чорний як земля. 20 квітня 1947 р. нас відправили до Дрогобича. Почалися нові допити, тортури. Дізнався я, що таке карцер і бокс. Потрапив туди за те, що слідчий казав говорити правду, а я правду говорив, але ця щира моя правда була не такою, яку хотів він почути.
Через два місяці – суд. Ми відмовились від попередніх показань, і заявили, що невинні. Нас повернули знову на слідство, заборонили нам передачі.
Кинули мене в камеру, де було так багато людей, що і яблучку ніде було упасти Почалися нові знущання. Описати все неможливо Нарешті заявили про закінчення слідства. І раптом увечері викликають на «допрос». Вели мене, як я зрозумі, через усю тюрму. Завели до кабінету, і я налякався. Тут нікого нема, а на столі – чого тільки душа забажає. Я став біля дверей. Черговий поруч. Стояли з хвилин 5. Заходить у цивільному, такий вгодований як бугай чолов'яга, і каже мені: «Угощайтесь». Я відмовився. Потім він щось довго писав, а я мовчки сидів на прикованій табуретці. Пізніше він підняв голову і почав мене розпитувати про людей, яких начебто постріляли бандерівці. Я ж про них нічого не знав. Після цього він мені сказав: «Завтра тебе поведуть до суду, я домовлюсь – тебе звільнять, а ти раз у тиждень будеш приходити до Судової Вишні у КГБ і розповідати, що тебе будуть питати». Я категорично відкинув цю пропозицію. Але кагебіст наполягав, повторив тричі те ж саме. Побачив, що силити мене до зради не вдається, викликав підручних катюг. Вони мене так побили, що в камеру завели наглядачі, під руки. Наступного дня виволокли на суд і дали 5 років ув'язнення. Після суду вивезли до Стрия, потім до Львова. Там, у корпусах пересилки, не було місця і близько тисячі в'язнів загнали в подвір'я, огорожене колючим дротом. Під голим небом нас тримали два тижні (холод, голод, дощ). Після цього перевели в 11-й етапний корпус і на початку жовтня 1947 р. завантажили у вагони (телятники) і повезли у Красноярський край, станція Решоти, п/я 235/1. Їхали два місяці. Коли минули Москву, не стало хліба. Дали нам по дві невеличкі купки сухарів аж до Новосибірська. Потім видавали тільки один сухарик на добу. У вагонах було дуже холодно. За час «подорожі» у вагоні померло 25 чоловік.
Коли доставили на місце, дали місяць карантину: люди були сильно виснажені. Після карантину погнали на лісоповал. Мені ледве виповнилося 18 років. Сніг 1-1,5 метра, мороз близько 40 0 . Їжа – 750 г баланди, 20 г вівсяної каші, 850 г хліба. Я недовго ходив на роботу, бо захворів жовтухою. Вийшовши з лікарні та був направлений у напівстаціонар. Весна, літо, страшенний голод. Люди вмирали як мухи. У свої 20 років при середньому зрості я важив 36 кг. У цей важкий час мені подав руку допомоги земляк зі Львова Іван Ілліч Іваницький, який працював завідуючим хліборізкою. Я після хвороби був днювальним. Стоячи в черзі за хлібом, розмовляли між собою, перекинулися кількома українськими словами. Коли підійшла черга, Іваницький сказав. «Земляче, зайди-но сюди». Я дуже здивувався, що він мене до себе кличе. Пішов. Іван Ілліч розпитав мене, за що я сиджу, чи вже довго тут, чи є зі мною наші хлопці? Я йому все розповів. Кожного дня Іваницький давав мені зайвих 2 буханки хліба, яким я ділився зі своїми земляками.
1950 р. мені видали перепустку, стало трохи легше.
Звільнився 20 березня 1952 р. Приїхав у м. Канськ, отримав паспорт і поїхав до сестри в Кемеровську обл. м. Прокопієвськ, куди її вивезли. Побув у неї два тижні і поїхав на Батьківщину. Не дуже солодким застав я життя і тут. Моя мама жила у брата, молодший брат переховувався. У 1949 р. нашу господарку зруйнували.
Мені у прописці відмовили. Сказали поселитися за 101 км від обласного міста.
У 1953 р. нарешті сконав люципер. У той час я був у Дніпродзержинську, думав, що там влаштуюсь на роботу. Цей березневий день запам’ятався на все життя. Пригадую, їхав я у трамваї. Пасажирів було небагато, водій оголосив, що помер Сталін. Люди так гірко заплакали, що я аж здивувався, невже вони такі несвідомі. Були тут старі, інваліди. Я не втримався і голосно вимовив: «Слава Богу, одного ката менше стало». На мене як накинулися, думав поб'ють. На ходу вискочив з трамвая і втік.
З Дніпродзержинська поїхав у Миколаївську область у с. Іванівка Баштанського району. Працював сезон, заробив пшениці, трохи грошей, привіз додому і віддав мамі.
Коли оголосили амністію, мені поміняли паспорт. І я подався до Львова на роботу. Працював водієм трамваю 13 років, потім – на заводах велосипедів та кінескопів. Пізніше перейшов у торгівлю продавцем і заступником завмага. Начальником відділу кадрів плодоовочторгу була Дірябіна, яка наполегливо добивалася мого звільнення з роботи, бо я був суджений. Доводилося стати робітником (формально), а виконувати попередню роботу. Після цього перейшов у Залізничний гастрономторг заввідділом у магазин № 261. Працював також експедитором Львівської міжрайонної універсальної заготзбутбази аж до виходу на пенсію.
опубліковано 25 січ. 2012 р., Степан Гринчишин.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №29. Вокспопулі.
Цей день в історії УПА — 20 квітня.
1944 рік
Відділ УПА атакував загін угорців у селі Сивка на Станіславщині. Ворог втік до райцентру Калуш.
1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Дальнич на Львівщині. У перестрілці знищені 8 військових, ще 4 поранено. Із трьох повстанців один загинув, решта змогли прорватися.
На шляху Татаринів – Підзвіринець на Дрогобиччині повстанці знищили коменданта гарнізону МВД і чотирьох військових.
У сутичці з загоном МВД у селі Куличків на Львівщині загинули двоє підпільників.
У селі Луг на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені командир, його заступник і троє бійців.
Спецгрупа МВД захопила криївку в селі Козина на Львівщині. Двоє підпільників намагалися прорватися через запасний вихід, але загинули в перестрілці.
1947 рік
Сотня «Хорти» УПА-Захід влаштувала засідку на шляху біля села Кропивник на Станіславщині. Знищено трьох військових МВД, спалено легковий автомобіль.
У селі Небилів на Станіславщині повстанці зруйнували телефонну станцію.
Під час облави загону МВД у селі Тершів на Дрогобиччині загинула підпільниця Анна Клебаник.
Чота сотні «Залізні» УПА-Захід у селі Люча-Лаз на Станіславщині знищила двох військових МВД, одного поранила.
1949 рік
Підпільники спалили міст між селами Завій – Бережниця на Станіславщині, аби перешкодити вивезенню деревини.
У сутичці з загоном МВД у селі Велика Лінина на Дрогобиччині загинув один повстанець.
Між селами Любіть, Бунів, Моранці на Львівщині підпільники спиляли стовпи телеграфного зв’язку.
1952 рік
Опергрупа МГБ біля райцентру Ставище на Київщині захопила окружного провідника ОУН Михайла Криса – «Кобзаря» і охоронця.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.
Фото. https://io.ua
20 квітня Петро Болбочан дав сигнал до наступу на Крим. Кримський похід 1918 року.
Наступ. Піхота армії УНР в наступі на ворожі позиції.
