СИЛА ПАМ'ЯТІ

пʼятниця, 15 січня 2021 р.

15-18 січня 1941р. у Львові відбувався політичний «Процес 59-ти». Саме стільки молодих ОУНівців, віком від 15 до 30 років, потрапили на лаву підсудних. Восени 1940-го Львовом прокотилася хвиля арештів. Переважно це були студенти, а також гімназисти та випускник шкіл. Слідство тривало понад три місяці, протягом яких підсудні зазнавали тортур. Слідчі забороняли заарештованим спати, а допити проводили уночі.

Звинувачували їх у членстві в ОУН, антирадянській та терористичній діяльності, шпигунстві на корсть Німеччині. Оскільки НКВСівці вилучили літературу із закликами до боротьби за Українську Державу. Шпигунство полягало у переході радянсько-німецького кордону по націоналістичну літературу від Проводу ОУН. Провід перебував у Кракові (зона німецької окупації Польщі).

Суд виніс рішення розстріляти 42 ОУНівців, з яких 11 дівчат. Двадцять засуджених було розстріляно одразу після закінчення судового процесу. Решті призначили 10 років таборів. Серед арештантів-смертників був Дмитро Клячківський – у майбутньому перший командир УПА.

Невдовзі справу переглянули і тим, хто ще залишився живим змінили міру покарання також на 10 років у таборах.

Не привчений до радянської судової практики адвокат Роман Криштальский, захищаючи молодь, вигукнув:

«Та це ж цвіт української молоді!».

«Це були мужні і зворушливі слова. – пише у спогадах Люба Комар.

– Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

********

Серед обвинувачених було 37 юнаків та 22 дівчат у віці від 16 до 30 років (наймолодшими учасниками процесу були Марія Наконечна та Михайло Чарковський, які не досягнули 16 років): 13 студентів Львівського університету, 6 студентів Медичного інституту, 3 студентів Політехнічного інституту, а також 12 гімназистів, 6 випускників вищих шкіл, 5 випускників гімназій. Більшість із них — підпільники ОУН від члена «Юнацтва» до заступника провідника Крайового проводу Івана Максиміва. Вони виконували різні ролі та завдання, а багато із них навіть не знали одне про одного. Серед обвинувачених націоналістів був майбутній командувач УПА-Північ Дмитро Клячківський (псевдо «Клим Савур»). Також до числа підсудних потрапили не-члени ОУН.

Люба Комар (1919 р.н.) – зв’язкова ОУН, на слідстві так і не зізналася у членстві в ОУН. Засуджена до розстрілу, згодом вирок змінено на 10 років таборів. Під час депортації втекла з тюрми у Бердичеві. Видала спогади „Процес 59-ти". Джерело: www.lonckoho.lviv.ua.

Наталя Шухевич (1922 – 2010), зв’язкова ОУН, сестра Романа Шухевича. Засуджена Процесом до 10 років таборів, згодом вирок змінено на 5. Повернулася із заслання лише в 1956 році. Джерело: www.lonckoho.lviv.ua.

**********

Засуджені особи (рік народження) та вироки:

1. Безпалько Ірина-Орися Володимирівна (1921) — 10+5+5 років, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4.

2. Березовський Кость-Арпад Амвросійович (1914) — розстріл

3. Берест Роман-Мар'ян Петрович (1897) — розстріл

4. Боднар Анна Андріївна (1917) — розстріл; Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5 (див. примітки)

5. Булка Орест Іванович (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

6. Винників Наталя Сидорівна (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

7. Вовк Микола Андрійович (1911) — розстріл

8. Волошин Олена Василівна (1898) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

9. Гаврилишин Мирослав Дмитрович (1923) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3 (старший брат Богдана Гаврилишина).

10.Гончарук Богдан Семенович (1912) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

11.Горбаль Роман Томович (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

12.Гошко Микола Михайлович (1890) — розстріл

13.Грицай Марта Теодорівна (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

14.Данилевич (Рубінський) Василь Петрович (1910) — розстріл

15.Думанський Михайло Іванович (1915) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

16.Думанський Петро Іванович (1913) — розстріл

17.Думанський Степан Іванович (1918) — розстріл

18.Дяків Роман Григорович (1904) — розстріл

19.Єднорог Богдан Савич (1919) — розстріл

20.Жидик Григорій Степанович (1913) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 4+2

21.Зубач Ірина Антонівна (1923) — розстріл, Верховний суд УРСР замінив вирок на 10 років концтаборів

22.Клак Петро Васильович (1911) — розстріл

23.Клак Софія Степанівна (1917) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4

24.Клячківський Дмитро Семенович (1911) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

25.Ковалюк Володимира Тимофіївна (1915) — розстріл

26.Коверко Дарія Максимівна (1922) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

27.Комар Володимир Степанович (1917) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

28.Комар Любов Степанівна (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

29.Костишин Юрій Васильович / «Марків Юрій Михайлович» (1919) — розстріл

30.Кохман Ганна Йосипівна (1922) — 10+5+5

31.Коцюба Тарас Теодорович (1918) — розстріл

32.Крупа Теодозій Володимирович (1918) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

33.Куницький Богдан Миколайович (1922) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

34.Левицький Олег Васильович (1921) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

35.Максимів Іван Андрійович / «Бард Богдан Андрійович» (1913) — розстріл

36.Малащук Людвига Іванівна (1915) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

37.Матвійчук Андрій Михайлович (1913) — розстріл

38.Матвійчук Микола Михайлович (1909) — розстріл

38.Матковська Марія Петрівна (1921) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4

40.Матла Олена Антонівна (1917) — 10+5+5

41.Наконечна Марія Іванівна (1924) — 10+5+5

42.Нирка Станіслав Михайлович (1920) — розстріл

43.Онуферко Степан Антонович (1923) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

44.Пакуляк Михайло Іванович (1913) — розстріл

45.Пецух Михайло Іванович (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

46.Пик Ірина Олександрівна (1918) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на висилку за межі СРСР, оскільки обвинувачена мала громадянство США.

47.Попадин Ольга Петрівна (1923) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

48.Притуляк Стефанія Василівна (1915) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

49.Світлик Лідія Юліянівна (1924) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

50.Слюзар Дмитро Йосипович (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

51.Сороківський Семен Григорович (1912) — розстріл

52.Ставарська Галина Петрівна (1920) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

53.Старка Богдан Микитович (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

54.Столяр Галина-Олена Теодорівна (1917) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

55.Тисляк Степан Михайлович (1918) — розстріл

56.Чарковський Михайло Теодорович (1924) — ув'язнення в таборах, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

57.Шенгера Петро Іванович (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

58.Шухевич Наталя Йосипівна (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

59. Грицеляк Богдан Михайлович (1923) — перед судовим засіданням справа Грицеляка була виділена в окреме провадження, тому процес фактично став «процесом 58-ми».

До смертної кари засуджено 42 осіб (серед них — 11 дівчат). Підсудним було призначено адвокатів, але захист отримав частину справ для ознайомлення тільки напередодні засідання, відповідно, не було фізичної можливості ознайомитися із матеріалами. Зрештою, суд відбувався формально і тільки затвердив прокурорське обвинувачення.

Решта підсудних були засуджені до тривалого десятилітнього ув'язнення з наступними засланням та позбавленням громадянських прав. У мотивації рішення суду зазначалося, що суворість вироку зумовлена тим, що «майже всі підсудні заявили в судовому засіданні, що не хочуть зупинити ворожої діяльності проти Радянської влади та заявили, що будуть продовжувати ворожу роботу при всяких умовах…».

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/

15 січня 1941р. московити на 5 років засудили до таборів священика, уродженецю с.Великі Гаї Тернопільського р-ну Маряна Кашубу. Після фізичних знущань розстріляний у тюрмі. Реабілітований 17 квітня 1991 року.

Мар'ян Кашуба народився 21 грудня 1909р. в селі Великі Гаї в сім'ї Григорія Кашуби і його дружини Марії з дому Решетуха. Навчався в народній школі в Тернополі і Тернопільскій українській гімназії (1920—1928), іспит зрілості склав 25 травня 1928р.).

Восени 1928р. вступив до Львівської духовної семінарії і розпочав навчання у Львівській богословській академії, яку закінчив у 1933р. 5 березня 1933р. отримав священичі свячення з рук єпископа-помічника Львівського Никити Будки.

У 1934 році о. Мар'ян Кашуба став сотрудником церкви Різдва Христового у Тернополі.

З приходом радянської влади у вересні 1939р. на священника почались цькування НКВС і аби уникнути переслідування 1 червня 1940р. він перебрався на парафію в с. Дубівці, де отримав посаду адміністратора парафії. Але там його теж знайшли і на 14 січня 1941р. закликали у фінансовий відділ начебто для з'ясування розмірів податку.

15 січня 1941р. о. Мар'ян Кашуба був заарештований НКВС і ув'язнений у Тернопільській тюрмі. 18 червня 1941р. засуджений московитами до 5 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Перед приходом німців 28 червня 1941 року був розстріляний у Тернопільській тюрмі і похований у спільній могилі жертв більшовизму на міському кладовищі, що знаходиться на вул. Микулинецькій.

Джерело.

Головин Б. Кашуба Мар'ян Григорович // Тернопільський енциклопедичний словник.

Кашуба Мар'ян Григорович // Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга п'ята.

Лабінська-Снігур К. Вірні до кінця. Мученики й ісповідники віри ХХ століття. — Львів.

Уніят В. // Історичні силуети. «Тернові долі» Олега Цетнарського (Останній бій УПА). — Тернопіль: «Рада», 2015. — 40 с.

Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832—1944) : у 2 т. / Дмитро Блажейовський.

Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 15 січня.

*********

1945 рік

У селі Корост на Рівненщині повстанці пошкодили урядову лінію зв’язку, зрізавши понад 50 стовпів. На них наклеїли листки з написом «За Сибір».

Кущовий провідник ОУН Осип Хом’як – «Крига» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Монилівка на Львівщині.

1946 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід у бою з батальйоном НКВД біля села Бубнище на Станіславщині знищив 20 військових.

Двоє повстанців, атакованих загоном НКВД (12 чоловік) у селі П’яновичі на Дрогобиччині, важко поранили сержанта, розігнали решту облавників і прорвалися неушкодженими.

1947 рік

Загін НКВД атакував табір рою сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід біля села Рунгури на Станіславщині. В результаті перестрілки відділ УПА відступив у ліс. Кулеметник, що прикривав відхід, потрапив у полон.

У селі Любеля на Львівщині повстанці напали на сільраду, де розміщувалася виборча дільниця. Знищені лозунги, плакати, захоплені списки виборців.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Буцнів на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, знищив одного військового і після того, як закінчилися патрони, повісився.

У селі Бочечки на Сумщині підпільники знищили старшого лейтенанта МГБ.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Яструбичі на Львівщині. Шестеро повстанців вчинили запеклий опір і, не маючи шансів на порятунок, застрелилися. Серед загиблих – колишній командир сотні «Тигри» Василь Баран – «Гефайст», колишній ройовий УПА Степан Громада – «Влодко» і колишній старший вістун сотні «Кочовики» УПА-Захід Ярослав Фарина – «Левадний».

1952 рік

Референт надрайонного проводу ОУН Володимир Бермес – «Мирон» і охоронець загинули під час зіткнення з загоном МВД у селі Волоща на Дрогобиччині.

Джерело

Підготував Сергій Горобець

15 січня 1871р. у Володимир-Волинському народився Агатангел Кримський, сходознавець, перекладач, який знав понад 60 мов, історик, один із засновників Української академії наук у 1918 році.

Він став одним із найвидатніших у світі мовознавців та фахівців з історії та культури Сходу. Талант до мов в Агатангела Кримського проявився ще змалку. У три з половиною роки він умів читати, у п'ять – пішов до училища в Звенигородці, куди переїхала сім'я. Далі було навчання в Острозькій та Київській гімназіях і вступ до Колегії Ґалаґана. В Острозькій прогімназії вивчив польську, французьку, англійську та німецьку мови, в колегії Ґалаґана опанував грецьку, італійську, турецьку. У 18 років Кримський досконало знав 8 мов, а до кінця життя – понад шістдесят (різні дослідники називають цифри від 56 до ста, звертаючи увагу, що він вивчав не лише мови, але і різні говірки, діалекти). Сам учений жартував, що легше знайти мову, яку він не знає, ніж порахувати, скільки знає.

Народився Агатангел Кримський у російськомовній сім’ї. Його батько, татарин з білоруським корінням, був учителем історії й географії, автором популярних на той час посібників і краєзнавчих книжок. Мати походила з польсько-литовського роду. Любов до України в юному віці в ньому пробудили твори Юрія Федьковича, Лесі Українки, а також уроки «руської мови» Павла Житецького. «І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осяяло. Я зрозумів, що мушу бути українофілом – це я зрозумів цілком свідомо. І от я жадібно ухопився за українство. Кожнісіньку вільну від «офіційних занять часину я присвячував Україні». Перша ознака національності є мова – я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу вагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці», - згадував вчений у своїй автобіографії.

Після закінчення Колегії він переїздить до Москви, де навчається у Лазарєвському інституті східних мов. Закінчивши інститут, отримує дворічну стипендію для поїздки до Лівану й Сирії. Там Кримський отримав грунтовний вишкіл орієнталіста, основними дисциплінами для нього стали арабська філологія, іслам та арабська література. Крім того він досконало вивчив перську мову і літературу, а також турецьку мову та літературу. Повернувшись до Москви, викладає в рідному інституті (з 25 років), стає професором східної літератури (у 30 років), пише серію підручників, перекладає російською Коран.

Під час гетьманату Скоропадського 1918 року Кримський повертається до Києва. Він отримує посаду вченого секретаря новоствореної Української академії наук. Також очолює кабінет арабо-іранської філології та історико-філологічний відділ, під його керівництвом працюють правописна й діалектологічна комісії, словника живої мови, історії мови.

У 1919 році, з приходом більшовиків, існування Академії було поставлене на межу виживання. Кримський випрошує пайки та одяг для співробітників, разом з ними заготовляє дрова для опалення приміщення, де було так холодно, що чорнило замерзало. Саме завдяки Агатангелу Кримському вдалося зберегти Академію від знищення, а згодом розширити її та збагатити книгозбірню.

У цей же період професор викладає в Київському університеті, створюючи цілу школу орієнталізму в українській науці, пише низку праць, у яких доводить міцний зв'язок між культурою й мовами Близького Сходу й України. 1921 року він стає директором Інституту української наукової мови. На той момент він уже майже втратив зір через читання, тож його секретарем і постійним помічником стає Микола Левченко, якого він пізніше усиновив. У 1929 році Левченка заарештовують у справі СВУ. Після чого, протягом п’яти років – заслання, а після повернення – самогубство. Ці події стали для Кримського страшним ударом. У 1941 році арештовують і самого Кримського як «ідеолога українського буржуазного націоналізму, який роками очолював націоналістичне підпілля». Його разом з представниками української інтелігенції (зокрема – членом Центральної Ради, письменницею та громадською діячкою Людмилою Старицькою-Черняхівською) відправляють до Казахстану.

Подальша доля Агатангела Кримського невідома. За офіційною версією 25 січня 1942 року він помер в кустанайській тюремній лікарні. Однак місце поховання видатного вченого досі не знайдене. 1957 року Агатангела Кримського було реабілітовано.

Цікаві факти з біографії Агатангела Кримського.

Рід Агатангела Кримського веде свій початок з Кримського півострова. Один із родичів був муллою, родичем кримського хана. У 1696 році, рятуючись від несправедливого гніву можновладця, втік із Бахчисарая та опинився у Литві. Там він охрестився і, як виходець із Криму, отримав прізвище Кримський.

В юності він закохався в Лесю Українку, але без взаємності. Про це, на думку дослідників, свідчить їхнє листування і рядки з вірша Павла Тичини на 60-ліття Кримського, в якому говорилося про «вічно мрійну Лесю Українку». Вчений цілком присвятив себе науці, так і не захопившись жодною жінкою. Лише після арешту Миколи Левченка він одружився із його вагітною дружиною, щоб дати дитині своє прізвище.

Коли Володимир Вернадський запропонував Агатангелу Кримському повернутися в Київ і стати одним із засновників Української Академії Наук, той поставив одну умову – перевезення і розміщення на новому місці його особистої бібліотеки. Для цього знадобився цілий залізничний вагон – крім книг Кримський привіз до Києва колекцію марок і грамплатівок з оперною музикою.

Не зважаючи на кволе здоров’я, астму, серцеву недугу та поганий зір (він носив дві пари сильних окулярів), професор працював по 18 годин на добу. Крім наукових праць, Кримський видав три збірки поезій, написав перший в українській літературі філософський роман «Андрій Лаговський».

Лазар Каганович пропонував Кримському укласти «Російсько-український словник», але той рішуче відмовився: «не хочу рискувати своїм чесним ім'ям перед галичанами, що досі твердо вірили в мою непідкупну чесність і рішуче усуваюся від участи в Словникові, де безшабашно гарцюють усякі мовокалічники та мовозасмітники».

Агатангел Кримський - автор першої в світі історії арабської літератури в 5 томах, 4-томної «Історії Туреччини та її письменства» та «Історії Персії та її письменства», багатьох наукових досліджень. Творча спадщина Кримського-сходознавця складає 26 томів.

Агатангел Кримський входить до числа найвидатніших лінгвістів у всьому світі як експерт в області санскриту, східних і західних мов. Водночас він категорично виступав проти погодінської теорії про те, що давньокиївські літописи були написані великоросіянами, а українці переселилися з Карпат після монголо-татарської навали, заперечував теорію «колиски трьох братніх народів», обгрунтовуючи гіпотезу про українську мову, яка вже в ХІ ст. постала «як цілком рельєфна, цілком означена, яскраво-індивідуальна одиниця». Йому належать фундаментальні праці «Українська граматика», «Давньокиївська говірка», «Українська мова. Звідки вона взялася і як розвивалася».

Учнем Агатангела Кримського був історик Омелян Пріцак. Він назвав свого вчителя «найкращим кримським подарунком Україні».

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen

четвер, 14 січня 2021 р.

14 січня 1943р. у Польщі помер Ярослав Сім’янович - вояк УСС, офіцер УГА, кооперативний і громадсько-культурний діяч, диригент хору «Сурма», уродженець Бучаччини.

село Бобулинці.

******

Народився 26 квітня 1882р. у с. Бобулинці, Бучацький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина.

Закінчив нижчу — в Бучачі та Львівську акдемічну гімназії. Будучи учнем, організував хор, з яким їздив із виступами по Галичині. Воював у лавах Легіону Українських Січових Стрільців. Після війни організував у Празі хор. Один зі співучасників заснування Українського (Руського) театру при товаристві «Просвіта Підкарпатської Русі» в Ужгороді (під керівництвом Олександра Загарова, потім Миколи Садовського). Працівник «Центросоюзу» в 1927—1939 роках. 1942 року через погіршення здоров'я повернувся в Берези (Берески) поблизу Ліська, де помер.

Джерела.

І. Дуда, Б. Пиндус. Сім'янович Ярослав // Тернопільський енциклопедичний словник.

Степан Шипилявий. Передові громадяни і визначні постаті Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник.

† Ярослав Сімянович // «Львівські вісті». — 1943. — Ч. 9 (17/18 січня). — С. 5

Вікіпедія.

середа, 13 січня 2021 р.

Є така думка... "Чи потрібна Нам європа?!"

Отак іноді думаю, а чого нас всі постійно хочуть з кимось об'єднувати ? То "тайожний союз", то європейський, то з православними, то з католиками.... . Ні, я нічо не маю проти участі в системі колективної безпеки на кшталт НАТО, що має на меті убезпечити себе від нападу агресивних "братів" наприклад. Але не обов'язково вступати у все, що існує. Я наприклад не особливо прагну вступати в ЄС, бо нічого хорошого там нема ( може тому Англія і виходить звідти) і тим більше в "тайожний союз".

Може пора усвідомити, що ми особливі, ми інакші, з своїми історією, культурою, традиціями, героями, святими і т.д. Ми ж маємо приклади держав, які досить добре живуть без всіляких союзів. Взаємовигідне партнерство- так, союз - ні. Як на мене то вступ в такі організації як ЄС це крок до втрати багатьох перелічених вище речей, це крок до втрати ідентичності українця. Це кагал. А можливо нас так туди втягують, бо кагалом без національної свідомості, історичної державної тяглості та громадянської ідентичності легше керувати

В. Тимчук.

Арешт – спогади політв'язня (згадує: Хоптяний Любомир)

Дев'ятий і десятий класи я закінчував у Новосільській середній школі Це було в 1947-49 роках. Школа тоді розміщувалася в трьох одноповерхових будинках. В одному з них я навчався, а в межу була тюрма, де закатували мого батька в 44-му. Часто навертались сльози на очі при згадці, як я татові носив передачі, як він через грати на Великдень цокав крашанкою до зубів, вітаючись зі мною, коли я сидів під тюрмою.

29 грудня 1948 року мене викликали до директора. Захожу в кабінет, а там двоє в цивільному, енкаведисти. Арештовують мене, ведуть на квартиру, роблять обшук, і хоч чогось недозволеного, зокрема літератури ОУН не знаходять, але забирають два зошити з віршами, які я написав, і на ніч кидають в Новосільську тюрму. А тоді Новосільське НКВД славилось своїми катами: Йонов, Катанцев, Зябліцев. До речі, дружина останнього викладала в школі російську літературу, була запеклим російським шовіністом. З нашої підпільної організації вже мучився в тернопільській слідчій тюрмі (по вулиці Коперніка, 1) Богдан Трипалюк і деякі з дівчат А десь тижнів три перед моїм арештом в школі робили контрольну, яку учителі не перевіряли, а «інспектори» забрали з собою. Аж потім я і друзі зрозуміли, що це робилось для експертизи почерків бо ми писали листи на різні адреси, де викладали позицію боротьби в УІ1А, ідеологію ОУН.

Отже кидають в камеру, один старенький камерник питає звідки, хто я. Я кажу: «Хоптяний з Кошляк». А він: «Сину, в цій камері сидів твій батько». Ось таке наступництво.

Увечері прийшов начальник тюрми Мірошниченко. Подивився на мене і говорить: «Вот тебе, Хоптянин, и золотая медаль». А я був претендентом на золоту медаль. Тоді таку одержували один, на силу – два-три учні. Наступного дня перевезли мене в згадану вище слідчу тюрму. Зробили фото анфас і в профіль, взяли відбитки пальців і кинули в підвал Там при вході сидів страшний, з вузькими косими очима, брудний, неохайний, мабуть – казах. На столику біля нього ніж, шморгнув носом: «Давай ремень.

