Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 26 березня 2021 р.

Їй було близько 80 років... а московити засудили її на 25 років.

Матещук (Грицина) Ірина (Орися) Андріївна, народилася 22 січня 1929 р., в м. Олеську Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, студентка, заарештована у вересні 1947 р., звільнена у 1955 р. (Фото: сайт Територія терору)

Народилась я в сім'ї свідомих, працьовитих, заможних сільських трударів, які, крім великого господарства, вели в селі активну громадсько-політичну роботу. Батько мій, Андрій Грицина, відомий в окрузі господар, часто обирався головою «Просвіти». Мати, Броніслава Косинська, походила із стародавнього шляхетського роду Косинських. Вона була прекрасним організатором різних вечорів, фестин, забав. 

З нагоди свят вміла краще від інших накрити святковий стіл і т. д. Постійно її обирали головною господинею в хаті-читальні, була членом «Союзу українок». 

У сім'ї поруч зі мною росли два мої брати – Роман і Ростислав, які, як лицарі, всюди супроводжували мене.

Від старшого брата Романа я отримала перші знання з історії України, дізналась про мужню, самовіддану боротьбу наших національних героїв. (Він, будучи учасником національно-визвольної боротьби, в 1945 р. загинув в районі Перемишлян. Йому йшов тоді 21 рік...).

Першою моєю вчителькою в дошкільному віці була юна і прекрасна п. Євгенія Новаківська. (Нині всесвітньовідома директор славного пансіону для старших ім. Ів. Франка в Торонто вельмишановна п. Єв. Пастернак). 

На все життя я також зберегла світлий образ п. А. Дозорської – вчительки початкових класів Одеської середньої школи, де я тоді навчалась. 

Крім рідних і близьких мені людей, великий вплив на формування мого світогляду і національної свідомості мала Влодзя Турчиняк – моя старша, неповторна товаришка. Вона організувала і очолила в Олеську молодіжне товариство «Січ». З почуттям гордості я завжди згадую своїх земляків-олещан – Беднарських, Мандюків, Денещуків, Лабінських та ін., щирих мені людей, в колі яких минуло дитинство.

У 1939 р. наша сім'я переїхала на постійне проживання до Львова. І надалі усе моє життя пов'язане з цим містом, з будинком № 24 по вул. М. Зерова. Тут застала мене війна, і пройшли перші післявоєнні роки. Тут я була вперше заарештована. А було це у вересні 1947 року. 

По всій Галичині йшли масові арешти. Одних кидали в тюрми, інших вивозили в Сибір. У кожну сім'ю прийшло горе, біль і сльози. Та повстанці не здавались. Бійці УПА відчайдушно боролись за віру і правду, за волю рідного краю, захищали, як могли, свій народ від фашистсько-більшовицьких окупантів. Кожний з них, вмираючи, співав «Ще не вмерла Україна», промовляв останні слова: «Слава Україні!». Народ бачив в них своїх захисників. Люди творили про них легенди, пісні та різні оповіді. Не залишились в стороні і ми, 16-17-літні юнаки і дівчата.

«Так, нездоланні, вперті ми,
бо ж патріоти ми землі своєї»,

- це рядки із одного мого вірша того часу.

«Герої безсмертні!
З дороги сволота,
покидьки суспільства,
чужинці лихі...»

– писала я в іншому. Деякі мої віршики лягли в основу пісень. Наприклад, стала широко відома пісня про молодого бійця УПА «На узліссі якраз вечоріло», яку я присвятила Ярославу Вернюку, своєму земляку. Ця пісня закінчується такими словами:

«Я живий, та пощад не благаю,
Бо за волю і смерть не страшна.
Через вас, окупантів, вмираю,
Та за мене помститься земля».

Ці мої вірші підхоплювала молодь, яка об'єднувалась у Спілки української молоді, або створювала молодіжні угрупування при ОУН. Всі ми знали напам'ять десять заповідей українського націоналіста, клялися, що здобудемо Українську державу, або загинемо в боротьбі за неї. Та скоро почалися масові арешти юних ОУН-івців. У числі перших були заарештовані учениці львівських середніх шкіл Люба Пальчевська, Нуся Бойко, Люба Басараб, Орися Поліщук та багато інших моїх товаришок. Така ж доля не минула і мене.

У перших числах вересня 1947 р., повернувшись із занять, я застала дома жахливу картину: у всіх кімнатах усе було перевернуто вверх дном, книги, фотографії, усі мої особисті речі валялися на підлозі; біля печі – гора попелу, а в деяких місцях – зірваний паркет. Посеред хати і всього цього хаосу стояла скам'яніла мама. Побачивши мене, вона залементувала і в розпачі крізь сльози закричала: «Ой, дитино моя, краще б ти не верталася додому, краще б ти загинула по дорозі, аніж мають оці кати взяти тебе на муки!». «Замовчи!» – різко обірвав її незнайомець у військовому. Тільки зараз я помітила трьох військових і одного цивільного, які, як мені здалось, з незадоволеним виразом на обличчі порпались у моїх речах і тихо між собою про щось перешіптувалися. Вони зі злістю кидали все на підлогу, топтали, рвали, вперто щось шукали.

І тут я мимоволі згадала, що на днях забігала до мене Галя, моя найближча товаришка, яка, поспішаючи, витягнула з сумочки згорток якихось паперів і з тривожними нотками в голосі, зі сльозами на очах просила-благала переховати усе це в себе дома. «Орисю люба, я зараз у страшній небезпеці, – говорила вона, – У мене в хаті енкаведисти збираються зробити обшук. Про це по секрету сказали мені наші люди. Коли б ці речі знайшли в моїй хаті, мене чекає тюрма, а може навіть розстріл. Ти – поза підозрінням, тобі нічого не загрожує. Я через день-два прийду за тими паперами сама, а зараз ти можеш з ними познайомитися. Я тобі повністю довіряю». Поцілувавши мене, вона швидко кинулася до дверей, а опинившись на вулиці, ще довго махала мені рукою. Я захоплено дивилася на свою товаришку крізь вікно. «Ось яка вона, ця Галя-підпільниця», – з гордістю про неї подумала я. І тут же оглянула кімнату, де можна було б надійно сховати ці важливі папери.

Перед тим, як заховати, я розгорнула пакет і взяла звідти кілька листків, кинула на них оком і оторопіла. Що це?! Якісь нісенітниці... Ось список людей, які за наказом проводу ОУН і УПА повинні бути знищені. В списку значились імена відомих у Львові вчених, письменників, лікарів, художників. А далі заклики до всіх мешканців Львова «боротися, бойкотувати Радянську владу і її прислужників, не посилати дітей до комуністичної школи» і т. д. Окремий листок починався закликом: «Бийте кожного, хто не українець!»

Я зрозуміла, що тільки дурень або провокатор може писати подібні «листівки». Всі вже знали про різні підступні, провокаційні методи більшовиків, працівників МГБ. Я розгубилась, не могла зрозуміти, звідки у моєї товаришки взялися оці явно провокаційні матеріали. «Бідна Галя, по своїй, напевно, необізнаності попалась «на гачок». Треба їй негайно про це сказати, попередити і виручити. Все це я зроблю при зустрічі ще сьогодні, а зараз усе це негайно треба знищити, спалити». І я тут же, не довго думаючи, ввесь цей жмут паперів кинула у пічку. На моїх очах увесь цей згорток охопило полум'я.

«Нехай собі їх тепер шукають, – подумала я. – Галя, видно, все-таки попала у біду, і якось чекісти дізналися про ці папери. А я її врятувала – це головне». І я, притулившись до одвірка, спокійно спостерігала за всім, що відбувалося в кімнаті. Я бачила, як працівники МГБ рукавами гімнастерок витирали піт із своїх червоних облич, а потім, як по команді, всі сіли на стареньку канапу, пружини якої прогнулись до самої підлоги. Один з них, старший за чином і за віком, різко зі скрекотом притягнув стіл, і розклавши якісь папери, чинно заглибився в писанину. А потім, дивлячись кудись в сторону і потираючи свій довгий ніс, гугнявим голосом сказав: «Вот что, мамаша, согласно ордера – твоя дочь арестована и пойдет с нами, а тебе вручаю копию протокола обыска». В протоколі було сказано, що «при обыске было изъято»: фотографії, записні книжки, паспорт та ін. документи, що «жалоб на неправильности, допущенные при обыске и на исчезновение предметов нет». Власноручно підписались вкінці – співробітники УМГБ Лодигін і Сухорцев. На цьому вся процедура обшуку була закінчена. Мене вивели з дому. Слідом за мною вибігла мати, сусіди, господиня дому п. Ю. Скодова. Емгебисти суворо наказали їм повернутися. Інакше, мовляв, «они пойдут следом» за арештованою. До мене ще довго доносився розпачливий крик матері.
Йшла я знайомими вулицями Львова, мимо рідної школи... У школі мене любили. Я ніколи не залишалася байдужою до кривди і болю іншого, завжди вставала на захист скривдженого, намагалась встановити правду і справедливість. Захоплювалась музикою, спортом, поезією, сама писала вірші. Всі знали про те, яку високу оцінку моїм першим літературним спробам дав М. Рильський.

У класі усі з гордістю називали мене своєю «поеткою». Часто шкільні товариші сперечались між собою і навіть «воювали» за право сісти біля мене. Тадей Бардило, Славко Вац, Микола Стародуб, Славко Городник, Володимир Саламаха та інші вірні мої друзі завжди були поруч і завжди були готові захистити мене від будь-яких неприємностей. «Де Ви, мої лицарі вірні...» – подумала я.
По дорозі зупинялись чужі люди. Багато з них знали, куди мене ведуть, і нишком витирали сльози. І раптом назустріч «біологічка», вчителька моя. Вона кинулась до мене, своєї учениці. Її грубо відштовхнули.

Я не бачила і не знала, що саме в цей час два учні молодших класів, перейшовши на другу сторону вулиці, непомітно супроводжували мене аж на вокзал, а потім тим же приміським поїздом, яким везли мене, доїхали аж до Брюхович, де скинули мене. Про це вони тут же повідомили моїх батьків. На другий день мати поїхала слідом за мною, але на протязі двох тижнів до кого б вона не зверталась, у відповідь чула одні і ті ж слова: «Такой у нас нет. Такая у нас не числится».
У мами моєї виникали найстрашніші думки. (Ще жила свіжа пам'ять про мученицьку смерть сотні тисяч ні в чому не винних людей у совєтських тюрмах – катівнях).

У Брюховичах я опинилась у так званому «Ізоляторі попереднього слідства», який був відгороджений від цілого світу високим парканом і густим колючим дротом. Того ж дня мене викликали на допит. «Говори, какие у тебя связи с бандитами. Какой у тебя псевдоним. Как ты передавала в лес свои стихи, листовки, в которых призывала убивать честных советских людей! Говори, сволочь!» – такі і подібні запитання повторювались десятки разів...
До кабінету долітали страшні, божевільні крики, несамовиті зойки людей. Я кинула на присутніх презирливий, осудливий погляд. Чиясь цупка рука схопила мене за волосся, підняла вверх і з усієї сили кинула на підлогу, усі копали, як м'яч, моє худе тіло і воно літало з одного кутка в інший. А далі хтось бив мене табуреткою, промовляючи: «Вот тебе, бандитка, самостийна Украйна, вот тебе твоє УПА».

Отямилась в якомусь підвалі. Було темно і тихо. Намагалась підвестись – не змогла, перекинулась на бік і тут же спіткнулась об мертвих, закостенілих людей. «Це трупарня, – подумала я, – і мене тут вже, напевно, ніхто бити не буде». Скільки діб я провела в цьому підземеллі, важко сказати. Я була в якомусь забутті, байдужа до всього, що оточувало мене, і була впевнена, що з тієї трупарні вже ніколи не вийду живою. І скоро буду лежати поруч з тими закостенілими трупами. «Хто вони? – питала я вголос. – Чи світ коли-небудь дізнається про них? Навколо була мертва тиша. Та раптом забрязкали замки і засови, двері голосно заскрипіли і відкрились. Наді мною роздалась команда: «Кто живой, поднимайсь!»

Піднятись я не могла. Двоє наглядачів схопили мене за руки і поволокли коридором у кімнату. Там за столом у цивільному ввесь в орденах сидів старший чоловік. Побачивши мене, він зі сумними нотками у голосі, неначе співчуваючи, промовив: «Вот видишь, ты сама виновата. Если бы ты сказала правду и назвала, как мы тебя просили, своих сообщников-бандитов, не выглядела бы так, не стала бы калекой. Но мы не изверги и отпускаем тебя домой. Ты можешь идти». І тут сталося чудо. Насилу тамуючи біль, тримаючись стінки, повільно пересуваючи ноги, я попрямувала до дверей. Але мене зупинили. Сказали сісти. Та сісти на стілець я не могла. Переді мною на столі розкидали якісь папери. Я, не читаючи, їх підписала. Добратись до проїзної дороги допомогла мені якась жінка, їхня прислужниця, товста, непривітна. А там чекала моя мама. Вона цілими днями сиділа на узбіччі дороги і не спускала очей з цього страшного будинку, який місцеві люди оминали десятою дорогою. В народі ходили про цей «Ізолятор» страшні, неймовірні, різні недобрі чутки... Дістались ми додому аж вночі якоюсь попутною машиною.

На другий день запросили батьки лікаря, який, оглянувши мене, виявив перелом кістки нижньої частини хребта. «Що ж, будемо сподіватись, що це не приведе до каліцтва», – сказав він. Його слова підтвердились. Хоча хребець куприка не зрісся, і досі стирчать дві його половинки, але я цього не відчуваю. Сила молодості тоді перемогла. Поступово гострий біль притухав, крововиливи зникали, вернулась легкість у рухах. І кожний, хто спостерігав як я легко виконую складні фізкультурні вправи, не повірив би, що недавно довелось мені пережити... (До речі, після суду, будучи в Києві на пересилці, я випадково дізналась, що в тюрму-катівню у Брюховичах несподівано нагрянула якась висока комісія і багатьох чекістів-садистів притягнула до відповідальності).
Після повернення із Брюхович у мене залишилась якась тривога. Я постійно чекала нового арешту. Минув рік. Настав вересень 1948 р. Навколо, як і тоді, владно господарювала львівська золота осінь. Природа неначе виправдовувалась за всі знущання, біль і сльози – щедро дарувала людям тепло, світле проміння. «Яка краса! Чому ж мені так тривожно на душі?» – подумала я, відкриваючи навстіж зранку вікно. Останнім часом я відчувала і бачила, що мене постійно переслідують якісь невідомі люди. А з самого ранку забігла моя товаришка Галя. Заглянула в книжкову шафу, відібрала кілька книжок, забрала деякі свої речі. На прощання поцілувала. Я за звичкою підійшла до вікна, як завжди помахати товаришці рукою. І тут раптово згадались мені сумні події минулого року. Був такий же світлий ранок... Я злякалась своїх спогадів. Якесь дуже недобре передчуття опанувало мене. Перед очима вперто стояло обличчя Галі. Її великі голубі гарні очі раптом, як і рік тому, змінились – стали холодно-крижаними. Вони неначе ховались у тіні довгих вій і уникали зустрічного мого погляду.

Для дальшого аналізу поведінки своєї товаришки у мене не було часу. Я спішила на заняття в університет. Я завжди поспішала. «Ти, Орисю, не ходиш, а літаєш» – часто знайомі говорили мені. На руці у мене виблискував золотий з коштовними камінцями годинник. Цю сімейну реліквію вручила мені декілька днів тому мати. «Годинник цей – єдине багатство в нашій сім'ї. Бережи його, – сказала мати. – Півстоліття тому його подарував мені твій дідусь – шляхтич Антін Косинський. Цей годинник передавався з покоління в покоління. Це родинний наш талісман, який може відвернути біду, оберегти від горя. А мені приснився дуже недобрий сон, то ж нехай цей талісман остереже тебе від усякої напасті та біди»...

Я від радості по-дитячому плескала в долоні: «Боже, яке чудо! Яка розкіш!» Цілуючи матір, щиро дякувала їй за подарунок. І зараз, глянувши на годинник, відразу ж заспокоїлась. Це ж мій талісман! Усі мої тривоги і хвилювання десь зникли, розвіялись. Я поспішила в університет, де чекали мене друзі, різні поточні новини, а також розповіді про трагічні події останнього часу: про нові масові арешти, примусові виселення в Сибір, про відчайдушну боротьбу бійців УПА, про окремі епізоди та випадки із їхнього життя.

До університету з нинішньої вулиці М. Зерова я завжди йшла пішки – мимо костела Єлизавети, біля церкви св. Юра повертала в парк Івана Франкаа і збігала вниз. На теперішній вулиці С. Бандери, пропускаючи трамвай, я на мить зупинилась. І тут же два кремезних чоловіки в цивільному схопили мене за руки і штовхнули в легкову машину. «Победа», заричавши, зірвалась з місця. «Хто ви?! Що вам від мене потрібно?» – вириваючись з рук, кричала я. Та скоро побачила, що шофер крутнув руль вправо, а через декілька хвилин запищали гальма, і машина зупинилась на вул. Дзержинського (нині вул. Д. Вітовського) перед управлінням МГБ.

«Охоронці» повели мене сходами вверх. На кожному поверсі стояли вартові, одягнені у форму внутрішніх військ. Опинившись в одному із кабінетів, побачила за столом у кітелі, з медалями на грудях середніх літ чоловіка. Крізь окуляри дивились на мене холодно-байдужі трохи випуклі очі. Мені у вічі кинулось його жовте, нездорове, неначе вилите з воску лице і біломармурові з короткими, неначе обрізаними пальцями руки.

«Ну что, снова попалась пташечка в клетку?», – сказав він, задоволено потираючи руки. А далі на протязі майже 2-х годин він монотонним голосом пояснював мені, яким чином я можу «вилетіти» з цієї клітки. По-перше, я повинна, як «на духу» розповісти про все детально: про свої зв'язки з націоналістами з ОУН і УПА, про допомогу тим «бандитам» і взагалі про всю свою антирадянську діяльність. І все це треба викласти письмово на папері, який лежить переді мною на столі. По-друге, надалі мені треба буде допомагати органам МГБ викривати «бандитів», тих «ворогів народу», інакше я опинюся там, де «живуть білі ведмеді». Я слухала мовчки та в очах моїх було здивування і нерозуміння. А слідчий все говорив, говорив, одне і теж, одне і теж...
Я втомилась, перестала його слухати, заглибилась у свої невеселі думки. Слідчий це помітив, розізлився. Різко підвівся із-за столу і, розгинаючи спину, підійшов до мене, схопив рукою моє підборіддя. Під його пальцями захрустіли кості. Нахилившись до обличчя, він повільно, по складах сказав: «Я вижу, ты меня не желаешь слушать. Ничего, куколка. Скоро потухнет твоя краса ненаглядная.
 
Сгорбишься, сгниешь, милая, состаришься, пропадешь в тюрме, стерва» Я відхилилась, з усіх сил намагалась відірвати цю цупку грубу руку, але його пальці, як залізні обценьки, ще сильніше стискали моє лице. В очах потемніло. Здавалось, ще хвилина і я не витримаю цього болю. Напевно і слідчий зрозумів це, повільно розняв свої пальці. Я побачила перед собою справжнього ката з перекривленим лицем садиста. На всі його подальші запитання механічно, байдужим голосом відповідала: «Не знаю, я нічого не знаю...»

Години бігли, минала ніч. Надворі сіріло. Непомітно глянула на свій годинник – 5 година ранку. А слідчий все запитував про бандитів з лісу, кричав бив кулаками по столі, замахувався вдарити, а далі все ж таки схопив мене за рамена підняв вгору і з усієї сили кинув на підлогу. Я знала, що так буде, чекала напружившись. То ж зараз не відчула болю, а як м'яч, відбилась від підлоги і скочила на ноги. (Фізкультурна виправка і набутий досвіду «брюховецькому ізоляторі» дуже пригодились і виручили мене). Слідчий, червоний від злості, з нецензурною лайкою на устах вибіг із кабінету, залишаючи мене одну. Перед, мною на столі лежали папери, папки, документи. Я не піднімалася з місця, сиділа в кріслі приголомшена, безпорадна і сумно дивилась на свій годинник-талісман. Через декілька хвилин слідчий повернувся, а за ним слідом в кабінет ввійшов молодий, з воєнною виправкою чоловік. «Забери с моих глаз эту упрямую девчонку и отведи ее куда следует». Я зловила на собі співчутливий. погляд новоприбулого. «У нього добрі очі», – подумала, – а в слідчого – очі ката, жорстокі і злі, здатні вбити думку і волю людини, породити страх і ненависть. Вони страшні.»
О 6-ій годині зранку мене вивели з управління МГБ. Той, хто мене супроводжував, попередив, що у випадку, коли б я надумала втікати – буде стріляти без попередження. Я здогадалась, що ведуть мене у тюрму, що знаходиться на вул. Сталіна (ця стара тюрма всім відома під назвою «Лонцького»), звідки майже ніхто додому не вертається. Йшла в супроводі наглядача по, вул. Коперніка. В одній із вітрин магазину побачила постать – струнку високу дівчину. В ній впізнала себе, – «Що чекає мене? –- подумала я. – А що робиться зараз у мене вдома? Скільки там зараз сліз і горя! Батько, мати, напевно не сплять, чекають, прислухаються до кожного кроку на вулиці, до кожного стукоту хвіртки». Я кинула оком на годинник. –«Не оберіг мене, мамо, ваш талісман. Що ж буде з ним?» На мить я зупинилась і повернулась в сторону «провожатого». Від несподіванки він підняв на мене дуло револьвера, «не треба, я не збираюсь втікати, у мене до вас всього одна-єдина просьба спокійно промовила я. – На днях мені мати подарувала годинник, ось цей, що на руці. Я дуже вас прошу, поверніть його моїм батькам. Я знаю, у вас є свої інструкції, накази, циркуляри різні, але у вас, як і в мене, є батьки Вони, одні, єдині. Пожалійте їх. Цей годинник – це наша сімейна пам’ятка, дорога нам реліквія. Поверніть її батькам».

Товариш довго думав, мовчав, а коли в ранкових сутінках появились сірі стіни тюрми, сказав: «Ладно. Давай адрес». Я щиро подякувала. Опісля не раз намагалась згадати обличчя цього молодого працівника МГБ, але запам’яталися мені тільки його очі – добрі, чимось стривожені, загадкові. А через рік, в концтаборі (Заполяр'я, Мінлаг, м. Інта, Комі АРСР) в першому лист, який я одержала, мати писала: «Після того, як ти раптово пропала... Скільки сліз ми з батьком за ніч виплакали тоді! На другий день зранку до нас додому прийшов молодий незнайомець і, не представившись, дав нам годинник. Я подумала, що тебе вже нема, і почала сильно плакати, кричати: «Вбили!» Але він сказав, що ти жива, знаходишся в тюрмі на Лонцького під слідством. Мені стало трохи легше. Слава Богу, що ти жива. Нами не журися. Я чула, що те чорне царство не буде довго панувати... Бог милосердний, доню, він зглянеться над тобою... У святих книгах написано...» А далі все було закреслено, затерто, замазано хімічним фіолетовим олівцем. Та я добре знала, що там було написано. Про це мені говорили старі люди, мій дідусь Іван та й тато (найрідніша мені людина) розказували, що прийде колись на землю страшний суд і встануть перед ним усі мучителі нашого народу, які, захопивши нашу землю, плюндрували її, грабували, зневажали наші звичаї, кидали невинних людей у тюрми, катували їх там, мучили, вбивали, а інших вивозили в далекі, чужі оселі, морили голодом... За все це їх чекає страшна кара. Та ще страшніша кара чекає тих, які стали на шлях зради рідного народу і допомагають завойовникам, різним пришельцям-лукавим вершити їх чорні справи. Якщо не схаменуться ці нелюди, їх чекає страшний суд, страшна Божа кара...

Епізод з годинником залишив у мене добрий слід на все життя, переконав мене в тому, що справжня людина в найскладнішій ситуації, не залежно від інструкцій, наказу, посади і чину, залишається людиною. І ніхто не зможе, не має права свої підлі вчинки, а тим більше злочини, скидати з себе за рахунок «сили обставин», «наказів з верху», «вимог часу» і т. д. І якщо людина своєчасно не висповідається перед Богом і своєю совістю, не покається перед людьми за свої негідні вчинки, понесе відповідальність за них, буде покарана. Та цей висновок я зробила для себе значно пізніше, а тепер, коли переді мною, 18-літньою дівчиною, відкрились двері найстарішої і найстрашнішої тюрми, я про це не думала. Опинилася у підвальному приміщенні в глухій камері. Мої легені вмить заповнились важким, задушливим повітрям. Спочатку я навіть подумала, що це душегубка. Але тут же до мене підійшла висока, кремезна в міліцейській формі жінка, про яку в народі кажуть – «мужик, а не баба». Вона не сказавши ні слова, почала грубо здирати з мене одяг – спідничку, блузку, нижню білизну. Все кидала на підлогу і, ніби ненароком, ставала на це ногами і відкидала ними усю мою одежу в інший кінець камери. Я стояла перед нею зовсім гола і намагалась якось прикрити руками своє тіло. Наглядачка (як потім я дізналась в тюрмі, в'язні називали її Бабою Ягою) голосно командувала: «Сесть! Встать! Сесть! Встать!» І так на протязі довшого часу, поки у мене не закрутилась голова.

Мені зробилось погано, і я, безсильна, впала на цемент. Прийшовши до пам'яті, побачила над собою лице Баби Яги. Вона була незадоволена. Їй, видно, справляло приємність управляти моїм дівочим, гнучким тілом. Як не дивно, але потім за ввесь час мого перебування в цій тюрмі, саме ця Баба Яга, яка навівала на всіх страх, до мене чомусь ставилась досить поблажливо. Наприклад, іноді під час перевірки вона заставала мене заспаною. А за це ж – карцер! Та вона вдавала, що не бачить цього. І я часто, сидячи, як всі на підлозі, підбирала ноги до підборіддя і, охопивши їх руками, могла в такій позі непомітно від пильного ока наглядача трошки поспати. Після постійних і довгих нічних допитів такий сон був для мене єдиним порятунком.

Подруги по камері завжди одна одну страхували – тісним колом сідали навколо кожної, котра поверталась ледве живою після чергового нічного допиту, заслоняли товаришку від «очка» в дверях, давали можливість хоч трошки їй поспати і запастися силою на наступну безсонну ніч. Наглядачі дуже скоро розгадали цю хитрість і протягом дня декілька разів несподівано «налітали» – відкривали раптово камерні двері, вривались в камеру і «ловили» злочинця на гарячому, тобто того, хто був напівсонним, забирали у карцер. Особливо вміло і часто практикувала це Баба Яга. Раніше під час її чергування ніхто, бувало, не відважиться навіть стоячи зажмурити очі. Всі помітили, що з Бабою Ягою щось робилось, вона неначе переродилась, різко змінила своє ставлення до в'язнів. Вона неодноразово заставала мене сонною і ніколи не карала.

А як одного разу вона налила всім нам подвійну порцію баланди (і це тоді, коли ми були на режимному голодному пайку!), здивуванню нашому не було меж. І тут же всі ми вирішили «перехрестити» нашу Бабу Ягу і назвати її панею Ядзею. Ці голодні, биті, замучені допитами жінки ніколи не губили своєї гідності, не втрачали почуття гумору і оптимізму і, головне, – людської доброти. Мені з ними було легко і добре. «Які вони прекрасні!» – в захопленні думала про них.
І все ж таки ми ніяк не могли зрозуміти, чому зла Баба Яга раптом зробилася такою доброю. Звідки було знати нам тоді, що іноді і в катів ворушиться серце, наступає відлига в їх зачерствілих крижаних душах при зустрічі з юними, зовсім безвинними «злочинцями». Та більшість тюремних охоронців залишили про себе недобру пам'ять. Держиморда, Золоті Зуби та ін. охоронці внутрішньотюремного порядку жорстоко і безкарно знущались над беззахисними в'язнями. Часто в стінах тюрми було чути несамовиті, повні розпачу і болю крики людей.

Після обшуку Баба Яга повела мене через якісь лабіринти сходами наверх, опісля – в кінець довгого коридору, по двох сторонах якого виділялись залізні двері з вмонтованими в них замками і заґратованими очками-віконцями. Баба Яга показала черговому якийсь папірець і, взявши від нього ключ, відкрила камеру № 59. Тут довелось пробути мені «під слідством» 6 місяців. Тут вперше я зустріла своїх друзів по нещастю. Всі вони лежали покотом на підлозі, впритул одна до одної. В кутку біля дверей стояла «параша», біля якої також лежали люди. Над ними усіма неначе навис туманний заслін, ввесь наповнений гнилими відходами, людським потом і кров'ю. Я розгубилась, не знала, що мені далі робити. Зробити крок вперед не могла – всюди лежали люди. І раптом, побачивши мене, усі, як по команді, підняли голови. Їхні обличчя, як у покійників, були схожі між собою – жовто-білі, неначе вилиті з воску, і тільки очі у кожної були різні. Вони з цікавістю розглядали мене, новеньку. «Ой, Боже милосердний, що ж то робиться на тому світі! Вже ті москалі прокляті зовсім здуріли! Ви тільки подивіться, люди, яку дитину до нас кинули! Нас, дорослих, знищили, тепер добрались до дітей наших. І нема на них погибелі...» – мовив чийсь захриплий голос.
З усіх боків мене оточили. Кожний намагався стати ближче, щоб вдихнути запах волі, який ввірвався в камеру разом зі мною. Для них я була, як видіння з іншого світу, про який вони вже перестали навіть мріяти. Більшість з них знаходилася під слідством вже довгі-довгі місяці. Кожній хотілось одержати хоч якусь вістку з волі, з того відірваного світу, від якого відгороджувала їх тюремна стіна, хотілось конче щось дізнатись, почути таке, що дало б їм надію. З усіх боків посипались запитання: «Як там на волі? Чи ще воюють наші хлопці? Чи знають вони, як тут над нами знущаються? Але нічого, ми все витерпимо, нехай тільки вони не здаються, а тримаються міцно. Краще смерть на полі бою, аніж таке животіння...»
В їх словах було стільки невимовного болю, і все ж таки жевріла надія одержати якусь інформацію, почути хоч маленьку новину, яка б торкалася їхньої долі. Всім цікаво було дізнатися, на якому рівні зараз ведеться боротьба з більшовицькими окупантами, чи поповнюються ряди загиблих воїнів УПА. Я розгублено дивилась на тих, як мені здалося, з тамтого світу жінок і мовчала. А вони, оточивши мене колом, не відпускали, не ворушились, дивились мені прямо у вічі, уважно слідкували за кожним моїм рухом і вперто чекали, коли «новенька» заговорить. На їх блідих обличчях блищали очі, повні надії і відчаю. Мені згадався ізолятор – будинок попереднього слідства у Брюховичах...
«Що сказати їм? Чим потішити, як розрадити тих нещасних?» І раптом – грюкіт в двері і крик наглядача: «Подъем!». Усі заметушились, почали швидко з підлоги піднімати свої манатки і займати чергу до «параші».

Так почався перший день мого тюремного життя... Чи могла я тоді знати, що ця і подібні їй тюремні камери, а далі – пересильні пункти, холодні бараки концтаборів ГУЛАГу стануть для мене на довго другою домівкою.
Мої подруги по нещастю виявились незвичайними людьми. Марія Макогін, Соня Гамарник, Марія Ткач, Дарця Колодій-Дембровська, Текля Хміль, Оля Масюк, Меланя Куревець, Катруся Боса, Стефа Гавришків, а ще – Міля, Параня, Рузя, Нуся, пані Оля, мама Ірина, бабця Юстина... І ще... І ще о як їх багато! Старших, молодих і зовсім юних, чудових жінок-українок! Скільки горя і мук випало на їхню долю... О, скільки неймовірно жахливих історій я дізналася тут! Розповідь кожної про останні події на волі, про свавілля, беззаконня і насильство представників совєтської влади, про масові арешти, вбивства – це жива своєрідна повість про страхітливі, криваві злочини вірних слуг «вождя народів», який «по-батьківськи» потопив у крові мільйони ні в чому не винних людей – своїх же співвітчизників, стер з лиця землі цілі народи. Кожна з тих розповідей – це обвинувальний акт проти зачманілих від крові маніяків які впевнено крокували вперед через трупи до «вершин комунізму», трощили, ламали і нищили все світле та мудре на своїм шляху, не відаючи, що дорога ця веде їх у чорну безодню.

Усі мої співв'язні перебували під слідством, тому знаходились в камері посиленого режиму і відповідно одержували набагато меншу пайку Всіх переслідувало постійне відчуття голоду. Та все ж таки кожного дня всі відламували по крихітці від своєї пайки хліба для тих, в кого явно проявлялись перші ознаки дистрофії чи анемії. Часто така «громадська пайка» діставалась і мені хоч я вперто відмовлялась і завжди підтримувала інших, слабших за себе. Старші жінки ставились до мене, як до рідної дочки (в камері на той час я була наймолодшою), у всіх я викликала жаль і щире співчуття. Іноді мені здавалось, що вони готові піти за мене на самопожертву, згідні прийняти на себе всю мою «вину», понести за це «суровую меру наказания», щоб тільки оберегти мене від побоїв та нічних до краю виснажливих допитів. Я з вдячністю дивилась на цих худих, голодних, битих, беззахисних, але нескорених жінок і щиро захоплювалась ними. «Скільки в них благородства, мужності, доброти!» – думала я і була вдячна долі за те, що я у к р а ї н к а. А після кожної спільної молитви, дивлячись на ці змарнілі, скорботні постаті, про себе шептала: «Боже і Ти Матір Божа, допоможіть їм і спасіть їх».

Багато сумних, трагічних історій я дізналася від них. Ось Пазя, родом із-під Бродів, молода, красива, чорнява молодиця. Чоловік її, взятий в 1944 р до Червоної Армії, тут же загинув на «лінії фронту». (До речі, всіх українців, а із Західної України особливо, посилали на передній край війни, і вони масово гинули або пропадали безвісті).

Серед ночі вдерлись до неї в хату незнайомці у військовій формі, тільки на голові у них були шапки-мазепинки з тризубцями посередині. Попросили щоб їх нагодувала. «Прошу, чим хата багата», – відповіла і поклала на стіл скибку чорного хліба та слоїк молока. Скривились вони, не захотіли їсти вимагали горілки, м'яса. Заглядали у всі закутки, щось шукали, перевертали речі. А на другий день двоє емгебистів зв'язали її руки, кинули на фіру і повезли дорогою крізь село в район до Бродів, в тюрму. І там під час першого допиту вона впізнала в особі слідчого одного із своїх нічних гостей. Спочатку вона здивувалась, не повірила своїм очам, але скоро ніяких сумнівів не залишилось. Він же, слідчий, став її свідком по справі «пособництва бандитам».
«По цій справі мені все ясно», – на мить відірвавши погляд від паперів, тихо пробурмотів він. А далі при допомозі кулаків і нагайки він домагався від Пазі нового визнання. Вона повинна «чистосердечно» признатися, яких ще бандитів годувала, кого з них приймала до ліжка і т. д. «Ми тобі не сподобались, ти нам відмовила, не хотіла з нами провести ніч, то ж зараз скажеш, з ким милувалась, коли чоловік твій воював на фронті. Нам усе відомо, навіть ім'я бандита, з котрим ти лягала до ліжка, але ми добрі, хочемо, щоб усе було по-людськи, щоб ти сама про все розповіла. Інакше...»
«Ви прекрасно знаєте, – перервала Пазя його мову, – що ніяких бандитів, крім вас, я в очі не бачила». Слідчий різко піднявся, вдарив Пазю з розмаху нагайкою. «Молчать, падло!» – заверещав. Допит продовжувався... Раптом слідчий, подивившись на годинник, чомусь дуже заметушився, схопив якісь папери, силою виштовхнув Пазю із кабінету, посадив її у свій «бобик» і в супроводі 2-х міліціонерів повіз її по київському шосе в напрямку до Львова. Та в Ожидівському лісі несподівано на них напали «бійці» УПА. Їх було небагато – 5-7 чол. Бій був короткий, дуже гучний. Стріляли з автоматів, в крові валялися «мертві» міліціонери, а її слідчий «попався в полон». Коротше, «свої з лісу» перемогли, слідчому-чекісту зв'язали руки і, проклинаючи його останніми словами («аби його шляк трафив, того москаля проклятого» і т. п.) поволокли до лісу. Пазя йшла поруч. Через дуже короткий час всі вони опинились в криївці. «Так близько біля дороги?» – здивовано подумала Пазя. У криївці чекав їх «старший» – «представник із крайового проводу». Кремезний, високий, з козацькими вусами чоловік, одягнений у радянську військову форму, але з синьо-жовтою пов'язкою на рукаві і тризубцем на шапці. Весь був він обвішаний гранатами, пістолетами, через плече – перекинутий карабін.

Перегортаючи папери, він дивився зверху на Пазю і монотонним голосом говорив: «Я дістав наказ від проводу вирвати тебе із рук більшовиків, але з матеріалів слідства, які тільки що дістались мені від цього ось емгебиста, я дізнався, що ти жінка червоноармійця. Це міняє всю справу. Ми, ризикуючи життям, рятували тебе, вирвали із рук чекістів, а ти виявляється... Така оказія... Не знаю, що мені робити. За тебе мусить хтось із наших хлопців поручитися... Ти мусиш мені зараз сказати, кого ти знаєш і хто міг би за тебе заступитись. Інакше ти знаєш, ми жартувати не вміємо і пустимо тебе в «расход» разом з тим ось, що поруч з тобою, московським недобитком. В наших лісах москалі зараз не показуються – ми їх всіх викурили. Тому не бійся, ти зможеш легко пройти в ті криївки, де знаходяться твої знайомі хлопці з УПА. Вони скажуть за тебе слово, і все буде добре. Інакше добра не жди».
Пазя слухала і уважно розглядала обличчя «представника із проводу». Чимось він їй дуже нагадував одного з тих, кого вночі у своїй рідній хаті пригощала хлібом і молоком. Один з них виявився слідчим, а цей... Хто він? «Напевно – подумала Пазя, – цей займає якусь вищу посаду в МГБ». І вголос сказала: «На жаль, я нікого не знала, хто міг би за мене заступитись. Я нікого не знаю, і даремно ви влаштували цей спектакль».

«Молчать, дура!» – заверещав не своїм голосом старший і тут же дав наказ «всипати цій дурепі добрих двадцять п'ять». Може після того до неї, мовляв, повернеться пам'ять, і вона згадає, кого годувала, кого приймала вдома і до кого ходила в ліс на побачення та зв'язок. Пазю били, копали, топтали ногами, піднімали за коси вгору і кидали нею об землю. Вона двічі тратила свідомість, а коли приходила до пам'яті – плювала їм в лице, називала більшовицькими катами, проклинала їх і їхніх дітей. Напівживу, побиту до крові, Пазю доставили до Львова і кинули у 59 камеру тюрми на Лонцького.
Подібну історію розповіла і Рузя, і Гануся, і Марійка... Їх також з рук МГБ виривали «свої», починалась перестрілка, валялись трупи у крові, а їх водили по лісу і вимагали знайти знайомих хлопців-партизан, які б заручились за них. А потім раптово нападали енкаведисти і хапали «бандитів». Під час таких провокаційних акцій, організованих працівниками МГБ, людям доводилось бути свідками страшних злочинів. Під маскою бійців УПА емгебисти в кожному районі і селі нищили кращих людей – вчителів, лікарів, студентів і навіть школярів (в більшості – відмінників). Розправлялись з цілими сім'ями тих, хто приймав активну участь у громадському житті чи в національно-визвольній боротьбі. Іноді з «крайового проводу» поступали неймовірні «накази». І тільки згодом люди якось дізнавались, що писали їх працівники МГБ у своїх кабінетах. Наприклад, одній із підпільниць – бійцеві УПА – було наказано вбити рідних батьків. Вона наказ виконала. Як потім виявилось, цей «наказ» був даний працівником органів МГБ, їх сексотом, який обманним шляхом ввійшов до складу проводу. Дівчина покінчила життя самогубством. Бо ж споконвіку справжнім українцям властиве почуття доброзичливості, гуманізму, без чого не можна було б вважатись справжнім патріотом.
Всі ці розповіді жінок і спогади про ізолятор у Брюховичах відкрили мені цілу систему фашистсько-більшовицького свавілля і терору, в основі яких були покладені розроблені ними методи брехні і провокацій. На очах у всіх жорстоко розправлялись з місцевим населенням, творились небувалі досі дикі злочини. Проте подібні історії вже нікого в камері не дивували. Багато із присутніх пройшли крізь це Дантове пекло, крізь вогонь сталінського терору, зазнавши різних провокацій і нелюдських знущань. І все ж таки серед них траплялись особливі історії.

У камері в куточку майже нерухомо сиділа мовчки уже не молода, але красива жінка. Це була пані Оля. Вона з ніким не розмовляла. І все ж таки одного разу вона розповіла про себе. Всі дізнались, що пані Оля – мати 3 дітей, що чоловіка її вбили під час облави в бою, а її схопили і по дорозі, коли везли в район, її відбили «свої». Хоч як вони не маскувались під бійців УПА, вона впізнала серед них стрибків-хлопців із сусідніх сіл, які, спочатку ставши сексотами, згодом відкрито працювали в органах МВД. Деяких з них вона знала і бачила їх при «служебном исполнении» під час облав. І зараз, завівши її у лісові хащі, вони намагались над нею поглумитись. Встановили чергу. Вона кидалась на них, як загнана вовчиця, відбивалась, кусала і була неприступна. Нікому з тих «молодчиків», не вдалось утримати її. Тоді вони, викручуючи їй руки і ноги, зірвали одежу, прив'язали до дерева, били нагайками де попало. Всі були вони в якомусь божевільному екстазі, їх діями керувала якась незрозуміла, неприродна жадоба людських мук і страждання. Немічна, беззахисна жінка мужньо відбивалась від цієї ватаги садистів і думками звернулась за допомогою до Бога... І сталося чудо.
Несподівано до них прискочив на коні начальник районної міліції. Екзекуція перервалась... Одержано вістку, що сюди наближаються бандерівські загони. Треба поспішати... Опинившись в камері, вона довго приходила до пам'яті. Тільки через місяць її вперше покликали до слідчого, якому вона тут же з обуренням розповіла про цей нелюдський напад червоних стрибків-нелюдів. Слідчий з задоволенням смакував її розповідь, посміхався, а в кінці спокійно сказав: «Брось, старуха, не смеши людей, никому этих сказок не рассказывай. Захотелось тебе вспомнить свою молодость. Кому ты нужна. У нас своих девок хватает».
Важкий біль охопив жінку. Від ненависті і люті вона, здавалось, тратить розум. І тут же, як скажена, зірвалась з крісла, вчепилась руками за горло слідчого і не своїм голосом закричала: «Кати, бузувіри, нелюди прокляті, доки будете знущатися над нами!? Я проклинаю вас!!» Почувши крик, в кабінет влетіло декілька постових, відірвали жінку від слідчого, кинули її на підлогу, били ногами, жбурляли нею з кутка в кут, піднімали на ноги, а потім знову і знову били, копали, топтали, поки вона не втратила свідомості. А коли спам'яталась, намацала біля себе мокрі стіни, на цементі – свіжі калюжі крові, біля якої нишпорили миші. – «Хто тут?» – запитала. Навколо було тихо, сиро, холодно, як у гробі. «Мене тут заточили, напевно, навіки», – подумала. В думках вона прощалась зі своїми дітьми, згадала останні хвилини життя свого чоловіка-воїна УПА, який, вмираючи, сказав їй: «Бережи дітей. Вони потрібні будуть Україні». Зараз шкодувала, що не вмерла разом з ним.
Через деякий час її ледве живу кинули у слідчу камеру і тут пояснили, що була вона у «камінному мішку», звідки майже ніхто не виходить живим. Кожний з нас намагався приділити їй максимум уваги. Та вона все дивилась кудись відсутнім поглядом, на запитання не відповідала, до нікого не відзивалась, від їжі відмовлялась. «Велике горе пережила... Справжня страждальниця», – з сумом між собою шептались жінки. Мені було її особливо шкода. Я дивилась на її гарне, шляхетне лице, а одного разу сіла поруч з нею, заглянула в глибокі сумні очі і тихо їй сказала: «Ви, пані Олю, така гарна, якась незвичайна, з вас можна було б малювати святу ікону». Жінка здригнулась, здивовано глянула на мене і раптом голосно заплакала-заридала: «Ой, дитино моя, у мене таких як ти, залишилось троє сиріт. Вони не знають, як загинув їх батько. Що з ними? Яка їх чекає доля?..» Я мовчки витирала сльози, які потоком лилися з її очей. З того часу до пані Олі неначе почало вертатись життя. На слідство її більше не викликали, а засудило ОСО – 25 років позбавлення волі. Ще багато подібних та інших страшних історій я почула тут.
Все те, що оточувало мене раніше, кудись відійшло в сторону, зникло з мого життя. Я жила життям камери. Тут вперше відчула і зрозуміла справжній біль народу, його прагнення свободи, правди і добра, одержала перші уроки мужності і доброти, навчилась розрізняти фальш від щирої правди. Тут я також вперше зустрілась безпосередньо з провокаторами і сексотами.
Одного разу серед ночі в камеру до нас кинули молоду дівчину. Її обличчя, волосся, руки були в крові, а на тілі, яке виглядало із-під подертого вбрання, – синяки і червоні крововиливи. Вона впала під дверима неначе непритомна. Всі зірвались на ноги, підбігли, схилились над нею, дехто заплакав. Я тут же в долонях піднесла для неї воду і намагалась влити їй в рот, але вода розхлюпувалась по обличчю і – о, Боже, що це? – вона змила всі ці синяки і сліди «крові», цівкою потекла фарба – синя, червона, фіолетова.
Тут же роздався стукіт із сусідньої камери – азбука морзе – точка, тире, точка... Сусіди по камері попереджували: «До вас кинули провокаторку. Будьте обережні! Не вірте в побої. Це – грим, маскування. Будьте уважні!» Раптом новенька зірвалась на ноги. Всі оторопіли, відсторонились. А вона витирала фарбу з лиця і ногами з усіх сил гримала в двері. Чиєсь пильне око через віконце в дверях постійно наглядало за цією сценою. Скоро двері відкрились, і «новенька», як обшпарена, вискочила в коридор. Всіх та подія приголомшила, насторожила. Так я вперше своїми очима побачила справжню провокаторку.
Потім я їх бачила часто – із синяками і без них, мовчазних і балакучих, «борців», «патріотів» і різних «героїв». Були і такі, які представлялись «зв'язковими» самого полководця УПА Романа Шухевича-Чупринки та багато інших підставних осіб-сексотів. В тюрмі всі знали про ці підступні, провокаторські дії емгебистів, і тому в камері був закон – про справу не говорити нікому і з ніким не ділитись своїми потаємними думками. Всі пам'ятали шосту заповідь Декалога: «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба».
Ми знали, що в кожній камері є «підкидьок-донощик». І все ж таки я ніяк не могла повірити своїм камерним подругам, що ще на волі, до мого арешту хтось із сексотів був закріплений за мною, пильно стежив і про все інформував своїх «патронів» із МГБ. І це могла бути, мовляв, одна із найближчих моїх товаришок. Ні, я в це повірити не могла, бо була переконана, що немає в світі більшого і страшнішого злочину, аніж фальш, обман, лицемірство і підступна зрада. Навіть Ісус Христос простив повію і розп'ятих на хресті розбійників, але безжалісно гнав геть із храму фальшивих, дволиких фарисеїв. Всі погодились з тим, що сексоти, які доносять ворогові на своїх товаришів, торгують і продають довір'я друзів, це – іуди, найбільші злочинці і за це їм ніколи не буде прощення. Краще муки і смерть, аніж легке життя запроданця! Всі ми були готові йти на муки, прийняти від своїх катів найстрашнішу кару, але твердо знали, що нікого не видамо, не зрадимо своїх друзів по боротьбі. Часто після молитви всі гуртом повторювали дев'яту заповідь українського націоналіста: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни».

Кожен раз, ідучи на допит, я чекала, що мене будуть бити, катувати, як це було у Брюховичах. І я дивувалась, чому ці нічні допити не супроводжуються фізичною розправою. Своє здивування я часто висловлювала вголос у камері. Мене запитали: – «А як виглядає твій слідчий?» – «Кремезний, високий, усе лице подзьобане – сліди від віспи. До мене говорить тільки по-українськи». – «Та це ж Галушка!– вигукнув хтось. – Ну і повезло тобі, дівчино. В його відділі майже нікого не б'ють. Ось Федоров, Горохов – це кати». «Я ж досі нічого Галушці не сказала, – вголос міркувала я. – Як же, на якій підставі, за що будуть судити мене?»
«Нічого... Усі матеріали-доноси на тебе, напевно, вже давно готові, зібрано у папці і їх досить, щоб засудити тебе, як і всіх, на 25». У Брюховичах слідство моє тривало дуже коротко – всього три рази викликали на допит, а потім – підвал. А тут, на Лонцького, воно тягнеться вже півроку. І кожного разу одне і те ж: «Говори! Скажеш про свої зв'язки з бандою в лісі, розкажеш про своїх товаришів-спільників ОУН краще тобі буде. Не скажеш – нарікай на себе сама. Ми і так все знаємо, але даємо тобі шанс...» У відповідь вперто відповідала: «Не знаю, я нічого і нікого не знаю. Ніяких зв'язків з лісом у мене не було». У хід з боку слідчого йшли страшні погрози, усяка нецензурщина. І так 150 ночей підряд, довгих, безсонних ночей...

Із сусідніх кімнат долітали дикі вигуки слідчих і страшні, повні розпачу і болю крики, стогін і плач в'язнів. Мені часом здавалось, що серце моє не витримає, розірветься від цього жалю і болю, від злості і ненависті до тих нелюдів-катів, які називали себе (яке глузування!) правоохоронцями. Іноді мені здавалось, що краще було б перенести ще раз страшне пекло, крізь яке я пройшла в Брюховичах, аніж оце повільне словесне катування. Я уважніше почала прислухатись до слів слідчого. Мені хотілось знати, що все ж таки йому відомо про мене. І тут я помітила, що він відтворює і посилається на ті факти, про які знали мої найближчі товаришки – Галька Онищенко і Галька Сеньків. Слідчий не називав їх прізвищ, ніколи про них не згадував і не питав. Поступово по ходу слідства я догадалась, що ці дві Галі, яким я вірила і завжди була з ними щира, працюють на МГБ. В той час, коли я і майже вся передова молодь Львова опинились в тюрмі, вони жили на волі легко і весело. Часто міняли школу. Танці, забави, студентські вечори... Вони ніколи не знали, що таке «баланда» і «параша», що таке концтабір і номер на спині... (До речі, після повернення я мала з ними відверту розмову на цю тему. Вони зрозуміли свою вину, і я їм усе простила).

На початку 1949 р. мою справу Галушка передав новому слідчому. Згідно з моїм описом, співкамерниці сказали, що це, напевно, Патриковець. Я дуже дивувалась, як, яким чином ці люди, відгороджені від світу залізними ґратами і недоступними тюремними мурами, про все і всіх знають. Це, до речі, на все життя залишилось для мене загадкою. Колись, впевнена, поіменно будуть названі жертви тоталітарних режимів і світ дізнається про ті жахливі злочини, які творились «совершенно секретно» у Львові на Лонцького і не тільки тут...

На початку березня 1949 р. слідчий поклав переді мною грубу сіру папку, на якій жирним шрифтом було написано: «Уголовное дело». Я дивилась на неї і думала. «Як буде звучати «уголовник» жіночого роду?» В українській мові відповідного слова я не знайшла.

22 березня 1949 р. зранку мене попередили: «Приготовиться с вещами на выход». Ніяких речей у мене не було. Мої товаришки заметушились, забігали навколо мене. Вони звідкись знали (вони все знали!), що мене викликають на суд. Марія Макогін віддала мені свій светер, Стефа Гавришків із Золочівщини (вона з чоловіком опинилась в тюрмі як тільки повернулась із Франції, де працювала після вивезення їх в Німеччину на примусові роботи) відірвала рукав від своєї «заграничної» екстра-блузки і зав'язала моє волосся, хтось натягнув на мене спортивні штани. Я стояла розгублено в колі тих незвичайних, рідних, дорогих мені людей, а в очах були сльози – сльози вдячності і любові до тих безправних, забутих всіма людей, закинутих на муки в цю страшну тюрму тільки за те, що не хотіли стати рабами на власній, рідній землі і, як могли, захищали цю землю, відстоювали свою віру і гідність, своє право бути вільними. Мимоволі у мене народжувались рядки:

«Даремно у тюрмах нам кості дробили,
в підвалах гноїли, на розстріл вели...»

Всі обнімали, цілували мене і плакали. І раптом хтось сказав: «Годі! Вистачить тих ніжностей! Чули, який вірш нам Орися прочитала? Так, ми повинні бути на зло ворогові мужніми, сильними, непохитними. Орися серед нас наймолодша. Знаємо, її ще ніхто не цілував. Це нічого. Прийде час, і ми забавимось на її весіллі. А зараз ми її гарно приберемо і на дорогу заспіваємо свою партизанську»... Залунала пісня. Але тут же відчинились двері, і мене вивели в коридор, а далі сходами вниз.
На тюремному дворі чекав мене «чорний ворон» з великим написом на кузові: «Хліб». Мотор загуркотів, машина рушила, і я через маленьку шпаринку вперше за півроку побачила вулиці рідного Львова. Була рання весна, танув сніг, світило сонце, люди кудись спішили... Поруч зі мною сиділи чотири конвоїри з автоматами в руках.

На засідання суду не довелось довго чекати. Судив мене Військовий трибунал в/МВД Львівської області. За столом сиділи 3-є військових, над їх головами висів портрет Дзержинського. Я намагалась побачити їхні обличчя, але перед ними лежала гора папок, і вони, заховавшись за ними, рились в якихось паперах. Раптом, не піднімаючи голови, хтось з них сказав: «Фамилия, имя, отчество». Я назвалась. І вони далі всі занурились у папери. Кинувши оком в зал, я побачила свого вчителя історії. Це був Надточій Антін Петрович. Він працював директором СШ № 3, де я раніше вчилась. Цей старий комуніст, як і кожний адміністратор, завжди був чимось заклопотаний, трохи розсіяний, але добрий чоловік. Одного разу під час виборів хтось із наших юних «партизан» наклеїв непомітно йому на спину листівку і він так ходив по школі, між виборцями, поки не попався на очі «охоронцям порядку!» Яка тут почалася катавасія! Директора викликали декілька разів в МГБ і, видно, зобов'язали його виявити в школі осередок ОУН, бо на всіх нас він дивився завжди з великим підозрінням, називав націоналістами. Більш активно виявляти «контру» підштовхував його завуч цієї школи, парторг Дзюбенко – партійний фанатик – сталініст. Ми старались не попадати йому на очі. У цьому відношенні завжди заступався, оберігав нас вчитель української мови і літератури – Довгань Гліб Іванович.

«Свидетель, – враз роздалося в залі, – что вы можете сказать о подсудимой?» А. Надточій повільно піднявся, натягнув на очі окуляри і щось про себе тихо пробурмотів. –«Громче! Не слышно!» – «Та я кажу, –продовжував вчитель, – що це якась помилка, якесь непорозуміння. Ірина Грицина, вона ж Орися не може бути «подсудимой». Це краща учениця, гордість нашої школи. Її не можна судити...». «Говорите по существу», – його грубо перебили. «Я ж і кажу по суті, – вперто продовжував А. Надточій. – Орися пише вірші. У неї талант, і це відзначив сам М. Рильський. За що ж можна судити цю дівчину...». «Молчать, старый болван! – закричав не своїм голосом один із суддів, стукнув кулаком об стіл. І раптом цей тихий, заляканий вчитель неначе переродився. Випрямився, затиснув кулаки, підійшов до «засідателей» і голосно, чітко сказав: «Так, ви мене оболванили, та зараз я все зрозумів. Моя учениця не винна. Це ви – злочинці, фашисти, справжня контра! Вас стріляти треба'» Він схопився за серце і сів поруч зі мною на лавку підсудних. До нас з усіх боків налетіли конвоїри. І коли мене виводили із залу, я почула слова: «Убрать и этого сумасшедшего!»

Військовим трибуналом я була засуджена на 25 років позбавлення волі з утриманням у концтаборі ГУЛАГу суворого режиму, і було мені тоді лише 19 літ... Строк покарання мене не здивував і не злякав. Мені було жаль вчителя – єдиного мого «свідка». А ще більше мені шкода було моїх батьків: «Рідні мої, любі, дорогі, що буде з вами?»

Після суду всіх відвозили у «Бригідки». Одержавши найбільший термін колишн, досить стримані в'язні з Лонцького, тут ставали більш розв'язані відверті. Ще більше неймовірних історій я дізналась тут. Особливо цікавими були оповіді старших жінок.

Одного разу після суду у нашу камеру ввійшла добре мені знайома із Лонцької тюрми бабця Юстина. Було їй близько 80 років, а засудили її як і всіх нас, на 25 років. «Ось бачите, бабцю, – хтось жартував, – ви казали, що совіти – це нелюди, післанці сатани, і ви через них збиралися вмирати, а вони, ці совіти, пожаліли вас і щедро подарували вам ще аж 25 років життя». Всі засміялись. «Ой смійтеся, мої діти, смійтеся на здоров’я. Мені дали 25, але, повірте, комуняки скоріше сконають, і прийде на нашу вільну землю велика радість і щастя. Тільки за цю волю і щастя треба боротись, а коли ви її здобудете – пам'ятайте! треба жити правдою, добром, любов’ю, інакше знову повернеться зло, і тоді знову запанує царство сатани».

У цих простих словах – уся мудрість цілих філософських трактатів, наукових робіт і висновків про те, що тільки свобода, правда, справедливість і любов зможуть принести людям справжнє щастя і добро, здатні подолати назавжди цю злочинну фашистсько-більшовицьку імперію зла, побудовану на кістках співвітчизників і перетворену в суцільний ГУЛАГ...

На боротьбу проти комуністичного рабства, проти цього великого зла, за віру і правду, за волю своєї Батьківщини піднялися мільйони чесних мужніх людей. Вони пройшли крізь терор і репресії та залишилися людьми. Кожен із них заслуговує на окрему повість...

Опубліковано 5 лист 2012 р. Степан Гринчишин Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №321.

Спогади Українців про події в с. Гнійному, зараз с. Красностав. 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Частково замаскована гілляками дерев церква. Фото 1916-18 рр., з www.e-bay.de.

20 січня 1944 р. червона партизанка під проводом Вершигори захопила село Вовчок, вбивши багато українських повстанців і розігнавши “Січ”. Після відходу червоних партизан село Вовчок зайняли поляки, які прийшли з Купичова. Окружні села стали беззахисними і рано чи пізніше могли бути знищені поляками, то по селах почала створюватись так звана самооборона. Кожне село створювало свою самооборону, зі своїх людей, окремо діставало зброю.

Організаторами самооборони в Гнійному були два хлопці з УПА “Карпо” і “Військовик”, родом з Острівка. Вони мали на озброєні “максима”, але цього було замало для кількох сіл, тому вони домовились з власовцями якимось чином на обмін сала на зброю. З мішками ходили з хати до хати, давав хто скільки міг, в результаті виміняли десять гвинтівок і по сто набоїв на кожну. Визначили хлопців і чоловіків, провели тренування на випадок нападу поляків, визначили кожному місце в обороні, вивчили військову справу. В УПА, окрім українців, були вояки й інших національностей, в тому числі і росіяни. Один з них з “дегтярем” прийшов до жителя села Івана Ничепорука і деякий час проживав у нього.

7 лютого 1944 р. [польські автори називають 19.01.1944 р. – укладач] польська боївка пройшла через село Людмиполь залишивши після себе гори трупів, завалені людськими тілами криниці і рушили на Гнійно. Але в селі вже знали про напад на Людмиполь і самооборона з десяти чоловік зайняла оборонну позицію на підступах до села Гнійного і, тільки-но нападники наблизились до села, як з нього їх зустріли вогнем, можливо не зовсім влучним, але доволі частим.

Нападники зайняли кладовище недалеко від села, але воно було мало придатне для захисту від куль (тоді не було цегляних чи цементних пам’ятників), а тут від церкви почав бити кулемет. Це стріляв колишній червоноармієць з “дегтяра”. Забираючи вбитих та поранених, нападники спішно відступили на Людмиполь, далі на Маркелівку, Дубники, Білин. Це ж тоді поляк Козак попередив мешканців села Дубників “…ради Бога втікайте, бо як не сьогодні то завтра вас беззахисних поб’ють. Вони не простять вам Гнійного”.

В Овадному стояла військова частина мадяр для охорони залізниці. Якимось чином поляки домовились з мадярами про передачу чи продаж зброї. Ото мадяри возили зброю до поляків під Свинарин, а пізніше на Вовчок, а фурманів з кіньми та возами або санями брали з місцевих жителів і там їх віддавали полякам, які їх часто убивали. Одному з них, Царапкові родом з Ревушок, а тоді мешканцеві Овадного, вдалося втікти і про все розповісти односельцям. Довідались про це і в Гнійному. Оборона села засікла, що мадяри знову везуть зброю полякам і, головне, через їхнє село. На вимогу здатись добровільно в віддати зброю мадяри відповіли вогнем. Зав’язався бій під час якого було вбито п’ять мадярів з унтерофіцером і двох взято в полон. На другий день з Овадного посунула лавина мадярів. При такій силі люди з села втекли і самооборона теж, хоча була збільшена за рахунок зброї, попереднього дня відбитої у ворога. Мадяри зайшли в село, спіймали Павла та Олексу Селещуків і священика-галичанина, загнали в стодолу, зачинили й підпалили, а самі почали грабувати й палити двори. Павло зумів вибити бруса і вони, ховаючись за димом, змогли втекти. З Галинівки на двох санях під’їхав з кількома хлопцями і “максимом”, невідомо звідки взявшись, сотник Голубенко. Нашвидкуруч зібрав самооборону села і всіх повів у наступ на Гнійно, де в цей час “господарювали” мадяри. І коли дружно підступили до села та вдарили, то ворог не витримав і відступив але половина села була спалена. В цьому бою загинув один мадяр. Після цього бою більше мадяри в село не заходили. Було спалено 27 дворів. 

Розповідали: Бондарук Антон, Ничипорук Іван, Олійник Олексій, Мазурчук Дмитро про події у с. Гнійному, зараз с. Красностав.

http://www.ji.lviv.ua

Спогади Українців про події в с. Верба. 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Бійці 50 полку 27 Волинської дивізії АК, який займався вбивствами українців на Волині, 1944 рік. https://nv.ua/ukr/publications

Жили в селі українці, поляки, євреї. 1942 р. німці знищили євреїв. Після того, як українська поліція зі зброєю втекла в ліс, німці створили поліцію з поляків, яку очолювали два німці Фенський і Паль.
Стояла глибока осінь, перед Михайлом, снігу ще не було, точніше випадав уже, але розтанув. Вночі постукали до хати Григорія Ткачука. Невістка Єва пішли відчиняти двері, а з нею вийшов її чоловік Михайло. Ніби передчуваючи якусь біду, він драбиною, яка стояла в сінях, виліз на горище. Єва відчинила двері, бо в них безперервно гримали.

- Де чоловік?
- Він в Овадному, молотить збіжжя молотаркою.
Її вдарили. Вона заплакала. А в хаті горіла гасівка (каганець). І тут – бах, бах, бах. Михайло видер зі стріхи снопка, другого, зіскочив на землю і побіг. Ніч темна, снігу ж не було, босоніж. Вранці люди пішли до Ткачуків, у хаті кров по стінах, на грубці, лавці але трупів ніде не видно. Почали шукати і знайшли їх у колодязі. Коли на подвір’я прибув начальник жандармерії, німець Фенський і побачив трупи, витягнені з колодязя і покладені в рядок, серед яких п’ять дітей, дві жінки і білий-білий дід, то аж заплакав. А як подивився на гільзи, що були в хаті, звірив по блокноту, то промовив одне тільки слово: “Польніш”. Тобто польські. [...]

Тоді в тій хаті була і Кальчевська Марія з 7-ми місячною дитиною. Коли вбивці увірвались в хату, вона з дочкою влізла під лавку і зверху подушкою прикрилась. Після того, як поляки всіх постріляли і накидали соломи з ліжок, лавок і лахміття на купу, на постріляних і це підпалили, а самі пішли, то рятуючись від диму і вогню вилізла Марія з дитиною з під лавки та почала пробиратись крізь вогонь до дверей. З-під трупів виповзла і поранена в легені та руку Тетяна Кальчевська і Марія допомогла дівчинці вибратися на двір, де всі троє добрались під копицю соломи, що стояла на городі, а вже пізніше подибали на Сіраківку до Кузьмича. Так і врятувались. Тетяна вилікувалась, померла на початку 1990 р.

Після цього нападу селяни Верби послали делегацію від села до коменданта міста Володимира-Волинського з проханням захистити їх. Була організована ще одна українська поліція. Тепер по селу ходили два поляки-поліціянти і два українці, хоч жодної польської сім’ї у Вербі вже не було, бо самі поляки вибрались на пляцувку в село Білин, звинувативши у цьому українців. В селі стало спокійно.

Коли наблизився фронт, німець покликав українську поліцію до міста Володимир-Волинського і роззброїв, розпустив, а польська поліція в місто не пішла, втекла. Знову українці залишились без захисту, без зброї, без командирів. В Овадному були мадяри, які охороняли село і залізницю. До речі, залізниця була відремонтована при допомозі поляків, бо ж УПА влітку 1943 р. залізницю від Овадного майже до Турійська розібрало при допомозі селян-українців. Люди почали тікати в Овадно, під захист мадярів, але вони були погані захисники українців.

Отоді й з’явився Терещенко. Він приїхав до Овадного, зібрав людей. А там було багато люду з довколишніх сіл Верба, Охнівка, Сіраківка, Капітулка, з колоній і хуторів. Сам Терещенко був вихідцем з кубанських козаків, носив форму кубанського козака – полковника. У Володимирі ще було кілька десятків кубанських козаків.

- Панове-браття! – сказав він, виступаючи перед людьми. – Настали важкі часи: йде поголовне винищення українського народу. В нас є зброя, Вступайте в українське козацтво, і будемо разом захищати наші села, сім’ї від бандитів. Я кубанець, але Кубань і Вкраїна одне й те ж. Це вся наша рідна Україна. До зброї, панове, на захист народу вкраїнського. Нині важкий час, ми України не збудуємо, але захистимо народ.

Багато люду пішло в українські козаки. Штаб знаходився у Володимирі, де нині офіцерська їдальня, відразу за залізницею по праву руку, як їхати з Ковеля, а навчали козаків на плацу ковельських казарм, що зліва, як їхати на Ковель. Ними були захищені Овадне, Маркостав, Литовеж, в самому місті також порядок дотримувався. Оці козаки й порятували людей від знищення поляками на Чернявці. Виручили село Свійчів, точніше, допомогли відбити банду від села, коли вчасно під’їхали чотири козаки зі станковим кулеметом на санях. Склад зброї був у підвалах, де нині церква Різдва Христового. Ото звідти було обміняно 10 гвинтівок і по 100 набоїв до кожної жителям села Красностава на сало, що і порятувало (і не раз) життя селян села Красностава.

А фронт усе ближче й ближче. Вже на Турії. Німцеві потрібні робочі руки. Почав козаків поміщати у вагони для відправки вглиб рейху. Частину встиг відправити, більшість розбіглось по домівках, звичайно, без зброї. Уже Червоною Армією частину колишніх козаків, що охороняли свої села від винищення польськими бандитами, було засуджено, відправлено на перевиховання, або до знищення.
Як уже згадувалося, жителі села Верба, навколишніх сіл повтікали в село Овадне під захист мадярів і українських козаків. Тут же було кілька бійців УПА, які врятувались від загону Вершигори і, з’єднавшись з українськими козаками, разом патрулювали в Овадному. [...]

Розповідали: 
Кузьма Галина, Калиш Марія, Калиш Михайло, Ткачук Тамара, Шесталюк Олександра, Рой Ганна, Рой Пилип, Черняк Євгенія, Каляпух Надія, Макушинська Олена, Аверчук (Собіцька) Галина, Макушинська (Соцька) Олена, Ткачук Марія про події в с. Верба.

Джерело. http://www.ji.lviv.uа

25 - 26 березня 1919р. у районі Ковеля та Володимир-Волинського поляки розбили Ковельський загін армії УНР, перейшли річку Стохід і почали наступ, загрожуючи Луцьку.

Річка Стохід
******
25 - 26 березня року 1919р. в районі Ковеля та Володимира-Волинського поляки розбили Ковельський загін армії УНР, перейшли річку Стохід і почали наступ, загрожуючи Луцьку.

30 березня польський керівник Юзеф Пілсудський підписує наказ про утворення Волинського фронту.

До середини травня на фронті сил УНР з Польщею тривало відносне затишшя. Польща використала його, щоб перекинути з Франції 60-тисячну польську армію генерала Юзефа Галлера на Галицький фронт, розгромити УГА і повністю зайняти Галичину й Волинь. Юзеф Пілсудський наказав польській армії завдати ударів по флангах УГА і вийти на лінію Броди — Коломия. З армії Галлера була виділена ударна група генерала Карницького (близько 5 тисяч багнетів і шабель, 19 гармат), яка разом з частинами Ридз-Сміглого повинна була ударити на Луцьк і відкинути армію УНР. На 150-кілометровому холмському фронті травнем в українських частинах рахувалися 22 тисячі багнетів, проте у фронтових з'єднаннях налічувалося не більше 8 тисяч. Перший корпус генерала Одрі (до 27 тисяч багнетів і шабель) повинен був наступати на Сокаль — Броди і, розгромивши Перший корпус УГА, вийти в тил Другому корпусу УГА.

Офензива польських військ почалася ударом 14 травня на півночі. 14 травня частини армії Галлера прогнули фронт Волинської групи армії УНР і увійшли до тилу армії УНР та Галицької армії. 15 травня 25-тисячне угруповання завдало сильного удару по обороні 3-го корпусу, 16 травня командири змушені здатися в польський полон за наказом генерала Осецького; лише у Луцьку в полон здалися близько тисячі солдатів і понад 100 офіцерів армії УНР. У перший день наступу частини корпусу Галлера прорвали фронт Першого корпусу УГА від Львова і Рави-Руської на Жовкву і Сокаль. До 16 травня фронт Першого корпусу був повністю розбитий. У полоні опинилися генерали Осецький, Ілля Мартинюк, Петро Єрошевич, штаби Холмської групи і Сірого корпусу. Залишки розгромленого фронту прагнули прорватися до Тернополя, де перебували частини УГА.

16 травня поляками був зайнятий Луцьк.

Джерело.
Ґалан В. Перехід за Збруч. (Уривок з книжки «Батерія смерти») // Вісті Комбатанта.
Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с.; іл. — ISBN 5-7707-7867-9.

четвер, 25 березня 2021 р.

ХРОНІКА ЗАБОРОНИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ !!!!Це повинен знати кожний !!!!

Наведений нижче фактичний матеріал має на меті наочно засвідчити як тісно пов'язані між собою мова і освіта, який вплив має освіта на подальший розвиток мови. Розміщена інформація спрямована виключно на усвідомлення цього ланцюжка, а не на загострення мовного питання в нашому суспільстві.

1622 — наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.

1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "кіевскія новыя книги" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.

1729 — наказ Петра ІІ переписати російською мовою з української всі державні постанови і розпорядження.

1763 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.

1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.

1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.

1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.

1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні.

1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: "ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може".

1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.

1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців "незаперечне повинно бути обрусіння".

1876 — Емський указ Олександра П про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1892 — заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

1911 — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.

1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.

1914, 1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви.

1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У "теорії" боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.

1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх "румун", котрі "загубили матірну мову", давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925 — остаточне закриття українського "таємного" університету у Львові

1926 — лист Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" з санкцією на боротьбу проти "національного ухилу", початок переслідування діячів "українізації".

1933 — телеграма Сталіна про припинення "українізації".

1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського народу" всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.

1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

1947 — операція "Вісла"; розселення частини українців з етнічних українських земель "урозсип" між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.

1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.

1960-1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.

1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського "Енеїда".

1974 — постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік", де вперше проголошується створення "нової історичної спільноти — радянського народу", офіційний курс на денаціоналізацію.

1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках"("Брежнєвський циркуляр").

1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ").

1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи".

1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.

1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989 — постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».

1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

2012 - прийняття Верховною Радою України Закону "Про основи державної мовної політики", який загрожує значним звуженням сфери використання Української мови у ключових сферах життя в більшості регіонів України.

26 березня 1918р. Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки затвердила статут Українського державного телеграфного агентства, першої Української інформаційної агенції, що стала історичним попередником сучасного Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».

Після проголошенням Української Народної Республіки, Українська Центральна Рада взялася формувати власну інформаційну політику. Головним завданням було поширення інформації про діяльність державних інституцій Української Народної Республіки, популяризація «української справи» за кордоном.
Створення Українського телеграфного агентства (УТА) розпочалося 21 грудня 1917 року. Генеральному секретарству внутрішніх справ було доручено розробити законопроект про організацію УТА. 16 січня 1918-го вирішили, що агентство матиме статус державного, а вже 22 березня на його організацію було асигновано 60 тис. крб.

Однак ключові події відбулися 26 березня 1918 року. Цього дня Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки затвердила статут Українського державного телеграфного агентства. «Статут Агентства затвердити остаточно. Щодо штату і коштів на його утримання, то вони повинні бути внесені в Малу раду разом з бюджетом Ради народних міністрів». Незабаром був затверджений склад дирекції УТА: Микола Салтан – член дирекції, С. Соколовський – голова дирекції, Петро Стебницький – директор-розпорядник.

Упродовж березня-квітня 1918 року філії УТА були відкриті в Харкові, Полтаві, Чернігові, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, інших містах України та за кордоном.

За Гетьманату Павла Скоропадського, із травня до листопада 1918-го, головою Українського телеграфного агентства був Дмитро Донцов - громадський діяч, філософ, публіцист і літературний критик. Одночасно очолював Державне бюро преси, що координувало діяльність друкованих видань. Розташовувалися УТА та Бюро преси в Києві за адресою Хрещатик, 25.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/26/1918-utvoreno-ukrayinske-derzhavne-telegrafne-agentstvo-poperednyk-ukrinformu

ОЛЕКСАНДЕР БАДУЛЯК. Підстаршина 1 УД УНА *27. IV.1923 — 14.VIII.1978.

Походив із Сколього. В Українській Дивізії закінчив підстаршинську школу та служив при телефонічному зв'язку ("Нахріхтен") У штабі 31-го полка. Був ранений у боях Дивізії під Бродами. Пізніше брав участь у боях Дивізії на Словаччині, Югославії та Штірії аж до кінця  війни.

З полону в Ріміні в Італії переїхав до Англії, а згодом у 1949 р. до Філядельфії у ЗСА, де став членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

ПЕТРО ПОСТОЛЮК. Був ад'ютантом командира УСС сот. Микитки.

ПЕТРО ПОСТОЛЮК народжений 10 липня 1894 року на Золочівщині у Західній Україні, середню школу скінчив у Золочеві, у 1914 році вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців і з ним перевів усю визвольну війну аж до 1920 року. Був ад'ютантом командира УСС сот. Микитки. Був важко ранений.

У роках 1920-23 студіював філософію в університеті у Відні, що його скінчив, склавши іспит на вчителя середніх шкіл. (2 семестри пораховано йому за участь у війську під час війни). Повернувшись до Львова, скінчив ще торговельну школу, виспеціялізувавшись у книговодстві. Став керівником адміністрації часописних і книжкових видань пресового концерну Івана Тиктора і з гуртком колишніх військовиків заснував В-во "Червона Калина" у Львові, що вславилося своїм "Літописом Червоної Калини" та книжками з провідною ідеєю — ширення культу збройної сили.

На еміґрації у Кракові за Другої світової війни був директором Українського Видавництва, заснованого тамошнім Українським Центральним Комітетом. На еміґрації в Америці відновив Видавничу Кооперативу "Червона Калина". Впродовж 25 років працював у В-ві "Свобода" в Українському Народному Союзі. Був одним з найактивніших комбатантських діячів у вільному світі, фанатично відданий українському друкованому слову.


http://komb-a-ingwar.blogspot.com/


31 рік тому у Свято-Іванівській Лаврі Студійського Уставу УГКЦ вперше після довгих років переслідування відслужили Святу Літургію.

У Лаврі св. Івана Хрестителя (Музей народної архітектури та побуту) ім. Климентія Шептицького) , 25 березня 1990 року, за участі кількох тисяч вірних УГКЦ біля дерев’яного храму, перенесеного із с. Кривка, вперше за півстоліття комуно-атеїстичних переслідувань було відслужено Святу Літургію.

Джерело.https://velychlviv.com/30-rokiv-tomu-u-svyato-ivanivskij-lavri-vpershe-vidsluzhyly-liturgiyu-pislya-rokiv-peresliduvannya-foto/

Фото надав єрм. Всеволод Оліярник, студит, монах Свято-Іванівської Лаври.

25 березня 1897 р. народився Іван Антонович Андрух - командир полку Дієвої армії УНР.

Іван Антонович Андрух народився 25 березня 1897 року в селі Болестрашічі недалеко від Перемишля. Закінчив Перемишльську гімназію і Львівський університет.
З початком Першої світової війни був покликаний в австро-угорську армію, до складу Легіону Українських Січових Стрільців. У 1916 році потрапив у полон до росіян і відправлений до концтабору.

Прибувши в Україну, в 1918 році, стає старшиною одного з куренів Січових Стрільців у військах ЦР. Пізніше служить в сотні Запорозького полку Армії УНР, стає командиром полку. Подає прохання гетьману Скоропадському на дозвіл організувати Окремий піший загін Січових стрільців і, отримавши добро, відправляється формувати новий загін. 

У 1919 році, полк під командуванням Андруха був розгромлений бригадою Волоха, а сам командир був заарештований.

Після таборів для інтернованних військових, Іван Андрух виїжджає до Чехословаччини. Там проводить організаційну роботу і в 1920 році бере участь у формуванні Української військової організації (УВО). Призначений на посаду коменданта від організації у Східній Україні.

У 1921 році повертається на батьківщину, з метою проведення антирадянської пропаганди. У справі Київського Повстанського центру заарештований органами ЧК і розстріляний 28 серпня 1921 р. 

https://calenday.org

25 березня 1911 р. – народився Олександр Бандера, брат Степана Бандери.

джерело фото сайт історична правда.
Джерело фото -малюнка.https://galinfo.com.ua

25 березня 1911 р. – народився Олександр Бандера, український політик, діяч ОУН із 1933 р., брат Степана Бандери. За рішенням ОУН у 1933 р. виїхав до Італії, де навчався у Римській вищій школі економічно-політичних наук, захистив докторську дисертацію. Працював у Римській станиці ОУН. Після проголошення Акту відновлення Української держави приїхав на Львівщину, де його заарештувало гестапо. Загинув наприкінці липня 1942 р. у концтаборі в Освенцімі.

http://gk-press.if.ua

Цей день в історії УПА 25 березня.

Фото. Група бійців та командирів УПА. Зліва направо: “май” – стрілець, “Федір” – окружний провідник, “Лицір” (Олекса Гасин) – заступник шефа штабу УПА, “Бистра” (Ірина Савицька) – референт УЧХ краю. Осінь, 1945 рік. Фото: www.istpravda.com.ua

1945 рік
У великому бою з батальйоном НКВД у селі Городище на Тернопільщині сотня «Рубачі» УПА-Захід знищила 50 і поранила 43 військових.

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід вступила в бій із загоном НКВД у селі Кропивник на Станіславщині. Знищені начальник райвідділу МГБ і двоє військових. Загинули чотовий «Наливайко» і ще один повстанець.

У селі Красів на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені командир і один боєць, здобуто 6 одиниць зброї, підірвано будівлю дільниці.

1946 рік
Під час сутичок із загонами МВД у селах Виписки та Чолгині на Львівщині загинули 5 підпільників.

У селі Кутиська на Станіславщині повстанці знищили трьох і поранили одного військового МВД, які прибули для проведення облави.

У бою з опергрупою МВД біля села Синьовидне на Дрогобичині загинув командир СБ (служба безпеки ОУН) Дмитро Пінах – «Бистрий».

1947 рік
У селі Кривоброди на Станіславщині загін сотні «Сурма» УПА-Захід знищив дільничного уповноваженого і одного військового МВД.

Опергрупа МВД наскочила на загін повстанців у селі Підгородці на Дрогобиччині. В бою загинув районний провідник Михайло Плита – «Бойко».

У селі Сторона на Дрогобиччині повстаці знищили голову жіночої ради і радянського службовця.

У бою з загоном МВД біля села Саджава на Станіславщині рій сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід знищив одного і важко поранив двох військових.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Новиця на Станіславщині. Підпільники, що перебували всередині, змогли прорватися, знищивши в перестрілці одного військового.

У сутичках із загонами МВД у селах Мушкатівка і Хоростів на Тернопільщині повстанці знищили 5 військових, ще двох поранили.

У селі Тростянець на Львівщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Зарічне та Орів на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових. Загинув один підпільник.

1949 рік
У селі Підліски Малі на Львівщині повстанці знищили завідувача клубу і бійця винищувального батальйону.

Загін підпільників змушений був прийняти бій з опергрупою МВД у селі Стара Ропа на Дрогобиччині. Загинули 5 повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

25 березня 1867 р. народився Григорій Хомишин. с. Гадинківці на Тернопільщині. Греко-католицький єпископ. Помер від численних тортур московитів на допитах у січні 1947 року в ув’язненні.

Григорій Хомишин (1867-1945 рр.) – єпископ станиславівський з 1904 року
фотографія 1930 року. Фото. http://www.firtka.if.ua
*******
Владика Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року у родині селянина-середняка в с. Гадинківці Густинського району Тернопільської обл., на Україні. Своє навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці, по рекомендації і допомозі священика Сімовича вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно. З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до товариства “Апостольство Молитви”. Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, був взірцем для інших.

Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року, побожний юнак вступив до Львівської Духовної Семінарії. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над книжкою та над собою, і невдовзі після закінчення студій, 18 листопада 1893 року, він отримав ієрейські свячення.

Першим призначенням молодого священика був пост вікарія в кафедральному соборі Станіслава. Станіславський ординарій, Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє, і дав йому направлення на поглиблення богословії до Відня (1894-1899), де він навчався 5 років і одночасно був сотрудником греко-католицької парафії св.Варвари.

По закінченні Віденської Вищої Духовної Академії (“Августінеуму”) одержав звання доктора богослов’я. Отець Григорій Хомишин спочатку отримав призначення на пост дру­гого вікарія Станіславського кафедрального храму, а з 23 грудня 1899 року – призначення на пост першого вікарія, і до того ж став катехитом (учителем релігії) в школі імені Міцкевича і жіночих школах Станіславова. Незабаром за добру працю на духовній ниві о. Григорія призначено парохом міста Коломиї.

1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на поміч до Львова і призначив ректором семінарії.

16 квітня 1904 року о. Григорій Комишин був іменований Єпископом Станіславським. 19 червня того ж року Митрополит Андрей Шептицький, Перемиський Владика Костянтин Чехович і Архієпископ вірменського обряду Йосиф Теодорович довершили інсталяцію новопризначеного Владики в Станіславській кафедрі.

Владика Хомишин очолив Станиславівську єпархію відразу після Андрея Шептицького, і слід особливо наголосити, що це була гідна заміна.

Владика Григорій писав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити». Владика Григорій Хомишин усе своє життя керувався цим заповітом.

На початку своєї діяльності новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священиків, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків щоб ті з більшою любов’ю поставилися до пасторальних завдань та місійних викликів часу. Він почав відвідувати парафії, організовувати в них тижневі а деколи і двотижневі місії, коли він сам часто проповідував та сповідав.

Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. За стараннями Владики уряд асигнував фонди на утримання духовної семінарії в Станіславі, і 1907 року її нарешті було відкрито. Єпархіальна семінарія стала справжнім осередком духовної та наукової освіти для українців. Таким чином почала здійснюватися мрія Владики – виховати нове духовенство під своїм безпосереднім доглядом.

Одночасно Єпископ Григорій дбав про розвиток монаших Чинів і Згромаджень та допомагав їм матеріально. Так, в липні 1909 року, єпископська капітула (дорадчий орган при єпископові, що складається з священиків) віддала дім з фундації інж. Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) на власність Сестер Василіянок, які заснували там інститут для дівчат, початкову школу й учительську семінарію. З допомогою Владики Сестри вибудували на тій площі праве крило нового будинку, де примістилися монастир і названі установи.

У 1920-х роках Єпископ Григорій Хомишин запросив до Станіслава монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористів). Владика надав їм парохію (парафію) на передмісті Гірка і вибудував каплицю й приміщення на вул. Голуховського (тепер – Чорновола). Владика Григорій дбав про монастирі не лише Станіслава, але й усієї єпархії. Так, за його допомогою побудовано дім Сестер Служебниць в Микуличині. Мріяв також підняти з руїни історичний монастир Манявський Скит, але Друга світова війна перешкодила цьому. А загалом про розвиток монаших чинів у єпархії свідчить таке порівняння. У час, коли Владика Григорій 1904 року став Єпископом в Станіславській дієцезії (єпархії) були один чоловічий монастир і чотири жіночих, то у 1935 році їх було відповідно сім і тридцять чотири.

Будучи Станіславським єпископом Владика Григорій дбав не лише про розвиток і добробут церков та монастирів, а й про розвиток освіти населення краю, виділяючи чималі кошти на розвиток шкіл та сільських читалень. Владика пильно тримав у полі зору розвиток мирянських організацій, дитячих захоронків, шкіл, католицьких видавництв і преси. З його ініціативи, 1927 року у контексті Католицької Акції, було засновано “Українську Католицьку Організацію”, яку 1931 року переіменовано на товариство „Українська Народна Обнова”. 1935 року створив товариство „Скала”, яке вело активну діяльність по зміцненню католицької віри та проти Радянської влади і комуністичних ідей. Організував на місцях “приходські читальні”. Також постали католицькі газети „Правда” і „Нова Зоря” тираж яких становив, відповідно, 25 і 1.5 тисяч екземплярів. Часопис „Нова зоря” був заснований наприкінці 1925 року, згодом став друкованим органом Української Католицької Організації – Української Національної Обнови. Перше його число побачило світ 7 січня 1926 року. І хоча газета виходила у Львові, її духовним натхненником був Єпископ Станіславський Григорій Хомишин. Крім того, з метою поширення релігії та заохочення до читання, матеріально підтримував інші станіславські часописи.

Єпископ Григорій Хомишин залишив після себе велику інтелектуальну богословську спадщину, матеріалізовану в книгах, періодиці та більш ніж тридцяти пастирських листах і посланнях.

1910 року Владика видав „Пастирський лист про часте і щоденне св. Причастя”, а в 1912 році опублікував працю „Про Найсвятішу Євхаристію”.

Вже після Першої світової війни, 1920 року, опублікував книгу „Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа// Підручник для священиків”. Книга була настільки популярною серед духовенства і вірних, що отримала назву „Червона Книжка”. У цій праці Владика Григорій подає богословські основи почитання Пресвятого Серця Христового та Пресвятої Євхаристії, а також різні форми цього почитання: молебні, акафісти, Свята Година, нічні чування з адорацією тощо.

Другою фундаментальною працею Владики Григорія є його книга „Парафіяльна Місія”, яка на правах рукопису з’явилися друком у трьох томах перед Другою світовою війною, а у 1999 році перевидана одним томом в Івано-Франківському єпархіальному видавництві „Нова Зоря”. „Парафіяльна Місія” є цінною пасторальною працею, актуальною і для наших часів, про що свідчить великий попит на неї серед сучасного молодого духовенства.

Своїми проповідями і видавничою діяльністю сприяв не тільки духовному збагаченню віруючих, а й піднесенню їх національної свідомості.

Він, як мало хто з тодішніх провідників українського народу виразно бачив як переваги, так і недоліки української нації, яка тоді ще формувалася. Непохитною була віра владики Григорія Хомишина в незмінну опіку Божого Провидіння над рідним народом та нашою землею. Він завжди підкреслював, що є гордим з того що він – українець та завжди молився за Україну і її народ. Це часто доводило до конфліктів з польською владою.

Попри всі свої численні душпастирські харизми, Владика був ще й дбайливим і талановитим господарем. Єпархіальне Товариство Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії під натхненням Владики закупило дві площі в Станіславі, на одній з яких вибудував фешенебельне приміщення, де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині – готель „Дністер” та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців). Здаючи це приміщення в оренду, єпархія отримувала поважні прибутки для своїх потреб. Мала Єпископська консисторія (судово-адміністративна колегія при єпископі) і дві чотириповерхові кам’яниці в місті, які також забезпечували її доходи. Був Владика Григорій, спільно з Митрополитом Андреєм, одним з фундаторів Земельного Банку Іпотечного, поважної фінансової установи, яка дбала про розвиток українського підприємництва і капіталу. У зв’язку з цим єпархія часто брала кредити з цього банку, які спрямовувалися на будову церков, шкіл, захоронків, закупівлю землі і лісу.

В бурхливі роки національно-визвольної революції на Україні після перенесення Національної Ради Західно-Української Народної Республіки зі Львова до Станіслава надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ, виховання солдат в національному дусі.

Під час польської окупації він вперше, на Зелені Свята, попровадив процесію на могили Січових Стрільців, за що мав великі неприємності від влади.

Актуальною у час видання (1932 р.) і до сьогодні залишається публіцистичний нарис Єпископа Григорія Хомишина „Українська Проблєма”, який сповнений мудрим і пророчим словом Архіпастиря на переломі історичної долі України між двома світовими війнами.

В міжвоєнний період вів активну пропаганду проти більшовиків, за що пізніше і був покараний ними. Єпископа Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Цілу ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташувалося НКВС, і тільки над ранком відвезли додому.

Влітку 1941 року, на загальноміському мітингу в Станіславові, Владика першим офіційно привітав Акт відновлення Української Держави.

Владика Григорій всіляко домагався об’єднання представників різних релігійних напрямів, що на той час, було дуже прогресивним явищем не лише для України, а й для всього світу.

З початком Другої світової війни та разом з тим і масового винищення єврейського народу Єпископ звернувся до німецької влади з проханням не порушувати шосту Заповідь Божу („Не вбивай”), зокрема, не винищувати євреїв, відкрито виступив перед громадянами Станіслава з закликом допомагати їм і захищати від фашистів. За це Преосвященний Владика був заарештований і жорстоко побитий німцями.

За спогадами о. Петра Герилюк-Купчинського:
Коли під час війни німці нищили жидів, Владика у катедрі виголосив рішучу проповідь із закликом: „Не убий! Кров невинна кличе о пімсту до неба…” За це гестапо його арештувало. Преосв. Григорія не було цілий день, і аж десь близько 9-ї години вечора Владика Іван Лятишевський умовив гестапівців відпустити Кир Григорія… “

15 квітня 1945 року Владику Григорія вдруге заарештовано радянською владою, майже одночасно з усіма Владиками греко-католицької Церкви (більшість греко-католицьких єпископів, на чолі з митрополитом Й. Сліпим було заарештовано ще 11 квітня 1945 року).

Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:
“Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11 години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові, оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу, розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВД на допит.”

Після 11 допитів (з 21 квітня до 9 травня 1945 р.) 10 травня 1945 року Кир Григорію пред’явлено звинувачення, в якому, зокрема, констатовано:
„ХОМИШИН Григорій Лукич, звинувачується у тому, що він, будучи єпископом греко-католицької церкви в Станіславській і Тернопільській областях, з моменту встановлення Радянської влади, проводив активну антирадянську агітацію, зводив наклепи на Радянську владу та її політику, будучи агентом Ватикану, вживав активних заходів на відрив українського народу від російського народу, намагаючись розповсюдити вплив католицької віри на територію Радянського Союзу… Після визволення Західної України від німецьких окупантів, продовжував проводити антирадянську діяльність, вів тверду лінію зміцнення уніатської греко-католицької церкви і розповсюдження її впливу на Схід.”

Останній допит Єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 р. Він тривав з 21год. До 23 год. 40 хв.

По те, за якими методами проводились допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей, свідчить про те, що до звинуваченого швидше всього застосовувались фізичні засоби впливу. Мова протоколів також свідчить, що допити відбувалися в атмосфері фізичного і психічного терору.

21 грудня 1945 року Єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ до лікарні Лук’янівської тюрми. А 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.

Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:
“Слідчий сам розповів мені, як він вбив Владику. „Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?” Владика, як завше, відповів рішуче: „Виступав і буду виступати”. „Ви виступали проти комсомолу?” – „Виступав і буду виступати”. „Ви поборювали радянську владу?” – „Поборював і буду поборювати!”. Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Його забрали в тюремну лікарню Лук’янівку, де він невдовзі помер. “

Місце поховання Єпископа Григорія Хомишина не встановлене. Найімовірніше, тіло поховане на Лук’янівському цвинтарі, який знаходиться недалеко однойменної в’язниці. За іншою, також правдоподібною версією, воно могло бути похованим в урочищі „Биківня” на околиці Києва – відомому місці страти десятків тисяч жертв сталінського режиму.

Сім останніх місяців життя Єпископа Хомишина докладно описані на 390 сторінках у кримінальній справі, яка тепер зберігається в Архіві Служби Безпеки України в Києві. Ці факти виразно свідчать про мучеництво цього великого Визнавця Христового. 

Джерело.

Історія у фотографіях. Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993.

Боївка УПА, зліва шостий – Духович, «Марян», із с. Крилоса Галицького району, районний провідник СБ, загинув у 1950р. у с. Бережниці на Івано-Франківщині
Боївка УПА із с. Пістиня Косівського району на Івано-Франківщині, внизу другий зліва – Петро Лукач, «Степ»

Українські підпільники із с. Посіча Хустського району на Закарпатті; перший зліва – Володимир Рев’юк, 1928 р.н., член ОУН юнацтва (1943), в УПА пішов разом з батьком Іваном, «Ясем», «Раупшіцом», воював у складі куреня В. Андрусяка, в якому батько був зв’язковим, батько загинув 1946 р., син – у 1947 році.

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua
Підготував Величко Лев.

25 березня 1880р. народився Базильський Гаврило Макарович генерал - хорунжий Армії УНР.

Походив з селян села Соколівка Уманського повіту Київської губернії. Склав іспити на звання однорічника у Золочівській гімназії (Харківська губернія).
В 1900 році вступив на військову службу до 175-го піхотного Батуринського полку. В 1905-му закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом, вийшов підпоручиком до 200-го піхотного резервового Іжорського полку (під Санкт-Петербургом). У 1911 році був переведений до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам’янець-Подільський, згодом — Умань).
З початком Першої світової війни був переведений до 258-го піхотного Кишинівського полку, командував ротою. Під час боїв був контужений та поранений. З 1917 року — командир полку, отримав звання полковника.
За Першу світову війну нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю, солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою, всіма бойовими орденами до Святого Володимира ІІІ ступеня з мечами та биндою. Мав блискучі атестації начальства.
У 1917 році став ініціатором українського військового руху у 65-й піхотній дивізії, до складу якої входив 258-й Кишинівський полк. Влітку організував український курінь у складі свого полку, в кінці 1917 року українізував дивізію та у березні 1918 року передав її у розпорядження української військової влади, вивівши з Румунського фронту до Умані (до місця формування у 1914 році).
До червня 1918 року — виконувач обов’язків начальника 65-ї піхотної дивізії Армії Української Держави. З 10 липня 1918 року — командир 42-го (згодом 32-го) пішого Сумського полку 11-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З грудня 1918 року — начальник 11-ї пішої кадрової дивізії.
З 11 червня 1919 року — начальник 8-ї Запорізької дивізії. У грудні 1919 року був інтернований поляками.
У травні-липні 1920 року — командувач Запасових військ Армії УНР, що були переформовані у 1-шу Кулеметну дивізію, був начальником цієї дивізії. З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий. З 12 жовтня 1920 року — начальник 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

Помер 17 жовтня 1937 року та похований у місті Каліш (Польща).

https://www.istpravda.com.ua

Цей день в історії Прикарпаття 25 березня.

На фото Ілля́ Фе́дорович Кокору́дз (1 серпня 1857р., Яворів — 1933 , Львів ) — український
галицький педагог , професор , спричинився до розвитку української школи, дійсний член
Наукового Товариства ім. Шевченка , товариства «Просвіта». Вікіпедія.
******
25 березня 1893 р. у Станиславові провели чотири шевченківські концерти. Один із них відбувся в «Руській Бесіді» 25 березня 1893 р. Його організувала станиславівська філія «Просвіти» за участю селян із навколишніх сіл. Професор І.Кокорудз прочитав лекцію про Шевченка, хор із Княгинина співав шевченківські та патріотичні пісні, Л. Гузар декламував «Наймичку» та інші твори Кобзаря.

25 березня 1903 р. молодь середніх шкіл Станиславова у залі товариства ім. Монюшка влаштувала шевченківський концерт.

25 березня 1919 р. із Станіслава до Бухареста виїхала дипломатична місія під проводом д-ра Степана Витвицького для переговорів із румунським керівництвом.

25 березня 1918 р. – Німеччина та Австро-Угорщина підписали Конвенцію про поділ території України на дві зони впливу – австрійську та німецьку.
25 березня – 15 квітня 1919 р., Станіславів – Третя сесія Української національної ради ЗУНР.

25 березня – 4 квітня 1921 р., Прага – українські викладачі та студенти з Прикарпатської України та Східної Галичини (Домбчевський, Є. Слабченко, К. Паньківський та С. Панчак) взяли участь у Всесвітньому студентському конгресі.

25 березня 1999 р. – в автомобільній катастрофі загинув відомий політичний діяч, народний депутат, голова Народного руху України В’ячеслав Чорновіл.

http://gk-press.if.ua/x19832/

середа, 24 березня 2021 р.

25 березня 1999 р. загинув український політик В'ячеслав Максимович Чорновіл.

фотл.http://www.zhu.edu.ua.

Загинув на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль—Золотоноша в автокатастрофі Вважають його загибель політичним убивством, розслідування якого не завершене й досі.