Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 14 травня 2021 р.

14 травня 1907р. у с. Плотича Козівського р-ну народився Лев Стеткевич - правник, громадський діяч, військовик дивізії «Галичина», діяльний в Українських товариствах у діаспорі.

Лев народився в селі Плотича, район Козови йв Західній Україні. Рід його виводиться від Стеткевичів, білоруської шляхти - гербу Костєша.

В 1943 р. зголосивсь до Української Дивізії „Галичина" з надією вибороти волю й кращу долю нашій Батьківщині. Вояцький вишкіл відбув в Гайделяґрі, де рівнож перейшов перевишкіл для суддів. Пізною осінню відбув першу воєнну кампанію на Підляшші-Холмщина проти партизан Ковпака. По закінченні перевишколу, як комендант 1-ої чоти 1-го запасного полку, був учасником бою під Бродами - село Куткір, там був поранений. По повороті з-під Бродів відбув зброєвий вишкіл тяжкої зброї в Бенешеві, коло Праги, як „фаєрверкер", був призначений до 4-ої сотні 30-го полка і з ним перебув всі воєнні дії: Словаччина, Югославія і Фельдбах. По війні попав до табору полонених в Белярії-Ріміні, Італія. Там був активним разом з Орестом Городиським в організації преси "Життя в таборі".

Був організатором Студентської Громади, уложив Статут і був теж співорганізатором Народного Університету - був його віце-редактором, деканом права і економіки. З табором перебув опісля до кінця полон в Англії, а осінню 1948 р. був звільнений до Німеччини, а звідси в 1949 р. переїхав до США, до Нью-Йорку, став членом-основником і головою Братства „Броди-Лев" та підписав його чартер; підписав також з Робітничим Союзом умову побудови Пам'ятника Поляглим.

Лев залишив по собі добру пам'ять і тривалий пам'ятник - написав і сам видав спомин „Як з Бережан до кадри"

Помер – 22 березня 2005р., м. Гартфорд, США.

Джерело.http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2016/11/blog-post_9.html?m=1 та сайт терен.

14 травня 1941р. московити розстріляли Ананія Волинця, повстанського отамана, підполковника Армії УНР.

Ананій Волинець із дружиною Ольгою.

Народився 13 жовтня 1894-го в селі Карбівка на Вінниччині. За фахом агроном.

У 1917-му вступив до Української партії соціалістів-революціонерів. Секретар ревкому в Гайсині, заступник повітового комісара Тимчасового уряду, начальник повітової міліції. Організовує загони Вільного козацтва.
У листопаді 1918-го звільняє Гайсин від гетьманської адміністрації й очолює Гайсинський курінь Національної гвардії. Незабаром його реорганізували в 61-й Гайсинський полк, а Волинець отримав звання підполковника. Успішно воював із більшовиками в рідному краї на чолі повстанського загону, який налічував кілька тисяч селян і козаків. У визволених містах встановлював українську адміністрацію, видавав часопис «Повстанець».

Після поразки визвольних змагань переїхав до Західної України. Кілька місяців провів в ув’язненні в Рівному. Входив до Української народної партії (1923-1928), працював у редакції тижневика «Дзвін», член Волинського українського об’єднання (1931-1939). Співпрацював із підпіллям Тараса Боровця. Останній писав про нього у спогадах: «Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах… Це була високо інтелігентна і далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики».

У жовтні 1939-го після окупації Західної України радянською владою був заарештований. Незабаром його відпустили, але після доносу заарештували повторно.

"- Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра !"

Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця”.

Розстріляний 14 травня 1941-го у Вінниці.
Підготував Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 14 травня.

Остання сторінка газети “Українське Полісся”, внизу стоїть підпис Відповідального редактора Федора Піпи.

1945 рік
У селі Бір-Кунинський на Львівщині повстанці знищили лейтенанта і сержанта НКВД.

Під час бою з загоном НКВД у лісовому масиві Кам’янка-Бузького району на Львівщині загинули четверо повстанців, ще трьох захоплено в полон.

1946 рік
Сотня «Літуни» УПА-Захід атакувала дільниці винищувальних батальйонів у кількох населених пунктах Станіславщині. У селах Добротів і Вишів особовий склад роззброєно і розігнано. У селі Козари знищені 3 агента МВД, спалені будівлі сільради і молокозаводу.

У зіткненні з загоном МВД у селі Оглядів на Львівщині загинули троє повстанців.

У селі Купновичі на Дрогобиччині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Під час сутички з загоном МВД у селі Летовище на Львівщині відділ УПА-Захід знищив одного військового і тяжко поранив ще двох.

1947 рік
У зіткненні з опергрупою МВД у селі Хітар на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Василь Вітів – «Олег».

1948 рік
У селі Майдан на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно, здобуто автомат і 11 гвинтівок. Спалено сільраду, знищено телефонний зв’язок.

Двоє підпільників були оточені пошуковою групою МВД у селі Малі Підліски на Львівщині. У перестрілці знищили капітана, старшого лейтенанта і 3 військових, але не мали шансів прорватися і обоє застрелилися.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Вовчківці на Станіславщині. Знищивши документи, застрелилися надрайонний провідник Василь Хома – «Марко» і його дружина - надрайонний референт Українського Червоного Хреста Дарія Миленька-Хома – «Наталка».

Біля села Лоп’янка на Станіславщині повстанці знищили телефонну лінію.

У бою з загоном МВД біля села Вижній Березів на Станіславщині загинули п’ятеро повстанців, серед них – колишній командир сотні УПА-Захід Василь Скригунець – «Гамалія».

1950 рік
Під час сутички з пошуковою групою полку внутрішніх військ біля села Луб’яна на Тернопільщині загинув один повстанець, інший зміг прорватися.

1953 рік
У зіткненні з опергрупою МВД загинули районний провідник ОУН Танасій Проданюк – «Солідний» і охоронець.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

14 травня 1920р. у с. Романівка, нині Теребовлянського р-ну в селянській родині народилася Ганна-Євгенія Музика, одна з провідних діячок ОУН(б) та Антибільшовицького блоку народів, яка стала відома світові під іменем Слави Стецько.

Навчалася в рідному селі, згодом – у Теребовлі, де з відзнакою закінчила гімназію і гуманістичний ліцей. Належала до Марійської і спортової дружини, співала в хорі. Організувала гурток з вивчення історії України: збиралися по домівках, в лісі, потім прочитане розповідали молодшим. Але найгострішим спогадом про гімназію став випадок, коли наставниця-полячка вдарила її лінійкою по руках за те, що дівчина розмовляла українською. «У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться», - згадувала пізніше.
У 18 років, за прикладом старшого брата, якого закатували поляки, вступила до ОУН. З приходом більшовиків відкрито заявила, що не вступить до комсомолу, після чого змушена була піти на конспірацію: її призначили директором школи в селі Юшківка Бібрського району на Львівщині, де діяв підпільний центр. Брала участь у відновленні Української державності Актом 30 червня 1941 року в Бібрці, кілька місяців була заангажована в міській управі як референт з питань культури. Але одного разу в школі, коли чистили зброю, стався вибух. Музика пішла в глибоке підпілля, переїхавши до Львова.

Студіювала будівництво мостів і доріг у Львівській політехніці, паралельно була членом обласного Проводу юнацької мережі ОУН, займалася поширенням листівок та іншої пропагандистської літератури. У 1943-му році була арештована німцями у Львові, вісім місяців провела у тюрмі на Лонцького. Після звільнення (батьки і товариші по боротьбі задіяли усі свої зв’язки) була відправлена проводом ОУН до Відня.

На еміграції тісно співпрацює з Проводом ОУН(б). У 1945 бере участь у нелегальному перевезенні тяжко пораненого Ярослава Стецька з Чехії до Мюнхену. Через рік бере з ним шлюб та змінює ім’я на Славу Стецько. Стає одним із активних діячів очолюваного ним Антибільшовицького блоку народів, а після його смерті сама очолює організацію. КГБ називало Ярослава Стецька серед найбільших ворогів радянської влади і готувала фізичне знищення – він мав стати наступною після Степана Бандери жертвою агента КГБ Богдана Сташинського.

Була керівником пресового бюро АБН, редактором журналів «ABN – Correspondent» та квартальника «Ukrainian Review». Брала участь в десятках міжнародних конференцій і сама була співорганізатором міжнародних конференцій, з’їздів в м. Вашингтон, Торонто, Мюнхен, Вінніпег, Чікаго, Манчестер, Мальта, Париж, Мадрид, Рим та ін. Була особисто знайома з лідерами багатьох держав. Виступала організатором акцій на підтримку політв’язнів, розповідала правду про репресії, Голодомор, інші злочини тоталітарного режиму.

У 1991 році вперше після еміграції приїхала до Львова для участі у відзначенні 50-річчя Акта відновлення української державності. Цього ж року була обрана Головою Проводу ОУН (б), а через рік – очолила заснований нею Конгрес українських націоналістів.

Тричі обиралася народним депутатом України, двічі як найстарший член парламенту приводила до присяги депутатський корпус. Її життєвим кредом були слова: «Я вірю в українську націю».

Померла Слава Стецько 12 березня 2003 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/14/1920-narodylasya-slava-stecko-odna-z-providnyh-diyachok-ounb-ta-antybilshovyckogo-bloku-narodiv
********

Ярослава (Слава) Йосипівна Стецько (уроджена Ганна Йосипівна Музика; 14 травня 1920, Романівка, нині Теребовлянський район, Тернопільщина — 12 березня 2003, Мюнхен) — українська політична діячка, журналістка, співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, Антибільшовицького блоку народів (АБН). Дружина Ярослава Стецька. Голова ОУН(б) (1991—2001). Перший лідер партії Конгрес українських націоналістів (КУН). Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.

Закінчила Теребовлянську українську гімназію, була діяльною у Марійській дружині. Член ОУН iз 1938 р. У 1939 року закінчила навчання у гуманітарному ліцеї і стала вчителювати в с. Юшківці (тепер Стрийського району). 1941 року розпочала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки.

1943 року ув'язнена німцями у м. Львові. 1944 року за вказівкою Проводу ОУН виїжджає за кордон. 1945 року бере участь у звільненні з-під більшовицького арешту на території Чехії пораненого Ярослава Стецька. Членкиня Проводу ОУН.

1946 року одружується з Ярославом Стецьком. У Мюнхені завершує технічні та мовні студії в Правничому інституті (німецька та французька мови).

Член Центральної Управи СУМ (1948—1953), з 1968 — керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУНр. Була членкинею ЦК Антибільшовицького блоку народів (АБН), президентом АБН, головним редактором ABN-Correspondence (з 1948), квартальника «Ukrainian Review» та різних видань АБН, організатором конференцій АБН й учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

Після здобуття Україною незалежності у липні 1991 року повернулася на Батьківщину, пробувши довгі роки у вимушеній еміграції й не набувши іноземного громадянства.

Очолювала Конгрес Українських Націоналістів з 1992 року. У 1991—2001 — голова проводу ОУН(б).

Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань від виборчого округу № 89 Івано-Франківської області. Найстаріший депутат, через це відкривала засідання новообраної Верховної Ради.

12 березня 2003 року померла у Мюнхенській лікарні. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Освіта:
Освіта вища. Львівська Політехніка, школа політичних наук (Мюнхен), конференц-перекладач.

За фахом перекладач з англійської, французької та німецької мов. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами.

Спеціальність: соціолог, психолог, політолог. Магістр.

Джерело. 
Тарас Батенко. Вічна революціонерка // Поступ. — 2000. — № 84 (513).

Василь Заєць. «А ти, славна Україно, не забудь за мене!..» Нація і Держава. 2005. № 80.

Ольга Скотникова, Ольга Крупник. Жінка–легенда // Україна молода, № 143, 16.08.2011 та Вікіпедія.

четвер, 13 травня 2021 р.

Відстріляла всю обойму з автомата і пішла в палаючу клуню. ДЕМЧИНСЬКА ВАСИЛИНА Псевдо – Мотря, Надя, Ульяна, Циганка, Чорна.

12 травня 1943 року Німці атакували село Колки на Рівненщині, де містилися 5 повстанських шпиталів (80 поранених). Підпільниця Василина Демчинська – «Циганка» зуміла евакуювати шпиталі в сусідній ліс.

Як згадувала Тетяна Мусіївна Барбелюк («Байда»), Василина Демчинська «в 1943-му займалася лікуванням повстанців у створеній на той час Колківській республіці – створили вісім маленьких шпиталів. Відзначилася під час наступу німецьких військ – їй вдалося вберегти всіх своїх поранених – на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах Василина переправила повстанців через Стир. Історія смерті Циганки теж героїчна – солдатка перебувала на одній із нарад старшин, коли їхній схрон оточили чекісти. Поки командування відходило, Василина разом із Іваном Циплюком залишилася їх прикривати. Клуню підпалили, а з неї вийшла Циганка у вишитій сорочці з автоматом на грудях та розпущеними косами. Чекісти оторопіли та й кажуть: «Красавица, сдавайся, мы тебе подарим жизнь». А вона гордо їм відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Тоді відстріляла всю обойму з автомата, кинула їм під ноги, і пішла в палаючу клуню. Пізніше люди знайшли два обгорілі тіла…». (www.hroniky.com)

Сергій Горобець: суспільний кореспондент.
******

ДЕМЧИНСЬКА ВАСИЛИНА
Псевдо – Мотря, Надя, Ульяна, Циганка, Чорна
Комендант Українського Червоного Хреста Луцької округи
Лицар Срібного Хреста Заслуги УПА (1945) (посмертно)
Нагороджена відзнакою УПА «За боротьбу в особливо важких умовах»

Народилася 1920 р. у с. Піддубці Луцького району. З 1940 р. належала до юнацької ланки ОУН. Батька Василини в 1940 р. арештували органи НКВС і розстріляли 23.06.1941 р. у Луцькій в’язниці. Матір із малими дітьми радянська влада депортувала 15.05.1941 р. до Красноярського краю (Росія). Василина Демчинська з 1942 року очолювала жіночу ланку Теремнівського районного проводу ОУН, із 1943 р. була господарчою Теремнівського районного проводу ОУН. 
Забезпечувала шпиталь УПА в смт. Колки Маневицького району. Референт Українського Червоного Хреста Луцького окружного проводу ОУН. З початку 1945 р. була членом Рівненського окружного проводу ОУН. Загинула 14 (6).08.1945 р. в бою з оперативно-військовою групою НКВС в с. Піддубці (кинулася у полум’я палаючої клуні).

PS: Хто підтримує продаж Державної с/г Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

БАНДАЧ ІВАН. Псевдо – "Залізняк", "Юрко" Надрайонний референт Служби безпеки ОУН Луччини.

Лицар Бронзового Хреста Заслуги УПА (1945) (посмертно).

Народився 1915 р. у с. Буяни Луцького району. З 1939 р. член ОУН, перебував на нелегальному становищі. На початку 1941 р. його сім’ю радянська влада виселила у Сибір. Із літа 1941 р. І. Бандач був членом боївки Луцького районного проводу ОУН. У 1942 р. І. Бандач був вишкільним військовиком Луцького районного проводу ОУН, згодом референтом Служби безпеки Луцького надрайонового проводу ОУН.

28.02.1945 р. І. Бандача вбила оперативно-військова група Торчинського районного відділу НКВС на хуторі Садівські Дубини Луцького району.

https://pershyj.com

12 - 13 травня 1941р. у м. Дрогобич відбувся "суд" над 39 членами ОУН. 22 особам московити "присудили" смертний вирок решті - ув'язнення. Спогади.

ІНФОРМАЦІЯ "ПРОЦЕС ТРИДЦЯТИ ДЕВ’ЯТИ В ДРОГОБИЧІ. Спогади 
"Арештували мене підступом, - оповідає автор, - викликавши на засідання заготовачів кооперації, і з місця віддали в обласне НКВД. Слідство тривало без перестанку з 8-ої години ранку до 3-ої години ночі. Обвинувачували мене в приналежності до ОУН і шпигунстві на користь Німеччини. Сиділо нас з таким обвинуваченням 42 чоловіки. Хоча кожний з нас і знає, як проходило енкаведистське слідство, все ж таки хочеться поділитись з читачами своїми переживаннями.

Малесенька камера,а в ній - 42 чоловіки. Страшна тіснота. Вночі, щоб обернутись, треба було тривожити всіх... Щотижня ревізії: шукали, перевертали, розбирали до нага. Раз на день вода, а десь-не десь з плаваючими гнилими помідорами чи капустою. Такі були наші харчі. Та це було ще не найгірше. Хоча й я був найменше обтяжений і за 4 місяці слідчої тюрми водили мене тільки 6 раз на допит в НКВД, проте пережив, здається, стільки знущань, фізичних і моральних, що немає прямо слів, щоб усе переповісти.

На допиті хапали за волосся, товкли головою об стіни, вбивали під нігті грамофонні голки, електризували, вибивали зуби, били по напруженому карку, саджали на край крісла, несподівано вибивали його і людина в напрузі "сідала" на кам’яну долівку. Збитого й скатованого, знівеченого до непізнання, ставили під стінку, холодне дуло морозило кров, передсмертний хоровід душевних образів... і знову душна, смердюча камера,і знову тортури перед допитом.

Часто-густо "соколи любимого вождя народів" зміняли свою тактику "подсвідомлювали, жаліли", обіцяли несотворені речі,на зміну то усміхались дружньо,то знову,мов шалені гієни,кидались на безборонну жертву. 

Проте ми добре держались.Всіх нас тридцять дев’ятьох з обвинуваченням за приналежність до ОУН і співпрацю з Німеччиною передали в руки Київського воєнного трибуналу під головуванням генерала Константінова і "прєдсідатєля" Міхаськова.Суд відбувався при замкнених дверях,так що навіть найближча рідня про це нічого не знала.Процес тривав цілий день і в кінці пролунав вирок: на розстріл 22, 8-ох по десять літ,4-ох по 5 літ, а останніх п’ять,між іншими і мене (їм вже ніяк не могли нічого причепити),як то кажуть,щоб не помилитись,з доброї ласки засудили на заслання в далекий Казахстан.

Наскільки собі пригадую,між смертниками були: Лабичі Василь та Іван, (с.Ілька, Стрілки), Свястин Микола (Стрілки), Данилків Микола (Вацевичі), мій товариш Вовк Іван (Старий Самбір), Мартинович Орест (Старе Сільце), Дато Орест,священник (Старий Самбір), Ярема Дмитро (Старий Самбір) Липутянський Іван (Стрілки), Чехівський (Львів), Гавзнер Тадей (Львів), адвокат Коховський (Львів), Сов’як Михайло (с.Дмитра, Лішня), Гриб Іван, Веселовський Микола (Лютовиська), Пигичко Михайло (Залікоть).

Поміж засудженими на 10 років були:
Мудрий Петро (с.Івана, Лімна), Пуней Микола (Лімна), Спикякевич Степан (Старий Самбір), Грибяк Іван, Прокопів Володимир (Стрілки).

Поміж засудженими на 5-ть літ були:
Веселовський Дмитро (Лютовиська), Шемердяк Антін (Старий Самбір), Сірко Андрій, Лабич Степан (с.Ілька, Стрілки), Прокопів Микола (Стрілки).

Поміж засудженими на заслання в Казахстан були:
Палулюх Іван (Самбір), Блендій Василь (Стрілки), Лабич Ілько (с.Степана, Стрілки), Лабич Ілько (с.Ілька, Стрілки), інших прізвищ не пригадую.

Усі ці громадяни поклали свої голови за велику справу і на тортурах,ба,навіть в обличчі смерти,держались гордо і не сплямили доброго українського імени на передодні загибелі ворога і визволення.

Косик Осип. Вільне слово (Дрогобич), 15 серп. 1941р.
http://www.ukrcenter.com/

Цей день в історії УПА - 13 травня.

Фото УПА. невідомі. (Можливо хтось має інформацію по фото?)

1943 рік
Відділ сотні УПА «Ярема» атакував німецький гарнізон у містечку Цумань на Волині. Знищені 20 німців, 15 поранені, інші розбіглися. Звільнено полонених, здобуто зброю та військову амуніцію. Повстанці відійшли без жодних втрат.

1944 рік
Загін УПА-Захід у селі Саранчуки на Львівщині захопив у полон 8 радянських парашутистів.
У селі Снігурівка на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік
У сутичці з опер групою НКВД у селі Вербично на Волині повстанці знищили 7 і важко поранили трьох військових.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Завадка на Львівщині. 7 воїнів УПА вчинили відчайдушний опір, у бою знищили 13 військових, але всі загинули.

Курінь «Сивуля» УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Молодьків на Станіславщині. Знищені оперативник райвідділу МВД, районний начальник батальйону, здобуто зброю.

У сутичці з загоном МВД у селі Дорогів на Станіславщині загинув колишній командир сотні «Вітрогони» УПА-Захід Андрій Марійчин – «Тютюнник».

У селі Суходіл на Львівщині підпільники знищили заступника голови сільради.

1947 рік
Чота УПА-Захід у селі Рибно на Станіславщині знищила двох військових МВД, ще одного захоплено в полон.

У селі Козара на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Блажів і Корчин на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

У селі Буцнева на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад розігнано, здобуто кулемет і 17 гвинтівок.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Митків на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта і поранили трьох військових.

1948 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Борусів і Жирова на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

У трьох селах на Дрогобиччині підпільники спалили сільські ради і молочарні.

У селі Бистриця на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

1949 рік
У райцентрі Радехів на Львівщині повстанці знищили голову сільради села Немилів.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

13 травня 1913р. у с. Заднишівка Підволочиського р-ну народився Зеновій Грицай - сільський вчитель, керівник музичного і хорового колективів. (син отця-декана) Йосифа Грицая. (Автор: Грицай Дарія).

Зеновій Грицай, син священика Йосифа Грицая. Член ОУН, за освітою вчитель, громадський діяч, заарештований напередодні німецько-большевицької війни і вивезений в азіатську частину імперії. Звідтам лише після війни на початку 50-х років повернувся у село Чернихів, заклав сім'ю і працював вчителем та диригентом хору музичних інструментів. Ключові слова: ОУН, вчитель, громадський діяч, керівник хору, політичний в'язень, патріот.
Зеновій Грицай (син отця-декана) Йосифа Грицая народився 13 травня 1913 року в селі Заднишівка Підволочиського району Тернопільської області. Початкову школу закінчив у селі Колодіївка Скалатського району. Вчився у Тернопільській державній гімназії №2 у 1933 році. Після закінчення гімназії записався на теологічні студії у Львові, але згодом змінив свою постанову, залишивши студії теології. Потім старався про прийняття в університет, але його прохання було відкинено з причини браку місця. Тому він займався фізичною роботою вдома.

У 1927 році батько був переведений парохом у село Чернихів, де поселився разом з родиною. З юначих літ Зеновій Грицай був активним членом організації "Сокіл", "Просвіта", а також товариств "Рідна школа" і "Сільський господар".

У час навчання в гімназії разом зі своїм братом Анатолієм на канікулах навчав молодь різних спортивних вправ, з якими виступали на фестонах. Товариство "Сокіл", окрім спортивного скерування, ще мало місію виховання молодих сельчан в українському націоналістичному дусі.

Зеновій організував у селі та керував мандоліновою оркестрою при гуртку товариства "Рідна школа" в 1935 році, яка виступала на концертах, а також з хористами, які співали на Службі Божій в Церкві.

З 17 вересня 1939 року став учителем в Чернихівській сільській школі, а після закінчення учительських курсів у Скалаті Зеновій Грицай був переведений учителювати до села Ігровиця.

Тут його арештували за участь в контрреволюційній націоналістичній організації – ОУН. Від цього дня перебував під слідством в підвалі НКВД м. Тернополя (до 2.09.1941 р.). Після чого був відправлений у виправно-трудову колонію в м. Норильськ, а згодом у Середню Азію. Але через відсутність доказів не був суджений.

У 1946 році Зеновій Грицай був звільнений і повернувся до Чернихова, де вже нікого із своїх рідних не застав. Знову приступив до вчительської праці, а невдовзі одружився з Наталією Семчишин.

1 серпня 1949 року його знову арештували, й він перебував у підвалі Тернопільського НКВД до 25 липня 1950 року.

З кримінальної справи на Зеновія Грицая, яка знаходиться в Тернопільському обласному архіві, відомо, що з 1935 року Зеновій Грицай був завербований в Організацію українських націоналістів (псевдо "Нюня") – Михайлом Ступкою. ОУН була заборонена як при польській, так і при радянській владі, бо вела рішучу боротьбу проти окупантів України – основною її метою було створення Самостійної Української держави.

Після звільнення з тюрми Зеновій Йосифович знову повертається до праці у школі. Заочно закінчує курси іноземних мов у Москві. Учителює у Дубовецькій сільській школі, з 1951 року – у Малашівцях, згодом – в Обаринцях (тепер Кобзарівка), де вчив німецьку мову і співи, потім повертається в с. Чернихів.

Не просто у час комуністичного поневолення було працювати людині з глибокими національними переконаннями та впевненістю в обов'язкову самостійність України. Тому він змушений міняти місце роботи, знову в Малашівцях, після цього в с. Плесківці – початковій школі і звідси пішов на пенсію.

Велику культурно-просвітницьку, духовну роботу Зеновій Грицай проводив у селах Чернихів, Іванківці, Малашівці. Діставши музичну освіту в гімназії, грав на скрипці, був керівником хору як в школі, так і в селі.

За творчу працю й активну участь в організації та керівництві хоровими колективами був неодноразово нагороджений грамотами та дипломами, здобував призові місця на оглядах художньої самодіяльності району й області.

Останній виступ З.Й. Грицая з хором в с. Чернихів відбувся у 1980 році на святкуванні Шевченківських днів.

13 грудня цього ж року раптово обірвалася його земна життєва дорога.

Велелюдним був похорон людини, яка користувалася у селі великою повагою і шаною.

Священик Мирон Драбик відзначив у своєму слові великий внесок покійного в історію села.

Незважаючи на тогочасну радянську політику атеїзму, проводи відбувалися за всіма християнськими приписами. Попрощатися з Зеновієм Грицаєм прибули односельчани, діти і вчителі зі школи, родина і знайомі з села і навколишніх сіл, отець Дурбак з с. Великий Івачів, з яким покійний відбував сибірські "курорти".

Під звуки оркестру, спів жіночого церковного хору с. Малашівці, чоловічого хору села Чернихів відійшов у Вічність воістину великий син мінного народу. 

Джерело. 
опубліковано 2 січ. 2017 р., Степан Гринчишин. Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014
Джерело.
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/zenovijgricajavtorgricajdaria


середа, 12 травня 2021 р.

13 травня 1849р. у Миргороді народився Панас Мирний (Афанасій Рудченко), письменник і драматург.

Народився в родині дрібного урядовця. Батько працював бухгалтером повітового казначейства. Після закінчення Гадяцького повітового училища розпочав чиновницьку службу. Завдяки сумлінності й старанності дослужився до рангу дійсного статського радника (1914). Однак, чиновницька кар’єра не приносила задоволення, тож зрештою починає пробувати свої сили в літературі.

Через заборону української мови перші твори виходили переважно за кордоном. 

Завершений у 1875-му роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» майже співпав у часі з сумнозвісним Емським указом (1876), тож побачив світ у Женеві тільки в 1880-му. Лише з середини 1880-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися в Наддніпрянській Україні.

Брав участь у роботі народницького гуртка «Унія» (поширював заборонену літературу), підтримував зв’язки з провідними діячами української культури того часу, сприяв спорудженню пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. У ряді своїх творів активно відгукнувся на революційні події 1905-го, протестував проти заборони вшанування ювілею Тараса Шевченка в 1914-му.

«Вся моя слава – Україна…», – записав у щоденнику ще в молоді роки.

Центральними темами його творчості стали життя українського села після реформ, складні соціально-економічні зрушення того часу, глибока криза самодержавного ладу. Серед найбільш відомих творів – роман «Повія», п’єса «Лимерівна», повісті «Лихі люди», «Голодна воля», «Лихо давнє й сьогочасне», оповідання «Лихий попутав», «Морозенко» та багато інших.

При всьому цьому через скромність і певну конспірацію (літературна творчість письменника постійно жорстоко переслідувалася цензурою) залишався мало відомим як для широкого кола читачів, так і для офіційної влади – поліція розшукувала «політично підозрілу особу» Панаса Мирного, тоді як він цілком офіційно обіймав високі посади на службі під справжнім ім’ям (Афанасій Рудченко).

В одному з листів незадовго до смерті писав: «Хоча багато моїх знайомих знають, хто такий Панас Мирний, але я за життя не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих уславлень, які утворилися навколо імені Мирного».
Помер 28 січня 1920-го в Полтаві.

Підготував Сергій Горобець.

"Історія Голоду": "Селянам дали два роки пільг, а потім забрали усе". Спогади.

Фото нашої родини 1960 року: батько Микола Євгенович, мати Людмила Оверківна, ліворуч я, праворуч від батька мій брат Валентин

Спілкуючись із свідками Голодомору, я помічав, що люди на цю тему особливо не люблять говорити. Так, ніби цього й не було. Традиційне пояснення цього феномену полягає в тому, що ніби то й досі ще не вивітрився страх.

Мені ж здається, що людям, які пройшли буремні роки громадянської війни, національно-визвольних змагань, просто соромно було, що вони не змогли постояти за себе, що їх, довірливих, так "розвели".

Спочатку дали землю і можливість вільно працювати на ній в обмін на припинення боротьби і здачу зброї. Потім забрали у безоружних і землю, і можливість вільної праці і, зрештою, саме життя.

Про Голодомор ще в радянські часи розповів мені покійний батько, сільський вчитель, член КПРС з 1943 року (в партію вступив на фронті) Микола Гаращенко. Він народився у 1921 році і добре запам'ятав події кінця 1920-их - початку 1930-их.

У 1993 році він написав спогади про ті часи. Ось цей текст.
---------------------------------------------------------------------
Свою розповідь почну з тих часів, що мені добре запам'яталися. Це був період мирного будівництва після громадянської війни. Ми жили у селі В'язівок на Черкащині.

Сім'я складалася з 14 осіб. Головою її був мій дід Ілько Якович Гаращенко. Мав двох синів: старшого звали Микитою, молодшого - Євгеном. Сини поженилися, кожний завів свою сім'ю. У Микити було сім душ, у Євгена - п'ять.

Жили дружно. Господарство вели разом. Наша невелика хатина, що мала одну кімнату, не вміщала три сім'ї - була занадто тісною.
В 1927 році мої батьки відрізнилися. Побудували свою хату, вели господарство окремо. При розподілі майна їм дісталася одна конячина, корова, дрібна худоба і птиця та три гектари польової землі. Але окремо господарювати було важко.

На той час у В'язівку існувало сільськогосподарське товариство по спільному обробітку землі - ТСОЗ. У тому ж 1927 році батьки в нього вступили. Товариство мало свій тракторець "Фордзон", сівалку, жатку, молотарку та інший сільськогосподарський реманент.

Це була добровільна селянська спілка, яка мала переваги в порівнянні з індивідуальним одноосібним господарством. Адже в ТСОЗі значно полегшувалася праця хлібороба, підвищувалася культура землеробства, збільшувалися врожаї сільськогосподарських культур.
Жили селяни в товаристві добре. Зібраним врожаєм розпоряджалися самі. В залежності від кількості обробленої землі, члени ТСОЗу вносили певну частку хліба для розширення виробництва та продажу його державі, решту вивозили на ринок.

Такий метод господарювання був вигідний всім і мав добрі наслідки. Селяни в товаристві відчували себе господарями своєї землі та праці. Село і місто в достатку мали різні продукти харчування та промислові товари.

Як гриби після теплого дощу, виростали в селі різні продовольчі і промтоварні магазини, дрібні й середні приватні лавочки й ларьки. Селяни будували млини, олійниці, круподерки та виробляли ремісничі вироби, які продавали на ринку.

У В'язівку проводилися великі ярмарки, що славилися на всю округу. То були часи розквіту нової економічної політики , запровадженої державою.
Та недовго щастило людям. Світлі дні й достаток скоро зникли - наступив 1929 рік. Це був рік крутого переходу до суцільної колективізації. У В'язівку масовий колгоспний рух було розпочато в другій половині 1929 року.

Партія комуністів і радянський уряд орієнтували завершити колективізацію прискореними темпами. З центру на місця посипалися директиви, інструкції та розпорядження щодо усуспільнення сільськогосподарського виробництва.
В перших числах січня 1930 року в Черкасах відбулася конференція бідняків та середняків Шевченківської округи, на якій обговорювалися питання про колективізацію селянських господарств.

Колективізація проходила в умовах наростаючої протидії народу. Селяни відмовлялися від ломки економічної основи свого життя і побуту, не хотіли розлучатися з віковими традиціями та звичками.

Не було створено необхідної технічної бази для ведення колективного господарства, не було й примірного статуту сільськогосподарської артілі.

Лише 2 березня 1930 року в "Правді" він був опублікований, але в ньому чітко не вказувалося про усуспільнення худоби й птиці, про розміри присадибних ділянок колгоспників. Тому й далі примусово усуспільнювалася вся робоча та продуктивна худоба, в тому числі дрібні тварини й птиця.
Селяни не хотіли здавати в колгосп свою худобу й пускали її під ніж. Так вони протестували проти усуспільнення засобів виробництва.

Сигнали з місць про невдоволення насильницькими методами колективізації надходили в центр.

Одначе для здійснення своєї мети партійно-бюрократичний апарат держави пустив у хід найжорстокіші і найганебніші методи насильства: розкуркулювання селян, які не хотіли вступати в колгосп, тиск на середнього селянина, позбавлення виборчих прав, репресії щодо передових людей села і міста.
Здійснювався також нечуваний економічний тиск у вигляді непосильних податків грішми та натурою і так званих "твердих завдань" до двору, висилка в далекі необжиті краї Росії і, врешті, придумана найлютіша кара - геноцид-ГОЛОДОМОР!

Головною метою колективізації було усуспільнення селянських засобів виробництва і позбавлення права користуватися здобутками власної праці. З того часу партійно-державний апарат став власником праці мільйонів селян.
Коли справа колективізації зайшла в тупий кут, у "Правді" з'явилася стаття
"Запаморочення від успіхів" , в якій "верхи" звинувачували "низи", назвавши їхні дії "головотяпством". По суті то було лицемірство вождя, щоб відвести від себе гнів народу.

Селяни по-своєму зрозуміли цю статтю Сталіна і почали масово виходити з колгоспів.
Щоб цього не допустити, в хід було пущено найжорстокіші методи насилля з одного боку, а з другого появилася постанова ЦК ВКП(б) від 2 квітня 1930 року "Про пільги для колгоспників", за якою колгоспи і колгоспники звільнялися на два роки від оподаткування худоби, їм надавалася безпроцентна насіннєва позичка.
Це був горезвісний принцип батога і пряника. Але два роки промайнуло швидко. В кінці 1932 року пільги скінчилися.

Державі потрібний був хліб. Колгоспам доведено було плани хлібоздачі, а хліба для виконання намічених планів не вистачало... Чому так сталося? Адже поля колгоспів були засіяні.

Люди старшого віку мусять пам'ятати, що в 1932 році не спостерігалося особливих природних стихій, природні умови були нормальними та й земля за два роки колективного господарювання ще не виснажилась.

Врожай вдався непоганий, проте його не зуміли зібрати. В господарствах панувала "зрівнялівка", - загальний облік праці колгоспників і селяни-трудівники, що працювали добросовісно, скоро зневірилися у перевазі колгоспного виробництва, бо однаково одержували за свою працю з тими, хто лише числився членами колгоспу, а працював сяк-так, аби день до вечора.
Пам'ятаю, в ті часи по селу гомоніла громада: "А в колгоспі добре жить - один робить, п'ять лежить!" Це призвело до занепаду трудової дисципліни.

В колгоспах, до всього, не було грамотних організаторів виробництва. Для прикладу тодішнього господарювання наведу деякі факти, що мали місце у в'язівському колгоспі "Переможець-комунар".

В ті часи чесні колгоспники хоч і вболівали за збереження врожаю, одначе не в силах були зібрати його вчасно. Тому на полі пропало близько 55 гектарів пшениці та 37 гектарів вівса. Збіжжя погнило в копицях, багато цукрових буряків залишилося в полі. Колгоспний партійний осередок не зумів організувати трудівників за боротьбу за врожай.

Із 1200 працездатних колгоспників на роботи виходило не більше 500 осіб. Внаслідок чого зволікалася хлібозаготівля державі. Колгосп виконав хлібопоставку лише на 22,5%, в той час коли район виконав її на 40 процентів.

Довиконання державного плану хлібозаготівлі було перекладено на індивідуальний сектор, на всіх громадян села. З цього й почалося. І пішло... Й поїхало...
В дію пішла так звана "красная мєтла", яка вимела з колгоспних комор весь хліб і засипала його в державні засіки. В села були направлені оперативні загони, які разом з місцевим активом комнезаму займалися викачкою хліба.

Проведено заміну старих керівних кадрів з місцевих жителів людьми, відданими партії, які прибули з інших сіл і міст.

Головою В'язівської сільської ради призначили Гонту Мусія, секретарем партійного осередку став Жорновий, ідейним керівником комнезаму був учитель Волонтирець (не пам'ятаю вже імен).
Днями й ночами в сільській Раді засідала комісія по розверстці хлібоздачі селянами. В цьому "штабі" вирішувалася доля хліборобів. Шукали "винних" у провалі хлібозаготівлі, а винними насправді були високі партійні та державні мужі, які сиділи у верхах і ті, в низах, що допустили гниття врожаю в полі.
Нишпорили із шомполами та металевими шпичками активісти по подвір'ях, у хатах, на горищах, в хлівах і на городах - скрізь шукали хліб, а забирали в знедолених все, що попадало під руки.

Зима 1932 року і весна 1933 року для селян стали найбільш трагічними.

Ще з осені та взимку по селах бродила маса прохачів. Це були знедолені діти і старі люди. Вони ледве пересували по землі пухлі ноги, одягнені в дране лахміття із торбами через плечі. Але допомогти їм було нічим, бо й самі такі були.

Згадую наші харчі в часи голоду. Замість хліба мати пекла ліпеники з просяної полови, перетовченої в ступі. Пробували й лушпиння із соняшникового насіння та інших відходів, що знаходили, домішували варених буряків чи картопляного лушпиння, щоб хоч як не будь трималося це місиво.

А коли навесні розпустилося листя на деревах, зацвіла акація, ми їли той цвіт, рвали листя з берестка, сушили, товкли на борошно, пересівали ситом, пекли "оладки". Наша сім'я була також зовсім виснажена, але ми вижили, врятувала нас корова.

Як розпочалася колективізація, товариство по спільному обробітку землі з усім інвентарем, що стояв на балансі, і всі його члени об'єдналися в колгосп.

Батько мій вважався освіченою людиною, бо закінчив чотири класи церковно-приходської школи. Тому йому правління колгоспу доручало різні посади: то завідуючим хатою-лабораторією по вирощуванню сільськогосподарських культур, то колгоспним землевпорядником, бригадиром.
Батько був у курсі справ всіх подій у селі. Ми, діти, прислухалися до розмов батьків і теж знали всю історію того часу.

Взимку люди ще трималися на ногах, а коли настала весна - стали мерти, як мухи. На шляхах під тинами лежали померлі від голоду, їх застала смерть у різних позах. Ніхто за покійними не плакав, ніхто не влаштовував їм похоронних обрядів. На беззахисних, знедолених навіть уваги не звертали.
В обов'язок колгоспного бригадира входило підбирати мертвих і вивозити їх на кладовище. Для цього була виділена гарба і пара волів. Брали мертвих, хто в чому був, витягували на гарбу, перевозили до ям, скидали їх там і сяк-так прикривали землею.
Люди, які виконували наряди бригадира, самі ледве пересували ногами, тому ями копали на один-два штихи лопати. З цієї причини біля кладовища стояло важке тухле повітря від розкладу трупів.
Трагічної долі зазнали і мої родичі. Від голодомору вимерла вся сім'я мого діда Ілька Яковича з сином Микитою.

Микита Ількович мав крутий характер, не хотів жити неправдою, категорично відмовився розлучатися зі своїм майном, залишився одноосібником і за цю непокору поплатився життям майже всіх членів своєї сім'ї. План хлібозаготівлі він виконував щорічно повністю і в строк. Вважав, що його обійде колективізація.

Але в 1932 році Микиті було доведено "тверде завдання", якого він виконати не зміг. Господарство було продане з молотка як таке, що не виконало доведеного завдання. "Опричники" з місцевих комнезамівців забрали все до зернини, а також худобу, будівлі, інвентар. "Змилувалися" тільки, залишивши нещасних у хаті на голодну смерть.

Як свідок, залишилася живою лише одна дочка дядька Микити - Тетяна. Мої батьки взяли нещасну дитину в свою сім'ю.
Така ж доля спіткала і другого мого діда по материнському роду - Самійла Степановича Осауленка.

Дід освіти не мав, але господарство своє вів культурно і грамотно. Ще в молоді роки, коли йому було 23 роки, разом з односельцями-патріотами в роки російсько-турецької війни 1877-1878 років відгукнувся на заклик демократичної громади слов'ян надати допомогу російській армії у визволенні болгарського народу від турецького іга.

Навантажив кінну хуру з продуктами та фуражем, відвіз і здав військовим властям як благодійну патріотичну допомогу, за що одержав документ. Туреччина війну програла і сплатила Росії велику контрибуцію. Невдовозі Самійло Степанович отримав грошову винагороду.

Одержані кошти дід використав по-господарськи розумно: прикупив землі, обзавівся худобою, сільськогосподарським реманентом, побудував садибу.

В селі Самійла Степановича поважали, як доброго господаря і сім'янина. Найманої робочої сили він не мав, з господарством справлялася сім'я, що складалася з шістнадцяти осіб.

В діда було чотирнадцятеро дітей, синів поженив, дочок віддав заміж. Мав всього 12 десятин землі. В роки колективізації його господарство було зараховано до куркульських і розпродано.

Сім'ю серед зими було вигнано з хати, в яку було вселено члена комнезаму (комітету незаможних селян) . Той невдовозі, через необережність з вогнем, спалив хату.
Діти не дали загинути батькам: діда забрав син Іван Самійлович, а бабу Мокрину дочка Шевченко Параска Самійлівна.

Автор.Володимир Острів
Інженер-механік. Пенсіонер. Літератор (Черкаси).

https://www.istpravda.com.uа

11 травня 2001 року в Києві помер Самійленко Микола Омелянович - поет, підпільник ОУН, воїн УПА, політв’язень. (також тут містяться Спогади М. Самійленка – члена ОУН («Лисого») та бійця УПА («Колеси»)

Народився у с. Спаське, нині Дніпровської обл. у 1917 р.
Навчався у Дніпропетровському технологічному інституті, поступив на історико-філологічному факультеті Київського університету, проте навчання перервала війна.

На окупованій німцями Дніпровщині долучився до діяльності підпільної друкарні ОУН. 1944 затриманий "СМЕРШом" і засуджений до 10 років концтаборів.

Звільнений у 1954 р. Заочно закінчив Алматинський будівельний технікум. У 1963 р. перебрався до Києва. За підтримки друзів у 1970 р. видав першу збірку віршів, наступні друкувались вже після падіння комуністичного режиму.

Член Спілки письменників України (1989), учасник політичних процесів розпаду срср створення Товариства політв'язнів, член НРУ. 

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/rivno_20_rokiv_tomu_pomer_chlen_oun_i_politvyazen_mykola_samiylenko_363752.html
*****

Оригінальні спогади, датовані 12 січня 1994 року. Зберігаються у приватному архіві Павла Хобота (м. Дніпро). Підготовка до друку Юрія Щура.

З початком війни Київський державний університет, у якому я навчався на факультеті української філології, був евакуйований у Харків. Там, у Харкові, я склав іспити і після цього наші дороги з КДУ розминулися – університет далі евакуювався на Урал, а я вирушив у с. Спаське Дніпропетровської області до батьків. 5 листопада 1941 р. я був вже дома.

Вперше про організованих українських націоналістів я почув у Дніпропетровську від свого троюрідного брата. Його ім’я – Казанець Нікіфор. Він був визволений українськими націоналістами із німецького полону на Вінничині. На той час я мав якесь уявлення про український націоналізм з літератури. Справа в тому, що в 1937-38 рр. я користувався особливою прихильністю в КДУ. Професор Маслов Сергій Іванович виписав мені перепустку до закритого відділу бібліотеки АН. Там я міг знайомитись з будь-якою літературою, але без права користування олівцем і папером. Там я вперше прочитав і про С. Петлюру і про Є. Коновальця та ін. Але тоді далі інформативної зацікавленості не пішло.

Як виявилося, знав я в КДУ і «живих» націоналістів. У перший місяць війни, начебто за зв’язки з українськими націоналістами за кордоном, НКВД заарештував професора факультету української філології Русанівського (батька академіка Русанівського); латиніста Субача, який часто розповідав на своїх лекціях про Хвильового, Скрипника, Затонського.

В червні 1942 року я познайомився безпосередньо з самою ОУН. До нас у село прийшли Баранник Марія і Орися (дві сестри, родом з Спаського, але до того розкуркулені і вивезені). Марія принесла деяку пропагандистську літературу ОУН. Вона звернулася до мене і до Лубинця Василя – мого товариша – з пропозицією включитися в діяльність ОУН. Ми одразу ж дали згоду. Марія познайомила мене з провідником – «Романом» (Як я довідався на слідстві – то був Макух). Коли Роман довідався про мою вищу освіту і нахил до літератури, то сказав мені, що зброї я не носитиму ніколи, бо потрібен Організації як освічена людина, як пропагандист.

Таким чином, я став пропагандистом і співробітником преси ОУН. Окрім Романа, моїми зверхниками були:

– «Маруся» – красива, міцна дівчина, «дуже селянка»,

– «Півторак» (Кость Білик – ред.).

Переважно, завдання я отримував від Романа, але також по Організації спілкувався і з «Марусею» і з «Півтораком».

Приблизно через 1,5 місяця моєї роботи в ОУН, у липні 1942, я прийняв присягу ОУН. Сталося це так: в парку ім.. Шевченка я зустрівся з «Марусею» і «Півтораком», які притнесли мені прочитати книжки Ю. Яніва «Поезії» і Б. Лепкого «Мазепа». Після розмови на загальні теми, сказали, що прийшов час брати присягу. Я погодився і зачитав текст. Після цього як очистився, на душі стало легко, спокійно і світло, ніякого страху і ніяких думок про небезпеку, що чекатимуть мене попереду. Дотепер, як згадую собі той день, завжди піднімається настрій.

Із початком моєї діяльності в ОУН я переселився із Спаського в Нижньо-Дніпровськ до своєї рідної сестри Самійленко Дуні (зараз її прізвище – Кримська). Сам я був оформлений у Нижньо-Дніпровській управі інспектором відділу освіти. Впродовж двох місяців влітку 1942 року рахувався її співробітником, але фактично там не працював, лише використовував її посвідчення.

До моїх організаційних функцій належали:

І) Написання різного роду листівок, як наприклад, закликаючи до вступу в ОУН – із поміткою «З рук в руки!»; розрахованих для окремих регіонів області – Дніпропетровська, Павлограду… Запам’ятав, що кілька листівок було х характеристикою голови міської управи Соколовського як зрадника українських інтересів.

Теми для листівок, як правило, давали провідники, а я писав тексти і віддавав написане Романові, або «Марусі». Мені ж мої листівки повертали вже віддрукованими для розповсюдження.

У вересні 1942 р. до мене прийшов мій однокурсник по КДУ – Нофенко Володимир, він був у німецькій формі. Зустріч наша відбулася у Спаському, знайшов він мене через Грицан Віру (зараз – Чередниченко), також нашу однокурсницю, яка в той час мешкала в Дніпродзержинську. Тепер живе у Києві. Ще за часів навчання в університеті Нофенка підозрювали у «стукачестві». В перші тижні війни його і ще кількох студентів призвали в армію і пішла чутка, що їх мають закинути в Західну Україну як парашутистів для боротьби з націоналістами. Під час зустрічі Нофенко підтвердив, що його разом із ще двома хлопцями скинули на парашутах десь у Західній Україні, але вони швидко розібралися у ситуації і т.ч. Володимир нав’язав зв’язки з ОУН і став її членом. Як він мені розповідав, попри інші справи, займався «перекладом» журналу повстанців «Український перець» з галицького діалекту на наддніпрянський, для місцевого населення. Один номер він вже обробив і показав мені. Друге ж число журналу він попрохав, щоб «переклав» я, бо в нього не вистачає часу. Так і домовилися, а він дві ночі переночував у мене та поїхав. Я той номер переробив та передав Нофенкові. Третій журнал я отримав по паролю у якоїсь жінки в Дніпродзержинську. Але так ту справу і не закінчив, бо виїхав у Кіровоградську область.

Про Нофенка ходили чутки, що він дістався Холодного Яру і там, у сутичці з червоними військами, перекинувся на совєцький бік. Були й версії, що його застрелили ОУНівці, запідозривши в провокаторстві. Зі свого боку, я, перебуваючи після звільнення з таборів у Військовій прокуратурі СССР (домагався повернення диплому), давав розписку про нерозголошення інформації про Нофенка і думаю, що він, вірогідно, використовувався для агентурної роботи КГБ.

2) Займався розповсюдженням листівок, моїм тереном були переважно с. Спаське, с. Очеретувате, м. Новомосковськ, де ми працювали разом з В. Лубинцем;

3) Вів пропаганду серед молоді. Як правило, приходив ввечері на Амурський ринок. Там до мене підходив чоловік, зголошувався по паролю. Після, за 10-15 хв. підходили хлопці, переважно юнаки 16-25 років, було їх до 10 чоловік. Ми розлягалися на лавах ринку, закурювали і я розповідав їм про ОУН, роздавав листівки, а вони їх розповсюджували. Отаких зустрічей було в мене 35-45. Хто х хлопців уважно слухав, хто взагалі не сприймав моїх розповідей, але всі вони не знали мене, а я не знав жодного з них ні по імені, ні по прізвищу;

4) Окрім постійної своєї роботи я виконував і доручення своїх провідників. Запам’ятався наш похід за маршрутом Полтава-Охтирка-Харків в липні-серпні 1942 року. Нас було 4-и чоловіки. Один з нас, місцевий лікар з Дніпропетровська «Арсен» був завжди озброєний двома пістолетами. Сам похід зайняв 11-12 днів. Німецьким ешелоном ми доїхали до Харкова. Там передали місцевим ОУНівцям 5 німецьких печаток, націоналістичну літературу. Я також мав і окремі завдання від Романа – підшукати і перевірити нову конспіративну квартиру, що я і зробив. Відвідав квартиру біля річки Лопань, господаркою якої була вдова років 50-и. Через три доби ми вирушили на Охтирку. В Охтирці, біля колишньої управи, ми провели зустріч з молоддю міста, що нагадувала мітинг. Нашу агітацію сприймали по-різному – кричали, навіть «Чудаки!». Наприкінці я заспівав пісню «Ішов по лісу гайовий» і навчив ній місцевих хлопців. Перед тим ми домовились із місцевими членами ОУН, що вони участі в нашій акції не братимуть, щоб не «засвітити» себе.

Ночували ми в колишніх військових казармах. Вони були порожніми, двері відчинені, тому й ми вирішили зупинитися там. Через якусь годину хтось постукав до нас у віконце. Відчинили. Зайшов високий, худорлявий чоловік у гумових чоботях і похідному одязі. Розговорилися. Той назвався: «Іван Багряний».

Я вже чув це ім’я, але творів його не читав. Тоді мені соромно було признатися йому, що також, начебто, причетний до літератури. Він сказав нам, що збирається вирушати на Рівненщину, де створюється українська армія і що там його місце. Через 2-3 години ми розсталися.

У Полтаві, здається, ми ніяких доручень не мали. Переночували у матері мого товариша – Гаріна Федора (нині він український поет), і вирушили додому;

5) Як виявилося, пізніше ми мали контакти із представником більшовицького підпілля. Я з Лубинцем агітували до ОУН старшого брата Лисюк Марії в Спаському. Тоді він не погодився на нашу пропозицію, але й не видав нас. А в 1943 р. його розстріляли німці начебто за причетність до більшовицького підпілля.

Мені відомі такі члени ОУН в терені:
1. «Півторак»
2. «Маруся»
3. «Роман» – вірогідно, провідник району. З ним я безпосередньо мав організаційні контакти, як із зверхником. Співпрацював також з Лубинцем Василем, Баранник Марією. Постачанням харчами в ОУН займався Макаренко Юхим, який згодом виїжджав зі мною в Кіровоградську обл. і ще 1-1,5 міс. Був зі мною в лісі. Так само займався забезпеченням і Тополь Василь, зараз живий. Вони набирали на заводі ім. К. Лібкнехта різних дрібниць для сільського господарства (ланцюги, цепи … ) і вимінювали їх на харчі в селах. Назад поверталися з підводами борошна, сала, яєць.

До функцій Макаренка і Тополя входило і виконання інших доручень. Як сам Макаренко розповідав мені, він наприкінці 1941 року забив 3-4 працівників СД, зокрема такого собі Федулова і його колегу. Показував і місце, де сховав тіла вбитих – на Солончаковій вул., на Боржомі – в тереконі шлаку.

Тополь був людиною малоосвіченою, жорстокою, прислуговувався Макаренкові. Сам Макаренко також був жорстоким, але в розмовах зі мною він казав, що може не витримати катувань і зрадити.

До ОУН також належали:

– Коржі, ціла родина. Вони за завданням ОУН працювали в СД. Користувалися у німців довірою, але із-за цього їх боялися сусіди;

– Струк, який працював зав. Відділом освіти в районовій управі Нижньо-Дніпровська. Виїхав з родиною на Захід;

– Старченко, який працював у системі кооперації. Струк від нього отримував харчі для Організації;

– родина Красильникових (чи Красильних). Були люди освічені, одного разу мені вдалося побувати в них вночі. Жили на вулиці Грінченка.

У Спаському ми мали групу симпатиків. Вони не брали участі в Організації, але знали про наше існування і читали літературу. Їх, власне, за це і засудили: це були –

– Ялова Дуня – запила і померла після таборів;

– Ялова Тетяна – втікла, під час хрущовської «відлиги» повернулася з Криму;

– Волох Марія – живе у Спаському,

– Лисюк Марія – там же,

– Дробітько Марія – там же,

– Терновський Михайло – помер 3-4 роки тому.

Мала Організація і зв’язки з селами. Через лікаря з Підгороднього – Мирошниченка – який мав рідню в Очеретуватому, підтримували там контакти з Редченко та Івашиною. До речі, хоча Струк і Мирошниченко діяли в структурі ОУН-Бандери, але признавалися мені, що поділяють погляди мельниківців. Певно, що ні «Роман», ні «Півторак» про те не знали.

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 року, перед останнім відступом німців, мені, які іншим членам ОУН, від «Романа» був наказ залишати Дніпропетровськ і організовано їхати в кіровоградську область формувати в лісах боївки УПА.

За 3-4 дні я і ще 2 хлопці з Амуру, прийшли в умовлене місце в пушкінський парк. За деякий час підійшов «Арсен» – лікар, інші. Усього було чи то 22, чи то 32 чоловіка. Очолив групу «Арсен». Біля 11-ї години вечора ми з Пушкінського парку дісталися залізничного вокзалу, посідали на німецькі платформи і за ніч доїхали до Знам’янки (чи Олександрії, вже не пам’ятаю точно). Там ми, дочекавшись вечора, на чолі з місцевим провідником пішли до лісу. Тиждень ночували в селах Голики та Болтишка, що розташовувалися поблизу від лісу, а надалі вирушили до місць постійної дислокації в Голованівському лісі (Хмельовський та Мало-Висківський райони). Нашу групу очолював вже (як я довідався пізніше) Петро Дужий, який раніше перебував в с. Ново-Українка. Група складалася з 6-и боївок. 7-а лоївка була нестабільною, до неї скеровували переважно новачків. Лоївки розташовувалися в районах сіл: Лозуватка-Очеретяне-Бурти, с. Кіровка, с. Хмельове та ін.

Двома лоївками керував колишній командир Червоної Армії – майор «Божко» – 32-35 років. Він мав ад’ютанта під кличкою «Дубок», вісімнадцятирічного хлопця з Західної України. Головним завданням боївок було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього ми – 1) намагалися привернути на свій бік місцевих поліцаїв чи, принаймні, нейтралізувати їх. Запрошували їх в ліс, проводили бесіди. Був випадок в с. Кіровка, коли наші хлопці вбили двох поліцаїв з с. Очеретяне. Це налякало інших поліцейських і вони почали шукати контактів з нами. Велика їх кількість кидала службу у німців і переходила до нас в ліс;

2) Організовували напади на комори з продуктами, зброєю. Але німців не вбивали, аби не викликати репресій. Продукти і зброю забирали собі, ховали їх для потреб майбутньої війни з більшовиками. Часто роздавали продукти селянам.

Восени 1943 р. дві наші лоївки зробили вдалий напад на німецький обоз. Боїв карі несподівано оточили німецькі підводи у лісі. Німці були напоготові, але, коли ми зкомандували відійти на 10 метрів, залишивши зброю, виконали наказ. Ми забрали з підвод зброю, амуніцію і, навіть, два мотоцикли, які, правда, виявилися поламаними.

Окрім того, лоївки зупиняли німецькі ешелони (таких акцій було не менше 7), що проходили через терен нашої дії. Всі акції, як правило, проводилися вночі, а вдень ми сиділи по хатах.

У такий спосіб наша група паралізувала діяльність німецької адміністрації в цих районах.

Лоївки поповнювалися за рахунок:

– поліцаїв з місцевих сіл;

– військовополонених (близько 1/5 кількості), серед них були і росіяни. Було, навіть, і два єврея, один з них Федір Швець. Серед поліцаїв траплялися і заслані більшовиками агенти. Вірогідно, таким був Таровіков, місцевий росіянин.

3) В районі нашої дії діяв і загін червоних партизан під проводом «Гриші». Я, навіть, сам, разом з «Божком» приймав участь у переговорах з ними, в результаті яких ми домовилися про нейтралітет і обмін інформацією. Це було в селі, в якому свого часу Махно застрелив Григорьєва. Завдяки такій співпраці ні ми, ні вони не потрапляли під німецькі облави чи прочісування лісу, яких на моїй пам’яті було дві. Одна з німецьких облав була викликана нашим нападом на німецький обоз, про який я казав вище. Було приходили і ми, і червоні в якусь хатину в селі – ставили пляшку, вечерю і цілу ніч до самого ранку ділилися оперативними даними. Навіть інколи і ночували на одній з ними вулиці.

4) Сам я участі в акціях не брав, адже був пропагандистом. Одним із моїх завдань було стежити за настроями населення, вивчати його ставлення до нас, червоних партизанів і взагалі до ситуації. Для цього я ходив на евакуаційні пункти на залізничних станціях і прислухався до того, що говорили між собою люди. У свою чергу розповідав про існування загонів українських націоналістів. Переважна більшість людей взагалі не розуміла, про що йдеться. Альтернативою німцям були тільки більшовики. Але ми мали, звичайно, і прихильників. Такі люди і надавали нам притулок в селах. Наприклад, сильно захворівши на ангіну, я лежав у хаті сусіда одного з членів ОУН – поліцейського Мотузки (Мотузкіна) і за мною доглядала його дружина.

Коли прийшли радянські війська, я лише один день встиг побути вільним на знову станувшій радянської території.

З Щетиниці Мало-Висківського району я дійшов до Лозуватки, де на ніч лишився у вчителя музики Тищенка. Ранком мене розбудили працівники контррозвідки. Зробили обшук: під матрацом знайшли пістолет без набоїв (я досі не знаю чий, я ж зброї не мав). Хата була конспіративною, тому, мабуть, хтось з моїх багаточисельних попередників його там лишив. Так чи інакше, той пістолет «пришили» мені.

Здали мене, мабуть, ті самі Тищенки.

Спробував втекти, але мене впіймали. На слідстві прикидувався дурником. Згадував різних совєцьких діячів і вигадував псевдо начебто ОУНівців, подібні їх прізвищам. Так же давав і описи міфічних підпільників, з запам’ятавшихся ще зі школи портретів Тичини, Чубаря, Постишева. І називав їх: «Тича», «Чуб», «Посний».

Слідчі мене не били. Страху я не відчував, бо так чи інакше, а смерті мені вже не бачити – бо я не на фронті і не в лісі…

Джерело.http://ukrpohliad.org/national-memory/spogady-mykoly-samijlenka-1917-2001-chlena-oun-lysogo-ta-bijtsya-upa-kolesy.html

Цей день в історії УПА - 12 травня.

Шикування підрозділу "Поліської Січі" в містечку Олевськ на Житомирщині, кінець літа - початок осені 1941 року. Фото Вікіпедія.

1944 рік
Сотня УПА-Захід у сутичці з німецькою охороною залізничного мосту біля села Хитрейки на Львівщині знищила двох військових. Загинули двоє воїнів УПА.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Кокутківці на Тернопільщині. Загинули в бою двоє повстанців і власник конспіративної хати.

У селі Угриньківці на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради і поранили червоноармійця. Під час сутички з радянським активістами загинув один повстанець.

1945 рік
У селі Ковиничі на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому ЛКСМУ, а біля села Миколаїв на Львівщині – райуповноваженого НКВД.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Дуліби і Трибоківці на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1946 рік
Сотні «Літуни» і «Смертоносні» УПА-Захід атакували дільниці винищувальних батальйонів відповідно у селах Майдан та Одаї на Станіславщині. Особовий склад роззброєно і розігнано.

У перестрілці з засідкою відділу МВД біля села Пронятин на Тернопільщині загинули кущова провідниця Українського Червоного Хреста Анна Лалак – «Билина».

1947 рік
Біля села Бистриця на Дрогобиччині підпільники знищили двох військових МВД, а біля села Балухів на Станіславщині – чотирьох, ще троє поранені.

Троє повстанців наскочили на засідку загону МВД біля села Залуква на Станіславщині. Знищивши у перестрілці двох військових, двоє загинули, а третій зміг прорватися.

Під час зіткнення з загоном МВД неподалік села Куликів на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН «Туча» і ще один повстанець.

1948 рік
У селі Семенівка на Київщині підпільники знищили голову колгоспу.

Під час сутички із загоном МВД у селі Котів на Дрогобиччині загинув надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) Іван Сенчишин – «Соколенко».

У селі Вербівці на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

1950 рік
У селі Тростянець на Рівненщині повстанці знищили старшого сержанта загону МВД, що проводив виселення сімей членів ОУН. У перестрілці загинув один повстанець.

У селі Віжомля на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД і поранили радянського активіста.

1952 рік
У бою із засідкою, влаштованою опергрупою МГБ біля села Шупарка на Тернопільщині, загинули двоє повстанців.

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

12 травня 1950р. у с. Тростянець Костопільського р-ну. при виселені московитами сімей - членів ОУН підпільники знищили одного московита.

Околиці села Тростянець.
****
Село Віжомля

Цього ж дня у селі Віжомля Яворівського району підпільники знищили дільничного райвідділу МГБ.

Джерело інформації Літопис УПА.

12 травня 996 р. відбулося освячення Десятинної церкви в Києві. Зруйнованої московитами у 1936р.

Малюнок поч. XIX ст. Вікіпедія.

12 травня 996 року відбулося освячення Десятинної церкви в Києві, першого кам’яного храму на Русі. За «Літописом Руським» (видавництво "Дніпро", Київ, 1990 р.), освятили храм саме 12 травня.

Десятинна церква (церква Успіння Пресвятої Богородиці) зведена протягом 989-996 років. Вона вважається першою кам’яною церквою Київської Русі. Вірогідно зведена на місці смерті християн-мучеників Феодора (Тура) Варяга та його сина Іоанна, принесених у жертву Перуну.

Для її побудови й утримання київський князь Володимир Святославович виділив десяту частину своїх прибутків, звідки й походить поширена назва храму.

«Коли ж Володимир побачив, що церкву завершено, він, увійшовши до неї, помолився богу…, – повідомляє «Літопис Руський». – А коли він помолився, то сказав так: « Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину». І, написавши, положив він присягу в церкві сій, сказав: «Якщо се одмінить хто, – хай буде проклят». І дав він десятину Анастасові-корсунянину, і справив тоді празник великий у той день боярам, і старцям городським, і вбогим роздав багато добра».

До появи Софіївського собору Десятинна церква виконувала функції кафедрального храму. При церкві відкрили першу на Русі школу.
Повторно освячена в 1039-му за Ярослава Мудрого.

У Десятинній церкві були поховані князь Володимир та його дружина Анна, сюди ж перенесено з Вишгорода прах княгині Ольги. У роки правління Ярослава Мудрого тут також поховали посмертно охрещених братів Володимира – Ярополка й Олега.
Церква постраждала від пожежі на початку ХІ століття, а на початку ХІІ-го – від землетрусу. 

У 1169-му пограбована Андрієм Боголюбським, у 1203-му – Рюриком Ростиславовичем. Зруйнована під час монгольської навали 1240-го.
Відновлення церкви приписували митрополиту Петру Могилі, який в середині ХVІІ століття нібито влаштував невеличку церкву у південно-західному куті руїн. Насправді він лише законсервував залишки давнього храму, замінивши дерев’яну стіну, що закривала тильний отвір, на цегляну.
Нову кам’яну церкву збудували в 1828-1842 роках.

За радянської влади рішенням ВУЦВК від 19 серпня 1929-го її закрито та передано Інспектурі з охорони мистецтва і старовини. Богослужіння припинено 2 жовтня 1929-го. 

Згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 26 березня 1936-го церкву розібрано, цеглу використано для будівництва Музею історії України. Пізніше фундаменти церкви законсервували. З 2005-го тут ведуться дослідження і продовжуються дискусії щодо можливої відбудови храму.

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua 

12 травня 1651р. відбувся бій між Козаками та поляками поблизу сіл Купчинці та Денисів.

Козацька могила біля сіл Купчинці і Денисів.
(Фото із https://zz.te.ua)

12 травня 1651 року – відбувся бій між козаками та поляками поблизу сіл Купчинці та Денисів, біля річки Стрипи, яка була своєрідною фортифікацією зі своїм природним положенням. У цьому бою загинуло немало поляків, а ще більше – козаків та їх спільників татар. Після великого побоїща на околиці двох невеликих сіл висипали козаки могилу, яка збереглася на денисівських полях і донині.

Джерело. https://teren.in.ua.
******
Однією з найяскравіших сторінок, вписаних золотими літерами в історію України середини ХVII століття, була народно-визвольна війна українського народу під проводом видатного державного діяча й полководця Богдана Хмельницького в 1648-1654 роках. Вона підняла на боротьбу проти польсько-шляхетського гніту широкі маси поневоленого народу.

Як стверджують історичні джерела, місто Тернопіль під час Хмельниччини не відзначалося нічим особливим, але неподалік – під Збаражем і Зборовом – точилися великі і важкі битви. Бої між козаками і поляками відбувалися і поблизу Купчинців та Денисова, зокрема, біля річки Стрипи, яка була своєрідною фортифікацією зі своїм природним положенням. Однією із таких битв була битва 12 травня 1651 року.

Український гетьман задумав не допустити об’єднання військ Потоцького і Калиновського з королівським. Він послав осавула Демка Лизовця з полковниками Філоном Джалалієм і Семеном Савичем та 40 тисячами козаків, а сам пішов на Тернопіль з силою у 80 тисяч козаків. Але М.Потоцький довідався від Молдавського господаря про похід Б.Хмельницького і 7 травня 1651 року вийшов з Кам’янця, щоб якнайшвидше з’єднатися з королівськими військами.
9 травня його військо перейшло містечко Пробіжну Чортківського повіту, а 10 травня переправилось з великими труднощами через ріку Серет біля Янова (село Теребовлянщини). Тут вони чекали на військо Б.Хмельницького, але те не з’явилось. Послані гетьманом полки до Кам’янця не застали там польського війська, а тому Джалалій зупинився під Кам’янцем і здобував його. Демко з Савичем рушили швидко за Потоцьким і Калиновським. Вони наздогнали їх 12 травня біля Купчинців.

Тут і відбувся великий бій.

… Моросило. Було досить холодно. Почалася страшна різанина, лемент, крик, зойки. Натовп ревів у рукопашній січі, коні несамовито іржали, а котрі залишились без вершників, кидались то в одну, то в другу сторону, і трощили все під собою…

Ось така вона дорога ціна життя і волі, яка здобувалась нашим українським народом. У цьому бою загинуло немало поляків, а ще більше козаків і їх спільників татар. За переказами на похороні загиблих був присутній сам Богдан Хмельницький.
Після великого побоїща, на околиці двох невеликих сіл Купчинці і Денисів висипали козаки могилу, яка збереглася на денисівських полях і донині.

Біля кургану стоїть пам’ятник кобзарю із табличкою, з якої можна дізнатися, що тут відбулося і хто похований… Символічно росте калина… І лиш вітер, вітер, вітер…

Джерело. https://zz.te.ua

вівторок, 11 травня 2021 р.

Незабутні спогади Катерини Щерби із с. Виспа про ОУН УПА. (записала Мирослава Олійник).

Катерина та Іван Щерби в молодості.

Інтерв'ю Мирослава Олійник: 
Моя співрозмовниця Катерина Щерба зі Львова виявилася людиною непростою. Я давно планувала з нею зустрітись, щоб дізнатися більше про минуле цієї героїчної жінки. Так, героїчної, – роблю висновок, слухаючи спогади пані Катерини…

«я народилася в сім’ї Бережанських. Коротко про мого батька. Василь Бережанський (псевдо „Окунь”), співпрацював з ОУН з 1932 року, разом із Миколою Горинем та Миколою Лебедем, потім із Богданом Кравцівим та, згодом, із директором школи села Виспа на Івано-Франківщині Володимиром Петрівим і священиком Ярославом Нижникевичем. З ініціативи батька, у 1934 році в селі Виспа створено Актив організації українських націоналістів. Він також був постійним головою „Просвіти” аж до приходу більшовиків. У родинній хаті постійно зупинялися приїжджі однодумці з товариств „Просвіта”, Союз українок, „Пласт”, „Рідна школа”, „Рідна торгівля”. А в 1942 році батьківська хата стала повітовою станицею ОУН та підпільною друкарнею. Наступні два роки – це вже станиця крайового проводу ОУН, де часто проводив збори командир Роман Шухевич та інші провідники ОУН й УПА… А в 1946 році НКВД-исти заарештували батька, брата Омеляна, мене, по-звірячому катували й мучили так, що ледве залишилися живими… Виселили з дому, пограбували господарство і знищили. Звичайно, моя родина не видала нікого…».

Спогади з дитинства
Катерина Бережанська (а згодом – Щерба) народилася 31 березня 1928 року в селі Виспа.

Пані Катерина продовжує свої спогади: «Моє мальовниче село розташоване на гористій місцевості, внизу якого протікає річка Свірж, з другого боку – Любешка, а поблизу села – великий ліс. У моїй хаті на стінах висіли образи, портрет Шевченка, вишиті рушники, було багато газет і книжок. Мама була активісткою Союзу українок, вона дуже гарно вишивала і привчала нас, дівчат, до цього ремесла. В неділю та у свята ми ходили до церкви, також відзначали релігійні свята. Часто ми з дівчатами співали українські патріотичні пісні. Село жило культурним життям.

До школи я пішла з шести років, бо дуже хотіла вчитися. Закінчивши чотири класи сільської школи, батьки віддали мене до міста Рогатин – продовжити середню освіту. Потім я поступила у вчительську семінарію теж в Рогатині, яка була й початком моєї свідомої участі в діяльності ОУН. Кожний з нас мав своє „псевдо” (я – „Олеся”).

Зв’язкова УПА
У 1943–45 роках я була зв’язковою „Тура”, тобто командира УПА Романа Шухевича, а також „Остапа”, командира 131-ї військової округи УПА „Лисоня”, крайового провідника „Маркіяна”, курінного „сіроманців” „Яструба”. Пригадую, як ми почергово, по дві години, з „карабіном”, охороняли на околиці будиночок за Рогатином, де проходили військові курси. Всю родину з цього будинку більшовики вивезли в Сибір, тільки, дивом, залишився син господаря. Особливо запам’яталася поляна біля мого села Виспа, яка називалася Золотою. На цій поляні в час війни стояв курінь „сіроманців” із курінним Дмитром Карпенком („Яструб”). Тут вони підготовляли криївки, а зверху, для конспірації, ставили маленькі будиночки. До них приєднувалися хлопці з навколишніх сіл, вони проводили військові навчання. Що цікаво, „Яструб” був із східних областей. Незабаром до них приєдналися хлопці з Карпат, щоб разом готуватися до боротьби за визволення України.

Зараз на Золотій поляні стоїть хрест, є капличка, і кожного року сходяться люди з навколишніх місцевостей, щоб вшанувати пам’ять і помолитися за душі тих, хто, ризикуючи волею й життям, самовіддано обороняли свій край від загарбників. Прибувають й шановані гості – ті, хто пережив і тюрми, й Сибір. Приїжджав сюди й Омелян Польовий „Остап”, який відсидів у в’язниці в Сибіру 25(!) років, пережив страшні катування, але недавно вже помер. Я ж була його зв’язковою, він часто бував у нас вдома. Що особливо, від нього можна було повчитися строгої дисципліни. Я тепер теж часто приїжджаю на цю поляну. Шкода, очевидців тих страшних часів стає все менше…».

Поранені хлопці
За хвильку я почула наступну розповідь: «Це було приблизно в грудні 1943 року в селі Виспа. Навкруги роздавалися постріли – десь ішли бої. У тривозі ми полягали спати. Опівночі чую – хтось легенько стукає у вікно. Відкрила двері – стояв хлопець із села й казав швидко одягатися. Ми пішли. Переправилися за міст, де було три хати. недалечко стояла „фіра”, а на ній – стогнуть поранені хлопці. Занесли їх до хати, і моя місія була надати всім першу медичну допомогу – кому зупинити кров, кому промити рану і т.п. Швидко перев’язавши рани, ми розійшлися. Невідомо, хто то був, звідки вони – повна конспірація. А через кілька днів на Виспу була облава – село окружили, забрали багатьох хлопців. Страшно їх катували, мучили, вимагаючи зізнань за битву в Нових Стрілищах, де вбили І секретаря райкому. Не всі хлопці повернулися додому…».

Цю розповідь пані Катерина доповнила цікавим фактом. уже в теперішній час, виступаючи на зборах ветеранів львівської крайової управи Братства ОУН–УПА, згадувала саме про бій в Нових Стрілищах – як хлопці були поранені, і як вона рятувала їх, не знаючи ні прізвища, ні імен… «На перерві підходить до мене чоловік, обняв мене, тривожним голосом промовивши: „Сестричко, ви ж мені життя врятували…”».

Обоє – учасники повстанського руху
Цікавою була розповідь пані Катерини про знайомство з її чоловіком – Іваном Щербою. Познайомилися вони у Львівському університеті ім. Івана Франка в 50-х роках минулого століття, де навчалися на різних факультетах. Вони вже зустрічалися, але нічого «особливого» про себе не говорили – такі були часи… Аж через деякий час, вивчивши взаємні погляди «по духу», «призналися», що обоє брали участь у повстанській діяльності ОУН–УПА. Іван Щерба – переселенець із Лемківщини, зі села Свіржови-Руської Ясельського повіту (тепер це Польща), родину якого 1945 р. нахабно виселили. Педагог, професор – усе своє життя він присвятив суспільно-політичній діяльності – був сумлінним працівником Львівського товариства «Меморіал», членом ради товариства «Лемківщина», також пропаґував історію та культуру рідного краю. Вся громадськість Львова та області 2014 р. сумувала за відходом І. Щерби у потойбічні світи… (Про нього я писала 2013 р. у «НС» № 43).

Села вже не було
пані Катерина згадує, як вперше, аж через 30 років, із чоловіком відвідали його маленьку батьківщину, яка опинилася за межею кордону. Села вже не було… Ледве знайшли те місце, де стояла хата. Пішли вони на цвинтар, де поховані мама, бабусі, дідусі. Жах, який «трапився» – холодить їй душу до сьогодні: пораючись на цвинтарі, вони почули сильний гул. Оглянувшись, побачили «навалу» биків, які перебігали, топчучи могили – ледве встигли вони відскочити…

Усе життя Катерина Щерба працювала вчителем української мови й літератури у Львові. Після проголошення незалежності України, при створенні львівської крайової управи Братства ОУН–УПА, однією з перших вступила в його члени, де до сьогодні бере активну участь. Раз на місяць в них відбуваються збори, на яких обговорюють сучасні події, згадують, хто з ветеранів помер, організовують поховання. Також активно відзначають українські свята, зустрічі зі школярами, студентами, які спрагло вслухаються в живу історію рідного краю.

Наприкінці нашої бесіди я довідалася про нагороди, які отримала п. Катерина. Ось деякі: Грамота Всеукраїнського Братства ОУН–УПА імені генерала-хорунжого Тараса Чупринки за участь у боротьбі за волю України та активну діяльність у роботі братства з нагоди святкування 60-річчя УПА (2002 р.); Відзнака Львівської обласної державної адміністрації за заслуги в національ-но-визвольній боротьбі, утвердженні та розбудові Української держави з нагоди 90-річчя проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (2008 р.); Грамота і почесна ювілейна відзнака Львівської обласної державної адміністрації за вагомі особисті заслуги в національно-визвольній боротьбі з нагоди 70-річчя створення УПА (2012 р.). 

Фото з сімейного архіву.

Моторошні спогади свідків визвольної боротьби (записано 7 серпня 2016 р.на фестивалі «Бандерштат»).

Фото Волинські новини.

1. Антон Костюк розповів, що народився на Холмщині, на території, що зараз належить Польщі. У 1943 році закінчив семирічну школу, а в 1944 році його депортували в Одеську область, де він жив до 1946 року. Там люди отримували лише 100 грамів хліба на трудодень. Там він був свідком випадку, коли двоє хлопців збирали колоски на полі біля села і їх затримав дільничний, наказавши потім Антону Костюку пильнувати їх. Той дозволив хлопцям втекти, однак їх знайшли – один з них отримав 5, а інший 7 років ув’язнення. Повертаючись на Волинь, Костюку довелося пішки йти з Одещини до Луцька, адже потрібно було пригнати корову.
Оселившись з родиною поблизу Луцька, він познайомився з повстанцями та вступив у юнацьку мережу ОУН. Прийнявши присягу на вірність Україні, отримав завдання законспіруватися і влаштуватися на роботу в Луцьку. Протягом 3 років він був зв’язковим УПА, підтримував зв'язок зі Львовом та Рівним, куди їздив на конспіративну квартиру. У 1950 році його заарештували, однак не змогли вибити жодної інформації. Прокурор просив для нього вищої міри покарання, але суд виніс вирок про 25 років ув’язнення. У Магаданській області чоловік змушений був працювати на урановій шахті. У 1956 році, коли в усьому світі стали говорити про політв’язнів в СРСР, до них приїжджала комісія Верховної Ради СРСР. В результаті пана Антона звільнили з-під варти зі зняттям судимості.

2. Уродженка села Жидичин Софія Королик розповіла, що у 1948 році її брата заарештували за те, що він вів націоналістичну пропаганду серед студентів і надсилав націоналістичну літературу в східні області України. Йому присудили 25 років каторги, які він відбував в Комі АРСР, а його родина стала вважатися «ворогами народу», яким один шлях – у Сибір.
«Нас повантажили у товарні вагони і відправили аж на далекий Схід, в Хабаровський край. Жахіття депортації я пережила в 15 років – ми їхали в товарних вагонах понад місяць, їсти нам не давали, а воду давали лише на великих станціях. Ми всі були брудними, завошивленими», - ділилася моторошними спогадами Софія Королик.
На засланні пані Софія працювала на лісоповалі. Умови були жахливі, жили у барках, а згодом - у наметах. Доводилося вантажити деревину на вагони, ремонтувати залізницю тощо. Після смерті ката Сталіна родина змогла збудувати будинок, окрім того, вдалося добитися перегляду справи засудженого брата. Таким чином, через 7 років і 8 місяців, його звільнили за відсутністю складу злочину. Родині дозволили повернутися зі спецпоселення на батьківщину в 1956 році.

3. Анастасія Грабовська розповіла, що була засуджена у 1944 році на 10 років заслання. У 1954 році її звільнили з Воркути.
«У 1941 році, вступивши у Сокальський торговельно-економічний технікум, я вже була членом ОУН, мене прийняли у 16 років. До цього я читала історію України своїм однокласникам. У 1942 році нас направили на курси медсестер-санітарок, на практику ми ходили в госпіталь у Сокалі, щоб бути готовими допомагати повстанцям», - розповіла Анастасія Грабовська.

4. Корінна волинянка, уродженка Турійського району Віра Рябко каже, що належала до родини українських патріотів, а її батька засудили ще в далекому 1940 році. Жінці довелося пережити жахіття подій польсько-українського протистояння.
«На очах у мене, маленької дитини, мама зі своїм братом відкопувала своїх батьків – мого дідуся, якого зарубали, і мою бабусю, яку живою вкинули до нього в яму. Мій дядько був організатором Волинської січі на урочищі Вовчак. Він був сотенним, потім – курінним, мені доводилося його бачити, коли він повертався з Володимир-Волинської тюрми на початку війни. Він мав псевдо Вітер і був засуджений на 25 років, відбував покарання у Воркуті, де помер», - згадувала Віра Рябко.
Завершили спілкування з ветеранами і дітьми повстанців спільним виконанням Державного Гімну України.

11 травня 1941р. "Кривава неділя" у Підгайцях - московити розстріляли молодих Українських юнаків - призовників.

Кривава неділя — термін, яким в історіографії Підгаєцького району називають події 11 травня 1941 року. У цей день в Підгайцях енкаведистами було розстріляно велику групу допризовників 1921 року народження .
11-го травня 1941-го провідник повітового Юнацтва ОУН Павло Кубай з села Новосілки застрелив двох офіцерів Червоної армії при спробі його арешту. Підрозділи військ НКВС та ЧА за це помстилися – розстріляли зібраних на той час допризовників з міста і району на площі «Сокола». Крім НКВД, ніхто не знав числа вбитих і ранених.
Вбитих та поранених взяли на машини і кудись повезли. Інших відправили до тюрем, тяжко били при допитах.

Про страшну подію дізнались спочатку в Новосілці, а пізніше - в Телячому (Мирне). Матері, не чуючи себе від горя, побігли до Підгаєць. Запитували, хто вбитий, аби хоч тіла віддали їм. Але у відповідь почули: «І не питайте, бо вам те саме буде!» Правда, декого з живих вдалося різними шляхами відкупити.
У тому, що сталося, багато нез ’ ясованого. Воно закрите від нас стіною років й дверима мовчання. Трагічна подія ще чекає на ґрунтовне дослідження та об’єктивну оцінку, належне місце у складній долі нашого краю.

Ті, хто загинув, - то цвіт нашої молоді. Серед них були чудові майстри, співаки, їх вина в тому, що вони любили Україну, за яку і віддали своє життя.

https://pidgaecka-rayrada.gov.ua