І так настало 17 вересня 1939 року – як часто, на різних зборах, любили говорити композитори Микола Колесса і Анатолій Кос-Анатольський: «Сонце 17 вересня нас осінило…»
Справді, нас багатьох і багатьох це «сонце» на початку освітило, бо ми були мало освідомлені про нього. Ми вірили, що йдуть брати з України і ми разом з ними розбудуємо одну, велику, нашу Україну. Ми були свідомі, що 17 вересня то є велика історична подія для України, яка об’єднала всі західноукраїнські землі, разом з українськими містами Перемишль, Холм і Ярослав, в єдину, соборну Україну (сьогодні, ці міста знов відносяться до Польщі).
Ми, молодь у Львові, кинулася з національним запалом у революційні комітети, помагати радянській владі творити порядок. Тим хто був у революційних комітетах видали зброю. Молодь чергувала по вулицях, приймала участь в обшуках, головно у поляків, забирали у них зброю, бо вони її чимало мали. Все було по-українськи і нам було мило і приємно, що кругом було чути нашу мову, а поляків не було чути.
Но так довго не було. Може через два тижні, у наш революційний комітет, який містився в Українській академічній гімназії по вулиці Миру (зараз) (Степана Бандери), заходять двоє воєнних старшин і в приказному порядку кажуть: «Сложить оружие, все свободны». Вся влада у Львові перейшла до більшовиків, які понаїхали до нас з Московії. Ми опустили носи і пішли шукати роботу, а її було завались, бо поляки зі Львова повтікали. І то не тільки поляки, а багато і то багато українців пішли на захід, бо передчували, що їх тут чекає. Я вирішив теж утікати і поїхав до Миколаєва попрощатися з мамою і братом.
Приїжджаю додому, а брата вже арештували і повезли до Стрия. Мій брат Степан і я за Польщі не були такі великі політики. Більшовицька влада, що хотіла то робила. Мого брата арештували через те, що його мали вибрати головою міста, а за чим більшовикам свідомий українець, інтелігент. Мені шкода стало маму і я вирішив не втікати від «більшовицького раю», як тоді говорили.
В нашої мами мешкав лікар-більшовик, який мав звання капітана. І одного разу, він приніс зарплату, та як став ці гроші викладати на стіл, то вийшла ціла купа грошей. Він получав 600 рублів, а рубель зрівняли зі злотим, і то були дуже великі гроші. Я подумав, чого мені тікати від такого добра. Але то було брехливе добро, бо воно скоро лопнуло, пізніше ми з хором поїхали до Києва і побачили їхні ціни на все, а головно на промтовари, які були дуже високі. Приміром, мешти добрі, хоча там доброго нічого не було, коштували приблизно 500 рублів, а у нас такі мешти коштували 30-40 злотих.
Я працював, як я вже згадував, у видавництві «Мета» адміністратором. То було релігійно-церковне видавництво митрополита Шептицького. Всі директори-священики залишили роботу і я лишився сам один на роботі, але і я довго там не затримався. Радянська границя на заході була ще мало стережена і багато українців пішло у світ, далі від більшовиків, далі від більшовицького раю.
Кожний день приносив не радісні новини. Почалися арешти не тільки серед українців, які займалися українським національним життям, а навіть серед українців, які були у комуністичній партії Західної України. Більшовики все чистили без права і закону. Коли стали вивозити народ на Сибір, то й ще нині моє серце крається на згадку про ті часи. Це була незнана в світі трагедія українського народу. Її організували більшовики, а провели війська НКВД, в нелюдський, бандитський спосіб. Люди з дітьми плакали, цілували рідну землю, а ці нелюди тільки кричали: «Давай, давай, вперед!». Вони навіть не дали взяти з собою, те що потрібно у дорозі для дітей, і для дорослих.
На початку більшовики вивозили суддів і проституток, бо казали: «Это ненужный балласт» громади. Далі почали вивозити кого хотіли, бо в їхніх руках була сила, закон і право, які вони придумали. Вивозили головно, тих хто мав гарні помешкання, бо вони залишалися їм, крали всі кращі речі і цим бандитизмом збагачувалися. Але не довго, бо скоро самі втікали і все зоставили.
«Бібльос» – це була велика фабрика-друкарня і митрополит Андрей Шептицький купив її разом з робітниками різної національності, бо профспілкові закони тоді не дозволяли робітників звільняти. У видавництві «Мета», як і в «Бібльосі» все пішло догори ногами і я лишив ту роботу.
Випадково я зустрів Дмитра Котка, знаного диригента, я в його хорі декілька разів співав і ми домовилися організувати український хор. Котко мав своїх, ще старих співаків і я назбирав своїх хлопців-співаків, нас було шестеро. І так повстав чоловічий хор 16 співаків (шістнадцятка).
Репетиції нам дозволили робити на теології Богословської Академії (вулиця Коперника 36), бо її ліквідували. Перший наш концерт відбувся у політехнічному інституті. На концерті були присутні великі начальники з Києва, концерт пройшов прекрасно і на високу рівні. Гостям з Києва сильно подобалися наші пісні, а за виконання інтернаціоналу «Повстаньте гнані і голодні» наказали всім нам видати премію по 600 рублів. Тоді, то були дуже великі гроші, як я вже говорив, польський злотий зрівняли з радянським рублем. Нас так цим заохотили і ми почали збирати великий хор. Наш чоловічий хор мав виступати на «славних» жовтневих зборах Західної України 1939 року, но ці збори возз’єднання, так затягнулися, що вже почало світати. Котко подивився до зали, де мало хто вже був і каже: «Я перед такою публікою не буду виступати». І до нас говорить: «Пішли домів.». Це було, свого роду, відвагою Котка прийняти таке рішення, щоб не виступати на таких «славних» зборах.
У 1940 році, у нас уже був мішаний хор при Львівській філармонії. До складу хору входило вісімдесят гарних співаків. Хор ми назвали «Трембіта» – гуцульський музичний інструмент, хоча представник з Києва, з відділу культури, був проти цієї назви. Він казав, що трембіта переважно грає сумні наспіви, оповіщає похорони. І справді, так сталося пізніше з нами.
Почалася війна і «Трембіта» сумно-сумно затрембітала. Тоді то прислали до нас нового диригента з Києва – Григорія Гончарова. У Києві він вів хор у Софійському Соборі. Це був видатний хоровий диригент, він був товаришем знаного українського диригента Олександра Кошиці. Було приємно бути на його репетиціях, це була велика культура, то були залишки старої культури співу.
В ті часи, у Львові було багато гарних співаків і можна було набрати дві, три таких «Трембіти», не те що нині. Молодь не пила, не вела розгульний спосіб життя, була під наглядом батьків.
На гастролях у Києві, концерти проходили на нечувано високому рівні, глядачі довго не відпускали нас зі сцени. Один з концертів, ми давали у Верховній Раді. У нас в програмі були пісні Західної і Східної України, а русских пісень не було, хіба одна. Тут публіка не знала нашої музичної культури, а таку пісню, як «Огні горять» Ісидора Воробкевича, ми мусіли повторювати три рази. Київ дав «Трембіті» багато похвали і радості.
Після Києва, «Трембіта» ще була з концертами у Москві. І тут теж всі концерти проходять на «ура», а наші баси так сподобалися А. А. Александрову, диригенту «Краснознаменного» московського хору, що по приїзді у Львів декілька басів дістали повістки в армію. Ми залишилися без кращих трьох басів-октавістів, між якими був і Олександр Гринько, який зараз у Львові уже є народним артистом, а другі призвані баси пропали у вихорі війни.
По приїзді до Львова, у нас забирають диригента Григорія Гончарова. Замість нього присилають диригента хору «Думка» Олександра Сороку. Він був не злий диригент, але не такий, як Гончаров.
У 1941році в «Трембіті» два диригенти – Олександр Сорока і Дмитро Котко. Ми даємо у Львові прекрасні концерти. У нас в репертуарі: «Кавказ» Людкевича, «9 симфонія», «Реквієм» і великий концерт наших колядок (тоді ще дозволяли колядки).
«Трембіта» мала великі гастролі по Радянському союзу. З концертами ми були у Житомирі, Києві, Харкові, Середній Азії, Тбілісі, Ташкент, Самарканд, Єреван, Баку, Алма-Ата, Куйбишев і Саратов. Після Саратова «Трембіта» мала вертати у рідний Львів.
В Саратові, 21 червня 1941 року, нас застала війна. Нам забракло декілька днів для повернення додому, щоб побачити родини і рідний Львів. В «Трембіті» плач, крик, паніка. До Львова їхати вже не можна, хоча білети на дорогу додому ми вже мали. До залізничного вокзалу і на сто метрів не можна підійти. Сидимо в Саратові, грошей не має, бо зарплату мали дати у Львові. В їдальнях страшні черги, хоча там не дуже було, що їсти. В магазинах все забрали і поховали, хіба дешеве вино і рибні консерви, але дуже дорогі. Ага, ще були краби, бо русские їх не їли, хоча це делікатес за границею. Біда кругом, але нам обіцяють, що ми поїдемо у Москву Хай там вирішують, що з нами робити.
Деякі з нас збиралися втікати додому, до Львова самі. Ну як втікнеш, коли русскої мови добре не знаємо, а сам наш вигляд свідчив, про те, хто ми і звідки. Привезли «Трембіту» у Москву, яку уже німці бомбили і то дуже часто. Поселили нас у гуртожитку біля Ризького вокзалу. Почали ми працювати на призовних пунктах для новобранців. І тут нам стало здаватися досить дивним те, що мами і родичі не плакали за своїми синами, бо у нас це був би плач і крик, а тут «за родину…» і все.
В Москві їсти було що, але грошей ми мали мало. Я продав два ручні годинники, бо з дому набрали на «інтерес». На кожному кроці НКВД і нас часто забирали, бо ми своїм видом і львівським вбранням нагадували їм фашистських «шпійонів». Як хто покаже на нас пальцем, нас уже беруть. Правда, на початку нас брали, а потім відпускали. Від німецьких бомб ми ховалися у метро. Так ми жили в Москві.
Нарешті вирішили нас знову відправити в Алма-Ату. До Алма-Ати ми їхали майже місяць, бо в дорозі ми багато стояли і пропускали поїзди з армією і призовниками. То була не їзда, а велика біда і мука, якої ми і не припускали. Їсти не має що, хліба обмаль і то сухий, а до кип’ятку (тут казали чай, у вагонах не було) на станціях треба було бігти і займати чергу. Ми молоді давали собі раду, а старим, що було робити? Почали ділитися хлібом, бо і його забракло. Так ми доперли до знаної уже нам і любої Алма-Ати другий раз.
Війна тут не відчувалася. Було що їсти в їдальнях, продукти були у магазинах і на базарах, но не довго. Почали приїжджати біженці з Ленінграду, з Москви та інших міст, щоб бути по далі від фронту і війни і Алма-Ата сильно помінялася. Бідні не втікали, сиділи у своїх хатах, а власть імущі та їх жінки, родини воєнних начальників втікали у Середню Азію. Вони по привозили з собою цілі валізки (чемодани) крадених грошей. На базарах зараз же піднялись ціни в три рази, а в магазинах продуктів стало багато менше. Крик, шум простих людей, «роботяг» і давай гнати насильно приїжджих, а більшість з них були євреї (жиди) і люди кричали: «Бей жидов, спасай Рассию!». В Алма-Аті казахів було мало, найбільше було русских, а українців, нас називали хохлами, було менше. Приїжджі оборонялися, говорили, що їхні чоловіки і сини воюють на фронті, а їм тут не дають жити, але простий люд їм не вірив, бо знав, що то політичні шахраї.
«Трембіту» поселили в гуртожитку. На початку ми дали п’ять чи шість концертів в парку і все. І нашу «Трембіту» розібрали. Частину з нас забрали в русскую оперу, частину з нас – в казахську оперу. Розійшлися і наші диригенти: Олександр Сорока пішов працювати на радіостанцію, а Дмитро Котко купив собі баян, зібрав малий ансамбль і поїхав з концертами по колгоспах. Частина співаків осталася без роботи. В місті Чемкент теж була частина «Трембіти», і там умирають: сестра Миколи Колесси – Зоня і адміністратор хору – Лисецький.
Я був у хорі русской опери, і ми жили тут добре, дали нам квартири, я жив з Михайлом Дацком. В опері була їдальня і не треба було переживати, де поїсти. Всіх молодих з опери взяли до армії, а нас трембітян не брали. Нас навіть не брали, як добровольців, казали прийде час і для вас. Ми були «западники» і таких, як ми на фронт не брали.
Одного дня нам надсилають повістки з воєнкомату, явитися з «вещами» на залізничний вокзал Алма-Ати, а то досить далеко. Ми прийшли, а тут уже повно призовників, але всі різних національностей – естонці, латиші, литовці, євреї, німці ну і ми. По цих призовниках, я з місця зорієнтувався, що нас не в армію, а в «строй батальйон», на лісоповал, а там пропадай…
Саме тоді була об'яви в газетах, що колишні громадяни Польщі мають йти в польську армію, яка збирається у місті Бузулук (північний Казахстан). Я виступив і сказав, що ми колишні громадяни Польщі і тоді комбриг Щербаков нас звільнив з призову. Ми пішли на стару роботу. Но тут робота уже не в’язалася, як перше. В Алма-Аті було багато поляків і вони їхали в місто Бузулук, де збиралася польська армія. І ми (правда не всі) попробували поїхати з ними, хоча поляки, а особливо джаз-оркестр Варса, не дуже радо нас (русинів) прийняв. Нам було все одно, аби бути ближче додому. Приїхали ми в місто Ташкент, бо тут ми мали пересідати, а в місті зовсім воєнна біда. Повно біженців, в хату нас не пускають, щоб переночувати. Ми спали на попутніх машинах, які стояли біля вокзалу. Про їдальні й не говору, черги і черги, прийдеш подивишся, і їсти не хочеться. Ми зустрілися з земляками-українцями, бо де їх не було. А вони нам: «Куди ви їдете, до поляків, ми там були, поляки нас ненавидять, там біда, на землі спати треба», а вже морозить. І ми давай вертатися в місто Алма-Ату, бо там було ще прекрасне життя.
На роботу в оперу нас прийняли змісця, бо їхні чоловіки пішли в армію. Опера тут була прекрасна, на високому мистецькому рівні, бо всі заслужені і народні артисти теж втікали по далі від фронту, від війни, а хором були ми – трембітяни. Тут ішла вся класика, але вистава «Запорожець за Дунаєм» ішла кожної неділі і побила всі аншлаги. Прекрасна Алма-Ата, друга Україна, а які гарбузи по 30 копійок, а річка Алма-Атинка, де ми загоряли, купалися. Ми добре жили і набиралися сили і здоров’я, бо скоро все пішло так, що нам і в голову не могло прийти…
НКВД стало за нами слідкувати, може і ми тут були винуваті, бо язиками дуже вихваляли наше життя у Львові, а русским то не подобалося. Ми, западеньці, були дуже довірливі, у НКВД стіни вуха мали і майже всі доносили один на одного.
В той день у театрі ішла вистава «Іван Сусанін». Після вистави, ми зняли грим і йдемо до дому. При виході з театру, якийсь чоловік приступив до Володимира Жирка, а другий до Романа Оробця і забрали їх з собою. Я і Михайло Дацко спокійно пішли додому і дивувалися хто і за що їх забрали. Вдома ми повечеряли, лягли спати, а тут хтось стукає у вікно і питає: «Тут живет Михаил Иванович Дацко». Заходять троє енкаведистів з наганами і кажуть йому, що він за наказом прокурора арештований. Роблять в хаті «шмон», забирають з собою його і його речі. Я лишився один, здивований. І так собі думаю, «по-львівськи», як щоб мене мали арештувати, то нас би забрали разом, бо я можу зараз утікати. Я подумав, що Міська Дацка взяли через те, що він любив багато язиком мелькати перед своїми дівчатками, яких він знав багато. Одного разу, він мені признався, що в нього влюбилася донька великого начальника енкаведиста і сказала йому, що «вас скоро не будет…»
Я, якийсь час подумав про то, що сталося і спокійно лягаю спати і думаю собі: «Дасть Бог день, тоді побачу, що буде далі». Но дня я не діждався, бо за дві чи то за три години знов стукають у вікно. Питають, чи тут живе Мочульський Іван Степанович і знов заходять троє, але вже другі, і кажуть, що за наказом прокурора, я арештований. На квартирі у мене «шмон», але обшук був набагато ретельнішим ніж при арешті Дацка.
Коли мене арештовували і забирали з квартири, я зі злості хотів все своє лишити і так йти з тими енкаведистами, але і поміж них були люди і один каже мені, щоб я своє забирав з собою, бо пригодиться. Господині квартири я лишив тільки годинник, а решта все забрав з собою, взяв я і пару колечків сухої ковбаси. Коли мене оформляли у камеру, то все забрали в «хранение». Розібрали мене до голого і сказали присядь, дивились у задній прохід, щоб я там не запхав ножа чи пильника. Ковбасу теж забрали, але одно колечко дали з собою до камери. Я її не їв, а поставив на грати у вікні, щоб була на Пасху, яка скоро мала бути. По камерах, дуже часто ходили різні комісії. Питалися: «Как живете, на что жалуетесь?», робили шмон по ліжку і хотіли забрати ковбаску з вікна, а я їм кажу, що я віруючий християнин, дайте хоч тим колечком ковбаси відсвяткувати Пасху. І на них це діяло і вони лишили мені цю ковбасу. Одного разу була комісія аж з самої Москви і вони мені підказали точний день Пасхи.
І так, нас десятеро трембітян посадили в Алма-Аті в тюрму: Жирко Володимир, Оробець Роман, Квасничка Дмитро, Гасай Юстим, Левицький Роман, Дацко Михайло, Драган Микола, Бахарієр Ігнат (єврей), Срединський Ярослав і я, Мочульський Іван. Перед тим, ще арештували Єрмака, то був емігрант з Росії, і такого самого емігранта з Росії (прізвище забув), батько знаного скрипаля Мазуркевича (прізвище по мамі), но вони обоє відразу пропали. У лагері «Злотіно» Срединський сам відлучився від нас, бо пішов етапом у колгосп, думав що там буде легше і там пропав.
Нас оформили як тюремників, обстригли, ми «пограли на баяні», бо так казали, коли робили відбитки пальців лівої руки, для «дела тюремщика». Пішли допити, тілесні знущання, неспані ночі, муки. Слідство вели тільки пізніми вечорами, щоб ми визнали свою провину перед радянською владою. Слідчі добре знали, що ми в нічому не винні, але всіма силами насильства робили з нас політичних злочинців. Майже кожної ночі шум, крик, відкриваються грубі залізні двері до камери, і чути голос: «Хто на «М» або «В» выхади!». Того, хто виходив, хапали за руки і мов мішок несли до слідчого на допит. Все робилося так, щоб арештант не зрозумів, що з ним робиться і визнав свою провину на слідстві. У мене слідство вів капітан Симоненко. Він був не злий чоловік, мене не бив. Він мені пояснював, що ми, українці з Західної України, дуже довірливі і не розуміємося на більшовицькій політиці. Потім каже: «Ти попав до нас і ми тебе мусимо зробити винним, нам зате гроші платять, не муч нас і себе, бери і підписуй все».
Слідчий так говорив, бо ми не хотіли підписувати ту їхню неправду і боролися з тим. Моїх колєгів слідчі не жаліли і прикладали свої руки (били) на слідстві. Страшно били казахів, бо вони кинули заклик по місту: «Далой советскую власть! – свободу Казахстану!».
На правду треба сказати, тюрма була переповнена невинними людьми і то молодими, але не знаю, чи хоч 2% з них займалися політикою проти радянської влади. Пізніше в лагерах, тих, що займалися, хоч якоюсь політикою проти радянської влади, не стало (загинули).
Офіцерів, прибалтійських держав, яких арештували, ні одного в живих не залишили, всіх по одному і пішло…
В лагерах залишилися одні «фраєри».
Нашу «десятку» брали на суд, але суд не рішився нас засудити, бо всім було видно, що ми невинні. Нас відправили знов в тюрму. Аж заочно нас засудило «ОСО»(особое совещание) і дали колегам по сім років лагерів за «намерение измены Родины», а мені дали десять років, бо треба було когось зробити головним. Я сидів в одиночній камері, як великий злочинець. Одної ночі, заскрипіли залізні двері і до камери вводять, так під років шістдесят, гарного чоловіка з чорною бородою. І він представляється: «Инженер-полковник Бридихин, бывший постпред царского двора в Брюсселе». Йому дозволили взяти до камери велику торбину з їдженням. Я вже з голоду доходив, а він, як культурний, вихований чоловік, все висипає на стіл і каже, бери пригощайся. Я почав їсти, я їв і їв, коли людина голодна вона не може наїстися. Я вставав в ночі і їв, обкрадав його… Така психологія голодної людини.
Я з теплотою і приємністю згадую того Брідіхіна, хоча я з ним у камері був всього один день і одну ніч. Після революції він утік з Росії і жив у Китаї. А Чан Кайші, всіх русских віддав більшовикам. Брідіхін – то високо інтелігентний чоловік, він за один день, який я був з ним у камері, дав мені, як він казав, «напуствие», як далі жити в лагері. Він казав, що ви «западники» глупі і наївні люди, ви вірите в правду, честь, амбіції, гонор, а в Росії цього всього не має. Росія – то море, тримайся наверху, бо трохи закрутишся, пропадеш цілком, ні за цапову душу. «Ты всегда будь нахалом. Всегда говори – Я, Я знаю, Я умею, Я сделаю…». Наука Бредіхіна мені в лагері спасенно помагала, бо я завжди держався на верху.
І ось настав час, на мій перший етап до новосибірської тюрми. Сім місяців в камері, постійне недоїдання, на день одна десятихвилинна прогулянка з вохровцем (воєнізована охорона) по тюремному подвір’ї. Після семи місяців тюремних мук, ми нетерпеливо чекали на етап. І ось пішло по тюрмі етап, етап, етап… Всі раділи, бо вже було дуже тяжко сидіти в чотирьох стінах, переповненими арештантами. Але цей етап треба було ще перебути. З тюрми нас вивели понад тисячу перемучених, блідих арештантів. Чоловіків і жінок вивели окремо, кожний з нас мав хоч якийсь але маленький клуночок. Лунає команда: «По пятеркам стройся!». З боків солдати вохра з рушницями, багнети на востро і повно собак з ними. Пролунав наказ: «Шаг влево, шаг вправо – конвой стреляет без предупреждения! Идти прямо!», і ми пішли…
Люди голодні, змучені, стратили багато сили в камерах, почали падати, а вохра кричала: «Паднимайсь!» і на бідного пускали собаку…
З тюрми до залізничної станції в Алма-Аті десь до двох кілометрів, но ми йшли їх напевно дві години.
Я фізично держався досить добре, бо дотримувався строгого режиму у камері. Рано нас вели вмиватися і я завжди умивався до половини, хоч вохра кричала «скорей» і не давали добре помитися. В камері я робив завжди гімнастику десять хвилин. На їдженя не кидався, а їв поволі, культурно. Нам давали по 450 грамів хліба на день. Я з пайки відламував кусочок щодня і клав у торбинку, яку зі собою носив, щоб не вкрали. Коли приходила свята неділя, я брав свій котєлок, висипав до нього собою зекономлений хліб і заливав його водою, хліб розбухав у воді і вже очі їли, бо здавалося його більше. Співаю побожну пісню-молитву і давай поволи його їсти і виходило так, що нібито у мене ще одна, дарована пайка. Що то була за радість! Мої товариші по біді, кричали: «Не денервуй нас! Що маєш лишнє їдженя?». Вони не змогли наслідувати мене в цьому, бо не мали сили волі на то.
На станції нас погрузили у телятники (вагони для худоби). У вагонах були триповерхові нари, чисті дошки і ми, наші хлопці, щасливо зайняли третій поверх нарів, бо чим вище, тим краще.
В Росії були ще спеціальні вагони для перевезення арештантів, їх називали «столипінські» (від фамілії міністра Столипіна), но їх не вистачало, як всього в Росії. Везли нас, як худобу, на Сибір. В дорозі на зупинках поїзд ставили подалі в тупик. На зупинках ми старалися набрати побільше води, бо годували нас більше рибою, на пів гнилим оселедцем. Ми постійно кричали: «Води, води!…» і били в стіни вагону, а щоб не було чути нашого крику, то ешелон ставили по далі від основної станції.
Привезли нас в місто Новосибірськ, де є стародавня царська тюрма, яку описував Лев Толстой у своєму романі «Воскресение». Розмістили нас по камерам, а потім погнали нас в баню. До бані ми не рвалися йти, бо у голові була не баня, а їдження. В баню нас заганяли голими, а всі наші речі ішли на дезінфекцію парою. Коли ми виходили з бані, нам часто видавали білизну уже другу, рвану, або малу, або велику і тому ми не любили бані, а ще в бані сильно обкрадали.
Тут було декілька тюремних старих, але сильних будинків. Вони були сложені з грубого дуба, вид мали оригінальний, в них було досить чисто. Но тут було, щось своє «родноє», клопів (плюскви) хмари. Ми навіть «соревнование» зробили, хто більше їх уб’є, ставили рекорди. Пам’ятаю, що рекорд був понад 50 штук за день. Стіни були мальовані людською кров’ю, бо ці клопи пили нашу кров.
