Корнель Сятецький. Вперше його голос пролунав над світом в той час, коли рідну українську землю шматували вибухи бомб, а її людей розстрілювали черги нацистських автоматів. Згодом цей голос пережив лихоліття голоду 1947-1948 років і зберіг свою красу для поколінь, котрі, вслухаючись у його звучання, відродили для себе надію на мир і кращу долю. Опісля, цей голос у грудях нині знаного співака та вокального педагога Корнеля Сятецького став справжньою вокальною славою України, пронісши з собою її величне ім’я, витаючи у просторі концертних залів і театрів Польщі, Чехії, Угорщині, Австрії, Великобританії, Франції, Німеччини, Іспанії, Греції, Нідерландів, Північної Ірландії, США, Канади та Ватикану. Зрештою, зазвучавши вперше 23 вересня 1941 року, на подільській частині Тернопільщини, цей голос посів гідне місце у зоряній когорті своїх славних і талановитих краян-побратимів, серед яких письменники Богдан та Левко Лепкі, Денис Лукіянович, Степан Галябарда, композитор Денис Січинський, художник Петро Обаль, учені Іван Пулюй, Генрик Бігеляйзен, Олег Пилипчук, а також неперевершені майстри співу Соломія Крушельницька, Клим Чічка-Андрієнко, Мирослав Скала-Старицький… Погодьмося, що кожен із них вніс свою неоціненну лепту у Новий Завіт української думки, культури та мистецтва.
На початку сорокових років мешканці села Сидорів (нині Гусятинський район Тернопільської області), з-поміж усіх своїх обивателів, по-особливому, ставилося до хати, під стріхою якої проживали ревні трударі Кіндрат та Ганна (у дівоцтві Скальна) Сятецькі. В дружній і роботящій сім’ї на цей час вже зростали троє дітей – сини Володимир, Євген та дочка Євстахія. Коли ж їхній гурт поповнився хлопчиком, світлі очі якого вже із першого погляду хотіли увібрати у себе чи не увесь дивовижний світ тернопільського Поділля, а ноженята, щойно зіп’явшись для ходи, були готовими обійти мало не усю землю у пошуку дзвінколунної краси пісні, то усім односельцям стало зрозумілим - не звичайною долею наділив Господь цього малюка.
Та, власне кажучи, довго цієї пісні не доводилося шукати малому Корнелеві. Бо ж, скільки себе пам’ятав, ще змалечку, то жила ця пісня у батьківській хаті. Жила у неповторному голосі мами. А в стіни оселі, мабуть, вселилася ця співанка ще разом із розголосом срібно-струнних цимбал, які під паличками прадідуся – вдатного сільського музики Максима Пушкаренка щоразу перетворювалися на справжній життєдайний ручай, із тонів якого малий Корнель, тихенько причаївшись у кутику кімнати, мало не щодня, досхочу впивався красою дивовижних звуків, акордів та мелодій.
Вже згодом, несмілий голос маленького Корнеля, долаючи ще не сформовані звуки «л» і «р», чувся по усіх закутинах хати виконанням першої у його житті української народної пісні «Розпрягайте, хлопці, коней».
Аж враз, у 1944 році, звучання цієї пісні, що дзвінко лунала у голосі Корнеля, обірвалося. Жахлива водоверть війни вирвала коханого батька із родинного гнізда. Бої у складі польсько-української партизанської бригади імені Тадеуша Костюшка, а далі - німецький полон, принесли чимало випробувань Кіндрату Сятецькому. Після розгрому нацистів відбулася його вимушена втеча від молоху радянської дійсності аж у Канаду. Утікав чоловік, бо знав, що «принади соціалізму» не простять і не забудуть йому, навіть, найменшої дрібниці. Ось тільки, втеча ця була від будь-кого, та тільки не від своїх рідних і близьких.
А вони – його найрідніші, хоч і в 1945 році отримали офіційне повідомлення про втрату свого годувальника, усе ж, не втрачали віри у його повернення. І тільки із настанням «хрущовської відлиги», у 1956 році, у Сидорів прилине звістка – Кіндрат Сятецький, котрого досі усі вважали пропалим безвісти – живий.
