Загальна кількість переглядів!

четвер, 22 жовтня 2020 р.

Повстанець Микола Равлик - “Беркут”. Спогади - розповідь.

Церква св. Димитрія Великомученика у с. Тенетиська, (зараз церква зруйнована)
********
Повстанське життя командира “Беркута” було коротким, але яскравим. Успіхи у боях з німецькими та радянськими військами, польськими збройними формуваннями створили йому ім’я, яке досі пам’ятають мешканці регіонів, де діяла керована ним сотня.

Микола Равлик народився у 1922 р. у с. Тенетиська Рава-Руського повіту (тепер Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща). Батько Михайло Равлик (по-вуличному Петелицький) був рільником, мешкав у частині села, як називалася Заріча.
Подробиці дитячих і юнацьких років М. Равлика наразі не встановлені. В період німецької окупації він служив в німецькій армії (Вермахт), де отримав ступінь унтер-офіцера (аналог молодшого сержанта). Брав участь у бойових діях на східному фронті, добре знав німецьку мову. У 1943 р. він дезертирував і включився у працю ОУН, займався військовим вишколом підпільних боївок. В кінці лютого 1944 р. керівник боївок Служби безпеки ОУН Львівської області Тарас Онишкевич-“Галайда” об’єднав боївки Сокальської і Равської округ в один вишкільний відділ чисельністю 120 осіб, командиром якого призначений Дмитро Пелип-“Ем”-“М22”-“Євшан”.

Чотовими командирами стали колишні підстаршини німецької армії, які дезертирували з Вермахту, щоб служити в рідному війську. Першу чоту новоствореної сотні очолив Ярослав Грицай-“Чорнота” (1921 р. н., с. Осердів Сокальського пов., тепер Томашівський пов. Люблінського воєводства, Польща), другу – “Скала” (1917, с. Біла, тепер частина смт Магерів Жовківського р-ну), третю – Микола Равлик-“Беркут”.
Впродовж березня–червня 1944 р. відділ, який згодом на честь свого організатора отримав назву “Галайда”, діяв на протипольському відтинку на Томашівщині та Равщині. В усіх боях сотні брав участь і “Беркут”. Були і невдачі. Під час бою з німцями в Карові 11 травня 1944 р. підвідділ М. Равлика охороняв у гаївці та лісничівці біля с. Вілька Мазовецька (тепер с. Волиця Жовківського р-ну) захоплені напередодні дві автівки та кількох жандармів. Проте німецька шуцполіція раптово заскочила повстанців, в результаті чого звільнила техніку та затриманих, при цьому захопивши в полон кількох вояків з чоти “Беркута”.

Високий рівень старшин і підстаршин сотні “Галайда” відзначало командування Львівської воєнної округи “Буг”. У липні 1944 р. чотовий “Скала” був призначений командиром сотні “Пролом”, чотовий “Беркут” – командиром сотні “Крилачі”. Тоді цей відділ нараховував 150–180 вояків в складі трьох чот, якими командували “Бородач” (с. Яструбичі Радехівського р-ну), Василь Шульган-“Сагайда” (с. Корчин Радехівського р-ну) і “Коваленко” (с. Стоянів Радехівського р-ну, можливо, Василь Грабар).
“Остап”, бунчужний сотні “Крилачі”, згадував: “Всі вояки нашого підвідділу полюбили свого командира, зокрема, коли в часі переходу фронту к-р Беркут проявив своє військове знання, досвід та все виказував велику рівновагу духа й моральну стійкість. К-р Беркут дуже велику увагу приділяв кожному воякові. Вглядав у цілість нашого життя. Дбав, щоб ми все мали належне узброєння, подостатком амуніції та не відчували браку інших засобів. К-р Беркут із любов’ю вишколював нас і в тому також виказав свою майстерність та братерську доброту”.

Командування сотнею “Беркут” перебрав від попереднього командира “Недолі” 14 липня в с. Монастир біля Рави-Руської. Звідти відділ перейшов під с. Хлівчани (тепер Сокальський р-н), в околиці якого провів ряд успішних засідок проти нового окупанта – більшовиків. Спільно із сотнею “Комарі” командира “Монети” та місцевим самооборонним кущовим відділом (СКВ) в Хлівчанах на початку серпня 1944 р. довелося звести і великий бій з облавниками. Стримавши ворожий наступ, повстанці відкрили щільний вогонь з кулеметів та мінометів, а відтак пішли в контратаку і змусили ворога до втечі. За деякими даними, ворог втратив 37-44 вбитими, в нього здобуто 4-8 кулемети, 5 “десятизарядок” (СВТ), 4-10 автоматів ППШ, 5 пістолетів, 20-40 гвинтівок, а також дві вантажівки, які спалено. Власні втрати – 4 легко поранених.

“Крилачі” після бою перебазувалися під с. Любеля (тепер Жовківський р-н), де стояли близько тижня часу. Відтак перейшли на хут. Голуби. Тут в середині серпня “Крилачі” прилучені в курінь “Галайда” (к-р Д. Пелип-“Ем”), до складу якого входили також сотні “Галайда 1” (к-р Василь Василяшко-“Перемога”) та “Галайда 2” (к-р Григорій Шклянка-“Куліш”).
Курінь вирушив в рейд в околиці Магерова, де 22 серпня під с. Зубейки (тепер Жовківський р-н) звів великий оборонний бій із батальйоном 83 полку прикордонних військ НКВД та 50 мотоциклетним полком ЧА. Відбивши у восьмигодинному бою всі ворожі наступи, повстанці прорвалися з оточення і відійшли у ліси на південь від с. Карів. До сотні “Крилачі” тут приєднано рештки розпорошеного відділу к-ра “Методія”.
Війська НКВД 29 серпня 1944 р. знову оточили курінь, який зайняв оборону в урочищі Кривуля в центрі лісів Карів–Піддубці. В цілоденному бою з 7 до 21 год. повстанці відбили ворожі атаки. Ввечері прорвалися із ворожого оточення: “Крилачі” – на північ, за р. Солокію, за ними – “Галайда 1”; натомість “Галайда 2” – на схід. Втрати склали 14 вбитих, 4 важко поранених та 7 – легко.

Сотні “Крилачі” втратила зв’язок із курінною командою, а тому відійшла на схід, де 9 вересня в лісі біля с. Радванці (Радехівський р-н) з’єдналася із сотнею “Галайда 2”. Тимчасове командування над обома відділами перебрав “Беркут”, як старший сотенний, відповідно до наказу шефа штабу ВО “Буг” Мирослава Онишкевича-“Ореста”. Потрапивши 14 вересня в облаву прикодонних військ НКВД, обидві сотні відійшли в південну частину лісу, під присілок Киї с. Нестаничі (Радехівський р-н). Тут наступного дня з допомогою Нестаницького СКВ звели завзятий багатогодинний бій з облавниками (І, ІІ і IVкомендатури, станкокулеметний і мінометний взводи 104 прикордонного загону і 5 комендатура 88 прикордонного загону). Сили повстанців під командою “Беркута” загалом нараховували 350 вояків.

Бій тривав від 12.00 до 23.00. Було відбито сім ворожих атак. Через брак боєприпасів по лінії передано наказ: “Послідній набій – для себе! Воля або смерть!” Все ж пізнім вечором сотня “Крилачі” пішла в прорив. Повстанцям вдалося вийти з оточення у північно-східному напрямку. Втрати склали 11–18 вбитими (з них 7 – зі сотні “Крилачі”, зокрема чотовий “Бородач”). Також легко пораненим був чотовий “Коваленко”. Ворожі втрати – 9 вбитими, зокрема 1 офіцер, та 12 пораненими. Більшовики “задокументували” повстанські втрати аж 311 вбитими (завищено у 20 разів!).
За кілька днів обидві сотні форсували через р. Буг на Белзчину, маючи перестрілку з більшовицькими прикордонниками біля с. Добрачин (тепер Сокальський р-н). Але в результаті вдалого маневру, здійсненого за наказом “Беркута”, від ворожої погоні вдалося відірватися. 22 вересня в лісі на південь від с. Щеп’ятин (тепер Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща) приєдналися до двох інших сотень свого куреня: “Галайда 1” та “Кочовики” (к-р Юрій Рошик-“Недолугий”).

Кілька тижнів відділи присвятили військовому вишколу. Проте 17 жовтня прикордонним військам НКВД вдалося виявити курінь “Галайда” в маленькому ліску на північ від с. Губинок (Томашівський пов.). Найбільші атаки припали на західний відтинок, який обороняла сотня “Крилачі”. В певний момент їй навіть довелося відступати, але, отримавши підмогу, ворожі сили вдалося відкинути. Після кількагодинного бою, втративши 4 вбитими, повстанці відступили на схід, а відтак подалися на південь, в ліс біля с. Вербиця (Томашівський пов.).
Звідти вирушили на південний захід, де в лісі Суха Липа 22 жовтня 1944 р. у 500 м на захід присілка Карпи с. Смолин (тепер Яворівський р-н) потрапили в оточення військ 88 прикордонного загону та 6 армії. Відбувся великий цілоденний бій, ворог використовував танки та літаки.
В результаті бою курінь прорвав оточення на відтинку 64 танкової бригади, зазнавши дошкульних втрат (загинуло 12–15 повстанців, ще кільканадцять поранено). Ворог подавав свої втрати на 9 вбитих, зокрема офіцер-прикордонник, та 13 поранених, повстанські – на 348 вбитих (завищено у понад 20 разів!) Під час прориву з боку УПА впали, зокрема, сотенний М. Равлик-“Беркут” та чотовий “Сивий”-“Меч”. За спогадами повстанця Циганка-“Боднара”, сотенний “Беркут” загинув, коли готувався кинути гранату в танк, який використовували більшовики.
Відступивши в ліс біля присілка Дагани с. Монастир (тепер Любачівський повіт Підкарпатського воєводства), за кілька днів курінь пішов на схід. Перейшовши кордон, повстанці звели черговий кількагодинний оборонний бій 25 жовтня в лісі між с. Щирець та Улицько-Середкевичі (Яворівський р-н). Повстанці були змушені прориватися невеликими групами. Курінь розпорошився. Відділ “Крилачі” після цього так і не відновився, а його рештки стрілецтва, чисельно дещо більше чоти, приєдналися до трьох інших сотень куреня “Галайда”.
Наказом Головного військового штабу УПА ч. 10/44 з 25 грудня 1944 р. сотенному “Беркуту” признано ступінь хорунжого з датою старшинства 15 жовтня 1944 р.
За твердженням бойового побратима Я. Грицая-“Чорноти”, дружина М. Равлика, Софійка (точно не відомо, чи це справжнє ім’я, чи псевдонім), як теж її мати та молодший брат, відбували покарання у таборах Казахстану та Сибіру. Її середній брат загинув в УПА і похований в одній братській могилі із “Беркутом”.
Кому відомі подробиці життя і діяльності Миколи Равлика, його бойових побратимів, відділів “Галайда” і “Крилачі”, загалом боротьби ОУН і УПА на Львівщині та Закерзонні, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net

Джерело
http://ukrnationalism.com/history/659-mykola-ravlyk-berkut.html

22 жовтня 1918р. розпочав освітню діяльність Кам’янець-Подільський університет імені Івана Огієнка.

Закон про заснування Кам’янець-Подільського державного університету було ухвалено 1 липня 1918 року Радою Міністрів Української держави. 17 серпня 1918 року гетьман України Павло Скоропадський підписав закон про заснування університету. Урочисте відкриття університету відбулося 22 жовтня 1918 року.

Першим ректором університету став відомий вчений-мовознавець, професор, активний учасник українського державотворення Іван Огієнко – майбутній Митрополит Іларіон.
Буремні вітри історії, які пронеслися Україною на початку ХХ століття, позначилися і на діяльності університету. У 1920 році його реорганізували спочатку в Академію теоретичних знань, а з 2 лютого 1921 року – в Інститут теоретичних наук у складі трьох автономних інститутів: фізико-математичних, гуманітарних і сільськогосподарських наук.

Упродовж 30-40-х років Інститут народної освіти тричі реорганізовувався, зокрема у 1930 році його реорганізували в Інститут соціального виховання, у 1933-1934 роках – у Педагогічний, а з 1939 року – в Учительський інститут. З 1948-1949 навчального року Кам’янець-Подільський учительський інститут було реорганізовано в педагогічний інститут. У 1997 році на базі педагогічного інституту було створено Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет.

У 2008 році Кам’янець-Подільському державному університету надано статус національного. Цього ж року розпорядженням Кабінету Міністрів України за № 1119–р Кам’янець-Подільському національному університету присвоєно ім’я Івана Огієнка.

За роки існування університет підготував майже 90 тисяч фахівців із вищою освітою. Серед знаменитих випускників вишу – поет-байкар М.П.Годованець; письменник Л.Д.Дмитерко; директор Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки В.А.Смолій; директор Інституту ядерних досліджень НАН України, доктор фізико-математичних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки Української РСР, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки І.М.Вишневський; олімпійська чемпіонка, бронзова призерка XXIX Олімпійських ігор, триразова чемпіонка світу, дворазова чемпіонка Європи І.О.Мерлені (Микульчин); срібний призер XXIX Олімпійських ігор з вільної боротьби А.В.Стадник; заслужений майстер спорту, чемпіон світу з дзюдо Г.М. Зантарая та інші.
Нині навчально-виховний процес в Кам’янець-Подільському національному університеті здійснюють 500 науково-педагогічних працівників, серед них 50 докторів наук, професорів і 310 кандидатів наук, доцентів.

Джерело:
Підготувала Леся Бондарук
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

вівторок, 20 жовтня 2020 р.

21 жовтня 1933р. у Львові 18-річний член ОУН Микола Лемик добровільно зголосився на завдання С.Бандери на знак протесту проти Голодомору в Україні та вбив співробітника москальського консулату, агента спецслужб Олексія Майлова.

Микола Лемик народився 4 квітня 1915 року у бідній багатодітній селянській сім’ї у с. Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова.

Незважаючи на складну матеріальну ситуацію батько Миколи дбав про добру освіту своїх дітей. Так Микола після сільської "чотирирічки" перейшов навчатися до гімназії (в цей час у ній навчався і Роман Шухевич –
В.Б. ), де здав на "відмінно" так званий "іспит зрілості", а згодом завдяки підтримці маминого брата, в якого проживав, продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.
На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, а саме боротьбі за здобуття Української державності. Тому М.Лемик спочатку вступає до юнацтва ОУН, а згодом переходить до бойового відділу.
Він мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, був високим красивим блондином, по-друге, був лівшею, однак ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером.

В бойовій референтурі він перебуває під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН та його заступника Богдана Підгайного.

1933-й рік
Вже в скорому часі на долю Лемика випаде одне із найважливіших та найскладніших випробувань в його житті. Йшов 1933 рік. В Україні цілі родини, хутори та села вимирали від штучно організованого радянською владою Голодомору.

Галичани не ставилися до подій на Великій Україні байдуже і не стояли осторонь. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого "Биймо у великий дзвін на тривогу", опублікованій в газеті "Діло"читаємо:

"…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, – ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів…

Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою" .
Організація Українських Націоналістів у червні 1933 року вирішує привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні. Прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові.
Однак цей акт не мав бути схожий на інші. Після успішного виконання оунівець мав залишитись на місці і здатися в руку поліції, щоб згодом на судовому процесі засудити дії радянської влади супроти українського народу.

Підготовка атентату
Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готувала бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. За дорученнями референта художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова.

Паралельно підготовкою займався і оунівець Роман Мигаль, який разом із іншими членами Організації орендували квартиру напроти консульства та відстежували його робочий графік.
Колишня будівля радянського консульства у Львові.

Вибір виконавця атентату також був складним. Багато членів Організації зголосилися на цей відважний вчинок. Однак вибір впав на Миколу Лемика. З одного боку через його кмітливість та виваженість в думках, що дало б змогу в майбутньому успішно виступити на судовому процесі.
Водночас і те, що у 1933 році йому було лише 18 років. За тогочасним польським законодавством повнолітніми вважалися особи, яким виповнилося 21 рік і лише повнолітніх можна було засудити до смертної кари, іншим ж грозило довічне ув’язнення. Це і стало ще одним із аргументів, що вибрали Лемика.

Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин – про політичну ситуацію, Голодомор в Україні.
Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо – можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайний та черговий терористичний акт.

В день від’їзду до Львова в родині Лемиків, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон… Микола, почувши це, розсміявся.

Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліцейський, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові…

За день до атентату М. Лемик зустрівся із керівниками бойової реферантури. Ось як згадував цю зустріч заступник Шухевича Богдан Підгайний:
"…Грошей ми тоді мали дуже мало, – кожний жив із того, що мав. Микола мав ще те убрання, в якому здавав "матуру" (випускні іспити в гімназії – В.Б. ), справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому міг виступати на розправі…
Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити…
Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю. Микола був веселий. Багато ми вже тоді не говорили, бо все було умовлене, заплановане, уточнене.
Микола мав дати смертельний постріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні…
Перед вечерею у Народній Гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню, може, приємність і запропонував йому щось добре з’їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока…
Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що все були з Миколою, перед яким – ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань.
Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: – "Найрадше пішов би я сам". – Так думав тоді і я".

Атентат
Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.
Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: "Зачем вам нужен консул?" відповів: "У справі виїзду в Радянську Україну" . В книжці відвідувачів вписався під прізвищем "Дубенко". Ось в приймальні з’явився секретар і запитав: "Кто к товарищу консулу, пожалуйста" .
Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зауважив, що консул не подібний на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції, та часу на роздуми немає.
— Я хотів би говорити з паном консулом.
— Пожалуйста, говорите, я – консул.
— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.
— У вас там есть родственники?
— Так, маю сестру.
— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.
Це були останні слова "консула" ( насправді це був керівник канцелярії – Олексій Майлов, а не консул Голубов – В.Б. ). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений пістолет німецької марки "Оргіс" і зі словами
"Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…" одним пострілом виконав вирок.
А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком "Всім на підлогу!" взяв "на мушку" двох підозрілих молодиків.
Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки "щасливця" витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.
Суд
Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив:
"Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…"
Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом.
Політичний зміст атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України.

Отже, вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років.

В’язниця
Як і передбачалось, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення, і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю "Святий Хрест".
Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною.
На запитання: "Коли ж, Миколо, йдеш на волю?" – відповідав з усмішкою: "З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!"
Звільнення
Півроку Лемик був чи не єдиним у в’язницi, хто утримувався в кайданах. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя.
Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.
Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, де згодом взявся до вчительської праці. Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі.
Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з "калакутських справ" при Українському центральному комітеті. "Калакутами" в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч "калакутів" з Холмщини та Підляшшя.

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік – дата їхнього знайомства. В цей день біля невеликої греко-католицької церкви в Кракові на панахиді приуроченій загибелі полковника Євгена Коновальця їх познайомив Іван Климишин зі словами: "Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного".

Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин ( це прізвище належало одному із побратимів Миколи, що на той час вже загинув – В.Б. ).
Через дружину Микола познайомився із сім’єю Бандер. Рідна сестра Любові – Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери – Василем, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.
Похідні групи ОУН та загибель
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту відновлення Української держави, пропагувати ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна (або ж Середня) і Південна.
Середню очолив Микола Лемик. "Він , – пригадувала пані Люба, – міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням.
Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: "Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!"
Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: "Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити". Я й кажу: "Ні".
Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.
У жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді.
Після смерті чоловіка Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції "Вільна Україна", яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами.

У 1947 році рішенням "особливої наради" МГБ була засуджена до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча "хрущовська відлига".
Потім довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро-Судженську, на Донбасі. В Івано-Франківськ вона переїхала в 1967 році з племінницею Дарією (донькою Василя та Марії Бандери – В.Б. ), яка згадувала про тітку так:
"Я просто захоплена своєю тіткою Любою. Вона стільки всього пережила, перетерпіла, і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї.
Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину – знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному".

Джерело:
При підготовці статті використано праці Івана Крайнього і Святослава Липовецького.
http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/21/153118/

21 жовтня 1672р. народився Пилип Орлик - Гетьман України в еміграції, автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорізького війська».

Після завершення навчання у Києво-Могилянській академії працював писарем консисторським Київської митрополії.

Одруження з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганою поєднало Орлика з українською старшиною. Його авторитет швидко зростав. У листопаді 1702-го в Батурині сина Орлика Григора хрестили сам гетьман Іван Мазепа, полковник Іван Ханенко та дружина генерального судді Василя Кочубея.

Мазепа любив і довіряв Пилипу Орлику. Він був одним з перших і найбільш посвячених у таємні плани гетьмана позбутися впливу Московської держави і Петра І та перейти на бік шведського короля Карла ХІІ. Протягом 1706-1707 Орлик вів таємне шифрована листування Івана Мазепи. «Богом присягаю, что я не для приватной моей ползи, и не для вишших гонораров, не для обогащения и не для прихотей, но для всех вас, под властию моею зростаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего Войска запорожского и народу Малороссийского, и для подвышшення прав и вольностей войскових, хочу. Чтоб отчизна с войском Запорожским так от Московской, яки от Шведской сторони не погибли», - згадував Орлик одкровення гетьмана, якому присягнув на вірність. Зважаючи на ризикованість справи Орлик вагався і намагався з’ясувати чи є які гарантії, що так буде краще. Мазепа відповідав: «Албо ж я дурак, прежде времени отступать, пока не увижу крайней нужди, когда царское величество не доволен будет, не токмо Украины, но и государства своего от потенции Шведской оборонить».

У доносі Кочубея на гетьмана Мазепу також були звинувачення на адресу Орлика. Полтавський полковник Іскра говорив охтирському полковнику Осипову, що: «более всех знает все тайны заговора Мазепин писарь Орлик, потому что через его руки идет вся гетманская переписка».

Після Полтавської катастрофи Орлик з родиною пішли за Мазепою у вигнання і у липні 1909-го оселилися у Бандерах.
5 квітня 1710-го під Бандерами на загальній раді у присутності старшини, запорожців та реєстрового козацтва Пилипа Орлика обрали гетьманом. Тоді ж прийняли «Конституцію Пилипа Орлика» (або «Бендерська Конституція»). 
Факсиміле україномовного варіанту першого аркуша «Конституції Пилипа Орлика», 5 квітня 1710-го. 2008-го у фондах Роійського державного архіву давніх актів було виявлено оригінальний текст Конституції, написаний староукраїнською мовою. Скріплений підписом гетьмана та печаткою Війська Запорозького.
Донедавна єдиним оригінальним текстом вважався екстракт з Конституції латинською мовою, написаний власноручно Пилипом Орликом, під назвою «Затверджені умови договору між гетьманом та Військом Запорозьким, в стислому огляді зібрані», з фондів Національного архіву Швеції в Стокгольмі. (в колекції «Cosacica»). Копія цього скороченого варіанту зберігається зараз в ЦДІАК України. Решта документів були написані Пилипом Орликом уже після 1710-го/ Джерело:cdiak.archives.gov.ua
*****
Це угода гетьмана та старшини про взаємні обов’язки, права та подальший устрій України, пояснення причин, чому Україна розірвала стосунки з Москвою і прийняла протекторат Швеції. 
Проголошувалося, що Україн по обидва боки Дніпра має бути вільною від чужого панування, визнавалась республікою, а влада гетьмана обмежувалась. Київська митрополія мала вийти з підпорядкування Московського патріархату. Документ закладав підвалини поділу влади. Договір був розрахований на те, що він після повернення емігрантів діятиме в Україні як правовий акт.

10 травня 1710-го Карл ХІІ, як протектор України затвердив обрання Орлика гетьманом. На його честь король влаштував офіційний прийом, на якому Орлик виголосив промову латиною, в якій засвідчив намір продовжувати реалізацію планів Мазепи.
Протягом тридцяти років перебування в еміграції Пилип Орлик налагоджував дипломатичні зносини з урядами країн Європи аби привернути увагу до українського питання.

«Орлик старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний, - писав Дмитро Дорошенко, - Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

Помер Пилип Орлик 24 травня 1742-го в Яссах.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 21 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Іван Гаргат "Липкевич" та Петро Гречух "Олег".
**********
1943 рік
Сотня української самооборони із відділом азербайджанців при УПА вщент розгромила німецький загін (16 чоловік) у селі Тайкури на Рівненщині. Втрати повстанців: один загиблий азербайджанець.

1944 рік
За вбивство лейтенанта каральна експедиція НКВД спалила 12 хат у селі Орховичі на Львівщині та по дві хати ще в трьох селах.

У селі Іванчани на Тернопільщині повстанці покарали ударами шомполів заступника голови сільради.

1945 рік
Відділ УПА-Північ атакував дільницю винищувального батальйону в селі Цепцевичі на Волині. Знищені 12 бійців, троє поранено. Здобуто кулемет, 10 автоматів і 2 гвинтівки.

1946 рік
У селі Кривоброди на Станіславщині відділ сотні «Сурма» УПА-Захід знищив агента МВД.

Референт районного проводу ОУН «Лебідь» загинув у бою з москалями у райцентрі Борислав на Дрогобиччині.

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід на прикордонній заставі біля села Лімна на Дрогобиччині знищив співробітника (фотографа) контррозвідки прикордонних військ та спалив всі фото місцевих жителів.

1947 рік
Під час боїв з москалями у селах Завадка, Ластівка і Ярушичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік
У селі Воробіївка на Тернопільщині підпільники знищили радянського активіста. Здобуто гвинтівку і патрони.

Біля села Гряда на Львівщині повстанці знищили лейтенанта і двох військових МВД, ще трьох поранено.

У бою з москалями у селі Дем’янка-Наддністрянська на Дрогобиччині загинув повстанець Гнат Хомин – «Козарин».

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

20 жовтня 1959р. у Мюнхені відбувся похорон Степана Бандери.

У греко-католицькому соборі Івана Хрестителя зібралося вище українське духовенство Західної Німеччини. Службу правив владика Платон. У храмі присутні родині і найближчі соратники Степана Бандери. Обличчя Бандери відкрите, щоб усі бажаючі могли з ним попрощатися.

Одна зі ввітлин (перша) з похорону Степана Бандери в Мюнхені, які оприлюднила Марія Карпа - учасниця об’єднання українок у Бельгії: «Я їх знайшла між старими знимками бл.п. Мирона Бублевича, коли приготовляла слайд-шоy на святкування 100-ліття Українців в Бельгії, яке відбулося на Франкополі 22-9-2012”. 
Фото: ukrajinciberlinu.wordpress.com

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

20 жовтня 1950р. біля села Шешори та Прокурава загинув Григорій Легкий (псевдо «Борис»). Окружний провідник ОУН.

20 жовтня 1950р.– біля села Шешори та Прокурава (Косівський район Івано-Франківська область) загинув окружний провідник ОУН Коломийщини, уродженець с.Слов’ятин Бережанського району Григорій Легкий (псевдо «Борис»). 

Лицар Срібного Хреста Заслуги. Під керівництвом «Бориса» повстанці вели бої з німецькими, угорськими та більшовицькими військами. Восени 1950 р. окружний провідник Коломийщини «Борис» (Легкий Григорій) та окружний провідник Буковини «Сталь» (Савчак Василь) проводили в лісах поблизу с. Шешори останню нараду напередодні зими. Повстанці отримували явки і паролі, вказівки щодо діяльності на найближчі півроку та заходи безпеки. 

Енкаведистам вдалося виявити і оточити місце зібрання повстанців. Зав’язався бій. 29-річний поранений «Борис» підірвав себе гранатою. Провідник «Сталь» також загинув у тому бою. Обидва тіла окупанти возили до Києва для демонстрації високому начальству як доказ, що з повстанським рухом розправилися. Їх поховали у невідомому місці.