20 квітня Болбочан дав сигнал до наступу, й на більшовицькі укріплення помчали дрезини, поливаючи все навколо кулеметним вогнем. За ними рушили бронепоїзди. Більшовики не встигли підірвати міст, і українці буквально влетіли у ворожі укріплення, звідки панічно втікали оборонці.
Зайшовши на територію півострова, українці пересвідчились, що без навальної атаки не взяли б Перекоп, навіть якби поєднали зусилля з німцями. Сиваш був перетворений на укріпрайон із виритими шанцями, забетонованими кулеметними гніздами і грамотно розставленими батареями, для яких більшовики перетягнули морську артилерію з Севастополя.
22 квітня Запорізький корпус дійшов до Джанкоя, вузлової станції на півночі півострова, і розділився на дві частини: основна рушила вздовж залізниці у напрямку Сімферополя, друга – на Бахчисарай. Тим часом німці збагнули, що Болбочан не планує ділитися з ними перемогою. Після невдалої спроби з’ясування стосунків німецькі війська знищили комунікації між українськими частинами, а ті, у свою чергу, пообрізали всі телеграфні дроти при виході з Джанкоя.
У Сімферополі німці наздогнали Болбочана й уперше поставили вимогу вивести війська з Криму. У відповідь полковник послався на наказ свого командування. Між українськими та німецькими військовими мало не дійшло до перестрілки. Поки тривали переговори з Києвом, німці заблокували українські бронепоїзди в Сімферополі. Тим часом Болбочан відправив кінноту під проводом Петріва в гори з наказом рухатись на Севастополь і Феодосію, але так, щоб німці не здогадалися про справжні наміри українських військ.
Цій групі вдалося дістатись Чорноморського узбережжя завдяки допомозі кримських татар. Вони не лише постачали українцям провізію та показували дорогу через контрольовану більшовиками територію, а й зголошувались добровольцями до українського війська. Часто добровольці приходили з власними кіньми та зброєю; їх було так багато, що з’явилась ідея створення окремого кримськотатарського батальйону. Коли війська Петріва мусили переховуватись від німців, кримці охоче надавали притулок для штабів та артилерії у своїх аулах. Кримськотатарські друзі так сумлінно поставились до цієї справи, що командири, в’їжджаючи до аула, часом із подивом бачили слов’янські обличчя під кримськотатарськими малахаями, а гармати – під стіжками торішньої паші, припасеної для овець.
Тим часом конфлікт між німцями й українцями наростав. Залагоджувати його до Криму приїхав формальний командир групи Зураб Натієв, який мав наказ Військового секретаріату залишити Крим. Це остаточно поставило хрест на зусиллях українського війська.
Та все ж кримський похід, хоч і не повернув півострів до складу Української Народної Республіки, не був безрезультатним. Одним із його наслідків став перехід на український бік Чорноморського флоту, який міг стати вирішальною перевагою в подальшому протистоянні – морських сил під рукою не мала жодна з інших зацікавлених сторін. Також кампанія засвідчила, на чиєму боці були кримські татари – корінне населення півострова. Можливо, якби УНР не поквапилась поступитись півостровом під тиском німців, інакше склалася б доля не тільки Криму, а й української незалежності. Історія, втім, не має умовного способу.
Олеся Ісаюк – історик Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» та Центру досліджень визвольного руху.
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/krimskijpohid1918rokuavtorisaukolesa
20 квітня 1918р. Слов'янська група Окремої Запорозької дивізії Армії УНР звільнила від московитів місто Слов'янськ на Донеччині.
Донецька група Армії УНР — група військ армії УНР полковника Володимира Сікевича (4 полки).
*****
3 квітня 1918 частини Запорізького корпусу які перебували в Полтаві отримали наказ від Натієва про створення Слов'янської групи під командуванням Сікевича в легенді наказу повідомлялося:
"Кавказька група під керуванням Єгорова і Лазарева спішить, щоб захопити вуголь близько Микитівки, Горлівки, Дебальцева і там злучитися з робітниками донецького району. Головна їх позиція недалеко Барвінкова."
Згідно з наказом група повинна була складатися з трьох полків і допоміжних загонів загальною чисельністю близько 2000 чоловік. Посадка на станції Полтава. Маршрут Константиноград, Лозова, Слов'янськ. В авангарді кіннота Гордієнківського полку. Полковник Петрів, 5 сотень. 4 квітня був виданий наказ по групі про виступ з Полтави о 6:00 по вказаному напрямку.
Вхідна в неї Донецька група військ армії УНР полковника Сікевича (4 полки), наступаючи в авангарді німецьких військ, 4 квітня увірвалася до Донбасу, зав'язавши бій за станцію Лапна із залишками Одеської армії П. Лазарева. До 8 квітня ця група захоплює Константиноград (нині Красноград) і стратегічну станцію Лозову. Далі Донецька група швидко просунулася в напрямку Барвінкове — Слов'янськ.
Наприкінці квітня 1918 року група військ, звільнивши велику частину Донбасу, вийшла на міжнародно визнаний кордон УНР з Росією і тодішнім Доном. 30 квітня 1918 року українські війська біля станції Колпакове встановили свої символи на кордоні Української держави — два високі стовпи, розмальовані у кольори національного прапора. На кожному з двох стовпів намалювали тризуб, а під написали «У.Н.Р.».
Джерело. Українська весна на Донбасі, 1918 рік / Упор. Тинченко Я.Ю. – К.: ЛАТ & К, 2018. – 98 с. та Вікіпедія.
Квітень - травень 1940р. московитами розстріляний Іван Дзюмук - один з чільних діячів ОУН на Луччині.
*****
Іван Дзюмук. Організатор гуртка пластунів у с. Милуші. Закінчив Луцьку гімназію. Один із чільних діячів ОУН на Луччині. В'язень табору у Березі Картузькій (07.1934-03.1935).Джерело.https://knowledge.allbest.ru/history/2c0a65635a3ac69b5d43b89521206c26_0.html
Тут подаю список цікавих джерел. Стаття велика взяв інформацію лише про І.Дзюмука.
Список використаних джерел та літератури
1. Савчук Б. Український Пласт. 1911-1939. - Ів. - Франк.: Лілея-НВ, 1996
2. Візітів Ю. Пластовий рух на Волині в міжвоєнний період. автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук - Львів, 2006
3. Візітів Ю.М. Пластовий рух на Волині в міжвоєнний період. Рівне, 2008
4. Візітів Ю. Музейно-архівна спадщина волинського Пласту (20-30-ті роки ХХ століття). // Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск 4. Матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 80-річчю Волинського краєзнавчого музею та 60-річчю Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки, Луцьк-Колодяжне, 19-20 травня 2009 року / Ю. Візітів. - Луцьк
5. Окаринський В. Український скауцький рух. Дисертації на здобуваття наукового ступеня кандидадата історичних наук - Київ, 2001
6. ДАРО, ф.33, оп.1, спр.2430.
7. ЦДІА України у м. Львів, ф.389, оп.1, спр.750.
8. Візітів Ю.М. Пластовий рух на Волині в міжвоєнний період. Монографія / Ю.М. Візітів. - Рівне, 2008.
9. Пластовий шлях. - Львів. - 1930. - лютий
10. Савчук О. Розвиток руху пластунів на Волині у міжвоєнний період - Луцьк
11. Тижук Ф. Початки Пласту на Волині. (Рівне)
Internet-джерела
1. http://www.plast.org.ua
2. http://radical. bizhat.com/history/pavlenko.html
3. http://uk. wikipedia.org
20 квітня 1923р. у с. Чабарівка Гусятинського р-ну. народилася Ольга Кришталевич «Сулима», «Галя», «Гай» - учасниця національно-визвольних змагань. Загинула у бою з московитами в листопаді 1947р. біля міста Копичинці Гусятинського р-ну.
****
Трохи з історії села:
....у листопаді 1918 р. в Чабарівці проголошена влада ЗУНР; восени 1920 р. встановлена польська влада. Протягом 1921–1939 село – Копичинецького повіту Тернопільського воєводства. Діяли філії товариств “Просвіта”, “Сокіл”, “Доріст”, “Сільський господар”, “Рідна школа” та інш., кооператива.
Після 17 вересня 1939 р. в Чабарівці встановлена радянська влада. Від січня 1940 р. до травня 1963 р. село – Гусятинського району. В 1941 р. заарештовані й загинули в Чортківській та Уманській тюрмах члени місцевого осередку ОУН – Петро Андрейчук (1909 р. н.), Михайло Оріхівський (1901 р. н.) та Степан Сенишин (р. н. невід.).
Від 6 липня 1941 р. до 23 березня 1944 р. – село під нацистською окупацією. В роки німецько-радянської війни:
до Червоної армії мобілізовано зі села 108 чоловіків, із них 61 не повернулися додому.
репресовано понад 30 жителів села; зокрема, загинули в тюрмах і концтаборах близько 10-ти осіб Петро Андрейчук (1909–1948), Пилип Дейкало (р. н. і см. невід.), Казимир Живець (1912–1949), Пилип Миськів (р. н. і см. невід.), Петро Онищук (1910–1950); 6 осіб розстріляних у липні 1941 р. у Чорткові та Умані.
в УПА загинуло понад 20 осіб, зокрема Ольга Кришталевич (1923–1947), брати-близнюки (1928 р. н.) Євген (“Лебідь”) і Зеновій (“Довбуш”) Стиранки.
Джерело.https://irp.te.ua/chabarivka-vasylkoveczka-otg-ternopilska-oblast/
понеділок, 19 квітня 2021 р.
19 квітня 1943р. на Волині поляки разом із німцями вбили 104 мирних мешканців Українського села Красний Сад.
******
Особливе загострення у стосунках між українськими селами та польськими хуторами та фільварками на Волині розпочалося навесні 1943 року. Німці використовували це, масово залучаючи поляків до загонів допоміжної поліції (шуцманшафту) та використовуючи їх як інформаторів-донощиків в організації каральних акцій проти українців. Німці зумисно налаштовували поляків проти українців, дійшло до нападів на українські села.Село Красний Сад стало першим яскравим прикладом такої розправи поляків спільно з нацистами над українським мирним населенням. У понеділок 19 квітня 1943 року близько 10 год ранку село Красний Сад оточили військові у німецькій формі, які розмовляли польською мовою. Вони вбили кількох чоловіків, які були в полі. Далі невеликими групами карателі тихо рухалися селом. Перші п'ять сімей, що трапилися на їхньому шляху, загнали у клуню Володимира Павлова і стратили. Далі йшли від двору до двору, заводили до клунь усіх, кого знаходили в хатах і на подвір'ях, наказували лягати на підлогу і німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти, озброєні не оснащеними глушниками гвинтівками, добивали людей хто багнетом, а хто узятими з-під хліва вилами.
Десятилітня Галя Козік дивом врятувалася від смерті. Нацист, стріляючи в неї, промахнувся і поцілив у тітку Катерину, кров якої залила дівчинці голову і вона знепритомніла. Обминула куля і її ровесницю Ніну Павлову. Ольга Новосад випадково побачила в сусідському дворі поляка-поліціянта. Зрозумівши, що коїться недобре, гукнула сину В'ячеславові, щоб сховався, а сама вскочила до льоху, де в кутку за бочкою прикидала себе буряками. Обшукуючи обійстя, поляки їх не помітили.
Дві селянські садиби розправа оминула. Так, Оксенія Павлова заговорила до гітлерівця, який прийшов на її обійстя разом із поляками, чесько-німецьким суржиком, сказала їм, що чешка, і оселю не зачепили. А на обійсті Митрофанюків нападники побачили табличку з написом «Михлин» і вирішили, що вже сусіднє села, а тому під екзекуцію не підпадає. Ці факти підтверджують: каральна акція велася тільки проти українців, які мешкали у Красному Саді. За свідченнями жительок Красного Саду Галини Луцюк та Ганни Шевчук, свідків трагедії, жителі польських колоній «наговорили німцям на красносадівців, що вони є бандити».
Увечері люди, які врятувалися, зібрали тіла загиблих і відвезли на цвинтар. 19 квітня польська поліція і нацисти вбили 103 красносадівці, і ще 1 людину із села Бережанки. Вдалося вижити лише 13-ом людям. Серед знищених селян Красного Саду було 20 дітей шкільного віку, 8 дошкільного, а також дев’ятимісячне немовля, назване при хрещенні Софією.
*****
Спільні польсько-німецькі акції продовжилися влітку 1943 р., вони часто закінчувалися збройними зіткненнями з відділами УПА. За твердженнями історика Володимира Сергійчука загалом із 2 травня по 23 червня 1943 року в Сенкевичівському районі, до якого адміністративно належало с. Красний Сад, поляками спалено 466 хат і замордовано 396 українців.
Сьогодні Красний Сад – на цвинтарі. Місце знищеного села нині називають – хутір Маруся, він належить до Михлинської сільської ради. Зараз у колишньому селі Красний Сад на місці масових розстрілів ‒ лише колодязь, куди поляки складали тіла розстріляних.
Для збільшення натисніть на зображення.
****
18 квітня 2012 року на місці поховання мешканців Красного Саду на сільському кладовищі був освячений пам’ятник із поіменним списком всіх українців, знищених у селі поляками та нацистами.
Детальніше про причини та наслідки польсько-українського протистояння на Волині навесні 1943 року можна почитати в матеріалі Лесі Бондарук «Трагедія Красного Саду» за посиланням: https://bit.ly/34PBrwB
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/19/1943-znyshchennya-polyakamy-ta-nacystamy-ukrayinskogo-sela-krasnyy-sad
"Я не здався і нікого не зрадив". Спомини вояка УПА Гладкого Йосифа Лук’яновича.
Я, Гладкий Йосиф Лук’янович, народився 15.03.1922 року в селі Мошкові Сокальського повіту Львівського воєводства. Освіта – середня спеціальна. В 1941 році вступив до молодіжної організації ОУН. З кінця 1943 року у складі загону самооборони брав активну участь у захисті навколишніх сіл від нападів польських вояк Армії Крайової, які жорстоко ставилися до українського населення, грабували його, вбивали жінок та дітей, палили села. Восени 1944 року я був схоплений польською службою безпеки в селі Варяж і переданий органам НКВД, які помістили мене в Замарстинівську тюрму у Львові. Після шестимісячного перебування в ній, не маючи відповідних доказів щодо моїх дій проти радянської влади, мене і ще трьох арештантів переправили в Сокальську тюрму.
В 1945 році на Великдень, мене і ще одного арештанта з села Опільська по імені Василь (прізвища не пригадую) радянський конвой переправляє через річку Буг по пішохідному мосту на територію Польщі. На польському боці прикордонної служби тоді не було, і ми розійшлися. Василь пішов у своє село, а я добрався до села Конотопи до своєї родини. Там я зв’язався з кущем СБ, який очолював мій брат Ярослав (на псевдо «Гармаш»). В кінці травня 1945 року мене було направлено на Холмщину в Тактичний відділок «Данилів» куреня «Вовки», який очолював курінний на псевдо «Ягода». Я потрапив в підвідділ СБ, який очолював командир на псевдо «Дуда», заступником якого був «Гонта», а секретарем – Петро Шупяк («Березинський»), що був родом з сусіднього села Лішкова.
Медсестрою працювала дівчина на псевдо «Зіна», а ройові мали псевда: «Діброва», «Вишня, «Чорнота», «Мороз».
В селі Гільче під час бою курінний «Ягода» загинув, там же його і поховали. Після смерті «Ягоди» його заступив командир на псевдо «Прірва».
Курінний «Ягода» був вмілим, розумним і сміливим командиром, по всій Холмщині лунала слава про його героїчні дії, і співалась пісня:
По Холмщині понад тихим Бугом,
Де чайка об воду черкає крилом,
Там пісня лунає про Ягодудруга,
Там слава про нього літає орлом.
До бою правого, до бою вставаймо,
Бо пімсти жадають повстанські серця,
Про Ягоду пісню в бою заспіваймо,
Про Ягоду – батька, героя, борця!
Моя участь у бойових діях з 1945 по 1947 рр. була наступною. В жовтні 1945 брав участь в акції на польську поліцію в місті Тишовці, під час якої був поранений в руку. Тоді ми здобули у ворога медикаменти та харчі. У квітні 1946 року ми провели успішну засідку своїм підвідділом на польське військо на шосе Грубешів – Варешин, де було спалено 19 ворожих автомашин та знищено одну танкетку (з допомогою протитанкової рушниці ПТР), було здобуто багато зброї.
На початку травня 1946 року була проведена акція на містечко Варяж, де розміщувався великий гарнізон поляків. В акції брав участь курінь повстанців і боївки з навколишніх сіл. Під наш приціл потрапив ворожий гарнізон, котрий розміщувався у великому будинку жида – доктора Гангеля і в прилеглих до нього будинках. В цьому бою ми використали німецьку трофейну ракету ФАУ1. Після успішного проведення цієї операції, на другий день польські відділи провели масову облаву в Шмітківському лісі, що за 10 кілометрів від міста Варяж, напавши на криївку роя «Діброви». Внаслідок цього загинули всі бійці роя, за винятком бійця на псевдо «Андрюша», який одержав контузію. Наш рій ройового «Мороза» в той час знаходився також у цьому лісі, в криївці, але на самій окраїні, і, мабуть, через це уцілів. В рою «Діброви» були бійці, які перейшли на сторону УПА з Червоної Армії, і всі були в радянській уніформі. Їхній сміливості і відвазі в боях не було рівних.
Загибель роя «Діброви» був для нас великою і тяжкою втратою. Полеглих бійців поховали в селі Варяж. Після такої трагедії підвідділ СБ командира «Дуди» більше не переховувався в криївках, а після кожної акції відходив за повітове місто Губешів і в польські села.
В кінці травня 1946 року загони УПА здійснили атаку на повітове місто Грубешів. Надранок, коли вже світало, відступаючи з Грубешова, розвідка донесла, що в наш бік наближається військова колона на автомашинах. Перетявши поспіхом придорожню смугу лісопосадки, ми вийшли на чистий терен, де за метрів п’ятсот виднівся Метелинський ліс. Неподалік від лісу поляки розпочали бойові дії. Повстанці залягли на краю лісу. Бій тривав цілий день під постійні кулеметні черги як з одного, так і з другого боку. І сьогодні бачу картину цього запеклого бою, в якому ми вистояли. Через шість днів рій ройового «Мороза» прибув на місце цього бою. Там ми познаходили тіла загиблих повстанців, серед яких був і мій брат на псевдо «Гармаш». Перевезти тіла на цвинтар і поховати їх похристиянськи було вже неможливо. Тіла розклалися. Ми поховали їх на окраїні того ж лісу, віддавши честь і шану, помолившись за них.
В червні 1947 року командир «Дуда» провів сміливу операцію на село Хоробрів, створивши видимість нападу на ворожий гарнізон, який там перебував. Польський гарнізон в паніці кликав допомогу з містечка Варяж. Ми вчинили засідку в яругах над дорогою, неподалік Варяжа за селом Ошів. Добре спланована акція принесла бажані результати: ми закидали гранатами три машини з польськими вояками і знищили їх автоматним вогнем.
В серпні 1947 року під час проведення засідки на польське військо між селами Долгобичем і Варешином був смертельно поранений славної пам’яті командир підвідділу СБ «Дуда». Ми поховали його в рідному селі Сиховичах. Від цієї тяжкої втрати командирагероя ми довго не могли отямитись. Після нього підвідділ очолив заступник командира на псевдо «Гонта». З того часу наші бойові дії практично припинилися.
В середині листопада 1947 року в лісі між селами Хоробрів та Угринів був проведений збір куреня «Вовки» (щоправда, вже не в повному складі), на якому було прийняте рішення командування про розформування куреня. На зборі виступив мужчина в цивільному одязі, пояснив ситуацію про становище в діяльності УПА на даному терені, де вже стало неможливим забезпечення харчами, одягом, розвідкою. На наступний день ми довідалися, що то був головнокомандувач УПА.
Перед повстанцями був поставлений вибір: перебиратися за кордон до Німеччини, повернутися на Україну або залишитися на території Польщі з відповідними документами та грішми. Ми з групою вояків на псевда «Новий», «Володя» (інших трьох псевд не пригадую), вирішили перейти кордон до України. Місцевий провідник провів нас до кордону, що біля села Старгорода, показав, де краще перейти річку Буг, і повернувся назад. Ми, замаскувавшись в хащах, два дні спостерігали за обходом прикордонників на території України. Визначили час і їх кількість. Ми знали про натягнутий дріт сигналізації, зорану смугу та пліт з гілля дерев. Обережно перейшли сигналізацію, зорану смугу (задом, залишаючи зворотні сліди) та пліт.
Опинившись на протилежному боці, бігом почали віддалятись від кордону. Під час короткої зупинки прийняли рішення: розійтись двійками наліво, направо і прямо. Я з другом на псевдо «Новий» пішов через Волинь під місто Кам’янкуБузьку в село Руда над Бугом. «Новий» пішов до Кристинополя (нині Червоноград) в село Новий Двір. При допомозі переселенців зі села Варяж я направився на Рогатинщину в село Явче Бучаківського району, а згодом поїхав у Львів у пошуках роботи.
Мене упізнала і видала односельчанка Катерина Оришко. 8 квітня 1950 року мене, заарештованого органами КГБ, посадили в тюрму на Лонцького у Львові, звинувативши за ст.ст. 541а, 544, 548, 5411. Навіть не маючи відповідних доказів за вищезгаданими статтями, «особим совєщанієм» 9 квітня 1951 року я був засуджений на 10 років за ст. 5ЗЗл, як особливо небезпечний елемент і засланий в Казахстан. Звільнений за амністією 9.04.1955 р.
Цей мій спомин написаний на схилі моїх літ, тому він неповний, бо багато подій, фактів і імен вже стерлися з моєї пам’яті. Мій спомин – розповідь очевидця, воїна УПА про героїчну повстанську боротьбу друзівпобратимів, про муки і страждання нашого народу, в обороні якого і воювала армія УПА.
Я не здався і нікого не зрадив, щасливий тим, що моя участь у боротьбі з окупантами увіллялася в загальну боротьбу українського народу, і тим, що дожив до світлих серпневих днів 1991 року, коли над Україною замайорів, синьожовтий стяг і Україна стала Незалежною Державою, за свободу якої віддали своє життя кращі сини Вітчизни.
Жив з надією і дочекався того дня і тієї хвилини, коли здійснилася історична справедливість і УПА визнана воюючою стороною у Другій світовій війні.
Слава Україні! Героям слава!
Йосиф ГЛАДКИЙ (псевдо «Рекорд»), колишній воїн УПА. м. Ходорів.
Автор Голос з-над Бугу - 19 Листопада, 2017
Підписатися на:
Дописи (Atom)