Раздевайся». Я зняв курточку, піджак. А той: «Нет, совсем, снимай штаны». Трохи страшно. Що це має бути? А він просто повідрізав ґудзики в штанах, забрав пасок. Зачинили мене в камері – два на два метри, сирість, аж капає. Трохи посидів, а на вечір кинули в іншу камеру, вона через стіну з такою напівкруглою стелею, без вікон, куди кидали всіх після суду. В камері страшно сперте повітря, людей, як оселедців у бочці, біля дверей відома «параша». Це зараз відомо, а тоді було дивно, як серед людей можна сидіти і робити потреби по «тяжкому» і «легкому» і цілими днями в цім смороді сидіти, спати. В камері два вікна, що виходили на тротуар, вдень сіре світло вікон, закритих «намордником», а вночі сліпуче світло електролампи. Правда, вдень виводили на 15-хвилинну прогулянку в круглий закуток двору – видно було тільки кусочок неба, бо навкруги мур, а по ньому колючий дріт. Було тяжко, але мусили вижити, щоб колись розказати про большевицьке свавілля.

А вночі було привілля для слідчих, вони, як сатана, виходили на роботу вночі. Часом тримали в'язня два-три дні, коли той падав, його відливали водою і знову допитували. Кати мінялись, а в'язень один і той же.

Нашу групу допитував Брагін, мабуть жид. Кабінет на другому поверсі, вікно затягнуте ґратами, щоб ніхто не вискочив. Брагін був такий вилощений, випещений, любив розкласти на столі білий хліб, швейцарський сир, потому їсти і дивитись, яке враження це зробить на голодного в'язня, який їв тільки «баланду» (баланда – це вода, гнилий буряк інколи бараболина, але дуже рідко). Потім подзвонив: «Принесите чай». Закурював, посміхався, йшов по кімнаті, а в'язневі, який сидів на прибитій до підлоги табуретці, оглядатись не можна, брав за грубкою гнучкий кабель, десь чотири сантиметри діаметром, і зненацька бив по спині або голові: «Ну что, будешь говорить?»

І так із дня в день. Ночами допити, вдень не дозволяли спати, то ми навчились дрімати сидячи і робити якісь рухи ногою або рукою, коли дивиться «надзиратель» через «волчок», щоб бачив, що не сплять.

Побиті, помучені на допитах... Але ми, українці, такий рід, що гумор нас не залишає навіть на шибениці. Пам'ятаєте, як козак, якого садовлять на палю, говорить ляхові, щоб посадили його на низьку палю. А коли той питає чому, то у відповідь чує: «А то, щоб ляхам було легше нас в зад цілувати!»

Запам'ятався один переселенець з Лемківщини, який знав масу анекдотів, забув як його звали. А сидів він за те, що будучи головою сільради на Тернопільщині, давав повстанцям дані, скільки худоби, зерна забирають «визволителі» і вивозять на схід. В цій камері я сидів зі своїм вчителем з Новосільської школи Ігнатенком.

У сусідній камері через стіну сидів Богдан Трипалюк. Коли їх водили в лазню, вони «придбали» кусок дроту від бляшаного тазика. Ось цим дротом протягом довгого часу зробили дірку до нас. Ми поговорили, взнали багато чого цікавого як для тюрми. Але недовго, бо вже на другий день наші камери розселили, хтось доніс.

Зараз любити Україну не забороняється, то ж плекаймо мову, традиції, будьмо націоналістами. Націоналізм – це вища форма патріотизму.

Джерело.

С. Гринчишин

13 січня 1881р. народився Антін Львович Лотоцький — Український громадський діяч, учасник національно-визвольних змагань 1914–1920 р., активний діяч Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учитель Рогатинської приватної гімназії, дитячий письменник, журналіст і видавець.

Народився 13 січня 1881 у с. Вільховець на Галичині (Австро-Угорщина) у родині педагога і письменника Лева Лотоцького. У сім'ї панувала творча атмосфера та український патріотичний дух. Це вплинуло на світогляд хлопчика, сформувало любов до України, до її історії, до свого народу. Змалку почав складати казки, писати оповідання, віршував.

Навчався у Бережанській гімназії, в якій разом із братом Володимиром видавав гумористичний журнал «Небелиці». Під час навчання в гімназії був членом таємного гуртка «Молода Україна». Після гімназії продовжив навчання у Львівському університеті на філософському факультеті, де історичну тему його літературній творчості прищепив український історик Михайло Грушевський. Співпрацював з газетою «Діло».

За студентських часів (1907–1910) з'явилися перші друковані літературні твори А. Лотоцького, які були видані Товариством «Просвіта».

З 1911 року викладав у Рогатинській приватній гімназії. 1912 року, учні та вчителі Рогатинської гімназії здійснили мандрівку «Пішки на гору Маркіяна», присвячену 100-річчю натхненник національного пробудження Галичини Маркіяна Шашкевича. Автором ідеї був директор гімназії Михайло Галущинський. За сім днів (2-8 липня) він, четверо викладачів (Антін Лотоцький, Микола Венжин (Угрин-Безгрішний), Микола Щуровський, Лев Смулка) і дев'ятеро учнів (Іван Верб'яний, В. Воробець, Іван Горянський, Михайло Дорошенко, Стефан Кіржецький, Коритко, Юліан Соколовський, Степан Велитович, В. Дзера) пішки пройшли від Рогатина до Підлисся і назад.

1946 року прийнятий до Спілки письменників України.

Помер у Львові 28 травня 1949 року. Похований на 51 полі Личаківського цвинтаря.

******

У його доробку близько 13 книг оповідань, сценічних картин, віршів, повістей.

Перші друковані літературні твори побачили світ за сприяння Товариства «Просвіта» — «Цвіти з поля» (1907), «Ведмедівська попівна» (1909), історична повість з часів Хмельниччини «Триліси» (1910). У творах проявилося життєве кредо молодого письменника — розповідати дітям про події героїчної та складної історії українського народу, виховувати любов до рідного краю.