Джерело:
https://teren.in.ua/2016/10/20/20-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

20 жовтня 1886р. народився Яків Водяний, Український політичний, військовий і громадський діяч, драматург, підприємець.

Командир бойової дружини партії есерів, один з організаторів Вільного козацтва, смілянський полковник ВК (з жовтня 1917 р.), повстанський отаман Холодного Яру, діяч УНР на еміграції (в Західній Україні).
У 1911-1917 рр. був на еміграції в Японії та Австралії. В Україну повернувся після Лютневої революції 1917 р.
Арештований НКВС після окупації Західної України у 1939 р., засуджений до розстрілу

Джерело 1:
http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/20/59859/
***************
Яків Михайлович Водяний народився 20 жовтня 1886 року в місті Сміла Черкаського повіту Київської губернії в багатодітній селянській родині.
За фахом учитель.
Політична діяльність в Російській імперії
З 1905 року — член партії соціалістів-революціонерів.

В 1906 р. група есерів, серед яких був і Яків Водяний готували повстання на
Чигиринщині . Тричі заарештований царським урядом (1906, 1907, 1909).

З 1907 — член есерівської організації « Українська народна оборона », командир бойової дружини партії есерів в Києві.
Після арешту в 1907 р. відбув піврічне ув'язнення в Лук'янівській в'язниці (м. Київ), згодом висланий на три роки до Наримського краю (нині у межах Томської обл. , РФ), звідки втік.

В еміграції
1908 року — на еміграції в Галичині , у Львові .
Восени 1908 р. повертається до Києва , де його знову арештовують і відсилають до Наримського краю, звідки знову втікає.
1911-17 — емігрує до Японії, потім Австралії. Пише п'єсу «Право Сваволі».

Повернення до України. Отаман
Холодного Яру
Після Лютневої революції повертається на Батьківщину.
З середини 1917 — один з організаторів
Вільного козацтва . Делегат Першого з'їзду Вільного козацтва в Чигирині . Черкаський полковий отаман.

У січні — березні 1918 р. смілянські вільні козаки під його керівництвом беруть участь у боях проти російського війська, що поверталось із Західного фронту до Росії. Особливо успішна операція Вільного козацтва, зокрема і смілянського, була проти 8-ї російської армії в районі ст. Бобринська. Вів боротьбу з більшовицькими військами, виступав проти радянської окупації України. Заочно засуджений ЧК до розстрілу (1919).
З 1920 року — повстанський отаман.

1921 — Отаман Холодного Яру , співпрацює з отаманами Ларіоном Загороднім , Юхимом Ільченком , Пилипом Хмарою та іншими.
На той час межі Холодноярської республіки були далеко за кордонами Холодного Яру . Керівництво Холодноярської організації визнавали й прибережні села вгору по
Дніпру до Черкас : Рацеве , Тіньки , Боровиця,
Топилівка , Сагунівка , Худяки , Бужин , Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмину (Погорільці , Чорнявка,
Трушівці , Худоліївка та інші).

Підпорядковувались Холодному Яру вереміївські отамани Панас Келеберда та
Іван Савченко-Нагірний ( Золотоніський повіт
Полтавської губернії , тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця , смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту ), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кропивницький ), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Ялисей Лютий-Черевик , Ілля Іванов та багато інших.

Український національний визвольний рух мав значну підтримку у місцевого населення. У зв'язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, в ЧК розробили ряд спецоперації з нейтралізації повстанського руху та знешкодження його лідерів.

Бойові дії продовжував до 1922 року, коли, внаслідом каральних дій ЧК, більшість повстанських отаманів Півдня та Центру України було заарештовано чи вбито.

Знову в еміграції
У травні 1922 р. нелегально перейшов кордон із Польщею, де й поселяється.
Пише драму «Холодний Яр», оповідання та мемуари.

Працював у страхових та кооперативних товариствах.
У 1927 — 1930 рр. працює у відділі розвідки
УНР під командою генерала-хорунжого
Всеволода Змієнка і полковника Миколи Чеботаріва . Проводить розвідницьку та підпільну діяльність проти СРСР , поширює в Україні нелегальну антисовєтську літературу.

Арешт та розстріл.
Під час окупації радянськими військам Західної України 27 вересня 1939 р. заарештований органами НКВД .
7 лютого 1940 року — Військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив Водяного до розстрілу.

10 травня 1940 — страчений у Києві.

1948 року посмертно нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

20 жовтня 1930р. у Москві розстріляно генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника.

Кадр з фільму «Пілсудський купив Петлюру», який запустили в прокат 1926-го. В Радянській Україні Тютюнник знімався у кіно і зіграв самого себе.
*****
Виписка з протоколу ОДПУ про розстріл Юрка Тютюнника. Від 3 грудня 1929-го. Фото: gazeta.ua
*****
Фото з кримінальної справи Юрія Тютюнника (1929). З фондів СБУ. Джерело:tsn.ua
*****
Тричі Юркові Тютюннику виносили смертний вирок. 12 грудня 1918-го розстріляти його наказав головнокомандувач добровольчими військами в Україні князь Олександр Долгоруков за участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського.
Юрко Тютюнник (1925 рік).  

Завдання фільму Юрій Тютюнник охарактеризував так: 
"Оганьбити саму ідею боротьби за визволення України. Для того й було вибрано відповідний момент, а саме: використання Польщею української армії в боротьбі проти Росії. Зрозуміло, що в "освіт" і на думці не було виявити трагедію активнішої частини української нації. Їм потрібно було зганьбити, втоптати в бруд саму ідею визвольної боротьби. Зрадники, кар'єристи, йолопи, інтригани, алкоголіки, злочинці і наркомани – ось хто повинен був з'явитися перед масовим глядачем на екрані. Кіноапарат мав одіграти ролю довбні, що забиває осикового кілка в могилу нашої визвольної ідеї. Я погодився стати проти кіноапарата, який мав знищити моє моральне єство раз і назавжди. Я повинен був стати чорно-білою площиною на екрані. Сумбурна ілюзія замість дійсності".

На початку 1919-го смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморського коша військ Директорії УНР, проти якого він воював на чолі Правобережної Червоної армії, що налічувала лише 300 багнетів. Цю армію сформовано на початку 1919-го у Ржищеві під Києвом із селян, які підтримували більшовиків. Назву їй дав місцевий ревком - щоб страшніше звучала для ворогів.

Останній смертний вирок - виконаний - Тютюнникові винесла Колегія ОДПУ 3 грудня 1929 року за "контрреволюційну діяльність".

Після поразки Другого листопадового Зимового походу проти більшовиків 1921-го, Тютюнник перебрався до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу.

Керівництво радянських спецслужб під особистим контролем тримало оперативну розробку "Справа №39". Мета - захопити генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Під виглядом повстанців агенти ДПУ пробралися до підпільної мережі, втягнули в оперативну гру людей із найближчого оточення Тютюнника. Вони й переконали генерал-хорунжого, що в УСРР існує всеукраїнський повстанський центр і закликали його очолити.

16 червня 1923-го під час переправи через річку Дністер, що була кордоном між Румунією й Україною, Юрія Тютюнника схопили. Під тиском ДПУ він написав листи-"покаяння", перевіз до Української СРР родину, передав чекістам особистий архів. Дав згоду на авторство пропагандистської брошури "З поляками проти Вкраїни" і зйомки у фільмі "ПКП" - "Пілсудський купив Петлюру".
12 лютого 1929-го Тютюнника викликали на допит у ДПУ. Звинуватили в "контрреволюційній діяльності" й арештували.

На допитах він не таївся зі своїми переконаннями. "Щодо національної політики Радвлади, то я вважаю, що національне питання остаточно не вирішене, але тенденції до вирішення маються, - записано з його слів у протоколі. - Практична політика Радвлади сприяє розвиткові української національної культури, але інтереси нації не обмежуються культурним розвитком. Виходячи з сучасного становища, треба сказати, що всяка інша форма влади матиме більше змоги дотримувати національний розвиток, ніж Радвлада… Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною. Бо радянська концепція усуває принцип незалежної державності".

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Спогади із пережитого: Усніє Менакаєва: "20 днів ми їхали у вагонах пекла". Депортація Кримськотатарського народу.

Учні першої початкової школи Євпаторії. Усніє Менакаєва в першому ряду з портфелем, 21 березня 1941 року.
*****
Я, Усніє Менакаєва (дівоче прізвище Мустафаєва), кримська татарка, народилась у Євпаторії Кримської АРСР 12 квітня 1930 року. На момент виселення до складу сім'ї входили: мама, Салє-Султан Мустафаєва (1909 р.н.), я, Усніє Мустафаєва (1930 р.н.), та брат, Риза Мустафаєв (1932 р.н.).

Сім'я проживала за адресою: Євпаторія, вул. Демишева, №73. У цьому ж дворі жили мій дідусь і дві внучки-сироти Шефіка і Шевхіє, а також тітка Зулейха з сім'єю з п'яти людей. Будинок був розділений на три сім'ї. Нашій сім'ї належали три кімнати з гарною обстановкою: диван, два крісла, шифоньєр, комод. Були в нас також господарські будівлі й домашня худоба: кінь із лінійкою (довгий відкритий багатомісний екіпаж, що служив міським громадським транспортом –
КР ), корова, двоє телят і кілька баранів.

До Червоної Армії був мобілізований мій батько Сейт-Абла Мустафаєв (1900 р.н.), до війни він працював заступником начальника пожежної команди. На фронті потрапив у полон, сидів у «Картопляному містечку» (пересильний табір для радянських військовополонених і мирних громадян у період німецької окупації Криму – КР ) у Сімферополі, втік із полону, 1944 року був мобілізований до Трудової армії.

У Червоній Армії перебувала сестра батька Селіме Мустафаєва, медична сестра. Солдати на війні люблячи називали її «мілкокаліберка» – через маленький зріст. Депортована після служби на фронті до Сибіру.

Мій дядько Асан Усеїнов (1914 р.н..) до війни служив у Владивостоці, працював авіамотористом поруч із моєю школою №11, 1944 року загинув у Севастополі.

Інший дядько Мерак'ай Усеїнов (1924 р.н.) був мобілізований до Трудової армії 1944 року, зник безвісти.

18 травня 1944 року о 3 годині нас розбудив різкий стукіт у двері. До будинку увійшли два озброєних солдати, нічого не пояснивши, наказали одягтись і вийти на вулицю. Мама впала без тями на підлогу, брат почав плакати. Тоді один солдат сказав мені: «Дівчинко, ти вже велика. Збери необхідні речі, у вас буде далека дорога». Що можна було взяти за 15 хвилин?! Але ця дрібниця врятувала нас від голодної смерті дорогою.
Під дулом автомата нас вивели на вулицю. Тут вили собаки, мукали корови, стояв ґвалт від плачу жінок і дітей. Нас зібрали біля мечеті, а звідти машинами повезли на залізничний вокзал. Вантажили всіх як худобу, до смердючих телячих вагонів.
Їхали, притулившись один до одного. Вагон був заповнений дітьми, людьми похилого віку й жінками. За весь час дорогою нас жодного разу не годували, не дали й ковтка води. На зупинках усі, в кого був посуд, бігли по воду. Жінки намагалися приготувати їжу, але зупинки були по 10-15 хвилин. Не встигнувши набрати води, приготувати їжу, люди відставали від потягу, зникали безвісти. На шляху прямування багато хто хворів, помирав від голоду. Тіла викидали на ходу або на зупинках. У нашому вагоні була вагітна жінка, вона дуже мучилася. Згадалося мені, як один літній чоловік на ім'я Мустафа, не витримавши плачу дітей і онуків, кинувся під колеса вагона. 18-20 днів ми їхали в цих вагонах пекла.

Нас привезли до Ферганської області. Коли відкрили двері вагонів, ми побачили навпроти людей у незвичному для нас одязі і з камінням у руках. На обличчях у них була ненависть до нас, вони готувалися закидати нас камінням. Побачивши перед собою немічних старих, дітей і жінок, вони опустили руки, а в їхніх здивованих очах залишилося лише одне німе запитання: «А де ж зрадники?!». Розмістили нас у хлівах без вікон, без дверей. Спали на соломі. Щоранку знаходили трупи, тільки потім місцеві жителі сказали, що в соломі є скорпіони. У колгоспі К'арилг'ач я, мама і брат працювали на бавовняному полі за тарілку баланди. Потім вербуванням потрапили в Кувасай (селище в Ферганській області Узбекистану, місто – з 1954 року – КР ). На цементному заводі вантажили цемент. Тут була карткова система.

Від голоду й непридатних для життя умов люди вмирали сім'ями. 1944 року помер мій дідусь Мустафа (1874 р.н.).

Двоюрідну сестру Шевхіє Бектемірову (1932 р.н., її батько в Євпаторії був начальником порту і входив до складу трійки НКВС), намагаючись врятувати від голодної смерті, віддали до дитячого будинку №27. Там вона і зникла, про подальшу її долю ми нічого не знали й досі намагаємося її знайти.

Від голоду й нелюдських умов я захворіла на малярію. Через два роки після демобілізації батько знайшов свою сім'ю.

Продовжувати отримувати освіту можливості не було. Я працювала ученицею бухгалтера, секретарем-друкаркою, швачкою. Тільки 1952 року в Ташкенті закінчила курси закрійників, і все подальше життя до пенсії працювала закрійницею в ательє.

Після указу 1967 роки (указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» – КР ), продавши будинок у Самарканді, приїхала до Криму, але указ виявився фальшивим. Кримських татар у Криму відловлювали, будинки нам продавати заборонялося.

Довелося зупинитися в Мелітополі. Тут із сім'єю жили 30 років, і тільки 1997 року повернулися на Батьківщину. Живу в Сімферополі, в мікрорайоні Ак'мечеть.


(Спогад датований 23 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

понеділок, 19 жовтня 2020 р.

19 жовтня 1918р. на з’їзді мужів довір’я, який відбувався у будівлі Народного Дому Львова, Українська Національна Рада у «Прокламації» проголосила Українську державність.

«Прокламація Української Національної Ради» надрукована у львівській газеті «Діло» за 20 жовтня 1918-го. Фото: zbruc.eu

Зокрема говорилося: «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію. Ця українська територія уконституйовується як Українська держава».
На з’їзді були представники українськх політичних партій Галичини, Буковини, депутати австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та духовенства.

Про об’єднання з Наддніпрянщиною, де тривало гетьманське правління Павла Скоропадського, не було прийнято жодних рішень. Натомість вирішили проявити свою лояльність до агонізуючої Австро-Угорської монархії. Українська Національна Рада звернулась до Відня з пропозицією затвердити рішення Ради про проголошення української державності.
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 19 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці "Треф", "Тичина", "Мирон" та невідомий.
*********
1944 рік
Декілька загонів НКВД у селі Гільча на Львівщині атакували сотню «Кочовики» УПА-Захід. Повстанці відбили всі атаки, знищили біля 20-и військових і спалили вантажний автомобіль.

У селі Пізнанка на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого райвідділу НКВД.

1945 рік
Відділ НКВД здійснив напад на шпиталь УПА-Захід біля села Свидник на Львівщині. Загинули троє поранених воїнів УПА. Дві санітарки, захоплені в полон внаслідок важких поранень, спалені живцем на кухонній плиті.

1947 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Стара Ропа на Дрогобиччині. У перестрілці загинули четверо повстанців, серед них – районний провідник ОУН Євген Хаць – «Лука», станичний Василь Куць, керівниця Українського Червоного Хреста надрайонного поводу ОУН Ірина Білинська – «Оленка». Господарку хати, в якій знаходилась криївка, заарештовано.

Зв’язкова Парасковія Піль – «Рузя» загинула в бою з москалями біля хутора Лісові Гаї на Дрогобиччині.

1948 рік
У селі Сваричів на Станіславщині підпільники знищили радянського активіста. Здобуто автомат і гвинтівку.

Двоє повстанців загинули біля села Бліх на Тернопільщині, потрапивши у засідку загону МВД.

1950 рік
Через зрадника пошукова група МВД захопила криївку в селі Марковичі на Волині. Загинули районний провідник ОУН «Охрім» і двоє охоронців, що перебували всередині.

1951 рік
Біля села Новий Кропивник на Дрогобиччині опергрупа МГБ захопила в полон референта окружного проводу ОУН Ярослава Богдана (розстріляний за рішенням суду на початку 1953 р.).

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

Безвісти не пропали - замордовані в МҐБ. Спогади - розповідь. Василь «Шагай» і Петро «Вільха» Столащуки. Це не родичі (хіба віддалені), а просто однофамільці.

"…їхні лики були опізнані практично відразу по віднайденню фотоархіву УПА в Яворові 20 років тому (у червні 1999-го), але всі ці роки була невідомою доля двох повстанців з цього ж таки села: і родичі, і старожили, котрі їх пам’ятали, стверджували — зникли безвісти. Чи то в 1948-му, чи на початку 50-х. Була навіть версія, що прорвалися на Захід і проживали в США або Канаді; звісток про себе не давали, аби не наражати на репресії рідню. Реальність, яка «випливла» щойно, виявилася абсолютно іншою і набагато трагічнішою…"

Мова йде про двох воїнів УПА із збройного підпілля революційної ОУН, народжених у Яворові: Василя (псевдо «Шагай») і Петра (псевдо «Вільха») Столащуків. Це не родичі (хіба віддалені), а просто однофамільці. Перший — з родини (по-вуличному) Зайдащукових, 1919 р.н., з присілка Петричів, а другий — з Петрушукових, 1913 р.н. — з Плоского. Обидва прилучилися до повстанців, мабуть, восени 1943-го — коли на наших теренах ще не було загонів УПА, а лише її попередник — Українська Національна Самооборона (УНС, котру перейменують в УПА-Захід у 1944-му). Обидва зафіксовані по декілька разів, як сказано вище, у
Яворівському фотоархіві . Автор цих знімків, правдоподібно, Дмитро Білінчук-«Хмара».

Цих двоє яворівчан не належали до підрозділів, у яких перебував «фотограф», але прикінцева доля звела їх докупи. Та й однакову гірку чашу випало пити всім трьом не десь по закутках-окраїнах, а в самому центрі України — золотоверхому Києві, за свободу й незалежність яких вони боролися майже 10 років.

Само собою зрозуміло, що за десятиліття боротьби на їхню долю припало багато чого, але деталі поки що майже невідомі — про них «мовчать» як документи підпілля (можливо, ще не знайдені?), так і — донедавна — архіви НКВД-МҐБ-КҐБ.

Особисто мені довелося почути спогад однієї жінки про те, що Василь Столащук-«Шагай» був уповноважений від ОУН розподіляти допомогу населенню після відходу з терену угорських військ восени 1944-го. За півроку тутешнього їхнього перебування були знищені практично всі кормові запаси для худоби, яку зимувати вже було нічим. Особливо постраждали придорожні господарства, тоді як розташовані в горах — менше. Провід розпорядився, аби «верхові» поділилися з «низинними» запасами сіна. В Межиріках родина цієї жінки отримала два центнери сіна від якихось тамтешніх господарів — до їхнього обійстя з потребуючими прийшов саме «Шагай» — він був ровесником оповідачки.

«Трансакція» пройшла без нарікань з боку тих, хто віддав своє кревне — без будь-якої платні. «Шагай» пояснив ситуацію просто й зрозуміло: «Ми — одна родина і один народ. Треба любити ближнього, як самого себе…». То була цитата з Біблії.

А ось про «Вільху» відомо, що був кущовим провідником. До його «куща» належали сусідні Яворів, Снідавка та Річка. Але про реальні дії Петра Столащука поки що не знаємо нічого. Чи не тому побутувала думка — «пропав безвісти»?

Реальна ж доля обох Столащуків вийшла на фінішну пряму тортур у червні 1952-го, коли групу надрайонного провідника збройного підпілля Косівщини Миколи Харука-«Вихора» викликав на зустріч «окружний провідник» Коломийщини Роман Тучак-«Кіров» через посланця — «референта СБ округи» Миколу Ільницького-«Ореста».

Її призначили на 23 червня у лісовому масиві на межі сіл Шешорів і Прокурави. Поручник «Вихор» мав прибути з райпровідником Дмитром Білінчуком-«Хмарою», кущовим провідником «Вільхою» і їхніми побратимами — керівниками різних ланок, охоронцями тощо — загалом майже десять осіб. Микола Харук знехтував двома письмовими попередженнями, які йому передав надрайонний провідник Надвірнянщини, а в 1946-49 рр. командир ТВ-21 «Гуцульщина» Петро Мельник-«Хмара» про те, що «Кіров» зрадив і працює на МҐБ, тож виходити з ним на контакт не слід. Аналогічне попередження «Вихору» хотів передати усно Михайло Ткачук-«Лебідь».

Але досвідчений зверхник підпілля Косівського надрайону чомусь ухилився від зустрічі з «Лебедем», а попередження Петра Мельника потрактував як «провокацію чекістів», та ще й довів до відома цю свою думку практично всім своїм підлеглим, звелівши «на провокацію не піддаватись». А реальність була такою, як про це застерігав «Хмара»-Мельник: і «окружний провідник» Коломийщини «Кіров», і «референт СБ» Микола Ільницький-«Орест» ще восени 1951-го погодились на співпрацю з ворогом і діяли як спецагенти МДБ під кличками «Тарас Степанович» і «Михаил Васильевич» (в чекістських документах їх позначено закодовано «ТС.» і «М.В.».
Останнього іноді згадують як «Кузнєца», й саме так цього перевертня, родом з Лючі, нині знають і підпільники, хто вижив, і ширший загал).

Про успішну акцію із захоплення частини прибулих на зустріч з «Кіровим» (інших просто розстріляли на місці) 23.06.1952р., як також про аналогічні операції того трагічного для збройного підпілля Коломийщини червня у розлогій (53 сторінки машинописного тексту) — цілком таємній — доповідній №2362-к, датованій 18.07.1952р., повідомляє «заместителю министра госбезопасности СССР, генерал-лейтенанту товарищу Рясному В.С.» його підлеглий з Києва — «министр госбезопасности УССР, генерал-лейтенант Н.Ковальчук» (документ розсекречено 17.06.2013р., № 24/2-2434); справа ліквідації підпілля Коломийської округи зусиллями «ТС. — М.В.» носила кодову назву «Перехват».

Захопити велику групу озброєних повстанців без цілком можливого застосування зброї з їхнього боку і, відповідно, втрати «ценной» агентури було важко, тож прибулих розділили: «Вихора» і «Хмару» Роман Тучак повів до «крайового провідника» в супроводі агентів «Жовтневого» (Остап Шкварило) і «Яра» (Ярослав Петраш), де їх було заарештовано, а після цього повернувся на постій і велів своєму напарникові «М.В.» повести до «представника крайового провідника» п’ятьох повстанців — «Вільху», «Шагая», «Дніпра» (Василь Медвідчук, родом зі Снідавки), «Грізного» (Іван Кіщук, теж зі Снідавки) та «Яворлика» (хто він, чекісти так і не з’ясували). В супроводі М.Ільницького та агентів «Сєдова» (Микола Данилів), «Михайла» (Андрій Шевчук) і «Жовтневого» їх відвели на «постій представника КП», де «Вільху» і «Шагая» заарештували, а «Дніпра», «Грізного» та «Яворлика» застрелили. Вбитих сфотографували і, як сказано в доповідній, «з метою конспірації закопано на місці». «Вільху» і «Шагая» оперативно перевели «в Станислав, где строго изолировали».
Всіх захоплених з подачі Романа Тучака і Миколи ільницького незабаром етапували до Києва, в Лук’янівську тюрму — центральний «офіс» республіканського МҐБ. Наступні півроку йшли інтенсивні допити заарештованих за участі як місцевих слідчих, так і спеціально прибулих з Москви. А в січні 1953-го відбулися закриті судилища на засіданнях «специального присутствия Верховного суда СССР», де абсолютно всім повстанцям винесли вирок — «высшая мера социальной защиты», що у перекладі на людську мову означало смертну кару через розстріл…

Розстріляли не всіх. Декого (зокрема наших земляків Володимира Яким’юка-«Аскольда», Михайла Симчича-«Байду» та Петра Підлетейчука-«Спартака») Верховна рада СССР вирішила «помилувати» на 25 років таборів (такий термін — замість розстрілу — отримав безпосередньо рішенням «присутствия» Юрій Паєвський-«Жук», оскільки був неповнолітнім). Але «Вільху» і «Шагая» Москва не помилувала, тож їх (як і «Вихора» та «Хмару»), очевидно, розстріляли.
Куди поділи тіла жертв цього свавілля 1953-го, документів про це в Україні не виявлено (їх або знищили на рубежі 90-х, чи відразу перевезли до Москви), але згідно з пошуками «Меморіалу» та Інституту національної пам’яті, їх, найімовірніше, зарили в Биківнянському лісі. Колись це обов’язково проясниться, але вже зараз — якби того побажали родичі Василя і Петра Столащуків чи історики з Яворова або краєзнавці, можна ознайомитися з кримінальними справами повстанців «Вільхи» і «Шагая», котрі, як бачимо, не «пропали безвісті», а були знищені московською імперією.

Джерело:
Василь Гуменюк, член правління Косівського РО «Просвіта». «Гуцульський край», №43, 25.10.2019 року

19 жовтня 1879р. у місті Лубни на Полтавщині народився Микола Порш – політичний і державний діяч, учений-економіст, публіцист.

Учасник українського національного руху, член Центральної та Малої Рад, голова Всеукраїнської ради робітничих депутатів, генеральний секретар праці та військових справ, посол Української народної республіки у Німеччині.
Він почав відокремлювати статистику України з-поміж загальних статистичних даних Росії. З 1905-го виходять друком праці Миколи Порша з економічної статистики України. Він обґрунтував стан залежності та експлуатації України Росією («Україна в державному бюджеті Росії», «Із статистики України», «Україна і Росія на робочому ринку», «Про автономію України»).

Як політик Микола Порш пройшов шлях від марксиста-ортодокса (переклав українською мовою перший том «Капіталу» Карла Маркса) до націонал-демократа. Але своїх соціалістичних поглядів не змінив, хоч завжди автономію України розглядав у рамках цілковитої політичної самостійності.
Під час навчання у Лубенській гімназії очолював нелегальний український молодіжний гурток. Навчаючись у київському університеті Святого Володимира став співзасновником Революційної української партії (РУП). Він був співредактором партійної газети «Праця» у Львові та місячника «Вільна Україна» у Петербурзі.

Під час революції 1905-го разом з В. Винниченком очолював Київський комітет
РУП. З його ініціативи наприкінці 1905-го РУП була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У вересні 1908-го Микола Порш став співзасновником Товариства Українських Поступовців. У 1910-ті роки був одним із організаторів українського кооперативного руху, який опікувався підтримкою української культури, театру, книговидання. На Всеукраїнському робітничому з’їзді у липні 1917-го обраний Головою Ради робітничих депутатів, кооптованої в Центральну Раду. Входив до Малої Ради репрезентантів Центральної Ради на Демократичній нараді в Петрограді.

12 листопада 1917-го Микола Порш став генеральним секретарем праці Української Народної Республіки. Із січня 1918-го — міністр праці і військових справ УНР.
За поданням Порша 16 січня 1918-го Мала Рада прийняла закон «Про народну армію», в основу якого лягла ідея про заміну регулярної армії на мобілізаційній основі добровільною народною міліцією.

Микола Порш очолював Державну комісію, яка підписала економічний договір з представниками Німеччини та Австро-Угорщини.

Перебував в опозиції до Павла Скоропадського і 27 червня 1918-го був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана.
За доби УНР Директорії Микола Порш був послом УНР у Берліні (1919-1920), а після поразки Української революції залишився в Німеччині, відійшов від політики, публікував праці із статистики та економіки.

