Загальна кількість переглядів!

неділя, 13 грудня 2020 р.

14 грудня 1840р. у селі Кліщинці на Полтавщині народився Михайло Старицький - драматург один із засновників Українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями»

14 грудня 1840р. у селі Кліщинці на Полтавщині (нині – Черкащина) народився один із засновників українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями», драматург Михайло Старицький.

З дванадцяти років залишився сиротою і виховувався у Лисенків. Мати Старицького походила з цієї родини. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого Микола став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками і потоваришували. Вони разом вчилися у Харківському, потім Київському університеті, були учасниками київської Громади, власним коштом заснували та утримували недільні школи, разом розвивали український театр.
Після бурхливого київського життя Михайло Старицький повернувся на Полтавщину до батьківського маєтку. Якось на вечорницях він побачив селянку Степаниду і закохався. Ця дівчина надихнула Старицького на написання слів чудової пісні «Ніч яка місячна». Призначивши їй зустріч, аби освідчитись, чекаючи кохану увечері біля річки Старицький вигадав рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!». Та дівчина була заручена, тож своє кохання і сімейний затишок Старицький знайшов із Софією Лисенко (сестрою друга Миколи Лисенка).
Із родиною Старицький деякий час жив на Поділлі, там він купив маєток. 1871-го перебралися до Києва. Тут з Миколою Лисенком заснували Товариство українських акторів. Першою виставою, яку поставили була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Згодом вони поставили більше десятка власних п’єс. Для розвитку театру були потрібні кошти, тому Старицький продав маєток на Поділлі і очолив першу українську професійну театральну трупу. «Склалося товариство, – писав Іван Франко,– якого Україна не бачила ні до, ні після». Протягом 1886-1887-го тривали успішні гастролі Москвою та Санкт-Петербургом, після чого тріумф чекав на українців у Варшаві, Вільнюсі, Тифлісі. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж актори імператорського театру, мали найкращі декорації та костюми.

1893-го Старицький пішов з трупи, бо не мав більше коштів на її утримання, а також геть розхворівся.

Решту життя присвятив літературній діяльності. Написав та видав поезії, п’єси «Маруся Богуславка», «Остання ніч», романи «Буря», «Розбійники», повісті «Заклятий скарб», «Облога Буші».

Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904-го, похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

14 грудня 1926р. у с. Деренівка народився Кубів Василь Григорович - Український інженер, громадсько-політичний діяч, краєзнавець, учасник національно-визвольного руху, політв'язень.

Від 1941 року — Член Юнацтва ОУН, пройшов курс пропагандистів і розвідників. З 1944-го — учасник сільської самооборони. 1946 року закінчив Теребовлянський культурно-освітній технікум, вступив до Львівського зооветеринарного інституту. 

10 листопада 1948 заарештований за зв'язок із ОУН. 9 лютого 1949 року засуджений до 10 років таборів суворого режиму.

Покарання відбував у місті Ішимбай (Башкортостан). 1954 року звільнений. У 1955—1957 роках працював на будівництві.

1962 року закінчив Львівський політехнічний інститут. У 1964—1967 роках працював у Львівській філії Київського НДІ будівельного виробництва. 1967—1986 роки — начальник відділу капітального будівництва Львівського міжобласного цукротресту.

Наприкінці 1980-х років брав активну участь у процесах демократизації в УРСР, ініціатор створення і заступник голови протягом 1990—1997 років Спілки політичних в'язнів України. 1995-го — співзасновник Львівського обласного (від 1996 — перший заступник голови, від 2010-го — голова наглядової ради) Всеукраїнського об'єднання ветеранів Другої світової війни. Керівник земляцтва товариства «Теребовлянщина» в 1998—2001 роках. Співзасновник та перший заступник голови Львівського товариства «Тернопільщина» протягом 1998—2009 років.

Разом зі Студентським братством організував відновлення могили Андрія П'ясецького .
1990 року ініціював та взяв на себе основну роботу зі збору коштів, з організації проведення конкурсу проектів в 1993 році, з виготовлення, будівництва та встановлення у Львові пам'ятника жертвам комуністичних злочинів (скульптор Петро Штаєр, архітектор
Роман Сивенький ). Пам'ятник офіційно відкрили в 1997 році.

Помер 6 червня 2016 (89 років) -
Поховання Личаківський цвинтар.

Доробок:
Автор книг:
«Національно-визвольна боротьба теребовлян в 1940-50 роках» (Теребовля, 1993), «Історія села Деренівка» (Львів, 1996),
нарису «Деренівка» у збірнику «Історія міст і сіл Теребовлянщини» (Тернопіль, 1997),
«Опозиція чи позиція» (2003), «Дороги і долі» (2005, 2008).

Джерела:
Х. Весна, Г. Кушнерик. Кубів Василь Григорович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч» , 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 261. — ISBN 966-528-199-2 .

14 грудня 1918р. гетьман Павло Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади.

«Усім закладам України. Усім військовим частинам. – йшлося у тексті зречення. – Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх зусиль, щоб вивести край з того тяжкого стану, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил впоратися з цим завданням, і нині я, згідно з обставинами, що склалися, керуючись виключно благом України, відмовляюся від влади». Після чого Рада міністрів склала з себе повноваження і передала владу Директорії.

Директорія постала 14 листопада 1918-го у Києві в якості верховного органу УНР для повалення гетьманату. По Україні здійнялося антигетьманське повстання. Директорію підримало селянство, згодом – гетьманські війська. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з гетьманськими військами під Мотовилівкою поблизу Києва, змусивши їх під вечір відступити.

«В листопаді в Києві думали, що Петлюра буде розбитий, але я відчував, що справа щодня ускладнюєтся. – писав Павло Скоропадський у «Спогадах». – У моєму штабі йшов розкол. З одного боку, Директорія розповсюджувала плітки, що я зрадив Україні, з іншого боку – російські офіцери говорили, що я веду таємні переговори з Петлюрою для того, щоб зрадити офіцерство. Німці відверто говорили, що це не купка людей (Директорія), а – народне повстання. …Німці запропонували мені летіти на аероплані до Одеси, бо усі шляхи були відрізані. Я вважав, що маю бути тут, де уряд і військо, до кінця. …Ми заключили перемир’я з Директорією…і була впевненість, що все налагодиться. Тринадцятого грудня я займався справами, згодом я дізнався, що усі думали, що я готувався до втечі. Але все було не так. Я просто вірив у долю.

Увечері я ліг спати. Вночі, годині о третій я отримав телеграму, в якій Винниченко вимагав остаточної ліквідації Гетьманства. Зранку…донесення ставали тривожнішими. Арсенал взято, військове міністерство взято. Я зібрав свої папери… і поїхав до турецького посланника, який жив у готелі «Паласт». Я усвідомлював, що усе скінчено. На душі від цього було важко. Я думав, чи маю відмовлятися від влади, чи не варто цього робити. На мене вплинули кулеметні черги, які доносилися здалеку. І я подумав, що є чесні люди, які будуть битися за мене, доки не отримають відомостей про те, що вони звільнені від присяги. І я тотчас написав зречення від влади. Мені важко від усвідомлення того, що уся робота, ті переживання, через які я пройшов протягом довгих восьми місяців, такого нерозуміння мене… наблизитися до найпліднішого етапу роботи для спасіння Батьківщини. І усе це так безглуздо зруйновано.»

(Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 - грудень 1918. - Київ, 1995. - С.317 - 325.)

Цей день в історії УПА - 14 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Іван Олійник-"Максим" з донькою Марійкою. Околиці села Тухолька (Львівщина)
*********
1944 рік
У селі Чорна на Кам’янець-Подільщині повстанці зірвали збори правління колгоспу, побили голову сільради та розповсюдили антирадянські листівки.

У бою з загоном НКВД у селі Драчинці на Чернівеччині повстанці знищили офіцера і двох рядових, легко поранили ще одного офіцера, двох військових захоплено в полон. Втрати повстанців: 8 убитих.

У селі Питуля? (нині Цитуля) на Львівщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону та кинули гранати в будинок голови сільради.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Орів на Дрогобиччині. Станичний ОУН «Коник» та ще двоє підпільників, що перебували всередині, загинули в бою.

1947 рік
У селі Саранчуки на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Рівня на Станіславщині. Троє повстанців вчинили збройний опір і підірвалися гранатами.

У селі Брониця на Дрогобиччині повстанці знищили військового МВД.

1948 рік
У селах Борки і Славне на Тернопільщині підпільники поранили двох військових МВД.

Відбиваючи атаку загону МВД у селі Станькова на Станіславщині, повстанець зазнав поранення і застрелився.

У селі Дубаневичі на Дрогобиччині повстанці в перестрілці знищили лейтенанта МГБ. Здобуто автомат, пістолет, патрони та оперативні документи.

1949 рік
У бою з московитами у селі Волошинове на Дрогобиччині загинув повстанець «Сорока».

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

13 грудня 1893р. у Тростянці на Сумщині народився Микола Хвильовий (Микола Фітільов), Український прозаїк, поет, публіцист.

Син дворянина. Учасник Першої світової війни, з якої вийшов переконаним більшовиком.

З 1921-го мешкав у Харкові, активно друкувався. Входив до багатьох літературних організацій – «Гарт» (1923), Урбіно, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) (1925), Пролітфронт (1930).

У своїх памфлетах виступав проти русифікації Української культури.
Члени ВАПЛІТЕ. Сидять (зліва направо) - Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко; стоять (зліва направо) - Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Харків, 1926 рік. Фото з фондів Харківського літературного музею.
*****
«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стилів українська поезія повинна втікати якомога швидше, – писав Микола Хвильовий. 

І пояснював: – Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування».

Зазнав нищівної критики і звинувачень в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», намаганні відірвати українську культуру від російської». Був змушений публічно каятися і відмовлятися від своїх поглядів. Однак, попри спроби писати в руслі «партійної лінії», був майже цілком ізольований від літературного життя.
13 травня 1933-го покінчив життя самогубством у Харкові на знак протесту проти свавільного беззаконня радянського тоталітаризму.

«Велич Хвильового зовсім не в тому, що він кинув гасло «Геть від Москви» – це гасло було кидане й перед ним. Велич його не в тому, що його Аглая – активна волюнтаристка, такий собі Донцов у спідниці, – пише у статті «Непророслі зернята» літературний критик і славіст Юрій Шевельов. – Вага літераторів і літератури того часу полягає насамперед у тому, що вони були повними людьми, що вони не боялися говорити правду і хотіли творити повну літературу, а не пісну».

Навесні 1933 року письменник разом з
Аркадієм Любченком побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію
Голодомору. 

З цієї подорожі повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством. 
Похорон Миколи Хвильового. 15 травня 1933 р.
*****
Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua та Вікіпедія.

13 грудня 1901р. народився Микола Дужий, сотник УПА, активіст ОУН і "Просвіти". Редактор журналу "Повстанець" та інших військово-політичних видань, у т. ч. бойового статуту піхоти УПА. Після арешту голови президії Української головної визвольної ради Кирила Осьмака виконував його обов'язки як єдиний на той час член президії УГВР в Україні, був секретарем УГВР.

У колі друзів, вже будучи Головним Командиром УПА, Роман Шухевич згадував, що ще гімназійним учнем він пройшов свій перший військовий вишкіл під керівництвом підстаршини Української Галицької Армії Миколи Дужого, з яким з того часу був у найближчих дружніх стосунках. Командир цінував Миколу Дужого, який не виїхав в 1944 році за кордон, а залишився у підпіллі працівником Головного Штабу УПА й головним редактором ініційованого Романом Шухевичем журналу «Повстанець» та співредактором усіх інших центральних націоналістичних видань, зокрема військових посібників.

Микола Атанасійович Дужий (псевдо. «Вировий», «Мирон», «Мирон Карівський») – підхорунжий УГА, секретар Головної Управи товариства «Просвіта», секретар президії УГВР – помер у Львові 18 травня 1955 року, проживши на волі 12 днів.

Народився він 13 грудня 1901 року в селі Карів на Сокальщині. Був найстаршим сином у сім’ї Дужих. Петро Дужий (псевдо. «Опанас Скелястий», «Арсен Панасенко», «Григорій Граб», «Низовий», «В’ячеслав Романовський»), письменник, референт пропаганди ОУН – його брат (на знимці 1937 року він – праворуч). 

Після закінчення початкової школи Микола навчався в гімназії. У сімнадцять років (1918) пішов до Української Галицької Армії, де дослужився до звання підхорунжого. Воював у Галичині і Правобережній Україні. Був у «чотирикутнику смерти», переніс тиф.
Після відходу УГА від Петлюри і переходу її до Червоної армії був командиром роти ЧУГА. При відриві УГА від Червоної армії і поверненні її до Галичини кавалерійський підрозділ під командою Котовського заступив їм дорогу, але був розбитий ротою Миколи Дужого.

У 1921 році вступив на історичний факультет Українського таємного університету, який закінчив 1924 року. Того ж року його забрали до польського війська. Тут він закінчив школу підхорунжих і у 1926 році став командиром роти Польського війська. 

Перед демобілізацією зі строкової служби відмовився йти на навчання до Французької військової академії. Демобілізувавшись вступив до Львівського університету. Закінчив університетське навчання у 1932 році, здобувши звання магістра філософії.
З 1926 року член УВО. У 1931 році редактор журналу «Студенський шлях». Тоді ж у 1931 році (ще за Галущинського) ввійшов до складу Головного відділу товариства «Просвіта». А наступного року був обраний секретарем Головної Управи товариства «Просвіта» і працював на цій посаді до 1939 року. Увесь час був у найближчих взаєминах з чільними націоналістичними діячами і провадив у товаристві «Просвіта» курс виховання кадрів у націоналістичному дусі.
Працюючи за невелику платню секретарем Головної Управи «Просвіти», він одночасно, на громадських засадах, був редактором календарів «Просвіти».

Після окупації Західної України большевиками у жовтні 1939 року перейшов кордон і поселився у Кракові. Там займав пост керманича культурної праці в Українському Центральному Комітеті. У 1941 році став членом ОУН. Далі працював в УЦК у Львові до 1944 року.

В цей період разом з іншими військовими спеціалістами — членами ОУН розробляв концепцію військових відділів. Був членом делегації Ради Закордонних Зв’язків на переговорах з румунами і угорцями. 11-15 липня 1944 був учасником і секретарем Першого Збору Української Головної Визвольної Ради. Там обраний секретарем Президії УГВР.