З того часу, десять років Кіндрат Сятецький буде жити для своєї рідні у кожному рядкові листів, що прилітали із далекої Канади, у кожній речі, що не переставала надходити в Україну. Чоловік, як міг підтримував свою сім’ю. Незмірну радість усі ці заокеанські подарунки приносили, зокрема, малому Корнелеві. Модний одяг, небачений сільськими дітваками ліхтарик, а ще справжній маєток на колесах – велосипед, дивлячись на який, у Корнелевих однолітків, хіба-що, із неприхованою заздрістю, світилися очі. І, щоби до краю не засмучувати своїх товаришів, давав Корнель їм перевезтися на тому двоколісному диві, від чого у серці збідованих післявоєнним часом дітваків вселявся промінчик великої радості і незабутнього щастя.
У 1966 році батька не стало. І тільки у 1997 році, перебуваючи у Вінніпегу, Корнель вперше зміг вклонитися рідній могилі і додати до її ґрунту одробину землі, привезеної з України та взятої з могили мами, щоби, хоч, у такий спосіб, поєднати пам'ять про дві долі, дороги яких розійшлися у тяжбі лихоліття, розлук і поневірянь.
Та усе це станеться далеко пізніше. А тоді, задовго до отримання радісної звістки про те, що Кіндрат знайшовся серед живих, Сятецьких, як і багатьох їхніх краян, охопило справжнє жахіття повоєнних злиднів та напівголодне животіння, яким сталінська машина наприкінці сорокових років мала намір кінцево знищити нев’янучий цвіт українців, роботящі руки яких здобули для себе слави одного з найпрацьовитіших народів Європи.
Відтак, старші сини та дочка Сятецьких подалися у найми у сусідні села, на виконання будь-якої роботи, яка, хоча б якось, могла забезпечити їм кусень хліба. А Ганна із шестирічним Корнелем, у пошуку порятунку від голодної смерті, подалася на захід від Збруча, кінцево осівши у селі Городище, що поблизу Ходорова. Це поселення у минулому мало славу одного з найшляхетніших сіл в усій Галичині. Тут діяльна допомога вимушеним переселенцям від колишнього багатолітнього місцевого пароха греко-католицької церкви отця Романа Чайковського та доброзичливе ставлення місцевих мешканців стали для Ганни і її малолітнього сина запорукою надії на краще життя.
Одним із найяскравіших споминів, що закарбувався у пам’яті малого Корнеля, став сільський вертеп, у якому йому запропонували роль Жида. Пастушка ж у цьому дійстві виконував тоді ще нікому не відомий Іванко Гамкало. З того часу мине чимало років і з колись поєднаних вертепним дійством Жида – Корнеля Сятецького виросте маститий співак і педагог, а з Пастушка – Іванка Гамкала – відомий оперно-симфонічний диригент, професор, народний артист України.
Та станеться усе це за багато років. А тоді, після півторарічного перебування в Городищі, повернувшись у рідний Сидорів - беручка до усілякої роботи мама Корнеля не цуралася жодної праці, щоби поставити сина на ноги. А найбільше раділа Ганна з того, що її Корнель переступив поріг місцевої сільської десятирічної школи. Саме там, у стінах своєї першої навчальної інституції, на дзвінкий і польотний голос Корнеля уперше звернули увагу однокласники. Учителька ж, тільки-но почувши спів свого нового учня, відразу ж охрестила хлопця великим іменем – «Карузо». Ким, насправді, був отой великий «Карузо», тоді Корнелеві було зовсім невідомо. Та й звідкіля він мав про це знати? І тільки за роки, вперше почувши спів легендарного італійця, вже дорослий Корнель зрозуміє, що отримав порівняння свого таланту із найвідомішим серед славетних, які творили в усьому світі.
Зрештою, нескінченні огляди шкільної самодіяльності, надпопулярні творчі олімпіади, якими славився час утвердження нової радянської ідеології у галицькому краю принесли Корнелю справжню знаність і популярність. Хлопця щораз більше сприймали, як носія непересічного таланту до співу.
Аж тут, у кожну сільську хату прийшов невтомний пропагандист і ідеолог радянської системи - легендарна радянська радіоточка, приймач якої, дотепний на жарти люд відразу ж охрестив «брехунцем».