Помер у німецькому місті Бізенталі 16 квітня 1944-го, похований у Берліні на православному цвинтарі в районі Тегель.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

неділя, 18 жовтня 2020 р.

18 жовтня 1900р. народилася Харитина Кононенко – громадська діячка, активістка Українського жіночого руху, письменниця.

Народилася у с. Миколаївка на Полтавщині, у родині громадського і політичного діяча, поета Мусія Кононенка.
У міжвоєнний період Харитина Кононенко жила в Галичині. Створила серед українок краю осередки жіночого руху «Просвіти». Займалася органiзацiєю жiночих гурткiв на Холмщинi, Посяннi, Лемкiвщинi. Друкувала етнографiчнi довiдки у львiвських виданнях – журналi «Нова хата» та газетi «Дiло», де вела сторiнку для жiнок.

1941-го Харитина їде до Рівного, де очолює «Жіночу службу України» і займається організацією Українського Червоного Хреста. Завдяки її зусиллям, вдалося врятувати тисячі людей, особливо в перші роки німецької окупації. «Харитя Кононенко, відома громадська діячка, стояла в той час на чолі нашого Допомогового комітету, що перед тим мав назву Український Червоний Хрест, – пише у спогадах Улас Самчук. – Німцям ця назва не подобалась, бо нагадувала на деяку державність і вони її заборонили. Але ця праця комітету була дуже велика. Пані Харитя, разом з іншими – Галиною Варваровою, Пашківською, доказували чудеса. Організували велику громадську їдальню, велику кухню Цілі валки возів з харчами стікалися зо всіх довколишних сіл із продуктами. Допомога голодуючому Києву, а особливо тим полоненим, яких було безліч і які гинули на очах від тифу і голоду і яким треба було допомогти. Харитя щодня відвідувала табори полонених, а їх було в Рівному три».

Після заборони німцями 1942-го діяльності Українського Червоного Хреста, Харитина Кононенко очолює його підпільну структуру, тісно пов’язану з формуваннями Української Повстанської Армії. Організовує медичне забезпечення для бійців УПА. Налагоджує роботу «Жіночої служби України» на Волині. Її робота – надання практичної медичної і соціальної допомоги, притулку звільненим з полону.

«Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок, − зазначає у спогадах Тарас Бульба-Боровець. – Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк."

Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріялів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу. Українська жінка нога-в-ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко в нас були тоді сотні та тисячі».

За співпрацю з УПА Харитину Кононенко 16 липня 1943-го арештувало гестапо. 15 жовтня 1943-го її розстріляли, а тіло спалили. Перед смертю Харитина Кононенко залишила заповіт своїй співкамерниці Софії Степанюк: «Краще смерть, як такі зневаги та наруги. Якщо Господь вас збереже, розкажіть про страшні наші страждання. Хай всі українці знають, як гинули їхні брати і сестри. Хай ніколи не вірять ніяким визволителям, а самі здобувають свої права».

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
*******
15 жовтня 1943 у результаті чергової провокації штатного терориста москаля Кузнєцова, розстріляні в'язні Рівненської тюрми — в основному українська інтелігенція серед них і Харитина Кононенко — близько 500 арештованих — в яру, поблизу сучасної
вулиці Степана Бандери. Тіло її спалене.

Джерело:
Вікіпедія.

18 жовтня 1868р. у селі Чуньків на Чернівеччині народилася Євгенія Ярошинська, письменниця, етнограф, педагог.

Походила з сім’ї учителя. З відзнакою закінчила Чернівецьку гімназію. Учителювала в селах Буковини, записувала народні пісні. Активна учасниця товариства «Жіноча громада», організувала перші осередки жіночого руху в селах.

«Ви дійсно неоціненний набуток для справи жіночої…, – писала їй видатна діячка феміністського руху в Галичині Наталія Кобринська. – Ви мені передусім подобаєтеся тим, що не боїтеся критики».

Літературну творчість починала німецькою мовою. У листі до Івана Левицького Євгенія Ярошинська пояснювала: «Моє образованє було виключно німецьке, бо хоть в нашім домі говорилось по-руськи, та, пішовши до шкіл в Чернівцях, не чула-м нічого про руськість, бо там все було німецьке».

На шлях української літератури стала під впливом першої україномовної газети «Буковина», навколо якої гуртувалися діячі української культури. У своїх творах (повісті «Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а терне», трьох десятках оповідань, новел, нарисів) порушувала проблеми життя простого люду. Видала збірку «Народні пісні з-над Дністра».

Як писала сама Євгенія Ярошинська: «Кілько раз мої подруги висміяли за мою демократію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з ними розмовляю по-людськи, що восхищаюсь їх піснями і шаную їх обичай. Но то мене не звело з дороги. Я все була і буду найбільшою приятелькою мого народа».

Померла 21 жовтня 1904-го в Чернівцях.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 18 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.
*********
1944 рік
Чота УПА-Захід у засідці біля села Дихтинець на Чернівеччині знищила начальників райвідділів НКВД та НКГБ, начальника санітарної служби обласного управління НКВД і захопила в полон завідувачку міським відділом охорони здоров’я.

У селі Кам’яний Брід на Львівщині підпільник пострілом через вікно знищив голову сільради.

1946 рік
Троє повстанців загинули в бою з москалями у селі Лукавець на Львівщині.

Москалі оточили хату на хуторі біля села Мушкатівка на Тернопільщині, де перебували троє повстанців. У бою, що зав’язався, загинули всі повстанці, а також господарка хати.

1947 рік
У селі Слобода Болехівська на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

Санітарка і зв’язкова УПА Ольга Карась – «Квітка» була поранена москалями у селі Товсте на Тернопільщині, захоплена в полон і померла у в’язниці.

1948 рік
Біля села Боляновичі на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

На Станіславщині повстанці спалили міст на річці Урів у селі Новиця та клуб у селі Яворів.

1949 рік
Відділ ОУН атакував агентів МВД, що мінували криївку біля села Гошів на Станіславщині. У перестрілці один військовий знищений, ще одного поранено. Від вибуху замінованої криївки загинули двоє місцевих мешканців.

1950 рік
Станичний ОУН Микола Данилишин загинув у бою з москалями у селі Плав’є на Дрогобиччині.

У бою з москалями (30 чоловік) у селі Квасів на Волині загинув один повстанець, інший отримав важке поранення і був захоплений у полон.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

субота, 17 жовтня 2020 р.

Спогади - розповідь: Кущова боївка "Відважного" - Ласитчука Юрія.

Ласитчук Юрій, син Григорія, псевдо "Відважний" (1915–1949) ОУН. Народився 1.08.1915 року в селі Старому Косові, у багатодітній сім’ї (п’ятеро дітей) заможного господаря Григорія Ласитчука, який мав 40 моргів землі, кілька корів, вівці, коні, молотарку. Помер у молодому віці.

3-дитячих років любив історичну літературу, постійно відвідував просвітянські читальні у Косові і Старому Косові. Великий вплив на його світогляд мав Омелян Гнатківський, батько Дарії Гнатківської, священник Смоднянської греко-католицької церкви. Завдяки Д.Гнатківській познайомився з членом Проводу ОУН Миколою Лебедем.
Пройнятий національною ідеєю, Юрій Ласитчук влився до лав борців за волю України. За виняткову сміливість отримав псевдо Відважний. Був чотовим у сотні Морозенка (Юсипчука Василя Юрійовича зі Старих Кутів), правою рукою командира сотні польової жандармерії Довбуша — Михайла Хариняка (1913), теж зі Старих Кутів. 

Володимир Близнюк у книжці «Кривавими стежками…» повідомляє, що в 1945 році Довбуш був тяжко поранений від розриву міни і себе застрелив (це було недалеко від Кутів, 22.10.1945). Після цього "Відважний" очолив боївку кущового загону.

Відважний після розформування сотні Довбуша (літо 1945 року) організував у Старому Косові боївку, яка здійснювала постійні диверсії проти емгебістів, зривала ідеологічні акції радянських органів. Він мав майже всюди своїх людей, завдяки чому не раз були зірвані акції стовідсоткового призову місцевих хлопців на службу до радянської армії. Бувало, що хтось із заарештованих міг безслідно зникнути, скажімо, із Коломийської в’язниці чи хтось із поранених повстанців — із Косівської лікарні.
1944 року під проводом Відважного повстанці роззброїли групу угорських вояків у Старому Косові; у 1945 році — ліквідували стрибків у Черганівці; 9 січня 1949-го на розколяді в Рожнові — знищили майора Сибірцева і сержанта Бормотова.

В 1947 р. став кущовим І куща Косівського району. Старався якнайбільше піднести рівень національної свідомості населення, а рівночасно проводив бойові акції, які своєю відчайдушністю і успішністю наводили жах на большевиків і створили довкруги особи Відважного легенди.
Голова громадської організації Косівської районної управи Братства вояків УПА Петро Підлетейчук згадував, що у січні 1945 року відбувся великий бій під Кривобродами. Сотні Білого і Цигана (з куреня Скуби) після важкого рейду районами Городенки і Снятина зупинилися на перепочинок у Кривобродах. Розквартирувалися по хатах.

Проводу стало відомо, що ворог намагається оточити повстанців. Почався наступ. Крики, кулеметні черги, вибухи мінометних мін. Загорілися хати. Закружляли в небі літаки. А з Коломиї під’їхали нові машини із солдатами. Бій тривав цілий день. На допомогу викликали Косівський гарнізон, який мав ударити у «спину» куреню Скуби з боку Хімчина. Але командир куреня передбачив цей задум енкаведистів. У своїй книжці «За спалену хату, за зрубаний сад» П.Підлетейчук пише: «В районі гори Шпаєва (с.Хімчин) вони були зустрінуті боївками Відважного і Сокола, які змусили їх повернутися назад, прихопивши з собою поранених і побитих. І таким чином сотні куреня Скуби під вечір спокійно відійшли в бік Пістиня».

Покійний Михайло Лаюк (1928–1976) з Старого Косова розповів своєму синові Миколі теж дуже цікаву інформацію про Відважного: «Коли М.Лаюк втік з Донбасу, його в Старому Косові спіймали стрибки і категорично заявили: «Або ти йдеш у наш батальйон, або даємо тебе до суду!». «Від суду не втечеш, а від стрибків можна», — промайнуло в голові Михайла, тому й дав згоду. В короткому часі його задіяли в облаві на Відважного в селі Смодній, доручивши перевірити, чи немає того в оточеній стрибками хаті. Виявилось, що у хаті Відважного справді не було. Тоді Михайлові сказали перевірити горище. Ось там він і зустрівся поглядом з Відважним. Зліз із «поду» і сказав, що немає нікого.
Після цього на танцях у клубі Старого Косова переодягнуті підпільники сказали Михайлові, що треба їм допомагати. А згодом попросили, щоби посприяв у захопленні живим начальника стрибків, капітана Василя Бабчука. За словами Ласитчука Івана Васильовича (1936) — сина рідного брата Відважного — Василя, жителя села Вербовця, Василь Бабчук погрожував, що здере шкіру з живого Відважного.

У ніч на 15 червня 1947 року Михайло Лаюк, стоячи на посту в приміщенні розташування станиці в Старому Косові, на перехресті доріг біля Люльчука, пропустив повстанців усередину. Першим зайшов Відважний під виглядом молодиці разом із хлопчиком, який нібито дуже хотів напитися води, за ними — решта. Вони схопили на першому поверсі двох сонних вартових стрибків — Василя Борисяка і Петра Мицкана, забрали два автомати ППШ, одну десятизарядку, 12 крісів, гранати, набої і прапор батальйону. Капітан Василь Бабчук був на другому поверсі. Живим його взяти не змогли, бо він почав відстрілюватись. Напевно, що сам Відважний його і вбив. Крім того, був поранений ще один стрибок на ім’я Василь. Всім іншим стрибкам Відважний наказав: «Марште всі д’хаті!». Згодом Василя Борисяка і Петра Мицкана було засуджено до каторжних робіт.
Ковалюк Юрій Антонович (1949), житель села Смодної запам’ятав розповідь покійного сусіда Василя Девдюка, який у 1948 році літував від вербовецького колгоспу на полонині Альбин у Верховинському (тоді Жаб’євському) районі. В.Девдюк згадував, як у тому ж році Відважний підвів до кордону з Румунією групу з 30-ти підпільників для переходу за кордон.

Добре знаючи, що за ним наполегливо полюють емгебісти, у строї радянського офіцера, він міг зайти в Косівський відділ міліції і залишити після себе записку «Тут був Відважний». Про хоробрість Відважного розповідала своїй доньці Василині Сусак-Пасайлюк Параска Констянтинівна (1905–1.03.1966), жителька села Вербовця. Вона згадувала, як Юрій Ласитчук, загримувавшись, танцював із дружиною капітана-енкаведиста Касаткіна у «червоному домі» — нинішньому Будинку культури в м. Косові. Коли він вийшов, вона намацала в кишені жакета записку: «Дякую за танець. Відважний» і зчинила галас. А він у цей час у хаті своєї близької сусідки Параски Пасайлюк (псевдо Тета), що у селі Вербовці, на межі з Рожновом, відмивався від гриму. Тут, під стайнею, була його криївка, де зберігав зброю. Про це хтось із зрадників доніс стрибкам. Під час однієї із облав вони схопили Параску Пасайлюк і повісили на гак. Жінка витерпіла тяжкі муки, але не зізналась.
Федчак Ганна Михайлівна (1938), жителька села Старого Косова запам’ятала розповідь своєї односельчанки Анни Гринюк, яка була виселена, про зустріч Відважного в її хаті з начальником Косівського райвідділу міліції Дмитром Гатіловим. Один із зрадників доніс Гатілову, що Відважний є саме в цій хаті. Той приїхав у супроводі чотирьох стрибків, залишив їх надворі, а сам зайшов до хати, подав руку господарю, поглянув на піч, на якій юрмились четверо дітей, перевів погляд на ліжко. А на ньому Відважний, прикритий ліжником, з автоматом напоготові. Гатілов і здав йому зрадника, якого наступного дня боївкарі ліквідували.

Покійний політв’язень Рудий Микола Григорович (19.12.1927–10.09.2014), житель села Смодної (його город був неподалік від обійстя Відважного, на кутку Царині у селі Вербовці) розповідав, що бачив, як на цьому кутку зробили енкаведисти засаду. Здавалося, Відважному уже не вирватись з оточення, але він під виглядом молодого тата, який з прутиком у руці веде хлопчика і голосно картає його, що той не тримається хати, на очах облавників вийшов з оточення.
1 серпня 1949 року, як згадувала Абашин-Фесюк Марія Олексіївна (11.09.1932–26.08.2015), жителька села Вербовця один з вербовецьких зрадників поінформував радянські органи про те, що Відважний разом із Миколою Рабинюком, псевдо Тарас, переховуються у занедбаній господарській будівлі у селі Вербовці, що поруч з його хатою (нині тут початок нової дороги на Пістинь, звідси чудово проглядається уся місцевість). Оточений москалями, Відважний разом з Тарасом відстрілювалися, доки вистачило патронів. Останніми — вкоротили життя самі собі.

Катерина (6.12.1912–9.03.1988), рідна сестра Юрія Ласитчука, чула стрілянину, але навіть не здогадувалася, що то зайди прийшли по душу її брата. Коли їй дали знати, заголосила, вхопила на руки дитину і побігла до місця бою. У білу хустину, яку зняла з голови, збирала долонями ще теплу кров, щоби хоч її поховати в могилці: знала, що тіло брата, як і багатьох інших повстанців, заберуть і закопають хто-зна де. Так і було: тіло Відважного з табличкою «Дивіться, це Відважний» три дні пролежало під косівською в’язницею МҐБ. Де його москалі закопали — невідомо й донині.

Не збереглися і хата та господарські будівлі Відважного. Він їх спалив, а худобу та реманент роздав сусідам. У той період у Вербовці, Старому Косові, Смодній та інших селах створювали колгоспи, і він не хотів, щоби його майно колективізували. Юрій Ласитчук закликав жителів не вступати до колгоспів. Активістів, які агітували йти у колгосп, неодноразово попереджували, одного з них навіть знищили. Цей факт значно пригальмував процес колективізації у згаданих селах.

«Аби скомпрометувати» Відважного, — розповідав Павлюк Василь Юрійович (1929–2018), учитель з Рожнова —москалі під його іменем здійснювали криваві злочини: убивали та обкрадали невинних місцевих жителів. Але всі знали, що повстанці не грабували. У них була станиця. Станичні збирали хліб. Для багатших треба було здати продуктів більше, а для бідніших — менше.
Крім того, місцеві жителі знали, що Відважний був справедливим, ретельно перевіряв будь-яку інформацію. Коли йому доповіли, що треба знищити Миколу Люльчука, сусіда його сестри Катерини (той подав заяву до колгоспу), Відважний зустрівся з ним і сам про все випитав. З’ясувалося, що М.Люльчук не подавав заяви, хоча його три доби тримали у підвалі під колгоспною конторою і обіцяли дати багато землі, бо мав семеро дітей. Та він не погодився. Завдяки Відважному життя Люльчукові було врятовано, про це його родина пам’ятає і донині, зокрема донька Параска.

У серпні 1993 року на місці загибелі Відважного встановили пам’ятний хрест. Цю добру справу зробив Ковалюк Микола Антонович, син його сестри Катерини.
Маму Юрія Ласитчука, — Гафію (1856), по сільському Грицишину, у 89 років, разом з донькою Оленою (1924–19.04.1979) в 1945 році арештували і три місяці тримали під вартою, сподіваючись, що Відважний буде їх визволяти.

Коли втратили надію, обох виселили до Сибіру. Дорогою тіло померлої Гафії викинули з товарняка десь під Омськом. Олена лише встигла накрити тіло матері гілками хвої. Сама через два роки втекла додому. Добиралася три з половиною місяці, то ховаючись у вагонах у вугіллі, то пішки. У селі Вербовці переховувалася у бункері біля Івана Іванчука.

Видав її зрадник. Олену після Різдва Христового у 1949 році засудили на 25 років ув’язнення, відбувала його в Іркутській області. Там вийшла заміж за виселеного Володимира Пуганова із Пензи. Коли в 1978 році він помер, повернулася у Вербовець, жила разом із синами Іваном та Олександром у хаті, збудованій, за словами Марії (Олександрової дружини), за спільні кошти покійної Олени та родини Миколи Ковалюка (29.04.1938).

Джерело:
Оксана Швед, Парасковія Сусак-Курендаш,
Володимир Куриндаш.
«Гуцульський край», №4, 24.01.2020 року