Разом з М. Угрином-Безгрішним видав «Коротку граматику української літературної мови» (1936).

У 1930-х роках твори Антона Лотоцького поширювались серед української діаспори, зокрема у США через українську газету «Свобода»[3] (наприклад, книжки для дітей «Роксоляна», «Козак Байда», «Мандрівка Мишки-Гризикнижки по Львові»).

Джерело Вікіпедія.

13 січня 1991р. московити взяли штурмом будівлю телецентру у Вільнюсі. Озброєним московитам, які виконували наказ із придушення пориву Литви до незалежності, протистояли беззбройні люди. 14 громадян загинули, близько 600 були поранені. При цьому опір литовців відвернув наміри московитів штурмувати парламент республіки. Цю дату в Литві відзначають як День захисників свободи.

вулиці Вілнюса 13 січня 1991р.

похрон загиблих від рук московитів 13 січня 1991 р. у Вільнюсі.

13 січня 1893р. в с. Буда-Горобіївська Канівського повіту Київської губернії народився Гарячий (Горячий) Павло - Український військовий діяч, сотник Армії УНР.

Оборонець нашої Батьківщини сотник Армії УНР Павло Гарячий (Горячий) не один раз заглядав в обличчя смерті. І не раз щасливо розминався з нею…

Народився він 13 січня 1893 р. в с. Буда-Горобіївська Канівського повіту Київської губернії в родині Гарячих Павла Лазаровича і Явдохи Пилипівни (у дівоцтві Гончаренко). 1911 року закінчив чотирикласну Канівську міську школу, потім допомагав батькові по господарству. Як вибухнула Світова війна, Павла одразу мобілізували до російської армії. Служив у 1-й мортирній запасній батареї. 1 жовтня 1916 року закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Лише наприкінці 1917-го канівського козака було вислано на фронт захищати Росію – до Проскурівського кордонного полку.

Павлові поталанило: кров за Росію він не проливав – армійські частини вже не воювали, а мітингували, російська армія розвалювалася на очах. Активно творилися українські частини. В одній із них Павло Гарячий служив уже від січня 1918 р. – був сотником 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного партизанського куреня імені отамана Яна Кармелюка, сформованого Юрком Ківерчуком і поручником Миколаєнком у Кам’янці-Подільському та його околицях.

Найдраматичніший момент у житті канівського козака настав восени 1919 року. Наша страдницька армія під натиском численних ворогів, знесилена тифом, відступала на захід. Павло Гарячий перебував тоді в складі 8-ї Запорозької дивізії, яка відступала від станції Кодима в напрямку Могилів – Нова Ушиця – Дунаївці.

17 листопада запорожці здійснили великий перехід за дуже несприятливих обставин – морозу і пронизливого зустрічного вітру зі снігом.

Заквартирували в с. Куча, що за 10 верст від Нової Ушиці. Того ж таки дня наспів наказ від командира 8-ї дивізії, щоб піші частини відійшли в запілля на 25 верст, а кінноті наказано залишитися і затримувати ворога, щоб дати можливість відпочити виснаженій піхоті. Кінна сотня Павла Гарячого мала зайняти позицію в селі Куча, що на правому березі річки Калюс, і тут зустріти ворога. За 6 верст праворуч сусідував Гордієнківський кінний полк, ліворуч – кінний відділ 3-го Гайдамацького полку…

Згідно з наказом піші частини вранці 18 листопада вирушили в напрямку Дунаївців. Перейнявши від піхоти позицію, сотник Гарячий пішов на край села провести рекогносцировку. З ним був бунчужний Басюк.

Хоча Гарячий ставився недовірливо до “спокійного часу” і завжди був наготові, в той день, як на біду, вийшов на рекогносцировку без коня і без рушниці. Бунчужний же виїхав конем.

Тільки вийшли на край села, як почули гучну стрілянину в місці розташування Богунівської сотні. Це дуже здивувало сотника, бо він не припускав і думки, що ворог міг пройти непоміченим.

Гарячий послав у село бунчужного – з’ясувати ситуацію. Та той не встиг проїхати й двісті метрів, як потрапив під обстріл, що вівся з села. І повернувся.

Тоді на хуторці старшина переодягнувся в драну свитину, обгризену шапку і, сховавши до кишені браунінг, пішов у село шукати свою сотню. “Той, хто йде на відверту боротьбу, – казав він, – про наслідки для власної особи не турбується”.

Бунчужний залишився на хуторі.

На щастя, з Івашківець у Кучу йшли бити олію дві селянки і хлопець. Павло приєднався до них. Для маскування взяв у людей мішок із насінням і кинув його на плече.

Шлях до олійниці стелився якраз через розташування сотні. Та її на місці не виявилося, тільки хижі переможці шниряли по хатах у пошуках здобичі.

Павло йшов, опустивши голову, з-під лоба зиркаючи то ліворуч, то праворуч.

От і хата, де він ночував, а в ній – його рушниця і повна набійниця. Ось і стайня, в якій стояв його кінь. Он хата, в якій квартирував бунчужний Басюк. Нарешті й олійциця.

У сінях сотник подякував супутникам і пустився назад тією ж вулицею. Коли ступив на подвір’я хати, де лишив зброю, несподівано зіткнувся з озброєним чоловіком, який ніс овес коневі.

Розминулися, нічого один одному не сказавши…

Коли чоловік вийшов із двору, Павло заглянув до стайні та побачив тільки місце, де стояв його кінь. Забіг до хати. Господар упізнав сотника і повідомив, що карабін і коня забрали козаки. З розмови Гарячий зрозумів, що хорунжий Григоріїв, переконавшись, що командира немає, вивів відділ із села.

Раптом Павло через вікно побачив шестеро озброєних чоловіків, які поспішали до хати. Гарячий переклав браунінг із кишені в рукав і попрохав господаря – як розпитуватимуть червоні – сказати, що вони разом служили на Світовій війні і що він зайшов провідати товариша. Мовив це і не поспішаючи рушив до виходу в надії розминутися з небезпечними гостями.

– Ну, я пішов, – на очах у червоних Павло попрощався з господарем.

Але ті заштовхали його в хату.

– Ти кто такой? – голосно запитав передній.

– Івашківський хлопець.

– А чєво тут ходіш?

– Насіння приніс до олійниці, а зараз йду додому.

Ворог, як видно, не повірив байці, бо рішуче вихопив шаблю. І, заволавши “рукі ввєрх!”, кинувся вперед. Та браунінг уже був у руці сотника. Наводячи зброю, він теж закричав:

– Руки вгору!

Це було повною несподіванкою для напасників: вони подалися до порога і аж присіли. Та після миттєвої розгубленості знову кинулися вперед.

Тоді Павло загнав кулю прямо у груди найгарячішому противнику. Той із криком повалився під стіл. Далі сталося найнеприємніше – осічка. Сотник ще встиг викинути підступний набій, як десять міцних рук вчепилися в нього. В запалі боротьби він кілька разів виривався і завдавав більшовикам болючих ударів. Усе ж сили танули. Врешті його збили з ніг і притиснули так, що підлога не витримала й провалилася… Під вагою тіл Павло почав захлинатися кров’ю. Перед очима попливли сині круги.

Не один раз доводилося йому заглядати у вічі смерті, але так близько, як тепер, ще не відчував її подиху… “Ось яка вона смерть”, – майнула думка.

У цю ж мить він побачив рідне село та дорогих людей. Під враженням цих картин йому враз зробилося гарно і легко.

Павло втрачав свідомість…

Отямившись, не відразу збагнув, де він. Коли зрозумів, що це за люди біля нього, різко шарпнувся. Та його так вдарили, що він знову закляк на підлозі.

Хтось кинув:

– Да пирні єво шашкой…

Спасіння прийшло у вигляді господині, яка заголосила:

– Ой Боже ж мій, не коліть його в хаті, бо я боюся, а в мене ж дитинка маленька. – Вона справді тримала в руках немовля.

– Виводі єво во двор, там прікончім, – мовив один із більшовиків.

Павла взяли під руки й повели з хати. Сині круги застеляли очі.

Як тільки відчинилися двері й свіжий зимовий вітер ударив в обличчя, в очах проясніло і Павло відчув прилив сил.

Переступивши поріг, він різко рвонувся вперед. Звільнивши ліву руку, з усієї сили заточив в обличчя того, що вчепився в правицю. Більшовик одразу відмовився стояти і покотився на землю.

Павло клубком скотився з горбка до тину і хутко перевалився через нього. І вчасно – удар більшовицької шаблі прийняла огорожа.

Червоні кинулися слідом, але Павло так дременув вулицею, що й сам здивувався, звідкіля в нього стільки сили взялося.

Більшовики були настільки впевнені, що наздоженуть утікача, що відразу й не стріляли, а тільки бігли і кричали: ”Дєржи, дєржи!..”

Нарешті вибухнуло кілька пострілів. Та кулі пішли стороною.

Тут Гарячий побачив, що йому навперейми біжать троє з рушницями. Звернувши праворуч, він на якусь хвилю заховався за хату – і так вигідно, що ні ті, ні ті не могли стріляти.

Павлові пощастило відірватися від погоні на двісті кроків.

Коли він вже був у полі, знову почув постріли. На цей раз густі, не поодинокі. Оглянувшись, побачив, що за ним женеться вже чоловік сорок.

Він до того стомився і захекався, що вже не міг бігти далі. Ще й одежа стискала груди.

Скинувши на ходу сіряк, призупинився і розірвав на собі верхню та спідню сорочки… Але легше не стало.

Ускладнювало ситуацію й те, що вітер бив у лице і розпанахані груди.

Тим часом погоня шаліла. Та кулі летіли повз утікача.

Почувши стрілянину, бунчужний виїхав із хутірця в поле, щоб довідатися, в чому річ. Як тільки Павло побачив, що Басюк гарцює конем на вигоні, зупинився і, зібравши всі сили, гукнув:

– Кіннота! Сюди! Вирубати всіх до ноги!

Він кричав насамперед для ворогів, бо кінноти поруч не було.

Оклик вплинув на більшовиків.

Почулась команда зупинитися, впорядкуватись, щоб зустріти кінноту вогнем. Дехто поспішив до села, адже в чистому полі зустріч із кіннотою не віщувала нічого доброго.

Маневр удався – і Гарячий вирівняв дихання. Використавши замішання ворога, він знову кинувся тікати.

Зрозумівши, що їх обдурено, побігли й більшовики. Вони не губили надії підстрелити “петлюрівця”. Але віддаль між ними і сотником збільшилась, а головне – бунчужний Басюк, збагнувши, що до чого, вже спішив на допомогу…

Невдовзі під градом куль кінь виніс товаришів із біди…

У лісі поїхали повільною ходою.

Ось тут сотник відчув страшенну втому і пронизливий холод – скривавлені клапті сорочки вмерзлися в рану аж до кісток. Згодом йому пожовкло в очах… Що було далі, він вже не пам’ятав.

Бунчужний знайшов десь підводу і привіз сотника до полку…

До пам’яті Павло Гарячий прийшов тільки через два тижні в польському військовому шпиталі у Шепетівці.

Після лікування в грудні 1919 року Павла Гарячого було інтерновано. Спершу він перебував у Луцьку, потім у таборах Щипйорно і Ланцута. Навесні 1920-го він став до лав 6-ї Січової стрілецької дивізії, що формувалася в Ланцуті. З нею сотник пройшов усю кампанію 1920 року. 21 листопада вдруге був інтернований поляками. В Щипйорно вступив до 5-го класу реальної школи і в квітні – травні 1924 року склав іспити за шість класів школи. У вересні 1924 р. в Каліші склав іспити за сьомий клас реальної школи. Серед оцінок переважали четвірки.

У таборах перебував до 30 червня 1924 року. Напередодні звільнення, 14 червня, отримав посвідку (ч. 970) за підписами генералів-хорунжих Марка Безручка та Всеволода Змієнка: “Цим свідчиться, що сотник 6-ої Стрілецької Січової Дивізії Гарячий Павло Павлович за час перебування в Дивізії заховував себе бездоганно і дисциплінарно. Караний не був”.

Ще з табору в Каліші сотник Гарячий написав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах зачислити його студентом. Прохання задовольнили. Навчався він на агрономічно-лісовому відділі. Здобув диплом інженера. По закінченні академії працював у Польщі, в Познані.

Останній період свого життя, з грудня 1941-го до лютого 1943 року, Павло Гарячий мешкав у місті Кременець (нині це Тернопільська область).

Можливо, певний час його життя було пов’язано із Закарпаттям, принаймні у статті краєзнавця Василя Олійника “Моїй дорогій Волині присвячую” зазначено: “Після поранення у Києві, до Кременця прибув закарпатець сотник Павло Гарячий, який став для молоді Білокриницької лісової школи Провідником”.

У журналі “Літопис Волині” (Канада, Вінніпег, 1977) зазначалося, що інженер Павло Гарячий, “хоч проживав… на Волині з обмеженими правами політичного емігранта, громадської праці не цурався… в останній час близько стояв до української молоді, яку вчив військового ремесла”. У цій згадці Павла Гарячого названо “бувшим полковником Армії УНР”.

Одним з учнів Павла Гарячого у Білокриницькій лісовій школі був Микола Якович Чорнобай (1924 – 2006), член ОУН(б). Він згадував: “Полковник Павло Гарячий викладав у нас “лісництво”, а після занять у лісі навчав нас іншого предмету – “тактики”.

Павло Гарячий – досвідчений старшина, учасник Визвольної війни 1917 – 1920-х років у лавах Армії УНР. Його досвід для майбутніх бойовиків УПА – безцінний. Знаменно, що учнями Павла Гарячого були члени обох гілок ОУН. До слова, Кременеччина – чи не єдине місце, де загони мельниківців і бандерівців координували свої дії, здійснюючи спільні акції (до осені 1943 року).

У лютому 1943 р. ОУН отримала повідомлення про підготовку німцями масового розстрілу в’язнів кременецької тюрми. Щоб врятувати їх, загін ОУН(б) під командуванням “Крука” захопив в’язницю. У відповідь гестапо того ж дня, 23 лютого 1943 року, арештувало та розстріляло відомих і шанованих у місті українців. Дослідник Б. Богуславський у статті “Жахливі картини злочинів” назвав імена розстріляних. Це лікарі Ганна і Петро Рощинські, Юрій Черкавський, Павло Гарячий (лісотехнікум), Лебедівська, Жиглевич, ксьондз Іваницький та інші – всього 12 чоловік.

Випадковим свідком арешту Павла Гарячого став студент Микола Чорнобай. Він оповідав: “Професор Гарячий повертався зі школи до Кременця власною бричкою, я з товаришем їхали за ним на велосипеді. Назустріч нам з’явився німецький легковик. Це було гестапо. Німці зупинили професора і кілька хвилин про щось із ним розмовляли, потім розвернулися і поїхали назад до міста. Ми з цікавості поїхали за професором… Це ж авто чекало на нього під Чеснохрестською церквою. На цей раз гестапівці посадили його до авта і кудись повезли. На другий день я взнав, що Павла Гарячого розстріляли”…

Чи добрим учителем був Павло Гарячий? Майже ніхто з його студентів не став лісничим чи агрономом – зате стали вояками. Вже за кілька місяців після загибелі Павла Гарячого вони успішно здали екзамен “з тактики” суворим екзаменаторам-німцям: у складі відділів Хрона і Крука під селом Антонівці вони оточили і знищили німецький батальйон.

Наприкінці зазначимо, що у лісовому технікумі є меморіальна табличка Павлові Гарячому. Гадаємо, що це не остання данина визначному українському старшині з села Буда-Горобіївська, що на Канівщині.

Джерело.

Роман КОВАЛЬ, Сергій МЄДВЄДЄВ

http://cossackland.org.ua/2013/02/22/pavlo-haryachyj-haryache-lyubyv-ukrajinu-i-zahynuv-za-neji-vid-ruk-fashystiv-70-rokiv-tomu-23-lyutoho-1943-roku/

13 січня – в деяких регіонах України святкують Щедрий Вечір чи Маланки (Меланки).

За старим стилем святкування Нового року припадає на 14 січня. Надвечір’я напередодні оповите низкою магічних дій. Аби врожай на наступний рік був багатим, готували «щедру» вечерю, для якої припасали найкращі харчі.

Господарі йшли до церкви на богослужіння, дякували Господу за його ласку та просили гарного року прийдешнього.

Народна традиція поєднала язичницькі вірування з християнським вшануванням великомучениці Меланії.

Щойно після заходу Сонця ватаги щедрувальників починали обходити господи. Вітали господарів зі святом, віншували їх, бажали здоров’я та гарного року.

Напередодні свята не позичали грошей, аби не зубожіти наступного року. Не позичали нічого жінкам, бо могли «забрати достаток із господарства, де брали позичку».

Вважалося, що під Новий рік треба ночували тільки вдома, інакше цілий рік можна блукати світом. Опісля щедрувальників треба було лягати спати і новий рік зустрічати спокійно, уві сні.

Загалом, обрядовість Щедрого вечора присвячувалася народженню Сонця і мала давню хліборобську традицію.

Ой сивая та І зозулечка.

Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям

на здоров'я !

Усі сади та І облітала,