24 серпня 1991р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови: Про проголошення незалежності України та Про військові формування в Україні (щодо утворення Міоборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України).

24 серпня 1991р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови: Про проголошення незалежності України (із призначенням на 1 грудня республіканського референдуму з підтвердження Акта незалежності) та Про військові формування в Україні (щодо утворення Міоборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України).

«За» проголошення незалежності з першої спроби (за Постанову про проголошення незалежності України) проголосував 321 депутат – конституційна більшість. Однак, дехто витягнув картки, щоб не брати участі в голосуванні. Помітивши це, Леонід Кравчук, який головував на засіданні, оголосив, що ті, хто не «встиг» проголосувати, мають написали до секретаріату письмові заяви. У результаті «Акт проголошення незалежності України», який голосувався одразу по тому, підтримали 346 депутатів.

На хвилі піднесення, яке панувало в сесійній залі і за стінами парламенту (засідання транслювалося по радіо), В’ячеслав Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким Українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також –підняти національний прапор над куполом парламенту. За кілька хвилин прапор з’явився в залі. 

Однак урочисте підняття його над парламентом відбулося за кілька днів – 4 вересня 1991 р.

Того ж дня, 24 серпня, Верховна Рада ухвалила постанову «Департизацію державних органів, установ та організацій», якою припинялась діяльність організацій політичних партій в усіх органах державної влади та управління, правоохоронних органах, установах радіо і телебачення, інших державних установах, органах і організаціях.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 23 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Бійці сотні "Тигри" Грубешівщина, весна 1944 р. Посередині сотник Василь Ткачук "Ворон"

Вояки одягнені в однострої УДП.

**********

1943 рік

Чота УПА в бою біля села Воронухи на Рівненщині знищила кількох німців і поляків. Здобуто амуніцію. Повстанці відійшли без втрат.

1944 рік

У бою з батальйоном Червоної армії біля села Сколе на Львівщині повстанці знищили 25 військових.

У Дмитрівських лісах на Львівщині повстанці знищили 8 військових НКВД, що проводили облаву. У перестрілці загинув один повстанець.

1945 рік

Станичний ОУН Дмитро П’явник – «Соловей» і його брат Михайло загинули в бою з москалями у селі Мацошин на Львівщині.

Під час облави в селі Манаїв на Тернопільщині загін НКВД розстріляв двох повстанців.

1946 рік

Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Князівське на Станіславщині захопив трьох комсомольців.

1947 рік

У селі Кудобинці на Тернопільщині відділ УПА-Північ знищив голову райвиконкому та його охоронця.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Раків на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, знищили лейтенанта і рядового. Один прорвався, інший був важко поранений і застрелився.

У засідці біля села Ріп’янка на Дрогобиччині повстанці знищили 5 військових МВД, ще двох поранили. Страчено провокатора.

У бою з москалями у селі Райтаревичі (нині Верхівці) на Львівщині загинула зв’язкова надрайонного проводу ОУН Марія Лирка.

1948 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Зимівки на Дрогобиччині загинув повстанець Олексій Явір – «Костів».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

23 серпня 1922р. у с. Роговичі на Волині народився Петро Мартинюк («Дуб»), ветеран Української повстанської армії.

Закінчив 4 класи початкової школи в рідному селі, відвідував Локачинську польську школу. У 1940 р. розпочав навчання у Львівському технікумі на факультеті автотракторної механіки. Став членом Організації українських націоналістів. Протягом 1942 р. очолював референтуру пропаганди, привозив зі Львова й поширював на Волині націоналістичну літературу.

У березні 1943 р. Петро Мартинюк вступив до УПА, пройшов старшинський вишкіл. 22 травня брав участь у бою з нацистами, де отримав важке поранення в ногу. Після тривалого лікування був призначений керівником референтури Служби Безпеки УПА із підбору кадрів на навчання.

У січні 1945 р. був заарештований органами НКВС. Засудили Петра Мартинюка на 10 років ув’язнення, яке відбував у норильских таборах ГУЛАГу.

Учасник Норильського постання політичних в’язнів проти сваволі табірної адміністрації. Після закінчення терміну отримав додаткових 5 років неволі.

Звільнившись з ГУЛАГу, Петро Мартинюк повернувся на Волинь, оселився у м. Володимир-Волинський. Працював на цукровому заводі слюсарем, завідувачем механічної майстерні, згодом — старший майстер із ремонту обладнання у механічному відділі.

У кінці 1980-х одним із перших взяв участь у національно-демократичному русі, входив до складу місцевого осередку Народного руху України. Був учасником підняття українських прапорів у багатьох містах, організовував мітинги. Із заснуванням Братства вояків ОУН і УПА Волинського краю імені Клима Савура Петра Мартинюка обрали головою Братства Володимир-Волинського району. За його ініціативи поставили пам'ятний знак воякам УПА у Володимирі.

Від 22 серпня 2012 р. Петро Мартинюк – почесний громадянин міста Володимира-Волинського, нагороджений різними державними орденами.

Помер 5 червня 2020 (97 років)

Володимир-Волинський.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

23 серпня 1867р. у м. Яворів на Львівщині народився Осип Маковей, поет,прозаїк, публіцист, літературний критик.

Після початкової школи продовжив навчання в українській гімназії у Львові, а потім на філософському факультеті Львівського університету. У Віденському університеті здобув науковий ступінь.

Літературну діяльність Осип Маковей розпочав у студентські роки. Писав ліричні вірші, громадські поезії, сатиричні образки, а згодом нариси, оповідання, новели. У 1899 р. почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, отримав вчений ступінь доктора філософії. Працював директором учительської семінарії і викладав українську літературу у м. Заліщики на Тернопільщині.

Під час Листопадового зриву 1918 р., який дав початок Західній Українській Народній Неспубліці, Осип Маковей зголосився добровольцем до українського війська. Проте, зважаючи на його вік і професію, йому порадили повернутися до праці в учительській семінарії.

Проживаючи в Заліщиках, Осип Маковей написав ряд оповідань, нарисів, фейлетонів, віршів, поем: «Як Шевченко шукав роботи» (1919), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923) та інші.

Осип Маковей – автор багатьох ліричних пісень, частина яких стала народними. Його вірші «Сон», «Ми - гайдамаки», «Там, за лісом», «Марш Заліщицької молоді» та інші покладені на музику місцевими композиторами, їх виконують самодіяльні колективи району.

21 серпня 1925 р. письменник помер. Похований на місцевому кладовищі в м. Заліщики.

У 1968 р. ім'я письменника присвоєно середній школі, в якій діє кімната-музей. У сквері, навпроти школи встановлено пам'ятник – бюст Осипа Маковея. На будинку по вул. Маковея, в якому з 1913 по 1925 роки жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку, у 1987 р. вона замінена на пам'ятний знак з барельєфом.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

23 серпня 1847р. народився Шраг Ілля Людвигович - Український громадський і політичний діяч, чернігівський адвокат.

Походив із родини німецького лікаря, вихідця з Саксонії, що служив у маєтку родини Лизогубів. Друзями молодого Шрага були відомі народовольці Дмитро Лизогуб і Микола Колодкевич.

Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Звідки був виключений у 1869 р. за спробу організації демонстрації. Пізніше екстерном склав іспити до Київського університету.

Після повернення на Чернігівщину – гласний Чернігівського повітового та губернського земств, заступник міського голови. Один із лідерів чернігівської «Громади». Виступав за впровадження української мови у початковій школі. Зарекомендував себе першокласним юристом.

Заступник голови Союзу автономістів (1905-1906), від 1908 р. – один із творців і заступник голови Товариства українських поступовців.

Депутат Першої Державної думи від Чернігівщини (1906). У парламенті очолював українську громаду, став одним із авторів законопроекту про автономію України. Один із засновників чернігівської «Просвіти».

Сергій Єфремов характеризував його як «чисту, не заплямлену, не вважаючи на літа – молоду людину, яка з щиро молодечим запалом бралася до всього, що йшло на користь рідному краєві».

У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом Центральної Ради від Чернігівської губернії. Входив до комісії з розробки проекту автономного статусу України. Через слабке здоров’я не зміг обійняти посаду прем’єр-міністра в уряді Української держави часів гетьмана Павла Скоропадського.

