Через село Нова Гута Тисменицького району у Чорний ліс проходили сотні Гамалії, Різуна та Хмари. Усіх цих сотенних добре знала тоді 17-річна Софія Струмінська – зв’язкова на псевдо «Зоря».
Нині їй 89 і вона – єдина з місцевих старожилів, яка пам’ятає ті часи, коли селяни виживали посеред війни між партизанами та совітами.
Покаже пальцем – і все!
Нова Гута – невеличке село біля Франківська. До 1939 року поляки хотіли там розбудувати справжнє місто, але прийшла радянська влада. Тож нині це сільце – кілька десятків хат десь посеред лісу. Майже в кінці села і мешкає колишня зв’язкова УПА Софія Струмінська.
У невеликій охайній кухнині бабуся саме нарізає яблука на варення і слухає радіо, каже – «брехунець». Позаду неї солодко спить сибірський кіт Мурчик. Бабуся сміється, що то її «дохтор». Усе ляже там, де болить, а найбільше болить поперек. Ті удари залізною палицею, як її допитували 69 років тому у станіславській тюрмі, відчуває й нині.
Гостям старенька дуже зраділа, каже, треба розказувати про ті часи, бо люди відходять, а молодь нічого не знає.
В УПА Софія пішла, коли їй було 17 – у 1943 році. Була зв’язковою, а ще збирала та возила харчі.
«Мене ніхто не питав, хочу чи не хочу – ми просто мусили помагати, – каже бабуся. – Я працювала на дві руки. Москалям возила на фірі у бідонах молоко, а звідти привозила хлопцям у ліс сир і масло. У тих крала, аби нашим помогти».
На молокозаводі все списував бухгалтер, який також підпільно працював на УПА. Ще у місті «Зоря» збирала інформацію, а потім хлопцям переказувала, коли й куди пішла облава.
«Раз їду додому, а назустріч на машині везуть одного гуцуляку з Мищової боївки, – пригадує пані Софія. – Здався. Я чисто завмерла, бо він мене дуже добре знав. Ото покаже пальцем – і все. Та якось воно тоді обійшлося. Ми щодня ризикували – або жиєш, або гниєш у тюрмі».
Біда нікого не вчить
Бабуся розповідає, що знала всіх сотенних УПА: Хмару, Різуна, Гамалію, бо всі були на Чорному лісі, куди вона чи не щодень штафети (записки) носила.
«Гамалія був низького росту, дуже розумний, знав сім мов, – пригадує пані Софія. – Я з ним часто виділась. Він наших дівчат звідси, з Буковатого кута, дуже поважав, бо були чесні й працьовиті. А ті решта по селах – барахло».
Розповідає, що 1 листопада 1944 року недалеко у лісі й розбили сотню Гамалії. Продав їх один грабівський чоловік, що продукти возив.
«Продав за дві тисячі грошей. Тисячу получив, а тисячу ні. Йой, та отримав, певно, але на тім світі, – зітхає бабуся. – Тоді було багато патріотів, але й багато продажних людей, як і нині. Біда нікого не вчить».
Переповідає слова очевидця того бою – місцевого стрільця Івана Шуляра. Він якраз того дня стояв на стійці (варті), а рано прийшли його міняти. Пішов до табору, а тут інші стійкові димову ракету пустили, що йде облава. Гамалія відстрілювався до останнього, аби його хлопці могли відступити.
«Після того бою дуже багато наших загинуло, – продовжує бабуся. – Санітарка вагітна була, то ті кати їй живіт розпороли й дитину вийняли. Ще 37 хлопців убитих було. Коли москалів відтіснили, то наші викопали траншею і всіх їх поховали. Аж потім, через 48 років, один чоловік із гамалієвої сотні повернувся на те місце, викопав останки й перепоховав у Грабівці. То всьо хлопці по 17-18 років були».
Ще бабуся пригадує бій у самому селі, де загинули троє упівців. Місцеві знають про те місце, але пам’ятного хреста там і досі нема.
«Вбили Василя Дмитришиного,
Юрка з Ямниці та одного лейтенанта з Вінниці, – розказує пані Софія. – Він висилав посилки дітям і дружині з адреси мого вуйка. Вуйко знищив усе, бо де знав, що буде Україна? А так були б написали рідним, де той загинув».
Бабуся зітхає, мовляв, «починаючи з гір і сюди до Чорного лісу – під каждов ялицев лежить наш солдат».
«Ще у 1957 році, коли я звільнилася, йшли з жінками на малини у потік біля Мислова, а там – цілий яр у черепах наших хлопців», – каже вона.
Усіх здала «Калина»
Софію заарештували у квітні 1946-го ще з двома дівчатами. Якраз два місяці перед тим вона вийшла заміж і ходила до родичів чоловіка у Майдан. Була на іншому прізвищі, тож рідних не чіпали і не вислали до Сибіру. А здала її, каже, колишня подруга на псевдо «Калина», яка також була в УПА, але потім продалася совітам.
«Тоді у 1946 році вся молодь, що сиділа в КПЗ – то всі через Калину, – говорить бабуся. – На Великдень вона здала 10 дівчат із Рибного, а з Підлужжя – свого рідного села – 30 дівчат привела. Я, може, 50 залізних палиць дістала по плечах, голки в пальці запихали, до одвірка притискали, але нікого не видала. Ні душі, бо прирекла б своїх рідних на смерть».
Засудили Софію на 10 років. Половину з них відбула у режимному таборі в Комі АРСР. Потім були табори в Караганді, але, каже, там уже «як на волі», бо без конвою ходила.
У таборі від новоприбулих дівчат Софія дізналася, що «Калина» загинула. Її поранив 12-річний хлопчина, який також був посвячений в УПА. Він ножем перерізав їй горло біля сонної артерії. «Калина» тікала через кладку, впала і втопилася.
«А ви думали? Тоді такий час був, що діти і в 8, 10, 12 років до лісу ходили, штафети носили, помагали УПА, – каже бабуся. – Не дай Боже нині комусь таке пережити».
Звільнили її 13 жовтня 1956 року, але додому не пускали ще сім місяців. Вернулася в Караганду. Пам’ятає, що то була неділя і якраз втрапила на весілля. В хаті тихенько ув’язнені священики хрестили дитину в одних і шлюбували молодих.
«Боже, а то самі павлівські, ямницькі, угринівські, вікторівські, галицькі зібралися, – згадує бабця. – Винесли цимбали на двір. Скрипка, бубен грає. Усі хлопці у вишиванках, дівчата у спідницях шалінових. Так українці весілля гуляли».
Свого сімейного щастя бабуся пізнати не встигла, бо чоловік, поки та була в таборах, встиг уже двічі оженитися. Вона ж нікого більше не мала. Народила доньку від законного чоловіка, бо приходив до неї два місяці, а потім пішов геть. Донька працює медиком у Франківську, приїздить часто, помагає.
…Бабуся Софія проводить аж до дороги, аби розказати якомога більше. Показує – отам на ліс, де був бій Гамалії, внизу дорогу до Майдану, де її арештували. Запрошує приїздити ще, бо має що розказати, бо мусимо знати…
інтерв'ю СВІТЛАНА ЛЕЛИК. 2015 р.
стаття в http://report.if.ua
