21 березня 1873р. в с. Багринівці на Вінниччині народився Яків Григорович Гандзюк, генерал-майор, командувач 1-го Українського корпусу.

Генерал Яків Гандзюк. Фото: istpravda.com.ua.

Навчався у Вінницькому реальному училищі, закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище. Пройшов через найтяжчі бої російсько-японської війни (1904-1905), за що отримав cпадкове дворянство. Відзначився на фронтах Першої світової війни, де командував піхотними 147-м Самарським, 91-м Двінським та 416-м Верхньодніпровським полками.

«На його рукаві було 8 золотих нашивок, – згадував князь Василь Кочубей, – по одній за кожне поранення».

З червня 1917-го – генерал-майор російської армії. Очолив 104-ту піхотну дивізію, яка була виведена до Проскурова і українізована – увійшла до складу 1-го Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського як Перша українська дивізія. До неї входили 4 полки: Київський імені Богдана Хмельницького, Стародубський імені гетьмана Скоропадського, Полтавський імені гетьмана Сагайдачного і Чернігівський імені гетьмана Полуботка.

Яків Гандзюк очолив 1-й Українский корпус у грудні 1917-го. Частини корпусу захищали південно-західний напрямок, надійно утримуючи залізничні вузли у Здолбунові, Рівному та Шепетівці, роззброїли більшовицький корпус на чолі з Євгенією Бош.

9 лютого 1918-го Яків Гандзюк поїхав на зустріч з військовим міністром Миколою Поршем у Київ, який вже був захоплений більшовицькими військами. На від’їзді до міста був затриманий і заарештований кулеметною заставою балтійських моряків. Відмовився від пропозиції командувача червоних військ Михайла Муравйова перейти на службу до більшовиків і був розстріляний.

За спогадами Олександра Гаєвського, який був поранений і зміг врятуватися: «…генерал Гандзюк звернувся до своїх товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам – помремо героями!». Генерал попрощався з кожним, розцілувався: «Як командувач українського корпусу, виходжу на розстріл першим!».

«І стали вони на розстріл поруч так спокійно, ніби приймали парад від своїх козаків», – записав Микола Капустянський.

Могила генерала Якова Гандзюка у Видубицькому монастирі. Фото: h.ua.

Тіло генерала розшукали тільки влітку 1918-го в одній із братських могил (на ньому нарахували 12 ран від багнетів) і перепоховали на території Видубицького монастиря. За радянської влади могилу знищили, а відновили вже в незалежній Україні.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/21/1873-narodyvsya-komanduvach-1-go-ukrayinskogo-korpusu-yakiv-gandzyuk

Хорунжий, який співає…командир УПА на Львівщині Іван Вересюк - “Іванчук”.

Колектив Львівського оперного театру 1942р.

http://ukrnationalism.com/history/

Визвольний рух ОУН і УПА охопив всі верстви українського населення, насамперед, в Західній Україні. Оскільки у 1920–1930-х рр. тут масового поширення набула театральна самодіяльність, то згодом тисячі, а то й десятки тисяч аматорів сцени стали повстанцями. Але у збройній національно-визвольній боротьбі брали участь і професіонали театрального мистецтва. Таким був один із командирів УПА на Львівщині Іван Вересюк-“Іванчук”.

Народився майбутній оперний співак 1916 р. у с. Богданівка (тепер Підволочиський р-н Тернопільської обл.) Мати померла, коли Іванові було півтора роки, батько – коли десять. Зі старшим братом виховувався, ймовірно, у родині свояка Теодора Вересюка.

Брат Петро у 1920-х рр. навчався у Чехії, де брав активну участь у громадському житті студентства. Згодом повернувся в Галичину, викладав географію в гімназії м. Городок (тепер Львівська обл.), брав активну участь в діяльності місцевої “Просвіти”. Після війни опинився на еміграції.

На жаль, подробиці дитячих та юнацьких років Івана Вересюка невідомі. Очевидно, що здобув середню освіту, ймовірно, служив у польському війську. Від 1930-х рр. належав до Організації Українських Націоналістів. Ймовірно, ще з польських часів навчався у Львівській політехніці на лісовому відділі. Очевидно, що тоді ж почав серйозно займатися співом.

Після приходу в 1939 р. радянської влади І. Вересюк керував студентською їдальнею Львівського політехнічного інституту. Але за деякий час його робота в ОУН була виявлена НКВД і він сам заарештований. Щоправда, зумів вирватися з рук ворога. Сучасник згадував: “Популярні були оповідання про втечу відомого баритона-техніка Вересюка з-перед резиденції НКВД при вул. Пелчинській (скориставшися з неуваги обох «архангелів», чкурнув, висівши з лімузини, поперед над’їхалим трамваєм у браму протилежної кам’яниці)”.

Опинившись на території, окупованій німцями, І. Вересюк продовжив працю в ОУН. За завданням організації навесні 1941 р. відійшов на навчання у німецькій військовій школі у м. Бранденбург з метою подальшої служби у створюваному українському легіоні в німецькій армії – т. зв. Дружин українських націоналістів (ДУН). Більшість учасників вишколу (близько 100 осіб) в кінці травня 1941 р. були направлені в м. Нойгаммер, де формувався батальйон “Нахтігаль”. Натомість ще 25 залишилися на кількатижневих курсах для ведення розвідувально-диверсійної роботи в радянському тилу. З учасників цього вишколу відомі Михайло Грицина (в майбутньому – член штабу воєнної округи УПА “Буг” під псевдонімом “Чайчук”), Юрій Стельмащук (майбутній командир УПА на Волині “Рудий”), Володимир Лівий (згодом – крайовий референт Служби безпеки Карпатського краю “Митар”), адвокат Осип Іванчук (ймовірно, саме на його честь І. Вересюк згодом взяв собі псевдонім) та ін.

Розвідувально-диверсійні групи на початку німецько-радянської війни були скинуті в Західній Україні, але більшість з них не виконували завдань німців, а, відповідно до доручень ОУН, долучилися до націоналістичного руху. І. Вересюк, за деякими відомостями, в серпні 1941 р. був інструктором старшинської школи ОУН в містечку Великі Мости (тепер Сокальський р-н Львівської обл.).

В період німецької окупації продовжив навчання на лісовому відділі політехніки (теепр – Національний лісотехнічний університет), який, ймовірно, закінчив у 1943 р. Є відомості, що працював асистентом. Також у 1942 р. очолював студентський хор “Бандурист”.

Тоді ж І. Вересюк розпочав співацьку кар’єру і став солістом-баритоном Львівського оперного театру. Зокрема, виконував одну із головних ролей в одній із найпопулярніших тоді опер “Аїда”. Його успіхи на сцені відзначала львівська преса і, зокрема, критик Василь Барвінський.

Крім того, спільно зі студентами Василем Найдою і Тарасом Мигалем, він орендував шинок на пл. Берестейської унії (тепер пл. Липнева). Як згадував Остап Тарнавський, І. Вересюк був діловою людиниою і саме завдяки йому сюди навідувалися актори театру, а також диригент симфонічного оркестру Лев Туркевич і навіть директор Володимир Блавацький.

Колишній крайовий військовий референт ОУН Лука Павлишин-“Наборовський” згадував, що вдячний І. Вересюкові до кінця свого життя, бо той підгодовував його у своєму ресторані “у дні особливої скрути”.

Тарас Мигаль, згодом визнаний радянський письменник, описав Львів періоду німецької окупації в циклі “Вогонь і чад” (один із романів якого називався “Шинок «Оселедець на ланцюзі»”). Серед інших, описав теж І. Вересюка, якого зробив… комуністичним підпільником. Насправді ж І. Вересюк виконував відповідальну роботу в націоналістичному підпіллі, тісно співпрацював з провідником ОУН м. Львова Дмитром Слюзарем-“Арпадом”.

Із творенням Української Народної Самооборони (УНС, згодом перейменована в УПА-Захід) І. Вересюк під псевдонімом “Іванчук” увійшов до її штабу, створеного влітку 1943 р. Ймовірно, деякий час очолював відділ розвідки. Наказом Головного Військового Штабу УПА ч. 2/44 від 26 січня 1944 р. булавний “Іванчук” підвищений до старшинського ступеня хорунжого (дата старшинства 26.01.1944 р.).

Відступаючи з Галичини, німці розпочали набір і підготовку місцевих українців для розвідувально-диверсійної роботи в тилу наступаючої Червоної армії. Цим скористалася ОУН, засилаючи на такі курси своїх членів для здобуття вишколу, зброї і можливості перетину фронту. За невідомих обставин в одній із таких груп опинився й І. Вересюк. Ймовірно, це було зроблено за погодженням із ад’ютантом командира УПА-Захід Василем Чижевським-“Демидом”.

Групу, в складі якої був І.Вересюк, на початку листопада 1944 р. німці десантували з літаків у Сокальщині. Тут парашутисти сконтактувалися із підпіллям, але потрапили під слідство Служби безпеки ОУН за звинуваченням у зраді та співпраці з нацистами. Справк вели працівники референтури СБ при Проводі ОУН “Грицько” і Володимир Голояд-“Чиж”, але остаточно не змогли її закінчити, бо загинули 13 грудня 1944 р. у с. Розжалів (тепер Радехівський р-н Львівської обл.).