Від початку 1919-го, після більшовицької окупації Чернігова, перебував під домашнім арештом. Помер 11 квітня 1919 р. «…Коли він уже лежав мало не в агонії, прийшли його арештовувати, – пізніше розповідала Сергію Єфремову дружина Іллі Людвиговича. – Поводилися, звичайно, грубо. На силу на превелику пощастило вблагати, щоб не турбували навмирущого і його лишили «під хатнім арештом». Так під арештом він і помер».

Як писали у спогадах Микола Грінченко і Андрій Верзилов, «зі смертю Шрага остаточно вмерла, зникла мовби тінь тої старої Чернігівської Громади, та й зникли всі нові трансформовані й диференційовані партійні українські групи. І самих людей у Чернігові не стало: деякі померли, деякі повиїздили, а хто тут живе, ті стали в буквальному й точному розумінні сього слова безпартійними…».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

22 серпня 1944р. УПА на Тернопільщині. Загиблі герої під хутором Вулька.

Могила воїнам УПА с. Августівка.

22 серпня 1944 р. – з Августівки Козівського району СБ ОУН /Б/ відрядила в ліс до УПА, хутір Залісся (нині село Козівського району) 50 чоловіків. Із них в боях із москалями загинули під Вулькою (нині с. Волиця Бережанського району) – 1.Василь Адамик.

2.Петро Дорош.

3.Петро Мороз.

4.Василь Петрица.

5.Федір Прийма.

6.Михайло Швайка.

Джерело

https://teren.in.ua/2017/08/22/istoriya-ternopilshhyny8/

22 серпня 1951р. московити вбили провідників УПА Миколу Штoйка «Бoryна» та Михайла Цeпія «Aндpeя».

Околиці села Вербівка

22 серпня 1951 р. – вбиті районні провідники УПА Микола Штoйкo «Бoryн», уродженець с. Іванкове Cкaлa-Пoдільскoгo paйoну Tepнoпільської o6лaсті; Михайло Цeпій «Aндpeй», уродженець с. Bepбівкa Cкaлa-Пoдільскогo paйoну Tepнoпільcькoї oблacті.

Джерело

https://teren.in.ua/2017/08/22/istoriya-ternopilshhyny8/

Спогади воїна УПА Любомира Полюги: "Шухевич узяв мене за плече: "Мусимо боротися до кінця – це наша заповідь".

Усю родину охоронця провідника Української повстанської армії Любомира Полюги вивезли в табори.

Мій батько Іван Федорович був учасником визвольних змагань проти польської влади. 1917 року вступив добровольцем в Українську галицьку армію. Брав участь у створенні Таємного університету у Львові (нелегальний вуз, заснований за ініціативи Наукового товариства ім. Тараса Шевченка як реакція на закриття польською владою українських кафедр. Діяв 1921–1925 року. – Країна). В українському дусі виховував нас із сестрою Ярославою, яку ми кликали Сяйцею.

У гімназії частина викладачів прищеплювала нам національну свідомість, дехто – боявся. 1939-го по приході більшовиків у Львів один викладач назвав наш прапор шматою. Після уроків викладач виходив із класу, ми закрили всі вікна. Хлопці "пригостили" його по лисій голові. Професор нікому не скаржився, наступного дня просив пробачення.

Любомир ПОЛЮГА, 90 років, боєць Української повстанської армії – озброєного крила Організації українських націоналістів, охоронець головного командира Романа Шухевича. Народився 9 серпня 1925 року. Батько Іван – учасник Української галицької армії. Мати Іванна працювала при школі в секції для бідних дітей. Закінчив ”Рідну школу” імені Князя Лева. 1937–1943-го навчався у Львівській академічній гімназії, потім – у медінституті. З 1942 року – член Юнацтва ОУН. 1944-го організовує в помешканні батьків зв’язкову конспіративну хату. 

Впродовж наступних двох років виконує завдання провідників ОУН. Добуває для підпілля документи, медикаменти, хірургічні інструменти, приймачі та передавачі. З весни 1946-го – в охороні Романа Шухевича. Навесні 1947 року під іменем Богдана Томівчаківа фіктивно одружується зі зв’язковою Ольгою Ільків. Мешкають у конспіративній квартирі в селі Княгиничі Рогатинського району на Івано-Франківщині. 22 вересня 1947 року в Рогатині потрапляє в засідку співробітників НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ. – Країна). Його арештовують. 18 місяців перебуває у тюрмах Рогатина, Станіслава, Києва, на Лонцького у Львові. Отримує 10 років ГУЛАГу (Головного управління таборів і місць позбавленні волі. – Країна). Виходить на свободу 19 грудня 1955-го. Через рік одружується з лікаркою та колишньою ув’язненою Дарією Масюк. 1957 року завершує медичну освіту в Семипалатинському інституті в Казахстані. 

1961-го переїжджає в Олешки на Херсонщині, працює лікарем. Стає співзасновником місцевих відділень ”Просвіти” й Народного руху. Обирається депутатом міської ради. 2003 року родина переїздить до Львова. Має ”Хрест за заслуги з двома шпагами” – за відродження Олешківської Січі та орден ”За заслуги третього ступеня” – від президента України. Переніс шість інсультів. Із дружиною виховав синів Ростислава й Богдана. Обидва – лікарі. Помер 25 липня 2016 року. 

Похований на Личаківському кладовищі у родинному склепі.

"""""""""

Про Романа Шухевича почув від мами. Вона працювала в народній школі у Кам'янці Струмиловій. Шухевич, тоді – учень Львівської гімназії, приїжджав у село. Мама казала, що він здібний, товариський, веселий. Скромно зодягався, цікавився музикою. Був гарний з лиця, мав кучеряве волосся, розумні очі.

Із 1944 року в нашій хаті у Львові на вулиці Курковій – сучасна Лисенка – стали збиратися зв'язкові Шухевича. Галину Дідик знали як "Молочарку", Катерину Зарицьку – як "Монету", Марту Пашківську кликали "Мартуня".

У вересні 1944-го завітала Галина Дідик. Сказала: "Любку, тобі треба добре законспіруватися у Львові. Мусиш мати надійні документи. Найкраще влаштуватися у школу, де дадуть відстрочку від призову в армію". У медінституті, де я навчався, броні не давали.

Повістка з військкомату прийшла наприкінці листопада. Треба було уникнути призову – стати "нестроєвим". Вуйко-лікар Матвій Лотович (особистий лікар родини Шухевичів. – Країна) порадив випити перед комісією міцного чаю. Взяти із собою ще пляшечку з чаєм, щоб випити вдруге, якщо комісія затягнеться. Навчив, що казати. Я так і зробив. Отримав посвідчення "нестроєвого".

Наприкінці січня 1945 року "Молочарка" привела до нас "Мартуню". Їй треба були документи. На вулиці Знесення жив старший лейтенант міліції Серьожа. Він виробляв пашпорти. Брав 10 тисяч карбованців. Після кожного пашпорта повторював: "Только смотри, за это дело по "червонцу" нам обоим". Тобто по 10 років в'язниці. З військовим квитком було важче. Мій шкільний товариш Петро Казимирський знав заступника начальника військкомату – робили через нього. Пашпорт із військовим квитком називали "костюм".

Виходжував пораненого повстанця. Перев'язував його. У неділю після Служби Божої йду, а на сходах загородив дорогу чоловік. Питає: "Ви наверх, у п'яту квартиру? Там вас чекають. Його арештували ще вночі". – "Хай вам Бог заплатить", – відповів я й пішов додому.

Повернувся на навчання в медінститут. У квітні 1946 року з "Молочаркою" проводжаю на рентген хворого. Пацієнт – Роман Шухевич. У нього розпухло коліно, болить нога. Знімок мав робити вуйко Лотович. Перед рентгенограмою коліна він запропонував ще обстежити грудну клітку. Опинилися в темному кабінеті лікаря Криштальської. Перед процедурою провідник передав мені пістоль і гранати. Згодом зрозуміли – лікар це побачила.

Я закохався у Стефу. Познайомилися випадково. Вона знала, що я зв'язаний із підпіллям, допомагала діставати речі. Від батька почув, що в неї є хлопець Микола. Він пораненим потрапив у руки міністерства державної безпеки. Був засуджений, відбуває покарання у Воркуті (місто за Полярним колом у зоні вічної мерзлоти. – Країна). Від Стефи нічого не чув про це, тому сумнівався. До рук потрапив лист від її Миколи. Ніколи не читав чужих листів, а того разу переступив закон чемності. Бо вирішувалася моя доля. Якби ми були в однакових умовах, позмагалися б. Вирішив, що вступати у близькі стосунки зі Стефою за таких обставин може лише негідник.

Серед повстанців ширився тиф. Я з поміччю дядька Лотовича вийшов на доцента мікробіології поляка Мосінга. Він виготовляв вакцину для УПА – із викормлених вошей. Взяв дві порції вакцини. Через три дні довідався, що тиф дістався Карпат. Треба ще 20 доз. Мосінгу сказав, що треба для Армії Крайової (збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни. – Країна).

У червні "Молочарка" показала фото Юрка та Марійки Шухевичів – сина й доньки командира. Вони перебували в спецтаборі для інтернованих дітей у Чорнобилі. Їх треба було забрати. Це було рішення Проводу, командир про це не знав. У вагоні познайомився з якимось євреєм. Зрозумів, що і собі треба грати роль єврея з Галичини. Говорив тільки по-російськи, не голився. Хвилювався, що не впізнаю дітей.

Двом босоногим дитбудинківцям дав гроші. Вони зникли за колючим дротом. Повернулися й сказали, що Юру із сестрою вивезли з інтернату три місяці тому. Порадили втікати, бо мене засік НКВДист. Я пробіг 15 кілометрів. У лісі знепритомнів. Отямився – коліно розпухло. Ледве дістався станції.

Увечері 20 грудня 1946-го хтось подзвонив. Тато відчинив двері. Увійшли лейтенант, три міліціонери й сторож. "Есть подозрение, что ты принимал участие в избиении одной девушки возле вашего дома. Она узнает тебя. Одевайся", – підійшли до мене. Знав, що це – провокація. Бо жодної бійки не було. У кабінеті питали, чи я не знаю, хто продає паспорти? Зрозумів, що вони вийшли на сховище з документами. Я їх тримав у димарі в нашому підвалі.

Наступного дня прийшли НКВДисти. Питали, чи є родичі за кордоном, скільки маю грошей, чому не був в армії. Дорікали, що погано говорю російською. "Как ты смеешь ломать язык великой нации? Язык, от которого произошел украинский?"

Над ранок відвели до камери. Чотири ночі тягали на допити. Потім відпустили. На вулиці бачив, як за мною слідкують. Те саме – в інституті. 6 січня від вуйка Лотовича дістав наказ утікати зі Львова.

Переїхав у Стрий. Господар квартири розповідав усім, що я – Роман Полівчаков із Польщі. Наче в мене загинули батьки, і я втік від тітки.

У Дашаві поблизу Стрия почав створювати підпільну хату в Івана Дяковича. Господар із дружиною Марійкою й чотирма доньками мешкали у великій господі. Мені виділили кімнату з окремим входом. Господиню називав двоюрідною сестрою, їхніх дітей – племінницями. У Дашаву приїхала "Мартуня". Казала, що до моїх батьків кілька разів приходили НКВДисти. Грозили розправою, якщо не скажуть, де я. Два тижні крутилися біля хати, ночували у сторожа. Казала, що мама тримається, а тато став мовчазний.

У Дашаві влаштувався працювати на свердловині газу. Іван Дякович був там майстром. За тиждень до Великодня пішли з ним у сусіднє село Олексичі до сповіді. Минули перші хати, а там – облава. Червонопогонники (співробітники внутрішніх військ. – Країна) шукали бункери. Піками пробивали городи, стодоли, клуні, хати. Людей зігнали на подвір'я сільради. Не знаю, на них вплинула наша впевненість чи байдужість, але нас не зачепили.

Підпільно-конспіративну хату в Дашаві накрили. "Молочарка" перевезла мене у Княгиничі (село в Рогатинському районі Івано-Франківської області. – Країна). Там жила Ольга Ільків на позивний "Марійка" з донькою Дзвінкою. Ще були її мама й Катерина Зарицька – головна зв'язкова Шухевича. Її знали як "Монету", вдома кликали "Маня". Мене представили як чоловіка Марійки, батька Дзвінки. Ольга Ільків у той час чекала другу дитину, до мого приїзду в сусідів виникали зайві запитання. Нас знали як переселенців із Польщі. Мене звали Богданом.

"Маня" й мама Марійки шили – аби люди не цікавилися, на які кошти живе родина. Машинка завжди стояла відкрита, на ній лежав шматок полотна. Хоча шили поганенько.

У хаті були чітко розділені обов'язки. Марійка постачала продукти. В селі купувала картоплю, яйця, городину, у різника замовляла кості й печінку. Насправді контактувала з людьми, вивчала ситуацію. Частину її обов'язків узяв на себе я. Найчастіше зв'язкові під виглядом продажу продуктів на базарі передавали пошту.

Уночі почули стукіт: 3‑1‑3. Прибув Роман Шухевич з охоронцями Зенком і Левком. Першим ділом запитав: "Друже Богдане, а ви справляєтеся з обов'язками батька?" На що я відповів: "Готовий стати батьком не тільки Дзвінки, а й другої дитини". Він засміявся. Провідник був ретельно виголений, акуратно причесаний. Справляв враження надзвичайного педанта. Шухевич взяв на руки Дзвінку, поцілував її. Дуже любив дітей.

Зенко й Левко пішли на завдання. В охороні провідника залишився тільки я. 21 вересня 1947 року дізналися, що Катерину Зарицьку вбили. "Так умирає українська жінка", – сказав Шухевич після довгого мовчання. Почав збирати речі. Вночі я його супроводжував, ішов попереду. Прислухалися до кожного шереху. Командир добре орієнтувався в темряві. При підході до лісу деякий час пролежали під кущем, прислухалися. Коли прощалися, Шухевич узяв мене за плече: "Друже Богдане, ми щойно зазнали великої втрати. Хоча добре усвідомлюємо, що такі втрати неминучі. Мусимо боротися до кінця – це наша заповідь". Сказав, що хату доведеться ліквідувати.

Зранку я був на залізничній станції в Рогатині. Не зчувся, як приліг на траву й заснув. Не знаю, скільки проспав. Прокинувся – наді мною стояли два міліціо­нери з пістолетами. Перевіряли документи, питали, коли приїхав із Польщі. Один із них запхав мені руку за пазуху. Я вдарив його по шиї. Почав утікати, вистрелив. Після другого пострілу пістоль заїло. Мене поранили в руку. До рогатинського лісу залишалося 10 кілометрів – моя спортивна дистанція. Вони не наздогнали б. Відчув, як у грудях фуркоче – по мені стріляли з гвинтівки. Уже не біг, а повз. Світ розпливався, стало тепло. Хотів застрелитися. Перед очима промайнуло дитинство, юність, перша любов, підпілля. Не зміг, бо пістоль заїло.

Затримали, за ноги потягнули на дорогу. Лейтенант пропонував добити. Капітан заперечив – треба живий. Зупинили жінку на хурі, повезли мене. Я її просив, аби про моє затримання передала у Княгиничі, вона мовчала. Я знепритомнів.

Прийшов до тями на подвір'ї, мене щось питали. Поклали на цементову долівку підвалу. Я був увесь у крові – роєм обсіли мухи. Наглядачеві показав, що хочу пити. Дав мені ковток води з казанка, в якому була нафта чи бензин. "Теперь поджечь его", – сказав напарникові. Засміялися.

У мене піднялася температура. Слідчий показував фотографії, питав, чи когось упізнав. На одній з них був Зенко. Я похитав головою, що не знаю. Після того мене забрали на операцію. Хірург розбинтував рану, там були воші. Сказав: "Маєте щастя, куля пройшла близько сантиметра над серцем". Операція виявилася непотрібна. Два тижні трималася температура. Місяць тривали допити. Тоді мене відправили у Станіславів (теперішній Івано-Франківськ. – Країна).

Найперше повели в лазню. У передбаннику обстригли все волосся, яке тільки знайшли на тілі. Це робили мужики-кримінальники. Волосся просто рвали – тим дужче, чим сильніше стогнав в'язень.

У камері смерділо – там була відкрита велика "параша". Усіма заправляв блатний Цар – так називали Григорія Орлова. Всі були кримінальники або ж селяни, які відмовилися вступати в колгоспи.

Слідчий Сєров допитував п'ять ночей підряд. Я стояв на своєму: простий сільський хлопець із Польщі, маю шість класів освіти. Пробував тиснути на мене морально. Я не здався. Тоді подзвонив і викликав двох колег. Вони били.

Із в'язниці надумав утікати. Сєрову сказав, що наприкінці березня маю зустрітися з підпільниками на ринку в Рогатині та в церкві Успіння у Львові. Звідти, здавалося, найлегше буде зникнути. У Рогатині це не вдалося. Львівська операція провалилася. За день перед нею мене літаком відправили до Києва – в міністерство державної безпеки.

Три дні й три ночі допитували без перерви. Виглядало, що мене розконспірували. Знали, хто я, звідки. Постійно питали про хату в Княгиничах. Показували фотографію Шухевича. Казали: якщо все розповім, пошлють до Москви довчатися. Батькам і сестрі обіцяли гарну роботу. Якщо ж ні, мене уб'ють, а їх засудять на 25 років таборів.

Коли відмовився співпрацювати, капітан Гузєв бив гумовою палицею по всьому тілу. Не раз виникала думка розкусити ампулу з ціанистим калієм, яку носив із собою. Через нерви свербіло тіло. У тюремного фельдшера попросив ліки від корости. Намастився чорною сірчаною маззю. Слідчий побачив, зашипів: "Почему раньше не сказал, что у тебя чесотка?" Перестав бити, а я постійно мастився перед допитом.

Викликали на допит. Це була очна ставка із "Манею" – Катериною Зарицькою. Виявилось, у Ходорові її не вбили, а поранили. Коли затримали, попросила води й прийняла ціанистий калій. Її врятували.

Мене перевезли до Львова, сидів у камері-одиночці. У сусідній почув кашель своєї мами. Я чітко чув її голос, відповідав кашлем, а до неї він не доходив. Хотів крикнути, але пожалів її. Вона б мені відповіла, а її за це відправили б у карцер на 300 грамів хліба й воду.

У камері двічі оголошував суху голодівку. Першу – коли не вдавалося відіслати вістку додому й отримати книжки з бібліотеки. На четвертий день почалася інтоксикація. Піднялася температура, боліла голова, почувався слабким. Начальник в'язниці дав дозвіл на вістку та книжки. Через два тижні отримав передачу від Сяйці. Втішився: сестра – на волі. Другий раз вимагав, аби мене відправили в табір. Набридли півторарічні допити. Добився.

У Києві на пересилці зустрівся з вуйком Лотовичем. Він був одутлий, блідий, знесилений. Це була остання наша зустріч. Він загинув в іркутських таборах.

На прогулянці побачив голову Дарки Масюк (студентка медінституту, теж працювала у підпіллі. – Країна). Почав із нею вести переписку. Довідався, що мою мамцю відправили на етап.

Мене перевезли в республіку Комі в систему режимних спецтаборів. В'язні переважно працювали на шахтах. Робота виснажувала, тому швидко навчився симулювати. Першу "мостирку" зробив Миколі Підлужному з Тернополя. У гомілку ввів подвійну дозу вакцини проти черевного тифу. Температура підвищилася до 39 градусів, він не пішов на роботу. Запалення легень викликав цукровою пудрою. Вводили молоко, від чого теж піднімалася температура.

Годували в таборі двічі-тричі на день – чим попало. Основним продуктом був хліб. Важкий, глевкий, чорний. На сніданок – черпак каші зі старою олією, зафарбований окріп – чай. На обід – баланда з гнилої та мерзлої капусти. Вечеряли тюлькою.

У грудні 1949 року нам роздали номери. Імена та прізвища перестали існувати. Наспинні знаки носили на бушлатах, тілогрійках. Я став номером "С-140". Працював медиком.

Наприкінці грудня 1949-го отримав листа від тітки. Довідався, що сестру арештували й вивезли в Ташкент. Мамця – в таборах Іркутська на лісоповалі. Про батька – жодної вістки. Я засмутився: мабуть, загинув. Він хворів ще в тюрмі на Лонцького.

1951 року мене перевели працювати в нервово-психіатричний відділ. Я вперше мав справу із хворими на шизофренію, із психозами. Один пацієнт розповідав, що Радянський Союз уже розпався.

Особливо жорстоко відбувався похорон в'язня. У морзі до великого пальця лівої ноги трупа прикріплювали бирку з номером. На санях везли на вахту. Черговий проводив звірячий ритуал – пробивав ломом грудну клітку. Аби переконатися, що людина справді померла. Тіло везли в тундру, скидали в яму й прикривали снігом.

19 червня 1955 року з табору звільнилася Дарця. Одразу прийшла до мене на побачення. 19 грудня звільнили мене. Ми не могли виїжджати за межі міста Інта. На другий день Різдвяних свят 1956-го відгуляли весілля. З Дарцею працювали в лікарні, звикали до життя спецпоселенців. 2 лютого народився син Ростислав.

У червні 1956 року мені запропонували відвезти хворого на шизофренію у психіатричну лікарню до Львова. Федір Ковжун мав важку форму недуги. У купе потяга зізнався: він – підпільний, здоровий, психа вдавав.

Сестра в той час працювала лікарем у Львові. Із поселення повернулася мамця. Незабаром звільнився тато. Ми перебралися в Україну 1962 року. Тоді народився наш другий син Богдан.

Автор: Юлія ЛІПІЧ, Вікторія ЦИМБАЛІСТА, фото: Ярослав ТИМЧИШИН

Джерело

https://m.gazeta.ua/

22 серпня 1903р. на хуторі Гаї Ходорівські народився Матвій Лотович, співорганізатор медичної служби УПА, головний лікар її проводу.

22 серпня 1903р. на хуторі Гаї Ходорівські на Тернопільщині народився Матвій Лотович, співорганізатор медичної служби Української повстанської армії, головний лікар її проводу.

1924 р. закінчив Тернопільську гімназію. Вступив на медичні студії у Варшаві, згодом навчався у Львові. 1932 р. отримав диплом лікаря. Після стажування працював у Львівському шпиталі, а згодом у Новому Милятині.

Протягом 1940-1944 рр. Лотович працював старшим лаборантом Львівського медінституту. У період німецької окупації діяв в Українському Центральному Комітеті, а з середини 1944 р. розпочав тісну співпрацю з підпіллям ОУН і УПА.

За дорученням станичного «Дуба», лікував вояків та командирів УПА, надавав допомогу підпільним медичним пунктам. Завдяки йому вдалося ліквідувати епідемію шкірної хвороби, яка спалахнула в Рожанці Вижній.

У 1945-1948 рр. Лотович працював асистентом кафедри пропедевтичної терапії та завідував терапевтичним відділом Львівського медінституту. Він лікував духовенство підпільної Греко-Католицької Церкви, командирів і воїнів УПА. 1946 р. його призначено лікарем Головного Проводу ОУН і УПА.

У червні 1947 р. до Матвія Лотовича звертався за медичною допомогою головнокомандувач УПА Роман Шухевич, у якого лікар діагностував послаблення серцевих м’язів, катар шлунку, ревматизм суглобів. Вдруге Шухевич відвідав його у лютому 1948 р.

Під вигаданими прізвищами Лотович приймав та лікував хворих. Допомагав Українському Червоному Хресту, консультував медичну службу УПА. Володів польською, російською, чеською мовами, англійською та німецькою мовами.

7 квітня 1948 р. Лотовича заарештували. Після численних тортур в НКВД його засудили на 25 років ГУЛАГу. Дружину Анізію з доньками: десятилітньою Зоряною і чотирнадцятилітньою Галиною, відправили до Хабаровського краю, звідки вони повернулися лише 1957 р.

Матвій Лотович відбував ув’язнення в особливому таборі у місті Тайшет Іркутської області. Працював у табірній лікарні терапевтом і ренгенологом. 

Помер 9 вересня 1953 р. від інсульту.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

22 серпня 1992р. під час урочистого засідання Верховної Ради президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав повноваження Державного Центру УНР, визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 р. незалежна держава Україна є правонаступницею УНР.

Виступ Миколи Плав'юка 22 серпня 1992 р. учасники зібрання вітали стоячи

22 серпня 1992р. під час урочистого засідання Верховної Ради президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав повноваження Державного Центру УНР, визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 р. Незалежна Держава Україна є правонаступницею УНР.

Офіційна заява ДЦ УНР звучала так:

«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки».

Того ж дня у Маріїнському палаці делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки.

Заходи відбувалися в рамках І Всесвітнього форуму українців, який 21-24 серпня 1992 р. проходив у Києві в палаці культури «Україна». Одним з рішень Першого форуму було створення постійно діючого органу — Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР).

Складаючи повноваження, уряд УНР в езилі виконував постанову Трудового Конгресу (парламенту УНР) 1919 р., підписану головою Директорії УНР Симоном Петлюрою, де йшлося про припинення діяльності ДЦ УНР в разі проголошення незалежності Української держави.

Внаслідок більшовицької окупації, з кінця 1920 р. уряд УНР перебував в екзилі (вигнанні). Правовими підставами його функціонування стали прийняті 12 листопада 1920 р. «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Державну Народну Раду».

Протягом майже 72-х років Державний Центр УНР в екзилі репрезентував Україну за кордоном і всіма доступними засобами домагався відновлення незалежності України.

*****

Президентами УНР в екзилі (до 1948-го – головами Директорії) були: Симон Петлюра (1920-1926), Андрій Лівицький (1926-1954), Степан Вітвицький (1954-1965), Микола Лівицький (1967-1989) і Микола Плав’юк (1989-1992).

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Мигаль Степан Іванович «Гонта», «Лобода» - керівник Лешнівського кущового проводу ОУН, Лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу.

Народився у сім'ї Івана та Марії Мигалів. Освіта — 6 класів народної школи. Активний учасник культурно-освітнього життя села, зокрема в товаристві «Просвіта». 

Член ОУН із 1939р. Станичний провідник ОУН с. Лешнів (1939—1941) і одночасно керівник Лешнівського підрайонного проводу ОУН (на 12.1940).

21 грудня 1940 року при спробі арешту органами НКВС здійснив втечу, перейшов на нелегальне становище та діяв у підпіллі до початку німецько-радянської війни. У липні-серпні 1941 р. був одним з організаторів державотворчих процесів в регіоні та створення органів української влади. 

Керівник Лешнівського підрайонного (1941—1944), а відтак Лешнівського кущового (осінь 1944 — 03.1946) проводів ОУН.

Загинув у бою з москалями 18 березня 1946 (27 років) біля с. Лісові, Бродівський район, Львівська обл.

21 серпня 1968р. московити зайшли на територію Чехословаччини для придушення «Празької весни».

Танки на вулицях Праги. Фото Йозефа Куделки. Джерело: solomakha.blogspot.com

Чехи намагалися блокувати озброєних радянських солдатів. Фото Йозефа Куделки. Джерело: solomakha.blogspot.com

1968, 21 серпня – москалі зайшли на територію Чехословаччини для придушення «Празької весни».

У середині 1960-х у Чехословаччині поширилися настрої проти радянського впливу та розпочався рух за лібералізацію комуністичного режиму, відомий як «Празька весна». Новий перший секретар Компартії Чехословаччини Александр Дубчек у 1968 р. запропонував реформаторську «Програму дій», спрямовану на побудову «соціалізму з гуманним обличчям»: свобода слова і віросповідань, ліквідація цензури, скасування обмежень на поїздки за кордон тощо.

Усе це викликало занепокоєння Радянського Союзу, який боявся втратити контроль над країною.

У ніч на 21 серпня 1968 р. радянські війська (для «ідеологічного» прикриття агресії були задіяні також військові підрозділи інших країн Варшавського блоку: Польщі, НДР, Угорщини, Болгарії – всього майже 200 тисяч військ і 5 тисяч танків) увійшли на територію Чехословаччини. Це була найбільша військова операція в Європі з часів Другої світової війни (до речі, Гітлер напав на СРСР, маючи трохи більше трьох з половиною тисяч танків). Чехословацька армія, попереджена радянським міністром оборони маршалом Андрієм Гречком про рішучість намірів інтервентів, не чинила опору.

У столиці Чехословаччини були взяті під контроль будівлі ЦК КПЧ, радіо і телебачення, інші важливі стратегічні об’єкти.

Радянська сторона заявляла про безкровне вторгнення. Однак жертвами агресії стали близько 100 мирних жителів, ще 500 були поранені. Найбільш криваві події розгорнулися біля будівлі Чеського радіо (58 загиблих, у тому числі 8-річна дитина). Є відомості й про стрільбу радянських солдатів по натовпу на Вацлавській площі.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

З 21 по 25 серпня 1943р. відбувся ІІІ-й Надзвичайний великий збір ОУН (б) (Тернопільщина).

Хата Ганни Микитів, де проходив ІІІ-й НВЗ ОУН (Світлина із сайту Терен)

21-25 серпня 1943 року, на хуторі Веснівка поблизу села Золота Слобода Козівського району Тернопільської області. Сайт Терен.

*****

Третій Надзвичайний Великий Збір відбувся 21-25 серпня 1943 р. в с. Слобода Золота Козівського району Тернопільської області. 

На ньому була затверджена лінія Романа Шухевича — Дмитра Клячківського на створення повстанських формувань (УПА) і відкриту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіалістів» — III Рейху і СРСР. 

Становище Р. Шухевича в керівному середовищі визвольного руху значно зміцнилося. Йому вдалося подолати спротив М.Лебедя і М.Степаняка , котрі виступали проти активізації дій УПА на протибільшовицькому фронті, вважаючи, що це «призведе до масового знищення українського народу», і накреслити заходи щодо подальшої розбудови структур і запілля повстанської армії, підвищення її боєздатності. «Тур» (Р.Шухевич) зумів також переконати учасників III НВЗ в необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад ОУН, зробити їх зрозумілими і прийнятними для самостійницьких елементів Наддніпрянської України.

Крім того, обійнявши посади Голови Бюро Проводу ОУН і Головного Командира УПА, «Тарас Чупринка» (таким стало нове псевдо Головного Командира) запобіг намірам «Клима Савура» (Д.Клячківський) та деяких волинських діячів поставити УПА вище ОУН, оголосити УПА «найвищою і єдино-суверенною владою на звільнених землях України».

Конгрес прийняв Програмні постанови , які визначали напрямки та методи ведення боротьби.

Джерело Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 21 серпня

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Провідник СБ "Гейниш" та боївкарі "Леон" та "Дем'ян".

*********

1944 рік

У бою з москалями біля села Луцики на Львівщині загинув командир чоти однієї з сотень УПА-Захід «Їжак».

Біля села Піски на Львівщині повстанці атакували конвой із мобілізованими. У перестрілці знищені 27 військових, всі мобілізовані звільнені. Загинув один повстанець, ще одного поранено.

1945 рік

Під час боїв з москалями у селі Чуловичі на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН «Карат» та охоронець.

У райцентрі Яворів на Львівщині підпільник знищив сержанта НКВД.

1946 рік

Пошукова група МВД через зрадницю колишньої зв’язкової захопила криївку в селі Слов’ятин на Тернопільщині. Захоплені контуженими двоє повстанців.

У бою з москалями у селі Воля Жовтанецька на Львівщині загинули четверо повстанців.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Потутори на Тернопільщині. Застрелився повстанець, що перебував усередині.

Опергрупа МГБ у селі Тиха на Дрогобиччині заарештувала 11 членів ОУН.

Під час захоплення пошуковою групою МВД криївки у селі Чернів на Станіславщині, повстанець знищив одного військового, ще двох поранив і зміг прорватися в ліс.

1948 рік

У сеах Краснопуща і Плехів на Тернопільщині підпільники спалили клуби.

Біля села Поляна на Львівщині повстанці знищили 4 військових МВД. У перестрілці один повстанець загинув, один поранений.

1949 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Тулуків на Станіславщині. Двоє повстанців загинули в бою, третій – при спробі втечі.

1950 рік

У бою з москалями у селі Орів на Дрогобиччині загинула друкарка районного проводу ОУН Катерина Гук – «Марушка».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

З журналу прийняття і передачі дижурства в НКВД м. Стрий 3, 7, 10 серпня 1941 р.

фото м. Стрий.

24 січня 1940 р. Міліція привела гр. Муху.

7 лютого 1940 р. Затримані: Рудик Рузя Михайлівна, Паньків Катерина, Нізінський Адам Максимович, Канюга Домка Павлівна, Курильців Геня Юрківна, Галій Юстина – всі з Дашави.

9 лютого 1940 р. Затримані Левицький Іван Антонович, Угера Андрій Василевич, Королишин Роман Григорович – всі з П'ятничан; Кисіль Анна, Пилипів Михайло – зі Стрия.

10 лютого 1940 р. Затримані Плонка Станіслав, Борч Лука Йосипович.

11 лютого 1940 р. Затримані Кухарський Яків, Кухарська Стефа Яківна, Покінська. 

13 лютого 1940 р. Взяті під стражу: Пасерб'як Степанія Йосипівна, Бек Марія Войтихівна.

17 лютого 1940 р. Прийнято затриманого Воліка Едмунда. Зазначено, що особи, яких арештовано від 10 лютого, сидять понад установлений речинець задержання.

20 лютого 1940 р. За наказом начальника НКВД затриманий Галактен Іван Казимирович.

21 лютого 1940 р. Для виселення поза границі Західної України затримані кольоністи Кухарський Яків Миколаєвич, Лучковська Мйхайлина Йосифівна, Кухарська Степанія Яківна, Пасербек Степанія Йосипівна. 

23лютого 1940 р. Аж до виселення затриманий Кавировський Андрей Войцехович. 

24 лютого 1940 р. Прийнято двох біженців від міліції на залізниці: Кузьмич Вячеслав Вікентіевич, Ряшневич Веслав Осипович.

27 лютого 1940 р. Затриманий Павлік Яцек Сильвестрович (директор гімназії).

5 березня 1940 р. Затримані в КПЗ («камера політичних заключоних») Шрайбер Броніслав Юзефович, Конопчак Вячеслав Йосифович, Зеленський Мар'ян Францішкович, Петров Григорій Федорович, Грабовський Михайло Іванович, Угера Василь Михайлович.

13 березня 1940 р. Затриманий Войниконос.

14 березня 1940 р. Затримані Корчак, Крайнер, Пшездзєцький.

16 березня 1940 р. Затримані Лянгеньфельд Тадеуш, Рубін Мєчислав (переданий в тюрму), Донтен Йосиф, Калля Ришард, Казимирський Йосиф, Тарнавська Неля (випущена).

18 березня 1940 р. Затримані в КПЗ Немчик, Зельцер, Дзюба, Капуста.

21 березня 1940 р. Затримані Карабін, Зємба, Круль Ян, Новосельський, Крайтенбліт Марія, Ліщинський, Міллер, Островський.

22 березня 1940 р. Затримані Шихлінський, Риглевич Антін, Земан Тадеуш, Каспарек Йосиф, Камінський Тадеуш, Томанек Станіслав, Коцур Шіхтінгер, Вардинський, Блажек, Пшиздзєцький, Донтен С. Юз, Мельник Людвік.

Зі Стрия вивезена 9 квітня 1940 р. 17-літня Юлія Єдинак за те, що, стоячи в черзі біля магазину, виявила невдоволення.

В Добрянах дня 28 липня застрілили більшовики червоноармійця-селянина. Мав при собі 29 крб. Похований в Добрянах.

В Пилі застрілений енкаведистами червоноармієць-галичанин Кравчук. Росту невеликого. Мав у кишені вишивану хустку. Вона збережена. Застрілений за те, що не міг з голоду йти.

22 березня 1940 р. затримані Буряк Микола, Королишин Василь, Дмитрів Василь, Медвідь Іван, Бойко Микола, Дмитришин Михайло, Францішек Моль, Бурггард Мечислав.

25 березня 1940 р. Затримані Рафалонто Франц Павлович, Томан Йосиф Броніславович, Стойко Андрій.

26 березня 1940 р. Затримані Матецький Станіслав Станіславович, Черкавський Мечислав.

4 квітня 1940 р. в селі Братківці затримано і відставлено в КПЗ підозрілого громадянина, встановлено, що він називається Мельсун і ховається перед транспортом осадників.

5 квітня 1940 р. Затримані Нельс Матій Іванович, Курилишин Василь Миколаєвич, Добровольський Александер, Томанек Станіслав.

8 квітня 1940 р. Затриманий Круль Іван Петрович.

16 квітня 1940 р. Затримані Шумська Анна, Кізень Станіслав, (звільнені).

23 квітня 1940 р. Затримані Костецький Збігнєв Нікодимович, Малярчук Владислав, Пясецький Андрій, Шиш Олекса, Гамулєвич Євген, Гамулєвич і Пясецький відправлені в тюрму.

27 квітня 1940 р. Затриманий Маріяшевські Юзеф.

30 квітня 1940 р. Затримані Чухра Франц (звільнений), Лобаць Валєнтин, Парипський Юзеф, Жиганський Вільгельм.

2 травня 1940 р. Затриманий Домбровський Стефан.

10 травня 1940 р. відправлені в тюрму Шиш Олекса, Коллє Іван Рудольфович.

12 травня 1940 р. Затримані Рампель Казимир, Солонинка Михайло, Гурський Александер.

15 травня 1940 р. Затримані Зелінський Франц (звільнений 16 травня), Сова Франц (звільнений 17 травня), Мозоловський Януш.

18 травня 1940 р. відправлені до тюрми Захара Станіслав і Мазяк Франц.

20 травня 1940 р. втікли з КПЗ Мозолєвський Януш і Домбровецький Стефан, донесено, що невідома особа вибила вікна в камері.

22 травня 1940 р. Затриманий Тичинський Станіслав Йосифович.

24 травня 1940 р. Затриманий Бенів.

31 травня 1940 р. Затриманий Гречик Юліян Михайлович (звільнений 4 червня).

4 червня 1940 р. Затриманий Гальчевський.

16 червня 1940 р. Затриманий Кулик Август.

17 червня 1940 р. Затриманий Маузер Михайло.

19 червня 1940 р. Затримані Енгельгарт Йосиф Мойсейович, Енгельгарт Роберт Мойсейович, Кац Іре Йонасович, Айнгорн Давід, Айнгорн Абрагам, Раппопорт Самуель, Ерман Гаскель, Беєр Еліяш, Ідник Ізаак, Райх Яків, Вайнберг Мойсей, Шенбах Саля.

20 червня 1940 р. Затримані Вайнбергер Нахеме, Трінгер Айзік, Марер Арношт, Вайнбергер Дезидер, Фавст Самуель, Фавст Абрагам, Фавст Бернард, Фішель Хаскель, Айнштайн Мойсей, Тобіяс Давід, Таутельбаум Бенямін, Таутельбаум Яків, Вайс Люзер, Енох Ляйзор, Ройтбаум Самуель, Хільович Мойсей, Фляйшер Оскар, Шмітботнер Мозес, Голендер Самуель, Брантштетер Хаїм, Рей Бер, Бринер Льоля, Шнель Айзік.

22 червня 1940 р. Затримані Майн Абрагам, Тайтельбаум Беніямін, Ридер Нафтула, Ридер Абрагам, Ридер Естера, Гетерфрайт Хаїм.

23 червня 1940 р. Затриманий Розенфельд Якуб Ізраєльович (відправлений в тюрму 24 червня).

25 червня 1940 р. Затримані Карг Йосиф Іванович, Мандельбаум Моріц, Блюменфельд Артур, Цалель Герш Ефроїмович, Гец Абрагам, Гец Рубін.

26 червня 1940 р. Затримані Ліхман Хіль Мендельович, Гельберг Давід, Кінберг Файвель, Табізель Хаїм, Фербер Лев, Еліяш Бернард, Рітнер Мойсей, Флігер Зигмут, Кручковська Олена, Мольдауер Блянка (звільнена), Мозуловський Януш Феліксович.

28 червня 1940 р. Затримані Сак Хаскель, Гельман Йонас. Всі попередньо арештовані відправлені в тюрму.

30 червня 1940 р. Один біженець поповнив у вагоні самовбивство. Серед інших біженців постало невдоволення, яке зліквідовано.

22 липня 1940 р. втік з камери політично ув'язнених старший лейтенант Кондратюк, середнього росту, повний, ніс горбатий, говорить українським акцентом.

27 липня 1940 р. Затриманий Яцура Іван Михайлович.

30 липня 1940 р. Затримані Галадза, Муляк і Сітко.

3 серпня 1940 р. Затримані Стельмах Іван, Боднар Михайло.

3 серпня 1940 р. Затриманий Лапчук.

4 серпня 1940 р. Подано зі с. Дашава, що військове тягарове авто, переїзджаючи через село, вдарилося в стовп і розбилося, наслідком чого одна особа вбита, а одна ранена.

16 серпня 1940 р. Затриманий Гаусман Вільгельм Пінкасович.

18 серпня 1940 р. З сіл Фалиш, Сихів і Дідушиці Великі доносять, що там відбулася попівська провокація, а саме: на віконних шибах появилися святі. До тих сіл від'їхали тов. Вовченко і Колодкін, котрі встановили, що на шибі нема жадного образа людини. Встановлено, що провокація в с. Фалиш вийшла з с. Корчунок Дашавський, а в с. Дідушиці Великі – з села Долинського району. 

21 серпня 1940 р. Доставлено Клігера Шльому Фішеровича, літ 16, який прибув з Германії.

30 вересня 1940 р. Пахолків Василь доставлений з Лавочнянського району.

2 жовтня 1940 р. Затриманий Гілецький Семко.

10 жовтня 1940 р. Затриманий Костів Василь Михайлович.

11 жовтня 1940 р. Затриманий Ягельський Йосиф Ігнатович.

22 жовтня 1940 р. Обкрадено артіль «Стахановець» – вибір черевиків.

24 жовтня 1940 р. Затримані Іванчук Фільмена Іванівна, Іванчук Богдан Іванович, Скасків Олекса Михайлович. Замітка начальника НКВД Басалаєва: тов. Шнурков і тов. Махньов мають сейчас перевести доходження і о тім мені зголосити.

26 жовтня 1940 р. Затриманий Бокалюк Петро Йосифович.

30 жовтня 1940 р. Затриманий Леонович Сергій Антонович.

2 листопада 1940 р. Скора поміч з причини браку бензини не могла прийти з поміччю особі, котрій відтяло ногу.

4 листопада 1940 р. В кімнаті, де працює машиністка, вибито вікно.

6 листопада 1940 р. Робітники міського відділу міліції порушили військову дисципліну. В КПЗ затриманий Урбанський.

7 листопада 1940 р. Затриманий Гасяк Федь. На міській пекарні появився антисовєцький лозунг.

10 листопада 1940 р. Дижурний воєнний командант вистрілив за втікаючим воєнним, одітим в цивільний мундур.

15 листопада 1940 р. Затримані Солсятик Владислав Якубович, Орєхівський Стефан Олексевич, Олевич Рудольф Антонович.

22 листопада 1940 р. Затримані Войцехівський Стефан, Мельник Богдан, Андріян Василь, Берездецький, Должанський, Мельник М. В., всі вони сидять без харчів. З кімнати не можна телефонувати, бо повна кімната арештованих.

16 грудня 1940 р. В околицях с. Жулин появилася група незнаних осіб, яка скрилась невідомо де.

21 грудня 1940 р. Затриманий Гадяк Ф. Т.

31 грудня 1940 р. Замкнений в КПЗ Мельник хотів втекти і пробував руками, як сильно прикріплена віконниця. О тім зголосив Тосько, який сидів разом з Мельником.

4 січня 1941 р. Для очищення доріг від сніжної завії мобілізовано нас­лення.

12 січня 1941 р. Затримані Рильська Марія Йозефівна, Жуковська Антоніна Романівна, за контрреволюційні слова. Арештовано Душя Іван, Бершов Сергій Романович.

17 січня 1941 р. В стрийський шпиталь перевезено тяжко раненого робітника міліції з м. Сколе, який був ранений двома вистрілами в селі Лукавиця. Ті, котрі стріляли, скрилися в с. Братківці, куди вислано опергрупу для розслідження.

22 січня 1941 р. В с. Добряни убито чоловіка. Слідство виказало, що він замерз.

6 лютого 1941 р. Опергрупа, яка виїхала до Стрілкова, вернулась з нічим.

20 лютого 1941 р. Оперативна група, яка виїхала на прослідженця околиць, вернулася, тому що в селі відбувалося весілля, щоб не звертати увагу населення на себе. Громадянин с. Жулин Шиманський Тимофей ранив вистрілом тов. Шевчука.

21 лютого 1941 р. Оперативна група доставила з с. Воля Задеревацька Стельмаха І. П. і Дідина.

22 лютого 1941 р. Під час конвоювання з с. Дідушиці Великі Івана Москури і Василя Василюка, доходячи до села Уголни, один з них вирвав гвинтівку у міліціонера і сховався в ліс. Для їх виявлення виїхала група робітників НКВД і притримала Мединського Василя Дмитровича, Бардина Федя Мартиновича і Максимея Дмитра Романовича. Під час конвоювання Максимей вирвав гвинтівку, вистрілив і втік до ліса. На місце вислано групу робітників з псом.

Подав Лисович Роман

Стрийські вісті (Стрий). 1941, № 4, 5, 6; 3, 7. 10 серп. 

опубліковано  Степан Гринчишин  

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. 

Книга І. Документ №80

фото з інтернет м. Стрий

Михайло Миколайович Заяць «Влодко», «Зенко», «Нестор», «Тарас». - воїн УПА, один із двох постійних охоронців, керівник охоронної боївки командувача УПА Р. Шухевича й автор унікальних спогадів про нього, охоронець командира УПА В. Кука.

Фото передане сестрою І.М.Хименко (Заяць) Бродівському історико-краєзнавчому музеєві.

Народився в родині Миколи і Теклі Заяць на хуторі Лісові села Берлин, закінчив семирічну школу, жив при батьках, допомагав у господарстві. Ще юнаком включився у національне життя села, в 1938 році був членом товариства «Луг», вступив в ОУН.

За активну політичну діяльність разом зі старшим братом Володимиром (також членом ОУН, а пізніше вояком УПА, який під псевдо «Лісовий» діяв на теренах Брідщини і загинув 3 вересня 1950 року) був ув'язнений польською владою в Березі Картузькій (1937—1939 роки).

"Був на курсах десь у 1941-1942 роках біля Ясенева." (З листа Василя Кука від 18.11.1995р.). У 1942 році по дорозі до

Третього Рейху Михайло зміг утекти. Після повернення в рідне село перейшов на нелегальне становище, був членом Берлинського кущового відділу самооборони під керівництвом односельчанина Михайла Дутки («Стефанівського»).

"Він до 1946 року був у мойому апараті, виконував роботи по виготовленню документів, вів курси «печаткарів», був кур’єром і зв’язковим ... Літом 1946 року, коли я був на Рогатинщині, сл. п. Роман Шухевич попросив, щоб я знайшов йому доброго печаткаря. І з того часу він був при Р.Ш. до самої його смерти." (З листа Василя Кука від 02.02.1996р.)

Після загибелі Романа Шухевича Михайло перебував біля Романа Кравчука на Золочівщині, останнього листа надіслав молодшій сестрі Ірині Миколаївні Хименко (Заяць) 29 січня 1950 року.

Василь Сех, Михайло Заяць, Михайло Дутка - с. Берлин, 1942 рік, фрагмент фото від Василя Стрільчука.

Обкладинка книги Петра Содоля «Українська Повстанська Армія. 1943—1949 рр. Довідник» — фрагмент фото «Святкування Великодня в Карпатах. 1946 р.», Михайло Заяць - перший зліва (зі слів Дарії Гусяк ).

1946 рік, літо на Рогатинщині, Михайло Заяць - третій зліва між дівчатами (копія фото від Василя Кука).

хата, на горищі якої загинув Михайло Заяць копія фото від Швайки Миколи Михайловича.

Доля Михайла після 1950 року була тривалий час невідома. З настанням незалежності його сестра розпочала активні пошуки відомостей про нього. Зокрема протягом 1995-1998 років листувалася з Василем Куком і Дарією Гусяк, які обстоювали версію про перебування Михайла за кордоном ("Найправдоподібніше, він таки дістався до Польщі, жив на підроблені документи і, можливо, там помер." 

- з листа Василя Кука від 15.01.1998р.), протягом 2002-2007 років - із ними ж та Любомиром Полюгою.

Лише у 2007 році була оприлюднена інформація про те, що в матеріалах Галузевого державного архіву СБУ виявлено документи про перебування вояка протягом 1951—1952 років у одній із кур'єрських груп Головного командира УПА Василя Кука, яка діяла на стику Тернопільської, Львівської і Станіславської областей. За даними, зібраними управлінням МДБ в Тернопільській області, кур'єрська група, учасником якої був Михайло, здебільшого переховувалась на стику Зборівського, Козівського та Бережанського районів Тернопільщини.

2 грудня 1952 року було розпочато чекістсько-військову операцію проти цієї групи, а наступного дня Михайло Заяць («Нестор») і його товариш Василь Кузів («Орач») загинули в бою з пошуковою групою МДБ. З архівних документів відомо, що:

"3 грудня 1952 р. в ході чекістсько-військової операції з пошуку і захоплення кур'єрської групи "Байди" на горищі одного з будинків села Конюхи Козівського району Тернопільської області було виявлено двоє бойовиків, які вчинили эбройний опір під час спроби їх захоплення і були вбиті.

При впізнанні було встановлено, що загинули "Зенко" він же "Влодко" — Заєць Михайло Миколайович, 1921 р.н., уродженець Львівської області, у минулому — керівник охоронної боївки командувача УПА Романа Шухевича, згодом — член кур'єрської групи командувача УПА Василя Кука та "Орач" Кузів Василь Андрійович, 1922 р.н., уродженець Станіславської (Івано-Франківської області) — член кур'єрської групи командувача УПА Василя Кука."

Відомостей про місце поховання Зайця М. М. та Кузова В. А. у документі немає.

Про подію є письмові свідчення односельців: Новоринського Василя Михайловича, Цідило Євгенії Яківни, Сушник Емілії Федорівни..

20 серпня 1920р. народився Вонс Ігор "Бродич" публіцист, громадський діяч ОУН і УПА.

фото село Чернелів - Руський.

Вонс Ігор (псевдо “Бродич”; народився 20 серпня1920, с. Чернелів-Руський, нині Тернопільського району – загинув у бою з москалями 12.05.1945р., с. Купичволя, нині Жовківського району Львівської області) – публіцист, громадський діяч ОУН і УПА.

Джерело 1.

https://teren.in.ua/2016/08/20/20-serpnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

***********

Вонс Ігор - "Бродич"

Народився 20.8.1920р. с. Чернелів Руський, Терноп., син пароха с. Ігровиці. Закінчив гімназію "Рідної Школи" в Тернополі 1937р. В ОУН з 1939. Направлений на військовий вишкіл у ген. губернаторство. 1941р. повернувся з "Нахтігалем" , Поступив у мед. інститут. Восени 1941р. арештований в Тернополі. Після звільнення вступив у ветеринарний інститут (замітав сліди - ховався від москалів). 

В грудні 1944р. працює у відділі пропаганди, переховуючись на присілку Куршемка б. Купичволі. 

19.12.1945р. облава москалів.

Четверо боронилися 6 годин. Наймолодший, 19-літній вийшов з гранатою ніби здаватися і підірвався. У вибуху загинула частина облавників у підпаленій стодолі загинули: Старший брат Олег, член ОУН, лікар.

Джерело 2.

https://oun-upa.national.org.ua/encyclopaedia/v.html

20 серпня 1627 року вийшов перший словник української мови "Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" Памви Беринди.

Памво Беринда був діячем білоруської та української культури, лексикографом, мовознавцем, поетом, письменником, гравером та друкарем.

Друкований словник української мови

"Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" був найвизначнішою працею Памви Беринди. Цей словник є найбільшим досягненням староукраїнського словникарства.

В словнику нараховується близько 7 тисяч слів, серед яких переважно загальні і власні назви церковнослов'янської мови того часу, з тлумаченням і перекладом їх на українську літературну мову початку XVII століття.

При складанні словника, Беринда мав за мету відновлення церковнослов'янської традиції літературної мови, щоб таким чином протистояти наступу польської культури і польського католицтва.

Словник "Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" відіграв важливу роль у розвитку не лише української мови, але й білоруської, російської, румунської, польської лексикографії.

При складанні словника Беринда застосував усі основні засоби наукового опрацьовування матеріалу. Це паспортизація реєстрових слів, подання цитат, ремарки, вказівки на фразеологізми, зауваження про етимологію слова, орфографію, відсильні ремарки тощо.

Джерело

https://m.gazeta.ua

20 серпня 1925р. засновано Канівський музей-заповідник «Могила Тараса Шевченка» (нині Шевченківський національний заповідник).

20 серпня 1925р. засновано Канівський музей-заповідник «Могила Тараса Шевченка» (нині Шевченківський національний заповідник).

Згідно заповіту Тараса Шевченка, 22 травня 1861 р. поет був перепохований у Каневі на Чернечій горі (яка відтоді зветься Тарасовою). У 1884-му тут було відкрито народний музей «Тарасова світлиця», встановлено монументальний чавунний пам’ятник-хрест (зруйнований войовничими атеїстами під спів «Інтернаціоналу» у 1923 р.).

За ініціативою академіка Володимира Різниченка, 20 серпня 1925 р. РНК УСРР прийняв постанову «Про оголошення території могили Т.Г. Шевченка Державним Заповідником» з метою охорони меморіалу.

Для укріплення схилів гори були проведені меліоративні роботи, засадили лісом навколишні яри та улоговини. Влаштували ринви для відведення дощової води, провалля перегородили гатками. Збудували сходи на вершину гори.

У 1937 р. збудовано приміщення музею Т.Г. Шевченка, а за два роки, після встановлення величного бронзового пам’ятника (роботи скульптора Матвія Манізера), меморіал набув сучасного вигляду.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.uа.

20 серпня 1884р. у селі Космач народився Омелян Ковч, греко-католицький священик-місіонер, капелан УГА, праведник України, блаженний священомученик.

20 серпня 1884р. у селі Космач на Івано-Франківщині народився Омелян Ковч, греко-католицький священик-місіонер, капелан УГА, праведник України, блаженний священомученик.

Походив із родини священика. Навчався в Львівській гімназії та римській Колегії святих Сергія і Вакха.

Капеланом Української Галицької армії він потрапив у радянський полон, звідки втік. Пізніше – ув’язнений поляками. Після звільнення майже 20 років душпастирював у Перемишлянах.

Під час німецької окупації Галичини рятував євреїв – хрестив їх і видавав метрики про хрещення (всього більше 600, за деякими даними – до 2000). Звернувся з листом до Гітлера, засуджуючи масові вбивства євреїв і вимагаючи дозволу відвідувати їх у гетто.

Заарештований гестапо наприкінці 1942-го. Таємно сповідав і причащав в’язнів концтабору Майданек. В одному з останніх листів до рідних писав: «Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання? Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином попадуть до Вічного Міста».

У 1944 р. Омелян Ковч серйозно захворів. 25 березня 1944 р. «парох Майданека» помер, його тіло було спалено в крематорії. Отець Омелян Ковч до останнього дня життя сповідав і причащав в'язнів Майданека.

27 червня 2001 р. Папа Римський Іван Павло ІІ на полі львівського іподрому під час Божественної Літургії у візантійсько-слов'янському обряді проголосив блаженними (святими) 28 українських мучеників УГКЦ, серед яких – і Омеляна Ковча.

У 2010 р. заснована Відзнака Блаженного Священномученика Омеляна Ковча, яка вручається щорічно за значний внесок у справу екуменічного і культурного діалогу, міжрелігійного та міжнаціонального порозуміння та за особистий життєвий приклад жертовності і чоловіколюбства.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua.