Схема нападу на Карпатську Україну
*******
До захоплення Карпатської України угорськими військами спочатку планували приступити 12 березня 1939 року, у день проведення виборів в місцевий Сейм, але німецький уряд відкинув цю ідею, повідомивши, що своєчасно повідомить про час початку окупації.
Угорці зосередили на кордоні 12 дивізій VI армії й у ніч із 13 на 14 березня угорська армія невеликими силами почала просування углиб території Карпатської України.
О 2:00 ночі підрозділи «Карпатської січі» (у той час — напіввійськової організації, що налічувала 5 тис. чоловік) для захисту від угорців за наказом прем'єр-міністра Августина Волошина отримали зброю на складі хустської жандармерії (41 гвинтівку і 90 пістолетів зі спорядженням).
Близько четвертої ранку до заступника коменданта «Карпатської січі» Івана Романа надійшов дзвінок від чеських офіцерів, які вимагали повернути зброю на склад. Комендант, зіславшись на указ Августина Волошина, категорично відмовився. У відповідь генерал Лев Прхала наказав частинам 45-го полку, що дислокувався в Хусті, вилучити зброю силою.
О 6:00 ранку чехословацькі війська, в кількості 200 солдатів, озброєних шістьма легкими танками (LT vz.35), чотирма бронемашинами (OA vz.30), важкими гарматами, кулеметами й мінометами, атакували головні будівлі січовиків: кіш, «Січовий готель», головну команду, «Жіночу сікту» і «Летючу естраду». Керівництво автономної Карпатської України звернулося до чехів із закликом припинити вогонь, але відповіді на пропозицію не надійшло.
Січовики приступили до захоплення складів зі зброєю, адміністративних будівель і роззброєння патрулів. Озброєні сутички між січовиками і чехословацькими військами продовжувалися понад 8 годин. На вулицях Хуста з'явилися барикади, зав'язалися постійні вуличні бої.
Водночас прем'єр-міністр Волошин намагався врегулювати конфлікт. Кілька спроб додзвонитися до центрального уряду не увінчалися успіхом — Прага не відповідала.
Старши́на Карпатської Січі. Зліва направо: Іван Рогач, Іван Роман і Федір Тацинець
********
Після телефонної розмови між прем'єр-міністром Августином Волошиним (який виступав категорично проти озброєного нападу чехословацьких військ на підрозділи січовиків) і генералом Львом Прхалою на вулицях установилося перемир'я — Чехословаччина повернулася до казарм, а «Карпатська січ» роззброїлася.
За даними різних джерел, втрати січовиків становили від 40 до 150 убитими й близько 50 пораненими, втрати чехословаків — від 7 до 20 солдатів і жандармів убитими. За час протистояння між Січчю і чехословаками угорські війська зайняли три села біля Мукачевого.
Вранці 14 березня 1939 року командувач східною групою військ генерал Лев Прхала, вважаючи, що вторгнення угорських військ не було санкціоновано Берліном, віддав наказ про початок оборони. Проте після консультацій з Прагою увечері цього ж дня він же віддав наказ про евакуацію чехословацьких військ і держслужбовців з території Підкарпатської України. Евакуація відбувалася у трьох напрямках: західному — до Словацької республіки, північному — до Польської республіки і південно-східному — до Королівства Румунія.
У цих обставинах 15 березня 1939 року Августин Волошин проголосив по радіо незалежність Карпатської України і направив до Берліна Адольфу Гітлеру телеграму, в якій просив узяти країну під протекторат Третього Рейху. У відповідь німецький уряд відмовив в підтримці і порадив не чинити опору угорським військам. Цього ж дня угорський уряд направив до Хуста свого парламентера з пропозицією роззброїтися і мирно увійти до складу Королівства Угорщина. Волошин відповів відмовою, заявивши, що «Карпатська Україна мирна держава і хоче жити в мирі з сусідами, але у разі потреби дасть відсіч будь-якому агресорові». У Закарпатті оголосили мобілізацію.
Увечері 15 березня, в день початку німецької окупації Чехословацької республіки, угорські війська зробили загальний наступ по чотирьох напрямах: Ужгород — Перечин — Ужок; Ужгород — Свалява — Лавочне; Мукачеве — Іршава — Кушниця; Королево — Хуст — Ясіня — Волове.
«Карпатська січ» поповнила свій склад добровольцями, в основному демобілізованими солдатами чехословацької армії з місцевого населення, і, маючи в своєму складі 10—12 тис. погано озброєних бійців, спробувала чинити опір. Основного удару угорці завдали по лінії Ужгород — Перечин, прагнучи цим відрізувати Карпатську Україну від Словацької республіки. Угорська армія наштовхнулася на сильний опір біля села Горонда, де сотня «січовиків» М. Стойка утримувала оборону впродовж 16 годин.
Важкі бої йшли за міста Хуст і Севлюш, який неодноразово переходив з рук в руки.
Найбільш кровопролитним став бій на підступах до Хуста, на Красному полі. За даними угорських архівів, в цьому бою з боку «січовиків» загинуло 230 чоловік, а з угорської — 160. Опір «січовиків» загрожував затягуванням бойових дій, але на допомогу угорцям прийшли поляки, які почали свій наступ від Ужоцького перевалу.
Вранці 16 березня, через добу після проголошення незалежності, уряд Карпатської України покинув Хуст, попрямувавши у бік румунського кордону, а через кілька годин угорські війська здійснили штурм столиці Карпатської України. У штурмі міста взяли участь 24-й угорський батальйон прикордонників і 12-й самокатний батальйон, також активно використовувалися авіація і протитанкові гармати. Угорцям протистояли понад 3 тис. «січовиків», які мали на озброєнні 12 одиниць бронетехніки, відібраної раніше у чехословаків. Під натиском гнітючих сил супротивника «січовики» були вимушені відступити з міста.
17 березня угорські війська узяли Рахів, Ясіню і Буштино. Волошин зі своїм найближчим оточенням через Тячів дістався до румунського кордону в районі Великого Бичкова. З Королівства Румунія він перебрався до Королівства Югославія, а потім через Відень до окупованої гітлерівцями Праги, де був призначений ректором місцевого Українського вільного університету і пробув там до 1945 року і там же був заарештований радянськими спецслужбами СМЕРШ і вивезений до Москви, де помер 19 липня 1945 року, за офіційною версією — від паралічу серця.
15 березня 2002 року президент леонід кучма підписав указ про надання Волошину посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави.
Увечері 17 березня (за іншими даними 18 березня) всю територію Карпатської України окупували угорці. 18 березня (після узяття Воловця — останнього населеного пункту, утримуваного «січовиками») угорські війська завершили окупацію Закарпатської України і вийшли на всій лінії кордонів з Польською республікою і Королівством Румунією. Організований опір припинився, проте окремі підрозділи «Карпатської січі» продовжували боротьбу в партизанських загонах ще протягом трьох тижнів, а на території Воловеччини і Рахівщини — до січня 1940 року. Генеральний штаб мадярської армії в березні 1939 року вирішив провести ряд бойових операцій з очищення Карпатської України від «чужих елементів», а про їхній хід доповідати кожні десять днів. «Чужі елементи», до яких відносили і галичан, виводили до мадярсько-польського кордону, і там передавали на розправу полякам. Гортисти збільшували кількість військ і жандармського корпусу в окремих округах.
18 березня розстріляли коменданта Волівської Січі Степана Фігуру.
Ватажок Хустських січовиків Олександр Блистів-«Гайдамака», перебуваючи в хустській в'язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров'ю написав записку:
Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну.
Бойові втрати сторін протягом війни склали:
«Січовики»: 430 убитими, понад 400 пораненими, близько 750 полоненими;
Угорська армія: 197 убитими, 534 пораненими. Офіційні угорські дані: 72 убитими, 163 пораненими, 4 зникло безвісти, 2 полонених.
Сукупні втрати «січовиків», за різними даним, склали від 2 до 6,5 тисяч чоловік. Різниця пояснюється тим, що більшість з них загинула не в зіткненнях з регулярними угорськими частинами, а в результаті зачисток і розстрілів полонених. До цього приклало руку і місцеве угорське населення, яке озброїлося залишеною чехословаками зброєю: воно почало полювати за групами січовиків і вбивати їх на місці без суду і слідства.
Крім того, січовиків, які здавалися полякам, розстрілювали на місці, причому вихідців зі Східної Галичини (складової частини Польської республіки на той час), яких затримували угорські окупанти в Закарпатті, передавали польській прикордонній службі. Частина бійців «Карпатської січі», яка відійшла до Королівства Румунія, була роззброєна, пограбована місцевим населенням і видана угорцям. Січовиків, які вижили, тримали в угорському концтаборі села Ворюлюпош поблизу міста Ньїредьгаза. За перші два місяці після окупації на роботу до Королівства Угорщина погнали 59 377 жителів Закарпаття, до Німеччини — 686 осіб.
« В перших тижнях настрій українського населення при мадярській окупації був дуже пригноблений. Мадярські жандарми і вояки виробляли страшні речі. У Тячові від 17 березня зачали розстрілювати українців у тюремних пивних келіях без ніякого суду. В той час, член малої Антанти Румунія, видала мадярам до Бичкова 273 січовиків. Румуни найскоріше їх обікрали, позлуплювали однострої, чоботи і босих та напівголих (а ще був сніг!) під штиками передали мадярам. Мадяри поставили в два ряди, від мосту аж до горожанської школи і крісами били в ганебний спосіб з обох боків січовиків. Які тортури зазнали січовики в горожанці , на це вистачить окрема стаття. Я тут згадаю, що кожний з місцевих мадярських бандитів, хто тільки міг, ліз до горожанки і бив січовиків, скільки хотів. Із своєї “праці” верталися мадярські кати, скривавлені, як різники… «
— С. Вівчар, оповідання «Ліс шумить»
В офіційній ноті срср Третьому Рейху від 18 березня 1939 року з приводу ліквідації Чехословацької республіки, зокрема, констатувалося, що «дії німецького уряду послужили сигналом до грубого вторгнення угорських військ до Карпатської Руси й порушення елементарних прав її населення».
Попри безперечний героїзм рядових «січовиків», що чинили опір, в середовищі української еміграції при поясненні такої швидкої поразки пізніше спливала, зокрема, і «німецька тема»: «Карпатська січ» створювалася за сприяння гітлерівців, і потім її керівні кадри були працевлаштовані на окупованих Рейхом землях. Але, як відзначає доктор історичних наук Олександр Шубін, даних про пряму команду німців своїм підопічним командирам програти битву з угорцями не виявлено.
На жаль окупація Карпатської України не призвела до кардинального переосмислення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею.
Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої "українські карти", щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості "розмінної монети". Під тиском німецьких дипломатів, угорські власті випустять полонених вояків Карпатської січі зі своїх тюрем і депортують до Німеччини. Колишні "січовики" влітку 1939 року стануть кістяком "Українського легіону" під командуванням колишнього полковника УНР Романа Сушка і у вересні 1939 приймуть участь у кампанії проти Польщі. Саме в період Карпатської України у ставленні до Третього Рейху ОУН розпочала маневрування між "співпрацею" та "резистансом", яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції у 1943 році.
Джерело.
Карпатська Січ. Без ретуші і міфів
Карпатська Січ — історія української армії самостійного Закарпаття
Карпатська Січ
Карпатська Україна та її армія у фотографіях Каленика Лисюка
Закарпатське військо
Красне Поле. Про участь пластунів у бойових діях
Ювілейні монети до 70-ї річниці Карпатської України
Угорський терор в Карпатській Україні навесні 1939 року
Окупаційна політика Угорщини в Україні у роки Великої Вітчизняної війни
Роман Офіцинський: «З Карпатської України для нас почалася Друга світова»
Ярослав Оніщук. Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України
Польські воєнні злочини у Карпатській Україні
