Про все це пише мій колишній однокласник, багатолітній політв'язень Володимир Затварський (мешканець Самбора) у книзі, яку йому допомогли видати якісь заможні люди. Мені дуже приємно, що в цій книзі є згадки про мене. Чому я згадала про Степана Бандеру, бо напевне, як і в нього, із самого народження у моїх жилах тече патріотична кров.
Пишучи непогані вірші, мріяла стати поетесою. Коли я була ученицею 9-го класу середньої школи села Стара Сіль, мене заарештували під час іспитів. Це було 23 травня 1947 року. Та я зі своїми друзями поклялась, що ми не станемо зрадниками. Страшний кат, слідчий Бакланов, страшно мене мучив, та я ні в чому не зізналась. В голові була думка: «Хай вбиває». Я знала, що багато молоді жертвує своїми життями за Україну, і це мене підбадьорювало. Мала надію, що нічого не скажу і мене випустять. Та мою вірну подругу Любу Стрільбицьку взяли на підступ: НКВДишники переодягнулись в одяг УПА і прийшли до неї, просячи, щоб заховала їх. Згодом у неї все випитали. А здала її сусідка Страп Марія (псевдо «Сопілка»), станична села Муроване.
Після двох очних ставок пощади не було. Слідчий Бакланов вдень і вночі викликав на допити, нагайка рвала моє тіло, та йому здавалось, що мене не болить, бо я не кричала. Тоді він наказав мені роздягнутись догола, і коли підійшов до мене, я втратила свідомість. Коли відкрила очі, то побачила, що Бакланов поливає мене водою, а я уся в крові.
Після тої страшної ночі я сказала: що хоче, те нехай і пише, все підпишу, лише хай швидше відбудеться суд, бо слідство неможливо було пережити. А ще в камері було 40 чоловік, вікна забиті, в кутку «параша», сморід, дихати нічим – душогубка.
На суді судили нас, дев'ять чоловік. Питали, чи я хочу адвоката, та я відмовилась, бо боялась; казала, все що написано – то правда. Нас посадили до однієї камери. В камері була і Марія Страп – ото вже її дівчата відлупцювали... Потім її від нас забрали – бо вона працювала на два боки, думала, що її відпустять...
А далі – етап на Колиму, далека дорога товарним поїздом. По декілька разів на день нас перераховували. Пароплав-товарняк «Миклухо Маклай» доплив до Магадана. А там стільки людей навезли: з України, Литви, Латвії, Естонії! У дерев'яних бараках всім не вистачало місця, у 30-градусний мороз нас зганяли в палатки і давали пічки-буржуйки.
Наші молоді серця зігріли Магадан. Я хотіла померти, та Господь не дав – послав мені дівчинку з сусіднього села Березів Ганю Щербу, яка була там уже 2 роки, працювала кухарем, прийшла шукати своїх – і знайшла мене; впізнала й забрала до себе у дерев'яний барак. Згодом я потрапила у бригаду на будову в м. Магадан, Берлаг № 18. Ми вручну, без техніки, копали траншеї кіркою і лопатою. Копати було тяжко, бо там був камінь і траплялись обвали, засипало цілу бригаду дівчат – молодих красунь.
Працювали ми по 12 годин на холоді і в голоді, конвой з собаками супроводжував нас на роботу і з роботи. Не дай, Боже, хтось з утоми відставав: над ним починали знущатись, змушували лягати у сніг і вставати. Господи! Яку страшну хресну дорогу ми перенесли. Не виконував норму – садили у карцер на штрафний пайок. Люди помирали, і їх тягнули на простинях й закопували, як скотину.
Після смерті Сталіна першими почали звільняти «малоліток». Коли мене звільнили, сказали, щоб я нікому нічого не розповідала, що це була помилка, що я донька фронтовика, що мене забрали зі школи і щоб я знов туди ішла. Але ця їхня добра «ошибка» забрала мою молодість і здоров'я. А скільки нервів втрачено через те, що мене не хотіли прописати?
Я писала Литвину і Симоненкові про ці катівні у Дрогобичі, де я була і де мене судили. Конфіскація майна – а чиє то майно було? Моє чи батька, що на війні загинув?
При розкопках у Дрогобичі в одній ямі було знайдено 486 чоловік. Про це знає весь світ, бо кістки продезінфіковані і поскладані в штабелі, у деяких черепах забиті цвяхи, повідривані коси, руки...
Біля Добромиля є урочище Саліна, соляні шахти, де було закатовано більше 3 тисяч людей.
Після звільнення з таборів лікарі у мене знайшли багато хвороб, поклали у лікарню, радили поступати в медучилище. З Божою допомогою я поступила туди і успішно завершила навчання. Відтак працювала у лікарні в Бориславі, медсестрою у терапевтичному відділі.
Грубишевська (Гаврило) Люба Василівна, м. Дрогобич.
Немає коментарів:
Дописати коментар