17 грудня 1870р. в с. Залуква, нині Галицького р-н Івано-Франківської обл. народився Андрій Алиськевич - Український педагог, науковий і громадський діяч, германіст.

Вищу освіту (класична німецька та слов'янська філологія, історія мистецтв) здобув у Відні, Львові та Стирськім Градці.

Педагогічна діяльність. Перший період

Редагувати

Учителював у Львові (1895—1896) та Бродах (1896—1900). У цей період видав два наукові дослідження з історії німецької літератури (1898, 1900).

Від 1900 року — директор третьої, а згодом четвертої гімназій у Львові.

Член Руського педагогічного товариства, голова його редакційної комісії (1909).

Співзасновник і почесний член товариства «Взаємна поміч українського вчительства».

Редактор дитячого журналу «Дзвінок» у Львові (1904, 1906—1908).

1909 р. — директор жіночої учительської семінарії і міської школи імені Тараса Шевченка у Львові, а в серпні 1910 р. — директор гімназії в Перемишлі, де заснував для бідних учнів «Дешеву кухню», а дещо пізніше і бурсу (гуртожиток) під такою самою назвою.

Голова Товариства шкільної допомоги для бідних учнів імені святого Кирила.

Під час російської облоги Перемишля (1914—1915) вів учительський семінар і школу права у Відні, відтак знову повернувся до Перемишля, де працював до 1917 р.

1918—1919 рр. — директор Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка, делегат Української Національної Ради від міста Перемишль.

У Міністерстві народної освіти УНР:

Під час польсько-української війни разом з урядом і армією перейшов Збруч і працював у Міністерстві народної освіти УНР в Кам'янці-Подільському. 1919 року — член Комітету для реформ середнього шкільництва. 12 вересня 1919 р. зробив заяву про відмову брати участь у роботі комісії для технічного проведення реформи школи в Україні.

У травні 1919 р. призначено радником міністерства та направлено делегатом до Відня й Праги для організації видання шкільних підручників.

На Закарпатті:

Залишився в Чехії, згодом переїхав до Закарпаття, де був директором гімназій у Берегові (1920—1922), Ужгородської гімназії (1922—1938) та гімназії у Великому Бичкові (1938—1939).

Від 1921 року розпочав пластову діяльність у Берегові, а згодом в Ужгороді. Був заступником начальника Пласту Підкарпатської Русі.

Працював у різних культурних і педагогічних товариствах на Закарпатті. Від 1925 р. — член головного відділення й касир педагогічного товариства.

На Закарпатті у 1920—1930-х рр. співпрацював із педагогічною та дитячою періодикою. У дитячому журналі «Пчілка» публікував статті на просвітницькі теми.

Після угорської окупації Карпатської України 1939 виїхав до Моравії (Чехія).

Помер 25 березня 1949 (78 років)

Прага, Чехословаччина.

Джерела інформації:

Габор В. В. Алиськевич Андрій [Архівовано 24 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2001. — Т. 1 : А. —

Габор В. Алиськевич Андрій // Українська журналістика в іменах. — Випуск 3. — Львів, 1996.

Директор Андрій Алиськевич // Пластовий альманах. — Рим, 1976.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.. Словникова частина. — Т. 1. — С. 37.

Кутинський М. Некрополь України // Дніпро. — 1990. — № 1. — С. 137.

Телячий Ю. Освітнє життя м. Кам'янець-Подільський за часів Директорії УНР: з хроніки подій (червень — листопад 1919 р.) // Матеріали X Подільської історико-краєзнавчої конференції. — Кам'янець-Подільський, 2000. — С. 387.

Телячий Ю. Педагогічна діяльність галицького вчительства на Поділлі // Кам'янеччина в контексті історії Поділля: Науковий збірник. — Т. 1. — Кам'янець-Подільський, 1997. — С. 17.

17 грудня 1946р. московити атакували підпільників і Василя Левковича "Вороного" - полковниа УПА непритомного витягнули з криївки це сталося неподалік села Яструбичі (тепер Радехівського р-н). Мовою документів та спогадів.

Побратими вважали його загиблим і надали звання полковника «посмертно». Він пройшов через численні допити протягом року слідства у львівській Тюрмі на Лонцького – товаришів не видав, але про свою позицію і боротьбу за незалежну Україну говорив прямо. У концтаборах сталінського ГУЛАГУ провів 25 років. Був реабілітований у 1997 році. Матеріали КДБ із грифом «цілком таємно» – до століття від дня народження останнього полковника УПА Василя Левковича - «Вороного» – опублікував Центр досліджень визвольного руху.

Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в селі Старий Люблинець ( на території сучасної Польщі – ред.). Батьки померли, коли хлопчику було 4 роки. Спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина брата матері Костянтина Білого.

Як пише на сторінках газети «День» дослідник життя Левковича, історик Ігор Дерев'яний, «19-річним, напередодні Другої світової Левкович приєднується до Організації українських націоналістів. До 1942 року він був і учасником похідних груп, і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині».

Окупувавши Рівненщину і Волинь, нацисти почали насаджувати жорстокі порядки, і відповіддю на це стало утворення Української повстанської армії (УПА).​

Ігор Дерев'яний розповідає, що у березні 1943 року Левкович прийшов в УПА разом із побратимами (за різними даними – 50 чи 60 озброєних чоловіків – ред.). З них було сформовано дві чоти, а Левкович став їхнім командиром на псевдо «Вороний».

Як розповідав сам Василь Левкович у інтерв'ю уже в незалежній Україні, ці дві чоти через кілька днів після створення атакували німецький гарнізон у Цумані.

«По перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ. Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандистського характеру: хто ми і за що боремося, відпустили», – згадував Левкович.

До січня 1944 року «Вороний» обіймав посади чотового, сотника, курінного, понад місяць був медичним шефом чотирьох шпиталів УПА.

У березні того ж року Левкович пройшов навчання у старшинській школі УПА і у травні здобув військове звання «хорунжий» (молодший лейтенант).

До 1946 року Левкович-«Вороний» брав участь у боях проти німецьких окупантів, польської Армії Крайової та підрозділів НКВС. Був поранений.

За цей весь час він пройшов шлях від чотового до командира Воєнної округи «Буг», територіальної одиниці групи «Захід».

Василь Левкович після арешту та допитів. Фото з кримінальної справи Левковича. Архів СБУ

Арешт і допити:

17 грудня 1946 року підрозділи МДБ СРСР атакували підпільників – і Левковича непритомного витягнули з криївки неподалік села Яструбичі (тепер Радехівського району – ред.).

Василь Левкович до останнього нищив документи, захопивши які чекісти могли дізнатися таємну інформацію УПА, і знепритомнів від газу, який заповнив криївку.

Його забрали і вивезли до Тюрми на Лонцького у Львові.

Побратими вважали Василя Левковича загиблим і «посмертно» присвоїли йому звання полковника.

Протягом року йшло слідство. Справу Левковича вів підполковник Терентьєв. Левковичу спочатку дали отямитися, а потім почали нещадно бити і катувати. Побратимів він не видав, а про себе розповів.

Допит.

Слідчий: Вимагаю припинити марний опір і розповідати правду.

Левкович: Я маю намір розповісти органам слідства лише про себе, але категорично відмовляюсь давати будь-які показання із організаційних питань і про учасників, відомих мені з підпільної діяльності ОУН-УПА.

Слідчий: Розповідайте.

Левкович: Я – командир Воєнної округи «Буг-Захід» і маю організаційний псевдонім «ВОРОНИЙ» і «Д. ЧЕРНЕЦЬ», моє справжнє прізвище ЛЕВКОВИЧ Василь Михайлович…

Про методи допитів Василь Левкович розповідав таке: «Били. Я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ходити. В камеру мене вже заволокли».

Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».

Під час слідства Василь Левкович неодноразово оголошував голодування. Його перевезли до Києва до в'язниці «на Короленка».

У довідці четвертого червня 1947 року начальник відділу управління 2-Н УРСР капітан Пушкін заявляє, що за 1944–46 роки «на території Львівської області бандитами ОУН-УПА здійснено 2067 бандитських виявів, в основному терористичних актів, в результаті яких вбито і зникло безвісти 3473 радянських громадян».

Врешті Левковича звинувачують в організації цих «терористичних актів» і у «вбивстві радянських громадян». Його очікувала смертна кара, однак, поки велося слідство, указом від 26 травня 1947 року розстріл в СРСР замінили на 25 років таборів.

І 22 липня 1947 року Військовий трибунал МВС Київської області засудив Василя Левковича до позбавлення волі у виправно-трудових таборах терміном на 25 років.

ГУЛАГ, Воркута

Зі супровідним листом 1949 року його відправили у Воркуту в Особливий табір МВС СРСР №6.

Туди Василь Левкович прибув ледве живим. Його записали до так званих «доходяг», тобто дистрофіків, які не можуть працювати і яких лишають фактично на голодному пайку.

Єдиним порятунком було потрапити у лікарню, щоб хоч трохи підлікуватися. Лише через місяць Левкович таки потрапив у стаціонар, а підлікувавшись почав працювати на кухні, що дало змогу трохи відновити сили.

Як тільки Левкович подолав дистрофію і крайнє виснаження, його загнали на роботу в шахту. На 6-й шахті Василь Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів.

Коли помер Йосип Сталін (5 березня 1953 року – ред.), до Воркути дійшли вісті про повстання в’язнів в Норильску, а також про те, що Берія втратив свою посаду.

У таборі, де був Левкович, теж почали страйк, вимагаючи пом’якшення режиму ув’язнення, відділення кримінальних злочинців від політичних і перегляду справ.

Поступово керівництво ГУЛАГу почало іти на поступки, а із 1956 року почали переглядати справи. Однак це не стосувалося командирів УПА і тих, хто активно чинив спротив адміністрації.

Від лютого 1956 року в’язнів воркутинських таборів почали виводити з-за колючого дроту на поселення. Василь Левкович дізнався, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, яку засудили за керівництво жіночими мережами районних проводів ОУН.

Левкович найшов її і розпитав про те, що відбувається в Україні і що сталося із УПА.

У лютому 1957 року Василь Левкович і Ярослава Романина одружилися.

У подружжя народився син Роман – і навесні 1959 року Ярославу Романину-Левкович амністують, а її чоловіка відправляють у мордовські табори.

Відбув усі 25 років покарання. Чому?

Військовий трибунал Саратовського гарнізону на судовому засіданні 17 листопада 1960 року постановив зменшити Василю Левковичу термін позбавлення волі з 25 до 15 років, керуючись статтею 1 указу Президії Верховної Ради СРСР «Про пом’якшення міри покарання тим, хто встав на шлях виправлення, засудженим до введення в дію Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік до позбавлення волі на терміни, більші встановлених статтею 23 Основ». Рішення було визначено як кінцеве і оскарженню не підлягало.

Згідно зі статтею 23, «максимальний термін позбавлення волі – 10 років, за особливо тяжкі злочини і для особливо небезпечних рецидивістів – не більше 15-ти».

Проте, за усталеною практикою, офіцер МДБ запропонував Василю Левковичу підписати «щиросердне розкаяння в діях, вчинених проти радянської влади». Левкович відмовився і заявив, що вважає себе «військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми Кримінального кодексу».

Після цього 30 жовтня 1961 року військовий трибунал Приволзького округу подав протест щодо скасування зменшення терміну покарання, мотивуючи це «суспільною небезпекою і тяжкістю скоєних ним злочинів». Протест задовольнили.

Окрім того, Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, він наполягав, що є громадянином Польщі.

У 1963 році Левкович написав листа до Польського посольства в Москві як громадянин Польщі, просив захисту. Зокрема, у тому листі він писав про те, як чинив опір нацистам.

Проте цей лист не дійшов до посольства Польщі, його перехопив КДБ.

Намагалася добитися скорочення терміну ув'язнення чоловіка і Ярослава Романина-Левкович.

У скарзі, направленій голові Президії Верховної Ради СРСР Мікояну, Ярослава Левкович наводила, зокрема, такі аргументи на користь звільнення Василя Левковича:

належна поведінка – «за 18 років і 4 місяці не мав ніяких порушень чи стягнень, а навпаки цілу низку подяк із занесенням в особову справу, а також 2 грошових винагороди»;

трудовий стаж – «10 років і 6 місяців відбував на крайній Півночі (всього 6 років і 9 місяців на підземних роботах, а 3 роки і 9 місяців на будівництві), де вільнонаймана праця рахується в подвійному розмірі і зі збільшеною відпусткою»;

порушення прав ув’язненого – «є такий закон, що після половини відбутого строку табірна адміністрація має кожен рік надати на суд (справу для розгляду – ред.), але чомусь окремі чиновники не допускають мого чоловіка до суду».

Полковник УПА «Вороний» пише дружині

Василь Левкович розумів, що його тверда позиція може зашкодити його дружині та дітям.

Є два листи «Вороного» до дружини.

У першому, написаному в 1964 році, він повідомляє про відмову табірної комісії подавати справу Левковича на розгляд щодо зменшення терміну ув’язнення через його категоричну незгоду «сліпо виконувати їхні вказівки».

У другому листі 1965 року Василь Левкович цікавиться «успіхами сина Ромчика і дочки Дарусі», розповідає про військовий трибунал, на якому в’язням «перепадає» через те, що в працівника КДБ, прокурора чи «предсідника трибуналу кожен раз непорядок зі здоров’ям».

Левкович радить дружині задля безпеки родини розірвати з ним шлюб.

"Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і вийдеш вдруге заміж"

Василь Левкович – дружині.

«Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і, якщо Тобі вдасться, вийдеш вдруге заміж. Я, наскільки буду мати можливість, буду помагати дітям до їх повного віку, а якщо коли-небудь вийду на волю, то візьму одно до себе, а друге в Тебе останеться по Твойому вибору», – пише Василь Левкович своїй дружині.

Звільнення, громадянство, реабілітація

На волю Василь Левкович вийшов 17 грудня 1971 року, відбувши 25 років таборів.

«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КДБ при Раді міністрів УРСР від 1972 року.

Від того часу Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КДБ.

На волю Василь Левкович вийшов 17 грудня 1971 року, відбувши 25 років таборів.

«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КДБ при Раді міністрів УРСР від 1972 року.

Від того часу Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КДБ.

Попри все, Ярослава і Василь Левковичі зберегли родину і виростили дітей.

Останній полковник УПА «Вороний» свого слова дотримав. Левкович так і не став громадянином СРСР, а отримав лише після 1991 року паспорт незалежної України.

Він мріяв, що на цьому паспорті буде тризуб, бо, за його розповідями, «чекістів-кдбістів аж трясло, коли вони бачили наш тризуб».

20 січня 1997 року Генеральна прокуратура України розглянула справу Василя Левковича і реабілітувала його.

«На Левковича Василя Михайловича поширюється дія статті 1 закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, оскільки у справі відсутня сукупність доказів, що підтверджують обґрунтованість притягнення його до кримінальної відповідальності», – мовиться у документі про реабілітацію.

Спогади Василя Левковича – «Сторінки з пережитого комбатантом УПА» – надруковані в «Літописі УПА».

Левкович за час ув'язнення вивчив кілька мов, у незалежній Україні він зустрічався із дослідниками сталінських репресії, зокрема і закордонними.

Його свідчення записані і на відео.

Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.

Джерело інформації.

https://www.radiosvoboda.org/a/upa-voronyi-levkovych-gulag/30451786.html

Радіо свобода

25 лютого 2020, 23:55

Олександр Стефанчук

Ірина Штогрін

Михайль Семенко - Український письменник та поет, основоположник і теоретик українського футуризму. Розстріляний московитами 23 жовтня 1937р.

Миха́йль Семенко́ (Миха́йло Васи́льович Семе́нко, 19 (31) грудня 1892р. село Кибинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія, нині Миргородський район, Полтавська область — 24 жовтня 1937р. тюрма НКВС, Київ) — поет доби Розстріляного відродження; основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань.

Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футуризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії "соціалістичного реалізму". Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати - Марія Проскурівна - була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню - в Курському реальному училищі.

1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка "Prelude" (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, Семенко "співав таким же соловейком, як і інші". Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків - модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час - російські поети-футуристи.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак з початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але 1914р. затримується у Владивостоці). З 1916 до 1917-го служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП(б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним з ватажків відродження і розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в "Українській хаті") і збірка "Prelude" імпонували українським "модерністам". Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями і хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М.Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок "Дерзання" та "Кверо-футуризм" (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов'язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.

Семенка приваблює "краса пошуку", "динамічний лет". Переймаючись долею національного мистецтва і України, він в той же час пише твори дуже далекі, або й взагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку творчість М.Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об'ємний, але саме з ним пов'язаний великий скандал: "Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись" - іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще у 1915-му він пише цикл "Крапки і плями", започатковуючи ним "другий період" своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли "Осіння рана", "П'єро кохає"). Це дає поштовх до спроб модернізації традиційної лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також досить тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду - "Кондуктор", "Ніч", "Заплети косу міцніш!". Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний - збірки "П'єро здається" (1918), "П'єро кохає" (1918), "Дев'ять поем" (1918), "Дві поезофільми" (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П'єро - ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. 1 том Повного зібрання М.Семенка має назву "Арії трьох П'єро". Третій "П'єро" - збірка "П'єро мертвопетлює" (1919) - повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число "Катафалка искусства" та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста.

Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста ("Ліхтар", Тротуар", "Вулиця"). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю "споруджує в українській поезії культ урбанізму".

Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить з партії!

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне "академічне" мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктувати його, аби з уламків сконструювати нове - метамистецтво (надмистецтво).

1924 року виходить ще одна збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи виконувати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник "З радянського щоденника"), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: "Писать про активність я мушу, забувши про людську душу" (Семенко М. З радянського щоденника. К., 1932, С. 86).

У цей час футуризм як літературний напрямок зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими пролетарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою "зректися" футуризму, М.Семенко поступово відходить від літературного процесу. Аби якось засвідчити свою приналежність до поетів, він ще пише принизливий вірш "Починаю рядовим", який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футуризму, що і засвідчив сам лідер цього напрямку.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М.Семенка "Європа і ми", в якій іронія автора межує з сарказмом. Збірка публіцистичних віршів "Міжнародні діла" (1933) за ідейно-тематичним наповненням вже нічим не відрізняється від літератури колег: "як усі" М.Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу є поема "Німеччина" (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: "Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду".

23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. В зв'язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в "активній контрреволюційній діяльності", і, надломлений морально і фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, "зізнається" в усіх пред'явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Акімова на ім'я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

Допис для мудрих і розумних.... які аналізують співставляють та вміють робити вірні висновки... "мемориальний центр голокоста бабий яр"

Для збільшення натисніть на зображення 

меморіальний центр голокосту «бабин яр» (скорочено МЦГБЯ; також відомий як Babyn Yar Holocaust memorial center, скорочено BYHMC) — приватний, московитський проєкт меморіалу жертвам голокосту у бабиному яру в Києві започаткований 29 вересня 2016 року. Проєкт у 2016 році з'явився з ініціятиви та коштом московитів бізнесменів міхаіла фрідмана, павла фукса та германа хана, через що його також називають прокремлівським та антиукраїнським. 

(На противагу цьому приватному проєкту спонсорованого московитами, Українські історики та громадські діячі створили у 2017 році, на базі Інституту історії України НАН, проєкт Національного меморіального центру «бабин яр» який було розроблено впродовж двох років та представлено українській громадськості у лютому 2019 року. (Але мова не про це).

Від самої появи у 2016 році цього приватного прокремлівського проєкту, він викликав суттєві застереження у представників наукової спільноти та громадян України через накинуту  спонсорами-замовниками олігархами міхаілом фрідманом, павлом фуксом, та германом ханом неприйнятну антиукраїнську ідеологію меморіалу. 

Відомий український громадський діяч та радянський дисидент єврейського походження Йосиф Зісельс назвав цей проєкт «троянським конем» російського президента пупіна, з допомогою якого він збирається нав'язувати світові російський антиукраїнський наратив, що українці антисеміти, націоналісти, фашисти, та нацисти. Голова наглядової ради МЦГБЯ відкинув компромісну позицію об'єднання обидвох проєктів, що може свідчити про наявність у них підступних планів щодо України. 

Концепція приватного проєкту передбачає «спекулятивний наголос на радянському союзі як об'єкті пам'яті, бабин яр без неєврейських жертв (там прямо написано, що військовополонених, душевнохворих, націоналістів, комуністів розстріляно й поховано не в бабиному яру) і пособництво у голокості» тощо. У травні 2020 року з закликом до української влади зупинити антиукраїнський проєкт меморіалу про бабин яр спонсорований за гроші російських олігархів у часи російської військової агресії в Україні виступили понад 750 українських інтелектуалів.

У 2020 році СБУ повідомило керівника Кабінету міністрів України Дмитра Шмигаля про ризики, які несе в собі російський Меморіальний центр Голокосту бабин яр, оскільки запропонований московитський проєкт меморіалу може використовуватися московією для дискредитації України на міжнародній арені та поширення неправдивих звинувачень супроти України. 

В СБУ порадили Кабінету міністрів України, створювати меморизацію трагедії бабиного яру на основі української концепції Національного меморіального центру «бабин яр», а не на основі московитської концепції МЦГБЯ. 

Однак вже через кілька місяців, у лютому 2021 року, стало відомо, що експертів СБУ, які у 2020 році попереджали керівництво КМУ про загрозу національній безпеці у зв'язку з діяльністю московитського проєкту МЦГБЯ було звільнено; тоді ж у лютому 2021 року керівництво МЦГБЯ зробило запит до СБУ, у відповідь на який СБУ повідомило про зміну їхньої оцінки діяльності МЦГБЯ й про поточну відсут­ність будь-якої небезпеки у російському проєкті...

https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80_%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%83_%C2%AB%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%B8%D0%BD_%D0%AF%D1%80%C2%BB_(%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%94%D0%BA%D1%82)

14 грудня 1884 р. у с. Семаківці на Городенківщині народився Блаженний Миколай Чарнецький. 2 жовтня 1909 р. Преосвященний Владика Григорій Хомишин у Станіславі рукоположив Миколу Чарнецького на священика. Під час Першої світової війни багатьох священиків було заарештовано та вивезено, парохії залишалися без душпастирів. Отець Микола пішки відвідував сусідні села і відправляв там Богослужіння.

14 грудня 1884 р. у с. Семаківці на Городенківщині народився Блаженний Миколай Чарнецький. 2 жовтня 1909 р. Преосвященний Владика Григорій Хомишин у Станіславі рукоположив Миколу Чарнецького на священика. Під час Першої світової війни багатьох священиків було заарештовано та вивезено, парохії залишалися без душпастирів. Отець Микола пішки відвідував сусідні села і відправляв там Богослужіння. Пізніше священник вирішить приєднатися до монашого чину, і у жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціяту Отців Редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а за рік, 16 жовтня 1920 р., складає перші монаші обіти.

Прагнучи працювати задля з'єдинення християн і навернення людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині місійний осередок. Як ревного місіонера туди послано о. Чернецького, який здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. Висвячення на єпископа відбулося 8 лютого 1931 р. в церкві Отців Редемптористів у Римі, перед Чудотворною іконою Матері Божої Неустанної Помочі. Головним святителем був Преосвященний Владика Григорій Хомишин.

Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 р. Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов'я. У ніч з 10 на 11 квітня 1945 р. було заарештовано весь україньсько-католицький єпископат: митрополита Йосифа Сліпого, а також єпископів, серед яких Григорій Хомишин і Миколай Чарнецький.

Початком Хресної Дороги єпископа була в’язниця НКВД на вул. Лонцького у Львові. Існує дивовижний факт, який засвідчив отець Іван Баслядинський: кат, що наносив численні побої єпископу Миколаю згодом розкаявся і просив прощення у скривавленого Владики, а Преосвященний, простивши його, обійняв та розцілував!

Згідно з різноманітних джерел, за час ув’язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 р. до звільнення в 1956 р.) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв'язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду.

В’язниці та постійні допити підірвали здоров’я владики, і останні роки ув’язнення він провів у тюремному шпиталі в Мордовії. Лікарі не давали надії на життя, тому табірне керівництво вирішило відіслати його до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.

Приїхавши до Львова, Чернецький змушений негайно лягати в лікарню. Після того, як його виписали, він поселяється у невеличкій квартирі на вул. Кульпарківській разом із співбратом. Владика щодня вранці у куточку свої кімнати відправляв Службу Божу.

2 квітня 1959 р. Владика Миколай Чарнецький відійшов у мирі спокійно, благословляючи своїх ближніх.

27 червня 2001 року Святіший Отець Іван Павло II під час свого візиту в Україну проголосив слугу Божого Єпископа Миколая Чарнецького блаженним разом з іншими 27 мучениками УГКЦ. У липні 2002 року відбулося перенесення мощів блаженного священномученика Миколая Чарнецького з Личаківського кладовища до церкви Священномученика Йосафата, що на вул. Замарстинівській, 134, у Львові.

Інформація з сайту "Духовність"

Спогади. В ніч з 12 на 13 грудня 1951 р. на околиці Сваричева зустрілись дві групи підпільників. В першій групі був кущовий провідник «Нестор» (Сондей Василь, родом із с.Кадобна), його охоронець «Дуб» (Микола Сагайдак) і станичний «Горбок» (Гулянич Василь). Друга група складалась із п’яти підпільників – крайовий провідник ОУН Карпатського краю Косарчин Ярослав «Байрак», референт пропаганди Калуського окружного проводу ОУН Фрайт Володимир «Жар», і троє їхніх охоронців «Грім», «Сокіл» і невідомий. Підготував: Шкіль Олег.

Друга група складалась із п’яти підпільників – крайовий провідник ОУН Карпатського краю Косарчин Ярослав «Байрак», референт пропаганди Калуського окружного проводу ОУН Фрайт Володимир «Жар», і троє їхніх охоронців «Грім», «Сокіл» і невідомий. Підготував: Шкіль Олег.

Після зустрічі «Горбок» відвів другу групу до обійстя Коваль Ганни, в якої під коморою була «Несторова» криївка.

Не минуло й кілька годин, як хату оточили більшовики. Ввірвавшись до хати, вони оточили вхід до криївки і почали закликати підпільників здаватись. Минуло ще кілька хвилин і з під землі пролунали вибухи гранат…

Тіла загиблих витягнули на гору й поскидали на сніг біля дороги навпроти, а потім відвезли в невідомому напрямку.

Ганна Коваль (1890 р. н) перед початком облави вийшла на вулицю за водою, там її і впіймали. Того й дня її заарештували за звинуваченням переховування членів ОУН і постачала їм продуктів. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 23.01.1952 засуджена на 25 років позбавлення волі.

Того ж ранку загинув у своїй криївці і «Нестор». Вона знаходилась під хатою родини Томків. Про криївку облавникам було також відомо. Вони забігли до хати і почали шукати за нею. Нічого не знайшовши повернулись знову до дороги. Аж тут під хатою пролунали постріли.

«Нестор» застрелився. Разом з ним був «Дуб». Він хотів підірватися гранатою, але залишився живий. Йому відірвало руку. Непритомного Миколу кинули на фіру і повезли до Рожнятова. Там били, щоб видав побратимів, які ще на волі. Та Сагайдак не зрадив. Кати відрубали воякові ногу. Без лівої руки і правої ноги відбув десять років знущань. Помер Микола Сагайдак в 1986 році.

Господарку хати, де загинув «Нестор» також того дня арештували за тими ж звинуваченнями. Це була Томків Ганна Юріївна, 1900 р. н. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 28.03.1952 засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах.

Підготував та опублікував Шкіль Олег. Фейсбук: #Olek Shkil

11 грудня 1889 р. в міщанській родині у Тернополі народився Чубатий Микола Дмитрович - історик Української церкви і права, педагог, публіцист.

Закінчивши в 1909 р. гімназію у рідному місті, продовжував навчання у Львівській духовній семінарії. Одночасно студіював на богословському факультеті Львівського університету, який закінчив у 1913 р. Згодом вчився у Відні. Ступінь доктора філософії отримав 1917 р. у Львові.

За часів Української держави був асистентом секретаря освіти А. Артимовича в уряді Західно-Української Народної Республіки і членом її делегації на Трудовий конгрес до Києва (1919). Того ж року став завідувачем кафедри історії українського права у державному українському університеті в Кам’янці-Подільському. Згодом повернувся в Галичину, яка тоді була вже під польською владою. Працював помічником головного редактора журналу “Нова Рада” у Львові, редагував тижневик “Правда”. Коли у місті Лева почав діяти Український таємний університет, М. Чубатий став у ньому професором українського права і членом сенату. Після ліквідації польською владою вищої школи (1925) нашого земляка запросили перебрати управу приватної семінарії в сестер Василіянок у Львові. Тут М. Чубатий працював до 1928 р.

Одночасно викладав у Духовній семінарії історію Української Греко-католицької Церкви. 3 1926 р. М. Чубатий – надзвичайний професор історії Греко-католицької Богословської семінарії, з 1932 р. – звичайний професор Богословської академії.

Від 1928 р. Микола Чубатий був членом історико-філософської секції Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. У 1939 р. виїхав до США, де і залишився до своїх останніх днів.

За океаном М. Чубатий став професором у колегії св. Василя Великого в Стенфорді. Був одним із засновників “Дому Української Культури” в Нью-Йорку. 3 1963 по 1975 р. М. Чубатий працював деканом права і суспільних наук в Українському Католицькому Університеті у м. Римі.

Діяльність вченого багатогранна. Його науковий доробок величезний, сюди входять численні монографії, наукові статті. А саме: “До питання про початок української нації”, “ Ще дещо про початок українського народу”, “Хто і коли заснував місто Київ” та ін.

Однією із значних праць вченого є його монографія “Київська Русь і початок трьох східнослов’янських націй”. У цьому дослідженні вчений розвинув концепцію М. Грушевського про походження трьох східнослов’янських народів, їхній паралельний розвиток.

Помер М. Чубатий 21 липня 1975 р. в США.

ЛІТЕРАТУРА:

Чубатий М. Княжна Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй [Текст] : монографія / М. Чубатий // Березіль. – 1994. – № 3-6. – С. 124– 164.

Пам'ятаємо: Українські історично - етнічні землі. Берестя (сучасний Брест) і не тільки.

Мапа країн і населення Європи, 1918 рік. 

4 грудня 1939 року у кремлі розмежували кордон між Українською та Білоруською РСР. Згідно з рішенням, частина української території разом із давнім містом Берестя відійшла до Білорусії.

Українська школа в Бересті (сучасний Брест), 1930-ті рр. Придивіться уважно до фото: дівчатка утворили Тризуб.

У 1939 році московія та Німеччина домовилися між собою про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Згідно з домовленостями сталіна й гітлера, Польща, куди тоді входили землі Західної України та Західної Білорусі, мали відійти до московії. Так і сталося у вересні 1939 року, коли поляків з одного боку атакували німці, з іншого - на 17 днів пізніше - червона армія. Українці настраждалися під владою Польщі, тож більшовиків спершу сприймали нейтрально.

Але в тих вже були наміри щодо цих територій. Уже за рік пройшла націоналізація більш ніж двох тисяч підприємств, сотні тисяч людей (при і без того відносно невеликому населенні цього краю) депортували або розстріляли, селян заганяли в колгоспи, рештки української освіти й культури знищували.

Але найперше нова радянська влада на цих теренах запровадила свій адміністративний устрій - ліквідувала польські воєводства і влаштувала області: Волинську (шість повітів), Дрогобицьку (десять повітів), Львівську (тринадцять повітів), Рівненську (п’ять повітів), Станіславську (десять повітів), Тарнопільську (тринадцять повітів).

Це сталося 4 грудня того ж 1939 року - і в той же день в московії був виданий Указ про розмежування областей між Українською РСР і Білоруською РСР. Згідно з цим документом, частина української території разом із давнім українським містом Берестя відійшла до Білоруської республіки.

Згідно документа:

"Утвердить представление Президиума Верховного Совета Украинской Советской Социалистической Республики и Президиума Верховного Совета Белорусской Советской Социалистической Республики о разграничении областей между Украинской ССР и Белорусской ССР и установить линию границы между Волынской и Ровенской областями УССР и Брестской и Пинской областями БССР"

- ішлося в указі, який ми знайшли в архіві. Далі перераховувалися географічні показники встановленого кордону. Цей кордон і є нинішнім кордоном між Україною і Білоруссю, але він не співпадає з етнічними межами проживання українців, які існували раніше, задовго до цього доволі спірного рішення за "поданням" Української та Білоруської РСР.

"Більшість славістів, які вивчали названу проблему, проводять українсько-білоруське розмежування більш-менш однаковою лінією: від Дніпра на захід приблизно Прип’яттю з віднесенням правобережної Мозирщини до Білорусі, відтак до гирла Горині, далі через Вигонівське озеро, ще далі на захід – верхів’ям рік Ясельди і Нарви. Поліська розмежувальна лінія, таким чином, відносить Берестейщину до українського народу"

- пише Володимир Леонюк у роботі "Над Бугом і Нарвою".

"Загальновизнана межа розселення українців і білорусів у Брестській області проходить по ріці Ясельді до впадіння її в ріку Прип’ять, потім по річці Прип’ять до впадіння у неї ріки Горинь з різними за величиною відхиленнями від цієї лінії у східному та північному напрямках по всій її довжині. На південь і на захід від цієї лінії, тобто в Малоритському, Брестському, Жабинківському, Кобринському, Березівському, Дрогичинському Іванівському, Кам’янецькому, Пінському і Столинському районах повністю, а також у Пружанському, Іваневицькому, Ляховицькому, Ганцевицькому і Лунінецькому районах частково проживає корінне українське населення. За приблизним підрахунком його чисельність складає близько 1,0 мільйона чоловік"

- пише також автор М. Козловський у закритій нині газеті "Голос Берестейщини" у 1994 році.

Берестейщина - давній поліський субрегіон, який історично належав до Волині, входив до Русі, Галицько-Волинського князівства, потім - Литовської держави і Речі Посполитої під назвою Берестейського воєводства. Нинішній українсько-білоруський кордон - це і є приблизна межа між Литвою і Польщею за Люблінською унією.

Пiзнiше населення Берестейщини брало участь в козацьких повстаннях і війнах 1648-1676 років. У 1657 році пінська шляхта проголосила свое входження з усім повітом в гетьманську державу. був створений Пінсько-ТурівсьКИЙ полк, який iснував У 1657-59 роках.

Потім був поступовий наступ Російської імперії-і аж до її розпаду Берестейщина перебувала під її владою. За російським переписом 1897 року населення Берестейського повіту Гродненської губернії на 64.4 відсотка складалося з українців, а в Кобринському повіті - на 79.6 відсотка.

Ось ще мовний аргумент. На поданій мапі зверніть увагу на сині крапки на території нинішньої Білорусі, які позначають поширення західнополіського говору за нинішніми межами України. Це, власне, і є територія Берестейщини, яка нині знаходиться у складі "Бресцкай вобласці" Білорусі.

Джерело інформації

https://poltava365.com/365-dnivx-nasha-istoriyax-4-grudnyax-yak-ukraiinu-bez-ukraii.html

Розповідь Катерини Гусак, 1932 р. н., жительки села Пісочної. Їли зі свинарника замерзлу капусту і бульбу…

З приходом перших москалів у Західну Україну у нашій родині почалися арешти. Перший арешт відбувся у 1940 році в селі Надітичах, звідкіля родом моя мама. Того року її батьків вивезли у Сибір за те, що вони були господарями, по-російськи – «кулаками». Вони мали велику господарку та обробляли багато землі. Після їхнього виселення житловий будинок та господарські будівлі залишились без догляду. Тоді мій батько поселився в ньому, щоб майно не розтягнули. Господарював там та проживав до приходу других москалів.

У кінці серпня 1944 року в наші села знову увійшла радянська армія. Через декілька днів після її приходу батька забрали і завезли в Черницький технікум. Там його тримали декілька днів та допитували. Не знаю, за яких обставин, але йому вдалося втекти. До свого села уже не повертався, а пішов до Верина, там переховувався у лісовій криївці разом з партизанами. Пізньої осені він вирішив провідати село Надітичі, перейшовши бродом ріку Дністер. Під час переходу у холодній воді він простудився, дістав запалення легень і до Різдвяних свят помер.

Причиною наших повторних переслідувань було те, що мій брат, Ярослав Гусак, 1925 року народження перебував в організації ОУН, а також був партизаном УПА. Брата арештували у 1944 році, коли він з Андрієм Процівим та Андрієм Задорожним ішли на конференцію УПА, яка мала відбутися у Белецькому лісі. По дорозі їх схопили облавці і завезли у село Горуцько для допиту. Одного разу, коли їх вивели на прогулянку, вони домовились утікати у різні сторони. Брат Славко утік, а обох Андріїв убили.

Славко добрався за ніч до села Рудники. Цю місцевість удень добре контролювали НКВДисти. Зранку один господар виїхав орати своє поле, і брат попросив, щоб той його… приорав у борозні. Так він перебув день у полі, а ввечері повернувся в село Пісочну. Був увесь побитий аж чорний. Ми його заховали по сусідству в стодолі під сіном. Ввечері носили їсти та обробляли рани. Коли Славкові стало легше, то ввечері сам приходив до хати.

Через декілька місяців він одужав і пішов до партизанів у село Надітичі. У 1947 році по доносу якогось сексотника їх оточили у стодолі енкаведисти і хотіли, щоб вони здалися живими. Партизани відмовилися, тоді стодолу підпалили. Щоб не терпіти мук у вогні, хлопці підірвали себе гранатою. На другий день із цього згарища витягли їхні обвуглені тіла. Помістили у збитий ящик та похоронили на цвинтарі села Надітичі.

Мене з мамою, Марією Гусак, 1892 р. н., заарештували у день св. Миколая у 1945 році. Того дня, крім нас, заарештували родину Микитових, Задорожних та Шлішових. Возами нас завезли у Миколаїв, де тримали цілий тиждень. Час від часу маму викликали на допити. Через тиждень нас повезли возами до Стрия для погрузки в ешелон. Під час перевезення на Кривулі, у районі Белецького лісу, на наш конвой напали партизани. Конвоїри залягли за вози і почалась перестрілка. Через деякий час партизани відступили, а ми поїхали далі до Стрия.

За добу на станцію позвозили дуже багато таких, як ми, погрузили у вагони і ешелон рушив у Сибір. Їхали ми у цьому поїзді десь зо два тижні. Вагони-телятники взагалі не придатні були для перевезення людей. По середині вагону стояла буржуйка та бочка з водою. У кутку зроблена дірка для туалету. Харчувалися тільки тим, що взяли зі собою з дому, та що принесли до Стрия родичі. Люди, особливо маленькі діти, по дорозі помирали. Мертвих конвоїри прямо на ходу поїзда викидали з вагонів на обочини колій.

Завезли нас у місто Айкіно, Комі АРСР, поселили у бараки. Ці бараки були як пересильні пункти. Збоку неподалік стояла шопа, в яку, наче дрова, зносили із бараків замерзлі трупи.

Через два дні за нами приїхала машина і повезла у м. Сиктивкар. Там поселили нас чотири сім’ї в одну хату. Моя мама ходила на свиноферму годувати свині. Це нас найбільше виручало, бо деколи мама приносила із свинарника замерзлу капусту та бульбу. Ми її вечором відпарювали і так харчувалися.

Для отримання хліба нам давали талони. У цей час мені було 13 років, я ніде не працювала. Тому ходила у місто отоварювати ці талони. На один талон давали десь 250-300 грамів хліба. Деколи, намерзнувшись, по дорозі додому я цей хліб від сильного голоду з’їдала, за що мати сварила – бо наступного дня зранку у хаті уже не було що їсти.

У 1947 році одна жінка та дівчинка з Івано-Франківська отримали реабілітацію і їхали додому. Мама попросили, щоб забрали і мене. Ніхто про це не знав, я поїхала з ними. Документів для проїзду у мене не було, тому під час перевірок у вагоні мене накривали матрацом. Так я доїхала у місто Стрий, звідти додому уже добралася сама.

Мама теж насмілилась на втечу у 1949 році, це їй вдалося. Щоб не арештували вдруге, переховувалася у селі Дроговижі у своєї сестри. У 1950 році хтось доніс і маму знову арештували. Так як вона була похилого віку, її завезли у дім престарілих міста Іркутська. Там вона прожила до 1955 року, аж поки не дали дозвіл повернутися додому.

Після повернення зі Сибіру в село я два роки переховувалася у знайомих. У 1949 році місцевий «стрибок» Микола Раделицький мене зловив і завів у сільську раду. Попередив, щоб я не боялася, що мені нічого не буде. Завезли мене у Миколаїв, де допитували про брата Славка, але я нічого їм не сказала, бо нічого не знала. Наступного дня відпустили.

Після арешту нашу хату конфіскували і поселили у ній переселенців з Польщі. Мені відпустили одну кімнату. Так я проживала у своїй хаті на правах квартиранта три роки. Влаштувалася на місцевий склозавод, а за зароблені гроші викупляла свою хату. У 1955 році повернулася мама і ми почали жити разом.

Моя сестра, Теодозія Гусак, 1923 р. н., була зв’язковою у партизанів. Про це знали місцеві органи влади. Після розвалу партизанської боротьби вона переховувалась аж до 1956 року. В ці часи вийшов наказ про амністію причетних до партизанської боротьби. Тоді вона сама замельдувалася, але її уже не чіпали.

Коли німці відступали, вони мали у селі і танки. Видно, один танк поламався, і його залишили на обочині центральної дороги, недалеко від повороту на Надітичі. Цей танк там стояв до двох років. Молодь любила на нього залазити, оглядати.

Дехто зробив собі фотографії.

Записав Іван Кахнич 27.11.2010 року.

https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/istoria/operacia-visla/ielizisvinarnikazamerzlukapustuibulbu?overridemobile=true

Головний командир УПА Р. Шухевич У Фолькльорній прозі Яворівщини. Записано. Євген Луньо 06.06.2008 р. у с. Мальчиці Яворівського р-ну від Яринич Анни, 1929 р. н., 7 кл., уродженки с. Страдч. (на фото).

.....Коли до нас прийшов Шухевич перший раз, то він тоді привів лікаря до Осипа витягати йому кулю з ноги. І потім вже часто приходив. Я знала, що то він, бо я ж там з ним спілкувалася. Вони казали, що то їхній командир УПА. Раз послали мене купувати ліки, підкладне судно, якийсь денатурат-спірт, фляшку, такий синий спірт, ті пластери. Післали вони мене до Львова то всьо купувати. То і Шухевич був, і Роман Цяпало був, і ще такий Петро був, він також, вроді, з Дубровиці, псевдо я його забула, бо то вже роки. Поїхала я купляти, всьо покупила. Поїзд тоді ходив іно два рази; раз до Львова, а раз зі Львова. Заїхала я до Львова, а назад вечером треба було. Щем мала двайцять п’ять аркушів такого білого паперу купити, такого гладенького білого, метровий був чи більший. Треба було їм там на ті документи, та Люба з том машинком. І мене на почекальни на Клепарові забрали. Іном ввійшла на почекальню — мене забрали. Тоді повели мене десь туди, де кpупзавод, в тім боці якась там міліція була. Вони мене гет забрали. Ще була з Рясни якась дівчина, вона продавцем в Рясні була в магазині, і ще якийсь мужчина. 

Нас трьох там було. Там москаль такий сивий, з тими пагонами широкими, такий москалиско, і що раз до него на допит. То її, то того мужчину, то мене. Так щораз. І він до мене: «Зачєм ти ето покупала? Зачєм бумагу покупала?». Я кажу: «Я бумагу купувала, моя сестра вчиться на кравчиню, — а вона вже була кравчиня, — їй треба на форми тую бумагу». — «Зачєм тоє судно?». Я кажу: «Моя баба паралізована». А баба вже померла давно. «А зачєм той пластир?». Говорю: «Брат має такі чиряки». — «А зачєм той динатурат купувала?». Кажу: «А мій тато столяр, він дає то щось до лаку». Я знала, що тато щось таке давали. Потім другий раз мене бере і то саме питає. І так по черзі, по черзі. Я кажу: «Ви мене відпустіт, поїзд піде, — я кажу, — і шо я ту буду робила». Навіть уваги не звертає. За троха — знов і знов. Я кажу: «Я вже в горлі слини не маю. Всьо, я вже не говорю. Я всьо сказала, що ви хочете? Що ви хочете?». Так ся до них ставлю. Мені тоді було шістнайцять років, минуло шістнайцять. А я шось нічого не боялася. Партизани мене вже так виховали тим своїм, мені цікаво було. Я на тих москалів така недобра була. Затроха знов мене кличе. Я кажу: «Я вже не буду нічо відповідати. Но шо ви хочете. Там мама десь плаче, бо поїзд прийшов, а мене нема — де я ділася». Я знала, шо поїзд вже поїхав. Він знов питає, а я нічо не відповідаю, сиджу і мовчу. Кажу потім, бо він далі питає: «Що вам шось таке надумати, брехати, чи шо? Ну шо я вам скажу. Всьо я вам сказала». А там бачив сусідній хлопець, зараз через дорогу трета хата, а я його на почекальни там не бачила. Тоди він пішов до нас і каже: «Вашу Ганю там на почекальні міліція забрала». І партизани відразу вийшли з криївки, бо там і Шухевич з ними був, і пішли десь далі. Кажу я до того москалиска: «Хочете, дзвоніт в трете чи то семе ві[д]ділення міліції. Там мої сестри чоловік робит, я в них була». А я дійсно була в них. Кажу: «Дзвоніт, як хочете, туди». — «Як фамілія?». Я кажу: «Січкар Михаїл, він робит там в міліії, дзвоніт». Вони тоди дзвонят, а він тоди якраз на дижурці був. Той гет дзвонит, а він там: «Шо сталося? Так, так. То жінки сестра, вона була, ми обідали разом. А шо таке, шо таке?». — «Та нічо, нічо». Повіли, шо нічо. А тоді мене відпустили. А я: «Відвезіт мі додому». А ту думаю, йой, хоть би не везли. «А де ти живеш?». Я кажу: «Там коло клубу, всередині села». Я си думаю, як би привезли, то би там де дали знати, щоби втікали партизани. Сказала, що всередині села, а наша була остатна крайня хата. Тай потім: «Йди, йди! Най мама не плачит за тобом». То було рано, ще поїзда не було, і я пішла на поїзд. Я приїхала додом, а потім ввечір партизани прийшли, а Шухевич мене так погладив по голові і поцілував мі в голову: «Наш бурячок», так сказав на мене. А я думаю, шо я така червона? Заглядаю в дзеркало, чо він так на мене казав: «Наш бурячок». Шухевич вбраний був в такому воєнному кос тю мі, як вони всі, партизани, ходили, і в шапці такій. Сестра навіть їм шила ті шапки всім, там їм ті костюми перешивала. Рускі вони купляли, а вона переробляла їм на такі. Виглядав Шухевич так, як є на фотографіях, но жо молодший. Подібний був. На вигляд такий ні чорнявий, ні білявий був. Одного разу сказав мені Шухевич, щоби я купила фарби і пензлик. Я знаю, я купила такі довгі вузонькі ті фарби, такі тюбики, і пензлик. І потім він намалював мені портрет. 

Але малював спочатку олівцем. Я сиділа, а він так скоро і сестру намалював, і мене намалював. То було в криївці. Намалював олівцем, а тоди він фарбами потягав. Подивиламся, я думаю, йой, шось нездало, але думаю, най буде, то пам’ятка, най буде. Він ше дав мені вишивку, ніби я в вишиваній сорочці, а я не мала вишивки, я во так була, як хо дила. Я ся не готувала, сілам, і він мене малював. Я ше сміялася, думаю, йой, може нічо ся не получит. Але взялам той портрет і сховала. Ховала я його на стриху в скрини. Він не був великий, може так двайцять на трийцять сантиметрів. Вже тепер я його передала до музею до Славська, що там має той пан Юрій Микульський. Шухевич мав різні псевда, мав псевдо і «Василько». Я знаю, щось я ся його запитувала і кажу до него: «Пане «Васильку». А він каже до мене: «Нуся!, — то іно вони мене так кликали, а мама — Ганю, — ти так не кажи «пане», щоб я того більше не чув». — «А як вам казати?». — «Друже. Ми не є пани, ми всі друзі. Не кажи мені «пане». І я потім не скажу «друже», бо так мені стидно, то казала до него «ви» і всьо. «Василько», ви». Вжем не казала «пане», бо ми заказ, а «друже» не казала, бо ми стидно. Думаю си, шо я така смарката «друже» буду казати. Потім одного разу партизани в нас відзначали день проголошення самостійности. То в сорок першім проголосили, в червни. В нас в тій хаті недокінченій, там тато тоди варстат свій мав, робив там столярку. Я знаю, жорна там стояли, мололисмо на хліб на тих жорнах. І вони від зна ча ли тоє свято. Шухевич командував, всьо так стояло рівно. Я була на тому, тато, сестра, мама — ми всі там були на тому святі. Всі мали свої промови. Той з Дубровиці Роман, він любив так нераз посміятися «хі-хі-хі», а тепер вони всі так стоят, я так заглядаю на них, що всі так на струнко стали. Такі всі поважні і так всі коло Шухевича, як би боялися. А потім така гостина, але то іно пообідали тай всьо, бо вони ніколи не пили, навіть не пригубили. Потім на стриху на тій хаті сиділи, читали літературу, нам давали читати. Навіть і спали там на стриху, вони літом не йшли сидіти там в ту криївку. Потім ми чули, як Шухевич пропав там в Білогорщі. Ті наші партизани так плакали за ним: «Вже пропав наш «Василько», пропав». Мені партизани говорили, і то навіть сам Шухевич казав, каже: «Нуся, як настане Україна, то за нас ше будут книжки описували». Я си думаю, які книжки, та вони всі пропадут. І дійсно, що вони всі пропали.

За любов до українських патріотичних пісень можна отримати і кулю. «Ми йшли з поля дівчата, співали пісні, а йшов участковий і голова. Ввечер ми вже йшли, картоплі копали, а малисмо поле далеко. І він (дільничий – авт.) стрілив межи нас, і попав мені в ногу. Просто так собі встрілив, бо ми співали українські пісні. І шо?! Я впала і всьо, а то всьо повтікало… Аж там сусіди вийшли.

За любов до Українських патріотичних пісень можна отримати і кулю.

«Ми йшли з поля дівчата, співали пісні, а йшов участковий і голова. Ввечер ми вже йшли, картоплі копали, а малисмо поле далеко. І він (дільничий – авт.) стрілив межи нас, і попав мені в ногу. Просто так собі встрілив, бо ми співали українські пісні. І шо?! Я впала і всьо, а то всьо повтікало… Аж там сусіди вийшли.

То було в суботу, везли мене на фірі цілий день до Львова. Перше до Буська завезли, але побачили, шо ніц з того не буде, і повезли до Львова… Привезли субота, неділя вихідний, нога спухла як колода, дохторів нема, бо «то партизанку привезли…». Аж в понеділок прийшов дохтор, такий дохтор на йму Бог царство небесне дасть, взяли мене і я не знаю скільки ту операцію робили. 

Я з того сну пробудилася, кажу до дохтора: «Чи я маю ногу?», бо така була нога спухла, а він каже: «Маєш, маєш!». І той дохтор так мене пильнував, сам брав мене на перев’язку. Прийшов, поклав мене на тую коляску, привіз коло вікна і каже: «Подивисі на світ Божий!». 

Той дохтор називавсі Антон Макаруха, пам’ятаю його, бо він вмер, а я сі тепер молю за него. І я була в больниці шість неділь, від «Першої Пречистої» до Нового року! А на Новий рік з тими палицями мене привезли додому. То був сорок дев’ятий рік як то ся всьо стало».

Марія Красуляк, 1929 р. н., с. Добрячин Сокальського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації #Локальна історія. (у фейсбуці).

Війна, про яку московія не любить згадувати й хоче, щоби світ про неї забув: унаслідок принизливої поразки московитів у війні проти Японії 1904 - 1905 рр. вбито майже 53 000 її солдатів і потоплено майже ввесь її Тихоокеанський та Балтійський флот.

потоплені корита московитів

1904 рік, фортеця Порт-Артур, чи радше Люйшунь:

6 (29) серпня японське командування направило у Порт-Артур парламентера з пропозицією здатися. Її відхилено, і 19 серпня (1 вересня) почався штурм фортеці.

5 (18) грудня, японці, втративши 8 тис. чоловік, захопили гору Високу, що панує над містом, і почали обстріл замкненої на рейді російської ескадри. 22 листопада (5 грудня) був потоплений ескадрений броненосець «Полтава», наступного дня, отримавши двадцять влучень, затонув «Рєтвізан». Ще через два дні за наказом командира затопили «Пєрєсвєт», в який влучили десять снарядів; після двадцяти трьох влучень лягла на ґрунт «Побєда»; затонула «Паллада». 26 листопада (9 грудня) загинув «Баян», розстріляний десятьма снарядами.

Після загибелі ескадри стан фортеці різко погіршився. 2 (15) грудня під час артилерійського обстрілу загинув організатор оборони Порт-Артура генерал Роман Кондратенко.

20 грудня (2 січня) начальник Квантунського укріпленого району генерал-лейтенант Стессель здав фортецю. Напередодні капітуляції були знищені вцілілі кораблі, гармати, були спалені склади.

Із ФБ сторінки - Lesya Porutska-Sakovych

5 грудня 1904р. на Харківщині народився Михайло Дерегус - Український графік, художник, педагог.

Він народився на Харківщині селі Веселе у селянській родині. З раннього дитинства захопився малюванням. 

У 1923-1930 pp. навчався в Харківському художньому інституті. 

Уже перші живописні і графічні роботи молодого митця привернули загальну увагу. Розпочавши свою діяльність як художник-живописець, він став у подальшому одним з провідних українських графіків, не покидаючи живопису.

Михайло Дерегус часто мандрував українськими землями і виконував натурні малюнки, замальовки, етюди. Його образні пейзажі асоціюються з народними думами і піснями.

Творчість Михайла Дерегуса має широкий діапазон. Розпочавши свою діяльність як художник-живописець, він стає у подальшому одним з провідних українських графіків, не покидаючи живопису. Дерегус успішно працював і в галузі тематичної картини, і у пейзажі та натюрморті, і в портретному мистецтві.

Тарас Бульба на чолі війська.

Як і в живописних так і в графічних творах, митець часто звертався до далекого минулого українського народу.

За духом і змістом своєї творчості Дерегус – художник яскраво національний.

Художник створив безліч ілюстрації до видань класичної української літератури, зокрема творів Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Лесі Українки.

Джерело Модерна Україна.

4 грудня 1948 року в с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну. Івано-Франківської обл. народився Роман Петрович Ку́млик - гуцульський музикант-віртуоз, поет-коломийкар, заслужений працівник культури України, керівник капели «Черемош», власник приватного Музею гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів, дійсний член Наукового карпатського товариства у Варшаві. Проживав у с. Верховина Івано-Франківської обл.

Роман Кумлик з донечкою Наталею.

Батьки були репресовані: тато загинув в 1949, матір відправили в табори Мордовії в 1950. До 19 років Роман жив ​​у бездітній родині сестри матері.

З раннього дитинства займався музикою. Першим вчителем був його дядько Петро Кречев'як, навчив грі на скрипці і сопілці. Вже в дошкільному віці Роман грав на весіллях та інших святах, в першому класі дебютував зі скрипкою на обласній сцені. Ноти і музичну грамоту вивчав самостійно. Після закінчення школи працював культмасовиком у Будинку піонерів смт Ворохта.

У 1968 переїхав до матері в Крим, де вступив у музичну школу, до того вже 13 років граючи на скрипці. Протягом дев'яти років працював музикантом в обласному Будинку офіцерів (Сімферополь), Будинку культури МВС. У 1976, коли матері дозволили оселитися в рідних місцях, вони з Романом переїхали у Верховину, де купили приватний будинок із земельною ділянкою. Роман поступив на роботу в музичну школу, паралельно керував гуцульським аматорським оркестром райспоживспілки, 2 роки працював в Івано-Франківській філармонії скрипалем I категорії.

За поданням Всеукраїнської фольклорної комісії у Львові та фольклорної комісії виступав з гастролями в московії в Будинку композиторів і в Академії наук. Після цих виступів Роману Кумлику було присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури.

У 1982 створив капелу «Черемош», що складалася з 15 музикантів. Музику та пісні для репертуару колективу Роман Кумлик збирав по всій Гуцульщині, в тому числі і в Румунії. З 1992 і донині в складі капели — 5 артистів.

З 1992 по 2007 працював у Польщі за контрактом з Люблінським академічним центром культури ім. Марії Туріс-Латовської. За цей час дав понад 2000 концертів, працював зі своїм колективом у варшавській, люблінській і вроцлавській філармоніях, займався викладацькою діяльністю, навчаючи українським та гуцульським мелодіям.

Грав на 35 музичних інструментах. На скрипці грав на праву і ліву сторону, мав у колекції кілька десятків примірників різних моделей, у тому числі скрипку-довбанку для новачків і американську прямокутну скрипку, зроблену гуцульським майстром за фотографією. Також грав на баяні, акордеоні, гармошці і фортепіано. У колекції Романа також є трембіта, цимбали (найстаршому з інструментів більше 100 років), волинка (дуда, «коза»), колісна ліра, сопілки різних моделей, дримба, флояри звичайна і подвійна, флейта Пана, кларнет, ріг. Також грав на трубі, гітарі та ударних інструментах.

Помер 22 січня 2014 р. (65 років)

Турбаївці-козаки. історія повстання.

16 січня 1789 р. почалося повстання у с. Турбаях. Турбаївці-козаки не хотіли бути кріпаками, активно домагались підтвердження свого козацького стану, звертаючись у місцеві й центральні адміністративні установи. Проти покріпачення турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 року сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76 турбаївськими родинами (у селі проживало близько 2 тисяч чоловік), які ще у 1738 році були переведені у козаки миргородським полковником Василем Капністом.

Ухвала сенату, оголошена турбаївцям 16 січня 1789 року, викликала невдоволення в селян, чиї козацькі права не були визнані. Селяни вирішили добитись волі власними силами, негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком на чолі з Назаром Оліфером (отаман), Григорієм Яструбенком (суддя) та Трохимом Довженком (писар). Найважливіші питання вирішувались на загальному сході жителів села.

Запровадили самоврядування — «Громадську збірню». Протягом чотирьох років вони самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили селяни навколишніх сіл: Очеретувате, Кринок, Остап’я.

У червні 1793 року у село було введено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків, на озброєнні яких було навіть дві гармати. Урядові війська провели масові арешти селян.

Суд над повстанцями тривав з 11(22 липня) 1793 року до 31 січня (11 лютого) 1794 року. Найактивніших учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на довічні каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. 15 селян після знущань померли. Частину турбаївців виселено у степи Херсонської і Таврійської губерній.

Влада змінила навіть назву села Турбаї, перейменувавши його у Скорбне (до колишньої назви повернулись лише у 1919 році).

Джерело

Відомий дослідник повстання запорожець Кость Гуслистий.

https://uahistory.com/topics/events/403

*****

Після Хмельниччини село Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом і належало до Миргородського полку. Але в 1711 році миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 року Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих. Останні почали активно розвивати своє господарство, примушуючи селян відбувати повинності. Турбаївці не хотіли миритися з положенням кріпосних селян й активно домагалися підтвердження свого козацького стану, звертаючись до місцевих і центральних адміністративних установ. Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов до сенату.

Базиле́вські — українські поміщики на Полтавщині, вихідці з козацької старшини.

З глибоким сумом сповіщаємо, що 30 листопада 2022р. відійшла у вічність Надія Михайлівна Семенюк (Павлюк), 1928 р. народження, уродженка села Ремель Рівненської обл - учасниця Українського національно-визвольного руху, зв'язкова (УПА, ОУН).

З глибоким сумом сповіщаємо, що 30 листопада відійшла у вічність Надія Михайлівна Семенюк (Павлюк), 1928 року народження, уродженка села Ремель Рівненської області. 17 березня 1943 року їй пощастило вирватись з палаючого села, знищеного німецьким каральним підрозділом. Тоді дивом врятувалось 73 особи, а 390 селян загинуло. У подальшому Надія стає учасницею українського національно-визвольного руху, зв'язкова. (УПА, ОУН).

Схоплена енкаведистами 6 лютого 1946 року. "Ще в Олександрії, як мене НКВД заарештувало, то вже там робили мені всякі тортури. Пальці між двері запихали... і по-всякому мене катували... Нас вже забрали на етап, викликають мене одну як малолєтку... мене у Воркуту прокладать желізну дорогу геть під Карські ворота. То ми ту дорогу доложили вже до Воркути. Мене так тоді всі шкодували, що я така мала і така худа. Найменшою я тоді була". 

Надія 11 квітня 1946 року була засуджена на 10 років совєтських концтаборів. Вийшла на волю щойно 16 серпня 1954 року.

ГО "МЕМОРІАЛ ПІВДЕННА ВОЛИНЬ"

На фотографії Берестя московитська танкова колона проходить повз групу німецьких мотоциклістів. На передньому плані «командирський» Т-26 зразка 1933 року з поручневою антеною. 14 вересня 1939 року в ході Польської кампанії місто Берестя (Брест-Литовськ) (а 17 вересня — фортеця) були зайняті XIX моторизованим корпусом вермахту під командуванням генерала Гудеріана. За узгодженої 20 вересня тимчасової демаркаційної лінії між військами московії та Німеччини ця територія відходила до московитів.

Спогади сина С.Семенюка

 

Що залишилося для сина? Син поета Стефана Семенюка згадує про свого батька.

Наша хата у селі Яремичі у неділі та свята повнилася людьми. У вільний час сюди заходили сусіди, проводилися зібрання «Просвіти». Батько виписував календарі, газети зі Львова. Читали газети, в них часом друкувалися деякі вірші батька. Батько читав нові вірші друзям. На зібрання прибували з Кобриня адвокат Василь Пархоттік, архітектор Кіриченко, син останнього голови Кобриня Петра Рафаловича Дмитро, з Жуховців приходили Стефания Шокун з братом Григориєм, з Стриїв приїздив Іван Грищук ( він переписував кожен вірш батька у товстий зошит).У вечері узбуджені розиходилися гості. Вже на двори Стефанія Шокун гарним дзвінним голосом заспівувала: «Щось сьогодні я дуже сумую», «Та вже років двісті», — останні підхоплювали. Тоді співали замість слів «Під московським караулом» — «Під варшавським караулом». Та як у воду гляділи. Перед виборами у Сойм поляки заарештували членів «Просвіти» та їх однодумців. Трапили за крати Дмитро Рафалович, Стефанія Шокун (відбувала ув*язнення у Пиньську, потім у Сєдлєцкій тюрмі), Григорій Шокун (його страшно били у в*язниці). Мабуть, тоді батько написав свій тяжкий вірш «Людський присуд».

Просвітяне більше не збиралися. Поляки затаїли зло проти адвоката Василя Пархотіка, не давали йому захищати у суді у українців. Ще проіснувала трохи у Кобрині крамниця господарчих товарів для селян, де селяни могли купити речі по меншій ціні, а потім і крамницю закрили.

Мати рано залишила нас з сестрою Надією сиротами. Вона у біженцях у Першу світову війну працювала у Тулі на пороховому заводі. Звідти і привезла страшну хворобу – туберкульоз. Заразився від неї і батько. Вже важче йому становилося працювати. Бувало восени молотить збіж на току, обітре піт, сідає, дістає з кишені маленьку книжечку та олівець, записує вірші. Їх написана була велика шнурована книга. До деяких віршів сам малював цікаві малюнки. До байки «Судьба» намалював дядька, що лежить над водою, а Судьба, уся у білому, відтягає його від води. До великого сатиричного твору про сварку попаді Забєльскої з наймичкою Марисею Христіянчик був намилюваний батюшка у рясі, що розводив жінок, та чортик, який сидів на полиці.

Рано прийняла сира земля у свої обійми ще зовсім молодого поета. Поховав його дід Хведор та рідні на цвинтарі Горбанька близько від Червоної церкви під грушею. Після смерти матері батько написав такі рядки:

«Поки тіло живе – клопот душу гризе,

Все бракує чогося, здається.

А помер чоловік –

То й від клопоту втік,

А ввесь клопот живим зостається.»

Увесь клопот залишив батько старому дідові та дітям. Треба було догледіти господарку, обробити поле. Допомагали нам мамина мати та дядько Каштальянчмк.

Перед війною зайшов у хату незнайомий чоловік. (Діда вже не було). Він попросив у мене почитати батькові вірші, обіцяв повернути. Не думав я тоді, що востаннє тримаю у руках батькову книгу. Мені ніхто її не повернув.

У війну в приміщенні гміни росташувалася поліция. Молоді хлопці ходили до нас, гарно співали. Одного погожого дня приїхали у село партизани, запалили західну вулицю, а у нас хати були рідко, великі городи. Тоді п*яниця та гвалтівник Іван Орлов взяв факел і підпалював кожну хату, кожну клуню.

Згоріла дідова хата і усі хороми. Ми пішли шукати притулку у дядька. Тільки біль у серці та пам*ять залишилися…

(Записала за словами Віталія Степановича Семенюка Галина Дмитрівна Шокун-Семенюк).

 

ТЕМНОТА…

«Темнота – наш перший ворог, з котрим треба воювати». (Степан Семенюк).

Поляки вирішили провести перепис населення. Стара жінка, вбрана у вишиту сорочку, доказує пану: «Та ми, паночку, тутешні: тут народилися, тут і живемо.» забула, що священник Володимир Забєльскій у проповіді казав, що у час перепису треба казати національність українці, бо усі у нас говорять на українській мові.

Але школа у нас польска, вчителів надсилають поляків. От у Остромечах ( ) вчитель поляк, та молодь тягнеться до нього, бо ставить з хлопцями та дівчатами короткі вистави, організував пожарну команду, побудували селяни нову двохповерхову школу. Та щастя людини не тільки у роботі. Молодий вчитель зустрів чарівну вчительку, побралися, та жити мали там, де працювала вчителька, бо у Остромечах було тільки одне місце для вчителя.

На те одне місце прислали вчительку Кароліну Козинську. Селяни заходили у школу по справах, а вчителька ледве з ними розмовляла, стоячи боком. Що там з ними говорити: то ж «бидло». Вчилися діти у дві зміни по два класи у кожній. Вчителька кричала на дітей, била кийком по руці за непослух. Діти не слухали, шуміли. От надокучив учительці Шишко Вася з четвертого класу. Вчителька за кия і до нього, а він ліг на лавку та підставив чоботи. Вчителька не достане набити, біжить навколо усього ряду лавок, але Вася вже повернувся ногами у другий бік лавки і знову підставив чоботи. Учні регочуть, а вчителька кричить, кашляє та сідає за стіл. Діти стихають, трохи шкода вчительку. Та то чужа мова, що вона говорить, хай їде у свою Польщу, а ми хочемо вчитися на тій мові, якою говорять наші батьки.

1939 рік. Вчителька їде на літо додому, залишивши усі свої речі у школі. Та істория зміняє події: приїхали на хуторі німецькі броньовики, дуже бістро ходні, поїхали далі. Прискакали на конях польські улани, запалили міст у Лущиках на Мухавці. Селяни готуються до війни: закопують пожитки, будують бліндажи. У Кобрині поляки вчинили опір німцям у маєнтку Зєлінського, казали, сам господар загинув. Тепер там парк.

Та от підписують угоду головарі Німеччини та Радянського Союзу. Німці займають Польщу по Буг, а наші селяни чекають визволителів зі Сходу. У Остромечах організували зустріч. На усю шир сошя транспарант: «Да здравствует Красная Армия на землях Западной Белоруссии!». Селяни дивуються, питають у організаторів з червоними пов*язками, чому так написано. Ті кажуть, що зустріч організували члени КПЗБ.

З*являються на соші танки. Танкісти змучені, запилені, чомусь у брудних гімнастерках, худі, обличчя якісь сиві. Дівчата у святковому гарному вбранні закидають танки квітами. Пройшли танки, потім грузовики з солдатами . Їм кидали достиглі яблука та грушки. Закінчилася зустріч, усі розійшлися.

На наступний день почали надїзджати до Кобриня нові начальники, нове керівництво. Польські та місцеві канцеляристи, лікарі, вчителі, адвокати заарештовані. Але чому серед них майстер по виробництву ковбас Федорук? Він прийшов з Боліт молодим хлопцем з торбочкою за плечима, найнявся до ковбасника працювати, освоїв виробництво, за свої збереження відкрив цех, працював, потім відкрив крамницю, а далі і каменицю побудував. Ткпер у в*язниці «враг народа».

Комсомольці беруть у руки зброю, допомагають установлювати нову владу. У Камені Шляхецькому забили коло десятка поляків, поряд у Рачках вигнали з хати сімю Сідорука, депутата Державної Думи Росії. За свідченням істориї у Думі були тільки чотири депутати з селян.

Серед їх Сідорук, народжений у селі Остромечі, багатий та розумний господар. Сім*ї дозволили узяти одяг, усе останнє розділили поміж собою: коні, корови, птаство. Забрали дім у Городець. Сім*я горювала без кавалка хліба, без хати. Пішли у Кобрень шукати притулку, роботи.

Діткам треба вчитися. Освічені люди організують навчання. У Остромечах отримала місце вчителька з педагогічною освітою Шокун Стефанія, у Босячі – Гетманюк Арсень, у Зосимах – Панасюк Лаврін, у Плянті – Борисюк Данило, у Болотах директором семирічки став Гриць Шварко. Стефанія Шокун зібрала підписи батьків під заявою у РОНО, щоб навчати дітей на українській мові. Усі перелічені школи були українськими, та ще у Стригові, Кустовичах і інших школах, де навчали дітей свої вчителі. Завідуючий РОНО Гоберман хоч і вороже ставився до таких вчителів, але то була воля народу.

Підручників на українській мові не завезли у Кобрень, тому у Остромечах батьківське зібрання вибрало Зінчука Дмитра, Строчука Олексія та Шокуна Дениса. Доручило привезти підручники дітям зі Львова. Вчилися усі діти старанно.

У Остромечах навчалося у дві зміни у чотирьох класах 108 учнів, ще і молодь увечері збиралася на курси. Вчителька цілий день не могла прийти додому. Була призначена на допомогу польска вчителька, але вивчати хлопську мову за віком змогла і залишила роботу. Шокун вчила сама, а тут ще на вибори призначили секретарем. Треба було самій написати списи виборців, та ще у двох екземплярах.

Перепис населення теж проводила сама по шкільному району: Остромечи, Підбер*є, Шляхта , Жуховці та Лущики. До Підбер*я взяла з собою, щоб веселіше було, дочку, ученицю третього класу. Більшість селян не могла назвати національність. У одній хаті набралася вчителька сміливості та запитала літньої жінки: «Чому не пишетеся українцями?» Жінка відповіла: «Яки ж ми українці?» І все те сказала на українській мові, бо другої не знала.

Вчителька вийшла з хати і сумно каже дочці: «Темнота, коли прозріють очі у тих людей?»

Наступного року прислали у школу молодого вчителя з Стригова Шугая Юліана Мирославовича. Діти його поважали: спокійний, до дітей ласкавий. Четвертий клас здав іспити, закінчили навчання.

Несподівано 22 червня ранесенько загули літаки, ішов повітряний бій. А 23-го о десятій ранку по соші пішли танки у два, часом у три ряди. У один ряд через Остромечі по гостинці, далі через Мухавець. Така лава техніки котилася три доби. Було дуже цікаво дивитися.

Восени діти пішли до школи. Нових підручників не було, навчалися по тих, що залишилися у школі, на український мові, бо Кобриньщина тоді належала до України. Тільки у місті була семирічка. Переповнена бажаючими вчитися дітьми.

На селі було усе тривожніше жити. Одні втекли з Берестя з жінками та дітьми у перший день війни, кадрові воєнні. Їх скоро розстріляли розпущені німцями полонені та з місцевих любителі наживи. Жінок замучили п*яні грабителі, а малих дітей розвезли селянам у Юсимовичи та Муховлоки.

Ішов час, партизани пили, панували. Один партизан по прізвищу Горонькін так хвалився: «Я никогда так не ел и есть не буду, как мы ели в партизанах: водочка, свежее м’ясо мёд.» Зганяли хлопців з близьких до лісу сіл, ті вночі різали телеграфні стовпи, а партизані слідкували з корчів. Та треба було робити щось конкретніше, так потребувала Москва. Не звітувати ж про те скільки вепрів та толок взяли у селян, скільки випили горілки, скільки молодиць та дівчат зґвалтували та укинули у колодязі на Малахівщині. А воєнні об*єкті далеко у місті, не добратися, бо охороняються. Найбільші будинки у селі – школи. От за них і узялися партизани. Зпалили два шкільних будинки у Яремичах, дві школи у Плянті: початкову та рільничу, школу у Буховичах. Згоріла, як свічка, і Остромецька новенька школа. Дітям не було більше де вчитися.

Прокотився фронт на захід. Діти вчилися у селянських хатах. У Остромечах школу розмістили у хаті близького родича депутата Державної Думи Сідорука, господаря забили партизани на горі хати, жінку та сина розмістили у одній кімнатці, а потім «законно» відібрали хату, сина вислали на лісозаготовку у Карелію, а матір забрала до себе дочка.

Діти сліпили очі при керосинових лямпах , у кімнатках з маленькими вікнами. Ще два роки протрималася українська школа, та викликали вчительку у Кобрень, пропонували написати у заяві, що просить звільнити з роботи за станом здоров*я. І пішла вчителька підтримувати колгосп.

У Бересті студентки педагогічного технікуму вже шостий раз переписують працю вченого мужа М.Т.Марчинкі. От і доказує вчений муж мені, що моя рідна мова то «дыялект беларускай мовы». Мовчу та посміхаюся, думаючи, що не такий вже вчений той муж, кпли не може ознайомитися з мовою сусідів українців.

А «дыялект» непогано прислужився. Колись по радіо ми чули кілька білоруських народних пісень, де «парсючок пад лаукай бульбачку грызець», або відмінні відносини жінки до чоловіка: «І чаму-ж цябе п’ядун не забіу, як ты мяне маладзеньку любіу». А тепер цілий вінок чудових мелодій. І як легко той «дыялект» перекладається:

Наша псня:

«Ой летіли гуси з броду,

Зколотили в річці воду»

Тепер:

«Ой ляцелі гусі з броду,

Скалацілі у рэчцы воду.»

А ось ще краще:

«Приїхали до дівчини

Три козаки в гості.»

Переклад:

«Прыехалі да дзяучыны

Тры казакі у госці.»

То не крадіж, ні, то позичка без оддачи.

 

Спливали роки, з післявоєнних учнів виросли працю виті люди (довоєнних хлопців забрала війна). Один з улюблених учнів першої вчительки Кондрашук Василь Антонович став інженером, керував будівництвом нової школи у Остромечах. Виріс у центрі села новий світлий будинок школи. Діти навчаються у ній на білоруській мові, вчать білоруські вірші, а висиплють за поріг школи, і не почуєш білоруського слова. Але розмовляти так, як бабусі кажуть, то стидно, не модно. Усі дівчатка та хлопчаки говорять тільки на мові «старшого брата». То модно звертатися до батька «папа». Ще залишилося назвати маму «maman» і будуть підростати у нас на селі справжні французи.

От ідуть до школи дівчатка. Може у школі сьогодні оглядини мод? На одни спіднички такої довжині, що ще коротші личилися б поясом. Другі одягли підрізані штанці, бідненькі, не вміли підрубити, то витріпали колошви. У третіх спідниця довга, та треплеться коло одної ноги, бо на другій розріз майже до пояса.

Запитайте, як відносяться до тої гарної школи, чи люблять її? Та ні, школа для них – то в*язниця. Чи люблять вчителів? Кого? Більшість скаже, що не любить, навіть ненавидить. От гарно виховали батьки повагу до старших! Що люблять вивчати? Нічого, бо завдання заважають дивитися телевізор. А там таке показують, просто чудово дивитися до півночі. Ким хочуть бути у житті? Артистами естради, танцювати. А хто буде робити, щоб одягнути, прокормити стільки артисток? Хай хто хоче… От що криється під тими зачісками різних кольорів від жовтявих до фіолетових. А як можуть працювати ті руки, коли на них вже не тільки червоні пазурці, а вже сині та чорні? У артисток же такі.

«Яка у тебе улюблена народна пісня?» — питаю у одної з дівчаток. Повернулася боком і призирливо каже: «Я люблю слушать только зарубежку». О які патріоти підростають!

У війну на території Брестської цитаделі німці зробили полігон для льотчиків, які вчилися влучно кидати бомби. Ті бомби вщент розбили будинки з товщенними стінами, вибили вікна. Скло лежало на тротуарах, де доводилося іти, як по льоду. Мури не плакали. А як почували себе нащадки тих будівників, що тягали самотужки те каміння, що носили кошами землю на вали? Німці бомбами цілилися в їх серця. Та німцям байдуже, бо вони готувалися підкорити увесь Світ. Підкорили?

У Бересті був унікальний куточок природи – старий парк. Які рослини там цвіли весною… А дерева… у більшості берест. Він дав назву місту, його садили берестейці. Але у берестейців не було сили захистити той куточок, огородити, виполоти кропиву. Берести не плакали таксамо, як каміння. Студенти там вивчали біологію, учні теж. Де зараз садять берест? Легше посадити канадський клен, він засмічує довкілля своїм насінням, деревина м*ягка, її швидко з*їдає грибок, а потім питається господар сам у себе: звідки взялася та погана дошка, що провалилася? Про берест забули, у нього, бач, деревина тверда. А де ті тверді люди, що люблять рідне місто, рідну природу?

Пливе час, проходять переписи населення. Раніше їх доручали привітним вчителькам з місцевої школи. А от останній перепис доручили такій спритній людині, що не ходила з кватири у кватиру, з хати у хату. А нащо тоді телефон? Але що там пише, то людина не бачить. А як бачить, то можна переконати, що то неправда, ткнути пальцем, як на виборах, де треба ставити ту «пташку».

На Кобриньщину наїхало чимало сімей з України. Місцева молодь давно покинула село, живе у місті. Яку, цікаво, національність пишуть ті нові жителі села? Та вже білоруси… Чому? «То ми ж живемо у Білорусії, то й білоруси,» — кажуть. Дивно, усі закінчили школу, письменні. А як би переселилися у Ізраіль, то ким би писалися?

І надалі темнота сліпить очі. А як же тим очам прозріти, коли їх заливають горілкою? От і сплять, спить розум, совість. Як ще колись писав М.О.Нєкрасов:

«И штоф очищенной всей пятернёй сжимая,

Спит непробудным сном отчизна-Русь святая».

Змінився час, та не міняється суть написаного. Обставини заставляють задуматись людей на тим, що вони роблять.

Тепер ісламістам робиться тісно у рямках їх держав, перенаселення відноситься у першу чергу до них. Ото ж не спіть, жителі Берестейщини, прокиньтеся, не проспіть завойоване дідами та прадідами ваше місце під Сонцем на Святій Землі.