Загальна кількість переглядів!

вівторок, 3 листопада 2020 р.

3 листопада 1911р. народився Ростислав Волошин-Березюк, член ОУН, ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Волині й Поділлі, полковник-політвиховник Української Повстанської Армії, Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА (посмертно).

Ростислав Волошин-Березюк (1911 – 1944). Фото: ewsterrorism.blogspot.com

3 листопада 1911р. у селі Озеряни на Волині народився Ростислав Волошин-Березюк, член ОУН, ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Волині й Поділлі, полковник-політвиховник Української Повстанської Армії, Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА (посмертно).

Коли в роки Другої світової війни на Волині розгорнулася національно-визвольна боротьба, Ростислав Волошин був заступником командира УПА Дмитра (Романа) Клячківського (“Клим Савур”). У листопаді 1943-го був головою на Першій конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії. Входив до Президії Української Головної Визвольної Ради. Головував на великому Зборі УГВР у липні 1944-го.
Його дружина Ніна була зв’язковою в Ніла Хасевича – члена Проводу ОУН, відомого художника.

Ростислав Волошин-Березюк поліг у бою з москалями 22 серпня 1944-го поблизу села Нижні Гаї, що біля Дрогобича на Львівщині.

Джерело 1
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
*********
3 листопада 1911 року у селі Озеряни Дубенського повіту Волині народився Ростислав Волошин-Березюк, член ОУН, ідеологічний референт ОУН на Волині й Поділлі, полковник-політвиховник Української Повстанської Армії, Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА (посмертно).

Волошин Навчався у гімназії в Рівному. Був активним учасником молодіжної організації «Пласт». У польських таємних поліційних зведеннях того часу зазначалося, що вдома у Волошина проводилися збори пластунів. Після закінчення гімназії продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету, де став членом підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Через деякий час очолив Українську студентську репрезентацію в Польщі (Союз Українських Студентських Організацій) (1933-1934), Дубенський повітовий, а згодом Рівненський окружний провід ОУН. З 1935 до 1937 року був співредактором підпільної молодіжної газети «Юнак» та журналу «Студентський Вісник». У 1935 одружився з однокласницею Ніною Левицькою, яка згодом в УПА була зв’язковою Ніла Хасевича. Від часу утворення проводу ОУН на Північно-Західних Українських Землях Ростислав Волошин став її ідеологічним референтом, а згодом і крайовим провідником на північно-західних українських землях. За політичні переконання переслідувався польськими каральними органами, сидів у польських тюрмах, двічі побував у польському концтаборі Береза Картузька.

На початку національно-визвольної боротьби на Волині Ростислав Волошин був заступником командира УПА Дмитра Клячківського (Клима Савура). У листопаді 1943 був головою на Першій конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії. Входив до Президії Української Головної Визвольної Ради. Ростислав Волошин загинув у бою з енкаведистами 22 серпня 1944 року в селі Гаї Бійничі Дрогобицького району на Львівщині.

У 2008 році на місці загибелі Ростислава Волошина встановлено пам’ятний хрест. У 2016 році в Луцьку в ході декомунізації на честь Ростислава Волошина перейменували вулицю Макаревича.

Джерело 2
http://www.hroniky.com/news/view/9930-lytsar-upa-imenem-iakoho-nazvaly-vulytsiu-lutska

3 листопада 1947р. народився Рокецький Володимир Юліанович - учасник національно - державницького руху, поет, автор самвидаву, підприємець, меценат.

Народився у селі Носів Підгаєцький район
Тернопільська область.

Після закінчення Завалівської середньої школи отримав запрошення викладати літературу у восьмирічній школі села Поплави .
У 1964 р. призваний до війська. Три з половиною роки служив на флоті в
Сєвєроморську.
Після демобілізації, у грудні 1969 р., став слухачем підготовчого відділення юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Ставши студентом ЛДУ, перевівся на юридичний факультет Київського університету.

22 травня 1971 р., на річницю перепоховання Шевченка, прочитав біля його пам'ятника в Києві вірш Данила Кулиняка "Ліс рубають", за що був відрахований з університету. Після відрахування влаштувався робітником Київського спеціального будівельно - монтажного управління зв'язку № 2. Саме там сформувалося ядро організації "Каменяр", засновниками якої стали робітник Михайло Гомбковський, робітник Ярослав Смалюк, майбутній журналіст Василь Гнущак.

14 січня 1972 р. Володимир Рокецький був заарештований. А 18 січня слідчий КДБ провів обшук у батьків у Носові, вилучивши навіть дитячі записники. Йому були інкриміновані вірші, зокрема, "Ліс рубають" Д. Калиняка, авторство якого Рокецький взяв на себе, незакінчену повість "Пам'ять чистих джерел", політичний памфлет "Вітальна телеграма українському уряду з нагоди святкування 315-ї річниці кровопроводу "Україна - Москва" та ін.

6 червня 1972 р. Київський обласний суд під головуванням Ю.І.Мацка виніс вирок: 5 р. таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР "антирадянська агітація і пропаганда". Відправлений етапом у табір ЖХ-385/3-5, с.
Барашево Мордовської АССР. У вересні 1973 р. Володимира привозили з Мордовії у Львів, щоб дав свідчення проти студентів свого факультету, але він нікого не видав і організація "Каменяр" ніколи не була викрита.
У Барашевлагу карався разом з Василем Стусом, де вивчив 50 його віршів, які потім записав і передав Михайлині Коцюбинській. Після кількох покарань ШІЗО був перенаправлений судом на тюремний режим у Владимирську тюрму.
Перед звільненням етапований до Тернополя. 14 січня 1977 року повернувся до батьків у Носів.

Улітку 1977 р. одружився з Ганною Володимирівною, переїхав в м. Бережани, де працював завскладом у ПМК. Мали двох синів.

У другій половині 80-х рр. нагляд КДБ ослаб і Володимир зміг проявити себе діяльним громадянином України. Зайнявся підприємництвом: постачав нафту та нафтопродукти в область і райони. З прибутків допомагав школам і дитсадкам, ініціював і вкладав кошти у створення меморіалу з церков на горі Лисоня, його коштом збудована церква на хуторі Соколиця, ініціював відкриття символічної могили з пам'ятним знаком на цвинтарі в Старому Місті бійцям УПА, які загинули у криївці (у тому числі і його двоюрідний брат Володимир Клюба).

За добродійну діяльність і за забезпечення селян нафтопродуктами під час сівби 1994 р. Володимир Рокецький був визнаний Людиною року Тернопільської області.
У 1996 році був реабілітований.

Помер 14 січня 1999 року у Бережанах , похований у Носові.

понеділок, 2 листопада 2020 р.

2 листопада 1921р. - народився Білл (Вільям) Мосієнко, визначний канадський хокеїст Українського походження, правий нападник "Чикаго блек хоукс".

2 листопада 1921р. - народився Білл (Вільям) Мосієнко, визначний канадський хокеїст українського походження, правий нападник "Чикаго блек хоукс".
Автор найшвидшого хет-трику в історії НХЛ - три шайби у ворота "Нью-Йорк рейнджерз" за 21 секунду 23 березня 1952 р. 

Джерело історична правда

Цей день в історії УПА - 2 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Праворуч Василь Сементух "Ярий" - провідник Ковельського районного проводу ОУН. Загинув в 1954 році. Підпільниця "Христя", загинула разом з ним.
***********
1943 рік
У селі Мізоч на Рівненщині загони УПА знищили 10 німецьких військових і роззброїли до 200 поліцаїв. Здобуто 160 гвинтівок, гранати та іншу зброю. Втрати повстанців: один загиблий, 7 поранених.

1944 рік
У бою з москалями у селі Коросне на Львівщині загинули два воїни УПА і станичний ОУН Петро Задорожний.

1945 рік
Чота сотні «Вітрогони» УПА-Захід у засідці біля села Войнилів на Станіславщині поранили трьох конвойників НКВД і звільнили арештантів.

Відділ ОУН зазнав атаки загону НКВД у селі Куличків на Львівщині. Повстанці вступили в бій, але всі шестеро були захоплені в полон.

1946 рік
Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у селі Голошина атакувала дільницю винищувального батальйону. Знищений вартовий, роззброєні 4 бійця. Здобуто кулемет і 4 гвинтівки.

Зв’язкова районного проводу ОУН Катерина Андріїшина загинула в бою з москалями у селі Гвіздець на Дрогобиччині.

Рій сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід атакував підрозділ Червоної армії, що заготовляв деревину для авіаційної частини біля села Молодятин на Станіславщині. Військових відвели в табір сотні, де з ними провели пропагандистську бесіду, і відпустили назад із зброєю (забрано лише патрони).

1947 рік
У райцентрі Скала-Подільська на Тернопільщині підпільники знищили начальника райвідділу МВД і поранили двох міліціонерів.

1948 рік
Загін повстанців атакував дільницю винищувального батальйону в селі Чернелів-Руський на Тернопільщині. Знищені дільничний МВД, командир батальйону і троє бійців.

У селі Копанки на Станіславщині повстанці знищили військового МВД, щн одного поранено.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Болехівці, Волосянка і Залужани загинули 6 повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Семен Довбняк – «Войнаровський».

1950 рік
Референт районного проводу ОУН Наум Баб’як – «Іржа» загинув у бою з москалями неподалік села Заболотівці на Львівщині.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

неділю, 1 листопада 2020 р.

1 листопада 1918р. у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення Української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. ЗУНР.

“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”, - емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразку у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.
31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.

Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.
Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої.

Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до Українсько - польсько війни.

1 листопада 1944 року – у Львові помер митрополит Андрей Шептицький.

Митрополит Андрей Шептицький: "Христянин може і повинен бути патріотом...". Шептицький на балконі собору Св.Юра
Похорон митрополита Андрея Шептицького

1 листопада 1964р. у Люксембурзі помер Андрій Мельник, лідер ОУН (м).

Народився Андрій Мельник 12 грудня 1890 р. у селі Воля Якубова неподалік Дрогобича на Львівщині. Його батько — Атанас Мельник, свідомий активіст національного руху, мати — Марія Коваль. Обставини склалися так, що гімназичну науку Андрій здобував у Самборі, Дрогобичі і Стрию. Нелегким був його шлях, але жодні труднощі й перепони не захитали його віри в правильність успадкованих від батька ідеалів. Загартований у тій боротьбі, він був суворим до себе, але чуйним до інших, зокрема до своїх друзів і співробітників, недарма його називали «людиною із шовку і сталі». Характеризують його як людину незламної волі, кришталевої вдачі, послідовного в діях і поглядах, з непересічними організаційно-провідницькими здібностями та розумом державного мужа. 

1914 року з початком Першої світової війни Андрій Мельник зголосився добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Особиста відвага здобула йому любов і пошану стрілецтва та старшин Легіону в окопах Першої світової війни. Про героїзм сотника А. Мельника, зокрема в бою на Маківці й Лисоні, де він виявив небуденну відвагу, серед стрілецтва ходили легенди.
Російський полон дає йому змогу познайомитися з перспективами українського національного руху в царській Росії, і це вирішило його майбутнє: після падіння династії Романових він повертається не до Львова, а до столиці України — Києва, де разом з Євгеном Коновальцем та іншими старшинами бере участь у створенні формацій Січових Стрільців, починаючи з Галицько-Буковинського куреня, що опісля стають одними з найкращих в Армії Української Народної Республіки. Як вірний присязі воїн, Андрій Мельник віддано служить у всіх українських арміях, але тільки до тієї пори, доки уряд відстоює священні ідеї самостійності і соборності України. За доби Української держави гетьмана Павла Скоропадського, коли він оприлюднив документ про союз і федерацію з небільшовицькою Росією, Коновалець і Мельник, не вагаючись, очолюють січове стрілецтво у протигетьманському повстанні Директорії.

Самостійність і повна незалежність України були наріжним каменем державницького світогляду Андрія Мельника. Коли наприкінці 1918 р. перед Стрілецькою Радою і січовим стрілецтвом поставлено вибір: боронити Львів від польської армії чи Київ від московської загрози, то відповідь була одностайною: «Не Львів вирішить, а Київ. Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». Ця постанова раз і назавжди пов’язала А. Мельника з засадою С О Б О Р Н О С Т І УКРАЇНИ, котрій він залишився вірний до кінця свого життя. У грудні 1918 р. Директорія Української Народної Республіки надає Є. Коновальцю і А. Мельнику військові звання отаманів (генералів). Щ об навести лад і порядок у тодішній ситуації України, 16 грудня 1918 р. запропоновано проект тріумвірату — Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Мельник, щоб у їхні руки передати владу. Але обидва полковники УСС не прийняли його, як також не прийняли й генеральських звань, доводячи цим, що не за ранги і не за особисту владу вони змагаються. їхнє розуміння служіння Україні вказувало на необхідність зміцнити ослаблену Армію Української Народної Республіки, без якої жодна влада не могла довго втриматися проти атак Польщі, з одного боку, та червоної і білої Москви, з другого. Директорія Української Народної Республіки 1919 року призначила А. Мельника начальником Штабу Дієвої Армії УНР, на тій посаді А. Мельник здобув пошану старших віком і військовими рангами старшин. Ці події закріпили особисту дружбу Петлюри, Коновальця і Мельника навіть у найскладніших обставинах боротьби на Батьківщині.

1922 р. Симон Петлюра, як Голова Директорії УНР і Головний Отаман Армії УНР, віддається політично-дипломатичній акції. Є. Коновалець та А. Мельник організовують боротьбу підпільними методами, так постала Українська Військова Організація (УВО), очолена полковником Є. Коновальцем. Наприкінці 1922 р. Є. Коновалець призначив полковника А. Мельника першим Крайовим Командантом УВО на західноукраїнських землях. На цій посаді А. Мельник пробув до весни 1924 р., коли був арештований разом з іншими членами УВО польською поліцією у справі О. Басараб. Слідство, тортури, знущання, карцер не зламали духу А. Мельника. Чотири роки пін пробув в ув’язненні, друзі згадували, що полковник був для них гідним прикладом стійкості, непохитності, витримки.

Після виходу з в’язниці А. Мельник, як розконспірований діяч УВО, змушений був займатися лише легальною працею, утримуючи постійний організаційний контакт з Є. Коновальцем. А. Мельник входить до правління видавничої спілки «Діло», очолює головну раду католицької організації української молоді «Орли», входить до комбатантської організації «Молода громада», головує в Товаристві українських інженерів тощо.

1929 року новостворена Організація Українських Націоналістів стає найвпливовішою силою національного буття, що організовує безкомпромісну боротьбу з усіма окупантами України на твердих засадах самостійності та соборності. А. Мельник входить до складу Сеньйорату ОУН та очолює Сенат ОУН, створений для керівництва діями ОУН на західноукраїнських землях. Голова Організації Євген Коновалець, неначе передчуваючи присуд долі, викликає на зустріч свого найближчого співробітника і соратника А. Мельника та наказує бути готовим очолити ОУН, якщо б з ним самим щось сталося. Підступний більшовицький злочин у Роттердамі 23 травня1938 р. прискорив реаїлізацію тієї домовленості. 11 жовтня 1938 р. А . Мельник, виконуючи волю свого попередника, перебирає керівництво ОУН і Українського Націоналістичного Руху, що затверджено рішенням Вужчого Проводу Українських Націоналістів. Однак, одержавши надзвичайні права, А . Мельник найперше поспішає скликати Другий Великий Збір Українських Націоналістів, що від імені всієї ОУН мав би затвердити його на чолі Організації. Скликати II ВЗУН напередодні великої воєнної хуртовини було нелегко. Але наприкінці серпня 1939 р. в Римі Збір одностайно затвердив Андрія Мельника Головою Проводу Українських Націоналістів і ОУН.

А.Мельник очолив ОУН у час державного будівництва Карпатської України. Цей період записаний до новітньої історії нашого народу як перемога ідеї самостійності, соборності і народоправності. Нема найменшого сумніву в тому, що ОУН була рушійною силою боротьби за державну самостійність Карпатської України. У цій справі вона співпрацювала з усіма українськими партіями, щоб парламентським шляхом довести до самостійності Карпатської України. І цей шлях ВИЯВИВСЯ правильним. Населення Карпатської України у демократичних виборах обрало свій парламент — Сейм, який проголосив самостійність Карпатської України з виразним наголошенням на тому, що Карпатська Україна вважає себе і є частиною Соборної України. ОУН взяла на себе відповідальність за оборону краю і в складі військової формації — Карпатської Січі — стала на боротьбу з угорським окупантом. Карпатська епопея була тим пробним каменем, на якому проявилися наміри гітлерівської Німеччини щодо державницьких устремлінь українського народу. Наказу Гітлера — віддати Карпатську Україну його союзникові Угорщині — уряд Карпатської України не виконав, а почав нерівний бій з ворогом.

Однак у ці дні, коли, як ніколи раніше, потрібна була непохитна єдність усіх націоналістичних сил, серед провідного членства ОУН уже визрівало розходження стратегічних концепцій. Люди, які ще недавно голосували за обрання А. Мельника Головою Проводу ОУН, переконавшись, що він твердо продовжуватиме лінію свого попередника Є. Коновальця, почали готувати організаційний переворот. Найвизначніші діячі націоналістичного руху, що разом з Є. Коновальцем створили УВО й ОУН, залишилися вірними Голові ПУН А.Мельникові, але сталося те, що сталося: розкол, що не лише ослабив увесь національно-визвольний рух, а й коштував життя безлічі кращих синів і дочок України. Вже невдовзі А. Мельникові довелося пережити втрату своїх найближчих друзів і помічників. Піраміду жертв вінчають імена Омеляна Сеника-Грибівського, Миколи Сціборського, Ярослава Барановського, Романа Сушка та багатьох інших. Однак А. Мельник рішуче раз і назавжди заборонив вірним йому членам Організації проливати у відповідь братню кров.