Та, попри нескінченну політичну і ідеологічну трісканину, яка щедрими потоками з раннього ранку до пізньої ночі линула із динаміка радіоточки, було серед цих передач і, правдиво, вартісне та незабутнє, що на усе життя залишилося у пам’яті тодішніх поколінь. Концерти народної та класичної музики, літературні композиції, радіовистави – усе це входило у кожну домівку, несучи у собі імена про славетних письменників, композиторів, співаків та музикантів.
Тож якось, вперше почувши із цієї радіоточки спів великого Дмитра Гнатюка, Корнель, заледве стримуючи у собі сльози від розчулення, зарікся, що, у майбутньому, співатиме, як він – отой справжній лицар пісенного розмаю України.
І заспівав Корнелій… Щоправда, першим співочим майданчиком для нього, ще зовсім юного соліста, став колгоспний лан, а згодом, на першу підвалину його сцени перетворилася колгоспна фіра, доверху навантажена тютюном, на якій хлопець, після закінчення сьомого класу, став справжнім «співучим їздовим». Раділи люди, вслухаючись у перебори чистого голосу свого односельця. А він співав для них все дужче і звучніше, бо відчував, що його серце і душа вже не могли прожити і дня без тої пісні.
А тут нагодилася справжня оказія. У Сидорів на практику приїхали учні музичного відділення Чортківського педагогічного училища. Очолював групу вдатний педагог та баяніст Дмитро Чикалов, котрий, почувши спів Корнеля, зумів загітувати хлопця до вступу в училище.
Тож, у 1958 році, після закінчення десятого класу, привела та пісня Корнеля у славне Чортківське педагогічне училище. Наявність гарного співочого голосу, при повній відсутності елементарних знань музичної грамоти, прирекли хлопця на копітку і безперервну науку. А вчитися в училищі було у кого. Серед інших: викладач по класу диригування Володимир Чельтер, вокалу - Тадей Андріїшин, баяна – Дмитро Чикалов, сольфеджіо та гри на духових інструментах – випускник Варшавської консерваторії Василь Ткачук та інші, ревно віддані педагогічній справі фахівці.
Не зважаючи на те, що в голосі Корнеля його педагоги помилково розглядали ліричний баритон, юнакові, крок за кроком, вдалося стати справжнім улюбленцем місцевої публіки. А дует у складі Корнеля Сятецького та його одногрупника тенора Степана Чубка став великим відкриттям. Виконання хлопцями надпопулярної тоді пісні Платона Майбороди та Андрія Малишка «Рідна мати, моя» слухачі щоразу нагороджували шквальними оплесками і не відпускали юних виконавців зі сцени.
Коли ж, у 1961 році, в руках Корнеля, нарешті, опинився очікуваний диплом про закінчення навчання в училищі, юнака скеровують на роботу вчителем музики і співів у Тучинську середню школу-інтернат, що на Рівненщині. Щоправда, в школі молодому спеціалістові довелося пропрацювати недовго. Але за цей час Сятецькому вдалося зорганізувати довкола себе здібних до музики і співу дітей, які залюбки відвідували вокальний ансамбль, хор та духовий оркестр, «ленінградський» склад інструментів для якого Корнелеві вдалося отримати для школи. Тож, заняття, що проходили під керівництвом улюбленого дітьми вчителя, користувалися заслуженою любов’ю та повагою.
За кілька місяців після призначення роботу в школі-інтернаті перервав неухильний призов на службу в рядах радянської армії. Чарівна Грузія, а у ній квітуче містечко Манглісі стали для Корнеля новою віхою життя в його становленні та утвердженні, як перспективного митця. Участь юнака в військовому духовому оркестрі частини перетворилася для нього не тільки в перші серйозні випробування сценою, слухацькою аудиторією, а й підсилила нестримне бажання Корнеля утвердити себе в мистецтві. Згодом, чоловічий хор, що складався із військовослужбовців та мішаний хор, до складу якого увійшли дружини військовослужбовців, завдяки невсипущій творчій енергії Корнеля стали помітним явищем у повсякденному житті частини. Після одного з оглядів художньої самодіяльності військових, хор під керівництвом Корнеля Сятецького здобув призове місце і був нагороджений цінним подарунком – фотоапаратом. Тому для Корнеля, мабуть, не випадковим, ще під час служби, став пошук вищого навчального закладу, в якому він зміг би продовжити своє навчання після демобілізації з війська.
Під час відпустки, дорогою додому, Корнель зупинив свій вибір на Харківському державному інституті культури. Втім, добре розміркувавши, чоловік зрозумів, що перспектива спеціаліста клубної роботи не зовсім відповідає його харизмі. А тому, у 1965 році Корнель Сятецький вступає на навчання на музично-педагогічний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. Івана Франка.
Славетний педагогічний заклад західного регіону України став для Корнеля справжнім храмом науки і мистецтва, в якому вповні сформувалися його непересічні таланти як майбутнього педагога та співака. Адже саме у Дрогобичі Корнель Сятецький, мабуть, завдяки провидінню самої долі, потрапив у клас вокалу до молодого викладача, а, у майбутньому, - професора, народного артиста України Богдана Базиликута, котрий з перших занятть з Корнелем розпізнав у його голосі незмірний потенціал та відвів свого студента до видатного вокального педагога Миколи Копніна.
Уродженець Курської губернії Росії, учень видатних майстрів оперної сцени та вокальних педагогів, таких, як Михайло Михайлов, Павло Голубєв, стажист відомого італійського педагога – ревного прихильника bel canto Карло Баррера, зрештою, соліст Харківського та Київського оперних театрів та Дрогобицької обласної філармонії, Микола Копнін, зорганізувавши при Дрогобицькому Будинку вчителя вокальну студію, зумів передати свій неоціненно вартісний досвід співака не одному поколінню своїх учнів, багато із яких, у подальшому, стали справжньою славою у царині українського вокального мистецтва. Серед їх числа гідне місце посів і Корнель Сятецький.
Поряд із наполегливими заняттями з вокалу, тісна співпраця із такими відомими митцями краю, як професор Степан Стельмащук, доцент Роман Сов’як, молодий і енергійний майстер хорового співу Олег Цигилик невдовзі викристалізовують із Корнеля Сятецького, правдиво, сформованого соліста, готового до виконання найрізноманітнішого репертуару за стилістикою та рівнем складності.
За якийсь час розголос про яскравого співака з Дрогобича долинув і до стін Львівської консерваторії. Легендарний професор вокалу, народний артист СРСР Павло Кармалюк неодноразово звертався до керівництва інституту з листами, у яких висловлював своє бажання про перевід Корнеля Сятецького на навчання у консерваторію. Втім, до безтями закоханий у спів і сцену, заповзятий студент-музпедівець і не думав змінювати рідний його серцю Дрогобич на Львів.
Далеко не останнім доданком до бурхливо просперуючої долі митця стало його одруження із своєю одногрупницею Ольгою Завадкою, котра, у подальшому, ставши професійною піаністкою, неодноразово поділятиме на сцені, разом із своїм чоловіком, його вокальні успіхи, будучи концертмейстером сольних виступів концертів Корнеля.
Першого вересня 1969 року Корнелю Сятецькому, як одному із кращих випускників інституту пропонують викладацьку посаду на рідному музично-педагогічному факультеті. А за кілька років викладач посяде місце очільника факультету (з 1977 по 1987 роки), незмінно керуючи його здобутками та звершеннями, рівно ж, як і з 2001 по 2019 роки, перебуваючи на посаді завідувача кафедри музичних інструментів та вокалу, зумів досягнути вагомих досягнень на поприщі навчання та виховання здібної до освіти та мистецтва молоді.
Водночас, у 1985 році перед Корнелем Сятецьким відчинила для навчання свої двері уславлена Львівська державна консерваторія ім. М.В. Лисенка. Вступивши відразу на четвертий курс та займаючись у класі видатного оперного та камерного співака, одного із найяскравіших вокальних педагогів України другої половини ХХ століття професора Остапа Дарчука, Сятецький зумів довершити свій вокальний вишкіл до рівня справжнього професіоналізму і стати в один ряд із найяскравішими співаками краю.
Невдовзі, у 1987 році, після закінчення екстерном навчання в консерваторії, лірико-драматичний тенор Корнеля Сятецького став справжньою окрасою сцени Львівського державного академічного театру опери та балету ім. І. Франка і оперної студії Львівської державної консерваторії ім. М.В. Лисенка.
Робота в театрі та студії, поруч із такими корифеями оперної сцени, як Олександр Врабель, Тамара Дідик, Володимира Чайка, Володимир Лубяний, Роман Вітошинський, Людмила Божко, Наталя Свобода, Олександр Громиш, Галина Гавриш, Степан Степан, Володимир Ігнатенко, Ігор Кушплер, а також диригентами Ігорем Лацаничем, Михайлом Дутчаком, хормейстером Орестом Курашем й багатьма іншими митцями, стала запорукою для Корнеля Сятецького у здобутті справжньої вершини оперно-виконавської майстерності. Адже незабутні образи, створені співаком в операх Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм (Андрій), Дениса Січинського «Роксоляна» (Суліман), Миколи Аркаса «Катерина» (Андрій), Сергія Рахманінова «Алеко» (Молодий циган), Олександра Бородіна «Князь Ігор» (Володимир Ігорович), П’єтро Масканьї «Сільська честь» (Туріду) й донині є окрасою у літописі історії Львівської опери.
У 1991 році Корнелю Сятецькому присвоюють високе звання заслуженого працівника народної освіти УРСР, що стало визнанням творчих, педагогічних та наукових здобутків митця.
Якщо ж до усіх цих мистецьких здобутків співака додати його яскраві виступи у концертній постановці на сцені Львівської обласної філармонії рідко виконуваної опери Дмитра Бортнянського «Алкід» (Алкід), що відбулася у 1992 році, у програмі міжнародного музичного фестивалю «Віртуози», чи виконання партій тенора у таких фундаментальних творах світової музичної класики, як «Реквієм» та «Коронаційна меса» Вольфганга Амадея Моцарта, «Месія» Георга Фрідріха Генделя, «Реквієм» Джузеппе Верді, «Остробрамські літанії» Станіслава Монюшка, а, поряд із ними, соло для тенора у кантаті Миколи Лисенка на вірші Тараса Шевченка «Радуйся, ниво, неполитая», «Симфонічній поемі» французького композитора українського походження Маряна Кузана й інших творах, то бачимо в постаті Корнеля Сятецького артиста, наділеного різноплановим амплуа, кожна із граней якого варта захоплення.
А першовиконання та запис у фонди Українського радіо соло в вокально-симфонічній поемі «Монолог Мойсея» Станіслава Людкевича на вірші Івана Франка, здійснений у 1985 році, під диригентурою Івана Юзюка, стало свідченням не тільки яскравого внеску Корнеля Сятецького у скарбницю української музики, але й, до певної міри, історичною подією у відкритті для широкої слухацької аудиторії несправедливо забутих сторінок нашої музичної класики.
Пишне відзначення таких пам’ятних дат, як 1000-ліття хрещення Руси-України, що відбулося на сцені Львівської опери або ж 400-ліття прийняття Берестейської унії, що проходило у 1996 році в Базиліці Святого Апостола Петра, що в Ватикані теж не обійшлося без блискучого виконання Корнелем Сятецьким сольних тенорових партій.
Симфонічні оркестри Львівського оперного театру, Львівської обласної філармонії, Дрогобича, а також Державний хор української народної пісні ім. Г.Г Верьовки, Заслужена хорова капела України «Трембіта», Державна академічна капела Санкт-Петербурга ім. М.І. Глінки, Український хор «Думка» з Нью-Йорка, Львівський муніципальний хор «Гомін», Львівська чоловіча хорова капела «Дударик», народна студентська мішана хорова капела «Гаудеамус», народні чоловічі хори «Бескид» та «Боян Дрогобицький» Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, а, разом із цими відомими колективами, такі неперевершені українські оперно-сифонічні та хорові диригенти, як Юрій Луців, Ігор Лацанич, Іван Гамкало, Дем’ян Пелехатий, Семен Арбіт, Михайло Дутчак, Роман Филипчук, Тарас Микитка, Іван Юзюк, Михайло Михаць, Анатолій Авдієвський, Олег Цигилик, Ігор Циклінський, Володимир Гущак, Микола Кацал, Микола Кулик, Василь Гречинський, Роман Сов’як, Степан Дацюк, Михайло Бурбан, Ярослав Кулешко, Петро Гушоватий, Микола Ковальчук, росіянин Владислав Чернушенко, естонець Роман Матсов, піаністи-концертмейстери Володимир Баб’як, Олександра Німилович, Уляна Молчко, Євген Журавський і багато інших відомих музикантів були ревними партнерами по мистецтву, які у різні роки і на різних сценах силою свого таланту щедро ділили славу сценічного успіху разом із Корнелем Сятецьким.
Знаковою подією у музичному житті України та Польщі стала постановка ораторії відомого польського композитора Мечислава Солтиса «Шлюби Яна Казимира», яка упродовж 2007-2009 років виконувалася у Львові, Варшаві, Кракові, Ченстохові, Буско-Здруй. Хорові капели України «Трембіта» та Польщі «Краков’єнсіс», у супроводі симфонічного оркестру з музикантів Львова та Кракова, а також військового духового оркестру Західно-оперативного командування під керівництвом Миколи Орача, хормейстера Миколи Кулика та загальною диригентурою Юрія Луціва зуміли здійснити справжній фурор не тільки мистецьким виконанням цього масштабного твору перед широкою слухацькою аудиторією, а й вкотре продемонструвати міжнародній мистецькій спільноті чимало яскравих виконавців, серед яких постать соліста Корнеля Сятецького здобула чимало схвальних відгуків та заслужених похвал.
Достатньо згадати, що серед тих, хто із захопленням аплодували виконавцям, були і президент Польщі Лєх Качинський та його дружина Марія.
Понад двадцять арій з опер композиторів світової класики різних часів та епох. А, поряд із ними, десятки романсів, пісень та солоспівів Миколи Лисенка, Якова Степового, Віктора Косенка, Георгія Майбороди, Франца Шуберта, Роберта Шумана, Йоганна Брамса… Та чи перелічити їх усіх? Увесь цей багатющий репертуарний ужинок й донині входить до творчого набутку Корнеля Сятецького. Якщо ж додати постійне звернення співака до виконання вокальних творів сучасних українських композиторів: Зенона Антонішака, Любомира Якима, Миколи Фоменка, Олександра Осадчого та інших, а також не так часто виконувані твори таких українських композиторів, як, скажімо, Ярослав Барнич, Роман Купчинський, Антін Рудницький… то стає зрозумілою велика просвітницька і популяризаторська місія співака Корнеля Сятецького, якій сповна завдячують чимало істинних поціновувачів справжнього вітчизняного вокального мистецтва.
А такі перлини народнопісенної культури українців, як «Чорнії брови, карії очі», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Ніч яка місячна», «Вертай, дівча», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Вже місяць сходить», «Дивлюсь я на небо» у виконанні співака здобули для себе тонкого інтерпретатора у вишуканій динаміці, фразуванні, наголосах і цезурах, ніби щоразу заново народжуються для слухача.
У цьому змісті, мабуть, важко сьогодні переоцінити ще одну яскраву сторінку виконавської майстерності Корнеля Сятецького, пов’язану із його активною участю у багатьох авторських концертах, що відбувалися як в Україні, так і за її межами, програми яких були присвячені творчості таких світочів композиторського письма, як Михайло Вербицький, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса, Василь Барвінський, Денис Січинський, Остап та Нестор Нижанківські, Юліан Корчинський, Ігор Соневицький, Вірко Балей, Богдана Фільц, Олександр Мишуга, Михайло Голинський, Остап Дарчук та багатьох інших незабутніх мистецьких імен України. У цьому ряду й яскраві спільні концерти Корнеля Сятецького з одним із найвідоміших українських співаків Канади - басом Йосипом Гошуляком, які відбувалися в Дрогобичі та концерти пам’яті, приурочені 100-річчю від дня смерті Миколи Лисенка, що проходили на американському континенті, за участі Корнеля Сятецького і Української хорової капели Нью-Йорка «Думка» і привернули до себе пильну увагу та позитивні відгуки якнайширшої мистецької громадськості.
А чи часто ми можемо у творчих біографіях митців натрапити на факти, коли композитори найвищої проби висловлюють своє захоплення, зокрема, співакам щодо виконання їхніх творів? Так ось, Корнель Сятецький може пишатися тим, що великий Анатолій Кос-Анатольський, почувши у виконанні співака ряд своїх творів, а, серед інших, і романс на вірші Івана Франка «Ніч на Підгір’ю», розчулено зізнавався артистові у листі, адресованому 15 листопада 1982 року. Тут ми читаємо, зокрема, й такі рядки: «Слідкуючи протягом багатьох років за розвитком Вашої вокально-виконавської майстерності, я з радістю спостерігав темброву вирівняність широкого діапазону, блискучу металічність верхів і їхню все більшу еластичність і природну свободу емісії… Ваші сольні виступи є завжди окрасою концертних програм. Коли ведуча заповідає якийсь мій твір у Вашому виконанні – я завжди впевнений в успіху».
Поміж своїх вагомих досягнень у сольній кар’єрі пишається Корнель Сятецький тим, що у 2003, 2005 та 2009 роках йому вдалося зорганізувати і провести у Дрогобичі повноцінні конкурси вокалістів, присвячені пам’яті його незабутнього вчителя Миколи Копніна.
Науково-методичний доробок Сятецького-педагога становлять розвідки про життя і творчість Миколи Лисенка, Миколи Колесси, Анатолія Кос-Анатольського, а також навчальний посібник, під назвою «Вивчення творчості Фредеріка Шопена у загальноосвітній школі».
Та, мабуть, найбільшою гордістю Корнеля Сятецького, як вокального педагога, котрий, окрім класу вокалу у рідному Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. Івана Франка, у різні роки викладав також сольний спів у Львівській державній консерваторії ім. М.В. Лисенка та Дрогобицькому музичному училищі ім. В. Барвінського, є ціла плеяда відомих в Україні та за її межами співаків, які своїм талантом та отриманою у класі маестро школою прославляють рідну землю на оперній та концертній сцені. Серед інших – народні артисти України Іван Попович та Марія Шалайкевич, заслужений артист України, соліст Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької Юрій Трицецький, соліст театру, лауреат міжнародних конкурсів Віктор Янковський, соліст хору Віденської опери Олег Савран, артисти хору Львівської опери Богдан Полюга, Марта Залізняк та Христина Жук, заслужені працівники культури України – Василь Турчин та Петро Гушоватий, солістка Державної заслуженої хорової капели України «Трембіта» Ярослава Крилошанська, соліст Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича Ростислав Герилів та багато інших талановитих і неповторних. Тут зазначимо, що, обравши для себе вокальними кумирами таких великих майстрів оперної сцени, як Лучано Паваротті, Володимир Атлантов, Дмитро Хворостовський, Корнель Сятецький завжди намагався довести до їхнього рівня і своїх вихованців.
А ще, поряд з нотами, репертуарними збірниками та посібниками, життєвий портфель Корнеля Сятецького відчутно наповнюють і золоті роки знаного маестро. А у них виблискує славою, визнанням і вдячністю прихильність багатьох поколінь його учнів, послідовників і шанувальників. Золоте серце батька не перестає радіти успіхам своєї доньки Дзвінки та сина Романа. А веселий ручай голосів онуків – двох Софійок, малого Корнелька та непосидючого Данилка додають щасливому дідусеві щедру пригорщу снаги, задля якої хочеться ще довше жити і ще більше зробити для людей. Адже Всевишній наділив митця інструментом, який він дарує лишень обраним. І, мабуть, саме, завдяки цьому, неповторний голос талановитого співака Корнеля Сятецького не тьмяніє з віком. А продовжує, як і замолоду, своїм чистим звучанням тривожити людську душу, закликаючи її на розмову, що не перестає линути від серця до серця, даруючи усій Україні безмежну радість, родинне тепло, невичерпну наснагу і непохитну віру у добро...
Автор допису Роман Береза.
