Цей день в історії УПА - 4 січня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Буковинські підпільники: 1. Василь Антонюк-"Вітер". 2. Василь Гуцуляк-"Заєць". 3. Іван Шупеня-"Мирон". 4. Василь Кантемір-"Остап". 5. Микола Кошман-"Карий". 6. "Славко". 7. Василь Паращук-"Макар". 8. Георгій Федоряк-"Борець".

*********

1945 рік

Сотня УПА-Південь потрапила під обстріл спецзагону НКВД біля села Саджавка на Кам’янець-Подільщині і понад годину вела оборонний бій. У бою загинули командир сотні «Нечай» і ще три воїни УПА, троє зазнали поранень.

1946 рік

Під час нападу на містечко Розділ на Львівщині загинув воїн УПА-Захід Іван Мандич – «Явір».

У селі Йосиповичі на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

У бою з московитами у селі Миколаїв на Львівщині загинули троє повстанців, у тому числі заступник окружного провідника ОУН «Жан».

У селі Терентіїв на Рівненщині підпільники знищили голову виборчої комісії по виборам до Верховної Ради СРСР.

Троє повстанців, які намагалися скликати антирадянський мітинг у селі Городниця на Станіславщині, загинули в бою з московитами.

1947 рік

Двоє воїнів УПА, потрапивши в засідку загону МВД біля села Вільховець на Львівщині, знищили лейтенанта та старшого сержанта і самі загинули в бою.

У боях з московитами у селах Борщів та Гошів на Станіславщині один повстанець загинув, ще одного захоплено в полон.

1948 рік

У селі Гніздичів на Дрогобиччині підпільники важко поранили секретаря райкому ЛКСМУ.

Під час облави загону МВД у селі Валява на Чернівеччині машиністка районного проводу ОУН Єлизавета Курчак – «Марина» поранила військового і загинула в перестрілці.

1949 рік

Під час бою з московитами у селі Яківці на Тернопільщині повстанці знищили трьох військових, ще трьох поранено. У перестрілці загинув один повстанець.

У селі Довжанка на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

У боях з московитами у селах Дорожів, Мала Білина, Плав’є на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Григорій Полянчич – «Смок» та ще п’ятеро повстанців.

Підготував Сергій Горобець. ІНПУ.

4 січня 1837р. в Кременчуці на Полтавщині народився Павло Житецький, філолог, педагог і громадський діяч. Один із основоположників Українського мовознавства.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, довгий час викладав у Колегії Павла Галагана.

Досліджував історичну фонетику української мови, автор «Нарису звукової історії малоруського наріччя» (1876). Вивчав Пересопницьке Євангеліє («Опис Пересопницького рукопису ХVI ст.», 1876), першим показав значення «Енеїди» Івана Котляревського для формування нової української літературної мови. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії» (1898), «Нариси з історії поезії» (1898).

Один із фундаторів київської «Громади» (1861), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903), член-кореспондент Петербурзької академії наук (1898), доктор російської словесності (1908). Свого часу без його участі не обходився жодний захід на пошану Тараса Шевченка.Співпрацював із часописом «Київська старовина». Приятелював із Михайлом Драгомановим. Саме за зв’язки з останнім потрапив у списки неблагонадійних, складені Міністерством народної освіти після Емського указу 1876-го. Його звільнили з колегії і поновили тільки після клопотання засновника колегії Григорія Галагана. Однак, гоніння не припинялися, довелося на деякий час залишити Київ і викладати в Петербурзькому університеті (1880-1882). 

У розмові з одним із чиновників Павло Гнатович зазначив: «Свого українофільського другосповідання я ні від кого не приховував і не приховую. Не тільки я сам українофіл в сенсі просвіти народу, збереження його культури, мови, літератури, але й дітей своїх навчу».

Павла Житецького називають першим істориком української мови. Автор близько 30-ти ґрунтовних праць з історії української мови, літератури і фольклору. Зробив вагомий внесок у розробку принципів і критеріїв українського правопису. Обґрунтував концепцію безперервного розвитку українського народу, його мови і культури з часів Київської Русі.

Сергій Єфремов писав про нього: «Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю».

Після інсульту в 1893-му в Павла Житецького не діяла права рука. Аби продовжувати наукову діяльність, навчився писати лівою. Боротьба з хворобою забирала багато сил в останні роки життя. «Читаю і пишу не менше 10 годин в день. Так проходить день за днем, тиждень за тижнем у виснажливій боротьбі з собою», – писав він у листі до сина.

Помер 18 березня 1911-го у Києві.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/4/1555

3 січня 1911р. у м. Львові народився Богдан Гвоздецький - "Емір Бен Кора; Топір" поручник дивізії "Галичина", працівник ГВШ УПА, поручник УПА.

З роду Гвоздецьких, які мешкали у с. Крилосі

Свого часу письменник і мистецький критик Михайло Островерха, характеризуючи діяльність товариства «Просвіта» у Крилосі коло Галича, відзначав, що активну роль у цьому селі відігравали родини Гвоздецьких та Хмілевських. З останньої вийшов Ярослав Хмілевський.

Він та Лев Чачковський дослідили терен давнього Галича і написали та видали про це місто книгу. Із родини Гвоздецьких походив Богдан Гвоздецький, який був активним діячем ОУН. Окреме джерело навіть подало інформацію, що він народився у Крилосі. Однак, перевіривши цю версію, стало зрозуміло, що це не так. І все ж він мав певну причетність до цього села. А яку саме, ми спробували з’ясувати, а заодно й познайомити ширше коло наших читачів із його життєвим шляхом.

Богдан Гвоздецький народився 3 січня 1911 року (за іншими даними – 1909 р.) у Львові. Його батько Євген Гвоздецький (1877-1944) – відомий адвокат та нотаріус. Він був Генеральним адміністратором Столових дібр Митрополії УГКЦ, зокрема у Крилосі, Уневі та Перегінську, де зрубували на продаж ліс. У 1914 р. владика Андрей Шептицький уповноважив о. Т. Войнаровського та адвоката Є. Гвоздецького представляти його і Митрополію у всіх справах, чим власне вони і займалися. Якийсь час, переважно влітку, Є. Гвоздецький мешкав у Крилосі, де його вважали українським дідичем Підгороддя (частина Крилоса). Очевидно, що він часто забирав із собою сина, якого у селі вважали за свого. У нього була ще сестра Кука (так її усі називали), яку знав увесь Львів як першу модницю. З історії знаємо, що «кукою» називали головний убір (шапку з пір’ям), яку носили тільки князі у давній Волохії та Молдові. Може, звідси походить таке дивне ймення сестри Б.Гвоздецького.

Про те, що Богдан Гвоздецький бував у Крилосі, знаходимо інформацію у спогадах про Романа Шухевича. Під керівництвом одного з викладачів гімназії Степана Шаха Р. Шухевич з іншими учнями відвідав колишню княжу столицю на запрошення доглядача митрополичих володінь львівського адвоката Євгена Гвоздецького, чий син Богдан (його називали «Бобко» (це його пластунський псевдонім. – І.Д.) навчався в одному класі з Романом.

С. Шах згадував про цю прогулянку у спогадах так: «Р. Шухевич відбув також з моєю клясою прогулянку до колишнього столичного города Галича, а звідти до Крилося і Залукви, куди запросив нас синдик митрополичих дібр, львівський адвокат д-р Євген Гвоздецький, що мав сина в моїй клясі. Згадую про це тут тому, що в тому часі затіснилася приязнь між Р. Шухевичем і молодшим на два роки Б. Гвоздецьким, який пізніше, в часі партизанської війни, вже як доктор прав і дипломат за фахом, став провідником ОУН. Він був при уряді УГВР на посту референта міжнародних зв'язків».

До речі, Б. Гвоздецький входив до пластових куренів «Чорноморці» та «Черник», членом яких під час навчання у Львівській академічній гімназії був Роман Шухевич. Пізніше Богдан Гвоздецький також активно співпрацював зі своїм гімназійним товаришем.

Після закінчення юридичного факультету Львівського університету Б. Гвоздецький працював у польському дипломатичному представництві в Італії. У 1939–1940 рр. він воював у французькому Іноземному легіоні, де потрапив у німецький полон. Після звільнення він, доктор права і дипломат, стає уповноваженим Української філії Міжнародного Червоного Хреста у Західній Європі.

У 1943 році Богдан Гвоздецький вступив у дивізію СС «Галичина», де числився старшиною (ваффен-унтерштурмфюрером). Він брав участь у важких боях, які відбувались за село Підгірці і замок, боронені 29 і 30-тим полками. До одного з них був і приділений Б. Гвоздецький. Після бою під Бродами він перейшов до УПА (серпень 1944 р.) В підпіллі використовував псевдоніми «Емір», «Кора», «Топір». Тут дослужився до звання поручника УПА. Працював співробітником редакцій і автором видань «Повстанець», «За українську державу», «Щоденні вісті Української інформаційної служби», був редактором радіовістей.

Друкарня «Вінниця», де виходили згадані вище видання, містилася у с. Бертешів Жидачівського р-ну, в господарстві Михайла Лаби. Тут і працював Богдан Гвоздецький та перебував Ярослав Старух («Стяг»). Криївка друкарні знаходилася під стодолою на глибині близько 3 м, мала три виходи. Це була кімната площею 4х6 м, з двоповерховими нарами на шість осіб, туалетом, підведеною водою. Тут стояли тигельна друкарська машина з механічним ніжним приводом («американка»), машина для різання паперу, циклостиль, кілька друкарських машинок, радіоприймач.

Ранньою весною 1945 р. Я. Старух, Ю. Лопатинський і Б. Гвоздецький перейшли польський кордон. Ярослав Старух був призначений Проводом ОУН провідником Закерзоння. Група перетнула кордон за допомогою пунктового зв’язку із Жовківщини «Ігоря». Першочерговим завданням для групи Я. Старуха від часу його прибуття на ЗОУЗ було встановлення контактів із польським протикомуністичним підпіллям та налагодження з ним співпраці. З цією метою, власне, з ним на Закерзоння і прийшов Богдан Гвоздецький-«Кора», колишній працівник польського Міністерства закордонних справ. Саме його в квітні 1945 р. було призначено керівником делегації для переговорів із Армією Крайовою. Вірогідно, з його прибуттям Крайовий провід УПА на Закерзонні 10 квітня 1945 р. видав інструкцію №2/45 щодо ставлення до поляків. В ній було вказано, що всі акції проти польського населення заборонені. Дозволялося ліквідовувати лише окремих поляків, які працювали на ворога – совітів.

Про ці події написав свого часу відомий військовий історик і керівний учасник підпілля Лев Шанковський: «Наприкінці 1944 року польська АК (Армія Крайова) в Любенщині не «уявнилася» і вела далі бої проти большевицьких військ. Коли Роман Шухевич-Чупринка довідався про те, рішив негайно запропонувати тій частині АК перемир'я і співпрацю в боротьбі проти большевиків. Для цієї мети Шухевич вислав від себе добрих знайомих, Юрка Лопатинсьного («Калину», «Шейка») і Богдана Гвоздецького («Еміра Бен Кору») (так автор подає його псевда. – І.Д.) – двох львів’ян з львівським акцентом, щоб нав'язали контакти з поляками і почали переговори. Обидва старшини відійшли з ВОП (відділом окремого призначення) в Любачівщину, де оперував курінь УПА «Месники» (командир «Залізняк» — закарпатець Іван Шпонтак ) і де був штаб-бункер Ярослава Старуха.

Звичайно почалася дискусія про кордони, Львів і тим подібні несуттєві справи. Лопатинський і Гвоздецький казали: «Що ви хочете, щоб ми уроджені львів’яни, віддавали вам Львів?» Спочатку переговори не посувалися вперед, бо поляки, мабуть, хотіли розвідати про УПА, як вести з нею переговори. Вони мали дуже перебільшене поняття про УПА, й гадали, що західні альянти допомагають УПА зброєю і вирядом. Коли це українці вичули, вони справді привели відділ УПА, озброєний в «стени». Польський старшина вийшов під час перерви між наших хлопців і пробував їх розпитувати про «зжути», але хлопці йому відповіли, що подадуть інформації тільки на наказ свого безпосереднього командира (навіть не Лопатинського, чи Гвоздецького).

Серед української делегації створювалося враження, що поляки думали, що переговори були наказані з боку альянтів, які перекинулись на підтримку УПА, бо АК уявнилася, але все-таки хочуть погодити українців з поляками. В першій фазі переговори не дали успіху. Поляки, від'їжджаючи, казали, що мусять порозумітися зі своєю ГК. Лишили зв'язок. Юрко з Гвоздецьким вернулися до Шухевича, щоб здати йому звіт з розмов. Пізніше Гвоздецький загинув, один з цілого відділу, що прорвався з успіхом, а Юрко відійшов у Перемищину».

Б. Гвоздецький – «Кора» загинув 16 травня 1945 року у сутичці із підрозділом НКВС, охороняючи поранену зв’язкову, дружину Ярослава Старуха Ірину Гевак – «Веселку». Сталося це поблизу с. Суховоля, нині Ярославського повіту на території Польщі. Петро Дужий згадував: «Саме від «Стяга» я довідався, як загинув командир «Кора». Він мав завдання від Головного Командира «Тараса Чупринки» – Романа Шухевича перебратись у Західну Німеччину та передати пошту ЗЧ ОУН й ЗП УГВР і особисто доповісти ситуацію в Україні. До пошти Командира «Кори» Ярослав Старух долучив свою записку і пошту. За усіма ознаками ця пошта потрапила до рук ворога.

Зараз про Богдана Гвоздецького мало хто згадує. У самому Крилосі про нього взагалі забули. Тож ми старалися цією публікацією повернути із забуття його славне ім’я.

Джерело: НЗ "Давній Галич", Іван Драбчук.

Сайт. https://galych.com.ua/istoriia-halycha/postati/diiachi/item/1830-z-rodu-hvozdetskykh

3 січня 1943р. у селі Лужки на Івано - Франківщині народився Ярослав Лесів – член Української Гельсінської групи, дисидент, священик.

Батько і брат Ярослава Лесіва були засуджені за участь в ОУН і УПА. Після закінчення Івано-Франківсько технікуму фізичної культури у 1965 році працював учителем на Кіровоградщині. Через два роки за участь в нелегальній політичній організації «Український національний фронт», яка мала на меті домагатися незалежності України, його арештували і ув’язнили на 6 років у радянські концтабори. За це, разом з Ярославом Лесівим засудили його друзів Зеновія Красівського, Дмитра Квецька, Михайла Дяка.

Після звільнення у 1973 році Ярослав Лесів працював столяром на лісокомбінаті у Болехові (Івано-Франківщина). Тут одружився, за рік народився син Тарас.

За членство в Українській Гельсінській групі в 1979 році Ярослава Лесіва знову засудили на 2 роки. Відбував покарання у таборі загального режиму у м. Сарни на Рівненщині.

У травні 1981 року, ще в ув’язненні, йому пред’явили нові звинувачення і поновили слідство. Протягом півроку Лесів тримав голодівку з політичними вимогами. 15 листопада 1981 року, у день закінчення 2-річного терміну, в таборі відбувся суд. Лесівотримав ще 5 років таборів суворого режиму. Відбував покарання в Краснодоні на Луганщині.

Після звільнення став одним з ініціаторів відродження Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). 1988 року розпочав навчатися у підпільній семінарії Владики Василика. 17 липня 1988 року у с. Зарваниця на Тернопільщині відбулася літургія, в якій взяли участь близько 15 тисяч вірних УГКЦ. За організацію цієї літургії Ярослава Лесіва радянська влада оштрафувала на 50 рублів.

У 1989 році він прийняв сан священика УГКЦ. У самвидаві вийшла книжка проповідей Ярослава Лесіва. 2 серпня 1989 року, з групою віруючих їздив у Москви, щоб продовжити естафетну голодівку з вимогою легалізувати УГКЦ. 

Після поверненнюя додому в Болехів Ярослава Лесіва заарештували КДБісти. На захист священика виступили прихожани церкви, і наступного дня його звільнили. Отець Ярослав провів десятки недозволених молебнів УГКЦ. Він також брав участь у перепохованні в Києві 19 листопада 1989 року Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.

9 жовтня 1991 року отець Ярослав Лесів автівкою повертався з Києва, де він зустрічався з Леонідом Кравчуком. У селі Павлівка на Івано-Франківщині, за нез’ясованих обставин, він загинув у ДТП. 

Болехівська, Івано-Франківська прокуратура справу швидко закрили. Але син Тарас не вірить у випадковість трагедії: «До загибелі батька хотіли викинути з потяга, була гонитва ще раніше на машинах, коли його автомобіль затискали з обох боків. Це був не перший замах на життя батька. Я гадаю, що спецслужби КДБ це і спланували. Спершу слідство проводили одні слідчі, потім інші, є багато нез’ясованих обставин».

Отець Ярослав Лесів похований на церковному подвір’ї біля храму Святої Параскевії у Болехові.

Указом Президента України № 937/2006 від 8.11. 2006 як член УГГ нагороджений у орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/3/1887-narodyvsya-mykola-chaykovskyy

3 січня 1913р. народився поручник УПА Омелян Польовий. Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги.

********

3 січня 1913р. у селі Ярчівці на Тернопільщині народився Омелян Польовий – поручник УПА (псевдо Остап, Данило Очерет, Довгуш, Якір, Ясь), Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги (від 1945 року).

Закінчив народну школу в рідному селі та вступив до Тернопільської української гімназії. Тоді став членом Пласту, а влітку 1932 року вступив до ОУН. Упродовж кінця 1920-1930-х років кілька разів потрапляв на лаву підсудних за проукраїнські погляди, сутички з польською поліцією, розповсюдження листівок ОУН та створення україномовних шкіл.

У вересні 1939 року він очолював Зборівську повітову екзекутивну ОУН. Після приходу Червоної армії у лютому 1940 року перейшов у німецьку зону окупації. Пройшов навчання у німецькій поліційно-розвідувальній школі в лижному пансіонаті «Стамара» в м. Закопане (нині Польща). Влітку 1940 року очолював канцелярію колишніх політичних в’язнів в Українському комітеті допомоги біженцям і полоненим (згодом - Український Допомоговий Комітет).

У травні 1941 року Польовий перебував у тренувальному таборі в Нойгамері (нині м. Свентошув у Польщі), де проходило формування Північної групи Дружин українських націоналістів (ДУН) – Легіону «Нахтігаль». Після реорганізації Легіону, у 1942 році проходив курси чотових на території Білорусії.

Навесні 1943 року Омелян Польовий долучився до формування на Дрогобиччині (нині – Львівська область) збройних підрозділів Української народної самооборони (УНС). Тут він під псевдо Остап Шухай вишколював перший курінь імені Максима Кривоноса.

Взимку 1943 року він став командиром Тернопільської воєнної округи УПА «Лисоня». Створював відділи УПА та формував військовий штаб. Восени 1944 року вже керував 24 сотнями УПА, загальною чисельністю близько 4 тис. стрільців. У вересні 1944 року Польовий очолив загін УПА, з якими провів кілька значних боїв із підрозділами НКВД. Під час бою на хуторі Альбанівка Зборівського району 27 вересня, отримав поранення. Після цього склав з себе обов’язки командира над загоном та воєнною округою.

Одужавши, Омеляна Польового під псевдом Якір і Ясь у квітні 1945 р. перевели у крайовий військовий штаб УПА-Захід старшиною для спеціальних доручень та військовим інспектором, де він очолював зв’язкові лінії. Головний військовий штаб УПА присвоїв йому ступінь поручника та відзначив Бронзовим Хрестом бойової заслуги.

1 квітня 1946 року у Львові Омелян Польовий потрапив у полон та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінили до 25 років радянських концтаборів. У 1971 році Польовий звільнився із ув’язнення, поселився у Тернополі. Із 13 жовтня 1995 р. він став почесним членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН і УПА.

Помер Омелян Польовий 12 червня 1999 року в Тернополі, похований на Микулинецькому кладовищі.

Джерело.

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/3/1913-narodyvsya-poruchnyk-upa-omelyan-polovyy

Цей день в історії УПА - 3 січня.

*********

1945 рік

Під час боїв з московитами у селах Колодинці і Селисько на Львівщині загинули четверо повстанців.

У селі Лучиці на Львівщині повстанці в приміщенні сільради знищили бійця винищувального батальйону та тяжко поранили дільничного МВД і секретаря сільради. Після чого безперешкодно зникли.

3 січня 1945 року загинув Кінаш Володимир Іванович (1924 р.н.) з села Полянка.

Молодший брат Кінаша Романа   (1922 р.н.) відомого ще як керівник районного проводу ОУН на псевдо Ліс, також був відомий під прізвищем Дума Степан Григорович з с. Горожанка. 

Відомості і обставини про  події цього часу ще в пошуку.

(Подію згадують та пам'ятають родина Кінашів. Зокрема Володимир Кінаш м. Львів)

1946 рік

У боях з московитами у селах Гаї, Колодинці, Підгірці та Ражнів на Львівщині загинули п’ятеро повстанців.

У засідці на шляху біля села Дмитрівна на Львівщині повстанці обстріляли автомобіль із московитами, що повертався в райцентр після зборів, присвячених виборам до Верховної Ради СРСР. Знищені директор МТС і боєць винищувального батальйону, поранено дільничного МВД. Захоплено документацію директора МТС.

Під час облави загону МВД у селі Завадів на Дрогобиччині загинула розвідниця ОУН Марія Туринська.

В одному з населених пунктів Львівської області повстанці знищили полковника Червоної армії.

Відділ повстанців був виявлений і вступив у бій із загоном НКВД у селі Застінка на Тернопільщині. У бою було знищено 45 москалів. Прикриваючи відхід товаришів, загинули районний провідник ОУН Володимир Демків – «В’ятич» і ще один повстанець.

