17 січня 1891р у с. Хоружівка, що на Сумщині, народився Литвиненко Іван Данилович - розвідник УНР та УПА.

17 січня 1891 року у селі Хоружівка, що на Сумщині, народився Литвиненко Іван Данилович.

Про розвідувальну діяльність Литвиненка І.Д. відомо не багато. Проте в історії українського визвольного руху полковник Армії УНР і один із представників української розвідки того часу залишив яскравий слід.

Під час Першої світової війни Литвиненко І.Д. був офіцером царської армії, а з 1917 року воював в Армії Української Народної Республіки, де й дослужився до полковника. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю: українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами: за весь рейд по тилах ворога було пройдено 2500 км, проведено більше 50-ти успішних боїв.

Однією із славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Вознесенську (нинішня Миколаївська область), де, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 32 тисячі гарматних набоїв, 48 кулеметів, 5 тисяч рушниць, 2 мільйони набоїв до них, 4 тисячі возів з одягом, взуттям та іншим майном, 10 мільйонів рублів. Героєм бою за Вознесенськ був командир Збірного Запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького Іван Литвиненко, який рішучою атакою своєї кавалерії фактично переломив хід бою.

З українськими спецслужбами Литвиненко почав співпрацювати з 1924 року, а трохи пізніше – з контррозвідкою Державного Центру УНР в екзилі. У червні 1927 р. 

Литвиненко був призначений керівником розвідувального пункту у Могилянах (поблизу Острога), а з осені 1928 р. – у Рівному, де він займався розвідувальною діяльністю до 1935 року. Радянські органи держбезпеки вважали його одним з десяти найбільш авторитетних та активних діячів спецслужби екзильного уряду УНР. У одному з арівних документів про нього є такий запис: «Керівник розвідки УНР на Північній Волині. Постійно жив у Рівному. Керував розвідкою УНР в Рівному, Острозі, Здолбунові, Рокитному… Активний та досвідчений розвідник, перекинув на радянський бік десятки агентів”.

Причетний до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, також згадував про нього: «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу… Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш».

У вересні 1943 року Литвиненко ще з двома колишніми полковниками армії УНР перейшов до Української Повстанської Армії, яка одночасно боролася проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР. У цей час Литвиненко очолює відділ розвідки Крайового Військового Штабу УПА – Північ.

Після погіршення стану здоровя був змушений перейти до роботи у підпіллі.

У 1945 році виявлений і заарештований радянськими слідчими органами. Розстріляний в Лук`янівській в`язниці 17 лютого 1947 року.

24 серпня 2007 року в Хоружівці відкрито пам’ятну дошку на честь щирого патріота незалежної України Литвиненка І.Д.

Джерело. https://szru.gov.ua/

17 січня 1945р. Українські повстанці в селі Скоморохи (тоді – Білобожницький район) Тернопільської області знищили 20 бійців «істрєбітєльного» батальйону, які займалися заготівлею хліба і виявленням призовників 1927 року народження.

Село Скоморохи.

......після бою 21 січня 1945 р. ми дістали останні інформації розвідки з райцентру Глубічок Великий. Тоді сотенний «Чорний» скликав нараду старшин і підстаршин, на якій обговорено плян наскоку, розділено наші сили на менші бойові групи, і кожна з них дістала свої бойові завдання. Після того ми вирушили з села Скоморохи в напрямі райцентру. При кожній групі були місцеві вояки, або зв'язкові, які добре знали розміщення містечка.

Більшовики не сподівалися нашої «гостини». Перші стріли їхніх стійкових впали тоді, коли ми підсувалися під поодинокі об'єкти райцентру. Більшовицькі «бойци» не були такі відважні в бою, як у знущанні над безборонним населенням. Після короткої перестрілки біля деяких будинків вони розбіглися й десь заховалися. Притихла стрілянина й запанувала тиша, лише люди виглядали через вікна, що там діється. Ми спокійно господарили, неначе в себе вдома.

Ми тоді здобули приміщення НКВД?НКҐБ, воєнкомату та інших установ, в яких знищили урядження й документацію.

Здобули ми тоді дещо зброї, амуніції та іншого майна, між якими найважливішими були ліки й спирт з ґуральні, потрібний для лікування. Під час перестрілки ми мали одного

вбитого й трьох ранених. Більшовики мали 10 вбитих, а між ними начальники районового НКҐБ і воєнкомату.

Літопис УПА.

Ще один розстріляний Вертеп у с. Дорогів. 1947 рік.

Увечері п'ятниці, 26 грудня, 1947 року молодь села Дорогів Івано-Франківської області зібралась разом, щоб підготуватись до різдвяного Вертепу. Стежкою повз хату, де хлопці та дівчата готувались до дійства, проходили напідпитку двоє оперуповноважених НКВД – лейтенанти Єфанов та Грибков.

З невідомих причин вони відкрили вогонь і почали розстрілювати вертепників через вікна. Загинуло двоє молодих людей – Омелян Пасєка (Ангел) та Микола Якубишин (Ірод).

Михайло Макута (Цар) був поранений у спину, його свідчення і зафіксовані у документальній стрічці.

Після цього оперуповноважені почали стрілянину у повітря і підірвали гранату на цвинтарі, аби дезорієнтувати людей і приховати свою участь у страшному злочині.

Свідки тих жахливих подій говорять, що Єфанов був покараний до 18 років позбавлення волі, а Грибков до недавнього часу нібито розвозив хліб, в тому числі у село Дорогів.

Після того випадку довгі десятиліття ніхто в селі не наважувався грати Вертеп. Відродилася традиція щойно із незалежністю України.

фото 1990 рік Калуш. Вертеп. 

Цей день в історії УПА 17 січня.

1945 рік

Повстанці атакували загін винищувального батальйону, який займався заготівлею хліба в селі Скомороше на Тернопільщині. Знищені 12 бійців батальйону, 8 захоплені в полон разом із заступником голови райвиконкому.

1946 рік

Відділ УПА вступив у бій із загоном НКВД у селі Грабівка на Станіславщині. У перестрілці загинув командир сотні «Заведії» УПА-Захід «Буря».

Двоє воїнів УПА, відбиваючи напад загону НКВД у селі Серники на Львівщині, знищили капітана районного військкомату і поранили рядового. Один повстанець зміг прорватися, інший зазнав важкого поранення і підірвався гранатою.

Повстанець «Тихолюб» у сутичці з загоном НКВД у селі Клузів на Станіславщині знищив трьох військових і загинув у перестрілці.

1947 рік

Опергрупа МВД захопила криївку в селі Мочари на Львівщині. Захоплений в полон станичний ОУН Микола Момрахівський – «Ярема».

Четверо воїнів сотні «Рубачі» УПА-Захід, потрапивши у засідку загону МВД у селі Присівці на Тернопільщині, знищили двох військових і ще одного поранили. Троє змогли прорватися з оточення, четвертий загинув, прикриваючи відхід.

1948 рік

У селі Журів на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД..

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Доброгостів, Іванів і Млиниська на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, у тому числі комендант боївки СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Трач – «Підкова», станичний Василь Жиголяк і зв’язкові Катерина Зінько і Стефанія Терлецька.

1949 рік

У селі Черниця на Львівщині повстанці знищили капітана міліції.

1954 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Буцин на Волині. Під час прориву з підпаленої хати загинув окружний провідник ОУН Василь Сементух – «Ярий», ще двоє зазнали поранень і застрелились. Секретар окружного проводу Віра Королюк – «Христя» прикривала відхід із кулемета і загинула в палаючій хаті.

Підготував Сергій Горобець

17 січня 1870р. в с.Качанівка на Тернопільщині народився Євген Левицький – громадсько-політичний діяч, публіцист. Навчався у Львівському університеті. Доктор права.

ЛЕВИЦЬКИЙ ЄВГЕН ЙОСИПОВИЧ (16 (17). 01. 1870, С. СИДОРІВ (ЗА ІН. ДАНИМИ – С. КАЧАНІВКА), НИНІ ПІДВОЛОЧИСЬКОГО Р-НУ ТЕРНОП. ОБЛ. – 21. 11. 1925, ВІДЕНЬ)– ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ, ДИПЛОМАТ, ДОКТОР ПРАВА, АДВОКАТ. СПІВЗАСНОВНИК І СПІВАВТОР ПРОГРАМИ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЇ (1890), ГОЛОВА ВСЕСЛОВ’ЯНСЬКОГО СТУДЕНТСЬКОГО КОНГРЕСУ (ВІДЕНЬ, 1892).

Народився 16 (за ін. даними – 17) січня 1870 р. у селі Сидорів Гусятинського повіту (за ін. даними – Качанівці на Підволочищині). Навчався у Тернопільській гімназії, а згодом на правничих

факультетах Львівського та Віденського університетів, доктор права.

Був одним із лідерів студентського руху, обирався головою Всеслов’янського студентського конгресу у Відні (1892). У 1890 р. став співініціатором створення Русько-української радикальної партії – першої політичної партії на українських землях, а в 1899 р. – Української національно-демократичної партії; співавтор програм обох партій.

Співпрацював в офіційному партійному органі УНДП – г. «Народ», редактор часописів «Будучність», «Свобода», «Діло». У 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни – член Української Головної Ради, проводив організаційну і просвітницьку

роботу серед полонених українців із російської армії в німецьких таборах.

Активний учасник національно-визвольних змагань, у період ЗУНР – член УНРади, посол у Німеччині та Чехословаччині.

У жовтні 1918 став членом віденської делегації Української національної ради, у листопаді–грудні як посланник Західноукраїнської Народної Республіки перебував у Швейцарії. У січні 1919 призначений послом Української Народної Республіки в Берліні (Німеччина; від грудня 1919 – посол ЗУНР), 1920–23 очолював дипломатичну місію ЗУНР у Празі (Чехословаччина).

Від березня 1923 проживав в австрійській столиці і працював адвокатом. Автор багатьох статей із проблем політики і культурології. Помер 21 листопада 1925 р. у Відні.

Джерела

1.Веденєєв, Д. В. Левицький Євген Йосипович [Текст] / Д. В. Веденєєв // ЕСУ / Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. — Київ, 2014 – . Режим доступу: http://esu.com.ua, вільний.

2.Гаврильцьо, І. Левицький Євген Йосипович [Текст] / І. Гаврильцьо, В. Ханас // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т . — Т. 2. К–О. – Тернопіль, 2005. – С. 329.

3.Гуцал П. З. Левицький Євген Йосипович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2009. – 790 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Levitsky_E_Y (останній перегляд: 20.06.2018).

4.Лазарович, М. Активні діячі ЗУНР на Тернопільщині [Текст] / М. Лазарович // Ї. — 2010. — Ч. 63. — С. 77—90.— Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Chasopys_Ji/N63_Ternopil.pdf, вільний.

17 січня 1869р. у с.Висоцьке на Львівщині народився Іван Труш – Український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик, організатор мистецького життя в Галичині на початку ХХ століття.

Походив із родини сільського кравця. Після закінчення початкової школи у рідному селі, продовжив навчання у Бродівській реальній гімназії. Родина жила бідно, тож у старших класах Іван Труш заробляв, виконуючи на замовлення невеликі портрети по фотографіях. Після закінчення гімназії в 1891 році, вступив до Краківської Академії красних мистецтв.

Іван Труш був членом студентського Товариства «Громада». Він потоваришував з відомими у майбутньому в Україні діячами культури – письменником Василем Стефаником, живописцями Олексою Новаківським і Осипом Куриласом.

Іван Труш. "Гуцулка з дитиною". 20-ті роки ХХ ст. Джерело: museum.net.ua

******

В Академії Труша неодноразово нагороджували срібними та бронзовими медалями за академічні роботи, переважно – пейзажі. На впускному курсі Іван Труш поїхав до Мюнхена, де навчався в студії художника і педагога Антона Ажбе.

У 1897 році Труш переїхав до Львова. Через два роки відбулася його перша персональна виставка. На ній були представлені сорок портретів і пейзажів, які до кінця роботи експозиції були майже всі розпродані.

У Львові митець співпрацював з науковим Товариством імені Тараса Шевченка. За дорученням Товариства Труш їздив на Наддніпрянщину для налагодження творчих зв’язків з місцевими діячами культури.

Перебуваючи в Києві, він написав портрети мистецтвознавця Дмитра Антоновича, письменника, історика і етнографа Олександра Кониського, філолога та етнографа Павла Житецького, композитора, диригента і фольклориста Миколи Лисенка, письменника Івана Нечуя-Левицького, поетеси Лесі Українки.

Зачарований Києвом, Труш створює цілу серію етюдів, на яких зображує Софійський собор, Володимирську гірку, Пам’ятник Богдану Хмельницькому, Дніпро.

Твори Івана Труша експонувалися в галереях Кракова, Відня, Софії, Лондона, Києва. Мати картину з його підписом в оселі – було ознакою аристократизму та інтелігентності. На славі художника наживались і зловмисники, роблячи підробки творів художника, які він легко виявляв в крамницях, після чого не обходилось без гучних скандалів із власниками крамниць. Тільки самому Трушеві вдалось знайти 300 підроблених картин. 

У 1903 році Іван Труш одружився на доньці історика Михайла Драгоманова – Аріадні. Подружжя мало четверо дітей.

Іван Труш. «Далекі гори». 1900-1913 р. Джерело: museum.net.ua.

*****

Спільно з композитором Станіславом Людкевичем на власні кошти Труш видавав у 1905 році перший в Україні журнал з мистецтвознавства «Артистичний вісник». Умовно видання ділилось на дві частини: матеріали, що стосувались музичної тематики та статті про малярство й пластику.

Дружив з письменником, поетом і драматургом Іваном Франком. Вони познайомилися ще в Кракові, де Труш навчався в Академії, а Франко балотувався в депутати польського сейму. У Львові товариші мали звичку часто зустрічатись у кав’ярні «Монополь», де обговорювали події, свіжі газети, частенько гумористичні. Під час подорожей листувались. У 1904 році Труш і Франко стали засновниками «Товариства прихильників української літератури, науки і мистецтва». Метою Товариства була популяризація українського образотворчого мистецтва та народної творчості Галичини.

У 1912 році за фінансової підтримки сімейного лікаря Тадея Солов’я, Труш вирушає на Близький Схід, про який багато чув від Лесі Українки. Два місяці художник перебував на Сході, жив у Каїрі, потім здійснив поїздку до Єрусалиму.

