Семен Ластович (1910 - 1987) - Український бандурист, теоретик і майстер виготовлення бандур. В 1939 році заарештований НКВС, але зміг втекти.

Кобзарське мистецтво має силу ушляхетнювати людину, її серце і душу.

Семен Ластович-Чулівський – один із найвідоміших представників бандурного мистецтва України в XX столітті. Він поєднав різноманітні регіональні школи гри на цьому музичному інструменті, зробив вагомий внесок в удосконалення бандури, тривалий час займався навчально-педагогічною діяльністю.

4 листопада 1910-го на Львівщині в заможній родині священника народився Семен Ластович-Чулівський. Навчався в академічній гімназії Львова, яку закінчив у 1930 році. Уже тоді молодий та завзятий Семен організовував світські й церковні хори, а також драматичні гуртки. Мав неабиякий хист до писання картин та створення декорацій. 

Зустріч із відомим бандуристом Костем Місевичем визначила подальшу долю Семена. Місевич навчив хлопця майструвати бандури, той своєю чергою, самотужки опановував музичний інструмент. Пізніше Семен удосконалював своє вміння в знаменитій бандурній школі Юрія Сігалевича (український бандурист, актор, лялькар, художник і громадський діяч, засновник і керівник капел бандуристів).

Семен у школі співпрацював із Костем Місевичем й іншими видатними музикантами. Саме їхній вплив сформував світогляд Ластовича-Чулівського. У той період він почав збирати й упорядковувати народний пісенний фольклор, адаптовуючи під гру на бандурі. Пізніше з матеріялу вийде авторська збірка пісень.

1939 року музикант потратив за ґрати, цьому посприяли радянські “визволителі”, які почали наводити “лад” на західних територіях України. Чимало інтелігентів, просвітників і митців сиділи в холодній лише за те, що любили свою Батьківщину. А виходили звідти або на розстріл, або в Сибір. Напевно така б доля спіткала й Ластовича-Чулівського, але він зумів втекти й деякий час переховувався за річкою Сян. Брата, сестру та батьків також заарештували й у 1941-му вивезли до Сибіру.

Під час німецької окупації Семен давав приватні уроки гри на бандурі, грав в ансамблях. Це все робилося задля збереження національної культури. Навесні 1943 року до Львова з’їхалися галицькі бандуристи, серед них був і Ластович-Чулівський. Музиканти організували кілька виступів. Їх охоче підтримував Кабінет музики при Інституті народної творчості у Львові. Також за сприяння Кабінету в листопаді до Львова завітала Капела бандуристів імені Тараса Шевченка (чоловіча капела бандуристів, формально заснована 1941 року в Києві на основі учасників попередньої Державної зразкової капели бандуристів). Знайомство Семена з керівником капели Григорієм Трохимовичем Китастим стало доленосним. Вже в 1944-му Ластович-Чулівський увійшов до Капели бандуристів і того ж року, разом із ансамблем виїхав до Німеччини.

Семен замешкав у Мюнхені. Його співпраця з капелою за кілька років припинилася. Причиною цього стало підірване ще в тюрмі здоров’я. Він часто хворів, зрештою до всього додалися сухоти. Неправильно обране лікування, занадто велика кількість пігулок призвели ще й до втрати слуху. Все це унеможливлювало брати участь у виступах.

Після того Ластович-Чулівський присвятив своє життя удосконаленню бандурного мистецтва та вихованню нових поколінь музикантів. Він особисто виготовляв музичні інструменти й набув значного авторитету в цій справі. Яскравим свідченням цього є те, що в середині 1950-х років саме до Ластовича-Чулівського звернувся Мирослав Дяковський – один із вихованців Зіновія Штокалка. Дяковський, мешкаючи в США, попрохав Ластовича-Чулівського розповісти про свою технологію виробництва бандури. Митець виклав її у цілій низці листів. Мирослав Дяковський згодом упорядкував їх і видав окремою брошурою під назвою “Листи про бандуру”.

Іншим напрямком діяльності Ластовича-Чулівського стала підготовка фахових праць із викладом методики гри на бандурі. Він збирав та узагальнював народні та авторські твори, прагнучи виховувати на них нових музикантів. Так у Нью-Йорку в 1959 році побачила світ “Збірка українських народних пісень і мелодій для бандури: репертуар пісень і мелодій для голосу і бандури з полегшеним способом самонавчання”. Як і “Листи про бандуру”, її також упорядкував Мирослав Дяковський на основі напрацювань Ластовича-Чулівського. Ця книга поєднувала риси підручника та збірки музичних творів.

Нарешті, в 1964-1966 роках Ластович-Чулівський написав у Мюнхені підсумкову працю свого життя – “Кобза-Бандура”. У цій двотомній роботі, проілюстрованій численними малюнками й таблицями, він уперше системно виклав основні принципи конструктивного удосконалення бандури.

На жаль відомостей про мюнхенський період мало. Семен Ластович-Чулівський жив майже відлюдником. Коло людей, із якими він спілкувався, було дуже вузьке. В останні роки життя матеріяльно та морально хворого чоловіка підтримував співак-бандурист Богдан Шарко. Коли, 4 березня 1987 року Семен Ластович-Чулівський відійшов у засвіти, то саме Шарко організував похорон митця, а пізніше збирав кошти для надгробка на могилі. Поховали українця на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф.

Джерело.https://uain.press/blogs/semen-lastovych-chulivskyj-kobzarske-mystetstvo-maye-sylu-ushlyahetnyuvaty-lyudynu-yiyi-sertse-i-dushu-1360307

Будова палати митрополичої.Дня 13 н. ст. липня 1890 р. відбулося в Підлютім посвященє і заложенє каменя угольного під нову палату митрополичу, котра вже сего лїта має стати під покрівлею.

Палатка має вибудуватися з кедрового матеріялу на краснім місци: на пригірку скалистої гори "лютої" з фронтовим видом на ріку Лімницю, далї на яр глубокій і на гору "Игровище." Красшого, безпечнїйшого місця не можна в тій околици і подумати. Впр. митрополит що року виїзджає туди на лїтний віддих, тепер від рана до ночи занимаєсь сам управою будови; тож і винайденє місця і сплянтованє неприступної гори та урядженє романтичних скарпів належить митрополитови.

Обряду благословеня фундаментів і заложеня каменя угольного довершив сам митрополит при асистї оо. Городецкого, Білецкого, Гошовского, Гоцкого і Кирчова. Народу з интеліґенції і робітників зібрало ся доволї много. О 4. год. розпочав ся обряд великим водосвятєм на основах дому, при престолї умаєнім вітями ялини, смеречини і кедрини. Опісля всї присутні підписали памятну грамоту, котру враз из нумізматами т. є. з оказами монет австрійских — почавши від ½ крайцаря мідяного а скінчивши на золотих имперіялах, — зложено в порцелянову урну і замуровано в крипту між фундаментами від полудневого боку. По заложеню каменя угольного розпочав ся похід довкола основ дому зі священою водою, опісля виголосив Впр. митрополит одвітне торжеству слово і під нїс многолїтство папі, цїсареви, епископству, священству і вірним. Вечером илюміновано місце се підпаленою пірамідою збудованою зі смерек і ялиць.

Джерело інформації: фейсбук сторінка Olek Shkil та група "Рожнятівщина"

Спогади - розповідь: "А він так мало хотів ..." (автор: Хоміщак Дмитро). Дмитро ХОМІЩАК, колишній «ад'ютант» Степана Бандери. Нескорені №5 (225), травень 2012 р.

Фото Українські Карпати (зараз Польща)

Джерело фото: https://www.polscha.travel/uk/

Влітку 1944-го року, маючи неповних п'ятнадцять літ, я вперше в житті почув слово «Хрещатик». Раннім літом я вирушив до лісу за черешнями. Ми жили тоді в польських Карпатах біля кордону із Чехословаччиною, це був найвідсталіший район Польщі. Черешні росли на краю лісу й були невисокі: плоди – великі, чорні, хоча й трохи гіркуваті, зате можна було їх нарвати швидко. Коли у мене вже було півторби, до черешні підійшов незнайомий мені хлопець і спитав, чи можна вилізти на дерево і нарвати ягід. Я відповів, що ліс не наш, а сусідський, і рвати черешні тут може кожен, хто захоче.

Коли ми нарвали черешень й спустились на землю, цей хлопець відійшов убік і витяг з кропиви німецький автомат. Ми пішли у напрямку села.

Недалеко на лісовій галявині сиділи повстанці, вони були одягнені у німецьку форму, а зброю мали здебільшого радянського виробництва. Хлопець сказав мені, щоб я був із ним, і мене ніхто не буде проганяти. Він передав черешні іншим, і вони почали їсти, передаючи їх один одному.

Повстанці вели розмову про те, якими способами радянські партизани ведуть боротьбу із німцями і що німці їх дуже бояться.

Один із повстанців, мабуть, командир боївки, спитав мого нового знайомого, що той хотів би за те, що, ризикуючи життям, допомагає в будівництві Самостійної України. Хлопець відповів: «Коли побудуємо Самостійну Україну, я хотів би проїхати по Хрещатику на білому коні у військовій формі на параді в честь перемоги».

«А коли ти впадеш в боротьбі, то, можливо, ти хотів би, щоб тобі поставили пам'ятник на Хрещатику?», – спитав далі чоловік, схожий на командира. На це хлопець відповів: «Якщо я впаду, то дайте мені чесне слово, що все одно, коли по Хрещатику буде проходити військовий парад на честь перемоги, то по Хрещатику проведіть осідланого білого коня в кінці колони, там буде присутня моя душа і цього мені буде досить».

Після цього він провів мене до краю лісу, і я показав йому, де моя хата. Я спитав, за що його так поважають повстанці, і він сказав, що недавно повернувся із повітового міста Ліська, де прибула нова німецька частина і потрібно було дізнатися про кількість німців і техніки. Він також додав: «Я не боявся німців. Вони на мене не звертали ніякої уваги. А боявся я польського, місцевого населення, щоб мене не видали німцям. Але це між нами».

Після нашого знайомства він заходив до мене декілька разів. Одного разу сказав, що має завдання знайти, де зникла «штафета» (донесення).

Одного разу заходила за мною ціла боївка, щоб я їх перевів через річку. Я знав місця, де можна було перейти річку в чоботах, не набравши води, бо біля кладки могла бути засідка. З ними був і мій знайомий, який дав мені зрозуміти, що ніхто не повинен знати, що ми знайомі.

З того часу, як ми рвали черешні, минуло всього лише півтора року, коли для нього настав найстрашніший день у житті. А було тоді хлопцеві неповних п'ятнадцять років.

По селу їхала фіра, до сидіння якої був прив'язаний шнурами мій знайомий. Від хати до хати заходили польські жовніри, які належали до так званої «карної експедиції» і виганяли на дорогу всіх жителів села, розраховуючи нате, що, можливо, хтось його впізнає або він упізнає когось.

Одні жовніри дивилися на пораненого повстанця, а інші – на людей, що стояли обабіч дороги. Та все було марно: на обличчях людей, крім ненависті і страху, вони нічого не могли побачити.

Згодом я дізнався про те, як схопили мого знайомого. Коли хлопця оточили, він вирішив покінчити з життям і не потрапити живим до рук польських жовнірів. Він натиснув на гачок автомата, та через велике нервове напруження підвів голову зависоко, і кулі вийшли в ділянці носа. Хлопець стікав кров'ю, але ніхто не збирався перев'язати йому рану. Всі груди його були залиті кров'ю, що вже засохла, а по ній текла нова.

На дорогу вигнали і нашу сім'ю. Його провезли на відстані трьох-чотирьох метрів від мене. Він дивився вперед і не реагував на людей. Думаю, що через велику втрату крові і страшний біль він уже нікого не впізнавав.

Десь другого чи третього дня по селу пройшла звістка про те, що на дорогу була вигнана і його мати з молодшою сестрою. Мати ще здалеку побачила, що то везуть її синочка і притиснула до себе доньку, щоб та не бачила, кого везуть, бо ж дівчинка могла не втриматись і кинутись обіймати братика. Ця жінка добре знала, що бачить свого синочка востаннє, хоч його рана не була смертельною.

Його везли в районне містечко Лісько, де була катівня, але не було лікарні. Одному Богові відомо, як витримала мати, щоб не обійняти і не поцілувати свого сина. Але своїм вчинком вона врятувала сім'ю від Сибіру.

Коли її син ішов, вона сама його благословила на благородну справу, сподіваючись, що прийдуть такі часи, коли люди заживуть по-людськи, буде всім робота, і нікому не доведеться їхати на заробітки за океан, адже українцям у «панській Польщі» зовсім не давали роботи. Люди з села, що їхали в місто до польських урядовців, усі розмовляли лише українською. Коли ж виходили з урядової установи, то часто чули навздогін «руське бидло».

Подався за океан на заробітки і чоловік цієї жінки, залишивши їй трьох дітей. Двох з них вона віддала на боротьбу за самостійну Україну. Тоді пішов разом із хлопцями з села і старший брат мого знайомого. Пішов і не повернувся! Протягом всього часу його мати, почувши стукіт у двері, вночі чи вдень, виходила в сіни, відкривала двері, та все марно – його не було.

У 1939 році до нас прийшли німці. Українське населення зустріло їх з великою радістю лише через те, що німці розбили польську державу.

Польське населення також зустрічало у 1939-му році Красну армію на східному кордоні з букетами квітів. Вони думали, що ця армія прийшла на допомогу польській армії, щоб відбити напад німців. Навіть польські жовніри стояли «струнко», коли побачили красноармійців.

З автомашин повискакували красноармійці, скомандували – «рукі ввєрх» і погнали польських жовнірів в «лагер», де їх розстріляли. Так закінчила своє існування жебрацька польська держава, яку у Совєтському Союзі називали «панською». Мабуть, самі совєти були ще гіршими жебраками.

Дивлячись в наш час по телебаченню на військовий парад, що проходив по Хрещатику, я сподівався побачити в кінці колони осідланого білого коня без вершника, але марно. Очевидно, з тих людей у боївці, які давали чесне слово, що виконають бажання товариша, нікого живого не залишилося.

Я мав п'ятнадцять років, коли сталися вищезгадані події, і не знав, що десь на сході будують «рай на землі» і існує Радянська Україна, але я добре знав, що Галицьку Українцу розбили поляки, а в Києві – москалі (такого слова, як «радянський», у нас ніхто не знав).

Коли настала чорна година в Карпатській Україні, від нас добровільно ішли малограмотні хлопці, ішли навпростець через ліси і річки захищати молоду Українську державу. Доводиться лише дивуватися зі того, яким чином ці хлопця дізналися, що там потрібна їхня допомога, адже у нас не було ні українських газет, ні радіо. Поки вони туди дісталися, мадярські регулярні війська розбили Карпатську Україну. А з хлопців ніхто не повернувся додому.

Під час операції «Вісла» всі села у нашій окрузі було спалено, а людей вивезено: одних на схід, інших – на захід. Куди вивезли сім'ю мого знайомого, я не знаю, бо нас вивезли раніше.

Цей хлопець віддав своє життя за Україну і не знав, що його будуть називати «бандерівцем», бо такого слова тоді ще ніхто не знав. Тисячі таких, як він, віддали своє життя за Україну, і робили вони це не заради грошей. Це було зовсім не те, що відбувається зараз у «гарячих точках», де люди з обох боків воюють за «зелені». Їх ще називають Героями! Я сподіваюся на те, що знайдуться в Україні державні мужі, що виконають бажання хлопця, який віддав своє життя за Батьківщину, і проведуть по Хрещатику осідланого білого коня в кінці колони під час військового параду на честь перемоги. 

Джерело інформації: https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/

8 липня 2017р. помер Роман Ярославович Матіяш - Український співак, спортивний тренер, учасник гурту «Турбо-Техно-Саунд» та «Фантом-2».

Роман Ярославович Матіяш (23 квітня 1975, Хмельницький — 8 липня 2017, Івано-Франківськ) — український співак, бодибілдер, спортивний тренер, учасник гурту «Турбо-Техно-Саунд» та «Фантом-2».

Після школи вступив в Івано-Франківське Базове медичне училище, яке закінчив в 1994 році і того ж року поступив в Івано-Франківську державну медичну академію, пройшов інтернатуру в дитячій хірургії у Львові, після чого закинув медицину. Надалі основним заняттям Романа став спорт. Одночасно як інструменталіст він брав участь в гурті «Турбо-техно-саунд». Згодом, посварившись із лідером, полишив гурт і створив власний — «Фантом-2» — з Ольгою Гречко.

У квітні 2012 року Роман потрапив у ДТП — його збив автомобіль. У лікарні відмовили обидві нирки і тривалий час Роман провів на апараті «штучної нирки», поки йшов збір коштів на операцію[4]. Згодом відбулась пересадка, але в 2017 році організм не витримав. Його близький друг, богатир Василь Вірастюк написав у своєму Facebook:

"08.07.2017 р. — близько 8-ї ранку, перестало битися Серце нашого без сумніву Великого Друга…РОМАНА МАТІЯША (Панк)…З глибоким сумом приносимо свої співчуття родині Романа! Прощання та похорони відбудуться в рідному місті Романа, Івано-Франківську"

Вікіпедія.

Розповідь - спогади: «Нєісправімий студєнт» Михайло Іванців (автор: Петрущак Микола).

Степовий лагер (табір) селище Кенгір.

Як вістка долине – хай сльози не ллються, Батьківських порогів і нив.

Хай очі не плачуть дарма. 

І вже не зустрінусь, сестричко, із вами, 

Мені смерть судили – жорстоке це слово, Розрад не почую із вуст дорогих. 

Залишу я все, що любив. 

Без мене вітер пісню заспіває.

Я вже не побачу своєї діброви.

Пісню про минулі дні золоті

(Михайло Іванців, «На спомин сестрам», крик душі поета з камери смертників третього ОПП, Кенгір).

У журналі «Дзвін» №11 за 1991 рік була надрукована стаття «Повій, вітре на Вкраїну» Оксани Войтович. Це фрагменти спогадів в’язня сталінських концтаборів Мирослава Войтовича.

В цій статті коротко згадується про героїчний вчинок в’язня-студента – поета Михайла Іванціва, що походив з Дрогобиччини, який в обороні в’язнів, що замерзали на морозі, пожертвував своїм життям.

Перебуваючи літом 2003 року в Моршині на лікуванні в реабілітаційній лікарні «Говерла», я зустрів Євгена Жолиняка із села Оженин, що на Остріжчині (Рівненщина). Євген знав Михайла Іванціва із третього ОЛПу («отдельный лагерный пункт)» в Кенгірі. І ось, що розповів Євген Жолиняк.

Михайло Іванців був гарної статури, високим на зріст. Мав тоді 22-25 років. Був товариським, чесним, із співчуттям і розумінням ставився до чужої біди, завжди любив допомогти слабшому або тому, хто потребував цієї допомоги. У бригаді, яку виводили на роботу за зону в каменоломню, його шанували і любили за добрий характер, за гумор навіть в екстремальних ситуаціях. Часто Михайло захищав скривджених від свавілля бригадирів, наглядачів. Родина його була вивезена в Сибір. Мав двох сестер. І ось який геройський поступок вчинив Михайло.

Казахстан. Зима. Мороз. Холодні пориви вітру. Сьома година ранку, надворі ще темно. Розвод. Розвод ведеться на трьох вахтах. На кожній десь по 15 тисяч в’язнів. Рахують по п’ятірках. Перший раз ще в зоні. Потім рахують, коли проходять через ворота. Виводять за зону. Рахують ще раз, або й два рази, бо все чомусь не сходиться кількість. Мороз 25-30 градусів, та ще із сильним вітром. Дехто під драним бушлатом обгорнувся папером із цементного мішка – тому трохи легше. Костеніють руки і ноги в чунях. Кругом прожектори, конвоїри, собаки. Перераховують одну колону, відводять в сторону – «садісь». Проходить година, друга, а вони рахують. Мороз над ранком сильнішає, вітер обпікає обличчя. Вже перерахували п’ять колон. Рахують далі, рахунок не сходиться. В’язні сидять на землі. Ноги дубіють зовсім. Не сила вже сидіти. Хоч би вже йти, щоб трохи зігрітися. А морозний вітер ще більше дошкуляє. Над колонами в’язнів сильне прожекторне світло, а далі темінь. В’язні дубіють. Нема сил витримати. І ось Михайло говорить своїм товаришам: «Зараз вони всіх піднімуть. Не можу стерпіти, щоби ми всі так мучилися. Я один візьму на себе цей хрест, а вас спасу. Хай Бог мені допомагає» і перехрестився.

Він піднявся на ноги, на весь зріст. Конвоїри закричали «садісь», але Михайло не слухав. Він робить різкий поворот і біжить із колони в темноту – в темний степ. «Стой! Стой! Стрелять буду!», а він все біжить. «Огонь по изменнику родины!», – верещить офіцер. Почалася стрілянина. Стріляють усі конвоїри. Спалахують у темряві постріли. Із дзенькотом падають на землю гільзи, а він біжить і біжить, як зачарований – кулі не беруть. Можливо, більшість конвоїрів (молоді солдати) навмисно стріляють мимо. Відбіг Михайло метрів 80-100 – пустили собак. Стріляють офіцери. І тут утікач піднімає руки, повертаючись лицем до конвоїрів і кричить: «Стріляйте, собаки, всіх не перестріляєте!» і падає висока постать на білий сніг. Собаки рвуть, шматують тіло.

Всім колонам «ложись» і над головами черги з автоматів. Підбігли санітари з ношами і скривавлене тіло понесли в зону. Колони погнали на роботу.

Пораненого і пошматованого собаками Михайла занесли в лазарет і лікували («ми ж гуманні»), а потім помістили в тюрму із суворим режимом. Зламати його їм не вдалося. А він все писав і писав вірші. «Нєісправімого студєнта» судили і весною 1952 року розстріляли.

Його вірші передавалися із табірної тюрми в зону (знаходилися люди, котрі ризикуючи своїм життям, це робили).

Хлопці в зоні заучували ці вірші напам’ять, бо підчас «шмонів» всякі записки наглядачі вишукували і забирали для «опера», який відповідно реагував на них, за це загрожував БУР або додатковий термін ув’язнення.  

Михайлові вірші були щирими і близькими кожному українському серцю. В них – безмірний патріотизм і любов до свого поневоленого народу, в них – біль за його страждання і надія на здобуття волі для українського народу.

Мужній вчинок, коли людина «віддає душу за друзів своїх», гідний пам’яті та пошанування.

Ця героїчна пожертва собою для добра інших розцінюється не інакше, як святість душі Михайла Іванціва.

Згадаймо його подумки і помолімося за його душу. Українська Україна не може забувати своїх героїв і мучеників, а церква – святих людей, що віддали своє життя, рятуючи від смерті ближніх своїх. Не знаю, чи є десь записки людей із смертної камери, людей, які в тривожному очікуванні смерті виливають на папері цей трепіт душі та свою непокору.

Автор Микола Петрущак, станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, політв’язень Інтинських та Азбезьких концтаборів.

Джерело інформації. https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/

Спомин - розповідь з рейду в Стрийщину куреня «Скажених» (автор: Когуч Павло).

Сотня «Завидії», якою я командував, 11 березня 1945 року стояла в збірці в селі Баличі. Переглянено зброю, стан амуніції і стан стрільців. Я сказав цілому відділові, що відходимо на засідку. Чотових і ройових поінформовано про місце засідки та про її плян. Стрільцям звернено увагу, як поводитися в марші й на місці засідки. Коли сотня була готова до відходу, я зголосив відхід курінному.

Довгий стрілецький ряд розтягнувся в напрямі Дідушиць Малих. Стрілецтво маршувало дуже тихо, тільки можна було бачити їхні бадьорі обличчя. По дорозі я обдумував, як зробити засідку, щоб не понести втрат і здорово вдарити ворога. Більшовики напевно будуть, бо минулого дня на тому ж самому місці чота під командуванням чотового Богуна на засідці вбила 5 більшовиків з району і здобула кулемет.

Коли відділ доходив до місця засідки, подав я наказ: – «Стати!» і вислав стрільців провірити місце засідки. Коли провірено, іду з чотовими докладно оглянути місце, щоб зорієнтуватись, як нам краще розложити засідку.

Засідку розложено між селами Дідушицями Малими й Дідушицями Великими. Віддаль між ними була 2 кілометри. Поміж селами перепливає річка Свіча. Тому, що більшовики можуть надійти з Дідушиць Великих гостинцем до Дідушиць Малих, то засідку розложено на горі коло с. Дідушиць Малих у напрямі с. Дідушиць Великих. На місці пов'язалися з місцевим кущем, що квартирував у лісі за Дідушицями Малими.

Командирові куща наказую забезпечувати зади засідки.

Зорці, що були вислані на обсервацію терену, о годині 10 рано зголошують, що гостинцем з Дідушиць Великих у напрямі засідки їдуть авта. При помочі далековида виразно можна бачити 6 великих американських машин з більшовиками.

По розстрільній переходить наказ: «Відтягнути зброю! Наставити мірники! Без наказу не стріляти!»

Авта, що вже були на мості річки Свіча від засідки 200 метрів, стали. З авт вийшло кілька більшовиків. Можна було бачити, що це старшини. Правдоподібно витягли мапу та говорили між собою. Я думав, що більшовики вилізуть з авт і підуть розстрільною в нашому напрямі. Тому що було 6 авт, а на кожному авті найменше 40 більшовиків, без жертв не обійдеться. Кожний стрілець був свідомий того, що не буде легко розгромити більшовиків. Бити ще задалеко.

Свисток. Більшовики знову всідають на авта. Рушили і їдуть у нашому напрямі. Кожний повеселішав. Усі усміхнені, раді, що авта в'їжджають у засідку. Можна було чути притишені голоси: «Проклята заразо, зараз тобі дамо!»

Коли авта під'їхали ближче, всі побачили, що це їдуть енкаведисти, бо всі в зелених шапках. На кожному авті наїжилося по 6 кулеметів. В кабіні першого авта їхав більшовик з «пепеесом» на грудях. Він розмовляв із шофером, підсміхаючись. Все ближче й ближче авта в'їжджали в засідку. Кожний рій знав, котре авто має бити. 

Вже виразно можна було бачити дикі обличчя сталінських катів. Перше авто вже на 100 метрів, 50 метрів, 20 метрів, 10 метрів.

– Вогонь! – Цільний вогонь!

Посипались барабанним вогнем стріли з кулеметів, автоматів і крісів по автах. Повстанські кулі косили проклятого ворога. Могутньо лунали повстанські вигуки: «Бий більшовицьку заразу! Смерть Сталіну!» і т. п.

По п'ятнадцятихвилинному барабанному вогні з усієї зброї сотні деякі більшовики підняли руки вгору з криком: «Браття, мы тоже бандеровцы!»

– Даю наказ: «Припинити вогонь!» – Як лише стих наш вогонь, більшовики посипали вогнем по нашій розстрільній. Вмить наказую: «Цільний вогонь!» – Було видно, як на очах кат конає і просить милости.

Цілий гостинець перед нами почервонів від ворожої крови. По півгодинному бою залишилося яких 15 більшовиків. Більшовики з останнього авта залягли у рів і стріляли в нашу сторону. Наступати на них поки що не було доцільно, бо могли бути жертви. Наказую цільно бити по них. Після цього вогню зліквідовано кулеметне гніздо. Наказую: «Другий рій 2-ої чоти, наступати з правого боку ворога, а 1-ий рій ройового Чипиги – з лівого!»

У цій хвилині посипалися сильні стріли ззаду по нашій розстрільній. Два рої чоти Снігура і один рій чоти Хмари вдарили вогнем по задах ворога. В цій хвилині подають по зв'язку до мене, що впав один стрілець, а два ранені. Біля мене ранено кулеметника Козака.

Наші стріли позаді запалили в селі хати. Село горить. Живі, що залишилися з тієї п'ятнадцятки, бачучи, що по нас вдарено ззаду, маючи надію на життя, далі разили нас своїм вогнем.

Тому, що більшовики підтягнули сили й нам не було доцільно довше тримати бою, подаю наказ: «Відступати!» Одні відступали, другі придержували ворога. Забрати трофеї не було можливо, бо ворог відтяв нас від лісу. Ми відступали дуже уважно, найкращою партизанською тактикою. Втрат при відступі не було. На місці засідки мали ми одного стрільця вбитого, а трьох ранених. Усіх їх забрали ми з собою. З ворожого боку залишилось вбитими 220 енкаведистів.

Маршуємо в напрямі села, де залишилося ще дві сотні куреня «Скажених». По дорозі стрінули курінного Прута, що йшов з одною сотнею нам на поміч. Здаю звіт курінному з висліду засідки. Вертаємося до села Баличі. Люди повиходили нам назустріч. Одні плакали з радости, другі тішились. Увечері відходили ми з села. Народ прощався з нами, як зі своїми одинокими рідними оборонцями від дикого ката. 

опубліковано 10 лип. 2013 р.,

Джерело. https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/

Жінки «Союзу Українок» із с. Чагріва (Чагрів) на Івано-Франківщині. Фото 1930-их років.

Історія у фотографіях. (Підготував Величко Лев).

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

Про село Чагрів.

фото околиці села Чагрів.

На північний схід від Букачівець розташоване село Чагрів. Найдавніша згадка про нього датується 1394 р. Проте археологічні знахідки, які були виявлені на території села вказують, що воно має дуже давню історію. Зокрема, за 1,5 км на північний схід від сільської церкви (гора Лиса – 327 м. н.р.м. у 2011 році зафіксовано шість курганів. Два з них розташовані в лісі. Курган 2 розміщений за 250 м на схід від краю лісу. Його висота 1,7 – 1,8 м. Верх насипу трохи зрізаний. Курган має значно менший розмір (діаметр – 15 метрів, висота – 0,3 – 0,4 м). Він лежить за 50 м на схід від краю лісу. Два кургани розміщені на полі і знівельовані оранкою. Курган 1 має діаметр 26 м і висоту 0,6 м. На північний захід від нього простежуються сліди ще двох сильно розораних насипів. Курган 4 розташований справа від дороги Чагрів – Насташине. Його сильно розораний насип майже 40 м у діаметрі, висота – 0,3 – 0,4 метра. Також на території села виявлено залишки городища, котре датують приблизно ХІІ – ХІІІ століттям і як оборонний об’єкт пов’язують з садибою боярина Чагра, власне з ім’ям якого і пов’язане виникнення назви села Чагрів.

За історичними та легендарними свідченнями, боярин Чагр мав дочку Настю, котру полюбив галицький князь Ярослав Осмомисл і в них навіть народився син Олег, але на жаль в офіційних записах про це практично нічого не сказано. Відсутні писемні відомості і про самий боярський рід Чагрових, однак відомо, що старий боярин Чагр мав дворище в місцевості Чагрів. За легендою, село в той час було невеликим поселенням і носило назву Княже.

Роман князя Ярослава Осмомисла з Настею закінчився трагічно. За намовою боярської верхівки, народні маси напали на дворище Чагрових і повбивали всю родину. Настю бояри схопили в новозбудованому теремі біля Галича і спалили на вогнищі, обвинувативши її в чаклунстві.

З того часу до наших днів збереглася назва урочища Боянів, де є криниця, з якої Настя давала напитися князю джерельної води під час їхньої першої зустрічі.

Впродовж віків, жителі села не залишалися осторонь від соціальної і політичної боротьби, котра, прокочувалася українськими землями, зачіпаючи ці терени.

Це підтримка повсталих під проводом Мухи, похід в загонах Семена Височана під Львів на допомогу Богдану Хмельницькому, боротьба проти окатоличення та кріпацтва. В 1849 р. на відзначення річниці скасування панщини в селі поставлено пам’ятний хрест. Його символічно поклали на Окоманці, місці, де колись панський економ збирав людей і давав їм панські розпорядження. За розповідями старожилів, селяни зробили труну, викували в кузні кайдани, і забивши їх в труну, закопали її на Окоманці, поставивши хрест з написом «Громада с.Чагрів. 1849 р.».

В 1890 р. в селі збудували нову дерев’яну церкву, котра функціонує і по сьогоднішній день, однак найдавніші згадки про неї сягають 1578 р., але, найімовірніше, що вона існувала ще за княжих часів. В акті візитації (відвідин) за 1740 р. місцева церква була названа Богоявлення Господнього, а вже в акті за 1757 р. подається опис дерев’яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці, невідомого року будови. Ймовірно, що ця церква постала в період між відвідинами на кошти громади, яка простояла аж до кінця ХІХ ст. Вже згадану церкву у 1890 р. зведено стараннями о.Володислава Чайковського, будівництво якої здійснив майстер Іван Данилків з Перегінська (найімовірніше, за архітектурним проектом Василя Нагірного). Тоді ж було виконано новий іконостас, ікони до якого намалював маляр Теодор Гладкий (його підписи є на намісних іконах Спаса і Богородиці). У 1907 р. церкву розписали малярі Теодор Гладкий і Василь Дутка. Пізніше, у 1974 р. церкву перемальовував маляр Щупак.

У 1906 р. в Чагрові відбувся аграрний страйк. В роки Першої Світової війни багато мешканців села брали в ній участь у складі австро-угорської армії. У складі формування Українських Січових Стрільців був житель села Чагрів - Гаврило Максимишин. Після ліквідації Австро-Угорської імперії, ті, хто був на фронті, взяли активну участь у національно-демокартичній революції. Серед них М.Борис, Д.Лесів, П.Мушастий, І.Мушастий, Й.Котнюх та ін..

Також в селі діяли товариства: читальня «Просвіти», кооперативний гурток «Сільський господар», «Союз українок», молодіжне товариство «Сокіл», «Каменярі», хор, аматорський гурток. Кооператив «Єдність» нараховував в кінці 1937 р. 66 членів.

У вересні 1939 р., село Чагрів, як і всі західноукраїнські землі стало радянським. Тоді ж був організований тимчасовий орган «народної влади», у 1940 р. були проведені вибори, того ж року особисті селянські господарства було об’єднано в колгосп ім. Молотова, а хліборобські родини Загвойського, Свачія і Дутки вивезені в Сибір, як куркулі.

Під час німецької окупації, в центрі села за одну ніч було насипано символічну могилу «Борцям за волю України», але водночас на зміну більшовицькому колгоспу створено німецький «лігеншафт», велику кількість людей було вивезено на роботу до Німеччини (Паньків Михайло, Стельмайстер Андрій, Павлишин (Насалик) Марія, Кутинський Данило та ін.). В селі діяла антифашистська підпільна група, очолювана В.Печарським (житель с.Конюшки).

27 липня 1944 р. село було звільнене від німецьких окупантів. Наприкінці 1944 – на початку 1945 р. багато жителів села входить у лави Української Повстанської Армії. В бойових рядах сотні «Гайдамаки», котра належала до куреня хорунжого «Остапа», брали участь Хміль Ілля, Гнида Степан, Мазурик Василь…

На початку 1949 р. в селі насильницьки було організовано два колгоспи – ім. Молотова (голова Приплодцький М.М.) та ім. Марка Черемшини (голова Чорнописький Г.Ф.). В 1951 р. їх об’єднали в один, а пізніше реорганізували, а в 1971 р. артіль, яка діяла в Чагрові і артіль, яка знаходилася на території села Колоколин були об’єднані в один колгосп «Дружба».

Наприкінці 80-х рр.. ХХ ст. в Чагрові теж відчули віяння національного руху. 14 грудня 1989 р. в селі було створено осередок Народного Руху України за перебудову, який спільно з осередком Товариства української мови, провели відповідну просвітницьку роботу під час проведення напівдемократичних виборів до Верховної Ради України та місцевих рад навесні 1990 р. 8 жовтня цього ж року відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку.

Зараз у селі діють початкова школа, будинок культури, бібліотека, ФАП і два магазини.

Джерело. http://bukachivska.gromada.org.ua/news/1622622171/

3 липня 1952р. у бою з московитами в с. Барвінків загинув Андрій Шкрібляк "Дубок" (32 роки) охоронець кущпроводу ОУН у Верховині.

околиці села Барвінків.

Джерело. Календар УПА на 2022, літопис УПА.

30 червня 1922р. у Львові народилася Галина Савицька - Голояд "Марта Гай" - поетеса, організатор УЧХ Закерзоння, зв'язкова Львівського крайпроводу, зв'язокова "Полтави". Срібний Хрест Бойової Заслуги.

Марта Гай, літературний псевдонім Галини Омелянівни Голояд, з дому Савицька (30 червня 1922 у Львові – 2 січня 2003 в Києві) – діячка ОУН-УПА, зв'язкова і помічниця Петра Федуна, поетеса. Член Спілки письменників України.

Закінчила гімназію і математично-Фізичний ліцей в місті Тарнові (Польща) в інтернаті при монастирі Святих сестер Урсулянок.

За Польщі вона, як і її мати, були репресовані. Мати була поранена під час боїв Січових Стрільців у Львові. Матері заборонили вчителювати у воєводствах з українським населенням а дочці заборонили вчитися в тих же воєводствах.

У 1939 Марта Гай вступає в Організацію Українських Націоналістів, проходить вишкіл у Закерзонні. Аж до арешту 1950 року перебуває в підпіллю ОУН-УПА. Організувала і очолила жіночу сітку при Краєвому проводі Львівщини і Закерзоння. За завданням організації зачинає Український Червоний Хрест на Закерзонні. Шість раз переходить нелегально в дуже важких умовах кордон. Організує і вишколює санітарні відділки для Української Повстанчої Армії. Займається в підпіллю літературною, журналістською, виховною роботою. Редагує журнал для молоді «На чатах», пише оповідання, поезії. Перед арештом працює в Головному штабі УПА при головному виховно-політичному відділі.

В 1949 році була переведена до начальника політично-виховного відділу Головного Військового Штабу УПА, головного ідеолога збройного підпілля Петра Федуна-Полтави. З ним вона співпрацювала як літератор у законспірованому таборі в Карпатах всю зиму 1949–1950 років, аж до травневого дня 1950 року, коли Петро Полтава відправив Марту Гай до «Тараса Чупринки».

5 травня 1950 арештована на вулиці Львова, коли йшла на зв'язок до генерала Романа Шухевича. Генерал Шухевич загинув того року в березні, але у виховному відділі штабу, який містився в Карпатах це ще не було відоме. Після півторарічного слідства в Лонцькій тюрмі, засуджена на 25 літ особливих закритих таборів, з них відбула в ув'язненні 15.

10 років відбувала в Тайшетських, Мордовських, Кемеровських таборах Там була ще два рази суджена: вперше да втечу, вдруге за бунт, точніше за захист польки Стефи Ваврикович. Засуджена тоді на закриту тюрму і перевезена у місто Владимир, де на 5 ув'язнена у центральну закритку, де зустрілась з подругами Катрусею Зарицькою, Галиною Дидик. В тюрмі, на поодиночці, студіювала філософію, писала.

Після звільнення повернулась на Україну до матері. Жити в більших культурних центрах не дозволили і вона прописалася в місті Бурштин, Галицького району.

З перших днів звільнення Марта Гай веде широку виховну, суспільну працю. Організує при Палаці Культури Ляльковий театр, опісля клуб «Юний друг природи» в якому виховує не одне покоління дітей. Після «відлиги» веде «Школу молитви» а також постійно веде в школах; уроки релігії. Організує патріотичне жіноцтво а клуб «Берегиня», де посилено ведеться виховання молоді, влаштовуються свята Крут, архангела Михаїла, влаштовуються при Бурштинському телебаченню для дітей релігійно-патріотичні відеозаписи. Веде по телебаченню цикл передач «Я з вами». Часте виступає по телебаченню з доповідями в Бурштині та Івано-Франківську а також по радіомовленню. Виступала в школах Галицького, Калуського районів, Львова, Івано-Франківська та Києва, де зустрічалася зі студентською молоддю.

Зібрала багато архівних даних про боротьбу українського народу на Східних землях а також ОУН-УПА.

Похована в Києві, де проживає її син.

Джерело інформації. https://vspu.edu.ua/faculty/filolog/ukr/persons/marta-gai.html, календар УПА на 2022р.

26 червня 1952р. між селами Желдець і Боянець на Жовківщині у бою з московитами загинув Василь Великий "Марко" - Великомостівський райпровідник. (Знайшов автобіографію із справи).

Фото околиці села Дальчин де В.Великий мав бій із московитами.

Для збільшення натисніть на зображення

Джерело автобіографії: https://avr.org.ua/viewDoc/24931/

Літопис УПА, календар УПА на 2022р.

25 червня 1952р. під час бою з московитами у с. Шешори (Косівщина) загинув Лук'ян Стефуранчин "Мирон" - підпільник ОУН.

Перший зліва лежить Стефуранчин Лук'ян, "Мирон" (?-25.VІ.1952). Місце народження: с. Соколівка Косівського р-ну; місце загибелі: с. Шешори Косівського р-ну. Крайній справа лежить Балагурак Дмитро, "Скоба", родом з міста Косова, хорунжий. Захоплений МГБ за сприяння зрадника "Кірова" (Романа Тучака) влітку 1952 р., розстріляний у Лук'янівській тюрмі м. Києва.

Стоять: перший зліва — Романюк Василь, син Миколи, "Чорноморець", родом з м. Косова, захоплений МГБ, засуджений. У 1951 р. родина одержала від нього єдиний лист зі Сибіру. Другий— Палинюк Василь, "Ненаситець" (див. фото № 122), третій — Григорчук Іван, син Михайла, "Сокіл" (7-29.II. 1952). Місце народження: с. Соколівка; місце загибелі: с. Бабин. Інші невідомі.

Особи ідентифіковано Дарією Кошак, Петром Підлетейчуком, Євдокією Шкондеюк, Юрієм Паєвським і Мирославом Білінським.

*****

(Лук’ян Стефуранчин-“Мирон”, заступник кущового провідника. Родом з с.Соколівка; загинув у бою з опергрупою МҐБ 25.06.1952 р.; місце поховання невідоме.)

Джерела інформації. http://kray.ridne.net/node/182, календар УПА на 2022р., Літопис УПА.

26 червня 1919р. московити розстріляли Олександра Павловича Островського (Островський Олелько) - Українського актора, режисера, письменника, драматурга і громадсько-політичного діяча.

Якихось архівних джерел про життя і творчість письменника дуже мало. Найбільше відомостей подають листи В.Г.Короленка до Х.Г.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Народився в Золотоноші на Полтавщині у родині повітового справникаі, яка мала козацьке походження. Навчався в місцевій юнацькій гімназії, де вперше познайомився з ідеями українсько- го націоналізму М.Міхновського.

Закінчив історично-філологічний факультет Київського університету, працював писарем Мушкетової нотарні в Золотоноші, входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобінцевим.

Став активним учасником революції 1905–1907, яка на Золотоніщині мала ще й явні ознаки прагнення національного визволення. Був членом Революційної Української Партії. Захоплювася брошурою «Самостійна Україна» ідеолога і лідера самостійницької течії українського руху Миколи Міхновського. Юний Олелько, прочитавши цю брошуру, загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніяльного ярма. Після революції вступив до УСДРП.

Початок Першої світової війни зустрів на Західній Україні, де певний час працював актором Львівського українського театру в Коломиї.

Був призваний в армію, спочатку перебував на Південно-Західному фронті, згодом на Кавказькому.

В серпні 1917 повернувся до Золотоноші, організував і очолив «Золотоніський курінь» — військове формування, яке захищало повіт від набігів різношерстих загонів мародерів.

Створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видав друком свої драми «Гетьман Мазепа» і «Стрільці», п'єсу «Нірвана», історичну повість «Петрик» та інші твори, здебільшого на тему історії України. А всього в різних друкарнях надруковано десь зо два десятки непересічних творів (від 1908 до 1918 року). Більшість із них зберігається у спецсховищах України сьогодні. У своїх повістях, п’єсах, новелістичних збірках автор зарекомендував себе як полум’яний патріот рідної землі.

Брав участь у формуванні військового з’єднання армії УНР.

Після приходу у 1919 в Золотоношу більшовиків Островський з дружиною і двома доньками переїхав до Полтави, знову став актором театру. Очолював першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів).

На жаль майже біля кожного факту його біографії мусимо писати сьогодні здогадне "начебто".

У червні 1919 під час концерту у міському театрі Полтави співав Шевченкове «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!». Коли дійшов до слів «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва…», то голова губвиконкому Яків Дробніс загорлав рос. «Ету пєтлюровскую сволочь нужно нємєдлєнно арєстовать!», після чого його заарештували.

Відомий письменник і правозахисник Володимир Короленко, намагаючись захисти, Островського від розстрілу, звернувся з листом до Голови Раднаркому Християна Раковського, де зокрема були слова: «Страта його, безсудна і неправедна, була б жорстоким викликом абсолютно законним почуттям українців». Проте на цей час Островського вже розстріляли у Полтаві, хоча чекісти повідомляли про те, що Островського перевезли до особвідділу в Києві. Очевидно, його тіло було серед 16 ексгумованих, рештки яких виявили денікінці у серпні того ж 1919 року.

Одна з вулиць у Золотоноші носить його ім'я.

Джерело інформації Вікіпедія.

Ганна Жупанська – зв’язкова, згодом станична УПА на псевдо «Сосна».

Народилася у с. Воскресінці на Коломийщині. Ще з молодих років приєдналася до руху Опору в рідному селі і у 13 років прийняла присягу на вірність Україні – «Це не була якась банда, присягу ми приймали на Євангелії церковнім». 

В УПА дівчина переносила харчі і штафетки, надавати медичну допомогу повстанцям. «Ми в неї робили збори. Там в одній хаті був бункер і в другій хаті був бункер. А вона дуже тримала цю партизанку в руках. Вона ходила по людях, збирали їди і годувала тих хлопців в бункерах» - розповідає про «Сосну» Ганна Гуцуляк. 

15 травня 1946 р. Ганну заарештували і утримували у внутрішній тюрмі м. Коломиї. Там дівчина знаходилася пів року, пережила важкі допити, били до безпам’яті. І після кожних важких побоїв Ганна розповідала одну і ту саму завчену історію. Головне було нічого не забути і не сплутати, щоб не видати нікого з повстанців. Крім важких побоїв молоду патріотку залякували. Одного разу слідчий сказав: «Поведіть її, хай її током вб’є», - «Яка я була рада, що мене током уб’є, що скінчиться життя, що не будуть більше питати. Допити – це було страшніше за все».

Далі були довгі роки в’язниці та каторги, загалом Ганна Жупанська відбувала покарання 18 років. Молодшого брата та матір дівчини теж вивезли в Казахстан. Сюди повстанку теж направили на спецпоселення після звільнення. Після довгих поневірянь жінка таки змогла повернутися додому і буквально цілувала рідну землю. Рідну землю, любов до якої постійно жевріла в її серці, через яку так багато страждала і на якій жила до останніх своїх днів.

Джерело інформації: літопис УПА, Частково за матеріалами: www.ntktv.ua, Локальна історія, фейсбук: #УОН #УПА #Постаті #Герої

22 червня 1922р. в м. Перемишль, (нині Польща) народився Мар'ян Лукасевич «Ягода», «Черник», «Чайка» (Лукашевич) - Український військовик, майор УПА, командир куреня «Вовки», командир 28-го Холмського тактичного відтинку «Данилів», майор УПА (посмертно).

22.06.1922 – у м. Перемишль, нині у складі Польщі в сім’ї гімназійного професора народився Мар’ян Лукасевич-«Ягода; Черник; Чайка», учасник визвольної боротьби першої половини ХХ століття. Закінчив Тернопільську гімназію, футболіст команди Українського спортового товариства «Поділля». Наприкінці літа 1943 разом із старшим братом Романом доброволець дивізії «Галичина», підстаршина 5-го полку. У березні 1944 в Замості разом з багатьма вояками дивізії перейшов до УПА. Організатор і командир сотні УПА «Вовки» (04-08.1944), командир куреня УПА «Вовки» (09.1944-09.1945), командир ТВ-28 «Данилів» ВО-6 «Сян» (03-09.1945). 

На чолі куреня оперував на Холмщині, рейдував на Підляшшя, воював з німецькими окупантами, очищував терен від польських терористичних боївок та партизан Армії крайової, згодом провадив бої з військами НКВС, польським комуністичним військом, міліцією та відділами безпеки. У бою з німецькою танковою дивізією біля містечка Нароль сотня зазнала відчутних втрат. 2.06.1944 прославився боєм біля с. Діброва біля шосе Грубешів–Сокаль у якому силами двох чот розгромив польський (більшовицький) батальйон та підрозділ НКВС, втративши шість вбитих. 

26.05.1945 на чолі відділу повстанців у містечку Вар’яж розгромив станицю міліції і визволив 80 українців, яких мали насильно переселити до УРСР. 

28.08.1945 біля Вар’яжа на Грубешівщині розгромив провокативний загін НКВС, знищивши колишнього курінного провокатора В. Левочка-«Юрченко; Соколенко» і 13 енкаведистів та провокаторів; лише трьом вдалося втекти. Хорунжий (1945), посмертно майор УПА. Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги (1946) та Срібного Хреста бойової заслуги 1-го класу (1946). Поранений в груди (відповідно до іншої версії захворів на малярію) на початку вересня 1945. 

Загинув, задихнувшись від диму в санітарній криївці під час облави польського війська у с. Жнятин, Грубешівського повіту 1945.

Джерела інформації: літопис УПА, Вікіпедія, календар УПА на 2022, http://ukrpohliad.org/calendar/mar-yan-lukasevych-yagoda-chernyk-chajka-uchasnyk-zbrojnoyi-borotby-za-volyu-ukrayiny-100-rokiv-tomu.html

21 червня 1922р. у с. Слов'ятин (Тернопільщина) народився Легкий Григорій Йосипович «Борис» - окружний провідник ОУН Коломийщини. Лицар Срібного Хреста Заслуги.

Григорій Легкий народився 21 червня 1922 року на Тернопільщині. Закінчив у рідному селі початкову школу, вступив до Станіславської гімназії, яку закінчив із золотою медаллю, став членом юнацтва ОУН.

В 1943 р. його як активного члена Організації схопило гестапо. Засудили до розстрілу і повезли до Львова. У районі Бурштина Григорій вискочив на ходу з поїзда й так уник вироку.

До 1944 р. виконував обов'язки пропагандиста проводу ОУН, а з 1945 був призначений окружним провідником Коломийщини. Під керівництвом «Бориса» повстанці вели бої з німецькими, угорськими та більшовицькими військами.

Восени 1950 р. окружний провідник Коломийщини «Борис» (Легкий Григорій) та окружний провідник Буковини «Сталь» (Савчак Василь) проводили в лісах в районі хребта Корметура поблизу с. Шешори останню нараду напередодні зими. Повстанці отримували явки і паролі, вказівки щодо діяльності на найближчі півроку та заходи безпеки. Нарада добігала кінця, чимало учасників її вже покинули, та енкаведистам, за допомогою свого агента «Кордуба», вдалося виявити і оточити місце зібрання повстанців. Провідник розпорядився знищити всі наявні документи. Зав'язався бій. Поранений Григорій прикривав відхід товаришів і, при спробі захопити його в полон, підірвав себе гранатою. У день загибелі, 20 жовтня 1950 року, йому йшов 29-й рік.

Провідник «Сталь» також загинув у тому бою. Обидва тіла окупанти возили до Києва для демонстрації високому начальству як доказ, що з повстанським рухом розправилися. Їх поховали у невідомому місці.

Джерело інформації літопис УПА, Вікіпедія, календар УПА на 2022р.

Пектораль було виявлено 21 червня 1971р. о 14 год. 30 хв. під час археологічних досліджень поховання у кургані скіфського періоду Товста могила поблизу міста Покров Дніпропетровської області.

Час створення: ймовірно 4 століття до н. е.

(Також є гіпотеза що виготовили її місцеві майстри більше 5 ст. до н.е.).

Вага — 1150 г, діаметр — 30,6 см, зроблена із золота 958 проби. Техніки виготовлення: лиття за втраченою восковою моделлю, карбування, гравіювання, філігрань, паяння, інкрустація кольоровими емалями.

Курган Товста Могила, 1971 рік / Фото: Музей історичних коштовностей України.

Керівник експедиції — Б. М. Мозолевський, заступник керівника — Черненко Євген Васильович. Археологи виявили у двох поховальних камерах численні золоті прикраси, серед яких була й пектораль. Її, разом із залізним мечем у золотих піхвах, знайшли в короткому коридорі, що сполучав одну з поховальних камер із вхідною ямою.

У кургані 21 червня 1971 року / Фото: Музей історичних коштовностей України

Розповідь - спогади: «В криївці були образи Матінки Божої і Ісуса, молилися рано, обід і вечір. Ну і вимолили ми ту Україну, і далі її мучать…».

«За німців я була в Юнацтві. Нашим станичним був Тимчишин. Потім носила штафетки, в хустину зав’язувала, йшла вночі або дуже рано. Носила в Гніздичів, на Кохавино. Я попадала в засідку по войні, але я так сховала, шо москалі обшукували і не знайшли. 

Я привела ше трьох дівчат: Анну, Софію і Настусю. То я вже їм казала, кого куда тре завести, сама не ходила. Мене допускали до криївки, там була друкарська машинка, а я вміла друкувати. То ше коли мене брали в організацію, то станичний питався чи я вмію читати і писати. Як хлопці копали криївку, то землю вночі носили до 0,5 км під ліс, шоб не запідозрили.

 

Криївка була велика, до 5 метрів глибоко. Там було чисто, сухонько. Там поробили такі нари по обі сторони. Там могло бути до 40 чоловік. В криївці були образи Матінки Божої і Ісуса, молилися рано, обід і вечір. Ну і вимолили ми ту Україну, і далі її мучать… Було багато літератури, хлопці були грамотні, багато читали. 

Вентиляції не зробили, шоби не видати себе і тільки вночи відкривали наполовину, шоб можна було дихнути. Москалі не раз штики пхали і не знайшли. І були ранені до яких треба було ходити. Різали полотно і з того робили бинти.

Був такий ранений, шо ногу повністю відірвало, то так йому кулеметом пересікли. То був чужий хлопець, а бій був в Гніздичеві. Але, на жаль, йому пішло зараження крові і він помер. Вночи яму брали, дали мамі знати і мама приїхала і закопали того хлопця. З того бою було 15 ранених. Я була не сама, то треба було рани чистити, по три рази в день перев’язки робили…

Я працювала до 48-го року, а потім «добрі люди» мене видали…

Ганна Біляк, 1929 р. н., членкиня Юнацтва ОУН, зв’язкова, медсестра УПА засуджена на 25 р. зі села Покрівці на Жидачівщині

ФБ Локальна історія.

17-18 червня 1917 р. у Києві відкрився II Всеукраїнський військовий з'їзд (тривав до 23 червня), під час якого було проголошено автономію України (4 червня за Юліанським календарем).

2-й Всеукраїнський військовий з’їзд продовжив процес українізації армії, розпочатий попереднім з’їздом місяцем раніше.

Солдатський форум, попри заборону військового міністра Тимчасового уряду Олександра Керенського, проходив у будинку Оперного театру під охороною Богданівського полку і зібрав 2308 делегатів, які представляли понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Попередньо відкриття з’їзду планувалося на 17(4) червня 1917-го, однак через неочікувано великий наплив делегатів Троїцький народний дім, де базувався осередок клубу гетьмана Полуботка, не зміг вмістити всіх бажаючих. Тому для проведення з’їзду орендували найбільше приміщення тогочасного Києва, а його початок відтермінували на один день.

«Військовий Український З’їзд у Києві, круг якого зібралось було стільки нерозуміння й навіть ворожнечі, розбуркав київське життя так, як цього ще не було за часів навіть революційних. Інтерес до З’їзду надзвичайний панує серед усього громадянства, і юрби народу, що з раннього ранку до глупої ночі стоять коло міського театру та палко обмірковують події – найкраще свідчать про те, що в Київі зародився якийсь новий фактор життя, прокинувся якийсь нерв, що збірає на собі загальну увагу, робиться осередком думок і волі» – ділився враженнями Сергій Єфремов у газеті «Нова рада» під час з’їзду.

З’їзд засудив політику Тимчасового уряду щодо України і закликав Центральну Раду більше до уряду не звертатися, а «негайно приступити» до організації самостійних державних і військових структур. Зокрема, прискорити українізацію армії. Делегати висловилися за те, щоб всі новобранці, призвані з України, проходили службу на її території або на Чорноморському флоті.

Утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет при Центральній Раді (18 членів на чолі з Симоном Петлюрою) доповнили ще 10 осіб: Лука Кондратович, Василь Матяшевич, Олександр Сливинський, Сприридон Білецький, Володимир Кедровський та інші. Також з’їзд обрав Всеукраїнську раду військових депутатів (132 особи), яка була кооптована до Центральної Ради.

З’їзд завершився 23(10) червня 1917-го.

Саме діяльність з’їзду спонукала Центральну Раду до проголошення І Універсалу.

Дослідник Владислав Верстюк зазначає, що «ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд насамперед відіграв надзвичайно важливу політичну роль, він продемонстрував потужну підтримку Центральної Ради з боку майже двох мільйонів військових… Немаловажним було й те, що з’їзд, з одного боку, продемонстрував рішучість українських сил щодо радикальних дій, але з іншого – давав зрозуміти, що ці сили не прагнуть повного розриву стосунків, апелюють до уряду, мають бажання до спільної праці та не є деструктивними, сепаратиськими силами».

Джерело інформації. https://galinfo.com.ua/news/den_v_istorii__rozpochavsya_drugyy_vseukrainskyy_viyskovyy_zizd_318842.html

15 червня 1952р. у бою з московитами біля с. Нижній Березів загинув Микола Кушманюк "Розбійник" - Косівський районний референт СБ.

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Джерело інформації літопис УПА, календар УПА на 2022р. Світлина із книги М. Андрусяк "Брати грому" Видавничо-поліграфічне товариство «Вік» Коломия 2005.

14 червня 2014р. під час війни на сході України, приблизно о 1:00 ночі було збито Український Іл-76 неподалік Луганська. Виконавцями були найманці - московити з диверсійної групи ПВК «Вагнер». Загинуло 40 десантників та 9 членів екіпажу. Вічна пам'ять...

На фото збитий Іл-76 за місяць до катастрофи.

Військово-транспортний літак Іл-76 зі складу 25-ї військово-транспортної авіаційної бригади Повітряних сил ЗСУ летів у складі конвою з трьох літаків до аеропорту «Луганськ». 

Літак мав сідати другим, проте під час посадки він був збитий з ПЗРК «Ігла». На борту літака перебувало 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. В результаті обстрілу усі вони загинули.

Вікіпедія.

Екіпаж літака (Запоріжжя):  

Олександр Білий (1976 р.н.), командир екіпажу, гвардії полковник

Михайло Дьяков (1968 р.н.), керівник повітряно-вогневої тактичної підготовки, гвардії майор

Ігор Скачков (1977 р.н.), штурман авіаційної ескадрильї, гвардії капітан

Сергій Телегін (1971 р.н.), керівник технічно-експлуатаційної служби авіаційної ескадрильї, гвардії капітанВолодимир Буркавцов (1976 р.н.), бортовий авіатехнік, гвардії старший лейтенант

Олександр Козолій (1984 р.н.), старший бортовий авіатехнік, гвардії старший лейтенант

Олег Павленко (1971 р.н.) , старший технік, гвардії старший лейтенант

Олександр Ковалик (1972 р.н.), старший повітряний стрілець, гвардії прапорщик

Віктор Ментус (1982 р.н.), старший повітряний радист, гвардії прапорщик

Дніпропетровщина

Сергій Шумаков, старший стрілець, сержант

Віталій Бондаренко, гранатометник ,солдат

Юрій Ковальчук , командир бойової машини, сержант

Денис Каменєв, стрілець-помічник гранатометника, старший солдат

Валерій Алтунін, командир взводу, старший лейтенат

Павло Левчук, стрілець-зенітник , солдат Павло Коснар, командир відділення, молодший сержант

Сергій Добропас, стрілець-зенітник, старший солдат Тарас Малишенко, стрілець-зенітник, солдат

Анатолій Горда, старший механік-водій, старший солдат

Руслан Кулібаба, водій-заправник, сержант

Антон Самохін, слюсар-монтажник, старший солдат

Андрій Шульга, солдат

Андрій Дмитренко, солдат

Артем Скалозуб, старший навідник, старший солдат

Артем Санжаровець, старший солдат

Сергій Мирошниченко, старший навідник, старший солдат

Євгеній Рєзніков, командир гармати, сержант

Костянтин Авдєєв, старший навідник, старший солдат

Сергій Лісной, механік-водій, солдат

Олег Коренченко, солдат

Сергій Москаленко, солдат

Ілля Гайдук, солдат

Валерій Грабовий, заступник командира батареї, старший лейтенант

Сергій Манулов, технік, старший прапорщик

Олександр Котов, стрілець-зенітник, солдат

Сергій Шостак, стрілець-зенітник, старший солдат

Антон Кузнецов, стрілець-зенітник, старший солдат

Сергій Кучерявий, командир відділення, молодший сержант

Олександр Авраменко, стрілець-зенітник, солдат

Станіслав Дубяга, стрілець-зенітник, солдат

Павло Ніконов, стрілець-зенітник, солдат

Владислав Кива, водій-машиніст заправної машини, молодший сержант 

Кіровоградщина

Віталій Бабан, командир відділення, сержант

Донеччина

Сергій Кривошеєв, механік-водій, солдат

Ростислав Проньков, солдат

Луганщина

Ігор Токаренко, механік-водій, солдат

Харківщина

Сергій Гончаренко, командир гармати, молодший сержант

Херсонщина

Олег Лефінцев, водій-заправник, старший солдат

Львівщина

Віталій Бахур, заступник командира батареї-інструктор з ПДП, старший лейтенант.

Джерело інформації. https://m.day.kyiv.ua/uk/news/140614-vidomi-prizvishcha-vsih-zagiblih-u-zbitomu-il-76-spisok