Котельницький Григорій Володимирович «Качур», «Петренко», «Шугай». Відзначений Срібним хрестом бойової заслуги УПА 1 кл.

Григорій Котельницький.

Пам'ятний знак на честь вояків УПА у Підгірцях (Львівщина), включно з іменем Григорія Котельницького.

Григорій Котельницький народився у с.

Підгірці Бродівського району Львівської області (раніше Золочівський повіт). Навчався у сільській школі.

Діяльність у період Другої Речі Посполитої

Брав участь у роботі читальні «Просвіта» , неодноразово обирався її головою. Був ініціатором створення драматичного гуртка, організував духовий оркестр, сам грав на кларнеті, співав у церковному хорі.

Діяльність в ОУН:

На початку 1930-х років у Підгірцях створено клітину ОУН , яку очолив Григорій.

Служив у польській армії, дослужився до звання капрала, пізніше старшого сержанта. У 1943 р. Григорій Котельницький був призначений повітовим організаційно-мобілізаційним референтом ОУН , перебував на цій посаді до 1944 року.

«Шугай» організував у Золочівській окрузі підстаршинську школу, яка дислокувалася у присілку с. Нестюки біля Поморян.

Підстаршинська школа мала забезпечувати військовими кадрами Українську Національну Самооборону (УНС), яку було організовано на Львівщині в 1943 р. Перший відділ УНС «Шугай» сформував на Брідщині (Золочівська Округа ОУН) в селі Черниця, командиром якої був призначений підстаршина «Лапайдух» [2] .

На початку 1944 на базі відділів УНС утворилася оперативна група УПА-Захід і «Шугая» призначили курінним командиром. 

Восени 1944 «Шугай» став командиром Тактичного Відтинку «Пліснисько», який охоплював Золочівський, Перемишлянський і Бродівський надрайони (повіти). До нього входили курені: «Шугая» і «Карого». До куреня «Шугая» входили сотні: «Свободи», «Оверка» і «Малинового». Одночасно «Шугай» займав посаду організаційно-мобілізаційного військового референта Золочівської округи ОУН, залишаючись при тому ще й курінним командиром УПА.

Бойові нагороди:

28 квітня 1945 р. наказом ч. 12 командира

УПА-Захід «Шелеста» ( Сидор Василь ) за бойові заслуги «Шугай» був нагороджений

«Срібним Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу».

Загибель командира:

Влітку 1945 р. «Шугай» перейшов на Тернопільщину.

26 січня 1946 р. в лісі біля сіл Кривня і

Дусанова більшовики оточили криївку, в якій перебував «Шугай» і ще шість повстанців. Після одноденного бою четверо повстанців здалися, одного застрелили, двоє (в тому числі «Шугай») застрелилися, але перед цим Котельницький встиг знищити документи. Похований у спільній могилі разом зі священиком «Жайворонком» на Дусанівському кладовищі. 

Нині криївку, в якій загинув «Шугай», відновлено і встановлено меморіальну таблицю із написом: «26 січня 1946 року тут полягли героїчною смертю в нерівному бою з більшовицькими окупантами вірні сини України курінний «Шугай», священик «Жайворонок» і вістун «Чорнота». 

Вічна слава і пам'ять героям!»

Спогади:

Роман Загоруйко («Лапайдух») писав у своїй книзі «Повернення зі справжнього пекла»:

...Я залишив штаб, яким командував тепер курінний «Шугай» і повернувся до своєї сотні. Мені приємно було бачити свого сусіда в ранзі командувача такого великого відділу УПА. Я був гордий за своє село Підгірці, що виховало і дало національно-визвольній боротьбі таких людей, як Григорій Котельницький – «Шугай»...

Качан Роман Атаназійович: «Гар», «Гроза», «Жук»...лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Качан Роман Атаназійович (Псевдо: «Гар», «Гроза», «Жук», «Івась», «Мазепа», «Папа», «Славко», «Чорний», «Шило», «Юрко»; Народивсч 30 березня 1920р., с. Корсів Бродівського повіту.

Загинув 3 грудня 1949р. в лісі між с. Поляни та х. Копанка, Жовківський район, Львівська область).

Життєпис

Освіта — неповна середня. Активний діяч товариств «Просвіта» і «Луг» у Корсові.

Член ОУН з 1930-х рр. У серпні 1940 р. пройшов військовий вишкіл. Керівник Корсівського підрайонного проводу ОУН на Брідщині (1940—1943).

Стаж роботи в СБ — 5 років. Пройшов 2,5-місячний теоретичний і практичний вишколи в осередку Миколи Арсенича — «Михайла». 

