1912 р. У селі Санники та околиці села.
*****
Також 3 березня 1950 року у селі Санники Мостиського району загинув Іван Балич "Дружба" та "Листок", охоронці Яворівського надрайонного проводу.Джерело. Літопис УПА (календар за 2020р.)
середа, 3 березня 2021 р.
3 березня 1943р. УПА провела ряд бойових акцій на Кременеччині. В Бережцях УПА несподівано напали на німців і всіх ліквідували (10 чол.) майже всю провізію забрали, втрат не було.
*****
В с. Манівцях відділ УПА напав на станцію німецької жандармерії. Ліквідовано 3-х німців. Внаслідок цього цілий терен був опанований повстанцями. Німці в страху сиділи в Кременці і тільки вдень робили напади на села.Джерело.https://teren.in.ua/2017/03/03/3-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny/
3 березня 1928р. народився Михайло Миколайович Баран - кобзар, композитор, поет, художник, фольклорист, громадсько-культурний діяч. (село Хмелиська).
Старший брат Михайла – Григорій (1917) очолював "Просвіту” у рідному селі Хмелиська. За участь в ОУН польські окупанти заарештували його в тюремне ув’язнення. Постійні переслідування сім’ї Баран значною мірою впливали на розвиток та погляди молодого митця. Він хоча був зовсім юним за віком все ж перебував в часі тодішніх подій. У батьківській господі перебували дійсні члени товариства "Просвіта”. У домашній світлиці проводилися читання патріотично налаштованих дописів. Разом з тим виконувались пісні українських музичних діячів, зокрема, Богдана Лепкого, Михайла Гайворонського та пісні з епосу українського народу ( "Летить галка через балку”, "Задзвонили вночі ключі”, "Вилітали орли з-за крутої гори”, "Гей, колись була розкіш-воля” та багато інших). Тут обговорювали найновіші твори українських поетів та письменників, наприклад: Юри Шкрумеляка, Петра Патичка, Юлії Городиської, Івана Тиктора, Юри Костишина, Людмили Шарак, а також щомісячне видання часопису для українських дітей "Дзвіночок”. Подальша доля найстаршого брата Михайла Григорія закінчилася трагічно. В часі військових подій Другої Світової війни в 1941 році енкаведисти його закатували.
Брат – Степан (1919-1971) до призову в лави Радянської армії жив і працював разом з батьком на фабриці. Усі патріотичні діяння він проводив разом з сім’єю. У 1941 році як радянський воїн він був засуджений до 10 років позбавлення волі і відправлений на заслання в місто Комсомольськ на Амурі. Після закінчення терміну ув’язнення згодом знов потрапив до рук катів. Цього разу Степана засудили до розстрілу. В очікуванні вироку він не мав права переписки і спілкування. Через невеликий проміжок часу вирок замінили на 25 років концтабору, де його мордували 17 років. В 1971 році від серцевого нападу він помер. Третій брат – Василь (1921-1944). Мабуть він був у найближчих стосунках з наймолодшим Михайлом. Він з надзвичайною любов’ю та приязню ставився до свого брата. Приносив йому нову літературу, а також знаючи його вподобання до малювання дарував кольоровий папір та олівці. На цей час це була велика втіха для майбутнього художника. Але знову непередбачені та неочікувані події. Василя ж заарештували гітлерівці. Тюремною камерою були замкові стіни м.Золочева.
Через кілька років завдяки проханням Митрополита Андрея Шептицького, який дбайливо ставився до всього людського та прогресивного його було відпущено. В цей час була війна. Ніхто не міг сподіватися на доброзичливість та впевнено виконувати свої обов’язки. 4 вересня 1944 року його було заарештовано радянськими НКВДистами. 26 листопада 1944 року його розстріляно без жодних звинувачень у м. Чорткові. Переховуючись від переслідувань зі сторони як німецьких так радянських окупацій сім’я Баран роз’їхалася. Частково перебували на Тернопільщині, а частково на Львівщині. У 1949 році після перебування в підпіллі заарештований та засуджений батько Михайла на 10 років каторги. Сім років він відбув в ув’язненні, повернувшись додому працює керівником млина в селі Солуки на Львівщині. Знову арешт та тюрма.
В такому тиску великих сімейних поневірянь зростала непокірна душа молодого поета, художника та бандуриста Михайла Барана. В часі тих нестерпно болючих подій сім’я змушена була змінювати фамілію. Батькові Михайла дописали – Барановський, щоб відвернути увагу від переслідування за родиною. Молодий митець Михайло Баран втікаючи від КДБ записується солдатом в Радянську Армію. Там він віддає п’ять років служби. Маючи непересічний талант він працює як фельдшер та художник. Після повернення з армії сім’я з’єднується і починає нову життєву сторінку. З раннього дитинства у малого Михайла розвивався талант бачити все прекрасне навколо себе, мальовниче, яке на відміну від інших, він вмів відобразити.
Спочатку малярство. У родині також добре малював і його старший брат Григорій. Саме він купив Михайлові перші фарби, навчив ними користуватись. Паралельно він досконало вивчає історію мистецтв, самотужки опановує методи живопису та графіки. А вже з 1945 року юний митець бере (проживаючи в той час на Львівщині) уроки живопису у Р.Хробака та Р.Чистоганова. Поряд із захопленням малярством Михайло Баран навчається гри на скрипці, гітарі, а з 1958 року на бандурі. Гри на бандурі та теорії музики він вчився у композитора Володимира Листопада. Постійні спілкування з музикантами-бандуристами додають наснаги до праці. В часі він музикує з Володимиром Проником, Володимиром Дичаком, братами Богданом та Романом Жеплинськими з кобзарем Євгеном Адамцевим та іншими. Щоб поповнити багаж знань з історії мистецтв, після служби в радянській армії (1949-1953рр.) він п’ять разів успішно складав екзамени до Львівського державного університету ім. І.Франка (тепер Львівський Національний університет ім. І.Франка) та інституту Мистецтв (Львівська національна академія мистецтв), але його – у той період репресованого юнака до студентства цих закладів не приймали. Минув час. Аж після політичної "відлиги” він вступає до Львівського культурно-освітнього училища. Після закінчення з кваліфікацією – керівник оркестру народних інструментів успішно працює та після вступу на заочне відділення паралельно навчається в Дрогобичі. В 1979 році закінчує Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. І. Франка, отримавши диплом вчителя музики та співів. Михайло Баран з 1962 року активний пропагандист хорового та кобзарського мистецтва на Львівщині, а з 1974-1990рр. заступник голови Львівського відділення Музичного товариства України. Починаючи з 1962 року при трудових колективах Львівщини Михайло Баран створює ансамблі, капели бандуристів та керує ними, навчаючи гри на бандурі та співу: у 1962-1975 рр. капелу "Діброва” з 40 учасників з міста Львова; у 1964 – 1969 рр. ансамбль "Троянда” з 18 учасників трикотажної фірми "Промінь”; в 1969-1973 рр. ансамбль "Зірниця” з 18 учасників заводу "Кінескоп”; у 1970-1987 рр. капелу "Вишиванка” з 35 учасників працівників Львівського аеропорту; у 1973-1976 рр. ансамбль "Калина” з 20 учасників викладачів Львівського кооперативного технікуму; в 1970-1971 рр. ансамбль "Тополенька” з 45 учасників учнів середніх шкіл міста Львова; в 1975-1976 рр. хор села Пнікут "Нива”; в 1977-1988 рр. хор "Жайвір” Науково-дослідного інституту села Оброшино; в 1986-1989 рр. ансамбль "Срібні струни” з числа робітників та службовців зі Львова. Михайло Баран був взірцевим сім’янином з 1954 року. З дружиною Софією він виховував двох синів – Ореста (1955) і Тараса (1959).
Його діти постійно перебували в творчій домашній лабораторії, яку створював митець та великий поціновувач усього українського. І тому не дивно, що вже з 1964 року вперше зазвучало сімейне тріо у складі батька Михайла та синів Ореста і Тараса. Сьогодні ми констатуємо багатогранну творчу особистість Михайла Барана, яка обрала своїм життєвим кредо українське мистецтво. Він як художник комплексно розробив те велике, що ми сьогодні називаємо народною творчістю, а його поетична душа увібрала та дарувала людству артистизм наповнений українським пієтетом. Спадщина Михайла Барана є багатогранною.
Мабуть, найбільше митець закарбувався в пам’яті людей як бандурист-кобзар та музикант. Його музична спадщина є дуже багатою та різноманітною. Процес становлення музиканта відбувався на ґрунті художньої творчості усної традиції, глибоко ним пізнаною зі середини. Самовираження особистості через різноманітність діяльності проходило в традиціях національної ментальності. Концепція Михайла Барана, а саме музиканта, склалася ще у ранньому віці з любові до народної пісні та музики, українського мистецтва, яке у своїй сутності є багатогранним та синкретичним. Ця тенденція – прагнення до саморозвитку та самовираження, супроводжувала його протягом усього життя. Музична діяльність Михайла Барана, як організатора та популяризатора кобзарського мистецтва розпочалася з 1962 року зі створенням ансамблів та капел бандуристів. Отже, в 1962 році створюється мішаний ансамбль бандуристів "Діброва”. Цей колектив, який згодом налічував 50 учасників, став капелою та проіснував понад 15 років. У спогадах керівник капели згадує: "Наша капела "Діброва” розгортала свою діяльність, ставала улюбленою, знаною та популярною. Ми намагались йти до людей та нести їм пісню. В нас не було рядових концертів. Ми шанували своїх глядачів і до кожного свого концерту ставилися з великою відповідальністю”.
Музично-виконавська діяльність Михайла Барана не замикалася лише на концертній практиці. Він був одним з найактивніших діячів музичного життя не тільки Львівщини, але й цілої України. Працюючи на посаді (1974-1990) заступника голови Львівського відділення Музичного товариства України за його безпосередньою участю та ініціативою на Львівщині відкрито понад 10 громадських музеїв, а саме: В.Матюсі в селі Карове Сокальського р-ну, О. та Н. Нижанківським в місті Стрию та селі Завадове Стрийського р-ну. А також у Радехівському районі Олександрові Мишузі в селі Витків, Маркіяну Шашкевичу в с.Нестаничі та О.Турянському в селі Оглядове. За власні кошти реставрував надмогильний пам’ятник (гробівець) великому українському співакові, який за власні кошти збудував приміщення для музичного інституту в м. Львові – Олександрові Мишузі в селі Витків. Мабуть, найбільш знаковою подією у діяльності Михайла Барана було відновлення могили автора музики Національного гімну України Михайла Вербицького.
В зрадливий Радянський час, «освідомлювачі», які доносили в КДБ, були серед різного роду діяльності, він зумів домовитись з патріотично налаштованими водіями автобусів, які в той час їздили маршрутом Львів-Перемишль, перевести частинами металеву загорожу і встановити її на могилі священика-композитора в селі Млини у Польщі. Разом з тим, поруч у селі Улюч, він фіксує на порталі будинку меморіальну дошку з портретом автора музики – Михайлом Вербицьким та творцем слів Гімну написаних Павлом Чубинським. Символічно було й те, що Михайло Баран замовив виготовлення меморіальної дошки майстрові з міста Бориспіль Київська область – Миколі Петлицькому. Саме з батьківщини де народився та упокоїться прах поета художник привіз землю, яка посмертно умовно об’єднала два великих Сини українського народу. Тим самим фіксуючи нероздільність Української Нації.
Літературна спадщина Михайла Барана є надзвичайно великою. Це поезії, пісні, прозові твори, есе. Поезії та пісні складав митець протягом усього життя. Десятки їх розміщені та надруковані у дописах, газетах та журналах таких як: "Літературний Львів”, "Високий Замок”, "Експрес”,”За вільну Україну”, регіональний річник "Львівщина”та "Тернопільщина” та багато інших. Михайло Баран є автором випуску книжки "Щедрінь”, в якій зафіксовано його хист – поета, піснетворця та композитора. Яскравим прикладом цього є твори: "Пісня про Львів”, "Гей у чистім полі”, "Б’ють гармати ”, "Ми, Сокальці – Надбужанці”, "Янтар - річка”, "Сяне, сяне”. Також, поруч з пісенним та поетичним доробком, надруковані графічні портрети не тільки відомих кобзарів та славетних діячів нашого минулого, а також кобзарів-сучасників. Це гармонійне поєднання пісенно-поетичного обдарування митця доповнюється власноруч створеними ,мало використовуваній іншими художниками, – крапковій техніці малювання портретів, а саме: Богданові Хмельницькому (гетьманові України), Лесі Українці (поетесі), Модестові Менцинському (оперному співакові), Олексію Чуприні (бандуристові, який понад три десятиліття співав на Чернечій горі), Миколі Мариновичу (генералові Західноукраїнської Армії, першому українському комендантові міста Львова 1918 року), Маркіянові Шашкевичу (поетові, священикові, основоположникові української літератури в Галичині), Зенонові Злочовському (священикові та композиторові), Миколі Сармі-Соколовському (художникові, священикові, майстрові з виготовлення бандур та бандуристові), Зеновію Штокалку (лікареві-стоматологу, неперевершеному бандуристові-співаку до сьогодні), Ярославові Барничу (композиторові, диригенту, сценаристові, воїнові УСС). Твердженням прозаїчного таланту слугують написані автором про них невеликі есе інформаційно-бібліографічного змісту, які у поєднанні з портретним стилем викладу художника створюють образ комплексного вивчення особистості. Великого значення надавав Михайло Баран історичній тематиці, вбачаючи у ній основні підвалини кобзарських дум. Окрім багатьох художньо-тематичних полотен до 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького митець присвятив картину-думу, виконану в стилі графіки, а саме пером і тушшю. Тут, вдало скомпоновано образ гетьмана у поєднанні з пам’ятниками, які встановлені на його честь у містах України: Чернігові, Чигирині, Берестечку, Виноградові (Закарпатська область), Каневі, Мостиськах (Львівська область) та Києві, за яким видніється собор Софії Київської. Ця картина є рідкісним шедевром думки і пензля в українському образотворчому мистецтві. Таких сюжетних картин Михайло Баран створив з багатьма українськими митцями та героями, наприклад: Данилом Галицьким, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Никоном Прудким та іншими. Окремої уваги, а можливо і цілого дослідження, заслуговують роботи виконані Михайлом Бараном в сфері сакрального живопису. Знову і знову ми можемо дивуватися тим переконанням і мужності митця, який в 1960 році, час коли найбільше засуджували за релігійні та національні погляди, приступив до відновлення духовної скарбниці української нації. Зрозуміло, що при третьому перевезенні та на новому місці встановленні храму, який за свідченнями очевидців не мав жодного цвяха, зображень настінних ікон фактично не збереглося. Дерев’яна церква, в якій фактично потрібно по-новому створювати внутрішні стіни, художник спершу працював разом з місцевим селянином, як столяр. Підготовчі роботи займали чимало часу, адже аж після теслярських робіт можна було приділити увагу макетуванню та художньому розпису інтер’єру. Найважливіша думка, яка осінила іконописця – вималювати церкву в українській манері. Мабуть, і сьогодні, зразок духовного храму створений у цьому стилі залишається в Україні чи не єдиним. Саме Апостоли – Св. Володимир та Св. Ольга, ангели – зображені художником з елементами української вишивки, а внутрішні стіни розмальовані українськими візерунками. Цікавим є й те, що на хорах на одній з ікон зображені ангели навколо Матері Божої, які співають хвалебні рецитації у супроводі бандури. Майже кожна з ікон, у тому числі і Євангелісти, виконаних майстром, мають обрамлення з національним візерунком.
Помер 15 січня 2004 року у м. Львів.
Підготовлено за матеріалами Вікіпедії.
Джерело.http://hmelyska.at.ua/index/osobistosti/0-7
Лист священика о.Чемеринського (Львів) до о.М.Мартинюка (США, Північна Дакота) про пацифікацію в Західній Україні.
Фото вікіпедія. архієпископ Іван Бучко — церковний і громадський діяч, архієпископ Української греко-католицької церкви.
Льва-город, 22 жовтня 1930 р.
Любий Друже!
Може і добре, що Тебе тут нема, бо це, що в нас коїться, то нічим знищення світової війни. Коротко подам тобі страшні вісти з нашої безталанної землі, і якщо можеш, подай їх до відома всім українцям на землі Вашинґтона; хай знають — яке лихоліття впало на наш край і на нарід. Я наочний свідок цього, об'їздив яко капелан із Преосвященим Кир Іваном [єпископом Бучком] села, навіщені карними експедиціями, що “замирюють” населення з приводу саботажів і тероризують перед виборами українських виборців, щоб заломити одноцільний фронт і терором скріпити урядовий блок.
Це Голготу перевищує, що терпить наш нарід. Ми були в селах бережанського, підгаєцького і тернопільського повіту. В самих Бережанах знищили о.сов.Евзебія Бачинського, Українську Бурсу [гуртожиток для школярів і семінаристів], Бесіду [приміщення громадської освітньої організації “Рідна Бесіда”], Союз Кооператив, Українську Спілку, адвокатські канцелярії д-ра Бемка і Західного і українських громадян (катех.о.Дубицький, радник Кордуба, Бородайки й інші). Як виглядало це знищення? Отже, поламані образи, столи, крісла, канапи з обдертим оббиттям, подушки з повипусканим пір'ям, конфітурами [варенням] обмазані стіни, фортеп'ян[о] із повириваними клавішами, струнами, у спіжарках [коморах] все змішане і залите нафтою [гасом] — ані вікон, ані печей, ані підлоги й т.д.
Це там, де є адміністраційні власти, а що на селі? Чи можеш собі уявити! А як били! Учнів, професорів [учителів]! Те саме в Підгайцях. Додати мушу, що там поліція добре погуляла (поліційна карна експедиція була силою в 1.000 людей разом із 8 полком уланів із Теребовлі, 6 із Станиславова і 14 зі Львова).
В Бережанах і нам поліція робила перешкоди та заказала [заборонила] автам і фіакрам везти нас, і ми мусіли йти пішки на стацію.
В Підгайцях побили тяжко о.Блозовського, бувшого посла Яворського, повітового організатора Даньчука і багато інших громадян, навіть 85-літніх старців. Всіх катовано в маґістраті, а відтак скутих кидано до льоху, щоб там очуняли. І там ішло одночасно знищення всього майна українських товариств, бібліотек (усі книжки через поперек подерті), установ та громадян. Годі собі це уявити. Я сам навіть не міг припустити щось подібне, коли б не бачив.
У Вербові збили о.Содомору так, що він дістав чорну меланхолію. Його жінку Ірину і дочку Марійку також тяжко побили. В хаті руїна. Учителя Романкова покалічено баґнетами і скутого убрали в сокільську шапку й бинду [стрічку] та скутого волочили по селі (“Тераз вєми кого біць! Відаць же єстесь Українєц! [Зараз знаємо кого бити! Одразу видно, що українець!]”). В кооперативі подіравили баґнетами бляшаний дах; зірвали кавалок і здемольовали [понищили] цілком усередині. По селі у свідомих людей порозшивали хати і перевели подібне знищення.
В Голгочах о.Костюка збили трьома наворотами [три рази поспіль] та провалили голову кольбою. Його жінку, яка в полозі лежала [породіллю], стягнули з ліжка, щоби перевести ревізію [обшук]. Відтак на її очах здемолювали [понищили] хату. Вона в пологовій гарячці бореться з смертю. З людьми та сама траґедія. Тут придержала нас знову поліція, що хотіла Єпископові перешкодити скомунікуватися зі своїми вірними. Аж на рішучу поставу уступила.
В Моренівці священика Кмицикевича пощадили, але село, як по буревію. В дослівному значенні усі хати порозшиті, бляха подірявлена як решето, ґонтові дахи поколені, дахівка в черепках. Ні вікон, ні дверей, ні печей, узагалі руїна.
Люде по лісах укриваються, як за часів татарського лихоліття. В селі нема води, бо поліція спустила туди гноївки і пір'я з подушок та перин. Майно розрабоване, стіжки порозкидувані і змервлені. Готове збіжжя злите нафтою [гасом]. Зґвалтували 4 дівчини. Свині і товар зрабовані, кури постріляні.
У Зарваниці о.Василеві Головінському відраховано 200 буків. Кров'ю плює, чисто живий труп. Жінку в полозі [вагітну] морально тортуровано; наприклад на її очах українського громадянина Гонія змушували скакати з даху на землю і під звуки скрипки, на яку він мусів був грати під удари буків, танцювати. Головінського катував поліцай ч.662. Командував ними комісар Грабовський зі Львова. Знищено капітульний дім.
У Вишнівчику о.Чопія менше побито. Зате жінку його скатовано немилосердно. Дочку Лідію побито так, що в руці кість трісла. Дооколичні лікарі, жиди [гебреї] і поляки, з наказу влади відмовилися від будь-якої помочі українському населенню. У шпиталі в Підгайцях сс. [сестри] Милосердя заявляють скатованим і пораненим: це “одвєт” за 1918 р. Преосвящений Кир Іван панну Чопівну взяв із собою, й вона з нами їхала фірою аж до Тернополя до лікаря.
В Богатківцях о.Євгена Мандзія скатовано жахливим способом. Має вісімнадцять тятих ран баґнетом. Жандарм скакав чобітьми йому на груди й так його толочив. Облили його гарячим вареним [киплячим] молоком, а відтак, приваливши шафою, лишили. У хаті ні одної цілої ріечі.
Вандалізм дійшов тут до вершка. Хрести поламано. Образи побито і попробивано Ісуса Христа й Матір Божу баґнетами. Ні цілої обстанови, ні знарядів, словом нічого. Валяються повсюду кусні заліза від нової машини до шиття, з грамофону, цитри, скрипки, гітари, годинника стінного, начиння і т.п. Ні книжок цілих, ні метрик,— взагалі все змішане з саджею з печей, склом, череп'ям, збіжжям, мукою, крупою, снопами, гноєм і т.п. Богослова Якимця покалічено також баґнетами. В о.Мандзія пограбовано багато річей, білизни, убрання, між тим і золотий дамський годинник (поліція). Знак, що рабували, бо на другім кінці села знайдено загублену пару білизни о.Мандзія. Також скатовано 11-літню дочку о.Мандзія, Іванну. Так само знищено і розграбовано та побито свідомих селян Ботатковець. Не пошановано і церкви, і там переведено ревізію, і збезчещено хоругви, головно вишивані. Директора школи Рижевського також побили.
В Кутківцях о.Михайла Козоріза потурбували, а село знищили, як і інші, цілковито поламали оркестральні [ін]струменти “Просвіти”.
В Денисові подібно. Старих людей не шановано. Молоді криються по лісах. По селах пустка. Віє вітер по пустих хатах, нема ні шиб, ні дверей, ні обстанови. Виє жорстоку пісню, в яку вслухається ввесь український нарід.
Протягом нашої цілотижневої їзди один раз ми всього обідали, бо не було що в хаті дати перекусити. А це тягнеться й далі, і іншими дорогами. Бобреччина, Рогатинщина, Скільщина, Сокальщина, Збаражчина (дуже знищені Шили, Добромірка) і Львівщина. Це шлях руїни, що годі й реєсрувати все жахливе, що коїться.
Народна Лічниця у Львові переповнена пораненими та з потовченими ребрами або повитятуваними м'язами.
Поліція й улани б'ють кольбами при наскоку на село, крик, катують людей, а відтак із списками, які заздалегідь карним відділам дає староство, екзекуції переводять на громадянах. По битті іде звичайний грабунок і гулянка, що кінчається диким ґвалтом і криком ґвалтованих дівчат. У Чижикові зґвалтовано в одній хаті рівночасно матір і дочку, так що дочка збожеволіла. Багато скатованих повмирало, та годі списати все, бо або почта не доходить, або й бояться подавати люде це до відома. Багато людей і постріляних, наприклад у Германові, Конюхах і т.д.
Преосвящений Іван бажав дуже людям дати слова потіхи. Спішив і до хат побитих людей, а в церкві і де тільки зібрилися люде, кріпив їх цілющим словом і прикладами Христа Спасителя. Його слова: Вступаємо за Христом на Голготу, після неї йде Воскресіння; нарід, що терпить в дочасному, в дочасности відбірати мусить заплату нагороди, бо в вічности нема вже народу, тільки поодинокі душі. Та й кара Божа настигнути мусить тих, що катували католицьких священиків.
Так, це добре, що нас не розлучили від народу.
До того сконфісковано Пастирський Лист Митрополита, що колов правдою в очі.
Польські газети цькують на нас своє громадянство, підбунтовують польську молодь. Наші інституції бомбовими замахами одна за одною вилітають у повітря; горять наші приходства і свідомі громадяне; летять шиби в наших інституціях у Львові, а польське духівництво приглядається душогубствам, підсміхається (як це було в Вішнівчику) з катованих наших священиків, жінок і народу.
Прошу тебе, подай це до відома світові, а як маєш знаймих, то хай це піде в перекладі й до американських часописів. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і Єпископ.
Мене вже двічі відвідували і лякали по приїзді, бо хотіли, видко, нотатки поконфіскувати, та не вдалося. Напиши, прошу тебе дуже, що цікавого. В нас у Львові висадили нашу народню школу князя Льва в повітря. Чи не можна б там розпитати збірки на відбудову цієї школи? Це було б скріпленням духа наших громадян у Львові. Також багато напиши про себе.
[Вперше опубліковано 20 листопада 1930 р. у газеті “Америка” (США). Подається за публікацією: На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі. — Нью-Йорк, 1978. — С. 35-37]
http://www.ji.lviv.ua
3 березня 1912р. в Стрию у родині поштового урядовця Михайла Ребета та Катерини Недокіс народився син Лев. Згодом він стане одним із лідерів ОУН, братиме участь у проголошенні відновлення Української державності у Львові 30 червня 1941-го.
Після вбивства 15 червня 1934 року членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Лева Ребета разом зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Ярославом Карпинцем та іншими діячами ОУН арештовує польська поліція. Однак за браком доказів Ребета відпускають. Невдовзі він очолює Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, і, фактично, відновлює її діяльність, керує розвідкою ОУН. Ребет ще неодноразово затримувався польською поліцією за політичну діяльність. Паралельно він у 1938 році закінчив правничий факультет Львівського університету, здобувши ступінь магістра права.
Стоять: ліворуч – Володимир Тимчій, праворуч – Степан Бандера. Другий зліва сидить Лев Ребет. Фото: vox-populi.com.ua
Після розколу ОУН у 1940 році на мельниківську і бандерівську, Лев Ребет підтримав Бандеру. Попри це, між ними існували протиріччя, які у 1954-му призвели до того, що Ребет та ще один член Проводу ОУН Зиновій Матла створили нові керівні органи Закордонних частин ОУН. Вони удвох так і продовжували очолювати організацію, через що членів цього крила охрестили «двійкарями».
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української Держави Лев Ребет став заступником голови уряду Ярослава Стецька. Коли ж у липні 1941 німці арештували Бандеру та Стецька, Ребет перебрав його обов’язки, ставши одночасно представником ОУН (б) в Українській Національній Раді у Львові, яку очолили доктор Кость Левицький та Митрополит Андрей Шептицький.
Але ця діяльність була нетривалою. Німці, не добившись від Бандери та Стецька відкликання Акту відновлення Української Держави, розпочали арешти інших українських діячів. Лева Ребета затримали 14 вересня 1941 року, і він три роки пробув у нацистському концтаборі Аушвіц (Освенцім). Після звільнення переїхав до Мюнхена, де на той час перебували більшість провідних діячів бандерівського руху.
В еміграції Лев Ребет працював в Українському вільному університеті у Мюнхені, у газеті «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», очолював редакцію газети «Український самостійник». У 1949 році захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956).
Радянські спецслужби полювали на Льва Ребета, вимагаючи його видачі за «співпрацю з нацистами». Було кілька невдалих спроб викрадення. Зрештою, 12 жовтня 1957 року у Мюнхені, на сходах будинку, де була редакція «Українського самостійника», агент КГБ Богдан Сташинський зі спеціально сконструйованого пристрою вистрілив Ребету в обличчя струменем синильної кислоти. Специфіка її дії полягала в тому, що видимих слідів хімічного впливу на тілі не залишалося. Натомість, при вдиханні пари кислоти потрапляли в кров і спричиняли швидку смерть.
Відтак, лікарі причиною смерті Лева Ребета визначили серцеву недостатність. Утім це все було настільки підозріло, що прихильники Ребета навіть підозрювали у вбивстві «бандерівців». Ще більші підозри виникли, коли за два роки той же Богдан Сташинський подібним чином скоїв убивство Степана Бандери. Тоді він випустив подвійну порцію отрути, сліди якої були явно видні. Але обидві смерті так і лишалися загадкою, доки сам Сташинський, який у 1961-му втік із СРСР у Західний Берлін, не здався поліції і розповів усі подробиці цієї спецоперації. На запитання судді: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?», Сташинський відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР, ніж Бандера».
Лева Ребета поховали в Мюнхені. У 2010 році його разом з дружиною, Дарією Цісик-Ребет, урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/3/1912-narodyvsya-lev-rebet-odyn-iz-lideriv-oun
Цей день в історії УПА 3 березня.
1945 рік.
Під час облави загонів НКВД біля села Торговище на Волині повстанці знищили лейтенанта. Загинув один підпільник, 4 захоплені в полон (зокрема, надрайонний провідник «Ворон»), 10 змогли прорватися.
Пошукова група НКВД наскочила на боївку ОУН у селі Медвежа на Дрогобиччині. Загинули районний провідник «Калина» і 14 повстанців.
1946 рік.
У селі Грушатичі на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.
Боївка СБ (Служба безпеки ОУН) змушена була прийняти бій із опергрупою НКВД у селі Бортків на Львівщині. Загинули командир районної боївки Роман Божко – «Богдан» та ще двоє повстанців.
1947 рік.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Волчищовичі та Рудавка на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
У селі Журавенка на Станіславщині підпільники знищили інструктора райкому КП(б)У та завідувача оргвідділу.
Опергрупа МГБ і полк внутрішніх військ у селі Лопушанка-Химина на Дрогобиччині заарештували станичну ОУН «Галину».
1948 рік.
У райцентрі Смотрич на Кам’янець-Подільщині повстанці підірвали пам’ятник Леніну.
Відділ сотні «Булава» УПА-Захід у селі Гординя на Дрогобиччині вступив у бій із загонами МГБ, що проводили облаву. Знищено 2 офіцера, 7 військових, 5 поранено. Загинув сотенний Іван Наконечний – «Орленко» та ще троє воїнів УПА, боєць «Вишневий» добровільно здався в полон. Через зраду останнього загін МГБ наскочив на табір чоти сотні «Булава» біля села Кульчиці. В бою знищено 13 військових. Із 8-ми повстанців 6 загинули в перестрілці, чотовий «Кобза» застрелився після важкого поранення, ще одного у важкому стані захопили в полон, але він помер по дорозі.
У селі Церківна на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта і сержанта МВД.
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Селище на Станіславщині. Всі повстанці спалили документи і застрелилися.
Біля села Вербіж на Львівщині підпільники підірвали залізничний міст через річку Зубря.
У зіткненнях із загонами МВД у селах Угерці та Созань на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, зокрема кущовий провідник Петро Невингилевський – «Орлик».
1949 рік.
Пошукові групи МВД захопили криївки біля сіл Семигинів та Дорогів на Дрогобиччині. Всі оточені повстанці застрелилися.
У селі Слобода Долинська на Станіславщині підпільники спалили молочарню.
Під час сутичок із опергрупами МВД у селах Воля Якубова та Кам’янка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
1950 рік.
Двоє підпільників наскочили на засідку полку внутрішніх військ у селі Санники на Дрогобиччині. Один загинув у бою, інший був поранений і застрелився.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
3 березня 1918 року Брест - литовський мирний договір.
Після активізації військових дій країн Четверного союзу 3 березня 1918 року у Брест-Литовську москалі вимушено уклала з ними сепаратний мирний договір, зобов'язавшись визнати незалежність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, України і Фінляндії.
Військові невдачі Росії на фронтах Першої світової війни стали одним із вирішальних факторів, що привели до падіння монархії і приходу до влади більшовиків під час Жовтневого перевороту 1917 року. 8 листопада Другий всеросійський з'їзд Рад прийняв "Декрет про мир", в якому запропонував усім воюючим державам негайно укласти перемир'я і почати мирні переговори. 21 листопада припис «невідкладно зробити формальну пропозицію перемир'я всім воюючим країнам, як союзним, так і тим, що перебувають з нами у ворожих діях» Рада Народних Комісарів (Раднарком) надіслала в. о. верховного головнокомандувача російської армії генералу Ніколаю Духоніну. Того ж, 21 листопада, ноту із закликом оголосити перемир'я і почати мирні переговори отримали посли союзних держав, а через два дні Раднарком звернувся до послів нейтральних держав з пропозицією взяти на себе посередництво в організації переговорів про мир.
На ініціативу Радянського уряду відгукнулись лише країни Четверного союзу, зацікавлені у ліквідації фронту на Сході, і 3 грудня до Брест-Литовська для переговорів з Німеччиною була російська делегація на чолі з Адольфом Йоффе, яка уклала угоду про тимчасове перемир'я з можливістю його продовження, а 22 грудня до переговорів приєднались Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина. Після кількаденного обговорення радянської пропозиції укладення миру «без анексій і контрибуцій» німецька та австро-угорська делегації заявили про необхідність «взяти до відома заяви, в яких виражена воля народів, що населяють Польщу, Литву, Курляндію і частини Естляндії та Ліфляндії, про їх прагнення до повної державної самостійності і до виділення з Російської республіки».
28 грудня радянська делегація виїхала в Петроград, де в надії на швидку революцію в самій Німеччині було прийнято рішення затягувати мирні переговори якомога довше й ініціатор стратегії «ні війни, ні миру» народний комісар закордонних справ Лев Троцький очолив російську делегацію на другому етапі переговорів. Однак його дії не принесли успіху — 9 січня 1918 року глава німецької делегації Ріхард фон Кюльман заявив про відмову від радянської формули миру «без анексій і контрибуцій» та про приєднання до переговорів делегації Української Центральної Ради, з якою 9 лютого 1918 року країнами Четверного союзу був укладений мирний договір. Це значно ослабило позиції Радянської Росії — хоча військова конвенція між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, що стала правовою основою для вступу австро-німецьких військ на територію України, була офіційно оформлена пізніше, німецьке командування в той же день дало свою попередню згоду на вступ у війну проти більшовиків, а кайзер Вільгельм II категорично зажадав негайно пред'явити радянської делегації ультиматум про прийняття німецьких умов миру з відмовою Росії від прибалтійських областей до лінії Нарва-Псков-Двінськ. Віхилення ультиматуму Троцьким привело до припинення переговорів, і 18 лютого військові дії на Східному фронті поновились.
Німецькі та австрійські війська зайняли Прибалтику і Україну, наблизилась до Петрограда, що поставило більшовицьку партію на грань розколу — Володимир Ленін, погрожуючи відставкою, зажадав укладення миру на німецьких умовах, його опонент лідер «лівих комуністів» Ніколай Бухарін оголосив про свій вихід зі складу ЦК партії і склав із себе обов'язки редактора «Правди». Це змусило Троцького і Фелікса Дзержинського змінити свою позицію, що, фактично, і забезпечило Леніну більшість під час голосування 23 лютого 1918 року за прийняття нових, ще більш жорстких, німецьких ультимативних вимог.
1 березня до Брест-Литовська відбула радянська делегація на чолі з членом політбюро ЦК РСДРП(б) Григорієм Сокольниковим, яка 3 березня 1918 року в Білому палаці Брестської фортеці підписала з країнами Четверного союзу мирний договір. За його умовами демобілізовувались російська армія і флот, який виводився з баз у Фінляндії та Прибалтиці, Росія зобовязувалась виплатити 6 мільярдів марок репарацій і збитків, понесених Німеччиною, втрачала майже 800 тисяч кв. км території з населенням 56 млн чоловік (третиною населення) — Польщу, Естляндську, Курляндску і Ліфляндську губернії, які відходили під протекторат Німеччини, Велике князівство Фінляндське, Україну, зобов'язуючись визнати її незалежність в особі уряду УНР і укласти з ним мирний договір, та Карську і Батумські області, які відходили Туреччині.
27 серпня 1918 року в Берліні був укладений "Російсько-німецький додатковий договір до Мирного договору між Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого", за яким Росія відмовилась від своїх прав на окуповані Німеччиною області Естляндії, Ліфляндії, Курляндії та Литви, громадяни і компанії Німеччини виводилися з-під дії більшовицьких декретів про націоналізацію, особи, що вже втратили майно, відновлювалися в правах і попри відмову більшовиків від виплат царських боргів, Росія підтверджувала перед Німеччиною ці зобов'язання.
Однак після Комп'єнського перемир'я 11 листопада 1918 року, за яким Німеччина сама у безумовній формі капітулювала перед країнами Антанти, Росія в односторонньому порядку анулювала Брестський договір. У 1919 році вона завоювала Україну і Грузію, у 1939-у захопила східну частину Другої Речі Посполитої, а в 1940 році — республіки Балтії.
У 1991 році Грузія, Естонія, Латвія, Литва і Україна проголосили незалежність і вийшли зі складу Радянського Союзу.
Джерело.https://www.jnsm.com.ua/h/0303M/
3 березня 1888р. в с. Перешори на Одещині народився Левко Чикаленко – громадсько-політичний діяч,відомий представник Празької школи українських археологів, учень антрополога Федора Вовка.
Федора Вовка став його асистентом і продовжив навчання в Петербурзькому університеті.
Досліджував ранні культури кам’яного віку в Україні, вів розкопки палеолітичної стоянки поблизу с. Городок на Рівненщині, спільно з Вовком досліджував Мізинську стоянку на Чернігівщині. У роки Української революції 1917-1921 років входив до Української соціал-демократичної робітничої партії, був членом Української Центральної Ради. 1920-го емігрував до Польщі, де працював у Краківському університеті та музеях Польської академії знань.
1922-го Левко Чикаленко перебрався до Праги (Чехія). 1923-го тут захистив докторат з археології. Викладав у Празькому Високому Педагогічному інституті та Чеському Національному Музеї. Досліджував культуру моравської мальованої кераміки, з’ясовував її зв’язки з трипільською цивілізацією. 1926-го Чикаленко переїхав у Францію, опрацьовував трипільську кераміку з печери Вертеба.
Левко Чикаленко очолив створений у Варшаві 1934-го Еміґраційний український комітет допомоги голодуючим в Україні. Структура діяла при Українському центральному комітеті, який гуртував петлюрівських еміґрантів у Польщі. Українські комітети допомоги з різних держав вирішили розробити книгу про Голодомор та його причини і перекласти її кількома європейськими мовами. Комітет у Варшаві подібне рішення прийняв ще в перші дні свого існування, проте проекту не виконано з огляду на «брак відповідної політичної кон’юнктури». Чикаленко у звіті, який отримала польська розвідка, спочатку відзначав, що попередній голод з 1921 р., який також приніс мільйонні людські втрати, був стихією, «незалежною від людської волі». «Голод сьогоднішньої доби є результатом свідомої соціально-національної політики комуністичної московської партії в Україні і відповіддю на неї (політику – авт.) широких мас українського населення. При допомозі брутальної сили у сільських місцевостях забрано все, що планувалось забрати, не враховуючи наслідків цих кроків для населення України», – писав Л. Чикаленко. Водночас він відзначав, що українська діаспора володіла вичерпною інформацією щодо страхіття, яке відбувалося в Україні.
Чикаленко у своєму звіті відзначав, що комітетові не вдалося залучити до співпраці більше польських громадян, як це зробили подібні структури в Болгарії, Англії, Чехословаччині та Франції. На його думку, така дійсність, була результатом політичної кон’юнктури, яка до моменту виготовлення рапорту не дозволяла публікувати в жодному польському виданні інформації про Голодомор. Л.Чикаленко повідомив, що в одній із редакцій довелося навіть почути, що голод – це казка, придумана в Берліні, і що польське суспільство має зовсім іншу думку щодо цього. «Ведемо пропаганду серед еміграції у Польщі про встановлення одного дня у місяці, коли люди будуть роздумувати про Україну та добровільно дотримуватись посту, а заощаджені таким чином кошти передаватимуть світовим організаціям, які організовують допомогу нашій батьківщині», – такими словами завершив свій звіт д-р Л. Чикаленко.
Левко Чикаленко став дійсним членом Наукового Товариства ім.Т.Шевченка.
1943-го виїхав до Німеччини, а 1948-го – до США, де зайнявся розробкою теоретичних проблем первісного мистецтва.
Помер Левко Чикаленко у м. Нью-Йорк (США). Його прах за заповітом у 1998 р. перевезений в Україну і перепохований у с. Перешори.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/3/1883-narodyvsya-lev-chykalenko
вівторок, 2 березня 2021 р.
3 березня 1888 р. в с. Сан-Педро де Карденья народилася Наталена Королева – Українська письменниця, доктор археології, художниця.
П’ять перших років життя вона провела у с. Великі Борки на Тернопільщині (тоді входило у Волинську губернію) у родовому маєтку бабусі Теофілі з роду литовського роду Домонтовичів. Тут уперше почула українську мову й пісні. Після смерті бабусі Наталену забрав брат матері – монах Еугеніо.
12 років вона прожила у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Там вона студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Часто бувала у своїх родичів в Іспанії, де вчилася їздити верхи, фехтувати, стріляти.
Коли батько одружився вдруге й оселився у Києві, мачуха Наталени захотіла, щоб дівчина далі здобувала освіту саме там. 17-літня Наталена вступила до Інституту шляхетних дівчат, який закінчила через 2 роки. Вже знаючи іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам’ятаючи українську та польську, вона оволоділа ще й російською. У Києві дівчина також брала уроки музики у Миколи Лисенка. Невдовзі вступила до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом уклала контракт із паризьким Theatre Gymnase, що гастролював тоді у столиці. Через слабке здоров’я змушена покинути театр і виїхати на лікування до Закавказзя, а згодом — у Західну Європу. Перебуваючи в Іспанії, Італії, Франції, Наталена знову прилучилася до театрального мистецтва, виступаючи в оперних театрах Парижа та Венеції, де виконувала партію Кармен в опері Ж. Бізе.
Наталена використовувала кожну можливість, щоб здобути вищу освіту. В Петербурзі вона навчалася в Археологічному інституті, отримала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини (пізніше студіювала археологію в Мадридському університеті, у Парижі: брала участь в археологічних розкопках в Єгипті та Помпеї). Відвідувала лекції в Академії мистецтв, одержавши диплом «вільного художника», мала свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Брала уроки співу в консерваторії у класі знаменитого оперного співака, професора, українця О. Мишуги. З 1909 р. почала систематично виступати з художніми творами та науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах.
Перша світова війна застала Наталену Королеву в Києві: її покликав тяжко хворий батько, який невдовзі помер. Через Товариство Червоного Хреста вона стала сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула на війні, тричі була поранена, одержала солдатський хрест «За хоробрість».
Пі дчас війни доля звела її з перським князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем, який був командиром так званої Дикої дивізії. Вони одружилися та виїхали до Варшави. Але вже через півроку Наталена стала вдовою — князь Іскандер загинув на фронті. Втративши чоловіка, вона повернулася до Києва.
У грудні 1919 року виїхала до Чехії. У Празі почала працювати в системі народного шкільництва. Тут вона зустрілася з українським письменником і видавцем, а на той час аташе УНР у Празі, Василем Королевим-Старим. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Василь Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941-го, після чергового допиту в гестапо. Наталена все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут, за порадою чоловіка, вона почала писати українською мовою.
Наталена Королева перейнялася національними та мистецькими ідеями чоловіка й почала писати твори переважно історичної тематики.
Помітне місце у творчості Н. Королевої середини 1930-х рр. посідають дві книжки оповідань – «Водні сни» (1935) та «Інакший світ» (1936). Своєю творчістю Н. Королева протиставила фальшивим цінностям вічні цінності, культові насилля — силу віри й силу любові, у центрі уваги авторки — людина. її духовний світ.
Після Другої світової війни Наталена Королева залишилася без засобів до існування. Вона давала приватні уроки іноземних мов,працювала на невеликому підприємстві. У Чехословаччині видавництва весь час повертали надіслані нею рукописи. Тому вона передала їх на Захід.
1958-го закордонна громадськість відзначала 70-річчя Наталени Королевої. В еміграційній періодиці було надруковано нариси про її життя і творчість. Це святкування стало нагодою зацікавити видавців книгами письменниці. Того ж року вона завершила роботу над повістю «Шляхами і стежками життя», у якій багато спостережень і роздумів про тривожне життя Європи першої половини XX ст.
Померла Наталена Королева 1 липня 1966-го. Похована на цвинтарі у Чехії, в містечку Мельник.
Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
2 березня 1945 - польські вояки повністю спалили село Седлиська на Волині, а його Українських мешканців розстріляли.
*******
Село Седлисько, що знаходилося між Гутою Степанською і Виркою, нараховувало близько 70 господарств.Після війни місце, де розташовувалося село, розорали, сади і старі дуби вирубали, дороги ліквідували, річку Чапельку випрямили, а болота осушили. Паломники – колишні мешканці, які пам’ятали довоєнне Седлиська, – нічого не впізнали. Залишилися тільки ставок, який був біля хати Мінкевичів, і білий хрест наприкінці села.
"Седлисько перед І-ою світовою війною були заселені у більшості православними Українцями. З цього села за німецької окупації усіх українців було виселено на Грубешівщину. Після відступу німців 1944р. люди почали повертатись в рідні сторони, в тому числі й до Седлиськ, але життя там не було нестерпне через постійний польський терор..."
Джерело. https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/2/28426/ та https://monitor-press.com/ua/
Також інформація є в літописі УПА. Та у книжці Михайла Лесіва Українські говірки у польщі. (Історія села)
2 березня 1945р. у бою з московитами загинув 15-річний вояк УПА Микола Чернецький та ройовий Дмитро Слотюк.
***""
Бій з московитами відбувся під командуванням «Байди» на хуторах Ліщина в с.Загір’я тодішнього Заложцівського району. Джерело1.https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/
********
Джерело 2. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting (фейсбук)
2 березня 1950р. московити арештували отця Євгена Алиськевича - підпільного греко-католицького священника, культурно-просвітницького діяча, уродженця с. Доброводи Збаразького р-ну.
******
Депортований у с.Дюбіно Томської області 1963 повернувся у Тернопіль. Працював у ЖЕКу та школі ДТСААФ, служив у підпільній УГКЦ. Помер 1980 року.Джерело. https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/
2 березня 1947р. в с.Покропивна Козівського району група підпільників вступила в бій з московитами очолюваною начальником райвідділу МДБ Порфір’євим.
******
Унаслідок бою він та один рядовий боєць – убиті, 4 інші були важко поранені і по дорозі до райцентру вмерли. З боку підпільників важко поранений повстанець «Сивий», щоб не потрапити до рук ворога, застрелився.Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/
понеділок, 1 березня 2021 р.
1 березня 1943 р. – у Корюківці на Чернігівщині німці почали каральну акцію по знищенню місцевого населення.
Спалена Корюківка. Березень 1943 р. Фото: www.cult.gov.ua.
У лютому 1943-го радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини і розташувалося у корюківських лісах. У ніч на 27 лютого 1943-го партизани розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки.
У відповідь на це начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Сумської області Байєр Бруно Франц наказав знищити Корюківку. Виконавцем стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка сформувала збірний каральний загін із військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдат спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів – громадян СРСР.
Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а. Одним із найвідоміших злочинів цього підрозділу Айнзатцгрупи «С» став розстріл 29 і 30 вересня 1941 р. в Бабиному Яру.
Вранці 1 березня у Корюківку прибув каральний загін і оточив містечко. (угорські солдати та підрозділ СС) Людей групами по 50–100 чоловік зганяли у будинки і розстрілювали. «Моя маленька донька лежала у мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. – розповідав Євген Римар, якому вдалося вижити. – Де тепер братська могила, там стояв ресторан. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить. Тут у мені все потемніло, і нічого я більше не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилось від моїх діток нічого. Навіть могилки...».Одночасно солдати на 10 машинах прочісували околиці містечка та оглядали хати. Усіх, хто їм траплявся розстрілювали на місці. Після того містечко спалили. Очевидці розказували, що дим і заграву від пожежі було видно за 27 км від Корюківки у Сновську, за 50 км – у Сосниці та за 25 км у Холмах. Акція тривала 1 і 2 березня 1943-го. 9 березня каральний загін повернувся, щоб допалити селище і добити вцілілих.
Упродовж цих днів радянське партизанське з’єднання Федорова, що знаходилося у лісах за 15 км від Корюківки, залишалося на місці. Наказу від командування допомогти і врятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися у бій, так і не отримали.
Протягом двох днів німці знищили 6700 мешканців Корюківки. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р. «здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків, вціліло тільки 10 цегляних».
Нині вдалося встановити імена 1893 жертв. Це тільки 28% вбитих під час каральної акції. Серед них 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), 1097 жінок. Знищення Корюківки є наймасштабнішою каральною акцією нацистів у Другій світовій війні в Європі, під час якої повністю знищене поселення з усіма мешканцями.
Підготували Сергій Горобець та Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
1 березня 1858р. у селищі Липовець на Вінниччині народився Павло Аполлонович Тутковський, географ, геолог, педагог, один із засновників Української геологічної школи.
Проводив геологічні дослідження майже всіх губерній України. У 1895-му підготував проект водопостачання Києва, завдяки чому місто одним із перших у Європі забезпечило себе артезіанською водою.
1911-го захистив докторську дисертацію «Викопні пустелі Північної півкулі». Викладав у Київському університеті, 1917-го створив при ньому Географічний інститут. Один із основоположників Української академії наук, входив до числа перших 12-ти українських академіків. Засновник Геологічного музею та перший директор Інституту геологічних наук Академії наук України. У 1920-х роках доклав чимало зусиль для формування школи українських геологів.
Павла Аполлоновича вважають універсальним вченим, який працював практично у всіх галузях науки про Землю. Розробив фізико-географічне районування території України, низку гіпотез та теорій з проблем еолового походження лесів та постльодовикових пустель. Незалежно від Володимира Вернадського, створив власну концепцію біосфери.
Автор майже 600 наукових праць. Його монографія «Словник геологічної термінології» (1923) стала важливим внеском для формування української наукової термінології в галузі природничих наук. Як пояснював Павло Тутковський: «Визначаючи величезну могутність Слова як знаряддя людської мислі, ми почуваємо пекучу потребу розроблення української природничої термінології. Унаслідок сумних історичних подій на Україні в останні століття, наукові українські терміни могли виробитися лише в обсязі наук гуманітарних; природничі науки, що їх розвиток почався наприкінці ХVІІІ століття, залишилися у нас без добре розробленої національної наукової термінології. Тому й досі ми знаходимо в українській науковій і популярній природничій літературі багато термінів невдалих, невлучних, дуже негарних».
Читав лекції українською мовою. Через активну проукраїнську позицію зазнав звинувачень у націоналізмі, вченого викликали в ДПУ на бесіди, що спричинило різке погіршення здоров’я. Його 70-річний ювілей відзначили на рік пізніше, в 1929-му, і тільки за наполяганням Михайла Грушевського.
Помер 1 червня 1930-го у Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі.
Джерело. Підготували Сергій Горобець та Наталя Слобожаніна.
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
1 березня 1918р. Українська Центральна Рада ухвалили закон про гривню – грошову одиницю УНР.
Активна розробка власної валюти почалася після проголошення Української Народної Республіки третім універсалом Центральної Ради у листопаді 1917-го. Створенням своєї фінансової системи і грошових знаків, як ще одного чинника державотворення, опікувався Генеральний секретаріат фінансів та промисловості на чолі з Михайлом Туган-Барановським.
1 січня 1918-го Центральна Рада ухвалила «Тимчасовий закон про випуск державних кредитових білетів УНР». Першими українськими грошима стали банкноти «100 карбованців», оформлені художником-графіком Георгієм Нарбутом.
Після проголошення самостійності УНР та з огляду на часті випадки фальшування нової купюри (яка робилася зі звичайного паперу, не мала захисних водяних знаків; окрім того більшовики, тікаючи з Києва, викрали і вивезли до Москви кліше грошового білета), Центральна Рада 1 березня 1918-го ухвалила закон «Про грошову одиницю, биття монети та друк кредитових державних білетів».
Запроваджувалася нова грошова одиниця – гривня, «що має містити 8,712 долі щирого золота; гривня ділиться на 100 шагів; 2 гривні відповідають одному карбованцеві емісії 1917 р.». В обіг вводилися банкноти номіналом 2, 10, 100 та 500 гривень. Ескіз першої з них зробив Василь Кричевський, решту – Георгій Нарбут.
Друкуватися гривні мали в Німеччині. Однак процес друку дещо затримався і запровадження в обіг гривні сталося вже за Павла Скоропадського. У 1918-1919 рр. друкувалися також грошові знаки номіналом 1000 і 2000 гривень.
1 березня 1946 року– загинув командир куреня «Підкарпатський» Павло Вацик (псевдо «Прут»).
За деякими свідченнями, учасник похідних груп ОУН (1941-1942), один із керівників ОУН(м) у Криму. За іншими даними – активно організовував українську адміністрацію й міліцію в рідному краї, служив у допомоговій поліції (1942-1943).
В УПА – чотовий сотні «Різуна», очолював сотню «Змії» (1944), із січня 1945-го – командир куреня «Підкарпатський».
Як згадував Григорій Костюк: «Був жонатий і мав маленьку донечку… Вийшов він зі школи Василя Андрусика й тому був до деякої міри неначе в тіні свого командира. Проте, коли він діяв самостійно, показав себе знаменитим партизанським командиром, що вмів лявірувати між ворожими силами, підбирати вигідні місця для постоїв, уникати затяжних боїв, як теж умів організувати несподівані наскоки й засідки на ворога… Ті, хто був ближче нього, оповідали, що він дуже переживав і довго тужив за поляглими вояками, особливо за тими, що відзначалися бойовими подвигами. Стрілецтво ставилося до нього з повним довір’ям, бо знали його вже довго, як успішного бойового командира».
Курінь Павла Вацика брав участь у рейдах на теренах Дрогобиччини, Лемківщини, Словаччини й Закарпаття, взимку 1945-1946 років постійно вступав у бої та сутички з енкаведистами. 12 лютого 1946-го відбив напад двох батальйонів НКВД, знищивши 36 військових та ще 13 поранивши.
Загинув 1 березня 1946-го в сутичці з загоном НКВД між селами Рибне та Пациків на Івано-Франківщині. Посмертно удостоєний звання майора та нагороджений Срібним хрестом бойової заслуги 1-го класу.
Фото: zarichchya.org.ua
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
неділя, 28 лютого 2021 р.
28 лютого 1891р. у с. Божиків народився Скасків (Скісків) Григорій Юрійович - учасник національно-визвольних змагань, громадський діяч.
Від 1925 — в УНДО, член Центрального комітету. В Божикові очолював товариство «Просвіта», організатор у родинному і навколишніх селах аматорських драматичних гуртків, їх режисер і актор.
Автор статей у часописі «Сільський господар» (м. Львів).
1933 року з допомогою «Просвіти» зібрав та відправив до річки Збруч 2 вагони пшениці для голодуючих в Україні.
(рік і місце смерті невідомі а також знайшов інформацію що загинув трагічно)
Джерела.
Р. Матейко. Скасків Григорій Юрійович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 275.
Сайт терен та Вікіпедія.
28 лютого 1889р. у селі Борсуки Кременецького района на Тернопільщині народився Павло Шандрук – генерал-хорунжий армії УНР.
Отримав освіту в гімназії в Острозі, згодом навчався в Історико-філологічному інституті в Ніжині та 3-й Олексіївській офіцерській школі в Москві.
Під час Першої світової війни воював у складі армії Російської імперії. З утворенням Української Центральної Ради у 1917 року був командиром бронепоїзда «Запорожець», перебував у повстанському загоні, стрілецькому полку, бригаді Армії Української Народної Республіки (протягом 1918–1920 років) на більшовицькому і денікінському фронтах.
У вересні 1920 року 7-ма бригада полковника Шандрука форсувала Дністер і Збруч у польсько-українському наступі після розгрому військ більшовицького генерала Михайла Тухачевського під Варшавою та відзначилася в боях проти більшовиків у самостійному листопадовому наступі Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку.
У польських таборах інтернованих формувань Армії Української Народної Республіки Шандрук був комендантом табору №10 у місті Каліші, організовував початкову школу, викладав у таборовій гімназії ім. Тараса Шевченка, Школі підхорунжих, розвивав військову науку.
Звання генерала-хорунжого полковник Шандрук отримав у грудні 1922 року. Від 1923 року виконував обов’язки керівника відділу Українського центрального комітету (УЦК) в Лодзькому воєвідстві, разом із генералами Віктором Кущем і Миколою Капустянським та екс-прем’єром Уряду УНР В’ячеславом Прокоповичем редагував у Каліші військово-науковий часопис «Табор». Також Шандрук брав участь в організації Військово-історичного товариства і підготовці до друку матеріалів з історії Українського війська для першого числа часопису «За Державність».
Після повернення у Польщі до влади Юзефа Пілсудського, українці посилили військову роботу. У березні 1927 року було організовано Таємний штаб Військового міністерства УНР, а в серпні – Генеральний штаб Армії УНР, де від 1927-го до 1936 року начальником був генерал Шандрук. Генштаб Армії УНР зареєстрував 4 тис. старшин і 40 тис. вояків, уклав план мобілізації на випадок війни за визволення України, організував 70 навчальних груп у Польщі, а також групи в Чехословаччині, Румунії та Франції.
У 1938 р. Шандрук закінчив польську академію Генштабу, був активним учасником польсько-німецької війни 1939 р. Після перебування в німецькому полоні (1939-43) очолив Український національний комітет у Веймарі. На початку 1945-го сформував Українську національну армію (УНА), інтерновану пізніше американо-британськими військами. Перебував у таборі військовополонених в американській зоні окупації Німеччини.
Звільнений за клопотанням генерала Андерса, генерал Шандрук виїхав до США. Очолював Братство вояків УНА. Був дійсним членом Української Академії Наук в еміграції. Написав спогади з воєнної історії «Arms of Valor».
Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентон, штат Нью-Джерсі, США, похований на українському кладовищі Баунд-Брук.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1889-narodyvsya-general-horunzhyy-armiyi-unr-pavlo-shandruk
28 лютого 1938р. в Українському селі Мацьковичі під Перемишлем (нині Польща) народився Стефан Турчак – диригент, педагог.
У 1947 році, під час операції «Вісла», родину примусово вивезли в Радянську Україну.
Сім’я Турчаків оселилася у Дублянах поблизу Львова. Коли хлопчикові було 12 років, померла мама. Батько згодом одружився, а Стефан залишився жити з бабусею та дідусем.
Музичну освіту здобував в Львівському музично-педагогічному училищі імені Філарета Колесси. До училища поступив відразу після дублянської семирічної школи, не маючи необхідної музичної й теоретичної підготовки. За його плечима був лише досвід художньої самодіяльності в аматорських колективах. Після закінчення училища рацював учителем музики і співів у Сокальському педагогічному училищі.
Із 1957 по 1962 навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка. Значний вплив на формування його творчої особистості мали заняття в композиторів та педагогів Станіслава Людкевича, А. Кос-Анатольського, А.Солтиса та Р.Сімовича.
Влітку 1962 року Турчак приїхав до Києва. Спершу став диригентом-асистентом Державного оркестру. А з 1963 року очолив його.
У 1966 році він поставив на сцені Київського театру опери та балету імені Шевченка свій перший спектакль – масштабний, наповнений внутрішньою експресією «Отелло» Дж. Верді. Незважаючи на складність твору, дебют пройшов успішно.
У 1967 року Турчак став головним диригентом ведучого оперного театру України.
З його ім'ям пов'язані етапні прем'єри шевченківського колективу 70-80-х років XX століття, серед яких опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського, «Абесалом і Етері» З. Паліашвілі, «Орфей і Еврідіка» Х. Глюка, «Аїда» Дж. Верді, .. Загалом він поставив на київській оперній сцені майже сорок вистав. І кожна ставала мистецькою подією, яскравим тріумфом українського оперно-балетного виконавства.
Завдяки Стефану Турчаку Київська опера стала одним з найкращих театрів України, а українська опера отримала визнання на міжнародному рівні.
Помер Турчак 23 жовтня 1988 року після важкої хвороби. На його честь в 1994 був запроваджений національний конкурс диригентів ім. С.Турчака, який став Міжнародним.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1938-narodyvsya-stefan-turchak
Підписатися на:
Дописи (Atom)