16 травня 1895р. народився Тодось (Феодосій) Осьмачка - Український поет, прозаїк, педагог, громадський і політичний діяч.

16 травня 1895р. в селі Куцівка на Черкащині в родині селян-бідняків народився Тодось (Феодосій) Осьмачка, поет, прозаїк, педагог, громадський і політичний діяч.

Його університетами стала церковно-парафіяльна та 2-класна земська школи. Він поєднував роботу чорноробочого із самоосвітою і 1915-го склав іспит на земського вчителя.

1916-го Тодося Осьмачку мобілізували до царської армії, а протягом 1917-1919 років він воював в частинах «чорних запорожців» армії УНР.

Пізніше навчався в київському інституті народної освіти, вчителював у Києві та провінції. Рано почав писати, перша збірка поезій «Круча» вийшла 1922-го. Далі були збірки «Скитські вогні», «Клекіт», «Ротонда душогубців» (1956).

«Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе, прошуміло по Вкраїнї не незримій колісниці.

Села небо засмалили пожарами

і розхристались риданням.

Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо плачуть, у долинах клюють очі, мертві очі парубочі… люди тіннями блукають, над руїнами ридають, їм лисиці та собаки із ярів відповідають», 

– писав Тодось Осьмачка у вірші «Колісниця» (1929), передбачаючи гірку долю українського селянства.

Від 1930-го, коли в Україні розпочалися гоніння на інтелігенцію, зазнавав постійних переслідувань і терору з боку критиків та влади.

Його двічі заарештовували НКВДисти, пройшов через психіатричні лікарні. До кінця життя страждав від манії переслідування. Мав надію отримати Нобелівську премію, однак постійне нервове напруження далося взнаки і 1961-го у Мюнхені, під час подорожі Європою, його паралізувало. Помер Тодось Осьмачка 7 вересня 1962-го у клініці для душевнохворих під Нью-Йорком, куди його доправили на лікування друзі. Похований на православному кладовищі святого Андрія Саут-Баунд – Брук, що у Нью- Джерсі.

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 16 травня.

Будівництво криївки в Карпатах. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху.

1943 рік

У бою з німецькою розвідкою біля села Солотвин на Волині загинули біля 20 повстанців.

1945 рік

Сотня «Лебеді» УПА-Захід влаштувала засідку на винищувальний батальйон у селі Міжгір’я на Тернопільщині. Знищені лейтенант НКВД і 11 бійців.

Під час сутички з загоном НКВД біля села Батятичі на Львівщині загинули окружний провідник ОУН Ярослав Литвин – «Карат» і 4 охоронця.

У селах Глинськ і Забір’я на Львівщині повстанці атакували дільниці винищувальних батальйонів. Знищено двох агентів НКВД, здобуто кулемет, автомат, 7 гвинтівок та інше озброєння.

1946 рік

Сотня «Літуни» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Перерісль на Станіславщині. Особовий склад роззброєно і розігнано.

Відділ УПА-Захід, оточений загоном МВД біля села Зозулі на Львівщині, знищив чотирьох військових і прорвався без втрат.

1947 рік

У бою з загоном МВД біля села Довге на Станіславщині відділ УПА-Захід важко поранив трьох військових.

Повстанці вступили в бій із загоном МВД, що проводив облаву біля Суходіл на Львівщині. У перестрілці знищені 3 військових, загинули двоє підпільників.

У селі Шишківці на Тернопільщині підпільники поранили військового МВД.

1948 рік

У селі Русилів на Львівщині повстанці спалили сільраду і будівлі колгоспу, роззброїли бійців винищувального батальйона.

У селі Почаєв на Тернопільщині підпільники поранили начальника райвідділу МГБ.

У селі Різдвяни на Станіславщині повстанці спалили сільраду.

1949 рік

У селі Шпиколоси на Львівщині повстанці захопили в полон дільничного МВД.

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Тур’є на Дрогобиччині загинув один підпільник.

1952 рік

У сутичці з пошуковою групою МВД у місті Дрогобич загинув надрайонний провідник ОУН Олекса Сітка – «Підкова», ще один повстанець зміг прорватися.

Підготував Сергій Горобець. Український інститут національної пам`яті

16 травня 1817р. у слободі Юрасівці на Воронежчині народився Костомаров Микола Іванови - Український історик та письменник, ідеолог слов’янського відродження, громадський діяч.

Його батьки – дворянин, нащадок козаків-переселенців та колишня кріпачка – прагнули прищепити сину вільнолюбиві ідеї й дати добру освіту. Микола Костомаров закінчив Харківський університет, склав іспит на ступінь кандидата і магістра.

Вивчав минуле Слобожанщини, епоху Богдана Хмельницького, водночас займався літературною творчістю. Один із засновників «Кирило-Мефодіївського братства», автор його програмного документа «Книга буття українського народу». Мріяв про створення слов’янської федерації.

Його заарештували весною 1847-го, якраз напередодні весілля з Аліною Крагельською. Обвінчалися вони лише через 28 років.

Після амністії (1855 року) він став професором кафедри російської історії Петербурзького університету 1859-го. За політичними поглядами – поміркований демократ, який стояв на позиціях українофільства. Від 1860- го – член Археографічної комісії, співпрацював із журналами «Современник», «Отечественные записки». Один із організаторів часопису «Основа» та журналу «Киевская старина». За активної участі Миколи Костомарова вийшло перше посмертне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка у 1867 році.

Серед найвідоміших історичних творів Миколи Костомарова – «Богдан Хмельницький» (1859), «Смутное время Московского государства» (1863), «Последние годы Речи Посполитой» (1869), «Руина» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинцы» (1884).

В історіографії та джерелознавстві популярність йому принесло видання унікальних зібрань документів «Акты Южной и Западной России» та «Архив Юго-Западной России».

Помер 19 квітня 1885-го у Санкт-Петербурзі, де і похований.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/16/1817-narodyvsya-mykola-kostomarov-istoryk

15 травня 1969р. помер Манастирський Антін Іванови із с. Завалів, нині Підгаєцький р-н. Український художник - живописець і графік. Його по праву можна назвати художником високого європейського рівня, який своєю творчістю збагатив церковне мистецтво та увіковічнив епоху Андрея Шептицького.

Антон Манастирський народився 2 листопада 1878 року в с. Завалів Підгаєцького району Тернопільської області. Після раптової смерті батька у 1885 році мати продає майно та з трьома дітьми на руках переїжджає до міста Станіславова. Тут малий Антон вступає до «народної школи», а в 1888 році – до реального училища. Родина Манастирських живе досить бідно, і Антон змушений іти працювати. Він влаштовується у літографічну майстерню, де здобуває перші навики рисунка та навіть робить спробу копіювати репродукції картин відомих художників. У 1895 році родина переїжджає до Львова. Саме тут розпочинається художня освіта 17–річного юнака, який вступає до Львівської художньо-промислової школи на відділення декоративного живопису. У стінах школи майбутній художник опанував загальну художню грамоту, основи композиції, малярської техніки та архітектурних стилів. Львів на той час поступово ставав одним з осередків українського мистецького життя, де зберігалися найкращі традиції релігійного українського мистецтва – віртуозно виконані іконостаси, церковні розписи та ікони; до цієї сакральної скарбниці мав змогу долучитися і молодий митець. Наступний етап у навчанні мистецтву для А. Манастирського починається з 1900 р. у Краківській Академії мистецтв. Краків називали тогочасним європейським культурним центром. Саме навколо Краківського університету гуртувалася творча інтелігенція; у музейних збірках було представлено найкращі твори як польських живописців і графіків, так і зразки класичного мистецтва. Краківська Академія мистецтв вважалася одним з кращих учбових закладів Австро-Угорщини. І. Труш, М. Сосенко, А. Манастирський, О. Курилас, А. Новаківський – ось лише невеликий перелік митців, що долучилися до таїнств творчості у її стінах і в подальшому брали активну участь у створенні своєрідної школи західноукраїнського мистецтва. У 1905 р. художник закінчує Академію і повертається до Львова.

Відтоді А. Манастирський відомий як майстер портрета, жанрових та історичних картин, пейзажів, натюрмортів, – йдеться у статті Козловської Є.

Церковне малярство художника – найповніше збережена частина творчості митця. Вона потребує найбільш ґрунтовного дослідження, оскільки в українському мистецтвознавстві відсутні наукові розробки, як про окремі ікони митця, так і про монументальні ансамблі, втілені ним в іконостаси церков. Перша публікація про творчий шлях художника на Прикарпатті належить аспіранту Чернівецького університету імені Ю. Федьковича, релігієзнавцю Надії Руско. Дослідниця опублікувала матеріали про участь Антона Манастирського у створенні іконостасів для окремих церков Калуського району. Автор-дослідник стверджує, що А. Манастирський належить до плеяди митців, які відіграли велику роль у розвитку релігійного малярства України.

А. Манастирський увійшов у русло сакрального мистецтва з неабияким досвідом світського художника, як автор багатьох визначних творів. Це високо оцінені монументальні полотна з історії українського козацтва, великий портретний цикл образів громадських та культурних діячів Галичини, ілюстративна графіка до українських казок та дитячих книг української мовою, портрети князів Давньоруської держави, пейзажі та натюрморти.

Його мистецький хист з однаковою силою проявлявся у побутовому, історичному та батальному жанрах, - пише Батіг М. у статті, присвяченій 100-річчю від дня народження А. Манастирського. Заслужену славу живописцеві принесла створена ним обкладинка та 53 ілюстрації до Святого Письма, яке вийшло у Львові в 1926 році. Значний резонанс серед громадськості Галичини мали його ілюстрації до поеми української поетеси Марійки Підгірянки «Мати-страдниця». Таке широке жанрове розмаїття, специфіка окремих творчих завдань, продиктованих змістом, розбурхували мистецьку уяву, сприяли професійному удосконаленню, утверджували неповторну індивідуальну образотворчу систему, яка визначає графічну спадщину митця. Його вважали справжнім національним художником, адже у кожному з образотворчих чи графічних творів митця глибоко розкривається український народний характер. Любов Антона Манастирського до України гармонійно виражена в краєвидах сільських пейзажів, неповторному архітектурному середовищі галицьких міст, безмежному просторі рідної природи, в якій сучасність перемовляється зі славним історичним минулим.

Особливо престижною для обдарованого художника стала співпраця з УГКЦ, адже Андрей Шептицький згуртував довкола себе всю галицьку мистецьку еліту, яку владика по мірі можливості стабільно фінансував. У час між Першою та Другою світовими війнами, в плині тих соціально-політичних подій, які відбувалися в Галичині, для художників робота у церквах давала ще й додатковий заробіток, адже кожен мав сім’ю, дітей, яких потрібно було утримувати та годувати.

Саме з приходом Андрея Шептицького на митрополичий престол історія розвитку галицького сакрального мистецтва набирає іншого формату. У церквах працюють професійні художники, які закінчили найкращі вищі навчальні заклади Європи. На виставках, що відбуваються в залах Національного музею у Львові та Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка, демонструють проекти церков, іконостасів, різьблень та інше, що стало свідченням оновлення сакральної культури, «виходу» з церковних речей на високий мистецько-професійний рівень. На Свято-Юрівській горі діє церковний комітет, який регулює та оцінює церковні проекти, що пропонуються до реалізації в тогочасній сакральній архітектурі. Художники сумлінно працюють на церкву, включаючи в матеріалах побажання священнослужителів у «новітніх» мистецьких стилях. На цьому тлі доволі інтенсивно розвивалася релігійна образотворча культура, а мистці, які працювали в галузі церковного мистецтва, мали можливість виконувати замовлення церкви, які, без сумніву, вартісно оплачувались. Так описує тогочасні реалії мистецтвознавець зі Львова Ірина Гах.

Ікони А. Манастирського, виконані в манері реалізму, такі специфічні, але надзвичайно доступні, ставали зрозумілими для більшості священиків та мирян. Тому попит на нього, як художника-іконописця, – згадує Слободян В., був великий, а його манера виконання та подача ікон була надзвичайно доступна та зрозуміла. Завдяки цьому він отримує дуже багато замовлень, які виконує з великим задоволенням за порівняно невеликі гроші. Великий сакральний спадок робіт Антона Івановича у численній кількості зберігся у Львівській області, зокрема у Перемиській єпархії відомий дослідник В. Слободян у науково-мистецькому виданні «Церкви України. Перемиська єпархія» (Львів, 1998) нараховує вісім пам’яток, у яких зафіксовані роботи А. Манастирського 1930-х років: стінопис та іконопис. У містечку Судова Вишня (1930-ті рр.) практично повністю збережений іконостас роботи А. Манастирського, який в ідеальному стані дійшов до нашого часу.

Не можна сказати напевно, але, вірогідно, велика заслуга в тому, що у крилоській церкві з’явився іконостас роботи славетного та неперевершеного мисця А. Манастирського, належить митрополитові Андрею Шептицькому, котрий добре знав славну історію Галича, та робив все для її дослідження та подальшого збереження.

На сьогодні відомо, що з іменем художника також пов’язано створення Свято-Воскресінського іконостасу у кафедральному соборі міста Івано-Франківська. Також до наших днів дійшов іконостас роботи А. Манастирського 20-30 рр. ХХ ст., церкви Різдва Христового (1905 р.) в смт Більшівці. Поміж 1934-1943 рр. у Блюдниківській церкві Різдва Пресвятої Богородиці Антон Манастирський виготовив храмовий іконостас, та в силу певних історичних обставин, що склалися в с. Блюдники у 1950 році, він був розібраний та перенесений громадою у вівтарну частину храму. Там він зберігається до сьогодні. На стінах церковних хорів церкви Різдва Богородиці вивішені демонтовані бічні ікони, які були взяті з намісного ряду цього ж іконостасу. Також відомо, що декоративне різьблення іконостасу виконав прославлений львівський майстер-різьбяр А. Коверко, використавши для роботи димлену липу.

Творчість Антона Манастирського сьогодні заслужено включена до історії української культури, тому що він зарекомендував себе талановитим художником в різних жанрах образотворчого мистецтва. Особливо значущий його внесок у розвиток вітчизняної іконографії у складний період нашої національної історії – добу поміж двома світовими війнами. У радянський час основна частина його творів була присвячена висвітленню художніми засобами радянської дійсності, бо влада примушувала митців бути виразниками так званого напрямку в мистецтві – соціалістичного реалізму.

У радянські часи творчість художника в руслі сакральної образотворчості коментували в такий спосіб: «Йому не раз доводилось розписувати церкви й малювати ікони, догоджаючи смакам необізнаних з мистецтвом замовників. Подібна праця не приносила ні пристойних заробітків, ні морального задоволення». З цим твердженням можна посперечатися. «А. Манастирський професійно та з почуттям фахової відповідальності займався сакральною тематикою: він майстерно втілював побажання замовника, у роботі орієнтувався на смаки та вподобання священиків та церковних громад, чітко дотримувався всіх теологічних та іконографічних канонів творення ікон чи стінопису. Його реалістична манера виконання була зрозумілою, а тому безапеляційно «приймалася» парохами церкви,» - стверджує художниця Ірина Гах.

На даному етапі існує лише декілька записів у документах різного походження, з відомостями про А. Монастирського, який залишив пам’ятки іконографії як у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі, так і в околицях Галича. На жаль, не вдалося віднайти хоча б якусь інформацію про те, хто саме запросив до Крилоса цього славетного митця, та хто зробив йому замовлення на виготовлення іконостасу. Пошук у обласному архіві не дав позитивних результатів. Із сучасних досліджень, які опубліковані в науково-популярних виданнях, йдеться тільки про церковні храми Галицького району, над оздобленням яких працював Антон Іванович. Як правило, називаються тільки села, де знаходяться його роботи, без будь-яких конкретних даних. Фундаментальне дослідження, яке було опубліковане в 2012 році професором Прикарпатського університету Ігорем Ковалем – «Галицькі іконостаси та церковна археологія», стало одним із мистецьким доробків у галузі сакрального мистецтва, живопису зокрема, яким можна користуватися для орієнтації в темі.

Помер Антон Іванович 15 травня 1969 року. Тіло мистця покоїться у родинному склепі на Личаківському кладовищі.

Антон Манастирський прожив неповторне творче життя, залишивши велику мистецьку спадщину, що збереглася у численних церквах Галичини, а також значну кількість високохудожніх творів, які сьогодні можна бачити у Національному музеї м. Львова.

Джерело: НЗ «Давній Галич», Олександра Левицька.

Джерело.https://galych.com.ua/istoriia-halycha/postati/istorychni/item/1524-anton-monastyrsk

Олександр Довженко агітує селян у Жовківському районі Львівщини за радянське об'єднання

Фото. https://www.radiosvoboda.org/a/30168312.html

15 травня 1873р. - народився Павло Скоропадський, гетьман Української Держави у 1918 р.

Полковник Павло Скоропадський із орденом святої Анни на шиї.

Майбутній лідер та ідеолог гетьманського руху народився 15 травня 1873 р. у родині офіцера Петра Скоропадського у німецькому місті Вісбадені, походив зі старовинного козацького старшинського роду (є нащадком брата гетьмана Івана Скоропадського). Зростав у родовому маєтку Тростянець у Чернігівській губернії. Навчався у Стародубській гімназії. У 1886–1893 рр. здобував військову освіту у Пажеському корпусі. У 1897 р. отримав звання поручника. Здібний молодий офіцер проявив себе на фронтах російсько-японської війни 1904–1905 рр. та дослужився до звання генерал-майора Імператорського полку Миколи ІІ. У роки Першої світової війни проявив себе як здібний командир кавалерійських частин. 22 січня 1917 р. генерал-лейтенант Павло Скоропадський очолив 34-й армійський корпус, який перебував на території України. У цей час він вперше познайомився з українським революційним рухом.

У травні 1917 р. Всеукраїнський військовий з’їзд прийняв рішення про створення української національної армії і 34-й корпус було перетворено на 1-й український корпус. Після більшовицького перевороту у Петрограді у листопаді 1917 р. Павло Скоропадський визнав владу Центральної Ради та відбив наступ на Київ збільшовизованого 2-го гвардійського корпусу.

З березня 1918 р. перебував в опозиції до Центральної Ради та створив партію військовиків і землеробів «Українська Громада». Після розгону німцями Центральної Ради 29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський у Софійському соборі був проголошений Гетьманом Української Держави. За військової підтримки Німеччини Гетьман сконцентрувався на внутрішній політиці, одним із найважливіших напрямів діяльності було законотворення. При створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української Держави. Так, 16 травня 1918 р. видано циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради», за якими всі акти законодавства, «якщо вони не скасовані Урядом Української Держави», зберігають свою чинність. Правові основи існування Української Держави були закріплені впродовж 1918 р. у комплексі нормативно-правових актів, які виконували функцію Конституції Української Держави.

У Гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. (автор проєкту – дипломат О. О. Палтов) Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом усієї України. Управління Українською Державою мало здійснюватися через посередництво уряду – «Кабінету Міністрів», членів якого призначав Гетьман. Проголошувалася підготовка до виборів в український парламент (Сейм), відновлювалися права приватної власності та економічні свободи. Грамоти були офіційними актами державної влади, що видавалися від імені Гетьмана та закріплювали політичні зміни в державі (грамоти від 29 жовтня та 14 листопада 1918 р. декларували новий внутрішній і зовнішньополітичний курс).

«Закони про тимчасовий державний устрій» від 29 квітня 1918 р., написані О. Палтовим за зразком «Основных государственных законов Российской империи» (1906 р.), остаточно закріпили підвалини Української Держави. Документ містить 7 розділів та 44 статті. Гетьман ставав головою Української Держави, керівником виконавчої і законодавчої влади, верховним головнокомандувачем Збройними силами. Він мав право схвалювати або відхиляти законопроекти, призначати і звільняти отамана Ради Міністрів та міністрів, контролювати зовнішню та податкову політику, вводити воєнний стан та надавати амністію. Рада Міністрів і члени уряду координували діяльність окремих відомств. Міністри та держслужбовці відповідали перед Гетьманом за стан державного управління. Генеральний суд ставав вищим судовим і правоохоронним органом. Його голова і члени призначалися Гетьманом. Державний устрій України мав бути визначений Сеймом України. Павло Скоропадський з метою збереження традицій проголосив себе гетьманом, а не королем, та декларував тимчасовий характер гетьманської влади.

2 червня 1918 р. прийнятий Закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Він встановлював компетенцію Ради Міністрів у процесі законотворчості. Цікаво, що до червня 1918 р. в Україні взагалі не існувало спеціальної процедури законотворчості. Її розробили і застосовували саме в часи Української Держави.

2 липня 1918 р. Гетьман затвердив Закон про громадянство Української Держави. Під українським громадянством розумілася «державно-правова приналежність людини до Української держави, що надає права й обов’язки українського громадянина» (ст. І). Закон забороняв подвійне громадянство.

Всього керівництво Української Держави ухвалило понад 500 нормативних актів (про сенат, адміністративний устрій, місцеві вибори тощо), в тому числі й новий виборчий закон про вибори до Сейму, які планувалося провести у 251 виборчому окрузі 15 лютого 1919 р. Серед новацій було й прийняття першого державного Бюджету як узагальненого кошторису. Гетьман схвалив його у червні 1918 р. у «Правилах про порядок розгляду Державного бюджету й фінансових кошторисів на 1918 рік».

Павло Скоропадський також ініціював розробку проектів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – «зображення козака з мушкетом на плечі…, у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо… буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко». Запрошуємо дослідників і шанувальників української історії ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua

15 травня 1951р. у московитському концтаборі в Мордовії помер священик, громадсько-освітній діяч, уродженець Струсова о.Микола Цегельський. Проголошений 27 червня 2001 р. блаженним священномучеником.

Народився Микола Цегельський 17 грудня 1896р. у містечку Струсові на Тернопільщині у родині церковного і громадського діяча Галичини греко-католицького священика Теодора Цегельського та Марії Магдалини Мандичевської, яка також походила з давнього священичого роду. Після закінчення у 1918 р. Теребовлянської гімназії вступив на теологічнийфакультет Львівського університету, одночасно вивчав богослов’я у Львівськійгреко-католицькій духовній семінарії. У серпні 1924 р. М. Цегельський повінчався з Осипою Ратич. Через рік умолодій сім’ї народився син – Маркіян (Атиноген) Цегельський (у майбутньому відомий український вчений-енергетик, педагог, працював у Польщі).

5 квітня 1925 р. митрополит Андрей Шептицький рукоположив Миколу Цегельського на священика. При церкві у с. Сорока на Львівщині, де працював отець, він заснував три братства: Братство Апостольства Молитви, яке згуртувало 170 парафіян, Братство Найсвятіших Тайн (62 особи) і Братство тверезості (60 вірян). Кожне братство мало свою програму, свої обов’язки та активнодіяло під проводом свого душпастиря. Отець Микола невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парафіян. Заснував і провадив релігійні товариства, окремо для чоловіків і жінок. Особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Характерним для о. Цегельського і його дружини було турботливе ставлення до бідних, готовність допомогти нужденним. Хліб після відправляння панахиди він завжди роздавав людям, бідним родинам і сиротам допомагав харчами і речами, для бідних відправляв треби (церковні обряди) безоплатно. Сам же провадив аскетичний і скромний спосіб життя.

У 1934 р. Микола Цегельський почав будівництво у с. Сороки нової церкви, спорудивши перед цим сільську цегельню, де селяни самі випалювали будівельний матеріал. За два роки збудували велику церкву Св. Димитрія й приміщення для читальні «Просвіти». 

Отець Микола Цегельський всіляко протистояв намаганням польської влади ополячувати українців, за що влада переслідувала і засудила його. Радянська влада, що прийшла на Львіщину у 1939 р., наклала на отця Миколуподатки, змушувала платити велику позику, забрала церковне поле. У селі почалися масові арешти, вивезення сімей до Сибіру. Життя й служіння о. Миколи різко ускладнились, здоров’я погіршилось. У будинку Миколи Цегельського в печі спалювали всю патріотичну літературу, підручники з історії, підшивки газет і журналів за всі роки. Улітку 1944 р. знову почалися переслідування по всій Галичині священиків із вимогою перейти під юрисдикцію Російської православної церкви. Після ліквідації навесні 1946 р. УГКЦ почалися цькування тих греко-католицьких священиків, які відмовилися від переходу в підпорядкування Московської патріархії.Така гірка чаша не оминула і М. Цегельського. Здоров’я о. Миколи погіршувалось, йому запропонували зробити операцію, залишитись у Львові, щоб уникнути арешту, але він категорично відмовився. 28 жовтня 1945 р. (за іншими даними – 1946 р.) Микола Цегельський був заарештований. Тримали його в Копичинцях, у Чорткові, а потім – у Тернополі. Парафіяни боляче переживали арешт отця і, намагаючись його врятувати, зібрали 700 підписів. Той факт, що «зрадник Батьківщини» користується такою любов’ю і пошаною серед людей, лише більше розлютило «ворожу» радянськувладу. 25 січня 1947 р. військовий трибунал МВС Тернопільської області засудивсвященика до 10 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах із конфіскацією майна». 

Суд ухвалив рішення про виселення сім’ї засудженого: син Дометій(1927 р. н.) та дві доньки Ліда-Христина (1928 р. н.) і Марта (1934 р. н.) відбували заслання у Читинській області. Після засудження Микола Цегельський перебував у пересильних таборах ус. Ляцькому біля Золочева, у смт Підкамені біля Бродів та на львівському пересильному пункті на вул. Полтвяній, куди вже можна було приносити передачі. Підчас одного з таких візитів вірна дружина Осипа зуміла передати отцеві пошитий із марлі єпитрахиль, вино у пляшечці від ліків та сухарі для проведення богослужінь. І о. Цегельський регулярно відправляв Служби Божі та акуратно записував, коли і в яких намірах вони були проведені. У 1948 р. 

Микола Цегельський був вивезений у табір суворого режиму до Мордовської АРСР. Там він тяжко хворів. У травні 1951 р. священик помер. Похований на табірному цвинтарі станції Потьма (місце та номер могили невідомі). Шестеро священиків-в’язнів несли його до воріт табору, далі їх не пустили. І лише 7 лютого 1991 р. родина Цегельських отримала повідомлення про реабілітацію отця Миколи.27 червня 2001 р. під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до України уході Святої Літургії у Львові відбувся обряд беатифікації (у католицькій церкві –акт зарахування тієї або іншої особи до лику блаженних) Миколи Цегельського,який був проголошений блаженним священномучеником Української греко-католицької церкви.

Джерело http://radiomaria.org.ua/

“Кобзаренко” Степан Баран – командир сотні УПА “Холодноярці 1” ("Розточчя", "Буг")

«Кобзаренко»: Степан Баран, (командир сотні «Холодноярці І» ТВ-13 «Розточчя» ВО-2 «Буг»

Відділ “Холодноярці” почав творитися ранньою весною 1944 р. і діяв в околицях Львова аж літа 1946 р., коли за наказом головного командира “Тараса Чупринки” більшість підрозділів були демобілізовані, а їхні вояки переведені у збройне підпілля ОУН (в горах і на Закерзонні це сталося дещо пізніше).

За два роки “Холодноярці” провели десятки більших і менших боїв, сутичок, засідок проти німців і більшовиків, низку рейдів, пережили кілька реорганізацій.

Сотня “Холодноярці” сформована у червні 1944 р. на базі повстанських відділів “Спартанці” і “Чорна сотня”. На той належала до Воєнної округи (ВО) 1 “Башта” (охоплювала територію міста Львова та околиць) і базувалася в лісах на північний захід від Львова (Янівщина–Жовківщина). 12 липня 1944 р. її перетворено на курінь у складі сотень “Холодноярці 1” (к-р Володимир Ґуль-“Глухий”) та “Холодноярці 2” (к-р Михайло Грень-“Грізний”). 9 серпня к-ром куреня призначений Олександр Маґовський-“Град”. У серпні сформовано сотню “Холодноярці 3” (к-р Роман Лесів-“Летун”-“Сакра”). Станом на 30.08.1944 р. формально затверджено курінь “Холодноярці” чисельністю 425 вояків (14 старшин, 34 підстаршин, 377 стрільців).

Після ліквідації ВО 1 “Башта” восени 1944 р. відділ підпорядковано командуванню Львівської ВО 2 “Буг”. В листопаді місцевих стрільців було розпущено по домах на зиму. Залишилася лише одна чота добровольців, яка на чолі з “Градом” перейшла в Щиреччину–Бібреччину. Тут склала основу для нової сотні, яка спочатку теж називалася “Холодноярці”, а у 1946 р. перейменована на “Непоборні”. Командирами цієї сотні були “Крутіж” (лютий–червень 1945 р.) і Володимир Коростіль-“Осика” (червень 1945 р. – осінь 1946 р.).

В перші місяці 1945 р. “Глухий” і “Грізний” зібрали вояцтво своїх сотень, доповнивши їх новобранцями. На початку квітня з кожної з цих сотень взято по одній чоті й з них створено сотню “Холодноярці 3”. Її очолив дотеперішній командир куреня “Град”. Чисельність сотні “Холодноярці 3” тоді складала 70 осіб.

9–13 квітня всі три сотні “Холодноярців” вирушили в рейд на західне Закарпаття, звідки повернулися назад, в околиці сіл Мокротин і Поляна на Жовківщині, аж 23–25 травня. Тут до них прибув Юліан Саляк-“Тиміш”, командир тактичного відтинка (ТВ) “Розточчя”. Він 27 травня 1945 р. провів нараду з командним складом підвідділів. На ній, зокрема, призначив командиром сотні “Холодноярці 3” випускника старшинської школи “Олені 1”, ст. бул. “Кобзаренка”, який прибув на Жовківщину разом із “Тимішем”.

Тривалий час справжні ім’я та прізвище, походження сотенного “Кобзаренка” залишалися невідомими. Тільки нещодавно завдяки допомозі дослідника Василя Ільницького вдалося з’ясувати, що це – Степан Баран, 1921 р.н., зі с. Молодинче Жидачівського р-ну Львівської обл.; користувався також псевдонімом “Легінь”.

28 травня “Кобзаренко” перебрав командування сотнею, а “Град” відійшов у розпорядження штабу ВО і відтак був призначений оперативним командиром ТВ “Розточчя”.

З невідомих причин у червні 1945 р. відбулася зміна нумерації підвідділів. Сотня “Холодноярці 3”, якою командував “Кобзаренко”, стала сотнею “Холодноярці 1”. Нумерація двох інших змістилася. “Холодноярці 1” (к-р “Глухий”-“Женчик”) стали “Холодноярцями 2”, а “Холодноярці 2” (к-р “Грізний”-“Волоцюга”-“Гірник”) – “Холодноярцями 3”. Традиційно, за посадою, командир першої сотні був заступником командира куреня (можливо, саме тому і змінено нумерацію).

В результаті рейду чисельність підвідділів зменшилася (переважно через хвороби), а тому вони були доповнені новобранцями. Всі три сотні нараховували тоді по 70–100 вояків кожна.

Першою чотою сотні “Холодноярці 1” командував ст. віст. Іван Гібляк-“Сагайдачний”, другою – віст. “Чорнота”. Сотенним політвиховником був ст. віст. Зиновій Соколюк-“Семенів”, бунчужним – Григорій Скіра-“Богдан”-“Хмара”, інтендантом – ст. віст. Роман Діжак-“Кармелюк”, вишкільником – ст. віст. Володимир Зубчик-“Зруб” (він в середині червня замінив на посту чотового “Чорноту”, який повернувся до сотні “Глухого”).

Впродовж літа сотня під командуванням “Кобзаренка” базувалася в лісовому масиві в околиці сіл Майдан, Поляна, Нова Скварява, Журі-Скіри (Жовківський р-н). Повстанці вели активну пропагандистську роботу: у сусідніх селах проводили гутірки і мітинги з населенням, поширювали підпільні видання серед червоноармійців (військові частини заповнили околиці Яворівського полігону при поверненні з Німеччини після закінчення війни). Вишкільник “Зруб” навчав новобранців. В Поляні і на присілку Копанка санітарки підпільного Українського Червоного Хреста двічі робили повстанцям щеплення проти тифу.

В с. Мацошин Жовківського р-ну в ніч на 11 червня два рої під загальним керівництвом “Кармелюка” разом із боївкою “Лева” роззброїли групу бійців винищувального батальйону, яка охороняла залізничні міст і станцію. В акції здобуто 1 ручний кулемет, 8 гвинтівок, 5 гранат, 900 патронів. Одинадцятьох “стрибків” забрано до лісу. Після перевірки п’ять з них приєдналися до сотні. Таке рішення апробував член штабу ВО “Буг” Василь Заблоцький-“Ярич”, який в цей час інспектував підвідділ.

Рій Григорія Гібляка-“Гонти” (брат “Сагайдачного”) у червні під с. Журі-Скіри зробив засідку на енкаведистiв, які верталися з боку с. Поляни. У результаті обстрілу підводи вбито двох i поранено ще двох облавників. 15 липня такими з силами “Ґонта” в засідці біля с. Нова Скварява ліквідував двох енкаведистів та спалив їх автомашину.

Також підвідділ і цілістю, і окремими групами зробив кілька безрезультатних засідок на агентурно-бойову групу “Кавки” (зрадник, колишній політвиховник сотні “Пролом” Михайло Ганькович-“Мукач”).

Вояки сотні “Холодноярці 1” влітку провели кілька наскоків на державні сільськогосподарські підприємства. Так, в ніч на 3 червня в с. Зарудці (тепер Жовківський р-н) з підсобного господарства газового заводу забрано 8 корів, 11 коней, кілька мішків картоплі та інших припасів, а також спалено трактор. Дві корови зарізані на м’ясо, інші розподілені по селах (Дубровиця, Нова Скварява, Мокротин). Через кілька днів спалено забудови цього господарства.

В с. Рокитно (тепер Яворівський р-н) в ніч на 14 червня два рої під командуванням “Кармелюка” здійснили наскок на підсобне господарство кулінарної фабрики птахопромкомбінату. Здобуто 9 коней, 2 вози, комплекти упряжі, 61 штуку різної птиці (качки, кури, гуси, індики), тонну зерна. Підірвано і спалено двоповерхову будівлю (в ній містилися конюшня, склад, контора і майстерні) та інші будівлі.

У с. Бірки Янівські (тепер с. Бірки Яворівського р-ну) в ніч на 9 липня один рій на чолі з “Кармелюком” здійснив напад на підсобне господарство відділу робітничого постачання № 138, де здобуто 1 корову, 17 коней, 24 свині і поросят. Роззброєно трьох бійців, в яких забрано 2 автомати ППШ, 1 гвинтівку, 1 гранату, набої. Коней і вози роздано населенню, свиней розподілено між всіма трьома сотнями “Холодноярців”. М’ясо після забою заскладовано.

Передбачаючи збільшення облав за участі червоноармійців, за наказом “Кобзаренка” рої викопали для себе криївки і заготували харчі для переховування в них. 2–8 липня 1945 р. він провів тренувальне розчленування відділу, щоб напрацювати в підлеглих вміння переховуватися під час ворожих операцій.

Під с. Журі-Скіри в середині липня на постій сотні наткнулася група більшовиків. Після перестрілки повстанці відступили до с. Майдан. Щоб уникнути втрат в облавах, “Кобзаренко” 18 липня знову розчленував відділ. Сам з “Сагайдачним” та кількома стрільцями перебував неподалік с. Журі-Скіри.

9 серпня “Кобзаренко”, “Сагадачний”, “Кармелюк” і четверо стрільців влаштували засідку в 500 м на північ від с. Нова Скварява (Жовківський р-н). На неї під вечір потрапила вантажівка з чотирма працівниками райкому КП(б)У (з них дві жінки) і сімома солдатами окремого батальйону бойового забезпечення (ОББО) 17-ї бригади внутрішніх військ НКВД, які “заготовляли” (грабували) харчі. Авто обстріляно з автоматів, воно згоріло.

Повстанські документи повідомляють про вбитого водія, а також трьох важкопоранених, з яких двоє померли в дорозі, а один – в лікарні. Енкаведисти вбили старого господаря, який їхав зі снопами і відмовився везти поранених. Від ворога здобуто гвинтівку, гранати, плащ-палатки, шинелі та інші речі.

Радянські документи повідомляли про знищення 5 повстанців, зокрема Михайла Змия та Василя Шавеля (очевидно, це були мирні мешканці – місцеві селяни), а також визнавали власні втрати такими: поранені двоє бійців, важко поранений лейтенант інтендантської служби Яків Буланов (начальник продфуражного забезпечення ОББО), вбитий сержант Степан Пугачов (водій авто, к-р відділення).

14 серпня 1945 р. “Кобзаренко” перебував на присілку Журі-Скіри Мокротинської сільради Жовківського р-ну. Близько 12 год. пішов до хати Михайла Бакаїма обідати, маючи при собі тільки пістолет. В цей час з лісу вийшли енкаведисти – опергрупа райвідділу спільно з солдатами 17 бригади внутрішніх військ (загалом 25 осіб), які проводили операцію з метою ліквідації місцевих підпільників. Серед них перебував і колишній повстанець з Мокротина Григорій Путько (агент “Дрозд”).

Син господаря, який переховувався від влади і в цей час обідав на подвір’ї, почав утікати. Більшовики почали стріляти за ним. Почувши постріли, “Кобзаренко” вискочив з хати і побіг на сусідське подвір’я. Облавники його побачили і повернули вогонь на нього. “Кобзаренко”, важко поранений, упав. Коли енкаведисти наблизилися, він з пістолета почав відстрілюватися і поранив двох ворогів. Вогнем у відповідь був вбитий.

Труп забрали до с. Нова Скварява. Тут тіла “Кобзаренка” і ройового “Прута”, який загинув під селом кілька днів раніше, вдалося викрасти стрільцям “Яру” та “Олегу” й поховати на місцевому цвинтарі.

Командування ТВ “Розточчя” характеризувало “Кобзаренка” одним із кращих командиром у курені “Холодноярці”, бойовим, рухливим, пильним і активним, який на кожному кроці завдавав ворогові дошкульних втрат. Наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15.02.1946 р. “Кобзаренко” підвищений до ступеня хорунжого УПА.

Сотню “Холодноярці 1” очолив “Сагайдачний” і керував нею до листопада 1945 р., коли передав командування хорунжому “Мрії”. Восени 1945 р. підвідділ “Холодноярці 1” отримав в рамках УПА-Захід порядковий номер 125. “Сагайдачний” знову очолив цей підвідділ 30 червня 1946 р. На той час він чисельно дорівнював чоті. Наступного місяця “Холодноярці 1” перетнули радянсько-польський кордон і діяли на Закерзонні до літа 1947 р. Після цього під командуванням “Сагайдачного” перейшли рейдом на Захід.

Кому відомі подробиці діяльності відділу УПА “Холодноярці” і сотенного “Кобзаренка”, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.

Джерело. http://ukrnationalism.com/history

Володимир Мороз.

15 травня 1981р. в лікарні м. Нью-Йорк (США) помер Тарас Боровець - псевдо "Бульба" - діяч Українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ», від 16 листопада 1941 року — генерал-хорунжий «Поліська Січ». Борець за незалежність України у ХХ сторіччі

Народився 9 березня 1908 року в селі Бистрині на Рівненщині народився військовий діяч українського повстанського руху в часи Другої світової війни Тарас Боровець (псевдо – Бульба).

Народився у багатодітній сім’ї. Не маючи змоги навчатись у школі через скрутне матеріальне становище сім’ї, Тарас Боровець наполегливо займався самоосвітою. У 1930 р. служив у польській армії. Разом із друзями заснував підпільне товариство «Українське національне відродження», головним завданням якого було навчання молоді української культури та освіти. За активну громадську позицію Т. Боровця польська влада запроторила у концтабір «Береза Картузька». Відбувши в ньому 9 місяців, він надалі був змушений проживати у Польщі.

Із початком Другої світової війни Тарас Боровець повертається в Україну. Він створює військове формування Український Повстанчий відділ «Поліська Січ». У кінці серпня 1941 року її чисельність були близько 700 вояків (два курені), а у вересні була скорочена до 300-400 вояків.

Боровець організовував та брав участь у військових операціях проти радянських військ у 1941-ому році та проти німців у 1942-43 рр.

Після конфлікту із бандерівцями головна команда «Поліської Січі» змінила назву на Українську народну революційну армію.

У 1943 р. німці заарештували Тараса Бульбу-Боровця і відправили до концтабору Заксенхаузен у Німеччині. Після виходу звідти він жив у Мюнхені. У 1948 р. Т.Боровець переїхав у Канаду.

Помер 15 травня 1981 р. в лікарні м. Нью-Йорк (США).

УІНП

Цей день в історії УПА - 15 травня.

Фото: http://slovoprosvity.org

1944 рік

Біля озера Свитязь на Волині повстанці знищили двох радянських парашутистів, здобули зброю і вибухівку.

1945 рік

У селі Підбуж на Дрогобиччині підпільники знищили щойно призначеного інструктора райкому ЛКСМУ.

1946 рік

Воїн сотні «Бистриця» УПА-Захід у селі Ясень на Станіславщині знищив охоронця мосту і заволодів автоматом.

У засідці на шляху біля села Колки на Рівненщині повстанці знищили старшого лейтенанта і трьох військових МВД.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Золочівка на Тернопільщині. Загинули всі підпільники, що перебували всередині.

Біля села Збараж на Тернопільщині повстанці спалили 2 трактори і цистерну з паливом для МТС.

У сутичці з загоном МВД у селі Кропивник на Станіславщині загинули станичний ОУН Михайло Рапашняк – «Ромко» і ще один підпільник.

У селі Біличі на Дрогобиччині повстанці знищили старшого лейтенанта і військового МВД.

1948 рік

У селі Уличне на Дрогобиччині підпільники спалили сільраду, а в селі Опака – знищили військового МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД у криївці в селі Верхній Березів на Станіславщині загинув колишній сотник УПА-Захід Василь Скригунець – «Гамалія».

1949 рік

У сутичці з опергрупою МВД біля села Корчин на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі обласний провідник ОУН Іван Лаврів – «Мирон».

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Химчин на Станіславщині. У перестрілці отримав важке поранення і застрелився один підпільник.

У селі Панівці на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради.

1953 рік

Під час зіткнення з пошуковою групою МВД у Стрийському районі на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

15 травня 1964р. в м.Чортків помер Український актор, режисер, театральний діяч КАРАБІНЕВИЧ ПАНАС СИЛЬВЕСТРОВИЧ.

********

Від 1917 – в театрі Миколи Садовського, з яким весною 1919 перебував на Тернопільщині. 1932–1939 очолював кооперативний театр у Терно­полі, який щороку гастролював Західною Україною. Від 1939 – директор Тернопільського обласного театру імені Івана Франка, створений з акторів театру Карабіневича і труп М. Комаровського та Б. Сарамаги. 1940 року Карабіневич ор­ганізував пересувний театр у м. Бережани. 

1941 року був заарештований московитами, ув’язнений. Після війни звільнений.Працював методистом Тернопільського обласного будинку народної творчості, режисером Заліщицького і Чортківського самодіяльних театрів, диригентом Чортківського районного будинку культури.

Джерело.1. https://teren.in.ua/2017/05/15/15-travnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*******

КАРАБІНЕВИЧ ПАНАС СИЛЬВЕСТРОВИЧ 18.01.1892, ПОДІЛЛЯ (НИНІ — ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ) — 15.05.1964, М. ЧОРТКІВ) — УКРАЇНСЬКИЙ АКТОР І ТЕАТРАЛЬНИЙ АНТРЕПРЕНЕР.

Народився 18 січня 1892 року на Вінниччині в трудовій родині. У 1915 році був забраний до царської армії. Після тяжкого поранення був демобілізований. У 1917 році вступив до театру славнозвісного Миколи Садовського, який став для нього плідною «школою сцени».

П. Карабіневич гастролює у складі театру М. Садовського. Пізніше працює актором у мандрівних трупах Галичини. У 1927–1939 рр. очолив мандрівний театр. Це був один із кращих драматично-опереточних театрів, який щорічно гастролював на Львівщині й Тернопільщині.

На базі акторського складу театру П. Карабіневича та труп М. Комаровського і Б. Сарамаги був створений 1939 р. Тернопільський обласний театр ім. І. Франка. У ньому П. Карабіневич займає посаду заступника директора. Через рік він організовує пересувний Бережанський театр.

У повоєнні роки Панас Іванович працює методистом обласного Будинку народної творчості режисером Заліщицького і Чортківського самодіяльних аматорських театрів, ставить на сцені твори української класичної драматургії та сучасних авторів.

Кращі його вистави у Чорткові — «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Безталанна», «Невольник». Працював директором Чортківського будинку культури з 1951 по 1961 рік.

Помер 15 травня 1964 року, похований у Чорткові.

Джерела:

КАРАБІНЕВИЧ Панас Сильвестрович [Текст] // Театральна Тернопільщина : бібліогр. покажч. / Упр. культури Терноп. облдержадмін., Терноп. держ. обл. універс. наук. б-ка, Терноп. обл. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка ; уклад. : П. К. Медведик, В. Я. Миськів, Н. К. Іванко ; авт. вступ. ст. П. К. Медведик ; ред. Г. С. Моліцька, С. В. Ткачов ; консультанти В. І. Вітенко, М. Я. Форгель. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2001. — С. 51. — (Мистецька Тернопільщина). — Режим доступу: http://library.te.ua/wp-content/uploads/2009/03/theatreterrn.pdf, вільний. — Дата ост. пер.: 01.10.2019.

Трембач, О. Просвітницьке зерно театру Панаса Карабіневича з Чорткова [Електронний ресурс] / Трембач, О. // ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ / гол. ред. В. Погорецький. — Чортків, 2017. — Режим доступу: http://zolotapektoral.te.ua/просвітницьке-зерно-театру-панаса-ка, вільний. — Дата ост. пер.: 01.10.2019.

Джерело.2.https://irp.te.ua/karabinevy-ch-panas-ivanovy-ch/

Ще живій Степаниді Ниципорик (на фото) "червоні партизани" відрізали вуха, тоді ножами понівечили тіло.

Зв'язковій УПА з Деревок Любешівського району на Волині живцем відрізали груди за те, що не стала коханою червоного партизана.

Уперше про цю історію заговорили лише у 1996 році, повідомляє "Високий замок".

"У роки Другої світової війни багато з наших односельчан подалися в повстанці, – розповідає учитель місцевої школи Микола Терещук. – В основному молоді хлопці, але були серед них і дівчата. Пішла в УПА і Степанида Ниципорик ".

Дівчина була дивовижної вроди. Гарна була така, що очей ніхто не міг відвести. Не дивно, що залицялися до красуні навіть хлопці й з більш віддалених сіл, як-от Силантій Пархомчук з Пнівного Камінь-Каширського району. Кажуть, навіть сватів заслав, та дівчина відмовила, бо вподобала собі ройового командира УПА Сидора Климчука .

Хлопець був сином місцевої селянки та австрійця, який прибився на Полісся в роки Першої світової війни. Змалку Сидора в селі називали не інакше, як "німчиком". Розумний був, тямущий до наук і навчався у Любешівській гімназії. Коли почала в краї формуватися УПА, пішов у повстанці. А Степанида – за ним зв'язковою. Там же служив і її рідний брат.

Не зміг Силантій пережити такого "приниження". Дізнавшись, що Степанида пішла за коханим у повстанці, й собі подався воювати. Але – до червоних партизанів-федорівців.

2 серпня 1943 року Федорівці вдерлися у село Деревок і давай грабувати. Навиносили з хат та клунь 200 возів добра. Усіх, кого підозрювали у зв'язках з повстанцями, хапали та зганяли до сільського майдану. А далі починали катувати й вбивати. На чолі карального загону був той самий Силантій Пархомчук. Так мстив за нерозділене кохання.

Арештованих виводили по одному на плац, штовхали у коло й били кілками, поки не падав мертвий. Тоді виколювали очі. Але й на цьому безчинства не припинялися. Тіло кидали на солому й підпалювали. Через секунду в коло виводили наступну жертву.

Забирали награбоване, палили хати "ворогів" і їхали геть. Селяни тоді поховали 17-х по-звірячому закатованих. Але тоді ні Степаниди, ні Сидора серед вбитих не було. Відомо, що батько дівчини дав партизанам відкупне – добротні чоботи. І ті спокусилися. А Силантію Пархомчуку про те, що хтось у Степаниди є вдома, не зізналися.

Улітку 1944-го Степанида захворіла на тиф. Зв'язкова УПА, аби підлікуватися, стала переховуватися у місті Камені-Каширському. Одного разу в дім її благодійника випадково зайшов односельчанин.

"То ти тут, голубко?", - глянув на дівчину й запитав.

"Не губіть, змилуйтеся", - відповіла вона.

"Все буде добре", – сказав той і пішов.

Через годину в хаті вже були енкаведисти разом із червоними партизанами.

Господар оселі, який не мав власних дітей і, ризикуючи своїм життям, заступався за Степаниду, намагався врятувати. Федорівці витягнули хвору зв'язкову з хати і попід руки потягнули в катівню. Містечко здригалося від її голосіння.

У темному сирому підвалі школи ледь світив тьмяний каганець. Червоні партизани, голосно матюкаючись, кинули свою жертву на холодну підлогу. Били, копали у живіт. Та корчилася від болю, кров заливала обличчя та одяг, вже нічого не могла сказати, лише важко хрипіла. Але й цього їм видалося замало. Тоді кати взялися її живцем четвертувати. Ще живій відрізали вуха, тоді груди, обмотали рушниками й підпалили. Степанида вже не могла зронити ні слова. В кутку мовчки спостерігав за стратою Силантій Пархомчук.

Поховали Степаниду в Камені-Каширському біля церкви. На могилі посадили калину. Та коли почали розширювати вулицю, зрівняли ту могилу із землею та заасфальтували. Сподівалися, що цей комуністичний злочин забудуть. Але пам'ять нащадків його воскресила.

Сидір важко переніс звістку про страшну загибель коханої. Загинув у бою. А Силантій Пархомчук, командир карального загону партизанів, війну пережив. Загинув потім за загадкових обставин.

Джерело 1.

https://m.gazeta.ua.

***  ***  ***

Джерело 2.

https://ukr-space.com

ДІВЧИНІ ЖИВЦЕМ ВIДPIЗАЛИ ГРYДИ, ВYХА, ЗАГОРНУЛИ ЇЇ У РУШНИКИ І ПIДПAЛИЛИ – ТАК ЗАКAТYВАВ КОХАНУ, ЯКА ЛЮБИЛА НЕ ЙОГО, А ПОВСТАНЦЯ.

Олена ПАВЛЮК, Волинська область. “Вісник”. Старожили села Деревок Любешівського району й досі пам’ятають трaгічну історію своєї односельчанки – зв’язкової УПА Степаниди Ниципорик. Жaхливою смeртю зaгuнyла від рук кaтів-партизанів на чолі із Силантієм Пархомчуком, який її любив. Мабуть, за те, що дівчина відмовила йому і закохалася в повстанця, партизан-федорівець помстився і їй, і її рідному селу Деревок.

Пішла за своїм хлопцем у ліс зв’язковою. Під час війни більшість деревчан, особливо молодь, подалися до повстанців. Серед тридцяти юних хлопців та дівчат була і красуня Степанида Ниципорик. До неї женихався, як казали у селі, Силантій Пархомчук із Пнівного Камінь-Каширського району.

– У дівчину не можна було не закохатися, – розповідали колись старожили. – Коли вона сідала верхи на коня у короткому кожушку, то від неї годі було відвести очі – така була гарна. Жінки плакали на її вроду. Ніби відчували, яка жaхлива доля на неї чекає.

Але Степанида не захотіла стати Силантієвою нареченою, бо закохалась у вродливого Сидора Климчука, ройового командира УПА. Він учився в Любешівській гімназії, був сином місцевої жінки та австрійця, який тут залишився після Першої світової війни, тому хлопця називали «німчиком». Люди, які пам’ятали Сидора і Степаниду, згадували, що це була напрочуд гарна пара.

До речі, навіть збереглося їхнє фото, понищене часом: чорнява красуня Степанида і русявий Сидір, який закохано дивиться на свою дівчину. Заради нареченого вона теж пішла у повстанці, в лавах яких був її брат, і стала зв’язковою, хоча мати дуже просила доньку вернутися додому.

А Силантій Пархомчук, дізнавшись, що його кохана подалася до лісу, теж пішов воювати, але в інший бік – до партизанів із з’єднання Федорова, яке стояло у лісах неподалік. Стрaшні погроми федорівців жaхали все Полісся. Не оминула лиха доля і село Деревок. Червоні прагнули помститися місцевим за тих, хто пішов у повстанці. А Силантій, очевидно, хотів звести рахунки з Деревком за своє нерозділене кохання.

Людей забuвали палицями до смeрті й кидaли у вoгонь. Партизани оточили Деревок на свято Іллі – 2 серпня 1943 року, коли люди вдома і найменше чекають біди. Хапали по хатах і на вулицях лише тих, кого підозрювали у зв’язках із упівцями, проте грабували всі подвір’я. Майже 200 підвід награбованого вивезли тоді з палаючого села.

Силантій Пархомчук, який став командиром каpaльного загону, під’їхав на коні до сільського майдану, куди зганяли арештованих чоловіків. Поряд було подвір’я Юхима Мандзика. Саме свідчення його сина Степана, який бачив кaтування з вікна своєї хати, пролили світло на правду тих подій. Хлопцеві на той час було 19, і ті жaхливі спогади досі ятрять дyшу:

– Нас знав Силантій Пархомчук, тому не зачепив і наказав йти у хату. Арештованих стали виводити по одному на плац. Штовхали у коло, і кaти починали бuти кілками, доки чоловік не падав мeртвий, викoлювaли очі. Тоді кидали тiло на солому і підпaлювали. Мати, коли те бачила, то, нещасна, зомліла.

Коли з награбованим кати покинули Деревок, селяни зійшлись і хoрoнили 17 закaтoваних. Тепер у пам’ять про них на тому місці височіє металевий хрест. На жаль, на ньому нема жодної таблички, яка би сповіщала, що 2 серпня 1943 року тут сталася крuвава рiзня.

Здав односельчанин. Сім’я Степаниди Ниципорик того серпневого дня врятувалася. Її батько, зрозумівши, що його не омине смeрть за дітей-повстанців, став благати про пощаду і відкупився добротними чобітьми. Проте влітку 1944-го нещaсну дівчину чекала така ж стрaшна смeрть, як і її односельчан. Зв’язкова захворіла на тuф і переховувалась у Камені-Каширському. В цю хату якось потрапив односельчанин і, побачивши Степаниду, здивовано запитав:

– Ти тут, голубко?

У дівчини в очах стояв невимовний стрaх, вона благала пересохлими губами:

– Змилуйтеся наді мною, не видавайте. Ви мені будете за рідного батька. – плакала гіркими слізьми.

– Все буде добре, – пообіцяв і вийшов із хати.

Але через годину в оселю ввірвалися кадебісти разом з партизанами.

– Хлопці, не чіпайте дівчину, то моя дочка, – просив непрошених гостей Дмитро Малярчук, господар хатини, де переховувалася Степанида.

Він не мав дітей і, щоб врятувати зв’язкову, запевняв, що то його рідна донька. Проте червоні безжально витягнули немічну дівчину з хати і попід руки потягнули в центр містечка.

– Не вбuвайте! Порятуйте! – голосила Степанида.

Все місто чуло її пронизливий кpик про пощаду, від якого холонула дyша. Лише серця партизанів були глухі та німі.

У темному сирому підвалі школи ледь світив тьмяний каганець. Партизани, мaтюкaючись, кинули хвору дівчину на холодну підлогу. Бuлu, копaли важкими чоботиськами, кoлoли шомполами. Від колишньої краси у Степаниди не лишилося й сліду. Зaкривaвлена, зaкaтована, вона ледве дихала. Ще жuвій дівчині вiдpiзали грyди, вyха, обмотали рушниками і пiдпaлили. А в темному кутку за цими нелюдськими кaтyвaннями, які могли вигадати хіба хвoрі збoчeнці, спостерігав Силантій Пархомчук.

Як йому не бoліло сeрце, не нила дyша, коли бачив стpaждання коханої дівчини, якою так марив? Невже за нерозділену любов треба помститися нелюдськими мyками?! Про те, що на цій жaхливій рoзправі був присутній сам Силантій, стало відомо лише рік тому. І через сімдесят літ відкривається стрaшна правда!

Чужі люди пoхoвали Степаниду біля церкви в центрі міста, згодом на могuлі посадили калину. Та коли у радянські часи вулицю розширювали, калину зрізали, а мoгuлу заасфальтували. Щоб ніщо не нагадувало про крuваві комуністичні злoчини.

Вже після смepті Степаниди загuнув у бoю і її коханий Сидір. Його схопили ще живого, теж дуже кaтували. І коли хлопця, понiвeченого, зaкрuвaвленого, замoрдoваного, побачила Анастасія Данилик, яка його беззавітно любила, то не витримала дyшевних переживань і збoжeволіла.

За невідомих обставин уже після війни загuнув командир карaльного загону Силантій Пархомчук, на чиїй совісті десятки замoрдoваних життів.

Замість музею у хаті, де пролилася кpoв, тепеp бар.

– Цю історію про деревоцьку трaгeдію я чув змалку від батьків. Одного разу їх хотіли рoзстрiляти федорівці, але серед них був односельчанин, він і заступився. Трaгедiю у Деревку я вперше оприлюднив на Дні села у 1996 році, – згадує Микола Терещук, який розповів і про крuваве свято Іллі у Деревку, і про пoмсту через нерозділене кохання.

Микола Іванович – колишній учитель історії місцевої школи. Коли настала Незалежність, став збирати інформацію про повстанський рух. Десятки років корпів над матеріалами в архівах, ходив від хати до хати, записував свідчення старожилів. Проте не всі деревчани розповідали те, що знали. Дехто побоявся це зробити навіть при незалежній Україні та забрав правду із собою у могuлу.

Наприклад, Платон Кравчик, який був в УПА, все ніяк не хотів згадувати про ті далекі події. А якось нарешті погодився: «Сьогодні після обіду все розкажу». Але того дня Платон раптовo пoмер.

Микола Терещук створив у школі краєзнавчий музей, експонатами якого стали вишивані сорочки, ткацькі верстати, прядки, кружники-спідниці, предмети побуту, які випрошував у селян. Він мав надію перенести краєзнавчий музей з маленької шкільної кімнати у стару хатину в центрі села.

– Саме там було б йому місце, бо у тій хатині 23 серпня 1948 року пролuлaся кpoв – від грaнати загuнули люди. Але тепер там бар, де п’ють гopілку – сумно зітхає Микола Іванович.

На жаль, важка хвороба підірвала здоров’я Миколи Терещука. Він тепер не має ані грошей, ані сил, щоб боротися за музей і оббивати пороги благодійників заради своєї мрії – видати власний краєзнавчий нарис про Деревок. Обіцяли надрукувати книжку народні депутати з Волині, але вибори минули – і канули в небуття обіцянки. Деревчани мають знати історію рідного села, яку написав Микола Терещук.

P.S. Коли матеріал був готовий до друку, стало відомо, що родичем зв’язкової УПА Степаниди Ниципорик був патріот із Деревка – Герой України Едуард Гриневич, (на фото) який загинув на кривавому Майдані у лютому 2014 року.

*** ***

Джерело 3.

https://bandera.lviv.ua/

А нещодавно стали відомі нові деталі про загибель Степаниди Ниципорик. Що насправді відбулося у Камені-Каширському 13 січня 1944 року, достеменно відомо хіба очевидцям. Тому унікальними є спогади свідка тих подій Андрія Склезя (на фото) опубліковані цьогоріч вперше на сторінках газети “Полісся”.

Чи не єдиний, хто бачив розтерзане тіло Степаниди Ниципорик.

У той день, згадує чоловік, райцентр пережив навалу карального загону федорівців на чолі з Силантієм Пархомчуком. Грабували, палили, вбивали… “Коли все вщухло, ми з приятелями вийшли зі сховків та пішли у місто. На площі, де зараз універмаг, лежали двоє забитих коней, купи сміття, людські хати стояли пустками. Звідти ми попрошкували на вулицю Застав’я (сучасна вул. Шевченка), де був гітлерівський опорний пункт. Там, де зараз будівля казначейства, стояв будинок. Від цього будинку до німецького бункера був підземний хід. У його тунелі ми знайшли обгорілі трупи голих чоловіків та тіло однієї дівчини. Вона мала довкола пояса велику випечену рану. Смерділо димом, смертю. Тому ми втекли. Домовини героям робило все місто.

За деякий час в місто повернулися повстанці, щоб по-людськи поховати своїх. Вони попросили людей зробити домовини. На вулиці Воля труну робив мій батько Іван Склезь з Омеляном Конончуком . У поміч бандерівці дали нам ще двох своїх хлопців. Я чув, вони говорили, що дівчину звали Степанида, вона була повстанкою з села Деревок. Партизани напали вночі. А вона жила в Дмитра Малярчука , будинок якого стояв на околиці Волі. Цей господар не мав власних дітей. Він хотів врятувати Степаниду, казав, що то його рідна дитина. Однак серед партизанів був той, хто знав Степаниду в обличчя — це був Силантій Пархомчук із села Волиця. Він був закоханий в цю дівчину. Але Степанида обрала другого, покохала всім серцем бандерівця, та так віддано, що пішла за своїм милим до загону УПА. Знехтуваний Силантій також подався в “партизанку”, але вже в червону, до з’єднання Олексія Федорова .

Силантій вірно служив більшовикам, за що й був призначений командиром того карального загону, що захопив місто. А натрапивши на свою колишню кохану, яка його “відшила”, вирішив з нею поквитатися.

(…)Я особисто був присутній на похороні цих людей. Біля Іллінської церкви була викопана велика траншея, а перед нею — окрема могила для Степаниди. Правда, потім виявилось, що для двох убитих немає трун. Їх поклали просто так. Я нарахував загалом дванадцять тіл. Казали, що з них вояками УПА були лише п’ятеро.

Решта — мешканці довколишніх сіл, фурманичі, яких упівці найняли возити добро з німецьких складів на повстанські бази. Ховали їх всіх, як героїв”.

ЧЕРВОНИЙ СПОГАД – ПІД СІРИЙ АСФАЛЬТ…

За спогадами, на могилі Степаниди посадили калину. А потім радянська влада, що взялася по війні впорядковувати місто, зрівняла могилу із землею: на історичному місці треба було …покласти асфальт.

Саме тому Любешівщина – однозначно червона.

Але не від кумачевих стягів, які свого часу любили вивішувати по обидва боки сільських доріг, на “штахєтах”, прибічники вже неіснуючої партії стрічаючи впливового земляка зі столиці. А від крові.

вулиця в селі де народилась - жила Степанида.

14 травня 1907р. у с. Плотича Козівського р-ну народився Лев Стеткевич - правник, громадський діяч, військовик дивізії «Галичина», діяльний в Українських товариствах у діаспорі.

Лев народився в селі Плотича, район Козови йв Західній Україні. Рід його виводиться від Стеткевичів, білоруської шляхти - гербу Костєша.

В 1943 р. зголосивсь до Української Дивізії „Галичина" з надією вибороти волю й кращу долю нашій Батьківщині. Вояцький вишкіл відбув в Гайделяґрі, де рівнож перейшов перевишкіл для суддів. Пізною осінню відбув першу воєнну кампанію на Підляшші-Холмщина проти партизан Ковпака. По закінченні перевишколу, як комендант 1-ої чоти 1-го запасного полку, був учасником бою під Бродами - село Куткір, там був поранений. По повороті з-під Бродів відбув зброєвий вишкіл тяжкої зброї в Бенешеві, коло Праги, як „фаєрверкер", був призначений до 4-ої сотні 30-го полка і з ним перебув всі воєнні дії: Словаччина, Югославія і Фельдбах. По війні попав до табору полонених в Белярії-Ріміні, Італія. Там був активним разом з Орестом Городиським в організації преси "Життя в таборі".

Був організатором Студентської Громади, уложив Статут і був теж співорганізатором Народного Університету - був його віце-редактором, деканом права і економіки. З табором перебув опісля до кінця полон в Англії, а осінню 1948 р. був звільнений до Німеччини, а звідси в 1949 р. переїхав до США, до Нью-Йорку, став членом-основником і головою Братства „Броди-Лев" та підписав його чартер; підписав також з Робітничим Союзом умову побудови Пам'ятника Поляглим.

Лев залишив по собі добру пам'ять і тривалий пам'ятник - написав і сам видав спомин „Як з Бережан до кадри"

Помер – 22 березня 2005р., м. Гартфорд, США.

Джерело.http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2016/11/blog-post_9.html?m=1 та сайт терен.

14 травня 1941р. московити розстріляли Ананія Волинця, повстанського отамана, підполковника Армії УНР.

Ананій Волинець із дружиною Ольгою.

Народився 13 жовтня 1894-го в селі Карбівка на Вінниччині. За фахом агроном.

У 1917-му вступив до Української партії соціалістів-революціонерів. Секретар ревкому в Гайсині, заступник повітового комісара Тимчасового уряду, начальник повітової міліції. Організовує загони Вільного козацтва.

У листопаді 1918-го звільняє Гайсин від гетьманської адміністрації й очолює Гайсинський курінь Національної гвардії. Незабаром його реорганізували в 61-й Гайсинський полк, а Волинець отримав звання підполковника. Успішно воював із більшовиками в рідному краї на чолі повстанського загону, який налічував кілька тисяч селян і козаків. У визволених містах встановлював українську адміністрацію, видавав часопис «Повстанець».

Після поразки визвольних змагань переїхав до Західної України. Кілька місяців провів в ув’язненні в Рівному. Входив до Української народної партії (1923-1928), працював у редакції тижневика «Дзвін», член Волинського українського об’єднання (1931-1939). Співпрацював із підпіллям Тараса Боровця. Останній писав про нього у спогадах: «Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах… Це була високо інтелігентна і далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики».

У жовтні 1939-го після окупації Західної України радянською владою був заарештований. Незабаром його відпустили, але після доносу заарештували повторно.

"- Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра !"

Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця”.

Розстріляний 14 травня 1941-го у Вінниці.

Підготував Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 14 травня.

Остання сторінка газети “Українське Полісся”, внизу стоїть підпис Відповідального редактора Федора Піпи.

1945 рік

У селі Бір-Кунинський на Львівщині повстанці знищили лейтенанта і сержанта НКВД.

Під час бою з загоном НКВД у лісовому масиві Кам’янка-Бузького району на Львівщині загинули четверо повстанців, ще трьох захоплено в полон.

1946 рік

Сотня «Літуни» УПА-Захід атакувала дільниці винищувальних батальйонів у кількох населених пунктах Станіславщині. У селах Добротів і Вишів особовий склад роззброєно і розігнано. У селі Козари знищені 3 агента МВД, спалені будівлі сільради і молокозаводу.

У зіткненні з загоном МВД у селі Оглядів на Львівщині загинули троє повстанців.

У селі Купновичі на Дрогобиччині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Під час сутички з загоном МВД у селі Летовище на Львівщині відділ УПА-Захід знищив одного військового і тяжко поранив ще двох.

1947 рік

У зіткненні з опергрупою МВД у селі Хітар на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Василь Вітів – «Олег».

1948 рік

У селі Майдан на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно, здобуто автомат і 11 гвинтівок. Спалено сільраду, знищено телефонний зв’язок.

Двоє підпільників були оточені пошуковою групою МВД у селі Малі Підліски на Львівщині. У перестрілці знищили капітана, старшого лейтенанта і 3 військових, але не мали шансів прорватися і обоє застрелилися.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Вовчківці на Станіславщині. Знищивши документи, застрелилися надрайонний провідник Василь Хома – «Марко» і його дружина - надрайонний референт Українського Червоного Хреста Дарія Миленька-Хома – «Наталка».

Біля села Лоп’янка на Станіславщині повстанці знищили телефонну лінію.

У бою з загоном МВД біля села Вижній Березів на Станіславщині загинули п’ятеро повстанців, серед них – колишній командир сотні УПА-Захід Василь Скригунець – «Гамалія».

1950 рік

Під час сутички з пошуковою групою полку внутрішніх військ біля села Луб’яна на Тернопільщині загинув один повстанець, інший зміг прорватися.

1953 рік

У зіткненні з опергрупою МВД загинули районний провідник ОУН Танасій Проданюк – «Солідний» і охоронець.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

14 травня 1920р. у с. Романівка, нині Теребовлянського р-ну в селянській родині народилася Ганна-Євгенія Музика, одна з провідних діячок ОУН(б) та Антибільшовицького блоку народів, яка стала відома світові під іменем Слави Стецько.

Навчалася в рідному селі, згодом – у Теребовлі, де з відзнакою закінчила гімназію і гуманістичний ліцей. Належала до Марійської і спортової дружини, співала в хорі. Організувала гурток з вивчення історії України: збиралися по домівках, в лісі, потім прочитане розповідали молодшим. Але найгострішим спогадом про гімназію став випадок, коли наставниця-полячка вдарила її лінійкою по руках за те, що дівчина розмовляла українською. «У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться», - згадувала пізніше.

У 18 років, за прикладом старшого брата, якого закатували поляки, вступила до ОУН. З приходом більшовиків відкрито заявила, що не вступить до комсомолу, після чого змушена була піти на конспірацію: її призначили директором школи в селі Юшківка Бібрського району на Львівщині, де діяв підпільний центр. Брала участь у відновленні Української державності Актом 30 червня 1941 року в Бібрці, кілька місяців була заангажована в міській управі як референт з питань культури. Але одного разу в школі, коли чистили зброю, стався вибух. Музика пішла в глибоке підпілля, переїхавши до Львова.

Студіювала будівництво мостів і доріг у Львівській політехніці, паралельно була членом обласного Проводу юнацької мережі ОУН, займалася поширенням листівок та іншої пропагандистської літератури. У 1943-му році була арештована німцями у Львові, вісім місяців провела у тюрмі на Лонцького. Після звільнення (батьки і товариші по боротьбі задіяли усі свої зв’язки) була відправлена проводом ОУН до Відня.

На еміграції тісно співпрацює з Проводом ОУН(б). У 1945 бере участь у нелегальному перевезенні тяжко пораненого Ярослава Стецька з Чехії до Мюнхену. Через рік бере з ним шлюб та змінює ім’я на Славу Стецько. Стає одним із активних діячів очолюваного ним Антибільшовицького блоку народів, а після його смерті сама очолює організацію. КГБ називало Ярослава Стецька серед найбільших ворогів радянської влади і готувала фізичне знищення – він мав стати наступною після Степана Бандери жертвою агента КГБ Богдана Сташинського.

Була керівником пресового бюро АБН, редактором журналів «ABN – Correspondent» та квартальника «Ukrainian Review». Брала участь в десятках міжнародних конференцій і сама була співорганізатором міжнародних конференцій, з’їздів в м. Вашингтон, Торонто, Мюнхен, Вінніпег, Чікаго, Манчестер, Мальта, Париж, Мадрид, Рим та ін. Була особисто знайома з лідерами багатьох держав. Виступала організатором акцій на підтримку політв’язнів, розповідала правду про репресії, Голодомор, інші злочини тоталітарного режиму.

У 1991 році вперше після еміграції приїхала до Львова для участі у відзначенні 50-річчя Акта відновлення української державності. Цього ж року була обрана Головою Проводу ОУН (б), а через рік – очолила заснований нею Конгрес українських націоналістів.

Тричі обиралася народним депутатом України, двічі як найстарший член парламенту приводила до присяги депутатський корпус. Її життєвим кредом були слова: «Я вірю в українську націю».

Померла Слава Стецько 12 березня 2003 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/14/1920-narodylasya-slava-stecko-odna-z-providnyh-diyachok-ounb-ta-antybilshovyckogo-bloku-narodiv

********

Ярослава (Слава) Йосипівна Стецько (уроджена Ганна Йосипівна Музика; 14 травня 1920, Романівка, нині Теребовлянський район, Тернопільщина — 12 березня 2003, Мюнхен) — українська політична діячка, журналістка, співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, Антибільшовицького блоку народів (АБН). Дружина Ярослава Стецька. Голова ОУН(б) (1991—2001). Перший лідер партії Конгрес українських націоналістів (КУН). Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.

Закінчила Теребовлянську українську гімназію, була діяльною у Марійській дружині. Член ОУН iз 1938 р. У 1939 року закінчила навчання у гуманітарному ліцеї і стала вчителювати в с. Юшківці (тепер Стрийського району). 1941 року розпочала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки.

1943 року ув'язнена німцями у м. Львові. 1944 року за вказівкою Проводу ОУН виїжджає за кордон. 1945 року бере участь у звільненні з-під більшовицького арешту на території Чехії пораненого Ярослава Стецька. Членкиня Проводу ОУН.

1946 року одружується з Ярославом Стецьком. У Мюнхені завершує технічні та мовні студії в Правничому інституті (німецька та французька мови).

Член Центральної Управи СУМ (1948—1953), з 1968 — керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУНр. Була членкинею ЦК Антибільшовицького блоку народів (АБН), президентом АБН, головним редактором ABN-Correspondence (з 1948), квартальника «Ukrainian Review» та різних видань АБН, організатором конференцій АБН й учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

Після здобуття Україною незалежності у липні 1991 року повернулася на Батьківщину, пробувши довгі роки у вимушеній еміграції й не набувши іноземного громадянства.

Очолювала Конгрес Українських Націоналістів з 1992 року. У 1991—2001 — голова проводу ОУН(б).

Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань від виборчого округу № 89 Івано-Франківської області. Найстаріший депутат, через це відкривала засідання новообраної Верховної Ради.

12 березня 2003 року померла у Мюнхенській лікарні. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Освіта:

Освіта вища. Львівська Політехніка, школа політичних наук (Мюнхен), конференц-перекладач.

За фахом перекладач з англійської, французької та німецької мов. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами.

Спеціальність: соціолог, психолог, політолог. Магістр.

Джерело. 

Тарас Батенко. Вічна революціонерка // Поступ. — 2000. — № 84 (513).

Василь Заєць. «А ти, славна Україно, не забудь за мене!..» Нація і Держава. 2005. № 80.

Ольга Скотникова, Ольга Крупник. Жінка–легенда // Україна молода, № 143, 16.08.2011 та Вікіпедія.

Відстріляла всю обойму з автомата і пішла в палаючу клуню. ДЕМЧИНСЬКА ВАСИЛИНА Псевдо – Мотря, Надя, Ульяна, Циганка, Чорна.

12 травня 1943 року Німці атакували село Колки на Рівненщині, де містилися 5 повстанських шпиталів (80 поранених). Підпільниця Василина Демчинська – «Циганка» зуміла евакуювати шпиталі в сусідній ліс.

Як згадувала Тетяна Мусіївна Барбелюк («Байда»), Василина Демчинська «в 1943-му займалася лікуванням повстанців у створеній на той час Колківській республіці – створили вісім маленьких шпиталів. Відзначилася під час наступу німецьких військ – їй вдалося вберегти всіх своїх поранених – на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах Василина переправила повстанців через Стир. Історія смерті Циганки теж героїчна – солдатка перебувала на одній із нарад старшин, коли їхній схрон оточили чекісти. Поки командування відходило, Василина разом із Іваном Циплюком залишилася їх прикривати. Клуню підпалили, а з неї вийшла Циганка у вишитій сорочці з автоматом на грудях та розпущеними косами. Чекісти оторопіли та й кажуть: «Красавица, сдавайся, мы тебе подарим жизнь». А вона гордо їм відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Тоді відстріляла всю обойму з автомата, кинула їм під ноги, і пішла в палаючу клуню. Пізніше люди знайшли два обгорілі тіла…». (www.hroniky.com)

Сергій Горобець: суспільний кореспондент.

******

ДЕМЧИНСЬКА ВАСИЛИНА

Псевдо – Мотря, Надя, Ульяна, Циганка, Чорна

Комендант Українського Червоного Хреста Луцької округи

Лицар Срібного Хреста Заслуги УПА (1945) (посмертно)

Нагороджена відзнакою УПА «За боротьбу в особливо важких умовах»

Народилася 1920 р. у с. Піддубці Луцького району. З 1940 р. належала до юнацької ланки ОУН. Батька Василини в 1940 р. арештували органи НКВС і розстріляли 23.06.1941 р. у Луцькій в’язниці. Матір із малими дітьми радянська влада депортувала 15.05.1941 р. до Красноярського краю (Росія). Василина Демчинська з 1942 року очолювала жіночу ланку Теремнівського районного проводу ОУН, із 1943 р. була господарчою Теремнівського районного проводу ОУН. 

Забезпечувала шпиталь УПА в смт. Колки Маневицького району. Референт Українського Червоного Хреста Луцького окружного проводу ОУН. З початку 1945 р. була членом Рівненського окружного проводу ОУН. Загинула 14 (6).08.1945 р. в бою з оперативно-військовою групою НКВС в с. Піддубці (кинулася у полум’я палаючої клуні).

PS: Хто підтримує продаж Державної с/г Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

БАНДАЧ ІВАН. Псевдо – "Залізняк", "Юрко" Надрайонний референт Служби безпеки ОУН Луччини.

Лицар Бронзового Хреста Заслуги УПА (1945) (посмертно).

Народився 1915 р. у с. Буяни Луцького району. З 1939 р. член ОУН, перебував на нелегальному становищі. На початку 1941 р. його сім’ю радянська влада виселила у Сибір. Із літа 1941 р. І. Бандач був членом боївки Луцького районного проводу ОУН. У 1942 р. І. Бандач був вишкільним військовиком Луцького районного проводу ОУН, згодом референтом Служби безпеки Луцького надрайонового проводу ОУН.

28.02.1945 р. І. Бандача вбила оперативно-військова група Торчинського районного відділу НКВС на хуторі Садівські Дубини Луцького району.

https://pershyj.com

12 - 13 травня 1941р. у м. Дрогобич відбувся "суд" над 39 членами ОУН. 22 особам московити "присудили" смертний вирок решті - ув'язнення. Спогади.

ІНФОРМАЦІЯ "ПРОЦЕС ТРИДЦЯТИ ДЕВ’ЯТИ В ДРОГОБИЧІ. Спогади 

"Арештували мене підступом, - оповідає автор, - викликавши на засідання заготовачів кооперації, і з місця віддали в обласне НКВД. Слідство тривало без перестанку з 8-ої години ранку до 3-ої години ночі. Обвинувачували мене в приналежності до ОУН і шпигунстві на користь Німеччини. Сиділо нас з таким обвинуваченням 42 чоловіки. Хоча кожний з нас і знає, як проходило енкаведистське слідство, все ж таки хочеться поділитись з читачами своїми переживаннями.

Малесенька камера,а в ній - 42 чоловіки. Страшна тіснота. Вночі, щоб обернутись, треба було тривожити всіх... Щотижня ревізії: шукали, перевертали, розбирали до нага. Раз на день вода, а десь-не десь з плаваючими гнилими помідорами чи капустою. Такі були наші харчі. Та це було ще не найгірше. Хоча й я був найменше обтяжений і за 4 місяці слідчої тюрми водили мене тільки 6 раз на допит в НКВД, проте пережив, здається, стільки знущань, фізичних і моральних, що немає прямо слів, щоб усе переповісти.

На допиті хапали за волосся, товкли головою об стіни, вбивали під нігті грамофонні голки, електризували, вибивали зуби, били по напруженому карку, саджали на край крісла, несподівано вибивали його і людина в напрузі "сідала" на кам’яну долівку. Збитого й скатованого, знівеченого до непізнання, ставили під стінку, холодне дуло морозило кров, передсмертний хоровід душевних образів... і знову душна, смердюча камера,і знову тортури перед допитом.

Часто-густо "соколи любимого вождя народів" зміняли свою тактику "подсвідомлювали, жаліли", обіцяли несотворені речі,на зміну то усміхались дружньо,то знову,мов шалені гієни,кидались на безборонну жертву. 

Проте ми добре держались.Всіх нас тридцять дев’ятьох з обвинуваченням за приналежність до ОУН і співпрацю з Німеччиною передали в руки Київського воєнного трибуналу під головуванням генерала Константінова і "прєдсідатєля" Міхаськова.Суд відбувався при замкнених дверях,так що навіть найближча рідня про це нічого не знала.Процес тривав цілий день і в кінці пролунав вирок: на розстріл 22, 8-ох по десять літ,4-ох по 5 літ, а останніх п’ять,між іншими і мене (їм вже ніяк не могли нічого причепити),як то кажуть,щоб не помилитись,з доброї ласки засудили на заслання в далекий Казахстан.

Наскільки собі пригадую,між смертниками були: Лабичі Василь та Іван, (с.Ілька, Стрілки), Свястин Микола (Стрілки), Данилків Микола (Вацевичі), мій товариш Вовк Іван (Старий Самбір), Мартинович Орест (Старе Сільце), Дато Орест,священник (Старий Самбір), Ярема Дмитро (Старий Самбір) Липутянський Іван (Стрілки), Чехівський (Львів), Гавзнер Тадей (Львів), адвокат Коховський (Львів), Сов’як Михайло (с.Дмитра, Лішня), Гриб Іван, Веселовський Микола (Лютовиська), Пигичко Михайло (Залікоть).

Поміж засудженими на 10 років були:

Мудрий Петро (с.Івана, Лімна), Пуней Микола (Лімна), Спикякевич Степан (Старий Самбір), Грибяк Іван, Прокопів Володимир (Стрілки).

Поміж засудженими на 5-ть літ були:

Веселовський Дмитро (Лютовиська), Шемердяк Антін (Старий Самбір), Сірко Андрій, Лабич Степан (с.Ілька, Стрілки), Прокопів Микола (Стрілки).

Поміж засудженими на заслання в Казахстан були:

Палулюх Іван (Самбір), Блендій Василь (Стрілки), Лабич Ілько (с.Степана, Стрілки), Лабич Ілько (с.Ілька, Стрілки), інших прізвищ не пригадую.

Усі ці громадяни поклали свої голови за велику справу і на тортурах,ба,навіть в обличчі смерти,держались гордо і не сплямили доброго українського імени на передодні загибелі ворога і визволення.

Косик Осип. Вільне слово (Дрогобич), 15 серп. 1941р.

http://www.ukrcenter.com/