Комендант ВПЖ куреня «Макса» (весна 1944 — 08.1944р.), референт СБ Золочівського (08.1944 — осінь 1946), Львівського (осінь 1946 — 09.1947) та Сокальського (09.1947-12.1949) окружних проводів ОУН. 

Підірвався на замінованій криївці 3 грудня 1949р. в лісі між с. Поляни та х. Копанка, Жовківський район, Львівська область).

Нагороди

Згідно з Наказом військового штабу воєнної округи 2 «Буг» ч. 1/48 від 10.09.1948 р. поручник СБ Роман Качан — «Гроза» нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.

Вшанування пам'яті

15.02.2018 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам'яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Броди Львівської обл. Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 048) переданий на зберігання у Бродівський історико-краєзнавчий музей.

Цей день в історії УПА - 3 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Пропагандивна листівка ОУН видрукована в друкарні ім. Михайла Арсенича в 1949 році.

1944 рік

Повстанці замінували залізницю біля села Клесів на Рівненщині. Внаслідок вибуху, який пошкодив залізничне полотно, зазнав аварії ешелон з боєприпасами. Загинули та отримали поранення 8 військових, повністю розбиті 10 вагонів.

Сотня «Перебийніс» УПА-Захід атакувала відділ НКВД, що проводив облаву в селі Хлівчани на Львівщині. Внаслідок бою, що тривав майже три години, знищено 20 військових. Втрати УПА – 5 поранених.

1945 рік

Відділ УПА-Захід у засідці в райцентрі Войнилів на Станіславщині знищив 10 військових НКВД. Захоплено в полон лейтенанта і 9 бійців винищувального батальйону.

Під час боїв з москалями у селах Забужжя, Зозуля і Керниця на Львівщині загинули троє повстанців.

У засідці на шляху біля села Облапи на Волині повстанці знищили двох військових НКВД і бійця винищувального батальйону.

1947 рік

Пошукові групи МВД захопили дві криївки в селі Теляче (нині Мирне) на Тернопільщині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині, серед них – колишній командир військової округи «Лисоня» УПА-Захід Осип Безпалько – «Остап».

У засідці на шляху біля міста Трускавець на Дрогобиччині відділ УПА-Захід знищив капітана і трьох військових НКВД. Спалені легковий автомобіль і мотоцикл.

1948 рік

У селах Новики і Стрілки на Тернопільщині підпільники знищили двох дільничних МВД. Спалено сільраду і будівлі колгоспів.

У селі Городківка на Дрогобиччині під час бою з москалями загинула зв’язкова ОУН Стефанія Савщак.

У селі Малинка на Станіславщині повстанці спалили сільраду.

1950 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Бистре на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН «Сірко».

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

3 серпня 1914р. Головна Українська рада у Львові своїм маніфестом закликала Український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти росії за визволення України.

3 серпня 1947р. загинув майор УПА Осип Безпалько, крайовий провідник ОУН Подільського краю.

3 серпня 1947р. у с. Теляче Підгаєцького району загинув майор УПА, крайовий провідник ОУН Подільського краю, командир ВО-3 «Лисоня» Осип Безпалько (псевдо: «Андрій», «Задорожний», «Остап»). Загинув у криївці після одногодинного бою зі спецгрупою НКВД, застрілившись із власного пістолета.

3 серпня 1948р. біля с.Зарубинці Збаразького району відбувся бій між чотирма воякам УПА і 30 більшовиками, під час якого загинув повстанець “Тарас”.

Двір в Зарубинцях. Малюнок за фото Й.Ходасевича. З книги Романа Афтаназі "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej", т. 5.

Дубина Василь Прокопович «Вогник» («Огник»), «Славко» лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Народився 8 грудня 1925 с. Нем'яч, Бродівський район, Львівська область

Загинув у бою з москалями 20 жовтня 1954 (28 років) с. Нем'яч , Бродівський район,

Львівська область.

Псевдо «Вогник» , «Славко»

Народився у селянській родині. Освіта — 7 класів.

Учасник збройного підпілля ОУН з квітня 1945 р.: стрілець місцевої кущової боївки (04.-11.1945), учасник боївки СБ Підкамінського районного проводу ОУН (11.1945-1946), інформатор СБ кущового проводу ОУН (1946-08.1948), охоронець Володимира Качура — «Лимана» (референта СБ Підкамінського районного проводу ОУН, а відтак — керівника Підкамінського районного та Золочівського надрайонного проводів ОУН).

Загинув унаслідок зради в оточеній москалями господарці, застрелився, аби не потрапити живим у руки ворога.

Нагороди

Згідно з Наказом Золочівського окружного проводу ОУН ч. 1/52 від 5.08.1952 р. бойовик охорони Золочівського надрайонного проводу ОУН Василь Дубина — «Славко» нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.

Вшанування пам'яті.

12.10.2017 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам'яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у Львові Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 016) переданий Ярославу Батурині, синові Василя Дубини — «Славка».

2 серпня 1888р. народився Кость Буревій, письменник, літературний критик, громадський і політичний діяч, майстер пародії та літературної містифікації

1888, 2 серпня – народився Кость Буревій, письменник, літературний критик, громадський і політичний діяч, майстер пародії та літературної містифікації.

Походив із бідної селянської родини, що мешкала на Воронежчині. У 15 років вступив до партії есерів. За участь у революційному підпіллі Костя Буревія неодноразово заарештовували. Заслання відбував у Сибіру, відсидів у 68 тюрмах.

Член Української Центральної Ради і Комітету членів Всеросійських Установчих зборів – першого антибільшовицького уряду Росії. Активно виступав проти більшовицької диктатури. Очолював повстання у Поволжі. Але після арешту чекістами у 1922-му припинив активну політичну діяльність. Відтоді спрямував зусилля на відродження української культури.

Автор брошури «Європа чи Росія – про шляхи розвитку сучасної літератури». Серед найбільш відомих творів – «Колчаківщина», «Опортунія», «Автоекзекуція», «Павло Полуботок». В останньому гетьман Полуботок, який у дилемі між підтримкою Пилипа Орлика та пошуком компромісу із Московщиною вибрав останнє, помирає в петербурзькій в’язниці зі словами: «О! Тепер я добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!».

У 1927-1930 роки під псевдонімом Едвард Стріха писав літературні містифікації, що сприяли викриттю підлабузницької до радянської влади «пролетарської літератури» в Україні.

Заарештований як член української групи «терористів-білогвардійців». 

Розстріляний 18 грудня 1934-го в застінках київської тюрми НКВД.

2 серпня 1918р. Павло Скоропадський підписав «Закон про утворення Фонду національної бібліотеки Української Держави

Суучасна будівля Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. Фото: uateka.com

Сьогодні Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського). Головним завданням бібліотеки було формування найповнішого зібрання рукописних та друкованих пам’яток україніки. Бібліотека від заснування отримала статус наукової установи.

Першим завідувачем бібліотекою став Євген Кивлицький.

Нині тут налічується понад 15,5 млн. примірників одиниць зберігання. Бібліотека належить до десяти найбільших національних книгозбірень світу. Вона є найбільшою за своєю площею бібліотекою країни – 27 поверхів лише головного корпусу.

2 серпня 1885р. у Тернополі відбувся концерт хору товариства «Руська бесіда», в складі якого виступала юна співачка Соломія Крушельницька

Театр “Руської бесіди”

2 серпня 1885р. у Тернополі, на концерт хору товариства «Руська бесіда», в складі якого виступала юна співачка Соломія Крушельницька, відвідав Іван Франко. Він, разом із українськими, російськими і болгарськими студентами та композитором Остапом Нижанківським, художником і поетом Корнилом Устияновичем мандрував тоді краєм. На концерті був також письменник Павло Думка, родом із сусіднього села Купчинці.

2 серпня 1926р. помер священик Іван Волянський редактор першої Української газети в США «Америка».

2 серпня 1926 року у селі Дичкові Тернопільського району помер священик, громадсько-освітній діяч, засновник і редактор першої української газети в США «Америка» Іван Волянський. Уродженець с.Яблунова Гусятинського району.

2 серпня в історії УПА Тернопільщини.

курган УСС с. Качанівка

***

1944 – відділ УПА в лісі поблизу Ріпинців Бучацького району обстріляв компартійних активістів, які супроводжували дві підводи конфіскованого хліба.

***

1945 – чота кавалерії під проводом курінного “Бистрого” розбила поблизу села Бариш Бучацького району більшовицьку військову частину, у бою повстанці здобули 30 возів, коні, упряж.

***

1948 – в с. Качанівка, нині Підволочиського району, працівники райвиконкому Чех, Драгов і директор спиртозаводу Пехон як уповноважені ходили по домівках тих, хто ще не виконав “хлібопоставку”. Помітивши, що Марія Костин, яка належала до таких, прала білизну біля річки, Чех витягнув наган, приставив його дуло до голови жінки і пригрозив їй: “Ти бандитка! Я тебе розстріляю, як собаку!”. Потім наказав іти додому і збирати збіжжя для держави. Насамкінець ударив кілька разів селянку, а білизну викинув у болото. Тоді ж цей представник влади побив жителя Качанівки, 70-річного Івана Луця, котрий не міг відвезти зерно на збірний пункт, бо не мав власних коней.

***

1948 – за знущання (тортури, грабіж) над місцевими жителями та прислужництво окупаційному комуністичному режимові українські повстанці повісили голову сільської ради Кутів Гусятинського району Дмитра Дрогомірецького.

1 серпня 1492р. похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського, Чингізіда і нащадка Мамая

Перші письмові згадки про козаків, що з'явилися на порогах Дніпра, припадають на кінець 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі. Так - 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського, Чингізіда і нащадка Мамая. Це перша письмова згадка про Запорозьких козаків про те, як під Тягинею, в низов'ях Дніпра, козаки взяли на абордаж османську галеру, з якої визволили невільників. Не маючи протидії, хан Менґлі I Герая вимушений був вперше жалітися великому князю Литовському Олександру I на дії «черкас» з козацької ескадри.

Володимир Кабачок, бандурист-віртуоз, педагог, громадський діяч, засновник першого жіночого тріо бандуристок.

1892, 27 липня – у селі Петрівці на Полтавщині народився Володимир Кабачок, бандурист-віртуоз, педагог, громадський діяч, засновник першого жіночого тріо бандуристок.

Батька Володимир Кабачок ніколи не знав. Його мати Євфросинія Кабачкова наймитувала у священика, хлопчик народився поза шлюбом і до 5 років виховувався у сусідньому селі в родині тітки.

Із семи років співав у Полтавському архієрейському хорі. Закінчив Полтавське музичне училище, пізніше вступив до Московської консерваторії по класу контрабаса. Довчитися завадила Перша світова війна. Після демобілізації стає регентом полтавського собору, викладає співи у школах.

Із 1923-го на хвилі українізації починає цікавитися бандурою, за консультаціями звертається до Гната Хоткевича. 1925-го у себе вдома організовує аматорську капелу бандуристів, яка через чотири роки отримує звання Зразкова капела бандуристів Української РСР.

1934-го Кабачка на три місяці заарештовують за «шевченківські» вуса. Після звільнення виїжджає до Ленінграда, де влаштовується в театральний оркестр, заробляє грою в паркових оркестрах. Водночас, у передмісті Ленінграда Автово при клубі підприємства "Експортліс" організовує український хор. Згодом – капелу бандуристів, для якої з Полтавщини привіз 12 бандур.

1937-го його арештовують вдруге. Присуд «трійки» НКВД — 10 років за «націоналістичну діяльність». Його відправляють на Колиму на золотомийний промисел, де він випадково зустрічає серед чекістів свого учня. Той добивається звільнення вчителя, і в 1942 році бандуриста відправляють до Ташкента.

У 1944-му Володимир Кабачок повертається до Києва, викладає в музичному училищі, консерваторії, керує оркестром хору Григорія Верьовки. Тоді ж замислюється про створення жіночого ансамблю. Це була новаторська ідея, адже досі бандура вважалася чоловічим інструментом.

1949-го Кабачок створює перше тріо бандуристок у складі Ніни Павленко, Валентини Третьякової й Тамари Поліщук. Усі дівчата виростали без батьків, тож Володимир Андрійович став їм не лише вчителем, а й батьком. Власним коштом він купував для ансамблю сценічні костюми. 

Успіх тріо був вражаючим: у 1955-му на Варшавському фестивалі молоді дівчата отримали Золоту медаль.

Табори та невлаштованість життя підірвали здоров’я Володимира Кабачка – у нього почали відмовляти нирки. Попри це він не полишав занять із учнями, продовжував писати самовчитель «Школа гри на бандурі», який був надрукований уже після його смерті.

Помер Володимир Кабачок 15 червня 1957 року, похований на столичному Печерському кладовищі.

Наталка Позняк-Хоменко.

Модест Пилипович Левицький, письменник, публіцист, політичний діяч, лікар.

Модест Левицький та Петро Шепченко – лікар-хірург, член «Просвіти». Зліва направо. 1910-ті. Радивилів. Фото: uk.wikipedia.org

1866, 25 липня – у селі Вихилівка на Хмельниччині народився Модест Пилипович Левицький, письменник, публіцист, політичний діяч.

Походив із давнього шляхетського роду Рогуля-Левицьких, однак зрікся графського титулу і відкинув першу частину свого прізвища. У віці 15 років, ще навчаючись у гімназії, видав книжечку «Граф Мотика. Народні перекази в Поділлі». Закінчив історико-філологічний та медичний факультети Київського університету. Видав збірки «Оповідання» (1907), «У суді» (1918). Модеста Левицького характеризували як щирого демократа-народолюбця і лікаря-гуманіста, а його твори пронизані глибоким співчуттям до всіх принижених і скривджених.

«Він не був першорядним артистом, таким як Франко або Коцюбинський, але те, що він писав, йшло з глибини серця, було овіяно живим, глибоким почуттям і досягало великого ефекту власне тому, що було зогріте любов’ю, без якої навіть найбільший талант не може нас зворушити, і без якої всяка «віра», себто ідея, є мертвою», – писав Дмитро Дорошенко.

Модест Левицький – один із засновників Української радикальної партії. Створював «Просвіти», розповсюджував українські книжки, власним коштом видавав просвітницько-популярні брошури про холеру, сибірку, скарлатину.

За часів УНР – головний санітарний лікар залізниць України, директор культурно-освітнього відділу міністерства шляхів, голова української дипломатичної місії в Греції. Пізніше – міністр здоров’я уряду УНР у вигнанні, викладач Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословацька республіка).

Керував туберкульозним санаторієм для вояків УНР. Багато писав. Підготував ряд мовознавчих розвідок, підручник «Граматика української мови».

У 1927-му повернувся в Україну, в Луцьку працював лікарем і викладачем гімназії, займався культурно-просвітницькою діяльністю. Як згадувала колишня гімназистка Ірина Левчанівська, «Модест Пилипович Левицький був душею гімназії, або її «добрим духом». Тихий, спокійний, він на педрадах гаряче заступався за учнів, як гімназійний лікар не лише дуже уважно, дбайливо лікував учнів, але часто на свої гроші купував їм ліки. Був ініціатором музею при гімназії, організатором оркестру бандуристів і т.п. Всі любили «дідуся»: і учні, і їхні батьки, і вчителі».

Земляки-сучасники називали його «батьком Волині».

Помер 16 червня 1932-го у Луцьку.

1 серпня 1911р. народився Омелян Грабець - «Батько», член ОУН, полковник УПА.

Омелян Грабець (1911 - 1944). Фото з архіву ЦДВР.

Народився в с. Нове Село Любачівського повіту (нині це територія Польщі).

Вчився у Празькому політехнічному інституті. У Празі в міжвоєнний період жило чимало представників української політичної та мистецької еліти: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Михайло Сорока, Микола Сціборський, Олена Теліга.

Приїжджаючи додому на канікули, Омелян співпрацював із «Просвітою», був діячем Пласту, керував театральним гуртком у Новому Селі. 1933-го організував насипання символічної могили на честь Українських Січових стрільців.

Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького почалися переслідування польською владою членів ОУН. Омелян Грабець потрапляє до концентраційного табору Береза-Картузька. Відбув там до січня 1936-го. Під час укладання асфальтової дороги в таборі каток розтрощив йому руку. Ще в холодних бараках розвинувся ревматизм. Відтак, його було звільнено за станом здоров'я.

Підлікувавшись, він переїхав до Львова, де за дорученням і сприянням ОУН став директором невеличкої ткацької фабрики. Паралельно Омелян став головою Українського студентського спортивного товариства. Підтримував проголошення Карпатської України, за що 1939-го знову заарештували під час Студентського конгресу.

Звільнився після початку Другої світової війни у вересні, коли Польща була захоплена нацистами.

У Львові організував охорону собору св. Юра за участі підпільників ОУН, а після приходу радянської влади переселився з сім’єю у містечко Чесанів (нині – Польща). Тут Омелян керував секцію молоді в місцевому відділенні Українського допомогового комітету. Відповідав за переміщення через німецько-радянський кордон кур'єрів та озброєних груп націоналістів.

Створював «Курені молоді», де навчали молодь користуватися зброєю, фізично і морально готувати її до підпільної діяльності. «Куренівці» збирали зброю, залишену вояками Червоної армії, яка пізніше пішла на озброєння УПА.

1941-го Омелян Грабець став членом Головного Військового штабу ОУН та Командиром Головного Військового осередка. Брав участь в організації «похідних груп ОУН», був обласним провідником ОУН Рівненщини та Кам'янець-Подільщини.

Влітку 1943-го Грабцю присвоєно звання полковника та доручено очолити УПА-Південь.

Влітку 1943-го під його керівництвом відбулося звільнення в’знів Літинської тюрми. Більшість в’язнів якої були євреї, частина з них увійшли до УПА-Південь.

Серед бойових операцій Грабця – Батька: звільнення полонених із концтабору в Калинівському районі, кілька успішних засідок на німців під Вінницею, наліт на зброярню у самій Вінниці, а також – рейд до Молдови, а потім на захід України.

10 червня 1944 року біля села Микулинці Літинського району відбувся бій з батальйонами НКВД, під час якого Омелян Грабець загинув. Місце його поховання донині невідоме.

Джерело

https://old.uinp.gov.ua/

1 серпня 1953р. у Воркуті в концтаборах ГУЛАГу відбулося криваве придушення повстання політичних в’язнів, організаторами якого були члени Організації Українських Націоналістів та Української повстанської армії.

Довідка про операцію придушення. Джерело: Держархів РФ. Ф. Р–9413, оп. 1, д. 160.

Перша сторінка плану ліквідації повстання. Джерело: Держархів РФ. Ф. Р–9413, оп. 1, д. 160.

Воркутинське повстання тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 р. в таборі № 6 особливого режиму утримання під назвою Речлаг (українською – Річний табір). Він складався з 17 зон, де перебувало 38 589 ув’язнених. Серед них 10 495 українських націоналістів. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами, вони не отримали амністії після смерті Сталіна.

Повстання виникало поступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табірних відділеннях. У зонах Речлагу існували підпільні гуртки, організовані за національним або земляцьким принципом. Учасники страйку зорганізували свої штаби, завданням яких було стежити за діями агентури, оперативного складу і адміністрації табору, не виходячи на роботу. В бараку № 42 розміщувався «штаб бандерівців». Серед українців найактивнішими учасниками повстання були Юрій Левандо, Федір Волков, Едвард Буц, члени ОУН і УПА Сергій Колесников, Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заяць, Петро Собчишин, Володимир Малюшенко.

Страйк переріс у повстання. 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів. Керував повстанням конспіративний центр, до складу якого входили переважно українські та прибалтійські націоналісти. У кожній зоні був свій керівник повсталих. 29 липня відбулися переговори повсталих в’язнів із комісією із МВС СРСР на чолі із заступником міністра МВС СРСР генералом армії Масленниковим, однак безрезультатні. У відповідь влада розробила план придушення повстання у бунтівних зонах.

31 липня 1953 р. у зону № 2 ввели посилену охорону зі зброєю. Вона оточила беззахисних повстанців і змусила групами по 100 осіб вийти за зону. 1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому – 10 табірному відділенні. Генеральний прокурор СРСР Руденко, приїхавши у табір, щоб ознайомитися із подіями на місці, перед строєм ув’язнених шахти № 29 особисто застрелив одного із організаторів – поляка Ігнатовича, після чого охорона почала стріляти по людях. В’язні розпочали рішучий опір. Спочатку вони організували за 50 м від вхідних воріт суцільний заслон із 350-400 чоловік. Влада у зону ввела 50 наглядачів. Між ними і повсталими в’язнями виникла збройна сутичка, в ході якої ув’язнені намагалися пробитися за зону. Однак біля прохідних воріт стояв офіцерський склад й озброєна охорона, які також вступили у бій з повстанцями.

У сутичках загинули 53 політв’язні (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА), і 138 осіб дістали поранення. Після закінчення операції у 10 табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 – засуджено на ув’язнення у каторжному режимі, 206 – вивезено в ОЛП-43 на загальний режим. Загалом, у ході цих двох операцій ізолювали як активних учасників повстання 1 122 в’язнів, з них 15 заарештували одразу й 14 дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.

Підготували Леся Бондарук, Сергій Горобець, Наталка Позняк-Хоменко.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua 

Осип Хома "Віллі", воїн УПА, один із кращих боксерів довоєнної Європи.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Невідомий повстанець із Осипом Хомою - "Боксером" (праворуч). Лемківщина, 1946 р. Фото: архів Центру досліджень визвольного руху.

В Українській повстанській армії воювало чимало стрільців, біографії яких достойні сценарію голлівудських блокбастерів.

Саме звичайні повстанці були творцями бойової слави УПА. Їхнє геройство, харизматичність та часто непересічність спонукають нас задумуватися над минулим, а часто й дивуватися. Одним із таких був повстанець Осип Хома - "Боксер".

Він народився у Відні в 1917 р., потім родина переїхала до Станіславова (тепер - Івано-Франківськ) . Осип змалку мав схильність до пригод та пізнання світу: "Я завжди мріяв про широкий світ, - згадував він, - Бистриця - річка рвучка, але не широка, і мені не раз бажалось прямо втекти у світ і піти на "широку дорогу". Впертий і непосидющий Осип зрештою так і зробив.

Окрім подорожей, його надзвичайно захоплював бокс. Великого зросту та сили, він у численних дворових боксерських боях постійно перемагав. Скоро йому стало зрозуміло, що ні в Станіславові, ані якомусь іншому місті немає достойних суперників.

Батьки не поділяли захоплень хлопця і тому він відважився на кардинальний вчинок: 1932 року втік з дому та у п'ятнадцятирічному віці опинився у польському портовому місті Гдиня.

Тут він отримав набагато ширші можливості: на рингу переміг багатьох суперників, аж поки з часом не зустрівся у поєдинку із двічі чемпіоном Польщі у всіх вагових категоріях Пілатом.

Поєдинок із чемпіоном Осипу Хомі відкривав, здавалось, дорогу у професійний спорт - після переможного бою він став членом польської боксерської збірної, у складі якої виступав успішно проти тодішніх чемпіонів Європи - німців.

В одному з поєдинків на ринг проти українця вийшов німець, олімпійський чемпіон Герберт Рунге, який програв бій Осипу. Хома став одним із кращих боксерів Європи.

На жаль, у збірній Осип боксував не довго - його призвали на службу у військово-морський флот Польщі, звідки він згодом перевівся у торговий флот.

Хома не бачив вже можливості реалізувати себе у боксі в Європі, тому, очевидно, вирішив повернутися до мрії дитинства - пізнати світ.

На торговому судні Осип 48 разів перетинав Атлантику, побував у Індії, Північній і Південній Америках, на о. Шпіцберген, в багатьох тропічних країнах. Зважаючи на рівень розвитку тогочасної техніки, слід зауважити, що ходіння через холодну, штормову Атлантику було заняттям не для слабодухих.

За час праці у торговому флоті Хома 24 рази відвідав Нью-Йорк, довготривалі заходи у порт якого використовував для улюбленого хобі - боксу. Ці бої, звичайно, були аматорськими, але для портового боксера давали шанс стати професіоналом.

Невдовзі у Брукліні українець вперше вийшов на ринг як професійний боксер і... відправив у нокаут відомого тоді американського боксера чеха Гавлічка.

Після цього бою на Осипа Хому звернули увагу нью-йоркські боксерські промоутери: він підписав контракт із власником промоутерської компанії "Стенлі Гімнезіум" Гудменом.

Українського боксера взявся тренувати колишній чемпіон світу Бенні Леонард, легенда-легковаговик, який за свою кар'єру провів понад 200 боїв і тільки чотири рази програвав поєдинки.

Але в серпні 1939 року Осип Хома мусив іще раз повернутися до Польщі, щоб виконати до кінця умови контракту із компанією торгового флоту.

Ця поїздка вже вкотре змінила долю Осипа: у Гдині 1 вересня 1939 р. його застає німецько-польська війна, а відтак мобілізація.

У складі гарнізону міста Осип Хома бере участь у запеклих боях із німцями за порт. Тут він потрапив до полону, а далі до німецького концтабору для військовополонених. З часом йому вдалося звільнитися, оскільки німці дізналися, що полонили відомого боксера. Відтак Хома проживав у окупованій Польщі без роботи, і, тим паче, боксу.

Усвідомлюючи, що під час світової війни його народ бореться за свободу для України, Осип встановлює контакти з ОУН, для якої на початках виконує кур'єрські завдання.

Початок німецько-радянської війни 1941 року застав хлопця у Львові, а коли у 1943 р. розпочався набір у дивізію "Галичина" , він приймає рішення йти до війська.

Молодого добровольця призначають в артилерійський полк, разом із яким у червні 1944 року він потрапляє в оточення під Бродами і з неймовірними зусиллями виривається звідти. Але в околицях Львова під Брюховичами потрапляє вже в радянський полон, звідки - у концтабір військовополонених за Урал.

В 1945 р. Осип Хома добився репатріації до Польщі як підданий цієї держави. Відтак із Східної Прусії він переїжджає на Лемківщину, де воювала УПА.

На Закерзонні (землях за лінією Керзона - українських етнічних територіях на сході щойно створеної Польської Народної республіки - ІП ) Осип швидко налагодив контакти із українським визвольним рухом та приєднався у 1946 р. до сотні "Ударники" Степана Стебельського - "Хріна".

У відділі, як людина із бойовим досвідом та військовим вишколом, Осип Хома отримав під своє командування повстанський рій та обрав собі псевдо "Боксер". Згодом він став бунчужним сотні в старшинському ранзі поручника.

Численні бої та сутички показали Осипа як вправного артилериста і кулеметника. А в хвилини затишшя колишній моряк і боксер розповідав повстанцям про свої подорожі, або веселив різними трюками.

Демонструючи свою силу, однією рукою за кінець ствола відривав кулемет від землі, а це понад 10 кг, та підносив його над головою. Повстанці дивувалися його силі і жартували та сміялися із своїх друзів, які намагалися зробити те саме з кулеметом, що й "Боксер".

Повстанський побут Осип Хома переносив важко. Завжди голодний, часто босий (мав 45 розмір взуття, яке складно було дістати у підпільному побуті), з трудом витримував довгі марші (від тривалої ходьби і при вазі понад 120 кг йому сильно боліли ноги) він не падав духом та завжди підтримував друзів по зброї. У його присутності дівчата-кур'єри відчували себе у більшій безпеці, як зазвичай.

Після акції "Вісла" (здійсненого в 1947 році комуністичним урядом Польщі примусового переселення українців із Закерзоння на захід країни, на отримані від німців землі - ІП ) поручник не перейшов із сотнею на територію УРСР, а залишився на Лемківщині в тереновій сітці ОУН, а восени 1947 р. із рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупації Німеччини.

Тут, у таборі переміщених осіб в Міттенвальді, Осип Хома востаннє повернувся до боксу: тренував українську табірну збірну, брав участь у національних змаганнях на першість народів DP (displaced persons - "переміщених осіб") у Вюрцбурзі в 1948 р.

Саме в цих таборах доля ще раз звела його із колишнім промоутером, а тепер уже майором американської армії Гербертом. Обоє розуміли, що повернення на ринг для Хоми як професійного боксера не буде: десять років поневірянь, підірване здоров'я та вік не залишили жодних надій.

У 1951 р. Осип Хома із родиною перебрався у США, одружився, у нього народилася донька Тамара. Якось зустрівшись із своїм другом Олегом Лисяком, Осип сказав: "Знаєш, я переїхав так багато світу. Бачив Полярну зорю і Південний Хрест, знаю, як то там "за Уралом сонце сходить" і як виглядають тропічні джунглі, а все-таки, хоч непогано нам і тут, в Америці, я не можу забути цієї малої рвучкої Бистриці. Колись мене тягнуло від неї у світ, а тепер я дав би півсвіту за те, щоб побачити Бистрицю ще раз".

Закінчилося життя Осипа Хоми трагічно: 30 квітня 1958 р. на сорок першому році життя він помер у шпиталі, не перенісши операції.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/

Нашого цвіту по всьому світу Українськa книгарня, Smoky Lake, Alberta, Canada, 1927 рік.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 31 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

5 червня 1943 р. підрозділ УПА в с.Дюксин біля Костополя напав на німецький каральний загін чисельністю 70 осіб, німці втративши 12 вбитих, змушені були відступити.

Перед цим німці вбивали мирне населення і палили село Дюксин - загинуло багато жителів які не встигли втекти до лісу, зокрема німцями був убититй батько підпільного графіка ОУН Ніла Хасевича - Антон Хасевич.

Тут же стався випадок - селянин Карпо Овдійчук прагнучи здобрити німців почав їх пригощати молоком і хлібом, а німці випивши молоко жорстоко вбили довірливого селянина.

Командуванням УПА на основі цього характерного випадку була випущена листівка із закликом нещадно боротися проти німецьких загарбників.

************

1944 рік

Відділ сотні «Перебійнис» УПА-Захід у бою  з москалями біля села Хлівчани на Львівщині знищив двох сержантів і рядового.

1945 рік

Рій сотні УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Гаврилівка на Станіславщині. Знищено і поранено кількох бійців, решту особового складу розігнано.

Опергрупа НКВД захопила криївку в селі Григорів на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, знищили лейтенанта, але зазнали важких поранень і були захоплені в полон.

1946 рік

Сотня «Журавлі» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Липовиця на Станіславщині. Особовий склад розігнано. Спалено приміщення гарнізону, молочарню, хати бійців-активістів. Здобуто кулемет та інше озброєння.

У селі Корнич на Станіславщині повстанці знищили сержанта полку внутрішніх військ, захопили в полон секретаря райвиконкому, уповноваженого по хлібозаготівлях і двох радянських чиновників.

1947 рік

У райцентрі Перегінське на Станіславщині повстанці знищили нафтові вежі та обладнання нафтопромислу.

У селі Вовчинець на Станіславщині підпільники знищили голову сільради.

1948 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці біля села Хирів на Дрогобиччині поранив секретаря райфінвідділу.

У бою з москалями у селі Туради на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1950 рік

У селі Обельниця на Станіславщині повстанці на колгоспному току знищили третього секретаря райкому КП(б)У.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.