Воїни УПА. Крайній зліва Михайло Чернега "Циган' (розстріляний московитами в проскурівській тюрмі 14.11.1952), інші невідомі.

Джерело інформації літопис УПА. Із сторінки Олександр Алваев ФБ.

"Вона мене за муки полюбила "Олена Антонів віднайшла мене у 1974р. в спеціальній психлікарні на території Смоленської в’язниці, де я відбував ув’язнення за "Невольницькі плачі". Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах, і в постскриптумі: "Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?".

Через два роки мене перевели на примусове лікування до Львова, де Олена відвідувала мене, а по виході зі спецлікарні ми одружилися, і я зрозумів, що ці слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою її життя. Таких, як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях.

Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки, звідси бігалося по лікарнях, по аптеках, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи полагодити якусь справу.

У своєму львівському середовищі Олена займала особливе і почесне місце. В товаристві вона вміла засвітитися всіма барвами своїх талантів і чарувала своєю привабою чоловіків. У свою чергу – її дружбою дорожили, її відзначали, вшановували, і за те не один зависний камінчик летів у її город.

Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути.

І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій. Ми постійно були разом: то в друзів, то на концертах, то в поїздках. Вона потішалася моїми залицяннями, а в якусь хвилю відвертости прямо-таки приголомшила мене словами: "Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?".

Це була та правда, в якій вміщалися долі багатьох сучасників, яку багато з нас, чоловіків, не спромоглися з честю пронести по тернистих дорогах, а багатьох жінок-дружин загнала на манівці. І я це розумів – власне, відчував це на собі – й через те в тій грі старався переграти самого себе.

Нас поєднували не тільки спільні погляди, ідеї. Ми мали на той час незвичайних і надзвичайних друзів. Панас Заливаха, названий Оленкою рідним братом; Рая Мороз, чи не найближча з подруг; Михайло Горинь, з яким у нашому трикутнику було завжди цікаво і затишно; найбільша із жінок Катерина Зарицька, Одарка Гусяк, в яких ми за Збручем провели стільки прекрасних хвилин.

І що найважливіше – Оленчин син Тарас у своєму юнацькому максималізмі й нетерпимій ревності признав мене і благословив на одруження.

Свідками були Марія Гель і Михайло Горинь. Від КаГеБе приніс букет троянд начальник оперативного відділу. Це мало означати, що хоч ти "шизофренік" і не маєш права одружуватися, але ми "разрєшаєм".

Олена вже раніше за свою діяльність була в опалі й без праці; Тарас писав націоналістичні вірші й зводив бої з комсомолом, учителями і не ходив до школи; я був під адміністративним наглядом у Моршині. З тих обставин в Олени виникла постанова емігрувати.

Десь там організували виклики, вже виробили документи, ми навіть заплатили за них, але викликали Оленку в КаГеБе і запропонували їхати в еміграцію "їхньою людиною". Вгадувати, що з нами буде, не приходилося.

Невдовзі заарештували мене і відправили в Кучіно, потім викрали Тараса з лікарні й крадькома відвезли в "стройбат" для відбування військової служби, а Олена лишилася як постріляна вовчиця, в якої понищили її виводок. І погнали її вороги люті по всіх колах совєтського пекла.

І бігала вона, і металася, як в áмоку, але не було тоді їй ні від сонця, ні від місяця. Москва не хотіла чути її лементів, не отверзалися високі двері перед її болями та скорботами; погребовою мовчанкою відповіла їй зона, коли вона приїхала на побачення до чоловіка; син знемагав у тяжкій праці – а вона нічому тóму не могла зарадити.

І карні органи, й нестатки погнали її на роботу. Лікар за фахом, вона працює прибиральницею в аптеці, ученицею на швацькій фабриці, потім санітаркою, сторожем на будівництві, медсестрою. Часті поїздки до чоловіка на Сибір були виснажливі й небезпечні.

Раз вона в пургу з кількома іншими 15 км добиралася до села і тягла за собою на мотузі валізу з продуктами. Ще раз у літню пору, перебираючись на човні через Іртиш у бурю, ми мали потопитися. Іншим разом ми таки втопили шлюпку і в крижаній воді допливли до берега. Немало пригод прийшлося перенести в тайзі, на бездоріжжі й абсолютному безлюдді.

2 лютого 1986 року, якраз повернувшись із Сибіру, ми вперше пішли до близьких нам Дашкевичів привітати пані Люду з днем народження. О 20 годині 5 хвилин фатальний збіг обставин позбавив Олену життя. Вона лежала навзнак поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя.

Сталося те, що не могло статися. Що не мало статися. Що не сміло статися.. Перестало битися таке серце! Такі очі погасли! Такий розум померк! Не стало такого чуда!

Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш. Біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерти перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки долаю свою долю у визначеному мені стані. Помінялася шкала вартостей і уподобань.

Я перестав бачити кольорові сни.

13 січня 1991 року

Автор. Зиновій Красівський

Член-засновник Українського національного фонту (1964-1967), політв’язень радянських тюрем і концтаборів (1949–1953, 1967–1972, 1980–1985), жертва радянської каральної психіатрії (1972–1978), член Української Гельсінської групи (з 1979).

Історична правда.

20 листопада 1910р. у с. Криве Козівського р-ну. народився Петро Федорів "Дальчин" - Український громадський та військовий діяч, референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

Петро Федорів народився 20 листопада 1910 року в селі Криве (тепер Тернопільського району Тернопільської області) в сім'ї Михайла Федоріва і Теодори (у дівоцтві — Гуня). Батько працював на залізниці бригадиром, мати займалася домашнім господарством. Сім'я мала майже три гектари землі. Крім Петра, ще було четверо дітей, сестра Зося працювала вчителькою.

Навчався у сільській початковій школі, яку закінчив у 1921 році.

Закінчив у 1929 році Бережанську класичну гімназію.

У 1929 році Петро Федорів вступає на правничий факультет Львівського університету, але у зв'язку із тривалими арештами польською поліцією за приналежність до ОУН не зміг закінчити навчання.

Був тричі заарештований — у 1930–1931, 1934–1936 та 1938–1939 роках. Перший арешт був пов'язаний з тим, що ОУН з 1930 року розгорнула дуже активну діяльність у справі захисту українського населення від польської так званої «пацифікації», другий арешт — 14 червня 1934 року в зв'язку з убивством міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького[1], третій – у 1938 році, після нападу на поліційну станцію в Гаях, біля Львова.

У повітовій ОУН в 1929 році Петро Федорів стає організатором військової сітки під псевдом «П'єр».

Після окупації у 1939 році Західної України СРСР переїздить до Кракова, працює згодом в референтурі СБ ОУН.

На початку радянсько-німецької війни Петро Федорів у складі Північної похідної групи ОУН перебував на Київщині. У вересні 1941 року разом із зв’язковим у Василькові його заарештовує німецька поліція і відправляє до Львова. Петрові Федоріву вдалося обдурити варту і втекти.

З травня 1945 референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

16 вересня 1947 року біля села Річиця Томашівського повіту Люблінського воєводства відділ Війська Польського та сил безпеки оточив бункер, в якому переховувався Петро Федорів зі зв'язковою Оленою Лебедович-«Заграва» та охороною із чотирьох осіб. Поляки закидали криївку снодійними газами. Федорів і Лебедович устигли знищити документи та мапи.

 Охоронець «Кармелюк» спробував вирватися назовні, але був застрелений. «Смолій» та «Щигель» наклали на себе руки. Останній з охорони — «Крет», а також «Дальнич» і «Заграва» знепритомніли. Всю трійку було взято у полон.

Сидів у варшавській Мокотовській в'язниці, тортурований протягом трьох років.

Дальнич не пішов на співпрацю зі слідством.

20 січня 1950 засуджений до страти у Варшаві. Петро Федорів відмовився просити помилування. Страчений 11 квітня 1950 року. Похований Петро Федорів-«Дальнич» на Служевському цвинтарі в безіменних могилах разом з останками «Ореста» та 12 стрільців УПА.

Кримінальна справа Петра Федоріва за № 109 зберігається в Центральному військовому архіві Польщі у Варшаві. 

Петро Федорів-«Дальнич» був одружений з Теофілією Іриною Федорів-Мороз-Бзовою–«Мартою». Восени 1947 року польська поліція арештувала в Ольштинському воєводстві, у Оструді, Теофілу-Ірину Федорів-Бзову. Після звірських знущань під час слідства 14 листопада 1949 року військовий трибунал засудив її на 10 років тюрми. Після звільнення з жіночої тюрми у Фурдоні вона виїхала до Канади на запрошення рідного брата чоловіка Ярослава. 

Джерело.

1.Квазіенциклопедія ОУН

«Життя, покладене на вівтар свободи нації» 2.Дзеркало тижня № 43 (823) 20 — 26 листопада 2010, Автор: Роман Якель (Тернопіль).

3.Розвідник «Дальнич»

Авдикович Климентина. "Шоколадна королева Галичини"🍬🍫🍬. Варто прочитати.

Климентина Авдикович народилася 27 липня 1884 року народилася у селі Копичинець на Тернопіллі в родині пароха Миколи Січинського та Олени Січинської – активної діячки українського жіночого руху на Галичині.

Згодом родина переїхала на нове місце служіння отця Миколи на Косівщину. Микола Січинський був послом до Галицького крайового сейму та активним діячем «Просвіти». Брат Климентини – Смирослав Січинський відомий тим, що, будучи студентом, 12 квітня 1908 року здійснив атентат на намісника Галичини графа Анджея Потоцького, протестуючи проти утисків українців.

У серпні 1902 р. Климентина вийшла заміж за професора української гімназії в Перемишлі й відомого на той час письменника Ореста Авдиковича. Викладала в Українському інституті для дівчат, працювала в кількох українських громадських установах Перемишля. Після смерті чоловіка 1918-го року, продала частину свого майна і заснувала в 1922 році «Першу українську фабрику цукерків і помадок «Фортуна».

Того ж року вона перевезла підприємство до Львова, де зустрілася з різними труднощами, які їй допоміг вирішити митрополит Андрей Шептицький. Глава УГКЦ став партнером Авдикович, інвестувавши 46 тисяч доларів США у спільне підприємство, яке отримало назву «Фортуна нова». 1 листопада 1924 року підприємство запрацювало. Його проектна потужність — п’ять тонн продукції щодня, однак через брак досвідчених кадрів «Фортуна нова» ніяк не могла вийти на належний рівень. Як наслідок, У 1925 році митрополит призначив куратором фабрики свого брата Климентія, А Климентина самостійно почала підбирати персонал, віддаючи перевагу українським жінкам із вищою чи середньою освітою.

Авдикович також почала активно займатися популяризацією своєї продукції. Відкрилися фірмові крамниці «Фортуни нової» у Львові, Стрию та Дрогобичі. Продукцію фірми реалізовували на Волині, Холмщині, Підляшші і навіть експортували до США.

Окрім того, «Фортуна нова» забезпечувала українських дітей безкоштовними подарунками на свята, а безпосередньо Авдикович матеріально підтримувала Союз Українок і фінансувала Жіночий конгрес українок у Станіславові.

Після приходу радянської влади у 1939 році фабрику націоналізували – згодом на її основі виникне знана кондитерська фірма «Світоч».

Сама Климентина Авдикович у 1944 році переїхала до Відня. Вдруге вийшла заміж і деякий час жила у Зальцбурзі. По смерті чоловіка повернулася до Відня, де померла 10 жовтня 1965 року на 82 році життя. Її донька Стефанія була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Герассі, приятелювала зі Сімоною де Бовуар і Жаном-Полем Сартром, а згодом емігрувала до США, де викладала у Філадельфійському університеті.

Климентина Авдикович залишила спогади «Перша українська фабрика цукорків «Фортуна нова».

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/5915/postati/avdikovich-klimentina-shokoladna-koroleva-galichini/

Ймовірно 20 листопада 1951р. у колишньому Віньковецькому р-ні. на Хмельниччині загинув Василь Николин "Богдан" - надрайонний провідник і Михайло Ганзюк "Терентій" підпільник ОУН.

Загадкова історія керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН.

Незважаючи на відкриття архівів СБУ, агентурну справу "Вороги", в якій "розробляли" Василя Николина, розсекретили лише 2018р. І в ній знайшлися цікаві документи, які свідчать, що "оунівець" міг не загинути під час облави МГБ 1951 року.

У 90-х роках до старої хати в селі Олексинці Борщівського району Тернопільської області під`їхав чорний джип із невідомими, але дорого вдягненими чоловіками. Біля хати стояла Ганна Магас, родина якої раніше тут проживала.  

Гості поцікавилися — чи знає пані бодай щось про Василя Николина, який жив у цій хаті і воював в УПА?

Питання неабияк спантеличило жінку. Хоч Василь Николин дійсно тут жив, вона відповіла: "Нічого не знаю, ніякого Василя тут не було".

Чоловіки були наполегливі і, на подив Ганни Магас, сказали, що в хаті є німецька оцинкована бочка, яку вони хочуть купити. Жінка була вражена, адже бочка там дійсно була. Злякавшись іще більше, вона втекла до іншої хати, так і не проронивши слова.

Цю історію розказала мені Марія Магас — вчителька зі села Ланівці Борщівського району Тернопільської області. Вона — родичка Василя Николина й донька пані Ганни, яка втекла від невідомих гостей, щоб не піддавати ризику родину.

Адже через зв'язок з Українською повстанською армією Николини достатньо постраждали, переживши Сибір, переслідування та нелюдські катування.

Хто були ці чоловіки і звідки вони знали про оцинковану бочку, досі лишається загадкою. Ще більше запитань викликає той факт, що після таємничого візиту бочка з хати зникла.

А з нею — і старий портрет Петра та Федори Николиних — батьків керівника підрайонного проводу ОУН на Борщівщині, а згодом — очільника надрайонного проводу ОУН на Кам`янець-Подільщині та Вінниччині. 

Хата, де жила родина Василя Николина. Фото 2015 року.

Здавалося б, кому потрібні ці речі та інформація про Василя Николина, який згідно з офіційною версією радянських спецслужб, загинув 1951 року від рук МГБ на Хмельниччині? Дружини та дітей, за даними родини, у нього не було.

Родичка оунівця Марія Магас має власну версію. У неї досі жевріє надія, що насправді Василь Николин вижив і втік за кордон.

Смерть керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН дійсно сповнена таємниць. Адже крім офіційної версії радянських спецслужб, жодного доказу, що він загинув у 1951 році немає.

Пролити світло мало розсекречення архівів, але, на подив Марії Магас, справу Василя Николина повторно засекретили. СБУ не надіслало жінці навіть посмертне фото родича, яке не було виявлено в архівах.

Посилювали сумніви пані Марії й чутки, які ходили по селу Олексинці. Мовляв, у кінці 50-х Василя Николина бачили на базарі у рідному селі. До того ж, старший брат Николина Михайло, який є дідусем Марії Магас, розповідав, що завербований підпіллям районний начальник КГБ Заваригін зумів дати Василю Николину кілька чистих бланків паспортів з усіма печатками.

До речі, у 90-х Марія Магас записала спогади свого репресованого дідуся Михайла Николина. Вона зберігає їх у двох зошитах, один із яких присвячений керівнику Віньковецького надрайонного проводу ОУН Василю Николину, пам'ять про якого родина ретельно берегла. "Історична правда" публікує уривки зі спогадів родини про Василя.

Василь народився 14 червня 1924 року в селі Олексинці Борщівського повіту Тернопільської губернії. Був пізньою і найлюбимішою дитиною.

У сім’ї крім Василя росли ще три брати: Михайло, Павло, Іван. Всі працювали на своєму полі, тримали коні та худобу, сад та пасіку.

Василь змалечку був до всього цікавим, особливо до книжок та науки. В Олексинській школі вчився чотири класи. Історія, математика, мова, географія викладались польською мовою. Української мови та релігії вчили три дні на тиждень.

У 5-7 класах Василь та ще два хлопці з села навчались платно в Більче-Золотому. Після закінчення семирічки у 1938 році Василь вчиться у Бучацькому історико-філософському ліцеї, потім — Місійному інституті святого Йосафата отців Василіян на священника.

Ірина Гищук, родичка Василя, згадувала: "Коли Василь ішов по селу — високий, в костюмі і вишитій сорочці — діти малі крадькома бігли за ним і гукали: "Ксьондз пішов! Ксьондз пішов!".

Після закінчення інституту мріяв продовжити навчання у Львові — в Андрея Шептицького. Та не судилося…

Більшовицька влада в 1944 році закрила Бучацький місійний інститут, знищила навчальні посібники та документацію.

Більшість викладачів-священників висилають у Сибір як "ворогів радянської влади". Василь вступає в ОУН під псевдо "Мороз", повертається до батьків в Олексинці.

Спогади Прокопіва Ілька, 1928 р.н.:

"Василь серед молоді села був одним із лідерів. Олексинська ОУН організувалась 1936 року. Василь грав в оркестрі на трубі, в драмгуртку ставили різні українські вистави. В той час люди називали себе русинами. Просвітяни, в тому числі і Василь, вели серед людей велику роз’яснювальну роботу, щоб люди називались українцями. Василь Николин завжди був товариським, активним, відповідальним".

1941 рік, війна. В Олексинцях підпільно організувались у "кущ" 50 молодих хлопців і чоловіків для захисту свого села від німецьких та московських окупантів. Олексинське підпілля очолив Василь Николин під псевдо "Мороз.

Крім зовнішньої загрози була ще внутрішня. Кілька десятків чоловік з навколишніх сіл згрупувалися у банду, яка переодягалась в одяг партизанів і під їх виглядом грабувала населення, хто опирався — вбивали.

Група "Мороза" мала завдання знищити банду грабіжників, яких місцеві люди називали "соколотники". Підпільники знищили всіх бандитів, а в жовтні 1943 року був ліквідований їх ватажок. Його поховала родина, бо священник відмовився хоронити як звіра-бандита.

Між партизанами та односельцями існував тісний зв'язок. Діяла спеціальна служба повідомлень. Зв’язкові повідомляли село про час облав на чоловіків, щоб забирати на фронт. Попереджували про облави на поставки зерна, м’яса, продуктів.

У кінці березня 1944 року партизани повідомили село про фронт, який йшов з Більча-Золотого до Олексинець. Фронт тягнувся два тижні, велись запеклі бої з авіацією і артилерією. Тоді загинуло 20 німців і 600 солдатів радянської армії.

Трагедією стало ще й те, що друга лінія фронту з "катюш", які стояли за Більчем, перестріляли своїх же — першу лінію фронту. 12 людей задушились у схронах, коли німці палили село. За кілька годин фашисти дощенту спалили 2 вулиці.

Авіація та "катюші" зробили свою справу. Німецьких окупантів вигнали з рідної землі та лишились московські. Патріоти-націоналісти не хотіли з цим миритись. Народ ще більше згуртувався.

Але і вороги не дрімали, сильно діяла розвідка НКГБ—НКВД. Вони засилали до підпільних груп своїх завербованих агентів під виглядом підпільників. Але їх досить швидко викривали.

Підпільники ОУН. У верхньому ряду під № 11 Василь Николин "Мороз". Фото з архівів СБУ 

24 серпня 1945 року після вбивства облавниками підрайонного ОУН з Більча-Золотого Степана Козака, псевдо "Бір", підрайонний провід ОУН призначив керівником Василя Николина. У підрайон "Мороза" входили 10 сіл: Більче-Золоте, Доброкут, Глубічок, Олексинці, Мишків, Шупарка, Шершенівка, Юр`ямпіль, Лисівці, Монастирок.

"Мороз" очолював підрайон до осені 1948 року. Його поважали патріоти, боялися сексоти [секретных сотрудников, тобто донощиків — ІП]. Таких в Олексинцях було 25, їх списки і деякі доноси передав "Морозу" начальник районного МГБ Загаригін, якого націоналісти завербували до співпраці.

Василь Николин ліворуч, під № 11. Фото з архівів СБУ.

Олексинські патріоти називали сексотів "юдами", бо за московські срібняки продавали на смерть своїх братів-українців. Видавали сексоти не лише підпільників, але і їхніх сільських симпатиків і помічників.

Доносили, де звичайні люди ховають від поставок зерно, м'ясо, яйця, мед, спирт. Виказували, де викопані та побудовані схрони і криївки. Пиячили та ділили награбоване з владою майно.

Таких донощиків — "секретних сотрудников" бойова група УПА попереджувала три рази, потім на спільному суді виносили вирок і виконували його, якщо сексот вперто не переставав доносити москалям.

Тісно співпрацювали патріоти з місцевим головою сільської ради Амбросем Прокопів. Не раз переховував він їх у себе під час облави на село "стрибками" [бійцями винищувльних батальйонів при МГБ — ІП].

26 патріотів-націоналістів були вбиті комуністичною владою в Олексинцях із 1939 по 1955 рік. 110 жителів села — заарештовані й відбували заслання в Сибіру та інших тюрмах. Лише 23 жовтня 1947 року заарештували й вивезли в Сибір 24 олексинські сім’ї — 66 людей, яких московська влада називала "ворогами народу".

Ось проти такого "большевицього раю" боровся зі своїми побратимами "Мороз" — Николин Василь Петрович.

До 1950 року облави на повстанців ОУН надзвичайно жорстокі. За живого чи мертвого "Мороза" по району оголошують величезну премію. У жовтні 1947 року допитують і катують 69-річного батька "Мороза" — Николина Петра. Через кілька днів він помирає від травм, одержаних від катування чекістами.

У день похорон село, вулицю, город оточили кілька груп озброєних до зубів емгебістів. Вони гадали, що "Мороз" повинен з’явитися на похорон батька, мріяли схопити його живим чи мертвим. Але цього не сталося. Кілька місяців перед цим приїздили до матері "Мороза" — Федори, вмовляли, щоб Василь здався владі, обіцяли йому високу посаду в районі, квартиру та грошове забезпечення родині на багато років вперед.

Не вірила в це старенька мама, не вірила і родина. Не піддавався на провокації, вистояв на допитах, зазнавши нелюдських тортур, брат Михайло Николин. За відсутності зізнань його судила в Москві Особлива нарада при МГБ СРСР та вислала у Сибір як політв’язня на 9 років.

Повернувся з війни брат Павло — його теж висилають у Сибір як політв’язня на 25 років. Три роки ховалася по чужих хатах родина Василя, щоб не вбили емгебісти. Так порадив матерів Василя Федорі сам начальник районного МГБ Заваригін, який був подвійним агентом.

Усе майно Николиних і худобу конфіскувала радянська влада села, дещо передала в колгосп "Паризька комуна". Лише після 1950 року повернулися всі в порожній та розграбований дім.

Весною 1948 року Василь Николин зникає з Борщівського району. Однієї ночі прийшов додому попрощатись. Бабка Марія згадує як сумно стояв Василь у дверях, головою підпираючи одвірок вгорі. Більше ніколи він не появився у батьківському домі.

Родина вважала його зниклим безвісти. Лише старший брат Михайло знав, що керівництво ОУН перекинуло його "вищим керівником" в іншу область, на велику Україну. Аж із розсекреченням архівів, родина Николиних дізналась про те, що Василь Николин очолював надрайонний провід ОУН на Кам`янеччині та Вінниччині з 1948 по 1951 рік. Одержав псевдо "Богдан", в народі частіше його звали "Хмель".

Віньковецький надрайонний провід, який очолив Василь, охопив території Віньковецького, Солобковецького, Новоушицького Миньковецького, Деражнянського районів Кам’янець-Подільської [нині Хмельницької — ІП] області.

Група "Богдана" працювала в Копайгородському, Уманівському, Каменівському, Барському, Плисківському районах Вінницької області. Їхні завдання: посилення пропаганди українських націоналістичних ідей, розширення мережі конспіративних квартир, збільшення прихильників ОУН, виховання нових молодих кадрів для підпілля, підвищення загального рівня свідомості громадян.

Із цими завданнями хлопці із групи "Богдана" успішно справлялись. Вони керували молодіжною організацією "Молоді друзі", яку очолив Віталій Мельник-"Орлич". Юнаки та дівчата з "Молодих друзів" вчились по всій великій Україні, у Києві і там вели підпільну просвітницьку роботу з громадянами.

Розповсюджували листівки, давали людям читати патріотичну українську літературу — книги, брошури, які кликали на боротьбу проти комуністичного рабства не лише селян, але й пролетаріат, армію.

Анатолій Сухий, активний учасник організації "Молоді друзі" згадує один із виступів "Хмеля" перед ними: "Шлях підпільної боротьби дуже і дуже небезпечний. Можу вас запевнити, що він мало залишає шансів для життя. Кожен з нас знає, глибоко усвідомлює, що жити нам випадає недовго. Смерть чекає нас на кожному кроці, кожної секунди. І тільки обов’язок перед нашою Батьківщиною — Україною, перед її історією і майбутнім – вільною, самостійною, незалежною державою — дає нам сили твердо йти шляхом боротьби проти сталінського режиму".

26 грудня 1949 року співробітники МГБ УРСР виявили майно підпільної типографії Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН імені Ярослава Старуха. У травні 1950 року на хуторі Козак Кам’янець-Подільського району чекісти виявили криївку, звідки вилучили документи, фото Кам’янець-Подільського надрайонного проводу ОУН.

8 серпня 1951 року МГБ завело агентурну справу № 395 під назвою "Останні" на Дунаєвецький надрайонний провід, № 398 — "Схід" на Кам’янець-Подільський надрайонний провід і № 397 — "Вороги" на Віньковецький надрайон.

Василь Николин проходив по справі № 397. Влітку 1951 енкавдисти розкрили організацію підпільників-націоналістів "Молоді друзі", учасників арештовують і висилають у Сибір.

До осені 1951 року слідкували чекісти за Василем Николиним та його бойовою групою. 20 жовтня 1951 року в селі Майдан Олександрівський Віньковецького району сучасної Хмельницької області на конспіративній квартирі його було вбито. Разом із ним загинув вірний побратим Михайло Ганздюк-"Терентій".

Довгий час спогади Михайла Николина були ледь не єдиним повним джерелом інформації про Василя Николина для його рідних. Але, несподівано, на початку 2018 року Марії Магас прийшов лист, що агентурна справа "Вороги" нарешті розсекречена.

Далі тут

https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/08/28/152839/

****

Справа "Вороги" може дати багато відповідей, але ставить не менше запитань. Тому необхідний час для її комплексного дослідження, на основі якого будуть написані статті про розробку та ліквідацію (чи не ліквідацію?) Василя Николина.

Якщо раптом хтось володіє інформацією про таємниці керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН, просимо написати Вас до редакції видання "Історична правда" istpravda.@gmail.com.

Вивчення загадкової історії Василя Николина лише починається.

Цей матеріал з'явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху — "Deconstruction. Aрхіви КГБ для медіа", що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.

Нагадуємо, що в рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби — ЧК-НКВД-КГБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"

Автор ДАРИНА РОГАЧУК

Журналістка, комунікаційниця Архіву національної пам'яті

19 листопада 1958р.в Мордовії загинув Михайло Матчак — хорунжий Легіону УСС, ад'ютант Є. Коновальця, публіцист. видавець . Брав участь майже у всіх битвах Легіону УСС.

Народився 28 лютого 1895-го, у селі Воля Якубова Дрогобицького повіту Королівства Галичини і Володимирії, що було складовою частиною Австро-Угорської імперії (нині Дрогобицького району Львівської області України). У тому ж селі, але чотирма роками раніше, з’явився на світ Андрій Мельник – один із провідників Українських січових стрільців, а надалі – творців і керівників Організації українських націоналістів.

Батьки Михайла були селянами. Вони зробили все, щоби дати синові добру освіту. Михайло з відзнакою закінчив Дрогобицьку гімназію, аж тут вибухнула Перша світова війна. Австрійський уряд оголосив про набір добровольців до української національної військової частини – Легіону Українських січових стрільців. І хоча з 28 тисяч охочих зарахували тільки 2 500, Михайло потрапив саме до цього числа обраних.

Юнакові неодноразово довелося брати участь у запеклих боях проти російських військ – на горі Маківка, на річці Стрипа, на горі Лисоня. У вересні 1916-го він, як і Андрій Мельник, потрапив до полону. Бранців вивезли до табору аж під Царициним (нині Волгоград у Росії). Та з початком революції 1917-го полонені, серед яких був і Євген Коновалець, самовільно залишили табір і виїхали до Києва, який перетворився на осередок відродження української державності. Тут, у місті над Дніпром, було організовано Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, який охороняв Українську Центральну Раду, брав участь у боях проти повсталих більшовиків і їхніх прихильників на заводі “Арсенал” та в обороні міста від нашестя Михайла Муравйова. Командував куренем Євген Коновалець, а сотник Михайло Матчак став його ад’ютантом і членом стрілецької ради.

У 1919 році за дорученням стрілецької ради Матчак разом із Коновальцем на заході України займалися вербуванням добровольців до корпусу січових стрільців Армії УНР. У березні того року в боях проти “червоних” поблизу Бердичева Михайло дістав поранення, але невдовзі повернувся на фронт. Окрім ад’ютантських обов’язків, він ще керував вишкільно-мобілізаційним та інструкторським відділами штабу корпусу, деякий час був військовим інспектором.

Після інтернування поляками наприкінці 1919-го Михайло опинився у Львові. Як і Коновалець, він негативно сприйняв Варшавську угоду Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським, тому припинив участь у бойових діях на боці УНР. Проте активно долучився до творення Української військової організації (УВО) під орудою Коновальця, метою якої було згуртувати українських військових за кордоном задля подальшої боротьби за незалежність і соборність України.

У міжвоєнний період Михайло Матчак, окрім громадсько-політичної, займався редакторською та видавничою роботою. Редагував газету “Новий час”, створену на кошти українських емігрантів із Америки, належав до керівництва українського військово-історичного кооперативу “Червона калина”. Виявив себе як талановитий журналіст і публіцист, один із упорядників збірника з історії бойового шляху Українських січових стрільців. Був обраний депутатом польського парламенту. 1931 року одружився зі Стефанією Савицькою – економісткою, кооператоркою, активісткою українського жіночого руху. Мешкали на вулиці Коперника, 35, у Львові.

Під час Другої світової війни Михайло Матчак співпрацював із “Українським видавництвом” Володимира Кубійовича в Кракові. То був єдиний дозволений нацистами український видавничий дім на окупованих землях генерал-губернаторства.

Перед наступом Червоної Армії 1944 року Михайлові з родиною довелося емігрувати на захід і зрештою оселитися у Відні. Але радянські спецслужби пильно стежили за ним і ввечері 27 лютого 1947 року викрали просто посеред вулиці. Матчака вивезли до радянської зони окупації, а звідти літаком – до Києва. За “зраду Батьківщини” і “антикомуністичну пропаганду” його засудили до 25 років таборів і заслали до Казахстану.

Через тяжку працю та нестерпні умови перебування в таборах Михайло Матчак став інвалідом. За дев’ять років, у 1956-му, з’явився указ Верховного Суду СРСР про дострокове звільнення Михайла з правом повернутися до Відня. Але насправді його лише перевели до селища колишніх в’язнів Потьма Зубово-Полянського району Мордовії. Клопотання про дозвіл виїзду за кордон залишилися без жодної уваги. Не допомогло й втручання дружини Стефанії, Міжнародного комітету Червоного Хреста та навіть Елеонори Рузвельт – колишньої Першої леді США. Австрійський уряд надав Михайлові громадянство та прислав запрошення на в’їзд до країни. Проте радянські урядовці його так і не випустили. Там, у мордовській Потьмі, він і помер 19 листопада 1958 року. Із величезними труднощами родичам вдалося перевезти тіло Михайла до Львова та поховати на Личаківському цвинтарі.

Так скінчився життєвий шлях українського патріота, який все життя боровся за волю і незалежність України, ставши однією з мільйонів жертв радянського тоталітарного режиму.

"І навіть тіла його не хотіли віддавати. Рідним з великими труднощами вдалося його викупити, перевезти до Львова і 28 листопада 1958 року поховати при центральній алеї Личаківського цвинтаря. Поруч поховані сестри його дружини Савицька Марія та Савицька Ольга"

Джерело.https://uain.press/blogs/myhajlo-matchak-vid-sichovogo-striletstva-do-radyanskyh-kontstaboriv-1186453

19 листопада 1991р. у Мюнхені помер Янів Володимир-Михайло Осипович - діяч Пласту, чл. УВО, чл. КЕ ОУН на ЗУЗ, головний співробітник "Бюлетеня КЕ", професор і ректор УВУ, професор УКУ, голова НТШ.

Володимир Янів народився 21 листопада 1908 р. у Львові, син гімназійного вчителя Йосифа та Елеонори з Білецьких. Помер він 19 листопада 1991 р. у приміщеннях УВУ у Мюнхені, якого довголітнім ректором він був. Сьогодні ще важко гідно підсумувати осяги динамічного та трудолюбивого життя цієї небуденної людини. Інтелектуальна спадщина Володимира Янева така багата, що вона заслуговує на глибокі студії. Спробу такої оцінки зроблено у фестшрифті Symbolae in honorem Volodymyri Janiw (1983) за редакцією О. Горбача й колегії, де й подано його біо-бібліографію. Але після появи цього тому 75-літній Янів не спочив на своїх лаврах, так як це звичайно роблять науковці, котрих вшановують того роду публікаціями; навпаки — Янів ще з більшим розмахом кинувся у вир праці, яка, можна сказати, знайшла своє гідне завершення у Науковому Конгресі у 1000-ліття хрещення Руси-України, що він його зорганізував у Мюнхені, і виданням збірника праць цього ж конгресу 1989 р.

Цей Збірник праць Ювілейного Конгресу мабуть найкраще віддзеркалює багатогранну діяльність В. Янева і той широкий діяпазон його знання і його зацікавлень. Редагування збірника вимагало не тільки великого організаційного та редакційного хисту й неприборканої енергії, але й теж широкого знання з різних ділянок гуманістичних наук. Під цим оглядом цей збірник творить свого роду пам’ятник своєму редакторові.

Янів залишив свого духа печать на різних ділянках науки. Працював він у психології, етнопсихології, етнографії, богословії і літературознавстві. Залишив він теж праці з історії та історії Церкви, праці в ділянці естетики і мистецтвознавства, як і чотири збірки поезій.

Поетичний дорібок Яніва заслуговує на обширну та грунтовну аналізу. Можна сміло твердити, що якби обставини були інші, якби життя не вимагало від нього важких адміністративних та науково-громадських зусиль, то поезія грала би першу й провідну ролю в його житті. Але Янів був свідомий факту, що служіння українській справі вимагає перш усього муравлиної повсякденної праці, а поезія, як така, хоч він до неї ставився дуже серйозно, — це люксус, який мусів бути на другому пляні. Янів відчував, що бути поетом у його обставинах замало, що на першому місці мусить стояти прозаїчна громадська праця, і він жив і діяв згідно з цим імперативом. Це дається відчути у його поезії, дещо приховано у ще ранніх збірках: «Сонце й грати» та «Листопадові фрагменти», написаних в Україні в тюрмі в 1936-37 роках і виданих у Берліні 1941 p., ясно і яскраво у пізніших збірках «Шляхи» (1951 р.) і «Життя» (1975 p.). Вся його поезія сильно автобіографічна, а останні дві збірки включають, крім патріотичної тематики, яка притаманна всім його творам, теж релігійні мотиви. У них поет зумів створити вдалу синтезу духовно-інтелектуального світосприймання. Янів-поет шукає у своїй творчості «Доріг до істини буття» і в тих майже фавстівських пошуках турбує його проблема часу й значення людського життя — туземного і післясмертного:

Як рік лиш день, а день — година,

Що знов секундою стає,

В спішні століття йде людина

По ціле сповнення своє.

Сьогодні — завжди післязавтра

В далекім прицілі мети,

Сьогодні завжди тільки стартом

В далекі соняшні світи…

Але поезія у житті Янева грала ще іншу ролю. Автор старався пізнати глибше себе самого і своє довкілля через поетичну інтроспекцію. Щоб осягти це, він інколи втікав із метушні щоденної праці та намагався зробити певні підсумки дії життя поезією:

Бажалося б ще раз із лету птаха

Обняти поглядом усе життя —

Надії успіхів і сумнів жаху

В беззорянім шляху у забуття.

Бажалося б життя схопить в синтезі —

Із сальдом перемог і неудач.

В червоно-чорно-золотій мережі

Замкнути труд, і біль, і сміх, і плач.

І голим станути в яснім свічаді

Із відбиттям і хиб, і всіх прикмет,

Щоб без ідилій фальшу й без баляди

Людини залишивсь автопортрет.

Автопортрет постійного двобою

З прокльоном немочей в своїй душі,

З бажанням пристрасти у днях спокою, —

Спокою в океані метушні.

(Із збірки «Життя»)

Окремим розділом біографії Янева є його церковно-громадська праця. Розділ цей можна поділити на дві частини: етап Українського Християнського Руху і етап змагання за Патріярхат УКЦ. Діяльність з рамени УХР може чи не найкраще віддзеркалює документ в 1960 р. п.з. «Спільне звернення української спільноти у Вільному Світі з нагоди акції солідарности проти релігійних переслідувань в Україні», видрукований у його праці «Студії та матеріяли до новішої української історії» (1970). Згідно з Наталією Полонською-Василенко, яка написала передмову до цього видання, ту «цілу акцію оформлював та координував В.Янів, як Президент УХР, що — заініціювавши акцію — став водночас її Генеральним Секретарем». Згаданий документ підписали 239 осіб, які репрезентували 143 організації,— є це промовистий свідок солідарности українських християн і свідком величезної праці й соборного наставлення Володимира Янева.

Рівно ж вагомим є вклад Янева в акцію французьких інтелектуалістів та послів за звільнення тоді ще митрополита, Ісповідника Віри Йосифа Сліпого в 1961-62 pp. і його пізніша співпраця з Патріяхом Йосифом, як співдія між УВУ і УКУ. Все це моменти в історії української діяспори, які заслуговують на окремі студії. Можна надіятись, що раніше чи пізніше молоді науковці в Україні писатимуть докторські праці про цей етап життя української діяспори, у якому Янів відіграв провідну ролю.

Науково-публіцистична й поетична спадщина Яніва є вдячним матеріялом для дослідника. В бібліотеці та архівах УВУ, УКУ, як і в бібліотеці НТШ у Сарселі (Янів був довший час заступником голови НТШ у Европі та секретарем Історично-філософічної секції) зберігаються цінні друковані та недруковані матеріяли, чекаючи свого опрацювання і дослідження. Але цей, можна сказати, хоч важливий, але неживий матеріял слід доповнити спогадами про цю велику людину української діяспори. Тут перш усього прохання до достойної дружини бл.п. Володимира Янева, пані д-ра Софії, і до його співпрацівників та бувших студентів, які мали нагоду бути живими свідками його майже надлюдських зусиль. Вже тепер треба збирати спогади, листи й інші матеріяли про цю українську людину європейського формату, яка так багато зробила для піднесення престижу української науки й української культури на терені Европи.

Володимир Янів мав харизму. Він умів притягати людей до співпраці. Він вивів УВУ на світову арену. (Можна призадуматись, чи не додати до назви УВУ ще коротку фразу «імени Володимира Янева», на мою думку, він на це собі заслужив). Він був прекрасним промовцем, і його блискучі виступи з рамени УВУ французькою чи німецькою мовами були завжди на високому рівні. Його зустрічі з папами та з різними достойниками Церков, з президентами держав та міністрами, з ректорами університетів і чільними науковцями ставили українську культуру на міжнародній форум як рівну з рівними і закріплювали в пам’яті провідників Заходу ідею боротьби українського народу за незалежність і повноправність в руслі життя країн Европи.

Володимир Янів відійшов від нас на заслужений відпочинок. Нашим обов’язком є утривалити його пам’ять вивченням та опрацюванням його багатої інтелектуальної спадщини.

Джерело.http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/volodymyr-yaniv-ukrajinska-lyudyna-jevropejskoho-formatu/

*****

Більше далі косу цікаво.

Навчання:

Середню освіту здобув у Львівській академічній гімназії, після закінчення якої у 1927 році, вступив до Університету Яна Казимира (нинішній Львівський національний університет імені Івана Франка), де й провчився до 1934 року. В університеті посилено студіював історію у Яна Птасьніка та психологію у Мечислава Кройца. З 1940 по 1944 рік отримував другу освіту у Берлінському університеті, де продовжував вивчати історію (у Ганса Юберсберґера), соціологію (у Шерінґа) та психологію (в О. Крога). Навчання завершив написанням дисертації на тему: «Душевні віддіювання тюремного ув'язнення».

Участь у Пласті:

З 1921 року бере активну участь в діяльності Пласту (член куреня «Лісові Чорти»), був референтом Волині при Верховній Пластовій Команді, а у період з 1928 по 1930 роки — командантом Управи Старших Пластунів.

З початку 1930-х «Пласт» вимушений працювати в підпіллі, під проводом конспіративного Пластового Центру, де Володимир Янів працює з 1930 по 1934 рік, та Верховної Пластової Команди. Через утиски з боку влади та офіційну заборону діяльності, пластуни перейшли у напівлегальне становище.

Перебуваючи в Німеччині у 1946 році продовжує активну пластову діяльність — формує ідейні спрямування Пласту.

Громадсько-політична діяльність Редагувати

З 1927 року є членом Української військової організації, провідним діячем Союзу української націоналістичної молоді, членом Організації українських націоналістів, працює співредактором підпільного журналу «Юнак». У 1932-33 рр. був головою Студентської Репрезентації Союзу українських студентських організацій під Польщею, а згодом редактором офіційного журналу організації аж до його заборони у 1934 році. 1933 року він також відповідав за часопис «Наш клич»

1937 року влаштовується на роботу у видавничий відділ «Промбанку».

Після початку Німецько-радянської війни бере активну участь у діяльності Українського Національного Комітету у Кракові.

Працював редактором журналу «Вісті НТШ», організатором шевченківських та франківських наукових сесій (1950 — 1960-х pp.) і редактором «Хроніки НТШ» та трьох томів ЗНТШ.

Володимир Янів був засновником і першим президентом Українського християнського руху, за значний внесок у релігійній сфері був нагороджений Папою Римським Орденом святого Григорія. З 1977 року є членом УВАН в Європі, з 1988 року — почесний член УВАН у Канаді. Був членом Міжнародної Вільної Академії в Парижі, Deutsche Gesellschaft fur Psychologie, Українського Богословського Наукового Товариства в Римі (автор його історії із бібліографією видання). 1963 року організував наукову Конференцію «Релігія в житті українського народу» в Рокка-ді-Папа, а у 1988 — Науковий Конгрес з приводу 1000-ліття хрещення Руси-України.

Переслідування владою:

Перший арешт Володимира Яніва стався у березні 1928 року, коли його затримали за недопущення школярів на службу з приводу іменин Юзефа Пілсудського у Соборі святого Юра. З того часу був під наглядом властей, тому знову був затриманий у березні-червні 1932 року, у зв'язку із вбивством комісара Е. Чеховського, звільнений за браком доказів. 17 червня того ж року, за бійку з поліцією під час Зелених Свят, знову був арештований і відправлений у концентраційний табір Береза-Картузька, потім був переведений у звичайну тюрму. На Львівському процесі був на лаві підсудних і отримав покарання у вигляді 5 років ув'язнення, однак через амністію вирок було зменшено до 2 років і 6 місяців, тобто на волі він опинився вже у 1937 році. Ще один арешт відбувся у 1939 році. Зміна польських властей на німецькі не змінила ставлення до українців — Володимир Янів перебував у в'язниці з 1941 по 1942 рр.

Наукова діяльність Редагувати

1946 року розпочинає наукову діяльність старшим асистентом при кафедрі психології (габілітаційна праця — «Психологічні основи окциденталізму», 1949 р.), у Українському вільному університеті, потім займається викладанням у Католицькій духовній семінарії у Ґіршберзі з 1947 по 1948 рік. У ділянці психології й соціології присвятив низку розвідок етнопсихології українця (на основі творів М. Костомарова, Григорія Ващенка, Миколи Шлемкевича, Івана Мірчука), дослідові мотивації тюремних переживань (у творах Т. Шевченка, І. Франка), ідеалам сім'ї (у Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Симоненка, І. Калинця), філософії Григорія Сковороди, світогляду українського народу[3]. Дав мистецький аналіз творчості сучасних художників при нагоді їх виставок в УВУ (Куріци-Ціммерманн, В. Стрельнікова, А. й О. Пулюїв, О. Терзіева-Льопи, В. Сазонова, М. Мороза, О. Мазурика, Є. Світового), як і ст. з новішої історії (про німецькі концтабори). Здобуває ступінь доцента у 1949 році, приходить на посаду наукового секретаря Наукового товариства імені Шевченка, де й працює з 1952 по 1968 рік, у 1960 стає членом головної Ради НТШ. У 1963 році стає професором Українського католицького університету у Римі.

З 1968 по 1985 рік працює ректором Українського вільного університету, домігшись «нововизнання» університету баварським урядом і, водночас, є заступником голови Наукового товариства імені Шевченка, з 1985 по 1987 — голова.

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

18 листопада 1932р. вийшли постанови ЦК КП(б)У «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» і політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп», які ще більше посилили репресивні заходи щодо Українських селян. Спланована конфіскація у них урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування призвела до їх вбивства голодом, апогей якого припав на травень-червень наступного року.

Стаття Ґарета Джоунса «Нема хліба» в «Sunday American», 1933 рік.

*****

Голодомор — це геноцид Української нації, вчинений московитами в 1932–1933 роках. Він був скоєний керівництвом Радянського Союзу, щоб упокорити Українців, остаточно ліквідувати Український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від москви Української Держави. 

У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» Голодомор визнано геноцидом Українського народу. У 2010 році постановою Апеляційного суду міста Києва доведено геноцидний характер Голодомору, намір Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину Української нації. 

У 1932–1933 роках було вбито понад 7 мільйонів осіб на території УСРР та 3 мільйони Українців поза її межами, в регіонах, які історично були заселені Українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та в Казахстані.

Після поділу території України в середині XVII століття між Річчю Посполитою та московським царством протягом наступних двох століть Українська нація не мала власної державності, через що зазнавала політичних, економічних, національних, культурних утисків. Росія проводила жорстку колонізацію Лівобережної України. Потужна русифікація, шовінізм та політика ототожнення українців з російським народом (ідентифікація України як частини Росії — Малоросії) не знищили української національної свідомості. Українці дуже гостро відчували свою відмінність від росіян і протягом століть вели перманентну визвольну боротьбу. 

Та тільки в 1918 році вдалося створити Українську Державу — Українську Народну Республіку і об’єднати українські території.

У ХХ столітті незалежна Українська Держава протрималася лише кілька років, борючись із постійними зазіханнямм та втручаннямм у внутрішні справи країни ззовні. Їй так і не вдалося конструктивно закласти та зміцнити фундамент своєї незалежності в світі. Після третьої окупації українських земель, які входили до складу Російської імперії, російські більшовики встановили радянську владу за допомогою сили та маріонеткових урядів.

30 грудня 1922 року було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого увійшла і Українська Соціалістична Радянська Республіка. Союзний договір передбачав повну рівноправність республік, проте Україною фактично керував Кремль.

Попри нетривалі періоди державотворення, українська державна традиція все ж була і мала глибоке історичне коріння, що сягало періоду Київської Русі. Вона об’єднувала націю, посилювала український націоналізм та суперечила ленінській теорії соціалізму, що передбачала злиття націй. Окупувавши територію України, російські більшовики дуже гостро це відчули. Ленін визначав національний рух і проблеми національного суверенітету як явище буржуазного характеру, з яким більшовики вели боротьбу. Українська сутність була перешкодою для існування СРСР у форматі, визначеному радянським керівництвом.

З утвердженням комуністичного режиму відбулися помітні зміни у суспільному, громадсько-політичному та соціально-економічному житті України, що торкнулися насамперед традиційного села. Радянська влада насаджувала українському народові нові звичаї, нові обряди, водночас змушувала відрікатися від минулого, забути своє походження. Відбулося згортання українізації. Розпочався наступ на духовне життя українців.

У 1928 році керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію — об’єднання індивідуальних приватних селянських господарств у колективні господарства державної власності. Кожному селянину нараховували певну кількість трудоднів, за відробіток яких платили натуральним продуктом. Однак переважно трудодні були настільки мізерними, що позбавляли селянина можливості прохарчувати себе і свою родину. З огляду на потужне почуття індивідуалізму українських землеробів, в Україні насадження колгоспної системи викликало спротив. Тому селян насильно заганяли у колгоспи шляхом терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери» та знищував цих людей.

Політика радянського режиму викликала опір українського народу. Історики зафіксували близько 4 тис. масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства органами влади.

Почуття національної ідентичності українського селянина разом з його ментальним індивідуалізмом суперечило ідеології Радянського Союзу. Воно було основою українського націоналізму і становило загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим геноцидом винищив українське селянство як питому частину нації і джерело її духовної та матеріальної сили.

Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі. Не бажаючи втратити Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, замаскований під плани здавання хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна як штрафи за невиконання плану. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив усі шляхи до порятунку. Лише селянам України та Кубані було заборонено виїжджати до міст, до Росії і Білорусі. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору.

Й. Сталін, який вважав селянство основою національного руху, завдав удару по українських селянах як носіях української традиції, культури та мови. У 1932 році для України було встановлено нереальний до виконання планхлібозаготівель у 356 млн пудів хліба. Для затвердження цього плану до Харкова прибули найближчі соратники Сталіна — Каганович і Молотов, добре проінформовані про розпал голоду вже в першій половині 1932 року в Україні. Геноцид було організовано і вчинено шляхом узаконення насильницьких дій та масового вбивства українців представниками органів влади. Близько 400 архівних документів це підтверджують.

На початку 1930-х років політика колективізації в Україні зазнала краху. Селяни масово покидали колгоспи та забирали своє майно: худобу, інвентар, зароблене збіжжя. Для збереження колгоспів і майна у руках держави режим 7 серпня 1932 року прийняв репресивну постанову, яка в народі отримала назву «закон про п’ять колосків».

Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» все колгоспне майно прирівнювалося до державного, а за його розкрадання було встановлено жорстоке покарання. Згідно з цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років з конфіскацією майна або розстрілом. Було організовано спеціальні групи людей, які обшукували населення, аби силою вилучати зерно. Такі обшуки супроводжувалися терором, фізичними та моральними знущаннями над людьми.

Наступним геноцидним рішенням стало встановлення натуральних штрафів — права держави забирати у селян не лише зерно, а й інші продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу. Такого явища не було в жодній іншій республіці СРСР. З метою посилення голоду в Україні політбюро ЦК КП(б)У під тиском Молотова 18 листопада 1932 року ухвалило постанову, якою було запроваджено специфічний репресивний режим — «чорні дошки». Занесення на «чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборону торгівлі і підвозу товарів, заборону виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією. У 1932–1933 роках режим «чорних дощок» діяв у 180 районах УСРР (25% районів). Такий репресивний режим було застосовано лише в Україні і на Кубані, тобто в місцях компактного проживання українців.

Кремль створив умови життя, розраховані на знищення частини української нації, шляхом повного вилучення всіх продуктів харчування. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців в межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР і Кубані за хлібом. До жодного іншого адміністративного регіону СРСР чи республіки подібного рішення не було застосовано.

Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест.

Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів. Пік Голодомору припадає на червень. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисячі осіб, щогодини — 1168 осіб, щохвилини — 20. В цей час Москва надала Україні насіннєву (для посівної кампанії) та продовольчу позики. Якщо продовольча й надходила до села, то її надавали переважно у формі громадського харчування і лише тим колгоспникам, котрі ще були здатні працювати й жити в польових станах.

Все це відбувалося за наявності великих запасів зерна у централізованих державних резервних фондах та масштабного продовольчого експорту. Дії тоталітарного режиму підтверджують намір знищити частину української нації у визначених часових межах.

Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим. Більшість науковців обстоює цифру в понад 7 мільйонів осіб в Українській Соціалістичній Радянській Республіці та 3 мільйони українців в інших регіонах СРСР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані.

Певні історичні обставини ускладнюють підрахунки, а ще більше — встановлення імен убитих. Радянська влада зробила все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину. На місцях було заборонено фіксувати реальну кількість смертей. Сьогодні виявлено таємні списки деяких сільрад із переліком померлих в 1932–1933 роках. Ці списки вдвічі перевищують офіційні дані. Цілком зрозуміло, що такі випадки були непоодинокими. Існувала заборона записувати причину смерті як «голод», тому в актах про смерть вказували «від тифу», «виснаження», «від старості». В 1934 році всі книги РАЦСів про реєстрацію смертей були передані до спеціального відділу ГПУ. Українці вимирали сім’ями, селами, і не завжди померлих обліковували. Рівень незареєстрованої смертності невідомий, але цілком очевидно, що померли мільйони.

Радянський Союз переконав міжнародну громадськість «не побачити» масового вбивства українців за допомогою пропаганди та підкупів окремих журналістів. Однак були публіцисти, які писали правду. Збереглися звіти послів, дипломатів. Режим ужив заходів, щоб стерти пам’ять про вбивство понад 7 мільйонів українців, але пам’ять народу є незнищенною, і з становленням незалежності України заборону говорити про Голодомор було зірвано.

Джерело https://holodomormuseum.org.ua/istoriia-holodomoru/

18 листопада 1950р. біля с. Бережниця у бою з московитами загинули: Слободян Степан Петрович "Єфрем" - Сотник-політвиховник, його дружина Марія Німа «Марта», Провідник УЧХ Калуського Проводу ОУН та шестеро підпільників (імена у статті).

Околиці села Бережниця.

*****

Знайдено криївку УПА, в якій 1950-го загинуло восьмеро повстанців.

Речі знайдені у місці де була криївка.

У Чорному Лісі, що на Івано-Франківщині, відбулися пошукові роботи на місці бункеру УПА.

Участь у пошуках взяли директор Меморіяльного музею Степана Бандери у селі Старому Угринові Степан Лесів, представники Історичного Товариства "Українська Варта" Станіслав Власов і Віктор Павлів, а також ентузіасти-патріоти села Угринова.

18 вересня 1950 року у цій криївці загинуло 8 вояків, серед них одна дівчина. Найстаршому з них було всього лише 28 років це був Степан Слободян.

Список загиблих вояків:

1. Степан Слободян – Крайовий Провідник ОУН «Захід – Карпати».

2. Марія Німа- «Марта», 1925 р.н. – Провідник УЧХ Калуського Проводу ОУН.

3. Прокіп Духович – «Дора», 1922 р.н.- Провідник СБ Калуського окружного Проводу ОУН,

4. Василь Камінський – «Галенко», 1923 р.н. – охоронець Калуського окружного Проводу ОУН.

5. Іван Морис – «Дуб», 1926 р.н. – охоронець Калуського окружного Проводу ОУН.

6. Іван Юрків – «Кармелюк», 1926 р.н. – охоронець Калуського окружного Проводу ОУН.

Імена ще двох повстанців достовірно не встановлені.

Від часу трагічних подій 1950 року криївка знищена і майже зникла. Одного з останніх років поблизу повстанської криївки зусиллями націоналістів Калущини встановлено пам'ятний хрест на символічній могилі, місце впорядковано. Тепер на черзі - розкопки криївки, аби встановити додаткові відомості про події, що тут сталися, а також - її відновлення і упорядкування прилеглої території. Крім цього - прокладення туристичного маршруту, який стане одним з багатьох у Чорному Лісі.

Знахідки, зроблені металошукачем поблизу криївки. Величезна кількість гільз з совєцького автомата ППШ (повтанці називали його "папаша") свідчить про запеклість бою. За свідченнями, бій тривав більше години, НКВДісти зробили декілька засідок навколо, потім відкрили вогонь по бункеру, з якого відстрілюваися повстанці. Вояки УПА полягли усі, ворог кинув декілька запалювальних пляшок всередину, де міг бути ще хтось. Трупи повстанців ворог забрав і поховав у невідомому місці у Калуші, за одним обгорілим трупом, який не вдалося навіть ідентифікувати, повернулися на другий день.

Експрес online

08 вересня 2011, 21:51

KARPATNEWS.in.ua — Усі Новини Ужгорода, Закарпаття та України.

******

Духович Прокіп Омелянович «Дар», «Іван», «Мар'ян», «Маріян», «Петро», «25», «254», «123-Б», «132-Б», «Ч-2», «2-2», «1/1»; 21.07.1920, с. Крилос, Галицький район, Івано-Франківська область — 18.11.1950, в лісі біля с. Бережниця, Калуський район, Івано-Франківська область — лицар Срібного хреста заслуги УПА та Бронзового хреста заслуги УПА.

Освіта — середня: закінчив Станіславську гімназію, відтак торгівельну школу у м. Станіславів. Працював книговодом в Союзі кооперативів у Галичі (1941), а відтак головним бухгалтером. Член ОУН із 1938 р. Співробітник референтури СБ з 1943 р. Референт СБ (за ін. даними — слідчий СБ) надрайонного проводу ОУН (1944—1945), заступник коменданта СБ Калуського окружного проводу ОУН (1945), субреферент з агентурної роботи СБ Станіславського окружного проводу ОУН (1945-07.1946), референт СБ Станіславського надрайонного (07.1946-08.1948), Калуського окружного (08.1948-11.1950) проводів ОУН. Загинув у сутичці з оперативно-військовою групою в лісовому масиві ур. Глибокий потік. Поручник СБ (16.08.1948).

*****

Слободян Степан Петрович «Єфрем», «Клим», «Роман», «-м», «Via 0-5», «05», «12», «0-5»; 1923, с. Синьків Заліщицького р-ну Тернопільської обл. — 18.11.1950, біля с. Бережниця Калуського р-ну Івано-Франківської обл. — лицар Срібного хреста заслуги УПА та Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Освіта — незакінчена середня: навчався у

Станиславівській гімназії. Військовий референт Юнацтва ОУН Тернопільського обласного проводу ОУН (1942—1944), політвиховник старшинської школи «Олені» (04.-05.1944), начальник політвиховного відділу штабу ВО-4 «Говерла» (08.1944-07.1946) і одночасно співробітник осередку пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН (1945—1946), референт пропаганди (07.1946-06.1949), а відтак керівник (06.1949-11.1950) Карпатського крайового проводу ОУН, член Проводу ОУН (1950). Загинув в оточеній криївці. Застрелився, щоб не потрапити живим у руки ворога (за іншими даними — при спробі прориву). Старший булавний, хорунжий-виховник (15.04.1945), поручник-виховник (22.01.1946), сотник-політвиховник (18.11.1950) УПА.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020 р., Вікіпедія.

Гинули зі словами: "Слава Україні!" спогади мешканців с. Уличне.

На фото: дочка Миколи Шлабана пані Розалія

*****

Світанок 7 березня 1947 року мешканцям Уличного запам’ятався надовго. Ледь стало світати, як у село прибуло чимало емгебешників. Кількома рядами вони оточили ґаздівство Миколи Шлабана, у якому, як згодом з’ясувалося, зимувало троє повстанців: Степан Кушнір – «Рак», господарчий референт Стрийського районного проводу, Микола Герасим’як і Микола Колодій, вихідці з Доброгостова.

Ще восени 1946 року М.Шлабан, який мав зв’язок із упівцями, облаштував для своїх друзів криївку у стодолі, що була на подвір’ї. Там повстанці зимували до лютого. 

З початком відлиги піднявся рівень грунтових вод, які затопили схрон. Микола Герасим’як захворів, опух і покрився гнійниками. Недуга підкралася і до його товаришів. А тому Микола Шлабан забрав повстанців до хати, привів до них сільського лікаря, який допоміг їм одужати. На жаль, у селі знайшовся зрадник, який за юдині срібняки доніс у МГБ про перебування бандерівців у хаті Шлабана.

Карателі, оточивши подвір’я, стали стріляти по стодолі, яка тут же зайнялася і згоріла дощенту. Криївка, у яку перед цим перебралися повстанці, опинилася в кільці емгебешників. Відомі на той час кати Бабкін і Гоголь, офіцери МГБ, запропонували бандерівцям здатися. У відповідь почули спів. Лунали пісні «Червона калина», «Ще не вмерла Україна». Зі словами на устах: «Слава Україні!», бачачи безвихідь, усі четверо застрелилися. А вся сім’я Шлабанів була вивезена на Сибір.

Загиблих повстанців карателі привезли до Дрогобича. Під покровом ночі їх закопали в куті цвинтаря на вул.Трускавецькій. Місце поховання бандерівців запримітив Прохна Габчак, родак із Уличного, який згодом показав його дочці Миколи Шлабана Розалії.

Влітку 2011 року пані Розалія і Дарія Габчак, депутат Дрогобицької райради, вчитель с.Уличного, зустрілися із секретарем Дрогобицької міської ради Тарасом Метиком. Розповівши йому історію загибелі повстанців, попросили впорядкувати захоронення героїв на кладовищі.

30 жовтня 2011 року, у передобідню пору на цвинтар на вул.Трускавецькій зійшлися родичі загиблого Миколи Шлабана: діти, внуки, правнуки, громада з Уличного, ветерани національно-визвольних змагань зі Стебника, Доброгостова, керівники Дрогобицької міської влади, політичної партії Конгресу Українських Націоналістів. Парох с.Уличне відправив панахиду, освятив упорядковану могилу. Згодом мав слово секретар Дрогобицької міськради Тарас Метик, який висловив подяку від міської влади директору КП «Комбінат міського господарства» Галині Яців і її колективу за впорядкування могили героїв УПА. Щирі слова подяки на адресу Дрогобицької міської влади та керівника КП «Комбінат міського господарства» висловили у своїх виступах Дарія Габчак, дочка Миколи Шлабана пані Розалія, якій зозуля уже накувала 91 рік, голова проводу Дрогобицької районної організації КУН Володимир Стецівка. А ще вони, розповівши про події 7 березня 1947 року, наголосили, що необхідно свято пам’ятати про тих, хто жертовно склав своє життя во ім’я Незалежності України, волі її народу.

Діана Грицай, вихованка Дрогобицького палацу дитячої і юнацької творчості, прочитала вірш «Про повстанців».

Джерело.

Тарас РУСИН, "Вільне Слово" 2011-2012рр.

http://bystryi.at.ua/publ/statti_na_miscevu_tematiku/ginuli_zi_slovami_quot_slava_ukrajini_quot/1-1-0-61

17 листопада 1869р. в с. Прилбичі Яворівського р-ну Львівської обл. народився священомученик Климентій Шептицький - граф, громадський і релігійний діяч, архімандрит, мученик за віру, блаженний Католицької Церкви та Праведник народів світу.

Климентій Шептицький (брат Митрополита Андрея) та генерал УГА Мирон Тарнавський (1930-ті рр.)

******

БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕНОМУЧЕНИК КЛИМЕНТІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ - 17.11.1869 – 01.05.1951

Граф, громадський і релігійний діяч, архімандрит, мученик за віру, блаженний Католицької Церкви та Праведник народів світу – всі ці титули належать непересічній особі Климентія Шептицького. Усі вони виражають різні грані життя і діяльності блаженного Климентія, вклад якого у розвиток Української Греко-Католицької Церкви і нашого народу потребує ще подальшого ґрунтовного вивчення.

Климентій Шептицький народився 17 листопада 1869 року в с. Прилбичі Яворівського р-ну Львівської обл.. При хрещенні отримав ім`я Марія Казимир. Він був шостою дитиною у сім`ї графа Івана Канти і Софії з Фредрів Шептицьких, а також молодшим братом майбутнього митрополита Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького.

Казимир Шептицький здобув блискучу освіту, яка давала йому можливість зробити успішну кар’єру. Початкову освіту він одержав вдома, від найманих вчителів під наглядом матері. У 1882-1887 роках Казимир навчався в Гімназії св. Анни у Кракові, після чого з відзнакою склав іспит зрілості. 1887 р. він розпочав навчання на відділі права Ягелонського університету в Кракові. У наступних роках (1888-1890) продовжував студії права по одному році в Мюнхені і Парижі. Студії закінчив у 1892 р. в Краківському Університеті, отримавши академічний ступінь доктора права, а вірніше «доктора обидвох прав» (був фахівцем з світського та канонічного права).

Після закінчення навчання Казимир береться на кілька років до маєткових справ свого батька, бажаючи бути йому допомогою. У цьому часі почав вивчати лісову справу, для чого виїхав до Кшешовіц біля Кракова, де було одне з найкращих лісництв Галичини. Також Казимир Шептицький багато часу присвячував для хворої матері, з якою часто їздив на лікування до Італії, аж до її смерті у 1904 році.

Казимир Шептицький, окрім управління родинними маєтками, зробив успішну політичну кар’єру. У 1900 р. він був вибраний послом до Віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, повноправним членом якої став після виборів у 1901 р. З тих часів походять його виступи на теми різних громадсько-політичних справ. Своїми виступами у парламенті здобуває велику популярність у політичних колах. Проте після розпуску у 1907 р. австрійського парламенту, Казимир вирішує полишити політичну діяльність та повністю присвятити себе господарці родинними посілостями та свого фільварку в Дев’ятниках, який у 1903 р. йому передав батько.

Блискуча кар’єра та світське життя з усіма його принадами не задовольняли Казимира Шептицького, бо він завжди прагнув глибшого духовного життя. Покликання Казимира до чернечого життя дозрівало довго, аж до 1910 р., коли він вирішив «поставити себе цілковито до диспозиції Господа». Тому у 1911 р. Казимир передає свій фільварок своєму племінникові Янові, а сам починає здійснювати своє покликання до монашества. За порадою свого брата, Митрополита Андрея, він поїхав до Німеччини у монастир бенедиктинів у Бойроні (Beuron), щоб випробувати себе у чернецтві. Після однорічного побуту в Бойроні Казимир вирішив піти за прикладом свого старшого брата Романа-Андрея і повернутися до Церкви східного обряду, вступивши до монастиря студитів. У 1912 році він розпочав новіціят в монастирі студійського уставу в Камениці, в Боснії. Там у 1913 році Казимир прийняв перший монаший постриг з новим іменем Климентій. У тому ж році він розпочав богословські студії в Інсбруку. 28 серпня 1915 р. монах Климентій був висвячений на священика єпископом Діонізієм Няряді з Крижевець.

Закінчивши у 1917 р. богословські студії, о. Климентій повертається до Львова, де його відразу було призначено настоятелем монастиря святого Йосифа. 22 грудня на свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці він приймає малу схиму.

Після того як 1919 р. у ході українсько-польської війни було знищено Лавру св. Антонія Печерського у Скнилові, монахи студити переходять у Свято-Успенську Лавру в Уневі. Настоятелем нового осередку було призначено о. Климентія Шептицького, який з 1926 р. став ігуменом монахів студитів. Головним завданням о. Климентія в цих міжвоєнних часах було продовжувати розпочату митрополитом працю над відродженням традиційного чернецтва в Українській Греко-Католицькій Церкві та виховувати нове покоління чернецтва. Для формації ченців у дусі здорової моральної дисципліни, о. Климентій писав для них різні повчання та розпорядження, частина з яких була надрукована у монастирському журналі «Ясна путь».

Важливим вкладом о. К. Шептицького у розвиток студійського чернецтва було опрацювання монастирського Уставу (Типікону), над яким працював разом зі своїм братом митр. А. Шептицьким і який було подано у 1937 р. до затвердження Конгрегації для Східних Церков. Також отець Климентій брав участь в церковному житті, виступаючи з рефератами на церковні теми, дбав про розвиток та збереження українського сакрального мистецтва.

З 1937 р. отець Климентій перебував у Львові, щоб піклуватися хворим Митрополитом та допомагати йому в його широкій адміністративній праці. Хоча втішався великою пошаною серед духовенства, о. Климентій ніколи не виступав самостійно, але держався в тіні митрополита. У 1939 р. о. Климентій разом з о. Йосифом Сліпим їздили до Риму, щоб від імені хворого митр. А Шептицького привітати новообраного папу Пія ХІІ.

Ігумен Климентій Шептицький очолював, заснований 17 лютого 1939 р. митр. Андреєм Шептицьким, Український Католицький Інститут Церковного З`єдинення ім. Митрополита Рутського, завданням якого було дбання про «поворот Сходу до церковної Єдности». Того ж року ігумен Климентій Шептицький був призначений екзархом Греко-Католицької Церкви в Росії.

В часах радянської та німецької окупацій о. Климентій постійно перебував біля митрополита аж до його смерті 1 листопада 1944 р. Саме з митрополичих палат він керував акцією порятунку євреїв.

Преосвященний Йосиф Сліпий, який очолив УГКЦ після митр. А Шептицького, у 1944 р. іменував о. Климентія архімандритом монахів студійського уставу. Наступного 1945 року, після арешту греко-католицьких єпископів, архимандрит Климентій фактично очолив Греко-Католицьку Церкву. Він продовжував традиційні зустрічі духовенства по четвергах, на яких заохочував священиків не піддаватися приманам та погрозам влади, яка хотіла насильно навернути священиків на православ`я. Також він провів зустріч з настоятелями чернечих чинів, під час якої було постановлено рішуче протиставитися задумам влади. Отець Климентій шукав різних способів, щоб передавати вістки про стан Церкви до Ватикану. Тому написав листи до Кард. Тіссерана та о. Королевського про переслідування УГКЦ, але їх перехопило МГБ. Ці листи стали обвинуваченням о. Климентію під час слідства.

Коли радянські війська вперше вступили на територію Західної України у 1939 р., стало зрозуміло, що невдовзі розпочнеться відкрита боротьба з Церквою. Отець Климентій це усвідомлював і був готовий до випробування. У червні 1940 р. він написав послання “Посліднє слово”, в якому приготовляє монахів до грядучого переслідування. Перед своїм ув’язненням о. Климентій розумів, що його чекає така сама доля, як і всіх єпископів Греко-Католицької Церкви. Однак він не втікав від переслідувань, а готувався їх прийняти. У листопаді 1945 о. Климентію було наказано вибратися зі Львова і перенестися до Унева. Навесні 1946 р. він був змушений остаточно покинути Митрополичі Палати у Львові і переїхати до Унівської Лаври.

5 червня 1947 р. о. Климентій Шептицький був заарештований в Унівській Лаврі. Від тоді розпочалася його «хресна дорога». Спершу внутрішня в`язниця УМГБ у Львові, у якій відбулося два допити з винесенням архімандриту звинувачення «Антирадянська діяльність». На запитання слідчого, чи арештований погоджується із звинуваченнями, о. Климентій відповів: “З висуненими звинуваченнями я не погоджуюся. Я – монах, жодної політичної діяльності я не провадив”.

Після львівської тюрми його перевели до Києва у внутрішню в’язницю УМГБ, де найбільше знущалися над 78-літнім старцем. Про це свідчать виклики на допити, які відбувалися вночі. Коли о. Климентія його співкамерники питали чи немає можливості, щоб отця відпустили, то він сказав, що є така можливість, якщо перейде на православ`я, але «де мені на старості літ міняти свою віру, хай вже буде воля Божа». Такою була відповідь о. Климентія на пропозицію слідчого перейти на православ’я.

У березні 1948 р. о. Климентія Шептицького було засуджено на 8 років тюремного ув’язнення. Його відправили до Москви, а звідтам у в’язницю у Володимирі, так званий Володимирський централ. По дорозі у нього вкрали всі речі. Більшу частину свого перебування у в’язниці отець провів у медичному корпусі. На стан його здоров`я дуже вплинуло перебування у радянських тюрмах та виснажливий процес досудового слідства.

1 травня 1951 р. у Володимирській в’язниці добігло кінця земне життя блаженного священомученика Климентія Шептицького. Поховання відбулося 3 травня о 3 год. ночі на міському кладовищі, відразу під стінами тюрми, де ховали усіх в`язнів, без жодного зазначення особи. Віднайти місце поховання о. Климентія наразі не вдалося.

Усі труднощі в’язничного життя о. Климентій Шептицький переносив з терпеливістю, не втрачаючи людяності. Варвара Ларіна (колишня працівниця централу) згадує про о. Климентія так: «Бил он очень високий, с бородой. Когда ми приносили еду, он всегда улибался. И часто смотрел в окно». Перебування у тюремних умовах не стерло усмішку з лиця о. Климентія, яка була виразом людяності та засобом проповідування Євангелія тамтому середовищу. Сам архімандрит Климентій, перебуваючи ще у київській в`язниці казав: “Для мене тюремна камера – це монаша келія. Живу так, як жив би в монастирі. Тішуся тим, що можу багато молитися, що можу все те переносити та жертвувати себе Господу Богу». Єдине, що турбувало К. Шептицького у в’язниці: «це те, що нема можливості служити як належить Богові й людям, яких він залишив і в монастирі, і в селі».

Неординарність особи архімандрита Климентія зауважували його співв`язні: «Спостерігаючи щоденно поведінку архімандрита, його справжню посвяту Богові, незаперечну відданість вірі своїх предків, любов до свого знедоленого народу, я вже тоді міркував собі, що такі люди повинні бути зачислені в список тих багатьох мучеників, великомучеників, святих, якими заповнений наш церковний календар. Вже тоді я розумів, що мав щастя спілкуватися зі святою людиною». Для оточуючих о. Климентій був «непересічною людиною ангельської доброти і душевної щедрості».

У 1991 р. архімандрит Климентій Шептицький був посмертно реабілітований. Арешт і ув`язнення на 8 років визнано незаконними і безпідставними. Архимандрита визнано невинним. Він терпів поневіряння у Львові, Києві, Москві, Володимирі тільки тому, що не зрадив своєї віри, залишився вірним сином Греко-Католицької Церкви та українського народу.

1996 року отець Климентій був проголошений «Праведником народів світу» за порятунок євреїв у часі ІІ Світової війни.

27 червня 2001 р. архімандрит Климентій Шептицький був беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ під час офіційного візиту Святійшого Отця в Україну.

Матеріал написано на основі статті ієрм. Теодор (Тарас Мартинюк) «Життя, мученича смерть і слава мучеництва блаженного преподобномученика Климентія (Шептицького)»// Блаженний преподобномученик Климентій (Шептицький). Збірка творів. – упорядник ієрм. Юстин (Юрій Бойко). – Серія: Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні. – Том ІІ. – Львів, 2014.; д-р Іван Матковський «Блаженний священомученик Климентій Шептицький. Біографія» . – Львів, 2019.

Джерело інформації.

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею.

https://lvivskansen.org/news/o-klymentij-sheptyczkyj-biografiya/

"Коли ти повстанка" Спогади. Анна Стецівка народилася у 1929 р. у с. Доброгостів.

Анна Стецівка народилася у 1929 р. у с. Доброгостів Дрогобицького р-ну Львівської обл. Після закінчення школи Анна поступила у Дрогобицьку торгівельну школу. Під час навчання познайомилася з юнаками, які, як виявилося згодом, належали до ОУН(м). У 1943 р. дівчина й сама вступила в організацію: «Нам казали, шо треба вечир прийти там, де церква святого Петра і Павла, а там такий під’їзд був. Нам сказали прийти туда на збори. Нам дают декалог – десят заповідей українського повстанця. Памітаю: «Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї…». То була організація Мельника». 

Анна розповсюджувала листівки та залучала інших – так тривало до приходу других «совітів». Через зміну влади їй так і не вдалося завершити навчання.

Дівчина повернулася у рідне село та влаштувалася на роботу у сільську раду, продовжуючи допомагати організації: «Я була фінагентом, збирала податок. Значить, яка була моя ціль – я в сільській раді всьо знаю, хто приїжджиє, шо сі робит. Мій обов’язок був повідомляти… Штафетку давали мені, а я несла на зв’язок. Обмотувала в глину і несла в кулаці, якби в разі чогось – треба випустити, але памітати де… Треба залучати ще дівчат, то була така Торська Анастазія, Кузьма Анна, Мотус Теодозія… А я в сільській раді, я знала шо в селі нема облави. То ходила хата в хату, заказувала, шо ту двоє прийдут, ту троє». 

Одного разу, до Анни прийшли із звичним проханням перевести повстанців на інше село: «Над раньом приходєт, стукают, хлопці з ліса прийшли, треба перевезти до Станилі. А ми знали, де там станиця є... Переходимо, бо треба йти до Станилі на зв’язок: «Стой! Кто ідьот?! А я кажу: «Хлопці, назад!». Беру відповідальність на себе, кажу: «Бисте не стріляли, свої ідуть». Та якби ті всі хлопці поверталисі назад тов самов дорогов, а вони хотіли перебігти, а там вище була друга засідка. Там почаласі стрілянина, як там зачили стріляти, то ті шо ту були тоже побігли туда». 

Поки тривала стрілянина, Анна забігла до тітки, яка жила поруч, там на землі спало п’ятеро повстанців. Дівчина була вимушена покинути будинок, аби не видати цих хлопців. Її арештували під хатою: «Повели мене дорогов, я дивлюсі лежит два… Оден з наших хлопців, а оден їх. Вони пустили ракету, освітили. То він з Гаїв був наш, Стецула Петро писавсі… Мене забрали до Трускавцє і мене до того підвала посадили, і на допит. Привели того солдата: «Ти вела бандерівців?», – «Та нє, я ніколо не виділа, я йшла до цьоці свеї позичити гроші. Я виділа, шо йшли якісь люди, але я думала шо базар, а потим зачиласі стрілянина… Та та шо була – давно втікла, а ви мене з-під хати взєли». 

Солдат визнав, що добре не бачив ту дівчину. Анні хитрощами вдалося уникнути покарання. 

Після першого арешту молода повстанка попала під підозру. Знову Трускавецька тюрма. Після кількагодинних допитів до Анни в камеру прислали «підставну» дівчину, яка повинна була видавати себе за зв’язкову і вивідати інформацію. Та вони виявилися знайомими і ця дівчина допомагає Анні вийти з тюрми: «Мене рано випустєт, а ти на мене наговори, кажи: «Та вона бандеровка, а ви її випустили, а я ніц не робила і ви мене тримаєте».

Анну протримали ще одну ніч: «На другий день дали мене в кімнату на горі, там но стіл був… Десь так вночи, чую, відкриваютсі двері, а я лягла на той столик та й лежу. Приходит [енкаведист, – авт.], но плащ, в шкарпетках… Лізе до мене на ліжко, а я в гвавт, в крик: «Я зара підойму всьой будинок, я підойму всіх людей!», – «Тіше, тіше…», – як сі змив, пішов, не рухав. Мене випустили». 

Коли Анна повернулася з тюрми, на неї чекав її коханий – молодий повстанець – Василь Мотуз, вістовий УПА на псевдо «Голуб»: «Подивиласі на вікно, а на вікні тако рука. А він як прийшов, то хіба під хатов приложив руку до вікна, а я вже пізнала його руку і вже вийшла. Зарослий такий, я кажу: «Йой, Василику та чо ти такий?», – «Бо я жалобу за тобов носив. Я не думав жи би ти вийшла. Господь Бог мене поратував. Бог за мнов, я хіба молився». 

Василь переховувався у криївках і рідко приходив до коханої дівчини. А одного вечора Анна так і не дочекалася свого нареченого: «В долині була криївка, то там хлопці погинули, то там мій хлопец загинув. То було на саму «шуткову» неділю сорок шестого року. Облаву зробили і обступили, півсела нашого згоріло тоди. А ту стодолу обступили, де була їх криївка… Одного ранили і забрали, мав псевдо «Крук». Там ше мій хлопец і ше двоє було хлопців. То ті двоє пострілялися такой там і так, і згоріли. А той мій хлопец як вирвавсі звідтам… Він тікав догори, недалеко був потік, як то називали «гуничний»… За ним бігли і стрілєли, і поранили його в голову. Він упав, а вони його наздоганяли, він мав при собі багнет німецкий. Він видів, шо його наздоганяют і сам себе тим багнетом [в серце, – авт.]. Потому їх попривозили коло сільради і поклали їх там. Тих двох спалених, а він посередині був… Я ще купила йому сорочку – вишиванку, думаю, на Великодні свєта дам йому подарок… вже м не дала… Я вже ту сорочку дала тому стрикові і казала, шо положите йому, як будете його хоронити. То їх всєх трьох в одну могилу поховали». 

Після смерті коханого «Голуба» Анні не давали спокою. Дівчина шукала захисту та вийшла заміж за місцевого хлопця, який тільки повернувся з Німеччини: «Він як прийшов з Німеччини, то йому хлопці сказали, шо мій хлопец загинув. А я йому сподобалась і ми ся поженили. Я думала, шо хоть тепер мене лишут, ага, лишут...». 

Анна завагітніла та дитина народилася мертвою: «Дитина як народилась, то була на півсиня, то той холодний бетон по тюрмах...». 

Жінка чекала на другу дитину, але знову потрапила до тюрми: «Мене перевезли в Дрогобич… Брали на допит вночи. Там з хутора одного хлопця як взяли на допити, то як принесли вночи, то як кусок мняса. Всьо вкривавлене, били по ногах, по п’єтах, то з п’єт фалатє таке було… Він тако пхає руку мені попід шию: «Може хто має жилєтку?», – він жилєтку хотів, він би був підрізав себе». Так нічого і не вивідавши, жінку знову випустили. 

Через постійні переслідування та арешти, в 1950 р. Анна добровільно виїхала в м. Губа Азербайджанської РСР до тітки Катерини Дутки, яку виселели раніше, залишивши дворічного сина та чоловіка. У 1955 р. Анна повернулася на Україну. 

Уже в незалежній Україні Анна понад тринадцять років була головою осередку «Союзу українок» – сприяла відновленню національної пам’яті на рідних теренах. 

Джерело інформації.

Підготувала Ольга Галабурда - 2017р.

16 листопада 1950р, під час оборонного бою підрозділу Дрогобицького надрайонного проводу ОУН з московитами у Дрогобицькій обл., у с. Доброгостів загинули кур'єри надрайонного проводу — Степан Магур «Бурлак», Юрко Варгаш «Береза», вояк «Гуцул», референт пропаганди Микола Іванцюра «Пушкар» та друкарка Євгенія Лесик «Прися». Також у цій публікації є "Біографічні довідки про жертви політичних репресій, с.Доброгостів"

Околиці села Доброгостів.

Внаслідок політичних репресій радянської влади у тодішній Дрогобицькій області впродовж 1939–1980-х років постраждали 264 уродженців та жителів села Доброгостів, ті, хто в умовах тоталітарного режиму відстоював національні права і громадянську свободу, боровся за незалежність України, зазнав політичних репресій – від тюремного ув’язнення до розстрілу, заслання, депортації, позбавлення громадянських прав, інших форм політичної, соціальної, правової дискримінації.

На Дрогобиччині, як і на інших західноукраїнських землях, трагічний рахунок жертв комуністичної імперії розпочався восени 1939-го, з вибухом Другої світової війни, коли під фальшивою завісою «порятунку єдинокровних братів» СРСР переніс свої західні кордони зі Збруча до Сяну і Карпат. Ще кривавіше розкрутилися репресивні жорна з відновленням радянської влади на Дрогобиччині влітку 1944 р. та з розгортанням у західних областях України національно-визвольного руху. Такої «питомої ваги» винищення населення не зазнала жодна область України.

То були роки всенародної трагедії і роки незламності народної волі, незнищенності людського духу. Депортація місцевого населення, знищення інтелігенції, боротьба з «націоналістичними бандами», грабежі, вбивства та інші кримінальні злочини, масові репресії та виселення в концтабори ГУЛАГу сотень безневинних жертв комуністичного режиму - такою була політика радянської влади.

Інформація про репресованих доброгостівчан взята з науково-документальної серії «Реабілітовані історією» – це книга мужності, книга про боротьбу за незалежність України і книга пам’яті жертв кривавого режиму, який, попри всю свою антилюдяну суть, так і не зміг підкорити незламний дух української нації. Водночас – це і своєрідна книга-трибунал, яка на конкретних документах, цифрах, фактах, іменах розкриває перед українською і світовою громадськістю страшну картину панування тоталітарного комуністичного режиму. 

Основні звинувачення формулювалися за довільно тлумаченими статтями Карного кодексу УРСР, введеного в дію з часу набуття чинності «Положення про державні злочини», прийнятого на 3-й сесії ІІІ скликання Центрального Виконавчого Комітету СРСР 25 лютого 1927 р., який упродовж наступних років доповнювався низкою інших нормативних положень. У біографічних довідках про репресованих, вміщених у цьому виданні, вказуються статті цього Карного кодексу, за якими обвинувачувалися жертви репресій. Називаємо головні з них. « Стаття 54-1: контрреволюційний злочин; ст. 54 1а: зрада батьківщині; ст. 54-1б: зрада батьківщині, скоєна військовослужбовцем; ст. 54-1в: відповідальність членів сім’ї у випадку втечі військовослужбовця; ст. 54-1г: недонесення про зраду батьківщині; ст. 54-2: збройне повстання; ст. 54-3: зносини з контрреволюційною метою з іноземними державами; ст. 54-4: допомога міжнародній буржуазії у здійсненні ворожої діяльності проти СРСР; Реабілітовані історією. Львівська область 8 ст. 54-5: схиляння іноземної держави до ворожих дій проти СРСР; ст. 54-6: шпигунство; ст. 54-7: економічна контрреволюційна діяльність; ст. 54-8: терористичні акти; ст. 54-9: диверсійні акти; ст. 54-10: контрреволюційна пропаганда та агітація; ст. 54-11: контрреволюційна організаційна діяльність; ст. 54-12: недонесення про контрреволюційний злочин; ст. 54-14: контрреволюційний саботаж; ст. 55: поняття злочину та особливо небезпечного злочину проти порядку управління; ст. 56-16: масові заворушення; ст. 56-17: бандитизм». В умовах партійно-репресивної системи під дію таких статей міг потрапити кожен громадянин, запідозрений навіть безпідставно у «неприхильності» до радянської влади. У книзі біограми репресованих осіб подаються за такою схемою: прізвище, ім’я, по батькові; рік і місце народження чи проживання; національність; соціальне походження; освіта; місце роботи чи рід занять на час арешту; дата арешту, місце і стаття (зміст) обвинувачення; яким органом був засуджений, міра покарання, стаття КК УРСР, місце відбування покарання; подальша доля репресованого; дата звільнення; коли і яким органом реабілітований; для спецпоселенців та депортованих – Закон України [у довідках скорочено: ЗУ від 17.04.1991] «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»); номер і місце зберігання архівно-слідчої справи (АУСБУЛО: Архів Управління Служби безпеки України у Львівській області; АГУМВСУЛО: Архів Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області); інші скорочення у довідках та текстах див. у поясненнях «Умовні скорочення».

Жертви політичних репресій з числа тих, що проживали в місті Дрогобич. 

КІНАШ Олексій Федорович, 1932, ур. с.Доброгостів, українець, освіта середня, студент технікуму. Учасник підпілля УПА. 26.01.1950 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 19.08.1950 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Омський ВТТ, Омська обл. Звільнений 7.10.1956 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 26.02.1992. АУСБУЛО, П-22917.

КОСИНСЬКИЙ Павло Юрійович, 1930, ур. с. Доброгостів, українець, освіта середня, студент технікуму. 26.01.1950 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. за співпрацю з ОУН і УПА (ст. 20, 54-1а; 54-11 КК УРСР). 19.08.1950 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Омський ВТТ, Омська обл. Звільнений 7.06.1956 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 26.02.1992. АУСБУЛО, П-22917.

ФАРИМА Олександр Миколайович, 1931, ур. с. Доброгостів, українець, освіта середня, студент технікуму. Учасник підпілля УПА. 26.01.1950 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 19.08.1950 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Воркутинський ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 10.06.1956 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 26.06.1992. АУСБУЛО, П-22917.

ФЕНДАК Василь Васильович, 1928, ур. с. Доброгостів, українець, освіта початкова, робітник (столяр). 16.11.1946 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. за антирадянську пропаганду і агітацію (ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР). 13.01.1947 Дрогобицьким обл. судом засуджений на 7 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. Звільнений 28.09.1953 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 4.11.1995. АУСБУЛО, П-37053.

Жертви політичних репресій з числа тих, що проживали в місті Стебник

ФАРИМА Петро Васильович, 1878, ур. с. Доброгостів, українець, освіта початкова, робітник. 21.11.1944 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА в Архангельську обл. Помер 3.02.1946. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-8588.

Жертви політичних репресій з числа тих, що проживали в селі Доброгостів

АМБРУСТЕР Петро, 1888, с. Доброгостів, німець, освіта початкова, селянин. 20.03.1945 заарештований Дрогобицьким РВ НКДБ за антирадянську діяльність (ст. 54-1а КК УРСР). 28.06.1945 ОН при НКДБ засуджений на 5 р. спецпоселення у Сузунський р-н, Новосибірська обл. (ст. 33 КК УРСР). Реабіліт. Львів. обл. прок. 31.07.1996. АУСБУЛО, П-39115.

АРТИМКО Богдан Іванович, 1939, с. Доброгостів, українець, учень. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Чусовський р-н, Молотовська обл. Звільнений у 1960 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25071.

АРТИМКО Катерина Іванівна, 1885, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 22.12.1945 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Сиктивкар, Комі АРСР. Померла у 1951 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-33850.

АРТИМКО Марія Іванівна, 1925, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 7.05.1948 заарештована Дрогобицьким РВ МДБ за співпрацю з ОУН і УПА (ст. 20, 54-1а КК УРСР). 10.06.1948 ОН при МДБ засуджена на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Дубравний ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР. Звільнена 28.01.1955 з табору і направлена на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 26.08.1992. АУСБУЛО, П-25978.

АРТИМКО Марія Миколаївна, 1908, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Чусовський р-н, Молотовська обл. Звільнена 29.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25071.

АРТИМКО Марія Миколаївна, 1922, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 14.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-17598.

АРТИМКО Марія Петрівна, 1948, с. Доброгостів, українка. 20.01.1952 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 14.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-17598.

АРТИМКО Микола Іванович, 1940, с. Доброгостів, українець. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Чусовський р-н, Молотовська обл. Звільнений у 1960 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25071.

АРТИМКО Микола Миколайович, 1944, с. Доброгостів, українець, учень. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА у Тюменську обл. Звільнений 16.07.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-12999.

АРТИМКО Микола Якович, 1907, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Учасник підпілля УПА. 2.08.1948 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 1.12.1948 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: Казахська РСР. Звільнений 13.04.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 30.05.1995. АУСБУЛО, П-36187.

АРТИМКО Михайло Миколайович, 1935, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА у Тюменську обл. Звільнений 16.07.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-12999.

АРТИМКО Михайло Якович, 1888, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 22.12.1945 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Сиктивкар, Комі АРСР. У 1947 р. втік зі спецпоселення. 4.11.1948 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 78 ч. 3 КК УРСР). Засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. ВТТ: Комі АРСР. Звільнений з табору і залишений на спецпоселення. Звільнений 15.04.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-33850.

АРТИМКО Наталія Василівна, 1929, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-21371.

АРТИМКО Наталія Михайлівна, 1940, с. Доброгостів, українка, учениця. 20.01.1952 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 14.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18339.

АРТИМКО Петро Миколайович, 1925, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Учасник підпілля УПА. 4.12.1950 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а КК УРСР). 10.02.1951 ОН при МДБ засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ГОРний ВТТ, ст. Норильськ, Красноярський край; Північно-Східний ВТТ, Магаданська обл. 8.03.1955 ВТ ПрикВО термін зменшений до 6 р. ВТТ з обмеженням у правах на 2 р. Звільнений 7.04.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 19.01.1991. АУСБУЛО, П-21318.

АРТИМКО Степан Іванович, 1929, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, робітник. Учасник підпілля УПА. 21.12.1950 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 23.02.1951 ВТ військ МДБ засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Норильський ВТТ, ст. Норильськ, Красноярський край. 9.01.1956 ВТ ПрикВО термін зменшений до 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. Звільнений 29.06.1956 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 22.02.1993. АУСБУЛО, П-21319.

АРТИМКО Стефанія Степанівна, 1950, с. Доброгостів, українка. 20.01.1950 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена у 1954 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-21371.

АРТИМКО Теодозія Федорівна, 1924, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Тюменську обл. Звільнена 16.07.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-12999.

БАБ’ЯК Анастасія Василівна, 1944, с. Доброгостів, українка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14366.

БАБ’ЯК Василь Васильович, 1912, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14366.

БАБ’ЯК Василь Васильович, 1940, с. Доброгостів, українець. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14366.

БАБ’ЯК Василь Михайлович, 1875, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 22.01.1946 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА в Іркутську обл. Звільнений 12.04.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14366.

БАБ’ЯК Марія Василівна, 1921, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14366.

БАБ’ЯК Микола Васильович, 1946, с. Доброгостів, українець. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Помер у 1947 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14366.

БАБ’ЯК Стефанія Василівна, 1942, с. Доброгостів, українка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14366.

БАНАХ Теодор Іванович, 1879, ур. с. Помлинів (Жовківський р-н), мешк. с. Доброгостів, українець, освіта вища, священик. 28.04.1945 заарештований УНКДБ у Дрогобицькій обл. за антирадянську діяльність (ст. 54-1а КК УРСР). 8.06.1945 ОН при НКДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АУСБУЛО, П-507 (Д).

БІЛИК Василь Іванович, 1922, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Учасник підпілля УПА. 22.07.1944 заарештований УНКДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). Етапований у ПФТ № 283, м. Сталіногорськ, Московська обл., для продовження слідства. 20.04.1946 ОН при МДБ засуджений на 6 р. спецпоселення у м. Кізел, Молотовська обл. (ст. 33 КК УРСР). Звільнений 1.04.1952. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25258

БІЛИК Григорій Миколайович, 1888, ур. с. Доброгостів, мешк. с. Станиля, українець, освіта початкова, селянин. 17.12.1945 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Сиктивкар, Комі АРСР. Помер на спецпоселенні. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25378.

БІЛИК Катерина Іванівна, 1912, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.07.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-21117.

БІЛИК Михайло Миколайович, 1912, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-21117.

БІЛИК Олексій Миколайович, 1917, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Учасник підпілля УПА. У серпні 1944 р. заарештований УНКДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54‑11 КК УРСР). Етапований у ПФТ № 283, м. Сталіногорськ, Московська обл., для продовження слідства. У 1945 р. ОН при НКДБ засуджений на 6 р. спецпоселення у Таджицьку РСР (ст. 33 КК УРСР). Звільнений у червні 1953 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-28565.

БОБОВСЬКА Гелена, 1918, ур. с. Поздяч (Підкарпатське в-во, Польща), мешк. с. Доброгостів, полька, освіта початкова, селянка. 29.12.1939 виселена як член сім’ї лісника-посадника у віддалені р-ни СРСР. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-99094.

БОБОВСЬКИЙ Річард, 1937, с. Доброгостів, поляк. 29.12.1939 виселений як член сім’ї лісника-посадника у віддалені р-ни СРСР. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-99094.

БОБОВСЬКИЙ Роман, 1939, с. Доброгостів, поляк. 29.12.1939 виселений як член сім’ї лісника-посадника у віддалені р-ни СРСР. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-99094.

БОБОВСЬКИЙ Ян, 1909, ур. с. Поздяч (Підкарпатське в-во, Польща), мешк. с. Доброгостів, поляк, освіта початкова, лісник-посадник. 29.12.1939 виселений у віддалені р-ни СРСР. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-99094.

ВАСЬКІВ Анастасія Василівна, 1903, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 29.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19250.

ВАСЬКІВ Богдан Дмитрович, 1945, с. Доброгостів, українець. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 29.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19250.

ВАСЬКІВ Василь Васильович, 1923, с.Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин (швець). Учасник підпілля УПА. 20.07.1945 заарештований УНКВС у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). Етапований у ПФТ № 0302, м. Углєуральськ, Молотовська обл., для продовження слідства. Звільнений 9.03.1953. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25287.

ВАСЬКІВ Василь Дмитрович, 1929, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’їучасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 1.03.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19250.

ВАСЬКІВ Ганна Михайлівна, 1925, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-26432.

ВАСЬКІВ Дмитро Михайлович, 1903, ур. с. Бистриця, мешк. с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Помер 7.11.1950. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19250.

ВАСЬКІВ Іван Дмитрович, 1931, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 29.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19250.

ВАСЬКІВ Катерина Степанівна, 1946, с. Доброгостів, українка. 20.01.1952 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-26432.

ВАСЬКІВ Микола Дмитрович, 1933, с. Доброгостів, українець, учень. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 6.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19250.

ВАСЬКІВ Степан Васильович, 1919, с.Доброгостів, українець, освіта неповна середня, робітник ліспромгоспу. 21.10.1948 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. за співпрацю з ОУН і УПА (ст. 20, 54-1а КК УРСР). 3.08.1949 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Степовий ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 15.09.1954 з табору і направлений на спецпоселення в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. Львів. обл. прок. 31.07.1996. АУСБУЛО, П-39123.

ВАСЬКІВ Степан Іванович, 1922, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин (швець). 13.03.1949 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. за антирадянську діяльність (ст. 54-1а КК УРСР). 1.10.1949 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Береговий ВТТ № 5, с-ще Ягідне, Магаданська обл. Звільнений 8.10.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АУСБУЛО, П-25817.

ВАСЬКІВ Стефанія Дмитрівна, 1940, с. Доброгостів, українка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 29.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19250.

ВАСЬКО Микола Іванович, 1917, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 26.09.1950 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА в Усть-Абаканський р-н, Красноярський край. Звільнений 18.09.1959. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18924.

ГАВРИЛЯК Богдан Дмитрович, 1932, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений за співпрацю з ОУН і УПА у Тюменську обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18303.

ГАВРИЛЯК Катерина Дмитрівна, 1937, с. Доброгостів, українка, освіта початкова. 20.01.1952 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА у Тюменську обл. Звільнена 10.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18303.

ГАВРИЛЯК Михайло Дмитрович, 1923, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин (коваль). 12.03.1949 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. за антирадянську діяльність (ст. 54-1а КК УРСР). 1.10.1949 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Степовий ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 12.10.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 13.08.1992. АУСБУЛО, П-25817.

ГАВРИЛЯК Надія Дмитрівна, 1927, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Тюменську обл. Звільнена 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18303.

ГАВРИЛЯК Тетяна Дмитрівна, 1888, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Тюменську обл. Звільнена 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18303.

ГАЛИЧ Володимир Миколайович, 1935, с. Доброгостів, українець, учень. 21.10.1947 підлягав виселенню як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Від виселення ухилився. У 1950 р. приїхав добровільно і був узятий на облік органами МВС. Звільнений 30.06.1959. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23788.

ГАЛИЧ Теодозія Михайлівна, 1904, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 30.06.1959. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23788.

ГАРАСИМ’ЯК Анастасія Федорівна, 1900, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16339.

ГАРАСИМ’ЯК Василь Васильович, 1912, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Член ОУН з 1936 р., учасник процесу 62-х. 19.12.1940 заарештований УНКВС у Дрогобицькій обл. (ст. 54-4, 54-11 КК УРСР). 22.02.1941 ОН при НКВС засуджений до ВМП – розстрілу. Вирок виконано у червні 1941 р. Реабіліт. Львів. обл. прок. 28.01.1993. АУСБУЛО, П-8162.

ГАРАСИМ’ЯК Василь Іванович, 1907, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23782.

ГАРАСИМ’ЯК Володимир Васильович, 1941, с.Доброгостів, українець, учень. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23782.

ГАРАСИМ’ЯК Ганна Миколаївна, 1923, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. Учасник підпілля УПА (псевдо «Оксана»). 17.04.1947 заарештована Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 14.06.1947 ОН при МДБ засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. Воркутинський ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена 15.08.1954 з табору і направлена на спецпоселення у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 26.07.1958. Реабіліт. Львів. обл. прок. 5.11.1992. АУСБУЛО, П-27102.

ГАРАСИМ’ЯК Іван Миколайович, 1927, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19744.

ГАРАСИМ’ЯК Катерина Гнатівна, 1913, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19744.

ГАРАСИМ’ЯК Марія Василівна, 1870, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Померла у 1948 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-26502.

ГАРАСИМ’ЯК Марія Миколаївна, 1945, с. Доброгостів, українка. 20.01.1952 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19744.

ГАРАСИМ’ЯК Марія Михайлівна, 1926, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16339.

ГАРАСИМ’ЯК Марія Петрівна, 1889, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Померла у 1947 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-28198.

ГАРАСИМ’ЯК Марія Федорівна, 1931, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 19.12.1947 заарештована Дрогобицьким РВ МДБ за співпрацю з ОУН і УПА (ст. 20, 54-1а КК УРСР). 6.02.1948 ОН при МДБ засуджена на 10 р. ВТТ без обмеження у правах. ВТТ: Харківська обл. Звільнена 10.07.1954 з табору і направлена на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 28.06.1996. АУСБУЛО, П-38798.

ГАРАСИМ’ЯК Микола Іванович, 1915, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19744.

ГАРАСИМ’ЯК Микола Іванович, 1932, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.09.1950 виселений за співпрацю з ОУН і УПА в Усть-Абаканський р-н, Красноярський край. Звільнений 11.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-20969.

ГАРАСИМ’ЯК Микола Федорович, 1882, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Помер у 1948 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-28198.

ГАРАСИМ’ЯК Михайло Федорович, 1889, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Помер 29.04.1948. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16339.

ГАРАСИМ’ЯК Надія Михайлівна, 1930, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16339.

ГАРАСИМ’ЯК Розалія Миколаївна, 1932, с. Доброгостів, українка, освіта початкова. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 13.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-28198.

ГАРАСИМ’ЯК Розалія Олексіївна, 1915, ур. с. Уличне, мешк. с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23782.

ГАРАСИМ’ЯК Стефанія Федорівна, 1935, с. Доброгостів, українка, учениця. 22.12.1945 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Комі АРСР. Звільнена 1.12.1947. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22615.

ГАРАСИМ’ЯК Теодозія Яківна, 1906, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 22.12.1945 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Комі АРСР. Звільнена 1.12.1947. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22615.

ГАРАСИМ’ЯК Федір Юрійович, 1899, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 22.12.1945 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Комі АРСР. Звільнений 1.12.1947. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22615.

ГАРАСИМ’ЯК Юлія Степанівна, 1931, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 22.12.1945 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Комі АРСР. У червні 1947 р. втекла зі спецпоселення. 18.01.1949 заарештована Дрогобицьким РВ МВС (ст. 78 ч. 1 КК УРСР). Засуджена на 3 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. ОТП № 2, Луганська обл. Звільнена з табору і направлена на спецпоселення. Звільнена 19.05.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23393.

ГАРАСИМ’ЯК Ярослав Васильович, 1944, с. Доброгостів, українець, учень. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23782.

ГАСИНДИЧ Петро Петрович, 1911, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Учасник підпілля УПА. 21.10.1948 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а, 54-10 ч. 2 КК УРСР). 20.01.1949 ВТ військ МВС засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Звільнений 6.08.1957. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АУСБУЛО, П-2332 (Д).

ГЛАДКА Анастасія Іванівна, 1903, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 17.03.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18338.

ГЛАДКА Розалія Василівна, 1933, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 20.10.1959. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18338.

ГЛАДКА Розалія Миколаївна, 1924, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. Учасник підпілля УПА з 1944 р. (псевдо «Одарка»). 26.04.1948 заарештована УМДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 9.06.1948 ВТ військ МВС засуджена на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Дубравний ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР. Звільнена 22.06.1956 з табору і направлена на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 23.06.1993. АУСБУЛО, П-30041.

ГЛАДКИЙ Василь Степанович, 1889, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Помер 4.05.1959. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18338.

ГЛИВАК Ганна Федорівна, 1936, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.12.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-8979.

ГЛИВАК Іван Федорович, 1940, с. Доброгостів, українець, учень. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 10.12.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-8979.

ГЛИВАК Парасковія Василівна, 1914, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 10.12.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-8979.

ГЛИВАК Федір Іванович, 1910, с. Доброгостів, українець, неписьменний, робітник. 16.01.1951 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ за співпрацю з ОУН і УПА (ст. 20, 54-1а КК УРСР). 23.02.1951 ОН при МДБ засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Озерний ВТТ, м. Тайшет, Іркутська обл. Звільнений 11.03.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 30.07.1996. АУСБУЛО, П-39037.

ГРИЦИШИН Андрій Андрійович, 1907, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 4.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-24336.

ГРИЦИШИН Ганна Миколаївна, 1910, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 4.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-24336.

ГРИЦИШИН Марія Андріївна, 1932, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 4.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-24336.

ГРИЦИШИН Микола Андрійович, 1946, с. Доброгостів, українець. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 4.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-24336.

ГУНДЕР Григорій Іванович, 1907, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Учасник Другої св. війни у рядах РСЧА, 19.10.1951 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ за співпрацю з ОУН і УПА (ст. 20, 54-1а КК УРСР). 31.12.1951 ВТ військ МДБ засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Озерний ВТТ, ст. Новочунка, Іркутська обл. Звільнений 20.11.1960 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 6.05.1995. АУСБУЛО, П-35897.

ДАШКО Єва Онуфріївна, 1923, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.09.1950 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Усть-Абаканський р-н, Красноярський край. Звільнена 11.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-20969.

ДАШКО Марія Миколаївна, 1945, с. Доброгостів, українка, селянка. 21.09.1950 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Усть-Абаканський р-н, Красноярський край. Звільнена 11.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-20969.

ДАШКО Микола Іванович, 1910, с. Доброгостів, українець, неписьменний, селянин. 25.04.1947 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ за співпрацю з ОУН і УПА (ст. 20, 54-1а; 54-11 КК УРСР). 14.06.1947 ОН при МДБ засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. (ст. 54-12 КК УРСР). Звільнений 30.03.1951 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 5.11.1992. АУСБУЛО, П-27102.

ДАШКО Микола Михайлович, 1928, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 20.01.1952 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Томську обл. Звільнений 18.03.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22132.

ДІДИНСЬКИЙ Гнат Юліанович, 1912, ур. м. Трускавець, мешк. с. Доброгостів, українець, освіта середня, лісник. Учасник підпілля УПА. 14.01.1945 заарештований УНКДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а КК УРСР). 10.05.1945 ОН при НКДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Звільнений 16.12.1946. Реабіліт. Львів. обл. прок. 6.07.1992. АУСБУЛО, П-25242.

ДУБ Анастасія Василівна, 1877, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Померла 22.04.1957. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25528.

ДУБ Анастасія Федорівна, 1930, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 21.02.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25528.

ДУБ Ганна Федорівна, 1933, с. Доброгостів, українка, освіта початкова. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 12.05.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25528.

ДУБ Марія Федорівна, 1926, с. Доброгостів, українка, освіта неповна середня, селянка. Учасник підпілля УПА, зв’язкова (псевдо «Ліщина»). 21.12.1947 заарештована Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 28.02.1948 ВТ військ МВС засуджена на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Мінеральний ВТТ, ст. Інта, Комі АРСР. 29.01.1955 ВТ ПрикВО термін зменшений до 10 р. ВТТ. Звільнена 27.07.1956. Реабіліт. Львів. обл. прок. 25.02.1993. АУСБУЛО, П-28872.

ДУБ Михайло Степанович, 1921, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 15.03.1949 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. за антирадянську діяльність (ст. 54-1а КК УРСР). 1.10.1949 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Степовий ВТТ, ст. Джезказган, Казахська РСР. Звільнений 19.10.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АУСБУЛО, П-25817.

ДУБ Парасковія Іллівна, 1902, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 20.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25528.

ДУДА Яків, 1897, с. Доброгостів, поляк, освіта початкова, селянин. 20.03.1945 заарештований Бориславським РВ НКДБ за антирадянську діяльність (ст. 54-1а КК УРСР). 28.06.1945 ОН при НКДБ засуджений на 5 р. спецпоселення у віддалені р-ни СРСР (ст. 33 КК УРСР). Реабіліт. Львів. обл. прок. 20.06.1996. АУСБУЛО, П-38791.

ДУТКА Василь Миколайович, 1932, с.Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. У 1949 р. виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнений 7.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18997.

ДУТКА Ганна Миколаївна, 1940, с. Доброгостів, українка, учениця. У 1949 р. виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 7.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18997.

ДУТКА Єва Михайлівна, 1890, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 7.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18997.

ДУТКА Катерина Миколаївна, 1913, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 7.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18997.

ДУТКА Катерина Степанівна, 1910, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Чусовський р-н, Молотовська обл. Звільнена 22.08.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23506.

ДУТКА Марія Миколаївна, 1946, с. Доброгостів, українка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Чусовський р-н, Молотовська обл. Померла у 1948 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23506. ДУТКА Микола Ілліч, 1870, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Чусовський р-н, Молотовська обл. Помер у 1947 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23506.

ДУТКА Микола Миколайович, 1935, с. Доброгостів, українець, освіта початкова. У 1949 р. виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнений 7.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18997.

ДУТКА Микола Миколайович, 1927, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин (тесля). Учасник підпілля УПА, зв’язковий (псевдо «Наступник»). 17.04.1947 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а КК УРСР). 14.06.1947 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Іркутський ВТТ, Іркутська обл.; Північно-Східний ВТТ, Магаданська обл. Звільнений 31.03.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 5.11.1992. АУСБУЛО, П-27102.

ДУТКА Микола Федорович, 1911, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин (тесля). Учасник підпілля УПА (псевдо «Жук»). 17.04.1947 заарештований Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 14.06.1947 ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. (ст. 20, 54-1а КК УРСР). ВТТ: Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 27.07.1955 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 5.11.1996. АУСБУЛО, П-27102.

ДУТКА Степан Миколайович, 1944, с.Доброгостів, українець. У 1949 р. виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнений 7.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18997.

ДУТКА Степан Миколайович, 1939, с. Доброгостів, українець, учень. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Чусовський р-н, Молотовська обл. Звільнений у 1956 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-23506.

ДУТКА Федір Васильович, 1883, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Помер 6.01.1949. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-18997.

ЖАГАЛЯК Василь Михайлович, 1921, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 16.01.1952 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Тюменську обл. Звільнений 25.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-17536.

ЖАГАЛЯК Ганна Михайлівна, 1933, с.Доброгостів, українка, освіта початкова. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 20.05.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-17536.

ЖАГАЛЯК Ганна Олексіївна, 1887, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 25.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-17536.

ЖАГАЛЯК Микола Іванович, 1911, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.09.1950 виселений за співпрацю з ОУН і УПА в Усть-Абаканський р-н, Красноярський край. Звільнений 12.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22113.

ЖАГАЛЯК Парасковія Іллівна, 1923, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 16.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Тюменську обл. Звільнена 25.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-17536.

ЖАГАЛЯК Юлія Степанівна, 1920, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.09.1950 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Усть-Абаканський р-н, Красноярський край. Звільнена 12.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22113.

ЖАГАЛЯК Ярослава Миколаївна, 1939, с. Доброгостів, українка, учениця. 21.09.1950 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Усть-Абаканський р-н, Красноярський край. Звільнена 12.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22113

ЖАГОЛЯК Марія Петрівна, 1904, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.09.1950 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнена 11.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14183.

ЖАГОЛЯК Марія Степанівна, 1937, с. Доброгостів, українка, освіта початкова. 21.09.1950 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнена 9.05.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14183.

ЖАГОЛЯК Стефанія Степанівна, 1932, с. Доброгостів, українка, освіта середня, селянка. 21.09.1950 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнена 11.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-14183.

ЗІНЬКО Богдан Іванович, 1923, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16491.

ЗІНЬКО Емілія Гнатівна, 1928, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 16.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16491.

ЗІНЬКО Іван Михайлович, 1879, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Помер 14.07.1949. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16491.

ЗІНЬКО Марія Іванівна, 1886, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 12.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16491.

ЗІНЬКО Михайло Іванович, 1914, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Помер 7.08.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-16491.

ІВАНЦЮРА Олексій Федорович, 1906, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнений 30.01.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-9379.

ІВАНЦЮРА Розалія Михайлівна, 1903, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Молотовську обл. Звільнена 30.01.1956. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-9379.

ІВАНЦЮРА Федір Михайлович, 1923, ур. с. Доброгостів, мешк. ст. Адрасман (Ленінабадська обл., Таджицька РСР), українець, освіта початкова, селянин. 31.12.1952 виселений як учасник інших військових формувань у Молотовську обл. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-9379.

ІВАСЬКО Іван Олексійович, 1922, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. Учасник підпілля УПА з 1944 р. 21.10.1950 заарештований УМДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 9.01.1950 ВТ військ МВС засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Омський ВТТ, Омська обл. Звільнений 14.08.1956 з табору і направлений на спецпоселення в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 14.07.1958. Реабіліт. Львів. обл. прок. 28.06.1996. АУСБУЛО, П-38776.

ІВАСЬКО Наталія Іванівна, 1950, с. Доброгостів, українка. 20.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена у 1958 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-35144.

ІВАСЬКО Розалія Петрівна, 1927, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 14.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-35144.

КАРПИН Анастасія Петрівна, 1923, ур. м. Стебник, мешк. с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 5.07.1957. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19647.

КАРПИН Андрій Андрійович, 1906, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 26.06.1950 виселений за співпрацю з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнений 11.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-13191.

КАРПИН Андрій Іванович, 1948, с. Доброгостів, українець. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 5.07.1957. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19647.

КАРПИН Василь Дмитрович, 1945, с. Доброгостів, українець. 21.10.1947 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Помер у 1953 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19647.

КАРПИН Василь Іванович, 1952, ур. м. Борислав, мешк. с. Доброгостів, українець. 20.01.1952 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнений 5.07.1957. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19647

КАРПИН Ганна Михайлівна, 1905, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 26.06.1950 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнена 11.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-13191.

КАРПИН Ганна Петрівна, 1922, ур. м. Стебник, мешк. с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена за співпрацю з ОУН і УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 5.07.1957. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-19647.

КАРПИН Дмитро Андрійович, 1908, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений за співпрацю з ОУН і УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнений 4.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-27077.

КАРПИН Емілія Іванівна, 1912, ур. с. Уличне, мешк. с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Померла 9.11.1949. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-27077.

КАРПИН Олена Дмитрівна, 1937, с.Доброгостів, українка, учениця. 21.10.1947 виселена за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 4.07.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-27077.

КАРПИН Петро Андрійович, 1933, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 26.06.1950 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнений 15.05.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-13191.

КАФЛИК Ганна Михайлівна, 1939, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена у 1960 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22132.

КАФЛИК Марія Василівна, 1909, с. Доброгостів, українка, неписьменна, селянка. 22.06.1951 заарештована УМДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 20, 54-1а КК УРСР). 8.08.1951 ВТ військ МДБ засуджена на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: с. Красноборськ, Архангельська обл. 13.10.1954 ВТ ПрикВО термін зменшений до 5 р. ВТТ без обмеження у правах. Звільнена 7.12.1954 з табору і направлена на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 27.06.1991. АУСБУЛО, П-20739.

КАФЛИК Павлина Михайлівна, 1936, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 20.01.1952 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА в Абатський р-н, Тюменська обл. Звільнена 15.01.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-22132.

КЛЕПАЧ Феодосія Олексіївна, 1925, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. Учасник підпілля УПА, зв’язкова (псевдо «Галина»). 20.01.1949 заарештована УМДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54- 11 КК УРСР). 6.04.1949 ВТ військ МВС засуджена на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. (ст. 20, 54-1а; 54-11 КК УРСР). Північно-Східний ВТТ, Магаданська обл. Звільнена 24.07.1956 з табору і направлена на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 9.10.1992. АУСБУЛО, П-23911.

КОВАЛЬ Анелія Іванівна, 1928, ур. с. Мільнів (Підкарпатське в-во, Польща), мешк. с. Доброгостів, українка, освіта неповна середня, селянка. 22.10.1946 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Кокчетавську обл., Казахська РСР. У вересні 1947 р. втекла зі спецпоселення. 27.10.1950 заарештована Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 78 ч. 3 КК УРСР). Засуджена на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Звільнена з табору і направлена на спецпоселення. Звільнена 12.03.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25698.

КОВАЛЬ Ганна Антонівна, 1887, ур. с. Мільнів (Підкарпатське в-во, Польща), мешк. с. Доброгостів, українка, неписьменна, селянка. 22.10.1946 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у Кокчетавську обл., Казахська РСР. У вересні 1947 р. втекла зі спецпоселення. 27.10.1950 заарештована Дрогобицьким РВ МДБ (ст. 78 ч. 3 КК УРСР). Звільнена 21.04.1951 з тюрми у зв’язку з інвалідністю. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25698.

КОРКІШКО Ганна Андріївна, 1900, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.09.1950 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнена 11.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-13179.

КОРКІШКО Марія Михайлівна, 1932, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.09.1950 виселена за співпрацю з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнена 11.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-13179.

КОРКІШКО Степан Михайлович, 1927, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.09.1950 виселений за співпрацю з ОУН і УПА у Красноярський край. Звільнений 11.06.1958. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-13179.

КОТУРМУС Марія Василівна, 1889, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. 21.10.1947 виселена як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнена 26.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25572.

КОТУРМУС Микола Степанович, 1931, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнений 26.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25572.

КОТУРМУС Михайло Степанович, 1929, с. Доброгостів, українець, освіта початкова, селянин. 21.10.1947 виселений як член сім’ї учасника підпілля УПА у м. Верхня Губаха, Молотовська обл. Звільнений 26.02.1960. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-25572.

КУЗЬМА-ВАСЬКО Ганна Миколаївна, 1923, с. Доброгостів, українка, освіта початкова, селянка. Учасник підпілля УПА з 1945 р., зв’язкова (псевдо «Калина»). 11.06.1948 заарештована УМДБ у Дрогобицькій обл. (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). 19.07.1948 ВТ військ МВС засуджена на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Карагандинський ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 17.07.1954 з табору і направлена на спецпоселення. Реабіліт. Львів. обл. прок. 10.08.1992. АУСБУЛО, П-25813.

Джерело інформації літопис УПА.  http://bystryi.at.ua/publ/statti_na_miscevu_tematiku/biografichni_dovidki_pro_zhertvi_politichnikh_represij_s_dobrogostiv/1-1-0-124