Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
субота, 1 серпня 2020 р.
пʼятниця, 31 липня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 31 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
5 червня 1943 р. підрозділ УПА в с.Дюксин біля Костополя напав на німецький каральний загін чисельністю 70 осіб, німці втративши 12 вбитих, змушені були відступити.
Перед цим німці вбивали мирне населення і палили село Дюксин - загинуло багато жителів які не встигли втекти до лісу, зокрема німцями був убититй батько підпільного графіка ОУН Ніла Хасевича - Антон Хасевич.
Тут же стався випадок - селянин Карпо Овдійчук прагнучи здобрити німців почав їх пригощати молоком і хлібом, а німці випивши молоко жорстоко вбили довірливого селянина.
Командуванням УПА на основі цього характерного випадку була випущена листівка із закликом нещадно боротися проти німецьких загарбників.
************
1944 рік
Відділ сотні «Перебійнис» УПА-Захід у бою з москалями біля села Хлівчани на Львівщині знищив двох сержантів і рядового.
1945 рік
Рій сотні УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Гаврилівка на Станіславщині. Знищено і поранено кількох бійців, решту особового складу розігнано.
Опергрупа НКВД захопила криївку в селі Григорів на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, знищили лейтенанта, але зазнали важких поранень і були захоплені в полон.
1946 рік
Сотня «Журавлі» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Липовиця на Станіславщині. Особовий склад розігнано. Спалено приміщення гарнізону, молочарню, хати бійців-активістів. Здобуто кулемет та інше озброєння.
У селі Корнич на Станіславщині повстанці знищили сержанта полку внутрішніх військ, захопили в полон секретаря райвиконкому, уповноваженого по хлібозаготівлях і двох радянських чиновників.
1947 рік
У райцентрі Перегінське на Станіславщині повстанці знищили нафтові вежі та обладнання нафтопромислу.
У селі Вовчинець на Станіславщині підпільники знищили голову сільради.
1948 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці біля села Хирів на Дрогобиччині поранив секретаря райфінвідділу.
У бою з москалями у селі Туради на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
1950 рік
У селі Обельниця на Станіславщині повстанці на колгоспному току знищили третього секретаря райкому КП(б)У.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.
Ярослав Струтинський «Яспар» із с. Блюдники.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ярослав Струтинський («Яспар»), що безпосередньо опікувався транспортуванням голландців через Карпати. (фото надане Володимиром Морозом)
***************
«Яспар» і Блюдники
05.09.2016р.
Інколи дослідження сторінок минулого підкидає нам свої сюрпризи. Переглядаючи книгу П. Потічного «Пропагандивний рейд УПА в Західну Європу» (Торонто – Львів, 2014), ми натрапили на цікаву інформацію про народження одного із провідних діячів ОУН-УПА Ярослава Струтинського у селі Блюдники Галицького району. Звісно цю інформацію ми старалися перевірити за різними джерелами. Однаку усі відомі з них твердили одне і теж: Я. Струтинський є уродженцем цього села. Не маючи під рукою інших відомостей, ми вирішили матеріал про нього узагальнити та оприлюднити.
Можливо, хтось із часом і зможе цей факт підтвердити додатково, або заперечити. А поки що подаємо короткий життєпис цього історичного діяча, біографія якого цілком заслуговує на статтю у Вікіпедії.
Струтинский Ярослав («Яспар», «Новий») (26.08.1922—19.10.1999) — народився в с. Блюдники Галицького района Івано-Франківскої області. Середню освіту здобув у Станиславові в 1941 році. Член Юнацтва ОУН з 1939 року, влітку 1941 р. — учасник Старшинської школи ОУН у Великих Мостах у Львівській області, в 1941 — 1943 рр. — член обласної воєнної референтури ОУН Станіславської області. З 11.1943 — член штабу ВО «Говерла». З 05.1944 р. — заступник головного зв’язквого УПА з Угорською арміею, з 10.1944 — перебуває в Угорщині, де бере участь у формуванні повстанських загонів «Копіяш», з 1945 — в Західній Німеччині. В 1950 р. емігрував до США, мешкав у Чикаго. Член Торонтського видавництва комитету «Лiтотис УПА», декілька разів був вибраний головою Об’’єднання колишніх Вояків УПА.
Такі скупі біографічні дані, звісно, не дають повної картини його непростого життя. Тим більше, що їх можна доповнити окремими відомостями, які ширяться Інтернетом. Так відомо, що Я. Струтинський у квітні 1944 року став першим командиром сотні «Дружинники» у Галицькому районі. Зазначимо, що своїм основним псевдонімом він взяв ім’я одного з трьох царів зі Сходу, які прийшли привітати новонародженого Ісуса. По-східному воно звучить як Каспар або Яспар.
Пізніше він як ад’ютант командира ВО «Говерла» Івана Бутковського («Гуцула»), був присутній разом із о. І. Гриньохом та А. Дольницьким на присязі курсантів старшинської школи «Олені». Також Ярослав Струтинський («Яспар») безпосередньо займався організацією переправи офіцерів за кордон. Він був організатором безпеки для групи старшин Королівсь¬кого війська Голландії, яким вдалося втекти з німецького табору у м. Станіславі. Він забезпечував конвой цієї групи в Угорщину та її повернення до західних альянтів (союзників – І.Д.). Пізніше уже працюючи в «Літописі УПА», Ярослав Струтинський подасть від себе інформації про поїздку до Голландії з професором Петром Потічним та про зустріч й інтерв’ю з голландськими генералами, яким УПА допо¬могла в 1944 році дістатися з Галичини до Голландії.
З травня 1944 року він став заступником головного з в ’язкового УПА з Угорською армією. Річ у тім, що з кінця 1943 р. в ОУН і УПА існувала домовленість з угорськими військовими про нейтралітет і співпрацю.
Цікаві дані про відносини УПА з угорською армією подає у своєму щоденнику один із працівників штабу 4-ої ВО «Говерла». За ними, 4 вересня 1944 р. угорська військова розвідка надіслала до штабу ВО лист з пропозицією про передачу трьох угорських офіцерів, захоплених повстанцями 1 вересня, в обмін на угорську зброю та амуніцію. Того ж дня, здійснено інсценування передачі угорцям трьох полонених офіцерів під виглядом сутички із сотнею мадярів, очолюваної закарпатським поручиком І. Іванчом. 12 вересня 1944 р. група старшин УПА у складі нового командира 4 ВО «Говерла» М. Твердохліба («Грім», «Музика», «Петро») і працівника штабу групи сотника К. Петерса («Сокола») здійснила поїздку до місця розташування угорського командування, досягнувши домовленості про організацію поїздки старшин УПА на територію Закарпаття.
14 вересня 1944 р. командир «Грім», шеф зв’язку ГВШ УПА М. Медвідь («Карпович»), Я. Струтинський («Яспар») та інші повстанські старшини виїхали на територію Закарпаття. Відвідавши угорську заставу під командуванням поручика І.Іванча, група старшин УПА у супроводі угорських підрозділів, що відступали, виїхала залізничним потягом до станції Рафайлова. Після цього, пересівши на угорську машину пропаганди, вони перетнули кордон і залізницею доїхали до Хуста. Упродовж усієї подорожі старшин УПА постійно супроводжували угорські молодші офіцери і солдати. «Мадяри оглядають нас із зацікавленням й мають до нас респект, бо знають, що ми із УПА», — писав у своєму щоденнику невідомий працівник штабу ВО «Говерла». 16 вересня 1944 р. в Хусті відбулася зустріч між командуванням 4-ої ВО «Говерла» та угорськими офіцерами, про результати якої цитоване джерело, на жаль, не подає інформації.
Тут також відбулася зустріч із зв’язковим старшиною при штабі 1-ої угорській армії капітаном А. Дольницьким («Голубенко»). 17 вересня 1944 р. група старшин УПА разом із «Голубенком» у супроводі угорського майора виїхала до Сколого. Проблема Закарпаття у переговорах між представниками українського визвольного руху не обговорювалась. Можливо, що предметом переговорів з представниками угорського командування було врегулювання відносин між УПА і частинами 1-ої угорської армії, що відступали, а також передача розвідувальної інформації УПА про розташування части Червоної армії у Карпатах.
Андрій Кисіль - Дольницький користувався також псевдонімом «Немо». Восени 1944 р. угорський Генеральний штаб повідомив Дольницького про намір створити за зразком УПА угорський повстанський рух для боротьби з більшовиками. Мадяри просили надіслати в їх розпорядження інструкторів для вишколу майбутніх угорських партизанів. На заході Угорщини, біля м. Папа, було створено вишкільний табір цього формування, що мало називатися «Копіяш» (у перекладі з угорської «хоругвоносець»). Групу старшин-вишкільників з УПА розмістили в с. Даба за 10 км від м. Папа. Також цей пункт став транзитним для членів ЗП УГВР і деяких українських утікачів. З’явилася думка створити в Угорщині відділ УПА. До лютого 1945 р. була створена добре вишколена група, якою командував Ярослав Струтинський — «Яспар». Між УПА і угорським військовим командуванням також була досягнута домовленість про закидання відділу з 14 українських парашутистів на чолі зі Струтинським угорськими літаками у Карпати.
Про ці події Ярослава Струтинський згадує наступне: «В той час я був з різними завданнями у Празі, Братіславі, Кракові і Відні, роз’їжджаючи по наших зв’язкових пунктах чи до людей з групи ГСЗС УГВР Миколи Лебедя. З різних місць мені вдалося заанґажувати деяких вартісних молодих людей до нашого відділу УПА в Угорщині для спеціальних доручень. До лютого 1945 р. ми мали добре вишколену групу, якою під час мого подорожування командував «Криленко». Десь у початках березня на наш постій прибули генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, віце-президент УГВР о. д-р Іван Гриньох, майор Іван Бутковський («Гуцул»), член УГВР письменник Іван Багряний та полковник Олександр Даниленко («Данько»), колишній вояк УНР, тепер УПА — всі вони були в дорозі на Захід.
Їх приймав Андрій (Дольницький – І.Д.) та примістив на добрих квартирах. Це було в місцевості с. Даба, за якихось 40 км на захід від озера Балатон. Гості мали наради з нами. Почувши, що Андрій зорганізував відділ УПА для спеціальних завдань, рішили, якщо це було б можливим, вислати угорським літаком та скинути парашутами на Підкарпаття (Прикарпаття – І.Д.) групу для зв’язку. Цю ідею Андрій зреферував в угорському штабі і по кількох днях одержав відповідь. Угорці мали літаки, тільки було обмежене пальне. Проте віддаль була невелика й вони обіцяли влаштувати політ.
Мене призначили командиром цієї групи парашутистів. Я з Андрієм вибрали до неї людей з-поміж вояків нашого спеціального відділу УПА, який Андрій зорганізував в Угорщині. Нашим завданням було приземлитися на відомому мені терені дій УПА, шукати зв’язку до Генерального секретаря УГВР та Головного Командира УПА генерала Тараса Чупринки» й поінформувати його про ситуацію на цьому боці фронту та про дотеперішню діяльність закордонної місії УПА на чолі з Миколою Лебедем і о. д-ром Іваном Гриньохом. Нам не було вільно брати нічого на письмі. Інформувати я мав лише усно. Почався інструктаж, що я маю переказати, і вишкіл цілої групи. У вишколі брали участь також члени УГВР. Кілька лекцій провів з курсантами також Іван Багряний.
Так вишколюючись і в постійній готовості, що завтра можемо від’їхати, проминуло майже два тижні. Тим часом ситуація змінилася. Від Румунії підкочувався фронт. Угорські штаби були затурбовані, що от-от червона навала заллє їхню державу. Врешті вони повідомили, що не можуть нам виділити літака, бо взагалі не мають пального. Наші гості з УГВР від’їхали на Захід, щоб там шукати контакту з альянтами. Мої останні дні на Угорщині пройшли в непевності, що може більше не побачимося з Андрієм.
Група угорських старшин з головного штабу мала завдання організувати партизанку, коли совєтська армія займе територію їхньої країни. Вірний розвинутій дружбі, Андрій вирішив залишитися в Угорщині та ділити з ними долю й недолю. Мені він радив податися на Захід і там шукати зв’язку з місією УГВР закордоном. Тож як тільки потепліло, напровесні 1945 р. я відійшов на Захід ще з 14 вояками з нашого відділу для спеціальних завдань. Андрій появився у Західній Німеччині щойно в 1946 р. Тоді ми зустрічалися декілька разів».
У серпні 1945 року Я Струтинський перебував уже в Мюнхені. Він розповів, що розігнав загін УПА, діючий в районі гір. Криниці, і створив загін новий в кількості 40-50 чоловік. у зв'язку з тим, що незабаром почався наступ Червоної Армії, створений ним загін УПА розбігся, а сам він поручник УПА виїхав в еміграцію. З 1945 року Я. Струтинський перебував у Західній Німеччині, де був членом місії УПА. У 1945—47 роках, підви¬щений ЗП УГВР до сотника. У 1950 р. емігрував до США і поселився в Чикаго, де закінчив технічні студії.
До виходу на пенсію працював будівельним інженером. Одружений з Євстахією Берень. У США декілька разів був головою Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, був членом Товариства українських інженерів у США (у 1980 р. обраний головою його місцевого відділу), членом Видавничого комітету «Літопису УПА» став від початків заснування Тісно співпрацював з Українським інститутом модерного мистецтва, був його меценатом, також він очолював хор «Сурма» та опікувався молодіжним оркестром у Чикаго.
У жовтні 1973 р. під час засідання Головної управи об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, її голова Ярослав Струтинський («Яспар») перед колишніми членами ОУН та вояками УПА згадав про те, що «ми видали дуже рідкісний спомин генерала голландської армії —Едварда ван Хотеґема «Моя зустріч з УПА» (Нью-Йорк, 1972 р.). Спомин цей написаний щиро та живо. У ньому він переповідає події 1944 р. та про допомогу, яку він одержав від нас, тому доложіть усіх старань, щоб розповсюдити її на місцях серед своїх приятелів та громадянства». Ярослав Струтинський хотів якомога швидше поінформувати українців, які були розкидані по всьому світу, як це було можливо, і таким чином прискорити пропагування відносин з однією із західних країн, що дуже було на той час необхідним.
Пізніше Ярослав Струтинський на одному із засідань Головної управи об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади згадував, що він особисто у 1990 р. на звернення д-ра Остапа Винницького з Торонто, з дослідницького центру в Канаді, дав інтерв’ю, як колишній старшина УПА для документального фільму - «Україна у Другій світовій війні» та розповів про зустріч з вищезгаданими голландськими офіцерами. Ярослав Струтинський помер у 1999 році в Чикаго, де й похований.
Зрозуміло, що навіть ця стаття не може дати остаточної відповіді, де народився наш герой. Тут потрібні дані із Метричної книги, або якась інша достовірна інформація. І все ж, перебуваючи довший час на еміграції, Я. Струтинський міг цю інформацію виправити. Як бачимо, з П. Потічним, з книги якого ми взяли ці відомості, вони були знайомі. Однак він цього не зробив, то ж нам залишаєтесь повірити написаному.
Джерело
http://galslovo.if.ua/index_old.php?st=6029
Арешти в соборі «Святого Юра» (мовою оригіналу на "ізеке").
Собор святого Юра у Львові , 1936 рік
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга ІІ. Документ № 62.
Киев, ЦК КП(б)У тов. Зленко
Информация о результатах проведения операции по арестам антисоветского духовенства греко-католической церкви и реагировании духовенства и населения Львовской области на аресты
В результате проведенной операции по изъятию антисоветского духовенства и церковного актива греко-католической церкви по г. Львову и области арестовано 33 человека, из них:
митрополитов – 1
епископов – 2
священников – 20
диаконов – оуновцев нелегалов, связанных с духовенством – 4
студентов духовной академии и семинарии – 3
церковного актива – 1.
Кроме того, в ходе операции задержаны и подвергнуты тщательной проверке 17 человек, находившихся на территории резиденции митрополита греко-католической церкви, в основном без документов, укрывавшиеся в различных местах „Юра" и обнаруженные в момент производства обысков. Часть из них скрывалась и на колокольне кафедрального собора.
Из числа арестованных наибольший интерес представляют:
1. Слепой Йосиф Иванович, 1892 года рождения, уроженец села Заздристь, Трембовльского района, Тернопольской области, украинец, беспартийный, с высшим духовным образованием, владеет несколькими иностранными языками.
Вышел в священники в 1917 году, произведен в епископы в 1939 году. В 1940 году получил сан архиепископа Сирийского, до ареста был митрополитом греко-католической церкви на Украине, проживал в г. Львове, по ул. площадь Юра № 5, кв. 1.
После окончания гимназии в г. Тернополе, в 1911 году учился в Львовском университете, затем выехал на учебу в г. Инсбург – Австрия и в г. Рим.
По окончании учебы разъезжал по территории Германии, Франции, Швейцарии, Бельгии и Америки. В 1938 году с заданием митрополита Шептицкого выезжал в Англию для встречи с высшим католическим духовенством.
Являясь с 1929 по 1937 год ректором Львовской богословской академии, воспитывал своих учеников в духе непримиримой ненависти к Советскому Союзу. Наиболее успешно занимавшихся студентов отправлял в Рим, где они проходили специальное обучение в коллегиуме „Руссикум" для проведения миссионерской работы в СССР.
Возглавляя духовную академию, Слепой одновременно руководил националистическими издательствами „Мета" и „Дзвоны", занимавшиеся распространением отдельных клеветнических измышлений по адресу Советского Союза.
Приход советской власти в западные области Украины в 1939 г. встретил враждебно и не прекращал своей антисоветской деятельности, поддерживал связь и укрывал от органов власти прибившую из-за границы агентуру иностранных разведок.
В период немецкой оккупации Слепой добровольно изъявил согласие сотрудничать с, так называемым, „Правительством украинского самостоятельного государства", во главе со Стецько и вошел в состав президиума „Ради сеньоров", а затем „Национальной Рады", преследовавших цель отражать „единство народа" с „правительством" Стецько.
В том же 1941 году Слепой подписал обращение к украинскому народу (опубликовано в газетах „Самостийна Украина" № 3 от 10.7.41 г. и „Бучацьки висти" № 1 от 27.7.41 г.), в котором... призывал население к объединению вокруг созданного „Правительства украинского самостоятельного государства", возглавляемого Стецько.
В 1942 году нелегально выезжал в Берлин для свидания с лидером ОУН Мельником Андреем, от которого получил задания и полномочия вести переговори с бандеровцами по вопросу объединения украинских националистических мельниковского и бандеровского течений.
В осуществление полученных заданий, являлся посредником в этих переговорах, пытаясь склонить бандеровцев войти в подчинение Мельника.
В апреле 1943 года, после создания, по указанию немецкого командования, украинской дивизии ... „Галичина" – совершил во Львове торжественное богослужение и благословил эту дивизию на борьбу против Красной Армии.
В ноябре 1943 года Слепой совместно со всем униатским епископатом подписал «спильное послания» к духовенству и всем верующим с призывом боротьбы с влиянием „безбожников – коммунистов", особенно на молодежь, добиваясь консолидации украинских националистических сил.
После освобождения западных областей Украины от немецких оккупантов, Слепой остался на прежних антисоветских позициях, продолжает поддерживать связь с руководством оуновского подполья, укрывая от репрессий активных врагов советского государства.
2. Будка Никита Михайлович, 1877 года рождения, уроженец с. Добромирка, Збаражского района, Тернопольской области, украинец, беспартийный, с высшим духовным образованием, вышел в священники в 1905 году, возведен в сан епископа в 1912 году. Был епископом в Канаде, после чего настоятелем собора „Святого Юра" в г. Львове и помощником митрополита. До ареста проживал в г. Львове, по ул. Площадь Юра № 5.
По имеющим данным Будка в прошлом офицер австрийской армии, работал в штабе и выполнял особые задания.
До 1930 года проживал в Канаде, где был епископом, после чего прибыл во Львов и остался в резиденции „Юра" в качестве епископа-помощника при митрополите Андрее Шептицком.
Являясь украинским националистом, приход советской власти в западные области Украины в 1939 году встретил враждебно „как временное явление".
Поддерживая связь с одним из лидеров ОУН – Мельником Андреем, которого в близком кругу популяризовал, как „вождя" украинского народа, направлял к нему своих связных по заранее обусловленным паролям.
Будка доказывал, что в недалеком будущем будет создано „самостоятельное украинское государство" от Перемишля до Дона с включением Северного Кавказа, во главе которого станет Мельник, являющийся, по его словам, „украинским Муссолини", у которого Будка пользуется большим доверием.
Будучи связан с Ватиканом занимался сбором разведывательных данных, используя для этого информацию приезжавших во Львов священников и собранные данные направлял в Рим через специальных курьеров.
В 1941 году, в целях влияния греко-католической церкви и активизации антисоветской деятельности, вместе с руководством униатской церкви, принимал активное участие в создании т. н. „Пророков" и „святых", которые униатской церковью использовались для антисоветской работы.
Лично принимал и направлял по своим связям одного из таких „пророков" – „апостола Петра" из Станиславской области, которого инструктировал в части распространения среди населения провокационных и пораженческих слухов о скорой гибели советской власти.
Из числа задержанных и подвергнутых тщательной проверке, наибольший интерес представляют:
1. Самуляк Василий Иваночич, 1902 года рождения, уроженец села Купинское, Жовковского района, Львовской области, украинец, гр-н СССР, беспартийный, образование 7 классов, служил диаконом церкви в селе Купинское, где и проживал.
Самуляк активный член организации украинских националистов, вербовщик в подполье ОУН. Будучи завербованным в ОУН получил задание организовать группу украинских националистов в селе Купинское.
Выполняя указания ОУН, Самуляк организовал группу украинских националистов.
2. Белей Василий Григорьевич, 1896 года рождения, уроженец села Скоморохи, Станиславской области, проживал в резиденции „Юра", являлся священником и настоятелем школы диаконов .
Во время обыска на квартире у Белей были обнаружены: пишущие машинки, ротатор, националистическая литература и газеты, значки „Трезуб" и другие вещественные доказательства, изобличающие его в принадлежности к ОУН.
3. Порняк Дмитрий Андреевич, студент школы диаконов, проживающий в резиденции „Юра" без паспорта и военного билета.
Во время обыска Порняк был найден в катакомбах „Юра" в схроне. На первичном допросе Порняк дал показание о том, что он является членом ОУН и укрываясь от ареста, поступил в школу диаконов, где проживал на нелегальном положении.
4. Марков Михаил Антонович, студент школы диаконов, проживающий в резиденции «Юра» без паспорта и военного билета.
На допросе также показал, что он является членом ОУН и укрывался от ареста в резиденции «Юра.
5. Романов Иван Осипович, 1914 года рождения, украинец, беспартийннй, гр-н СССР, студент школы диаконов, проживал в резиденции «Юра» без документов.
На допросе Романов показал, что он, будучи мобилизован в Красную Армию дезертировал, поступил в школу диаконов, где находился на нелегальном положений.
Кроме этого, на второй день операции, на колокольне кафедрального собора «Святого Юра» были обнаружены и задержаны три студента школы диаконов, проживающие без документов.
В процессе операции и обысков по резиденции митрополита, духовной академии и отдельных лиц обнаружено и изъято... значительное количество оуновской литературы, много различных медикаментов, денег совзнаками 78000 рублей, денег американскими долларами – 40 долларов, плакатов с изображением герба «Трезуб» – 9 штук.
Из числа студентов духовной академии, семинарии и школы диаконов лиц мобилизационного возраста в количетсве 159 человек нами переданы в Железнодорожный Райвоенкомат, из коих 120 признаны годными для несения военной службы.
Аресты духовенства униатской церкви вызвали среди населения различные толки и суждения.
Директор Украинского национального музея Свенцицкий заявил:
„Я ждал большевиков, никогда не симпатизировал немцам и националистам. Меня националисты били за мои московские симпатии. Сейчас я разочарован в большевиках областных. Но вместе с тем не хочется верить, чтобы областные большевики без согласия сверху решились на такой трюк, как арест митрополита. Признаюсь, что у ме ня появилась апатия к жизни. Мне безразлично будет, если и меня арестуют.
Я думал в начале дать бой власти, если она прикажет закрыть памятник митрополиту (во дворе музея стоит памятник митрополиту Шептицкому), а сейчас и по этому поводу безразличие. Плетью обуха не перебить".
Академик Щурат В.П. высказал:
« Почему советы не заботятся о том, чтобы группировать вокруг себя друзей-сторонников, почему, каждый шаг советской власти направлен на зло массам, почему такое пренебрежение к народу. Ведь, после ареста священников в Галиции не найдете ни одного человека, который бы одобрил политику советской власти. По-видимому в советской системе должно быть только одно авторитетное лицо (упоминает фамилию руководителя партии) и во имя этого убивается авторитет всех живущих на земле. Разве вредит советской власти культ покойного Шептицкого. Мертвые же не в состоянии стрелять, убивать и отбиваться. Разве лежачего бьют?
Чего достигнут арестом Слепого, Будки и других ?
Кроме того, ч то убита симпатия даже у тех, которые любили советскую власть – ничего. Неужели это в интересах большевиков, чтобы их боялись и не любили.»
Старший преподаватель университета Ярема Ефим Ефимович говорил: «Вся эта история есть руссифакия Украины и это наибольшее зло.»
Служащий Главпочтамта Сойка заявил:
«Костельнику поручено организовать Комитет по реорганизации униатской церкви. Задача этого комитета – слить униатскую и православную церкви в единую церковь. Главенство в этом деле будто бы поручено Костельнику.»
В связи с этим среди духовенства ходят слухи о том, что материалы в статье «С крестом или с ножем» ( Йдеться про статтю Я. Галана «З хрестом чи з ножем» ) даны священником Костельником.
Директор электробатарейного завода Крик Петр заявил:
«Уже из этого видно, что большевики думают сделать с украинцами – это всех выселят на восток. Это их метод запугивать и тем самим отвлекают от религии».
934/02
21.ІУ.45 г. Зав. организационно инструкторским отделом Львовского Обкома КП(б)У подпись Богородченко ЦДАГОУ, Ф. І, оп. 23, спр. 1691, арк. 197-199.
Спогади. "Світанок у лютому 1945 року" (автор: Когуч Павло).
Надворі ще господарила ніч. Сильні лютневі морози замурували по хатах усі вікна. Хоч надворі сильна лють, по селі, тут і там, розносився гавкіт собак. У хатах заблисли світла, почувся тихий, але жвавий рух.
Алярмові зарядили ранню зорю. Змороженим невиспалим повстанцям дуже не хотілося вставати й виходити з села в ліс на такий мороз. Але час вимагав обережности. Тож наказ був святий.
Ройові гуртки сходилися на місце збірки. Заспані стрільці протирали очі. Клекотів стукіт повстанських ніг, якими треба було постійно рухати, щоб не змерзнути. Посипалися жарти й дотепи.
Веселий настрій повстанців перервав прихід командира частини. Бунчужний зарядив збірку. В парі з грімким «Струнко» посипалися кулеметні черги одної з наших застав.
Відділ розчленувався. Стягнено стійки й застави.
– Більшовики в долішнім кінці села, – зголосила застава. Інші нічого не запримітили.
У бойовій готовості з забезпеченням рушили чоти з села Посіч у напрямі Майдану.
...Тра-т-т, тра-т-та! – привітали нас ворожі кулемети. Залягли... Гостра перестрілка.
Тому що терен не був догідний для бойового розчленування, відділ відступив назад у село.
Було всім ясно, що село оточене і доведеться прориватися. Несподіваний удар ворога не зламав холоднокровности й бойовости в повстанців. Бойовий порядок задержався в найкращому стані. Це свідчило про великий гарт українських повстанців. Вони перейшли живу школу, вміли задержати вояцьку поставу в найгіршій ситуації.
Відділ у скрутному становищі. Потрібна швидка постанова. Наказів сотенного не чути.
– Чи є сотенний? – пройшло по стрільцях. Сотенного немає... відділ оточений.
Погляди двох чотових зупинилися один на одному. Вони розуміли один одного: треба рятувати відділ. «Рятувати, рятувати відділ», – товклася думка в обидвох.
Ракетні світла вигулюють над селом. Село обвите гавканням собак.
Розбуджені жителі села зчинили шум. Вони приготовувались до знаних більшовицьких вчинків: палення хат, грабування майна, побоїв, допитів, а навіть розстрілів.
В обіймах шуму притишено просувався відділ. Стрілецькі груди пороли грубу верству снігу. Не зважаючи на надмірну втому, стрілецька розстрільна повзла по-пластунськи. Міцно холодними руками повстанці держали зброю. Метр за метром все дальше і дальше...
«До лісу! До лісу!» – вертілася думка в кожного, всі знали, що під лісом більшовики.
– Зброєю промостимо вступ до лісу! – Стрільці побоювалися, щоб на такому морозі не відказали кулемети.
– Послужать гранати!
В найнятті проминають хвилини. Безумна боротьба зі снігом.
Шепіт... Від стрільця до стрільця котилося: «Точно слухатися наказів! Підготовити гранати! Найбільшої відваги!» Всі зосередили увагу на ліс, де мав би скрито чекати ворог. Стрілецтво ожидало наказів своїх старшин.
Дніє... Над смертельною тишою залунала сильна ворожа пальба.
– Барабанний вогонь! – упав короткий наказ. Заговорили ворожі кулемети. Безтямна пальба з усіх боків. Шумів вихор стрілів... Лунали крики. Свистіли розривні... Зойк, стогін ранених.
– Вперед! – як леви, кинулися повстанці на ворога.
– Вогню! Кидай гранати! – вигуки команди.
Сліпучий блиск. Оглушливий грюкіт. Не зважаючи на смерть, мужньо й завзято бігли повстанці до більшовицької лінії.
– Слава! Слава! – пролунало з повстанських грудей.
Під відчайдушним наступом повстанців не вдержалася більшовицька голота. Більшовики спанікувалися стрілецькою відвагою і, залишаючи свої бойові місця, рятували своє життя втечею.
Два веселі погляди чотових тріюмфували.
Віддихнули стрілецькі груди. Всміхнулися обличчя. Запанувала радість перемоги. Відразу призначено окремі роботи. Санітарі взялися до перев'язок ранених. Інші стягали залишену більшовицьку зброю. Ще інші вишукували вбитих повстанців, шукали ранених друзів. Між раненими був я і добрий мій друг чотовий Морозенко, якого всі називали Данилом.
На снігу виднів, залишений більшовиками, тяжкий кулемет «Максим», а на ньому чорніла звисла постать. Швидким кроком ми зближилися до цього місця. На дулі кулемета лежав прошитий кулями старенький стрілець Камінь. Перед ним лежав труп більшовика. Значить, стрілець убив його, бо кріса тримав ще в руках. До вбитого батька кинувся його син, стрілець Василько. Він положив геройське батькове тіло вигідно на сніг, обличчям догори. Біля 50-літнього стрільця, учасника Визвольних Змагань, всі стояли мовчки, похиливши голови. Тільки Василько, навколішки біля батька, вмивав обличчя гарячою сльозою.
Нашу тишу перервав голос ройового Яструба, якого вислано з двома роями на місце перестрілки.
Він сказав, що знайдено тіло сотенного Бойка. Знаючи сотенного Бойка, як людину хвору на серце, устійнено, що помер на удар серця.
Розтягнулися довгі ряди повстанців по чорноліських лініях. За ними скрипіли сани, постукували орчики, немов грали похоронні марші п'ятьом синам України. Високі ялиці, одягнені в білі корони, клонили свої голови над борцями. Ми забрали їх з собою, щоб по-лицарськи похоронити.
Залізні лави впорядкувалися на цвинтарі в селі Грабівці. Перед ними п'ять домовин. Трупи прибрані скромно. Було враження великої урочистости.
З середини трун голубими очима дивився сотенний на своїх стрільців. Біля нього Камінь – стрілець-батько, що служив прикладом для нас молодих. По боках три інші стрільці.
З їх суворих мертвих облич ми читали наказ: «Помстіть нашу смерть!»
Прощальне слово виховника Комаря до сліз розжалобило цивільне населення. Це доказ співчуття й любови українського народу до своїх синів-борців.
– Струнко! Крісом почесть дай! На право глянь! На вічний сон спускали в могилу п'ять героїв.
У стальну блакить понеслося упокійне «Вічная пам'ять!» Востаннє прощалися стрільці зі своїм сотенним і друзями. Кидали грудки землі на домовини.
Розробка та адміністрування: Степан Гринчишин. Вокспопулі.
Джерело
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/svitanokulutomu1945rokuavtorkogucpavlo
31 липня 1922р. поліція зробила обшук в будівлі тернопільського «Міщанського братства». Арешти.
Будинок «Міщанського братства», 1931 рік
Джерело сайт терен.
31 липня 1924 р. поляки прийняли закону про мову навчання, план ліквідації Української мови.
четвер, 30 липня 2020 р.
У липні 1944р. відбувся найбільший бій УПА з німцями в Карпатах на схилах г. Лопата поблизу міста Сколе
Гора Лопата
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
У липні 1944 року відбувся найбільший бій з німцями в Карпатах – на схилах гори Лопата поблизу міста Сколе. Зранку 8 липня сотні вийшли зі села Кам’янки:
"О 7-ій год. простягнувся серпентиною в напрямі Лопати довгий стрілецький ряд. До полудня сотні мали стати табором у лісі, а пополудні наскочити на Сколє. З собою мали ми кільканадцять підвод, на яких везли мінометні стрільна й наплечники. Тяжкі кулемети й міномети були на тачанках.
Перша сотня йшла попереду, друга за нею. Якраз переднє забезпечення зрівнялося з Лопатою, як на верху з протилежної гори показалися постаті незнаного війська. По кількахвилинній обосторонній обсервації з далековидів, почулися перші, спрямовані в нашу сторону стріли. В тому часі доносить розвідка, що до Кам'янки прибула більша кількість вантажних автомашин з німцями. Ми зрозуміли, що ці ворожі частини кинуто проти нас... Коло 10-ої год. почали німаки атакувати нас зі східної і південної сторін. Наступали вони розсипною, без жодного порядку, зі свистами і криками: "бандіт", напевно з переконанням, що від самого крику ми відступимо. Ми підпустили їх до половини гори, а тоді відізвалися наші кулемети, а потім міномети. І знову почулися ворожі крики й зойки, але вже ранених. Хто залишився в живих чи був легко ранений, тікав стрімголов удолину...
Тим часом з обсерваційного пункту повідомили, що на станцію в Сколє
приїхав ешелон, з якого вивантажилось військо. Це приїхала підмога. Північнозахідній схил Лопати покритий лісом, гущами й дебрами. Все ж таки ворожий наступ був сподіваний тепер якраз із цього боку. Ми діждалися його коло год. 14-ої. Перші почали наступати німці з південносхідньої сторони. Та тут оборона була легка; раз тому, що ми мали догідні становища; подруге, що кожний рух і спроби ворога можна було завчасу запримітити і на це відповідно реагувати. Та тяжче довелося з обороною від заходу. Німці, на спілку з мадярами, підійшли непомітно зі Сколього лісом і ярами під сам верх і, при помочі крісових гранат т. зв. "гарлачів", заатакували ліве крило, де був з чотою бул. Чорнота. Прийшло до короткого рукопашного бою. При помочі автоматів і багнетів ворога остаточно відкинено.
Геройська постава наших повстанців врятувала становище нашого лівого крила від зайняття ворогом. Німецька зграя посунула, немов лявіна, в долину, а кільканадцять мінометних стрілен, пущених на німців, вторувало їхньому – "пляновому відступові". Ще більша поразка була тих, що намагалися
зрушити повстанські становища...
Почули всі довколишні бойківські села, що це Різун, про якого вони вже раніше чули, побив на Лопаті німаків. І дійсно побив. Ворог утратив там зі 150 убитими, а ще більше раненими. При тому знищено йому кілька вантажних автомашин".
Подоляк Б. Бій на Лопаті // Літопис УПА, Т. 3: Чорний ліс, Кн. 1. – Торонто, 1978. – С. 72-75)
Цей день в історії УПА - 30 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Іван Бутковський «Гуцул» – перший командир ВО «Говерла» — воєнної округи Української повстанської армії, № 4 (Івано-Франківщина, Північна Буковина), частини оперативної групи УПА-Захід.
В першій половині 1944 року — командиром округи був Бутковський Іван «Гуцул». Після його переходу на Захід, в ролі керівника місії УПА закордоном, командиром округи став Твердохліб Микола — майор «Грім».
До складу ВО-4 «Говерла» входило: 8 тис. повстанців (літо 1944 р.); 5 тис. повстанців (літо 1945 р.).
1943 рік
Вночі відділ УПА вдало атакував німецький потяг біля станції Маневичі на Волині. Кількох німців убито й поранено, решта розбіглися. Здобуто багато зброї і патронів. Втрати УПА: один поранений.
1945 рік
Чота сотні «Витязі» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Підгірці на Львівщині. Особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто 3 кулемета, автомат, патрони.
Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Довголука на Дрогобиччині. Один повстанець загинув, ще сімох захоплено в полон.
У засідці на шляху біля села Нагуєвичі на Дрогобиччині підпільники знищили лейтенанта райвідділу НКВД і поранили районного інспектора статистичного управління.
У бою з москалями у селі Порудно на Львівщині загинули троє повстанців.
1946 рік
Під час нічного бою з москалями на полі біля села Гермаківка на Тернопільщині загинули двоє повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Павло Прудивус – «Іван».
1947 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Волосянка на Дрогобиччині знищив документи сільради і спалив нафтозбиральник.
Під час облави загонів МГБ біля села Купчинці на Тернопільщині загинули 9 повстанців, ще один застрелився в оточенні.
Троє повстанців, наскочивши на пошукову групу МВД у селі Ставчани на Дрогобиччині, знищили двох військових, ще одного поранили і прорвалися без втрат.
1948 рік
У селі Завидче на Львівщині підпільники знищили двох уповноважених міністерства заготівель.
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Люлинці на Тернопільщині. У перестрілці один повстанець загинув, двоє змогли прорватися.
Біля села Туради га Дрогобиччині повстанці знищили трьох військових МВД, ще одного поранено.
1950 рік
У бою з москалями у селі Черниця на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.
«Схід і Захід — разом»: як це було в УПА і збройному підпіллі ОУНр.
Василь Гуменюк, Світлана Кравченко, Іван Маківничук. Бахмут — Верховина — КОСІВ «Гуцульський край», №17, 24.04.2020 рокуУкраїнський резистанс 40–50-х років ХХ-го століття може служити яскравим прикладом того, як за серйозного підходу до справи можна зрушити ситуацію зі, здавалось би, «мертвої точки» і від «декларацій про наміри» перейти до практичної реалізації конче необхідного порозуміння та єдності народу в боротьбі за омріяний ідеал.
Всі, хто здатний до неупередженого аналізу історичних подій на підставі не ворожої антиукраїнської пропаганди, а ознайомлення з різноплановими об’єктивними публікаціями, добре знають, що Українська Повстанська Армія (УПА) не була: 1) створена «фашистами» для боротьби з «радянською владою», а також 2) локальним (Галицьким чи Волинським) проявом — лише загальноукраїнським феноменом, посталим з ініціативи революційної ОУН. Адже в лавах УПА воювали вихідці з практично усіх областей України (включаючи Крим), як також з етнічних українських земель, котрі нині перебувають поза межами нашої держави!
Підтверджують тогочасні відомості, а найбільше — документальні фотографії.
Саме одну таку світлину, яку передав нам для дослідження недавно спочилий голова Верховинського районного Братства ветеранів УПА Дмитро Сливчук-«Дмитрик», й хочемо оприлюднити у цьому повідомленні, максимально докладно проаналізувавши її сюжет, але спочатку бодай конспективно охарактеризувавши ситуацію, яка складалася у цьому регіоні у часовому інтервалі 1942–1952 рр.
До вересня 1939-го року такої адміністративної одиниці, як «Верховинський район», не існувало, — територія входила до складу Косівського повіту. Селище Верховина називалося Жаб’є.
Гуцули розмовляють на специфічному діалекті, й реалізуючи відомий принцип divide et impera («поділяй і владарюй» — хто не знає), польська влада всерйоз намагалася утвердити думку, що гуцули — то окрема національність, яка нічого спільного з українцями не має. Але на відміну від аналогічних потуг на Закарпатті, де так звані «русіни» таки декларують себе «окремим народом», гуцули на таку приманку «не клюнули» і вважають себе частиною українського народу. Не дивно, що в 40–50-х роках ХХ-го століття тут оперували численні підвідділи УПА — ще належні до ТВ-21 «Гуцульщина» округи ВО-4 «Говерла» групи «УПА-Захід», а політичне керівництво підпіллям на цій території здійснював Провід Коломийської округи Організації Українських Націоналістів-революційної (ОУНр).
Здавалось би, що де-де, а на цих віддалених теренах шукати серед повстанців вихідців зі Сходу — справа марна, але факти — річ несподівана й уперта. Бо організаторами й командирами двох куренів УПА на Гуцульщині були чернігівчанин «Лісовий» та уродженець Дніпропетровщини (за іншими даними — Полтавщини) «Степовий». Обидва — колишні офіцери червоної армії. Згідно зі спогадами сотенного «Недобитого» — Юліана Матвіїва, названих ним «Бій з німцями під Лостуном» («Літопис УПА»), у складі його сотні була «чота наддніпрянців» чисельністю 25 осіб!
Але, мабуть, найбільш «знаковим» учасником підпілля на Гуцульщині — вихідцем навіть не зі Сходу, а правильніше сказати, «крайнього сходу України», був Іван Дмитрович Кулик — уродженець с.Грабове Шахтарського району Донецької (тоді Сталінської) області. Того самого населеного пункту, де в липні 2014-го року впав підбитий московським «Буком» пасажирський «Боїнг» рейсу МН-17 Малазійських авіаліній. Згідно з найбільш поширеною версією, будучи старшим лейтенантом ЧА, він потрапив у німецький полон, але під час етапування бранців до нацистського концтабору групу полонених відбила якась боївка УПА, й Іван Кулик опинився у ТВ-22 «Чорний ліс» — на території Станіславівської округи ОУНр (нині це Івано-Франківська область).
Іншу версію появи Івана Кулика в українському підпіллі на Прикарпатті подає Ярослав Коретчук, посилаючись на записки Петра Мельника-«Хмари» — на той час командира куреня «Дзвони» в ТВ-22 «Чорний ліс». Згідно з цими нотатками полковник «Української Національної Армії» (УНА; це залишок колишньої дивізії Ваффек СС «Галичина») Павло Терещенко разом з представниками УЦК Володимира Кубійовича «вмовив» німців відпустити групу військо-вополонених-червоноармійців, аби ті перетнули лінію фронту й виступили «повпредами» у справі налагодження зв’язку між УНА та УПА. Було нібито сформовано дві групи, і одна з них під керівництвом Івана Кулика аж в червні 1945-го опинилилася в «Чорному лісі», де й увійшла в контакт з УПА. Ця версія непевна, оскільки в нас наявні свідчення кількох підпільників проте, що Іван Кулик вже взимку 1944-го перебував на Коломийщині, отож, у «Чорному лісі» мав бути як мінімум у грудні 1943-го…
Вже ніхто не знає деталей, як саме перевіряла радянського офіцера — німецького бранця Служба безпеки (СБ) і хто з провідників підпілля переконував його вступити до лав повстанців, але вже у скорім часі Іван Кулик стає воїном УПА на псевдо «Сірий», а згодом вступає до ОУНр. Вишколює новобранців, планує бойові операції, але командування переводить його в ТВ-21 «Гуцульщина», де він стає членом військової ради Тактичного відтинка. Паралельно залучають до роботи у референтурі пропаганди і з весни 1944-го й аж до загибелі 2 жовтня 1951-го патріот-східняк залишається вірним присязі про боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).
Світлин з «Чорного лісу», які б зафіксували Івана Кулика-«Сірого» серед повстанців тамтешнього терену поки-що не виявлено, а ось на Гуцульщині — відомо більше десяти. Але ми хочемо зупинитися на одному сюжеті — багатогранному для інтерпретації і який дозволяє багато розповісти про будні в УПА. Світлина (дивіться на 1-й стор.), як вже сказано, була виявлена у збірці Дмитра Сливчука.
Цей знімок вже публікували два автори у 2004-му році: Володимир Близнюк у книжечці «Безсмертні герої» (підписано — «Перша справа: Могорук-Остащук Василина, д.Гаврила, псевдо «Косачка» на стаї у полонині з повстанцями») та Михайло Андрусяк у книзі «Брати вогню» (підписано — «Повстанський підвідділ на полонині»). В обох випадках, як бачимо, названо лише одного персонажа, тоді як знаковою фігурою знімка є Іван Кулик-«Сірий», котрий сидить у центрі в другому ряді — у смушковій шапці набакир. Його упізнав голова Косівського районного Братства ветеранів УПА Петро Підлетейчук-«Спартак» — з провідником «Сірим» він мав честь зустрічатися у 1950–51 роках.
3 вісімнадцяти осіб, зафіксованих на цьому знімкові, окрім Івана Кулика-«Сірого» та Василини Остащук, на сьогодні опізнані також її чоловік Микола Остащук-«Косак», Василь Небесійчук-«3аведія», Прокіп Хімчак-«Степ», Іван Манчук-«Білогруд» та Дмитро Небесійчук-«Кіт». Всі вони були задіяні в структурі референтури СБ Жаб’ївського району, а фотографував — є вагома підстава припускати — теж «есбіст» Дмитро Витощук-«Діброва», бо саме в його розпорядженні був апарат на формат кадра 6×9 см — відбитки у підпіллі виготовляли виключно так званим «контактним способом», при якому розміри негатива і готової світлини повністю співпадають.
На якій підставі Володимир Близнюк та Михайло Андрусяк зробили висновок, що сюжет відзнято «на полонині», нам незрозуміло. Судячи з того, що більшість підпільників мають на головах шапки, можна припускати з великою вірогідністю, що це було ранньою весною або пізно восени. Тоді на полонинах нікого нема, і в 40-х роках таких капітальних стай ще не будували — пастухи обходилися полегшеними будівлями типу куренів. Це радше було в якомусь глухому лісі, де підпільники спорудили будівлю з кругляків, котра мала слугувати складом продукції або тимчасовим пристанищем на випадок негоди.
Можна думати, що провідник «Сірий» прибув на Жаб’ївщину з метою інспекції та ознайомленням зі структурами місцевого підпілля — як представник Коломийського окружного проводу ОУНр і член військової ради ТВ-21 «Гуцульщина». У групі, очевидно, є 2–3 його охоронці, але безпеку високого гостя забезпечує районна референтура СБ, мабуть, у повному складі — на чолі з районним референтом «Білогрудом» і його заступником «Заведією». Останній практично завжди ходить у формі капітана НКВД-МҐБ і з медалями СССР — вся ця атрибутика «позичена» в ліквідованих загарбників, котрі прийшли непрошеними у Карпати для утвердження тут імперських порядків.
Неодноразово «Заведія», який досконало розмовляє російською мовою, провідує різноманітні установи райцентру й від імені відомства чекістів вимагає докладних звітів, котрі йому надають швидко і негайно, а потім місцевий гарнізон марно прочісує територію — за «капітаном» слід пропав!.. Є в «Заведії» вірна подруга — собака «Тигра»; на цьому знімку вона лежить на першому плані; багато разів розумна «Тигра» допомагала уникнути облав, на які мала неймовірний нюх! «Заведія», окрім того, прекрасно грає на сопілці без денця, яку гуцули називають «фоярка», а «Степ» — на скрипці. Чи володів «Білогруд» акордеоном — нам невідомо, але з того, як він тримає праву руку на клавішах — то дуже сумнівно, вправні музиканти так не практикують.
Для чого ж тоді такий антураж, невже для одного-єдиного кадра фотохроніки УПА? Таке навряд чи можливе і доцільне з будь-якої позиції здорового глузду — припускаємо, що це було, мабуть, так: по лінії зв’язку з Округи прийшла «штефета» (таку підпіллі називали письмове повідомлення) до референтури СБ: «У ваш терен прибуде для ознайомлення член Проводу — уродженець Великої України. Необхідно забезпечити його охорону і конспіративне відвідання постоїв, а після того — супровід при поверненні. Ж-38». Криптонім «Ж-38» референтурі був добре відомий — так дуже часто підписував комунікати окружний провідник Коломийської округи «Борис» — вимогливий і грамотний керівник підпілля на Гуцульщині.
Ймовірно, що прийом, охорону і супровід високого гостя було доручено Василеві Небесійчуку-«Заведії». Метикуватий на екстраординарні витівки, заступник районного референта СБ вирішив організувати високому гостю — як тепер кажуть — «неформальний прийом» — із музикою і застіллям. Хай і скромними за розмахом, але щоб у «східняка» склалося відповідне враження про гуцулів, яких він побачить, може, вперше. Обід мали приготувати жінки — дружина бойовика «Косака» і поки нам невідома — очевидно теж родичка котрогось з присутніх на фото. Ну, а з музикою справа проста: дві фоярки, скрипка і акордеон — цілком достатньо, аби зіграти для шановного гостя кілька гуцульських мелодій — навіть без бубна і цимбал. Облава чекістів? Є стійкові та мудра «Тигра». Але хіба опергрупа запідозрить присутність повстанців там, де виграє музика? Толока, подумають, або хрестини…
Так воно було, чи ні — достовірно сказати важко. Важливіше з’ясувати, коли приблизно могла статися подія, зафіксована на знімкові. І тут нам допоможуть… медалі «Заведії». Одна з них, яку легко ідентифікувати, — найпоширеніша в СССР нагорода «За победу над Германией», указ про заснування якої був виданий 9 травня 1945 р., а перші нагороджені — маршали й генерали — отримали її в другій половині червня того ж року. У положенні про осіб, які мали право на її одержання, були не лише солдати й офіцери ЧА, але й, як там сказано «…військовослужбовці НКВД, які… забезпечували перемогу своєю роботою в округах» — тобто в тилу, а не на фронті.
До боротьби з УПА, як відомо, підрозділи ЧА практично не залучали, це була прерогатива відділів саме НКВД-МҐБ, особовий склад яких мав право на отримання медалей «За победу над Германией». І саме в когось із них «Заведія» й «позичив поносити» цю нагороду СССР. Нам не вдалося з’ясувати, коли така медаль могла з’явитися на Прикарпатті («Вікіпедія» повідомляє, що її вручали «з другої половини 1945 по 1951 рр., а декому й пізніше), але зрозуміло: цей повстанський сюжет, де фігурує Іван Кулик-«Сірий» в колі «троїстих музик» і собаки «Тигри», не міг бути зроблений раніше осені 1945-го.
Ми, однак, схильні думати, що його знято ранньою весною 1946-го. Справа в тому, що в грудні 1945-го загинув командир ТВ-21 Микола Яворський-«Козак» і замість нього був призначений сотник Петро Мельник-«Хмара» — курінний з «Чорного лісу». Новому очільникові належало ввійти в курс справ підпілля на Гуцульщині, а для цього ситуацією мали докладно володіти члени військової ради Відтинка, й саме з такою метою «Сірий» міг прибути в Жаб’ївський район.
Згодом Іван Кулик часто з’являтиметься на карпатських верхах — його знімки періоду другої половини 40-х років є на фоні гір, скель, лісів. Карпати й Гуцульщина стали для донеччанина «другою батьківщиною», бо саме тут він поляже в бою 2 жовтня 1951 року у селі Великому Ключеві — вже як останній окружний провідник підпілля Коломийщини…
Нині родинне село Івана Кулика — Грабове у Шахтарському районі Донецької області знаходиться в зоні окупації московськими збройними відділами — такими собі «іхтамнєтамі». Твердо віримо: після того, як «іхтамнєти» кануть в Лету, в центрі Грабового буде встановлено пам’ятник Іванові Кулику-«Сірому» — вірному синові України, котрий власним життям заплатив за торжество принципу «Схід і Захід разом» заради утвердження незалежної і процвітаючої Української Самостійної Соборної Держави!
Василь Гуменюк,
Світлана Кравченко,
Іван Маківничук.
Бахмут — Верховина — КОСІВ
«Гуцульський край», №17, 24.04.2020 року
Джерело
https://huculia.info/west-east-together/
Записано із спогадів односельчан. Воїни УПА у с. Мокрянах.
Височанський Микола Григорович,
1926 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув в жорстокому бою з емгебистами 29 липня 1950 р. у с. Малі Мокряни.
Костецький Ілько Ількович,
1920 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Панас", можливо, „Листок". Загинув у нерівному бою з емгебистами начебто в с. Стоянцях 1950 р. Забраний до Судової Вишні і похований біля тюрми. Перепохований у спільній могилі вояків УПА в Судовій Вишні 1991 р. За свідченнями Євгена Рокицького (із сусідніх Шешорович), коли їхню сім’ю вивозили на Сибір у 1949 p., він ще був живий. За версією сина Костецького, Євгена, він міг загинути у с. Санники.
Добрій Роман Васильович,
сільське прізвисько „Музика". Вояк УПА, псевдо „Горун". Рядовий загону „Сороки". Загинув у бою в жовтні 1947 р. у с. Шешоровичі, натрапивши на більшовицьку засідку. Тіло забрали до Судової Вишні. З боку карателів були поранені, один із них - важко. Разом з Добрієм загинув і його односелець Іван Марко.
Теліпський Андрій Григорович,
1913 року народження, с. Великі Мокряни. Провідник боївки СБ. Член ОУН ще до 1939 р. Був заарештований енкаведистами за членство в ОУН у 1940 р. Сидів у Самбірській тюрмі. У червні 1941 р. під час наступу німців усіх в’язнів вивели на розстріл. Йому пощастило залишитися живим, тому що опинився під трупом убитого в’язня, а енкаведисти швидко втекли. Повернувся в село. Пізніше пройшов вишкіл у Яворівських лісах. Мав зв’язок з навколишніми селами. Брав участь у багатьох засідках і боях з москалями. З бою виходив останній. Загинув у січні 1945 р. під час облави в с. Великі Мокряни, в бою був поранений, і, щоб не потрапити до рук ворогів, підірвався гранатою. Убив 2 або 3 облавників. Похований там же.
Шудляк Роман Васильович.
(в селі називали - Кругляк), 1917 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Скиба". Загинув у відкритому бою біля фільварку (поле „Воля") 15.08. 1948 р. Випадково зустрівся вдень з більшовицькою облавою. Відбивався, доки не кінчилися набої. Тіло його забрали до Судової Вишні. Скільки в цьому бою було вбито чи поранено облавників, невідомо.
Вочаковський Іван Федорович,
1924 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув у бою разом із Миколою Височанським 29.07.1950 р. на подвір’ї господаря Романа Плюти.
З ініціативи голови Судововишнянського осередку спілки політв’язнів Я.Будзина, голови Мостиського районного „Меморіалу" В. Зілінського та лісничого Судововишнянського лісництва М. Савицького на тому подвір’ї 14 жовтня 2002 р. їм поставлено пам’ятник. (на фото).
Вивезена в Сибір Костецька Розалія, дружина Костецького Ілька; члена ОУН, вояка УПА, із СБ, можливо, псевдо „Листок" (загинув у Санниках). Разом з його дружиною був вивезений син Євген.
Джерело: В.Зілінський "В борні за Україну"
Спогади про заслання на Магадан. (Автор: Грубишевська Любов).
Про все це пише мій колишній однокласник, багатолітній політв'язень Володимир Затварський (мешканець Самбора) у книзі, яку йому допомогли видати якісь заможні люди. Мені дуже приємно, що в цій книзі є згадки про мене. Чому я згадала про Степана Бандеру, бо напевне, як і в нього, із самого народження у моїх жилах тече патріотична кров.
Пишучи непогані вірші, мріяла стати поетесою. Коли я була ученицею 9-го класу середньої школи села Стара Сіль, мене заарештували під час іспитів. Це було 23 травня 1947 року. Та я зі своїми друзями поклялась, що ми не станемо зрадниками. Страшний кат, слідчий Бакланов, страшно мене мучив, та я ні в чому не зізналась. В голові була думка: «Хай вбиває». Я знала, що багато молоді жертвує своїми життями за Україну, і це мене підбадьорювало. Мала надію, що нічого не скажу і мене випустять. Та мою вірну подругу Любу Стрільбицьку взяли на підступ: НКВДишники переодягнулись в одяг УПА і прийшли до неї, просячи, щоб заховала їх. Згодом у неї все випитали. А здала її сусідка Страп Марія (псевдо «Сопілка»), станична села Муроване.
Після двох очних ставок пощади не було. Слідчий Бакланов вдень і вночі викликав на допити, нагайка рвала моє тіло, та йому здавалось, що мене не болить, бо я не кричала. Тоді він наказав мені роздягнутись догола, і коли підійшов до мене, я втратила свідомість. Коли відкрила очі, то побачила, що Бакланов поливає мене водою, а я уся в крові.
Після тої страшної ночі я сказала: що хоче, те нехай і пише, все підпишу, лише хай швидше відбудеться суд, бо слідство неможливо було пережити. А ще в камері було 40 чоловік, вікна забиті, в кутку «параша», сморід, дихати нічим – душогубка.
На суді судили нас, дев'ять чоловік. Питали, чи я хочу адвоката, та я відмовилась, бо боялась; казала, все що написано – то правда. Нас посадили до однієї камери. В камері була і Марія Страп – ото вже її дівчата відлупцювали... Потім її від нас забрали – бо вона працювала на два боки, думала, що її відпустять...
А далі – етап на Колиму, далека дорога товарним поїздом. По декілька разів на день нас перераховували. Пароплав-товарняк «Миклухо Маклай» доплив до Магадана. А там стільки людей навезли: з України, Литви, Латвії, Естонії! У дерев'яних бараках всім не вистачало місця, у 30-градусний мороз нас зганяли в палатки і давали пічки-буржуйки.
Наші молоді серця зігріли Магадан. Я хотіла померти, та Господь не дав – послав мені дівчинку з сусіднього села Березів Ганю Щербу, яка була там уже 2 роки, працювала кухарем, прийшла шукати своїх – і знайшла мене; впізнала й забрала до себе у дерев'яний барак. Згодом я потрапила у бригаду на будову в м. Магадан, Берлаг № 18. Ми вручну, без техніки, копали траншеї кіркою і лопатою. Копати було тяжко, бо там був камінь і траплялись обвали, засипало цілу бригаду дівчат – молодих красунь.
Працювали ми по 12 годин на холоді і в голоді, конвой з собаками супроводжував нас на роботу і з роботи. Не дай, Боже, хтось з утоми відставав: над ним починали знущатись, змушували лягати у сніг і вставати. Господи! Яку страшну хресну дорогу ми перенесли. Не виконував норму – садили у карцер на штрафний пайок. Люди помирали, і їх тягнули на простинях й закопували, як скотину.
Після смерті Сталіна першими почали звільняти «малоліток». Коли мене звільнили, сказали, щоб я нікому нічого не розповідала, що це була помилка, що я донька фронтовика, що мене забрали зі школи і щоб я знов туди ішла. Але ця їхня добра «ошибка» забрала мою молодість і здоров'я. А скільки нервів втрачено через те, що мене не хотіли прописати?
Я писала Литвину і Симоненкові про ці катівні у Дрогобичі, де я була і де мене судили. Конфіскація майна – а чиє то майно було? Моє чи батька, що на війні загинув?
При розкопках у Дрогобичі в одній ямі було знайдено 486 чоловік. Про це знає весь світ, бо кістки продезінфіковані і поскладані в штабелі, у деяких черепах забиті цвяхи, повідривані коси, руки...
Біля Добромиля є урочище Саліна, соляні шахти, де було закатовано більше 3 тисяч людей.
Після звільнення з таборів лікарі у мене знайшли багато хвороб, поклали у лікарню, радили поступати в медучилище. З Божою допомогою я поступила туди і успішно завершила навчання. Відтак працювала у лікарні в Бориславі, медсестрою у терапевтичному відділі.
Грубишевська (Гаврило) Люба Василівна, м. Дрогобич.
середа, 29 липня 2020 р.
Підпільники та повстанці Лемківщини. 1946 р.
Зліва направо у другому ряді: повстанець "Яким" та бунчужний сотні "Хріна" Осип Хома - "Боксер". У першому ряді: Богдан Крук - "Мелодія", надрайонний референт Українського Червоного Хреста; "Марійка", районна референтка УЧХ; Модест Ріпецький - "Горислав", член надрайонного проводу ОУН; Анна Черешньовська - "Тетяна", районна референтка УЧХ; Середоха - "Борис", районний провідник ОУН; "Рат" - лікар УПА; Людмила Скірка - "Дора", секретарка надрайонного проводу; "Леся" - кущова ОУН; "Скритий" - районний господарський референт. Фото: архів ЦДВР
29 липня 1865р. народився Андрей Шептицький.
(у миру - Роман Марія Олександр Шептицький), визначний український громадський та церковний діяч, митрополит - предстоятель Української греко-католицької церкви у 1901-1944 рр., граф.
Доктор теології, депутат Галицького сейму та Австрійської палати панів, меценат, діяч українського національного визвольного руху.
Єврейська громада України визнала Шептицького Праведником світу за порятунок євреїв під час ІІ Світової війни
29 липня 1886р. народився Григорій Хмара, Український, німецький і французький актор, уродженець Полтави.
Григорій Хмара в фільмі Генріка Шаро «Симфонія горя» (1918)
вівторок, 28 липня 2020 р.
Спогади. «Поранених поляки добивали сокирами», нелюдські жахіття Волинської трагедії. дата публікації статті 23.07.2018р.
Надія Максимівна Луй.
У ці липневі дня минає 75 років від подій, які ми, українці, називаємо Волинською трагедією. У Польщі цей день на офіційному рівні визнано геноцидом. Здавалося б, через стільки десятиліть ми, українці і поляки, у спільній молитві мали б пом’янути вбитих. Проте з-за кордону все наполегливіше лунають претензії до нас, що, мовляв, це ваші діди і прадіди були звірами, а наші тільки захищалися. Вони вказують, яких героїв в Україні ми повинні шанувати, а кого засуджувати. Але кров’ю була полита українська земля, а не польська. І ми маємо праву на свою правду.
На місці, де горіла клуня, земля й досі не родить.
У двох словах розповісти про те, що відбулося 75 років тому на Волині, неможливо. Коли читаєш спогади свідків тих подій – мурашки по шкірі біжать. Тільки спомини ті різні.
Кожному болить своє. Полякам – їхні вбиті. Українцям – свої спалені села і замордовані люди. Прикро, що політики сусідньої держави сьогодні навіть чути не хочуть нашу правду, а їхні історики не лише ігнорують, а часто-густо навіть підтасовують факти. Вони вперто називають воїнів УПА кривавими вбивцями і виправдовують польську Армію Крайову (аківців) і шуцполіцію. Мовляв, це благородні лицарі, які здійснювали акції відплати і вбивали лише чоловіків, а жінок та дітей відпускали. Та до благородства їм було далеко. Про це свідчать спогади очевидців і по крупинках зібрані архівні матеріали. І коли поляки кажуть, що їх пляцувки (польські націоналістичні організації) стали масово знищувати, починаючи з 11 липня 1943 року, то українці відлік Волинської трагедії ведуть від 17 березня 1943-го. Саме цього дня поляки і німці розстріляли та спалили село Ремель на Рівненщині. Люди постраждали за те, що підтримували Українську повстанську армію, яка у той період почала активні дії проти окупантів. У братській могилі поховано останки понад 400 осіб, — пише «Вісник і К».
Уже через місяць, 19 квітня, палав Красний Сад на Волині. Загони Армії Крайової та польських колоністів у Великодній понеділок рано-вранці оточили село. Ловили всіх, кого зустрічали, і вели у клуні. Там людей клали ницьма і вбивали. Німець стріляв з пістолета, а поляки орудували багнетами та вилами. В один день загинули 104 людини. Серед них 29 дітей, зокрема, дев’ятимісячне немовля. На двох стелах пам’ятника, який постав на братській могилі, повторюються одні й ті ж прізвища – по два десятки Новосадів і Тимощуків, Павлови… Вибили цілі сім’ї – батьків, дітей, внуків. Кров холоне в жилах, коли читаєш їхні імена. За що вони загинули? Відповіді немає. Після того дня вижило 13 жителів села і вціліла одна хата. Сьогодні уже нікого зі свідків немає в живих. Мешканців села, які пережили це страхіття, добре пам’ятає Надія Максимівна Луй. Бабці уже 95 років, а приїхала вона із сім’єю на згарище Красного Саду з-за Бугу у 1946-му.
– Тут скрізь руїни були, – очі бабці заповнюють сльози при тих спогадах. – Моєю сусідкою була Ксеня Павлова. Лише їхня хата цілою зосталася. Вона мені розказувала, що і її поляки вивели бити, та Ксеня вміла по-чеськи говорити. Ну, і стала їх просити. Її та дітей не тронули. А решту всіх побили. Навіть по сусідніх селах їздили питати, хто з Красного Саду. Хто признавався, привозили і забивали. Одна із тих клунь на нашому городі стояла. Скільки тут живу, ніколи на тому місці нічого не родило…
Тільки вдумайтесь! Ксеня Павлова і її сім’я вижили, бо вбивці подумали, що вони чехи! Кажете, не було геноциду українців?
Після розправи над красносадівцями два дні поляки їхніми ж кіньми та хурами вивозили добро на свої фільварки. Навіть деякі хати порозбирали. А наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім уже згаданої хати Ксенії Павлової, спалили.
«Новонароджене немовля розтоптали ногами»
– Після Красного Саду поляки пограбували села Щурин, Баб’є, Вигуричі, Нехворощі, Хмелів, де замордували ще 70 українців. Сотник УПА «Чумак» звернувся до шефа Володимир-Волинського обводу Армії Крайової «Нерона» з вимогою негайно розібратися, хто це робить, бо ж з цього може розгорітися велика бійня. Та тоді аківці від вбивств відмежувались, переклавши відповідальність на шуцполіцію і польський місцевий криміналітет, – розповідає краєзнавець з Купичева Турійського району Микола Антонюк. – А тим часом вбивства продовжувались.
Пан Микола родом із Свинарина, це недалеко від Вовчака, де діяли загони УПА «Січ». Він десятки років досліджував тему українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни, годинами вивчав архівні справи, їздив по селах і розмовляв зі свідками. Відшукав факти про те, що у червні 1943 року німці спільно з місцевими польськими радикалами вирізали українців у селах Луцького та Горохівського районів. У Яневичах – 39 людей, Городищі Першому – 37, Заборолі – 34, Несвічі – 30, Вікторянах – 29, Ратневі – 17, Великому Омелянику – 15, Городищі Другому – 12, Скобелці – 9, Хмелеві – 9, Ласкові – 6. Є записані свідчення про звірства поляків. Так, Ольга Войтович, уродженка села Дубники Володимир-Волинського району, згадувала: «Поляк Кіт Вацлав із гвинтівки вбив свого сусіда українця Володимира Войтовича, а через деякий час Дубниківські поляки замордували його брата Степана Войтовича, якому відрізали вуха, носа, зняли з живого шкіру, а сорокарічну Надію Грисюк, що чекала пологів, закололи в ліжку, розтоптавши по долівці новонароджене немовлятко-дівчинку». Хіба могли вояки УПА залишити таке безкарним?
Страшний суд біля Маковичів.
Чи можна було зупинити ту трагедію? На це питання відповідь мають шукати історики. Принаймні, відомо, що спроби робилися. Представники УПА і Армії Крайової зустрічалися, намагалися про щось домовлятися. Тільки нічого з того не вийшло.
– Ще 10 липня 1943 року в Кустичі Турійського району для продовження переговорів прибула делегація поляків у складі Кшиштофа Маркевича «Чорта», Зігмунда Румеля «Поремби» і Вітольда Добровольського… На їхнє прохання у село Засмики виїхала об’єднана українсько-польська делегація, очолювана комендантом пляцувки Стефанівки Сідлицьким. При виїзді зі Свинаринського лісу поляки розстріляли членів української делегації, а їхні тіла викинули в придорожній рів. На цьому «дружба» з аківцями закінчилась, – оперує фактами Микола Антонюк.
І запалали польські хутори та фільварки на територіях сучасних Іваничівського, Локачинського, Горохівського, Володимир-Волинського та інших районів. Поляки в боргу не залишалися і знищували українців, особливо у тих селах, які підтримували УПА. Як дослідив Микола Антонюк, лише у Турійському районі за роки війни загинуло 425 мирних жителів, 336 з них було вбито поляками. Особливо страшною була осінь і зима 1943–1944 років. Свого часу з хати в хату по навколишніх селах ходили і записували спогади очевидців колишні купичівські бібліотекар Євгенія Громовчук та вчителька місцевої школи Юлія Купчинська. Вони увійшли в книгу місцевого краєзнавця Михайла Купчинського «Купичів – минуле і сучасне». Ось що говорить про ті страшні дні чех Вацлав Кітл: «То було у Маковичах. Ранок. Світає. Чути стрілянину. Люди вискакують з домівок і втікають… Поляки біжать від лісу і на ходу стріляють по неозброєних людях. То справа, то зліва хтось падає. Одні кричать – значить, поранені, інші піднімаються й біжать далі. Поранених поляки добивають, часто доколюють штиками, ножами. Переді мною біжить молода жінка, а на руках у неї – маленька дитина. Падаємо. Встаємо і знову біжимо. Бачу, на дитині червоніє одяг… Мати схиляється, вголос плаче: «Донечко, моя доню», – тільки й можна розібрати».
В облаву біля Маковичів того лютневого дня потрапила і родина Миколи Антонюка. Його мама Ірина згадувала, що поляки йшли з лісу шеренгами.
«Перша шеренга мала вогнепальну зброю, а друга, в основному підлітки, була озброєна сокирами, сікачами і піками. Перша шеренга стріляла, а друга добивала поранених. Чоловіків відразу вбивали на місці. Тоді ж загинув батько Петро і тітка Мотруна, а брат Дмитро скочив у рів, сховався в сніг і так вижив. Жінок та дітей зігнали на Осекрівські хутори і вчинили допит. Серед поляків побачила Скомаровського «Вільчура», директора Купичівської школи, з яким наша сім’я перебувала в дружніх відносинах… Він наказав перевірити, чи є у нас зброя, і якщо ми беззбройні, то «хлопів побіць, а кобіти нєх жиють. Кобіти України не збудують». Ми залишились живими, а всіх інших порубали сокирами і скололи піками». У цей день від рук польських бандитів загинуло 213 людей.
Подібних спогадів очевидців зібрано на сотні сторінок. І поляки у них зовсім не лицарі у білих шатах.
Стаття 23.07.2018
Наталка СЛЮСАР
************
Від себе додам....
"Ми Українці нікого на чужій землі не вбивали і жужі землі не захоплювали ми за всю свою історичну пам'ять постійно захищаємось.....а зло караємо та мстимо і будемо мстити........як не ми Українці то інші сили відімстять обов'язково...."
Цей день в історії УПА - 28 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Другий у першому ряді Артем Мякушко, керівник ОУН у Слов'янську
1944 рік
У селі Софіївка на Рівненщині повстанці обстріляли артилерійський склад і шпиталь Червоної армії.
1945 рік
У сутичці з загоном НКВД біля села Мишковичі на Тернопільщині загинули 5 повстанців.
Біля села Лютовисько на Дрогобиччині відділ УПА-Захід знищив майора, лейтенанта і кількох військових полку прикордонних військ.
Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Довголука на Дрогобиччині, загинув повстанець Іван Федів – «Іскра».
1946 рік
У селі Шишківці на Чернівеччині підпільники обстріляли приміщення сільради, де проходила нарада радянського активу з питань хлібопоставок та колективізації. Учасники наради розбіглися, сільраду спалено.
Через зрадника опергрупа МВД намагалася захопити командира районної боївки ОУН Антона Новика, який загинув при затриманні.
1947 рік
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Східниця на Дрогобиччині загинув воїн сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід Степан Жиравчик.
У засідці в селі Буховичі на Дрогобиччині підпільники знищили лейтенанта і поранили дільничного МВД.
1948 рік
Відділ УПА-Північ у засідці в селі Судче на Рівненщині знищив агента МГБ (працівника районного суду) і захопив голову сільради. Останнього відпущено після перевірки.
У селі Мартинівка Ічнянського району на Чернігівщині підпільники знищили голову колгоспу.
Під час бою з москалями біля села Теляче (нині Мирне) на Тернопільщині загинули двоє повстанців.
У селі Цінева на Станіславщині повстанці спалили сільраду і клуб.
1949 рік
У сутичках з опергрупами МВД у селах Головецько, Київець і Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Григорій Майкут – «Сокіл» і ще 6 повстанців.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.
понеділок, 27 липня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 27 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Пресова вистава націоналістичної організації "Далекосхідна Січ" м. Харбін. 1930ті роки
1943 рік
У селі Острожці на Рівненщині повстанці зруйнували будинок районної управи.
1944 рік
На Станіславщині загони НКВД розгромили польовий госпіталь УПА. У перестрілці знищено 6 військових. Загинули 60 воїнів УПА, поранених захоплено в полон.
Біля села Шпиколоси на Волині повстанці знищили військового НКВД, ще одного поранили, чотирьох захопили в полон, які проводили мобілізацію.
1945 рік
Сотня «Березівська» УПА-Захід у райцентрі Яблонів на Станіславщині знищила приміщення НКВД.
Під час бою біля сіл Печенія і Сеньків на Львівщині загинули 6 повстанців.
1946 рік
Чота сотні «Месники» УПА-Захід у бою з москалями в селі Павелче (нині Павлівка) на Станіславщині знищила трьох військових, стільки ж поранено.
1947 рік
У селі Воскресінці на Станіславщині підпільники підірвали спиртозавод.
Троє повстанців наскочили на загін МВД у каменоломні біля райцентру Монастириська на Тернопільщині. В бою під час прориву всі загинули.
1948 рік
Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у засідці в селі Стрільбичі знищив старшого лейтенанта і лейтенанта МГБ, ще одного офіцера поранено. Здобуто 2 автомати, 2 пістолети ТТ, патрони.
У бою з москалями у селах Кути і Ступниця на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.
У селі Старий Мізунь на Станіславщині повстанці знищили начальника районного земельного відділу.
1949 рік
У селі Васильківці на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД і уповноваженого райкому КП(б)У.
У бою з москалями у селі Луг на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Федір Зубрицький – «Дунек».
1950 рік
У селі Денисів на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.
Підписатися на:
Дописи (Atom)