Категорично відмовився виїжджати за кордон. Пішов у підпілля і працював у Головному штабі УПА. Редактор журналу «Повстанець» та інших військово-політичних видань Головного військового штабу УПА, в тому числі бойового статуту піхоти УПА. Автор низки статей і брошур, зокрема «Українська Головна Визвольна Рада» (1944), «Ідейно-політичне обличчя ВКП(б) та ВЛКСМ» (1945). Після арешту Голови Президії УГВР Кирила Осьмака (12 вересня 1944 року) виконував його обов’язки, як єдиний на той час член Президії УГВР в Україні. Відзначений Бронзовим Хрестом заслуги. 15 квітня 1945 року йому присвоєно звання сотника УПА.
Загазований у криївці, 4 червня 1945 року потрапив у полон НКҐБ. Під час слідства не признався про своє членство в УГВР.

Засуджений 4 лютого 1946 військовим трибуналом Київської области до смертної кари, яка була замінена військовою колегією Верховного суду СССР на 20 років каторги, а 15 лютого 1955 помічник військового прокурора Київського військового округу замінив кару на 10 років таборів.

У травні 1955 року звільнений за станом здоров’я з ув’язнення, повернувся до Львова, де й помер, проживши на волі 12 днів. Похований на Личаківському цвинтарі. За клопотанням Марії Дужої (дружини брата Петра Дужого) та Львівського обласного товариства політичних в’язнів у 2000 році Миколу Дужого перепоховано на полі почесних поховань № 67 Личаківського кладовища поблизу поховання Петра Дужого.

Джерело
https://bandera.lviv.ua/mykola-duzhyj/

13 грудня 1928р. в с. Сельце на Волині народився Сверстюк Євген Олександрович Український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ.

*******
1952-го закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом - аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.

У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які на той час мали напівлегальний характер і вважалося небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші.

14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов'язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.

Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993-го захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені.

Помер 1 грудня 2014 року на 86 році життя.
Поховання відбулося 4 грудня 2014 року на
Байковому кладовищі.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА — 13 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Будівництво криївки. Рівненщина. середина 1940-х р. У центрі - Демянюк Федір Іванович - заступник секретаря штабу куреня Степана Трохимчука "Недолі".
*********
1944 рік
У селі Новий Мартинів на Станіславщині підпільники спалили міст через річку Дністер.

Біля села Ферліївка (нині Андріївка) на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта Червоної армії, який із чотирма рядовими переганяв забраний у населення гурт худоби.

У селі Вербівка на Станіславщині повстанці захопили в полон молодшого лейтенанта НКГБ.

1945 рік
Сотня «Хорти» і чота сотні «Опришки» УПА-Захід протягом всього дня вели бій біля села Церківна на Станіславщині з загонами НКВД, що проводили облаву. Знищені майор, два капітана і понад 200 військових, ще 47 поранено. У перестрілці загинули 18 воїнів УПА, у тому числі командир сотні «Хорти» Казимір Яворський – «Бей». 6 повстанців отримали поранення.

1946 рік
Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у засідці в райцентрі Жаб’є на Станіславщині важко поранила військового МВД.

1947 рік
Кущовий провідник ОУН «Залізняк» загинув у бою з московитами у селі Передівання на Станіславщині.

Під час раптового нападу в селі Рудне на Львівщині повстанці знищили голову сільради, уповноваженого обкому КП(б)У, заступника голови і члена виборчої комісії, курсанта республіканської партійної школи.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Монилівка на Тернопільщині. Троє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелились останніми патронами.

У селі Романове Село на Тернопільщині повстанці спалили сільраду і клуб, знищили документи і телефонний зв’язок.

У селі Розвадів на Дрогобиччині підпільники знищили підполковника у відставці та голову колгоспу.

1951 рік
Пошукова група МГБ через зраду захопила дві криївки біля села Сваричів на Станіславщині. У бою загинули 8 повстанців. Серед загиблих – колишній командир тактичного відтинку «Магура» Ярослав Косарчин – «Байрак», референт окружного проводу ОУН Володимир Фрайт – «Жар» та кущовий провідник «Нестор».

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

субота, 12 грудня 2020 р.

12 грудня 1890р. у селі Воля Якубова на Львівщині народився Андрій Мельник, організатор формації Січових стрільців у Києві, один із організаторів УВО, голова проводу ОУН із 1938-го.

12 грудня 1890р. у селі Воля Якубова на Львівщині народився Андрій Мельник, організатор формації Січових стрільців у Києві, один із організаторів УВО, голова проводу ОУН із 1938-го.

Командував сотнею Легіону Українських січових стрільців у 1914-1916 роках на австрійсько-російському фронті. Учасник боїв на Маківці і Лисоні. Пройшов через російський полон, де познайомився з Євгеном Коновальцем. Один із організаторів Куреня січових стрільців у 1918-му, який згодом став полком, а далі – дивізією й корпусом.

В одному з його наказів того часу значилося: «Рішуче переслідувати тих провокаторів, які розсіюють чутки про можливість єврейських погромів або агітують за них, і віддавати під військово-політичний суд як злочинців супроти Української Народної Республіки». Начальник штабу Дієвої Армії УНР у 1919-му.
Один із тих, хто не втратив віру в Українську державу після поразки УНР. Став співзасновником УВО (Української військової організації), крайовим комендантом. Провів 4 роки у польській в’язниці. Взяв участь у створенні ОУН. У 1938-му, після загибелі Євгена Коновальця, очолив Провід українських націоналістів.

Під час радянсько-німецької війни перебував у Берліні, покладав певні надії на співпрацю з Гітлером задля створення українських збройних формувань, однак швидко розчарувався у німецькій політиці щодо України. Організував засилання у великі міста України «похідних груп» для розгортання пропагандистської роботи, керував діяльністю ОУН на українських землях. Це викликало невдоволення гітлерівців. Від початку 1942-го утримувався під домашнім арештом, а з лютого 1944-го – у концтаборі Заксенгаузен.

У післявоєнний період всі сили присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. У 1947-му обраний довічним головою ОУН. У 1957-му виступив із програмою створення Світового конгресу українців, яка була реалізована вже після його смерті.

«…немає найменших підстав сумніватися, що настане час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться на порох, а на її руїнах поряд з іншими вільними народами постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя, у власній державі, ні від кого незалежній державі», – пророче писав Андрій Мельник.

Помер 1 листопада 1964-го в Клерво (Люксембург).

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

12 грудня 1928р. у селі Знамянське на Донеччині народився Леонід Биков, актор, режисер, сценарист.

Середню освіту здобув у Краматорську. Із дитинства мріяв стати льотчиком, двічі намагався вступити до льотного училища, але невдало.

1947-го року він здав іспити і був зарахований до Харківського театрального інституту. Після закінчення навчання у 1951-му році, Биков прийнятий в трупу Харківського академічного театру, на сцені якого грав протягом наступних 9 років. Паралельно він розпочав зйомки в кіно. Головна роль у картині «Максим Перепелиця» на студії «Ленфільм» відкрила двері у великий кінематограф. Його почали запрошувати зніматися у багатьох інших фільмах.

1960-го разом із сім’єю Леонід Биков переїхав до Ленінграда, де розпочав режисерську діяльність. Із 1969-го і до кінця життя він працював на київській кіностудії імені Олександра Довженка.