В такій ситуації “Іванчук” деякий час не мав визначених функцій в УПА, а далі командир Львівської воєнної округи (ВО) “Буг” Василь Левкович-“Вороний” призначив його старшиною для доручень штабу ВО. Також І. Вересюк виконував функції інструктора із саперної справи.

20 лютого 1945 р. “Іванчук” відзначився під час вдалої засідки на прикордонників, здійсненої сотнею “Галайда-1” між с. Купичволя Кам’янка-Бузького р-ну та м. Великі Мости Сокальського р-ну. Ось як писала про це газета “Стрілецькі вісті”: “На цій засідці показали свою відвагу та ненависть до ворогів друзі курінний політвиховник Сурмач, хор. Іванчук та бунчужний нашого підвідділу Крук. Вони з віддалі кількох метрів знищили багатьох та взяли в полон багатьох ворогів”.

Під час відомого наскоку на райцентр Радехів, здійсненого кількома сотнями УПА 26 квітня 1945 р., хор. “Іванчук” замінував усі залізничні шляхи, які вели до міста. Також він напередодні інструктував повстанців, як розбивати муровані будівлі за допомогою німецьких ручних гранатометів “Офенрор” і брав участь в спільній нараді представників штабу ВО “Буг”, керівництва Сокальської округи ОУН та командирів сотень, на якій планувалася сама акція.

Після успішного проведення наскоку сотні “Галайда-1” і “Кочовики” відійшли на захід, під с. Радванці (Радехівський р-н), де 28 квітня звели великий бій з облавою НКВД. Взяв у ньому участь “Іванчук”. Він, разом із курінним Михайлом Хвальботою-“Лисом”, сотенними Василем Василяшком-“Перемогою”, Євгеном Лобаєм-“Штилем” і Юрієм Рошиком-“Шумським”, брав участь в командуванні боєм.

Формально “Іванчук” призначений на пост старшини для доручень штабу ВО “Буг” у травні 1945 р. В. Левкович згадував: “Був дуже популярний як співак, то його знали в загальному між населенням як хорунжий, який добре співає”.

У тому ж травні 1945 р. І. Вересюк познайомився з інструктором окружного осередку пропаганди ОУН Сокальської округи Ольгою Соколовською-“Верховиною”. За деякий час вони взяли шлюб.

О. Соколовська народилася в Сокалі 8 січня 1910 р. Закінчила вчительську семінарію, працювала в союзі кооперативів в Рогатині та Радехові. Член ОУН з початку 1930-х рр., двічі була ув’язнена польською владою (1933–1936 рр., червень–вересень 1939 р.). Згодом вчителювала, за німців – працювала в районній управі. У 1944 р. перейшла в підпілля, була друкаркою, а на початку 1945 р. – надрайонною провідницею Українського Червоного Хреста (УЧХ). Користувалася також псевдонімами “Лебідь” і “Береза”.

Із повстанських звітів відомо, що І. Вересюк спільно з крайовим провідником Дмитром Слюзарем-“Золотарем” і шефом штабу ВО “Буг” і Володимиром Рудим-“Аркасом” 18 серпня в лісі біля присілка Батючка с. Реклинець (Сокальський р-н) інспектував сотню УПА “Тигри”.

Наказом ГВШ УПА ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 р. хорунжий “Іванчук” підвищений до ступеня поручника УПА з датою старшинства 31.08.1945 р.

Наприкінці 1945 р. за невідомих обставин І. Вересюк був поранений у долоню. Лікувався під доглядом санітарки “Роми” у підпільному шпиталику в с. Вихопні (Кам’янка-Бузький р-н). Прибув сюди 21 грудня, виписався – 14 січня. В цей час востаннє бачився із дружиною. Це сталося 10 січня 1946 р. в с. Купичволя (тепер Кам’янка-Бузький р-н).

Щоправда, підпільній праці перешкоджали застереження з боку Служби безпеки за давньою підозрою у нібито співпраці з німцями. Ще в грудні 1945 р. І. Вересюк писав у цій справі до командира УПА-Захід Василя Сидора-“Шелеста”, який, у свою чергу, повідомляв командира ВО “Буг”, що не має застережень до “Іванчука” і вважає його справу давно вигаслою і ліквідованою.

Власне, крапку у підозрах поставив В. Левкович-“Вороний”, призначивши 24 січня 1946 р. І. Вересюка начальником V (вишкільного) відділу штабу ВО “Буг”. При цьому його звільнено від усіх звинувачень на підставі заслуг в УПА. Про це “Вороний” поставив до відома і органи СБ.

Наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15 лютого 1946 р. поручник “Іванчук” підвищений до ступеня сотника УПА з датою старшинства 22.01.1946 р. Дещо раніше відзначений вирізненням в наказі УПА-Захід ч. 17 від 1 січня 1946 р.

Але про ці підвищення і відзначення І. Вересюк, ймовірно, вже не довідався… Він загинув 20 квітня 1946 р. у лісі, прилеглому до присілків На Туриньскім і Білий Ліс села Туринка та присілка Кізина села Верини (тодішній Великомостівський р-н, тепер межа Жовківського і Кам’янка-Бузького р-нів). На підставі відомостей від затриманих напередодні мешканців сусіднього села Купичволя проведена облава опергрупи 109 мотострілецького полку прикордонних військ МВД і Великомостівського райвідділу МВД під загальним командуванням начальника 5-го відділу полку майора Сідельникова. Під час прочісування лісу виявлено криївку, в якій перебували І. Вересюк та відпоручник штабу ВО “Буг” – “Крига”.

При наближенні ворога повстанці дистанційно підірвали три міни, які прикривали вхід. Самі ж через запасний вихід вискочили нагору. Відстрілюючись, намагалися втекти, але при переслідуванні були знищені. За повстанським звітом, при розриві міни загинули троє більшовиків. Ворог здобув 2 автомати, 2 пістолети, 6 гранат, 100 патронів, компас, 2 годинники, 2 польові сумки з документами і різноманітну літературу. Тіла полеглих забрали до райцентру Великі Мости, де вони й поховані.

Наказом штабу ВО “Буг” ч. 20 від 20 серпня 1946 р. “Іванчук” і “Крига” відзначені Бронзовим Хрестом бойової заслуги УПА.

Справжнє ім’я “Криги” невідоме. Він народився 1922 р. у с. Туринка або його присілку Білий Ліс. Закінчив народну школу, селянин, неодружений. У 1945 р. служив у військово-польовій жандармерії при штабі ВО “Буг”, наказом УПА-Захід ч. 12 від 28 квітня 1945 р. підвищений до ступеня булавного з датою старшинства 15.04.1945 р. Згодом отримав серйозніше призначення і від січня 1946 р. був пунктовим і начальником зв’язку при штабі ВО “Буг”. Наказом УПА-Захід ч. 20 від 15 серпня 1946 р. “Кригу” підвищено до ступеня старшого булавного з датою старшинства 20.04.1946 р.

1 червня 1946 р. народився син І. Вересюка, названий також Іваном. Проте, за зізнаннями матері, Ольги Соколовської, хлопчик помер 30 вересня того ж року у с. Станин (Радехівський р-н). Вона ж далі перебувала у підпіллі, але 15 січня 1947 р. була заарештована у райцентрі Куликів (тепер смт Жовківського р-ну). Засуджена до 25 років таборів, вийшла на волю у 1956 р. Повернулася до Сокаля, в кінці 1980-х активно включилася в процеси національного відродження, була членом Руху. Померла 28 січня 1991 р.

Відомі й інші професіонали сцени, які брали активну участь в повстанському русі.

Наприклад, сотенний, “Лев” (справжні ім’я та прізвище невідомі), ймовірно, також співав в оперному театрі. За спогадами В. Левковича, на початку 1944 р. той вдало виконував арію циганського барона. Відповідно, і його сотня “Переяслави” (Яворівщина) також була співуча.

Актором українського театру у Львові (ймовірно, театр “Заграва”) був у 1930-х рр. Іван Козярський, який у 1944 р. під псевдонімом “Корсак” командував на Сокальщині сотнею УПА “Тигри”.

Танцюристом (ймовірно, балетним) одного із львівських театрів був від 1940 р. і до переходу в підпілля окружний референт Служби безпеки ОУН Сокальської округи, майор СБ “Голуб” (уродженець Полтавщини).

Декоратор Львівського оперного театру і член ОУН Федір Луцишин в часи німецької окупації влаштував явочну квартиру поряд із будинком довоєнного театру ім. Лесі Українки (тепер це будинок театру ім. Марії Заньковецької). За це згодом потрапив до тюрми Гестапо і концтабору Авшвіц.

З приходом радянської влади явочну квартиру у Львові утримував і скрипаль Ілля Гірняк.

Очевидно, випадків участі професійних театральних діячів у боротьбі ОУН і УПА було більше.

Варто також додати, що у Богданівці, крім І. Вересюка, народилися ще двоє оперних співаків – Михайло Жилюк та Іван Веселовський.

Володимир Мороз.

Кому відомі подробиці життя Івана Вересюка, його друзів та родичів, діяльності ОУН і УПА на Львівщині, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.

******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....

Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."

Цей день в історії УПА 21 березня.

Фото. http://www.vox-populi.com.ua

*****

1943 рік

Вночі відділи УПА знищили німецьку жандармерію у райцентрі Горохів на Волині. Знищено чимало ворогів, звільнено арештантів місцевої в’язниці, захоплено чимало зброї й медикаментів. Втрати повстанців: 7 убитих і 7 поранених.

Відділи УПА вночі одночасно атакували всі окружні економічні об’єкти німців округи Крем’янець на Тернопільщині.

У селі Ласківці на Тернопільщині повстанці мали запеклий бій із загоном угорців. Кількість жертв у ворогів невідома. Загинули 5 повстанців.

1944 рік

У бою з винищувальним батальйоном та радянським активом біля села Мелені на Житомирщині рейдова група УПА-Північ знищила 12 осіб, захоплено 11 гвинтівок.

1945 рік

Велика група військ НКВД атакувала сотню «Ударник» УПА-Захід біля села Струбовиська Підкарпатського воєводства Польщі. В бою повстанці знищили капітана і 85 військових. Загинули 14 воїнів УПА. Енкаведисти спалили село і вбили 33 місцевих мешканця.

У селі Кобло-Старе на Дрогобиччині повстанці влаштували засідку на опергрупу НКВД. Знищений уповноважений міліції.

Біля села Антонівка на Рівненщині підпільники обстріляли підводу з радянським активом. Знищені представник ЦК ЛКСМУ Татарко та заступник директора спиртозаводу.

1946 рік

У бою з загоном МВД біля село Купичволя на Львівщині загинув командир сотні «Галайда» Іван Вересюк – «Ігор».

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Ключів на Станіславщині. Загинув командир куреня «Карпатський» УПА-Захід «Манів».

Під час сутички з загоном МВД у Долинському районі на Станіславщині загинули районний провідник ОУН «Максим» та ще один повстанець, одного захоплено в полон, один зміг прорватися.

1947 рік

У селі Чортівець на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД, а в Нижанковицькому районі на Дрогобиччині – лейтенанта МГБ.

У сутичці з загоном МВД загинув командир кущової боївки (служби безпеки ОУН) Іван Заруба – «Крига».

1948 рік

Під час зіткнень з опергрупами МВД у селах Верхня Лукавиця, Скелівка та Ялинкувате на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, у тому числі надрайонний провідник Володимир Лико – «Данило».

1949 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Мости і Радохинці на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Хільчиці на Львівщині підпільники поранили голову сільради.

Пошукова група прикордонних військ наскочила на групу із шести повстанців у селі Нагірне на Дрогобиччині. Знищений один військовий. Загинув один підпільник, решта прорвалися.

1950 рік

У бою з московитами у селі Стрілків на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Солтис – «Муха» і його заступник.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут анціональної пам`яті

21 березня 1870р. у с. Брониці біля Могилева-Подільського народився Олександр Лотоцький, громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, знаний історик церкви і церковного права, дипломат, генеральний писар Генерального Секретаріату України та міністр сповідань в уряді часів гетьмана Скоропадського.

Походив з родини православного священника Гната Лотоцького. Навчався у Подільській духовній семінарії в Кам’янці, де дозволялося навчання українською на першому курсі. Разом з ним навчалися письменники Степан Руданський та Анатолій Свидницький.  

У 1889 році, будучи учнем п’ятого класу семінарії, Олександр змушений покинути Кам’янець і переїхати до Грузії, де в Тифліській семінарії викладав його старший брат Віктор, бо останній почав втрачати зір і попросив про допомогу. У Грузії Олександр зблизився з патріотично налаштованою молоддю, почав перекладати українською мовою поезії Акакія Церетелі та Іллі Чавчавадзе.

Влітку 1890 року Олександр перевівся до Київської семінарії, закінчив духовну Академію. Перші спроби наукових досліджень  проводив під керівництвом Володимира Антоновича й Михайла Грушевського. Отримав ступінь кандидата богослов’я, але рада академії вирішила не допускати його до педагогічної діяльності, як «неблагонадійного українофіла». Тому довелося влаштуватися на роботу до Київської палати державного контролю та освоювати нову для себе царину – економіку й фінанси.

У Києві Лотоцький потоваришував із Сергієм Єфремовим, Василем Доманицьким, Дмитром  Дорошенком та іншими представниками українських кіл. Пізніше він стає одним із засновників видавництва «Вік», яке популяризувало українське слово. Спочатку видавалися окремі брошури-«метелики», згодом були підготовлені два томи творів Нечуя-Левицького та три томи праць Олександра Кониського. Була задумана ціла серія українських класиків — «Українська бібліотека». Нарешті, вийшов збірник вибраних творів українських поетів під назвою «Вік», з портретами та короткими біографіями авторів. Був членом Товариства українських поступовців.

Працював у Департаменті кредитового контролю у Санкт-Петербурзі. Він сприяв виданню україномовного Євангелія, «пробив» повне видання «Кобзаря» та рішення Російської Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова». «В його домі була «ціла канцелярія в справах цензурних», Лотоцький сам розмовляв з кожним цензором, надокучав, доводив, просив, вимагав. Він навіть використовував своє службове положення і ходив до цензурного комітету виключно у мундирі Державного контролю з погонами військового зразку», – писали дослідники його життя Ульяновські.

У 1917 Лотоцький став одним із організаторів Української Національної Ради у Петрограді. Але вже в травні він повернувся до Києва і невдовзі був обраний генеральним писарем Генерального Секретаріату України. В уряді часів Скоропадського був міністром сповідань, займався справами становлення Української автокефальної церкви. Саме за його сприяння 1 січня 1919 року було прийнято «Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви».

У 1919–1920 роках Олександр Лотоцький жив у Туреччині, де очолював дипломатичну місію УНР. Одним із завдань його місії було отримання схвалення автокефалії від вселенського патріарха. Однак якраз у цей час Вселенський патріархат поткрпав від загострення протистояння між греками та турками. Українська Автокефальна Православна Церква була проголошена лише у 1921 році.

Після Стамбула Лотоцький емігрував до Відня, пізніше жив у Празі та Варшаві, викладав в  Українському вільному університеті у Празі, був засновником і директором Українського наукового інституту у Варшаві. Як фахівець історії церкви, викладав у Варшавському університеті.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/21/1870-narodyvsya-oleksandr-lotockyy-pysmennyk-i-publicyst

Одним із останніх повстанців був Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року.

На фото.Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар».

Одним із останніх повстанців був член реферантури СБ ОУН Тернопільської області – Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар».

У підпіллі ОУН він перебував із 1944 року. Працював в реферантурі СБ, а також, маючи медичну освіту, проводив санітарні курси для повстанців. У 1951 році втратив зв’язок з підпіллям, певний час діяв самостійно, а згодом почав переховуватись у Турчин Емілії. Був на нелегальному становищі 20 років. У підпіллі у них з Емілією народився син – Аркадій, однак, познайомитись із батьком йому вдалось лише в дорослому віці, коли міг усвідомлювати, чому він переховується.

«Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року, коли почув про результати Всеукраїнського референдуму за незалежність.

Схожий випадок був і на Івано-Франківщині. Повстанець Я. Галущак переховувався в криївці, облаштованій у хаті сестри біля м. Тлумач і вийшов з підпілля лише у серпні 1991 року.

Ці люди до кінця залишились вірними своїй присязі, не зрадивши ідеалів національного визволення УПА.

Джерело. https://m.tyzhden.ua

**********

Коротко про патріота. За словами Ілька він народився у 1921 р. в с.Потік, що на Рогатинщині і виростав у національно-патріотичній сім’ї.

У своїх 17 років вступив до лав Юнацтва ОУН і з того часу не припиняв боротися за волю України: боровся і словом і зброєю. Ілько вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету, але постійні переслідування, арешти і страти студентів більшовицьким режимом, заставили Ілька покинути навчання і перейти у підпілля. Вже, будучи членом ОУН, вступає до медичного інституту, щоб освоїти медицину, розумітися на ліках, бо цього вимагали обставини, але і медінституту він не закінчив. В підпіллі він діє під різними псевдами, зокрема, «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5». І якби не зрада, то й не знали б енкаведисти хто такий цей легендарний «Стецько». За роки окупації Ількові Оберишину вдалося обходити пастки і провокації німецького гестапо, а з другим приходом «визволителів» він переходить в бойові лави УПА, стає членом Служби безпеки (СБ) і діє під керівництвом свого командира «Гора».

Щоденні бої, постійні переходи, загибель друзів і керівників і, як підкреслював повстанець, 35 членів групи СБ на території Тернопільщини, загинуло 20 повстанців. Інші полягли в подальших боях. Вже в 1947 р. керівництво УПА призначило відважного повстанця надрайоновим провідником ОУН, надрайоновим керівником СБ, очолив він і референтуру пропаганди обласного проводу. Роботи не бракувало і це в умовах тотального терору і переслідувань з боку чекістів. Керівництво МГБ і окремі оперативні загони, збиваючись з ніг, шукали обласного керівника СБ «Стецька», але даремно. Вони навіть не знали його справжнього прізвища. Їм допомагала зрада. Все менше і менше залишалося підпільників, більшість з них гинули або опинялися, у більшості через зраду, в пазурах чекістів. А Ілько Оберишин з кількома солдатами УПА продовжував щоденну боротьбу з режимом. В 1951 р. попали вони в засідку і в тяжкому бою, в оточеній хаті полягли останні вояки, останні друзі Оберишина, а він знову вирвався з оточення і сам продовжував боротьбу. Уже ніхто не приходив на явочні квартири, уже не було зв’язкових, не було інших загонів, полягло все керівництво. Він діяв сам. Чекісти нишпорили за Ільком Оберишиним по всій Галичині, по всьому СРСР, шукали його, через свою агентуру, у США і в Канаді, але даремно. Лише п’ятеро незламних патріотів знали, що над районний провідник живий.

Життя повстанця ставало дуже важким. Ось як згадує про ці часи сам Ілько Оберишин: «Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть, якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я захворів, я намагався залізти подалі в хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити як тяжко довгі роки бути одному. Я терпів голод, непритомність, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не більшовики».

В підпіллі легендарний партизан друкував листівки, відозви і вірні друзі розповсюджували їх по всьому краю. Серед тих, кому він вірив до кінця була Емілія Турчин,що у підпіллі стала його дружиною. Що довелося пережити цій відважній і мудрій жінці! Син Ілька Оберишина до 12 років нічого не знав про свого батька. Це тільки українська родина могла витримати такі нелюдські умови існування, витримати все за любов до України, до Бога, зберегти вірність своїм ідеалам.

 Десятки років Ілько Оберишин ніколи не ночував в одому місці, а так, таємно, де в копиці сіна, найбільше в лісі, в старих, забутих криївках. Дружина несла величезну психологічно-моральну напругу, але не покинула Ілька, не зрадила його, а допомагала всім чим могла і в тому числі у підпільній антибільшовицькій діяльності. У вічному страху, у вічній напрузі, ніколи ні про що не розказувала, хоча сексoти і різного роду опери та партфункціонери вели за нею довголітні спостереження. І витримала все. Бог дав їй сили і наснаги. Куди там античним героїням, куди там чужинським жінкам і чоловікам, що були оспівані поетами чи письменниками.

Про життя і боротьбу Ілька Оберишина та його дружини Емілії, про їх несхитну стійкість в боротьбі за волю України слід зняти багатосерійний фільм.

Весілля свого сина Ілько спостерігав через просвіт у даху, а роль батька відігравав інший чоловік – теж великий патріот і вірний друг подружжя оберишиних. Хай читач не думає, що в нелюдських умовах, Ілько з дружиною жили так собі на «віру». Ризикуючи життям та волею, обвінчався Ілько з Емілією у Львові і там теж хрестили свого єдиного сина.

А КГБісти продовжували шукати «Стецька» із всією енкаведистською впертістю, хоча знали, що надрайоновий Провідник СБ та ОУН у руки не здається: або гине у бою, або закінчує життя прибереженою останньою кулею. Її для себе Ілько Оберишин носив майже п’ятдесяти років.

Надійшов 1991 р. Україна стала незалежною. І вийшов з підпілля останній солдат УПА, який боровся і дожив до цієї святої для нього хвилини. І коли вперше почув мелодію Національного Гімну, очевидно, вперше не стримував сльози. Яке ж було здивування тернопільських рухівців, що побачили живого і озброєного командира УПА! Не меншим було здивування і офіцерів СБУ, очевидно, вони знали про нього.

Великим святом був той день, коли незламний Ілько Оберишин отримав паспорт України. Він нічого не просив, а далі працював на укріплення нашої незалежності, ставши керівником Тернопільського обласного Товариства «Меморіал», членом Народного Руху.

Без сумніву, що Ілько Оберишин мав бути Героєм України, хай посмертно, бо 11 листопада 2007 р. помер він у м.Тернополі, помер непереможеним, віддавши все своє життя в боротьбі за волю свого народу, дорогої йому України. Хай рідна земля буде йому пухом!

https://vgolos.com.ua/news/ilko-oberyshyn-vijna-tryvalistyu-v-zhyttya_113320.html

*******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель - єдине чого ще у нас не забрали.....

Спогади Українців про події в селі Охнівка 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

церква Іоанна Богослова с. Охнівка.

Фото.http://mistovechirne.in.ua

*******

У селі мешкало близько 15 сімей поляків. Жили мирно, були мішані сім’ї. Фрося Тарасюк була замужем за поляком Франеком Ройком. Одного разу він, Франек, і розповів таємно своєму швагру Тарасюку Івану, що того дня вночі поляки прийдуть з Білина і будуть убивати всіх підряд.

Так що, мовляв, тікайте з дому подалі… Тарасюки всі звечора втекли з села. Сказали сусідові Оливку Кантону, щоб і його сім’я тікала, але той засумнівався, не повірив. У нього збиралися на ніч сусіди і вирішили: що б не було, нікуди не втікати. Зима, холод, малі діти. Тут були Чуйко Павло Кузьмич, Сас Михайло Семенович з жінкою і двома дітьми, Оливко (дитя), Сенатор Карпо і його дружина, Сойко Яків Пилипович, син Андрій. Загалом 12 осіб. Усі вони тієї ночі були закатовані в хаті, а вдень спалені. 9 лютого 1944 р. тріщав мороз, снігу багато було. Коли поляки з Білина напали, то одні тікали, інші ховались, ще інші молились і просились, щоб їх не вбивали, але не було таких, щоб боронились.

У день перед масовими вбивствами поляки наїхали в Охнівку, брали свиней, бичків, курей і всю живність. Зайшли на подвір’я до одного господаря і в хату. Тут були дорослий син, дочка на виданні, і наречений дівчини. Всіх вигнали з хати, запрягли коней у сани, вкинули на них кабана, причепились до дівчини, за неї заступились брат і наречений. Брата вбили пострілом, а нареченого закатували, відрізавши носа, вуха, поколовши штиками. У хліві застрелено Клименчуків – Марію (38 років), Любу (9 років), Марію (7 років), Антонівних. Сенатор Карпо (45 років) і Сенатор Марія вбиті за хлівом, бо втікали. Залишилося дві сестри – чотирнадцятирічна Ніна й Віра (16 років). Куди подітись? А тут ніч, і знову смерть прийде. У попередню зуміли врятуватись, а як пережити ще цю? Чули від людей, що в білоруса Римара збираються люди, а він живе в хаті осадника Круліковського, якого в 1940 р. більшовики вивезли на Сибір, і що цей білорус знається з поляками. Хата була побіч села і сподівались там у нього врятуватися. Мали на плечах по клуночку з білизною й харчами і пішли до Римара. Дорогою зустрілись з одним українцем, жонатим на польці. Він вихрестився на поляка. Вихрест дівчаток знав, бо не раз на своєму вітряку молов зерно для їхньої сім’ї. Тут впізнав:

- Доконд, дзеці, ідзецє ?

- Ми йдемо до Римара, бо там збираються люди, і там не будуть вбивати.

- Я слишалем, же вашо матке забілі. Забілі йов Голуб Юзек і Гратський. Ви нє ідзьцє там, бо напевнє, в те ноц там побійом вшисткіх.

- А ви куди йдете ? – насмілились.

- Я ідем по сани. Може ґдзє знайде, бо нє мам.

- То ви наші заберіть, все одно нам вони не потрібні.

Подякували навзаєм, на цьому і розійшлися. Дівчатка по глибокому снігу навпростець пішли на Овадне і там перебули всю війну.

Тієї ночі в Римара було вбито з 15 людей. Серед них: Хміль Трохим (45 р.), дружина Санька (36 р.), дочка Галя (9 р.). Одна жінка, звати Катерина (40 р.), залишилась живою. Їх виводили з хати по двоє і розстрілювали. Куля пройшла між рукою і тілом Катерини. Вона впала, а коли вбивці пішли по нові жертви, то вона відповзла до купки соломи, що була на подвір’ї, присіла і на себе соломи накидала. Так і залишилась живою. Клименчук Марфу (50 років) щосили вдарили городником по голові, на третій день очуняла і поволі добралась до села Овадного. Ще прожила до 1951 р.

А ввечері наступного дня, десь о 23 годині, знову на село напала польська банда з Білина. Мокрицький Йосип Демянович (30 р.) був смертельно поранений у живіт розривною кулею, дружина, вийшовши зі схованки, сиділа біля помираючого чоловіка. Віктора Татарчука, 19 років, порубали сокирою. У цій хаті була вбита жінка Надя з двома маленькими дівчатками, бабуся, два хлопці, бабуся Куган. Хати і все майно пограбоване, а будівлі опісля спалено. До хати, де жила Лідія Карпівна Големб, зайшли поляки, повибивавши вікна прикладами. В Ліди був хлопчик двох з половиною років, який дуже злякався і почав плакати, аж захлинався. Ще була донечка Галя, рік від роду. Поляки зайшли і вже хотіли стріляти просто з порога в Ліду з хлопчиком на руках, але та випередила їх, мовивши: “Я єстем полька!” Ледве впросила. Знайшла посвідку, що вона замужем за поляком Голембом, що вінчалися в костелі. Діти розплакались, вона теж. З хати не випускали, все шукали чоловіків. 

Знайомий поляк Карий, що був серед нападників, запряг коні в сани, поїхала ночувати до свекрів, що жили під самим Білином, на колонії Калінувка. Всю дорогу доводилось пояснювати зустрічним полякам, хто їде, показувати посвідчення, переконувати, що їде до свекрів-поляків, і лише завдяки тому, що їх супроводжував поляк Карий і що він весь час за них заступався, залишились живі. А вже вночі бандити прийшли до свекрів Ліди і, незважаючи на те, що вони поляки, вимагали віддати її на розтерзання. Був передранковий туман, і полька (свекруха Ліди) шептала невістці : “Дзєцко моє, уцекай. Та банда цєбє забіє, і дзєцє твоє, і внукув моїх”. Туман прикривав усе. Свекруха спорядила коней, сани, до яких прив’язана корова, на руках дочка Галя, майже гола, в одне одіяльце загорнута, хлопчик на санях.

Добрались до Володимира, потім до сестри в село Заріччя. Так і залишились живими.

Рой Ганна (с.Охнівка):

“Це було 12 лютого 1944 р. Зима була снігова й холодна. Кругом палали села, а в нас, Богу дякувати, було в селі більш-менш спокійно, хоча вже кілька разів навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, єднають люд, і ми, селяни, сходились до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора з сином Іванком, якому було 8 років та шестирічним Сергійком я з чоловіком пішли до сусіда Млинара Якова. У хаті були його дружина Марія Калинківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Гергель Клим, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше, що в хаті була настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягненими та взутими на випадок тривоги, щоб зразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла-диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і уже вкотре вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не було – це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: “Вставайте та втікайте. Швидше!” В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали і поки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки – хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж в хату вскочив поляк з лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, вона впала, а він ще хлопця Іванка вдарив і цей заплакав-закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на повір’я і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила-двійчата (залізні вила з двома зубами, що використовувались для скирдування снопів) і підніс та вкинув в криницю, а тоді настромив восьмирічну Христину Мазур і піднісши, – дівчинка звивалась на вилах, плакала, кричала, – жбурнув в криницю за першою дівчинкою. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг якимсь прутом військовополоненого (що перебував серед селян, втікши з німецького табору) і теж шпурнули в криницю за дівчатами, а за ним вкинули коловорот. “Нехай їм м’яко спиться (по-польськи)”, вишкірився в усмішці бандит і кинув у криницю подушку і якесь лахміття. Це пройшло дуже швидко, всі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного братика Христини Мазур і теж вкинули у колодязь.

І тут моя мама впізнала одного поляка в темноті снігової ночі, що був родом з Охнівки і лише проживав на другій вулиці та крикнула: “Вікторцю (так кликали поляка), що то ви робите?”. Цей відвернувся і крикнув по-московськи: “Женщін і дєтєй нє трогать!”. Тут же підійшов ще один і сказав: “Нє руш кобєте з децьми!”.

Коли грабіжники та бандити все пограбувавши, що тільки можна, пішли і поїхали, ми зайшли в хату. Не було вікон, виламані двері, окрім соломи на землі не було нічого. Холодно, весь час чути глухий стогін з криниці. Почали повертатися з поля хлопці та чоловіки. Знайшли ліца (віжки), прив’язали до кошика і спустились в колодязь.

- Синок! – кричав Петро Мазур в криницю.

- Васильку! Сідай в кошик і тримайся за ліца.

Потихеньку витягли з чорного провалля сина Петра Мазура, шестирічного Василька. Ще витягли побитого, покаліченого коловоротом військовополоненого, який сказав, що обидві дівчинки мертві.

“Васю, а тебе прохромили вилами, як мене?” – питала в братика восьмирічна Христина, перебуваючи в тісному колодязі на десятиметровій глибині. “Як мене пече всередині, як болить” – говорила плачучи.

Аж тут знову почувся шум, крики. Всі живі та поранені, понакривалися білими ряденцями на снігу. Військовополонений залишився біля колодязя. Коли вранці повернулись з поля, то біля криниці нікого не було. Його таки вкинули туди. В цю ніч до 80 людей було вбито і замордовано поляками в Охнівці”.

Розповідали:

Сойко Василь, Чуйко Костянтин, Млинар Яків, Млинар Федір, Рой Ганна, Пакуш (Мазур) Ніна, Скіць Єва, Круп Микола, Калиш Марія, Калиш Михайло, Тарасюк Петро, Багнич Люба, Оливка (Тарасюк) Домна, Каляпуха Петро, Мокрицька Олександра, Савицька Ніна про події в селі Охнівці.

Джерело. http://www.ji.lviv.ua

20 березня 1944 р. загинув Олексій Шум (псевдо Вовчак) один із найвидатніших командирів УПА.

Фото. Вікіпедія.

20 березня 1944 р. загинув один із найвидатніших командирів УПА – Олексій Шум (псевдо Вовчак), який уславився багатьма серйозними військовими операціями проти німців та московитів. Найвідоміша з них – ліквідація генерала Вермахту Віктора Лютце.

Олексій Шум народився 14 травня 1919 р. в с. Шайно (тепер Журавлине) Старовижівського району на Волині. Навчався в Луцькій гімназії, служив у Польській армії. У 1938 році став членом Організації українських націоналістів, за що був ув’язнений у польській тюрмі. Після звільнення у 1939-1940 рр. пройшов старшинський вишкіл ОУН в Німеччині.

Із початком Другої Світової війни працював у комендатурі Української допоміжної поліції в с. Деревок Любешівського району. Протягом 1941-1943 рр. був організаційним референтом Ковельського окружного проводу ОУН. На початку березня 1943 р. організував перехід до УПА всієї української міліції Ковеля. При відході з міста під керівництвом Олекси Шума повстанці звільнили в'язнів з тюрми і невільників із табору полонених. Усі, хто пішов за ним 28 березня 1943 р., у травні склали першу на Ковельщині сотню УПА «Стохід». Олексій Шум – засновник підстаршинської школи УПА Військової округи «Турів» УПА-Північ.

15 травня 1943 р. О. Шум організував на трасі Секунь-Буцин засідку на німецьку автоколону. У результаті вдалого короткого, але запеклого бою було ліквідовано обергрупенфюрера СА Віктора Лютце. Гітлер призначив його керувати 400-тисячною армією СА, а сам генерал обіцяв швидко покінчити з українським рухом опору. Німецькі газети на території рейху, що вийшли з траурним повідомленням про смерть генерала, приховали дійсну її причину. Так, «Берлінер Ілюстрайте Цайтунг» повідомила, що генерал Лютце загинув у автомобільній катастрофі на східному фронті.

Влітку 1943 р. сотню Олексія Шума включено до загону УПА «Озеро» ВО «Тури». З серпня 1943 р. О. Шум був командиром цієї військової групи.

8-10 вересня 1943 р. Вовчак керував триденним боєм з німцями та польською допоміжною поліцією під с. Радовичі Ковельського району. Це був один з найбільших відомих боїв УПА на Волині. Як відомо, німці з поляками підтягнули туди свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла Ковель. У тому бою брали участь дев’ять сотень УПА, тобто понад 1000 повстанців, а з німецького боку близько 2000 гітлерівців, яких вогнем підтримував бронепоїзд. У бою з групою Вовчака німці мали багато поранених, втратили 208 убитих. Пошкодили й ворожий бронепоїзд. З боку УПА в бою під с. Радовичами загинуло 16 вояків, яких з повстанськими почестями поховано на Володимирщині. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла Ковель, ввели у місті особливий стан.

У листопаді 1943 р. О. Шум очолив Військовий штаб УПА, а невдовзі став заступником командира Північно-Західної військової округи Турів Рудого (Юрія Стельмащука). Територія цієї округи охоплювала сьогоднішню Волинську область, а також теперішні Брестську, Кобринську та Пінську області Білорусі.

Під час переходу відділом УПА лінії фронту на трасі Володимир-Волинський – Луцьк Олексій Шум прийняв бій з німецьким розвідувальним відділом поблизу с. Луковичі Іваничівського району, у якому загинув. Бойові побратими поховали свого командира в с. Жашковичі Іваничівського району на Волині.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

20 березня 1921р. у с. Верхнє Синьовидне (Сколівський р-н.) народився Дмитро Цмоць "Улас" - працівник надрайонного осередку пропоганди ОУН Стрийщини, заступник райпровідника Стрийщини.

Село Верхнє Синьовидне.

****

Джерело інформації. Літопис УПА. Календар на 2021р.

20 березня 1889р. в селі Данилівка на Чернігівщині народився Олександр Корнієвський, бандурист, майстер з виготовлення музичних інструментів.

******

Походив із простої селянської родини, нащадків запорозьких козаків. Парубком грав на скрипці на весіллях і святах. Але одного разу почув гру мандрівного кобзаря і на все життя захопився бандурою.

Закінчив ремісниче училище в Мені. Працював столярем-червонодеревником, славився майстерно виготовленими бандурами. Першим із майстрів створив хроматичну концертну бандуру: добавив поміж струнами півтонові приструнки, значно збільшив кількість струн, придумав на струнах демпфер-перемикач. У 1913-му відзначений бронзовою медаллю на Всеросійській кустарно-промисловій виставці в Києві.

Під час Першої світової війни давав платні концерти, зібрані кошти передавав у фонд поранених. На думку деяких дослідників, брав активну участь в Українській революції 1917-1921 років, хоча сам кобзар у своїх спогадах цей період ретельно оминав.

За радянської влади мешкав у Корюківці. Через загрозу арешту (мав багато замовлень на виготовлення бандур, тож його діяльність почала привертати увагу представників каральних органів), в 1929-му виїхав до Лохвиці. Однак у 1937-му був ув’язнений на 10 років за доносом. Як згадував Олександр Корнієвський: «…думали: я великий злочинець, а не розуміли, що був засланий тільки за те, що я робив бандури й, таким чином, підтримував українську культуру, і в той час усі тюрми забивали таким людьми, які мріяли про Україну…».

Покарання відбував у таборах на Далекому Сході. Його донька Віра загинула в блокадному Ленінграді, дружина Олександра спалена нацистами в 1943-му в Корюківці.

Після звільнення деякий час мешкав у Сибіру, в 1962-му повернувся до Корюківки.

Стенд у Корюківському краєзнавчому музеї, де представлені інструменти, зроблені Олександром Корнієвським.

Репертуар Олександра Самійловича налічував близько 160 творів. Майже все своє життя присвятив виготовленню музичних інструментів –скрипок, гітар, мандолін, балалайок, лір, арф. Але головним його доробком стали понад 180 бандур, які користувалися великим попитом серед самодіяльних і професійних виконавців. Кожен інструмент не повторював попереднього і являв собою справжній витвір мистецтва. Бандури Корнієвського стали зразком для серійного виробництва бандур на Чернігівській фабриці музичних інструментів, а нині експонуються в музеях України, Канади, Австралії та інших країн.

Помер 31 січня 1988-го в Корюківці на Чернігівщині, на 99-му році життя.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/20/1889-narodyvsya-oleksandr-korniyevskyy-banduryst

Публікується вперше. Документ: "Про переслідування Українців поляками не тільки в Галичині, а й в Білорусії" Таємно. (З архіву Львів'янина Степана Гуцула.)

19 березня 1950р. біля с. Бистриця Надвірнянського р-ну. прикриваючи відхід 2 груп по 6 бойовиків окружної боївки СБ (УПА) - загинула кулеметниця Ольга Левицька - "Христя", "Віра".

Село Бистриця.

******

Того ж дня у бою з московитами у місті Стрий загинув Юрій Грица "Юрко" Стрийський надрайонний провідник.

Джерело. Літопис УПА. Календар на 2020р.

*******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Вчора 18 березня 2021р. у бою з московитами під Горлівкою загинув 55-річний командир відділення Віктор Пасєка із Хмельниччини. Загинув захищаючи Рідну Українську Землю!

Боєць Пасєка служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні (109 огшб), що входить до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

18.03.2021 року, біля 12-ї години дня, представниками ЗС РФ було відкрито вогонь зі сторони окупованого міста Горлівка по позиціях взводного опорного пункту військової частини А3892 біля н.п. Південне, із застосуванням великокаліберних кулеметів (50 черг), гранатометів АГС-17 (40 гранат), РПГ-7 (10 пострілів), СПГ-9 (10 пострілів), мінометів калібру 82 мм (8 мін) та 120 мм (4 міни). О 12.10 отримав кульове смертельне поранення в голову військовослужбовець служби за контрактом (…) молодший сержант ПАСЄКА Віктор Степанович, 08.06.1965 року народження, командир бойової машини – командир відділення 2-ї гірсько-штурмової роти військової частини А3892“,

********

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

19 березня 1918р. за рішенням Центральної Ради 27 студентів розстріляних московитами на станції Крути наприкінці січня, перепоховали на Аскольдовій могилі в Києві. З цього приводу відбулася багатотисячна маніфестація. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав вчинок Київської молоді героїчним.

Тоді ж із будинку Педагогічного музею, де працювала Центральна Рада, зняли зображення двоголового орла - герба московії.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/19/32341/

https://nubip.edu.ua/node/55502

19 березня 1904р. народився Марко Миколайович Вороний, Український поет і перекладач. Розстріляний в лісовому карельському урочищі Сандармох 1937р.

******

19 березня 1904 народився український поет розстріляного відродження Марко Миколайович Вороний (1904-1937). Народився в сім'ї великого українського поета і письменника Миколи Вороного і Віри Вербицької-Антіох, дочки поета Миколи Вербицького, одного з авторів слів гімну України «Ще не вмерла Україна». Навчався в Чернігівській Гімназії. Хрещеним батьком Марка був Михайло Коцюбинський. Після розлучення батьків жив у сім'ї Вербицьких, в садибі Вербицьких (вул. Успенська - тепер Антонова-Овсієнко).

Вже в 6 років бабуся навчила його читати по Шевченківському "Букварю". Семирічний Марко став гімназистом, був першим учнем у класі. З дитинства йому подобалося читати і слухати вірші, багато поетів відвідували будинок Вербицьких. Особливо йому подобалися вірші його ровесниці і кращої подруги сестри Талюсі Ладі Могилянської. Писати почав з 14 років, навчаючись у Чернігівській гімназії. «Спалахнула Лютнева революція. Місто заполонили веселі люди у червоних бантах. Росія визнала незалежність України. Та на цьому все і закінчилось, - пише племінник М. Вороного Володимир Сиротенко (Вербицький). - А потім їхній світ і долю висадив в повітря жовтневий переворот. У відповідь в Києві створили УНР, а на Галичині ЗУНР. Вирізавши під Крутами нечисленний загін хлопців-гімназистів влетіла "залізна дивізія" Муравйова. Почались грабунки й нищення "гнилої інтелігенції”. Порубали на куски їх вуйка Григорія Вербицького, поміщика з Ріпок. Біля садиби Вербицьких п’яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку Тому Мещерську». 14-річний Марко пише:

Господи, в день твого гніву неспинного

Дай мені мужність і віру в небеснеє,

Дай чути в шепоті саду звіриного

Царство Ісусове Хрестовоскреснеє

О пам’ятаю, розкинувши косами

Впала вона під рукою ворожою

Вкрито її сніговими покосами

Я усій зграї звірячій загрожую

Господи, дай мені сили помститися

За її душу - за синєокую

Господи Боже! Не можу молитися -

Кров її кров – борозною глибокою...

У 1918 році добровільно записався в армію Денікіна, однак через неповноліття його не взяли. Марко лишився у Катеринодарі у Григорія Вербицького, відомого земського лікаря.

У 1920 році повернувся з Польщі в Україну, став працювати вантажником. У 1926 році Микола Вороний прийняв пропозицію Радянської влади й повернувся в Україну. Оселився він спочатку в Харкові й очолив музичну частину оперного театру. Марко із задоволенням кинув Чернігів і переїхав до батька. Харків здався йому настільки романтичним, про що пише у своїх віршах "трамваї сині линуть в вирій"... Батько допомагає йому вступити в інститут Нарпросвіти, дає змогу підробляти в театрі. Познайомився тут Марко з Бажаном, Сосюрою, Рильським. 

Потім разом з батьком переїздить до Києва і переводиться в Київський інститут народної освіти, одночасно навчається на режисерському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Поступивши в Музично-драматичний інститут він в якості курсової пише російською на мотив старовинної німецької матроської пісні: «Всё выше и выше, и выше/Стремим мы полёт наших птиц/ И в каждом пропеллере дышит/ Спокойствие наших границ!» (Згодом цю пісню переробили у нас Павло Герман з Юлієм Хайтом у офіційний Гімн авіаторів РККА). З 1928 року працював на кіностудії, переводячи титри з російської мови на українську. У 1920-х роках почав друкуватися в журналах:

ОТЧИЗНА

Моя отчизна! Знаю я, тобі

Судилась крізь війну в віках дорога.

Ти Бога бачила, такого Бога,

Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби

Лишилися і з полум'я грізного

Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,

Поглянь, горить на степовім горбі.

Так, од могил земля наша горбата...

О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!

На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.

То крові з хмар напухнув хрест гігантський:

Не вийти з бід країні цій селянскій.

ВІЗІЯ

Я раз лежав. Спокійна течія

Несла вгорі золотосяйні хмари...

Коли здалось - мов у глухім ударі,

Блакить розкрилась і стряслась земля!

Як божевільна, мрія палія,

Палала сфера. Огняні примари

Розходились і сходились у пари...

І в спеці шкіра тріскалась моя.

І я побачив: неслась земна куля

Серед пекельного того розгулля

У хорі незчистелнному планет.

Зотліло все в страшнім огні свободи:

Гляділо сонце лиш в холодні води

І диски місяців, як мідь монет.

Перший тривожний дзвінок долі пролунав ще в 1929, коли за участь у "Союзі визволення селян" заарештували сестру Мусю, разом з подругами - Галею Левицькою та Ладою Могилянською, у яких знайшли листівки проти колективізації. Навесні 1933 року, коли почалися репресії проти українських письменників, змушений був восени 1933 виїхати до Москви, де працював у журналі "Наши достижения", подорожував по всьому Союзу. Навесні 1934 заарештували батька. Дали йому три роки таборів, які по дзвінку з Москви, замінили на 3 роки заслання. Дізнавшись про батькове нещастя Марко звільняється з редакції і їде до Києва, щоб разом з ним вже поїхати до столиці - Харкова і там добитися перегляду справи, що не вдалося. На той момент був безробітним.

19 березня 1935, в день народження Марка Вороного, його заарештували у справі "українських націоналістів", за яким проходили М. Зеров, А. Лебідь та ін. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 засудив Марка Миколайовича Вороного до восьми років виправно-трудових таборів.

Покарання відбував у місті Кемь, пізніше в Соловках. У червні він пише вже з Соловецького острова: «Зеленіють берези.. Живу я в монастирському Кремлі, за стіни виходжу тільки на роботу або на стадіон по вихідним. Працюю я до цього часу на ріллі: саджав буряки та полов моркву та ріпу... Не писав я так довго тому, що звідси дозволяють лише один лист на місяць... Живеться ні добре, ні погано – сплю в теплі, не голодую. Життя таке рівне, день в день, що зовсім втрачаєш лік часу і від цього така туга! А якщо згадую про Вас, то зовсім стає погано... Ріднесенька моя, так би хотілось, щоб все це швидше проходило, та дні біжать швидко, а роки тягнуться довго. Подумаєш про майбутнє – і тривожно робиться – коли доведеться повернутись додому всі давним-давно знімуться зі своїх міст і будеш усім чужий...».

Останні листи він вимушений писати вже російською. Він пише у липні 1937: «Я понемногу занимаюсь английским языком и стараюсь побольше читать. Теперь, когда пришло лето, ещё больше тянет домой на юг. На днях я получил посылку от отца, а в начале месяца получил и деньги... Единственное, что я прошу тебя выслать – это карточки. Снимись и пришли мне свою большую, хорошую карточку, я вставлю её в рамочку под стекло и повешу над моей койкой. Ты мне пишешь большие хорошие письма, и я не могу представить себе, как бы я здесь существовал без них... мне остаётся только сесть у моря – ждать погоды. Отчего ж не ждать. Будто воды наши годы станут прибывать, поразвеет пыл горячий, проминут года, и под камень, под лежачий потечёт вода… Мамуся, как здоровье дяди Феди, как окончилась у тёти Жени операция, как дела у её Ирочки и Евгения? Приехала ли Муся, что пишет Талюся? Я тебя очень люблю потому, что мама единственный человек в нашей жизни, а остальные для нас только люди…». Це був його останній лист.

Особливою трійкою управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 був засуджений до розстрілу. До розстрілу було засуджено 1825 соловецьких в'язнів. У справі № 103010/37 р засудили до розстрілу більшість саме українців (134 "українських буржуазних націоналістів") - Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валеріана Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука ... Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що "залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію". 3 листопада 1937, напередодні святкування 20-ї річниці Жовтневого перевороту, Марко Вороний був розстріляний в лісовому карельському урочищі Сандармох під Медвеж'єгорськом. (В ознаменування 20-річчя Великого Жовтня з 27 жовтня по 4 листопада 1937 були розстріляні 1111 колишніх в'язнів Соловецького табору особливого призначення). Зараз у тому лісі меморіальне кладовище. Хрести скорботи. Дерев'яна капличка. І пам'ятник - гранітна брила з написом: "Люди, не вбивайте один одного".

Марк Вороний видав п'ять книг для дітей (все в 1930): "Будівнікі", "Коники", "носоріг", "Ставок", "Червоні краватки", а також збірка віршів «Форвард» (1932). Перекладав з німецької (Райнер Марія Рільке, Георг Гайм, Альберт Ліхтенштайн), французької (Сюллі-Прюдом, Шарль Бодлер, крім відомого «Альбатроса»), італійського (Джованні Боккаччо мов, а також з івриту (Давид Гофштейн).

Джерело.http://incognita.day.kyiv.ua/marko-voronij.html

Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

*******

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

19 березня 1951р. у с. Бірче (Городоцький р-н.) у бою з московитами загинули Григорій Глушко - "Смерека" підпільник та Пишко - "Степан" кур'єр Миколаївського надрайонного проводу ОУН.

Село Бірче.

*****

Джерело інформації. Літопис УПА. Календар на 2021р.

******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

19 березня 1877 р. народився Василь Доманицький, філолог, історик, фольклорист та бібліограф. (с. Колодисте на Черкащині)

Фото: gazeta.ua

Походив із родини священика. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, був одним із кращих учнів Володимира Антоновича. Вчителював у гімназії в Києві. У 1905 році ініціював заснування Всеукраїнської учительської спілки.

Доманицький – автор багатьох праць з історії України, зокрема: «Друкарська справа у Малоросії на початку ХІХ ст.» (1900), «Козаччина на переломі ХVІ-ХVІІ ст.» (1905), «Життя Тараса Шевченка» (1918). 

Співпрацював із такими виданнями як «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», «Громадська думка», «Рада».

Василь Доманицький, червень 1906 року. 

На сторінках часопису «Київська старовина» Василь Доманицький розпочав бібліографічний облік української друкованої продукції. В одній зі своїх статей він описав цю свою роботу: «Почав я стежити за літературною продукцією на Вкраїні, то вже й стежитиму. Нудна ця робота, – та що робити? Треба од часу й до часу «подавати рахунок» нашої творчості. Треба, щоб про цю творчість знали і свої і чужі. Як знатимемо, на що ми спромоглися за певний час, то може прикладатимемо більш енергії до нашої праці, щоб не топтатися на одному місці…».

Відзначався надзвичайною працьовитістю та енергією. «То була звичайнісінька річ, що Василь по 12-14 годин на день сидів коло столу… Навіть у театр, куди ми ходили звичайно теж гуртом, приносив він свої паки і в антрактах щоб довбався в них. Хвилини він не хотів змарнувати», – згадував Сергій Єфремов. При цьому «завжди приходив на наші товариські зібрання чи до театру страшенно втомлений, виснажений, голодний і сонний, -доповнює Ф. Матушевський. – Не доїдав і не досипляв він систематично й хронічно… Василь не вмів поділяти роботу на білу й чорну, – він однаково захожувався коло всякої роботи, як тільки бачив, що її нема кому зробити… У всякій роботі, аби вона тільки йшла на користь українству, знаходив він інтерес і задоволення».

Активна громадська позиція спричинила переслідування поліції, тож деякий час Василь Доманицький перебував на нелегальному становищі. В 1906 р. під чужим паспортом оселився в Петербурзі. Тоді ж підготував фундаментальну літературознавчу працю «Критичний розслід над творами «Кобзаря» Шевченка» (1907) і вперше видав найповніший варіант «Кобзаря». Автор ретельно дослідив усі прижиттєві та посмертні видання поета, а також його 270 автографів, упорядкував хронологію, вперше опублікував ряд невідомих віршів Тараса Шевченка і спростував його авторство щодо деяких творів, які тому приписували.

За рік був висланий на північ, але заслання замінили на трирічне перебування за кордоном. Наприкінці 1907 р. емігрував до Польщі (територія тодішньої Австро-Угорщини). Редагував «Історію України-Русі» Миколи Аркаса. Попри важку хворобу легенів, до останнього працював над купою проектів. Помер 10 вересня 1910 р. в м. Аркашон (Франція), де лікувався.

Похований у рідному селі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА 19 березня.

******

1943 рік

У селі Дем’янів на Станіславщині повстанці влаштували зіткнення німецьких залізничних ешелонів. У пожежі, що виникла, згоріли цінні для німців документи.

1945 рік

У Новому Селі на Львівщині повстанці атакували винищувальний батальйон. Захоплені в полон 20 бійців, які були роззброєні і відпущені, а також дільничний уповноважений райвідділу НКВД.

Районна боївка СБ (служби безпеки ОУН) прийняла бій з опергрупою НКВД у селі Мільно на Тернопільщині. Знищені 19 військових. Втрати повстанців – четверо загиблих, ще двоє (зокрема, заступник командира Микола Дец – «Крилатий») отримали важкі поранення і, не маючи змоги відійти, застрелилися.

1946 рік

20 пошукових груп МВД влаштували масштабну облаву на курінь «Сиву ля» УПА-Захід біля села Манява на Станіславщині. У трьох сутичках загинули 5 підпільників, решта змогли відійти у безпечне місце.

У сутичках із загонами МВД у селах Новий Кропивник та Барнівці на Дрогобиччині загинули районний провідник Іван Строгуш – «Бурун» та ще один повстанець. Внаслідок нічного бою у селі Добрівляни загинули троє повстанців, двох захоплено в полон.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Пронятин на Тернопільщині. Після збройного спротиву застрелились п’ятеро підпільників.

1947 рік

У селі Залокоть на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради та бухгалтера колгоспу.

Завдяки диверсії підпільників, на залізниці Довге–Підбузьке зійшли з рейок два паровози.

Опергрупа МВД атакувала табір куреня «Дзвони» УПА-Захід у Чорному лісі на Станіславщині. Загинув начальник штабу куреня бунчужний «Бодьо».

У селі Чистилів на Тернопільщині повстанці увійшли в залишене на деякий час без нагляду приміщення дільниці винищувального батальйону. Захопили 12 гвинтівок та інше озброєння, після чого спокійно зникли в лісі.

Біля села Волохи на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

1948 рік

Загін МГБ захопив криївку в селі Галівка на Дрогобиччині. Відстрілюючись і витративши всі патрони, застрелились четверо повстанців, ще одного пораненим захопили в полон.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Ляшки-Горішні на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бистриця на Станіславщині. Змогли прорватися дві групи по 6 повстанців. 

Прикриваючи їх відхід, загинула кулеметниця Ольга Левицькі – «Христя».

Захоплена оперативниками МВД у центрі Львова член ОУН Анастасія Лучка вчинила самогубство.

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Биче на Дрогобиччині загинув кур’єр надрайонного проводу ОУН.

Джерело. https://ibilingua.com

19 березня 1864р. народився Липківський, Василь Костянтинович, релігійний і освітній діяч, церковний реформатор, публіцист, перекладач, перший предстоятель Української автокефальної православної церкви. Василя Липківського розстріляли 27 листопада 1937-го. Вирок виконала трійка чекістів при Київському управлінні НКВС.

Митрополит Василь Липківський із дружиною Параскою Олександрівною (праворуч) і сестрою, перша половина 1930-х Фото: lypkivskyivasyl.in.ua

******

«Нам дотепер докоряють, вважають навіть єретиками за те, що Українська церква відділилась від московського патріярха без його на це згоди, що утворила собі своє церковне керівництво. Але ж згадайте, чи питав московський патріярх згоди українського народу, коли підбивав під себе Українську церкву силою, без її згоди, він виконував заповіти Христа чи, навпаки, різко порушив ці заповіти і таким чином сам заслуговує докорів у єретицтві… Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. Апостолів».

Так говорив у своїх проповідях Василь Липківський, палкий прихильник української церковної автономії.

Походив із давньої священницької родини. Навчався в Уманському духовному училищі, після закінчення Київської духовної семінарії був направлений в Київську духовну академію, здобув учений ступінь кандидата богослов’я. Після висвячення на священика (1891) опікувався церковнослов’янськими школами. Деякий час очолював Київську церковно-вчительську школу.

Виступав проти безправ’я церковних громад і свавілля вищого духовенства, розцінював російську церкву як інструмент виховання лояльного ставлення українців та інших підкорених народів до імперії. Активно включився в український культурно-релігійний рух. Був усунутий від викладання в 1905-му за ліберальні погляди й «українофільство», перебував під постійним наглядом поліції.

Розмірковуючи над шляхами реформування церковного життя, став одним із фундаторів «Братства воскресіння Христа», утвореного для здобуття автокефалії. Наприкінці 1917-го було створено оргкомітет для скликання Веукраїнського церковного собору. Запланований на 7 січня 1918-го, собор через російську агресію кілька разів переносився. Гетьман Павло Скоропадський та Директорія УНР проголошували автономію УПЦ, однак політичні обставини не дозволяли реалізувати ці рішення. Перший Всеукраїнський православний церковний собор (1918) навіть позбавив делегатських мандатів Василя Липківського та інших прихильників автономії. Однак другий собор (1919) ухвалив розпочати утворення українських парафій. Василь Липківський відслужив першу літургію українською мовою в київському Микільському соборі, став настоятелем Софійського собору, утворював українські парафії, перекладав на рідну мову богословські та літургійні тексти. Ієрархи РПЦ позбавляли його духовного сану, однак Всеукраїнська православна церковна рада взяла курс на створення власного єпископату, не вважаючи російський за своїх архіпастирів.

Перший Всеукраїнський церковний собор зібрався в Софії Київській 14 жовтня 1921-го і проголосив автокефалію УПЦ. Перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686-го визнано неканонічним, богослужіння мали вестися української мовою. Василя Липківського майже одноголосно обрано митрополитом Київським і всієї України.

«Не нову церкву для нашого народу ми утворюємо – ми відновлюємо ту рідну нашу церкву, за яку предки наші страждали, за яку життя своє покладали, могилами матір-Україну покривали», – наголошував митрополит у проповідях.

Ієрарх користувався великим авторитетом у населення, часто його називали «народним митрополитом».

Олена Стеценко згадувала, як одного разу митрополит потрапив у залізничну катастрофу: «…потяг, в якому їхав Митрополит, збився з іншим потягом. Було повно ранених, а Митрополита винесли через вікно і на ньому хоч би подряпина була. Хіба ж це не доля? А він сказав: «Авжеж, якби це якийсь «слов’янський» священик упав у калюжу, то й капличку на тому місці поставили б, а український обтрусився та й пішов додому». Це було таке характерне для нього. Ми всі сміялись, а я от ніколи не пам’ятаю його з усмішкою, ніколи. Очі спокійні, але він ними бачив усе, наче скрізь».

І далі: «А от ще, як ми ходили з метою українізації: село Петрівці. Приходимо, а там уже «гудуть». Церкву закрили, не смієм заходити. Селяни – одні «за» і другі «проти». Ну, Митрополит і каже: «Добре, будемо служити на кладовищі». Були ж там і наші прихильники, які просили, щоб ми прийшли. Став Митрополит правити, ми співаєм. Вже нас так оточили, так обступили, що ми й не бачимо, що там робиться. А люди: «Батюшечка, так це ж по нашому! Голубчику, та я ж це розумію!». Руки йому цілують… Нас просять зайти у хату… Отак ми їх українізували».

Більшовицька влада, занепокоєна успіхами української церкви, взяла курс на розкол українського православ’я. Зусиллями Василя Липківського та його прибічників вдалося нейтралізувати розкольників із громадської течії «Діяльна Христова церква». Однак натомість почалися прямі репресії. Влада конфісковувала церковне майно й храми, єпископів заарештовували або ж відправляли в заслання. Двічі заарештовували й митрополита за звинуваченням в антирадянській діяльності.

На другий Всеукраїнський церковний собор восени 1927-го Василь Липківський прибув після тримісячного ув’язнення. Під тиском влади його звільнили з «митрополичого служіння» (інакше спецслужби погрожували розігнати собор і заслати митрополита). Слабкість духу делегатів собору стала ударом для Василя Липківського: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами не мав, – писав він у спогадах. – Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чеховського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися».

Однак у 1929-му радянська влада оголосила УАПЦ «однією з ланок антирадянського підпілля» і невдовзі розпустила.

«Радвлада утворила цю «соборну ліквідацію УАПЦ» запевне лише про людське око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своїм комуністичним програмом, і в першу свою п’ятирічку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство… Хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетарізовану масу…», – писав Василь Липківський у 1930-му.

Останні роки провів у злиднях, під постійним наглядом спецслужб. Живучи впроголодь, писав «Історію Української Православної Церкви» (збереглася завдяки тому, що її вдалося передати на Захід), займався перекладами, вів широке листування. У вересні 1937-го його запросили очолити Українську церкву в Канаді. Однак реалізувати задум завадив черговий арешт 22 жовтня. За місяць особлива трійка при Київському управлінні НКВД засудила до найвищої міри покарання за «антирадянську агітацію у великих розмірах».

Розстріляний 27 листопада 1937-го в Києві. Вірогідно, похований в Биківнянському лісі під Києвом. На Лук’янівському кладовищі встановлено пам’ятний хрест.

Відновлення УАПЦ в Україні проголошено на Всеукраїнському Православному Соборі 6 червня 1990-го. А в 1997-му Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-30-х років, днем їх пам’яті обрано 27 листопада.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/19/1864-narodyvsya-vasyl-lypkivskyy-tvorec-i-pershyy-mytropolyt-uapc

******

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Рятував людей під час голоду Дробот Яків Олександрович,1902 р.н., с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

Дробот Яків Олександрович,

1902 р.н., с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

У 1930-х роках працював головою колгоспу «Незаможник». Завдяки йому під час Голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Голова колгоспу роздавав зерно тим, хто потребував, організував громадську кухню та випікання хліба для жителів села. Щодня зранку бригадири обходили село та доповідали голові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Також не допустив обшуків у односельців – буксирну бригаду вигнав із села.Яків Дробот організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Дітей у ясла підбирали не лише із довколишніх сіл, але й на залізничних станціях: Пальмири, Золотоноші, Кононівки. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора у пошуках порятунку приходили люди з сусідніх сіл. Вони також отримували допомогу. У 1937 році Дробота заарештували, але односельці виступили на його захист. Він повернувся у село, знову очолив колгосп. 

У 1943 році розстріляний німцями.

З часопису (напевно журналу) Черкаський край. — 1993. — 16 жовтня.

http://www.vox-populi.com.ua

******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Фундатор тому “Літопису УПА” Тарас Нарожняк

Фото з тому Воєнна округа УПА “Буг” Документи і матеріали 1943-1952

Книга 2. Нова серія, том 13.

Народився 9 липня 1921 р. в селищі Єзупіль Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. Член Юнацтва ОУН, де виконував обов'язки звенового. Брав активну участь у громадських і політичних заходах. У травні 1943 р. став вояком І Української Дивізії "Галичина". З 1945 р. перебував у таборі військовополонених в Італії, відтак при кінці 1946 р. перебрався до Франції, де в 1947 році вступив у Стразбурзький університет на факультет політичних наук. В листопаді 1948 року виїхав до м. Вінніпеґ у Канаді. Там згодом одружився з Мирославою Стельмах та активно включився в громадське і церковне життя. У 1949 р. вступив до Манітобського університету, де 1954 року отримав ступінь Bachelor of Science. Проживання у м. Стоні Крік, Онтаріо. Має (мав) троє дітей - дві доні Ліду, Адріяну та сина Юрія.

джерело з тому Воєнна округа УПА “Буг” Документи і матеріали 1943-1952

Книга 2. Нова серія, том 13.