1947 рік

У бою з московитами біля села Грушів на Дрогобиччині потрапила в полон санітарка Українського Червоного Хреста Анна Жимчина – «Береза».

1948 рік

Неподалік села Лецівка на Станіславщині підпільники знищили двох військових МВД.

У селі Грабовець на Тернопільщині повстанці поранили бійця винищувального батальйону.

1949 рік

Троє повстанців загинули в у бою з московитами у селі Брониця на Дрогобиччині.

Референт районного проводу ОУН «Зелений» біля села Сидорівка на Рівненщині наскочив на загін МВД і загинув у бою.

1952 рік

У бою з московитами у селі Лани на Станіславщині загинули надрайонний провідник ОУН і колишній чотовий чотні «Сірі» УПА-Захід Дмитро Найдич – «Шварно» (швагро) і ще один повстанець.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

Цей день в історії УПА - 2 січня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Німецькі 30мм гвинтівкові гранати.

Повстанці Буковини. Зліва направо - сидять: Ілля Дулій "Зоря", Іван Калинич "Роман", Дмитро Том'юк "Сокіл"; стоять - невідомі.

*********

1945 рік

Сотня «Сірі» УПА-Захід у засідці на шляху неподалік села Товмач на Станіславщині обстріляла батальйон НКВД. У двогодинному бою знищено й поранено 70 військових. Втрати УПА: четверо загиблих.

У селі Лисогірка на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону, спалили документи сільради і конфіскували продукти місцевого кооперативу.

1946 рік

Курінь «Сивуля» УПА-Захід понад годину відбивав атаки загонів НКВД на горі Клим біля села Пороги на Станіславщині. Знищено 28 військових, поранено 24. Загинули троє воїнів УПА, ще двох поранено.

Станичний ОУН Ярослав Юшчак загинув у перестрілці з загоном МВД під час облави в селі Свитязів на Львівщині.

На залізничному перегоні біля села Вигода на Львівщині повстанці підірвали артилерійський снаряд під товарним потягом. Пошкоджено локомотив та три вагони.

Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід біля села Гриньків на Станіславщині замінувала тунель вузькоколійної залізниці та підірвала локомотив. Зав’язався бій з охороною, в якому знищено 3 військових, ще 5 поранено. У перестрілці смертельно поранено повстанця «Лапка».

1948 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Волошиново і Мразниця на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1949 рік

У селі Новини на Львівщині повстанці спалили клуб.

Повстанець Василь Бурий загинув під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Лісовичі на Дрогобиччині.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

2 січня 1959р. помер уродженець с.Залав’є Теребовлянського району, український етнограф, фольклорист, поліглот Федір Маковський.

фото с. Залав’є.

*******

Відбував арешт і заслання в Іркутську, концтаборах Колими і Магадану. Звільнений 1947 без права проживання у Києві й Західній Україні. Поселився у місті Олександрія (Кіровоградська область), де викладав англійську мову в культурно-освітньому технікумі, керівник хору. Потім переїхав до м. Тульчин (Вінницька область). За порадою Максима Рильського збирав фольклорні та етнографічні матері­али для АН України. Знав кілька мов, грав на багатьох музичних інструментах. Від 1956 жив у м. Теребовля. 2 січня 1959 року помер у Львові. Похований у родинному селі Залав’є. 

Джерело. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

2 січня 1887р. у Бережанах на Тернопільщині народився Микола Чайковський, математик і педагог.

Син письменника Андрія Чайковського. Ще в молодших класах захопився математикою. Закінчив Віденський університет. Довгий час викладав математику у середніх школах та приватних гімназіях Галичини. Читав лекції у Кам’янець-Подільському та Львівському таємному українському університетах.

Розробляв українську наукову термінологію. «Легко прийти до переконання, добра й одноцільна наукова термінологія необхідна для існування національної культури так само, як одноцільна літературна мова та однопільний правопис, – писав Микола Андрійович у 1924-му. – Ще більше: можна з деяким правом твердити, що для розвитку нашої науки термінологічна справа багато важніша».

Підготував «Систематичний словник української математичної термінології» (1931), «Українську математичну наукову бібліографію», співавтор «Російсько-українського математичного словника» на 12 тисяч термінів (1960). Основні наукові досягнення Микола Чайківського стосуються алгебри і теорії чисел.

У Відні входив до Українського студентського товариства «Січ». Активний член Наукового товариства імені Шевченка. Любив українські народні пісні. В 1919-му, вже будучи відомим математиком, здійснив концертну подорож по Європі у складі Української республіканської капели Олександра Кошиця.

У 1929-му переїхав з Галичини в радянську Україну. Працював в Одеському інституті народної освіти. Однак, у 1933-му заарештований у сфальсифікованій справі Української військової організації і засуджений на 10 років. Реабілітований лише в 1956-му. Повернувся до Львова, працював професором місцевого університету.

Помер 7 жовтня 1970-го, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Джерело.

© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

2 січня 1938р. московити розстріляли Михайла Коссака - Українського композитора, диригента, музикознавця, музичного педагога.

З поміж знаменитих театральних родин України досить відомою є родина Коссаків, що дала мистецтву талановитих музикантів, акторів та режисерів: Василь Коссак, Катерина Рубчакова, Ірина Коссак, Ванда Коссакова-Сорокова, Наталя Сарамага, Марія Костів-Чернявська. Найстаршим у родині був Михайло Коссак, який народився в приміському селі Горішня Вигнанка біля Чорткова в родині самодіяльного диригента хору. Усі діти змалку опанували музичну грамоту, співали в батьківському хорі. Пізніше Василь Коссак (1886-1932) прославився як актор, співак і режисер, Катерина Коссак (1881-1919, по чоловікові Рубчакова) як драматична актриса та співачка.

1892 року, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, Михайло вступив до Львівської консерваторії на курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно він працював хористом у львівській оперетковій трупі Ю. Мишковського, а невдовзі став хормейстером. 1896 року, завершивши навчання в консерваторії, Коссак прийшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (згодом «Українська бесіда»). З невичерпною енергією невтомно працював на театральній ниві, допомагаючи своїм талантом музиканта, згуртував добірний склад театру, писав ноти, укладав музику до п’єс.

Із режисером Й. Стадником уперше на українській сцені (1904-1913) поставив опери «Продана наречена» Б. Сметани, «Роксоляна» Д. Січинського, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, «Травіата» Дж. Верді та ін. Поставив опери Легара, Ф. Оффенбаха, І. Целлера, Й. Штрауса, М. Лисенка, М. Кропивницького.

1909 року Коссак став одним з організаторів запису українських народних пісень, творів Семена Гулака-Артемовського та Миколи Лисенка на платівки. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, 40-річного Михайла Коссака призвали в австро-угорську армію. Там він у званні фендрика став військовим диригентом. Підрозділ Коссака був серед частин, оточених військами Росії в Перемишлі. Після капітуляції оточених навесні 1915 року Коссак опинився в полоні. Вже через кілька тижнів він був у Ташкенті. У таборі військовополонених Коссак організував оркестр. 1918 року після укладення Брестського миру, коли військовополоненим дозволили повернутися додому, Коссак вирушив до Львова. Але під час зупинки в Києві Микола Садовський запросив Михайла Косака у свій театр на посаду диригента. 1919 року Театр Миколи Садовського переїхав у Кам’янець-Подільський. Проте Коссак залишився в Києві та став працювати в Театрі музичної драми.

1921 року Михайло Коссак разом із новою сім’єю переїхав у Кам’янець-Подільський. Деякий час він був диригентом у місцевому театрі. Одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 року Коссака призначили викладачем другої групи (тобто, асистентом), завідувачем лабораторії музично-вокального мистецтва Кам’янець-Подільського інституту народної освіти (нині Кам’янець-Подільський національний університет).

26 грудня 1937 року Михайла Коссака заарештували. 30 грудня 1937 року Особлива трійка при управлінні НКВС по Кам’янець-Подільській області засудила Коссака до розстрілу. Вирок виконано 2 січня 1938 року. Поховано Коссака на території хутора Загальського в загальній могилі. 10 липня 1989 року прокурор Хмельницької області дійшов до висновку, що Коссака було засуджено необґрунтовано.

Джерело.1.

Література

«Олтар скорботи». театральні діячі України – жертви сталінського терору / автор есе Л. Томашпільська // Вітчизна. – 1996. – № 5-6. – С. 81-82. 

Джерело. 2. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

*******

Зробив інструментовку опери «Роксолана» Дениса Січинського, написав музику до багатьох вистав, зокрема разом з режисером Йосипом Стадником вперше на українській сцені поставили «Продану наречену» Бедржиха Сметани, «Гальку» Станіслава Монюшка, «Енея на мандрівці» Ярослава Лопатинського, «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського, «Фауста» Шарля Ґуно, «Кармен» Жоржа Бізе, «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, «Травіату» Джузеппе Верді та деякі опери Миколи Лисенка, Жана Оффенбаха, Франца Легара. Написав музику до вистав «Вій», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лісова пісня». Був автором романсів, маршів, п’єс для скрипки, обробок народних пісень.

1 січня 1909р. народився Степан Андрійович Бандера – Український політичний діяч, один з ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху, провідник Організації українських націоналістів.

Степан Бандера (01.12.09 - 15.10.59)

Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. В 1919 - 1927 навчався у Стрийській гімназії. На поч. 1922 став членом Пласту, а згодом - Організації Вищих Класів Українських Гімназій.

Після закінчення гімназії намагався виїхати у Чехо-Словаччину для навчання в Українській Господарській Академії у Подебрадах, але не дістав дозволу від польських властей. В 1928 Б., ставши членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше - пропаганди. 

Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, що була тісно пов'язана з УВО. В 1929 Б. вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських-Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конференції ОУН Б. був офіційно затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Під час зустрічей з Є. Коновальцем Б. виклав власне бачення шляхів розбудови організації та розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні. В 1933 Б. спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське шкільництво. Підтримуючи акції протесту Українського Національно-Демократичного Об'єднання проти спланованого голодомору 1932-33 в Наддніпрянській Україні, Б. доручив М. Лемику здійснити замах на радянського консула у Львові. 

В 1934 Б., виконуючи постанову конференції ОУН у Берліні (1933), підготував замах на одного з головних організаторів політики “пацифікації” щодо українського населення Галичини і Волині міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького. В червні 1934 заарештований і в ході Варшавського процесу 1935-36 і Львівського процесу 1936 був засуджений до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. З 1936 Б. разом з М. Лебедем, М. Климишиним, Я. Карпинцем, Є. Качмарським, Р. Мигалем та іншими націоналістами перебував у в'язниці “Swięty Krzyż” (“Святий Хрест”) у Варшаві. Після розвалу Польської держави у вересні 1939 звільнений з тюрми. Прибувши до Львова, Б. разом з активом ОУН протягом короткого часу виробив детальний план розбудови мережі ОУН на теренах всієї України. 

В 1939 очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10.2.1940 у Кракові був створений Революційний провід ОУН на чолі з Б., затверджений у квітні 1941 Великим Збором ОУН. Після початку радянсько-німецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності. За розпорядженням Б. були сформовані три похідні групи ОУН (загальна кількість 6 тис. чол.), Дружини Українських Націоналістів (складалися з військових частин “Нахтігаль” і “Роланд”), організовано редакції газет. 30.6.1941 ОУН (під проводом Б.) проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком Ярославом - Українське Державне Правління. 6.7. 1941 Б. був заарештований окупаційними властями і після відмови скасувать акт відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. У цей же час брати Б. були кинуті до німецького концтабору Освенцім, де загинули в 1942. Після звільнення з концтабору військами союзників Б. внаслідок постійної загрози арешту радянськими спецслужбами був змушений змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. В лютому 1946 (за іншими даними - в 1947) Б. очолив провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). У грудні 1950 (за іншими даними - в серпні 1952) внаслідок розходження з питань стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим Проводом ОУН Б. відмовився від посту голови Проводу ЗЧ ОУН. В 1953-54 намагався врегулювати відносини між українськими еміграційними угрупуваннями і досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном. В 1956 на Конференції 3Ч ОУН Б. знову був обраний головою Проводу. В наступні роки активізував роботу по налагодженню зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність Б. серйозно занепокоїла керівництво СРСР. 

15.10.1959 у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолету (стріляв ампулами з ціаністим калієм) вбив Б. Похований на кладовищі у Мюнхені. Б. автор декількох праць, в яких ґрунтовно розроблено теологічні і теоретичні засади українського націоналізму, зокрема “Перспективи Української Національної Революції” (1958) та ін.

Джерело. oun-upa.org.ua

Цей день в історії УПА - 1 січня.

Чота Володимира Дашка "Марка" із сотні "Бурлаки"

********

1945 рік

На шляху неподалік селища Торчинськ на Волині повстанці підірвали дерев’яний міст і зрізали 21 телеграфний стовп.

Двоє повстанців загинули в бою з московитами у селі Крушельниця на Львівщині.

У селі Остап’є на Тернопільщині повстанці знищили фінансового агента.

1946 рік

Відділ УПА-Захід раптовим наскоком на дільницю винищувального батальйону в селі Онишківці на Тернопільщині захопив станковий і два ручних кулемети.

Вночі в селах Нижня Липиця і Серники на Станіславщині повстанці розклеїли антирадянські листівки.

1947 рік

У селі Хищевичі на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного важко поранили.

Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в селі Новий Острів на Дрогобиччині. Захоплені в полон станичний ОУН «Швагер» та його заступник.

У селі Калинів на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД. Захопленого в полон міліціонера невдовзі відпустили.

1948 рік

У селі Войниця на Рівненщині повстанці спалили колгоспні будівлі.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Шумляни на Тернопільщині. Повстанець, що перебував всередині, поранив військового і підірвався гранатою.

У селі Кип’ячка на Тернопільщині повстанці спалили документи сільради.

На хуторах біля села Рясники на Рівненщині повстанці знищили двох військових МВД.

1949 рік

Під час бою з московитами у селі Лука на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Ярослав Шешків – «Остап».

У селі Поруби на Львівщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

1 січня 1919р. Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію Православної Церкви в Українській Народній Республіці. Міністром культів і віросповідань був Іван Липа.

Іван Липа, міністр культів та віросповідань в уряді Петлюри.

*********

Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» визначав, що Верховна церковна влада в Україні позбавляється будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха і переходить до Всеукраїнського церковного собору.

Між соборами справами церкви має займатися незалежний від Всеросійського патріарха Український церковний Синод, який складатиметься із двох єпископів, одного протоієрея, одного священика, одного диякона, одного священика від військового відомства та трьох мирян. До компетенції Святого Синоду належать справи релігії, адміністрації, матеріального постачання, навчання, перевірки та судів.

На засіданнях Святого Синоду мав бути присутній представник уряду, чиїм обов’язком був нагляд за дотриманням законів держави, впровадження рішень Синоду, що не порушують інтересів Республіки.

Усі витрати на утримання урядового складу Автокефальної Української Церкви покладалися на Державну Скарбницю.

Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» став одним із перших законодавчих актів Директорії після прибуття до Києва. Він став серйозним поштовхом для розвитку процесів створення української національної православної церкви і позбавлення її впливу РПЦ, які розпочалися після лютневої революції 1917 року. Головних противників автокефалії — Київського митрополита Антонія (Храповицького), який замінив розстріляного більшовиками митрополита Володимира (Рождественського), та архієпископа Волинського Євлогія – було заарештовано і вислано до Василіянського монастиря у Галичині. 

Міністр культів та віросповідань в уряді Петлюри Іван Липа розпочав підготовку до нового Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Але реалізувати ці плани не вдалося: уже наприкінці січня – на початку лютого 1919 року влада Директорії залишила Київ. Лише в жовтні 1921 року Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її митрополитом Василя Липківського.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Станом на 1 січня 1940 року, за вказівкою керівництва НКВД, у Тернопільській обл. затримано та ув’язнено 486 учасників «контрреволюційних» організацій.

З них 316 – віком до 30-ти років, які нібито готували збройне повстання проти радянської влади.

Джерело

https://teren.in.ua/2020/01/01/v-istoriyi-ternopilshhyny-3-31/

1 січня 1941р. в бою з московитами в рідному селі Жизномир Бучацького району загинув окружний провідник ОУН Чортківщини, політв’язень польських тюрем Володимир Гуляк «Варнак».

Пам'ятник у селі Жизномир «Борцям за волю України»

********

Володимир Гуляк народився 1912 року в селі Жизномирі (Бучацького повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Бучацького району Тернопільської області, Україна) в селянській сім'ї. 

Батько загинув на початку Першої світової війни в Італії, залишивши сиротами трьох синів: Михайла (нар. 1910), Володимира (нар. 1912) і Юліана. Мати вийшла заміж вдруге за Степана Гаврилюка і в сім'ї народилося ще троє дітей: Ольга (нар. 1924), Іван та Марія. Родина володіла 25-ма моргами поля і 5-ма — лісу.

Член ОУН, політв'язень польських тюрем, зокрема з 1938 по вересень 1939. Займав посаду окружного провідника Чортківщини.

Напередодні Нового року разом з братом Іваном (псевдо «Орлик») заквартирували у криївці в ґазди Василика. Сподіваючись, що енкаведистів не буде, вийшли до хати. Вранці почалась облава, Володимир зміг вибратись на волю, побіг на город, однак за 100 м до яру його «скосила» ворожа куля — «Варнак» загинув у бою з військами НКВС 1 січня 1941 року в рідному селі. Тіло більшовики саньми вивезли до Бучача. Мати просила віддати його для поховання, однак почула звинувачення у вихованні «бандита» та відповідь, що енкаведисти самі його поховають. 

Цей день в історії УПА - 31 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Ліворуч перший – провідник V-го району ОУН Степан Куцик – «Орлик», біля нього – Михайло Протиняк (можливо, «Чорний» або «Місько»), стрілець боївки СБ із села біля Устрік Дол. (Ясеня або Гошева), стоїть «Бистрий» з Лодини коло Устрік Долішніх, західна Бойківщина.

********

1944 рік

Командир сотні «Лісовики» УПА-Захід Іван Юхнович – «Кок» загинув у бою з загоном НКВД біля села Шумляни на Тернопільщині.

1945 рік

Чота сотні «Переяслави» УПА-Захід біля села Язениця (відселене і зруйноване радянською владою після Другої світової війни) на Львівщині підірвала потяг, який перевозив полк прикордонних військ. Знищені 40 військових.

Сотня «Дружинники» УПА-Захід у селі Білка Підкарпатського воєводства Польщі знищила державний спиртозавод.

У райцентрі Яворів на Львівщині троє повстанців знищили провокатора московитів.

1946 рік

У бою з московитами у селі Лужок на Дрогобиччині загинув підпільник Іван Орищак – «Карпо».

1947 рік

Надрайонний провідник ОУН «Ярема» і ще один повстанець загинули під час бою з московитами біля села Джурів на Дрогобиччині.

1948 рік

У бою з московитами у селі Підлипці на Львівщині загинув повстанець Володимир Андрущишин – «Дубовий».

1949 рік

У боях з московитами у селах Козьова і Поріччя Задвірне на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі Марія Яремчук – «Груша».

1951 рік

Підпільник Григорій Шкіринець – «Петрусь» наскочив на опергрупу МГБ у селі Верхня Рожанка на Дрогобчичині і загинув у бою.

1954 рік

У райцентрі Буданів на Тернопільщині повстанці вночі накинули зашморг на пам’ятник Леніну та причепили антирадянську листівку.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

31 грудня 1877р. народився Гнат Хоткевич, Український письменник, музикант, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Найбільше Гнат Хоткевич відомий як автор блискучих оповідань, повістей, романів, п’єс. Але це була надзвичайно і різнобічно обдарована людина: композитор, бандурист-віртуоз, етнограф, музикознавець, співак, актор.

Гнат Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда) народився в сім’ї поляка-міщанина Мартина Хоткевича та української селянки з Сумщини Ольги Кривоногової.

1894р. з відзнакою закінчив Харківське реальне училище; 1900р. — технічний факультет Харківського технологічного інституту. Якийся час працював інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Першим у світі (на 30 років раніше за американців!) розробив проект дизельного потяга.

1906р. переїхав до підавстрійської Галичини – через переслідування за участь у політичних страйках. Мешкав у Львові, згодом – у Криворівні. Концертував зі скрипкою та бандурою на теренах Галичини й Буковини.

1912р. оселився у Києві й поринув у мистецьке середовище: читав лекції, редагував літературний журнал «Вісних культури і життя», виступав у концертному циклі «Вечір бандури».

1915р. через активну громадську діяльність був висланий з України, мешкав до 1917р. у Воронежі.

Більшовицьких ідей не поділяв і до більшовиків не пристав. У 1920–1928р.р. викладав українські мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі на Харківщині, до 1932р. навчав грі на бандурі у Харківському музично-драматичному інституті. 1928-32р.р. очолював Полтавську капелу бандуристів.

Любов до України та всього українського, спілкування і творчість українською були і для царської, й для більшовицької влад неабияким приводом знищити людину. Репресії проти «українських націоналістів» набирали шалених обертів. Особливо після того, як 1933р. наклав на себе руки Микола Скрипник, який на посаді наркома освіти активно провадив політику українцізації. Г.Хоткевич втратив роботу, його твори офіційно заборонили. Пекельний подих НКВС відчував за собою дедалі виразніше.

На додачу в 1934-му дістав тяжкі травми, потрапивши під поїзд.    

Влітку 1938р. Гната Хоткевича заарештували. 29 вересня «трійка» НКВС засудила його до розстрілу – «за участь у контрреволюційній організації». 8 жовтня Г.М.Хоткевича стратили.

Письменника реабілітували 11 травня 1956р. По десятьох роках вийшли друком його «Твори у двох томах»…   

Літературна діяльність Гната Хоткевича почалася 1897р. з публікації — у львівському журналі «Зоря» — оповідання «Грузинка». Мали значний успіх його новела «Різдвяний вечір», збірка «Гірські акварелі», цикл оповідань «Гуцульські образки», роман «Берестечко» та інші твори, в тому числі — драматичні. Справжній шедевр Хоткевича — романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (вийшов 1911р.з ілюстраціями автора).

Хоткевич-мистецтвознавець був автором наукових розвідок про життя і творчість Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Ольги Кобилянської, Івана Франка; ґрунтовних праць «Музичні інструменти українського народу», «Народний і середньовічний театр у Галичині», «Театр 1848 року». Також йому належать переклади творів В.Шекспіра, Ф.Шіллера, В.Гюго, Ж.-Б.Мольєра.   

Високу оцінку критиків та читацтва отримали драматичні твори Гната Хоткевича: «На залізниці», «О полку Ігоревім», тетралогія «Богдан Хмельницький». Варто зазначити, що, всупереч офіційному (як імперському, так і більшовицькому) тлумаченню Переяславської угоди, Хоткевич у своїй тетралогії засуджує її як документ, котрий призвів до російського поневолення України.

Попри те, що для більшовиків Г.Хоткевич був «ідейно ворожим», його творчість у читачів надзвичайно популярною: протягом 1928-32р.р. світ побачили його «Твори» у 8 томах. Однак останній роман «Довбуш» та тетралогія про Тараса Шевченка так за життя письменника і не були надруковані…   

 Гнат Хоткевич зробив великий внесок у розвиток українського театру. Ще за студентських років він створив у Деркачах сільський театр. На чолі студентського театру гастролював Слобожанщиною. 1903р. організував перший в Україні робітничий театр, який упродовж трьох років дав понад 50 вистав – здебільшого з української класики. 

Перебуваючи в Галичині, Г.Хоткевич заснував у с.Красноїлля Гуцульський театр, для котрого написав п’єси «Довбуш», «Гуцульський рік» та інші.

Хоткевич створив кількадесят кіносценаріїв. Спробував себе і в акторстві: зіграв роль кобзаря Кирика у фільмі «Назар Стодоля». 

Хоткевич-музикант віртуозно грав на скрипці, фортепіано, а особливо – на бандурі. Професійно співав баритоном. Як соліст-бандурист побував з концертами майже у всіх великих і менших містах України. На основі народного стилю гри, притаманного слобожанським бандуристам, Г.Хоткевич видав підручник та кілька посібників з гри на бандурі й створив власну – відому як Харківська – школу бандуристів, виховавши цілу низку талановитих виконавців.

Полтавська капела бандуристів на чолі з Г.Хоткевичем стала першим радянськисм колективом, який отримав контракт на гастролі Північною Америкою.

Гнат Хоткевич-композитор написав понад 600 музичних творів: великоформатних – для бандури та оркестру; струнних квартетів, романсів, твори для хору, для голосу в супроводі фертепіано. Народними вважаються й виконуються багатьма музикантами та колективами твори Г.Хоткевича: «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі», «Осінь», «Нечай», «А в полі корчомка», «Про смерть козака-бандуриста».  

Від 1998р. в Харкові раз на три роки відбувається Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича. У конкурсі беруть участь бандуристи, бандуристи-співаки, кобзарі, цимбалісти, сопілкарі. 

Автор. Олена Бондаренко

Джерело. https://ridna.ua/2019/12/31-hrudnya-1877-roku-narodyvsya-hnat-hotkevych-ukrajinskyj-pysmennyk-kompozytor-banduryst/

Цей день в історії УПА - 30 грудня.

*********

1943 рік

Відділ УПА атакував угорський загін, що грабував населення в селі Мощаниця на Рівненщині. Знищені полковник, лікар, 4 офіцери та понад 20 вояків, ще 10 поранено. У перестрілці загинули троє повстанців, шестеро отримали поранення. Ворог спалив близько 20-и господарств, забрав у полон багато цивільних і, в результаті нападу, відступив із села.

1944 рік

Внаслідок потужної атаки об’єднаного загону УПА-Захід проти відділів НКВД звільнено від радянської влади село Космач на Станіславщині. В результаті багатогодинного бою знищено та поранено кілька сотень військових.

1945 рік

Повстанці підірвали залізничну колію неподалік села Хриплин на Львівщині. Зійшли з рейок локомотив і два вагони товарного потягу.

1946 рік

У бою з загоном МВД у селі Труханів на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Славко Гещин – «Блакитний» і ще троє повстанців.

1947 рік

Колишній командир сотні «Хорти» УПА-Захід Казимир Яворський – «Бей» загинув у сутичці з загоном МВД у селі Кадобна на Станіславщині.

1948 рік

У селі Країв на Рівненщині підпільники знищили уповноваженого райкому КП(б)У – організатора колгоспів.

1949 рік

У селі Тисів на Станіславщині повстанці спалили клуб.

Міністр держбезпеки УРСР генерал Ковальчук звернувся до повстанців із закликом про явку з повинною, що стало сьомим подібним актом радянської влади до членів ОУН та УПА. Тим, хто погодиться, обіцяно звільнення від кримінальної відповідальності, можливість вільного вибору місця проживання, допомога у працевлаштуванні та сприяння у поверненні із заслання їх сімей.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила хату-криївку в селі Верхня Рожанка на Дрогобчичині. В результаті нападу загинули господарка хати та один повстанець.

Підпільник Василь Дик загинув під час зіткнення з загоном МВД у селі Кропивник на Дрогобиччині.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті.

30 грудня 1975р. помер Іван Липовецький, сотник Армії УНР, кооператор, член персонального відділу штабу УНА, редактор і видавець (підполковник в еміграції).

Друкарня 6-ї Січової стрілецької дивізії в таборі для інтернованих у Щепйорно (Польща). Справа наліво: начальник культ-освітнього відділу дивізії і табору, сотник Микола Битинський, завідувач друкарні Іван Липовецький, редактор і коректор "Українського сурмача", сотник Олекса Костюченко (сидить). Щепйорно, Польща. 1923 рік. Фото: geroika.org.ua.

****

Іван Липовецький, (1924 - 1975), фото 1950-х років. Фото: you-books.com

***

Народився 24 березня 1924-го в Рівному Закінчив комерційне училище, навчався у Київському комерційному інституті. 1916-го був мобілізований до армії, служив у 83-й артилерійській бригаді. Згодом закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917). Останнє звання у російській армії – прапорщик.

З кінця 1919 року служив у Корпусі Січових стрільців Дієвої армії УНР, був членом редколегії часопису «Український Стрілець». У 1920 році – у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, був керівником дивізійної друкарні та видавництва.

З 1923-го жив на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу комерційну школу, працював у польській Головній статистичній управі. Був членом редколегії часопису «На чужині».

З 1944-го на еміграції у Західній Німеччині. Видавав часописи «Наше Життя», «Юні Друзі», «Господарсько-Кооперативний Часопис» тощо. З 1952 р. жив у Канаді. У 1959–1970 рр. очолював Союз бувших вояків-українців у Канаді. Видавав часопис «Дороговказ». Помер та похований у Торонто. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/30/1975-pomer-ivan-lypoveckyy

Степан Йосипович Коваль (псевдо: «Рубаш», «Рубащенко» («Рубашенко»), «Бурлака», «Юрко», «Юрій») — командир загону «Котловина» у ВО «Турів» (1943—1944).

Коваль Степан Йосипович (03.01.1914 р., с. Корчин Радехівського р-ну Львівської обл. – 7 березня 2001 р., м. Івано-Франківськ). – хорунжий УПА (від 31.08.1944 р.). Псевдо: «Рубаш», «Рубашенко», «Рубащенко», «Бурлака», «Юрко», «Юрій». Курінний УПА

З родини селян-середняків. У 1930 р. здобув середню освіту в сільській школі. Від 1930 р. навчався на дяка. З 1933 р. став активним симпатиком ОУН. Мав хист до співу, відвідував хоровий і драматичний гуртки "Просвіти", диригував у хорі. Служив у Війську Польському в артилерії впродовж 1936-1938 рр. Звідти за "читання української літератури" і демонстрацію "обурення пригнобленням українців" потрапив до польської в'язниці на строк 5 р. У вересні 1939 р. вийшов з тюрми. Побоюючись арешту новою радянською владою нелегально перейшов на територію Генерал-губернаторства. До червня 1941 р. перебував у Грубешівському повіті Люблінського воєводства (нині - Польща). Жив у с. Жужель і містечку Долматів. Організував там молодіжні парамілітарні організації "Січі", працював на млині і в продовольчому відділі.

Влітку 1941 р. прибув до Львова з похідними групами ОУН(б). За радянськими даними, відмовився працювати поліцаєм у Львові, переїхав до Луцька і розпочав навчання у німецькій сільськогосподарській школі "Ландвіртшафт". Як свідчить П. Содоль, С Коваль після прибуття з похідними групами був призначений заступником к-ра навчального куреня, згодом реорганізованого у сільськогосподарську школу. Як згадує сотник УПА В. Новак, з липня 1941 р. Коваль став заступником к-ра куреня "Відділ окремого призначення ім. Є. Коновальця". Згодом німці перепрофілювали цей підрозділ на господарську школу. Далі С.Коваль вступив у нелегальну ланку ОУН(б), якою керував Г.Кузьма ("Мороз").

З вересня 1941 р. (за ін. даними – з осені 1942 р.) очолював школу. Проводив нелегальний вишкіл оунівських кадрів. Влітку 1942 р. одружився з Косюк Ольгою. 20 березня 1943 р. вихованців своєї школи (300-320 чол.) перевів до УПА, захопивши всю зброю (100 гринтівок). За це німці спалили будинок і забрали все майно сім’ї дружини Коваля. 1—13 червня 1943 р. брав участь у здобутті від німців м. Колки. Влітку командував сотнею УПА "Богдана". Сотня брала участь в боях з німцями в с.с. Гірка Полонка і Котів, здійснювала відплатну акцію на польську колонію Пшебраже (за те, що поляки знищили українське с. Красний Сад у Сенкевичівському р-ні), у середині 1943 р. воювала з радянськими партизанами у Крижинському лісі, між с. Берестяни і м. Цумань, у р-ні с.с. Черниж і Журавичі. З літа або листопада 1943 – до осені 1944 - к-р загону «Котловина» («Хвастівський») групи "Турів" з базою в Колках (бл. 300 чол. на поч. осені 1943 р., 600 чол. станом на поч. весни 1944 р.). 

У січні або лютому 1944 р. загін «Котловина», розбившись на дрібні підрозділи, перетнув лінію фронту. Після того загін підпорядковано групі «Заграва» і перейменовано на «Хвастівський». 22 квітня 1944 р. «Юрій» передав командуванням загоном «В. Чорноті» у складі відділів «Стріли», «Залізняка», «Орла», «Кореня», «Жука», «Ярмака», «Богуна», «Лева», «Узбека», «Гриця», «Ігоря» (з останніми 4-рма на той момент не було зв’язку), підстаршинською школою і шпиталем (це за даними «Акта передачі «Хвастівського загону», а за даними нотаток «Клима Савура» щодо чисельності загонів УПА, то загін «Рубаша» на квітень після переходу фронту налічував усього 1 сотню – 120 чол.

Ймовірно в 1-му випадку перелічено всі підрозділи, які номінально входили в загін, але після переходу фронту не змогли з’єднатися назад). До кінця 1944 р. загін він постійні бої з радянськими військами. Від червня 1944 р. до осені 1945 р. – ад’ютант (керівник почту) к-ра ЗГ № 33 («Завихост»), провідника ПЗК І. Литвинчука, наприкінці 1944 р. призначений заступником І.Литвинчука. На переломі 1944 р. і 1945 р., щоб урятуватися від постійних переслідувань радянських військових підрозділів, С.Коваль створив при своєму загоні спецгрупу, яка відвертала на себе увагу ворогів, у той час як кістяк відділу відходив у безпечне місце. 

Керівник персонального (з 1 листопада 1944 р.), контррозвідувального відділу ЗГ УПА № 33 («Завихост»), к-р відділу «Азіати» (до його розформування в червні 1945 р.). Тоді виглядав так: «середнього зросту, кремезний, лице продовгувате, поголене, волосся русяве, довге, зачісував його назад», носив англійську військову форму, одягався у зелену шинель, френч, галіфе, пілотку, чоботи, при собі завжди мав «пістолет і німецький автомат». 

На початку 1945 р. Коваль брав участь у рейді по Голобському, Маневицькому, Камінь-Каширському, Цуманському, Колківському р-нах Волинської обл. для відновлення тамтешньої оунівської мережі. Був звинувачений у зв'язку з МДБ і заарештований СБ, проте зміг утекти з-під варти. Відтак, покинув УПА і восени 1945 р. переїхав на свою «малу батьківщину», в с.Корчин Радехівського р-ну Львівської обл., де переховувався як від СБ ОУН(б) (за вказівкою «Дубового" СБ-іст "Підкова» знищував усіх підозрілих стрільців УПА), так і від радянської влади. Наступного року в Зубкові на Сокальщині придбав собі посвідчення переселенця (у 1944-1946 рр. якраз ішло переселення українців з польських на українські території) на ім'я Литвина Дмитра Петровича.

Далі влаштувався регентом церковного хору в с Долматів. 1948 р. одружився вдруге, з Дарією Боднаровською. З 1949 р. до 1954 р., вже як повноправний громадянин СРСР, працював художнім керівником Станиславівського районного будинку культури, територіально розміщеному с. Микитинці (вул. Зарічна 75а); «неодноразово одержував подяки і нагороджувався грамотами». До сьогодні у с. Микитнці веде свою активну творчу діяльність народний аматорський хор "Первоцвіт", керівником якого тривалий час був Степан Коваль. Якимось чином був розконспірований «органами». 

У 1954 його засудив військовий трибунал Прикарпатського ВО на 10 років ВТТ за ст. 54-4 і 54-11 Кримінального кодексу УРСР. (Матір Коваль Софію Миронівну і сестру Коваль Ольгу Йосипівну виселили у віддалені області СРСР ще у 1951 р.). Коваль відбував покарання 2 р. і 8 міс. За зразкову поведінку його достроково звільнили, а в 1956 р. зняли судимість. Повернувся до Івано-Франківська, де працював диригентом і учителем. 1985 р. вийшов на пенсію. За висновком Волинської обласної прокуратури від 15 вересня 1992 р. реабілітований.

Джерело.

ДЖЕРЕЛО: http://henrik-kvinto.livejournal.com/2455.html та http://www.geroi.if.ua/content&content_id=29