Сьогодні 21 вересня 2021р. в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук.

Марія Гузійчук була карним та активним членом зорганізованого українського суспільства, зокрема в рядах Союзу Українок, Спілці Української Молоді, Організації Українських Націоналістів (з під стягу Степана Бандери).

А також активною парафіянкою УГКЦ – свого часу Св. Андрея в Сіднеї, а відтак Св. Покрови в Аделаїді, де прожила останні роки свого життя, та в ряді інших установ та організацій до яких вложила чимало праці.

21 вересня в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук, повідомляє видання “Український погляд”.

Довідка

Народилася Марія Гузійчук 25 вересня 1922 року в с. Дубівці, що на Тернопільщині.

З початком війни Марія потрапила на важкі роботи в німецьких господарствах, працюючи там впродовж 4-ьох років.

З часом потрапила до табору, де зустріла та вийшла заміж за чоловіка – Теодора-Федора, а відтак у 1949 емігрували до Австралії, вперше до Вікторії, тоді до Західної Австралії, а згодом поселилися в Сіднеї.

У Сіднеї, ще до збудування організаційних домівок, неодноразово хата пані Марії та її покійного чоловіка Теодора-Федора, була центром громадського та політичного українського життя – де сходилися проводи-управи різних організацій та установ для планування дальшої праці..

“Українська громада на терені Австралії та поза нею втратила ревну та працьовиту діячку. Нехай чужа австралійська земля буде їй легкою!”, – йдеться в повідомленні.

Джерело. Олег Радик. (Форпост.) https://forpost.lviv.ua

22 вересня 1951 р. на Стрийщині у бою з московитами загинув Степан Логінський - підпільник ОУН.

Фото із 25 річниці Стрийської станиці Братства ОУН, УПА. (27 липня 2016р.)

22 вересня 1939р. московити увійшли до Львова і Стрия.

        москальські танки на вулицях Львова.

22 вересня 1939 - московити увійшли до Львова і Стрия. Після кількох невдалих спроб здобути Львів москальське командування пішло на переговори з керівниками польського гарнізону. Ті погодилися капітулювати на почесних умовах.

Пункт 8 підписаної польською і москальською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу і недоторканність їхнього особистого майна, право на виїзд до зарубіжних країн. Ці умови не було виконано: при виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені до концтаборів.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/22/55775/

21 вересня 1944р. помер Кошиць Олександр Антонович - Український диригент та композитор.

Кошиць Олександр Антонович (12.09 (30.08).1875–21.09.1944) – хоровий диригент, композитор, етнограф. Н. в с. Ромашки (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.). Батько – Антін Гнатович – священик, мати – Євдокія Михайлівна – з роду Маяковських. 

1877 сім'я переїхала до села Тарасівка (нині село Звенигородського р-ну Черкас. обл.). 1884–90 навч. в Богуславській бурсі, 1890–96 – у Київ. духовній семінарії, 1897–1901 – у Київській духовній академії, де 1896–1901 був диригентом хору. По закінченні акад. отримав наук. ст. канд. богослов'я. 1902–04 викладав історію в г-зіях Ставрополя (нині місто в РФ) і Тифліса (нині м. Тбілісі, столиця Грузії). Від літа 1903 до 1905 за дорученням Кубанського стат. к-ту (з рекомендації М.В.Лисенка) подорожував по станицях Кубані й записував козац. пісні (усього бл. 1 тис.; 1908 за зб. "500 кубанських народних пісень" на Етногр. і госп. виставці Кубані отримав золоту медаль). У жовт. 1904 був затверджений на посаді вчителя співу в Київ. духовній семінарії.

Відтоді в його житті почався новий період – київський, який тривав 15 років і був для нього, за його власною оцінкою, "самым бурным и самым трудным". Працював в Учительській семінарії, 2-й жіночій та 1-й комерційній школах. Згодом влаштувався в Музично-драм. ін-ті М.Лисенка і вів там клас хорового співу й сам навчався в класі композиції проф. Любомирського. Згодом очолив (як директор і диригент) засноване М.Лисенком т-во "Боян" (див. "Боян"). Від 1908 керував хором студентів Київ. університету, який користувався великою популярністю серед киян. 

1909 він став переможцем київ. конкурсу. Саме цей колектив уперше виконав знаменитий "Щедрик" М.Лисенка. Працював диригентом: 1912–16 – театру М.К.Садовського, водночас з 1913 – хору Вищих жін. курсів, 1916–17 – Київ. оперного театру. Працюючи в театрі М.Садовського, поставив опери М.Лисенка "Утоплена" та "Різдвяна ніч", Д.Січинського "Роксолана", П.Масканьї "Сільська честь", а також кілька оперет, відновив опери С.Монюшка "Галька" та М.Лисенка "Енеїда", написав музику до п'єс, зокрема до "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Л.Кропивницького та "Казка старого млина" С.Черкасенка. 

У роки української революції 1917–1921 був призначений Українською Центральною Радою муз. представником Театрального і муз. к-ту, а після перетворення останнього на муз. відділ мін-ва освіти Української Народної Республіки – кер. цього відділу. У січ. 1919 разом із К.Стеценком за дорученням С.Петлюри організував у Києві Укр. респ. капелу (з 1919 – Укр. респ. хор) і виїхав разом з нею на гастролі до країн Європи і Америки. У зв'язку з встановленням на укр. землях більшовицької влади не повернувся на Батьківщину. Від 1924 мешкав у США та Канаді. Багато уваги приділяв організації укр. хорів, підготовці кадрів для них, писав хорові твори, обробки укр. нар. пісень. Від 1935 керував об'єднаними укр. хорами Нью-Йорка і передмістя. Гастролі укр. хору спільно з ансамблем В.Авраменка у 1930-ті рр. по північно-амер. континенту перетворилися на тріумф укр. пісні і танцю. Брав участь у зйомці перших укр. фільмів у США (1930-ті рр.). Був одним із кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні та церк. співу.

Помер 21 вересня 1944 року у м. Вінніпег (Канада).

У Канаді діють фундація та хор ім. О.Кошиця. Від 1978 хор не раз виступав з концертами в УРСР. 1992 йому за популяризацію укр. хорового мист-ва присуджена Держ. премія України ім. Т.Шевченка.

КОВАЛЬЧУК Оксана Олександрівна.

21 вересня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Михайло Вільшанський "Карпатський" - референт СБ Турківського надрайонного проводу.

Село Кам'янка.

Довідома:

Після закінчення другої світової війни (1945 р.) на придушення українського партизанського руху більшовики кинули понад 600-тисячну армію НКВС, танкові бригади, артилерію, бронепоїзди, авіацію. Дивізії червоної мітли, оточуючи півколами гори, проколювали їх чотириметровими прутами. Вишукували бункери, шпиталі, склади відділів УПА солдати зі собаками. Ряд сіл «визволителі» виселили (Побук, Кам'янка, Тисовець), щоб позбавити вояків УПА матеріальної і моральної підтримки місцевого населення. Майже 10 років тривала безприкладна війна за волю України. Понад 100 тисяч юнаків та їх подруг загинуло у нерівній боротьбі з наймогутнішою імперією світу. Лише із Синьовидного Верхнього в загонах УПА знаходилося понад 100 чоловік. Переважна більшість з них героїчно загинула зі зброєю в руках. Останнім впав у бою з енкаведистами О.Мицик (Донський) в урочищі Діброва. Тисячі юнаків і дівчат Сколівщини віддали своє життя за незалежність Батьківщини. У 1993 р. у Славську їхні останки перезахоронено у братській могилі, поставлено пам'ятник, і цим хоч частково увіковічнився їхній безсмертний подвиг.

Джерело. Історія Сколівщини, літопис УПА.

19 вересня 1945 на хуторі Мерішир с. Баня-Березів Косівського р-ну у бою з московитами загинув Дмитро Негрич - «Мороз» командир «Березівської» сотні УПА.

Народився 26 липня 1909р. у селі Вижній Березів (тепер Косівський район Івано-Франківська область).

У липні 1941 року загін під його керівництвом чинить опір угорським загарбникам.

Згодом організатор відділів Української Народної Самооборони на Косівщині. 1-й командир «Березівської» сотні УПА.

Наприкінці 1944 року поранений у бою біля села Шепіт, лікувався.

Загинув 19 вересня 1945 на хуторі Мерішир села Баня-Березів Косівського району

Нагороди:

Згідно з Виказом відзначених крайового військового штабу УПА-Захід від 1.09.1946 р. старший булавний УПА, командир сотні УПА «Березівська» куреня «Карпатський» Дмитро Негрич — «Мороз» нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.

15 (або 17) вересня 1945р. у бою з московитами загинув Яків Григорович Бусел "Галина", "Київський" - редактор підпільних видань, політичний діяч, публіцист, член Проводу ОУН (від серпня 1943), заступник провідника ОУН і заступник командира УПА-Північ (1-ша пол. 1944), начальник політвідділу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944—1945).

Бусел Якiв Григорович (псевда «Днiпровий», «Галина», «Заславський», «Київський», «Шахтар») — (народ. 26 січня 1912 Митава (біля Риги), Латвія (за інш.дан. Кальварія (біля Вільнюса), Литва) — 15 вересня 1945, с. Бишки, Козівський район, Тернопільська область)— політичний діяч, публіцист, учасник національно-визвольних змагань 1940-х рр.. Брат Бусел Олександр Григорович.

Студент юридичного факультету Львiвського університету (1932-33), на канiкулах вiв організаційну роботу в Клеванi на Рівненщині. В 1933 повiтовий комендант ОУН Рiвненщини. Заарештований польською поліцією 10 вересня 1933, засуджений Рівненським окружним судом 1 червня 1934 за приналежність до ОУН на 4 роки. Вийшов на волю 3 січня 1936 за амністією.

Організаційний референт крайового проводу ОУН ПЗУЗ (1936–1937). Удруге заарештований 06.1937 (7.08.1937). Засуджений на Рівненському процесі (22—26 травня 1939) до 12 років. Вийшов на волю у вересні 1939. Спiвробiтник полiтико-пропагандистського осередку при Проводi ОУН у Краковi (1940–1941). Один із організаторів і учасник Другого великого збору ОУН(б) (квітень 1941). Протягом 1941—44 очолює крайовий полiтично-пропагандистський осередок, редагує всi пiдпiльнi видання на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ, 1935–1937). Редактор підпільних видань ОУН і Української повстанської армії на ПЗУЗ:

«Інформатор» (1942—43), «Вісті з фронту УПА» (1943), «До зброї» (1943—44) та ін.

На Третьому надзвичайному великому зборі ОУН(б) (серпень 1943) обраний членом Проводу. Інiцiатор скликання Першої конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії (листопад 1943). Узимку і навеснi 1944 як заступник провiдника ОУН i заступник командира УПА-Пiвнiч керував усiм повстанським рухом краю. Улiтку 1944 брав участь у твореннi Національно-визвольної революційної органiзацiї. Керівник полiтвишколу при Проводi ОУН, начальник полiтвиховного вiддiлу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944-45). Друкується в пiдпiльних виданнях, видав брошуру «Совєтський патрiотизм». Восени 1945 — керiвник суспiльно-полiтичної референтури крайового проводу на Волинi. За оцiнкою Василя Кука, Бусел був справжнiм iдеологiчним наставником УПА, а Петро Полтава, Осип Дякiв-Горновий — його учнями i помiчниками.

Загинув 15 (або 17) вересня 1945 у бою з підрозділом внутрішніх військ НКВС в с. Бишки Козівського району Тернопільської області.

https://uk.rodovid.org/wk

15–18 вересня 1920р. у Боднарівці Гусятинського району відбулися бої 3-ї Залізної дивізії Армії УНР під орудою ґенерала О. Удовиченка з московитами.

Фото околиці села Боднарівка 

Джерело

Сайт: https://1ua.com.ua/nf7224533

Sharovka, автор фото: shikar911

Розмістив: Олег Сироватко

Додано: 17 січня 2014

16 вересня 1910р. у смт. Куликів Львівської обл. народилася Володимир Гринів «Кремінський», «Суп» - крайовий провідник ОУН у Кракові, член Революційного Проводу ОУН.

Народився у 16 вересня 1910 року в селищі Куликові (тепер Жовківського району Львівської області).

Навчався в гімназії у Теребовлі, а згодом на юридичному факультеті Львівського університету. Член ОУН з 1931 року.

Політв'язень концтабору Береза Картузька протягом червня-листопада 1934 року. 15 червня 1935 засуджений до 4 років ув'язнення судом у Тернополі. Вийшов на волю у 1938 році.

Протягом 1938—1939 військовий інструктор ОУН у Львові, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН ЗУЗ протягом літа-осені 1939 року. Один із організаторів збройного повстання в Західній Україні у вересні 1939.

Згодом Крайовий провідник ОУН в Кракові, член Революційного Проводу ОУН, керівник організаційного відділу повстанського штабу ОУН в Кракові у березні 1940. В середині березня 1940 повернувся до Львова, де став заступником шефа крайового повстанського штабу. Заарештований більшовиками вночі з 2 на 3 квітня 1940.

Засуджений 29 жовтня 1940 на «Процесі 11-ох» до розстрілу. Розстріляний 10 лютого 1941 у тюрмі на Лонцького.

Літопис УПА.

15 вересня 1893р. У Джерсі-Сіті (США) почала виходити газета «Свобода» — перше Україномовне видання в США, офіційний орган Українського Народного Союзу. На сьогодні це найстарша у світі Україномовна газета, що виходить безперервно (з 1893 року).

Дописувачами газети в різні часи були такі видатні постаті, як Іван Франко, Михайло Павлик, Симон Петлюра, Михайло Грушевський та інші інтелектуали».

«Свобода» видавалася без будь-якої державної допомоги, виключно на гроші передплатників, силами патріотів – і вплинула не лише на життя вітчизняних емігрантів, а й на історію рідної країни.

У другій половині 60-х років XIX століття з Галичини, рятуючись від бідності й голоду, тисячі людей вирушили на пошуки кращого життя за океан. Утім, щоб не втрачати дешеву робочу силу, галицьке намісництво видало таємний циркуляр з вимогою припинити виїзд з України бідних селян, а «бідними» вважати тих, хто не може заплатити 160 злотих за свій викуп. Це не зупинило біженців, які розпродавали все майно та позичали грошей. Тоді уряд ще більше ускладнив їм життя: незабаром виїзд заборонили усім військовозобов’язаним, жінкам молодше 35 років, а згодом і взагалі заборонили еміграцію.

Але людей не зупинило навіть це. За неповними офіційними даними, на початку ХХ століття у США було 470 тисяч українців – прибували вони переважно із Закарпаття та Гуцульщини. Але це число точно не відображає реальність, бо часто люди замовчували національність з остраху перед передчасною депортацією. Експлуатація в «Гамериці», як її називали галицькі селяни, була не меншою, але залишалася надія підзаробити грошей, повернутись додому та викупити клаптик землі.

У цих складних умовах, коли скрізь лунала чужа мова десятків різних національностей, їхали вони на копальні Пенсильванії, згодом ішли працювати на фабрики й заводи. Об’єднатись, разом виборювати свої права та формувати національну українську ідею серед мігрантів допомогла преса, у становленні якої головну роль відіграли церковнослужителі.

Як зауважується, першими вимушеними мігрантами з України були переважно селяни, здебільшого – неписемні, та, як правило, не зацікавлені в культурних розвагах і формуванні національної свідомості. Проте вони були максимально віддані рідній церкві. Тому в 1884 році 70 українських сімей із невеличкого міста Шенандоа в Пенсільванії звернулись до свого земляка, греко-католицького митрополита Сембратовича, з проханням відправити їм священника. Так на початку грудня того ж року до Америки прибув отець Іван Волянський.

У Шенандоа отець Іван, щоб зберегти релігійну й національну тотожність земляків, будував церкви, школи, читальні, а згодом, 15 серпня 1886 року розпочав видання газети «Америка». Вона мала виходити раз на два тижні, але через зайнятість Волянського, який самостійно навчався друкарства, виходила рідше. Допомагав йому дяк місцевої церкви разом з молодим хлопцем Василем, друкували чотири сторінки невеликого формату на старому ручному пресі, який Волянський купив у Нью-Йорку. 

Газета виходила три з половиною роки, але в лютому 1890-го припинила існування через відкликання отця Івана в Україну. Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» назвав цю газету «скромним, але дуже інтересним початком русько-американської преси». Це були перші паростки українського слова на американському континенті, які своїм прикладом надихнули інших. Серед тих, хто підхопив ідею створити національну пресу для мігрантів, був і отець Григорій Грушка, який у вересні 1893 року заснував газету «Свобода».

Про задум видавати «Свободу» отець Грушка з нагоди 20-річчя газети згадував: «Якась туга, якийсь сум стискав серце, коли українець довідувався про себе самого чи то з польських, чи словацьких газет, де наші справи не раз дуже брехливо представлено. Отже, в тих обставинах зародилась у мене мрія видавати власний часопис, писаний українським серцем, українською мовою, навіяний українським духом».

Підтверджуючи цю ідею, відкриває першу шпальту газети дві цитати з «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні», поеми-послання Тараса Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь» та «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля». 

Історія еміґрації.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ПРОГОЛОШЕНА ЧИ ВІДНОВЛЕНА?

Хоча ми святкуємо день проголошення Незалежності 24 серпня, у підручнику кожен може прочитати, що незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. Саме до цього апелювали діячі ОУН, проголошуючи 30 червня 1941 року Акт Відновлення Української Держави. Виходить, що Україна незалежна двічі?

Якось нелогічно. Якщо не хочемо заплутатися у тому, яка справжня, доведеться придивитися до нюансів. Диявол у дрібницях. 

Умовно «перша» Незалежність була проголошена 22 січня 1918 року. На вулицях Києва тривають бої - війська, вірні Центральній раді, проти збунтованих робітників заводу «Арсенал». На Київ рухалися війська більшовиків під командуванням Муравйова. На Сході України ще в грудні 1917 року було проголошено так звану «Донецьку» та «Криворізьку» «республіки». 

Більшовиики зайняли позицію «я не я і кобила не моя» - це не наші війська, просто трудовий люд прагне самостійно вирішувати власну долю. Нічого не нагадує? 

А коли Січові Стрільці, сірожупанники та Кінний полк ім. Костя Гордієнка придушили заколот та зайняли територію заводу, там виявилися тіла полонених українців зі слідами страшних катувань – деталі можна прочитати у спогадах Всеволода Петріва. Саме його підлеглі витягали з колодязів та підвалів на території заводів тіла закатованих. Подібно до сучасності, чи не так?   

Ця держава проіснувала недовго – всього 3 роки. І це були три роки безперервної війни. Воювали як з більшовиками та «білими» росіянами, так і з місцевими «зеленими», «чорними», правими і лівими секторами.  

Але ця держава була справжньою. Саме з нею підписувала Брестський мир делегація кайзерівської Німеччини і вела переговори військова місія Антанти в січні 1919 року. Делегація УНР була присутня на Паризькій мирній конференції 1919 року.  

Україна тоді мала всі ознаки держави. Власний герб – Тризуб, територію, військо – Дієву Армію УНР, яка обороняла цю землю три роки. Вона мала і грошову систему - карбованці та шаги. Їх, на відміну від царських рублів та більшовицьких «дерев’яних», охоче брали торговці.  

Зрештою, після остаточної військової поразки на еміграції було сформовано Державний Центр УНР в екзилі. Останнім Президентом екзильної УНР був Микола Плавюк, який і склав з себе повноваження на руки Президента Леоніда Кравчука.  

Що ж відбулося? Чому Незалежність була проголошена вдруге? Причому «аб ово», начебто з нуля.  

Відповідь – у словах учасників того засідання Верховної ради, на якому і була проголошена Незалежність. У першому варіанті Акту проголошення Незалежності України, авторства Левка Лук’яненка, були слова все ж таки про відновлення Незалежності. Але їх замінили на фразу про проголошення. Чому? В залі сиділо 259 учасників «групи 259» - консерваторів, які фактично залишалися «справжніми більшовиками». Для цієї публіки «відновлення» Незалежності було, як червона шмата для бика. Але надворі тривав ГКЧП і діяти треба було швидко. Тому – проголошення. Аби лиш проголосували і своїми голосами – так чи сяк – усе ж таки поховали «Союз нерушимий», за який вони стільки трималися.  

Звідки ж така впертість? Продовження імперської традиції? Не тільки.  

Згідно з міжнародним правом, військове вторгнення на територію незалежної країни і встановлення на її території власних порядків є окупацією. УНР була суверенною державою. Впиши у Акт слова про відновлення – і без будь-яких додаткових законів більшовицька Росія автоматично визнається окупантом, а всі поборники більшовизму і радянської влади автоматично стають колаборантами. З усіма правовими і моральними наслідками.  

З цієї самої причини радянський режим протягом всього свого існування затирав найменші сліди української державності. Аналогічно він чинив це в окупованих країнах Балтії, в Білорусі, в країнах Середньої Азії. За згадку про будь-які символи незалежності, про сам її факт, не кажучи вже про носіння такої символіки, арештовували і – в кращому разі – надовго кидали у табори. У гіршому – вбивали.  

Ті ж методи застосовувалися і в країнах Балтії та Польщі. Чому ж там незалежність усе-таки відновлювали? Тому, що там вона протрималася 20 років. А це не тільки довга пам’ять. Це ще й покоління, яке виросло у незалежній державі й не мислило себе інакше. Це те покоління, яке в роки Другої світової створювало підпілля й організовувало боротьбу. В Україні це покоління або опинилося в еміграції, або було знищене фізично. А тим, хто вцілів, було небезпечно зізнаватися у власному минулому. Як і небезпечно було признатися до власного роду дітям і внукам знищених.  

Так переривалася традиція. У цьому радянський режим мало чим відрізнявся від будь-якої іншої тоталітарної диктатури. Тоталітаризм ніколи не терпить існування традиції – бо вона творить альтернативу і створює підставу для морального закону, непідвладного «інженерам людських душ». А ще це підстава для створення структури - знов-таки, поза владою тоталітарної системи.  

Українська незалежність і перипетії навколо неї є доброю ілюстрацією рядків Тадеуша Коморовського–«Бура»: «Знищені споруди відбудуємо. Втраченого молодого покоління не відбудуємо ніколи». 

Тому і відбудовуємо власну пам’ять зараз. Наше покоління незалежності зараз – як і їхні попередники зі східноєвропейських країн 1940-х років – не знає себе поза незалежністю і готове її обороняти. Бо не знає іншої реальності. 

 

Ці зусилля дали плоди. Станом на 1991 рік прізвища «Петлюра» і «Грушевський» - не кажучи вже про Петріва, Омеляновича – Павленка, Безручка, Болбочана та інших – були повною загадкою для широких мас. Навіть на Західній Україні – там цей пласт надійно перекрили спогали про боротьбу УПА – значно ближчі, яскравіші і –з живими свідками. «Усусуси» були чимсь дуже далеким.... 

 

Треба визнати – більшовикам майже вдалося перерізати цю ниточку традиції. Бо і проголошували, а не відновлювали незалежність у 1991 році не в останню чергу тому, щоб не спровокувати обструкції групи 259, суцільно укомплектованої комуністами. Але таким чином самі ж комуністи взяли участь у похованні свого дітища. Історія любить парадокси.... 

Тільки зараз ми повністю усвідомлюємо цю традицію. І до мене самої доходить – я не тільки правнука повстанської зв’язкової, я також праправнука офіцера УГА, який воював на Наддніпрянській Україні.  

 

Історик, співробітник Центру досліджень визвольного руху Олеся Ісаюк.

Джерело Українська правда

13 вересня 1960 року президент CША Дуайт Ейзенхауер підписав резолюцію щодо будівництва Меморіалу Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

До цього ініціатива Українського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка та Українського конгресового комітету Америки була одностайно схвалена палатою представників й сенатом США. Проти будівництва категорично висловлювалися радянське посольство й представництво УРСР в ООН. Дійшло до того, що у «Washington Post» була надрукована низка замовних статей, які зображували Шевченка як ненависника католиків, православних, росіян, поляків і євреїв і водночас - «передвісника комунізму».

Відкриття меморіалу відбулося у 1964 році та було присвячено 150-річчю з дня народження Великого Кобзаря. Над пам'ятником працювали канадський скульптор українського походження Лео Мол та архітектор Радослав Жук.

На постаменті написано: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його «новим і праведним законом», було відкрито 27 червня 1964 року»

Джерело.

https://www.google.com/amp/s/www.ukrinform.ua/amp/rubric-society/3313704-13-veresna-pamatni-dati.html

13 вересня 1950р. у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну підпільники ОУН знищили 6 московитських активістів.

На фото село Ворокомле.

Джерело календар УПА на 2020р., та літопис УПА.

12 вересня 1922р. народився Кушнір Мирослав Андрійович - поет, перекладач, мемуарист, діяч ОУН УПА.

В с.Божиків на Бережанщині народився Український поет, перекладач, мемуарист, діяч ОУН Мирослав Кушнір. Брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі на Бережанщині, а згодом у м. Сінява (Ярославщина, тепер Польща). На Закерзоння скерований у 1943 як член ОУН для підпільної роботи: підпільне псевдо «Лунь». Вірші, рукописи яких він залишив на зберігання довіреній особі, склали книгу «Слова із книги бою», а згодом, разом із нововіднайденими у Бережанах віршами, перекладами, нарисами й обширним щоденником , увійшли до книги «Невкоєне серце». Загинув у 1945 в загоні УПА.

Джерело 1.

https://ternopoliany.te.ua/

********

Мирослав Андрійович Кушнір ( 12 вересня

1922 , с. Божиків на Бережанщині — весна

1945 або, менш імовірно, осінь 1944 у партизанському загоні УПА, с. Добра) — український поет, перекладач , мемуарист. Діяч ОУН.

Закінчив Бережанську гімназію. У 1942–1943 заочно студіював у Вищій школі політичних наук та українознавства у Подєбрадах (Чехо-Словаччина). Брав активну участь у культурно - просвітницькій роботі на Бережанщині, а згодом у м. Сінява (Ярославщина, тепер Польща). 

На Закерзоння скерований у 1943 як член ОУН для підпільної роботи: підпільне псевдо «Лунь». Вірші, рукописи яких він залишив на зберігання довіреній особі — 15-річній учениці Ярославської гімназії, склали кн. «Слова із книги бою» (1994), а згодом, разом із нововіднайденими у Бережанах віршами, перекладами, нарисами й обширним щоденником (18. 03.1938 — 07.09.1943), увійшли до книги «Невкоєне серце» (2005).

Джерело 2 Вікіпедія.

*********

10 вересня 1941р. у Київських тюрмах за наказом московита Меркулова без вироку суду розстріляні всі в'язні.

М. Донець

Телеграма НКВС з запитом на розстріл Студинського, Франка та Донця.

Серед них - зокрема й народний артист України, оперний співак Михайло Донець, обвинувачений у націоналізмі та неблагонадійності.

Джерела

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/10/54429/, та Вікіпедія.

8 вересня 1921р. у с. Іванівці народився Михайло Москалюк "Спартан" - к-р сотні УПА N59 ім. М. Колодзінського. 40 разів виходив з ворожого оточення, оргреферент і референт пропаганди Коломийського надрайонного проводу, Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги.

"Спартан" - сотник УПА, один з останніх керівників Української повстанської армії.

Сотня "Спартана" близько 40 разів була у ворожому оточенні, багато втрачала, але щоразу швидко відновлювала сили і продовжувала вести важку підпільну боротьбу проти радянських окупантів. 

Московити обіцяли за голову "Спартана", який назвався на честь подвигу 300 спартанців, півмільйона рублів. Однак декілька років "Спартан" був невловимим. НКВДисти виявили схрон повстанців під будинком Москалюків завдяки зраднику. 

"Спартан" не здався ворогам і загинув разом із дружиною Ольгою та ординарцем Прокопом Рибчуком.

Зрадник невдовзі був страчений за вироком окружного трибуналу УПА.

Джерело. 1. Сайт. Історична правда.

*******

Хто ж такий "Спартан"? Це Михайло Москалюк, член ОУН з 1939 року. Восени 1944 р. очолив створену повітовим провідником ОУН "Курявою" сотню, яка ввійшла до куреня "Карпатський". Сотня оперувала на теренах Коломийщини, Косівського, Жаб’євського, Надвірнянського районів, здійснювала рейди на Буковину і Закарпаття. Повстанці сотні "Спартана" нападали на німецькі і мадярські обози і таким чином забезпечували себе зброєю для майбутніх боїв. На честь героїчного сотенного наш земляк поет Дмитро Павличко написав вірш "Спартан".

Легендарний партизанський командир народився у вересні 1921 р. у с. Іванівці біля Ланчина в родині національно свідомих Марії та Юрія Москалюків. Михайло був найстаршим з трьох дітей. Він ще в сільській школі захоплювався 300 відважними спартанцями, які всі до одного полягли під ворожими стрілами, але не здалися на милість ворогів рідної землі...

"Спартан" мав криївки у різних місцях. Дві з них були в с. Іванівці в урочищі "Обіч" та під хатою господаря Якова Марчука, сина Данила. Про них знав один Іванівецький чоловік. Але 1947 р. його захопила чекістська псевдобоївка УПА. Нічого не підозрюючи, він і розповів "большевикам" про обидві криївки. Михайло мав і запасну криївку у себе вдома і деколи перебував у ній.

На батьківській господарці раздувала тоді сестра Марія з чоловіком Щербатюком родом із Саджавки.

Вночі 2 лютого 1951 року с. Іванівці оточили десь із 50 вантажівок, набитих емгебістами. Вони полишили машини і на лижах поступово почали затискати село в смертельний зашморг. А велика штурмова група вже вдосвіта підступила до обійстя Москалюків. Бо знали, що "Спартан" вдома. Почалися переговори. Йому обіцяли за співпрацю великі гроші, квартиру в Києві та інші блага. Але сотенний здатися московським "наїзникам" відмовився. Хата перетворилася на неприступну фортецю. Запеклий бій тривав безперестанно, та сили були дуже нерівні. Після обіду чекісти здобули криївку, там на долівці, встеленій з гільз, лежали мертві, але нескорені герої: Михайло—"Спартан", його дружина Ольга та ординарець Прокіп Рибчук—"Лис", повстанець із с. Печеніжина. Їхні тіла відвезли до Ланчина і закопали у старих мадярських окопах над річкою Прутом. Але навесні пішла повінь і їх віднесло водою через усю Україну — аж до Чорного моря.

Через чотири місяці після загибелі "Спартана" служба безпеки УПА заарештувала Петра Щербатюка. Саме він, як з’ясувалося, був зрадником: за завданням КДБ оженився із сестрою "Спартана" Марією і видав криївку. Він винний у смерті сотенного, його дружини та ординарця. За ці "послуги" зрадник отримав од "большевиків" 36 000 рублів...

Біля пам’ятника "Спартану", поблизу його хати на місці останнього бою в селі іванівці час від часу збираються місцеві патріоти і складають народну шану героїчному сотенному.

Автор: Роман ГЕРИНОВИЧ.

Джерело 2. http://carpathians.eu/statti/stattja/article/ostannii-bii-sotennogo-spartana.html

8 вересня 1950р. у Станіславі московитами розстріляний Іван Ремболович "Кропива" підполковник Армії УНР, сотник дивізії "Галичина", організатор старшинської школи УПА.

Історія народу – це зв'язок поколінь, історична спадковість традицій. Для збурених українців на початку 20-х років минулого століття носіями національно-визвольної боротьби стали люди, які збройно протистояли агресії «старшого брата», котрий ніс на червоних багнетах жорстоку окупацію, голод та репресії. Етнічна Сіверщина уславлена багатьма отаманами та борцями за національний суверенітет України. Одначе імена більшості з них до цього часу залишаються несправедливо забутими. Одним із таких борців є уродженець Городні Іван Ремболович – підполковник петлюрівської армії, творець вільного козацтва на Чернігівщині, сотник дивізії «Галичина», командир УПА.

7 листопада 1921 року, Волинська група Повстанчої армії Української Народної Республіки (УНР), очолювана Юрієм Тютюнником, яка рухалася на Київ, щоб визволити його з-під влади окупаційної московської комуни і встановити в ньому владу УНР, зробила спробу здобути Коростень. На той час Коростень був важливим залізничним вузлом, через який представники більшовицької окупаційної влади вивозили в московію зерно. Станція була вщерть забита військами московської комуни. Попри значну перевагу ворога, малу кількість патронів, кулеметів та цілковиту відсутність гармат, командири групи Тютюнника рвалися в бій. Вони сподівалися, що в результаті відчайдушної атаки захоплять Коростень, а відтак здобудуть ще більше зброї та знайдуть там багато добровольців. І, що найважливіше, перемога у Коростені значно зміцнить дух українських бійців та додасть селянам віри у повстанців.

Справжніми героями бою виявилися підполковник армії УНР, уродженець Городні Іван Ремболович і його 15 козаків.

Ремболовичу вдалося увірватися на станцію, дійти до в’язниці й звільнити захоплених чекістами Українських селян. Але до Коростеня вже прямували радянські підкріплення і два панцирні потяги. Під шквальним вогнем повстанцям довелося відступити. Перегрупувавшись під Коростенем, вони збиралися знову кинутися в бій. Одначе генерал Тютюнник відмовився ризикувати і наказав продовжити марш, оминаючи Коростень. У подальші дні група Тютюнника з боями просувалася селами, сподіваючись з’єднатися з іншою партизанською частиною підполковника Сергія Чорного. В одному з боїв Ремболовича поранили в ногу, тому він уже не міг брати активну участь у поході й пересувався в обозі – на санях. Подальша доля партизанських з’єднань була сумною. Відступаючи, повстанців атакувала добре озброєна кавалерія Котовського. Частині учасників походу (більше 120 осіб) вдалося вирватися з оточення. Решта потрапили в полон. Більшість полонених із групи Тютюнника у кількості 360 осіб було страчено у містечку Базар.

Одначе бойовий шлях Івана Ремболовича на цьому не закінчився. Поранений офіцер, діставшись кордону, перейшов на територію Польщі і до початку Другої світової війни працював у різних організаціях. Потім була служба в лавах добровольчої дивізії «Галичина», головним завданням якої було сформувати офіцерську еліту для продовження боротьби за незалежність України. Сучасники стверджують, що командир саперної сотні змушував говорити українською з ним навіть командування дивізії, що складалося переважно з німців.

Після тяжкого поранення та загибелі своїх двох синів у битві під Бродами Іван Ремболович потрапляє в повстанське підпілля, до УПА. Там наш земляк організовує старшинську школу, яка встигла здійснити кілька випусків.

У документах НКВС сказано, що шостого листопада 1949 року в селі Космачі тодішнього Яблунівського району Івано-Франківщини Івана Ремболовича захопили органи МДБ. 15 травня 1950 року полковника засудили до розстрілу. Вирок оголосив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу: «Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії»…

Так обірвалося життя українського офіцера і борця за незалежність України.

Справа Ремболовича була закрита для істориків упродовж 20 років української незалежності. Можливо, через те, що в нашій державі продовжують діяти імперські закони, згідно з якими всі, хто виступав зі зброєю в руках проти червоної Москви, довіку вважатимуться «контрреволюціонерами».

Історична довідка:

Підполковник петлюрівської армії, творець вільного козацтва на Чернігівщині, сотник дивізії «Галичина», командир УПА Ремболович Іван Семенович народився 1897 року у містечку Городня Чернігівської губернії. Іван Семенович походив із родини священиків. Учасник Першої світової війни. Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у в'язниці 5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Як зазначає дослідник Роман Коваль, Ремболович був командиром пішої півсотні української охоронної сотні міста Городня (весна 1918 року). Делегат 1-го, 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917 рік). Учасник Другого Зимового походу під проводом Юрія Тютюнника, командир саперної сотні дивізії «Галичина», засновник старшинської школи УПА. Розстріляний більшовиками 8 вересня 1950-го року.

Підполковника Івана Ремболовича, як і інших учасників визвольної боротьби у складі УПА, досі офіційно не реабілітовано.

Джерело.

Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архіву.

6 вересня 1943р. у бою з московитами загинув Іван-Тадей Мітринга - «Бирон», «Орелюк», «Сергій Орелюк», «Полин». Український політичний діяч, публіцист, теоретик націоналістичного руху.

6 вересня 1943р. загинув Український політичний діяч, публіцист, теоретик націоналістичного руху, уродженець с.Петриків (народився 5 серпня 1907 р.,  за деякими даними – с.Дичків) Іван-Тадей Мітринга (Мітрінга) (псевда: «Бирон», «Орелюк», «Сергій Орелюк», «Полин»). 

Належав до ОУН, займав ряд провідних постів у Крайовому Проводі ОУН на закордонних українських землях. В ОУН очолив ревізіоністську групу, названу його іменем, яка вимагала перегляду теоретичних засад націоналістичного руху в бік його демократизації. У 1938 році у статті «Геть з більшовизмом» проголосив гасло «Свободу народам! Свободу людині!» У 1941 заснував Українську Революційну Партію Робітників і Селян, що в 1942 об’єднавшись з іншими групами, створила Українську народно-демократичну партію. Загинув Іван Мітринга біля с.Вілії поблизу Острога на Волині у бою з радянськими партизанами.

Джерело

https://teren.in.ua/

5 вересня 1946р. бій ОУН з московитами у с. Бабинці Борщівського р-ну Тернопільської обл. (загинув кущовий пропагандист Михайло Гуска-Тополя).

                             Село Бабинці. 

В ОУН та УПА з с. Бабинці перебувало 55 осіб. З них загинуло 32. Серед них — Лукій Михайло Васильович, референт Служби безпеки Борщівського району.

Джерело

Вікіпедія та https://teren.in.ua/

31 серпня 1915р. між селами Бурканів і Гайворонка відбулись бої між Українськими Січовими Стрільцями та московитами.

с. Бурканів (з ліва) с. Гайворонка (з права)

31 серпня 1915р. під час Першої світової війни на горбах між селом Бурканів і Гайворонка Теребовлянського району відбулись бої між москалями та Українськими Січовими Стрільцями. 

Поблизу села загинули стрільці Дмитро і Микола Павлюки; поранені десятник Володимир Верхомий, стрільці Іван Кощак і Микола Осташ.

Джерело

https://teren.in.ua/