19 лютого 1973р. заарештовано уродженця с.Росохач Чортківського району, студента Львівського університету Степана Сапеляка.

19 лютого 1973 року – заарештовано уродженця с.Росохач Чортківського району, студента Львівського університету Степана Сапеляка. Тернопільський обласний суд, за антирадянську агітацію і пропаганду, участь в антирадянській організації, засудив його до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. Покарання відбував в концтаборах та тюрмах ГУЛАГу міст Пермі, Владимира, Північного Уралу, Охотського побережжя Хабаровського краю та в Казанському централі. На засланні був на Колимі та в Хабаровському краї. Степан Сапеляк – український поет, прозаїк, публіцист, літературознавець, правозахисник, член міжнародного ПЕН-клубу та Української Гельсінської спілки, лауреат Шевченківської премії.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/02/19/19-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*******

Імʼя Степана Сапеляка занесено до реєстру митців-вʼязнів, яких тоталітарна система на довгі роки силоміць запроторила за сірі тюремні мури від усього світу «єдино за слово своє».

Народився Степан Сапеляк в селі Росохач Чортківського району Тернопільської області. Після закінчення школи в 1969 році вступив на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. У стінах університету відкривається його поетичний талант, він готує до видання першу збірку віршів.

У листопаді 1972 року у рідному Росохачі молоді патріоти створюють підпільну організацію, яка визнала своєю метою боротьбу за незалежність Української держави. 22 січня 1973 року на день Злуки Степан Сапеляк разом із друзями-однодумцями розвішав жовто-блакитні знамена в рідному селі та районному центрі Чортків. Крім того, у Чорткові в ці дні було розповсюджено листівки «антирадянського змісту», автором яких був Степан Сапеляк. За це юнака заарештували і посадили майже на 10 років позбавлення волі. В ув’язненні та на засланні на Колимі та в Хабаровському краї поет перебував до 1981 року Табірні рядки поета пройняті болем і відчаєм:

Плаче око на слух. Нерв на вії примерз.

Давить серце з-за ґрат довкруж серця краями.

Тихне плин безнадій із-під нар, з-під ребер,

З-під терпінь німоти сірі зеки-краяни.

Тими зеками-краянами були мужні і талановиті письменники та правозахисники: І. Світличний, І. Калинець, В. Стус, Є. Сверстюк та ін. Їхній стоїцизм допоміг молодому в’язневі вижити, вистояти і писати про волю, про життя, про любов.

За роки ув’язнення та заслання Степан Сапеляк створив чимало. Його поетичний доробок був видрукований переважно за межами України. Перша збірка віршів «День молодого листя» побачила світ у 1980 р. і вийшла в перекладі німецькою мовою у Брюсселі. Усі наступні поетичні книжки друкувалися також за кордоном (у Німеччині, Канаді, США) українською та іноземними мовами: «Несе Амур холодну воду» (ФРН, 1987), «Без шаблі і Вітчизни» (Канада, 1989), «З гіркотою в камені» (США, 1989), «Відлуння вцілілих строф» (Канада, 1990).

Після закінчення терміну ув’язнення поету не дозволили повернутись додому. Спочатку спорядили на Донбас, а потім на Харківщину. Тут, на Слобожанщині у Харкові, він жив до останніх років свого життя. Реабілітували Степана Сапеляка лише у 1991 році, у цьому ж році виходить його перша збірка в Україні під назвою «Тривалий рваний зойк», за яку в 1993 році удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

До поета нарешті прийшло заслужене визнання його приймають до Національної спілки письменників України. Він – відомий громадський діяч, член міжнародного відділення ПЕН-клубу, голова Української гельсінської групи, один із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, відповідальний редактор харківського позацензурного видання «Кафедра», співголова Асамблеї Шевченківських лауреатів, лауреат літературно-мистецьких премій ім. І. Франка (США), В. Свідзінського, братів Лепких, Т. Мельничука, першої літературної премії та диплома фонду Волиняків-Швабінських Українського вільного університету. У 2001 році С. Сапеляка нагороджують медаллю «Вʼязень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип», у 2005 – орденом «За заслуги ІІІ ступеня», у 2009 – Хрестом Івана Мазепи. У цьому ж році його удостоєно звання «Харківʼянин 2009 року» в номінації «Діячі науки, культури та мистецтва», а в 2011 р. він отримує звання почесного громадянина Тернопілля.

З-під пера поета вийшло дванадцять книг. Остання – невольнича мемуаристика під назвою «Хроніки дисидентські від головосіку» (2003), працював над епістолярним надбанням, публіцистикою.

«Його творчість у найтяжчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури», − резюмував колись Олесь Гончар.

Помер Степан Сапеляк 1 лютого 2012 року, похований у місті Харкові.

Джерело.https://tobm.org.ua/stepan-sapelyak/

Або жиєш, або гниєш. Спогади Софії Струмінської - зв’язкової УПА на псевдо «Зоря».

фото: сайт репортер. http://report.if.ua

Через село Нова Гута Тисменицького району у Чорний ліс проходили сотні Гамалії, Різуна та Хмари. Усіх цих сотенних добре знала тоді 17-річна Софія Струмінська – зв’язкова на псевдо «Зоря».

 Нині їй 89 і вона – єдина з місцевих старожилів, яка пам’ятає ті часи, коли селяни виживали посеред війни між партизанами та совітами.

Покаже пальцем – і все!

Нова Гута – невеличке село біля Франківська. До 1939 року поляки хотіли там розбудувати справжнє місто, але прийшла радянська влада. Тож нині це сільце – кілька десятків хат десь посеред лісу. Майже в кінці села і мешкає колишня зв’язкова УПА Софія Струмінська.

У невеликій охайній кухнині бабуся саме нарізає яблука на варення і слухає радіо, каже – «брехунець». Позаду неї солодко спить сибірський кіт Мурчик. Бабуся сміється, що то її «дохтор». Усе ляже там, де болить, а найбільше болить поперек. Ті удари залізною палицею, як її допитували 69 років тому у станіславській тюрмі, відчуває й нині.

Гостям старенька дуже зраділа, каже, треба розказувати про ті часи, бо люди відходять, а молодь нічого не знає.

В УПА Софія пішла, коли їй було 17 – у 1943 році. Була зв’язковою, а ще збирала та возила харчі.

«Мене ніхто не питав, хочу чи не хочу – ми просто мусили помагати, – каже бабуся. – Я працювала на дві руки. Москалям возила на фірі у бідонах молоко, а звідти привозила хлопцям у ліс сир і масло. У тих крала, аби нашим помогти».

На молокозаводі все списував бухгалтер, який також підпільно працював на УПА. Ще у місті «Зоря» збирала інформацію, а потім хлопцям переказувала, коли й куди пішла облава.

«Раз їду додому, а назустріч на машині везуть одного гуцуляку з Мищової боївки, – пригадує пані Софія. – Здався. Я чисто завмерла, бо він мене дуже добре знав. Ото покаже пальцем – і все. Та якось воно тоді обійшлося. Ми щодня ризикували – або жиєш, або гниєш у тюрмі».

Біда нікого не вчить

Бабуся розповідає, що знала всіх сотенних УПА: Хмару, Різуна, Гамалію, бо всі були на Чорному лісі, куди вона чи не щодень штафети (записки) носила.

«Гамалія був низького росту, дуже розумний, знав сім мов, – пригадує пані Софія. – Я з ним часто виділась. Він наших дівчат звідси, з Буковатого кута, дуже поважав, бо були чесні й працьовиті. А ті решта по селах – барахло».

Розповідає, що 1 листопада 1944 року недалеко у лісі й розбили сотню Гамалії. Продав їх один грабівський чоловік, що продукти возив.

«Продав за дві тисячі грошей. Тисячу получив, а тисячу ні. Йой, та отримав, певно, але на тім світі, – зітхає бабуся. – Тоді було багато патріотів, але й багато продажних людей, як і нині. Біда нікого не вчить».

Переповідає слова очевидця того бою – місцевого стрільця Івана Шуляра. Він якраз того дня стояв на стійці (варті), а рано прийшли його міняти. Пішов до табору, а тут інші стійкові димову ракету пустили, що йде облава. Гамалія відстрілювався до останнього, аби його хлопці могли відступити.

«Після того бою дуже багато наших загинуло, – продовжує бабуся. – Санітарка вагітна була, то ті кати їй живіт розпороли й дитину вийняли. Ще 37 хлопців убитих було. Коли москалів відтіснили, то наші викопали траншею і всіх їх поховали. Аж потім, через 48 років, один чоловік із гамалієвої сотні повернувся на те місце, викопав останки й перепоховав у Грабівці. То всьо хлопці по 17-18 років були».

Ще бабуся пригадує бій у самому селі, де загинули троє упівців. Місцеві знають про те місце, але пам’ятного хреста там і досі нема.

«Вбили Василя Дмитришиного,

Юрка з Ямниці та одного лейтенанта з Вінниці, – розказує пані Софія. – Він висилав посилки дітям і дружині з адреси мого вуйка. Вуйко знищив усе, бо де знав, що буде Україна? А так були б написали рідним, де той загинув».

Бабуся зітхає, мовляв, «починаючи з гір і сюди до Чорного лісу – під каждов ялицев лежить наш солдат».

«Ще у 1957 році, коли я звільнилася, йшли з жінками на малини у потік біля Мислова, а там – цілий яр у черепах наших хлопців», – каже вона.

Усіх здала «Калина»

Софію заарештували у квітні 1946-го ще з двома дівчатами. Якраз два місяці перед тим вона вийшла заміж і ходила до родичів чоловіка у Майдан. Була на іншому прізвищі, тож рідних не чіпали і не вислали до Сибіру. А здала її, каже, колишня подруга на псевдо «Калина», яка також була в УПА, але потім продалася совітам.

«Тоді у 1946 році вся молодь, що сиділа в КПЗ – то всі через Калину, – говорить бабуся. – На Великдень вона здала 10 дівчат із Рибного, а з Підлужжя – свого рідного села – 30 дівчат привела. Я, може, 50 залізних палиць дістала по плечах, голки в пальці запихали, до одвірка притискали, але нікого не видала. Ні душі, бо прирекла б своїх рідних на смерть».

Засудили Софію на 10 років. Половину з них відбула у режимному таборі в Комі АРСР. Потім були табори в Караганді, але, каже, там уже «як на волі», бо без конвою ходила.

У таборі від новоприбулих дівчат Софія дізналася, що «Калина» загинула. Її поранив 12-річний хлопчина, який також був посвячений в УПА. Він ножем перерізав їй горло біля сонної артерії. «Калина» тікала через кладку, впала і втопилася.

«А ви думали? Тоді такий час був, що діти і в 8, 10, 12 років до лісу ходили, штафети носили, помагали УПА, – каже бабуся. – Не дай Боже нині комусь таке пережити».

Звільнили її 13 жовтня 1956 року, але додому не пускали ще сім місяців. Вернулася в Караганду. Пам’ятає, що то була неділя і якраз втрапила на весілля. В хаті тихенько ув’язнені священики хрестили дитину в одних і шлюбували молодих.

«Боже, а то самі павлівські, ямницькі, угринівські, вікторівські, галицькі зібралися, – згадує бабця. – Винесли цимбали на двір. Скрипка, бубен грає. Усі хлопці у вишиванках, дівчата у спідницях шалінових. Так українці весілля гуляли».

Свого сімейного щастя бабуся пізнати не встигла, бо чоловік, поки та була в таборах, встиг уже двічі оженитися. Вона ж нікого більше не мала. Народила доньку від законного чоловіка, бо приходив до неї два місяці, а потім пішов геть. Донька працює медиком у Франківську, приїздить часто, помагає.

…Бабуся Софія проводить аж до дороги, аби розказати якомога більше. Показує – отам на ліс, де був бій Гамалії, внизу дорогу до Майдану, де її арештували. Запрошує приїздити ще, бо має що розказати, бо мусимо знати…

інтерв'ю СВІТЛАНА ЛЕЛИК. 2015 р.

стаття в http://report.if.ua

Спогади: 19 лютого 1943р. отримав шість куль при розстрілі і вижив! Леонід Щербатюк "Зубатий'.

Фото (перше згори): загін УПА Тараса Бульби-Боровця. В центрі – Леонід Щербатюк. Фото: poliskasich.org.ua. На наступній світлині Леонід Щербатюк.

19 лютого 1943р. в лісах у Корецькому районі на Рівненщині радянські партизани захопили в полон начальника штабу «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця Леоніда Щербатюка – «Зубатого» та сім охоронців, яких тоді ж і розстріляли.

Це було порушенням угоди про нейтралітет (обидві сторони узгодили паролі), яку восени 1942-го уклали Тарас Бульба-Боровець та представник партизанів полковник О. Лукін. У середині лютого 1943-го радянські партизани отримали вказівки з Москви знищувати націоналістів і першими розпочали бойові сутички, що стало несподіванкою для Леоніда Щербатюка. Під час розстрілу в нього влучило 6 куль, а потім тіло скинули в колодязь, однак він зумів вижити.

Тарас Бульба-Боровець детально оповів історію неймовірного порятунку:

«19.2.1943 року сталася в нас жахлива подія – начальник нашого головного штабу, отаман Леонід Щербатюк-Зубатий і старшина для спеціяльних доручень Головної Команди УПА, хорунжий Михайло Кваша-Рибачок та ще з ними 8 підстаршин і козаків, їдучи на двох санях з Людвипільського р-ну в Корецький р-н влетіли в корецьких лісах, де досі не було ніякого сліду совєтських партизанів, просто в засідку двохсотенного большевицького відділу на замаскованому постої. Пароль вже нічого не допоміг. Замість того, щоб розминутися на паролях, як це було досі, большевики окружили наших людей. Всякий спротив чи оборона десятка людей проти двох сотень комуністичних партизанів були безрезультатні.

Наші люди попали в большевицький полон. У них не було жодних документів, по яких большевики могли б довідатись про те, хто попався в їх руки. Вони відрекомендували себе, як звичайні партизани, що їдуть додому на тижневу відпустку. Одному малому хлопцеві, фурманові з других наших саней, пощастило в замішанні втекти. Скільки по ньому не стріляли з автоматів большевики, він швидко зник в густих хащах. Був тяжко поранений, але від погоні втік. Цей момент налякав большевиків, бо вони знали, що в цих околицях розташовано в нас по хатах та землянках багато партизанських груп. Большевицький відділ пробирався на диверсійну акцію зі сходу на захід і не міг себе обтяжувати жодним тягарем. Командир відділу дав наказ негайно всіх зловлених «ворогів народу» розстріляти і продовжувати свій марш на захід.

Обезброєних наших людей доручено розстріляти екзекутивному роєві НКВД при відділі. Під час екзекуції ще один наш партизан, поранений, втік до своїх. Решту вісім людей большевики на місці розстріляли. «Багаті» москалі роздягли наших людей до тіла, не гребували навіть скривавленою білизною. Вісім трупів кинули в сіно на санях, відвезли до одної хати і повкидали в колодязь. Присипали сіном і втікли геть за своїм відділом. Всякий слід по «чистій роботі» органів НКВД був заметений.

Але отаман Л. Зубатий мав велике щастя в цілком безнадійному нещасті. Він отримав при розстрілі аж шість ран і жодна з них не була смертельною. Одна куля прошила лице з-під ока наскрізь і вирвала три зуби з другого боку. Друга протяла самі м’язи лівої руки вище ліктя, третя – литку, четверта – стегно, п’ята – клуб, а шоста пройшла дивовижно 44-сантиметровою «траєкторією» по-під шкірою від лопатки до самої поясниці і ніде не пошкодила кістки. Всі ці рани – це дива війни, а доля людини – незбагнена таємниця.

Від пострілу в голову отаман Л. Зубатий втратив притомність. Прочуняв, коли опинився зовсім голий на снігу. Чув, як його кидали першим на сіно в сани, як на нього кидали решту трупів. Через це він цілком не застиг на санях – його зігрівали застигаючі свіжі трупи. Кров потоками стікала на нього і застигала, заливаючи йому очі. Йому бракувало повітря і забивало дух, але за пару хвилин сані зупинилися. Всі трупи вкинено в колодязь, його останнім. Зверху присипали сіном. Вороги, як справжні бандити і злочинці на чужій землі, поспішно втекли до своєї частини.

Отаман Зубатий якось виліз з колодязя, який на його щастя не був глибокий і побіг на світло до найближчої хати. Втрата крови довела до повного виснаження сил. Впав у сніг і останками надлюдської підсвідомої енергії доліз до хати. Зашкрябав у двері і впав без пам’яти під дверима. Селяни підібрали його і дали йому свою першу, примітивну медичну допомогу. Негайно відвезли на зв’язковий пункт УПА, а через годину ранений вже був у нашому польовому шпиталі, де ним заопікувався фаховий лікар. За 4 місяці розстріляний і втоплений Леонід Зубатий знову був на своєму посту.

По інших районах тієї ж ночі, з 19 на 20 лютого 1943 року, большевицькі партизани пробували всюди масово вбивати наших людей, та це їм не пощастило. Ми повідомили всі сотні, щоб були насторожені і вороги дорого платили за свої бандитські вчинки. Таким чином від 20.2.1943 року УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу на два фронти — проти двох соціялізмів: німецького і совєтського».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

Бій у Дуплинському лісі (автор: Гладик Йосиф)

Микола Круцяк «Супрун»,

повітовий провідник ОУН. 

РОСІЙСЬКО-НІМЕЦЬКА війна, 1944 рік. Фронт просувався зі сходу на захід і в березні призупинився на ріці Стрипі, притоці Дністра, на межі із Тернопільською областю. Гул канонади доносився на десятки кілометрів. Вісті, які приносили біженці із території України, зайнятої Красною армією, були тривожними. Вони говорили про те, що на захопленій нею території проводиться примусова мобілізація чоловіків віком 18-45 років. Мобілізованих, майже не навчених і слабо озброєних, гонять на передову. Поза загонами мобілізованих стояли «заградотряди», які стріляли в спину відступаючим. При форсуванні Дніпра заганяли новобранців-українців, навіть не переодягнутих у військову форму, у ріку. Гнали до тих пір, поки у німців не закінчувалися запаси набоїв. Плоти, дошки, трупи перегороджували Дніпро, вода була червона від крові. А маршал Жуков сказав: «Чєм больше хохлов подохнєт, тєм мєньше прідьотся вивозіть іх в Сібірь». Враховуючи ці повідомлення та пам'ятаючи совєтське «освобождєніє» 1939 року і тисячі жертв по тюрмах при відступі Красної армії перед німцями, українці не хотіли йти умирати за чужі інтереси і бути гарматним м'ясом у загарбників – німецьких чи російських.

Українська молодь заявила: «До чужинців в найми не підемо. За чужинців битись не будем. Ми народилися синами України і за неї голови складем».

І вони діставали зброю, йшли в ліс і творили власні загони самооборони. Так, молодь Заліщицького, Товстенського, Борщівського районів сконцентрувала свої сили в Дуплинському лісі.

Заліщицький надрайонний провід ОУН, оцінивши ситуацію, вирішив направити підготовлених військових командирів УПА очолити ці загони. На початку травня 1944 р. командири УПА «Лев» і «Черняк» зібрали окремі загони і утворили дві сотні УПА. В ці сотні входив і загін с. Воркулинці в кількості біля 70 вояків під керівництвом командира Мацьківа Миколи («Бурлака») та політвиховника Гладика Юрія («Дуба»),

Протиокупаційна операція проходила під керівництвом Заліщицького повітового проводу ОУН, керівником якого був Микола Круцяк («Супрун»).

У квітні Красна армія опанувала територію Тернопільщини. Дізнавшись про створений в Дуплинському лісі загін УПА, більшовицьке керівництво вирішило його ліквідувати. 13 травня вони почали наступ на новостворений загін. Штурм табору повстанців тривав три дні. В бою червоні задіяли зенітну артилерію та бронетехніку. Кільце звужувалося з кожним днем. Командування УПА вирішило розділити загін на дві групи і пробиватися в двох напрямках.

Загін командира «Черняка» мав пробиватися в напрямку Чорного лісу, а загін командира «Лева» – в напрямку лісу с. Блищанка.

Загін «Черняка», атакований бронетехнікою, поніс втрати, загинув сам командир і двадцять стрільців, а тридцять повстанців потрапили в полон. Ворог втратив 43 вбитими ї 18 пораненими.

Полонених 26 чоловік відправили в штрафбатальйон , а чотирьох розстріляли після їх відмови служити окупантам. Серед розстріляних був Микола Рудий із с. Ворвулинці.

Загін «Лева» ручними гранатами прорвав оточення і вийшов в ліс с. Блищанка. Політрада із повітовим провідником «Супруном» вирішила ненавченим військовій справі стрільцям розійтись по домівках. Політвиховник Гладик Юрій залишився через хворобу в с. Блищанка в очікуванні подальших розпоряджень Проводу. Але був мобілізований в Красну армію як мешканець с. Блищанка. В армії був опізнаний провокатором Якубом Бормою і виданий органам НКВД, засуджений до вищої міри покарання. Решта повстанців, що вийшли із оточення, приєдналися до УПА (загін «Сірі вовки» під командою курінного «Бистрого»). «Супрун» і «Бурлака» полягли в бою. Курінь покрив себе безсмертною славою в боротьбі за волю України.

опубліковано  Степан Гринчишин. 

Нескорені №5 (225), травень 2012 року

вокс-популі

Цей день в історії УПА 19 лютого.

фото з сайту Волинь Пост. Під час теоретичних занять на військовому вишколі. Коломийщина, 1942 рік.

1945 рік

Засідка відділу УПА-Захід на радянський кінний партизанський загін біля села Копальні на Дрогобиччині. Знищено 17 партизан, двох захоплено в полон.

Пошукова група НКВД захопила криївку у селі Крехаїв на Львівщині. Застрелився районний референт СБ Андрій Дідик – «Борис», загинули ще двоє повстанців.

1946 рік

Бійці сотні «Сірі» УПА-Захід у зіткненні з розвідувальною групою НКВД біля села Дубівці на Станіславщині знищили 2 військових, одного поранено.

Загін НКВД захопив криївку в селі Золотники на Тернопільщині. Після бою два повстанці підірвали себе гранатами.

Зіткнення з енкаведистами у селах Корсів, Будьків і Богданівка на Львівщині. Загинули 5 підпільників.

1947 рік

Напад рою сотні «Імені Богуна» УПА-Захід на винищувальний батальйон в селі Гринява на Станіславщині. Захоплено автомат і дві гвинтівки.

1948 рік

У райцентрі Івано-Франкове на Львівщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель.

1949 рік

Загін МВД захопив криївку в Михайлівській церкві села Колодіївка на Станіславщині. Загинули підпільники районного проводу ОУН Іван Шидловський – «Дністер-Дон» і Амалія Леонович – «Галя». Нападники спалили церкву.

У селі Вешеньки на Рівненщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

1950 рік

Під час облави в бою з загоном МВД у селі Козеве на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник Григорій Дулин – «Максим» та ще 4 підпільники.

1952 рік

Опергрупа МҐБ захопила криївку в селі Ванжулів на Тернопільщині. Загинули 4 бійці ОУН, у тому числі надрайонний провідник «Прокіп».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

19 лютого 1847р. у Києві в родині військового лікаря народився Олександр Русов, статистик, етнограф, фольклорист. Хоч Русови були росіянами, "батько з друзями частенько співав Українських пісень"...

«Цей край та народ, яким присвятив свою діяльність Олександр Русов, були йому не рідні, бо він великорос, – писав політик та письменник Петро Стебницький. – Він за поглядами та прагненнями був більшим українцем, ніж більшість корінних українців. В сімейному житті він говорив виключно української мовою. І в цьому не було жодної штучності, його натура суцільно з’єдналася з українською національною стихією».

В Київському університеті, де навчався Олександр Русов, історію викладав Михайло Драгоманов, який залучив Русова до «Київської Громади».

1873-го Олександр Русов став одним із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві. «Він розбурхав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених українців, він витворив фанатиків фольклору та етнографії, таких як Новицький з Катеринослава, Манджура з Харківщини. – писала у «Моїх споминах» Софія Русова про діяльність відділу. – Його праця захопила всі верстви громадянства. Наче якась ціла національна течія побігла по Україні разом з товстими зшитками, записаними українськими піснями та казками, з’явились перші бруньки нової національної свідомості». Русов у цей час збирає фольклор, вивчає етнографію, поєднуючи наукову та викладацьку діяльність.

Йому належала ініціатива заснувати у Петербурзі «Товариство любителів малоросійської словесності і мови».

1875-го Русов з дружиною переїздять до Праги, де видали повний Шевченків «Кобзар». Оскільки в межах Російської імперії через цензуру неможливо було це зробити. Потім родина деякий час жила у Чернігові. Олександр Русов працював у статистичному бюро при губернському земстві і підготував статистичний опис Ніжинського повіту. За цю роботу, яка складалася з 400 сторінок він отримав золоту медаль від Російського географічного товариства.

Згодом вийшла двотомна статистична праця «Опис Чернігівської губернії». Після цього Олександр Русов протягом 15 років працював у Полтаві, Петербурзі та Києві. Він домігся заснування в Чернігові «Комітету грамотності імені Тараса Шевченка», клопотався про створення «Товариства любителів малоросійської словесності» в Харкові.

Олександр Русов був товариським і чуйним. Він писав вірші та музику. Микола Лисенко чимало своїх пісень показував спочатку Русову і йому ж доручав першим виконати ці твори.

Помер 8 жовтня 1915-го року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/19/1847-narodyvsya-oleksandr-rusov

19 лютого 2020р. на 97-му році життя померла Марія Михайлівна Повх - діячка ОУН та УПА, учасниця Кенгірського повстання, активна громадська діячка.

Марія Повх народилась 25 січня 1923 року в селі Перегноїв колишнього Глинянського (а тепер Золочівського) району, що на Львівщині.

З молодих років стала на шлях боротьби за незалежність України в лавах ОУН та УПА, обирає собі псевдо "Ялина".

У 1949 році Марію арештовують та присуджують 25 років виправних таборів.

Перебуваючи на каторзі, стає учасницею найбільшого повстання в радянських концтаборах – Кенгірського. Звільнилася в липні 1956 року. В 1967 році Марія Повх повернулась в Україну, приїхала до Бурштина.

Брала активну участь у відродженні України. Долучалася до перепоховання жертв сталінських репресій, відкриття символічних могил та пам’ятників на території району.

Вона член районних організацій: Братства ОУН та УПА, товариства політв’язнів та репресованих, а також "Союзу українок".

На 95-річчя Марії Михайлівни, жінку було нагороджено грамотою та медаллю "За заслуги перед Прикарпаттям".

Марія Михайлівна завжди буде прикладом для наслідування нашому молодому поколінню! Ми будемо завжди пам’ятати подвиг ветеранів Другої світової війни, які відстояли нашу Батьківщину у ті страшні роки. На жаль, їх залишається все менше, вони йдуть від нас, забираючи з собою ту мужність, життєлюбство та силу волі.

Світла пам’ять про Марію Михайлівну назавжди залишиться у наших серцях!

Джерело.https://galych.com.ua/istoriia-halycha/postati/postati-viiny/item/1683-mariia-povkh

Спогад про втрачену юність. Ми так хотіли України! І так хотіли жити.

...На хутір, де довкола ліси, повстанці навідувалися часто. Люди допомагали, як могли, й 16-річна Марія тоді дала клятву боротися за Україну, або загинути за неї. Передавала записки, носила їсти, бачила смерть зблизька, та й сама була на волосині від неї не один раз.

Вперше у зв'язках з «бандитами ОУН» її запідозрили, коли в оборозі побачили в'язанки конюшини. Дванадцять червонопогонників увірвалися вночі до їхньої хати (батька на той час вже не було – коли Марія мала два роки, його поляки забрали у тюрму, згодом він опинився у Канаді, але допомоги від нього сім'я не мала ніколи) і почали розпитувати про «клєвер». Звідки було дівчині знати, що то конюшина? Не здогадувалася, що такі ж в'язанки були під лісом, де були повстанці, а слід вів на їхнє обійстя. За коси Марію виволокли з хати і потягнули у зруб. Били, мучили, вимагали сказати, хто приходить до них, де криївки, скільки знає бандерівців, хто з односельців допомагає їм. Від страху й болю не могла слова мовити, не видала нікого й тоді, коли почали стріляти вгору, мовчала й перед начальником, що прибіг на постріли. Тоді її відпустили...

А по певнім часі на Круковій горі під Жизномиром (із Занева туди через Стрипу недалечко) убили чотирьох повстанців, а серед них і молодого сусіда Велещуків.

Його сестра прийшла і попросила Марію та ще двох її товаришок допомогти забрати тіло з ями на Федір-горі, перенести на сільський цвинтар та по-людськи поховати. У тій ямі було дуже багато напіврозкладених трупів, «свіжих» скидали зверху. Тому дівчатам довго шукати не довелося, помираючи від страху, тіло хлопця витягнули і на вереті понесли в Трибухівці...

Цей вчинок не залишився непоміченим – сестру заарештували і вона видала усіх «співучасниць». 19 березня 1946 року вдосвіта дівчат заарештували й лише у нічних сорочках критою машиною повезли в Бучач – у будинок, де нині «Меморіал». Били і знущалися так, що на тілі живого місця не було, дверима пальці тиснули, босими ногами й колінами змушували ходити по щебеню, спеціальним гачком кололи п'яти. А тих, хто не витримував, з камер не виносили, трупний запах стояв нестерпний.

Не ліпше було й у Чортківській тюрмі. Знову допити-тортури, біль, розпач. Але десь бралися сили жити. Молитва і віра у Бога допомагали зносити усе. А молодість штовхала навіть на необдумані й водночас відчайдушні вчинки. 

Коли настає Великдень, душа кожного християнина співає. Щось сколихнулося й у Маріїному сердечку тоді. Вона дотягнулася до заґратованого вікна й на весь голос вигукнула «Христос Воскрес!». У відповідь територією тюрми понісся глухий, але потужний відголосок – «Воістину Воскрес!»

Начальство в'язниці «закипіло» від обурення, вартові кинулися шукати сміливця. Але ніхто не видавав дівчину. Тоді вдалися до хитрості – вийшов наказ у свята не приймати передач. Марії стало шкода своїх «друзів по нещастю» і їхніх родичів, що обов'язково захочуть передати освячені кошики за ґрати, і вона зізналася...

Покаранням стало три доби у карцері. Коли черговий гаркнув: «Вихаді», вона була у тоненькій сукенчині і встигла вдягнути одну панчоху. Так і забрав. Заштовхав у камеру з розбитим вікном та однією прибитою до стіни дошкою і замкнув. Страх і крижаний холод тисячами голок обдавали не тільки душу, але й усе тіло. Камерою ганяв вітер, на долівці «цямкала» вода, текло по стінах. Зав'язуючи тією панчохою то голову, то ноги, то руки по черзі, дівчина намагалася зігрітися, та даремно...

Невдовзі всіх дівчат з їхньої камери разом з Марією повели до тюремних брам. Надворі була ясна ніч. У місячному сяйві виднілася інша група в'язнів. Ніхто не хотів вірити, що ведуть на розстріл, та подумки кожен прощався з рідними, друзями... Так хотілося України і так хотілося жити! Але втрачати було нічого. «Співаймо», – раптом вигукнула Соня з Ліщанців (прізвище дівчини Марія Василівна вже не пригадує). І почала, а всі за нею: «Як ми були ще малими, так сказали серцем собі, для тебе живем, Україно, щоб волю здобути тобі». Конвоїри були шоковані, почали бігати довкола, заспокоювати, а далі стріляти в повітря. Позбігалась уся варта і з'ясувалося, що дівчат помилково вивели аж на двір, мали просто перевести в іншу камеру, а в їхній забілити стіни – занадто багато патріотичних написів кров'ю було на них... А коли дівчата зранку прокинулися, то вжахнулися – їхня Соня геть посивіла, а була ж у неї «золота» коса...

Була в Мордовії, працювала на лісоповалі, далі разом з іншими копала 14 га викорчованого лісу, а коли цілковито втратила здоров'я, то над нею «змилосердилися» і перевели на фабрику. Тут шили бушлати, куфайки, райтки і, щоб виконати денну норму, жінки мали прострочити вату до підкладки у 34 комплектах. За це отримували 500 грамів хліба. А не виконали норму – 300 грамів.

Робочий день – 12 годин, двічі по 20 хвилин – перерва. На сніданок давали черпак баланди, у якій інколи плавала голова від тюльки, або лушпиння картоплі. Увечері приносили кип'яток без цукру і заварки. Це називалося чаєм, але хліба до нього вже не вистачало, бо відразу з'їдали. Смак тих окрайців Марія Василівна пам'ятає донині. До деталей пригадує і те, як були розміщені бараки, як через болота йшли садити картоплю, а кожен крок вліво чи вправо міг стати останнім.

Ніколи не забудеться і та загальна радість, коли по смерті Сталіна в'язнів почали відпускати додому. В першу чергу літніх і немічних. Серед них, як згадує Марія Василівна, була й одна вчителька, яку засудили на 25 років за те, що під час обшуку при ній був листок паперу з текстом української пісні. Марія у Сибірах відбула 7 років 5 місяців і 22 дні...

Автор Велещук Марія Василівна.

Джерело.

Марія Іжук, журналіст Бучацької районної газети «Нова доба»

Герої (загинули 18 - 22 лютого 1952 р.) ОУН-УПА Марта і Мирон Свідруки – люди з легенди, національні герої, гордість м.Надвірна.

Відкриття пам’ятного знаку Героям ОУН-УПА Марті і Миронові Свідрукам біля районного будинку культури в м.Надвірна. 

Меморіальна дошка Героїв УПА Мирона та Марти Свідруків. 

Сильний духом та мужній український народ неможливо зламати і поставити на коліна, відчуття волі і власної гідності завжди жили в серцях українців. Історія України має багато періодів, коли свобода і навіть сам факт існування українського народу опинялись під загрозою. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки України ставали на захист своєї землі. Героїчна історія ОУН-УПА є величним прикладом жертовного служіння українському народу. Цвіт української нації – молоді хлопці та дівчата, у найдраматичніший момент нашої історії, самоорганізувались в потужну силу і з гаслом «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї», вони впевнено йшли у бій, віддавали своє життя в ім’я Батьківщини. Серед числа Героїв України, які свідомо обрали шлях боротьби за національну ідею, свободу і незалежність нашої держави з любові до України є Марта та Мирон Свідруки – герої ОУН-УПА, почесні громадяни м.Надвірна, роковини загибелі яких громада міста вшановує 18 та 22 лютого. Символічним є те, що в ці лютневі дні ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні, які, як і Мирон та Марта, у розквіті сил віддали свою молодість і життя за рідну Україну. 

Згадуються слова «Марка Боєслава»: «Будь горда, Україно, за них. Ти вічна в їх жертві, а вони в тобі. Вічна слава Героям!»

Народилися Мирон і Марта Свідруки 9 березня 1928 р. в Надвірній у патріотичній сім’ї. Активні учасники «Просвіти» та «Пласту». Своє життя з малку звіряли з Божими Заповідями і «Кобзарем», що був настільною книгою вдома. Вже 13-літніми вони стали зв’язковими УПА. 1944 року Мирон належав до особистої охорони “Марка Боєслава” (Михайла Дяченка), члена Української головної визвольної ради, крайового провідника пропаганди ОУН, а Марта була його друкаркою. Вона й сама писала вірші та публікувала їх у підпільній пресі. Молоді мрії про щасливе майбутнє замінили на непримиренну боротьбу з окупантами.

Мирон та Марта боролися за волю нашого народу, не шкодуючи ні здоров`я, ні життя. Марта («Настя Черемшина») була вродлива і відважна. Повстанці називали її «Квіткою». Сам «Марко Боєслав» відзначав у дівчині великий талант писати. Юній друкарці «Насті» присвятив вірша, який став піснею «Рости, рости, черемшино» і нагородив вічною пам’яттю ту, яка ні на мить не завагалась боротись за Україну до останнього подиху. Мирон (“Вільшенко”, “Пімста”, “Завзятий”) був настільки спритним, що міг рубати і стріляти обома руками, перестрибував з розгону 3-метрову огорожу. Мав дуже розвинену інтуїцію, був сміливий та відважний. Часто говорив: «Нині я дурно прожив життя. День пройшов, а я нічого не зробив для України». Але це не так, адже брат з сестрою, пліч-о-пліч зі своїми побратимами боролись за святе – свободу та незалежність України.

Мирон нагороджений Срібним Хрестом Боєвої Заслуги І ступеня за героїчний порятунок Анни Попович, зв’язкової сотника “Довбуша”, яку взяли поранену в полон вороги. І все ж життя Мирона та його сестри наближалось до трагічного фіналу. 18 лютого 1952 р., потрапивши в оточення, Мирон Свідрук розпочав свій останній бій. Він був короткий, бо мав Мирон лише револьвер. Щоб не потрапити в руки ворогів, свинцеву крапку у своєму житті поставив сам. Було йому тоді неповних 24 роки. Марта загинула через три дні, 22 лютого, – разом зі своїм командиром, “Марком Боєславом”.

Дмитро Синяк у своїх спогадах писав: «Мирон і Марта – люди з легенди, національні герої, гордість м.Надвірна!». Імена надвірнянців Мирона і Марти Свідруків золотими літерами вписані поруч з іншими Героями у Пантеоні слави України. Пам’ять про славні подвиги наших земляків завжди житимуть у наших серцях та серцях прийдешніх поколінь.

В 2012 році рішенням Надвірнянської міської ради Героям було присвоєно звання «Почесних громадян м.Надвірна».

Надвірнянська міська рада

Офіційний сайт. 

18 лютого 1945р. у боях із НКВД загинули член обласного проводу ОУН Іван Захарків – «Артем» (село Борусів на Дрогобиччині) та районний пропагандист «Ярослав» (село Боб’ятин на Львівщині).

18 лютого 1945 року – у боях із загонами НКВД загинули член обласного проводу ОУН Іван Захарків – «Артем» (село Борусів на Дрогобиччині) та районний пропагандист «Ярослав» (село Боб’ятин на Львівщині).

Іван Михайлович Захарків – «Артем» (1914-1945) – народився 23 лютого 1914-го в селі Під’ярків на Львівщині. Закінчив філію Академічної гімназії у Львові, тоді ж долучився до ОУН. У 1933-му арештований поляками, засуджений на 3 роки.

Референт розвідки Львівського обласного проводу ОУН. Член похідної групи ОУН (1941). Після організації у Василькові під Києвом 31 серпня багатотисячного мітингу з нагоди Свята зброї ув’язнений гестапівцями. Тамтешнє підпілля організувало йому втечу.

Повернувшись на Львівщину, працював в одній із референтур обласного проводу (1943). Курсант старшинської школи УПА «Олені» (1944), отримав ступінь старшого булавного. Призначений заступником начальника розвідчого відділу військового штабу Воєнної округи УПА «Буг». 18 лютого 1945-го під час облави військ НКВД загинув у перестрілці.

Фото: ukrnationalizm.com

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

18 лютого 1856р. на Чернігівщині народилася Русова Софія Федорівна (Ліндфорс), педагог, засновниця перших дитячих садочків, голова департаменту дошкільної освіти Генерального Секретаріату УНР, активна діячка жіночого руху.

Походила з аристократичної родини. Її мати – Ганна Жерве, була француженкою, батько Федір Ліндфорс – швед. Родина переїхала до с. Олешня на Чернігівщині, де купили землю із садибою.

Коли Софії було 10 років, померла мати, і родина переїхала до Києва. Тут дівчина вступила до Фундуклеївської гімназії. Коли помер батько, дітям довелося сутужно і Софія з сестрою Марією вирішили відкрити дитячий садок. Попечитель шкільної округи підписав дозвіл на відкриття, хоч мав сумніви стосовно віку претенденток. Бо Софії Ліндфорс на той час було 15 років.

Сестри Марія та Софія Ліндфорс, 70-ті роки ХІХ ст. Фото: www.dnpb.gov.ua.

1 вересня 1871-го до їхнього приватного садочка завітало 20 вихованців. Серед них були дві донечки Старицьких, з родиною яких сестри Ліндфорс зблизилися. Після цього Софія познайомилася і заприятелювала з Миколою Лисенком, Павлом Чубинським, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою та своїм майбутнім чоловіком етнографом та статистом Олександром Русовим. «Він перший, – згадувала Софія Русова, – відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов та роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже не покидала мого серця і кермувала моїм політичними виступами, всією моєю працею довгі літа». 

Померла 5 лютого 1940 (83 роки) Прага, Протекторат Богемії та Моравії.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/18/1856-narodylasya-sofiya-rusova

18 лютого 1952р. народився Джеймс Мейс, американський історик, дослідник Голодомору в Україні

Саме Джеймс Мейс був автором ідеї «Запали свічку пам’яті», побачивши одного разу офорт-автопортрет Тараса Шевченка зі свічкою. Завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні та його масштаби. Він був автором звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932-1933 років, в якому штучний голод вперше класифікували як геноцид, запровадив поняття «постгеноцидне суспільство», яке стало справжнім проривом у розумінні наслідків Голодомору для сучасного українського суспільства. Зібрав всі документальні матеріали для книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» (1986) (і був фактично співавтором книги, хоча його прізвища й немає на обкладинці), що мала велику популярність на Заході.

Батько Мейса походив з індіанського племені черокі, яке федеральний уряд у 1830-х змусив переселитися з корінних земель у Північній Кароліні й Джорджії до Оклахоми. Звідси й зацікавлення дослідника геноцидами. Батько працював стрілочником. Ні він, ні мати Джеймса не закінчили середньої школи. Але батьки прагнули дати синові університетську освіту, тому що бачили, як той тягнеться до знань.

В Оклахомському університеті Джеймс здобув 1973 року ступінь бакалавра історії, після чого перейшов до Мічиганського університету, щоб спеціалізуватися на русистиці. Під впливом наставника — професора Романа Шпорлюка взявся за вивчення історії України. У 1978 році здобув диплом магістра гуманітарних наук, що відкривало шлях до науково-дослідної роботи. Коли надійшов час обирати тему дисертації, зупинився на українському націонал-комунізмі. В УРСР ця тема вважалася напівзабороненою хоча б тому, що націонал-комуністи не були реабілітовані після ХХ з’їзду КПРС.

У 1981-му Джеймс Мейс захистив докторську дисертацію «Національний комунізм у Радянській Україні 1919-1933 рр.», довівши повну несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією. Коли у 1986-му за наполяганням української діаспори була створена Комісія Конгресу США із вивчення голоду 1932-1933 років, чотири роки організовував її діяльність. Її іноді називали Комісією Мейса, хоча він не був її членом.

Така наполегливість мала і зворотній бік. Правду про українську трагедію на Заході часто сприймали в штики. Перед Джеймсом Мейсом зачинилися двері академічних закладів Америки, він нажив собі впливових ворогів. І в 1993-му переїхав в Україну, в Київ – ближче до архівів та джерельної бази. Тут познайомився й одружився з письменницею Наталією Дзюбенко.

Пізніше Наталія Дзюбенко-Мейс згадувала про першу зустріч: «Ми сиділи з колегою на літньому майданчику кафе біля будинку Спілки письменників. Щось обговорювали. Раптом співрозмовниця каже: «Дивись, Мейс йде»… Спочатку я навіть не повірила, що це він. Я звикла до словосполучення «комісія Мейса», мені він представлявся сивочолим вченим. «Якщо ви Мейс, – кажу, – вам повинно бути дев’яносто років». Він сміється: «Мені насправді сто, це все американські технології». 

Джеймс Мейс був професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», редагував англомовну версію газети «День», читав лекції, виступав на заходах. І невтомно працював. Він не хотів, щоб українську націю спіткало забуття, як це сталося з його предками.

Після однієї російсько-української конференції, під час якої спілкувався з російськими істориками, так прокоментував ставлення росіян до України та її незалежності: «Нічого не змінилось і нічого не зміниться». І передбачав, що за першої ж можливості Росія розіграє кримську карту і що військовий конфлікт неминучий. «Та краще б він спав до полудня!», – вигукнув Мейс, почувши слова Бориса Єльцина, що кожен росіянин, прокинувшись, має подумати, що він зробив для України. І саме українське питання (а не балканське) вважав доленосним для всієї Європи.

Джеймс Мейс мешкав у скромній оселі на Троєщині, потерпав від типового для пострадянської України «совка» й криміналітету, часто стикався з нерозумінням – у тодішній Україні було занадто мало однодумців. Але на всі питання, що робить він, американець, в Україні, відповідав: «Ваші мертві обрали мене».

Помер 3 травня 2004-го в Києві, похований на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. За два роки після смерті історика український парламент таки визнав Голодомор геноцидом.

За рік до смерті, 18 лютого 2003-го (у день свого народження), Джеймс Мейс розмістив у газеті «День» колонку «Свіча у вікні»: «Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990-го: в 30-х роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, виникають саме з цього. Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні поради – навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід було б повернутися до своїх індіанців… Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці: «…всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи буде світ знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?». Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю». 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/18/1952-narodyvsya-dzheyms-meys-amerykanskyy-istoryk-doslidnyk-golodomoru-v-ukrayini

Харкове, знай і шануй своїх Героїв! Матвієнко Андрій Якович (позивний “Зір” та "Криниця")

Матвієнко Андрій Якович (позивний “Зір”, й“Криниця”) – Крайовий Провідник ОУН УПА карпатського краю, уродженець харківщини. Народився у 1919 р. в селі Минківка Валківського р-ну Харківської обл. Закінчив військове училище, у 1939 був направлений в Галичину. Тут він знайомиться з місцевою дівчиною на ім’я Ганна. Починає висловлювати антирадянські погляди, за що був ув’язнений у Львівську в’язницю. Військовим трибуналом засуджений до розстрілу. З початком німецько-радянської війни втікає з тюрми і встановлює контакти з українськими націоналістами. На 1944 рік воює в підрозділі УПА, в курені “Скажені”. Брав участь у розробці військових операцій проти НКВС в Карпатському краї. Завдяки Андрію Матвієнку були розбиті підрозділи ВВ НКВС між селами Ясінка та Ластівки біля річки Стрий, поблизу села Головецького біля гори Магура та в селі Вовчому, де знищили чекіську заставу і захопили багато в полон. Крайовий провідник Матвієнко “Зір” зустрічався з Романом Шухевичем під час наради в селі Вовчому (Турківський р-он Львівської обл.). Андрій Матвієнко, один із значимих діячів ОУН УПА, загинув у липні 1949р. в урочищі Стебний біля села Лімна, на Львівщині, обложений чекістами. Будучи пораненим, не бажаючи потрапити в полон, “Зір” пустив собі кулю в скроню. Разом із ним загинули двоє охоронців – “Хвиля” та “Бучко”. На місці бою ветерани УПА встановили пам”ятник, на відкритті якого була присутня делегація з Харківщини (???!!!). Хто був членом цієї делегації?! Чому ніхто не знає про цю подію?! Чому у нас нічого не відомо про воїна-героя?! Дякую за інформацію 

Василь Гуменюк
http://snip.net.ua/

17 лютого 1892р. у с. Заздрість на Тернопільщині народився Йосип Сліпий (Йосип Коберницький-Дичковський), глава УГКЦ, Блаженніший, богослов, який майже 20 років провів у радянських таборах. У Римі вийшло понад 10 томів його праць.

«Народе мій, стань уже раз собою! – неодноразово говорив у своїх проповідях Йосип Сліпий. – Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим.. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноти в Україні, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!...Внутрішні непорозуміння і дух незгоди – це одна з найголовніших причин нашого упадку... Тому за всяку ціну втримати єдність. Внутрішні непорозуміння і дух незгоди – це одна з найголовніших причин нашого упадку... Тому провідною думкою є за всяку ціну втримати єдність».

1939-го за згодою папи Пія XII митрополит Андрей Шептицький висвятив Йосипа Сліпого на єпископа із правом наступництва. Після смерті Шептицького 1 листопада 1944-го Йосип Сліпий перебрав керівництво галицькою митрополією. 1945-го його заарештували радянські спецслужби. Йосипа Сліпого засудили на 8 років позбавлення волі, а після відбуття терміну, засудили знову.

Відбув більше 18 років заслання у таборах Сибіру, Мордовії, зокрема в Потьмі (табори: Дубравлаг).

1963-го завдяки клопотанню Папи Римського Іоанна ХХІІІ та Президента США Джона Кеннеді митрополита звільнили та вислали за межі СРСР. Він прибув до Риму та оселився у Ватикані, де його визнали главою УГКЦ. Тоді ж митрополит узяв участь у II Ватиканському соборі. 1965-го Йосип Сліпий перший серед служителів української церкви увійшов до священної колегії кардиналів католицької церкви. 1975-го владика Йосип Сліпий був коронований титулом патріарха.

Йосип Сліпий добивався визнання Патріархату Української Греко-Католицької церкви. Завдяки йому в Римі побудовано Собор св. Софії, придбано і відновлено парафіяльний храм Жировицької Матері Божої, засновано Український Католицький Університет св. Климента.

Помер Йосип Сліпий 7 вересня 1984-го у Римі. Згідно волі патріарха, 1992-го року його тіло перевезли до України й поховали у Соборі св. Юра у Львові.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/17/1892-narodyvsya-yosyp-slipyy

17 (або 18) лютого 1900р. народилася Петрусенко Оксана Андріївна - видатна співачка належала до когорти талантів, які, не маючи належної освіти, піднялися до вершин творчості та всенародного визнання. Коли в 1940 році вона раптово померла, провести її в останній путь вийшло сто тисяч шанувальників її таланту – по суті десята частина тодішнього населення Києва.

Народилася Ксенія Бородавкіна (саме таким було справжнє ім’я співачки) 17 (18) лютого 1900р. в Балаклаві біля Севастополя. Батько її, Андрій Бородавка, був родом з Малої Балаклії Харківської області. В Севастополь його закинула служба матросом на Чорноморському флоті, там же його прізвище було переписане на Бородавкіна. Мати Ксені, Марія Кулєшова, була родом з Орловської губернії.

Саме від батька, який мав чудовий голос, Ксеня й отримала талант співачки. Хоча батька дівчинка практично не знала – навесні 1901 року він помер від туберкульозу. Мати вийшла ще раз заміж, але новий чоловік безбожно пиячив. З 14 років Ксеня поденно працювала в Севастопольському порту, співала в церковному хорі та на аматорських концертах. У 18 років вона втекла з дому з музично-драматичною трупою Степана Глазуненка. Так почалося її гастрольне життя.

Через два місяці, в солдатській шинелі і великих солдатських чоботах Ксеня з’явилася в Херсонському театрі, який тоді очолював Іван Сагатовський. Він прийняв дівчину в трупу, його дружина, Катерина Лучицька, взялася навчати молоду актрису основам поведінки на сцені. У театрі ж опіку над Ксенею взяв актор Петро Бойченко, від якого і народилося сценічне ім’я Оксана Петрусенко.

У 1921 році Херсонський театр розпався і Оксана продовжила пошук щастя у складі мандрівних театральних груп, паралельно намагаючись отримати професійну освіту. У 1923-24 роках вона навчалася в Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка, а також двічі на тиждень брала уроки в учительки вокалу Олени Муравйової, одним з учнів якої був Іван Козловський. Однак, закінчити навчання не вдалося – Оксана закохалася в співака-баритона Мефодія Семенюту-Барила, завагітніла, народила сина Володимира. В Харківський оперний театр влаштувалися не вдалося – Оксана надто різко відреагувала на безцеремонне ставлення до неї головного диригента театру Лева Штейнберга на прослуховуванні.

А далі були сім років виступів у Росії з пересувною трупою Сагатовського та в Казанському, Свердловському та Самарському оперних театрах. У 1934-му році Оксана Петрусенко повертається в Україну – її приймають до Київського академічного театру опери та балету. Талант співачки був настільки яскравим, що її одразу взяли на головні ролі, що спровокувало хвилю заздрості і пліток. «Возненавиділа група нечестивих мене за моє сценічне і вокальне обдаровання – моя робота, мої успіхи спати їм не дають. Та якщо проґавили моє сходження і на виробництві, і в громадській роботі, важко назад відтягнути – занадто яскравою одиницею я в очах суспільності. А копають яму під мене сильно. Мене важко шльопнути…», - писала вона пізніше у своєму щоденнику. 

«Шльопнути» і справді було важко – Оксана Петрусенко була кумиром публіки. Вона тісно співпрацювала з Максимом Рильським, який перекладав українською оперні партії та вдосконалював її українську мову. Співачку взяли під опіку тогочасні партійні авторитети Панас Любченко і Андрій Хвиля. Під час гастролей у московії її запросили на дачу Сталіна і запропонували поїхати до Мілану для вдосконалення вокалу. Поїздка до Італії так і не відбулася через погіршення політичних стосунків з урядом Мусоліні, однак ця історія мала сумне продовження – в розпал репресій 1937-го заарештований директор театру Ян Яновський під катуванням заявив, що Петрусенко збиралася виїхати до Італії. В розпачі Оксана Петрусенко ледь не наклала на себе руки. Лише звернення в Москву допомогло припинити цькування.

Попри талант і гучне ім’я, Оксана Петрусенко лишалася простою і щирою людиною. Вона відкрила світові талант Катерини Білокур: самобутня художниця, почувши по радіо народну пісню у виконанні Оксани Петрусенко, написала їй лист із проханням про допомогу, вклавши туди кілька своїх малюнків. Оксана передала цей лист фахівцям Центрального будинку народного мистецтва, до Катерини Білокур приїхала комісія, а за деякий час її картинами уже захоплювався Париж.

У вересні 1939 року Оксана Петрусенко з групою митців їде до Львова – «нести радянське мистецтво в маси». Вона знайомиться із Соломією Крушельницькою, яка стала заручницею обставин і не змогла до вступу радянських військ повернутися до Італії, буває в неї в дома. У Львові ж між Оксаною Петрусенко та редактором газети «Комуніст» Андрієм Чеканюком спалахує кохання. 

Друга вагітність Оксани Петрусенко стає для неї фатальною – 8 липня 1940 року в Києві вона народжує сина Олександра, а через тиждень раптово помирає. Офіційна версія - тромб, що несподівано відірвався. Хоча ходили чутки, що причиною смерті стало отруєння – дружина маршала Тимошенка, який захопився співачкою і хотів її забрати до Москви, підкупила медсестру, побоюючись, що чоловік її кине.

17 липня похоронна процесія розтяглася на кілька кілометрів. Поховали Оксану Петрусенко на Байковому цвинтарі Києва поруч з церквою.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/17/1900-narodylasya-oksana-petrusenko-vydatna-spivachka

Пісня яку люди склали у с. Рунґури після того як московити підірвали криївку УПА.

Хрест біля дороги, встановлений у 2002 році. Зліва вверху були криївки.

Ой, кувала зазуленька

В лісі на горбочку.

Загинули партизани

В темному лісочку.

А то були партизани

Молодії хлопці.

Вни не знали — їх продали

Рунґурські сексотці.

Ой, як прийшли до криївки

Добре повкладали.

Та й сказали партизанам,

Щоби вни ся здали.

– Ви, москалі, ви прокляті,

Що москва хотіла?

Ви нас живих не візьмете,

Хіба наші тіла!

Діялася ця подія

Коло Юрашева,

Що влетіла гостра куля

В груди "Пугачеви".

Звисла його головонька

До самого столу.

Застрілився за Вкраїну

"Лютий" і "Підкова".

Але брати з товаришем

Життям не жалія.

Перестало серце битись

В друга "Соловія".

Звисла його головочка

У самий куточок.

Застрілився за Вкраїну

"Лютий" та "Дубочок".

"Бор" з криївки відізвався,

Що кулі свистали,

А Лобанові сексотці

Збоку ся сміяли.

Секретарка Українців

Приказ готувала.

Смерть дивилася у очі —

Вна ся не страхала.

А то хлопці молодії

Усі воювали

Та й за вільну Україну

Життя своє дали!

(записано від дочки Михайла Григоріва"Бора" п.Анни Стефак (1936-2017).

джерело:http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/02/9/153657/

16 лютого 1991р. у Львівському театрі опери та балету відбулася I Галицька асамблея - об'єднана сесія Львівської (на чолі з В'ячеславом Чорноволом), Івано-Франківської та Тернопільської обласних рад.

Перша Галицька Асамблея (об'єднана сесія Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської обласних рад народних депутатів) відбулася 16 лютого 1991 р. в приміщенні Львівського театру опери та балету. Ця подія стала тогочасною сенсацією та викликала певну тривогу центральної влади у Києві.

«Галицька Асамблея» — спільні сесії Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад, які відбулися 16 лютого і 5 вересня 1991 р.

Затвердили угоду про основні принципи співпраці між цими обласними радами та створення регіональної координаційної ради з метою співпраці в політичній, економічній, торговельній, науково-технічній, гуманітарній і культурній сферах для піднесення життєвого рівня населення в умовах наростання кризи радянського суспільства.

Були прийняті також ухвали «Про єдність українських земель» і «Про проведення 17 березня 1991 обласних референдумів про незалежність України».

Джерело історія України.

16 лютого 1879р. народився Василь Королів-Старий - письменник, художник, один із членів Української Центральної Ради. (с. Ладин Прилуцького повіту на Полтавщині (нині – смт. Ладин При­луцького р-ну Чернігівської обл.).

Походив із родини священика. Його батько довгий час був настоятелем Свято-Троїцької церкви у Диканьці. Мати виховувала трьох дітей, але коли Василю було два роки, вона і двоє його братів померли від холери.

Василя теж готували до кар’єри священика. Він закінчив Полтавську бурсу та Полтавську духовну семінарію. В останній він познайомився і зблизився з Симоном Петлюрою, з яким пізніше підтримував тісні зв’язки і залишив грунтовну книгу спогадів. Однак після десяти років навчання на богослова Василь вступає до Харківського ветеринарного інституту і навіть видає два посібники з ветеринарії. Теорія підкріплюється практикою: у 1911 році Королів відкрив у Києві першу в Україні ферму «Зааненталь» з утриман­ням заанентальської породи кіз, яку за­віз із Швейцарії.

Під впливом революційних подій 1905 року Василь Королів пробує себе в журналістиці. Стає засновником найбільшого й найактивнішого в Києві видавництва «Час» (1908–1920), яке ви­давало критико-­бібліографічний місяч­ник «Книгар» за редакцією Василя Короліва-­Старого та Миколи Зерова. Працює секретарем редакції газети «Рада», єдиної щоденної громадсько-­політичної газе­ти українською мовою в Україні (1906–1914). Часто під різними псевдонімами виступає на сторінках газет «Трибуна» й «Відродження».

Був одним із активних членів Товариства українських поступовців – таємної позапартійної політичної і громадської організації українців, яка постала в 1908 році , метою Товариства була координація українського національного руху і його захист від наступу російського уряду і російського націоналізму. Саме від ТУПу 7 березня 1917 року Королів був обраний до складу членів Української Центральної Ради.

1919 року Василь Королів-Старий був відряджений із дипломатичною місією УНР до Праги. Подальший розвиток подій не дозволив йому більше повернутися на батьківщину. Василь Королів залишився емігрантом, але чехословацького громадянства не прийняв: до останнього дня залишався громадянином УНР.

В еміграції Василь Королів-Старий багато пише, зокрема і для дітей. До писання українською заохочує і свою другу дружину, письменницю Наталену Королеву. Часто бувають на Закарпатті, яке тоді входило до складу Чехословаччини, де підробляють, малюючи ікони та розписуючи церкви. Зокрема, він написав багато ікон та виконав розпис василіанської монастирської церкви в селі Імстичево.

Усі кошти йдуть на українську справу. «В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства «Час» та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони», - згадував Королів.

Останньою книгою Василя Короліва стали спогади «Згадка про мою смерть». На початку грудня 1943-го письменник поїхав на кілька днів у Прагу, щоб забрати книжки та листівки з друкарні, зупинився у друзів. Повернувся 11 грудня і просто на порозі помер. Лікарі констатували серцевий напад.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/16/1879-narodyvsya-pysmennyk-i-hudozhnyk-odyn-iz-chleniv-centralnoyi-rady-vasyl-koroliv-staryy

******

Василь Королів-Старий — це псевдонім українського письменника-казкаря Василя Костянтиновича Короліва. Відомий український дитячий письменник А. Костецький зробив припущення, що додатком „Старий” В. Королів хотів підкреслити, „що він начебто такий-собі сивобородий дідусь, який малим онучатам розповідає всілякі химерні казочки. А втім — не виключені, звичайно, й інші інтерпретації вибору псевдоніма”.

В. Королів народився 4 лютого 1879 року в селі Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині (нині Чернігівська область). Його батько був священнослужителем при Троїцькій церкві у знаменитій Диканьці. Дядько також був священиком. І Василя віддали спочатку у Полтавську духовну бурсу, потім — у Полтавську семінарію. Але юнак бути священиком не захотів. Його завжди цікавило мистецтво, він захоплювався фольклором, досконало вивчив творчість Т. Шевченка, М. Гоголя. Згодом Василь вирішив послужити своєму народові практично. У 1902 році він закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював за спеціальністю і навіть видав популярний посібник з ветеринарії „Скотолічебник” та книжку „Кролики”. У той час відбуваються революційні заворушення і В. Королів не стоїть осторонь. У 1906 році його заарештували і сто днів протримали у тюрмі. Після звільнення Василь Костянтинович починає займатись журналістською та видавничою справою. У 1908 році разом з товаришами заснував видавництво „Час”, що стало одним із найбільших в країні, редагував журнал „Книгар”. У часи існування Української Народної Республіки працював шефом Київського міського ветеринарного бюро. У 1919 році як член дипломатичної місії УНР виїхав до Праги (Чехословаччина). Коли ж УНР було придушено російськими більшовицькими загонами, Василь Костянтинович не повернувся на Батьківщину. Він викладав у Подєбрадах в Українській господарчій академії, одночасно активно займаючись видавничою та літературною роботою. Тоді ж він одружився з українською письменницею Наталеною Королевою. У 20-ті роки письменник написав роман „Чмелик”, в якому розповідається про мандри юнака з Полтавщини чужими землями, збірку казок „Нечиста сила” та збірки п’єс-казок „Русалка-жаба” і „Лісове свято”. Крім того, по смерті письменника залишилося багато перекладів з чеської мови, а також малюнки, на яких відтворено природу і побут Закарпаття.

Спочатку В. Королів-Старий жив у селі Ували, згодом — оселився у селі Мельник, де і доживав віку. Часом він виїжджав у Прагу та Закарпаття, де працював художником у церквах. У 1941 році письменник закінчив свій останній твір — роман „Згадки про мою смерть”. 11 грудня 1943 року Василя Костянтиновича Короліва-Старого не стало.

Чарівне намисто

Перше видання цієї книжки вийшло у 1937 році. Тоді у вступному слові до „Чарівного намиста” В. Королів-Старий писав: „Для дітей усіх народів і сьогодні лишаються невмирущою спадщиною певні світові казки, як-от „Попелюшка”, „Приспана царівна”. Але ж і ці казки кожен народ переказує інакше, в рідному дусі”. Так само вчинив і автор „Чарівного намиста”. Він скористався відомими сюжетами казок різних країн Європи, наблизивши їх до реалій українського життя. І зробив це настільки майстерно, що коли їх читаєш, здається, що ці казки суто українські. І природу у них змальовано нашу, і дія відбувається то у карпатському селі, то у козацькому хуторі, то в українському місті. І діють у цих казках князі, князенки, прості козаки і козацький полковник. І імена героїв нам знайомі — Ігор, Гнат, Кіндрат і навіть наш маленький чарівний дух на ім’я Шилохвостик. Усі казки збірки мають дуже несхожі сюжети, але є у їхньому змісті одна спільна особливість — головними героями у них виступають працьовиті, люблячі, добрі дівчата — дві Іванки, Маруся, Лідочка, Оксанка, Розалька. До того ж у всіх казках добро перемагає зло, правда долає кривду і висловлена автором віра у те, що між людьми запанує взаєморозуміння, любов і справедливість. І коли ти уважно прочитаєш усі казки збірки, то „ ...переконаєшся, що тобі вдалось-таки зібрати окремі намистинки з чарівного разка казок усього світу”.

Нечиста сила

Близько ста років тому далекого тисяча дев’ятсот бідувадцятого року відбулось урочисте зібрання невидимих сил з усього світу. А проводили це дійство на Лисій Горі під Києвом персонажі нашої української міфології. Це були Чорти, Мавки, Лісовики, Русалки, Водяники, Упирі, Злидні та найповажніший серед них — Вій. І вирішила тоді нечиста сила повідомити людей про те, якою вона насправді є хорошою, доброю та чистою.

Хай правда по світу полине,

Щасливі хай будуть всі люди...

Відціль, з чарівної Вкраїни,

Хай радість розійдеться всюди!..

Таку пісню співали Русалки на тому зібранні. Про це дізнався письменник В. Королів-Старий і розповів дітям у казках збірки „Нечиста сила”. Адже писати для дітей було його найвищою і найшляхетнішою метою. „Нечиста сила” уперше вийшла друком 1923 року. І відразу стала популярною. Хоч казки у книжці написано на фольклорній основі, кожна з них відзначається самобутнім сюжетом. Крім згаданих уже персонажів невидимого світу, у казках діють Хухи, Потерчата, Літавиця, Вовкулака, Мара, Потороча Хрипка, Чортова мати та інші. Хоч люди ставляться до них по-різному, усі ці потойбічні сили непомітно для людського ока чесно роблять свою роботу, добре ставляться до людей, як можуть, допомагають дорослим і дітям, прагнуть оберігати їх від злих вчинків, сварок, поганих думок. І навіть Перелесник, який причетний до загибелі прегарної дівчини Оленки, теж учинив це без злого наміру. У побуті усі ці герої невидимого світу живуть скромно, але як і люди, також хочуть теплого та доброго ставлення до себе.

Збірка приваблює не лише заманливим змістом, легкістю сприйняття, а й добірною українською мовою. На її сторінках час-від-часу зустрічаються маловживані тепер слова, назви предметів, що також мало використовуються у нашому сучасному житті. Крім того, казки письменника — це прекрасні сюжети для мультиплікаційних та художніх фільмів для дітей.  

Джерело.http://www.chl.kiev.ua/default.aspx?id=5343

16 лютого 1813р. народився Семен Гулак-Артемовський - Український композитор, співак, автор першої Української опери "Запорожець за Дунаєм"

Семен Степанович Гулак-Артемовський народився 16 лютого 1813 р. у містечку Городищі (нині Черкаська обл.) в сім’ї священика місцевої церкви. Гулаки-Артемовські походили із старовинного козацького роду, що бере свій початок з ХVIII ст. За сімейною традицією, кілька поколінь чоловічої половини сім’ї приймали духовний сан. Крім того, багато її представників вирізнялися музичною обдарованістю. Серед них були скрипалі-віртуози, композитори, піаністи, співаки, збирачі народних пісень.

Семен вже в дитинстві мав чудовий голос, знав багато українських пісень і любив їх виконувати. Майбутнє хлопчика мало тривожило батьків, бо вони твердо вирішили, що молодший син повинен стати священиком. Тож хлопчик навчався спочатку у Київському духовному училищі, потім у Київській духовній семінарії, був кращим її співаком. Володів надзвичайно красивим голосом-дискантом і за наказом київського митрополита був прийнятий до хору Софійського собору, а з 1830 співав у хорі Михайлівського Золотоверхого монастиря. З часом у нього розвивається прекрасний баритон, і він стає першим солістом хору.

У 1836 р. в житті С. Гулака-Артемовського трапилась важлива подія, яка визначила його подальшу долю. Його спів почув російський композитор Михайло Глинка і, захоплений чудовим голосом, запросив юнака до Петербурга, де на той час формувалася придворна хорова капела. Гулак-Артемовський відразу поїхав до Петербурга, а Глинка затримався, відвідуючи заможні шляхетні українські родини. Проте вакансії у хорі були заповнені, і С. Гулак-Артемовський залишився в чужому місті без праці і грошей. Повернувшись до Петербурга, Михайло Глинка допоміг юнакові, поселив у себе на квартирі, почав активно його готувати до сценічної діяльності. Спеціально для нього він написав два романси («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» на тексти В. Забіли).

Саме в цей час Семен знайомиться з Т. Г. Шевченком. Відносини швидко переросли у щиру, теплу дружбу, що продовжувалася протягом багатьох років. Про поета хлопець знав давно, бо у його сім’ї виховувався двоюрідний брат поета Євдоким Савович Шевченко.

З 1838 p. C. Гулак-Артемовський співає у придворній капелі. Успіхи юного українця були разючі. На одній з вечірок на квартирі композитора приймається рішення відправити Семена Гулака-Артемовського на навчання до Італії. У 1839 р. О. Драгомижський, М. Глинка, П. Степанов, В. Волконський влаштовують благодійний концерт, а гроші за нього дають співакові для навчання у Флоренції та Парижі. Дебют Семена Гулака-Артемовського на сцені Флорентійського оперного театру відбувся в 1841 р.

Співак блискуче виконав партії в операх « гнат ді Ламмермур» Доніцетті та «Беатріче ді Тенда» Беріліні. На флорентійській оперній сцені він виступав лише один сезон, а потім повернувся до Петербурга, де як соліст імператорської опери впродовж 22 років виступав на сцені і виконав понад 50 партій переважно з італійського репертуару. Голос Гулака-Артемовського сучасники порівнювали з голосом знаменитого італійця Тамбуріні.

У 1850 гастролював у Москві, Тулі, Харкові, Курську, Воронежі. За 24 роки сценічної діяльності проспівав 51 оперну партію. Серед них: Невідомий («Аскольдова могила» О. Верстовського), Мамай («Куликовська битва» А. Рубінштейна), Клод Фролло («Есмеральда» О. Даргомижського), Громбій, Гішка («Громбій», «Пан Твардовський» О. Верстовського), Мазетто («Дон Жуан» В. гнатенк), Астон, Альфонс, Малатеста, Белькоре (« гнат ді Ламмермур», «Фаворитка», «Дон гнатенко», «Любовний напій» Г. Доніцетті), ді Луна («Трубадур» Дж. Верді), гнатен («Фра-Дияволо» Д. Обера), Яго («Отелло» Дж. Россіні), Оровез, гнате Фард («Норма», «Пуритани» В. Белліні), Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Ульріх («Роберт-Диявол» Дж. Мейєрбера), Оберон («Вільний стрілець» К. Вебера), Суддя річмандський («Марта» Ф. Флотова), Руджієро (« гнатен» Ф. Галеві).

Водночас, хоч і не часто, він виступав як драматичний актор, завойовуючи прихильність публіки. Серед його ролей був Чуприна із п’єси «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Театральні критики відзначали, що «пан гнатенко ий небагато в чому поступається тут самому Михайлу Щєпкіну», неперевершеному виконавцю цієї ролі.

За свідченнями сучасників, Семен Гулак-Артемовський був ще талановитим художником-мініатюристом. У 1854 р. він склав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії».

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним гнатен першої української національної опери «Запорожець за Дунаєм». Сюжет твору підказав йому М. Костомаров. Прем’єра відбулася в 1863 р. у Маріїнському театрі Петербурга, наступного року — у Великому театрі в Москві. Партію Карася виконував сам композитор. Однак через утиски української культури з боку уряду царська цензура майже 20 років забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив у 1884 p. M. Кропивницький, забезпечивши цьому твору довге сценічне життя. Опера «Запорожець за Дунаєм» приваблює демократичним характером сюжету, мелодійністю музики, що увібрала барви українського пісенного мистецтва, колоритністю образів, соковитим народним гумором. Це творіння великого майстра стало міцним підґрунтям національного оперного мистецтва.

На сюжети українського життя С. Гулак-Артемовський написав ще вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» та власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала». Як і при постановці опери «Запорожець за Дунаєм», в «Українському весіллі» композитор виконував роль одного з персонажів — свата, а у водевілі співав написані ним пісні-романси: «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться», які досить швидко набули популярності серед широкого загалу шанувальників української пісні.

Прогресивний світогляд С. Гулака-Артемовського формувався під впливом ідей Тараса Шевченка, і саме своєму духовному наставнику композитор присвятив пісню «Стоїть явір над водою».

Після постановки у Маріїнському театрі опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовський назавжди залишає петербурзьку сцену і переїжджає до Москви, де якийсь час виступає у Великому театрі.

Саме у Москві, залишивши назавжди сцену, С. Гулак-Артемовський вирішує активно зайнятися практичним лікуванням людей гіпнозом, у результативність якого він глибоко вірив. Ще у Петербурзі співакові вдалося отримати офіційний дозвіл на таку діяльність.

У Москві С. Гулак-Артемовський оселився біля церкви Різдва у невеликому двоповерховому дерев’яному будиночку, який дуже швидко стає широковідомим багатьом людям. Поголос про лікувальні сеанси колишнього уславленого співака ширився з кожним днем. За винятком неділі та релігійних свят, С. Гулак-Артемовський приймав щодня 30 – 40 осіб, не беручи з них за сеанси гіпнозу жодної копійки. «Це не мистецтво, а дар, і я не маю права брати за нього винагороду», — говорив Семен Степанович. Майже 10 років Гулак-Артемовський займався лікарською практикою.

Помер він 5 квітня 1873 р. і похований у Москві. Могила з часом загубилася, але у 1952 році, зусиллями акторів Московського музичного театру ім.. Станіславського і Немировича-Данченка, місце захоронення було віднайдено і встановлена колона з мармуровою вазою.

В історії української культури Семен Степанович Гулак-Артемовський уславився своїм багатогранним талантом дарувати людям високі зразки музичного мистецтва і як фундатор української опери, створивши свого незабутнього «Запорожця за Дунаєм».

У 1966 р. на батьківщині співака створено меморіальний музей, а в 1971 в Городищі встановлено пам’ятник Гулаку-Артемовському (ск. Г. Кальченко, гна. А. гнатенко). У Києві на фасаді будинку по вул.. Набережно-Хрещатицькій, 31, де жив музикант, установлено меморіальну дошку. Дніпром курсує теплохід, що носить ім’я співака.

Джерело: www.libr.rv.ua 

Джерело: https://www.msdnipro.com/16-lyutogo-1813-roku-narodivsya-semen-gulak-artemovskiy/

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/02/16/24654/