Німці не дозволили йому повернутися на Батьківщину, спершу тримали його під домашнім арештом, а далі ув’язнили в концентраційному таборі Заксенхаузен, але він висилає своїх найближчих співробітників в Україну з метою створення в Києві незалежного уряду. У жовтні 1941 р. у Києві було скликано Українську Національну Раду під проводом проф. М. Величківського. З перших днів існування вона була переслідувана німецьким окупантом і не змогла ствердитися як українська влада.

Посланці ОУН діяли в підпіллі. Вже в листопаді 1941 р. ОУН понесла криваві жертви, коли гестапо розстріляло учасників маніфестації на відзначення пам’яті Героїв Базару. По всіх містах України почалися арешти членів ОУН , масові розстріли. Найболючішим ударом стало знищення в лютому 1942 року поетки Олени Теліги і її співробітників, які в Києві організували легальне українське життя і видавали газету «Українське Слово» та літературний додаток «Літаври». Призначений А. Мельником його заступник О.Ольжич (Олег Кандиба), аж до арешту й смерті в концтаборі Заксенхаузен у 1944 р., керував впродовж воєнних років підпільною дією ОУН. Уже з осені 1941 року він посилав підпільників ОУН до повстанських формацій екзильного уряду УНР на Поліссі й Вотчині. Члени ОУН з перших днів війни пішки пробиралися до Львова, Житомира й Києва, щоб відновлювати там національне життя. Вони ще влітку 1941 р. почали приходити до першої повстанської формації Тараса Бульби-Боровця «Поліська Січ». Втрати ОУН у боротьбі із західним окупантом незлічимі. Крім розстрілів на рідній землі, гітлерівці загнали до концентраційних таборів багато членів ОУН включно з майже усім Проводом. Але це не могло спинити боротьбу ОУН. Принциповість А. Мельника і вірність його українській справі підтверджує ще й той факт, що по звільненні головних лідерів українських організацій з німецьких концтаборів усі вони (разом з політичними противниками, у тому числі й С. Бандерою) надали Андрієві Мельникові уповноваження вести переговори з німцями від імені українських політичних сил. Оскільки німці навіть у переддень капітуляції не захотіли рахуватися з державницькими прагненнями українського народу, переговори було перервано.

Перемога СРСР та його союзників у Другій світовій війні поставила перед Проводом ОУН нові завдання і диктувала нову політику. Члени ОУН мали наказ вийти з бункерів і схронів, легалізуватися, влитися в різні ділянки життя і підтримувати кожен вияв спротиву населення України сталінському жорстокому режимові. Багато членів ОУН заплатили за свою працю життям, практично всі — довгими роками ув’язнення чи заслання. Але вони зробили ту величезну справу, наслідки якої ми бачимо в сучасному процесі відродження України. Вся брехлива радянська пропаганда проти ОУН і українських націоналістів не підірвала довір’я нашого народу до ОУН. Ми бачимо, які благородні цілі ставили перед собою віддані кадри ОУН в Україні. Як досвідчений державний муж, А. Мельник знав, що світ рахується лише з сильними. Щ об українство за межами України було сильним, воно мусить бути об’єднаним, і тому вже в перших повоєнних роках А. Мельник, незважаючи на непримиренність більшості організацій та зливу необґрунтованих звинувачень, ініціює переговори усіх українських політичних формацій для об’єднання в одному державному центрі. Цього вдалося досягнути 1948 року створенням Української Національної Ради і реорганізацією Державного Центру УН Р в рамках традицій, започаткованих Головним Отаманом С. Петлюрою 1920 року. Одночасно з тим А. Мельник доручає кадровим діячам ОУН, які поселилися в різних країнах вільного світу, включатися в громадське і церковне життя, вберігати українську спільноту від денаціоналізації і відчуження від Батьківщини. 1957 року під час відвідин української громади в Канаді А . Мельник кинув в одному із своїх виступів заклик О Б ’ Є Д Н А Т И В С І С И Л И У К Р А ЇН Ц ІВ З А М Е Ж А М И Б А Т Ь К І В Щ И Н И В О Д Н ІЙ С У С П І Л Ь Н О -Г Р О М А Д С Ь К І Й Н А Д Б У Д О В І – « С В І Т О В О М У К О Н Г Р Е С І У К Р А ЇН Ц ІВ ». 

І він не обмежився закликом, а взявся до клопіткої праці втілення ідеї в життя. Зреалізувати цей задум змогли вже його послідовники аж у листопаді 1967 р., коли в Нью-Йорку відбувся Перший Світовий Конгрес Вільних Українців (С К В У ) за участю всіх українських сил світу.
Меморіальний комплекс у рідному селі
Воля Якубова.
Помер Голова ОУН А . Мельник 1 листопада 1964 р. далеко на чужині, його могила на цвинтарі столиці Великого Герцогства Люксембургу — чужої, але гостинної держави.
Джерело
Богдан Червак (фейсбук)

1 листопада 1861р. народилася Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Береза), Українська письменниця.

Народилася у в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер — село Зелений Яр Доманівського району
Миколаївської області) в родині священика.

Дитинство та молодість її проминули на
півдні України. Закінчивши Одеську гімназію
1879 р., вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, працювала у сільських школах Херсонської губернії.

В 1885 р в одеському альманасі «Нива» було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та оповідання «Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст. Дніпрова Чайка працювала у багатьох жанрах, добре відомі її вірші, п'єси, казки, оповідання, нариси. Основні течії її творчості — тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події
1905 р.

1885 р. Дніпрова Чайка приїжджає до
Херсона , куди її чоловік — Феофан Василевський був засланий та займав посаду губернського статистика. Вона і тут пише вірші, оповідання, лібретто дитячих
опер.

Починаючи з 1887 р., письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах «Перший вінок», журнали
«Дзвінок», «Правда», «Зоря»), випускає цикл «Морські малюнки». Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі («Мирські малюнки», «Тень несозданных созданий», «Дві птиці», «Морське серце», «Тополя», «Хвиля»).

Відома Дніпрова Чайка і як дитяча письменниця. Для дітей писала казки, вірші, лібретто дитячих опер («Коза-дереза», «Краплі-мандрівниці», «Пан Коцький», «Весна-красна»). Твори її для дітей виховують у юних читачів ідею перемоги добра над злом. Довгі роки творчі зв'язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури М. В. Лисенком. Саме на лібретто Дніпрової Чайки композитор створює свої три дитячі опери, які були написані з 1888 по 1892 рр. («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»).

В 1909 р. письменниця захворіла і виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до
1911 р. Невдовзі Дніпрова Чайка тяжко захворіла. Писати змогла вже тільки протягом 1918 – 1920 рр.
Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 в с. Германівці на Київщині. Похована у Києві на Байковому кладовищі 

Цей день в історії УПА - 1 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Іван Попович та Іван Тимків, с. Ямельниця Сколівського району.
********
1943 рік
У селі Великий Жолудськ на Рівненщині повстанці знищили двох німців. Один із повстанців зазнав поранення.

1944 рік
Рій сотні «Журавлі» УПА-Захід підірвав залізничну колію неподалік села Раків на Станіславщині. Знищені 5 військових охорони, ще кілька поранено.

1945 рік
У бою з москалями у селі Бір-Кунинський на Львівщині загинули троє повстанців СБ (служби безпеки ОУН).

Двоє повстанців потрапили у засідку загону НКВД біля села Крушельниця на Дрогобиччині і загинули в бою.

1946 рік
У бою з опергрупою МВД в урочищі «Шимкова долина» на Тернопільщині загинули двоє повстанців, ще один зміг прорватися.

1947 рік
Під час бою з москалями у селі Котиківка на Станіславщині загинули кущовий провідник ОУН «Чорний», слідчий СБ «Буревій» і районний референт Українського Червоного Хреста «Люба».

1948 рік
У селі Тростянець на Дрогобиччині підпільники знищили організатора колгоспу.

У селі Балинці на Станіславщині повстанці спалили сільську раду.

У бою з москалями у селі Волосянка на Дрогобиччині загинув заступник станичного ОУН Михайло Юшко – «Ворон».

У селі Тростянець на Тернопільщині повстанці важко поранили дільничного МВД.

1950 рік
Повстанець Павло Рошко захоплений важко пораненим у бою з москалями у селі Либохора на Дрогобиччині і добитий прикладами.

Джерело:
Історичний календар Календар УПА Події. Репортажі Сергій Горобець

суботу, 31 жовтня 2020 р.

31 жовтня 1944 року – група, до складу якої входили два працівники райкому партії і працівники РВ НКВС, перебуваючи в нетверезому стані, розстріляли трьох жінок, які працювали на полі з села Костільники Бучацького району.

31 жовтня 1944 року – група, до складу якої входили два працівники райкому партії і працівники РВ НКВС, перебуваючи в нетверезому стані, розстріляли трьох жінок, які працювали на полі з села Костільники Бучацького району.

Джерело
https://teren.in.ua/2020/10/31/31-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-5/

На фото околиці села Костільники.

31 жовтня 1918р. австрійський комендант Тернопільського ґарнізону заявив, що, згідно з наказом зі Львова, передає Українцям військову і цивільну владу.

Оскільки в ґарнізоні не було жодного українського старшини, підписати протокол про передачу влади комендант попросив військового капелана майора Василя Кузьму. Той повідомив про це представників української громади міста, і вони з допомогою 39 резервістів-українців, що знаходилися в місцевому ґарнізоні, зайняли всі державні установи. Тернопільські студенти на чолі з А. Музичкою роззброїли жандармерію. 1 листопада у Тернополі на ратуші замайорів блакитно-жовтий прапор, установлений актором “Українського театру” Севастіяном Зубрицьким-Вінявою. Національні прапори були підняті й на урядових та майже всіх приватних українських будинках....

Джерело:
https://teren.in.ua/2020/10/31/31-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-5/

31 жовтня 1889р. народився Носковський Зенон - Український військовик, громадський діяч. Командант сотні Леґіону УСС, групи «Підзамче» УГА.

Народився у селі Мушкатівка (тепер Борщівського району Тернопільської області) в родині священика УГКЦ о. Володислава Носковського та його дружини Ольги Носковської з Свистунів. Родина Носковських мала шляхетнє походження і належала до гербу Лада.

У 1889р. з батьками переїхав до Сороків Бучацького повіту.
Навчався у Бучацькій державній (зокрема, з відзнакою закінчив 1а клас у 1900 році [5] ), закінчивАкадемічну гімназію у Львові, юридичний факультет Львівського університетуту.

Брав активну участь в організації осередків спортивного товариства «Сокіл» у Галичині (зокрема, співорганізатор осередку та читальні товариства «Просвіта» в селі Сороках Бучацького повіту). В Сороках у приміщенні дяківки (будучи студентом) провадив освітні гуртки з селянами, читав книжки, деяких вчив читати, писати. Проводив січові руханкові вправи з мешканцями Сороків.

З початком Першої світової війни вступив до лав Легіону Українських Січових Стрільців. Командував спочатку чотою, згодом 4-ю сотнею УСС. Проявив себе в боях на горі Ключ, за які був нагороджений Срібною медаллю за хоробрість 2-го кл. (нім. Tapferkeitsmedaille).

31 травня 1916 року на похоронах Івана Франка супроводжував віз-катафалк до Личаківського цвинтара, від імени УСС поклав вінок на могилу Каменяра. 30 вересня 1916р. потрафив у москальський полон під час боїв під Потуторами і Конюхами; перебував у Пензі, Симбірську (разом з Сенем Горуком; восени 1916 р. зустрівся з вивезеним в Сибір батьком).

Після звільнення з полону брав участь в українсько-польській війні та національно- визвольних змаганнях, командував сотнею, полком УСС.

11 листопада поручник З. Носковський став командантом групи «Підзамче». 12 листопада 1918 року на чолі частини з 280 стрільців (половина — УСС) обороняв ділянку залізничної колії в районі Підзамча у Львові. 11 січня 1919 року стрілецька сотня З. Носковського відзначилась підчас визволення Львова від польських окупантів (було взято південні околиці міста).

Після створення у Бершаді на базі II-го корпусу УГА I-ї бригади Червоних Українських Січових Стрільців (ЧУСС) очолив полк. Під час прибуття під Чуднів В. Затонського, І. Дубового через виступ бригад під командуванням Юліяна Головінського, Осипа Станимира проти бльшовиків з намірами роззброїти галичан разом з Михайлом Бараном, Альфредом Бізанцом запевнив їх, що бригада буде надалі воювати протиполяків; їм повірили. 27 квітня 1920 р., виконуючи наказ командира бригади ЧУГА, повів полк на прорив польського оточення під Михнівкою. За допомогою кінноти під командуванням Степана Шухевича вдалось вирватись у бік Києва.

З 1920 р. жив в еміграції у Чехо - Словаччині, працював адвокатом, суддею. Помер у Словаччині.

Джерело
http://разом.укр/index.php/Носковський_Зенон_Володиславович

31 жовтня 1918р. на вечірньому засіданні Українського головного військового комісаріату вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “Обслуга авта з машиновим крісом. Вона їздила по вулицях міста особливо в горішній його частині і розганяла збираючих військових поляків. Четар відділу з назвиська мені незнаний. По відзнаках на ковніри – спеціяліст командувати скорострілами”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Джерело фото: https://photo-lviv.in.ua/listopadovi-boyi-za-lviv-zi-shhodennika-ivana-boberskogo-17-listopada-1918-roku/
Андрій СОВА - історик.
**********
31 жовтня 1918р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії, створеної за три дні до того у Кракові. Комісія мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі.
УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та на Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Відтак на вечірньому засіданні Українського головного військового комісаріату вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/31/60595/

31 (19) жовтня 1853р. народився Микола Кибальчич - Український революціонер - народник та інженер.

Автор проекту оригінального літального апарата, що був побудований за принципом ракети і приводився в рух за допомогою реактивного двигуна. Іменем видатного інженера названо кратер на зворотному боці Місяця.

1853 року, в мiстi Коропі (Чернігівська область) народився Микóла Івáнович Кибáльчич — винахідник і революціонер-народник українського походження. Автор схеми першого у світі реактивного літального апарату.

Підлітком Микола Кибальчич пішов на серйозний конфлікт із батьком-священиком, покинув духовну семінарію у Чернігові і вступив до гімназії Новгорода-Сіверського. Там же хлопчик і захопився хімією, за що навіть одержав прізвисько Миколка-піротехнік. Щоб читати технічну літературу, він самотужки вивчив англійську мову. Кибальчич був одним із кращих учнів гімназії. Закінчивши зі срібною медаллю навчання, хлопець вступив до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення (1871—1873 р.). Потім перейшов у Медико-хірургічну академію. Тут Кибальчич і познайомився з народовольцями та їхніми ідеями. У 1875 році за зберігання нелегальної літератури був заарештований і майже три роки провів у Лук'янівській в'язниці у Києві, після чого його випустили під нагляд поліції.

Продовжити освіту Кибальчичу не дозволили. І він обрав шлях революціонера-підпільника. Кибальчич працював і в підпільних друкарнях, і у так званих «пекельних лабораторіях», де виготовляли вибухівку і зброю для терористичних актів. Там і проявився його неабиякий талант хіміка і винахідника. Микола навчився у домашніх умовах робити нітрогліцерин і динаміт. Динаміт Кибальчича за своїми характеристиками перевершував динаміт його винахідника — шведа Нобеля. Крім того, він створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців.Кибальчич також написав одну з найважливіших в народовольчій публіцистиці теоретичну статтю — «Политическая революция и экономический вопрос» (газета «Народная воля», 5 лютого 1881 року).

На імператора Олександра II «Визволителя» народовольці здійснили шість замахів. Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів і вирішив створити бомбу, якій би не було рівних. Царські генерали пізніше назвуть її справжнім дивом і новим словом у вибухотехніці. По суті, вона стала прообразом сучасної гранати. Подібних зразків у той час техніка Європи ще не знала.

Під час останнього замаху на царя 1 березня 1881 року вирішальну роль зіграла «забійна сила» бомби, створеної Кибальчичем. Однак після цього прожити на свободі винахіднику вдалося недовго — його заарештували через сімнадцять днів після теракту. У камері, за кілька днів до страти, (3 квітня 1881)  Микола розробив проект реактивного літального апарата. У проекті Кибальчич розглянув пристрій порохового ракетного двигуна, керування польотом шляхом зміни кута нахилу двигуна, програмний режим горіння, забезпечення стійкості апарата тощо. Схему унікального апарата арештант надряпав уламком ґудзика на стіні каземату… Миколі Кибальчичу вдалося передати папери з розробленим проектом адвокату. Однак їх вилучила царська «охранка», долучила їх до справи і відправила у спецархіви таємної канцелярії. Тут вони пролежали до перемоги Жовтневої революції. Вперше було опубліковано в 1918 році в журналі «Былое», № 4-5.

Значно пізніше до принципів ракетобудування самотужки прийде вчитель з Калуги — Костянтин Ціолковський. Тож можна лише уявити, як би розвивалася техніка, коли б Кибальчич направив свій талант у мирне русло. Цікаво, в якому тоді році людина змогла б здійснити політ у космос?
Кибальчич був відданий до суду разом з Желябовим, Перовською, Рисаковим та Михайловим і страчений 3 квітня 1881 року.
Із матеріалів «Дела о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр II»:
Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність - син священика. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполучення.

