Одним із останніх повстанців був член реферантури СБ ОУН Тернопільської області – Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар».
У підпіллі ОУН він перебував із 1944 року. Працював в реферантурі СБ, а також, маючи медичну освіту, проводив санітарні курси для повстанців. У 1951 році втратив зв’язок з підпіллям, певний час діяв самостійно, а згодом почав переховуватись у Турчин Емілії. Був на нелегальному становищі 20 років. У підпіллі у них з Емілією народився син – Аркадій, однак, познайомитись із батьком йому вдалось лише в дорослому віці, коли міг усвідомлювати, чому він переховується.
«Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року, коли почув про результати Всеукраїнського референдуму за незалежність.
Схожий випадок був і на Івано-Франківщині. Повстанець Я. Галущак переховувався в криївці, облаштованій у хаті сестри біля м. Тлумач і вийшов з підпілля лише у серпні 1991 року.
Ці люди до кінця залишились вірними своїй присязі, не зрадивши ідеалів національного визволення УПА.
Джерело. https://m.tyzhden.ua
**********
Коротко про патріота. За словами Ілька він народився у 1921 р. в с.Потік, що на Рогатинщині і виростав у національно-патріотичній сім’ї.
У своїх 17 років вступив до лав Юнацтва ОУН і з того часу не припиняв боротися за волю України: боровся і словом і зброєю. Ілько вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету, але постійні переслідування, арешти і страти студентів більшовицьким режимом, заставили Ілька покинути навчання і перейти у підпілля. Вже, будучи членом ОУН, вступає до медичного інституту, щоб освоїти медицину, розумітися на ліках, бо цього вимагали обставини, але і медінституту він не закінчив. В підпіллі він діє під різними псевдами, зокрема, «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5». І якби не зрада, то й не знали б енкаведисти хто такий цей легендарний «Стецько». За роки окупації Ількові Оберишину вдалося обходити пастки і провокації німецького гестапо, а з другим приходом «визволителів» він переходить в бойові лави УПА, стає членом Служби безпеки (СБ) і діє під керівництвом свого командира «Гора».
Щоденні бої, постійні переходи, загибель друзів і керівників і, як підкреслював повстанець, 35 членів групи СБ на території Тернопільщини, загинуло 20 повстанців. Інші полягли в подальших боях. Вже в 1947 р. керівництво УПА призначило відважного повстанця надрайоновим провідником ОУН, надрайоновим керівником СБ, очолив він і референтуру пропаганди обласного проводу. Роботи не бракувало і це в умовах тотального терору і переслідувань з боку чекістів. Керівництво МГБ і окремі оперативні загони, збиваючись з ніг, шукали обласного керівника СБ «Стецька», але даремно. Вони навіть не знали його справжнього прізвища. Їм допомагала зрада. Все менше і менше залишалося підпільників, більшість з них гинули або опинялися, у більшості через зраду, в пазурах чекістів. А Ілько Оберишин з кількома солдатами УПА продовжував щоденну боротьбу з режимом. В 1951 р. попали вони в засідку і в тяжкому бою, в оточеній хаті полягли останні вояки, останні друзі Оберишина, а він знову вирвався з оточення і сам продовжував боротьбу. Уже ніхто не приходив на явочні квартири, уже не було зв’язкових, не було інших загонів, полягло все керівництво. Він діяв сам. Чекісти нишпорили за Ільком Оберишиним по всій Галичині, по всьому СРСР, шукали його, через свою агентуру, у США і в Канаді, але даремно. Лише п’ятеро незламних патріотів знали, що над районний провідник живий.
Життя повстанця ставало дуже важким. Ось як згадує про ці часи сам Ілько Оберишин: «Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть, якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я захворів, я намагався залізти подалі в хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити як тяжко довгі роки бути одному. Я терпів голод, непритомність, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не більшовики».
В підпіллі легендарний партизан друкував листівки, відозви і вірні друзі розповсюджували їх по всьому краю. Серед тих, кому він вірив до кінця була Емілія Турчин,що у підпіллі стала його дружиною. Що довелося пережити цій відважній і мудрій жінці! Син Ілька Оберишина до 12 років нічого не знав про свого батька. Це тільки українська родина могла витримати такі нелюдські умови існування, витримати все за любов до України, до Бога, зберегти вірність своїм ідеалам.
Десятки років Ілько Оберишин ніколи не ночував в одому місці, а так, таємно, де в копиці сіна, найбільше в лісі, в старих, забутих криївках. Дружина несла величезну психологічно-моральну напругу, але не покинула Ілька, не зрадила його, а допомагала всім чим могла і в тому числі у підпільній антибільшовицькій діяльності. У вічному страху, у вічній напрузі, ніколи ні про що не розказувала, хоча сексoти і різного роду опери та партфункціонери вели за нею довголітні спостереження. І витримала все. Бог дав їй сили і наснаги. Куди там античним героїням, куди там чужинським жінкам і чоловікам, що були оспівані поетами чи письменниками.
Про життя і боротьбу Ілька Оберишина та його дружини Емілії, про їх несхитну стійкість в боротьбі за волю України слід зняти багатосерійний фільм.
Весілля свого сина Ілько спостерігав через просвіт у даху, а роль батька відігравав інший чоловік – теж великий патріот і вірний друг подружжя оберишиних. Хай читач не думає, що в нелюдських умовах, Ілько з дружиною жили так собі на «віру». Ризикуючи життям та волею, обвінчався Ілько з Емілією у Львові і там теж хрестили свого єдиного сина.
А КГБісти продовжували шукати «Стецька» із всією енкаведистською впертістю, хоча знали, що надрайоновий Провідник СБ та ОУН у руки не здається: або гине у бою, або закінчує життя прибереженою останньою кулею. Її для себе Ілько Оберишин носив майже п’ятдесяти років.
Надійшов 1991 р. Україна стала незалежною. І вийшов з підпілля останній солдат УПА, який боровся і дожив до цієї святої для нього хвилини. І коли вперше почув мелодію Національного Гімну, очевидно, вперше не стримував сльози. Яке ж було здивування тернопільських рухівців, що побачили живого і озброєного командира УПА! Не меншим було здивування і офіцерів СБУ, очевидно, вони знали про нього.
Великим святом був той день, коли незламний Ілько Оберишин отримав паспорт України. Він нічого не просив, а далі працював на укріплення нашої незалежності, ставши керівником Тернопільського обласного Товариства «Меморіал», членом Народного Руху.
Без сумніву, що Ілько Оберишин мав бути Героєм України, хай посмертно, бо 11 листопада 2007 р. помер він у м.Тернополі, помер непереможеним, віддавши все своє життя в боротьбі за волю свого народу, дорогої йому України. Хай рідна земля буде йому пухом!
https://vgolos.com.ua/news/ilko-oberyshyn-vijna-tryvalistyu-v-zhyttya_113320.html
*******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель - єдине чого ще у нас не забрали.....
Немає коментарів:
Дописати коментар