Загальна кількість переглядів!

пʼятницю, 30 грудня 2022 р.

Різдвяні свята в концтаборах московії (Автор: Пожоджук Дмитро) Фото Вертеп в концтаборі.

Космач – мальовниче українське село на Гуцульщині, яке віддавна вабило і вабить видатних зарубіжних дослідників Оскара Кольберга, Еріха Кольбенгаєра, Раймунда Кайндля, Давида Гобермана та славетних українських діячів історії і культури Філарета Колессу, Олексу Новаківського, Святослава Гординського, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Олександра Довженка, Аллу Горську, Ольгу Луцик-Рем, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Романа Іваничука, Володимира Грабовецького... 

Привертав їхню увагу Космач своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями і традиціями, гордим духом визвольних змагань. Свого часу голова СФУЖО пані Оксана Соколик з Канади висловилася: “Бути в Україні і не бачити Космача – то був би неповний образ Батьківщини”. А письменник Степан Пушик підкреслив:

І добре, що на світі є Космач, 
Крім Києва, крім Харкова,
Крім Львова...

 
Отож Космач – велетенське село в Карпатах. У ньому в усі часи розквітали народні ремесла: вишивка, писанкарство, ткацтво, ліщиноплетіння, бісероплетіння, боднарство, різьбярство, мосяжництво, кушнірство, виготовлення музичних інструментів – одним словом, усі види народної творчості. 

Космач добре пам’ятає свою історію – великі битви армії УПА з мадярами, німцями і росіянами. Особливо успішною була Космацька битва в січні 1945 року, в якій українські повстанці вщент розгромили каральну дивізію генерала Ніколая Дергачова. 

Вільний дух космачанина, його непокора – ось що стало основною причиною депортації космачан у концтабори Росії. Мали про що оповісти корінні космачани Іван та Олена Мохнатчуки, Анна Гаврищук, Марія Кравчук, Семен Линдюк, Параска Боб’як, Анна Никорак, Іван та Василина Карп’юки... Цим людям не одне Різдво довелося зустріти далеко від рідного дому, у жорстокій неволі. 

Пригадував мешканець Космача Іван Карп’юк, син Василя, 1920 року народження: “1950 року забрали з Космача двадцять одну родину, ні в чому не винних людей. Уявіть собі, скільки це було людей, бо в Космачі всі сім’ї були багатодітними. Отож забрали нас у великодній вівторок увечері до Коломиї. Там я перебував у тюрмі три місяці разом з дружиною Василиною та маленькою дитиною. Відтак з Коломиї повезли потягом до Львова, а зі Львова везли нас три тижні до Томська в Росію. Опісля – пароплавом угору – річкою Об дев’ять годин до Красного Яру, а звідти погнали нас пішки в темний ліс. 

Тоді-то вперше ми відчули себе рабами в російській державі. 

В липні 1950 року ми почали поступово обживатися на російському засланні. Будували бараки, аби мали в чому жити. Як стала зима, надворі мороз був понад сорок градусів. Зближалися Різдвяні свята. З нами були два священики: литовський Казимир Бартафус та львівський – отець Цегельський. І настав Святий Вечір. Нам було дуже гірко, бо були на чужині, далеко від України, від нашої Гуцульщини. То був наш перший Святий Вечір на вигнанні. Ми мали намір зібратись разом, поколядувати, поспілкуватися між собою. Але, на жаль, про це дізналась управа концтабору. Як тільки пізно ввечері ми повернулись з роботи і повечеряли, литовка задзвонила в “башмак” і ми зрозуміли, що нас чекає збір. Нас зібрали і випровадили вночі в ліс рубати дрова. Найбільше знущалися зі священиків: “А сейчас посмотрім, как попи рубят дєрєв’я!”. 

На очі старого гуцула нараз набігли сльози. Хоч минули вже десятиліття від того часу, але він усе пам’ятав до крихітки, все оте поневіряння осіло в Івановій душі гіркою печаллю.

“Та ми гав не ловили, – продовжував Іван Карп’юк. – Як лиш від нас відлучився конвой, ми зійшлися докупи в зрубі і наші священики литовський та український правили службу Божу прямо в лісі на пні, хоч було вже далеко за північ. Ми своїх традицій не губили, ми добре знали, якого ми роду...”.

“Я був політичним в’язнем російських концтаборів, – згадував житель Космача Дмитро Палійчук. – На відміну від Івана Карп’юка, мене не гнали на Святий Вечір корчувати ліс у тайзі. Мене привели на допит, який тривав цілу ніч. Російські кати хотіли, аби я виказав своїх однодумців з Космача чи вояків УПА. Я вперто мовчав, бо присягав перед своїми побратимами. Допит тривав цілу ніч, і я не мав права сідати. Я мусив стояти, а варта біля мене змінювалася через кожних дві години. Та це ще не все. Закінчувалася ніч під Різдво. Я згадав, як у нас у Космачі ходять від хати до хати колядники, вітають гуцулів зі святами, гостяться. А я був на засланні. Сльози лилися з очей, та я стримувався. І тут мені прийшло на гадку, що коли я щось заспіваю політичного, то, можливо, мій чекіст рознервується і накаже, аби мене відправили в камеру. А там я зможу не те що сісти, а навіть прилягти. І я собі спокійно, наче не на каторзі, а десь у Космачі під смерекою, серед рідних гір, біля своїх однодумців, заспівав:

Чи ви, хлопці, спали,
чи ви в карти й грали,
Що ви Україну кацапам
продали?..

Я не встиг далі доспівати, як чекіст схопився з крісла і викликав двох молодиків, яким наказав побити мене до юшки. Вони били мене так, що я знепритомнів. Відтак вивели з кабінету і вилили на мене відро крижаної води. Я очуняв і мене знову привели на допит і знову я не мав права сідати. Зоря ранкова сповіщала, що вже починалося Різдво. Я спробував обманути чекіста і заявив, що вже буду давати свідчення. Він єхидно посміхнувся до мене і сказав: “Вот наконєц-то бандєровєц поумнєл...”. Я сів на стілець і прикинувся, що хочу щось писати. Але минала хвилина, друга, а я нічого не писав. Тоді чекіст розгадав мої заміри і звелів встати. Я встав і змушений був простояти ще ціле Різдво і ніч після Різдва. Своїх ніг я вже не відчував. А чекісти змінювалися через кожні дві години...”.

Ось такі несолодкі спомини в космачан. Із плином часу дехто з них повернувся в рідні околиці, а більшість залишилися навічно в російській мерзлоті так і не похованими по-християнськи. Десь там покоїться прах дитини Івана та Василини Карп’юків, а також дружини Петра Палійчука Олени. І старої Полагнєчки з присілка Бані, яку вивезли з Космача з її численними дітьми. І ще сотень моїх односельців. Над їхніми могилами віють сибірські вітри, виють голодні вовки. Хрести соснові вже погнили...

“А ми спробували в Мордовії організувати “Вертеп”, – пригадує зв’язкова УПА Параска Боб’як, донька Михайла, 1925 року народження. – Попервах слова в нашому “Вертепі” цілком не мали політичного забарвлення. Наші охоронці трохи нас послухали, а відтак залишили і пішли “глушити” горілку. Алкоголю в наших таборах не бракувало. Вони бачили, що не можуть нас зломити, то сподівалися зробити з нас п’яничок. Проте коли ми не пили, то вони випивали самі. Так-от, тільки вони розійшлися, як наш “Вертеп” набрав політичного забарвлення, і ми тоді вже були для себе панами. До нас долучилися литовці, латвійці, поляки і білоруси, які шанували нас за те, що ми були добре зорганізованою українською громадою. Я щаслива, що змогла зберегти фотографію “Вертепу” ще з тих часів...”.

“Я зустрічав не одні Різдвяні свята в комуністичних концтаборах. Я був добрим співаком, то на Святий Вечір ми старалися колядувати. Але першого року наш Святий Вечір був кривавий, бо цього дня в нашому. бівакові розстрілювали українських священиків. Такого страшилища ніхто не міг собі навіть уявити”.

Українську націю Росія нищила різними способами. Але українці, як той лист подорожника: чим на нього більше наступають, тим більше він пнеться вгору, росте. Нищили українців турки, татари, німці, росіяни, але знищити так і не змогли. Бо ніхто не може знищити народу. В серці кожного українця була іскорка українства. І лишилась назавжди.

“Наша донька Марія, – згадувала Василина Карп’юк, донька Федора, 1919 року народження разом з двома дівчатами ходила колядувати на засланні. Ми змарнували в Росії свої молоді літа, поховали там Марію. У нас народилося ще двоє дітей – Іванко та Оксана. Ми просили, благали їх, що як не доживемо до часу, аби вернутись в рідний край, то щоб вони вернулися в Україну і розповіли, як знущалися з нас кацапи в концтаборах. 

Одного року, пригадую, ми зібралися гуртом і колядували “Бог предвічний народився”, “По всьому світу”, “Сумний Святий Вечір”... Нас слухали литовці, латиші, поляки, грузини. Вони хоч і не розуміли слів наших колядок, але знали, що ці колядки нас об’єднують, вони є нашою зброєю проти поневолення українців та інших народів”.

Минають літа. Радянська влада всіляко намагалася заховати сліди своїх злочинів. Однак ще й досі в господарських книгах Космацької сільської ради знаходимо прізвища космачан, депортованих у концтабори Росії. А серед них цілі сім’ї: Никораків, Мохначуків, Ребеджуків, Гаврищуків, Семчуків, Дзвінчуків, Кіф’яків, Линдюків, Лахманюків, Сіреджуків, Коб’юків, Климовичів, Рошканюків, Боб’яків, Костюків, Кілійчуків, Клапцуняків... А це по вісім-дванадцять чоловік кожна. Арештований у Космачі вже у сімдесятих роках історик Валентин Мороз, який також відчув смак концтаборів Росії, зауважив, що більше половини населення Космача було депортовано у концтабори Росії. Про це він напише свій знаменитий роман-есе “Хроніка опору”. 

Марія Попович з Космача, яка перебувала на засланні в Росії над Амуром, наголошувала: “Цвіт нашої української нації московська влада знищила ще до початку Другої світової війни. Катами ми часто називаємо німців і ще й нині делікатно оминаємо це слово до росіян, котрі вчинили не менші звірства в Україні з українськими селянами і міщанами.
 
Ми легко списали всю вину на Сталіна і забуваємо, що Сталін був не один. І якщо вживаємо вислів німецький фашизм, то треба вживати й вислів російський фашизм, бо те, що я пережила в російських катівнях, по-іншому не назвеш. 

На Святий Вечір три кацапи намагалися мене згвалтувати. Серед білого дня. Я не давалась, кричала що мала сили. Мій крик, на щастя, почули два політв’язні зі Львівщини. Якось зуміли прибігти мені на допомогу. Наробили такого галасу, що про це дізнався весь табір. Вони боронили мене і врятували від насильства. Але самі загинули, були замордовані охоронцями і моїми гвалтівниками...”.

Відтоді минуло багато часу, але Москва продовжує чинити самосуд над іншими народами, зокрема над українцями на Донбасі, над кримськими татарами, над сирійцями. Мої земляки-космачани повернулись із концтаборів Росії в Україну. Вернулись, аби святкувати разом з родинами Різдвяні свята у вільній незалежній Українській державі, аби розповісти своїм нащадкам, якою ціною дісталась нам воля. Аби розповісти і зберегти це в пам’яті прийдешніх поколінь.
 
Дмитро Пожоджук, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка

Українські Колядки. Відень - 1915 рік. Так сьогодні не колядують.....а потрібно. Ці Колядки та Щедрівки були, хто знає історію, ще задовго до Хрещення Русі....

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

Для збільшення натисніть на зображення 

четвер, 29 грудня 2022 р.

Кохання по-повстанчому. Володимир ГІНДА.

Вінчання постанця "Рати" (3-й справа) та підпільниці "Дори" (4-а справа) в церкві села Бук 23 листопада 1946 року (взяті з книги "Українська повстанська армія. Армія нескорених").

Певні кроки у цьому напрямку зробили Оксана Кісь, Леся Онишко, Тетяна Антонова, Олена Петренко, проте фундаментального дослідження на цю тематику досі немає.

Незважаючи на вкрай складні умови боротьби українських повстанців, життя брало своє: молоді люди, перебуваючи тривалий час пліч-о-пліч, закохуватися й одружувалися.

Варто зазначити, що одруження членів ОУН і бійців УПА мали певні відмінності. Оунівці могли вінчатися без дозволів своїх керівників на власний розсуд і вести своє подружнє життя віддаля від решти соратників. Чого не було серед бійців УПА. Їм доводилося лаштувати своє сімейне життя на очах у своїх побратимів. Ті, що намагалися хоч певний час пожити окремо від усіх, відразу підпадали під підозру і ними займалися люди з СБ. Боялися, що за час відсутності молодят могли завербувати вороги. Підпільниця-друкарка Дарія Малярчин-Шпиталь у своїх спогадах пише, що була свідком, як одна молода повстанська пара порушила цей закон і зиму перезимувала окремо від усіх – у родичів, завчасно викопавши криївку. Коли після зимівлі молодята повернулися до лісу, ними відразу зацікавилося СБ. Повстанка зазначає, що їй по-людськи було шкода пару, але більше вони не зустрілися. Ймовірно були ліквідовані Службою Безпеки.

Спільною рисою є таємне проведення таких шлюбів в обох структурах. Для прикладу можна навести історію вінчання одного з провідників ОУН (мельниківців) поета Олега Ольжича-Кандиби та Катерини Білецької. 2 серпня 1943 року молодята взяли церковний шлюб. Олег взяв зі свідків і дружини клятву, що будуть мовчати про одруження до завершення війни: переймався, щоб дружина не зазнала переслідувань. Жили вони по різних квартирах. На людях удавали, що не знають одне одного.

На одруження в УПА пара повинна була отримати дозвіл від командування. Рядовому стрільцю й нижчому за званням командирові його давав окружний провідник, а окружному – крайовий. Перепон не було, якщо обоє наречених були в підпіллі – і він, і вона постійно на виду. Значно важче було отримати згоду на так званий «мішаний» шлюб – коли повстанець хотів повінчатися з дівчиною, яка жила на леґальному становищі. Такі пари підпільний провід розглядав дуже ретельно. З'ясовували, зокрема, чи наречена не буде намовляти чоловіка вийти з підпілля, чи через неї МГБ не намагатиметься його завербувати в агенти. Командир повстанця розмовляв з нею, придивлявся й вирішував, давати згоду чи ні. Щоправда, з 1950 року вимоги до охочих укласти шлюб стали жорсткішими. На той час радянські спецоргани активно почали використовувати практику репресій щодо рідних повстанців. Жінки, не витримуючи шантажу, почали погоджуватися на співпрацю з владою.

Завербовані дружини (найбільше цікавили МГБ жінки повстанських ватажків), за задумом спец органів, мали переконати чоловіка вийти з підпілля, їм ґарантували подальше нормальне життя без переслідування. Пережити таке довелося дружині полковника Василя Галаси («Орлана») Марії Савчин («Марічці»). Коли її вдруге заарештували емґебісти, вона вирішала вести подвійну гру і заявила, що готова до співпраці. У своїх спогадах «Тисяча доріг» повстанка досить ретельно описала, які завдання їй давали вербувальники: «Вплинь на нього так, як може жінка, коли вона постарається. Даємо вам реченець – 1 березня. До того часу ти повинна вернутися до нас з відповіддю від «Орлана». У вас дитина, тож твоя поїздка не повинна викликати жодної підозри. Як він згодиться на нашу пропозицію, тоді опрацюємо плян, у який спосіб втримувати з ним контакт. Нехай він сам подасть свої думки, і ми вже домовимось. Якщо це зробите, забезпечимо вас гарною квартирою та влаштуємо на працю. Будете собі жити і не бракуватиме вам пташиного молока. Коли ж Василь не згодиться, то залишить тебе біля себе, в бункері. Може, проживете ще рік-два, а вкінці все одно знайдемо вас і вб'ємо!... Зрозумійте, що ви всі приречені на смерть, а ми ось даємо вам нагоду жити».

Після повернення у повстанський загін Марія відразу все розповіла побратимам і роботу не виконала. У ті часи так доволі часто повстанцям вдавалося вибратися з пазурів радянських спецслужб. Обіцяли співпрацю, а коли виходили на свободу, забували.

Намагаючись уникнути інцидентів з вербуванням жінок, СБ навіть видало спеціальну інструкцію, в якій було сказано:
«Дозвіл одружуватися видає лише окружний провідник. Майбутня жінка підпільника повинна обов’язково пройти перевірку СБ, бути морально стійкою і не заважати у роботі підпільнику». В інструкції також вказувалися вимоги до одружених і їх покарання у випадку негідної поведінки: «Одружені в підпіллі, які не справляються з роботою, будуть наказані за революційними законами. Мужчина-підпільник не повинен ходити до жінок в особистих справах. Якщо ж йде до жінок у службових справах, то повинен брати з собою свідка. Машиністок і пропагандисток частіше перевіряти в відношенні чесності і моральної стійкості. Мужчина, якого деморалізує жінка, буде покараний пониженням у посаді».

Оскільки німецька, а згодом радянська влада суворо карала тих, хто надавав допомогу УПА, леґальне одруження дівчини з повстанцем в умовах збройної боротьби було неможливим. Саме тому шлюбна церемонія зазвичай зводилася до таємного вінчання і проходила в колі найближчих бойових побратимів. Усе відбувалося скромно, лише зрідка – із музиками, танцями й піснями.

Зазвичай напередодні весілля наречені знаходили якусь церкву в населеному пункті неподалік від дислокації підроділу УПА і, домовившись зі священиком, в обумовлений час проводили церемонію. Іноді священників привозили до лісу, де вони проводили обряд уже у колі повстанців. Пам’ятаючи про обстановку, в яких проходило весілля, певна частина вояків забезпечувала безпеку молодятам під час одруження, аби раптово не наскочили німці чи емґебісти. Так, вінчання Галаси і Савчин відбувалося під охороною двох сотень упівців. Звичайно, такі шлюби не реєструвалися в сільрадах і, за радянськими законами, не вважалися офіційними, але, враховуючи, що повстанці не жили за цими законами, їх це мало хвилювало.

Деколи наречені після вінчання отримували свідоцтво про одруження, виготовлене самотужки. Відповідні документи могли бути з зашифрованим текстом, хоч і не завжди. Наразі історикам вдалося розшукати два таких шлюбних свідоцтва. Зашифрований текст «Акту вінчання» двох невідомих революціонерів від 6 липня 1950 року фахівці львівського Центру досліджень визвольного руху опублікували у книзі «Українська повстанська армія. Історія нескорених». У таких посвідках весь текст, зокрема дата і місце весілля, ім`я священика і прізвища молодих були зашифровані. Робилося це задля конспірації, адже коли такий документ потрапляв до рук ворога, то останній не міг здогадатися, про що в ньому йдеться.

Інше (незашифроване) саморобне свідоцтво про одруження двох членів ОУН(б) – Сарчука Василя («Якова») та Зубрицької Ліди («Олі») було виготовлене власноручно нареченою. Дівчина скористалася «службовим становищем», адже була машиністкою провідника Луцької округи ОУН Олександра Савири (псевдо «Зарічний»). Документ датований 1951 роком. Оприлюднив його історик Володимир Ковальчук.

Декілька слів варто сказати про те, що зазвичай чекало на такі повстанські пари. Зазвичай вони не могли жити звичайним подружнім життям. Не маючи власних осель, були приречені на поневіряння, переховуватися у рідних, підпільних помешканнях, криївках, нерідко просто неба в лісі. Постійна загроза бути викритими аби знищеними ворогом психологічно тиснула. І одна справа, коли ти відповідаєш лише за себе, ризикуєш лише своїм життям, інша справа – відповідальність за своїх найдорожчих людей (дружину, чоловіка, дитину).

Іноді кохання ставало для жінок-повстанок фатальним, особливо коли батьки одного з закоханих були проти стосунків. Вельми цікавою у цьому плані є історія зв’язкової УПА Марії Штепи з міста Чортків Тернопільської області, яку вона розповіла українським журналістам у 2008 році. У війну вона закохалася у хлопця, але його батьки були проти їхніх відносин і після повернення радянської влади «здали» дівчину у МГБ. Пані Марія отримала від радянської влади за свою роботу в УПА 10 років заслання.

Траплялися випадки, коли подружні пари у криївках зводили рахунки з життям, не пристаючи на пропозицію емґебістів здатися й жити в подальшому зі своїми дітьми. Така трагедія сталася з полковником УПА Миколою Твердохлібом («Громом»), який разом із дружиною Ольгою Герасимович застрелився в оточеному бункері. Їм ґарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору, але вони відмовилися.

А ось чоловік поетеси Олени Теліги, Михайло, добровільно пішов на смерть разом із своєю дружиною. На початку 1942 року в Києві німці розпочали другу хвилю арештів українських націоналістів під час якої була заарештована Олена Теліга. Німці заарештували її 9 лютого 1942 р. у приміщені «Спілки українських письменників», якою вона керувала. Соратники Теліги, передчуваючи арешт поетеси, пропонували їй залишити Київ, але вона відмовилася. Коли Михайло Теліга дізнався про арешт дружини, він пішов до «Спілки» і навмисно назвався письменником, аби розділити долю коханої. Обох розстріляли німецькі окупанти в Бабиному Яру.

Уже по війні, коли в середовищі українських еміґрантів згадували про трагічну долю цього подружжя, любили повторювати: «Вона загинула за національну ідею, а він – за неї».

18.06.2013
Джерело інформації сайт https://zbruc.eu

«МИ ВСІ БУЛИ СМЕРТНИКАМИ»: ІСТОРІЯ ЖИТТЯ АННИ ПОПОВИЧ. Олександр Пагіря, науковий співробітник музею.На світанку 17 травня 1954 року на вершині горі Березовачка, у важкодоступних місцях Карпат, оперативна група КГБ вийшла на бункер командира 4-ої ВО «Говерля» УПА-«Захід» полковника «Грома».

Фото Анни Попович з кримінальної справи.

На світанку 17 травня 1954 року на вершині горі Березовачка, у важкодоступних місцях Карпат, оперативна група КГБ вийшла на бункер командира 4-ої ВО «Говерля» УПА-«Захід» полковника «Грома». Радянські органи держбезпеки давно полювали на багаторічного керівника повстанського руху на Станіславщині (сучасна Івано-Франківська область). Після тривалих переговорів про здачу живими, полковник «Грім» та його жінка Ольга Герасимович застрелились, а до рук чекістів потрапила підпільниця Анна Попович. Дівчина прагнула будь-якою ціною уникнути полону, та обираючи між смертю від власних рук і життям, вирішила залишитися живою…

Від допомоги УПА до сімейного підпілля:
А все для Анни Попович почалося під час війни, коли вона разом з подругами почала збирати продукти та одяг для сотень УПА у рідному селі Зелена на Івано-Франківщині. Тоді на постій сюди заходили різні повстанські відділи, яких місцеве населення забезпечувало всім необхідним. Повстанці рятували селян від німецьких реквізицій та каральних операцій, а ті взамін всіляко підтримували повстанський рух. У роки війни село Зелена перетворилося на одну з повстанських баз у Карпатах. Зокрема тут формувалася сотня (згодом курінь) «Бескид» під командуванням Луки Гринішака («Довбуша»), що воювала проти німців, а потім проти радянських каральних військ. Анна у той час не була знайома з «Довбушем», але наступні події пов’язали їхні долі разом. За особливу активність вона ще тоді була призначена станичною жіночої мережі у сусідньому селі Черник, водночас виконуючи функцію зв’язкової УПА.

Повернення радянської влади у 1944 році в селі не вітав ніхто. Ще на початку війни місцеві жителі з хлібом та сіллю зустрічали прихід «визволителів» зі сходу. Однак невдовзі більшовики розпочали арешти інтелігенції і влітку 1941 р. залишили тисячі понівечених тіл в’язнів у тюрмах Західної України. Анна на власні очі бачила жахливу картину радянського відступу – чоловіків та жінок, яких енкаведисти замордували в урочищі Буковинка біля Надвірної.

Восени 1944 р. після повернення Червоної Армії у Західну Україну репресії не забарилися. Наприкінці листопада під час облави у селі більшовики заарештовують Анну. Разом з іншими дівчатами зі станичної сітки її допитують у місцевому гарнізоні про зв’язки з УПА та піддають жорстокому побиттю. Потім ув’язнених переводять пішки до тюрми у Надвірній. По дорозі на конвой здійснює напад чота повстанців, однак у сутичці гинуть 15 молодих хлопців. У тюрмі в Надвірній, за спогадами Анни, було саме «пекло, страхіття». Заарештовані спали на бетоні в умовах повної антисанітарії, пили лише воду і кожної ночі ходили на допити, які супроводжувалися нелюдськими тортурами. На слідстві Анна розповіла про свою допомогу УПА, однак схитрувала, видавши себе за іншу людину. Після двох тижнів допитів чекісти вирішили відпустити її разом з іншими дівчатами.

Повернувшись в село, Анна вирішує переховуватися від радянської влади. Вона споруджує поблизу хати в лісі невеличку колибу, де ховається разом з матір’ю. У той час її родина зазнає всіляких переслідувань за підтримку українського підпілля. Наймолодший брат Михайло, який був членом ОУН, загинув у січні 1946 році разом з шістьма повстанцями в бою з більшовиками в урочищі Кудринець. Середній брат Василь теж перебував у партизанці, за що у 1946 р. був засуджений до таборів ГУЛАГу. Судовий термін відбував у Караганді, звідки втік у 1947 році та повернувся у рідне село, де допоміг сім’ї побудувати новий бункер.

Дізнавшись про нелегальне життя родини, у 1947 р. МГБ до смерті закатувало матір Анни – Марію, яка на допиті не погодилася видати місце переховування дітей. Анна знайшла тіло мами та разом з братом таємно вночі поховала її на цвинтарі. Цього ж року дівчину спіткала ще одна особиста трагедія. У шестимісячному віці від хвороби померла її перша (і як згодом виявилося, остання) дитина, народжена від повстанця Дмитра Остапюка («Вовка»), з яким Анна була заручена. Хлопець хотів з нею одружитися в лісі у присутності священика, однак, ідучи по дорозі до коханої, загинув у сутичці з більшовиками. У 1948 році від Анни також пішов з криївки її брат Василь, якого повстанці насильно забрали у підпілля, де він невдовзі і загинув. Залишившись самою, дівчина вирішує податися до родини свого старшого брата Миколи, який проживав у сусідньому селі Пасічна. Однак після кількох місяців її виганяє з хати дружина брата, яка не захотіла присутності у себе вдома сестри-«нелегалки». Відтак, Анна знову повертається до рідного села, де до осені 1949 року продовжує сама переховуватися в лісі. Здавалося, доля дівчини приречена, але життя її змінює одна людина, яка дає надію на краще майбутнє. 

У підпільному шлюбі з «Довбушем»:
Одного осіннього дня до колиби Анни навідався сотник УПА «Довбуш» (Лука Гринішак), що в той час обіймав посаду керівника Надвірнянської надрайонної референтури Служби Безпеки (СБ) ОУН. Він дізнався про місце переховування дівчини і після кількох зустрічей покохав її. Анна пригадувала, що це було кохання з першого погляду. Лука Гринішак запропонував їй піти з ним у підпілля. Однак на заваді стала сімейна обставина. З 1938 року він перебував у шлюбі з Анною Гринішак, від якої мав дочку Олену. Проте подружжя часто не ладило і у 1944 р. Лука пішов з дому у партизанку. Хоча дружина невдовзі приєдналася до нього, лікуючи його в лісі від тифу, однак потім, не витримавши важких умов підпілля, втекла від чоловіка додому. Восени 1945 року вона була заарештована органами НКВД та засуджена до 5 років таборів ГУЛАГу за «бандпособничество». З того часу «Довбуш» її не бачив.

Знаючи про цю обставину, Анна Попович пообіцяла, що в разі повернення його законної жінки вона покине його. Згодом дівчина пригадувала, що хоча шлюб з Лукою не реєструвала (у підпіллі існувала практика власної реєстрації шлюбу), однак жила з ним як з чоловіком. В ОУН вона отримала посаду друкарки референтури СБ Надвірнянського надрайонного проводу ОУН під псевдом «Вишня» (згодом «Ружа»), однак в повсякденні підпільники називали її просто Анною. Говорячи про мотиви свого переходу у підпілля, Анна згадувала, що окрім любові до цього її спонукала смерть мами, більшовицькі тортури та вбивства: «Тоді ніхто не хотів жити. Виділи смо шо чи так, чи сяк – ми гинемо».

Рятівниця повстанців:
Першу зиму у підпіллі 1949/1950 рр. Анна Попович провела у криївці на горі Синячка, де переховувалися «Довбуш», керівник СБ Карпатського крайового проводу ОУН Микола Твердохліб («Грім») з жінкою Ольгою Герасимович («Ольга»), підпільники «Ручей» (Юрій Кузюк), «Верещака» (Василь Аврамюк), «Грім», «Козак» (Дмитро Лопатчук) та «Деркач» (Михайло Зеленчук). У бункері була споруджена кімната для відпочинку з двоярусними ліжками, туалет і комора для продуктів. Вдень підпільники спали, а вночі проводили навчання, слухали радіо, грали в карти тощо. Анна варила їсти, прала білизну та ремонтувала одяг. Під землею підпільників ніколи не покидало відчуття тривоги за життя: «Не знаєш, що завтра тебе чекає, коли здибають, і коли погинеш». Відтак, всі почували себе неначе «смертниками». Однак, попри побутові проблеми, тисняву та задуху, атмосфера серед підпільників була цілком дружньою, і за сподами Анни Попович, «всі любили один одного, були готові життя віддати один за одного».

Наприкінці квітня 1950 року в підпільників, що перебували вже п’ять місяців під землею, вичерпувалися запаси харчів. Відтак, на Великдень «Довбуш» разом з бойовиками вирушив в село Пасічна за пасками. Оскільки сніг у горах після зими ще повністю не зійшов, то сліди партизанів виявили війська МГБ, які підійшли до криївки. Ситуацію врятував стійковий «Деркач» (Михайло Зеленчук), який побачивши наближення військ ворога, попередив решту підпільників, внаслідок чого їм вдалося втекти з бункеру. Рейдуючи по навколишнім селам, повстанці зупинилися у хаті сім’ї Аниного брата Василя у Пасічній. Однак і в цьому селі були війська МГБ. Підпільники, що притаїлися на горищі хати, опинилися на волосину від загибелі. Ситуацію врятувала Анна, яка хвацько запропонувала хлопцям залягти у віз під солому, а сама, прикинувшись звичайною селянкою, впрягла коня і поїхала в ліс «по дрова». У такий спосіб їй вдалося перехитрити чекістів та врятуватися втечею. У підпіллі проявився дар Анни до провидіння. Вона бачила віщі сни, які не раз рятували життя повстанців під час облави чи інших нещасть. Підпільники вірили, що вона має особливий зв’язок з Богом.

Опинившись знову в лісі, влітку 1950 року Анні довелося прийняти пологи у вагітної дружини командира «Грома» Ольги у лісовій колибі під охороною двох бойовиків. Оскільки у підпіллі не було належних умов для догляду за дітьми, немовля віддали під опіку місцевої єврейки. Однак через недбалість останньої дівчинка невдовзі померла. Це була вже друга дитина подружжя. У 1945 році у них народився син Ярема. Ольга виховувала його сама, а у 1947 р., не витримавши розлуки з чоловіком, перейшла в ліс, залишивши сина під опіку старшої сестри. У 1949 р. цілу родину вивезли в Сибір, а малого Ярему МГБ віддало у дитячий будинок у Станіславі, заховавши його там під фіктивним ім’ям Яків Дикий. Командир «Грім» робив спроби викрасти сина з дитбудинку, однак невдало. Обравши долю підпільного життя, подружжя Миколи Твердохліба та Ольги Герасимович було змушене пожертвувати сімейним щастям задля вищих ідеалів.

Хоча Анна Попович займала відносно низьке становище у підпільній структурі (деякі джерела взагалі заперечують її участь в ОУН), однак через наближеність до керівника референтури СБ Надвірнянського надрайону «Довбуша» вона мала можливість впливати на політику підпілля, зокрема у такому делікатному питанні як ліквідація агентів радянських органів державної безпеки. Наприклад, восени 1950 р. жителька с. Пнів Анастасія Гуш та її наречений зізналися на допиті СБ ОУН про співпрацю з МГБ у боротьбі з повстанцями. За допомогою вмонтованого у кухню радіоапарату «Тривога» вони повідомляли більшовиків про прибуття у село повстанців, внаслідок чого було захоплено та вбито багатьох підпільників, а кілька десятків родин депортовано до Сибіру. Зазвичай у подібних ситуаціях СБ ОУН страчувала агентів шляхом розстрілу чи повішення. Однак цього разу під впливом Анни боївка «Довбуша» організувала «показовий» суд над затриманими, запросивши місцевих селян у ліс, де агенти публічно зізналися у скоєному. Деякі селяни закликали їх убити, а деякі –відпустити. У підсумку повстанці вирішили звільнити агентів, взявши з них слово, що ті більше не співпрацюватимуть з МГБ. У подальшому було зафіксовано ще кілька випадків, коли «Довбуш» та його підлеглі відпускали радянських агентів після проведення з ними «профілактичних бесід». Органи МГБ були змушені визнати небезпеку такої політики підпілля, адже після прилюдного розкриття агента, він більше не становив жодної загрози для партизанів. Водночас радянська влада не могла звинувачувати останніх у вбивствах мирного населення під виглядом боротьби з радянськими агентами. 

Між смертю та любов’ю:
Зиму з 1950 на 1951 рік Анна провела з «Довбушем» та двома його бойовиками у криївці поблизу хутору Зелениця, що була призначена для чотирьох осіб. Однак у січні 1951 року до них приєднався командир «Грім» з жінкою та чотирма підпільниками, бункер яких виявився під загрозою виявлення органами МГБ. За вказівкою «Грома» Анна була змушена раціонувати запаси харчів таким чином, щоб розподілити їх рівномірно між усіма до кінця зими. Підпільники були змушені недоїдати, харчуватися один раз на день. «Хлопці стоят надо мнов і мене штурхают, шоб я більше кинула, —пригадувала Анна Попович. – Як кину? Як дам? То була дуже тєжка зима, але Бог поміг, шо ми перезимували. На тих продуктах, шо були, ми вийшли на весні всі здорові». Через тисняву та нестачу спальних місць повстанцям доводилося спати по черзі. У вільний ж час від господарських та побутових завдань Анна друкувала на машинці.  

Як тільки прийшла весна підпільники розійшлися в різні сторони для поповнення запасів провізії та виконання організаційних завдань, залишивши «Вишню» саму в бункері. Час від час до неї навідувалися бойовики «Довбуша» – «Козак» (Дмитро Лопатчук) та «Карпенко» (Михайло Березицький), які приносили харчі. 16 червня 1951 року вона як зазвичай сіла друкувати на машинці, та раптом відчула слабкість і вирішила прилягти. «Чую голос мамин: “Анна, іди гет звідси!” Я сі злєкла, схопиласі, то й думаю, то мені сі почуло, не може бути, то мама мертва вже кілько. Ще раз повторяє: “Вже йди гет звідси!”. Дівчина почула стукіт, і відкривши, побачила «Довбуша». Він ішов три дні, щоб повідомити про засідку військ МГБ, в результаті якої був убитий «Козак», а «Карпенко» на допиті під тортурами видав місце криївки. Таким чином, йому вдалося випередити чекістів лише на кілька хвилин. Відтак, пара почала хутко збирати документи. Коли Анна виносила з криївки радіоапарат «Тривога», вилучений в агентів із с. Пнів, раптом почула клацання затвора автомата. Крикнула командирові: «Тікай!» і затулила його своїм тілом. Скориставшись моментом, «Довбуш» встиг втекти. Самій дівчині кулею розірвало м’язи та кістки лівої руки, що трималася лише на шкірі. Від безвиході Анна хотіла застрелитися, але пістолет угорського виробництва дав осічку. Витягла гранату, але забула розігнути бляшки. Після третьої спроби граната вибухнула, поранивши осколками тільки ноги, однак дівчина дивом залишилася живою. Схопившись на ноги, вона почала тікати, думаючи, щоб її швидше вбили, оскільки не хотіла потрапити до рук ворога. Пробігши ще півкілометра, вона впала. Солдат, що гнався за нею, з розгону зачепився за нею і теж упав. Підвівся, почав тягнути дівчину за перебиту руку – вона захрустіла, тоді вхопив за другу. Втікачка була вся в крові. Прибіг лікар, зробив перев’язку, дав знеболююче. Три кілометри чекісти вели захоплену підпільницю пішки, ще шість – везли на коні. По дорозі вона втратила чимало крові. Місцеві жителі впізнали Анну, давали їй воду та молоко. Потім її перевезли машиною до районної лікарні у Надвірній. Тут лікарі ампутували нижню частину лівої руки. Втративши кінцівку, Анна не хотіла більше жити і на допитах, які відбувалися і вдень, і вночі, просила добити її. 

Щоб встановити долю дівчини, «Довбуш» направив своїх бойовиків «Вільшенка» (Мирона Свідрука) та «Орла» у Надвірну. З’ясувавши, що та жива, «Вільшенко» запропонував смілий план викрадення Анни з лікарні. Операція отримала схвалення голови Станіславського окружного проводу ОУН «Куряви» (Петра Іванишина) та керівника СБ цього ж проводу «Жара» (Степана Гаврилюка). О 23 год. 10 липня 1951 р. троє підпільників («Вільшенко», «Явір» (Федір Нагірняк) та Петро Хопта у формі офіцерів МГБ зайшли у приміщення районної лікарні. При вході до палати вони розстріляли з автоматів двох радянських вартових, які заснули на стійці, і забравши дівчину з лікарні, повели її попід руки в одній сорочці в сторону річки Бистриці. Щоб відволікти сили ворога, один із підпільників пішов в іншому напрямку до с. Пнева. Для розшуку втікачів МГБ кинуло чотири роти військ – 350 чол. разом із групою оперативних працівників обласного управління МГБ. Втім, службові собаки дуже швидко втратили слід. Тим часом підпільники, заблукавши довкола гори Городище, вирішили не йти у с. Маняву, де в той час було багато військ, а рухалися вздовж річки. З огляду на присутність значної кількості сил ворога в селах та слабкий стан Анни, яка від босої ходьби поранила об кущі ожини ноги, втікачі були змушені зупинитися на три дні у лісі між селами Пнів та Пасічна. Тут вони без їжі пересиділи облаву, тільки вночі пили воду з річки. На четвертий день їм вдалося принести з села молоко, яйця та одяг (подерту спідницю та стару куфайку). Стан Анни дещо покращився, що дозволило групі покинути місце постою та через деякий час зустрітися в лісі з «Довбушем».

Після повернення до повстанців командир заборонив Анні виконувати будь-які завдання, підпільники самі прали та заготовляли харчі. За поранення, отримане під час облави криївки, Анна Попович була нагороджена Золотою зіркою. Її рятівник, Мирон Свідрук отримав Срібний Хрест Заслуги першого класу (у лютому 1952 р. він загинув у бою з чекістами поблизу Надвірної). Інформація про визволення машиністки надрайонного проводу ОУН Анни Попович із лікарні у Надвірній набула розголосу по всій Україні. З цього приводу Політбюро ЦК КП(б)У 27 липня 1951 року прийняв постанову, в якій вимагав від органів МГБ здійснити заходи для ліквідації підпільників, які викрали підпільницю, посилити дисципліну та провести розслідування фактів недбалості з боку працівників державної безпеки.  

«Чорна зрада»
Однак бути з коханим Анні довелося не довго. На той час у підпіллі ОУН в Карпатах набирала обертів провокативна діяльність радянських спецслужб. За допомогою полонених повстанців чекісти виманювали на зустрічі їхніх побратимів, яких захоплювали живими або знищували. У такий спосіб до рук МГБ потрапили десятки підпільників разом з кількома провідниками, а ще декілька десятків було вбито. Не оминув цієї пастки і «Довбуш», який ідучи на зустріч з провідниками ОУН «Курявою» (Петро Іванишин), «Хмарою» (Петро Мельник) та «Шварном» (Дмитро Найдич), не підозрював, що ті вже працюють на МГБ. 

15 вересня 1951 року у лісі біля гори Федорище Яремчанського р-ну завербовані підпільники заарештували Луку Гринішака під виглядом боївки СБ крайового проводу. Його звинуватили у втраті зв’язку з підпіллям та командиром «Громом», а також самовільному викраденні своєї коханки з лікарні у Надвірній. Через деякий час на місце зустрічі зі схованки вийшов керівник 2-Н УМГБ в Станіславській області полковник Арсеній Костенко, який запропонував «Довбушу» наслідувати приклад його колишніх зверхників і піти на співпрацю з МГБ. Бачучи масову зраду провідників, «Довбуш» погодився, однак згодом почав вести подвійну гру з МГБ. Після втечі з радянського полону групи провокаторів (так званої агентурно-бойової групи) колишнього надрайонного провідника ОУН Станіславщини Дмитра Найдича («Шварно») керівництво підпілля дізналося про масштабну провокацію МГБ за участю завербованих повстанців і припинило будь-які контакти між собою. Так було зірвано плани МГБ з ліквідації мережі підпілля ОУН в Карпатах.

Згодом приклад «Шварна» наслідував і сам «Довбуш», який 3 січня 1952 р., скориставшись тимчасовою відсутністю своїх опікунів, втік з військового гарнізону МГБ. Півроку він переховувався в лісі, не маючи змоги відновити зв’язок з підпіллям. Командир «Грім», знаючи про зраду сотника, наказав заарештувати його та привезти на постій в ліс. На зустрічі членів Карпатського крайового проводу 12-13 липня 1952 року «Довбуш» прилюдно покаявся за свій вчинок і був прийнятий назад у підпілля.

У період розлуки з Лукою Анні довелося перебувати в лісі разом з підпільниками «Деркачем», «Дубом» (Дмитром Верхоляком) та «Голубом», які побудували під вершиною гори Полянський примітивну криївку. Воду сюди носили в бочці з-під бринзи, а як замітав сніг, то набирали її в банки та відра. Взимку забракло харчів, так як не встигли запастися вдосталь восени. Відтак, підпільники змушені були піти за провізією, залишивши Анні лише шматочок м’яса та два кілограми борошна. Дівчина вижила лише завдяки тому, що їла раз на день та пила топлений сніг. Навесні 1952 р. хлопці повернулися разом з командиром «Громом», щоб поховати подругу по-християнськи. Але вона залишилася живою. Невдовзі Анна знову зустрічалася з Лукою Гринішаком, який утік з полону. Наступні зими вони провели разом, переховуючись в сільських стріхах, стодолах та криївках у лісі.

Пастка для «Довбуша»
Для розшуку «зрадника» «Довбуша» чекісти створили агентурно-бойову групу (АБГ), до якої увійшли колишні учасники ОУН, завербовані органами МГБ. За їхнім посередництвом планувалося захопити колишнього курінного живим і через нього вийти на зв’язок до командира «Грома». Це мало створити передумови для ліквідації підпілля ОУН на території усієї Станіславської області. МГБ було відомо, що влітку 1953 р. полковник «Грім» перейшов на постій з Рожнятівського в Надвірнянський район, де переховувався разом з боївкою СБ «Довбуша». 

У вересні 1953 р. на схилі гори Березовачка, поблизу присілка Рівні, підпільники спорудили криївку, в якій наступну зиму перебували полковник «Грім» з дружиною «Ольгою», «Довбуш», Анна Попович, «Деркач» та «Яркий» (Ярослав Обрубанський). Бункер був настільки добре замаскований, що пастух, який випасав худобу на полонині, не помічав його. Криївка мала джерело підземної води, подвійну стелю з колод, вентиляційний вихід, кімнату для відпочинку та занять, коридор, туалет, комору для продуктів та інструментів. Будували її тихцем без жодного шуму інструментів, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. 

На зиму підпільники розробили план занять, що включав вивчення історії України та сусідніх країн, способи діяльності СБ ОУН та радянських органів державної безпеки тощо. В той час як чоловіки проходили навчання жінки варили їсти та займалися облаштуванням побуту у криївці.  

У січні 1954 року радянські органи держбезпеки провели кілька розшукових операцій у горах поблизу Зеленої із залученням батальйону військ, які не принесли жодних результатів. Загалом, за даними МГБ, на той час у лісистій місцевості у Надвірнянському, Солотвинському та Перегинському районах під зверхністю провідника СБ Карпатського краю «Грома» переховувалося 17 озброєних членів ОУН, що діяли у складі чотирьох груп у глибокому підпіллі. На нараді командирів боївок влітку 1953 році «Грім» наказав припинити всі зовнішні акції підпілля, в тому числі теракти, розповсюдження серед населення літератури та бофонів, залучення нових членів до організації тощо. Підпільні групи мали підтримувати зв’язок між собою, але при цьому конспірувати один від одного місця свого укриття.     

На початку травня 1954 року, намагаючись відновити втрачений зв’язок з окремими підпільними групами, «Грім» відіслав «Яркого» та «Довбуша» в село Лоєва, щоб зв’язатися з керівником ОУН Яремчанського районного проводу ОУН Антоном Вадюком («Дубом»). Ідучи на зустріч зі своїм давнім другом, «Довбуш» не знав, що той ще у липні 1953-го був завербований органами МГБ під агентурним псевдо «Павло Іванович», й тепер активно допомагав чекістам. Колись він вже співпрацював з радянськими органами держбезпеки, будучи членом провокативної групи сотника «Хмари» (Петра Мельника), але потім зрадив більшовиків і перейшов у підпілля. Цього разу його ввели до складу спецгрупи, яка мала захопити живим «Довбуша». 

Вночі з 11 на 12 травня 1954 року на зустрічі у с. Лоєва «Дуб» приспав Луку Гринішака за допомогою снодійного препарату «Нептун». Вдруге потрапивши до рук ворога, «Довбуш» свідомо затягував час, сподіваючись, що командир «Грім» буде дотримуватися попередньої домовленості і змінить місце дислокації, якщо відіслані на зв’язок повстанці не повернуться до 15 травня. Тільки 16 травня вранці він видав чекістам на карті місце знаходження криївки, вважаючи, що командир її вже залишив. «Довбуш» вважав, що «Яркий», якого він відпустив до дружини у Долину, зауваживши його відсутність на умовленому місці зустрічі 14 травня, відразу сповістить про це «Грома». Однак той вирішив перечекати один день. Вранці 17 травня він не дійшов якихось 500 м до криївки, коли опергрупа КГБ розпочала її облаву.  

«Ми вже готові…»
Перед відходом «Довбуша» Анна побачила поганий сон, що сповіщав про небезпеку. Вона всіляко намагалася переконати командира «Грома», аби той не пускав «Довбуша» на зустріч з «Дубом», вбачаючи у цьому пастку. Вона плакала та благала коханого послухати її, стверджуючи, що в іншому разі він більше не побачить її. Коли «Довбуш» не повернувся у криївку до обумовленої дати (15 травня), полковник «Грім» відіслав у розвідку Михайла Зеленчука («Деркача»), що мав повернутися вранці 18 травня. Відчуваючи небезпеку, Анна просила «Грома» негайно покинути криївку. Командир натомість просив довіритися його доброму передчуттю і почекати до ранку 17 травня. У цю ніч Анна не спала, очікуючи на щось погане. 

Вранці, о 6-й годині 17 травня 1954 року вона почула, що хтось ходить по бункері, подумала, що то повернувся «Довбуш», відкрила вхід і побачила кирзові чоботи та шинель, що ховалися за кущем. Відразу зрозуміла, що повстанці у смертельній небезпеці. Вона негайно розбудила «Олю» та командира «Грома». Останній, дізнавшись про ситуацію, тільки сказав: «Ми вже готові…». Анна подала командирові та його дружині сорочки, які вишила їм на день народження. «Оля» не повірила Анні, думаючи, що та збожеволіла, і вирішила піти перевірити, виглянувши з криївки, – над її головою просвистіли кулі, вона впала, але залишилась живою. Відтак, розпочалися переговори про здачу, що тривали до 17-ї години вечора. Чекісти позакривали всі вентиляційні люки у криївці, внаслідок чого підпільникам стало важко дихати. Командир «Грім» прагнув довідатися, хто привів чекістів до бункеру. Коли почув голос «Довбуша» запитав його як він себе почуває. «Як баран, що в палатці зарізаний… Заздрю вам», – відповів той.

На вимогу «Грома» на переговори викликали начальника Управління КГБ у Станіславській області полковника Арсенія Костенка. Коли Микола Твердохліб запитав його, що з ним буде в разі здачі живим, полковник Костенко відповів: «Жінки нехай здаються, а ви рішайте свою долю самі», і дав на роздуми 5 хвилин. Тоді першою з пістолета у скроню застрелилася «Ольга». «Грім» спочатку пішов до виходу і вистріляв у чекістів усі патрони, а останній набій пустив собі під горло. Однак постріл вийшов не дуже вдалий. Будучи пораненим, він повз долівкою, з рота текла кров. В муках він просив Анну добити його. За наказом командира дівчина мала стрілятися останньою, аби бути в змозі пересвідчитися у тому, що той не потрапить до рук чекістів живим. Але перед смертю М. Твердохліб наказав їй залишитися живою: «Ви мужня, ви потрібні на волі, а вмирати ви завжди встигнете», – промовив він. Виконуючи наказ провідника, Анна тричі намагалася вистрелити в нього, однак патрон заклинив. Тоді «Грім» попросив дівчину дати йому пістолет… Анна на деякий час знепритомніла. Опам’яталася як опинилася на горі в руках чекістів. Облавники запитали її, чи «Грім» ще живий. Вона відповіла, що не знає. Тоді вони опустили її знову в бункер, щоб перевірити. Повернувшись, Анна побачила, що командир лежав нерухомо.

У застінках КГБ:
Для проведення слідства Анну Попович та Луку Гринішака було перевезено до тюрми у Станіслав. Їхні камери розмістили напроти кабінету, де відбувалися допити. За визнанням Анни, чекісти не били її, однак вдавалися до різноманітних психологічних тортур, зокрема вночі імітували жорстокі побиття, щоб залякати один одного. «Довбуш» вважав, що Анна покінчила життя самогубством, внаслідок чого він вісім днів відмовлявся їсти, вимагаючи показати її тіло. Потім він три рази робив спробу покінчити життя самогубством через повішення у камері. Анна у свою чергу просила передати «Довбушу» прощальний лист, який вона написала йому під час облави криївки 17 травня: 

«Луцьку [Лука]… останнє моє бажання до тебе. Прости мені ті всі злочини, які я зробила супроти тебе, і ту останню хвилину, в котрій ми розлучилися навіки. Луцьку, якщо можеш, то будь щасливий і не згадуй мене злим словом. Я хоч маю на тебе малий жаль за останню хвилину, що ти був холодний до моїх слів».

Через кілька місяців чекісти провели перехресний допит двох ув’язнених. Коли Анна зайшла у кімнату слідчого, то побачила на стільці біля стіни посивілого Луку Гринішака. Він раптом встав і почав її цілувати, з жалем промовляючи: «Якби я тебе послухав тоді, я був би не потрапив їм в руки». Після двох років слідства 9-16 лютого 1956 року над Анною Попович та Лукою Гринішак та шістьома іншими підпільниками відбувся суд. За вироком військового трибуналу Прикарпатського воєнного округу Л. Гринішака було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, який був виконаний 13 серпня 1956 року у Києві.

Анна спочатку отримала 25 років позбавлення волі, а потім їх замінили до 10 років таборів. Покарання відбувала у Кемеровській та Іркутській областях, а також Мордовії. Упродовж цих років її двічі на тиждень викликали на допити, всіляко схиляли до того, щоб вона покаялася, обіцяючи взамін зменшити термін покарання, але вона не піддалася. Перебуваючи в нелюдських умовах, вона зберегла в серці глибоку віру і любов до Бога. На волю вийшла 17 травня 1964 року. Як потім згадувала, на волі їй було гірше, ніж у таборах, так як кожний її крок відстежували «стукачі» КГБ. Пов’язати свою долю їй довелося з Павлом Матейком, колишнім учасником національно-визвольної боротьби, який перебував «на повідку» в радянських органів держбезпеки. Померла Анна Попович 12 березня 2015 року у віці 89 років, не доживши до свого 90-річчя два з половиною місяці.

Джерело інформації 
Архів Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області. – Ф. 5. – Спр. 32603. 

Галузевий архів Служби безпеки України. – Ф.2. – Оп. 37 (1960 р.). – Спр. 25; Оп. 28 (1960 р.). – Спр. 23; Оп. 99 (1954 р.). – Спр. 13.

Записи усних свідчень Анни Попович (1925 р.н., с. Зелена, Надвірнянський район Івано-Франківської області), здійснені в 2012-2013 роках Тарасом Химичем, Оленою Химич, Тарасом Чолієм, Любомиром Соломченком

Літопис УПА. Кн. 5 (Серія «Події і люди»): Грім» – полковник УПА Микола Твердохліб. Спогади і матеріали. / Упоряд. Р. Грицьків . – Торонто-Л.: Літопис УПА, 2008.

Зеленчук М. Останні Сальви: 50-річчя УПА / М. Зеленчук. – К., 1992.  

https://museumterror.com/publications/

Куйбіда Катерина Михайлівна - Українська поетеса, громадсько-політична діячка, учасниця визвольних змагань, багатолітня політична ув'язнена.

Катерина Мандрик (26.05.1927 – 14.03.2004) народилася у селі Сукіль, що неподалік від Болехова на Івано-Франківщині. (також бачив інформацію що у селі Сухова). У дівчини ще в юності проявився талант до творчості. Вона писала вірші. Збирала фольклор у довколишніх селах.

Поезії Катерини притаманні не лише ніжні ліричні образи, а й гострі громадянські пориви. В одному з віршів вона натякає на червоно-чорний прапор "бандерівців":
Катерина вступила до ОУН у 1944-му. Була зв’язковою. У 50-му її заарештували, в ізоляторі піддавали страшним тортурам. Вирок – 10 років тюрми суворого режиму.

Покарання відбувала у концтаборах для особливо небезпечних злочинців у республіці Комі. У 1954-му на хвилі "відлиги" покарання послабили і відпустили на спецпоселення.

У подружжі Катерини з оунівцем Степаном Куйбідою народилося троє синів – Олесь, Василь і Микола. Василь Куйбіда у незалежній Україні був міським головою Львова, очолював міністерство регіонального розвитку та будівництва.

Катерина Мандрик-Куйбіда зі сім’єю змогла повернутися в Україну лише у 1964-му. Вона довго не відважувалася показувати свої твори, бо перебувала під наглядом спецслужб. Перша її поетична збірка вийшла аж у 2001-му, за три роки до смерті. Дмитро Павличко казав, що поезії Катерини "стоять нарівні з творами видатних шістдесятників".

Джерело інформації
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tragichni-optimisti-poeti-z-oun-ta-upa/

27 грудня 1921р. у м. Долина народилася Берковська Емілія Михайлівна "Мотря" повітова УЧХ (Українського Червоного Хреста) Долинщини, монахиня чину "Сестер Пресвятої Родини" підпільної УГКЦ.

Активістка «Просвіти» та «Сокола».
Очолювала УЧХ Долинського надрайонного проводу ОУН.

У 1947 році засуджена на 10 років під чужим прізвищем, перебувала в ув'язненні в Сибіру. Після повернення таємно прийняла монаші обіти. Проживала у місті Долина була членкинею Долинського районного братства ОУН-УПА. Померла 02 червня 2013р.

"лист Василя Гошовського (“Дорошенка”), надрайонного провідника Долинщини, надісланий до Емілії Берковської (“Мотрі”), надрайонної референтки УЧХ, яка в той час перебувала в таборах на півночі Росії. Зокрема в ньому зазначено:

“.Листа Вашого з дня 8.1.1948 року я одержав, за котрий щиро дякую. Багато вже тих, що зі мною та з вами працювали, не живуть, повмирали. Я Богу дякувати здоров, чого і Вам бажаю. Живеться мені, як звичайно, при господарстві. В нас чимало господарів дістали похвали за те, що багато буряків продали державі, а також деякі дістали хрести заслуги. Між іншим, Ви дістали Бронзовий хрест за добру роботу при господарці, на якій Ви працювали до часу Вашого від’їзду в чужину.” Дивно, що цей лист, опрацьований радянською цензурою, дійшов до адресата та зберігся до нашого часу. Емілія Берковська (“Мотря”), надрайонна референтка УЧХ нагороджена Бронзовим хрестом заслуги, згідно з наказом УПА-Захід ч. 21 від 01.05.1947 р."

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

середу, 28 грудня 2022 р.

Пам'ятаємо....

27 грудня 1943р. в московії вийшов указ «Про ліквідацію Калмицькій АРСР і утворення Астраханської області в складі рсфср». 28 грудня почалася депортація калмицького народу. У ході каральної операції «Улус» війська НКВД вивезли з території Калмикії на Сибір близько 100 тисяч калмиків.

Депортація калмиків або Операція «Улуси» - форма політичних репресій за національною ознакою, операція НКВС, примусова висилка з місць постійного проживання етнічних калмиків в 1943-1944 роках в райони Уралу, Сибіру й Середньої Азії, визнана російським парламентом як акт геноциду.[1] 17 березня 1956 року калмики були реабілітовані, та їм було дозволено повернутися на батьківщину.

27 грудня 1943 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про ліквідацію Калмицькій АРСР і утворення Астраханської області в складі РСФСР».

У 1944 році Калмицька АРСР було ліквідовано, її райони увійшли до складу сусідніх областей й Ставропольського краю:

Західний Яшалтинський райони (останній перейменований на Степновський) увійшли до складу Ростовської області, м. Еліста (перейменована в м Степовий) і прилеглі улуси Пріютненський, Кетченеровський, Чорноземельський, Троїцький, Юстинський, Приволзький, Каспійський - до складу Астраханської області, Малодербетовський, Сарпинський улуси - до складу Сталінградської області.

Калмицькі назви улусів і їх центрів, а також окремих населених пунктів замінялися російськими назвами.

9 березня 1944 року був скасований Коломацький район Ростовської області, його територія розділена між Мартиновським, Романовським, Зимовниковським й Пролетарським районами.

Джерело інформації Вікіпедія.

28 грудня 1907р. на Львівщині народився Іван Гриньох, богослов, капелан.

З благословіння митрополита Андрея Шептицького став військовим капеланом. Богослів’я вивчав у Львівській богословській академії, Інсбруці та Мюнхені. Захистив докторську дисертацію. Став пластовим активістом. Працюючи зі студентською молоддю у Львові, закликав до незалежності України. За це польська поліція його заарештувала та відправила до в’язниці.

В роки Другої світової війни служив душпастирем легіону «Нахтігаль». Став одним з ініціаторів створення УГВР. 1943-го його обрали членом політради ОУН, а 1944-го – другим віце-президентом УГВР. Отець Іван Гриньох займався дипломатичною діяльністю. Брав участь в офіційних переговорах у 1944 році з представниками Угорщини та Румунії про нейтралітет і передачу зброї для УПА.

 Після війни оселився у Мюнхені, де займався політичною, науковою та громадською діяльністю. Помер 14 вересня 1994-го. За заповітом, його тіло перевезли до США і поховали на цвинтарі в Оліфанті, штат Пенсильванія, де розташований родинний склеп.

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
******

Дитинство та молоді роки:
Народився в родині Михайла Гриньоха й Анастасії з роду Чесак 28 грудня 1907 у селі Павлів (тоді Кам'янко-Струмилівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині Радехівського району Львівської області, Україна. 1909 р. батьки емігрували до США та оселились у Філадельфії. 27 грудня 1911 у Гриньохів народився ще один син — Степан. Згодом сім'я повернулась в Україну.

Народну школу закінчив у Павлові, а середню — в Українській академічній гімназії у Львові. Богословські студії розпочав у Львівській богословській академії 1926–1930. У 1930 році продовжив навчання в Інсбруку, де захистив докторську працю латинською мовою «De ultima Metropoliae Halicensis restauratione 1806—809». У 1932–1933 рр. навчався на філософському факультеті в Інсбруку, вивчаючи християнську філософію, психологію та соціологію. Вивчення цих дисциплін Іван Гриньох продовжив у 1933–1934 в Мюнхені, працюючи рівночасно в Інституті психології. У згаданому інституті написав працю «Psychologie der Fehler in fremdsprachlichen Schularbeiten».

Він був активним членом «Пласту» з 1920 р.: перейшов різні функції на постах юнацького провідника та виховника — братчика у новацьких роях. Курінний 43-го, і врешті 7-го куреня ім. короля Данила. Коли 1929 р. у стінах Греко-Католицької Духовної семінарії у Львові, таємно постав пластовий курінь, названий за його пропозицією 13-м куренем ім. Володимира Великого, всі члени зобов'язалися тримати це в таємниці, і поки І. Гриньох був курінним, таємниця залишалася не розголошеною.

У 1930 році відбувся літній пластовий мандрівний табір, що тривав 4—5 тижнів. На жаль, наступного року ректор, довідавшися про існування «Пласту» в стінах семінарії, заборонив куреню далі існувати. 1930 року І. Гриньох пристав до Великого Племені «Лісових Чортів», де отримав псевдонім — «архидідько Йонас». Поява рою І. Гриньоха на студентському форумі Львова як духовного опікуна стала особливою подією. Своїми проповідями виявляв глибину й динамічну силу свого мислення й знання: полонив слухача, цебто студентську молодь, яка тоді захоплювалась домінуючими ідеями волюнтаризму та інтегрального націоналізму; спрямовував молодь на правильні «рейки» боротьби за незалежність українського народу. Він неперевершено володів словом — і його недільні проповіді були глибоко осмислені й насичені релігійно-духовним та патріотичним змістом. Така його діяльність дала підставу польським урядовим чинникам його заарештувати та утюремнити аж до розвалу Польщі.

У 1932 р. рукоположений на священика митрополитом Андреєм Шептицьким.

У 1935 р. його покликано викладати філософію та богослов'я в Богословській Академії у Львові, водночас — доручено бути духовним опікуном української студентської молоді.

Друга світова війна:
Одержавши благословення від митрополита графа Андрія Шептицького на душпастирську працю поза межами Радянського Союзу, займався душпастирським служінням й політичною працею на теренах південної Польщі, у м. Кракові. Служив душпастирем легіону «Нахтіґаль», сформованого за допомогою німців, якого призначенням було йти на Схід. Оскільки в німців були свої загарбницькі плани стосовно легіону, що зовсім не вкладались в українські, — легіон не зайшов далеко на Схід. Його розформовано: кому не вдалося вчасно втекти, того заарештовано: будувати самостійну українську державу не було в планах Гітлера.

Митрополит граф Андрій Шептицький благословив Івана Гриньоха на службу військового капелана — і даний священик відвідував вояків у військових казармах ввесь час поки батальйон «Нахтігаль» був у Львові. 6 липня 1941 він у церкві Преображення ГНІХ відслужив Божественну Літургію, а 7 липня «Нахтігаль» розпочав рух на східний фронт. Під час походу по східній Україні Іван Гриньох відправляв Літургії, участь в яких брали не тільки вояки, але й місцеве населення, як-от у с. Юзвин, на Вінниччині, зійшлося понад три тисячі місцевих мешканців. З боями батальйон дійшов до ріки Південний Буг, але з фронту його відкликало німецьке командування. «Нахтігаль» відправили в Нойгамер Крайс; по дорозі до Нойгамеру були короткі зупинки у Львові та Кракові (тут у церкві святого Норберта польовий духівник Іван Гриньох відправив святу Літургію). У Нойгамері батальйон розформували; за згодою Романа Шухевича його було звільнено із посади духівника.

Незабаром німецькі окупаційні чинники виявили свою брутальність супроти українського населення, що викликало серед української молоді рішучий спротив. Ініціатором спротиву була Організація Українських Націоналістів (ОУН). У формаціях руху спротиву І. Гриньох займав вагоме становище: він був учасником ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні 1943 р. Також став одним із ініціаторів створення надбудови українського визвольного руху — Української Головної Визвольної Ради (УГВР); згодом його обрано другим віце-президентом УГВР.

На останній посаді Іван Гриньох виконував дипломатичну працю: брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і Мадярщини. Розмови велись під великим секретом: дійшло до домовлень з мадярами, що відступаючі військові частини залишатимуть зброю для УПА. (Варто підкреслити, що це, мабуть, єдиний рух опору під час Другої світової війни, який не мав допомоги від будь-яких зовнішніх чинників. УПА зі зброєю відбивалася від ворожих сил, а всю іншу допомогу УПА надавав український народ, за що дорого заплатив масовими арештами й засланням. Це справді унікальне явище в історії рухів опору.)

Діяльність після війни:
Відомо, що деякі провідні члени УГВР планово, за дорученням проводу були вислані на захід, щоб шукати зв'язків з «ал'янтами». Одним з них був І. Гриньох, якого шлях проходив через Прагу на захід до Німеччини. Баварська столиця Мюнхен стала його місцем постійного побуту, де в повоєнні роки він продовжив свою душпастирську й політичну діяльність. У 1950 р. він став головою Закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР), яке очолював до 1980 р. Водночас був головою Товариства закордонних студій, яке було відповідальним спочатку за видавництво газети «Сучасна Україна» й «Української Літературної Газети», а пізніше журналу «Сучасність».

Політична заангажованість І. Гриньоха забирала йому чимало часу й енергії. За те приходилось йому зазнати чимало невдячності з різних сторін: і від роздріблених українських політичних партій, і з висот духовного олімпу.

Разом з політичною діяльністю І. Гриньох дбайливо виконував душпастирське служіння. Будучи професором з богослов'я в Богословській Академії у Львові, відновив свою педагогічну діяльність. У богословській семінарії у Гішберґу (Німеччина), а згодом, коли семінарію перенесли до Кулембурґу (Голландія), продовжував викладати філософію й богослов'я. Також був професором Українського Вільного Університету (Мюнхен).

З появою Митрополита Києво-Галицького УГКЦ Блаженнішого Йосифа в Римі (27 січня 1963 р.) розпочинається новий творчий період І. Гриньоха. Понад усякі сподівання ватиканських й українських церковних кіл Блаженнійший Йосиф розгорнув динамічну працю в Римі. Іван Гриньох став одним з найближчих дорадників Блаженнійшого Йосифа. Одним з перших кроків Блаженнійшого було заснування Українського Католицького Університету ім. Климента Папи в Римі, де І. Гриньох був професором. Після посвячення Собору святої Софії і будинку УКУ в Римі, яке довершив Папа Павло VI 1969 р., відбувся основоположний Синод УГКЦ, будівничим якого був Іван Гриньох. На цьому синоді було вирішено, що УГКЦ стає на патріарші основи. Також було вирішено надіслати спільного листа від владик до Святішого Отця Папи Павла VI з проханням, щоби підніс помісну УГКЦ до гідності патріархату. Правда, троє владик відмовились ставити свої підписи під цим листом.

І. Гриньох був особливим публіцистом, варто згадати його статтю, що з'явилась у журналі «Сучасність» за січень 1963 р. під назвою «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?». Автор подає свої критичні спостереження першої сесії ІІ Ватиканського Вселенського Собору і вказує ватиканським спеціалістам, що «не на християнському Сході, а на католицькому християнському Заході звихнено ідею „католицькости“ Христової Церкви. Не на Сході, але на Заході звужено поняття „католицькости Церкви“ до однієї культури, до одного географічного поняття „Західної Європи“ і до одного типу латинського християнства».

У тій же статті він висловив критичну думку і на адресу нашої ієрархії, стверджуючи: «Для нашої Церкви Собор прийшов на десять років передчасно, бо наша Церква-Мати засуджена на мовчанку, а її Церкви-Дочки виявили бездарність…». Автор також не злим, добрим словом згадує наших братів-православних:

«Нашим наступним бажанням було б, щоб наші православні брати перебороли в собі комплекси кривди меншевартости й історичних, байдуже — виправданих чи ні — жалів й упереджень, і щоб вони вирвались з пут чужої духовости й віднайшли шлях до вирізьблення свого християнського обличчя в дусі давнього, чужими впливами не викривленого, православ'я старої України. Нашим гарячим бажанням було б, щоб ці наші брати потрактували справу з'єднання як справу серйозну, справу насамперед нашої спільної віри…».

Як великий подвижник слуги Божого Андрія о. І. Гриньох написав працю «Слуга Божий Андрей — благовісник єдности», а також «Православ'я і католицтво», «Куди прямує Ватикан?» та інші.

В одному листі від 25 травня 1974 р. написав:

"Що мені з того, що отримую ряд листів від мирян і від священиків, які мені «поґратулюють» за те чи інше становище… Водночас отримую також і інші — від тих, що стоять високо, як «світильники», мовляв, «ви нанесли великої шкоди нашій Церкві через написання статті-рецензії „Куди прямує Ватикан…“. Ставлю собі питання: хто наніс шкоду? Ватикан, що погоджується на смертний присуд для нашої Церкви, чи о. Гриньох, який написав про цей присуд?..»

І. Гриньох переконано вірив у історичні права української Церкви та її право бути Патріаршою Церквою. Використовував кожну нагоду на письмі чи дії, щоб безперебійно утверджувати патріарші права УГКЦ. У 1975 р. під час урочистої архієрейської святої Літургії у базиліці святого Петра в Римі й на його гробі, при головному вівтарі, Іван Гриньох підніс уперше офіційно возглас за Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси-України Блаженнійшого Йосифа. Офіційний Рим цього історичного факту не визнав, але й не заперечив.

З нагоди відзначення 90-ліття Патріярха Йосифа 1982 р. у Римі Патріарх за віддану службу підніс Івана Гриньоха до гідности Патріяршого Архимандрита. Він дожив до часу самостійної України, відвідав свій рідний край, поклонився гробам батьків, відсвіжив пам'ять Собору святого Юра у Львові й митрополичих палат. Був у престольному граді Києві, також учасником перенесення тлінних останків Патріярха Йосифа до гробівця Катедри святого Юра у Львові.

Отець доктор Іван Гриньох помер 14 вересня 1994 р. в м. Наринґ поблизу Мюнхена, (за іншими даними у Мюнхені на 87 році життя. Його тлінні останки, згідно з його бажанням, поховано на цвинтарі в Оліфанті, штат Пенсільванія, у спільному родинному гробі.

Джерело інформації 2 
Гриньох Всеволод // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
Батальйон «Нахтігаль» [Архівовано 9 грудня 2011 у Wayback Machine.]
 Czech National Authority Database

вівторок, 27 грудня 2022 р.

У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 102 полки піхоти; 4 полки тірольських стрільців; 4 боснійські полки піхоти; 26 батальйонів стрільців; 37 піхотних полків крайової оборони; 32 угорські піхотні полків крайової оборони (гонведів).Галичани за мобілізацією прибували до частин, розташованих здебільшого в Галичині та Буковині і належних до Х (Перемишль) та ХІ (Львів) корпусів.

Полки піхоти (Infanterieregiment):
№ 9 (округ поповнення – Стрий), який складався на 73 % з русинів-українців;
№ 10 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;
№ 15 (Тернопіль) – 62 % русинів, 29 % поляків;
№ 24 (Коломия) – 79% русинів;
№ 30 (Львів) – 59 % русинів та 31 % поляків;
№ 40 (Ряшів) – 97 % поляків;
№ 41 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;
№ 45 (Сянік) – 47 % русинів, 46 % поляків;
№ 55 (Бережани) – 59 % русинів, 26 % поляків;
№ 58 (Станиславів) –72 % русинів;
№ 66 (Ужгород) – 22 % русинів, 46 % словаків, 25 % угорців;
№ 77 (Самбір) – 69 % русинів;
№ 80 (Золочів) – 68 % русинів, 25 % поляків;
№ 85 (Сигіт, Мармарош) – 33 % русинів, 29 % румунів; 28 % угорців;
№ 89 (Городок) – 60 % русинів, 29 % поляків;
№ 90 (Ярослав) – 75 % поляків;
№ 95 (Чортків) – 70 % русинів, 21 % поляків;
 
Батальйони стрільців (Feldjägerbataillon):
 
№ 13 (Інсбрук, Тіроль) – 36 % русинів, 47 % поляків;
№ 14 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;
№ 18 (Львів) – 59 % русинів, 31 % поляків;
№ 27 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;
№ 30 (Штаєр, Австрія) – 70 % русинів;
№ 32 (Теребовля) – 74 % словаків.
 
Піхотні полки крайової оборони (Landwehr-Infanterieregiment):
 
№ 17 (Ряшів) – 97 % поляків;
№ 18 (Перемишль і Сянок) – 47 % русинів, 43 % поляків;
№ 19 (Львів, Бережани) – 59 % русинів, 31 % поляків;
№ 20 (Станиславів, Чортків) – 72 % русинів;
№ 22 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;
№ 33 (Стрий, Самбір) – 73 % русинів;
№ 34 (Ярослав) – 75 % поляків;
№ 35 (Золочів, Тернопіль) – 68 % русинів, 25 % поляків;
№ 36 (Коломия) – 70 % русинів, 21 % поляків.
№ 11 "Мукачівських гонведів" (Мукачів, Ужгород) – 10 % русинів, 42 % угорців; 40 % словаків.
 
Кавалерія. У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 15 полків драгунів; 16 полків гусарів; 11 полків уланів; 5 полків уланів крайової оборони; 10 полків гусарів угорської крайової оборони.
 
Полки драгунів (Dragonerregiment):
 
№ 2 (Тернопіль) – 61 % чехів, 26 % німців;
№ 6 (Перемишль) – 62 % чехів, 38 % німців;
№ 7 (Станиславів) – 50 % німців, 50 % чехів;
№ 8 (Ярослав) – 58 % чехів;
№ 9 (Броди) – 29 % русинів, 50 % румунів.
№ 15 (Жовква) – 85 % чехів;
 
Полк гусарів (Husarenregiment):
 
№ 11 (Ланьцут) – 96 % угорців.
Полки уланів (Ulanenregiment):
 
№ 1 (Львів) – 85 % поляків;
№ 3 (Краків) – 26 % русинів, 69 % поляків;
№ 4 (Віннер Нойштадт, Австрія) – 65 % русинів, 29 % поляків;
№ 6 (Ряшів) – 40 % русинів, 52 % поляків;
№ 7 (Штоккерау, Австрія) – 72 % русинів, 22 % поляків;
№ 8 (Чернівці) – 80 % поляків;
№ 13 (Золочів) – 55 % русинів, 42 % поляків.
 
Полки уланів крайової оборони (Landwehrulanenregiment):
 
№ 1 (Львів) – 65 % русинів, 30 % поляків;
№ 3 (Ряшів) – 26 % русинів, 69 % поляків.

Артилерія. 
Загалом у липні 1914 року в австро-угорському війську було: 42 полки польової артилерії; 14 полків польових гавбиць; 11 полків гірської артилерії; 9 кінних артилерійських дивізіонів; 14 важких дивізіонів гавбиць; 8 гарматних дивізіонів крайової оборони; 8 гавбичних дивізіонів крайової оборони; 8 гарматних полків угорської крайової оборони (гонведів); 6 полків фортечної артилерії; 10 батальйонів фортечної артилерії.
 
Полки польової артилерії (Feldkanonenregiment):
 
№ 28 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків;
№ 29 (Ярослав) – 20 % русинів, 78 % поляків;
№ 30 (Перемишль) – 66 % русинів;
№ 31 (Станиславів) – 69 % русинів;
№ 32 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;
№ 33 (Чернівці) – 43 % русинів, 27 % німців.
 
Полки польових гавбиць (Feldhaubitzregiment):
 
№ 7 (Відень, Австрія) – 24 % русинів, 43 % німців, 25 % угорців;
№ 10 (Перемишль) – 76 % поляків;
№ 11 (Львів) – 52 % русинів, 33 % поляків.
 
Полки гірської артилерії (Gebirgsartillerieregiment):
 
№ 10 (Тузла, Боснія) – 46 % русинів, 28 % поляків;
№ 11 (Сараєво, Боснія) – 46 % русинів, 28 % поляків.
 
Кінні артилерійські дивізіони (Reitende Artilleriedivisionen):
№ 10 (Ярослав) – 36 % русинів, 57 % поляків;
№ 11 (Львів) – 57 % русинів, 36 % поляків.
 
Важкі дивізіони гавбиць (Schwere Haubitzdivision):
 
№ 10 (Перемишль) – 46 % русинів, 28 % поляків;
№ 11 (Львів) – 46 % русинів, 28 % поляків.
 
Гарматні дивізіони крайової оборони (Landwehr-Feldkanonendivision):
 
№ 43 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;
№ 45 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків.
 
Гавбичні дивізіони крайової оборони (Landwehr-Feldhaubitzdivision):
 
№ 43 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;
№ 45 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків.
 
Полк фортечної артилерії (Festungsartillerieregiment):
№ 3 (Перемишль) – 50% русинів, 25 % поляків.

Джерело інформації 
https://zbruc.eu/
та ФБ група Мандрівка Старим Кордоном 

понеділок, 26 грудня 2022 р.

Розповідь одного з перших українців в Канаді, уродженця Небилова – Василя Єлиняка про свій нелегкий життєвий шлях: “То мене й до Канади вигнало…” Підготував:

"Родився я 22-го грудня 1859 р. Мій батько називався Стефан, а мати Явдоха з роду Штефурів. Наше село Небилів лежить у калуському повіті і мало колись 600 нумерів (хат). Коло села перепливає річка Лімниця, що впадає до більшої ріки Дністра. 
В нашій родині було шестеро душ: мій батько Стефан, мати Явдоха, я Василь, найстарший син, моя сестра Анна, що вийшла за Петра Чичака й двох моїх братів: Іван і Петро. З нашого майна в родині, то може було всього три мор­ги поля. Мали ми одну корову, пару биченят і чотири курки. Більше ми не мали нічого. Відтак то всьо пішло за та­тів довг. Бо вони взялись сильно до роботи, десь мали зігрітися, напилися води, ді­стали задуху й поклигали якийсь час, а вкінці вмерли на 54-тому році життя, коли мені було тоді може 12 літ. А мама вмерли у 56-тому році життя, коли мені було 18 літ".

До школи я ходив може три роки. Але яка то тоді була школи. Вчив мене вчитель у своїй хаті, що був також і дяком і громадським писарем на шість сіл і там обробляв 30 моргів поля. Ще мав у своїй хаті громадську касу. Дуже часто його вдома не було, а виручувався в науці хлопця­ми, шо вже їх трохи підучив як пр. Іваном Глущаком, чи Стефаном Чичаком. 
До школи ходив я лише зимовою порою. Нас у школі було найбільше 15 дітей, часом лише 10, а то й 6 дітей усіх, бо школа тоді не була примусова. Зачинали ми науку „Отченашем”, відтак читали друковане. Зі школи навчився читати друковане. Та писане читати не міг. Відтак я й друковане призабув читати, але тут в Канаді я пригадав собі і тепер часто «Українські вісті», часто «Світло», календарі а давніше то читав жовківського «Місіонера». До школи ходив лише в зимі, а від весни, як зазеленіло, аж до пізньої осені я пас корову свою й сусідські. Від 8 до 10 коров. За кожну давали мені на рік два ринські.

В дома жили ми найбільше кукурудзою. Вона в нас не родилася, але аж у Румунії. До Румунії було нам може з 9 галицьких миль, а від мадярської границі були ми віддалені на 6 миль. Михайло Романюк ходив до Сіготу за волами, щоби собі їх купити. 
Земля в нас родила овес, на фут зависокий, а може й вищий. Коли не далося гною під овес, то годі було його не раз і серпом взяти. Кромі вівса ріс у нас і ячмінь, трохи жита, а пшениця десь-не-десь, дуже мало. В зимі їли ми найбільше бараболю, капусту, а біб і фасолю купували, лише горох у нас ріс. Їли вівсяний корж, кулешу з кукурудзи, не раз і змерзла була. То мене й до Канади вигнало. Боже, Боже мій! Як то колись тяжкої жилося!

У війську не служив. При наборі казали, що в сухий рік вродився, такий щуплий був і малий. А одружився на 23-році життя. Моя жінка була з роду Рожків і мала тоді 18 літ. За жінку взяв я три морги поля, одну корову й сто ринських. Вона була в батьків одиначкою. 
Священиком у нашому селі був о.Микола Малецький. Душпастирював в нас ЗО літ. Мав тоді до 70 літ. Спорядив село так, що жид і шинкар забрався зі села, а коршма опустіла. Шлюб коштував мені 9 ринських. Була співана Служба Божа, парастас й посвячення дому. А сім ринських заплатив я за позволення від єпископа, бо моя жінка була мені трохи крев­ною.

Перед шлюбом випитував нас священик молитву й катехизм. Я знав усьо. А жінка щось там невиразно сказала в молитві, якесь одне слово, але відтак добре сказала. В нас мусіла молодь всьо знати. Інакше священик не дав шлюбу доки всього не навчиться. Шлюб взяли ми в неділю. На головах мали ми позолочені вінці при шлюбі. За них платили ми до церковної каси 5 шусток. 

По службі Божій від­булося посвячення хати, а відтак була весільна гостина. Був присутній священник, війт, паламар, дяк, кревні й знайомі. Хоч я мав вуйків музикантами, то музики не було, бо священник не позволив. Але вечером, коли вже не було священників, то молоді завели музику, кажучи: «Не стоїмо Вам пан-отче в ласку, а коли Ви нам посвятите паску». Рано був священник трохи невдоволений за цей непослух, але що ж молоді мусіли гуляти. На весіллі була чвертка пива, що коштувала три й пів ринських. Я тоді з цікавістю взяв на палець пива й покоштував, але воно було гірке й тому сказав до тестя: «Як ви такий гірчак п’єте?». Рано, по шлюбі жінка пішла в полі садити бараболі, а я поїхав биченятами возити гній.

Весною гонив я сплави рікою Лімницею. Весела то була для мене робота. Чотири милі лише махне. Рано бувало позчеплюю грубе дерево по 10 штук, сідаю на нього й їду до Перегінська. За дві го­ дині я вже на місці, а вечером я вже знову вдома. Зразу їхав я з другими на сплавах, а від­ так було мені вигідніше їха­ти самому: Міліони нагромадженого дерева можна було бачити на весні, а відтак за кілька тижнів то всьо щезало, бо жиди пакували всьо дере­во Дністром до Одеси. 
За­робляв я три римські весною, а літом звичайно один ринський. За роздобуті гроші ку­пував я кілька корків куку­рудзи. Корець коштував 16 шусток, а часом і два ринських. В зимі їли капусту, бараболю, біб і з жінкою мали й житний хліб, а на весні брав у кише­ню корж (пляцок) і гонив сплави. Пив воду. Горілки в нашому селі майже не пили, бо ще малими хлопцями заприсягали, що не будемо пити горілки. А пива напився я перший раз у Берліні, коли вертав із Канади до Небилова. Моя жінка не мала в роті ніколи горівки. Та й тепер ні я ні браття не п’ють горівки.

Про Канаду я довідався від німців в селі Ляндестрей. Мало воно щось 40 нумерів. Німці знали ліпше управляти і землю як ми. Вони більшої гноїли поле й тому краще родила їм земля. Добре їм водилося. Кожний із них мав хату із цегли. Але пізніше, коли отворилася Канада, то всі німці виїхали зі села, а на їх місце приїхали мазури. Від цих то німців я довідався про Канаду, бо зі села Ляндестрей було вже в Канаді 3 чи 4 родини. 
Німці з Канади заохочували своїх, щоб до них виїжджали бо є много дарованої землі й ліса. Про це вони, розмовляли між собою, коли я в них мав ночувати. Я спитався: „Чи можливе було б, щоб і ми зі своїми родинами могли з вами виїхати?” – а німці відповіли: „Можете їхати, але про Канаду нічого не згадуйте, бо вас там не пустять. Беріть із нами пашпорт на роботи до Німеччини. А з Німеччини то вже легше буде дістатися до Канади”. Таке розповіли нам німці.

Коли ми вернули до Небилова, то розповіли нашим людям про Канаду й землі. Ціле село заворушилося. Люди розохотилися зразу. Зголосилося десять родин. Але відтак перелякалися далекої дороги. І повідскакували, головно через і жінок, що боялися їхати. Нас осталося лише трьох: Я, Пилипівський і Паніщак. В Калу­ші заплатив я за пашпорт 10 ринських. При собі мав я 200 ринських: 100 ринських заро­бив я на сплавах, 70 дістав я за биченята, а 30 позичив у тестя й сусіди Василя Феняка.

Шифкарти коштували нам по 100 ринських. Тому що Юрко Панішак мав замаю грошей, то його завернули з дороги. А ми оба їхали кораблем через Гамбург, Монтреаль й заїхали залізницею до Вінніпегу. Кораблем ми їхали щось 18 днів. Я розхорувався на кораблі і думав, що вже ніколи берега не побачу.

В Монтреалі ми обидва ви­йшли з корабля А нас завели до залізниці. Стояла вона мо­же дві-три годині. Ми користаючи з часу пішли до міста купити собі дещо хліба й ков­баси. Коли ввійшли до одного склепу, пізнав жид по убранні і зараз привитав нас якоюсь ломаною московщиною: „О, то рускій челавєк!” Ми відпові­ли: „Так!” „Ви приїхали за ро­ботою?” — спитав нас. „Ні”.— відповідаємо — не за робо­тою, але за землею, що її тут дають дармо”, „Чуєте, я не знаю, чи дістанете землю задармо” — відповів нам цей жид. Його відповідь дуже напудила нас обох. Але ми пої­хали дальше. У Вінніпегу ми переночува­ли може одну ніч у якомусь імігрантському будинку. Приїхав якийсь німець-меноніт і згодив нас до роботи носити снопи до молотильні по півто­ра доляра на день. Приїхали ми в околицю Ґретни, на по­луднє від Вінніпегу. Не довго ми носили снопи, бо впав сніг. 

Ми заробили щось зо 40 долярів. В Гретні оба поради­лися, щоб Пилипівський по­їхав до Небилова й забрав свою родину й мою родину, а я мав остатись в Канаді. Він поїхав до краю, а я на роботу нанявся. Перший рік робив я у Якова Дрігера за $100 на рік, а другий рік у Генрика Лейва за $120. Але тому, що Пилипівський напитав собі бі­ди, що хотів людим добре зробити й не привів мені на час моєї родини, то я сам ви­їхав но неї. В Небилові був я вже на св.Николая 1893.

Але й я мав много клопоту заки вирвався з Небилова. За спродане майно тестеве роздо­був я лише 400 ринських. Ви­їхало нас разом 7 родин. Але через границю пустили лише М.Пулишія, В.Феняка й Ф.Мельника, а нас чотири роди­ни завернули, бо ми мали за­мало грошей. Тепер я взявся на спосіб. Написав до Гамбурга, щоб Шпір прислав мені шифкарту й дав йому лише 10 ринських завдатку, а за цей час гонив ще сплави цілий мі­сяць за 40 ринських. Коли прийшли шифкарти, то тепер нас вже всіх легко перепустили, бо ми мали й корабельні карти й ще в кишені 400 рин­ських. Щойно в Гамбурзі ми заплатили решту грошей. Те­пер уже спокійно заїхали ми аж до Квебеку. З Вінніпегу Микола й Михайло Мельник виїхали до Алберти в околи­цю Стар, а я остався в Манітобі й виїхав до Гретни.

В Гретні мав я вже знайо­мих. Також мій первий брат Михайло Єлиняк перебував тоді там. Коли я прибув до Гретни з жінкою й дітьми: Ма­рією, Федором і Маґдою, то знайомі дуже нами втішилися, бо не хотіли мене з Гретни випустити й думали, що я вже до Канали не верну. Але я їм сказав, що їду по жінку й дітей. Однак вони не вірили, що я вже був жонатий й мав діти. Тепер, ко­ли побачили жінку й дітей, то з радости принесла жінка Лейва моїй жінці, смальцю, мішок муки і всього іншого до їди. А я тимчасом найнявся до німців пасти громадську худобу. Давали мені на рік грішми 80 доларів, а збіжжям 80 бутлів пшениці й 40 бут­лів ячменю. На цій службі пе­ребув я 4 роки в Гретні. Заро­бив дещо грошей.

Тепер я задумав пошукати за землею. Німці, коли довіда­лись про мій намір, почали за жалувати. Вони були з мене вдоволені, бо я їм щиро працював. Я хоч малий був, але до праці цікавий. „Чого від’їжджаєш звідси — питали­ся – тобі тут хороше між на­ми жити”. Я їм відповів:’— „Мені між вами хороше, але мені треба пошукати для себе землі й тому я між вами не можу бути”. Сказав мені один із них: „Ти будеш великий ха­зяїн!” Мій брат Петро вже фермерував коло нинішнього Чипмену, а я взяв собі землю коло него.

У Віндлі я замовив собі га­ру, що коштувала мені $40. Там запакував до неї дві коро­ви, 80 курок, віз за 29, плуг за $12, 12 мішків муки, 8 ши­нок і трохи полотна, що його жінка накупила для дітей. В Гретні народився син Іван, що його я по році охрестив за границею у якогось римо-католика. Миропомазував його вже на Востоці в Алберті о. Строцький. Коли приїхав я до брата Петра на Чипмен, він поставив на моїй фармі тимчасову буду й накрив її зверху дернюками. Я зараз забрався до будови хати. В день возив із ліса дерево сан­ками, а вечером їх направляв, бо вони були моєї роботи і часто псувалися. О Боже мій, шо то ми на перших роках набідувалися! Але жінка була моцна, то робота йшла.

Коли я приїхав до нинішньо­го Чипмену, то я вже застав церкву на Стар. Будували її майже Небилівці. Іван Пилипівський возив дерево, мій брат Петро з Чипмему й Михайло Романюк з нашої околиці. Майстрові за будову заплатили 300 долярів. О Боже мій, як то ми всі тішилися тою першою церквою на Стар. А відтак зачалася тяганина по і кортах за цю церкву, бо за­писали її па тростістів. Я сам мусів заплатити нашому оборонцеві $10, а там нас тоді в Мондері було много. Михайло Романюк заплатив Павлові Пасемкові $50, щоб його вже більше не тягали по кортах. Іван Старко старий заплатив до 18 соток. А деякі потрати­ли в процесі по фармі й дві.

Вкінці процес опинився в Лондоні й греко-католики про­грали. Бо недобре від початку записали церковний маєток.

Отця Нестора Дмитрова не пригадую собі. Чув я від лю­дей, що бідував. Мешкав у якогось протестанта. Продав своє футро й виїхав до Злуче­них Держав. Знав я о.Заклинського. Відправляв у моїй хаті 3-4 рази. Але й він по році ви їхав. Отець Жолдак, мав лише раз відправу у хаті Пасемка. Отець Строцький перебував стало у хаті Дапчука й правив часто у Сопка й Івана Старка. За о.Філясом люди дуже банували. Потішали й мене, кажучи: „Єлиняку, Єлиняку, не журіться! За кілька літ то всьо інакше в Канаді буде”. Боже мій. Боже! Як люди за ним плакали. А їх потішали: „Не плачте, не плачте! Священики скоро з краю приїдуть”. Отець Пилипів правив у моїй хиті 4 роки. Відколи приїхав о. Крижановський в нашій стороні настав спокій.

Тепер я перебуваю у сина Івана. Часто заходжу до сина Петра й зятя Івана Старка. – Найбільше в знаки далась мені праця. Сонце не знаходило мене в ліжку. Заліз у борги коли синам купив один кводер, другий… Але тому, що колись худоба була дорожча, то поволі посплачував довги. Колись любувався в годівлі худоби. Але відтак ціна впала. Корову вартості $140 мусів я продати за $8. Тепер мешкаю в сина Івана. Всі вибираються на фарми до роботи, а я вже зістаю вдома коло дітей, тро­хи ходжу коло курей і безрог, напомповую води, подивлюся, поплачу, бо я вже нездужаю, як колись. От і нині. Я був би пересидів вдома. А так ласка небесна. Отці привезли мене до себе. І мав нагоду бути вчера й нині на відправі.”

Джерело інформації.https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=3113