Спогади - свідчення Якова Коваль­чука, родом з с. Дзвінки Білогірського району, був в'язнем у Шепетівській в’язниці НКВС.

фото: Одне з місць де у Шепетівці НКВС катувало та розстрілювало людей.

фото: меморіальний знак жертвам комуністичного режиму на вул. Небесної Сотні м. Шепетівка. 

Як відомо на Хмельниччині у 1937 році було 3 центри, де проводили слідчі дії над звинуваче­ними, це Шепетівка, Проскурів, Кам’янець-По­дільський. Починаючи з 1938 року слідчі дії та судові процеси проводилися у Кам’янці-По­дільському.

Скільки було розстріляно «ворогів народу» у Шепетівці, можна лише здогадуватися — не менше 1500 чоловік. В подальшому, після роз­секречення документів у архівах СБУ, ця циф­ра може збільшитися.

На сьогоднішній день відомо чотири місця розстрілу у Шепетівці: підвальне приміщення Шепетівського міжшкільного навчально-вироб­ничого комбінату, що знаходиться за адре­сою: вул. Героїв Небесної Сотні, буд. 22 (тут у 30-х роках знаходився відділ НКВС), у ярах за цукровим заводом, біля колишнього маслоза­воду та на західній околиці міста. Проб­лемним питанням залишається місце захоро­нення убитих. Поки що, з деяких джерел, зок­рема з часопису «Нова Шепетівщина», відомо, що їх хоронили за теперішнім Шепетівським міжшкільним навчально-виробничим комбіна­том. Тіла загиблих влітку 1943 року було знай­дено при будівництві водопроводу. Інші місця залишаються не відомими. З інших джерел ві­домо, що трупи спалювали, про що ми дізна­ємося нижче зі спогадів одного з учасників слідчого процесу в Шепетівці, якому пощасти­ло втекти.

Як знущалися над в’язнями у шепетівській в’язниці, дізнаємося зі свідчень Якова Коваль­чука, родом з с. Дзвінки Білогірського району.

«Я жив дуже бідно, мав тільки 2,5 га зем­лі. (На той час для середняка, до 10 гек­тарів була норма, бідняк міг мати 2,5 гек­тара. Все інше середняки орендували у тих же бідняків). Не хотів іти до кол­госпу. За це спалили сільські активісти мій дім. Потім в грудні 1937 року вночі мене заарештували. Потім завезли до Шепетівки. Було дуже холодно, – 20 гра­дусів, сидів у сорочці у вантажному авто­мобілі. Після допиту сидів на цьому ж місці цілий день. За те, що поворухнуся мене били прикладом. Потім відвезли до камери, де я побачив людей, що сиділи німі, нічого не їли і не пили. Між ними бу­ли керівник прикордонної застави, слю­сар, чорноробочий, селяни – всі з Шепе­тівки. Вони були так знесилені, що не могли на моє питання нічого відповісти. Мене покликали знову на допит, що від­бувався уночі в окремій кімнаті. Допит тривав від 8 години вечора до другої но­чі. Мене обвинувачували у зв’язках з нім­цями і у тому, що я мав проводити якусь агітацію. Так як я нічого не знав, бо був простий селянин-пасічник, я не міг нічого признавати. Потім сказали мені, що я є шпигун і почалися тортури. Спочатку пус­тили мені через ніс електричний струм. Я знепритомнів. А коли прийшов до тя­ми, слідчий бив мене ногами. Потім прий­шов енкаведист Пекальов, який вибивав зізнання з іншого в’язня. Він спитав мого ката, як довго він думає ще зі мною, во­рогом народу, возитися. Він вже цієї ночі чотирьох убив. Пекальов кілька разів вдарив мене кулаком по голові, потім взяв глечик гарячої води і вилив на моє обличчя. Таких тортур не кожний міг вит­римати, при цьому багато хто божеволі­ли. Було, наприклад, таке: 6 днів не дава­ли взагалі їсти, пити, а потім пересолені супи, а там знову юшка сильно зацукро­вана. Вночі знову йшли тортури. А коли вже їм надокучили ті жертви, тоді вночі виводили їх та розстрілювали. Їх не хова­ли, тільки палили в печах. Мені пощасти­ло втекти».

Можливо, деякі свідчення у зв’язку з агітпро­пагандою німецької влади, були хибні, зокре­ма те, що розстріляних спалювали. Однак і ці факти не потрібно відкидати.

Більшість імен тих слідчих, які проводили на­сильство над в’язнями, поки що не відомо. Од­нак вдалося встановити особу керівника Ше­петівської міжрайонної оперативно-слідчої гру­пи НКВС. Це — Гришко Яків Борисович. Саме за його погодженням проводилися смертні ви­роки. Але й він у 1938 році, як і більшість виконавців вироків, був заарештований, та перебу­вав у в’язниці в Кам’янці-Подільському.

В Україні прямі людські втрати від репресій у 1927—1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн. чоловік. Як відомо, реабілітація жертв не­законних репресій розпочалася з 1953 року і особливо активізувалася після ХХ з’їзду КПРС, який засудив культ особи Й.В. Сталіна та його наслідки. Тоді з тисяч людей були зня­ті брехливі обвинувачення, багатьох партійних і радянських працівників, господарських і вій­ськових керівників, вчених, діячів культури, ро­бітників і селян, комуністів і безпартійних бу­ло повністю реабілітовано. Проте, в середині 60-х років ця робота була припинена і не дове­дена до кінця. Наприкінці 80-х років ХХ ст. та у роки незалежності вона знову відновилися.

Масові репресії не тільки призвели до фізично­го винищення найбільш активної та інтелекту­альної частини нації, а й понівечили долю ба­гатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, — т.з. «членів сімей ворогів народу», сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний те­рор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам’яті людства під назвою Вели­кого Терору.

Автор.

Олександр Лукашук, науковий співробітник музею М. Островського, член Національної спілки краєзнавців України.