Найпопулярнішою роботою Леоніда Бикова стала кінокартина «У бій ідуть одні старики». Знімати фільм партійне керівництво не дозволяло. Чиновники і КГБ вважали, що фільм є «недостатньо героїчним». На противагу всюдисущому офіціозу і помпезності, властивим післявоєнному часу, Биков оспівував своїми ролями, роботами сценариста і режисера простих бійців. Він показував, що на війні звичайні люди, які захищають свою країну, практично щодня здійснюють подвиги. Прагнучи довести, що сюжет фільму гідний постановки, Леонід Биков зробив «обкатку» сценарію зі сцени. 

Він читав уривки з майбутнього фільму перед слухачами в різних містах СРСР. Ці виступи мали успіх, слухачам подобався сюжет, тож невдовзі партійна номенклатура дала дозвіл.
Зйомки почалися 1972-го року. Через 2 роки кінокартина вийшла на екрани, її побачили понад 40 мільйонів глядачів. Невдовзі Биков отримав звання народного артиста України.

У приватних розмовах режисер розповідав, що йому огидно дивитися, як колеги по кіношному цеху вислужуються перед різного роду начальством, принижуються в прагненні виторгувати для себе якісь пільги, поїздки за кордон, квартири.

За 3 роки перед смертю, після перенесеного інфаркту, Биков написав листа своїм близьким друзям Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку. В листі йшлося про те, щоб нікому не вірили, що він покінчить життя самогубством. 

Леонід Биков також «зрежисував» свій похорон – просив церемонію прощання на студії не проводити, обійтися без музики і промов. Єдиною піснею, яку вважав доречною на своїх похоронах, була «Смуглянка».

1978-го Леонід Биков розпочав роботу над сатиричною картиною під назвою «Пришелец». Зйомки проходили в складних умовах ідеологічного тиску з боку партноменклатури. Завершити роботу над фільмом він так і не зміг.

Леонід Биков трагічно загинув 11 квітня 1979 року в автокатастрофі на трасі Мінськ – Київ неподалік від населеного пункту Димер. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Джерело: 1
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
********
Джерело: 2
http://na skryzhalyah.blogspot.cоm

«Жодних оркестрів, Будинку кіно і надгробних промов, бо я встану і піду - вийде конфуз. Нехай хтось один скаже слово «прощай», і все. Не треба цирку, який називають почестями. . Хай хлопці заспівають «Журавлі», «Сірьожку з Малої Бронної...», «Бери шинель» і «Цей День Перемоги». І все. Вони не відмовлять. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку й до кінця...
Ви помітили, що режисер я не за дипломом, а за покликом? Навіть власний похорон режисирую. Спасибі й прощайте»
Фото з місця автокатастрофи.

Була ця смерть випадковою, чи ні – досі існують різні думки. Єдиним фактом лишається те, що режисер Леонід Биков був «незручним» для радянських чиновників – як від кіно, так і від влади. Його природна щирість і намагання відстоювати правду розхитували владні «табурети» і здоров’я самого режисера. Влада завжди намагалася знайти важелі впливу на «незручного» режисера.

«1976 року Биков знімав «Ати-бати, йшли солдати...», - розповідає редактор картини «У бій ідуть лише «старики» Емілія Косничук. - Зима, мороз, студія не надіслала техніки, зарплату затримали... Леонід Федорович приїхав у Київ, і в нього стався інфаркт... Коли я прийшла його відвідати, він передав мені запечатаний сірий пакет з написом: «Іванові Миколайчуку і Миколі Мащенкові». «Передай, - каже, - коли захочеш». Ну, думаю, написав якісь новели і знову соромиться своєї творчості. 

Поклала конверт у стіл і забула... Минуло три роки. Ввечері у п’ятницю збиралася у відрядження, шукала в столі документи і натрапила на той сірий конверт. Вискакую в коридор - іде Іван Миколайчук. Я віддала конверт у п’ятницю, а в неділю Льоня розбився. Виявилося, у ньому був заповіт...»

12 грудня 1905р. народився Степан Михайлович Новицький - псевдо «Вій», «Вадим», «В'юн», «Спец», «Степ». Військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ, шеф військового штабу крайового проводу ОУН ЗУЗ, військовий інспектор крайового штабу УПА-Захід.

на фото М. Новицький. Село Равщина де він загинув.
********
Народився 12 грудня 1905 в місті Тернополі, за іншими даними у селі Григорів, тепер
Рогатинського району Івано-Франківської області. Був членом Пласту, курінь
«Червона Калина».

Навчався у Стрийській та Яворівській гімназіях, закінчив навчання у 1927р. Згодом студент Львівської політехніки.

Член УВО, а згодом ОУН. Неодноразово перебував у польських в'язницях.

У 1940 році військовий референт та заступник провідника КЕ ОУН ЗУЗ, а також керівник повстанського штабу у Львові. Протягом 1940—1941р. військовий референт КЕ ОУН в Кракові, паралельно викладає на старшинських курсах ОУН.

У 1941—1942 військовий референт
Дрогобицької області, заступник військового референта і керівник військового штабу Крайового Проводу ОУН ЗУЗ. У 1943р. заступник командира УНС, а через рік військовий інспектор КВШ УПА-Захід.

Загинув маючи 38 років у бою з московитами 15 жовтня 1944р. З цього числа йому посмертно присвоєно звання сотник.

Джерело:
Мірчук П. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. — ISBN 966-410-001-3

12 грудня 1892р. народився Свідерський Микола Олексійович - Український військовик, видавець, громадський діяч, член Української Центральної Ради.

********
Народився 12 грудня 1892р. (є різні дати народження 10, 12 і 18 грудня). в Почаєві на Волині. У 1917 році закінчив Київську Військову Академію і був одним із перших, хто зголосився до українського війська. 

Займався створенням українських частин і від них був посланцем на 2-му Всеукраїнському Військовому З’їзді. Член Української Центральної Ради (1917—1918).
У серпні 1917 Центральна Рада призначила Свідерського у Трапезунді, Туреччина, на пост комісара із завданням підготовляти українізацію військових з’єднань російської армії (1917—1918).

У січні 1918 року там зазвучало “Слава Україні!”. Зокрема з уст поляків, грузин і вірмен. Коли до міста приїхав Микола Свідерський – представник української влади з Києва із метою українізувати місцеву залогу колишньої царської армії, то першим ділом організував демонстарційний парад-мініфестацію, яку суворо заборонила російською корпусна команда.

“Мені довелося стояти в товаристві почоту М.Свідерського, коли він, під звуки військової оркестри, яка ввесь час грала українські марші, вітав відділи української піхоти Карського полку, потім гармашів з Платани, кубанських пластунів та інших, ще неоформлених українських вояків, що всі переходили перед ним і вітали його окликом “Слава Україні!”…

Українські вояки йшли та йшли… За нашим підрахунком, їх мало бути, приблизно, півтори тисячі”.

“Скінчилися лави з українськими прапорами, а військо все йшло й ішло. Це йшли такі самі сірі лави, бо всі були в російських уніформах і нічим між собою не різнилися, але — під польськими прапорами! Вони так само вітали Свідерського окликом “Слава Україні!”. 

(Биковський Лев. Українці в Трапезунді в ХХ-у столітті // Визвольний шлях. – 1963. – Кн. 11-12 (191). – Листопад-грудень. – С. 1280.
джерело).

Далі йшли шереги під грузинськими прапорами, а там — під вірменськими… Вся ця кількатисячна маса в струнких шерегах дефілювала перед комісарем України, музика безупинно грала, всі кричали “Слава Україні”. М. О. Свідерському рука заніміла від безупинного салютування”.

Повернувшись до Києва, став урядовцем спеціальних доручень у міністерстві закордонних справ.

Разом з Директорією УНР залишив Київ і 1920 опинився в Польші. У 1930-х pp. — посадник Почаєва на Волині, культурний, громадський, кооперативний і церковний діяч. Після ІІ Світової війни перебував у Німеччині, до Австралії приїхав 1949. Помер 29 жовтня 1951 року в м. Сідней, Австралія. Похований на православній секції цвинтаря Руквуд.

Джерело:
СВІДЕРСЬКИЙ Микола Олексійович [Текст] // Енциклопедія Української діяспори : у 4 т. / Наукове т-во ім. Шевченка в Америці, НАН України ; редкол.: В. Маркусь, П. Толочко, В. Євтух [та ін.]. — Київ – Нью-Йорк – Чікаґо – Мельборн, 1995. — Т. 4 : (Австралія – Азія – Африка). — С. 174 : фот.


Цей день в історії УПА - 12 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Будівництво криївки.
В чорному одязі - Дмитро Білінчук "Хмара"
*********
1944 рік
У селі Лісна Слобідка повстанці захопили в полог голову сільради і двох бійців винищувального батальйону.

1945 рік
Відділ сотні «Непоборні» УПА-Захід у бою з московитами у селі Поляна на Львівщині смертельно поранив старшого лейтенанта.

1946 рік
Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у селі Розтоки на Чернівеччині знищила бійця винищувального батальйону. Здобуто гвинтівку.

1947 рік
У бою з загоном МВД у селі Михайлевичі на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Федорців – «Зимній», зв’язкова Анастасія Ніколяк – «Оксана» та ще четверо повстанців.

У бою з московитами у селах Кривка і Любча на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Йосип Недоступ – «Підкова».

Двоє повстанців вступили в бій з опергрупою МВД, що проводила облаву в селі Більче Золоте на Тернопільщині. У перестрілці один загинув, інший зміг прорватися.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Золота Слобода на Теронопільщині. Один із повстанців загинув у перестрілці, інший – у підпаленій хаті.

У селі Трефанівка на Станіславщині підпільники знищили агента МВД.

1949 рік
Ольга Жидачин і ще двоє повстанців загинули в у бою з московитами у селі Тур’є на Дрогобиччині.

1950 рік
У бою з московитами біля села Сукіль на Станіславщині загинули районний провідник ОУН Степан Диркавець – «Шум», зв’язковий від закордонних частин ОУН «Ромко-Михась» і ще троє повстанців.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

пʼятниця, 11 грудня 2020 р.

11 грудня 1951р. у бою з московитами загинув Троцюк Григорій (псевдо: «Верховинець», «Віталій», «Дем'ян», «Іван», «4860») командир бригади «6-а бригада «Помста Крут»», «ім. Назара» (Західна ВО «Завихост»).

На фотографії Троцюк Григорій та село Радомишль де загинув воїн.
********
Троцюк Григорій народився 1917 або 1920р., с. Яблунне, Березнівський район,
Рівненська область - помер (загинув) 11 грудня 1951р., с. Радомишль, Луцький район, Волинська область) — командир бригади «6-а бригада «Помста Крут»», «ім. Назара» (Західна ВО «Завихост»)

Працював перекладачем у поліції під час німецької окупації. З весни 1943 в УПА . Цього ж року восени пройшов навчання у
підстаршинській школі УПА «Дружинники» , 6 грудня 1943 отримав звання хорунжого. Призначений командиром сотні у ВО-3 «Турів». На початку 1944 сотні у курені «Назара» (Климук-Крига) ВО-3 «Турів».

З листопада 1944 командир 6-ї бригади «Помста Крут» (зустрічається назва «Помста Полісся») Західна ВО «Завихост» . З 1945 дана бригада називається «імені Назара». Бойові операції проводили на півночі Волині та на території Берестейської області
Білорусі.

З 1946р. заступник крайового провідника ОУН Північно-Західного краю Івана Литвинчука та організаційний референт.

Загинув 11 грудня 1951 року у селі
Радомишль Луцького району від вибуху бомби, що була вмонтована МГБ в батерею для радіо і передана повстанцям через агентів.

Нагороди: 23 жовтня 1948р. Срібним Хрестом Бойової Заслуги I класу.

Джерело
Вікіпедія

Цей день в історії УПА - 11 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ліворуч окружний провідник ОУН Луччини Олександр Савира "Ярош"
**********
1944 рік
У селах Плоске і Сергії на Чернівеччині повстанці підірвали дерев’яні мости, ще один замінували.

1945 рік
У бою з московитами у селі Шнирів на Львівщині загинули 6 повстанців, у тому числі 4 воїни сотні «Дружинники» УПА-Захід. 

Відділ УПА-Захід був оточений московитами у селі Білоголови на Тернопільщині. Під час прориву загинули командир сотні «Рубачі» Ярослав Горчик – «Гамалія» та ще троє повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Камінь на Станіславщині. Двоє повстанців вчинили збройний опір, однак не мали шансів прорватися і застрелилися.

1948 рік
Воїн УПА Степан Саган – «Сумний» загинув у бою з московитами в селі Липа на Станіславщині. 

У селі Струсів на Тернопільщині повстанці спалили клуб і знищили пересувну кіноустановку.

1949 рік
У бою з московитами у селі Розвадів на Дрогобиччині загинув референт районного проводу ОУН Михайло Дидишин – «Крук».

1950 рік
Двоє повстанців загинули під час бою з московитами у селі Головецько на Дрогобиччині.

1951 рік
Від вибуху радіокерованої міни, закладеної спецвідділом МГБ у селі Радомишль на Волині, загинули заступник крайового провідника ОУН Андрій Троцюк – «Верховинець» і троє охоронців. 

Джерело:
Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті

11 грудня 1882р. на Львівщині народився Андрій Бандера, священик УГКЦ, капелан УГА, делегат Української Національної Ради ЗУНР. Батько Степана Бандери.

********
Родина Бандер мала сімох дітей. В сорок років Андрій Бандера вратив дружину (померла від хвороби) і сам опікувався малими. Папа Римський дозволив йому одружитися вдруге. Та Бандера і надалі сам виховував дітей.

У травні 1941-го його заарештували НКВДисти і кинули до Станіславської в’язниці. За те, що «будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв'язок».

Протягом п’яти днів тривали допити. Потім серед ув’язнених поповзли чутки про те, що Бандеру розіп’яли на хресті. Якщо вірити матеріалам кримінальної справи, його перевезли до Києва і після катувань засудили до розстрілу. 10 липня 1941-го вирок було виконано. Даних про місце розстрілу немає, ймовірно Андрій Бандера зустрів смерть у Биківнянському лісі.

Джерело: 1:
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/11/narodyvsya-andriy-bandera
********

Народився 1882 року у місті Стрий на Львівщині. Батько — Михайло, мати — Євфрозина.

Андрій закінчив Стрийську гімназію в 1901 році, також богословський факультет Львівського університету в 1906 році. Висвячений у 1906 р. Згодом одружився із донькою священика Мирославою Глодзінською.

Мав активну політичну позицію ще під час свого навчання у гімназії — вступив до лав УНДП. Під час виборів займався політичною роз'яснювальною роботою серед селян. Член Наукового товариства Тараса Шевченка з 1910 р. Вдома Бандери часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, зокрема: Павло Ґлодзінський — один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря», Ярослав Весоловський — посол до Віденського парламенту, скульптор Михайло Гаврилко та інші.

У жовтні — листопаді 1918 року о. Андрій Бандера належав до організаторів української влади в Калуському повіті. Формував з селян довколишніх сіл військові відділи, озброєнні захованою в 1917 році зброєю.

У 1919 р. делегат Української Національної Ради ЗУНР у Станіславі від Калуського повіту, голосував за Акт злуки. Під час українсько-польської війни добровільно вступив в Українську Галицьку Армію. В армії служив капеланом 9-го полку Третьої Бережанської бригади УГА 2-го корпусу (у 1919–1920 роках).
Від 28 травня до 8 червня 1919 р. разом із сім'єю проживав у Бучачі, згодом переїхав до с. Ягільниця (нині Чортківського району Тернопільської області).

Влітку 1920 р. повернувся до Галичини. Деякий час переховуватися від польських офіційних органів, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів. У 1922 р. від туберкульозу горла померла дружина Андрія Мирослава.

У 1920–1930 — парох Старого Угринова, співпрацював у Калуській філії «Сільського господаря».

1930–1936 — парох у с. Воля-Задеревацька.
1936–1941 — парох с. Тростянець Долинського повіту.

В ніч з 22 на 23 травня або 23 травня 1941 був заарештований як батько «руководителя краковского центра ОУН Степана Андреевича Бандери». 5 днів перебував у Станіславській тюрмі і місяць і 13 днів — у Київській.

2 липня 1941 слідство у справі отця Андрія Бандери завершилося. В обвинувальному висновку, складеному слідчими, йшлося про переховування нелегала, наявність націоналістичної літератури, націоналістичні переконання підслідного. Проте першим, отже — головним — звинуваченням священика, було те, що він, «будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв'язок». 7 липня відбувся «суд», який тривав менше двох годин. Відповідаючи на питання суддів про своїх дітей, отець Андрій Бандера гордо відповів: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові».
Після численних катувань був засуджений до розстрілу 8 липня і через три дні розстріляний. Перед смертю написав «Мої особисті зізнання» (кримінальна справа № 61112) — сповідь про себе, свою родину і суспільно-політичне життя в Західній Україні 40-х pp. XX ст. Жодної інформації про місце його поховання справа не містить. Ймовірно, він знайшов останній спочинок у Биківні, де протягом 1937–1941 років ховали розстріляних НКВС у Києві. За іншими версіями, отець Андрій був розіп'ятий у Станіславській тюрмі або помер у Сибіру.
Реабілітований 8 листопада 1992 року.

Джерело: 2:
http://www.geroi.if.ua/content&content_id=225

11 грудня 1872р. народився Андрiй Яковлiв, Український учений, громадсько-політичний дiяч, юрист, педагог, член НТШ.

*******
Андрій Яковлів — визначний український історик права, автор численних праць зі звичаєвого, цивільного, карного, морського права, громадський та політичний діяч.

Народився Андрій Яковлів 28 листопада (11 грудня) 1872р. у Чигирині. По закінченні початкової школи навчався у Київській духовній семінарії (1890 — 1894 рр.), а затим на юридичному факультеті Дерптського та Київського університетів. У Києві Яковлів став членом Українського наукового товариства та членом управи київської «Просвіти». Певний час (з 1913 р.) працював адвокатом округи Київської судової палати.

Ще зі студентських років Яковлів захопився науковою діяльністю і почав досліджувати київські архіви. Перша його наукова праця з’явилася 1901 року. Однак постійні наукові студії стали предметом занять Яковліва з 1907 р., коли він став членом УНТ, в органі якого — часописі «Україна» (кн. 3) були опубліковані дві статті: «Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського у XV — XVI ст». та «З історії регістрації українських козаків». Перша ж капітальна праця «Засечная черга Московского государства» вийшла у Києві в 1916 р.
Революція 1917 р. активізувала громадсько-політичну діяльність української інтелігенції. Це торкнулося і Андрія Яковліва, який організував Товариство українських адвокатів у Києві та був у числі фундаторів Українського правничого товариства.
У квітні 1917 р. Яковлів був обраний членом Української Центральної Ради. З березня 1918 р. він виконував обов’язки директора канцелярії УЦР. А наприкінці квітня Яковлів як надзвичайний посол України відбув до Австро-Угорщини. Після встановлення гетьманату Павла Скоропадського Яковліва відкликали до Києва і призначили директором департаменту чужоземних зносин Міністерства закордонних справ. Коли ж до влади прийшов уряд Директорії; Яковлів став надзвичайним міністром і головою дипломатичної місії в Голландії та Бельгії. Ці обов’язки він виконував аж до ліквідації місії у 1923 р. Зокрема Яковлів мав завдання укласти фінансово-економічну угоду від імені уряду УНР з Амстердамським банком та добиватися включення Українського товариства Ліги Націй у всесвітню Лігу Націй.

У 1923 р. Яковлів отримав статус емігранта і оселився у Празі, зайнявши посаду доцента Українського вільного університету. У 1928 р. він був вбраний професором УВУ і викладав тут цивільне право. Десять років (1935 — 1945) Яковлів очолював кафедру цивільного права УВУ. Двічі (1930 і 1944 рр.) його обирали ректором університету. Одночасно Яковлів був професором права Української господарської академії у Подєбрадах, а у 1939 р. виконував обов’язки директора Українського наукового інституту у Варшаві. Із створенням у 1938 р. Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук у Варшаві Яковлів був обраний її генеральним секретарем.

У празький період Яковлів був активним членом різних наукових і громадських установ. 1926 року його обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Яковлів був фундатором і головою Українського академічного комітету при Міжнародній комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй у Женеві (1930 — 1931 рр.), а також головою і постійним представником Українського товариства Ліги Націй. Яковлів став одним із засновників, членом управи, заступником голови, а затим головою Музею визвольної боротьби України та членом Історично-філософічного товариства у Празі. Саме до Яковліва як відомого представника української науки на еміграції та видатного громадського діяча зверталося у 1933 — 1934 рр. лондонське Прес-бюро з проханням надіслати статті до збірника «Україна і український народ» 2 . З огляду на великий авторитет Яковліва його часто запрошували посередником у суперечках українських емігрантських кіл (зокрема у справі про звільнення з УВУ Д. Антоновича, В. Щербаківського та С. Наріжного через «відсутність професорських кваліфікацій»).

До 30-х років Яковлів не поривав зв’язків з Україною. Збереглися, зокрема, листи до нього проф. В. Щербини з Києва 1927 p. 3 Того ж року у збірнику на пошану Д. Багалія у Києві вийшла стаття вченого про договір 1654 р. Однак із початком сталінських репресій і голодомору ці зв’язки перервалися.

У Празі Яковлів плідно працював на науковому терені. Були видані його підручники та загальні курси: «Теорія доказів у цивільному процесі», «Торговельне право», «Цивільне право», «Цивільний процес» тощо. Тут з’явилося чимало статей про копні суди на Україні, про українське звичаєве право, про історичні традиції української державності. Вчений спеціально розробляв питання юридичних відносин (договірної системи) України і Росії у XVII — XVIII ст., впливу старочеського права на литовсько-українське, досліджував проблеми кодифікації українського права у XVIII ст., конспіративного листування у XVII ст. Виступав Яковлів і з мемуарно-публіцистичними статтями (про Симона Петлюру, конституцію УНР, українську студентську громаду в Дерпті).

Цікавою сторінкою у житті Яковліва є його діяльність під час другої світової війни. У 1942 р. він установив наукові контакти з директором Інституту досліджень Магдебурзького права проф. Гьорлітцом щодо видання збірника грамот і привілеїв на Магдебурзьке право містам України. З цією метою Яковлів відновив зв’язки у Києві і почав жваве листування з директором Архіву давніх актів (затим — Центрархіву) Н. Полонською-Василенко. Остання вибрала 46 грамот на магдебургію з актових книг та збірки покійного чоловіка — академіка М. Василенка. Яковлів очолив колектив по підготовці видання. Його співпрацівниками були: Н. Полонська-Василенко, Л. Окиншевич, О. Оглоблин, В. Геппнер (директор Київської центральної бібліотеки), В. Міяковський (директор Головного історичного архіву) та В. Дубровський (співробітник Харківського архіву). Збірник був закінчений і відправлений у Магдебург. На жаль, доля цієї унікальної праці до цього часу не з’ясована. У Національному архіві Чехо-Словаччини збереглося лише листування Яковліва з цього приводу та чернеткові матеріали.
Одночасно вчений випускає серію фундаментальних праць, найціннішою з яких є монографія «Німецьке право на Україні і його вплив на українське право з 16 по 19 століття», яка була видана у 1942 р. німецькою мовою.

Наприкінці квітня 1945 р. Яковлів покинув Прагу і виїхав до Західної Німеччини, а пізніше — до Бельгії, де продовжував займатися історією українського права.
У 1952 р. вчений переїхав до США і оселився у Нью-Йорку. Будучи дійсним членом і керівником правничої секції Української вільної Академії наук, він брав участь в усіх її засіданнях. Учений виголошував і власні доповіді («Спомини про службу у міністерстві закордонних справ за гетьманату», «Про автора історії Русів» та ін.), які затим публікувалися у «Аналах УВАН». У числі останніх капітальних праць Яковліва була книга 1954 р. «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року».

Наукова спадщина Андрія Яковліва досить значна. Його праці виходили українською, російською, французькою, німецькою, англійською мовами. Найважливішою ділянкою досліджень ученого були україно-московські договори часів Хмельницького, Виговського і пізніше. У першу чергу слід назвати праці: «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654» (Ювіл. збірник на пошану акад. Д. І. Багалія. К., 1927. Т. 1); «Статті Богдана Хмельницького в редакції 1659 р.» (Ювіл. збірник на пошану акад. М. С. Грушевського. К., 1928. Т. 1); «Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Іваном Виговським» (Зап, НТШ, 1933. Т. 127); «Українсько-Московські договори в XVII — XVIII віках» (Праці УНІ у Варшаві. 1934. Т. 19); «Договір Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р.» (Нью-Йорк, 1954) та ін.

Цілий ряд праць Яковлів присвятив копним судам на Україні. Вчений ретельно розробляв також проблеми історико-теоретичних підвалин українського права та впливів на нього чеського і німецького права. На цьому терені значну наукову цінність становлять його праці: «Впливи старочеського права на українське Литовської доби XV — XVI в.» (Прага, 1929), «Українське звичаєве процесуальне право» (Прага, 1931), «До Історії кодифікації українського права XVIII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1937. Т. 2), «Німецьке право в працях українських правників XVIII ст.» (Наук, збірник УВУ. Прага, 1942. Т. 3), «Нові джерела кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ» (Прага, 1944) та ін.
Кілька робіт Яковліва присвячено українському законодавству та судовому процесу новітньої доби: «Історичні традиції української державности» (Париж; Софія, 1937), «Основи Конституції УНР» (Париж, 1937) та ін. Окрема розвідка Яковліва стосується процесу над вбивцею Симона Петлюри — «Паризька трагедія» (Збірник памяти Симона Петлюри. Прага, 1930). Яковлів спробував наново дослідити питання про автора «Історії Русів» (Istoriya Rusov and its Author // The Annais of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. 1953. VoJ. 3, № 2/8). Цікавими є також його розвідка «Конспіративне листування в Україні в 2-й пол. XVII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1941. Т. 3) та спогади «Українська студентська громада в Дорпаті» (З минулого. Варшава, 1939. Т. 2).

Даний короткий огляд основних напрямків наукової діяльності та перелік праць ученого не є вичерпними. Однак сказане підтверджує прийняту в зарубіжному українознавстві оцінку Яковліва як одного з кращих українських правників та істориків права.
Помер Андрій Яковлів 14 травня 1955 р. у Нью-Йорку, де і похований.

Архів. Частина особистого архіву Яковліва, що знаходилася у Празі і була здана ним для зберігання до Музею визвольної боротьби України, у 1945 р. була вивезена до СРСР. Лише вісім рукописів збереглися у ЦДАВО України (ф. 4438). Поки що архів Яковліва у Києві недоступний для дослідників. Частина листування та документів науково-громадської діяльності вченого залишилася у Празі і нещодавно віднайдена у Національному архіві Чехо-Словаччини. Рукописи рефератів Яковліва знаходяться в архіві Української вільної Академії наук (Нью-Йорк).

Особистий архів Яковліва останніх років життя зберігала його дочка Галина Тимошенко. Згідно з конфіденційними даними, після смерті батька вона втратила розум і спалила папери Яковліва, зокрема надзвичайно цінні його спомини.

Бібліографія. Повна бібліографія праць А. Яковліва досі не складена і опублікована не була.

Джерело:
http://litopys.org.ua/

четвер, 10 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 10 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
*********
1944 рік
У селі Черганівка на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

У селі Мокротин на Львівщині повстанці роззброїли бійців винищувального батальйону і спалили документи сільради. Здобуто 6 гвинтівок.

У селі Юнашків на Станіславщині підпільники знищили секретаря сільради.

1945 рік
Сотня «Хорти» УПА-Захід у бою з московитами біля райцентру Вигода на Станіславщині знищила 11 військових, ще 7 поранено.

1946 рік
Рейдові групи УПА-Північ у селі Синичино на Житомирщині спалили сільраду, роззброїли «робочий» батальйон, роздали населенню товари з кооперативу.

Станичний ОУН Петро Періх – «Славко» і ще двоє повстанців загинули під час бою з московитами у селі Гніздичів на Дрогобиччині.

1947 рік
У селі Спас на Львівщині повстанці знищили заступника начальника винищувального батальйону.

У бою з московитами у селі Станиля на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Турик – «Чумак».

1948 рік
Під час боїв з московитами у селах Берлоги і Липа на Станіславщині загинули четверо повстанців.

Аби перешкодити депортації Українського населення, повстанці підірвали залізничний міст на ділянці Львів – Перемишль.

1949 рік
Троє повстанців загинули в боях з московитами у селах Бориничі та Верхній Лужок на Дрогобиччині.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

10 грудня 1898р. народився Залєський Микола – лікар, громадський діяч. У складі УГА брав участь у Визвольних змаганнях.

Джерело: 1
https://teren.in.ua/2019/12/10/10-grudnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Залєський Микола (1898, с. Слобідка, нині Козіського р-ну – 04. 08. 1970, м. Едмонтон, провінція Альберта, Канада) – лікар, громадський діяч. У складі УГА брав участь у Визвольних змаганнях 1917–21, зокрема в Чортківській офензиві; потрапив у польський полон, звідки втік до Чехо-Словаччини.
************

Джерело: 2.
http://esu.com.ua/search_articles.php?id=14736

ЗАЛЕ́СЬКИЙ Микола (10. 12. 1898, с. Слобідка, нині Козів. р-ну Терноп. обл. – 04. 08. 1970, м. Едмонтон, провінція Альберта, Канада) – лікар, громадський діяч. У складі УГА брав участь у Визв. змаганнях 1917–21, зокрема в Чортків. офензиві; потрапив у польс. полон, звідки втік до Чехо-Словаччини. Навч. у г-зіях Тернополя та Львова; мед. студії розпочав у Львові, закін. Карлів ун-т у Празі (1926). Після нострифікації диплома та практики у Львів. заг. шпиталі працював лікарем у Луцьку. Під час 2-ї світ. війни очолював шпиталь і Укр. допомог. ком-т, опікувався укр. полоненими. 1943 заарешт. нім. владою. Від 1944 – в Австрії, працював у туберкульоз. санаторії в Іннсбруці, дир. табор. шпиталю в Куфштайні. Від 1948 – у Канаді, викл. Альберт. ун-ту в Едмонтоні. Засн. і голова відділу Укр. лікар. т-ва Пн. Америки в Едмонтоні, голова Пласту, Централі українців-католиків місц. єпархії (1956–60).

Література:
Літ.: Кейван М. Доктор Микола Залеський (Некролог) // ЛВ. Чикаґо, 1971. Ч. 60; Марунчак М. Г. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986; Пундій.
Статтю оновлено: 2010 П. Пундій, Я. В. Ганіткевич

10 грудня 1637р. козацько-селянські війська під проводом Павла Бута зазнали поразки від поляків біля містечка Боровиця.

********
Ой як зачистили наші вороженьки українську історію! Навіть дата народження козака залишається невідомою. Кажуть, що він народився в Чигирині і по батькові його було Михнович. У 1620 р. молодий Павло Бут допомагав кримському хану у військових операціях чи то проти османів, чи то проти буджацьких татар. Тоді ж він потрапив у полон і опинився в неприступній Ізмаїльській фортеці, проте йому вдалася втеча. І Павло з’явився на Січі.

У 1630 р. Павло Бут брав участь у козацькій раді на Масловому ставу і переконав значну частину запорожців продовжувати повстання. Через п’ять років Павло взяв участь у повстанні гетьмана Івана Сулими і в знаменитому нічному штурмі польської фортеці Кодак. Був заарештований поляками, судимий у Варшаві, але потім був помилуваний завдяки заступництву чи то великого канцлера Речі Посполитої Томаша Замойського, чи турецького посла.
Повернувшись з Варшави, Павло Бут (Павлюк) зайнявся організацією антипольського повстання. Почав Павлюк з продуманої пі-ар акції: оприлюднив маніфест, у якому фактично скасовував поміщицьке землеволодіння польських магнатів, оголосив вільними всіх простих селян, які «захочуть стати козаками», завдяки чому «не можуть більше вважатися підданими панів».

У травні 1637 р. обрано гетьманом замість Василя Томиленка, ставленика Польщі Саву Кононовича.

Наприкінці травня 1637 у Правобережній Україні вибухнуло повстання під проводом Павла Бута (Павлюка), проти польського панування. На Лівобережній Україні діяли повстанські загони на чолі з полковниками Карпом Скиданом і Степаном Биховцем.
Павло Бут очолив групу козаків, незадоволених усуненням з гетьманської посади Василя Томіленка й у серпні того самого року повстанці Павлюка стратили Саву Кононовича як зрадника. Під керівництвом Павлюка нереєстрові козаки здійснили несподівану вилазку у Корсунь (за іншими даними, у Черкаси або навіть у Чигирин) і захопили там усю артилерію. Так почалося повстання Павлюка. Цікаво, що заступником Павла Бута став екс-гетьман Василь Томиленко. Вони не перетягували ковдру на себе, а спільно робили справу; згодом вони разом потрапили в полон і разом їх катували і стратили у Варшаві.

На придушення повстання польський уряд кинув значні військові сили (у тому числі 15 тисяч угорських і німецьких найманців) під командуванням польського коронного гетьмана Миколая Потоцького. Крім того, існувала й п’ята колона – старшина реєстрових козаків, яка отримувала гроші від польської корони, тому не підтримувала чернь. Тисячі простих козаків, селян у голодний рік продали останнє, споряджаючись на війну, які не шкодували свого життя в битвах. На жаль, із 23 тисяч повстанців 17 тисяч взагалі не мали ніякого бойового досвіду, так само як і серйозної зброї, крім кіс і вил.

Словом, як Майдан 2014-го: дерев’яні щити аматорів проти упакованих до зубів професійних убивць.

Ранок 16 грудня 1637 р. почався спеціальним підпалом села. О десятій біля села Кумейки розпочався бій між козацьким військом під проводом Павла Бута і польською армією. Польські війська оточили повстанців. Козаки цілий день відбивали запеклі атаки шляхетської кінноти, яку підтримувала піхота і артилерія. Військо повстанців було гірше озброєне ніж польське: очевидець писав, що «…не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокири»; але йшли «дуже сміло і сердито». Як свідчить Потоцький, козаки билися затято. «Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів «миру!» кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати…».
16 грудня 1637 року козаки випустили по ворогу близько 50 тисяч куль. Повстанці втратили вбитими близько 6 тисяч осіб, серед яких понад 1500 реєстрових козаків. Втрати коронного війська були значно менші – приблизно 2000 бійців загинули або отримали поранення. Потоцькому все ж не вдалося повністю знищити козацьке військо.

Отаман Гуня за ніч відновив порядок у таборі і на ранок 17 грудня розпочав відступ. Польний гетьман вирішив вдатися до хитрощів. Миколай Потоцький на прізвисько «Ведмежа лапа» запропонував розпочати переговори, Адам Кисіль гарантував безпеку. Під час переговорів Павла Павлюка, Василя Томиленка було схоплено та відправлено до Варшави. За спогадами сучасників, вся дорога від Дніпра до Ніжина була заставлена кілками з посадженими на них козаками та селянами.

Козаків змусили написати принизливого «покаянного» листа (писарем був Богдан Хмельницький, що саме тоді перебував на службі у Станіслава Конецпольського). Через 10 років Богдан Хмельницький очолив нове антипольське повстання.

У Варшаві Павла Бута стратили дуже жорстоко. Згідно з деякими даними, його четвертували, за іншими – здерли з нього шкіру живцем. Повстання Павлюка і його смерть описані в поемі Євгена Гребінки «Богдан».

Чи задумувалися Ви, чому депутати дозволили нам співати тільки два куплети Гімну України? Чи не через ці слова: «Наливайко і Павлюк, ще й Тарас Трясило, із могили, кличуть нас, на святеє діло…»?

Джерело.
https://uahistory.com/topics/famous_people/13715