Іван Труш писав портрети, пейзажі, сюжетні картини та натюрморти. Але, передусім був пейзажистом, оскільки романтичні пейзажі рідної Гуцульщини були основною темою творчості. Одним із шедеврів художника історики вважають його ранню роботу «Захід в лісі» (1904), написану на хуторі Зелений Гай. Мистецька спадщина Івана Труша налічує 6 000 робіт, серед яких 350 психологічних, академічних за типом, портретів.

Помер художник 22 березня 1941 року, похований на Личаківському цвинтарі Львова.

Джерело. https://old.uinp.gov.ua/historyday/17-sichnya-0

17 січня 1907р. - народився Григорій Китастий, Український бандурист, композитор, диригент, громадський діяч на еміграції

Народився Григорій Трохимович Китастий 17 січня 1907 року в місті Кобеляки на Полтавщині у селянській співучій родині, що вела свій родовід з «козацького стану». Ще з молодих років він цікавився мистецтвом і був учасником різних гуртків: музичного, драматичного та співочого.

На двадцятому році життя Г. Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. Нелегко було вчитися і заробляти собі на хліб. У своїй «Автобіографії» він з вдячністю згадує директора технікуму, керівника Полтавської хорової капелі Федора Попадича, котрий, очевидно, помітивши неабиякий хист свого учня, приділяв йому особливу увагу, піклувався й про поліпшення умов його життя.

У 1930 році по закінченні музичного технікуму Г. Китастий вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на дириґентсько-капельмейстерському факультеті, він оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, та найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання на хормейстерському факультеті, у 1933 році Г. Китастий за порадою теоретика Г. Любомирського переходить на композиторський факультет.

Під час навчання Г. Китастий доволі часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капелі, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше, у 1934 році, став дійсним її членом. У 1935 році Полтавська і Київська Капелі об’єдналися в одну — державну Зразкову Капелю бандуристів України. В ній Г. Китастий спершу був концертмейстером, а пізніше — заступником мистецького керівника.

З початком Другої світової війни Капелю не включили до списку художніх колективів, які підлягали негайній евакуації, натомість вона була розформована. Молодших за віком призвали до діючих бойових з’єднань, а старших — на копання протитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий.

З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ. В окупованому німцями місті він розшукав 16 артистів і з ними утворив нову Капелю, давши їй ім’я Тараса Шевченка. Після довгого чекання на початку 1942 року німецька влада дозволила двотижневі гастролі Капелі по селах Київщини. Концерти мали шалений успіх, і це окриляло артистів. Весною Капеля виїхала у концертну подорож по Волині і Галичині, з якої колектив було відізвано до Києва і невдовзі, у вересні 1942 року, під виглядом гастролей вивезено до Райху. Два місяці артисти провели у таборі остарбайтерів (робітників зі сходу) Шупен 43 в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи якісь деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрієві Лицеву, Капелю вдалося вирвати з табору. Наприкінці листопаду надійшло повідомлення з Берліну про переведення колективу на концертну роботу. Залишаючись в статусі остарбайтерів протягом усієї війни, капеляни постійно роз’їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників, доводилося виступати і перед інтернаціональними аудиторіями. І скрізь їх виступи проходили з тріумфом.

У 1943–1944 роках Капеля дев’ять місяців перебувала на гастролях в Галичині. Спершу зупинилася у Львові, а пізніше, в 1944 році, переїхала до маленького гірського міста Турка, що було розташоване поблизу залізниці Львів-Ужгород. Там капеляни зустріли поета Івана Багряного. Г. Китастий подружив з ним, і ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів життя Івана Багряного (1963 р.). В Турці поет написав кілька патріотичних бойових віршів, які окрилив Г. Китастий. Вони одразу увійшли до репертуару Капелі, з яким вона виступала в селах, містах Західної України та в лісах перед вояками Української Повстанської Армії (УПА).

Після закінчення війни музиканти Капелі опинилися в таборі переміщених осіб. Г. Китастий невтомно працював над концертними програмами Капелі, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах ДП у Західній Европі. Г. Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час у Каліфорнії, в 1964 році переїхав до Чікаґо, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ).

Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на проби (репетиції) Капелі Бандуристів. Інтереси митця не обмежувалися мистецтвом. Він був активним у суспільному та політичному житті української громади в діаспорі, з задоволенням грав у шахи. На честь 70-річчя Григорія Китастого осередок Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), членом якої він був, привітав його виданням «Збірника на пошану Григорія Китастого». Книга вийшла у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного й містить розвідки, статті, рецензії, спогади, а також вірші, присвячені ювілярові, та деякі його твори.

У 1984 році Григорій Китастий, завжди повний енергії й життя, несподівано захворів і невдовзі, 6 квітня, помер від раку. Похований він на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерзі (США). Збірник «Вставай, народе!» — це перша в Україні публікація творів Григорія Китастого, написаних у різні роки.

Джерело: Knyha.com

* * *

Указом Президента України Віктора Ющенко № 1077/2008 від 25 листопада 2008 року за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі колишньому диригенту і керівнику Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США Григорію Трохимовичу Китастому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

* * *

З-під пера і струн Григорія Китастого залунали: «Марш УПА», «Вставай, народе!», «Марш Україна» («Пісня про Тютюнника»), гімн української молоді «Вперед, сини народу», марші молоді «Нема тієї сили, щоб весну спинила», «Ми об’їхали землю навколо» (всі — на слова І. Багряного), марші «Наші будні — розгорнена книга», «Карпатські січовики» (на слова Яра-Славутича). Написав численні твори й обробки українських народних пісень для чоловічого хору в супроводі бандур, твори для мішаного хору і солоспіву з фортепіано: «Нас ждуть», «Гомоніла Україна», «Поема про Запорозьку Січ», «Грай, кобзарю», «За волю Вітчизни», «Пісня про Америку», «Задніпрянка», «Дума про Кемптен», «Ти слухаєш, Дніпре?», «Богданова слава», «Любисток», «Колискова», «Дума про Петлюру», «Дума про Сагайдачного», «Нагадай, бандуро», «Ой, літа орел», «Гомін українських степів».

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.

Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор. 201–202 

Джерело.

Гнали етап

Було це вдосвіта, ще до початку дня,

Коли етап їх до вагонів гнали.

Будила всіх собача гавкотня,

В подвір'ях по дорозі до вокзалу.

«Всєм подтянуться!» – прогримів наказ.

Конвой з усіх боків, позаду – з псами.

І серденько її здригнулось враз –

Побачи біля перону маму.

Напевн й ночувала там вона.

Худень працьовита (завжди в русі),

Дочасн посивіла, згорблена,

Приреч на заслання матуся.

З краю шеренги було видно їй,

Як мама за етапом пильно стежить

І як всміхнулась скрушно, Боже мій!

Між бранцями впізнала по одежі.

Не попрощаються, – конвой навкруг.

Перемо поглядами тільки.

І мамин голови питальний рух

Вона достоту зрозуміла: скільки?

Спочат нерішучою була,

Щоб не додати неньці болю й муки.

Над головою врешті підняла Обидві

– двічі, потім – ліву руку.

Стусан у бік... триповерхове «...мать!»

Від конвоїра злісного дістала.

І мама зрозуміла: двадцять п'ять...

Звела до неба очі, захиталась,

Благен клунок випустила з рук.

Немов листок від вітру затремтіла

Й зімліла опустилася на брук: –

О доню, ти ж нічим не завинила.

автор Сердюк Зеновій. 

16 січня 1969р. чеський студент Ян Палах вчинив самоспалення в Празі на Вацлавській площі на знак протесту проти московитського вторгнення.

Прага, січень 1969 р. Народний меморіал на місці самоспалення студента філософського факультету Палаха.

Помер 3 дні опісля в клініці Карлова університету. Студент-скульптор Ольбрих Зубек зняв з нього посмертну маску. 25 січня похорон Палаха на кладовищі Вільшани переріс в демонстрацію.

Похорон - демонстрація Яна Палаха.

********

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». 

«Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.....тоді вона не знала що це її син...

Сайт історична правда.

******

Ян Палах навчався на кафедрі «Історія та політекономія» філософського факультету Карлового університету в Празі. На знак протесту проти окупації Чехословацької Соціалістичної Республіки військами Радянського Союзу та інших країн Варшавського договору він 16 січня 1969 року, обливши себе бензином, вчинив акт самоспалення поблизу Національного музею на Вацлавській площі в Празі. Він зробив це для того, щоб пробудити у співвітчизників почуття людської гідності після поразки Празької весни внаслідок вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини.

Ян помер за 3 дні після акту самоспалення в клініці Карлового університету. Студент-скульптор Ольбрам Зубек зняв з нього посмертну маску.

25 січня 1969 року похорони Палаха на цвинтарі Ольшани перетворилися на політичну демонстрацію.

У жовтні 1973 року тіло Палаха було таємно ексгумовано співробітниками ЧССРівських спецслужб й піддано кремації з наступним перенесенням на цвинтар у рідному місті Палаха Вшетати.

Вчинок Яна Палаха надихнув ціле покоління чеських студентів, коли ті протестували проти комуністичної влади у 1989 році під час Оксамитової революції — тоді цілий тиждень демонстрацій назвали «тижнем Яна Палаха». Згодом рештки Яна Палаха знов перепоховали на Ольшанському цвинтарі.

У 1991 році Палаха посмертно нагородили чеським Орденом Томаша Масарика першого ступеню. 

Вікіпедія.

16 січня 1871р. у Рогатині народився Сильвестр Гнатович Яричевський - Український письменник, педагог і громадський діяч Буковини, учитель гімназії у Перемишлі, Коломиї, Кіцмані із 1909 в Сереті.

Народився 16 січня 1871 року у містечку Рогатині (нинішня Івано-Франківщина) у родині кравця. Після закінчення початкової школи навчався в Бережанській гімназії, де разом із Богданом Лепким заснував літературно-мистецький гурток, девізом якого були слова Й.Гете «Більше світла!». 1891 року він почав друкувати в газетах і журналах свої поезії, вступив на філософський факультет Львівського університету, познайомився з Іваном Франком та Михайлом Павликом і став членом очолюваної ними радикальної партії. Бажаючи опанувати слов'янські мови, поет переходить до Віденського університету, де слухає лекції видатного вченого-славіста Ватрослава Ягича.

У Відні С. Яричевський розгортає активну творчу роботу — пише багато поезій, нарисів, оповідань, а також статей про мистецьке життя столиці. Велике значення для нього має дружба з Марком Черемшиною, Мелетієм Кічурою, листування з Осипом Маковеєм. Під час навчання брав участь у виданні альманаху «Січ», друкував свої поезії в газеті «Буковина», в журналах «Дзвінок», «Зоря», «Комар», «Науково-літературний вісник» та ін.

Після закінчення Віденського університету С. Яричевський отримує посаду викладача української мови і літератури в Перемишлянській гімназії, де пропрацював десять місяців. З Перемишля С. Яричевський переїздить до Коломийської гімназії. Йому важко було там працювати, бо вчителі, на чолі з директором поширювали антиукраїнські настрої, а це викликало бурхливу реакцію поета. Директор звільнив з посади неспокійного викладача.

Невдовзі С. Яричевський перебирається до Чернівців, де працює якийсь час у газеті «Буковина», а восени 1904 року влаштовується викладачем у Кіцманській гімназії. У Кіцмані з притаманною йому енергією С. Яричевський розгортає педагогічну, громадсько-культурну і творчу діяльність. Він керує хором товариства «Боян», організовує в селах Кіцманщини товариства «Січ», приятелює з письменницею Костянтиною Малицькою.

Сильвестр Яричевський працював у Кіцманській гімназії лише два роки. Бо її керівництво та цісарські функціонери дійшли висновку, що письменник негативно впливає на учнів, дає їм хибну політичну орієнтацію, і звільнили його з посади. Поет знову стає безробітним, але залишається у Кіцмані, де інтенсивно працює над своїми творами.

Аж 1909 року письменник з гіркою бідою отримує посаду викладача в гімназії південнобуковинського містечка Серет. Через кілька років мешканці містечка обирають його своїм бургомістром. Водночас він стає і директором гімназії.

Помер письменник 30 березня 1918 року в Сереті, де й похований.

Джерело.

Вікіпедія, Історична правда, сайт терен.

Цей день в історії УПА 16 січня.

********

1945 рік

38 воїнів УПА-Захід загинули в битві з московитами біля села Воля на Дрогобиччині.

У бою з московитами у селищі Андріївка на Кам’янець-Подільщині загинули 7 повстанців, троє пораненими захоплені в полон, двоє змогли прорватися в Тернопільську область.

1946 рік

Чота сотні «Сурмачі» УПА-Захід, відбиваючи напад московитів біля села Лани на Львівщині, знищила 6 військових, 8 поранила. В перестрілці загинув один воїн УПА, четверо отримали поранення.

Під час боїв з московитами у селах В’язова і Шнирів на Львівщині загинули 9 повстанців.

1947 рік

Троє повстанців загинули в бою з московитами у селах Залужани і Нижня Рожанка на Дрогобиччині.

Зв’язкова ОУН Розалія Кухтяк – «Леся» потрапила в полон московитів у селі Поляна на Дрогобиччині.

1948 рік

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід була із засідки обстріляна московитами у райцентрі Печеніжин на Станіславщині. Чотовий Дмитро Бондаренко – «Впертий» зазнав смертельного поранення.

У селі Доброгостів на Дрогобиччині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Блюдники на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, відмовилися здаватися, знищили документи, підпалили криївку і застрелилися.

1949 рік

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Брошнів на Станіславщині. Знищені дільничний МВД і кілька бійців батальйону.

У бою з московитами у селі Хащів на Дрогобиччині загинув зв’язковий чотового сотні «Лемківська» УПА-Захід Семен Павлюк.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець.

Окружний провідник ОУН-УПА львівського краю Василь Костик - «Дніпровий». (Автор: Горін Зіновій)

У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина – середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917 р.н., Анна – 1922 р.н., Йосип – 1924 р.н., Павло – 1926 р.н., Стефан – 1928 р.н., Ольга – 1931 р.н., Любомир – 1933 р.н., Зіновій – 1935 р.н., Надія – 1939 р.н., Ігор – 1941 р.н. Під час першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину. 

Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям. У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним. В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками. В липні місяці 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю : у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан. 

Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.

Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько, дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію. Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні – серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.

Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці, з часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців. 

15-18 січня 1941р. у Львові відбувався політичний «Процес 59-ти». Саме стільки молодих ОУНівців, віком від 15 до 30 років, потрапили на лаву підсудних. Восени 1940-го Львовом прокотилася хвиля арештів. Переважно це були студенти, а також гімназисти та випускник шкіл. Слідство тривало понад три місяці, протягом яких підсудні зазнавали тортур. Слідчі забороняли заарештованим спати, а допити проводили уночі.

Звинувачували їх у членстві в ОУН, антирадянській та терористичній діяльності, шпигунстві на корсть Німеччині. Оскільки НКВСівці вилучили літературу із закликами до боротьби за Українську Державу. Шпигунство полягало у переході радянсько-німецького кордону по націоналістичну літературу від Проводу ОУН. Провід перебував у Кракові (зона німецької окупації Польщі).

Суд виніс рішення розстріляти 42 ОУНівців, з яких 11 дівчат. Двадцять засуджених було розстріляно одразу після закінчення судового процесу. Решті призначили 10 років таборів. Серед арештантів-смертників був Дмитро Клячківський – у майбутньому перший командир УПА.

Невдовзі справу переглянули і тим, хто ще залишився живим змінили міру покарання також на 10 років у таборах.

Не привчений до радянської судової практики адвокат Роман Криштальский, захищаючи молодь, вигукнув: 

«Та це ж цвіт української молоді!».

«Це були мужні і зворушливі слова. – пише у спогадах Люба Комар.

– Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

********

Серед обвинувачених було 37 юнаків та 22 дівчат у віці від 16 до 30 років (наймолодшими учасниками процесу були Марія Наконечна та Михайло Чарковський, які не досягнули 16 років): 13 студентів Львівського університету, 6 студентів Медичного інституту, 3 студентів Політехнічного інституту, а також 12 гімназистів, 6 випускників вищих шкіл, 5 випускників гімназій. Більшість із них — підпільники ОУН від члена «Юнацтва» до заступника провідника Крайового проводу Івана Максиміва. Вони виконували різні ролі та завдання, а багато із них навіть не знали одне про одного. Серед обвинувачених націоналістів був майбутній командувач УПА-Північ Дмитро Клячківський (псевдо «Клим Савур»). Також до числа підсудних потрапили не-члени ОУН.

Люба Комар (1919 р.н.) – зв’язкова ОУН, на слідстві так і не зізналася у членстві в ОУН. Засуджена до розстрілу, згодом вирок змінено на 10 років таборів. Під час депортації втекла з тюрми у Бердичеві. Видала спогади „Процес 59-ти". Джерело: www.lonckoho.lviv.ua.

Наталя Шухевич (1922 – 2010), зв’язкова ОУН, сестра Романа Шухевича. Засуджена Процесом до 10 років таборів, згодом вирок змінено на 5. Повернулася із заслання лише в 1956 році. Джерело: www.lonckoho.lviv.ua.

**********

Засуджені особи (рік народження) та вироки:

1. Безпалько Ірина-Орися Володимирівна (1921) — 10+5+5 років, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4.

2. Березовський Кость-Арпад Амвросійович (1914) — розстріл

3. Берест Роман-Мар'ян Петрович (1897) — розстріл

4. Боднар Анна Андріївна (1917) — розстріл; Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5 (див. примітки)

5. Булка Орест Іванович (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

6. Винників Наталя Сидорівна (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

7. Вовк Микола Андрійович (1911) — розстріл

8. Волошин Олена Василівна (1898) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

9. Гаврилишин Мирослав Дмитрович (1923) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3 (старший брат Богдана Гаврилишина).

10.Гончарук Богдан Семенович (1912) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

11.Горбаль Роман Томович (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

12.Гошко Микола Михайлович (1890) — розстріл

13.Грицай Марта Теодорівна (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

14.Данилевич (Рубінський) Василь Петрович (1910) — розстріл

15.Думанський Михайло Іванович (1915) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

16.Думанський Петро Іванович (1913) — розстріл

17.Думанський Степан Іванович (1918) — розстріл

18.Дяків Роман Григорович (1904) — розстріл

19.Єднорог Богдан Савич (1919) — розстріл

20.Жидик Григорій Степанович (1913) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 4+2

21.Зубач Ірина Антонівна (1923) — розстріл, Верховний суд УРСР замінив вирок на 10 років концтаборів

22.Клак Петро Васильович (1911) — розстріл

23.Клак Софія Степанівна (1917) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4

24.Клячківський Дмитро Семенович (1911) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

25.Ковалюк Володимира Тимофіївна (1915) — розстріл

26.Коверко Дарія Максимівна (1922) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

27.Комар Володимир Степанович (1917) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

28.Комар Любов Степанівна (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

29.Костишин Юрій Васильович / «Марків Юрій Михайлович» (1919) — розстріл

30.Кохман Ганна Йосипівна (1922) — 10+5+5

31.Коцюба Тарас Теодорович (1918) — розстріл

32.Крупа Теодозій Володимирович (1918) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

33.Куницький Богдан Миколайович (1922) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

34.Левицький Олег Васильович (1921) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

35.Максимів Іван Андрійович / «Бард Богдан Андрійович» (1913) — розстріл

36.Малащук Людвига Іванівна (1915) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

37.Матвійчук Андрій Михайлович (1913) — розстріл

38.Матвійчук Микола Михайлович (1909) — розстріл

38.Матковська Марія Петрівна (1921) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4

40.Матла Олена Антонівна (1917) — 10+5+5

41.Наконечна Марія Іванівна (1924) — 10+5+5

42.Нирка Станіслав Михайлович (1920) — розстріл

43.Онуферко Степан Антонович (1923) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

44.Пакуляк Михайло Іванович (1913) — розстріл

45.Пецух Михайло Іванович (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

46.Пик Ірина Олександрівна (1918) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на висилку за межі СРСР, оскільки обвинувачена мала громадянство США.

47.Попадин Ольга Петрівна (1923) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

48.Притуляк Стефанія Василівна (1915) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

49.Світлик Лідія Юліянівна (1924) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

50.Слюзар Дмитро Йосипович (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

51.Сороківський Семен Григорович (1912) — розстріл

52.Ставарська Галина Петрівна (1920) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

53.Старка Богдан Микитович (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

54.Столяр Галина-Олена Теодорівна (1917) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

55.Тисляк Степан Михайлович (1918) — розстріл

56.Чарковський Михайло Теодорович (1924) — ув'язнення в таборах, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

57.Шенгера Петро Іванович (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

58.Шухевич Наталя Йосипівна (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

59. Грицеляк Богдан Михайлович (1923) — перед судовим засіданням справа Грицеляка була виділена в окреме провадження, тому процес фактично став «процесом 58-ми». 

 

До смертної кари засуджено 42 осіб (серед них — 11 дівчат). Підсудним було призначено адвокатів, але захист отримав частину справ для ознайомлення тільки напередодні засідання, відповідно, не було фізичної можливості ознайомитися із матеріалами. Зрештою, суд відбувався формально і тільки затвердив прокурорське обвинувачення.

Решта підсудних були засуджені до тривалого десятилітнього ув'язнення з наступними засланням та позбавленням громадянських прав. У мотивації рішення суду зазначалося, що суворість вироку зумовлена тим, що «майже всі підсудні заявили в судовому засіданні, що не хочуть зупинити ворожої діяльності проти Радянської влади та заявили, що будуть продовжувати ворожу роботу при всяких умовах…». 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/

15 січня 1941р. московити на 5 років засудили до таборів священика, уродженецю с.Великі Гаї Тернопільського р-ну Маряна Кашубу. Після фізичних знущань розстріляний у тюрмі. Реабілітований 17 квітня 1991 року.

Мар'ян Кашуба народився 21 грудня 1909р. в селі Великі Гаї в сім'ї Григорія Кашуби і його дружини Марії з дому Решетуха. Навчався в народній школі в Тернополі і Тернопільскій українській гімназії (1920—1928), іспит зрілості склав 25 травня 1928р.). 

Восени 1928р. вступив до Львівської духовної семінарії і розпочав навчання у Львівській богословській академії, яку закінчив у 1933р. 5 березня 1933р. отримав священичі свячення з рук єпископа-помічника Львівського Никити Будки. 

У 1934 році о. Мар'ян Кашуба став сотрудником церкви Різдва Христового у Тернополі.

З приходом радянської влади у вересні 1939р. на священника почались цькування НКВС і аби уникнути переслідування 1 червня 1940р. він перебрався на парафію в с. Дубівці, де отримав посаду адміністратора парафії. Але там його теж знайшли і на 14 січня 1941р. закликали у фінансовий відділ начебто для з'ясування розмірів податку. 

15 січня 1941р. о. Мар'ян Кашуба був заарештований НКВС і ув'язнений у Тернопільській тюрмі. 18 червня 1941р. засуджений московитами до 5 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Перед приходом німців 28 червня 1941 року був розстріляний у Тернопільській тюрмі і похований у спільній могилі жертв більшовизму на міському кладовищі, що знаходиться на вул. Микулинецькій.

Джерело.

Головин Б. Кашуба Мар'ян Григорович // Тернопільський енциклопедичний словник.

Кашуба Мар'ян Григорович // Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга п'ята.

Лабінська-Снігур К. Вірні до кінця. Мученики й ісповідники віри ХХ століття. — Львів.

Уніят В. // Історичні силуети. «Тернові долі» Олега Цетнарського (Останній бій УПА). — Тернопіль: «Рада», 2015. — 40 с.

Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832—1944) : у 2 т. / Дмитро Блажейовський.

Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 15 січня.

*********

1945 рік

У селі Корост на Рівненщині повстанці пошкодили урядову лінію зв’язку, зрізавши понад 50 стовпів. На них наклеїли листки з написом «За Сибір».

Кущовий провідник ОУН Осип Хом’як – «Крига» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Монилівка на Львівщині.

1946 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід у бою з батальйоном НКВД біля села Бубнище на Станіславщині знищив 20 військових.

Двоє повстанців, атакованих загоном НКВД (12 чоловік) у селі П’яновичі на Дрогобиччині, важко поранили сержанта, розігнали решту облавників і прорвалися неушкодженими.

1947 рік

Загін НКВД атакував табір рою сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід біля села Рунгури на Станіславщині. В результаті перестрілки відділ УПА відступив у ліс. Кулеметник, що прикривав відхід, потрапив у полон.

У селі Любеля на Львівщині повстанці напали на сільраду, де розміщувалася виборча дільниця. Знищені лозунги, плакати, захоплені списки виборців.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Буцнів на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, знищив одного військового і після того, як закінчилися патрони, повісився.

У селі Бочечки на Сумщині підпільники знищили старшого лейтенанта МГБ.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Яструбичі на Львівщині. Шестеро повстанців вчинили запеклий опір і, не маючи шансів на порятунок, застрелилися. Серед загиблих – колишній командир сотні «Тигри» Василь Баран – «Гефайст», колишній ройовий УПА Степан Громада – «Влодко» і колишній старший вістун сотні «Кочовики» УПА-Захід Ярослав Фарина – «Левадний».

1952 рік

Референт надрайонного проводу ОУН Володимир Бермес – «Мирон» і охоронець загинули під час зіткнення з загоном МВД у селі Волоща на Дрогобиччині.

Джерело

Підготував Сергій Горобець

15 січня 1871р. у Володимир-Волинському народився Агатангел Кримський, сходознавець, перекладач, який знав понад 60 мов, історик, один із засновників Української академії наук у 1918 році.

Він став одним із найвидатніших у світі мовознавців та фахівців з історії та культури Сходу. Талант до мов в Агатангела Кримського проявився ще змалку. У три з половиною роки він умів читати, у п'ять – пішов до училища в Звенигородці, куди переїхала сім'я. Далі було навчання в Острозькій та Київській гімназіях і вступ до Колегії Ґалаґана. В Острозькій прогімназії вивчив польську, французьку, англійську та німецьку мови, в колегії Ґалаґана опанував грецьку, італійську, турецьку. У 18 років Кримський досконало знав 8 мов, а до кінця життя – понад шістдесят (різні дослідники називають цифри від 56 до ста, звертаючи увагу, що він вивчав не лише мови, але і різні говірки, діалекти). Сам учений жартував, що легше знайти мову, яку він не знає, ніж порахувати, скільки знає.

Народився Агатангел Кримський у російськомовній сім’ї. Його батько, татарин з білоруським корінням, був учителем історії й географії, автором популярних на той час посібників і краєзнавчих книжок. Мати походила з польсько-литовського роду. Любов до України в юному віці в ньому пробудили твори Юрія Федьковича, Лесі Українки, а також уроки «руської мови» Павла Житецького. «І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осяяло. Я зрозумів, що мушу бути українофілом – це я зрозумів цілком свідомо. І от я жадібно ухопився за українство. Кожнісіньку вільну від «офіційних занять часину я присвячував Україні». Перша ознака національності є мова – я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу вагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці», - згадував вчений у своїй автобіографії.

Після закінчення Колегії він переїздить до Москви, де навчається у Лазарєвському інституті східних мов. Закінчивши інститут, отримує дворічну стипендію для поїздки до Лівану й Сирії. Там Кримський отримав грунтовний вишкіл орієнталіста, основними дисциплінами для нього стали арабська філологія, іслам та арабська література. Крім того він досконало вивчив перську мову і літературу, а також турецьку мову та літературу. Повернувшись до Москви, викладає в рідному інституті (з 25 років), стає професором східної літератури (у 30 років), пише серію підручників, перекладає російською Коран. 

Під час гетьманату Скоропадського 1918 року Кримський повертається до Києва. Він отримує посаду вченого секретаря новоствореної Української академії наук. Також очолює кабінет арабо-іранської філології та історико-філологічний відділ, під його керівництвом працюють правописна й діалектологічна комісії, словника живої мови, історії мови.

У 1919 році, з приходом більшовиків, існування Академії було поставлене на межу виживання. Кримський випрошує пайки та одяг для співробітників, разом з ними заготовляє дрова для опалення приміщення, де було так холодно, що чорнило замерзало. Саме завдяки Агатангелу Кримському вдалося зберегти Академію від знищення, а згодом розширити її та збагатити книгозбірню. 

У цей же період професор викладає в Київському університеті, створюючи цілу школу орієнталізму в українській науці, пише низку праць, у яких доводить міцний зв'язок між культурою й мовами Близького Сходу й України. 1921 року він стає директором Інституту української наукової мови. На той момент він уже майже втратив зір через читання, тож його секретарем і постійним помічником стає Микола Левченко, якого він пізніше усиновив. У 1929 році Левченка заарештовують у справі СВУ. Після чого, протягом п’яти років – заслання, а після повернення – самогубство. Ці події стали для Кримського страшним ударом. У 1941 році арештовують і самого Кримського як «ідеолога українського буржуазного націоналізму, який роками очолював націоналістичне підпілля». Його разом з представниками української інтелігенції (зокрема – членом Центральної Ради, письменницею та громадською діячкою Людмилою Старицькою-Черняхівською) відправляють до Казахстану. 

Подальша доля Агатангела Кримського невідома. За офіційною версією 25 січня 1942 року він помер в кустанайській тюремній лікарні. Однак місце поховання видатного вченого досі не знайдене. 1957 року Агатангела Кримського було реабілітовано.

Цікаві факти з біографії Агатангела Кримського.

Рід Агатангела Кримського веде свій початок з Кримського півострова. Один із родичів був муллою, родичем кримського хана. У 1696 році, рятуючись від несправедливого гніву можновладця, втік із Бахчисарая та опинився у Литві. Там він охрестився і, як виходець із Криму, отримав прізвище Кримський.

В юності він закохався в Лесю Українку, але без взаємності. Про це, на думку дослідників, свідчить їхнє листування і рядки з вірша Павла Тичини на 60-ліття Кримського, в якому говорилося про «вічно мрійну Лесю Українку». Вчений цілком присвятив себе науці, так і не захопившись жодною жінкою. Лише після арешту Миколи Левченка він одружився із його вагітною дружиною, щоб дати дитині своє прізвище.

Коли Володимир Вернадський запропонував Агатангелу Кримському повернутися в Київ і стати одним із засновників Української Академії Наук, той поставив одну умову – перевезення і розміщення на новому місці його особистої бібліотеки. Для цього знадобився цілий залізничний вагон – крім книг Кримський привіз до Києва колекцію марок і грамплатівок з оперною музикою.

Не зважаючи на кволе здоров’я, астму, серцеву недугу та поганий зір (він носив дві пари сильних окулярів), професор працював по 18 годин на добу. Крім наукових праць, Кримський видав три збірки поезій, написав перший в українській літературі філософський роман «Андрій Лаговський».

Лазар Каганович пропонував Кримському укласти «Російсько-український словник», але той рішуче відмовився: «не хочу рискувати своїм чесним ім'ям перед галичанами, що досі твердо вірили в мою непідкупну чесність і рішуче усуваюся від участи в Словникові, де безшабашно гарцюють усякі мовокалічники та мовозасмітники».

Агатангел Кримський - автор першої в світі історії арабської літератури в 5 томах, 4-томної «Історії Туреччини та її письменства» та «Історії Персії та її письменства», багатьох наукових досліджень. Творча спадщина Кримського-сходознавця складає 26 томів.

Агатангел Кримський входить до числа найвидатніших лінгвістів у всьому світі як експерт в області санскриту, східних і західних мов. Водночас він категорично виступав проти погодінської теорії про те, що давньокиївські літописи були написані великоросіянами, а українці переселилися з Карпат після монголо-татарської навали, заперечував теорію «колиски трьох братніх народів», обгрунтовуючи гіпотезу про українську мову, яка вже в ХІ ст. постала «як цілком рельєфна, цілком означена, яскраво-індивідуальна одиниця». Йому належать фундаментальні праці «Українська граматика», «Давньокиївська говірка», «Українська мова. Звідки вона взялася і як розвивалася».

Учнем Агатангела Кримського був історик Омелян Пріцак. Він назвав свого вчителя «найкращим кримським подарунком Україні». 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen

14 січня 1943р. у Польщі помер Ярослав Сім’янович - вояк УСС, офіцер УГА, кооперативний і громадсько-культурний діяч, диригент хору «Сурма», уродженець Бучаччини.

село Бобулинці.

******

Народився 26 квітня 1882р. у с. Бобулинці, Бучацький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина.

Закінчив нижчу — в Бучачі та Львівську акдемічну гімназії. Будучи учнем, організував хор, з яким їздив із виступами по Галичині. Воював у лавах Легіону Українських Січових Стрільців. Після війни організував у Празі хор. Один зі співучасників заснування Українського (Руського) театру при товаристві «Просвіта Підкарпатської Русі» в Ужгороді (під керівництвом Олександра Загарова, потім Миколи Садовського). Працівник «Центросоюзу» в 1927—1939 роках. 1942 року через погіршення здоров'я повернувся в Берези (Берески) поблизу Ліська, де помер. 

Джерела.

І. Дуда, Б. Пиндус. Сім'янович Ярослав // Тернопільський енциклопедичний словник.

Степан Шипилявий. Передові громадяни і визначні постаті Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник.

† Ярослав Сімянович // «Львівські вісті». — 1943. — Ч. 9 (17/18 січня). — С. 5

Вікіпедія.

Є така думка... "Чи потрібна Нам європа?!"

Отак іноді думаю, а чого нас всі постійно хочуть з кимось об'єднувати ? То "тайожний союз", то європейський, то з православними, то з католиками.... . Ні, я нічо не маю проти участі в системі колективної безпеки на кшталт НАТО, що має на меті убезпечити себе від нападу агресивних "братів" наприклад. Але не обов'язково вступати у все, що існує. Я наприклад не особливо прагну вступати в ЄС, бо нічого хорошого там нема ( може тому Англія і виходить звідти) і тим більше в "тайожний союз". 

Може пора усвідомити, що ми особливі, ми інакші, з своїми історією, культурою, традиціями, героями, святими і т.д. Ми ж маємо приклади держав, які досить добре живуть без всіляких союзів. Взаємовигідне партнерство- так, союз - ні. Як на мене то вступ в такі організації як ЄС це крок до втрати багатьох перелічених вище речей, це крок до втрати ідентичності українця. Це кагал. А можливо нас так туди втягують, бо кагалом без національної свідомості, історичної державної тяглості та громадянської ідентичності легше керувати

В. Тимчук. 

Арешт – спогади політв'язня (згадує: Хоптяний Любомир)

Дев'ятий і десятий класи я закінчував у Новосільській середній школі Це було в 1947-49 роках. Школа тоді розміщувалася в трьох одноповерхових будинках. В одному з них я навчався, а в межу була тюрма, де закатували мого батька в 44-му. Часто навертались сльози на очі при згадці, як я татові носив передачі, як він через грати на Великдень цокав крашанкою до зубів, вітаючись зі мною, коли я сидів під тюрмою.

29 грудня 1948 року мене викликали до директора. Захожу в кабінет, а там двоє в цивільному, енкаведисти. Арештовують мене, ведуть на квартиру, роблять обшук, і хоч чогось недозволеного, зокрема літератури ОУН не знаходять, але забирають два зошити з віршами, які я написав, і на ніч кидають в Новосільську тюрму. А тоді Новосільське НКВД славилось своїми катами: Йонов, Катанцев, Зябліцев. До речі, дружина останнього викладала в школі російську літературу, була запеклим російським шовіністом. З нашої підпільної організації вже мучився в тернопільській слідчій тюрмі (по вулиці Коперніка, 1) Богдан Трипалюк і деякі з дівчат А десь тижнів три перед моїм арештом в школі робили контрольну, яку учителі не перевіряли, а «інспектори» забрали з собою. Аж потім я і друзі зрозуміли, що це робилось для експертизи почерків бо ми писали листи на різні адреси, де викладали позицію боротьби в УІ1А, ідеологію ОУН.

Отже кидають в камеру, один старенький камерник питає звідки, хто я. Я кажу: «Хоптяний з Кошляк». А він: «Сину, в цій камері сидів твій батько». Ось таке наступництво.

Увечері прийшов начальник тюрми Мірошниченко. Подивився на мене і говорить: «Вот тебе, Хоптянин, и золотая медаль». А я був претендентом на золоту медаль. Тоді таку одержували один, на силу – два-три учні. Наступного дня перевезли мене в згадану вище слідчу тюрму. Зробили фото анфас і в профіль, взяли відбитки пальців і кинули в підвал Там при вході сидів страшний, з вузькими косими очима, брудний, неохайний, мабуть – казах. На столику біля нього ніж, шморгнув носом: «Давай ремень. 

Раздевайся». Я зняв курточку, піджак. А той: «Нет, совсем, снимай штаны». Трохи страшно. Що це має бути? А він просто повідрізав ґудзики в штанах, забрав пасок. Зачинили мене в камері – два на два метри, сирість, аж капає. Трохи посидів, а на вечір кинули в іншу камеру, вона через стіну з такою напівкруглою стелею, без вікон, куди кидали всіх після суду. В камері страшно сперте повітря, людей, як оселедців у бочці, біля дверей відома «параша». Це зараз відомо, а тоді було дивно, як серед людей можна сидіти і робити потреби по «тяжкому» і «легкому» і цілими днями в цім смороді сидіти, спати. В камері два вікна, що виходили на тротуар, вдень сіре світло вікон, закритих «намордником», а вночі сліпуче світло електролампи. Правда, вдень виводили на 15-хвилинну прогулянку в круглий закуток двору – видно було тільки кусочок неба, бо навкруги мур, а по ньому колючий дріт. Було тяжко, але мусили вижити, щоб колись розказати про большевицьке свавілля.

А вночі було привілля для слідчих, вони, як сатана, виходили на роботу вночі. Часом тримали в'язня два-три дні, коли той падав, його відливали водою і знову допитували. Кати мінялись, а в'язень один і той же.

Нашу групу допитував Брагін, мабуть жид. Кабінет на другому поверсі, вікно затягнуте ґратами, щоб ніхто не вискочив. Брагін був такий вилощений, випещений, любив розкласти на столі білий хліб, швейцарський сир, потому їсти і дивитись, яке враження це зробить на голодного в'язня, який їв тільки «баланду» (баланда – це вода, гнилий буряк інколи бараболина, але дуже рідко). Потім подзвонив: «Принесите чай». Закурював, посміхався, йшов по кімнаті, а в'язневі, який сидів на прибитій до підлоги табуретці, оглядатись не можна, брав за грубкою гнучкий кабель, десь чотири сантиметри діаметром, і зненацька бив по спині або голові: «Ну что, будешь говорить?»

І так із дня в день. Ночами допити, вдень не дозволяли спати, то ми навчились дрімати сидячи і робити якісь рухи ногою або рукою, коли дивиться «надзиратель» через «волчок», щоб бачив, що не сплять.

Побиті, помучені на допитах... Але ми, українці, такий рід, що гумор нас не залишає навіть на шибениці. Пам'ятаєте, як козак, якого садовлять на палю, говорить ляхові, щоб посадили його на низьку палю. А коли той питає чому, то у відповідь чує: «А то, щоб ляхам було легше нас в зад цілувати!»

Запам'ятався один переселенець з Лемківщини, який знав масу анекдотів, забув як його звали. А сидів він за те, що будучи головою сільради на Тернопільщині, давав повстанцям дані, скільки худоби, зерна забирають «визволителі» і вивозять на схід. В цій камері я сидів зі своїм вчителем з Новосільської школи Ігнатенком.

У сусідній камері через стіну сидів Богдан Трипалюк. Коли їх водили в лазню, вони «придбали» кусок дроту від бляшаного тазика. Ось цим дротом протягом довгого часу зробили дірку до нас. Ми поговорили, взнали багато чого цікавого як для тюрми. Але недовго, бо вже на другий день наші камери розселили, хтось доніс.

Зараз любити Україну не забороняється, то ж плекаймо мову, традиції, будьмо націоналістами. Націоналізм – це вища форма патріотизму.

Джерело.

С. Гринчишин

13 січня 1881р. народився Антін Львович Лотоцький — Український громадський діяч, учасник національно-визвольних змагань 1914–1920 р., активний діяч Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учитель Рогатинської приватної гімназії, дитячий письменник, журналіст і видавець.

Народився 13 січня 1881 у с. Вільховець на Галичині (Австро-Угорщина) у родині педагога і письменника Лева Лотоцького. У сім'ї панувала творча атмосфера та український патріотичний дух. Це вплинуло на світогляд хлопчика, сформувало любов до України, до її історії, до свого народу. Змалку почав складати казки, писати оповідання, віршував.

Навчався у Бережанській гімназії, в якій разом із братом Володимиром видавав гумористичний журнал «Небелиці». Під час навчання в гімназії був членом таємного гуртка «Молода Україна». Після гімназії продовжив навчання у Львівському університеті на філософському факультеті, де історичну тему його літературній творчості прищепив український історик Михайло Грушевський. Співпрацював з газетою «Діло».

За студентських часів (1907–1910) з'явилися перші друковані літературні твори А. Лотоцького, які були видані Товариством «Просвіта».

З 1911 року викладав у Рогатинській приватній гімназії. 1912 року, учні та вчителі Рогатинської гімназії здійснили мандрівку «Пішки на гору Маркіяна», присвячену 100-річчю натхненник національного пробудження Галичини Маркіяна Шашкевича. Автором ідеї був директор гімназії Михайло Галущинський. За сім днів (2-8 липня) він, четверо викладачів (Антін Лотоцький, Микола Венжин (Угрин-Безгрішний), Микола Щуровський, Лев Смулка) і дев'ятеро учнів (Іван Верб'яний, В. Воробець, Іван Горянський, Михайло Дорошенко, Стефан Кіржецький, Коритко, Юліан Соколовський, Степан Велитович, В. Дзера) пішки пройшли від Рогатина до Підлисся і назад.

1946 року прийнятий до Спілки письменників України.

Помер у Львові 28 травня 1949 року. Похований на 51 полі Личаківського цвинтаря.

******

У його доробку близько 13 книг оповідань, сценічних картин, віршів, повістей.

Перші друковані літературні твори побачили світ за сприяння Товариства «Просвіта» — «Цвіти з поля» (1907), «Ведмедівська попівна» (1909), історична повість з часів Хмельниччини «Триліси» (1910). У творах проявилося життєве кредо молодого письменника — розповідати дітям про події героїчної та складної історії українського народу, виховувати любов до рідного краю.

Разом з М. Угрином-Безгрішним видав «Коротку граматику української літературної мови» (1936).

У 1930-х роках твори Антона Лотоцького поширювались серед української діаспори, зокрема у США через українську газету «Свобода»[3] (наприклад, книжки для дітей «Роксоляна», «Козак Байда», «Мандрівка Мишки-Гризикнижки по Львові»). 

Джерело Вікіпедія.