Наступ. Піхота армії УНР в наступі на ворожі позиції.
20 квітня Болбочан дав сигнал до наступу, й на більшовицькі укріплення помчали дрезини, поливаючи все навколо кулеметним вогнем. За ними рушили бронепоїзди. Більшовики не встигли підірвати міст, і українці буквально влетіли у ворожі укріплення, звідки панічно втікали оборонці.
Зайшовши на територію півострова, українці пересвідчились, що без навальної атаки не взяли б Перекоп, навіть якби поєднали зусилля з німцями. Сиваш був перетворений на укріпрайон із виритими шанцями, забетонованими кулеметними гніздами і грамотно розставленими батареями, для яких більшовики перетягнули морську артилерію з Севастополя.
22 квітня Запорізький корпус дійшов до Джанкоя, вузлової станції на півночі півострова, і розділився на дві частини: основна рушила вздовж залізниці у напрямку Сімферополя, друга – на Бахчисарай. Тим часом німці збагнули, що Болбочан не планує ділитися з ними перемогою. Після невдалої спроби з’ясування стосунків німецькі війська знищили комунікації між українськими частинами, а ті, у свою чергу, пообрізали всі телеграфні дроти при виході з Джанкоя.
У Сімферополі німці наздогнали Болбочана й уперше поставили вимогу вивести війська з Криму. У відповідь полковник послався на наказ свого командування. Між українськими та німецькими військовими мало не дійшло до перестрілки. Поки тривали переговори з Києвом, німці заблокували українські бронепоїзди в Сімферополі. Тим часом Болбочан відправив кінноту під проводом Петріва в гори з наказом рухатись на Севастополь і Феодосію, але так, щоб німці не здогадалися про справжні наміри українських військ.
Цій групі вдалося дістатись Чорноморського узбережжя завдяки допомозі кримських татар. Вони не лише постачали українцям провізію та показували дорогу через контрольовану більшовиками територію, а й зголошувались добровольцями до українського війська. Часто добровольці приходили з власними кіньми та зброєю; їх було так багато, що з’явилась ідея створення окремого кримськотатарського батальйону. Коли війська Петріва мусили переховуватись від німців, кримці охоче надавали притулок для штабів та артилерії у своїх аулах. Кримськотатарські друзі так сумлінно поставились до цієї справи, що командири, в’їжджаючи до аула, часом із подивом бачили слов’янські обличчя під кримськотатарськими малахаями, а гармати – під стіжками торішньої паші, припасеної для овець.
Тим часом конфлікт між німцями й українцями наростав. Залагоджувати його до Криму приїхав формальний командир групи Зураб Натієв, який мав наказ Військового секретаріату залишити Крим. Це остаточно поставило хрест на зусиллях українського війська.
Та все ж кримський похід, хоч і не повернув півострів до складу Української Народної Республіки, не був безрезультатним. Одним із його наслідків став перехід на український бік Чорноморського флоту, який міг стати вирішальною перевагою в подальшому протистоянні – морських сил під рукою не мала жодна з інших зацікавлених сторін. Також кампанія засвідчила, на чиєму боці були кримські татари – корінне населення півострова. Можливо, якби УНР не поквапилась поступитись півостровом під тиском німців, інакше склалася б доля не тільки Криму, а й української незалежності. Історія, втім, не має умовного способу.
Олеся Ісаюк – історик Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» та Центру досліджень визвольного руху.
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/krimskijpohid1918rokuavtorisaukolesa
Немає коментарів:
Дописати коментар