******
«Нам дотепер докоряють, вважають навіть єретиками за те, що Українська церква відділилась від московського патріярха без його на це згоди, що утворила собі своє церковне керівництво. Але ж згадайте, чи питав московський патріярх згоди українського народу, коли підбивав під себе Українську церкву силою, без її згоди, він виконував заповіти Христа чи, навпаки, різко порушив ці заповіти і таким чином сам заслуговує докорів у єретицтві… Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. Апостолів».Так говорив у своїх проповідях Василь Липківський, палкий прихильник української церковної автономії.
Походив із давньої священницької родини. Навчався в Уманському духовному училищі, після закінчення Київської духовної семінарії був направлений в Київську духовну академію, здобув учений ступінь кандидата богослов’я. Після висвячення на священика (1891) опікувався церковнослов’янськими школами. Деякий час очолював Київську церковно-вчительську школу.
Виступав проти безправ’я церковних громад і свавілля вищого духовенства, розцінював російську церкву як інструмент виховання лояльного ставлення українців та інших підкорених народів до імперії. Активно включився в український культурно-релігійний рух. Був усунутий від викладання в 1905-му за ліберальні погляди й «українофільство», перебував під постійним наглядом поліції.
Розмірковуючи над шляхами реформування церковного життя, став одним із фундаторів «Братства воскресіння Христа», утвореного для здобуття автокефалії. Наприкінці 1917-го було створено оргкомітет для скликання Веукраїнського церковного собору. Запланований на 7 січня 1918-го, собор через російську агресію кілька разів переносився. Гетьман Павло Скоропадський та Директорія УНР проголошували автономію УПЦ, однак політичні обставини не дозволяли реалізувати ці рішення. Перший Всеукраїнський православний церковний собор (1918) навіть позбавив делегатських мандатів Василя Липківського та інших прихильників автономії. Однак другий собор (1919) ухвалив розпочати утворення українських парафій. Василь Липківський відслужив першу літургію українською мовою в київському Микільському соборі, став настоятелем Софійського собору, утворював українські парафії, перекладав на рідну мову богословські та літургійні тексти. Ієрархи РПЦ позбавляли його духовного сану, однак Всеукраїнська православна церковна рада взяла курс на створення власного єпископату, не вважаючи російський за своїх архіпастирів.
Перший Всеукраїнський церковний собор зібрався в Софії Київській 14 жовтня 1921-го і проголосив автокефалію УПЦ. Перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686-го визнано неканонічним, богослужіння мали вестися української мовою. Василя Липківського майже одноголосно обрано митрополитом Київським і всієї України.
«Не нову церкву для нашого народу ми утворюємо – ми відновлюємо ту рідну нашу церкву, за яку предки наші страждали, за яку життя своє покладали, могилами матір-Україну покривали», – наголошував митрополит у проповідях.
Ієрарх користувався великим авторитетом у населення, часто його називали «народним митрополитом».
Олена Стеценко згадувала, як одного разу митрополит потрапив у залізничну катастрофу: «…потяг, в якому їхав Митрополит, збився з іншим потягом. Було повно ранених, а Митрополита винесли через вікно і на ньому хоч би подряпина була. Хіба ж це не доля? А він сказав: «Авжеж, якби це якийсь «слов’янський» священик упав у калюжу, то й капличку на тому місці поставили б, а український обтрусився та й пішов додому». Це було таке характерне для нього. Ми всі сміялись, а я от ніколи не пам’ятаю його з усмішкою, ніколи. Очі спокійні, але він ними бачив усе, наче скрізь».
І далі: «А от ще, як ми ходили з метою українізації: село Петрівці. Приходимо, а там уже «гудуть». Церкву закрили, не смієм заходити. Селяни – одні «за» і другі «проти». Ну, Митрополит і каже: «Добре, будемо служити на кладовищі». Були ж там і наші прихильники, які просили, щоб ми прийшли. Став Митрополит правити, ми співаєм. Вже нас так оточили, так обступили, що ми й не бачимо, що там робиться. А люди: «Батюшечка, так це ж по нашому! Голубчику, та я ж це розумію!». Руки йому цілують… Нас просять зайти у хату… Отак ми їх українізували».
Більшовицька влада, занепокоєна успіхами української церкви, взяла курс на розкол українського православ’я. Зусиллями Василя Липківського та його прибічників вдалося нейтралізувати розкольників із громадської течії «Діяльна Христова церква». Однак натомість почалися прямі репресії. Влада конфісковувала церковне майно й храми, єпископів заарештовували або ж відправляли в заслання. Двічі заарештовували й митрополита за звинуваченням в антирадянській діяльності.
На другий Всеукраїнський церковний собор восени 1927-го Василь Липківський прибув після тримісячного ув’язнення. Під тиском влади його звільнили з «митрополичого служіння» (інакше спецслужби погрожували розігнати собор і заслати митрополита). Слабкість духу делегатів собору стала ударом для Василя Липківського: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами не мав, – писав він у спогадах. – Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чеховського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися».
Однак у 1929-му радянська влада оголосила УАПЦ «однією з ланок антирадянського підпілля» і невдовзі розпустила.
«Радвлада утворила цю «соборну ліквідацію УАПЦ» запевне лише про людське око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своїм комуністичним програмом, і в першу свою п’ятирічку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство… Хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетарізовану масу…», – писав Василь Липківський у 1930-му.
Останні роки провів у злиднях, під постійним наглядом спецслужб. Живучи впроголодь, писав «Історію Української Православної Церкви» (збереглася завдяки тому, що її вдалося передати на Захід), займався перекладами, вів широке листування. У вересні 1937-го його запросили очолити Українську церкву в Канаді. Однак реалізувати задум завадив черговий арешт 22 жовтня. За місяць особлива трійка при Київському управлінні НКВД засудила до найвищої міри покарання за «антирадянську агітацію у великих розмірах».
Розстріляний 27 листопада 1937-го в Києві. Вірогідно, похований в Биківнянському лісі під Києвом. На Лук’янівському кладовищі встановлено пам’ятний хрест.
Відновлення УАПЦ в Україні проголошено на Всеукраїнському Православному Соборі 6 червня 1990-го. А в 1997-му Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-30-х років, днем їх пам’яті обрано 27 листопада.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/19/1864-narodyvsya-vasyl-lypkivskyy-tvorec-i-pershyy-mytropolyt-uapc
******
Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.
Немає коментарів:
Дописати коментар