Рідним «царевбивці» Кибальчича було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися. Сім'я терориста зазнала шквалу репресій. Усіх юнаків з їхньої родини виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння і переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом сина убитого царя містечку Короп було заборонено розбудовуватися, а самим коропчанам наказано побудувати церкву і все життя замолювати гріх земляка.

Ім'ям Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця.

Джерело
http://1576.ua/people/3882

31 жовтня 1803р. у віці 112 років у засланні на Соловках помер Петро Калнишевський, останній кошовій отаман Запорозької Січі.

Пам’ятаємо, шануємо!
31 жовтня 1803 року, у віці 112 років, 
полинув у обійми Господа останній кошовий отаман Запорізької Січі могутній
Петро Калнишевський. Козарлюгу московити заточити та утримували у казематі № 15 на сумнозвісних Соловках...
Світла пам‘ять!

Джерело
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=706062543105231&id=100011044745444

31 жовтня 1943р. у с. Точевики відбувся бій азербайджанського загону УПА проти німців. (Острозький р-н.на Рівненщині)

церква у селі Точевики.
Дві чоти азербайджанців разом із чотою українських повстанців напали на сотню німецьких авіаторів, які прибули грабувати селян. У бою нацисти зазнали поразки, загинуло близько 50-ти німецьких вояків люфтвафе. Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Ще один кавказець отримав поранення. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун.
Детально обставини бою описані в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» (1 квітня 1944 р.):

«…Уранці в поблизьке село Точівк(а), Острізького району, приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти. Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.
Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.

Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника».
Напередодні бою, у ніч з 29 на 30 жовтня, цей загін азербайджанців, дислокований у м. Здолбунів на Рівненщині, перейшов до УПА у складі 160 чоловік з повним вирядом та узброєнням. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону. До цього азербайджанці воювали у складі німецької армії на Північному Кавказі, зокрема під Малгобеком (Інгушетія). Там їхній батальйон зазнав великих втрат і був передислокований спочатку у Польщу, де його поповнили новими добровольцями з числа полонених червоноармійців, а потім – у Західну Україну – в район Здолбунова.

Із листівки УПА:
"АЗЕРБАЙДЖАНЦІ !
Тільки спільними силами всіх поневолених народів можна перемогти імперіялістичних хижаків Москви й Берліну і побудувати незалежні держави Кавказу й Азії.
Ми закликаємо Вас збільшувати ряди своїх національних відділів при Українській Повстанській Армії!"

На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі. Долучення азербайджанців до УПА організували легіонери І.Насруллаєв, А.Кулієв, Т.Камбаров, Г.Адигезалов, А.Махмудов і А.Асланов.

Як зазначає історик Олег Стецишин у книжці «Бандерівський інтернаціонал», про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Документальні свідчення цього виявив грузинський історик Георгій Мамуліа. Це – звіт про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складений вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.

Загалом, азербайджанці були найчисленнішою національною групою в Українській повстанській армії. У її складі воювали також литовці, грузини, вірмени, євреї, татари, узбеки, італійці та представники інших національностей.

У листопаді 1943 року керівництво ОУН скликало в селі Будеражі на Волині першу Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. 

Найбільшими були азербайджанська та грузинська делегації – по шестеро осіб. Конференція виробила ряд політичних і практично-організаційних постанов, спрямованих на поширення спільної боротьби поневолених народів СРСР і ухвалила також звернення до всіх народів Східньої Європи й Азії, в якому вичерпно з’ясовано політичне становище поневолених народів, завдання, що стоять перед ними, й перспективи спільної боротьби.

Джерело:
Леся Бондарук
Фото з архіву ЦДВР
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.u

31 жовтня 1883р. у м. Великий Токмак на Запоріжжі народився Марко Безручко – генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки.

Зліва праворуч: польський генерал Антоні Лістовський, Симон Петлюра, українські полковники Володимир Сальський і Марко Безручко. Бердичів, квітень 1920 р.

Початкову освіту здобув у вчительській семінарії в Переяславі. Згодом закінчив Одеське піхотне юнкерське училище та Миколаївську піхотну академію. Під час Першої світової поранений.

1918-го Безручко став начальником оперативного відділу Генштабу Армії УНР. Працював в українському Генштабі він і за часів гетьмана Павла Скоропадського. На початку 1919-го очолив штаб Корпусу Січових Стрільців.

У лютому 1920-го Симон Петлюра зробив останню відчайдушну спробу порятунку Української Народної Республіки. Після підписання українсько-польського договору у Варшаві, більше знаного як пакт Пілсудського – Петлюри, союзні армії двох держав вирушили на Наддніпрянщину проти більшовиків. Полковник Безручко сформував 6-ту Січову стрілецьку дивізію, якою потім командував в її спільному з польським військом наступі на Київ.

Спільними зусиллями польські та українські війська 7 травня 1920-го здобули Київ і відкинули більшовиків за Дніпро, але через місяць союзники полишили Київ і почали відступати. У липні більшовицькі армії прорвалися до Львова і розгорнули наступ на Варшаву. Над незалежністю Польщі нависла загроза. Більшовицька Перша кінна армія Будьонного була уп’ятеро більша за союзні польсько-українські війська (6-а січова стрілецька дивізія УНР і 31-й польський полк).

«Чудо над Віслою» – під такою назвою увійшла в історію оборона Варшави. Як це відбувалося описав колега Марка Безручка генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (правопис оригіналу).

«В Замостю у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ої української Січової дивізії в команді генштабу полк. Безручка, яких направляли з фронту ІІІ-ої польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі.

Крім вищезгаданої 6-ої дивізії, в склад залоги Замостя ще увійшов 31-ий польський полк та 2 етапових куріні. Всього - 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат, та 3 бронепотяги. Комендантом залоги був полк. Безручко.
29 серпня Буденний зсаджує своїх кіннотчиків з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою малемістечко, обведене старим муром. Атаки буденновців із сходу було відбито, з великими втратами для них.

Ранком 30 серпня Буденний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто боронилася, але з заходу буденновцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити їх та майже увірватись в Замостя.
Однак остання резерва - українська сотня, контратакою відкинула ворога за дроти. Біля 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно, одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Буденного скінчилася неуспішно...

Штурм Замостя, під яким Буденний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави».
Кам'яний хрест на могилі Марка Безручка у Варшаві. Джерело: uk.wikipedia

За успішну військову операцію полковники Марко Безручко і його заступник Всеволод Змієнко 5 жовтня 1920-го одержали звання генерал-хорунжих. Цього ж року Марко Безручко був призначений начальником штабу Армії УНР і керівником військової місії УНР у Варшаві. Був військовим міністром Уряду УНР на еміграції та членом Вищої Військової Ради УНР. Протягом 1931–1935 – голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Працював редактором військово-історичного мемуарного збірника «За Державу». Автор книги «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині».

Марко Безручко помер 10 лютого 1944-го у Варшаві. Похований поруч з другом генералом Всеволодом Змієнком у православній частині цвинтаря «Воля».

Джерело
Підготувала Леся Бондарук, УІНП .

пʼятницю, 30 жовтня 2020 р.

30 жовтня 1964р. у Львові відкрито пам'ятник Івану Франку

Пам'ятник Іванові Франку у Львові — пам'ятник українському письменнику Іванові Франку у Львові, що розташований на вулиці Університетській перед головним корпусом Львівського національного університету ім. Івана Франка. Відкритий 30 жовтня 1964 року. Висота пам'ятника разом із постаментом — 12,5 м, висота власне пам'ятника — 8 метрів.

Місцем спорудження головного пам'ятника Франку відразу був обраний парк ім. І. Франка, а саме майданчик, розташований перед Львівським університетом. Виконання монументу планувалося доручити скульптору Іванові Севері. Через високу суму кошторису, що склала 586 000 карбованців, спорудження було відкладено на невизначений термін. Згідно з рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів під час урочистого мітингу на місці майбутнього монумента 29 червня 1956 р. заклали пам'ятний знак. Авторський колектив складався з відомих львівських скульпторів Валентина Борисенка, Дмитра Крвавича, Еммануїла Миська, Василя Одрехівського, Якова Чайки за участі архітектора Андрія Шуляра.

Пам'ятник урочисто відкрито 30 жовтня 1964 року в присутності кількох десятків тисяч людей.

Джерело
https://varta.kharkov.ua/budmo/1103726

30 жовтня 1848р. у м. Львів відбувся перший з’їзд Українських діячів культури та науки, який отримав назву «Собор руських учених».

1). Іван Борискевич.
2). Засідання Головної Руської Ради у Львові. 1848 рік.
30 жовтня 1848 року у славнозвісному місті Львів відбувся перший з’їзд українських діячів культури та науки, який отримав назву «Собор руських учених». Це стало дуже важливою подією для громадського та культурного життя України. Учасники цього збору виступали за встановлення української мови для Західної та Східної України, за одну мову для одного народу. Головною ідеєю собору стала єдність нації, і саме на принципі єдності базувалися усі інші питання, які розглядалися Собором.
У першому Соборі, ініціаторами якого стали Микола Устинович та Іван Борискевич, брали участь більше сотні осіб. Серед них були письменники, учителі, вчені, юристи і навіть студенти. Вони вели різноманітні наради, створили програму для організації української науки у рамках поставлених задач, заснували Товариство народної освіти для підвищення рівня освіти українського народу.
Цю подію намагалася використати Руська Рада у прагненні створити особливі умови для розвитку українського народу. Передбачалося, що всі землі Австрійської імперії, де живуть українці, об’єднаються у край з самостійними правами. Ідея абсолютної єдності підтримувала усіх українців до розпаду Австро-Угорщини у 1918 році, але, нажаль, реалізованою так і не стала.
(Ред. Бачив на інших сайтах 16 та 26 жовтня що подія відбулася)
Джерело
http://www.calendarium.com.ua/ua/u_lvovi_rozpochavsya_sobor_ruskih_uchenih_1848_

30 жовтня 1882р. у с. Романівка на Тернопільщині народився Михайло Бойчук – митець-монументаліст, графік.

Завдяки матеріальній допомозі від Наукового товариства імені Шевченка у Львові та митрополита Андрея Шептицького, навчався за кордоном у кращих європейських академіях мистецтва.

У 1908 – 1911 роках Михайло Бойчук удосконалює майстерність у Парижі. Заглиблюється у вивчення староукраїнського та українського народного мистецтва. Прагне почати творити новітнє українське мистецтво, спираючись на спадщину Київської Русі.

Журналіст Микола Александрович, який зустрівся з Бойчуком у французькій столиці, пізніше напише в газеті «Діло»: «Найважливішим завданням, найвищим ідеалом нашого майстра стало осягнення всієї глибини давньоруської художньої творчості, тісно пов’язаної з культурою Візантії. На думку Бойчука: треба дійти до тієї висоти і від неї перекинути міст до сучасного нашого відродження, почати відродження українського мистецтва від коріння».

1917-го Михайло Бойчук оселяється у Києві. Цього ж року стає одним із засновників Української академії мистецтв. Протягом 1920-х об’єднав однодумців у школу «бойчукістів» − митців-монументалістів. Своїх послідовників Михайло Бойчук переконував: «Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє». Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва, що часто суперечило радянським естетичним принципам.

26 листопада 1936-го Михайла Бойчука звинуватили у «шпигунстві» та «контрреволюційній діяльності» й заарештували. 13 липня наступного року його розстріляли. Трагічна доля спіткала більшість його учнів та послідовників. Майже всі монументальні твори бойчукістів були знищені.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua