Лисоня * Іван ОДОВІЧУК "Малий фейлетон"

Чи чуєш, як той ліс шумить,

Як стогнуть вздовж Ценівки** гори,

Як жалібно пугач квелить,

Як тужать на Лисоні бори?

Чи бачиш ти безлі́ч гробів,

Що всю Лисоню ними вкрито?

Там тисячі січовиків

У день один в землю зарито!

В руках ранéних держать кріс

Й чатують в дрімоті могильній,

Коли то грім ударить в ліс

І з гуком розступляться шпилі...

Тоді заступить тьма луну,

Струснесь гора, ліси й долина,

Отáман будиться зі сну,

А з ним встає його дружина.

«Позір! До стрілу кріс готов!

Вперед, хто гнити тут не хоче!»

Й заграє всім у жилах кров,

Вогнями запалають очі.

Конем герцює отаман,

Блиснув угору булавою

Й заграли сурми, барабан,

Дружина станула до бою.

«Поглянь на Бережани знов,» –

Отáман промовляє стежі –

«Чи синьо-жовта хоругов

Уже піднесена на вежі?»

«Як нарід розпічне там бій

І громом зрохкотять гармати,

Ми з цих могил підем мерщій,

Щоб рідну землю визволяти!»

«Кругом тишá, та вже пора!»

Вернувшись стежа відвічає

Й закрилась з рохкотом гора

Й козацтво вже не засипляє.

А над гробóм кигикнув сич:

«Спокійним сном Ви спіть, герої,

Надходить час, ось тут Вам клич:

Вставать з могил сирих до зброї!»

Балківці, 14 грудня 1921 року.

* Лисоня – гора на схід від Бережан. Місце завзятих боїв між Москалями і УСС в 1916 році (місяць вересень та жовтень), а потім в 1919 році між УГА і поляками.

** Ценівка – мала річка, що біля Бережан впадає до Золотої Липи.

( Тижневик «Самостійність» , Чернівці, 25 серпня 1935 р., число 34, стор. 2)

Юрій Антонович Федорук «Лемко» - лицар Срібного хреста заслуги УПА

Народився у родині священика. Освіта незакінчена вища — навчався на Вищих державних технічних фахових курсах у Львові 1942р.

Член ОУН з 1930-х років. У 1941 році закінчив підпільні курси «печаткарів» (фахівців із підробки документів). Організаційний референт крайового проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ (1941—1942). У 1942 році зголосився добровольцем для організаційної роботи в Східній Україні.

Референт Юнацтва Дніпропетровського обласного проводу ОУН (1942—1943), референт Юнацтва крайового проводу ОУН ПівдСУЗ (1943—весна 1944). Співробітник виховно-вишкільного відділу крайового військового штабу УПА-Південь (весна 1944), керівник Генеральної округи ОУН ОСУЗ (із весни 1944). Учасник відомого Гурбенського бою відділів УПА проти внутрішніх військ НКВС у квітні 1944 р. 

Загинув у бою з москалями 30 липня 1944р. (23 роки) біля с. Дермань, Здолбунівський район, Рівненська область.

Джерело

https://photo-lviv.in.ua/lytsari-oun-ta-upa-bridshchyny/

Сітка Олексій Дмитрович «Підкова», «46» - лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА

Сітка Олексій Дмитрович «Підкова», «46»; Народився 16.10.1921, с. Ражнів Бродівського р-ну Львівської обл. 

Загинув у бою з москалями 16.05.1952, в лісі біля с. Голубиця (через зраду) Бродівського р-ну Львівської обл.). 

Народився у селянській родині. Освіта – початкова. Член ОУН від 1939 р. Стрілець боївки СБ Бродівського повітового проводу ОУН (1943-08.1944р.), комендант боївки СБ Пониковицького районного проводу ОУН (08.1944-02.1947р.), керівник Ражнівського кущового (02.1947-02.1948р.), Заболотцівського районного (03.1948р. – весна 1952р.), Бродівського надрайонного (весна 1952р.) проводів ОУН. 

Загинув внаслідок зради, наскочивши на засідку, влаштовану москалями 16 травня 1952 (30 років) в лісі біля с. Голубиця, Бродівський район, Львівська область.

Старший вістун, булавний (31.08.1948р.) УПА.

Відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА (31.08.1948). 

15.02.2018 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам’яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Броди Львівської обл. Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 053) переданий Стефанії Брев’як, племінниці Олексія Сітки – «Підкови».

Джерело

https://photo-lviv.in.ua/lytsari-oun-ta-upa-bridshchyny/

13 серпня 1905р. у місті Баррі народився Ґарет Джоунс вельський журналіст, який у 1933 р. побував в Україні і розповів на весь світ правду про Голодомор

13 серпня 1905р. у місті Баррі народився Ґарет Джоунс вельський журналіст, який у 1933 р. побував в Україні і розповів на весь світ правду про Голодомор.

Ґарет Джоунс народився в інтелігентній родині. Його батько, Меджор Едгар Джоунс, протягом 35 років був директором школи для хлопчиків у Баррі, активно підтримував Лігу націй і був прихильником миру. Мати свого часу працювала в Україні тьютором Артура Юза — одного з синів Джона Юза, засновника майбутнього міста Донецьк. На початку XX століття вона приєдналась до руху суфражистів і перша зустріч учасників руху в південному Уельсі мала місце саме в будинку Джоунсів.

Ґарет Джоунс отримав непогану освіту та вільно володів п’ятьма мовами, зокрема й російською. Писав статті для багатьох британських газет, зокрема, «The Western Mail», «The Times» та «Manchester Guardian», в Німеччині його статті друкувалися в «Berliner Tageblatt», а також у Сполучених Штатах завдяки «International News Service». Був радником з питань міжнародної політики колишнього ліберального прем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, потім — помічником Айві Лі, радника з публічних відносин Рокфеллера, Пенсильванської залізниці, Крайслера та інших американських підприємств.

Тричі бував у Радянському Союзі, зокрема на прохання Айві Лі супроводжував Джека Гайнца II, онука засновника компанії Heinz в подорожі до СРСР, писав інтерв’ю із вдовою Леніна Надією Крупською. Під час третьої, останньої подорожі до Радянського Союзу в березні 1933 року, Ґарет знехтував попередженням посольства і забороною ОДПУ на в’їзд іноземним журналістам до України, здійснивши подорож Харківщиною пішки, залізничними коліями, разом із селянами, які рятувалися від смерті. Їхні розповіді, а також побачене, занотовує до маленьких щоденників. ОДПУ затримує Джоунса й депортує його із СРСР.

Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року Ґарет зробив відомий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «New York Evening Post» та «Манчестер Гардіан». « Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хлібу. Ми помираємо!» Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду». Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Селянин кулею кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть транспортні чиновники та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей», - писав він.

Репортажі Джоунса та зроблені ним фото мали величезний резонанс у світі – його статті надрукували більше 20 видань. Щоб загасити цю хвилю, Радянський Союз почав кампанію його дискредитації, залучивши до цього, зокрема, і володаря Пулітцерівської премії, власкора «New York Times» Вальтера Дюранті. Джоунсові в’їзд до Радянського Союзу буде заборонено назавжди.

Джоунс іще встигне взяти інтерв’ю в Гітлера, працюватиме в Японії, та Китаї. У 1935 р. під час робочої подорожі до Внутрішньої Монголії його разом з доктором Герьертом Мюллером, який був агентом комуністичного інтернаціоналу в Китаї, було заарештовано. Мюллера через два дні відпустили, а Ґарета Джоунса було застрелено через 16 днів після захоплення, напередодні його 30-го дня народження.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

13 серпня 1898р. на Київщині в селі Карань народився Володимир Заболотний відомий Український архітектор, засновник і перший президент Академії архітектури України, автор проекту будинку Верховної Ради України

1898, 13 серпня на Київщині в селі Карань (згодом перейменовано на Трубайлівку, нині в складі міста Переяслав-Хмельницький) народився Володимир Заболотний – відомий український архітектор, засновник і перший президент Академії архітектури України, автор проекту будинку Верховної Ради України.

Батько Володимира Заболотного був майстром-золотарем із виготовлення церковного начиння. Сам Володимир закінчив Переяславську гімназію, працював інструктором музею, художником районного військового комісаріату. У 1921 р. вступив до Українського архітектурного інституту в Києві, після завершення якого лишився там викладати. Також він викладав архітектурне проектування в Київському інженерно-будівельному інституті, був головним архітектором Державного інституту проектування.

Володимир Заболотний розробляв архітектурне обличчя не лише столиці, але й Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Харкова та інших міст. Але головною його працею став проект будівлі Верховної Ради України (1936-1939 рр.).

Після війни Володимир Заболотний став одним із ініціаторів Академії архітектури, а з 1956 року став її першим президентом. Паралельно він займався і створенням наукової бібліотеки і навіть особисто майстрував стелажі для книг.

Мав Володимир Заболотний і інші таланти. Самостійно навчився грати на скрипці, малював пейзажі, володів мистецтвом чеканки та лиття з металу. Його роботи нині зберігаються в його меморіальному музеї в Переяславі-Хмельницькому.

До останніх днів свого життя робив надзвичайно багато для видання двох томів «Нарисів історії архітектури УРСР» (1957, 1962рр.), однотомника «Нариси історії українського мистецтва» (1964р.), багатотомного видання «Українське народне мистецтво» (1960-1967рр.), чудової шеститомної «Історії українського мистецтва» (1968-1972рр.) та інших.

Помер Володимир Заболотний 3 липня 1962 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 13 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці Золочівської округи, серпень 1951р. Перший ряд - Володимир Качор "Лиман", Іван Червак "Олесь", Дмитро Ходай "Тісо". Другий ряд - Павло Сеньків "Михасько", Ярослав Семенко "Андрій", Йосип Квасниця "Гонта".

1944 рік

Відділ УПА-Захід у засідці в селі Тучапи на Львівщині знищив полковника, майора, двох лейтенантів і трьох рядових НКВД.

Згідно радянських зведень, під час збройного протистояння снаряди повстанцям підносили жінки і діти. Опісля все населення, аби уникнути репресій, полишило село, забравши з собою всіх коней і корів.

На залізниці неподалік села Зелена на Станіславщині повстанці пустили під укіс ешелон з боєприпасами. Розбито 40 вагонів, розстріляно 50 супроводжуючих військових, кілька десятків захоплено в полон. Частину боєприпасів забрано, решту підірвано.

1945 рік

Чота військової округи «Витязі» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Ясенів знищила майора і рядового НКВД, поранено капітана..

Під час боїв з москалями у селах Волиця, Нова Скварява і Перв’ятичі на Львівщині загинули троє повстанців.

У засідці біля села Вишенька на Львівщині сотня «Холодноярці» на Львівщині знищила 10 військових НКВД, 4 поранила, двох захоплено в полон.

1948 рік

У засідці в селі Вербівчик на Львівщині повстанці поранили офіцера МГБ і уповноваженого міністерства заготівель.

У селі Дубівці на Тернопільщині повстанці спалили сільраду.

1949 рік

Повстанець Іван Грамадій загинув у бою з москалями біля села Стільсько на Дрогобиччині.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Протеси на Львівщині загинув підпільник Микола Дмитришин.

1951 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Соколя на Львівщині. Із шести повстанців, що перебували в оточеній і підпаленій хаті, троє загинули в перестрілці, а троє змогли прорватися.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті 

12 серпня 1903р. у Стрийю на Львівщині народився Василь Шевчук (отець Кадило), у майбутньому греко-католицький священик, капелан Української Повстанської Армії

Згодом сім'я, де було ще шестеро дітей, переїхала до Дрогобича. Навчався у Дрогобицькій, Перемиській та Стрийській гімназіях. Після завершення навчання та служби у польському війську вступив до Духовної семінарії в Перемишлі.

30 березня 1930 року був рукоположений на священика в неодруженому стані єпископом Йосафатом Коциловським. Свою першу Службу Божу відправив 6 квітня 1930 року в церкві святої Тройці у місті Дрогобичі. Душпастирював у селах Дорожів, Меденичі (Дрогобиччина), та Грушатичі (Самбірщина). Від вересня 1932-го, продовжував служіння на Закерзонні. Отець Василь Шевчук був одним із активних учасників товариства «Просвіта», закликав селян відвідувати читальні, керував хорами.

Командири Перемиського Куреня УПА. Крайній зліва курінний капелан о. Василь Шевчук «Кадило».

Наприкінці 1945-го о. Василь Шевчук вступив до лав УПА під псевдо Отець Кадило і Пластун. Спершу був військовим капеланом сотні Громенка, а згодом цілого Перемиського Куреня УПА.

Перебуваючи в сотнях Громенка, Бурлаки, Крилача та Ластівки, Отець Кадило служив польові Літургії, сповідав вояків, надавав їм духовну підтримку, хоронив полеглих.

Проповідь о. Василя Шевчука «Кадила» перед вояками УПА на Святі Зброї. Фото: uk.wikipedia.org.

У червні 1947 року, під час рейду на Захід із сотнею Громенка, знесиленого і хворого отця-капелана заарештували представники чеських органів безпеки. Через місяць його передали владі комуністичної Польщі. Під час слідства і суду о. Василь Шевчук перебував у Ряшівській тюрмі, де над ним знущалися кримінальні злочинці та слідчі.

8 червня 1948 року Військовий районний суд у Ряшеві засудив Василя Шевчука до смертної кари, вирок виконали 13 вересня.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

******

8 червня 1948 року капелану о. Василю Шевчуку Ряшівський польський окупаційний суд виніс смертний вирок. 13 вересня

1948 року Василя Шевчука розстріляли. Місце поховання о. Шевчука донині не відоме. Вважається, що він похований на місцевому цвинтарі, де знайшли останнє пристановище багато синів Українського народу.

Джерело

Вікіпедія.

12 серпня 1919р. у с. Вовкове Ужгородського району народився Іван Шпонтак (Дубровик, Залізняк) сотник УПА, командир куреня УПА «Месники».

12 серпня 1919р. у с. Вовкове Ужгородського району народився Іван Шпонтак (Дубровик, Залізняк) – сотник Української повстанської армії, командир куреня УПА «Месники» і тактичного відтинку «Бастіон», шеф Штабу військової округи «Сян» на Закерзонні. Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 2-го класу.

Закінчив народну школу, продовжив навчання у сільськогоспо-дарській школі в м. Михайловці (нині Словаччина), Ужгородській вчительській семінарії. Опісля вчителював на Верховині.

У травні 1938 р. Іван вступив до Організації українських націоналістів. Як сотник Карпатської Січі, готував військові сили молодої незалежної держави, був ак¬тивним членом «Просвіти». Після окупації Карпатської України нацистською Угорщиною Іван Шпонтак виїхав до Словаччини. Навесні 1941 р. гестапо заарештувало Шпонтака за знайдену листівку антинімецького змісту, однак з тюрми він втік.

Згодом у Берліні вступив у осередок ОУН, вивчав німецьку мову, пройшов військову підготовку на курсах, які готували старшин для майбутньої української армії. За дорученням ОУН став комендантом української поліції в м. Сянки.

30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт про відродження Української держави. Нацисти розпочали репресії проти українських патріотів. Шпонтак потрапив до гестапо, від розстрілу його врятувала втеча.

У квітні 1944 р. Іван Шпонтак перейшов в Українську повстанську армію разом із друзями, яких вишколював, будучи заступником коменданта української поліції в Раві-Руській. Організував курінь УПА, який діяв на відрізку від м. Угнів (Львівська область) по річку Сян. Брав участь у боях під час акції «Вісла» (1947 р.). В одному з таких боїв курінь «Залізняка» був розбитий.

Влітку 1959-го чеська поліція заарештувала Івана Шпонтака -Залізняка, й на вимогу польського комуністичного уряду передала польським органам безпеки. У 1961 р. в Перемишлі Івана Шпонтака засудили до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення. На суді Залізняк доводив, що українська держава існує: «Смислом мого цілого життя було й буде: Україна вільна, Україна Соборна. Я вірю в перемогу. З цього шляху мене не заверне ніщо, ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть…».

Земляцьке товариство «Карпатський Союз» зі США звернулося до архієпископа Івана Бучка в Римі по допомогу у справі Івана Шпонтака. Архієпископ найняв адвоката в Польщі, який домігся для Шпонтака пожиттєвого ув’язнення до 25 років.

Із підірваним здоров`ям, без документів і засобів до життя Іван Шпонтак вийшов із польської в’язниці у листопаді 1981-го. А 4 квітня 1989 року, після тяжкої хвороби, помер у лікарні в Кошицях. Там і похований.

У 2001 році Івану Шпонтаку було встановлено на Вовковийській ЗОШ І ст. меморіальну дошку.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 12 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Українське та польське підпілля в боротьбі проти москалів.

1944 рік

У селі Яблунів на Дрогобиччині повстанці знищили голову суду.

Біля села Буцин на Волині підпільники знищили майора і капітана НКВД та підпалили військовий склад.

1945 рік

У сутичці з загоном НКВД у селі Княже на Львівщині загинув надрайонний референт Віктор Дунець – «Грізний».

1946 рік

У селі Козачки на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта міліції.

У засідці біля села Петликівці на Тернопільщині підпільники спалили вантажний автомобіль райуповноваженого міністерства заготівель. Поранений водій автомобіля.

1947 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Волоща, Криниця і Трускавець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Ваньковичі на Дрогобиччині підпільники знищили члена ВЛКСМ.

1948 рік

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Лопушанка на Дрогобиччині знищила капітана МГБ, старшого сержанта і двох рядових МВД. Спалений вантажний автомобіль.

У селі Гніздичне на Тернопільщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

У селі Мишковичі на Рівненщині повстанці спалили автобазу машинно-тракторної станції.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Велика Воля на Дрогобиччині. У перестрілці, що зав’язалася загинули семеро повстанців.

Відділ УПА-Захід у з москалями біля села Недільна на Дрогобиччині знищив оперуповноваженого.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті

12 серпня 1911р. у Харкові народився Андрій Білецький - Український мовознавець, поліглот, знавець більше 90 мов

Андрій Білецький був сином відомого літературознавця Олександра Івановича Білецького. Мати – Марія Ростиславівна, викладач німецької та французької мов. Не менш відомим були і його дід – Іван Іванович Білецький, ґрунтознавець, педагог, автор підручників, та його брат – мистецтвознавець Платон Білецький.

Андрій зростав у академічному середовищі. З дитинства,захопившись міфами Давньої Греції, вивчив з батьком грецьку мову, з мамою – романські. В юності Андрій серйозно займався астрономією, географією ті біологією, в старших класах школи захопився історією та літературою античного світу, годинами міг читати напам’ять античних авторів. Залюблений у поезію, їздив до Макса Волошина у Коктебель. Пізніше професор Андрій Білецький подарував українському читачеві переклади Гомера, Езопа, Горація, Вергілія, першим переклав кілька романів Жуля Верна та Вальтера Скотта.

У 1933 р Білецький закінчив філологічний факультет Харківського університету, написав кандидатську з історії Давнього Єгипту (на жаль, вона у часи війни загубилася під час евакуації). Працював бібліографом, редактором видавництва дитячої літератури, пізніше викладав латину та завідував кафедрою іноземних мов Харківського юридичного інституту, викладав латину в Харківському педагогічному інституті іноземних мов. Самотужки вивчав мови, до війни він знав їх дев’яносто.

Під час війни викладав латину, давньогрецьку, античну літературу у Томському державному університеті. Влітку 1943 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Іменне основоскладання у грецькій мові». З 1944 року Білецький викладав новогрецьку мову у Вищій дипломатичній школі Міністерства закордонних справ СРСР. А з 1946 р. і до пенсії працював у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка: очолював кафедри класичної філології, загального мовознавства, романського мовознавства.

З 1958 р. в Київському університеті ім. Шевченка за ініціативою Білецького було започатковане викладання новогрецької мови та літератури. Будучи на пенсії, здійснив переклад українською дев’яти томів «Історії» Геродота.

Помер Андрій Олександрович Білецький 10 квітня 1995 р. у своєму будинку в м. Буча. До останнього він не полишав творчу працю.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

12 серпня 1877р. народився Олександр Сергійович Грушевський, історик, літературознавець, етнограф, брат Михайла Грушевського

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. З 1900-го працював у Новоросійському університеті в Одесі, звідки звільнився через скандал, спричинений читанням лекцій з історії Великого князівства Литовського українською мовою. «Сумно і гидко! На російську мову переходити я, розуміється, не буду», – писав він у листі до брата. Надалі викладав в університетах Москви, Санкт-Петербурга, Києва.

Входив до складу Центральної Ради. Очолював архівно-бібліотечний відділ УНР. Один із організаторів архівної справи в Україні. За радянської влади викладав у Київському інституті народної освіти, працював в історичній секції Всеукраїнської академії наук.

Автор понад 100 наукових праць з історії, історіографії, етнології. Найбільш відомі – «Очерки по истории Турово-Пинского княжества» (1902), «Города Великого княжества Литовского в 14-16 вв.» (1918).

У 1933-му за політичними мотивами звільнений з усіх посад у ВУАН. 

Заарештований у 1938-му як «один з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації», засуджений до п’яти років заслання. Помер у 1942-му (за іншими даними у 1943-му) в селі Іртишськ (нині місто Павлодар) у Казахстані.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

12 серпня 1925 р.у Боярці помер Володимир Іванович Самійленко, поет-лірик, драматург і перекладач

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. 1903 р. Фото: histpol.pl.ua

Народився 3 лютого 1864-го у селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (але державних іспитів не складав), входив до Братства тарасівців, зблизився з літературним гуртком «Плеяда».

«Начитавшись у 5-6 класі гімназії українських книжок, я почув серцем, що те все рідне, моє, прийшов до того висновку, що моя мова – українська, а не російська, та почав свідомо писати українською мовою», – згадував Володимир Самійленко.

Писав ліричні та гумористичні твори. Гостро висміював лжепатріотів, засуджував самодержавство, графоманію, продажність.

Знав 9 мов, серед них – грецьку, іспанську, італійську, латинську, польську, французьку. Переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, твори Мольєра, Байрона, Пушкіна.

Для дитячого журналу «Дзвінок», що видавав Леонід Глібов, написав «Вечірню пісню», відому сучасникам за телевізійною програмою «Вечірня казка» (покладена на музику Кирилом Стеценком).

Іван Франко так характеризував Володимира Самійленка: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, – і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний…».

За часів УНР служив у міністерствах освіти та фінансів, очолював Департамент загальних справ. У 1920-му емігрував до Галичини. Жив у нестатках, часто хворів. Сумуючи за Україною, 1924-го повернувся до Києва. Хвороби і смерть обох дочок остаточно підірвали його здоров’я.

…Коли я був дитиною малою,

Красу твою повсюди я вбачав,

Здавалась ти веселою, ясною,

Мене твій вид веселий чарував,

Тоді я ще душею молодою

Про муки тайнії твої не знав;

Тепер же бачу я твої страждання,

І ще зросло моє к тобі кохання…

"Володимир Самійленко. «Україні» (1888)"

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

12 серпня 1541р. народився Іпатій Потій (світське ім'я Адам), Український письменник-полеміст, греко-католицький митрополит Київський і Галицький

Один із засновників Української греко-й

католицької церкви.

(Бересте́йська у́нія ( пол. Unia brzeska , біл.

Берасьцейская унія) — церковна угода, підписана у 1596 р, згідно з якою більшість ієрархів Київської митрополії на чолі з Митрополитом Київським вийшли з-під канонічної підлеглості

Константинопольському патріархату та приєднались до Римо-католицької церкви . Ухвалене на соборі в Бересті рішення передбачало утворення Руської унійної церкви , згодом названої греко-католицькою , котра визнавала верховенство Папи Римського та приймала католицьке віровчення, але зберігала візантійську обрядовість, власні адміністративні структури, канонічний правопорядок та духовно-культурну спадщину.)

Джерела

Сайти історична правда та Вікіпедія

Унікальне весільне фото, зроблене в одному із Самбірських фотоател'є в 1943 році. Стефан Грім (псевдо Дуб) В літньому однострої Української Допоміжної Поліції.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Унікальне весільне фото, зроблене в одному із Самбірських фотоател'є в 1943 році. Стефан Грім (псевдо Дуб) В літньому однострої Української Допоміжної Поліції. Відразу після того, як німецька армія відійшла на Чехію, він приєднався до групи Рена, яка мала останнє місце дислокації в лісі біля с. Недільна на горі Діл між Бориславом і Самбором. Всі, хто загинув в тому бою, поховані в Стрілках на станції. Дуба енкаведисти шукали весь час особливо ретельно через його приналежність до УДП. Рідну сестру повісили на косах в підвалі Старосамбірського енкаведе за участь в підпіллі.

Дружину арештували посеред білого дня в Самборі на місточку через Млинівку біля електровні. Їхнього маленького сина вигодували близькі родичі, яких він все життя називав Татом і Мамою, навіть коли його рідна Мама повернулася із заслання.

За матеріалами групи "Громадське слухання щодо відновлення Герба м.Самбора до історичного вигляду"

Група вояків ОУН-УПА. У горі праворуч - Розалія Бабій, у нижній лаві праворуч - Дем'ян Бабій.

Розалія Бабій пройшла у 1942 р. курси пропагандистів у селі Держилів Миколаївського району. Викладачем на курсах був ідео-лог-провідник Дубів. У групі навчалося 18-20 дівчат з різних сіл і районів. Вони вивчали історію ОУН-УПА, історію України, політичну географію і медичну справу. Жили на квартирах у селі. Навчалися дуже сумлінно. с.Станків

Для сільського складу підпільників проводились курси в сільських хатах. Зв’язківці навчались у хаті Иосифа Дяковича, Параске-вії Балабан. Навчання проводила Розалія Бабій.

Джерело сайт села с.Станків.

Лесюк Михайло Васильович «Жук» лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Народився у сім'ї селян Василя та Марії Лесюк. Освіта — 5 класів неповної середньої школи. За фахом — кравець.

Активний член товариств «Просвіта» та «Луг». Восени 1939 р., остерігаючись арешту зі сторони органів НКВС, нелегально перейшов радянсько-німецький кордон та перебував на еміграції, звідки повернувся у рідне село восени 1941 р. 

У 1942 р. одружився з уродженкою с. Заболотці Анною Трач, з якою виховував двох дітей.

Учасник збройного підпілля ОУН із червня 1944 р. Стрілець боївки Заболотцівського куща ОУН і одночасно зв'язковий до районного проводу ОУН (06.1944 — весна 1949), бойовик та зв'язковий керівника Заболотцівського районного проводу ОУН

Олексія Сітки–"Підкови" (весна 1949 — 08.1949), керівник кущового проводу ОУН (08.1949-02.1950).

Загинув 25 лютого 1950 (29 років)

с. Вовковатиця у бою з москалями.

Маслюк Йосип Андрійович «Гонта», «Черник», лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Околиці села Чепелі де загинув герой.

Народився 1924р. с. Літовище, Бродівський район, Львівська область, у селянській родині. Освіта — 4 класи народної школи. Активно займався самоосвітою при місцевому осередку товариства «Просвіта».

Член ОУН з часів німецької окупації. В лавах збройного підпілля — від літа 1944 р. Закінчив підстаршинську школу УПА. Стрілець куреня УПА «Дружинники» (1944—1945). Після поранення переведений в теренову сітку ОУН. 

Стрілець Пеняцького кущового проводу ОУН (1945р.), керівник кущового проводу ОУН (04.1951р.), керівник Підкамінського районного проводу ОУН (04.-07.1951р.).

Загибель (27 років)

30 липня 1951р. У бою з москалями

біля с. Чепелі , Бродівський район, Львівська область.

11 серпня 1889р. народився Олександр Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві

11 серпня 1889р. на Полтавщині народився Олександр Якович Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві.

Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.

«Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», – говорив про себе й Олександр Шульгин.

Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу.

Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини.

Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.

Помер у Парижі в березні 1960-го.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 11 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Потічний Петро—Йосип Петрович - професор Мак-Мастерського університету (Канада), активний діяч української діаспори, дослідник історії рідного краю. Радянські спецслужби стратили його батька, поляки вирізали більшість людей у його рідному селі. 1945 року чотирнадцятирічним вступає до Української Повстанської Армії — зв'язковий у підрозділі «Громенка». Далі був пропагандивний рейд на захід. Воював проти радянської влади до 1947 року. 1947 року отримав політичний притулок у США. Згодом брав участь у корейській війні — в складі американського ВМФ. Стає істориком в Університеті Мак-Мастера в місті Гамільтон (Онтаріо). Був співредактором 77-томного видання про українське підпілля.

***********

1944 рік

У засідці в селі Тростянець на Тернопільщині сотня «Орли» УПА-Захід знищила 6 військових НКВД, 10 поранила.

У селі Новосілки на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік

Сотня «Стріла» УПА-Захід у засідці на шляху Калуш – Станіслав спалила два легкових автомобіля. Знищені підполковник і два майора НКВД.

На Чернівеччині в бою із спецзагоном НКВД загинули п’ятеро повстанців – троє безпосередньо в перестрілці, двоє важкопоранених були захоплені в полон і після катувань залишені помирати.

1946 рік

У селі Яворник на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта, молодшого лейтенанта і рядового загону прикордонних військ.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Поручин на Тернопільщині. Загинули двоє повстанців, що перебували всередині.

У селі Чистилів на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель і спалили обладнання машинно-тракторної станції.

Під час бою з москалями у райцентрі Сколе і селі Лужок на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1948 рік

Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у засідці в селі Бистриця на Дрогобиччині знищив 11 радянських активістів. Спалено трактор.

Як невдовзі з’ясувалося, це була провокація МВД: «радянські активісти» виявилися перевдягненими в’язнями з несправною зброю, яких підставили задля виявлення повстанців. Рій потрапив під атаку загонів МВД, ситуацію погіршила зрада селянина-провідника під час відступу. Загинули 14 воїнів УПА, прорвалися лише двоє.

У селі Чистопади на Тернопільщині повстанці знищили 6 радянських активістів.

1949 рік

У селі Витвиця на Станіславщині підпільники знищили податкового інспектора і бійця винищувального батальйону.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті

11 серпня 1989р. було реабілітовано учасників Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину»

Члени "Спілки визволення України" в залі суду, 1930 рік. Фото: http://www.jnsm.com.ua

1989, 11 серпня постановою Пленуму Верховного Суду УРСР було реабілітовано учасників так званої Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину».

Процес СВУ був показовою справою, сфабрикованою радянськими каральними органами наприкінці 1920-х років проти провідних діячів української наукової, культурної та церковної інтелігенції, яку звинувачували в антирадянській діяльності. Мета органів ОДПУ була одна – повна дискредитація української еліти в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках.

Арештовувати людей почали ще наприкінці 20-х років, а сам процес відбувався протягом березня-квітня 1930 року у тодішній українській столиці Харкові. Судилище проходило в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера аж «тріщала» від глядачів – процес був відкритим. Щоправда, глядачі були специфічними – переважно партійні активісти-горлопани і співробітники відповідних органів – люди перевірені та надійні. У перервах усіх пригощали чаєм і тістечками.

На лаві підсудних було 45 осіб – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. 15 підсудних працювали в системі Всеукраїнської академії наук. Між підсудними було дві особи єврейського походження, а також три жінки.

Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська.

Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв’язках із закордонними петлюрівськими центрами, та інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання. Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України.

Всього у зв’язку зі «справою СВУ» було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо). 

До судового процесу 1930 року було залучено 474 особи, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджено умовно – 3.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua