Петиція депутатів парламенту Великобританії до Ліґи Націй у справі переслідувань Українського населення Польщею 1930р.

На фото: Юзеф Пілсудський та Феліціян Славой–Складовський та парад польського війська в Львові. https://photo-lviv.in.ua

До п. Сіра Еріка Дрюммона

головного секретаря Союзу Народів, Женева.

Високоповажний п. Сір Ерік Дрюммон

Ми, підписані члени бритійського парламенту, просимо Вас предложити Раді Союзу Народів [Ліґи Націй] наступну петицію щодо порушення та небезпеки дальшого порушування договору, підписаного Польщею, Центральними та Союзними Державами 29 червня 1919 р., заґарантованого Союзом Народів.

З огляду на наглість [терміновість] справи, ми пропонуємо, щоб негайно скликано Комітет Трьох для розгляду змісту цієї петиції, згідно з третьою резолюцією, прийнятою Радою Союзу Народів на 51 засіданні.

Далі закликаємо Вас зажадати безстороннього розсліду цих фактів.

Нові події:

Беручи під увагу останні події в Східній Галичині, ми узнаємо право та конечність для польської влади вдержати порядок у межах своїх кордонів, але ми хотіли б звернути увагу на факт, що, згідно з доказами, яким, на нашу думку, годі що-небудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким, здебільша, не закинено ніякої терористичної чи протизаконної діяльности; що сотки чоловіків, жінок та дітей скатовано (побито), деколи побиття були такі тяжкі, що жертви їх були протягом тижнів фізично знищенні [зазнали важких тілесних ушкоджень], деяких із них зруйновано на ціле життя, а деяких забито на смерть; тисячі населення ув'язнено; та що багато книгозбірень, домівок (клубів) та кооперативних склепів [крамниць] зрабовано та знищено. Зокрема 14 полк кінноти, здається, був кинений на села, щоб бити селян, не розбираючи.

Ця акція проти української меншини є порушенням 8 точки, що каже: “Польща перебирає на себе забезпечення повної та цілковитої охорони та свободи всіх мешканців Польщі без різниці походження, народности, мови, раси та віри”.

Докази тої діяльности можуть бути приложені в разі потреби як додаткова петиція.

Громадянство:

Під час нових виборів [1930 року] українців тероризовано, щоб вони не могли віддавати своїх голосів. У Львові стверджено, що фактично всім українцям відібрано голоси, бо наказано їм подати документи, включно до свідоцтва про хрещення та карти тотожности, окремій комісії, щоб перевірити, чи є вони громадянами польськими. Та комісія урядувала одну годину денно протягом трьох днів — для 18.000 осіб — такщо небагато кому пощастило підтвердити своє право голосу. В багатьох випадках неможливо було подати якого-небудь документу, бо багато їх пропало за часів війни.

Така діяльність є порушенням 7 точки, що каже: “Всі народности в Польщі будуть рівні перед законом та будуть користати з однакових для всіх громадських та політичних прав, без різниці раси, мови чи віри”.

Виховання:

У 1920 р. було 3.662 українських шкіл на [Західній] Україні. 1.XII.1925 р. згідно з офіційною статистикою міністра шкільництва було 1.055 державних і 19 приватних українських шкіл. Це значить, що між 1920 і 1925 р. українці стратили [втратили] 2.607 шкіл.

Всіх народніх шкіл було на [Західній] Україні 1.XII.1925 р. 28.336, з того 22.996 (84%) були чисто польські; 2.257 (8,3%) утраквістичних, а 2.083 (7,6%) мали іншу викладову мову. У 1927-28 р. було лише 771 українських шкіл. З 1.000 українських дітей — 71 ходить до українських шкіл, а 929 до польських або утраквістичних шкіл.

Ці і багато інших фактів, що їх маємо до розпорядимости, є порушенням 8 точки, що каже: “Зокрема будуть мати рівне право закладати, управляти та контролювати, власним коштом ... школи та інші виховні заведення з правом уживати своєї рідної мови”.

Колонізація:

Стверджено, що 200.000 гектарів орної землі у Східній Галичині та таку саму площу на Волині та Поліссі приділено польським колоністам. А що місцеве українське населення рідко коли посідає понад 0,5-1,5 гектара, а перенаселення села узнано дуже поважною проблемою для тих країв, ця польська колонізація є в основі неправильною.

Існує 3.000 сільськогосподарських організацій на українських землях та, тоді як польські сільськогосподарські організації одержали цього року 79.000.000 злотих, яко підпору від польської влади,— українські організації не дістали взагалі нічого.

Ці факти є порушенням тої частини з 8 точки договору, підписаного Польщею, що каже: “Народности в Польщі, що належать до расової, релігійної чи мовної меншини будуть користати з однакового відношення та забезпечення, на основі законів, як і інші народности в Польщі”.

Ми віримо, що ця петиція в імені української меншини в Польщі зверне на себе повну увагу Союзу Народів, що є законним опікуном меншин та одиноким існуючим органом для додержування (переводження в життя) меншинових договорів.

Підписали:

John Arnott, Walter Ayles, James Barr, G.Benson, J.W.Bower, A.Fenner Brockway, C.Brawn, A.G.Cameron, William Carter, G.Dagger, Rhys Davies, F.W.Lindley, Fred Longden, Gordon Macdonald, Cecil Malone, S.Markham, S.March, James Marley, F.Marshall, G.Mathers, James Maxton, Charles Dundan, Robert Forgan, Peter Freeman, A.G.Gossling, Duncan Graham, H.Graham-White, D.R.Grenfell, T.Griffiths, Somerville Hastings, W.Hirst, P.G.Hoffman, Jack Mills, Ralph Morley, H.B.Morgan, G.Muff, H.T.Muggeridge, G.H.Oliver, W.Paling, M.Philips Price, Ben Riley, F.F.Riley, Daniel Hopkin, J.F.Horrabin, J.H.Hudson, F.Llewellyn-Jones, J.M.Kenworthy, J.Kinley, Arthur Law, Will Lawther, Jennie Lee, W.Lewis, Arthur Shepherd, Bennie Smith, J.Toole, James Welsh, Wilfred Wellock, Wilfred Whiteley, Ellen Wilkinson, R.S.Young, W.G.Cove, W.J.Brown, A.W.Haycock.

[Переклад українською мовою публікатора. Опубліковано: На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі. — Нью-Йорк, 1978. — С. 104-106]

http://www.ji.lviv.ua

10 березня 1951р. у с. Новошин у бою з московитами загинув Павло Ярема "Річка" - стрілець охоронної боївки Журавенського надрайонного проводу.

Околиці села Новошин.

*****

Музей історії села при Новошинській загальноосвітній школі

*****

Павло Ярема-“Річка”-“Акимик” (1921 або 1922 р.н., с. Новошини Журавнівського р-ну, в підпіллі з 1944 р., охоронець надрайонного референта пропаганди “Миронича”.

Два джерела інформації: календар УПА на 2021 р. (Літопис УПА) та http://ukrnationalism.com/history/1813-trahediia-na-khutori-zrub.html

11 березня 1945 - у Берліні Український штаб пропаганди організував святкову Шевченківську академію.

Зал заповнювали представники української науки і мистецтв, воїни та старшини Української національної армії, були присутні також генерал Павло Шандрук і гетьман Павло Скоропадський.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua

Трагедія Українців Холмщини і Підляшшя (автор: Літковець Олексій).

Холмщину і Підляшшя тисячоліттями заселяло східнослов'янське плем'я – дуліби. Вони ще в V столітті створили своє державне об'єднання Червенські городи з столицею Червень над рікою Гучвою, які від 981 року входили до складу Київської Русі.

Найбільшого розвитку Холмщина і Підляшшя досягли за князівства Данила Галицького, коли Галицько-Волинська держава була однією з наймогутніших держав у Східній Європі.

Назва краю Холмщина походить від назви міста Холм, який у 1223 р. заснував Данило Галицький. Холм служив йому в різні часи столицею, будучи значним політичним і культурним центром. Тоді ж на Даниловій горі був збудований Холмський собор, в якому похований король Данило Галицький, члени його родини та інші духовні та світські достойники того часу.

Географічне положення Холмщини і Підляшшя зумовило їм статус форпосту предків українського народу на західній окраїні його етнічних земель. Експансію будь-якого нападника з заходу Холмщина і Підляшшя відчували першими. Злою мачухою обернулася доля українців після втрати власної незалежності Галицько-Волинської держави в 1340 році, коли століттями українці змушені були виконувати роль пасинків то в одного, то в іншого окупанта (Литви, Польщі, угорців, Австрії, Росії, Німеччини) і відстоювати своє право на існування та збереження своєї мови, релігії, культури, традицій та звичаїв. При цьому вони віками свято берегли і зберегли свою мову і віру, які завжди були визначальними критеріями національної ідентичності населення. Саме це послужило основою для створення Росією в 1912 році Холмської губернії, а після революції – дало право холмщакам настирливо добиватися і добитися включення території Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки (УНР) згідно з Берестейським мирним договором від 9 лютого 1918 року, не зважаючи на супротив цьому поляків.

Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.

За даними історика Івана Крип'якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов'язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір'я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.

Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.

На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.

У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 

7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн.

Наводимо їх імена і прізвища.

Отець протопросвітер Василь Мартиш

(Тератин, 4 травня 1945 р.);

Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна

(Грабовець, 28 серпня 1943 р.);

Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);

Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);

Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);

Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);

Монах Ігнатій ( монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.

З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).

У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.

Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».

У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М'ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.

Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):

«... Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».

Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім'ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?

19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.

21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.

Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні... Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам'ятнику.»

Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення...» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.

Минають роки з часу, коли, в результаті страшних знущань, грабунків, пожеж, вбивств і вигнання невинного мирного українського населення з рідних Земель, на яких тисячоліттями проживали його предки, Холмщина залишилася без етнічних українців.

Автор: Олексій Літковець, 1931 р. н. в с. Турковичі Грубешівського повіту

Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.

http://www.vox-populi.com.ua/

10 - 11 березня 1944р. підрозділи Армії Крайової разом із польськими партизанами знищили Українське! село Сагринь на Холмщині.

На фото одна з хат у Сагрині у полум'ї. Світлина зроблена військовими Армії Крайової та зберігається у музеї міста Томашів-Любельський та архіві польського Інституту національної пам'яті.

За різними даними, під час подій 10-11 березня загинули від 800 до 1240 жителів села. Нападниками були підрозділи Армії Крайової під командуванням Зенона Яхимека разом з Батальйонами хлопськими – польськими партизанськими силами переважно з місцевих селян, які очолював Станіслав Басай. Вони атакували українські села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями й тривав кілька наступних тижнів.

Бійці Армії Крайової під час акції зі знищення села Сагринь.

Більшість загиблих у Сагрині були жінками й дітьми. Велика кількість жертв зумовлена тим, що кожного вечора тут збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися у Сагрині. Нападники використовували запальні кулі, які потрапляли у висохлі солом’яні стріхи й за декілька хвилин перетворили село у вогненне море. Було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 хат, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель.

Бійці Армії Крайової під час акції зі знищення села Сагринь.

Жахіття того дня зафіксовані Українським допомоговим комітетом у протоколах свідчень очевидців, яким пощастило вижити. Ділимося спогадами двох свідків з протоколів від 26 квітня 1944 року.

З. Малимон:

“Дня 9.ІІІ.1944 р., ціла моя родина і я всю ніч не спали. Побачила я, як польська банда нападала на Сагринь і стріляла із запальних куль. Мама моя Ольга, сестра Ліда, тітка Марія Л. і я втікли на станицю. По дорозі на станицю мене ранили в обидві ноги. Мама взяла мене на руки і занесла мене на станицю. На станиці було багато людей. За якийсь час прийшли бандити і почали бити в двері, і кричати, де є поліція. Поліції на станиці не було. Бандити забрали з хлівів станиць свині і від’їхали. Друга група бандитів підійшла під станицю і кричала, щоб відкрити їм двері. Лякали, що будуть підкладати міни під станицю. Люди почали втікати нагору. Тоді бандити почали стріляти по горі. Вирубали двері на долині і вдерлись нагору. Побили всіх мужчин. Вбиваючи, проклинали. Забрали все згори, а жінок з дітьми зігнали на діл, а нагорі запалили. […] Вбили також мою маму Ольгу і сестру Ліду. Коли мама впала, за нею впала моя тітка. Бандити думали, що вбили також тітку, але тітку навіть не ранили. Після того прийшли до мене, один з них стрілив в мене. Ранено мене в голову і я впала. Бандита стріляв ще раз в мене і попав в руку. Я лежала, не ворушилася зовсім. Бандити думали, що я вбита, й відійшли. Сестра моя Ліда була тільки ранена в руку, встала і хотіла втікати. На цей раз надійшов бандита і стрілив її в голову. Сестра моя впала і померла (ред.)....”

О. Шидловська:

“Банда мала місцевих провідників. Ця партія бандитів в числі 7-ох мала за провідників 2-ох малих хлопців, поляків, одному 14, а другому 12 літ. Я чула, як банда обіцяла тим хлопцям добру зарплату, тільки що показували їм сховища. Обидва хлопці поляки виховувалися в Яцюка, господаря – Українця. […] Ці хлопці показали ще сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили. В сховищі були ще люди, але якось не подушилися. Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища…”

Детальніше про ті події можна дізнатися за посиланням: http://bit.ly/2wMqCOV

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/

10 березня 1943 р. загинув Сергій Качинський (псевдо: «Остап», «Щупак») бій відбувся з німцями в селі Оржів на Рівненщині.

10 березня 1943 р. в бою з німцями в селі Оржів на Рівненщині загинув Сергій Качинський (псевдо: «Остап», «Щупак»), організатор перших відділів УПА на Поліссі .

Народився в 1912-му (за іншими даними – в 1917-му) в селі Піддубці на Волині. Член ОУН із 1931-го. Служив у польській армії. З 1939-го – у підпіллі. Член Штабу навчального полку ОУН(б) імені Холодного Яру (1941). Окружний провідник ОУН (1941), військовий референт Рівненського обласного проводу ОУН (1941-1943). Очолював першу школу старшин в Рівному.

У жовтні 1942-го організував перші збройні загони на Волині. Як зазначає Іван Патриляк, Сергій Качинський «у своїй роботі спирався на військові референтури територіальних округ організації, діяльність яких координував військовий референт на Волині та Поліссі Василь Івахів (Сом). На початку лютого 1943-го тут було створено Крайовий військовий штаб (КВШ), який із весни розгорнув поступове будівництво майбутньої УПА на засадах, що дуже нагадували структуру регулярної армії» .

Пізно ввечері 10 березня 1943 року сотня УПА Сергія Качинського – «Остапа» провела успішний наступ на укріплені позиції німців в Оржеві на Рівненщині, де розташовувалися німецькі військові склади. Знищено й поранено 60 німців, здобуто значну кількість зброї й амуніції. «Остап» безпосередньо керував нападом і йшов в атаку попереду своїх бійців. Загинув від німецької кулі разом зі ще трьома своїми бійцями.

Посмертно нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу.

Фото: volynpost.com

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА 10 березня.

Повстанці Гуцульщини зі священниками.

1944 рік

У бою з загоном прикордонних військ на Витковицьких хуторах повстанці знищили 1 військового, шістьох узято в полон.

У селі Ферлеїв на Станіславщині сотня «Сіроманці» УПА-Захід атакувала німецький загін, що проводив облаву. Німці розбіглися, знищено вантажний автомобіль, населенню повернуто реквізовану худобу.

1945 рік

У сутичці з загоном НКВД біля села Глинне на Дрогобиччині загинули двоє підпільників, захоплений у полон важко поранений командир боївки УПА Євген Пецюх – «Ліщина».

Біля села Боратин на Львівщині повстанці влаштували засідку на радянських активістів. Знищені уповноважений райвідділу НКВД, начальник і три бійці винищувального батальйону. Захоплено 5 одиниць зброї.

Під час зіткнення з опергрупою НКВД у лісовому масиві в Підбузькому районі на Дрогобиччині загинули обласний провідник «Курт», командир сотні УПА-Захід Михайло Фрижер – «Нечай» і зв’язковий.

У селі Стара Гута на Рівненщині повстанці викрали з лікарні поранену підпільницю і знищили бійця винищувального батальйону.

1946 рік

Сотня «Імені Колодзінського» УПА-Захід відбила напад загону НКВД біля села Лісова Слобідка на Станіславщині. Знищено 3 військових.

Внаслідок засідки загону НКВД біля села Кульчиці на Дрогобиччині загинули дві санітарки ОУН, зокрема Ярослава Білинська – «Марійка».

Ярослава Білинська – «Марійка» (1924-1946) – народилася в селі Гординя на Львівщині. У Самборі закінчила українську гімназію і навчалася в учительській семінарії. Член ОУН з 1942-го. Пройшла медичну і бойову підготовку. Повітовий провідник жіночої сітки ОУН у Самбірському районі. З 1945-го працювала в підпільному шпиталі.

У сутичках із загонами НКВД у селах Зашковичі та Ястшем на Львівщині загинули референт надрайонної боївки СБ Федір Вишинський – «Нечай» і ще один підпільник.

Під час облави загону НКВД у селі Дички на Львівщині загинула Ганна Липова – «Тамара». Її захопили в полон, але під час допиту встигла схопити необачно залишену ворогами гранату. Разом із нею загинув слідчий, кілька військових отримали поранення.

Ганна Липова – «Тамара» (1918-1946) – народилася в селі Нові Стрілища на Львівщині. Активний член «Просвіти» та «Союзу українок», організовувала дитячі садки. З початком більшовицької окупації краю вступила в ОУН. Керівник відділення Червоного Хреста в Рогатинському районі (1944-1946).

Посмертно відзначена Бронзовим хрестом заслуги, а в 1950-му – Срібним хрестом заслуги. Одна із чотирьох жінок, нагороджених двома орденами УПА. В рідному селі на її честь встановлено пам’ятник (1996).

Із подання на відзначення (1950): «Відзначалася надзвичайною працьовитістю та відданістю для справи визволення українського народу. В час посиленого натиску большевиків на український визвольно-революційний рух св.п. Тамара являлася фактичним керівником районового проводу ОУН. Крім того, св.п. Тамара відзначалася боєвістю та надзвичайною відвагою. Брала участь у кількох наступальних операціях відділів УПА як стрілець».

1947 рік

У селі Рудники на Дрогобиччині підпільники знищили військового полку внутрішніх військ.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Острів на Тернопільщині. Вчинивши збройний опір, один повстанець застрелився, інший підірвався гранатою.

У селах Басівка і Годовиця на Львівщині повстанці атакували дільниці винищувальних батальйонів. Знищений секретар комсомольської організації, захоплено 26 гвинтівок.

1949 рік

У сутичці з загоном МВД на горі Дровнич на Станіславщині загинули троє повстанців.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Нагірянка на Тернопільщині. Загинуло подружжя підпільників.

1951 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Новошин на Дрогобиччині загинув охоронець надрайонного проводу ОУН.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Фото https://www.pravda.com.ua

10 березня 1913 р. народилася Володимира Бандера (по чоловікові Давидюк), село Старий Угринів на Івано-Франківщині.

Фото із заслання. Володимира Бандера третя праворуч. Фото: radiosvoboda.mobi.

Родина Бандер у Волі Задеревацькій. Зліва направо сидять: Андрій Бандера, Дарія Пищинська, Розалія Бандера (бабуся по батьку). Стоять: Марта-Марія, Федір Давидюк, Володимира, Богдан, Степан, Оксана Бандери. 1933. Фото: wikipedia.org.

1913, 10 березня – у селі Старий Угринів на Івано-Франківщині народилася Володимира Бандера (по чоловікові Давидюк), громадська діячка, яка за свої преконання та приналежність до родини Бандер відсиділа у радянських концтаборах 10 років.

Табірні посестри: зліва Ярослава Луцак-Князевич, в центрі Володимира Бандера. Фото: kolomyya.org.

Після того як померла мати, Володимирою Бандерою, якій було вісім років, опікувалася тітка Катерина Антонович. Дівчинка ходила до Ягільницької школи, а згодом вступила до Стрийської гімназії. 1932-го, після завершення навчання вона повернулася до рідного села. Через рік разом з батьком переїхала до села Воля Задеревацька і вийшла заміж за священика Федора (Теодора) Давидюка. Протягом десяти років подружжя брало участь у роботі «Просвіти», підтримувало зв’язки з ОУН та УПА. 1946-го подружжя Давидюків заарештували НКВДисти. Військовий трибунал МВД засудив їх на 10 років таборів та 5 років позбавлення прав. Їхніх шістьох дітей радянська влада відправила до дитбудинків. Через три роки після цього Федір Давидюк помер. Володимира Бандера-Давидюк відбувала покарання спочатку в Красноярському краї, згодом – у Казахстані в таборі Карабас на розробці кам’яного кар’єру, пізніше – на цементному заводі, через деякий час – у Спаському таборі смерті.

«Серед таборових посестер я побачили невеличкого зросту худу та знеможену жінку, – згадувала Ярослава Луцак-Князевич, яка була медсестрою в УПА і відбувала каторжні роботи разом з Володимирою. – Вона була напрочуд спокійною, але найбільше вразили очі, які навіть у таборі, серед бруду, криків та матюків охоронців ясніли добротою. У ту мить чомусь одразу пригадалося рідне село, батьки». Про те, що це сестра Степана Бандери, дівчина дізналася згодом. Володимира просила її не розповідати про це. Бо разом із політв’язнями знаходилися злочинці («блатні»), які могли «політичних» забити до сметрі. Дівчата підтримували одна одну, усім ділилися, навіть ділили навпіл 300 грамів хліба та миску баланди.

1953-го жінку етапували до Москви, де протягом шести місяців допитували у Лефортовській в’язниці. Сюди привезли старших сестер Марту та Оксану Бандер і від них вимагали засудження брата Степана Бандери. Жодна з сестер на це не погодилася. «Я своїм дiтям дав належне виховання, прищеплюючи їм любов до України.– незадовго до розстрілу у 1941-му відповідав на запитання слідчих та суддiв про своїх дiтей отець Андрiй Бандера – Свiтогляд моїх синiв i доньок однаковий».

1956-го Володимира повернулася в Україну і жила у доньки Мирослави на Івано-Франківщині. Сестра Марта померла у Сибіру. Інша сестра Оксана Бандера доглядала її могилу сім років. 1989-го Оксана повернулася на батьківщину і поселилася разом з Володимирою у Стрию. 1989-го останки Марти Бандери перевезли і перепоховали на цвинтарі у Старому Угринові. На старому цвинтарі є ще спільна могила бабці та дідуся Бандер. Тут викарбовано також ім’я отця Андрія. Де покояться останки трьох закатованих братів – невідомо. Оксана Бандера померла 2008-го.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

10 березня 1947р. захоплення пошуковою групою МВС криївки УПА-Захід в селі Острів Микулинецького району.

Околиці села Острів

******

Підірвався гранатою Віктор Кіндрат - «Вихор», застрелився Осип Возняк - «Чайка».

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/10/10-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

"Катерина".....

В 1842 році було створено найвідоміший твір українського живопису – портрет «Катерина», написаний за мотивом однойменної поеми. Окрім трагічного образу жінки, Шевченко змальовує і долю поневоленого народу. Композиція насичена символами – вершник у військовій формі - московит означає самодержавство монархії, яка віками пригнічувала Український народ, закодований в образі босоногої дівчини з покірно похиленою головою. При цьому в правому нижньому кутку зображено селянина, в образі якого дослідники вбачають уособлення волелюбного духу народу.

9 березня 1950р. у с. Боляновичі відбувся бій УПА з московитами. У бою загинули:

Хата в Боляновичах, 1916

*****

"Ірлан" Крукеницький райпровідник, Михайло Наконечний "Шелест" командир райбоївки, Петро Ванюк "Бук" воїн, дільничний інспектор відрубав голову батьку підпільника Ванюка - господарю хати - криївки.

Джерело. Літопис УПА. Календар за 2020р. Та ФБ

Тарас Григорович Шевченко. 9 березня 1814 р., Моринці. 10 березня 1861 р., Санкт-Петербург.

1. Гнучкошиєнко-въ.

2. І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

"І Архімед, І Галілей"

3. І ви наші, і все наше.

"Великий льох"

4. І ми не ми, і я не я.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

5. І на Січі мудрий німець

Картопельку садить.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

6. І оживе добра слава,

Слава України.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

7. І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

"Холодний Яр"

8. І премудрих немудрі одурять.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

9. І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

10. І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дрете

З братів незрящих, гречкосіїв.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

11. А братія мовчить собі.

Витріщивши очі!

"Сон"

12. А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

"Молитва"

13. А ґвалту! а крику!

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

14. А діждемось-таки колись!

"Юродивий"

15. А москалі і світ божий

В путо закували.

"Невольник"

16. А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

"Гайдамаки"

17. А своєї дастьбі...

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

18. А тим часом перевертні

нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану сорочку знімати.

"Розрита могила"

19. А ми дивились та мовчали

Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби!

"Юродивий"

20. Аж до моря запорожці

Степ широкий вкрили.

"Гайдамаки"

21. Аж страх поганоУ тім хорошому селі.

"І виріс я на чужині"

22. Апостол правди і науки.

"І день іде, і ніч іде..."

23. Байстрюки Єкатерини Сараною сіли.

"Великий льох"

24. Бандуристе, орле сизий!

"Н. Маркевичу"

25. Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду.

"Давидові псалми"

26. Бо хто матір забуває, того Бог карає.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

27. Бодай те лихо не верталось.

"В казематі"

28. Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!

"Кавказ"

29. Брешеш, людоморе!

"Холодний Яр"

30. Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди...

"На вічну пам'ять Котляревському"

31. В раї пекло розвели.

"Якби ви знали паничі..."

32. В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

33. В сімї вольній, новій.

"Заповіт"

34. Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

"Кавказ"

35. Возвеличу малих отих рабів німих!

"Подражаніє 11 псалму"

36. Вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

"Заповіт"

37. Всі оглухли похилились

В кайданах... байдуже.

"Гоголю"

38. Все упованіє моє

На тебе, Мати, возлагаю.

"Марія"

39. Встане Україна.

І розвіє тьму неволі.

"Великий льох"

40. Гірше ляха свої діти

її розпинають.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

41. Гомоніла Україна.

"Гайдамаки"

42. Грязь Москви.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

43. Діла добрих оновляться.

Діла злих загинуть.

"Давидові псалми"

44. Дастьбі...Колись будем

По-своєму глаголать.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

45. Доборолась Україна

До самого краю.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

46. Доканала вдову сиротину.

"Сон"

47. За вас правда, за вас слава

І воля святая!

"Кавказ"

48. За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

"Гоголю"

49. За шмат гнилої ковбаси.

"П.С."

50. За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами Московські ребра??!

"Чигирине, Чигирине..."

51. За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

"Розрита могила"

52. Заговорять і Дніпро, і гори!

І потече сторіками кров у синє море.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

53. Запить з московської чаші московську отруту!

"Кавказ"

54. Збудить хиренну волю

"Я не нездужаю, нівроку..."

55. Кайданами міняються,

правдою торгують.

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

56. Кайдани порвіте.

"Заповіт"

57. Караюсь, мучуся, але не каюсь!..

N.N."О думи мої! О славо злая!"

58. Ким? за що закуті?

"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

59. Коли

Ми діждемося Вашінгтона?

"Юродивий"

60. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.

"Катерина"

9 березня 1880р. в с. Кобиловолоки народився Бараник Василь Матвійович - адвокат, доктор права, громадсько-політичний діяч, делегат УНРади ЗУНР від Заліщицького повіту, комісар Борщівського повіту в період ЗУНР, посол сейму Польщі.

БАРАНИК ВАСИЛЬ МАТВІЙОВИЧ (09.03.1880, С. КОБИЛОВОЛОКИ, ТЕПЕР ТЕРЕБОВЛЯНСЬКОГО P-НУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛ. — 09.04.1941, ХАРКІВСЬКА ТЮРМА, МІСЦЕ ПОХОВАННЯ НЕВІДОМЕ) — АДВОКАТ, ДОКТОР ПРАВА, ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ, У ПЕРІОД ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ — ЧЛЕН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ (1918—1919), ДЕРЖАВНИЙ КОМІСАР БОРЩІВСЬКОГО ПОВІТУ (1919), ПОСОЛ СЕНАТУ ПОЛЬЩІ (1928—1930).

Народився у с. Кобиловолоки, тепер Теребовлянського району Тернопільської області. Початкову школу закінчив у рідному селі. Навчався в гімназії у Тернополі, а згодом переїхав до Перемишля, де навчався в гімназії, яку закінчив у 1901 р. Тут брав активну участь в українському громадському житті, керував хором.

У 1901—1902 pp. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. На знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації університету він разом з іншими українськими студентами в 1902 р. залишає Львівський університет і переводиться на навчання до Краківського університету, який закінчує у 1905 р.

Під час навчання брав участь в організації селянського повстання проти польських чиновників в рідному селі Кобиловолоках (1902), за що був змушений відбути чотирирічну службу (1903—1907)

в лавах резервістів австрійської армії.

Після закінчення університету пройшов обов’язкову шестирічну практику кандидата в адвокати: спочатку в містечку Тлусте (тепер смт. Товсте), а потім у м. Заліщиках на Тернопільщині. У 1903—1914 pp. працював помічником у адвокатських канцеляріях Володимира Охримовича, Єроніма Калитовського та Йосипа Сапіри, у 1921—1937 pp. був помічником адвоката Антона Винницького в Заліщиках. Короткий час (1911—1912) працював нотаріусом в м. Сараєво (Боснія-Герцеговина).

З початком Першої світової війни мобілізований на військову службу до австрійської армії. Спочатку служив у інформаційній службі штабу армії в Моравській Остраві (Чехія). Після перебування у військовому шпиталі (1916) в Кракові (Польща) переведений на службу до Львова, де також служив у інформаційній службі штабу австрійської армії.

Брав активну участь у процесах державотворення Західно-української народної республіки (ЗУНР), був офіцером Української галицької армії, повітовим комісаром у м. Тлустому. Від березня до 16 липня 1919 — повітовий комісар у Борщеві на Тернопільщині; уповноважений уряду ЗУНР в Чортківській військовій окрузі по боротьбі з контрабандою; референт преси у військовому відомстві ЗУНР — Державному секретаріаті військових справ.

У грудні 1918 р. делегований до Української Національної Ради ЗУНР від Заліщицького повіту, брав участь у роботі сесій в її тогочасній столиці — м. Станиславові. У квітні — червні 1919 р. був повітовим комісаром Борщівськош повіту.

Від середини липня 1919 р. разом з урядом ЗУНР перебував у Кам’янці-Подільському і Жванці та брав участь у військових діях на території України. У 1920 р. його заарештувала польська влада, відбув півторамісячне ув’язнення у бережанській тюрмі.

Того самого року знову Василя Бараника ув’язнили на два місяці за те, що був секретарем революційного комітету Галицької радянської соціалістичної республіки в Заліщиках.

Після здобуття ступеня доктора права відкрив власну адвокатську канцелярію в Заліщиках (1935) і займався переважно цивільними справами, а також був захисником на багатьох політичних процесах польської влади над українцями.

За активну національну діяльність адвоката Бараника знову ув’язнювала польська окупаційна

влада:

у 1922 р. два місяці просидів у чортківській тюрмі за участь у бойкоті виборів до сейму Польщі;

у 1923 р. його ув’язнили за організацію українських кооперативів;

у 1927 р. засудили на два місяці за організацію товариства «Сільський Господар»;

у 1930 р. два місяці відбував ув’язнення у чортківській тюрмі за те, що свій виступ у сенаті (7.03.1930), який був спрямований проти Міністерства внутрішніх справ Польщі, закінчив словами з вірша Івана Франка «Вічний революціонер»;

у 1931 р. його ув’язнено на півтора місяця за організацію українських молочних кооперативів.

Крім фахової адвокатської діяльності, був упливовим громадсько-політичним діячем та організатором українського життя в Заліщицькій окрузі:

голова повітового відділу «Сільського Господаря» (1921—1939); директор філії «Українбанку» (1921—1940);

член правління товариств «Рідна Школа» та «Просвіта»;

член товариств «Сила» (1921—1937) і «Луг» (1935—1938).

За політичними переконаннями упродовж 1924-39 pp. був активним діячем партії «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО), членом Центрального Комітету партії в 1931—1932 pp. 11 березня 1928 р. адвоката В. Бараника обрали послом сенату Польщі від УНДО (1928-30).

На першому засіданні сенату (28.03.1928) увійшов до складу регламентної комісії. Член «Союзу

Українських Адвокатів у Львові». 13 вересня 1940р. цього відомого українського адвоката заарештували органи НКВС. Згодом його перевезли до тернопільської тюрми, де 27 вересня 1940 р. висунули звинувачення у членстві та активній діяльності в УНДО.

Одружився з Марією Руцницькою у 1909 p., разом виховали трьох дітей: Івана, Ганну та Богдана. Нащадки проживають в США та Канаді.

Василь Бараник помер у харківській тюрмі 9 квітня 1941 p., за іншими даними — розстріляний в тернопільській тюрмі у червні 1941 р. при панічному відступі радянської армії перед фашистами. Місце поховання невідоме.

Реабілітований у 1989 р.

На честь Василя Бараника в м. Заліщиках Тернопільської області на фасаді будинку, в якому він мешкав, 18 вересня 1994 р. відкрито меморіальну таблицю (скульптор Василь Садовник). На відкритті таблиці були присутні діти адвоката — Ганна та Іван зі США, Богдан з Канади, внук Орест і правнучка Наталія зі США та інші родичі.

Ім’я Василя Бараника викарбовано на гранітній плиті братської могили жертв сталінських репресій в 1939–1941, яка споруджена на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі. У Заліщицькому районному краєзнавчому музеї і народному музеї «Стрілецька слава» на його честь організовують години пам’яті та виставки.

Джерела.

Кушнерик, Г. Бараник Василь Матвійович [Текст] / Кушнерик Г., Пиндус Б. // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. – Тернопіль, 2004. — Т. 1 : А – Й. — С. 79-80. — Режим

https://irp.te.ua/barany-k-vasy-l-matvijovy-ch/

9 березня 1908 р.– народився Тарас Боровець (псевдо: «Бульба», «Чуб», «Гонта»), генерал-хорунжий, засновник УПА «Поліська Січ».

Фото. rivnepost.rv.ua

Тарас Бульба-Боровець зі своєю першою дружиною Анною Опоченською. 1941. Фото: poliskasich.org.ua.

В селі Бистричі на Рівненщині народився Тарас Боровець (псевдо: «Бульба», «Чуб», «Гонта»), генерал-хорунжий, засновник УПА «Поліська Січ».

«Бульбою» його прозвали ще в дитинстві за схожий на картоплину ніс.

З 14-ти років працював у каменеломні. Відбув військову службу в польській армії. Нелегально перетнувши кордон, деякий час мешкав у Житомирі, Києві, Харкові, на власному досвіді переконавшись, що являє собою більшовицький «рай».

Ще в 1932-му разом із однодумцями заснував підпільну організацію «Українське національне відродження». І хоча основним завданням УНВ було проведення культосвітньої роботи з молоддю, на 9 місяців потрапив до польського концтабору «Береза Картузька».

У серпні 1940-го перетнув кордон і опинився на території УРСР для організації антибільшовицького партизанського руху (нібито за завданням Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, хоча деякі історики ставлять це під сумнів). З початком німецько-радянської війни його загін оволодів містом Сарни на Рівненщині. Згідно наказу 28 червня 1941-го, формування отримує назву УПА «Поліська Січ».

«Під приводом боротьби з радянськими оточенцями, які сконцентрувалися в районі Прип’ятських боліт і жили за рахунок пограбування місцевого населення, Т. Боровець дістав дозвіл на створення з українців групи чисельністю 1000 бійців, – зазначає дослідник Іван Патриляк. – Для озброєння цього формування було видано трофейні радянські гвинтівки та кулемети. Т. Боровець доволі швидко набрав аж близько 3000 добровольців, які без особливих проблем зуміли розбити й виловити оточенців. Уже наприкінці серпня 1941 р. отаманові вдалося опанувати доволі велику територію в трикутнику між Пінськом, Сарнами й Олевськом» . Було запроваджено українське правління, а містечко Олевськ, де перебував штаб організації, до середини листопада було столицею вільної української Олевської республіки.

16 листопада 1941-го, не бажаючи коритися німецькій цивільній адміністрації та протестуючи проти політики Німеччини в Україні, припинив співпрацю з Вермахтом і розпустив свої загони. Однак, армія не зникла, а зазнала реорганізації і перейшла в підпілля. І з квітня 1942-го починає «першу фазу збройної боротьби проти Гітлера».

У спогадах Тарас Бульба-Боровець так описує цю боротьбу: «Весною 1942 р. УПА починає сміливими несподіваними наскоками малих груп безоглядно громити «героїв» Коха не тільки на Поліссі. УПА не дає гестапівцям спати спокійно на заграбованих українських пуховиках в Пінську, Мозирі, Житомирі, Шепетівці, Вінниці, Проскурові та Києві одночасно».

Найбільш відомі антинімецькі акції – звільнення залізничного вузла Шепетівка 19 серпня 1942-го (відбито ешелон робітників, яких відправляли в Німеччину, захоплено 4 ешелони різного майна), захоплення типографії в райцентрі Тучин на Рівненщині 3 грудня 1942-го.

На початку 1943-го вів переговори з ОУН(б) про об’єднання УПА «Поліська Січ» з їхніми військовими відділами. Розбіжності у питанні, хто має виробляти політичну лінію УПА, зрештою переросли у відкрите протистояння.

Тарас Бульба-Боровець організовує Українську народно-демократичну партію (спільно з Іваном Мітрингою) і перейменовує свій загін на Українську народно-революційну армію (УНРА). 18-19 серпня 1943-го УНРА була роззброєна частинами УПА.

У жовтні 1943-го Тарас Бульба-Боровець остаточно розпустив свою армію. Незабаром заарештований гестапо у Варшаві, перебував у таборі Заксенхаузен. Звільнений у вересні 1944-го і далі мешкав у Німеччині, США, Канаді.

Видавав журнал «Меч і воля» та ряд інших видань, створив Українську національну гвардію. Автор спогадів «Армія без держави» (1981).

«Армія без держави – це те ж, що і держава без армії. В одному й другому випадку, особливо на етапі становлення, одна існуюча сама по собі структура, як і друга, приречена на неуспіх» , – писав Тарас Бульба-Боровець.

Помер 15 травня 1981-го в Нью-Йорку (США).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

9 березня 1886р. народився Георгій (Юрій) Іванович Нарбут - Український художник-графік, ілюстратор, автор перших Українських державних знаків (банкнот і поштових марок).

Один із засновників і ректор Української Академії Мистецтв. До учнів і послідовників Нарбута належать М. Кірнарський, П. Ковжун, Р. Лісовський, Л. Хижинський, І. Мозолевський, А. Могилевський, Л. Лозовський, А. Середа, О. Маренков. Георгій Нарбут є оформлювачем банкнот української гривні доби УНР. 

Вражаюче, але деякі російські джерела брехливо величають його «російським художником». Один із відомих дослідників творчості Нарбута Ф. Ернст писав про художника: «Він був українцем не тільки по крові, мові, переконанням - українською стихією насичені і всі його твори, і формальне джерело його генія б'є незмінно з рідного чорнозему Чернігівщини».

«Нарбут прожив всього тридцять п'ять років, - пишуть П. Бoгдaнoв і Г. Бoгдaнoвa в Бібліотеці «Великі художники 20 століття». - Але за цей час встиг створити свій неповторний образний світ, де були і філософські роздуми, і гостра сатира, і незвичайно барвисті варіації на теми казок, і навіть ілюстрована українська абетка. Сьогодні видання з ілюстраціями Нарбута вважаються бібліографічною рідкістю». 

Народився на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області), у сім'ї, яка походила зі старовинного, але збіднілого дворянского роду. Мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом-акмеiстом (загинув при Сталіні). В 1906–1917 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в Білібіна і Добужинського. У 1909 р. удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербурга став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва» («Мир искусства»). У 1910–1912 рр. працював над ілюстраціями до казок Ганса Крістіана Андерсена, байок І. Крилова, народних казок.

Влітку 1912 Георгій Нарбут ненадовго приїхав до рідної Нарбутівкi, де познайомився з Вірою Павлівною Кирьякова. 15 липня 1912 відбулася їх заручини, а 7 січня 1913 зігране весілля. У березні 1914 у них народилася дочка, а в січні 1916 року - син Данило. У 1918 році Нарбут розлучився і незабаром одружився з Наталією Лаврентіївною Модзалевською. 

Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Старовинна архітектура Галичини» (Ю. Лукомського, 1905), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Нарбут щоліта приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам'ятки української старовини. Свій герб Нарбут підписав так: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» (1912).

Повалення самодержавства Нарбут зустрів захоплено. М. Добужинський згадував: «Я часто зустрічався з ним у перші дні весняної революції і спостерігав його ентузіазм. Він був весь час точно напідпитку і радий був можливості безкарно викидати різні штуки. Так, одного разу він спалював разом з натовпом аптечного орла, і, як він сам мені казав, з великим задоволенням, тому що ці орляки завжди обурювали його геральдичний смак».  

Нарбут разом з іншими діячами культури активно працював в Особливій раді у справах мистецтв при Тимчасовому уряді, поїхав до Києва, де почав оформляти ілюстровану українську абетку. Він був обраний професором Української академії мистецтв.

У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за іншими даними, з лютого 1918) — її ректором. В цей період Нарбут виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв, банкноти, грамоти, листівки. Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб. 

У 1919 році, після встановлення радянської влади в Україні, Нарбут увійшов у правління новоствореної професійної спілки художників, а також очолив комісію з організації Другого державного музею. Він змінив Г. К. Лукомського на посту начальника відділу пластичних мистецтв комісаріату у справах мистецтва і національної культури, а в квітні очолив секцію художньої промисловості при Відділі мистецтв Наркомосу. Радянський час, за словами Г. К. Лукомського, був «апогеєм влади Нарбута як адміністратора».  

Творчість Георгія Нарбута - це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об'єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світу мистецтва» у галузі театрально-декоративного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка 17-18 століть, геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. 

Прославившись як один із реформаторів книги для дітей, Нарбут не менш успішно ілюстрував і оформлював книги для дорослих. Останнім великим мистецьким задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію. Помер від тифу 23 травня 1920 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Джерело.http://incognita.day.kyiv.ua/georgij-narbut.html

Цей день в історії УПА 9 березня.

"Еней" - учасник референтури пропаганди Калуського окружного проводу УПА та "Олена" - друкарка. Фото архів СБУ.

1943 рік.

У селі Великі Бережці повстанці знищили 14 німців.

1945 рік

У сутичці з опергрупою НКВД у Жовківському районі на Львівщині загинув пропагандист обласного проводу ОУН Володимир Чуловський.

1946 рік

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Зашків і Прибинь на Львівщині загинули двоє повстанців.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Дора на Станіславщині. Під час бою загинули троє підпільників.

У селі Стриганці на Дрогобиччині повстанці знищили директора школи фабрично-заводського навчання Стрийського склозаводу, майстра залізничного училища і радянського активіста з дружиною, які проводили мобілізацію молоді до школи.

Опергрупа МГБ у селі Тростянець на Дрогобиччині захопила в полон станичну ОУН Катерину Дуду – «Білу».

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Боляновичі на Дрогобиччині. Зав’язався бій, в якому загинули троє підпільників, у тому числі районний провідник «Ірлан». Дільничний інспектор відрубав лопатою голову господарю хати-криївки.

1951 рік

У місті Надвірна на Станіславщині повстанці пограбували магазин, забравши 12 тисяч рублів.

1953 рік

Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Березів на Станіславщині. Загинули кущовий провідник Іван Негрич – «Хитрий» та ще один підпільник (за іншими даними – його вагітна дружина Розалія Малик).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

9 березня 1930р. у Харківському оперному театрі почалося судилище у вигаданій радянськими спецслужбами справі Спілки Визволення України.

Підсудні на процесі СВУ. Оперний театр у Харкові. 1930. Фото: incognita.day.kiev.ua.

На лаві підсудних опинилося 45 осіб: 2 академіки ВУАН, 15 професорів, 10 вчителів, лікарі, кооператори, священики, письменники, студенти, викладачі. 

Це були представники Української інтелігенції, частина з них раніше входила до різних Українських політичних партій. Серед підсудних був колишній міністр закордонних справ УНР, наукового співробітник ВУАН Андрій Ніковський, колишнього прем’єр-міністра УНР Володимир Чехівський, відомий вчений академік ВУАН Михайло Слабченко, колишній член Української партії соціалістів-федералістів, завідуючий 1-ю Київською трудовою школою Володимир Дурдуківський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (дочка Михайла Старицького), професор Київського Інституту Народної Освіти, мовознавець Всеволод Ганцов. Сергію Єфремову, відомому вченому-літературознавцю, заступнику голови Української Центральної Ради, віце-президенту ВУАН інкримінували заснування та керівництво «контрреволюційною організацією, яка мала на меті повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання за допомогою іноземних держав».

Підсудних привозили з в’язниці автобусами, ніби на прогулянку, їм підносили чай із тістечками. У театральній залі сиділи глядачі, оскільки процес був відкритим та показовим. 

«Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, – говорив на допитах слідчий ДПУ Соломон Брук, – це наше завдання – і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо!»

Джерело.

Наскок Охоронної боївки ОУН Івана Огородницького -“Пугача”. на райцентр Комарно.

Іван Огородницький - “Пугач”

19–20 серпня 1944 р.

Дезорганізація роботи окупаційної адміністрації була одним із основних завдань бойової діяльності відділів УПА і збройного підпілля ОУН. 

Для цього, зокрема, здійснювалися наскоки на ворожі адміністративні осередки, насамперед райцентри. Крім того, такі акції мали значне пропагандистське значення для населення і повстанців і, деморалізуюче, – для ворога. Саме таким був наскок на райцентр Комарно Дрогобицької області (тепер місто Городоцького р-ну Львівської обл.). Причому він був здійснений не відділами УПА, а самооборонними кущовими відділами (СКВ) та повітовим охоронним відділом ОУН, який після переходу фронту збільшився до розміру неповної сотні і кілька місяців діяв під назвою “Повстанча група ім. Перуна”.

Охоронну боївку ще в часи німецької окупації створив військовий референт ОУН Городоцького повіту Іван Огородницький-“Пугач”. З нею провів ряд вдалих бойових акцій проти окупантів та польських збройних формувань. Боївка базувалася в лісових околицях південно-східної частини Комарнівського району, військовий референт якого, Василь Росяк-“Водяний”, був найближчим співробітником “Пугача”.

Із приходом радянської влади боївка та місцеві СКВ значно поповнилися, в першу чергу тими, хто ухилявся від призову в Червону армію й не хотів воювати за імперіалістичні інтереси Москви. Загалом в тодішньому Комарнівському районі від служби ухилилися 1657 осіб із 2244 військовозобов’язаних. Всі вони складали базу для діяльності повстанських відділів. Так, Комарнівський СКВ нараховував 30-60 осіб, мав на озброєнні 2 ручних кулемети, 3 автомати, гвинтівки.

Чисельно зріс і відділ “Пугача”. За повстанськими даними, наприкінці серпня – на початку вересня 1944 р. він відповідала неповній сотні (роті). Це дає підстави оцінювати чисельність на 80-100 осіб, зведених у дві чоти (взводи). Відділ впродовж серпня–жовтня 1944 р. виступав під іменем “Повстанча група ім. Перуна”. Така назва взята на честь одного із організаторів суспільно-політичного життя Комарнівщини у 1930-х рр., повітового провідника ОУН Ананія Перуна. Він помер 9 липня 1941 р. після тривалої хвороби (туберкульоз горла) і похований у спільній могилі з в’язнями, помордованими енкаведистами в комарнівській в’язниці.

Базою “Повстанчої групи ім. Перуна” була гаївка Мархвин на узліссі неподалік присілка Паланики села Татаринів (тепер Городоцький р-н).

Радянські органи вважали, що чисельність “Повстанчої групи ім. Перуна” складала 1300 осіб, з них 400 - озброєних. Очевидно, що таке перебільшення зумовлене не лише поганою розвідкою, а й намаганням виправдати неефективну боротьбу із повстанським відділом. Озброєння оцінювалося в один крупнокаліберний кулемет, один станковий кулемет, три ручних кулемети, решта - автомати і гвинтівки.

Втрати від дій відділу “Пугача” у серпні 1944 р. радянська влада подавала на 4 вбитих офіцери та 4 солдати ЧА, 6 осіб партійно-комсомольських працівників і 10 місцевих активістів.

В рамках реалізації заходів щодо проведення мобілізації Комарнівський райком КП(б)У скерував групи райпартактиву та працівників військкомату в села Татаринів, Мала Горожанна, Повергів, Колодруби. Фактично, це було виловлювання призовників. У Татаринові після трьох ударів церковного дзвону населення втекло в ліс. Побачивши це, І. Огородницький взяв зі собою кулеметника та ще трьох стрільців і вирушив у село. Біля сільради повстанці обстріляли облавників на чолі з дільничим уповноваженим райвідділу НКВД Антиповим. Відтак до Татаринова вирушила решта відділу. В результаті бою облавники відступили. Вбито 2 енкаведистів, одного поранено. Ще 4 енкаведистів і солдатів 1-ї гвардійської армії затримано. Повстанцями здобуто 3 ППШ та 4 гвинтівки. Власні втрати - один поранений в руку.

По обіді того ж дня на Мархвин підтягнулися чотири СКВ, зокрема, Комарнівський (кущовий Василь Мисаковець-“Криловий”), Татаринівський (Іван Грабовенський -“Морозенко”), Чуловицький (Володимир Зайшлий-“Гонта”). Смерком вони спільно із “Повстанчою групою ім. Перуна” вирушили в напрямку райцентру Комарно, який знаходився на відстані 11 км. Зведений відділ поділено на групи, чисельно близькі до роїв (відділень). Більшовики згодом перебільшено оцінювали чисельність повстанців на 200-300 осіб. Метою акції було, насамперед, звільнення в’язнів.

Під містом отримано відомості від розвідників, яку вдень провели підпільники “Горський”-“Багряний” та Роман Прухницький-“Сова”.

Повстанці наблизилися на віддаль 100 м до будинку райвідділів НКВД і НКГБ, неподалік яких містилася і тюрма (КПЗ – “камєра предварітєльного заключєнія”). Близько 2 год. вночі 20 серпня, після оклику варти в’язниці “Стой, кто ідьот?!", почався бій. Працівники каральних органів та винищувального батальйону зайняли оборону в будинку НКВД і НКГБ. Повстанці обстрілювали їх кулеметним, автоматним та рушничним вогнем. Бій тривав близько години.

Група під командуванням “Грома” прорвалася крізь щільний автоматний вогонь під стіни тюрми, знищуючи гранатами охорону КПЗ. Це зупинило вогонь ворога на одному із відтинків, що дало можливість групі на чолі із В. Зайшлим-“Гонтою знищити охорону КПЗ і з вигуками “Слава Бандері!” розбити сокирами і ломами тюремні двері та випустити в’язнів. Ще одна група обстріляла пункт ВНОС (“Войска наблюдєнія, оповєщєнія і связі”). В приміщення пошти кинуто гранату.

Після цього повстанці зібралися біля пошти і залишили райцентр під спів “Гей видно село…” та інших маршових пісень. Неподалік церкви роззброєно стійкового “робітничого батальйону”, з працівниками якого, переважно східняками, проведено коротку гутірку про мету боротьби ОУН і УПА.

Один із учасників акції згодом згадував: “У висліді наскоку на Комарно звільнено 35 арештованих людей з різних сіл району. Вбито теж кільканадцять большевиків, однак про це точно годі казати, бо большевики конспірували свої втрати. Наскок викликав серед большевиків великий страх і паніку. Зараз зрана по нападі вони розібрали на річці міст, щоб не будо доступу до міста з цього боку, а на місті через цілий день не було видно ані одного енкаведиста. Ще більше значення мав наскок у морально-політичному відношенні”.

Радянські документи повідомляли про втрати повстанців на 15 осіб, з яких нібито 6 вбитих, трупи яких “забрали зі собою”. Про власні втрати більшовики взагалі не згадували, тільки повідомляли про знищення охорони КПЗ. Насправді в акції загинув тільки один стрілець. Ще один був легко поранений в руку.

Більшовики намагалися применшувати і кількість звільнених в’язнів. В звітах, поданих відразу після нападу, їх чисельність подано на 7 осіб. Згодом нагору повідомлялося вже про 17 звільнених. А вже у 1947 р. у довідці Комарнівського райвідділу МГБ зазначалося, що з розбитого КПЗ звільнено 30 заарештованих.

Натомість у повстанському звіті, датованому жовтнем 1944 р., повідомлялося про визволення 25 мирних українських людей. Пізніше один із учасників наскоку (ймовірно, районний референт пропаганди Олекса Ольховий-“Горліс”-“Черемха”) писав у підпільному виданні “Літопис УПА” про близько 35 в’язнів, які вийшли на волю із розбитої тюрми.

Один із них, підпільник Іван Гриб -“Соловій”, хоч і скатований та знеможений, допомагав втомленому кулеметникові нести зброю і розповідав, що в тюрмі його били кулаками, ногами та нагайками. “Соловій” приєднався до “Повстанчої групи ім. Перуна”, де воював до переходу у відділ УПА “Жубри” в жовтні 1944 р. Згодом був кущовим, загинув 3 квітня 1951 р.

Відтак пішли зачистки терену. Перша облава відбулася по гарячих слідах 21-22 серпня силами оперативних працівників обласного управління та районного відділу НКВД спільно з ротою 17-ї бригади внутрішніх військ. За радянськими, як звично, перебільшеними даними, в операції вбито 27 і затримано 26 осіб. Також військова частина ЧА нібито вбила 15 і полонила 9 осіб .

Після глибшої підготовки відбулася велика облава проти відділу “Пугача” і “Водяного” за участі чотирьох полків 4-го Українського фронту, 3 батальйонів прикордонних військ, а також працівників НКВД. Впродовж 3-6 вересня 1944 р., було прочесано лісові масиви та населені пункти району. За радянськими даними, нібито вбито 276 підпільників, затримано 19 осіб, але при цьому захоплено всього 3 кулемети, зокрема 1 станковий, 19 автоматів, 28 гвинтівок, ПТР і кілька складів зброї та продовольства. Після облави до військкомату з’явилося 1026 військовозобов’язаних, які ухилялися від призову.

Натомість у звіті ОУН повідомлялося про знайдених сімох вбитих облавниками. Затриманих допитували над ямою з трупами, погрожуючи розстрілом. В с. Колодруби вбито 5 старших косарів (зокрема, одного 70-літнього), в с. Блятівка (тепер с. Листв’яний Миколаївського р-ну) - 7 старших господарів (зокрема, сліпого і німого) за те, що в хаті були тризуби. В одному селі розстріляно солтиса і двох жінок, в іншому солдати зґвалтували 17-літню дівчину.

Незважаючи на масштаби, ця радянська операція не завдала “Повстанчій групі ім. Перуна” серйозних втрат.

Все ж в одній з облав, у с. Сайків (тепер Миколаївський р-н), 17 вересня 1944 р. загинув командир “Пугач”. Він посмертно відзначений Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги та іменований спочатку старшим булавним, а відтак хорунжим УПА. “Повстанчу групу ім. Перуна” очолив чотовий “Чорній” (бл. 30 років, зі с. Горбачі Пустомитівського р-ну; ймовірно. теж користувався псевдонімом “Павлюк”). При цьому відділ підпорядковувався В. Росякові-“Водяному”.

Чергова велика акція “Повстанчої групи ім. Перуна” відбулася 4 жовтня 1944 р. Під загальним командуванням В. Росяк -“Водяного” між селами Грабівно і Підзвіринець зроблено засідку на конвой в’язнів, затриманих у с. Повергів. В неї потрапили 54 більшовиків, серед яких було 34 місцевих поляків, які брали участь в облавах. Вони конвоювали 11 (за радянськими даними) або 8 (за повстанськими) затриманих українців.

“Повстанча група ім. Перуна” чисельністю 40 вояків окопалася на узліссі і, пропустивши передню стежу, відкрила вогонь по 8 возах, на яких їхали облавники і затримані. Почався бій. В тил більшовиків, які залягли до оборони, вдарив Татаринівський СКВ на чолі з І. Грабовенським-“Морозенком”, який надійшов на допомогу. Конвойовані українці втекли до лісу. Одну жінку з них облавники при втечі вбили, а семеро чоловіків вирвалися щасливо.

В результаті п’ятигодинного бою, за радянськими оперативними даними загинуло 3 і поранено 7 працівників НКВД та бійців винищувального батальйону, а ще 30 пропали без вісти. 11 затриманих звільнено. У звіті ОУН повідомлялося про загибель 42-45 з 54 облавників при власних втратах 1 вбитим та двома легко пораненими в руку. Загинув, власне, командир “Повстанчої групи ім. Перуна” “Чорній”, який з одним роєм подався в бік Підзвіринця і Татаринова шукати тих конвоїрів, які втекли. На полі біля Підзвіринця він відірвався від групи і був обстріляний з-під копиці серією з автомата та рушничним вогнем. Після 7 годин мук помер.

Ця акція викликала чергову хвилю масових облав, для чого прибув начальник Дрогобицького обласного управління НКВД генерал-майор Олександр Сабуров. Вже наступного дня в в с. Татаринів затримано 50 чоловіків, в с. Повергів спалено 22 господарства, в передмісті Діброва м. Комарно в хаті згоріла старша жінка. За радянськими даними (очевидно, перебільшеними) в облавах 6 жовтня затримано 76 осіб, а впродовж 7-10 жовтня - ще 250 осіб та нібито вбито 62 підпільники. Затриманих, які були переважно з Татаринова і Підзвіринця, після допитів майже всіх звільнено. За повідомленням повстанських звітів, 9 жовтня в Татаринові вбито 3 селян, наступного дня в Новосілці - ще двох.

В результаті втрати командира і масових облав “Повстанча група ім. Перуна” фактично припинила існування у жовтні 1944 р. Частина її стрільців перейшла до створюваної на терені Комарнівщини сотні УПА “Жубри” (к-р “Яр”, згодом Микола Король-“Дир”-“Горлоріз”). Інша частина залишилася в охоронній боївці В. Росяка-“Водяного” (нараховувала до 30 осіб). В бою під Тершаковом 28 червня 1945 р. В. Росяк-“Водяний” загинув. Тоді ж полягли ще 14 стрільців його боївки і СКВ, ройовий боївки СБ та 8 вояків відділу УПА “Непоборні”, зокрема сотенний “Крутіж”.

Кому відома інформація про наскок на тюрму в Комарно, діяльність “Повстанчої групи імені Перуна” та її командирів, національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА на Городоччині, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.

Володимир Мороз

http://ukrnationalism.com

8 березня 1893р. у с. Цебрів (Тернопільщини) народився отець Микола Щепанюк - розстріляний 27 лютого 1937р. в м. Маґадані.

Походив із села Цебрів на Тер­нопільщині. Після закінчення гім­назії вчився на богословському факультеті Львівського універси­тету, а згодом в університеті Інсбрука. Митрополит Андрей Шептицький дуже прихильно ставився до Миколи Щепанюка та мав щодо нього великі плани, тому дещо за­смутився, коли той одружився.

В 1907 році Митрополит призначив отця Миколу священиком до катедрального собору святого Юра. В 1915-му отець Микола потрапив в числі «закладників» до Києва, і з того часу його доля пов’язана з ді­яльністю УГКЦ поза Галичиною. Разом із російськими греко-католицькими священиками Глєбом Вєрховським і Ніколаєм Толстим та римо-католиком Сигізмундом Наскраєвським вони створили Товариство Святого Папи Лева Великого, яке об’єднувало право­славних священиків і вірних, що прагнули подолання непорозумінь між католиками і православними.

Отець Микола опікувався греко- католиками не лише на території Києва, але й відвідував спільно­ти поза містом, навіть на Віннич­чині. В цей час кілька нащадків греко-католицького духовенства, яке було насильно приєднане до Російської Церкви, повернулися в УГКЦ і створили нові громади. Серед них варто згадати отців Ле­оніда Юркевича, Макарія Кондюка, Себастьяна Будзинського та Андроніка Руденка з Янушполя, що на Вінниччині. 29 травня 1929 року отця Миколу вперше зааре­штували, звинувативши в «контр­революційній діяльності та релі­гійному фанатизмі». Покарання священик відбував на Соловках, проте вже 26 серпня 1933 року його звільнили за станом здоров’я.

Повернутись до служіння в київ­ському храмі УГКЦ він уже не мав можливості, тож став настоятелем римо-католицького храму в селі Кримок Радомишльського району. Душпастирював у Боярці, Немешаєві, Клавдієві. Але 29 липня 1935 року його знову заарештували. Разом із групою римо-католиць­кого духовенства отця звинува­тили у формуванні «фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького і уніатсько­го духовенства на Правобереж­ній Україні». Суд виніс вирок – 5 років виправних робіт, які отець Микола разом із Апостольським адміністратором Луцько-Жито­мирської дієцезії РКЦ відбував у Магадані.

В жовтні 1937 року, за доносом, отця Щепанюка засуди­ли до найвищої міри покарання. 27 жовтня в Магадані отець Ми­кола Щепанюк був розстріляний. Про свою зустріч з його донькою пише Петро Цегельський: «При­гадалось мені, як у 60-х роках я з батьками відвідав у Києві вже дуже хвору і духовно зламану жінку – дочку о. Щепанюка, пані Сосенко. Доля була до неї несправедливою. Батько загинув на Соловках, чоло­вік відомий художник, син знаного етнографа, священика української автокефальної Церкви о. Ксенофонта Сосенка, заарештований зразу ж після вивезення її батька. Ціле своє життя жила під нагля­дом. Постійні ревізії, обшуки, ви­лучення навіть мистецьких творів чоловіка. Яка самотня жінка ви­терпить такий важкий хрест!..»

Джерело.http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/hutsulska-perlyna-na-berehah-dnipra/

http://www.missiopc.org.ua/index.php/biohrafii