Камери були переповнені, тиснява, крик, хто ще мав силу то перся на верх, а багато лежало на підлозі і їхнє життя було уже дароване. Приносили їсти і пити на камеру, скільки було чоловік, стільки було їдженя. У камері ми вже самі ділилися, треба сказати, що ділилися досить справедливо, по рівному. Урки-злодії хотіли обманювати, но нас політичних було більше. Вони мали вже солідну практику, як поводитися в тюрмі. У вечері завжди була перекличка, щоб знати скільки людей у камері. На другий день давали їдження стільки скільки людей нарахували вечором. Хто помер, треба було сказати при перекличці, але урки тримали по декілька днів мертвих, щоб і на них отримати їдження. На початку ми кричали, а потім ми, голодні, зрозуміли, що ця акція вигідна.
Одного разу в Новосибірську, при розподілі на роботи, нас питають, хто агроном, а я, як учив Брідіхін кажу: «Я». Мені кажуть: «Выхади! Откуда ты?», я відповідаю, що я зі Львова. Ведуть мене у великі підземні склади, а сморід гнилої цибулі просто убиває. Представляють мене своєму начальнику: «Вот агроном со Львова!». Він мене питає, що будемо робити, а я йому кажу, що треба цибулю сушити, а він: «От львовский умница!». Я вибрав своїх хлопців, щоб чистити цю цибулю. Ми її перебирали і сушили на примітивних дротяних сітках, які самі зробили. При чищенні цибулі ми її їли сиру, пекли на вогні і їли печену. В день ми з’їдали приблизно по 50 цибулин і від того у нас був постійний понос. Вона була солодкувата, бо була мерзла. Голод все перемагає. Ще раз, мушу повторити, що наука Брідіхіна мені в лагері спасенно помагала, бо пам’ятаючи про неї, я завжди держався на верху.
В Новосибірську нас довго не «гостили», бо наше призначення було їхати далі, в глиб Сибіру. Перед дорогою, знову баня, потім знову «телятники», потрійні нари з голими дошками і ми рушили. З нами їде уже багато нових, бо багато тих, що їхали перед тим з нами відпали до інших лагерів. Нам сказали, що нас везуть в Красноярськ. В дорозі годували нас уже гірше, овочів і ярини не має, одна лиш баланда (суп), вивар з гнилої риби і пару крупинок або дуже мало картоплі.
Ми, наші хлопці, знову зайняли верхні місця на триповерхових нарах, говоримо між собою своєю рідною мовою, час від часу співаємо свої пісні. Тут плач не поможе, вже і до біди звикли, бо вже здається, що так має бути. Я вважався нібито провідником між нашими. Нас, політичних зеків, в тих часах, ще було мало, а злодійні-урків повно. Вони нас не чіпали, бо ми держалися разом і артисти у них викликали повагу. Битися ми не вміли, але я радив, у випадку якоїсь зачіпки, то всім відразу кричати і робити наступаючі погляди-міни, а це вистачить, бо урки-злодії бояться колективної оборони.
То був вже 1942 рік і ми «трембітяни», може були в числі перших українці з Західної України у таких далеких етапах-тюрмах по Росії. Треба сказати, на загал, українців була переважна більшість. Їх було тяжко розпізнати, бо всі вони говорили по русскому і майже ніхто не признавався, що він українець. Коли ми говорили на рідній мові, вони з початку дивувалися і казали, що ми поляки, но коли ми заспівали рідні пісні, то пробудилася і їхня приспана душа і пішло – я тоже українець, і я. Деякі начальники теж признавалися, що вони українці, вони казали так: «Я тоже хохол-украинец». З начальства було дуже і дуже багато українців, бо «хохли»-службісти і їм влада довіряла.
І так ми тут на Сибіру, нас десятеро. По Божому провидінню, кинуті, як зерно засіву української свідомості. Одного разу, ми сидимо на горі триповерхових нар і підспівуємо собі, а тут якийсь чоловік преться до нас на гору з криком: «Я ваш! Я ваш! Я ваш!». Я його ногою, бо до нас всяка шпана перлася. В кінці ми його взяли поміж себе. То був справді наш земляк, родом зі Золочева, називався Гнідець. У 1928 році, він, як багато українців з Західної України, прорвався в радянську Україну, бо то там таки була Україна. В Харкові закінчив інститут, оженився, як гарний хлопець, з дочкою міністра. Мав роботу у Москві на великому заводі, працював начальником. Коли в 1937 році, більшовики почали всіх українців нищити, садити у тюрми, його не рухали, але в 1939 році його таки забрали від жінки і дітей, бо він «западнік», а їм віри не має. Він пристав до нас і коли ми розказували йому про рідну землю, Золочів, а наш товариш Гриць Мединський теж родом з Золочева, то він плакав з радості. Гнідець уже тримався нас, бо сам був слабосильний і всі його обкрадали. У Красноярську його забрали до другого лагеру.
Пізніше у лагері я мав товариша Міщука Василя, він був згодом за хресного тата у моєї доньки Маринки. Він був родом з Рівного і утік до Свердловська, но і тут його знайшли і забрали. От так, чисто прецизійно чистили нашого брата-українця.
Дорога до Красноярська була така сама тяжка як до Новосибірська, бо знову кормили переважно напівгнилою «сельодкою», а води давали дуже мало. Ми кричали, бунтувалися, били чим попало в стіни вагонів і кричали: «Води! Води! Води!». Начальство з того собі нічого не робило, тільки приказували машиністам поїзда, скоріше гнати при станціях, щоб не було чути нашого крику і бунту. Кожного дня нас запускали у купе до умивальника умиватися і ми старалися побільше набрати води, а вохра кричала: «Давай скарей!», щоб ми води взяли менше. За туалет тяжко говорити, то була проблема, треба було проситися зі сльозами на очах. Багато нашого брата хворіло, але в санітарний вагон до лікаря не попадеш, хіба велика температура.
Так ми добралися до Красноярська, но не всі. Багато попрощалося з життям по страшній дорозі. Уже перед Красноярськом стали давати трохи більше води і краще годувати, щоб ми заспокоїлись і не плакали перед начальством на місці. В Красноярську з вагонів нас приймало вище лагерне начальство. З боку стояли солдати-вохра з рушницями, а на рушницях багнети на востро і багато псів, щоб безпечно довести етап до лагера.
Лагер називався Злобіно, то була станція-порт на Єнісеї. Лагер був новий і служив перевалочною базою для етапів, далі у лагери до Норильська. Бараки були нові, з дерева. Тут утримувалося приблизно шість тисяч зеків. Побутові умови погані, всюди бруд, нечистоти, а за туалети нема що сказати, навіть у страшному сні не можливо собі то уявити. Нас завели у зону і почали оформляти, кожного окремо. Начальники викликали кожного зека до столу і записували всі його дані. Ми «западніки» легковірні і говорили, що вчені, знаємо чужі мови, бо думали, що в Росії на вчених потреба і нам дадуть легші роботи.
Я стою в черзі до столу, до мене приступає гарний мужчина і каже українською мовою: «Не кажи, що ти вчений і маєш освіту, бо у нас таких у лагерах тільки в шахти гонять, вони мають тут своїх вчених, їм мудрих не треба». І я при столі кажу, що освіта у мене середня, мову знаю свою, рідну і трохи вже вивчив русскую. На запитання, чи я віруючий, сказав, що так, я віруючий, а він мене «матом» і каже, що я дурак. Я питаю його, чим тут моя мама завинила, а він каже мені, що я дурак, що то по русской привичці. Після реєстрації той, що мене обматюкав, пальцем закликав до себе і питає чи можу я бути завідуючим складу, я відповів, що так. Я вже не ходив на тяжкі роботи і міг допомогти своїм хлопцям. Почали розбивати наш етап на бригади, приблизно по шістдесят чоловік у бригаді.
Ще в Алма-Аті, в тюрмі, що неділі в камері був своєрідний базар по між зеків. Ми мінялися взуттям, убранням і тим що мали. При обміні додавалася або бралася крихта хліба, або трохи махорки. На той час вже почали до тюрми попадати солдати з фронту і я добре поміняв своє львівське убрання на форму солдата з добрим прибавком хліба. І так я став солдатом в шинелі, у пілотці, запустив довгі вуса.
І так, розбивають наш етап на бригади і назначають бригадирів. Один з начальників до мене кричить: «Ей солдат!», я стою, бо я не солдат, а всі до мене: «Іди, до тебе він говорить». Він продовжує: «С каково фронта?», а я поняття не маю за фронти і мовчу. Він каже мені: «Будеш старшим, будеш бригадиром». Я був один такий, виглядом на солдата, а начальство до солдатів ставилося з замилуванням. Так я став бригадиром, а склад, де я працював, закрили.
Дали мені бригаду у шістдесят вісім зеків, майже всі хворовиті (казали на нас доходяги) і дай з ними план. Мої хлопці-хористи, у моїй бригаді. Кожний день двоє днівальних раненько з відрами бігали по баланду до їдальні, приносили їдження з кухні, роздавали по 450 г. хліба кожному на день, робили порядок у бараку. Весною ми умивалися під краном на дворі, правда не всі, бо рано ще зимно, а другі з бригади, «доходяги», пхалися, щоб погрітися від відра з баландою. Кожний з нас мав свою посуду: котелок і ложку. Свій хліб я клав у торбинку і забирав з собою, щоб не вкрали, хоча в бараці чергували днівальні. Я його ділив собі на обід і вечерю.
Після сніданку всі на розвід, на роботу. Звучить команда: «Бригада Мочульского выхади!» і ми всі шістдесят вісім чоловік, різної масти зеки, суджені за бандитизм, за хуліганство, різні злодії і ми нібито політичні, виходимо.
Начальство до політичних багато гірше ставилося, а ніж до злодіїв. На розводі на роботу сам начальник лагеру перевіряв чи всі вийшли на роботу. За кожного зека, який вийшов на роботу, заводи платили лагеру і тому на роботу виганяли всіх, навіть тяжко хворих. Після команди: «Выхади!» ми всі спішимо до воріт, які є одночасно вхідними і вихідними воротами лагеру. Становлять нас по «пятьоркам» і так бригада за бригадою ми ідемо на роботу.
Всі хлопці «трембітяни» були у моїй бригаді і завжди користувалися, хоч маленькими, але пільгами. Їсти на роботах було можна аби було що, але нести з собою у зону – заборонено. Після роботи на воротах, при вході до лагеру, «шманали» строго, навіть визуватися заставляли, бо можна було наложити там краєної цибулі, або картоплі, а може щось інше. Коли не було сильного «шмона», всі старалися принести з собою до лагеру щось поїсти, а коли був сильний «шмон», то всі викидали, що мали коло себе перед воротами. Після нас перед воротами лишалося багато їстивного добра. Но були такі, яких голод заставляв вірити, що якось пронесу, але часто, при обшуку вохра все знаходила. Їх били і садили «ШІЗО»-карцер (штрафний ізолятор), то мала тюрма на зоні. Але геній голодного таки часто вигравав. Ті, хто робили на погрузці муки, робили з муки рідке тісто, обклеювали ним своє тіло і так проходили до лагеру. На зоні знімали з тіла то тісто і варили галушки, які мали неабиякий смак і приносили нам радість, що ми перехитрили вохру.
Було і таке, веде нас вохра з псами біля поля з картоплею зек хапається за живіт і кричить, плаче, що не витримає, хоче на «сторону» і вохра рад не рад його пускає, а він присівши напихає в кишені картоплю. Пізніше ми її їли, як яблучка, хоча вона була сирою.
Таких хитрощів було багато, бо голод – пан, заставить все зробити. Я вже згадував, що моя бригада, це половина «доходяг», а ще називали їх «фітілі»(ті що догорають), але я мусів план давати і то робилися, де хитрістю, а де перекупством. На додаток, ще треба сказати, в лагері кинулася дизентерія. Її завезли етапом зеки з Соловецьких островів. То страшний «понос», в день і в ночі, великі черги біля туалетів. Той «понос» скосив багато нашого брата, головно слабосильних.
Мій товариш завідував моргом при санчастині, і він мені говорив, що не було дня, щоб не було до сто трупів. Трупи клали на підводи і везли в тайгу, щоб закопати, але тут вічна мерзлота, тяжко копати і їх просто залишали в тайзі. Трупи на підводах накривали простирадлами, але вітер, пурга піднімали простирадла і все було видно. Трупів списували в конторі всіх разом, актом, але без фамілій, тому не має і сліду тих, хто і де помер.
Одного разу начальник лагеру, наказав зробити між бригадами «соревнование». Я викликав на змагання бригаду грузинів, які старалися триматися разом, за національною ознакою. Ми мали грузити рейки, які ідуть для колії, на баржу. Я розставив свою бригаду на місця, по групам і діло пішло. Сам я став командувати і приспівувати: «Раз, два взяли!» по русскому звичаю для бадьорості, а потім почав співати різні пісні, в тому числі і українські. У мене голос добрий, бас і було чути мене далеко. Якраз, саме тоді по зоні щось перевіряли начальники і то вищі, навіть з Москви. Начальники залюбки робили собі «командіровки», їхати по далі від фронту. І чую: «Ей артист!», один з них до мене: «Откуда ты?», а йому: «Со Львова! Со львовской оперы!», бо гадаю, «Трембіту» мало хто знає. Вмить, до мене підходить «пацан»-вохровець і каже: «Бригадир зайди в контору! Начальство вызывает.» В конторі я їм розказав про наш хор, про нашу «десятку», що як ми заспіваємо то ви ахнете! Вони мені сказали, щоб ми, хористи, вже на зоні прийшли до начальника, там «разбиремся».
Ми були вже зневірені, озлоблені лагером. Тяжко, але зібралися, дещо собі пригадали з пісень, обдерті, а дехто й опух з голоду і біди, прийшли вечером в контору до начальства. Там їх було щось коло сім чоловік і ми їм «гаркнули» : «В бой за Родину, за Сталіна!», а вони справді ахнули, бо ми з біди і голоду, дійсно, гарно заспівали. «Холуї» ми, але що зробити, то голод, холод і біда нас так переробили, ще на волі, в «Трембіті» ми теж починали концерти цією хвалою…
Хор наш, «десятка», був прекрасний, НКВД підібрало нас краще, ніж досвідчений диригент: три другі баси: Квасничка, Мединський і я, два перші баси: Оробець, Бахарієр, три перші тенори (колишні солісти): Дацко, Драган, Левицький, два другі тенори: Жирко і Гасай.
Потім ми співали уже українські пісні, бо один з начальників, видно був українцем і сказав співати по-українськи. І пішло: «Закувала та сива зозуля», а солістом тут був незабутній тенор Дацко Михайло, «Бандура» і багато інших. Справді, всі ахнули, а начальник лагеру Кохновер пише на карточці: «Кухня – накормить от пуза, ЧОЕ –переодеть во все новое…» Так нам посміхнулася доля. Від робіт нас звільнили, бо на загальних роботах ми б пропали, бо ми не звикли тяжко робити в холоді і голоді.
Всі «западнікі», як і німці, французи, прибалтійці та інші першими погинули, а русские в біді виросли і уміли в біді триматися.
Нас, артистів, вже на роботу не гонять, краще дають їсти, ми робимо репетиції. Вибрали собі диригента – Драгана Миколу. Ми даємо багато концертів для зеків, Начальник лагеру, єврей, майор Кохновер, дуже нас любив, бере нас до Красноярська і ми даємо концерт для «вольних». Все іде добре, бо де не було нашого брата українця і ми їм нагадали про Україну.
Одного разу я пішов до начальника і сказав, що ми давно не давали концерт для зеків, а він мені каже, їм треба хліба, а не ваших концертів, сидіть, як вам добре.
Якось до нашого лагеру приїжджає вище начальство з Норильська, наш начальник хотів похвалитися, який у нього хор і приказав дати концерт. Ми дали гарний концерт, який їм дуже сподобався і вони приказали нас перевести до Норильська.
1942 рік осінь, зима не за горами і Єнісей замерзне. Готується останній етап зеків по ріці до Норильська і хор «десятка» у цьому етапі. З порту Злобіно має вийти останній караван барж. Як в русских начальників завжди буває, щоб виконати план, на той послідній рейс на верх барж грузять всьо, що залишилося, а в трюми понад тисячу зеків. В трюмі баржі, триповерхові нари, а зеків так багато, що нарів не вистарчає.
Ріка Єнісей – то майже море, з одного берегу не видно другого. На Єнісеї бувають такі хвилі, як на морі і приходиться пароходам і баржам стояти при берегах або пристанях.
На етап знову зробили бригади, назначили бригадирів і мене знов зробили бригадиром. На дорогу, яка мала по плану бути сім-десять днів, бригадирам видали сухий пайок. В бригаді у мене, ми – хор і другі подібні нам «придурки», то ті які не робили, а так крутилися при основній роботі. Було нас понад п'ятдесят і я одержав на них сухий пайок, а чай давала кухня. При самому відпливі баржі так нагрузили, що вони сильно подалися у воду. І так ми рушили у дорогу по ріці Єнісей довжиною понад 2000 кілометрів до порту Дудінка міста Норильськ.
В трюмах баржі нестерпна жара і ми всі порозбиралися. На баржі один люк для входу і виходу, який охороняють вохровці. Перемучені приготуванням до етапу, ми заснули мов вбиті, а рано о сьомій годині чуємо крик «падъём, паднимайся».
З просоння, ми всі розповідаємо про свої страшні сни, про те, що ми не допливемо, що ми потонемо і різну дурноту передбачали. А тут крик: «Тоним», що ми тонемо, паніка, плач, але скоро все заспокоїлося, бо виявилося, що то злодії-урки, так звані «блатні» робили паніку, щоб легше було обкрадати нас (вони називали нас «фраєрами»).
Колону наших барж справно тягла спеціальна самоходка, но всі ми передчували якусь біду. І знову крик, що ми тонемо, але паніка була вже менша, бо ми знали, що її роблять блатні, потім було ще раз так. Та не довго був спокій, бо знову чути крики, що ми тонемо, але вже правдиво, спочатку в то ніхто не вірить. Але ми почали на правду тонути. Перегружена баржа зачепила скалу і пробила дно. Вода почала заливати трюм з зеками. Всі пхаються на верх, до люку, на вихід, а він був тільки один. Піднялася страшна паніка. На горі солдати вохру, які охороняли люк, кричать, що піднявся бунт зеків і всіх б’ють прикладами рушниць, не дають вийти на верх. Та коли вохровці побачили, що вода заливає трюм, почали пускати зеків на верх. Я сам не вірив, що ми справді тонемо і боявся лишити хліб і цукор (сухий пайок на мою бригаду). Та коли побачив, що внизу води по шию, все лишив і в чім був, кинувся до люку і вхопився за якісь двері. Та тут мені знов щастя усміхнулося, бо при люку вже владу тримали блатні, а солдати вохра поховалися. Блатні, кого хотіли того рятували, а на кого тримали зло, того били по голові і у воду. Побачили мене і закричали: «О! Яша артист!» (хлопці мене кликали Ясьо, а зеки Яша), подали мені довгу палицю і ледве мене витягнули, бо потопаючі хапалися за мої ноги.
Злодії в лагерах мали повагу до артистів і так мене за спів врятували. Хлопці-хористи вже були на верху, бо вони мали місця біля люку. Я спасся, зглядно мене спасли, але в одній сорочці, босий, а на дворі вже зима, снігом мете. Та знову мені блатні допомогли, врятували, принесли мені шинель і шапку, де вони то взяли я не знаю. Мій товариш, Ромко Оробець, ріже коц-покривало і зав’язують мені ноги, одягнув шинель, шапку і я вже можу жити. У холодній воді я перестудився і вже потім в Норильську обкидало мене чиряками. Чиряків було так багато, що годі було їх порахувати.
Той потоп стався через те, що наше начальство хотіло перевиконати план, а то дуже любили в Радянському Союзі і вони перегрузили баржу. Потонуло понад 300 зеків. В цій трагедії, потопельників могло бути менше, бо всі спокійно могли вийти на верх і через один люк, якби вохровці не підняли паніки, що ніби то зеки підняли бунт. Та ще тут наробили не мало біди блатні злодії, які робили самосуд над тими хто їм заважав і на кого мали око, кидали їх у воду. Начальство етапу сховалося, бо боялося бунту зеків.
Ця трагедія сталася біля пристані Предівінськ, не далеко від Красноярська. Тут залишилися бараки колишнього лагеру лісорубів і в них поселили нас. Начальство з вохрою дуже мирно і спокійно поводилося з нами, бо боялися, щоб ми справді не збунтувалися проти них.
Помалу баржі пішли на дно Єнісея, а ми, цілий етап, лишилися голі, босі і голодні. Близько, коло нас були рибацькі пристані і наші начальники привезли від них хліб, якісь крупи і почали їх варити. Ми не мали в що набрати каші і не мали чим їсти ту кашу, бо наше все потонуло. З дерева ми зробили собі ложки-лопатки, а кашу брали на поли одягу. Пити воду нас гнали, як худобу, в Єнісей, пили пригорщами, п'єш ту воду і не годен напитися, а другий раз пити воду, не скоро поженуть.
Тут було можливо втікати, охорона була слабенька, але куди побіжиш, кругом дика тайга, пропадеш. Але були відважні, які втікали, як тут казали, робили «побег». Збиралося два-три зеки, запасалися їдженням на декілька днів, робили ножі, зібралися і пішли. Говорили, що двоє були головними, а третього брали на їдження, в разі голоду, бо це тайга. В зоні відразу шум, крик, «побег», вводять посилинний режим. Та тих втікачів ловили і то ловили їх вільні і тому втікачі близько не підходили до населення. Зловленим уже життя було не миле, били їх немилосердно і пів живих везли або вели в зону, звідкіль вони зробили «побег». В зоні, їх кидали при вахті, де був розвод на роботи, щоб всі зеки бачили то, щоб ніхто і не думав про якусь втечу. В невдовзі за нами прислали вже не баржі, а пароход під кількість людей і ми спокійно поплили у Норильськ.
Та триста зеків, а то і більше нашого брата зека, осталося в грізних водах Єнісею. Хто за них буде відповідати перед Богом, хто утре слези бідних матерів, жінок і дітей, які так чекали на них. Плили ми уже спокійно, самі повністю варили їдження. Мене знов зробили завідуючим складу етапу, але довго я ним не був. Мені в поміч дали трьох зеків, колишніх високих партійних чиновників, москвичів. Двоє з них були льотчиками, які першими бомбили Берлін, їх посадили за не чемність і не скромність перед сталінським урядом. Я не давав їм міняти хліб і цукор на горілку або самогон на пристанях, де ми мали зупинки. Вони договорилися між собою підкласти мені, западніку, «свиню» і вкрали багато цукру і хліба. Мене арештували, посадили в ШІЗО (місцева тюрма). Тут мене обстригли, хоча нас артистів не стригли і нам вірили.
В ШІЗО сиділи одні бандюги, але мене ніхто не рухав, бо знали – Яша артист, «свой парень». Так в ШІЗО я і доплив-доїхав до Норильська. Коли ми приплили, хлопці-хористи розповіли начальнику лагеру мою історію і мене відразу звільнили, бо ми їхали до Норильська по спеціальному наряді, в театр Норільлагера.
Ми в Норильську, за 73 паралеллю, за полярним колом, кругом тундра, де як кажуть 12 місяців зима, а решту літо, пів року ніч, а пів року день. Сонце заходить десь у жовтні, а на переломі лютого-березня воно починає показуватися. Тоді тут свято – «праздник», беруть пів літри горілки та ідуть зустрічати сонечко, яке скоро стане в центрі неба і буде стояти пів року, аж до заходу. Тоді буває трохи літа, бо сонце не заходить, і все нагрівається і я навіть деколи купався в Єнісеї.
Хворим на серце тут дуже тяжко, бо сильне магнітне поле. Дозволяли працювати не більше трьох років, то так медицина рекомендувала. Але люди звикали (до чого чоловік не привикне) і були тут стільки, скільки витримували, бо платили подвійний тариф, а гроші тримали людей. Я особисто у Норильську, разом з терміном зека, пропрацював понад 15 років.
Норильський лагер мав десять зон, в кожній зоні було по 5-7 тисяч тюремників. Тримали окремо жінок, окремо чоловіків. Кожна зона мала назву від того, що вони робили або добували. Норильськ – багатющий край, іншого такого, мені здається немає. Народи, які тут живуть, розказують таку притчу, що Бог при створенні світу поставив своєю рукою п’ять гір – одній горі дав вугілля, другій газ, третій нафту, четвертій залізо, п’ятій мідь і розкидав ці гори по цілому світу, а тут насипав цілу таблицю Менделєєва. Учені геологи кажуть, що такого чуда природи не має ніде у світі, як тут. Видобувають то все з землі шахтним методом, також тут шахти є відкриті. Ріжуть гору на половину і беруть руду, мав ложкою. Вчені-геологи кажуть, що там такий шлаг-відвал, який в інших державах називають рудою. Ну і що з того? Чому ми такі бідні?
Після такої, важкої дороги з Красноярська, а плили ми коло трьох тижнів, нас прийняв Норильськ. Всіх зеків закріпили за різними зонами, а наш хор направили у сьому зону, де начальником був майор Новохрещенко. Він був великий фанатик української пісні і по мові видно добрий «хохол». Ми зайняли у бараці окремі місця, на роботу не ходили і приготовлялися дати концерт для заключонних. В лагеру було багато краще ніж на материку по Сибіру. Нас, хористів, переодягнули у всьо нове. Біля кухні, ми дуже здивувалися, можна було купити або обміняти щось на щось, або на кусок сала.
В зоні був «культурно-воспитательный отдел» –КВО з клубом. Начальник наказав пошити українські костюми. Чоботи ми шили з дермантину, шаровари з полосатих матраців, а сорочки розмальовували фарбою під вишивку.
Норильський комбінат складався з багатьох різних заводів. Майже всі робітники і спеціалісти були зеками, бо вільних тут, ще майже не було. Забезпечення було дуже добрим. У магазинах було повно різного виду товару. І тому, тут, в лагерах було багато краще ніж на материку. «Вы даёте Родине метал и Родина вас не забудет!» – так нас закликали до роботи високі начальники і поводилися з нами досить добре. Але то все був обман, бо коли закінчилася війна, в лагерах стало багато гірше, нам на плечі почепили номери, але то було потім.
Ми співали, давали концерти в зоні для зеків, пісні були майже всі українські, наші, рідні. Диригентом став наш співак Микола Драган (помер у Львові у 1983 році).
Як я вже згадував, Норильськ мав десять зон і ми були з концертами в кожній зоні. Ми вже знали, в якій зоні наші земляки потребують найбільше помочі, хоча помочі потребували всі і ми їм привозили, що могли, бо вони жили багато гірше за нас. В зонах звичайно була своя художня самодіяльність, бо в лагери попадали кращі люди суспільства, вчені, культурні, свідомі свого «Я».
У першій лагерній зоні (вугільна) була прекрасна українська трупа, якою керували Толочко з Запоріжжя, Ємець, Кминович і прекрасна співачка з Дніпропетровська (фамілію не пам’ятаю). Всі вони мали не менше, як десять років лагерів. Вони ставили «Ой не ходи Грицю», «Сватання на Гончарівці» і багато інших вистав.
Сьома зона, то центр культурного життя Норильлагеру, куди і нас українську капелу забрали. Нас тут уже називали хоровою капелою «Трембіта». В зоні був «Культурно-воспитательный отдел (КВО)», при ньому був театр, називали його, театр КВО. Усі учасники КВО були звільнені від робіт на шахтах і рудниках. Театр давав вистави у всіх зонах Норильлагеру. Також театр давав вистави для вольних на всіх зборах і політичних святах, бо у них не було гуртків художньої самодіяльності.
Наш хор «десятка», а нас уже почали називати – хорова капела «Трембіта», був закріплений за театром КВО. Ми окремо давали концерти, співали українські пісні. Ми співали так, як колись на волі у Львові, починали концерт русскою піснею і то політичною, а далі пішло все своє українське. Наш перший концерт для вольних відбувся у гарному залі будинку інженерно-технічних працівників. То був незабутній концерт, то було свято української пісні. Українська пісня вперше прозвучала за полярним колом, 73 паралеллю. Концерт пройшов на «ура». Ми співали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Бандура», «Закувала та сива зозуля», «Огні горять», за що отримали великі овації.
Тут хочу, ще раз повторити, що НКВД, коли нас арештовували, то краще за заслуженого диригента, вибрало «десятку» з «Трембіти». То був прекрасний хор-десятка, який набув слави у всьому Красноярському краю, де дуже багато українців, як серед начальників, так і серед вольних, а про зеків говорити не приходиться, більше половини – українці. Нам за той концерт начальство наказало виписати премію. Нам дали туалетне мило, тютюн, краще їдження і більші порції.
Окрім концертів, ми брали активну участь у виставах театру КВО. В КВО були знані на волі люди з різних міст, такі, як Сколдінов, Буре – дід знаних хокеїстів Павла і Валерія, Русланова – найкраща співачка російських народних пісень, Козаков, українці: Поспелів, Грудінін, Гладков, Владіміров та інші. Також при КВО були брати Старостіни, згодом керівники московського футбольного клубу «Спартак», Жжонов – артист кіно.
Був тут і добрий диригент театру з міста Полтави Корнієнко, який по пам'яті написав цілу партитуру опери «Запорожець за Дунаєм», а лібрето ми вже писали всі гуртом. Театр КВО ставив цю оперу понад 150 разів. Я грав Карася, Одарку – Кацвай Світлана (сьогодні народна артистка Естонії), роль Андрія прекрасно співав Михайло Дацко. У виставі приймали участь наша хорова капела, наші дівчата, які і співали та танцювали.
Пригадую собі такий момент, султан питає Карася, що вам козакам треба, а я – Карась – виходжу на аванс сцени і з тугою у серці голосно: «Волі, волі добрий чоловіче!», а весь зал зеків встав і заплакав.
Після війни, в Норильськ часто приїжджало начальство з Москви і заборонили ставити «Запорожця…», де так хочуть волі та співати пісню «Закувала та сива зозуля», бо тут кайдани рвати, волю добувати. Коли була війна, то можна було ставити оперу і співати пісню, а коли війна закінчилася, то нам зекам все заборонили. Взагалі після війни начальство завело строгий режим, багатьох наших взяли на каторгу, почепили номери на плечі…
У 1944-45 роках театр КВО став дуже популярним і з Москви прислали нам окремого, для театру, директора, капітана, фронтовика – Ігоря Кострюкова, який був і професійним режисером, хоча у нас, між зеками, були і кращі. На свято Перемоги театр дав великий концерт, а хор, співали українські пісні. Ми, а нас вже звали хорова капела «Трембіта», дуже дружно трималися. Ми відкрито говорили українською мовою, чим закликали других українців, так само говорити українською мовою. Церковні свята ми святкували відкрито. На Рождество в бараку, де ми жили з другими зеками, колядували так колядки, не мов концерт давали. Зеки підходили і просили ще… ще…, но офіційно було строго заборонено, хоча нам то сходило з рук, бо капелу і нас дуже любили.
У 1945 році нам уже прислали деякий репертуар з дому, зі Львова. Пишу з дому, бо офіційно львівська «Трембіта» боялася мати зв’язок з норильською «Трембітою», бо ми були «вороги народу».
У 1952 році я освободився, пішов на роботу, на роботі мені дали відпустку і я приїхав до Львова. У Львові стрінув я директора філармонії та диригента львівської «Трембіти», то вони боялися подати мені руку. О так то було.
В тих часах, ми взяли до хору, ще трьох співаків-тенорів – Василя Висоцького і Онищенка, баса – литовця Петра Бітенаса.
Концерти ми давали майже щодня, а то і два рази на день, один – для вольних, другий – для зеків.
Одного разу нас послали з концертами в порт Дудінка. Там ми давали концерти на іноземних кораблях, які привозили матеріальну допомогу радянській владі. Якби не американська поміч, нас би вже не було, бо в лагерах був голод. На обід вже давали дві ложки вареної пшениці і то з піском, бо видно, вже вимітали остатки зі складів.
Раз послали нас в Молотовськ, де наші зеки помагали вигружати американські кораблі з допомогою для Союзу. Такого чуда ми не бачили, ці кораблі самі автоматично розгружалися. Всі грузи летіли на берег, мов з неба. В тих великих пакунках були і консерви з ковбасою, і смалець у бочках, і цукор, і мука у мішках, чого там тільки не було. Ми об’їлися тих американських консервів і потім сказали, що то «американська туфта». Коли того не стало, а знову перейшли на наше їдження – одна водичка з двома кусочками м'яса – то облизувалися на згадку про «американську туфту».
Були американські кораблі з допомогою промтоварами. Привозили взуття, різний одяг, але все така дивне і в таких кольорах і в пошитті, все ношене і дивної форми, що такого ніхто не одягнув би на себе. Нині, ми вже таке носимо.
Було тут, направду, багато добрих речей, але то все клалося окремо, для номенклатури, як їх нині називають. Я з цього барахла тільки гудзики відрізав, бо вони були гарні і оригінальні. На зоні гудзика не купиш, робили їх з дерева. В Норильську за ці гудзики я мав, що хотів і гроші, і їдження, і горілку.
Дуже часто ми давали концерти на палубах закордонних кораблів. Після концерту, вони нам скритно давали консерви, тютюн, шоколад, бо були задоволені концертом, ну і співчували нам, бо знали, що ми зеки і бачили, що нас охороняє солдат-вохровець.
І так, Друга світова війна добігла кінця. Була маленька амністія, багато хто з театру КВО пішов на волю, але наша стаття «намерение измены родины» амністії не підпадала і ми далі співали.
Взагалі всі засудженні з великою надією чекали кінця війни, бо чекали загальної амністії, але все пішло, як кажуть «на виворіт». Як я вже згадував, в лагерах завели строгий режим, завели окремі каторжні зони для зеків з статтею, яка кінчалася на «8», для політично засуджених. Ввели номери на плечах і штанах, «отбой» в 10 годині вечора і закривали на ніч бараки на замок. Бараки воняли від параші (туалетні бочки). Ми, хористи, теж попали в цю каторжну зону, через ту статтю, но начальство нас любило, бо, чого вартий театр КВО без нас і так ми врятувалися від каторги.
Хочу дещо розказати про першого директора театру КВО, фронтовика, капітана Кострюкова Ігора Івановича. Він був родом з Москви, мав вищу освіту, милий на вид, мав приблизно 40 років. Робота ішла в театрі і без нього, але дещо і він робив. Приїхав він разом з жінкою, яка також мала вищу освіту. Вони приїхали разом зі своєю маленькою донькою. У них була одна біда на двох, вони були алкоголіки, но не крайні і видно, їх за те вислали з Москви до Норильська. Таких, як Кострюков було у Норильську багато, вони трохи робили, трохи пили і на них не звертали уваги. Він мав велику спритність вимантити гроші у других, бо хоч велику зарплату мав, але алкоголіку не вистарчає. Його любило все начальство Норильська, бо було подібне до нього. Кострюков був хохмач-юморист, пив но не валявся і голову не тратив. Його пізніше назначили начальником зони №9, де було коло 10000 зеків. Тут він обманув всіх і вольнонайомних і зеків, вимантив у них не малі гроші.
Зеки в Норильську мали гроші. Вони працювали на заводах разом з вольними і різними хитрощами і «сделками» заробляли великі гроші, які тримали у вольнонайомних.
Капітан погорів і з великим скандалом, його разом з жінкою і дитиною, переводять в друге місце, але потім знову опинився у Москві. У 1952 році, я проїздом у відпустку додому, зайшов до нього, а там збіговисько різних проходимців-алкоголіків, бувших норільчан, різних артистів. З ними я мусів пропити приблизно до 500 рублів і втік силою, бо не пускали. Коли я вертався назад у Норильськ і знов зайшов до нього, то там вже жив якийсь єврей, а Ігорчик в тюрмі, бо вкрав баян на роботі. От така історія, можна сказати кожного алкоголіка, а шкода його, добрий був хлоп…
Прийшов 1949 рік, хлопці хористи, які мали по сім років вироку, пішли на волю, а я один зостався, бо у мене була десятка. Ще три роки я співав солістом і був артистом в театральному гуртку і за одно був заступником директора по господарській частині. Хлопці після звільнення не поїхали додому, бо на Західній Україні, особливо у Львові, був страшний режим. З такою статтею, як «измены родины», колишніх зеків не приписували, а за Львів не було й мови. Більшість пішла працювати на заводи, бо тут добре платили, двійний тариф плюс заполярні. В магазинах було повно імпортних товарів і продуктів, їсти було що. У 1952 році я теж скінчив свій вирок, десять років, відсидів від дзвінка до дзвінка, як тут казали. Додому я не поїхав, по тій причині, що і наші хлопці-хористи.
Прийшов 1953 рік, смерть страшного виновника всіх бід в Україні і наших мук – Сталіна. В день похорону у Москві, у Норильську зробили велику маніфестацію жалоби для вольних, те саме зробили і для зеків в зонах, які його в прокльонах топили, а тут жалоба… Тоді і наша стаття попала під реабілітацію. Нас всіх реабілітували, нам дали допомогу, по два місячні оклади, та повернули забрані речі при арешті. Но все те про повернення речей, то тільки на папері, бо тих речей ніхто не бачив.
Після звільнення, я оформився на роботу експедитором, але совість не давала мені спокою за маму, яка залишилася сама, одна, бо брата також вивезли у Сибір з жінкою і маленькими дітьми. Пішов я до свого начальника просити, щоб той дав мені відпустку, аби я міг поїхати провідати хвору маму. Спочатку він і слухати не хотів, бо каже, як то, ти тільки став робити і вже хочеш у відпустку. Через пару днів він мене визиває і каже, ти мені голову забив, що тебе мама чекає, так колись було і в мене. Оформляй відпустку і їдь, но ти мене не підведи, вертайся, бо мене можуть за тебе наказати. Я поїхав додому, відпустка у мене на два місяці, так по за полярному. Вдома маму застав живу, здорову. Я приїхав з гарними грошима, мав близько двадцять тисяч. Як почали ми з товаришами гуляти і у Львові, і у Миколаєві, то ті два місяці, як плюнув, пролетіло. Знайшовся товариш лікар, який нібито положив мене у лікарню і я ще місяць погуляв. Я вернувся у Норильськ, а начальник каже мені: «Знаєш я знав, що ти не підведеш і повернешся» і підписав мій лікарняний бюлетень. Мені, за те що я обманув, ще заплатили місячний оклад, а я, грішно подумав, яка добра та радянська влада!!!
Ще хочу згадати про неоплакане своє горе. На моїй львівській квартирі разом з моєю жінкою і сином жив мій брат Степан, з своєю жінкою і дітьми. Брат привозить мою жінку і сина у Миколаїв, до мами, де не було ні світла, ні газу. Тому в 1947 році моя жінка Туся з моїм семилітнім сином Іванком жили у Миколаєві, коло моєї мами. Якось вона з сином поїхала у гості до своєї мами, у місто Самбір. По сусідству, з хатою її мами, жив майор-енкаведист. УПА вирішила того майора зліквідувати і підложили міну-іграшку під його двері. Мій син побачив, як ту «іграшку» підкладали. Він забрав її і приніс до хати. Міна у хаті вибухає і вбиває мою жінку, і її маму, а синові відриває ноги, потім він помирає. Я був у лагері та нічого про то не знав, бо ні мій брат, ні моя мама не мали сили написати про таке моє горе. По якомусь часі, хтось таки мені написав, але в лагері листи перевіряли, і коли таке прочитали, листа сховали і мовчали. Але ця страшна новина рознеслася поміж людьми і я так дізнався про своє горе… Но все від Бога, як наша мама завжди говорила, і я успокоївся у своїй біді…
Коли я пішов на роботу, жив у свого товариша по лагеру Яськова. Він скоро виїхав на материк, а квартиру лишив мені. Я вже був жонатий з товаришкою з лагеру, латишкою Мелітою. У нас народилося двоє дітей: донька Маринка і син Роман. В 1956 році я відвіз жінку з дітьми у Миколаїв, до мами, а сам вернувся до Норильська. Бо мав роботу по договору.
У 1957 році я вже вернувся на зовсім. Приїхав у Львів і маючи на руках документ про реабілітацію я дуже тяжко, але прописався. Вернувся у львівську «Трембіту», співав до 1973 року і вийшов на пенсію.
Нині я скінчив 80 років, дякувати Богу, ще здоровий, бо 16 років я заморожувався в Заполярії, де кажуть, що у них 12 місяців зима, в решта літо.
Всім Пан-Біг керує, в то вірить український нарід і я сильно в то віру. Бог мені помагав і далі помагає…
1990-1991 роки
Додаток
Перебуваючи в Норильських лагерах п. Іван побачив у лагері земляка-доходягу з села Розвадів Миколаївського району. Він вже догоряв, його дні були злічені. П. Іван сказав землякові кожного вечора приходити до нього. І кожного вечора земляк отримував КОТЛЕТУ та добрий кусень хліба. Через деякий час людина віджила, і Богу дякувати, згодом повернулась додому з норильських лагерів.
Приїхала до Львова футбольна команда «Спартак» з Москви, щоб зіграти матч з львівськими «Карпатами» на першість Радянського Союзу. (Цей матч завершився з рахунком 2:0 на користь «Карпат». Обидва голи забив Роман Хижак.) Напередодні матчу п. Іван з компанією сиділи в ресторані «Інтурист», тепер «Жорж», з якоїсь нагоди. У зал заходить група з 6-7 людей. Серед них Андрей Старостин – один з очільників московського «Спартака», представник львівського обкому партії та інші титуловані. П. Іван встає і йде на зустріч групі. Всі в залі звертають на нього та групу увагу. Почулись вигуки: «Ваня! Ваня!», «Андрей!» П. Іван і Андрей почали обніматися. Всі були не те що здивовані, а – шоковані. Представник обкому запитав Старостина звідки він знає Мочульського. «Вместе отдыхали на курорте» – відповів Старостин не уточнюючи, що курорт був розташований на південному березі Північного льодовитого океану.
Перебуваючи в норильських лагерах п. Іван у дуже скрутній ситуації для братів Старостіних і Буре допоміг їм пережити ті часи. До їх честі, вони ніколи цього не забували. Коли п. Іван приїжджав у Москву, то вони радо його приймали в своїх помешканнях.
Микола Колодій
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD