Загальна кількість переглядів!

середа, 26 травня 2021 р.

26 травня 2020 р. в районі м.Мар'їнка від рук московитів - манкуртів загинув воїн Лімборський Віталій Миколайович, 1996 р.н.

На превеликий жаль у нас знову втрати:
26 травня 2020 р. о 19.45, в районі м.Мар'їнка внаслідок смертельного кульового поранення в голову загинув молодший сержант 28-ї окремої механізованої бригади, Лімборський Віталій Миколайович, 1996 р.н.. уродженець с.Суботці, Знам'янський район Кіровоградська область. 
Залишились батьки, молодший брат. Прощання відбудеться 29 травня у с.Суботці. 

ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ!

Хто ПІДТРИМУЄ ПРОДАЖ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ і хоче референдуму з цього питання - ВИ просто гнила сволоч.. манкурти...ви перші вороги України.

25 - 26 травня 1953р. розпочалось повстання в'язнів. Особливий табір №2 "Горлаг" (ГУЛАГу).

 26 травня 1953 р.в Особливому таборі №2 («Горлаг»), що в Норильську розпочалось повстання політичних в’язнів. Воно було наймасовішим і найтривалішим в історії ГУЛАГу. В ньому брали участь усі відділення «Горлагу» і два відділення «Норильлагу», а загальна кількість повсталих становила понад 16 тис. осіб. Більшість з них були українцями, засудженими переважно за «націоналізм» до 25 років.

26 травня охорона вкотре обстріляла житлові блоки. Декількох людей було вбито, що викликало масове невдоволення в’язнів. Вони припинили роботу та заявили про непокору табірній адміністрації. Були створені комітети самоуправління, які оголосили вимоги протестуючих. Декілька тижнів учасники протестів не пускали через прохідні наглядачів, писали та розповсюджували листівки, на будинках вішали плакати з вимогами.

У липні під страхом розстрілу на роботу змушені були вийти в’язні декількох зон. Найдовше протрималась 3-тя зона, яка чинила опір до 4 серпня 1953-го. Придушили опір озброєні солдати, які на декількох вантажівках заїхали на територію зони та відкрили вогонь.

За радянськими офіційними даними під час Норильського повстання загинуло 150 в’язнів, понад 350 відправили до в’язниць, частину каторжан перевели в концтабори до Магадану.
Протокол огляду місця події в Горлагу. 
Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

26 травня 1648 р. військо Б. Хмельницького з татарами розгромило польську армію Миколи Потоцького під Корсунем.

1648, 26 травня – 15-тисячне військо Богдана Хмельницького спільно з кримськими татарами розгромили польську армію Миколи Потоцького під Корсунем.

Навесні 1648-го на українських землях спалахнуло повстання проти польського панування. Річ Посполита на переговорах з козацькою верхівкою відкинула всі їхні пропозиції і відрядила каральну експедицію для придушення повстання. Однак шляхтичі недооцінили силу селянсько-козацького війська і зазнали розгрому під Жовтими Водами.

Поляки відступили до Корсуня, де до них приєдналися основні сили Миколи Потоцького та Мартина Калиновського. 25 травня армія Хмельницького і татарські загони переправилися через Рось (козаки за один день насипали греблю, загативши річку, чим значно спростили переправу) і увійшли до Корсуня. Поляки не прийняли битви. Вони підпалили місто і почали відступати.
Гетьман дізнався про наміри противника і відрізав дорогу до Богуслава. 26 травня польське військо потрапило в ретельно підготовлену пастку і за 4 години було повністю розгромлене. Більшість солдатів загинула в бою, а решта разом з командирами потрапили в полон. З усієї 20-тисячної армії врятувалося лише 1,5 тисячі чоловік.

Заманив поляків у болото розвідник Богдана Хмельницького Тимофій Зарудний, який видав себе за провідника. Саме його називають прототипом легендарного Івана Сусаніна.
Перемога під Корсунем дозволила знищити військові сили поляків на українських землях та широко розгорнути національно-визвольну боротьбу. Сучасники оцінювали становище Речі Посполитої як катастрофічне: «Оскільки жодна сила вже не стояла на перешкоді, татари і козаки вдерлись аж під Білу Церкву… могли загрожувати навіть Кракову і Варшаві, не зустрічаючи опору. Бо такий страх запанував, що всі думали більше про втечу, ніж про оборону».

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

26 травня 1941р. в кол. Седлищанському р-ні. на Волині загинули: Тетюк - заст. Ковельського окружного провідника ОУН і підпільники Горин та Баран.

Село Седлище. Пам'ятник «Борцям за волю і незалежність України».

Джерело літопис УПА. Календар на 2021р.

Додаткова інформація:
Із с. Седлище походить Бартошик Ксенія Денисівна.
Дата народження: 1919 р.
Місце народження: Волинська обл. с. Седлище Любешівського р-ну
Національність: Українка
Соціальне походження: з селян
Освіта: неписьменна
Професія / місце роботи: / домогосподарка, зв’язкова УПА з 1943 р.
Орган, що засудив: ОН МДБ СРСР 24.03.1950 р. виселена у Хабаровський край за зв’язок з УПА.
Архівна справа: Архів УМВС України у Волинській обл., спр. 1253, арк. 1, 2, 4, 7, 12
Джерела відомостей: Національний банк репресованих.

Звільнена 09.06.1958 р.

Джерело.

Цей день в історії УПА - 26 травня.

"Улас" , "Мамай" , "Зов" , "Орест". Весна 1946 р.

1944 рік
Відділ УПА-Південь у селі Кутки на Кам’янець-Подільщині знищили документи сільради і телефонний зв’язок, здобули гвинтівку.

1946 рік
Сотня «Сурма» УПА-Захід атакувала дільниці винищувального батальйону в селах Іспас, Кривобродичі, Микитинці та Трач на Станіславщині. Здобуто багато озброєння.

У сутичці з загоном МВД у селі Сілець на Львівщині загинула зв’язкова УПА Софія Петришин – «Веселка».

У селі Тисів на Станіславщині сотня «Летуни» УПА-Захід знищила лейтенанта МВД.

1947 рік
Відділ сотні «Опришки» УПА-Захід у засідці в селі Рафалівка на Станіславщині знищили радянського активіста.

У селі Слобода на Чернівеччині підпільники знищили дільничного МВД.

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Дашава на Львівщині. Загинули троє повстанців, серед них – колишній командир сотні УПА-Захід Богдан Сікора – «Карпенко».

У селі П’ядики на Станіславщині повстанці спалили будівлі радгоспу.

У селі Кальне на Тернопільщині підпільники знищили старшого лейтенанта і агента МВД.

1948 рік
Під час сутички з загоном МВД біля села Пустомити на Львівщині повстанці знищили двох військових.

У селі Німшин на Станіславщині підпільники знищили сержанта МВД.

1950 рік
У селі Підлужжя на Станіславщині повстанці обстріляли групу колгоспників, що виходили з кіносеансу. Знищені троє, поранені двоє колгоспників.

У сутичці з загоном МВД у райцентрі Болехів на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Степан Фризер – «Барвінок».

1952 рік
Спецгрупа МГБ через зрадника намагалася захопити в Косівському районі Станіславщини члена надрайонного проводу ОУН Василя Білинчука – «Сибіряка», якого застрелили при спробі втечі.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті, спеціально для видання sknews.net

26 травня 1901р. у народився Грабовський Борис Павлович - Український винахідник, син відомого Українського поета-революціонера Павла Арсенійовича Грабовського. Запатентував, реалізував на практиці, продемонстрував електронну систему телебачення, за допомогою якої, вперше в світі, здійснив безпровідну передачу на відстань рухомого зображення.

Над ідеєю дальнобачення (так спочатку називалося телебачення) працювало багато вчених і радіоентузіастів з усіх країн світу. Створити ж повністю електронну систему передачі на відстань рухомого зображення та здійснити практичну трансляцію за цією схемою вперше у світі пощастило Борису Павловичу Грабовському.
Наукові досягнення Б.П. Грабовського порівняно нещодавно стали надбанням світової науки, оскільки до цього часу ми не мали фундаментального узагальнення та повного аналізу його винахідницької та експериментально-дослідницької діяльності. Життєвий шлях видатного наукового діяча, його творчість – яскравий приклад повної самовідданості науці.

115 років тому, 26 травня 1901 року в місті Тобольську Тюменської області в українській сім’ї поета-революціонера Павла Арсенійовича Грабовського, який відбував заслання в Сибіру, народився син Борис. Павло Грабовський був яскравим представником української інтелігенції, який у самодержавній Російській імперії вів боротьбу за національну волю України. У 1889 році Павло Грабовський царським наказом був висланий в Якутію, а згодом на заслання в Тобольськ, де разом із ним була й дружина Анастасія – активна учасниця опозиційних виступів проти самодержавного режиму. Там у них і народився син Борис. Коли Борису виповнилося 1,5 роки, помер батько. Анастасія переїжджає з сином до Одеси, а згодом до Харкова. Надалі вихованням дитини займається бабуся, яка жила в Україні.

На початку 1917 р. Грабовські оселилися в киргизькому селищі Токмак. У 20-х роках Борис навчався у дворічній спеціальній школі в Ташкенті, куди був направлений як талановитий юнак, а згодом поступив на підготовчий курс Середньоазіатського університету. У цьому закладі Борис Грабовський одночасно працював лаборантом і займався дослідженнями з фізики. Тут відбувається знайомство з професором університету Г. Поповим, а в його науковій бібліотеці — з роботами Бориса Розинга в галузі електронної телескопії.

Б.Грабовський захоплюється ідеєю пересилання зображення на відстань. Незабаром він створює катодний комутатор — першооснову передавальної трубки, за який отримує премію. В чому була принципова відмінність у підході молодого винахідника до розв’язання проблеми пересилання зображення на відстань? Адже сьогодні добре відомо з наукової літератури, що в кінці 20-х – на початку 30-х років панувало захоплення так званими механічними системами телебачення. Головним елементом цієї системи був диск Ніпкова. що обертався узгоджено з диском передавача. Вперше система була випробувана 1924 року за кордоном. А в Радянському Союзі механічне телебачення почалося з 1930 року під керівництвом В. Архангельського та П. Шмакова у Всесоюзному електромеханічному інституті.

Насамперед Борис Грабовський заглибився в суть механічного способу передачі імпульсів. Повіривши в слова Бориса Розинга, який ще в 1923 році писав, що «спроба побудови електронних телескопів на основі простої механіки матеріальних тіл, що дає в звичайних умовах такі прості і, здавалося б, легко здійснювані розв’язання проблеми, неминуче приречені на невдачу», він змушує електронний промінь «зчитувати інформацію», як тепер кажуть. Результати обнадійливі, але бракує знань.

Отримавши премію за катодний комутатор, Борис їде в Саратов до тітки. Та зуміла оцінити здібності племінника, одночасно відмічаючи прогалини в його освіті. Вона знайомить Бориса Павловича з викладачем фізики й математики М.Г. Піскуновим. Попри різницю у віці, вчитель й учень незабаром потоваришували. Грабовський захопив Піскунова ідеєю дальнобачення. До практичного конструювання телевізійного апарата вони залучають і молодого саратовського інженера-електрика, пристрасного радіоаматора В.І. Попова. Незабаром проект електричної телескопії катодного типу був готовий.

«Проект заслуговує на те, щоби його теоретичну розробку направити на практичне дослідження… в Москву або Ленінград», — такий висновок голови комісії професора Саратовського університету Леонтьева. Цією справою зацікавилися і військові відомства, які вже тоді пильно стежили за розробками в галузі передачі зображення на відстань.

8 листопада 1925 року Борис Грабовський і його колеги зустрілися в Ленінграді з професором Б. Розингом. Той довго і зосереджено вивчав пояснювальні записки, схеми і після кількох хвилин роздумів схвильовано сказав: «Дорогі мої! Чи усвідомлюєте ви самі, до чого ви додумалися: зробити обидві сторони електронними, що дає ідеальну синхронізацію! Це — відкриття! Завтра ж подавайте заявку на патент…»

Але лише через три роки дослідники отримали патент № 5592, а згодом, згідно з правилом міжнародної конвенції про винаходи, і додатковий патент № 16733. Саме ці документи і підтверджують пріоритет Бориса Грабовського на першу в світі цілковито електронну систему телебачення.

З ініціативи професора Б. Розинга в тресті заводів слабкого струму «Связьэлектро» зібралися експерти, серед яких були відомі вчені — Мандельштам, Папалексі, Чернишов, Гуров. Розінгу вдалося переконати комісію в необхідності практичного експерименту. З ленінградським заводом «Світлана» було укладено угоду на виготовлення діючого макета повністю електронної телевізійної установки. І тут життя дає винахідникам перший суворий урок. «Конструктора нам не дали, — скаржиться в листі до рідних Борис, — замість нього виділили лише кресляра. Адміністрація заводу ставиться до нас як до утриманців. Експериментувати дуже важко. Та це й зрозуміло: на «Світлані» запроваджується госпрозрахунок, а ми плутаємося під ногами. Адміністрація заводу дуже незадоволена нашим прикомандируванням». Попри те, що відведений за згодою термін виготовлення апаратури був дуже коротким — лише три місяці, усе ж вдалося підготувати трубку й інші електронно-вакуумні прилади. Авторам проекту не терпілося якомога швидше побачити своє дітище в справі. І ця поспішність виявилася згубною для їхнього «телефота». Під час демонстрації членам комісії електронна трубка не прийняла передане приладом зображення. «Нам дуже не пощастило! — згадував пізніше Борис Грабовський. — Трубки виявилися не дуже вдалими і працювали погано. І ми не могли приймати зображення, а лише передавали його й отримували рухоме зображення… на телефон: ми його не бачили, лише чули шерех». Комісія вирішила призупинити досліди, припинити випуск обладнання. І хоча перший практичний експеримент закінчився невдачею, його значення в історії телебачення велике: молоді винахідники наважилися створити повний електронний комплекс, включаючи і радіопередавач. Низка поданих ними ідей і сьогодні реалізується в техніці передачі зображення на відстань. Невдалі експерименти на «Світлані» завершили етап еволюції «телефота». На цьому і закінчилася співдружність Б. Грабовського з М. Піскуновим і В. Поповим: друзі, глибоко засмучені невдачею, охололи до винаходу.

У цей важкий для справи час Борис Павлович не занепав духом. Повернувшись до Саратова, він енергійно пропагує серед населення ідею передачі зображення на відстань, виступає з публічними лекціями з питань дальнобачення, пророкує телебаченню велике майбутнє. Можливості застосування «телефота», вважав винахідник, величезні: «Помістивши його в сталевий футляр і приєднавши до нього прожектор, ми зможемо побачити таємниці морських глибин. Оскільки «телефот» може бачити невидиме випромінювання, тому не виключене його застосування й у гірничій справі для пошуків корисних копалин. Одне з найцікавіших питань — застосування «телефота» в астрономії. Уявімо телескопічну трубку, де кілька об’єктивів, дзеркальних чи оптичних (усе одно), збирають промені від світила, скажімо, далекої зірки, в одне яскраве зображення, відхиляючи його призмою. Поставивши у фокус променів такого телескопа «телефот», отримаємо збільшене зображення зірки. Можливо, навіть (дозволю собі помріяти) дехто з присутніх тут доживе до того моменту, коли такий «телефот»-телескоп дасть можливість побачити диск зірки і 5 супутників. Я вірю в геній наших людей і глибоко переконаний, що ми досягнемо чудесного».

Передбачення Грабовського реалізувалися менш аніж через півстоліття. Вже понад 30 років на космічних орбітах працюють радіотелескопи, із яких телевізійне зображення зоряного неба передається на Землю.

1926 року Б. Грабовський знову повернувся до Ташкента. Наступного року при управлінні Середньоазіатського округу зв’язку була організована науково-технічна станція з виготовлення радіоустановок. Отут доля звела випробувача з лаборантом І. Бєлянським. Ця молода, енергійна і допитлива людина багато зробила для удосконалення конструкції. Чутки про ташкентського винахідника-самоука долетіли до Самарканда — тодішньої столиці Узбекистану. Влітку 1927 року І. Бєлянському вдалося зустрітися з головою ЦВК Ю. Ахунбабаєвим. Завдяки підтримці останнього, на підприємствах республіки за заявками винахідників виготовлялися окремі вузли й деталі. На заводі «Світлана» (цього знову домігся Б. Розінг) вироблялися електронні прилади (трубки й радіолампи), причому замовлення фінансував уряд Узбекистану. Перші випробування нового апарата провели на квартирі Грабовського. Одна з учасників описаних подій, інженер Ольга Копотовська, згадувала: «Перед електронно-променевою трубкою передавача горіла свіча, вміщена в ліхтар. Коли вмикали передавач, на екрані приймальної трубки в іншій кімнаті з’являлася світла пляма діаметром 5—6 сантиметрів, потім передавався рухомий силует пальців рук».

26 липня 1928 року в узбецькій столиці — Ташкенті комісія під керівництвом професора університету Златоврацького приймає експеримент, який проводять Грабовський і Бєлянський. Сталося диво: на маленькому екранчику всі побачили обличчя Бєлянського. Це уперше у світі в природних умовах, за допомогою електронного методу, транслювалося рухоме зображення. Газета «Правда Востока» (№ 167) у статті «Новий винахід» писала: «Конструкція телефота Грабовського відрізняється багатьма особливостями, які не зустрічаються в жодному з подібних апаратів, винайдених в інших країнах і у нас, в СРСР». А 4 серпня 1928 року апаратуру перенесли на ташкентські вулиці. За 30–40 метрів від передавача стояла камера-приймач. Навіть зацікавлені перехожі могли спостерігати зображення на маленькому екранчику: трамвай, що рухався, обличчя людей, різні предмети… Так почала діяти перша в світі телевізійна установка, в якій, за словами Розинга, «вдалося перекласти всю роботу по передаванню зображення на електроніку».

Далі доля готувала нові випробовування Борисові Грабовському. Йому було запропоновано продемонструвати апаратуру в Москві. Ретельно упакувавши, відправили її до Москви, в Центральне бюро раціоналізації та винаходів. Через два місяці прийшло повідомлення з Москви про прибуття багажу. Та коли Грабовський (з дружиною) і Бєлянський, які прибули до Москви, в присутності комісії відкрили ящики, то з’ясувалося, що всю апаратуру розтрощено. Чому так сталося, можемо лише здогадуватися.

Ще більшого удару зазнали винахідники від ідеологів механічної системи телебачення. Павло Шмаков, який стояв біля джерел телебачення в СРСР, а згодом багато зробив для розвитку сучасного телебачення (в тому числі й кольорового), ознайомився з «телефотом» Грабовського і дав йому негативний відгук: «Вважаю телефот безперспективним на даний час. Можливість взаємочину термоелектронів катодного променя і фотоелектронів у запропонованій схемі сумнівна». В 1931 році Борис Грабовський ще раз намагався переконати вчених у перевагах телефота, але спеціалісти назвали проект безперспективним. Та й як могло бути інакше? За допомогою дискової системи «ВЭИ» з 1 жовтня 1931 року в СРСР почалися регулярні телевізійні передачі на дальні відстані, а винахід Грабовського все ще був, як то кажуть, «журавлем у небі».

Після пережитого Борис Павлович захворів, а одужавши, переїхав із сім’єю до Бішкека, де жила його мати. Працював, навчався (закінчив університет), продовжував займатися винахідництвом. Чого тільки не народжувала бурхлива фантазія цієї людини! Він побудував малолітражний вертоліт і трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтування сліпих і апарат для глухонімих. Дуже порадувала Грабовського звістка з Інституту електрозварювання імені Є. Патона АН України з приводу практичного застосування його відкриття сорокарічної давнини: «Ми з великим інтересом і задоволенням ознайомилися з вашим патентом вакуумного пристосування для одержання катодного променя (№5771). Дуже імовірно, що, йдучи цим шляхом, ми будемо використовувати вашу схему виведення електронів у атмосферу…». А через півроку директор інституту Б. Патон повідомив Грабовському, що експерименти з використанням його ідеї проходять успішно. Понад п’ятдесят заявочних свідоцтв, 12 патентів і авторських посвідчень було видано Комітетом у справах винаходів і відкриттів при Раді міністрів СРСР Б. Грабовському та його співробітникам. Винаходи Б.П. Грабовського визначались новаторським характером і значно перевершували результати досліджень у цих галузях інших винахідників. Але до робіт, пов’язаних із телебаченням, Грабовський більше не повертався, хоча уважно стежив за тим, що відбувалося в цій галузі.

Йшов 1961 рік — весна великого прориву людини в космос. У руки 60-річного винахідника потрапила книга Мітчела Уїлсона «Брат мій, ворог мій». Як згадувала його дружина Л. Грабовська, у Бориса Павловича викликало справжнє обурення те, що цей романіст приписав американцям конкретний винахід, зроблений, запатентований й опублікований раніше ним. І почалася боротьба. Не заради особистої слави, а за пріоритет вітчизняної науки й техніки. Незабаром відомості про ті давні експерименти Грабовського та його товаришів у галузі електронного телебачення з’явилися в газетах Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Токіо. Це сколихнуло науковий світ: одні вірили, інші сумнівалися. Але преса повідомляла дедалі нові факти. З визнанням авторитета Грабовського на винахід електронного телебачення виступив президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки й електроніки Є. Айсберг. У французькому науково-технічному журналі «Телевізіон» №157 за 1965 рік він написав: «Фактично стовідсоткова телевізійна система, що використовує трубки з катодними променями, була запропонована ще 1925 року російськими винахідниками (так у тексті) Б. Грабовським, В. Поповим, М. Піскуновим. Потім Б. Грабовському за допомогою І. Белянського вдалося змонтувати й остаточно доробити «телефот» і 1928 року успішно завершити свої досліди. На жаль, прекрасний винахід не був достойно оцінений у роки, коли панували механічні системи телебачення…»

23 грудня 1963 року Борис Грабовський отримав листа з Державного комітету з радіоелектроніки, в якому зазначалося: «Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою «апарата для електронної телескопії» незаперечний, а факт видачі патенту юридично скріплює пріоритет за авторами винаходу».

У спеціальній постанові бюро Відділення загальної і прикладної фізики Академії наук СРСР «Про роботу Б. Грабовського та І. Белянського в галузі електронного телебачення», зокрема, відзначалося, що ці винаходи справили благотворний вплив на розвиток телевізійної техніки і сприяли зміцненню вітчизняного пріоритету в цій галузі. Спеціалізована організація ООН із питань науки, освіти, культури — ЮНЕСКО також високо оцінила їхній внесок у розвиток електронного телебачення в його початковій стадії. Указом Президії Верховної Ради Узбекистану від 21 жовтня 1965 року Борису Павловичу Грабовському присвоєно почесне звання «Заслужений винахідник». Винаходи Б. Грабовського внесли багато нового у вітчизняну науку і мають світове значення. Помер він 1966 року і похований у столиці Киргизії — Бішкеку. У Ташкенті, там де відбувся перший у світі експеримент із передачі рухомого зображення повністю електронним способом, нині розкинувся мікрорайон Сергелі, де 1977 року було обладнано музей електронного телебачення імені Б. Грабовського. Експозиція його імені створена й у Тюменському індустріальному інституті. Про батька-поета і сина-винахідника розповідається в музеї села Грабовського (колишнього с. Пушкарного) Краснопільського району на Сумщині. А доля «телефота» зрештою виявилася щасливою, про що свідчили мільярди електронних телевізорів у всьому світі.

Отже, син видатного українського поета Павла Грабовського – Борис – стояв біля витоків одного з найбільших відкриттів XX століття, що має наймасовіше використання. Про це маємо пам’ятати кожен раз, коли вмикаємо телевізор.

В ознаменування 115 річниці від дня народження хочемо ще раз достойно оцінити внесок вченого у науку і відмітити багатогранність та важливість експериментально-конструкторської діяльності Бориса Грабовського.

Матеріал підготували співробітники кафедри біологічної фізики та медичної інформатики: Орися Микитюк, Володимир Федів, Олена Олар.

Джерело.https://www.bsmu.edu.ua/blog/4691-b-grabovskiy-vidatniy-ukrainskiy-vinahidnik/

вівторок, 25 травня 2021 р.

25 травня 1926 року у Парижі московити вбили Симона Петлюру - Українського державного, військового та політичного діяча, публіциста, літературного і театрального критика. Організатора Українських збройних сил. Члена Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917). Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми! - вигукує Самуїл Шварцбард. О 14:12 25 травня 1926 року він перестрів біля ятки з книгами Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюру. Випускає в того сім куль з револьвера.

Через 20 хвилин Петлюра помирає в шпиталі на вул. Сен-Жермен. Нападника затримують. На слідстві він говорить, що здійснив замах як акт помсти за єврейські погроми під час революції в Україні 1917-1921 років. Буцімто, Симон Петлюра як керівник УНР не вжив належних заходів, аби зупинити напади.
Припускають, що Шварцбард був агентом Об'єднаного державного політичного управління – карального органу Радянської Росії. Його руками Кремль ліквідував небезпечного для себе лідера українського визвольного руху. Тим паче, що за 11 днів до цього до влади в Польщі в результаті військового перевороту повернувся маршалок Юзеф Пілсудський – давній приятель і союзник Петлюри. У політичних колах заговорили про можливість відновлення польсько-українського військового союзу для боротьби проти Москалів.
Похорони Симона Петлюри в Парижі. Фото: gazeta-nd.com.ua.

Підготував Сергій Горобець
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

25 травня 1709 року московити зруйнували Чортомлицьку Січ.

Засновану козаками влітку 1652-го на правому березі Чортомлицького рукава Дніпра (біля села Капулівка на Дніпровщині) на острові Чортомлик (або Базавлук).

З початком Північної війни (1700-1721 років) російська влада залучала запорожців до бойових дій проти шведів. Після козацької ради, що відбулася в березні 1709-го кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком приєдналися до гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ.

За наказом російського царя Петра І була споряджена каральна експедиція під командуванням полковника Яковлєвим. Пізніше до нього приєднався компанійський полковник Гнат Галаган, який добре знав навколишню місцевість.

Московське військо нищило козацькі містечка й села, вирізало козацьку залогу в Переволочні. Захопити Січ сходу не вдалося, відтак її облога тривала понад 10 днів.
25 травня 1709-го козаки на човнах відступили вниз по Дніпру. Галаган, апелюючи до «царського слова» пообіцяв, що тих, хто здасться в полон не стратять. Тому важкопоранених козаків залишили на острові. Однак московіти не дотримали обіцянки. Стратили 156 полонених, зруйнували січову фортецю, спалили всі будівлі. Потім ворожі загони спустилися по Дніпру, знищуючи навіть тих козаків, які займалися промислами і у військових діях участі не брали.

Кошовий Степаненко у листі до гетьмана Івана Скоропадського так описував звірства московських загонів:
 «…по Галагановій та московській присязі товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві, за стародавніх мучителів, не водилося: мертвих із домовин багатьох, не тільки тих, хто з товариства, але й мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали».

Запорожці, яким пощастило врятуватися, заснували Кам’янську Січ. А 1712-го року переселилися на землі Кримського ханства.

Підготував Сергій Горобець
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 25 травня.

23 - "Степан"
29 - Іван Ліщинський - "Матюшенко"
42 - Михайло Пиріг - "Сокіл"
Фото. https://nepman.io.ua
*****
1945 рік
Повстанці влаштували засідку на пошукову групу НКВД у Маневицькому районі на Волині. Знищені 7 військових, ще двох важко поранено. Здобуто кулемет, 6 гвинтівок та інше озброєння.

Біля села Яблунівка на Дрогобиччині рейдова група ОУН на чолі з «Остапом» зіткнулася з опергрупою НКВД. У бою, який завершився вже наступного дня, загинули 22 повстанці, лише троє змогли прорватися.

У засідках у селах Видерта, Камінь, Кухітська Воля на Волині повстанці знищили начальника райвідділу НКВД і 18 військових.

Під час сутички з загоном НКВД у Краснянському районі на Львівщині загинули 3 повстанці, ще 14 захоплено в полон.

1946 рік
Рій сотні «Стріла» УПА-Захід біля села Рибне на Станіславщині потрапив у засідку загону МВД. У перестрілці загинули двоє воїнів УПА, ще один отримав поранення.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Гнідичів на Станіславщині. 6 повстанців, що перебували всередині, вчинили шалений опір, знищили 7 військових, однак не змогли прорватися і всі застрелилися.

1947 рік
Сотня «Рубачі» УПА-Захід у селі на Тернопільщині знищила лейтенанта МВД.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід на шляху Старий Самбір – Тершів на Волині влаштувала засідку на полк внутрішніх військ, що проводив облаву. Знищені 18 військових, 12 поранені.

Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Кулинка на Станіславщині знищив 4 вантажних автомобілі ліспромгоспу.

У райцентрі Бережани на Тернопільщині повстанці поранили районного прокурора.

Опергрупа МВД оточила загін повстанців у селі Володимирці на Дрогобиччині. В бою загинули 10 повстанців, ще двоє згоріли на горищі підпаленої хати.

1948 рік
У селі Глібовичі на Львівщині підпільники спалили клуб.

У засідці в селі Сатанів на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого райкому КП(б)У, двох міліціонерів і важко поранили капітана МВД. Здобуто 2 автомата і гвинтівку.

1949 рік
На залізничному перегоні Скварява – Княже на Львівщині підпільники влаштували аварію вантажного потягу, розбито 9 вагонів.

1952 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Сушиця на Дрогобиччині загинув повстанець Іван Дуркалець – «Калинка».

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті, спеціально для видання sknews.net

25 травня 1944 р. німцями розстріляний Лонгин Шиманський. УПА "Олені".

25 травня 1944 року – розстріляний обласний військовий референт юнацтва ОУН Тернопільщини, політвиховник старшинської школи УПА «Олені», уродженець Борщова Лонгин Шиманський ( «Остюк», «Крига», «Гармаш»). 4 березня 1944 при, виході зі Львова, важко поранений у перестрілці з німецькою жандармерією, заарештований гестапо, а 25 травня розстріляний. У квітні 1945 посмертно відзначений Бронзовим Хрестом Заслуги – за видатні заслуги для національно-визвольної боротьби Українського народу проти окупантів.
Джерело. https://teren.in.ua

25 травня 1950р. у с. Сушиця Старосамбірського р-ну. у бою з московитами загинув Іван Дуркалець "Калинка" - станичний.

Околиці села Сушиця.

Джерело літопис УПА та календар на 2020р.

25 травня 1891р. в селі Загаття на Закарпатті народився Адальберт Ерделі, художник, педагог, один із основоположників закарпатської школи живопису.

Засновник Ужгородської публічної школи малювання (1927), один із ініціаторів відкриття і перший директор Ужгородського художнього училища (1946).
Працював переважно в жанрах портрету, пейзажу, натюрморту.

До останнього залишався вірним своїй Батьківщині, «землі без імені», хоча міг легко досягти всесвітньої слави за кордоном: «Не хочу звідси нікуди виїжджати. Бо дуже люблю ці гори, цих добрих і бідних людей».

Після приєднання Закарпаття до "сересере" (ред) зазнавав цькувань і безпідставної критики. «Закарпатська правда» назвала його «буржуазним естетом, який продовжує спотворювати портрети радянських людей».
Адальберт Ерделі. Хутір. 1930-ті. Фото: arthuss.kiev.ua.

За ним завжди зітхали багаті красуні. Але саме з жінками пов’язані найбільші таємниці митця. Лише перед смертю оформив відносини зі своєю колишньою натурницею Магдалиною. З якою прожив два десятиліття і яка була молодшою за нього на 25 років.

Помер в Ужгороді в 1955-му.
Адальберт Ерделі. Портрет дівчини із села Добронь. Фото: storinka-m.kiev.ua.

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/25/1891-narodyvsya-adalbert-erdeli-hudozhnyk

понеділок, 24 травня 2021 р.

24 травня 1914р. у Львові народився Василь Охримович майор-політвиховник УПА, член УГВР. Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу (нагороджений посмертно).

Фото з книги А. Камінського “Василь Охримович”

Василь Охримович (псевдоніми – Павелко, Філософ, Охало, Бард, Кузьма, Пилип, Грузин, Далекий, Дальній, Чужий) – майор-політвиховник Української Повстанської Армії.

Середню освіту здобув у Тернопільській гімназії. Юнаком включився у підпільну діяльність Організації Українських Націоналістів, за що у жовтні 1931 р. був заарештований польською поліцією. У жовтні 1933 р. його вдруге заарештували й виключили з гімназії. Тож Василь далі навчався у Львові в «Малій семінарії» при Духовній семінарії. Він продовжив свою політичну діяльність, за що у 1935 році був заарештований, перебував у концтаборі Береза Картузька. Учетверте польська влада його арештовувала в 1937 р. під час проведення кампанії проти ОУН. За п’ятим арештом 11 березня 1938 р. Василя Охримовича засудили на 8 років ув'язнення. На початку Другої світової війни у 1939 році після падіння Польської держави Василь Охримович втік із в’язниці.

У кінці літа 1941 року після розгортання нацистських репресій проти націоналістів Василь Охримович перейшов у підпілля. Він був учасником трьох конференцій ОУН. У 1943 р. очолив ОУН на західноукраїнських землях. Брав активну участь у створенні Української головної визвольної ради (УГВР) в 1944 році. У 1946–51-х рр. Василь Охримович проживав у Західній Німеччині, був провідним членом Закордонного представництва УГВР (у 1946-1951 рр.), членом Закордонних частин ОУН (до 1948 р.).

Для відновлення підпільної роботи в Україні 19 травня 1951 р. Василя Охримовича висадили із парашутом із американського літака. Він очолив ОУН Карпатського краю, згодом одержав військовий ступінь майора-політвиховника УПА.

6 жовтня 1952 р. під час спецоперації органів МДБ Василя Охримовича захопили у полон і перевезли до Києва. Після слідства і тривалих допитів Військовий трибунал Київського військового округу виніс йому смертний вирок, який виконали 19 травня 1954 р.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

24 травня 1898 р. у Тобольську народився Луговський Борис Львович - Український історик, етнограф, музеєзнавець.

Один з фундаторів Чернігівського наукового товариства – провідного краєзнавчого осередку регіону, створеного 1920-го. Секретар, згодом голова його етнографічної секції. Прагнув залучити до співробітництва сільських учителів, створити в їхньому середовищі мережу кореспондентів.

З 1925-го Борис Луговський очолював етнографічний відділ і виконував обов'язки секретаря Ради Чернігівського історичного музею. Завдяки його зусиллям фонди музею збагатилися численними етнографічними матеріалами.

Фольклорно-етнографічні студії Луговського присвячені творчості місцевих народних співців - кобзарів та лірників. «Чернігівські старці» (1927), «Автобіографічні відомості лірника Аксентія Шолоха» (1929). Значний інтерес становили спроби комплексного фольклорно-етнографічного вивчення чернігівських ярмарків, як-от: «Воздвиженський ярмарок» (1924).

Водночас Луговський співпрацював з історичною секцією Всеукраїнської академії наук, Комітетом примітивної культури та її пережитків у побуті й фольклорі України.

Навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту історії України в Харкові, звідки був виключений. Протягом 1934 – 1936 років працював у Путивльському краєзнавчому музеї (нині Сумська область), від 1937 – у Чернігівському міському бюро «Союздруку».

У серпні 1937-го московити заарештували Бориса Луговського, звинувативши у керівництві міфічною «українською контрреволюційною організацією на Чернігівщині». Після виснажливих допитів його направили до психіатричної лікарні, де визнали осудним та винним у «своїх діяннях». В ув’язненні Борис Луговський покінчив життя самогубством. Обставини його смерті досі нез’ясовані.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Микола Литвинець “Комар” – лицар Золотого хреста бойової заслуги 1-го класу.

1 - Липкевич (Іван Гаргат), 2 - Ромко, 3 - Комар (Микола Литвинець)

Щодо Золотого хреста бойової заслуги 1-го класу, то цією нагородою було відзначено 40 повстанців, з них ідентифіковано тільки 23.

Історик Михайло Романюк у документальному збірнику “Федун Петро-“Полтава”. Концепція Самостійної України. Том 2” встановив 24-го Лицаря ЗХБЗ 1-го кл. старшого вістуна УПА “Комара” (Микола Литвинець) та подав його біографічну довідку. Проте М.Романюк не зазначив інформацію про його місце народження, терен служби в УПА, обставини загибелі.

28 квітня 2017 р. у Тисменицькій районній газеті “Вперед” ч.17 (7014) істориком-краєзнавцем Іваном Драбчуком опубліковане цікаве дослідження про бойовий шлях ст. вістуна УПА “Комара”, уродженця с. Тязів Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.

Спогади самого “Комара”, написані ним під час перебування за кордоном, поміщені у Т.19 Основної серії “Літопису УПА”.

Зовсім недавно авторам даної статті вдалося віднайти у ГДА СБУ кілька архівних документів (як підпільних, так і радянських), які суттєво доповнюють викладений матеріал. Не будемо переповідати вже відомі факти, додамо лише невідомі.

Групу повстанців з ТВ-22 “Чорний Ліс”, яка мала відійти до американської зони окупації Німеччини (м. Реґенсбург, Баварія) в серпні 1947 р., за вказівкою провідника ОУН Карпатського краю полковника “Шелеста” (Василь Сидор), очолив поручник “Дзвінчук” (Іван Белейович), його заступником (командиром охорони) призначено сотника “Чорноту” (Володимир Чав’як) [після виконання завдання мав обов’язково повернутися до України – Авт.] та надано 8 досвідчених вояків: ст. вістун “Комар” (Микола Литвинець), вістун “Вихор” (Євген Остапович з с-ща Єзупіль Тисменицького р-ну), ст. вістун “Явір” (Микола Ліско з с-ща Журавно Львівської обл., 15.11.1947 р. відбився від групи [загинув або потрапив до чеського полону]), ст. вістун “Юрко” (Теодосій Бойко з с. Кип’ячка Тернопільського р-ну Тернопільської обл., 15.10.1947 р. потрапив до чеського полону), ст. вістун “Трясило” (Дмитро Шпільчак з с. Ямниця Тисменицького р-ну, у листопаді 1947 р. потрапив до чеського полону), вістун “Комар” (Василь Кострубій з с. Саджава Богородчанського р-ну, 14.10.1947 р. потрапив до чеського полону), ст. вістун “Гайворон” (Микола Босович з с. Тязів Тисменицького р-ну, 14.10.1947 р. загинув), стрілець “Федь” (Федір з с. Нивочин Богородчанського р-ну, 14.10.1947 р. відбився від групи, подальша доля невідома).

Зустріч кур’єрської групи на Захід з крайовим провідником “Шелестом” відбулася біля г. Заплата, на терені Перегінщини. Їм передано частину підпільного архіву та пошту для керівників українських закордонних центрів (ЗП УГВР і ЗЧ ОУН) й 7 серпня 1947 р. повстанці вирушили у далекий похід.
15 серпня у гірській місцевості Болехівського р-ну група зустрілася з шефом Головного військового штабу УПА майором “Лицарем” (Олекса Гасин) та провідником Дрогобицького окружного проводу ОУН “Нечаєм” (Іван Лаврів). Через кілька днів усі пішли на зустріч до референта пропаганди Проводу ОУН в Україні “Полтави” (Петро Федун), який на той час перебував на постої біля г. Парашка, на терені Сколівщини. “Полтава” також передав пошту для керівників ЗП УГВР і ЗЧ ОУН, а “Лицар” – зашифрований лист до Провідника “Бийлихо” (Степан Бандера).

Спочатку планувалося здійснити рейд через Польщу, але через проведення польською владою сумнозвісної акції “Вісла”, терен Закерзоння був переповнений військовими частинами та підрозділами органів держбезпеки, то ж було прийняте рішення переходити через Чехословаччину.

Через Закарпаття повстанці вирушили до радянсько-чехословацького кордону, який перетнули без пригод 28 серпня (за іншими даними – 7 вересня) 1947 р.

На терені Чехословаччини група дійшла без збройних сутичок аж до м. Банська Бистриця. Згодом, під час подальшого переходу й кількох збройних сутичок з чеськими жандармами, більша частина вояків, у тім числі й обидва командири, потрапили до чеського полону. Тільки “Комару” і “Вихору” вдалося пробитися з оточення й відірватися від переслідувачів. 3 грудня 1947 р. обидва перейшли кордон з Баварією й опинилися в американській зоні окупації Німеччини.

У 1948 р. “Комар” і “Вихор” відбули вишкіл Закордонних Частин ОУН для вояків, які мали бути скеровані до України. Але згодом “Вихор” був звільнений через хворобу (у 1950 р. виїхав до Америки, де був активним членом Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, зокрема секретарем управи станиці ОКВ у м. Філадельфія, помер 8.05.1980 р. – Авт.).

На початку вересня 1949 р. до України, в Чорний ліс, прибула кур’єрська група ЗЧ ОУН, яку очолював “Комар” (на жаль, не вдалося встановити маршрут їх переходу – Авт.). З кур’єром “Ромко” (інші дані не встановлено, нар. 1922 р. у Львівській обл., загинув 12.12.1950 р. – Авт.) вони доставили організаційну пошту.

У листопаді 1949 р. кур’єри ЗЧ ОУН “Комар” і “Ромко” були присутні на зустрічі провідника Станиславівського окружного проводу ОУН “Дуная” (Богдан Трач) з провідником Лисецького районного проводу ОУН “Фарітоном” (Онуфрій Гречанюк) у Чорному лісі.

Упродовж зимового періоду 1949-1950 рр. “Комар” і “Ромко” перебували в бункері окружного провідника “Дуная”.

На початку травня 1950 р. кур’єри “Комар” і “Ромко”, у супроводі зв’язківців, з Чорного лісу перейшли в гори, на постій референта пропаганди ОУН Карпатського краю “Єфрема” (Степан Слободян), а через добу пішли на зв’язок до референта пропаганди Проводу ОУН в Україні “Полтави”.

Ось як охарактеризував “Комара” Головний пропагандист “Полтава” у своїй записці до сотника “Хмеля” (Степан Фрасуляк), датованій літом 1950 р.: “…Направляю у Ваше розпорядження друга “Комара”. Він старий різунець, гарний вояка, людина вірна, деякий час був за кордоном, виконував спеціальні завдання, навчений радист. Направляю його Вам, знаючи, що Вам люди потрібні. Якщо не залишите його в себе, то направте назад”.

На підставі рішення УГВР (підпільний український парламент) від 20.07.1950 р., ГВШ УПА (його організаційно-персональний відділ) видав наказ ч.1/50 від 28.07.1950 р., де зокрема зазначалося, що нагороджується Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу повстанець “Комар”.

На основі архівних документів (щоденних оперативних зведень відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. – Авт.) також встановлено обставини його загибелі:

3 лютого 1951 р. розвідувально-пошукова група (РПГ), яку очолював оперуповноважений Вигодського РВ УМДБ капітан Коваль, реалізуючи аґентурне повідомлення, біля 12.00 у с. Ангелівка Лолинської сільради Вигодського (тепер Долинського) р-ну, неподалік господарської будівлі лісника Михайла Пікало, виявила чотирьох підпільників і відразу відкрила вогонь. Підпільники, відстрілюючись, почали відступати. РПГ переслідувала їх упродовж 4-х кілометрів і під час перестрілки всі підпільники загинули. У вбитих оперативники вилучили: 4 автомати, 4 пістолети, дві гранати, 150 набоїв та різні оунівські документи.

Через кілька днів оперативники ідентифікували двох полеглих:
Шльомак Осип Романович – “Гамалія” (1928, с. Старий Мізунь Долинського р-ну). Референт СБ Вигодського районного проводу ОУН.
Комар Юрій Васильович – “Деркач” (1924, с. Слобода Болехівська Долинського р-ну). Керівник техзвена Вигодського районного проводу ОУН.

Встановити особи двох інших підпільників не вдалося (особа четвертого підпільника невідома й досі – Авт.). Третім загиблим був кур’єр ЗЧ ОУН “Комар” (Микола Литвинець) 

[подаємо коротку біографічну довідку – Авт.]:

Литвинець Микола Костянтинович – “Комар” (22.05.1923, с. Тязів Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. – 3.02.1951, с. Ангелівка Долинського р-ну Івано-Франківської обл.). Вояк УДП (1941-06.1943). В УНС з липня 1943 р. Перебував на вишколі у курені “Чорні чорти” ім. Коновальця (07.-11.1943). По завершенні вишколу, приділений до чоти “Славка”, яка відійшла до Чорного лісу. Вояк сотні Василя Андрусяка-“Різуна” (11.1943-1944), вояк куреня “Скажені” групи “Чорний Ліс” (1944-03.1945), стрілець ВПЖ куреня “Дзвони” ТВ-22 “Чорний Ліс” (03.-06.1945), ройовий куреня “Дзвони” (1945-1946), почет курінного Володимира Чав’яка-“Чорноти” (1946-08.1947). У скл. кур’єрської групи вирушив за кордон, на терені Чехії група була розбита, разом з Євгеном Остаповичем-“Вихором” пробилися до американської зони окупації Німеччини (08.-12.1947). Відбув вишкіл ЗЧ ОУН для вояків, які мали бути скеровані до України (1948). Керівник кур’єрської групи ЗЧ ОУН, яка доставила організаційну пошту з-за кордону до України (09.1949). Загинув у сутичці з опергрупою Вигодського РВ УМДБ. Стрілець (?), вістун (?), ст. вістун УПА (1.01.1947). Лицар Золотого хреста бойової заслуги 1-го кл. (28.07.1950).

Дмитро ПРОДАНИК, Василь БЕЗБОРОДЬКО.
Джерело. http://ukrnationalism.com/

Наші Герої. Відділ Січові Стрільці – ІІ, у якому мали змогу служити жінки.

Зліва – дес. Г.Дмитерко, хор. С.Галечко, О.Басараб. Відень, 1917 р.

Відомо, що у сформованому жіночому загоні (чоті) нараховувалося 33 жінки, в основному студентки, що несли службу в різних відділах. Лише троє із них брали безпосередню участь у військових діях та отримали бойові нагороди – Олена Степанів, Софія Галечко, Анна Дмитерко.

Джерело. https://photo-lviv.in.ua/

Цей день в історії УПА - 24 травня.

Сотенний Дмитро Білінчук-“Хмара” (ліворуч) та Василь Білінчук-“Сибіряк”. Фото із сховку Володимира Якимюка.

1944 рік
Чота сотні «Галайда» УПА-Захід у бою біля села Лісова на Львівщині знищила 5 радянських партизан, ще трьох захоплено в полон. Втрати УПА: троє загиблих, двоє поранено.

Сотня «Месники» УПА-Захід у сутичці з німецьким вермахтом на території Любачівського повіту (Польща) знищила 7 і поранила 20 військових. Загинув один воїн УПА, ще двоє поранено.

1945 рік
У бою з загоном НКВД у селі Задвір’я на Львівщині загинули члени боївки ОУН на чолі з Григорієм Савчиним – «Черешневим».

1946 рік
Під час сутички з загоном МВД біля села Наконечне на Львівщині повстанці знищили 2 військових, ще п’ятьох поранено. Загинули 7 підпільників.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Угриньківці на Тернопільщині. Вчинивши збройний опір, застрелились четверо повстанців, що перебували всередині.

У селі Стегниківці на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД.

У сутичці з загоном МВД біля села Сторона на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

1948 рік
Сотня «Лемківська» УПА-Захід наскочила на загін МВД, що влаштував засідку у селі Опака на Дрогобиччині. У перестрілці знищений один військовий, ще одного поранено.

У сутичці з загоном МВД у селі Купчинці на Тернопільщині повстанці знищили двох військових. Загинув один підпільник (отримав поранення і застрелився).

1949 рік
У селі Угорники на Рівненщині повстанці знищили агента МГБ.

Пошукова група МВД оточила трьох повстанців у конспіративній хаті в селі Нежухів на Дрогобиччині. У бою, що тривав ледь не добу, повстанці знищили 2 військових, одного поранили і всі троє застрелились останніми патронами.

У селі Загвіздя на Станіславщині підпільники знищили капітана і рядового МГБ.

1950 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Микитинці на Станіславщині. У бою загинули троє повстанців, ще одного захоплено в полон пораненим.

В одному з сіл на Волині повстанці знищили дільничного МВД.

1952 рік
Через зраду спецгрупа МГБ у Косівському районі Станіславщини захопила колишнього командира сотні «Імені Хмельницького» Дмитра Білінчука – «Хмару» (суд винесе ростральний квирок).

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

24 травня 1951р. у с. Чернятин (Городенківського р-ну) у бою з московитами загинув Іван Ганущак "Відважний" (1932р.н. підпільник ОУН).

Також...
У цьому селі похований Ґеник Дмитро Антонович (Псевдо: «Віктор»; 1920, с. Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область.
Загинув у бою з московитами — 22 січня 1946, с. Чернятин, Городенківський район, Івано-Франківська область) — лицар Бронзового хреста заслуги УПА.

Літопис УПА., Вікіпедія.

неділя, 23 травня 2021 р.

23 травня 1952 року – відбувся бій УПА з московитами біля с.Чернихова під командуванням «Олеся» Івана Комара.

Тернопільська область, Збаразький район, село Чернихівці Троїцька церква, 1768 рік.
Фото Віталій Іщук © 

23 травня 1952 року – відбувся бій групи повстанців під командуванням тернопільського окружного провідника ОУН «Олеся» (Івана Комара) з частинами МДБ у лісі біля с.Чернихова Зборівського району.

https://teren.in.ua

23 травня 1938 р. московити вбили Євгена Коновальця. (підірвали).

   Полковник армії УНР, голова Організації українських націоналістів (ОУН). Один із борців за незалежність України в ХХ ст., слова якого стали пророчими: «Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців».

Під час боїв за гору Маківку 1915-го потрапив у російський полон. Повернувся за два роки. Став одним із організаторів Галицько-Буковинського куреня січових стрільців – чи не найбільш боєздатної частини Армії УНР. У 1918-1919-му командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час боїв з більшовиками та денікінцями.
Проявив себе як справжній державний діяч, позбавлений політичної кон’юнктури, відмовившись наприкінці 1918-го стати шостим членом Директорії УНР, а пізніше – її диктатором.

Після поразки Української революції 1917 – 1921 років не втратив віру в справу, якій присвятив все своє життя: «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба».
Засновник Української військової організації (1920). Від 1922-го – в еміграції. Один із ідеологів українського націоналізму. 1929-го став першим головою ОУН – тієї політичної сили, яка ставила за мету відродження державної незалежності України. Євген Коновалець намагався актуалізувати українське питання в Лізі Націй.

Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. Їх намагалися здійснити різні агенти радянських спецслужб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства Провідника. Під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли у Москві під особистим наглядом Йосипа Сталіна. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов. Йому вдалося увійти до найближчого оточення Коновальця і домовитися з полковником про зустріч. Особу Павла Грищенка – документи на ім’я якого мав Судоплатов, в ОУН ретельно не перевіряли. Бо за нього поручився один із «перевірених» оунівців, насправді – також агент радянських спецслужб Василь Хом’як. Члени Проводу вирішили, що через «Грищенка» молодого чоловіка, якого представляли як колишнього комсомольця, що розчарувався в большевизмі, здібного, народного учителя за освітою вдасться створити підпільну сітку ОУН на підрадянській Україні.

В ОУН Судоплатов використовував псевдо «Павлусь», «Валюх», «Приймак», «Норберт». Він зустрічався з Євгеном Коновальцем. «Я не захоплююсь Вами, – писав Судоплатову Коновалець. – Провірюйте себе, чи нема диспропорцій у Вас самих між словом і чином…».

23 травня 1938-го Судовлатов передав Євгену Коновальцю в кафе-готелі "Атланта", розташованому в Роттердамі, вибуховий пристрій, замаскований під коробку з цукерками. Щойно коробку перевернули в горизонтальне положення, вона вибухнула. Тіло Провідника розірвало на шматки, поранивши при цьому декількох перехожих, які перебували на відстані 5 метрів від жертви.

Поховали Євгена Коновальця у Роттердамі на цвинтарі Кросвейк коштом литовського консульства у Нідерландах.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua