Роман Петрів - частий гість у Миколаївській гімназії
Полуторка гнала, наче везла дорогий вантаж небезпечною дорогою. А з моєї душі гейби зсунувся гнітючий тягар. Куди б мене тепер не завезли – буду у більшій безпеці, думав я, зиркаючи на Ґеню-Фіялку, яка одна тут знала мою таємницю.
Сьогодні дев'яте квітня, два дні по Благовіщенні. День ясний, сонячний, але холодний. Борти вантажівки не захищають нас від студеного вітру, що дошкуляє зі всіх боків, нагинаючи і тулячи нас докупи. Але конвоїрам, напевно, гірше: їх четверо сидять на поперечній дошці вище бортів і не туляться, як ми, що сидять на дні кузова. Три солдати з “папашками” і одна жінка з наганом. Чую, розмовляють про вчорашню пригоду на роздільській дорозі. Там їх гарнізон трохи пощипали бандерівці. Старший сержант, загорнутий у якусь нестандартну шинелю, не скупився на подробиці тої сутички, наче хотів похизуватися своєю в ній участю. Жінка слухала його, здавалося, без особливого зацікавлення, здушуючи в собі хвилеві приступи озлоблення та ненависті до клятих “бандьор”, від яких немає ні сну, ні спокою. Врешті, добувши із старомодної сумочки пачку “Біломору”, довго не могла запалити папіросу, що ще більше її роздратувало. Далі вилаялась похабно по-чоловічому, нагнулась мені майже до вуха і дихнула просто в обличчя на рану тютюновим смородом.
- Нє панімаю, – промовила з їддю, – зачем с німі возіться? Расстрелять іх, ґадов, і ... дело с канцом!..
- Канешно, ти права, – погодився сержант, – только тепер ані… нє наш товар. Наше дєло доставіть їх к мєсту в полной сохранності.
Хвилину роздумую над тим, де воно, це місце нашої “сохранності”? То може бути стрийська або дрогобицька обласна тюрма. Зрештою, чи не все одно, де вошей годувати?
На вітрі почала щеміти рана. Повертаю лице до сонця, яке уже по-весняному змагається з холодним вітром. За бортами, бачу, зеленіють уже підрослі жита, вівси, розпускаються верби. Скоро почнуть цвісти сади і... все буде, як було. Тільки тепер – уже без нас. Де прийдеться зустрінути своє дев’ятнадцяте літо? І чи прийдеться?..
Хочеться перекинутися словом з сидячими поруч хлопцями, але розмовляти нам строго заборонено. Перемовляємось хіба поглядами і то мельком.
А ось і Пісочна. Наша полуторка повернула вправо, на Рудники. Виходить, везуть нас в область. Ще година-півтори трясучки під дулами автоматів, а там... хто його знає? Краще про те не думати, краще б щось заспівати для підбадьорення духу... “Не сміє бути в нас страху...”
Від Меденич до Дрогобича кавалок дороги пролягає лісом. Бачу, конвой насторожив обачність – тримає пальці на курках автоматів. Вловлюю погляд Іваськіва і здогадуюсь – він думає те саме... А що, коли якийсь тереновий “кущ” шарне по нашій полуторці з кулемета? Скільки тоді нас підберуть живими? Але нехай вже було б, як Бог дасть!.. Лиш би шарнули...
Чи то від тих хвацьких думок, чи від лісового затишку навіть, тепліше стало. Ні, ні. Хлопці того не зроблять. Стріляти по арештованих ніхто не посміє. Навіть якщо б конвоював нас сам Берія.
А ось і Дрогобич. Справа бачу спалену рафінерію. Пригадую її трагічний день – налет американської авіації. Саме тоді я з дідусем на зарічних сіножатях громадили сіно. Дивний гул у піднебессі змусив підняти очі. Навіть у чистій блакиті я побачив їх не відразу. Сріблисті літаки пролітали просто над нашими головами. Було їх зо два десятки. Бомбовозів супроводжували менші і верткі, як ластівки, мисливці. Над Дрогобичем ескадрилья викинула щось схоже на срібну фольгу – і в тій хвилині зметнувся в небо гігантський стовп вогню з чорним димом. По двох-трьох секундах струснув повітря глухий потужний вибух. Оборонна канонада німецьких зеніток засівала небо чорними купками диму, але швидко вщухла. Літаки, зробивши своє діло, над містом не затримувались, та й висота, на якій вони пролітали, виявилась недосяжною для Люфтваффе.
З роздумами над тим воєнним епізодом я на якийсь час забув, куди і чого їду. Юнацька цікавість разом зі споминами, навіть під дулами автоматів, проганяли журу про майбуття. Отямився, коли побачив на обочині вулиці кількох жінок, що поглядами провожали вантажівку з арештантами. Вони дивилися з тривогою та співчуттям, наче розпізнавали нас. Зауважив також, що дорога повелась угору і водій натискав на газ.
“Цитадель справедливості” привітала нас німою байдужою похмурістю. Високий цегляний мур з щільною окованою брамою відділяв цей архітектурний комплекс від вулиці й справді змахував скоріше на цитадель, ніж на в'язницю. Полуторка, не заглушуючи двигуна, на секунду зупинилась і, наче передихнувши, в'їхала у невідомо ким відкриту браму, яка відразу за нами зачинилася. Просторе тюремне подвір’я, вимощене гладким камінням, створювало враження господарського догляду та охайності. Це заспокоювало і цікавило.
Шофер відкрив задній борт, а сержант скомандував: ’’Слезать!”.
Зіскакуємо і, як мені пригадується, містимось під стіною якоїсь невеликої добудови. Конвой нас не покидає, хоча клітка надійно замкнена і нам уже діватись нікуди. Зауважую ще чотирьох чоловіків, що, як і ми, стоять під вартою. Тут вже можна перекинутися словом, і відважніші знайомляться. Прислухуюсь до розмови Іваськіва з незнайомим арештантом, який цікавиться, хто ми і звідкіль прибули. Типовий тридцятилітній бойко, з ясним розумним поглядом, розповідає, що він з Доброгостова і пишеться Мотуз. Минулого тижня засуджений за ст. 54-1а, 11 на десять років “до ляґру”. Двох, що привезли разом з ним, – поляки з Дрогобича. Той високий, худий, що кулиться від зимна, вчитель. Арештований, подібно, за співпрацю з АК і сидить ще під слідством. Другий – фольксдойч. А третій, той, що збоку під окремим конвоєм, – Басараб. При німцях був не то головою УДК, не то бурмістром. Засуджений Трибуналом на кару смерті. Написав у Москву якийсь рекурс чи помилування і чекає результату. Отаке товариство...
Холодний вітер заганяє нас у сонячний затишок. Знову, чую, щемить рана і сльозить ліве око. Фединчишин щохвилини покашлює – даються взнаки вибивання дізнань на нічних допитах. Високий поляк у куцому пороховику зогрівається енергічним шпацером сюди-туди, зсутуливши плечі. Це саме, завважую, дублює й Басараб, хоча вдягнений тепліше і за вітром у затишші. Вперше бачу людину, засуджену до страти, і пробую вгадати його думки і настрій. Моя доля теж підвішена на подібній статті...
Врешті із дверей, що напроти, вийшли два офіцери-адміністратори. Начальник конвою передав їм наші тюремні формуляри і почалось поіменне знайомство. Слідкую за їх обличчями – холодними, байдужими, зосередженими. Звична канцелярська робота обліковців, як на рухомому конвеєрі.
Процедура прийому забавила всього кілька хвилин. Далі – заводять нас у півтемний коридор. Замок у дверях клацнув за нами, як старий залізний засув. Тут до офіцерів підступив тюремний наглядач у голубому картузі і прийняв нас під свою команду.
”Рукі назад, шагом марш!” – прозвучало неголосно, але категорично. Ще одні оковані двері, ще один “вистріл” замка і... ми входимо у новий незнаний світ, чітко регламентований, нормований, діючий, як механізм, урухомлений енергією з далекої подачі. Назва його: Дрогобицька обласна тюрма на Гірці.
Йдемо довжезним темним, але теплим і чистим коридором. Друга тюремна процедура – лазня. Вона десь тут близько – вже чути її специфічні запахи та монотонне й сонливе мурмотіння дезінфекційних котлів.
Входимо у простору роздягалку, яку щойно залишила попередня партія викупаних і “прожарених” арештантів. Зав. лазні – високий статурний “капітан” (ще недавно фронтовий офіцер) щохвилини командує:
«По-воєнному, по-воєнному! У вас 60 мінут і ні секунди болє..»
Має трьох помічників – один обслуговує парові камери, перукар стриже, а голяр проводить санобробку – голить на “лобках” та під пахвами заріст. Роздягнувшись, чіпляємо свої лахи на гачки, а “банщик” спеціальною тичкою заносить їх на підвіски у камери з сухою парою. На санобробку визначено одну хвилину. Голяр вправний, бритва – передвоєнний “золінґер”... Увага, хлопці!
Той самий наглядач привів ще наших дрогобицьких знайомих – Мотуза, вчителя та фольксдойча. “По-воєнному!” – гаркнув “капітан”, але я вже готовий вскочив у теплі випари.
Лазня як лазня. Гарячої чи холодної води ніхто не нормує, а от мила “положено” всього двадцять грамів “на голову”. Власне, тільки на голову його й вистачає. Проте запримічую, що на лавах між шапликами лежать невикористані рештки домашнього і навіть туалетного мила. Домислюємось, що попередня партія була жіноча. Оскільки в тюрмах (навіть радянських) мило – річ дозволена, воно тут для наших жінок потрібніше від цукру чи масла. Отже, використовую один пахучий листочок і на мить забуваю, що це тюремна лазня. Приємний аромат нагадує жіноче товариство і все, що біля нього відчувається.
Микола Феденчишин просить допомогти йому помити плечі. Його ще болять руки, а на спині, нижче лопаток, цілі узори синців. Стараюсь якнайніжніше торкатись його зболеного тіла, а він... сміється.
“Пізнаєш фотографії слідчих? – питає. – Добре, що я їх не бачу, як і своїх нирок, які ніяк не посунуться на своє місце.”
Він знову закашлявся, присів на лаві і хотів ще щось говорити, але... “Повоєнному!” – лунає команда, що означає: “Вилітай одягатися!”. Невже ж минуло п'ятдесят п'ять хвилин??? Коли так, то у тюремній бані вони значно укорочені.
Виливаю на себе шаплик чистої води і виходжу разом з іншими одягатись. Вийнята з камер одежа парує і тхне прожарним запахом. Хлопці шукають між лахами рушники, які теж вологі і з специфічним душком. Микола показує, що зробилось із його кожухової камізельки, а старий Левицький задумався над своєю баранковою кучмою, що перетворилась у зашкарублий непотріб. Сміємося, хоча, властиво, нема з чого.
І знову марш з наглядачем довгим коридором. Все тут для мене настільки незвичне, масштабне і цікаве, що не дозволяє думати про щось інше. Почуваю себе свіжіше і легше. Що й казати, вся вошва залишилась у дезкамерах...
Зупиняємось перед решітчатою брамою, над якою – табличка: “Корпус №8”. За нею теж довгий коридор, по боках якого у стінах бачу вузькі двері. Одна із них – наша. За брамою – столик з телефоном, а біля нього – офіцер з папкою паперів. Ключник відкриває решітчату хвіртку, і ми входимо у свої “апартаменти”. Глуху тишу порушують тільки наші кроки.
Біля камери № 8 корпусний начальник мовчки зупиняє нас. Майже шепотом вичитує п’ять прізвищ: трьох київецьких, вчителя і моє. Ключник відкрив двері...
Запахи слабо провітреної людської тісноти та кілька мертвецьки блідих облич – усе, що найперше я відчув і запримітив. Уже не пам'ятаю, хто увійшов першим. Багато чого вже пам’ять втратила... Але одна мить таки запам'яталась. Під досить великим заґратованим і заслоненим дощатим “козирком” вікном стояв молодий в'язень і з байдужим зацікавленням дивився на свіже поповнення камерної тісноти. Коли двері зачинились, він, наче щось запримітив, пішов нам назустріч. За мною стояв дрогобицький вчитель на прізвище Ґалянт. Власне, він зацікавив в'язня. Вони подали собі руки, що свідчило про їх добре знайомство. Відразу зав’язалась між ними розмова, яка стосувалась, зокрема, місця на підлозі.
Площа камери – шість квадратних метрів, розрахована австрійськими інженерами не більше як на дві особи, – тепер мусила вмістити їх залежно від потреби. Жодної найпростішої мебелі, крім одного табурета біля дверей, на якому стояла діжчина з водою, та другої, трохи більшої, що служила “парашею”, у камері не було нічого. В'язні сиділи і спали на підлозі тісно, протилежно головами до стін. Ноги одних сягали підборіддя інших. Компенсували цей “комфорт” хіба що нормальна температура та піввідкрите вікно, крізь яке постійно напливало свіже повітря.
Знайомимось, потискуючи собі правиці. За хвилину вже знаємо, що молодий чоловік під вікном – староста камери і прізвище його, якщо не підводить пам'ять, Билень. У камері – дев'ять осіб. Тепер, разом з нами, буде чотирнадцять. Шість українців, три поляки, один німець і чотири фольксдойчі. Однак тільки три із них мають себе за поляків, а один – за польського австрійця. Такий, скажемо, національний склад камерного товариства на 9 квітня 1945 року. Політичний спектр теж не менш колоритний. З українців – п’ять ОУНівців, і один – ні се ні те – ніби заручник обставин воєнного часу. Поляки – два АКівці, один баншуцполіцай, а німець з фольксдойчами – просто “зрадники батьківщини”, оскільки, ставши у 1939 році громадянами СРСР, під час війни співпрацювали з окупантами.
Я тут наймолодший, поранений і, напевно, тому відразу відчуваю до себе щиру поблажливість. Одноголосно визначають мені місце біля вікна, коло німця, а цей дарує моїй пораненій голові подущину з овечої вовни, на якій можна не тільки спати, а й вигідніше сидіти.
Зокрема, мою увагу привернув в'язень, вбраний у повстяну сорочку і штани гуцульського крою. Повне видовжене та хворобливо бліде обличчя визначало його вік не більше сорока, хоча їжачок волосся навколо овальної лисини уже сріблився сивиною. Він теж дивився на мене з явним зацікавленням і, як мені здавалось, хотів про мене щось більше дізнатись. Мені він відразу сподобався, особливо його погляд, який випромінював розум, людяність та шляхетне виховання характеру.
Утім, за дверима камери почулося шуршання, і пан Щепаняк (так звався баншуцман) підскочив до “кормушки”.
- Обід, – об'явив тихо і притулив очі до шпаринки, крізь яку можна було бачити ступні ніг і все інше, що стояло на долівці близько віконця. Але повторний, виразніший шурхіт умить перервав Щепанякові спостереження, і він, відступивши на крок від віконця, приготувався приймати “піщу”.
Віконце відкрилось – і в ньому появилися дві тендітні руки зі жменькою розмальованих російських ложок. Їх виявилось рівно чотирнадцять, а це означало, що й ми, новоприбулі, без обіду не залишимось. Приймаючи алюмінієві миски з зупою, Щепаняк доповів, що нині на роздачі Шурка-москалька і зупа знову не прогріта. Тут для себе відкриваю дві нові обставини тюремного життя. Перша: харч тут розносять охайні в’язні-жінки і друга: приварок цілком задовільний. Юшка-суп з кришниками здорової бульби, квасолею та ячмінною крупою, ще й засмажена якоюсь неопізнаною ні смаком, ні нюхом приправою. На друге – пшоняна каша і гаряча вода, підфарбована кавовим сурогатом, який тут називають чаєм. Для сільського хлопця, не розпещеного кулінарними смаколиками дома, а тим паче – у повстанських відділах, тут не було причин скаржитись ні на кількість, ні на якість того, що давали. Врешті, не тільки я, але всі в’язні їли зі смаком. Лише Ґалянт, попробувавши юшку, віддав свій обід сусідові, а сам задовільнився тим, що приніс зі собою у клунку.
- Що, не смакує панові? – запитав Маєр (так звали німця). – То нормально. Тюремний апетит звичайно появляється на третій- четвертий день.
- Розумію пана, – відповів спокійно вчитель, – хоча в мене це вже день... вісімнадцятий.
Миттєво в пам’яті я порахував свої – і вийшло, що в мене... стільки ж.
Випивши гарячого кип’ятку, забарвленого сурогатом ячмінної кави, віддаємо миски з ложками Щепаняку, який, склавши їх біля кормушки, мусить почекати, аж поки вона відкриється.
По обіді зав’язується розмова, звичайно, дуже далека від тих справ, які привели їх сюди, на Гірку. Поляки і фольксдойчі розмовляють польською, українці – своєю, а Маєр – одною і другою та ще й з такою бойківською говіркою, якої мені, “тернопільчанину”, не доводилось чути. Проте у спілкуванні не відчуваємо найменшого мовного дискомфорту.
Посуду і ложки забрали ті самі тендітні руки, які нам їх подали. Кому вони належали – ми, “новенькі”, ще не знали, але хотілось їх потримати хоч чверть секунди у своїх руках.
По обіді розмови якось не клеєлись. Билень тихцем перемовляється з Ґалянтом, Маєр щось порядкує у своїй торбі, а два діди-фольксдойчі полягали дрімати. Відчувалася атмосфера недовір’я, яка тут побутує без тюремних правил. Усі її розуміють і терплять. Мені вона вигідна. Коли мовчиш – не проговоришся. Тим більше, коли всіх присутніх цікавить – я це відчуваю – моя прикра пригода зі всіма її обставинами.
Бачу, гуцул, обпертий об стіну, дрімає, а далі зсувається по підлозі і простягає ноги аж до мого сидіння. Пробудившись, гречно вибачається і, повернувшись боком, дивиться мені у вічі. Його босі ноги цілком позбулись нормального анатомічного вигляду і схожі на опухлі, деформовані, важкі і незручні довбеньки.
- Болять вас ноги? – питаю. – Чому вони у вас такі?
- Нє, не болєт, тілько слабнут і тєжіют... Так, немов вес час щос тєгнут за собов, – відповів, усміхнувшись. – Знати, відходили свої кільометри, та й буде з них!..
- Находились, видно, по горах, напрацювались...
- Та певно, що на п’єцу не сидів... Але то... не від роботи.
- А від чого? Та хіба не від шпацерів?
- Від шпацерів? Ого-го! То були файні шпацери! Чотири рази від Синевіцка, до Ужгорода, до Хуста, туда і назад, набосака манівцями, зворами, лісами... Які людські ноги такі шпацери вітримают?.. – він хвилину замовк, а далі наче підсумував пройдені кілометри.
- Нашпацерувались... Тепер хіба – до музею...
Я все зрозумів і не мав більше про що питати. Дивився на нього і думав: “Отакі вони, справжні патріоти. Вони мають що сказати, розповісти своїм дітям, якщо їх дав Бог. А якщо обійшов їх такою ласкою – ніхто не дізнається про їх подвижне життя. Жили напівскрито, ні тут ні там... Творили щось нове, не всім зрозуміле і непомітно зникали без найменшого сліду. Навіть імен їх не запам’ятає невдячне потомство.
“Чи ти теж вибрав собі таку долю?” – запитав я себе і відчув, що гейби дрімаю.
Але це була не дрімливість. Я задумався про своїх рідних і тих споріднених нашим подвижним чином, який щораз виразніше, реалістичніше поставав у моїй уяві, розмальовуючи невтішні образи майбутнього.
У корпусі знову почувся якийсь шемріт, а далі – групові кроки. Щепаняк прилип до щілини “кормушки” і одним словом пояснив: “Оправка”. Ми теж почали готуватись. Наша черга – треті за каторжанами. Їх військовий крок відрізнявся від всіх інших ритмом і звуком. Почувши їх марш, мені скортіло глянути у шпарину, але, поки я вговорив Щепаняка відступитись, вони минули наші двері і мені довелось підождати біля “кормушки” хвилин з десять, щоб побачити їх на зворотному марші.
Вони знову вертали маршовим кроком. Було їх теж з п’ятнадцять осіб, а може, й трохи більше. Позаду них йшов високий похилий старець. Вбраний у чорний сурдут, шапка – чорний дзвінок та довга-довга біла борода давали йому вигляд пристарілого монаха. Цікавлюсь, хто він, той старий каторжанин. З моїх однокамерників ніхто не знає. Кажуть, що наглядачі називають його то прокурором, то бургомістром. Проте всі розуміють, що для таких посад він надто старий. Скоріше всього – він священик, а може, й єпископ. Зрештою, тут мало кого це обходить.
Скрегіт ключа зриває нас на ноги. Двох в’язнів хапають за вуха “парашу”, а гуцул поспіхом взуває на босі ноги юхтові постоли і йде разом зі мною останнім.
В туалеті як в туалеті – повна свобода. Паперу немає, зате є у крані вода. На стінах надрапані прізвища, які мені нічого не говорять, але комусь, можливо, важлива інформація. Знову щемить моя рана і кружляє в голові. Може, від того, що помив лице холодною водою? Але – це дрібниця.
По вечері сидячи молимось. Поляки разом вголос, а українці – по-своєму тихцем. По молитві котрийсь із поляків почав тихо співати. Інші потягнули за ним, і я почув знайому мені ще зі школи страсну пісню: “Люду, муй люду, цужем ці учиніл?..”. Пісня нагадала, що маємо тепер дні Великого посту і... скоро Великдень.
Поплили думки, наповнені спогадами про школу, друзів, реколєкції, великодні забави та про все те, що минуло разом з дитинством і чого вже не буде ніколи. За роздумами сам незчувся, що співаю разом з поляками, приваблюючи їх здивовані погляди. Особливо, здається, зацікавлений пан Міковський. Так, так... Врешті не витримав і вирішив переконатись.
- Звідки пан Ромек знає цю пісеньку, чи, може, відвідував костьол? – запитав мене по-польськи, з ледве помітною усмішкою.
- У школі навчився, – відповідаю. – Разом зі мною вчились не тільки поляки, але й жиди. Вони теж могли її знати.
- Розуміється, адже школа, як догадуюсь, була польська, – продовжував цікавитись. Тернопіль – велике місто.
- То правда, але я жив і вчився в селі, – пояснюю. – Село наше досить велике, більше двохсот господарств. Із них десь зо тридцять належало польським родинам.
Уже пошкодував, що сам спровокував цю непотрібну розмову, яка вимагала від мене виплітати нові демографічні вигадки, і вже придумував якесь заокруглене закінчення. Але Міковський мав на думці явно щось іншого.
- То що ж вам помішало жити по-божому, по-сусідськи, що ви взялись невинну кров проливати?.. – запитав мене скрипучим тоном прокурора, як на останньому слідчому допиті.
- Не знаю, пане Міковський, за кого ви мене маєте, але щоб заспокоїти вашу наболілу цікавість моїм пораненням, то воно, повірте, не від поляків. І взагалі, почата вами розмова – не для камерних дискусій.
- Як на мене, хлопець має рацію, – втрутився вчитель. – Тут місце не для політики.
У душі я дякував пану Ґалянту за його розважливе завваження. Бо, хоча закиди Міковського були не безпідставними, я не мав найменшого бажання доводити йому свою правду.
Клацнула “кормушка”, і лице, що в ній появилось, скомандувало: “Отбой!”.
Укладаємось на підлозі і щільно застеляємо її своїми тілами. Жарівка світить так ясно, що закриваю очі шапкою. Прикривши праве око, раптом спостеріг, що ліве викривляє світло і псує чіткість зображення. Догадуюсь, що це від рани. Як це я не спостеріг того скоріше. Лежачи дивлюсь на вікно і бачу над “козирком” одну ясну зорю. Думки полетіли їй назустріч, у всесвіт. Тільки одна зупинилась і порадила подивитись на неї лівим оком. Глянув – зоря розлізлась на кущик променів. З того кущика виповз якийсь незапам’ятний транспорт і забрав мене у вільну країну чудес.
Ранком старий пан Кубунь запитав мене:
- Цо тобє пшисьніло сєв, хлопаку? Пєрвши сен ве вєньзєню завше пов'яда цось пророчеґо.
- На жаль, пане Кубунь, сон був порожній, як наші кишені. Зате добре виспався.
- І то добже. Значи, пшишлосьць тобє нічим нє заґража... Моя стара зна сєв на снах, на картах і на розмаїтих з'явісках. Я теж хвицілем од нєй трохи тих знань, – сказав старий, моргнувши по-приятельськи оком.
Тюремний розпорядок починався з “оправки”. Я ще раз крізь щілину підглянув каторжан і білобородого старця. Йому, напевно, було по сімдесятці. Наші сімдесятлітки Кубунь і Жебровський виглядали молодшими. Чим ці літні люди могли провинитись перед радянськими “визволителями”, второпати було не просто.
По “оправці” наступала перевірка арештантів, а далі – “завтрак” та дообідній час, яким розпоряжалась в’язнична служба.
Десь о дев’ятій скрипнула кормушка і лице, що в ній появилось, запитало:
- На“Г“?
- Грицай... – відповів гуцул. – Данило Юркович, – додав.
- І на “Б"?
- Билень...
- Собірайтесь с вєщамі.
Гуцул нашвидко шнурував постоли, а Билень тиснув всім руки. Особливо щиро прощався з вчителем. Гуцул встиг попращатись лише з Іваськівим і Феденчишиним, а підійшовши до мене, обняв за рамена і притиснув до своїх грудей.
У тій хвилині відкрились двері і вони, піднявши руки на прощання, відійшли від нас у невідоме. Назавжди.
У камері на кілька хвилин застигла гнітюча мовчанка. Відчуваю якесь зворушення, наче попращався з другом, з котрим навіть не встиг познайомитись. Починаю розуміти, що ще буде так не раз. Що ми тут тимчасові льокатори і що майбутні наші житла чекають на нас хтозна де, а вже які вони будуть, хіба один Бог знає.
Тіснота трошки вивільнилась, і ми вже розраховуємо на більше місця для спання.
Але зараз по обіді відкрились двері і в камеру увійшло поповнення. Першим увійшов знайомий Мотуз, а за ним ще двох молодих чоловіків. Один із них, вбраний у німецький військовий мундир, завбачливо позбавлений всіх відзнак і без шапки. Оскільки на рукаві видніло темніше місце відпореної нашивки-емблєми, не важко було домислитись, що хлопець із дивізії “Галичина”. Назвав себе Бігуном і відразу мені сподобався. Другого дня він зізнався мені, що був під Бродами, але де перебув зиму і яким чином опинився у Дрогобичі на Гірці – не зраджував, а я не допитувався, щоб не зловживати його довір’ям.
Мотуз відразу вмостився біля Маєра. Оскільки нового старости ще не призначили, то і назначати місця не було кому. Тепер я вже був третій від вікна, хоча це не мало для мене жодного практичного значення.
Третім напроти був хлопець з якоюсь села біля Дрогобича. Йому Щепаняк зробив місце біля себе. Як виявилось, вони були односельчанами і навіть посвоячені. Мав нездоровий і пригнічений вигляд. Розмовляв лише із Щепаняком і то якось стримано, боязко, що свідчило про пережиті психічні потрясіння. Десь, може, на другий або на третій день ми довідалися від Щепаняка, що у його хаті партизани звели бій з облавниками. У перестрілці загинула бабуня і старша сестра, хата згоріла, а батька і його арештували. Мати ще з двома дітьми живе у тітки, а що з ними буде далі – хіба Бог знає. Трагічна історія. Навіть в тому буревійному часі – надто болюча длямирного хлібороба. Тому всі наші серця щиро ділили з ним його горе, і навіть пан Міковський, піднявши вгору руки, промовив молитовно: “О, Панно свєнта, кеди сє то коньчи?”.
Не пам’ятаю, в котрих числах квітня у 1945-му випадав наш Великдень.
Польські свята випадали скоріше, і тому десь по тижні мого перебування на Гірці поляки почали отримувати святкові передачі. Багатшу від інших отримав Щепаняк. Його родина проживала у селі, а на сільському господарстві, навіть під кінець війни, завжди знайшлося щось більше для святкового столу, ніж у місті, яке ще не очуняло від воєнних потрясінь. Але і це, що вони отримали, не лише для римо-католиків, але й для всіх нас (тут теж, як і в Миколаєві, свято шанувалась камерна співдружність) було неабияким великоднім подарунком.
Ненароком я звернув увагу на вчителя, котрий, як мені здалося, надто пильно промацував торбину, з якої виложив отримані продукти. По хвилі він із шва добув скручений, завбільшки сірника, папірець і застромив у рукав сорочки. Далі, вивернувши торбину, вложив у неї домашній посуд і поставив біля дверей. Це зробили й інші, а за яких п'ять хвилин все це забрав наглядач.
Сидячи, обернувшись плечами до дверей, вчитель мельком прочитав грипc і тут же порвав його на дрібні кусочки. Далі мовчки пішов до дверей і вкинув папірці в “парашу”. Ми дивились на нього, не відриваючи очей. Всі чекали вістей “зі світу”, який ховався за мурами нашої фортеці, зруйнований, скровавлений, голодний і непевний, але наш, єдиний і тому любий і цікавий.
- Війні скоро кінець, – наче видусив зі себе Ґалянт. – Союзники вже під Берліном.
Ніхто не вимовив ні слова. Тільки по обличчях можна було прочитати, хто як сприйняв цю вістку, на яку, зрештою, всі чекали, але кожен зі своєю надією.
Не скажу, що я сприйняв її рівнодушно. Проте терпеливо вичікував, що скажуть старші. Бо в тому, що кінець переможної війни якимсь чином торкнеться і нашої долі, здається, ніхто не сумнівався»
- То значи – нєбавем можеми чекаць амністії... – пальнув Міковський. – Пшецєж владза польска нє бендзє тшимаць нас в кримінале?
- А звідки пану відомо, що тут буде польська влада? – запитав, прижмуривши око, Жебровський?
- Польща відновить свої кордони 1938 року, – підтримав впевнено Міковського Вірт, до війни – адвокат у Дрогобичі чи то у Бориславі. – Такі були домовленості.
- Не знаю, хто і з ким домовлявся про повоєнні кордони Польщі, але у тому питанні Польща матиме голосу не більше, ніж ми щодо нашого тюремного раціону, – стояв на своїм Жебровський. – Що у медведя в зубах – навіть тигр не вирве.
- А я єстем пшеконани – цо пов’є Америка, так і бендзє, – не давався Міковський. – Цо пан на то пов’є? – звернувся до Ґалянта.
Вчитель відповів не відразу. Видно було, що мав на це запитання іншу думку.
- Поляци виєзджайов до Польскі, – сказав по хвилині і... у камері запала тиша.
Всі розуміли: вчитель отримав правдиву інформацію, котра, здається, нікого тут не тішила.
У дверях клацнув ключ – наглядач впустив у камеру медсестру. Її вигляд, погляд, рухи свідчили про те, що її служба строго регламентована і під постійним наглядом. Мовчки оглянула мою рану, спритно промила її якоюсь рідиною і обмотала паперовим бинтом. Виходячи з камери, порадила посипати моє поранене око мілким цукром. І хоча все це я вже робив, остався вдячний тій жінці за співчуття моїй біді. Адже вона могла цього й не сказати.
Кожного разу, торкаючись чи згадуючи рану, повертаюсь думкою до своїх друзів, до їх боротьби, фатальної долі, яка являється моїй уяві у щораз сумніших картинах та безперспективних ситуаціях.
Стараюсь про це не думати. От-от наближаються Великодні свята. В’язні сподіваються святкових передач. Маєр з Мотузом вигадують всякі бойківські придибашки, чим розважають похмурий камерний настрій. Постійне сидіння на підлозі вимагає час від часу розім’яти м’язи. Всі встаємо і гуськом колесуємо по камері. Старші швидко втомлюються і виходять з кола, молоді маршерують до болю в ногах. Далі – обід, вечеря, “оправка”, “отбой” і...ще один день безслідно згасає.
Звикаю до такого життя, до його нудної одноманітності, яка напевно матиме якесь завершення, якого наразі не розгадати.
У другій половині квітня відсвяткували камерний Великдень. Не тямлю, який то був день, яке число. Ділились яйцем, запеченим сиром і навіть пробували домашню ковбасу. Все нагадувало домашній святковий стіл, але без стола, на підлозі, з родиною не лише без будь-якого кревного споріднення, а й попереднього знайомства.
Однак це не завадило нам привітати себе по-християнському звичаю і тихо заспівати “Христос воскресе із мертвих...”, що підбадьорило всім настрій і оживило веселіші розмови.
Мою увагу привернула розповідь старого Жебровського, якою він, як мені здалося, зацікавив своїх найближчих “сусідів”.
“Двадцять; років тому, саме у такій порі, я святкував Великдень у транспортному вагоні в дорозі до Росії, – розповідав. – Було нас близько сотні полонених. Більшість складали ґаліцейські русини. То були здорові і надійні хлопці. Всі лаяли генерала Куцманека, котрий командував обороною Перемишльської цитаделі і без поважних причин щодо її обороноздатності 23 березня 1915 року капітулював перед російськими військами.”
Уважно слухаю його розповідь і роздумую, що між тими полоненими міг би бути і мій дідо, котрий теж у Перемишлі попав у полон, був запроторений у Сибір, де провів дев’ять років. З його численних, не менш цікавих оповідок я запам’ятав того самого генерала Куцманека, за національністю чеха і москвофіла, котрий, по переконанню дідуня, зрадив цісаря і заслужив ганебної шибениці Проте зрадник-генерал цікавив мене не так, як ще одна цікава подія, пов'язана з капітуляцією перемишльської фортеці. Дід розповідав, що незадовго до здачі Перемишля, до цитаделі привели трьох полонених російських солдат. Тримали їх у підвальному арешті, а коли згідно з наказом заклали вибухівку, щоб висадити фортецю в повітря, про полонених у суматосі забули. Там вони й залишились, живцем похоронені під звалищами.
Мене кортіло запитати Жебровського, чи він знає щось про ту сумну історію, і я насмілився запитати. Здивування старого важко передати. Дивився на мене пару секунд, а далі, ніби боязливо, відозвався:
“Не буду тебе питати, звідкіля тобі це відомо, але... але то правда”. І, покивавши головою, додав: “ Так, так, правда... Але не вся. Тоті солдати – уявіть собі! – від вибухів не загинули...”
Зауважую, в камері втишилось, всі нащурили вуха
- Вони в тих підземеллях прожили ще багато років, – вів далі Жебровський.
- Но то нєможліве... То бздури, – заперечив Міковський. – Як? Без св'ятла, пов’єтша, без води і живєня?.. Цо пан нам якесь байкі пов'яда?
- Ні, панове, це не байки. Вийшло так, що все це у них було. І то в повному достатку. У підвалах фортеці, що залишились неушкодженими, поміщались великі склади з запасами розмаїтої провізії, одежі, постелі, свічок, напоїв, тютюну і т. д., і т. д. – всього, що тільки могло би знадобитись війську під час облоги. Все це належало тепер трьом російським солдатам взамін за білий світ, за волю у просторій темниці, якої ніхто не стеріг і навіть поняття не мав, що вона існує.
- Але то хиба фантазія для п’юра Юля Берна! – майже вигукнув здивований Ґалянт. – То варто запісаць!
- Може, колись хтось і напише щось про них... Тим більше, що – вірте-не вірте – їх все ж таки знайшли, відкопали.
- О, ranу Jezusa! – зітхнув старий Кубунь і перехрестився.
- Десь, як мені запам’яталось, літом у тридцять восьмому, – розповідав далі старий австрійський ветеран, – якась військова організація купила чи придбала даром ці руїни, для вибору будівельного матеріалу. Найняли робітників, котрі стали розбирати це двадцять трьохлітнє звалище. Придатну цеглу кудись вивозили, а румовище згортали на окремі купи. Коли показались фундаменти, робітники побачили масивні залізні двері, які, очевидно, прикривали вхід до підвальних приміщень. Пробували відчинити, але марно. Деформовані вибухом, заржавілі, вони не піддавались і їх прийшлось розрізати. Відважніші вирішили подивитись, що там, у тих пивницях, знаходиться. При світлі ліхтарок двох робітників зійшли камінними сходами вниз, до підземного коридору, що звідтіль тягнувся у два протилежні боки. Виглядав цілком охайним приміщенням, чим заохотив бравих дослідників подивитись, що там далі є. За якоїсь півгодини вони вибігли з того підземелля до того захекані і перелякані, що не могли зв'язати слів.
“Там щось є, – белендів один – аж задихався. – Якийсь білий привид, схожий на людину... Я його добре бачив... Він на мене дивився і... і світив очима.”
- Ну, ну? І що далі?.. – посипались питання.
- Як що? Така дивна інформація вимагала серйозної перевірки. Повідомили військових, поліцію і... все вияснилось.
- Що вияснилось?
- Вияснилось, що той білий привид був-таки людиною – одним із тих трьох російських солдатів, котрих забули і живцем похоронили під звалищами висадженої фортеці.
- А куди поділись тоті ще два? – допитувалися цікаві скептики.
- Про них, напевно, ніхто б і не знав, якби не записник – щось на подобу денника, який знайшли між лахами “привида”, – вів далі Жебровський. – Як виявилось, один із них помер від нестримного розпачливого пияцтва, а другий сердега збожеволів і... повісився. Їх кості відшукали, але що з ними зробили – мені не відомо. Взагалі, про це, здається, мало писали. Хіба що у Перемишлі люди щось про це між собою балакали. Часи настали тривожні, назрівала друга світова війна і відлуння минулої вже не надто цікавило.
- Дивно... Але той живий, гадаю, мусів розповісти щось більше, – завважив Маєр, котрий, як здавалось, всерйоз повірив у ту історію.
- Я не певний, що скажу вам правду, – продовжував Жебровський, – бо й самому ця оповідка вже стала схожа на байку. Він, той третий, не промовив і слова. Тільки підняли його на поверхню – помер. Видно, різка зміна середовища, у якому він прожив більше двох десятків років, та до краю знищений організм спричинили раптову смерть. Такого, на жаль, його “визволителі” не передбачили. А те, що потім люди переплітали язиками, не варте було уваги і не трималось моєї голови... – закінчив Жебровський і втомлено ліг на підлогу.
Усі мовчали, наче співчутливо поминали неймовірно і поневолі страчених російських солдат. А може, кожен задумавсь над своєю долею, яка таїла у своїх вердиктах не менш дивовижні випадки.
Раптом клацнув у дверях засув і... в камеру вбіг хлопчина. Худенький, невеличкий, на вигляд – років п’ятнадцять. Миттєво зорієнтувавшись, скочив назад до дверей, до сконфуженого наглядача, котрий свою професійну необачність вголос покрив добірним матюком.
- Бачили? – запитав, усміхаючись Мотуз. – Нагуєвицький партизан. Олефір пишеться. І, якщо йому вірити, приходиться далеким кревним самому Франкові.
- Ти з ним знайомий? – поцікавився Іваськів. – Скільки йому дали?
- Здається, ще ніскільки. Не підберуть для нього статті, – відповів Мотуз.
Ця мить так закарбувалась у моїй пам’яті, що я десь по двадцяти роках, побуваючи у Нагуєвичах на відзначенні стодесятиліття від дня народження І. Франка, розпитував місцевих селян про того хлопця та про його долю. Ніхто, на жаль, не міг або й не хотів мені нічого сказати. А я й досі бачу його в уяві – трохи здивованого, трохи збентеженого і по-дитячому смішного.
Дні тюремні минають у своїй нудній регламентованій одноманітності. Зауважуємо, що вони стають довшими і теплішими. По Великодні ні з того ні з сього захворів Іваськів. Його з гарячкою забрали до тюремної шпитальки. Натомість привели інших. Це були переважно молоді селяни з навколишніх сіл Дрогобиччини, котрі уже два-три місяці сиділи під арештом і нічого нового розповісти не могли.
День першого травня нічим не відрізнявся від тридцятого квітня. Вечором Щепаняк заспівав набожну пісню-молитву до Богородиці Марії, нагадуючи всім про початок “маївок”, які цілий травень відправлялись і у наших церквах. Мені подобалась ця пісня, особливо мелодія, яку слухав, здається, вперше. А потім ми заспівали своєї “О спомагай нас...” і почали тісно застелювати собою підлогу. Тепла травнева ніч дозволяла відчинити вікно, і я, ще раз засипавши око цукровою пудрою, як завжди, швидко заснув.
Четвертого травня була п'ятниця, і в'язні-дрогобичани отримували передачі. Найбільше цікавила нас передача Ґалянта. Тому, відвертаючи від нього увагу “новеньких”, ми терпеливо чекали, коли вчитель підійде до “кібля” викинути порваний грипс.
Частування передачами завжди відбувалось майже ритуально і займало досить часу. Не бракувало при тому жартів та веселих бойківських придибашок.
Погідне, як ніколи, обличчя вчителя свідчило про його добрий настрій та цікаві новини зі світу, якими він, без сумніву, хотів поділитись.
Розрізавши ниткою на квадраті картону невеличкий солодкий пиріг, професор встав і запропонував усім нам взяти по кусочку. Коли всі вже мали свою частинку на долоні, пан Ґалянт промовив півголосом:
- Панове! Прошу уявити собі, що ця пахуча скибка пляцка – чарка міцної “монопольки”.
Трішки фантазії в наших жалюгідних умовах не стане смішною саме у день закінчення найбільш жахливого в історії народів людовбивства. І хоча наші, і не тільки наші, долі ще на терезах невідомих грядущих подій, сьогодні найстрашнішому лихові людства прийшов довгожданий кінець... Так, так панове, – у його очах тремтіли сльози. – Гітлерівська Німеччина капітулювала. Російські війська у Берліні... З чим і вітаю всіх!
У камері зависла гробова тишина. В'язні стояли як заворожені, здавалось, не дихають. Я запримітив, як у дверях відкрилось “ вічко” і показалось око наглядача, але двері не відкрились.
Остовпіння ворухнув “новенький” поляк, пан Костусь.
- То хиба баєчкі. Сконт пану то вядомо?
- Так ціхутко, же нє виґльонда на то, – застановився Міковський, хоча знав звідки ця інформація. – Виходзі, нєбавем услишими о вицофаню армії радзєцкей за Збруч, – додав многозначно, опікши поглядом нас, українців.
- Здається мені, довго прийдеться панові чекати на то вицофанє, – сказав, прижмуривши око, Жебровський.
- А мнє сєв здає, проше вибачення, же пан єст заклєнтим песимістов.
- Можливо, але мій песимізм набагато ближчий наявних політичних реалій, ніж ваш самовиплеканий оптимізм, – відповів спокійно Жебровський.
- Але то єст терен Жечпосполітей, а нє ЗСРР. Вшистко ма биць так, як било пшед войнов, пане Жебровскі! За то Польска вальчи... За то пшеляла може крві!.. Сов, пшесєж, союзніче ґваранції... Чи пан о тим нє в'є?..
Міковський вже нервував – аж посинів. Весь час зиркав то на Ґалянта, то на “вічко”, але голосу не стишував, хоча професор запобіжно остерігав його, притискаючи свої губи пальцем. А старий ветеран сидів згорблений, з усмішкою, яка тільки подразнювала самовпевнені політичні прогнози АКовця.
- Війна, пане Міковський, розливає кровицю не тільки польську. І не лише поляки боряться за свою правду. Це – по-перше. А по- друге – не кількість пролитої крові беруть до уваги переможці, коли ділять повоєнний світ, – додав, кивнувши головою. – У них свої підрахунки.
- То маємо повірити, що совіти залишаться в Європі? – запитав один із “нових”, прізвища якого я не затямив. – Гадаєте, Америка з тим погодиться?
- А хто єї питати стане?.. – вмішався у дискусію Маєр. – Навряд чи ваші міколайчики разом з АК переконають Рузвельта щодо польських претензій на терени на захід від Збруча. Особливо тепер, коли сталінській воєнній машині ближче до Ламаншу, ніж до старого кордону
Така політична перспектива, мабуть, нікому не подобалася, і тому у камері засіла тиша. Ніхто навіть не натякнув, що є ще третя сила, яку не можна проминути увагою і яка нас, українців, найбільше цікавила.
- Дрогобицькі поляки виїжджають до Польщі, – сказав по хвилині Ґалянт.
- Дружина моя теж готова пакувати валізи, але вичікує ще мого звільнення.
Виглядало, що ілюзії польських політиків на відновлення союзниками довоєнної Речипосполитої розвіялись остаточно. А це обіцяло припинення трагічного протистояння між українським та польським бойовим підпіллям.
Однак хоча така ситуаційна розв'язка полегшить нашим повстанцям боротьбу, думав я, але навряд чи вплине на її кінцевий результат. Це гнітило душу, множило сумнівні припущення та перспективи невеселих реалій.
Відчувалась потреба з кимсь відверто поспілкуватись, розважити душу, що за гратами не так просто.
Минає день за днем. Знаю, що кожен із них наповнений немаловажними подіями. А тут – глухо. Тільки п’ятниця дарує нам якусь новину, і ми чекаємо на цей клаптик папірця більше, ніж на щось смачного.
Вечірком крізь вікно напливає у камеру запах бузку. Там, за мурами, уже квітує весна, яка, на жаль, промине нами небаченою, поза пам'яттю.
Хоча... Надійшов день восьмого травня. По сніданку повели нас у лазню, а поки ми там вимивалися, у камері зробили генеральний “шмон”. Наші арештантські “в'єщі” лежали розкидані по всій долівці. Довелось трохи попорядкувати, а тут наглядач ще приніс у камеру діжчину з водою для миття долівки. Професор щось довго стурбовано шукав. Ніхто не смів його запитати, чого саме. Згубу – кусник олівцевого графіту – знайшов Мотуз, промиваючи підлогу. Відразу догадався і без слова повернув цінну знахідку власникові. Ґалянт, теж мовчки, стиснув її у жмені, а його погляд блиснув щирою вдячністю.
Надворі густіли сумерки. Камерна братія уже готовилась до нічлігу, коли... раптом десь недалеко заторохтіла хаотична стрілянина. Всі стовпились біля вікна, яке дозволяло бачити хіба що спалахи ракет, гірлянди трасуючих кулеметних черг та світляні рукави рефлекторів ПВО.
- Цо то такєго?.. Нова атака льотніча? – запитав котрийсь із поляків.
- Яка там атака, коли не чути сирен ні світла не гасять. То, скоріше, наскок партизан...
Десь далі бухнула гармата – раз, другий, третій... Стрілянина невгавала.
В’язні явно збентежилися, продовжуючи півголосом обмінюватись розмаїтими припущеннями. Раптом скрегіт у замку ключа всіх посадив на місця.
У дверях появився корпусний начальник.
- Чево взбударажилісь? Радоваться нада!.. Война кончилась, мятєжнікі... С чем і поздравляю вас! Атбой!
Він ще дві-три секунди вивчав враження, яке зробила на нас його інформація, і зачинив двері. Ми ж, сидячи, мовчали як заворожені. А коли стрілянина вщухла і лише знайома зірка, наче трасуюча кулька, застрягла у віконнім прямокутнику, старий Кубунь поцікавився несміло:
- А цо то значи – “мятєжнікі”?
Цо то значи? То само цо ребеліянє, бунтовніци, панє Кубунь, – пояснив Міковський. – Але пана, ораз пана Жебровскєґо, то вцалє сєв нє стосує.
- Но, то хвала Боґу! – старий гірник заспокоївся і почав “Под твов обронев...”. Усі взялися підтягати.
* * *
Одноманітне лінивство тюремних днів стає щораз чутливіше набридати. Одна розрада, що оживляє нудьгу, – передача для професора. Пані Гелєна – досвідчений конспіратор та цікавий інформатор. Довідуємось про самогубство А. Гітлєра, а згодом і про смерть президента Рузвельта. І хоча амністія для військових дезертирів (ст. 193 КК) не дуже нас потішила, та все ж таки блиснула свіжою надією на кращі повоєнні переміни.
Уже два тижні професор не отримує передачі. Зажурений посоловів. Домислюємо: жінка виїхала до Польщі і не попередила. Професор рішучо це заперечує: “Такого не може бути”.
Але ось на другому тижні серпня крізь кормушку чуємо: “На “Ґ”. Ґалянт підбігає до дверей і, щасливо усміхнений, забирає від наглядача знайому всім торбу. Є ще передачі й для інших співкамерників, але вони цікавлять нас менше. Ті, що сподіваються їх отримати, стоять при дверях, творячи живий мимовільний заслін професора, який, сидячи на підлозі, ревізує торбу. Спостерігаємо, як обличчя його поважніє і в задумі наче кудись віддаляється. Догадуємось: щось трапилося важливе... Терпеливо ждемо, імітуючи цілковиту байдужість до всього, крім передач. І... врешті:
- Панове, сталося щось неймовірного...
- Що такого?..
- Цо такєґо?..
- Американи спопелили дощенту два японські міста. Півмільйона вбитих і поранених...То пишуть газети, – професор показав промаслений клаптик газетного листа і дав прочитати тим, хто міг це зробити без окулярів і, евентуально, розумів український правопис.
- Але то якась газетна дезінформація, пане Ґалянт. Прецінь така авіооперація потребувала тисячі літаків, а літакам – сотні летовищ... Де американці могли їх стільки набудувати – на океані чи у Сибірі?..
- То були тільки два літаки і дві бомби, панове. Тільки дві, але... незвичайні.
- Незвичайні? То значить які?..
- Атомові... Не можу вам докладніше пояснити, – продовжував, – Скажу лише, що ця зброя має неймовірно руйнівну силу. Це перша спроба використання для війни найпотужніших, ще малодосліджених природних енергій. Шкода тільки, що в такий жахливий спосіб... Відтепер само існування людства непередбачено загрожене...
- То, пане, моя стара пшевідивала єще пшед войнов, – додав пан Кубунь. – Конец света юж недалеко!
Ранком тринадцятого серпня по сніданку ми чекали на прогулку. Але раптом відкрилась кормушка, і мене викликали “на виход без вещей”. Наглядач повів мене знайомим коридором, що могло означати – до слідчого. Мої сподівання підтвердились. Той самий кабінет і слідчий той самий. Можливо, кудись поспішав, бо відразу пояснив виклик.
- Ось тут, на чотирьох сторінках, записані всі твої карні гріхи, – сказав, поклавши переді мною чотири листи машинопису. – Уважно прочитай, що не ясно – запитай і кожний листок підпиши. Від мене – все. Далі – справа суду...
Копія “ Акта звинувачення” написана українською мовою. Побіжно і не дуже уважно прочитую, підписую і віддаю слідчому.
- Ні, ні. Це візьми собі і збережи до суду. Може знадобитись... А мені підпиши ще оці чотири сторінки оригіналу. Вони однакові, буква в букву. Можеш провірити...
Мельком порівнюю оригінал з копією і віддаю слідчому. Він кладе їх у шухляду, і обидва встаємо до виходу. На корпусі чекає мене наглядач і... “Руки назад! Шагом марш!..”.
Ідучи коридором, розмірковую: якщо слідство закінчене, то суд відбудеться не скорше як за місяць. Такий у них порядок. А мені хочеться, щоб якнайскоріше почути вирок і виїхати з області кудись далі. І щоб мої зізнання нікому не “знадобились”.
Хтось мовби почув мої думки, і вже наступного дня крізь кормушку чуємо:
- На “Л”.
- Левицький...
- Нєт.
- Леміш.
- ...і на “П”
- Писарчук...
- Пріґатовсь с вєщамі!
Прощаюсь сердечно з Ґалянтом, Феденчишиним, Мотузом, Жебровським, Маєром, Кубунєм – зі всіми в’язнями, імена котрих зберіг у пам’яті півстоліття, а їх обличчя, будь я вправним художником, здається, відтворив би на полотні з вражаючою ідеальною схожістю.
У тюрмі кожний виклик “з вєщамі” означає більше чи менше значну переміну буття ув'язненого. З думкою “куди ведуть?” піднімаюсь на третій поверх. Мене зупиняють проти дверей камери №3 і відчиняють двері. Тут повно людей і важке повітря. Нікого знайомого. Це пригнічує почуттям самотності і хвилевої розгубленості. Бачу, привертає їх увагу моє поранене лице, яке вже не гноїть, але ще не зовсім загоїлось. Якийсь молодий чоловік вказує мені місце ближче вікна, але це місце – ніякого місця. Розумію, що я там маю якось втиснутись, але чи зможу лягти, чи вистарчить для мене на підлозі площі?
- Якось помістимось... Ще пару ночей мусимо помучитись, – сказав, мабуть, для розради.
- Чому пару? – питаю.
- А тому, що готовлять етап. Два дні тому відправили каторжан. Досить дармо тюремний хліб псувати! Кілько тобі намотали? – поцікавився. – Повну катушку чи з додатком?
- Мене ще не судили.
- Не судили? – здивувався... – А чому ти тут?..
- Не знаю – відповідаю. – Може, помилка якась?..
Помилки не було. Минуло ще пару днів, і в'язнів нашої камери стали викликати на лікарську комісію. Викликали і мене. Комісія відбувалась таки у корпусі, в кабінці корпусного начальника. Підстаркуватий лікар, можливо, таки з місцевого дрогобицького медперсоналу, оглянув мою рану і, потішаючи, завважив, що вона добре гоїться і що невдовзі зовсім перестане докучати.
“Тобі повезло, – додав, слухаючи легені. – Попадеш у незгірше місце”.
На цьому моє лікарське комісування закінчилось.
Проминуло ще кілька пропущених пам'яттю днів.
І ось 7-го вересня, п'ятниця. Зараз по сніданку у корпусі відчувся незвичний пожвавлений рух. Скрегіт замків, шуркання ніг в коридорі давало знати, що виводять. Значить, етап... В'язні стривожені, пакують у торби свою мізерію, бо кожної хвилини можуть викликати “с вєщамі”.“Інформатор” не відриває очей від щілини у кормушці. При дверях камери наглядач поставив пару торбів з передачами. Комусь повезло – матиме запас на дорогу.
Десь коло одинадцятої в числі першої п’ятірки викликають “с вєщамі” і мене. В коридорі отримуємо останній тюремний пайок: 400 гр. хліба, дві кістки цукру та кусник (сто гр.) оселедця. За хвилину – ми вже на досить просторому тюремному подвір’ї. Половина його вже заповнена в’язнями. Вони сидять густо один біля одного, як зграя гусей на березі ріки. Доходимо крайнього місця і по команді “садісь” теж сідаємо. Оглядаюсь за знайомими співкамерниками... Не бачу нікого. На віддалі двадцяти метрів від мене видно чотирьох офіцерів (одна жінка і трьох чоловіків), тюремних адміністраторів. Біля них, на столику, – купа папок з документами. Це так звані формуляри. Один з офіцерів вичитує прізвища в’язнів. Вичитані встають, називають свої імена і по-батькові, рік народження, статтю КК, строк і відходять набік, до другої сидячої колони. Все це йде досить швидко. Десять рядів по п’ять – готова колона. Два наглядачі виводять її до другої, кованої, брами, за якою – друге, знайоме мені, подвір’я, оточене високим тюремним муром.
Уже було добре з полудня, коли привели сюди і мене. Колона із п'ятдесяти в'язнів увійшла між два ряди озброєних карабінами та автоматами молодих червонопогонників. Було їх, по мойому рахунку, чотирнадцять конвоїрів з двома вівчарками. Ще раз перераховують – і начальник конвою виголошує напутню “речь”:
- Вніманіє, заключонниє! В путі слєдованія нє атставать, нє нагібаться, нє разґаварєвать, випалнять все трєбованія канвоя!.. Шаг влєво, шаг вправо – конвой прімєняєт аружіє без прєдупрєждєнія. Ясно?..
- Ясно! – чути дружну відповідь, а далі: “Шагом марш!” – і колона рушила.
Вулиця згори вниз тверда і досить широка. З її правого боку – трохи вища обочина з клаптиком дозріваючої кукурудзи. Є там, мабуть і стежка, бо тепер по ній йдуть якісь жінки, наче нас мовчки провожають. Конвоїри, здається, не звертають на них уваги. Вона, увага, тепер у них цілком прикута тільки до колони так, що навіть під ноги собі не дивляться.
З наближенням до міста відчуваємо його звичайний рух. Посвистує паротяг, наче повідомляє, що залізниця, до якої нас провадять, близько. Ще кілька хвилин ходу і ось – вагони. Звичайні “телятники” з віконцями, заґратованими колючим дротом. Чую в колоні розмову, що це станція Дахівчарня. Десь тут близько – дрогобицька цегольня, а взагалі – це тупик. Будинків немає, тільки городи та рідкі сади. Уже вечоріє, але на певній відстані ще запримічую людей. Стоять між тиччям та деревами і мовчки споглядають. Догадуюсь: ближче підступати до вагонів їм заборонено. Тут теж багато солдат, що несуть варту при вагонах.
До одного із них підводять нашу півсотню. На стовпах блиснуло електричне світло, і два солдати відкрили широкі двері «телятника». Там, у середині, вже є люди. Появляється якийсь офіцер і дає команду: “Садісь бістро, по-воєнному!”
В'язні вскакують до темного “телятника” і займають вигідніші місця. Є тут і примітивні дощаті нари, але вони вже зайняті. Находжу місце під ними на підлозі і відразу влаштовуюсь. За останніми в'язнями двері зачиняються, і у вагоні стає зовсім темно. Проте голоси і суматоха не стихають... Поволі очі звикають до темноти і можна бачити, що вже вся підлога встелена людьми. На нарах, при маленькім заґратованім колючим дротом вікні, сидить худощава людина й уважно спостерігає, що діється біля вагонів. Поле його спостереження було хоч надто обмежене, але давало змогу побачити дещо більше, ніж могли інші. Власне він сказав, що привели ще дві партії, але повели кудись далі. По кількох хвилинах можна було почути, як загрюкали засуви сусідніх вагонів, а потім – удари, якби довбенькою по їх стінах, і – команда: “Отбой!”.
Це, здавалось, був кінець другої дії мойого кримінального життя. Так мені подумалось, коли я, постеливши під себе курман, а під голову – вовняну Маєрову подущину, почав засинати. Чув ще розмови тих, що лежали поблизу: “Скоро, напевно, рушимо... Етапи возять переважно ночами...”. Але мені було все одно. Не хотілось навіть про це думати.
Джерело інформації
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD
