вівторок, 23 березня 2021 р.
Ліквідаційна комісія у селищі Брюховичі, що неподалік Львова, виявила несподівану пропажу: кудись зникла недобудована школа.
«Мало того — доручили якійсь громадській організації провести демонтаж будівлі начебто через її аварійність. І передали ще 3,46 гектара землі, на якій мала бути школа, в постійне користування», — повідомив Любомир Зубач.
Це чудова лісова ділянка у престижному місці — тут курортна зона, сотка землі дуже дорога. Комісія вилучила всі документи, щоб з’ясувати деталі майже детективної історії. Як виявили громадські активісти, на престижній ділянці у мальовничому місці планують звести житлове містечко. Забудовники вже закликали інвесторів вкладати кошти в квартири посеред лісу.
Богдан КУШНІР
http://www.golos.com.ua/article/343583
24 березня 1897 р. у м. Рівному народився Іван Прохорович Липовецький, сотник Армії Української Народної Республіки, редактор і видавець.
Навчався в Київському комерційному інституті. В 1916-му мобілізований на фронт, служив у 83-й артилерійській бригаді. Закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917).
З кінця 1919-го служив у Корпусі Січових стрільців Армії Української Народної Республіки, у 1920-му – в 6-й Січовій дивізії (командир кінної сотні). Входив до редколегії часопису «Український стрілець», керував дивізійною друкарнею.
У 1923-му емігрував до Варшави, пізніше мешкав у Західній Німеччині, Канаді. Член редколегії журналу «На чужині», видавав часописи «Наше життя», «Юні друзі», «Господарсько-кооперативний часопис», «Дороговказ» та інші.
В часи Другої світової війни служив в Українській національній армії, перебував у таборах для інтернованих в Аугсбурзі та Ляймгаймі.
*****
Очолював Союз колишніх вояків-українців у Канаді (1959-1970). Був головою Українського національно-державного союзу. Нагороджений Воєнним Хрестом (1960), отримав звання підполковника.
Помер 30 грудня 1975-го у Торонто (Канада).
Підготував Сергій Горобець.
23 березня 1843 р.народився Юліан Андрійович Целевич, педагог, історик, перший голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
Народився в селі Павелча на Івано-Франківщині (НТШ).
Походив із сім’ї священика. Закінчив Львівську духовну семінарію, навчався у Львівському і Віденському університетах. Доктор філософії. Викладав у гімназіях Львова і Станіслава (Івано-Франківська).
Активний діяч українського національно-культурного відродження. Голова товариств «Просвіта», «Січ», член «Рідної школи» та Українського педагогічного товариства.
У листі до Михайла Драгоманова 1872-го етнограф та фольклорист Мелітон Бучинський писав: «Тут настав від падолиста професором гімназії Юліан Целевич, колись голова «Січі», нині професор громадський, так через малий час довів до того, що хлопці за ним, як в дим».
У березні 1892-го, коли Товариство імені Тараса Шевченка реорганізовувалося в наукове, обраний головою НТШ. Перший упорядник наукового видання «Записки НТШ», яке мало авторитет не лише в Галичині, але й у всій Європі (за його життя вийшов лише один випуск).
Залишив по собі багатогранну творчу спадщину з історико-дослідницьким ухилом. Автор українських шкільних підручників. Серед найважливіших праць: «Дещо за поселеннє Угорської України русинами і за унію церкви православної угорських русинів з Римом» (1868), «Опришки» (1882-1891), «Облога міста Львова в р. 1672» (1883), «Історія Скиту Манявського» (1887).
Помер 24 грудня 1892-го у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
Підготували Леся Бондарук та Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
Цей день в історії УПА 23 березня.
1945 рік
У селі Дев’ятники на Львівщині повстанці знищили дільничного райвідділу НКВД.
Сотня «Полтавці» УПА-Захід прийняла бій із загоном НКВД у селі Гаї Великі на Тернопільщині. Загинув один повстанець.
Загін УПА влаштував засідку на польську міліцію біля села Люблинець Підкарпатського воєводства Польщі. Знищено 50 міліціонерів, поранено 30.
Двоє підпільників підірвались, закладаючи вибухівку під залізничну колію біля міста Ужгорода.
1946 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Борщів, Добросин, Корсів та Острів на Львівщині загинули станичний ОУН Михайло Гель – «Залізняк» та ще10 повстанців.
Сотня «Рисі» УПА-Захід вступила в бій з опергрупою МВД біля шосе Красна – Грабівка на Станіславщині. Знищені лейтенант і військовий, двох поранено. Решта панічно відступили.
Загін УПА влаштував засідку на трасі Посіч – Лисець на Станіславщині. Знищені 2 військових МВД, одного поранено. Здобуто два автомати.
1947 рік
У селі Дороговище на Дрогобиччині підпільники знищили організатора колгоспу.
Рій сотні «Сурма» УПА-Захід у селі Бабин на Станіславщині знищив із засідки 3 військових МВД, захоплено дві гвинтівки.
У сутичці з опергрупою МВД у селі Грушів на Дрогобиччині загинув зв’язковий ОУН.
Під час нападу на збори радянського активу в сільраді села Станіславчик на Львівщині повстанці знищили інструктора райкому КП(б)У, завідувача культпросвітвідділу і директора школи.
1948 рік
Пошукові групи МВД захопили криївки в селах Княже і Рожневі Поля на Станіславщині. Не маючи змоги прорватися, застрелилися четверо підпільників.
У зіткненнях із загонами МВД у селах Зимівки, Містковичі та Тисовець на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
1949 рік
Під час сутички з опергрупою МВД у селі Тиха на Дрогобиччині загинув один повстанець.
1950 рік
Пошукова група МВД наскочила на загін підпільників у селі Воля Арламівська на Дрогобиччині. В бою загинули районний провідник «Павло» та ще двоє повстанців.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ
Іван Карпович Скляновський - Гордієнко «Чорногора» - командир куреня «Гайдамаки».
Навесні 1944 р. організував і очолив сотню УПА, яка діяла в горах у Чернівецькій і Станіславській областях. Переведений до штабу ВО-4 «Говерла». В жовтні 1945 р. після смерті Гаха Дмитра - «Скуби» призначений командиром куреня «Гайдамаки» 21 ТВ «Гуцульщина». Після розформування куренів переведений до територіальної мережі ОУН. Перед загибеллю був референтом Городенківського надрайонного проводу ОУН.
Загинув через добу після арешту — 21 серпня 1949 року в с. Тулуків (тепер — Снятинський район, Івано-Франківська область).
Джерело. Лесів С., Коретчук Я. П. Хмара, сотник УПА. В огні повстання. УПА на відтинку Чорного Лісу 1943—1945. Додатки. — Калуш : Карпатський акцент, 2014. — с. 91.
Три присяги УПА (фото) 1944 рік.
Присяга УПА. Гуцульщина, 1944 р.
Присяга старшинської школи "Олені". Околиці с. Верхня Рожанка Сколівського р-ну Львівської обл., 21 вересня 1944 р.
понеділок, 22 березня 2021 р.
20 березня 2021р. у бою з московитами загинув 28-річний Кирило Биковський із Кропивницького (куля снайпера поблизу селища Шуми, Донецької області.)
Воїну було 28 років, він мешканець міста Кропивницький. У Кирила лишилися мама і сестри.
*****
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.
Хомин Василь с. Загір'я (Псевдо: «Борис», «Донцов», «Єфрем») (1922 - 1944 р).
Загинув у бою з німецькими жандармами.
Будучи тяжко пораненим, застрелився, щоб живим не потрапити в руки ворога. Похований на Загір'янському цвинтарі м.
Рогатин Івано-Франківської обл.
Відзначений Бронзовим хрестом заслуги (25.04.1945).
Вікіпедія.
*******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб сконала кожна сволота яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....
Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."
Фотографії жителів села Мокротина (Львівщина - Жовківщина) та околиць котрі боролись та віддали життя за Україну за рідну Землю мову...
Джерело.
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/mokrotinzemlarasnoskroplenakrovuavtorpogranicnijevgen
******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб сконала кожна паскуда яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....
Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."
Повстанці з села Княже. (Снятинський район).
Фотографії родини Вакаруків
Естафета Грози до Каменя з закликом бути дуже обережними напередодні розгрому підпільників.
Через опір радянській владі репресивна система в 40-50-х рр. ХХ ст. масово карала українців навіть за незначне сприяння повстанцям. Так, у с. Княже Снятинського району, за даними Ярослава Романюка, боївка ОУН діяла до осені 1951 р. Лише у 1946 р. у селі на нелегальному становищі перебувало 22 мешканці, по одній кримінальній справі проходило аж 15 осіб. І з них за судовим вироком від 17 червня 1946 р. було ув’язнено 12 односельчан на строки від 10 до 25 років.
Так, восени 1944 р. в Джурівському лісі зібралося 13 осіб з с. Княже, які потрапили в сотню Цигана, а потім Білого, яка входила до куреня Скуби. До УПА вони були зібрані станичною Українського Червоного Хреста (УЧХ) села Марією Миколаївною Курилюк (псевдо Береза), 1925 р.н.
Як свідчив Григорій Антонович Данилюк, «Циган був віком 30 років, середнього росту. Коренастий. Широкоплечий, чорноволосий, з овальним лицем, очі чорні, в рухах був шустрий». Автори праці «Повстанський рух на Снятинщині» вважають, що упівці говорили про сотенного Чорноту (Василя Берлада), який у селі мав прізвисько Циган.
Лави бійців УПА поповнили уродженці с. Княже: Павло Григорович Миронюк (Нечай), 1926 р.н.; Іван Данилович Вінтоняк (Дуб), 1921 р.н.; Іван Миколайович Кибіч (Камінь), 1926 р.н.; Григорій Антонович Данилюк (Богун), 1904 р.н.; Микола Дмитрович Фербей (Дубина), 1927 р.н. та інші.
1 чи 2 січня 1945 р. о 9.00 сотня прийняла 7-годинний бій у селі Рудники Заболотівського району. В лютому 1945 р. повстанці Цигана 9-10 годин билися з ворогом у районі с. Космач Яблунівського району. Навесні 1945 р. п’ять годин сотня вела бій з червоними в районі с. Пилипи Коломийського району.
Навесні 1945 р. через відсутність продуктів бійці були розпущені по домівках і переховувалися по бункерах у селі, а також у лісі. В червні цього ж року за бійцями з Княжого прийшли Явір і Окріп. Циган дав 30 хвилин на збори, повернулися в сотню Нечай, Довбуш (Дмитро Григорович Данилюк), Комар (Іван Гаврильчук), Тур (Дмитро Тодорук), Дуб, Чайка, Сірко, Зоря, Камінь, Квітко, а Орлика (Василя Миколайовича Павлюка) Циган розстріляв через відмову йти в ліс у зв’язку з хворобою.
Після того сотня до початку грудня 1945 р. перебувала в лісі поблизу сіл Кривоброди, Іспас, Микитинці Косівського та Вижницького районів. Спочатку бійці стояли групами по 50 осіб, а потім зібралися разом у кількості 140-150 осіб.
У перших числах грудня 1945 р. в Іспас о сьомій годині ранку війська Червоної армії оточили село, почався бій, в результаті якого сотня частинами почала відступати. У с. Пістинь вихідці з с. Княже відстали і вирішили йти додому.
У селі бійці опинилася в кущовій боївці Грози (Василя Григоровича Миронюка). Під час облав і небезпеки вони ховалися в кількості 11 осіб в схроні Козака (Івана Миколайовича Павлюка), потім у бункері в полі, а пізніше частина з них була вбита чи затримана.
Так, 29 січня 1946 р. був викритий схрон станичного Лева (Григорій Дмитрович Гнідан, 1925 р.н.). Упівці відстрілювалися, а коли закінчувалися патрони, Лев викрикнув: «Слава Україні!» і останню кулю пустив собі в скроню, а Нечай і Дуб були полонені. Потім був захоплений бункер з Каменем і Хмелем, а загалом, згідно із «Звітом про хід боротьби з бандитизмом і оунівським підпіллям на території Станіславської області за період з 5 по 23 лютого 1946 р.», у с. Княже було виявлено кілька криївок і вбито господарчого Снятинського районного проводу ОУН Вороного (Василя Михайловича Легкуна), станичного с. Видинів Фріца, станичну УЧХ Березу і підпільницю Калину Карп’юк.
Багато мешканців с. Княже постраждали від карально-репресивних заходів радянського режиму навіть не за військову допомогу руху спротиву. Так, Анна Дмитрівна Вакарук, 1905 р.н., отримала десятирічний термін ув’язнення за те, що вдома мала збірний пункт продуктів і естафет, прала білизну упівців і приймала їх у хаті. Ірина Іванівна Максим’юк, 1925 р.н., та Микола Васильович Кибіч, 1898 р.н,. своїх десять років «заробили» за те, що в їхніх господарствах були схрони, в яких переховувалися повстанці.
У свою чергу, Микола Григорович Фербей, 1910 р.н., постраждав від «червонозоряних визволителів» лише за те, що в листопаді 1945 р. разом з іншими членами ОУН будував схрон. Йому інкримінувалося, що він зробив з дошок бокові стіни, стелю, підлогу схрону.
А Дмитро Миколайович Вакарук, 1903 р.н., отримав десять років в’язниці попри те, що був радянським активістом. З приходом перших совітів він став активістом сільради, з початку 1940 р. – бригадиром колгоспу ім. Й.Сталіна в селі, а з червня 1940 р. – навіть заступником голови сільради. За німців Вакарука тричі відправляли на примусові роботи в Німеччину, він тричі втікав по дорозі додому. В 1944 р. селянина призивають в Червону армію, він служить в запасних стрілкових полках, рубає ліс в Читинській області. В листопаді 1945 р. Вакарук повертається в Княже, а вже в січні 1946 р. вербується Грозою.
Будинок «радянського активіста і червоноармійця» став пунктом зв’язку, збору харчів і прання білизни. Продукти приносив у хату Вакарука працівник сільської кооперації, теж колишній червоноармієць Петро Васильович Тодорук, а штафети – п’ятнадцятирічний Василь Сав’юк. Дружина Вакарука – Анна Дмитрівна деколи сама казала Сав’юку: «Василю, зайди і візьми для хлопців наших, що їм треба з продуктів, а то вони, напевно, сидять голодні».
За виконання функцій спецкур’єра також був на 10 років ув’язнений Іван Миколайович Павлюк-Сав’юк, 1927 р.н. Натомість Марія Степанівна Кибіч, 1913 р.н., з березня 1945 р. до 18 лютого 1946 р. облаштувала в себе вдома приміщення для хворих повстанців. У акті ліквідації госпіталю було описано його внутрішній вигляд: «В кімнаті залізне ліжко, 3 подушки, 2 ковдри і коробки з маззю».
Але найжорстокіше, імовірно, повелися з Ольгою Юріївною Винничук, 1928 р.н., яка опікувалася хворими в цьому госпіталі. Дівчина вчилася в торгівельній школі в м. Снятині, в сільськогосподарській школі в с. Коршів, а потім працювала вчителькою у с. Карлові Снятинського району.
У березні 1945 р. Винничук під впливом районного референта УЧХ – Софійки стала учасником ОУН під псевдо Галина і станичною УЧХ в с. Княже. Вона лікувала хворих (більше 10 осіб), закуповувала медикаменти в Чернівцях, а також проводила збір медикаментів у Снятинському районі і готувала бинти.
На початку весни 1945 р. Винничук отримала естафету від Блискавичного (імовірно, Петра Романюка) з наказом почати надання медичної допомоги і вирушила разом з вчителькою Марією Олександрівною Оріджук, 1928 р.н., і Ольгою Василівною Делевською в будинок Божечки (М.С. Кибіч) біля р. Черемош. Там вони лікували хворих від корости. Госпіталь охоплював половину дому. Хворі приходили лікуватися мазями, а медикаменти надавав господарчий Лев.
Під час слідства радянські опери жахливо познущалися над Винничук. Її навіть не змогли доставити в зал суду, бо «лежала без руху з перебитими ногами». Натомість у медичному висновку Снятинської лікарні значилося, що «хора потребує лікування, дальше перебування хорої в лікарні може привести до повного паралічу нижніх кінцівок». У свою чергу, родичів повстанки було повідомлено про її «безнадійний стан».
Через 8 місяців лікування «хвора на ноги вставати не могла, ходити теж», але суд 27 грудня 1946 р. все-таки ув’язнив паралізовану Галину на десять років виправно-трудових таборів. У результаті касаційної скарги у квітні 1947 р. вирок скоротили до трьох років в’язниці, а рішенням Президії Верховної Ради СРСР від 3 липня 1947 р. дівчину звільнили з-під варти. Однак дівчина все одно потрапила на заслання і в 1956 р. проживала в м. Зімі Іркутської області. Так Ольга Винничук через надання медичної допомоги у своїх 18 років стала калікою, їй було зіпсуте життя, і випадок з нею з усією яскравістю продемонстрував «гуманність» радянського правосуддя.
Сергій Адамович
«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців»
неділя, 21 березня 2021 р.
21 березня 1873р. в с. Багринівці на Вінниччині народився Яків Григорович Гандзюк, генерал-майор, командувач 1-го Українського корпусу.
Навчався у Вінницькому реальному училищі, закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище. Пройшов через найтяжчі бої російсько-японської війни (1904-1905), за що отримав cпадкове дворянство. Відзначився на фронтах Першої світової війни, де командував піхотними 147-м Самарським, 91-м Двінським та 416-м Верхньодніпровським полками.
«На його рукаві було 8 золотих нашивок, – згадував князь Василь Кочубей, – по одній за кожне поранення».
З червня 1917-го – генерал-майор російської армії. Очолив 104-ту піхотну дивізію, яка була виведена до Проскурова і українізована – увійшла до складу 1-го Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського як Перша українська дивізія. До неї входили 4 полки: Київський імені Богдана Хмельницького, Стародубський імені гетьмана Скоропадського, Полтавський імені гетьмана Сагайдачного і Чернігівський імені гетьмана Полуботка.
Яків Гандзюк очолив 1-й Українский корпус у грудні 1917-го. Частини корпусу захищали південно-західний напрямок, надійно утримуючи залізничні вузли у Здолбунові, Рівному та Шепетівці, роззброїли більшовицький корпус на чолі з Євгенією Бош.
9 лютого 1918-го Яків Гандзюк поїхав на зустріч з військовим міністром Миколою Поршем у Київ, який вже був захоплений більшовицькими військами. На від’їзді до міста був затриманий і заарештований кулеметною заставою балтійських моряків. Відмовився від пропозиції командувача червоних військ Михайла Муравйова перейти на службу до більшовиків і був розстріляний.
«І стали вони на розстріл поруч так спокійно, ніби приймали парад від своїх козаків», – записав Микола Капустянський.
Тіло генерала розшукали тільки влітку 1918-го в одній із братських могил (на ньому нарахували 12 ран від багнетів) і перепоховали на території Видубицького монастиря. За радянської влади могилу знищили, а відновили вже в незалежній Україні.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/21/1873-narodyvsya-komanduvach-1-go-ukrayinskogo-korpusu-yakiv-gandzyuk
Хорунжий, який співає…командир УПА на Львівщині Іван Вересюк - “Іванчук”.
Колектив Львівського оперного театру 1942р.
http://ukrnationalism.com/history/Визвольний рух ОУН і УПА охопив всі верстви українського населення, насамперед, в Західній Україні. Оскільки у 1920–1930-х рр. тут масового поширення набула театральна самодіяльність, то згодом тисячі, а то й десятки тисяч аматорів сцени стали повстанцями. Але у збройній національно-визвольній боротьбі брали участь і професіонали театрального мистецтва. Таким був один із командирів УПА на Львівщині Іван Вересюк-“Іванчук”.
Народився майбутній оперний співак 1916 р. у с. Богданівка (тепер Підволочиський р-н Тернопільської обл.) Мати померла, коли Іванові було півтора роки, батько – коли десять. Зі старшим братом виховувався, ймовірно, у родині свояка Теодора Вересюка.
Брат Петро у 1920-х рр. навчався у Чехії, де брав активну участь у громадському житті студентства. Згодом повернувся в Галичину, викладав географію в гімназії м. Городок (тепер Львівська обл.), брав активну участь в діяльності місцевої “Просвіти”. Після війни опинився на еміграції.
На жаль, подробиці дитячих та юнацьких років Івана Вересюка невідомі. Очевидно, що здобув середню освіту, ймовірно, служив у польському війську. Від 1930-х рр. належав до Організації Українських Націоналістів. Ймовірно, ще з польських часів навчався у Львівській політехніці на лісовому відділі. Очевидно, що тоді ж почав серйозно займатися співом.
Після приходу в 1939 р. радянської влади І. Вересюк керував студентською їдальнею Львівського політехнічного інституту. Але за деякий час його робота в ОУН була виявлена НКВД і він сам заарештований. Щоправда, зумів вирватися з рук ворога. Сучасник згадував: “Популярні були оповідання про втечу відомого баритона-техніка Вересюка з-перед резиденції НКВД при вул. Пелчинській (скориставшися з неуваги обох «архангелів», чкурнув, висівши з лімузини, поперед над’їхалим трамваєм у браму протилежної кам’яниці)”.
Опинившись на території, окупованій німцями, І. Вересюк продовжив працю в ОУН. За завданням організації навесні 1941 р. відійшов на навчання у німецькій військовій школі у м. Бранденбург з метою подальшої служби у створюваному українському легіоні в німецькій армії – т. зв. Дружин українських націоналістів (ДУН). Більшість учасників вишколу (близько 100 осіб) в кінці травня 1941 р. були направлені в м. Нойгаммер, де формувався батальйон “Нахтігаль”. Натомість ще 25 залишилися на кількатижневих курсах для ведення розвідувально-диверсійної роботи в радянському тилу. З учасників цього вишколу відомі Михайло Грицина (в майбутньому – член штабу воєнної округи УПА “Буг” під псевдонімом “Чайчук”), Юрій Стельмащук (майбутній командир УПА на Волині “Рудий”), Володимир Лівий (згодом – крайовий референт Служби безпеки Карпатського краю “Митар”), адвокат Осип Іванчук (ймовірно, саме на його честь І. Вересюк згодом взяв собі псевдонім) та ін.
Розвідувально-диверсійні групи на початку німецько-радянської війни були скинуті в Західній Україні, але більшість з них не виконували завдань німців, а, відповідно до доручень ОУН, долучилися до націоналістичного руху. І. Вересюк, за деякими відомостями, в серпні 1941 р. був інструктором старшинської школи ОУН в містечку Великі Мости (тепер Сокальський р-н Львівської обл.).
В період німецької окупації продовжив навчання на лісовому відділі політехніки (теепр – Національний лісотехнічний університет), який, ймовірно, закінчив у 1943 р. Є відомості, що працював асистентом. Також у 1942 р. очолював студентський хор “Бандурист”.
Тоді ж І. Вересюк розпочав співацьку кар’єру і став солістом-баритоном Львівського оперного театру. Зокрема, виконував одну із головних ролей в одній із найпопулярніших тоді опер “Аїда”. Його успіхи на сцені відзначала львівська преса і, зокрема, критик Василь Барвінський.
Крім того, спільно зі студентами Василем Найдою і Тарасом Мигалем, він орендував шинок на пл. Берестейської унії (тепер пл. Липнева). Як згадував Остап Тарнавський, І. Вересюк був діловою людиниою і саме завдяки йому сюди навідувалися актори театру, а також диригент симфонічного оркестру Лев Туркевич і навіть директор Володимир Блавацький.
Колишній крайовий військовий референт ОУН Лука Павлишин-“Наборовський” згадував, що вдячний І. Вересюкові до кінця свого життя, бо той підгодовував його у своєму ресторані “у дні особливої скрути”.
Тарас Мигаль, згодом визнаний радянський письменник, описав Львів періоду німецької окупації в циклі “Вогонь і чад” (один із романів якого називався “Шинок «Оселедець на ланцюзі»”). Серед інших, описав теж І. Вересюка, якого зробив… комуністичним підпільником. Насправді ж І. Вересюк виконував відповідальну роботу в націоналістичному підпіллі, тісно співпрацював з провідником ОУН м. Львова Дмитром Слюзарем-“Арпадом”.
Із творенням Української Народної Самооборони (УНС, згодом перейменована в УПА-Захід) І. Вересюк під псевдонімом “Іванчук” увійшов до її штабу, створеного влітку 1943 р. Ймовірно, деякий час очолював відділ розвідки. Наказом Головного Військового Штабу УПА ч. 2/44 від 26 січня 1944 р. булавний “Іванчук” підвищений до старшинського ступеня хорунжого (дата старшинства 26.01.1944 р.).
Відступаючи з Галичини, німці розпочали набір і підготовку місцевих українців для розвідувально-диверсійної роботи в тилу наступаючої Червоної армії. Цим скористалася ОУН, засилаючи на такі курси своїх членів для здобуття вишколу, зброї і можливості перетину фронту. За невідомих обставин в одній із таких груп опинився й І. Вересюк. Ймовірно, це було зроблено за погодженням із ад’ютантом командира УПА-Захід Василем Чижевським-“Демидом”.
Групу, в складі якої був І.Вересюк, на початку листопада 1944 р. німці десантували з літаків у Сокальщині. Тут парашутисти сконтактувалися із підпіллям, але потрапили під слідство Служби безпеки ОУН за звинуваченням у зраді та співпраці з нацистами. Справк вели працівники референтури СБ при Проводі ОУН “Грицько” і Володимир Голояд-“Чиж”, але остаточно не змогли її закінчити, бо загинули 13 грудня 1944 р. у с. Розжалів (тепер Радехівський р-н Львівської обл.).
В такій ситуації “Іванчук” деякий час не мав визначених функцій в УПА, а далі командир Львівської воєнної округи (ВО) “Буг” Василь Левкович-“Вороний” призначив його старшиною для доручень штабу ВО. Також І. Вересюк виконував функції інструктора із саперної справи.
20 лютого 1945 р. “Іванчук” відзначився під час вдалої засідки на прикордонників, здійсненої сотнею “Галайда-1” між с. Купичволя Кам’янка-Бузького р-ну та м. Великі Мости Сокальського р-ну. Ось як писала про це газета “Стрілецькі вісті”: “На цій засідці показали свою відвагу та ненависть до ворогів друзі курінний політвиховник Сурмач, хор. Іванчук та бунчужний нашого підвідділу Крук. Вони з віддалі кількох метрів знищили багатьох та взяли в полон багатьох ворогів”.
Під час відомого наскоку на райцентр Радехів, здійсненого кількома сотнями УПА 26 квітня 1945 р., хор. “Іванчук” замінував усі залізничні шляхи, які вели до міста. Також він напередодні інструктував повстанців, як розбивати муровані будівлі за допомогою німецьких ручних гранатометів “Офенрор” і брав участь в спільній нараді представників штабу ВО “Буг”, керівництва Сокальської округи ОУН та командирів сотень, на якій планувалася сама акція.
Після успішного проведення наскоку сотні “Галайда-1” і “Кочовики” відійшли на захід, під с. Радванці (Радехівський р-н), де 28 квітня звели великий бій з облавою НКВД. Взяв у ньому участь “Іванчук”. Він, разом із курінним Михайлом Хвальботою-“Лисом”, сотенними Василем Василяшком-“Перемогою”, Євгеном Лобаєм-“Штилем” і Юрієм Рошиком-“Шумським”, брав участь в командуванні боєм.
Формально “Іванчук” призначений на пост старшини для доручень штабу ВО “Буг” у травні 1945 р. В. Левкович згадував: “Був дуже популярний як співак, то його знали в загальному між населенням як хорунжий, який добре співає”.
У тому ж травні 1945 р. І. Вересюк познайомився з інструктором окружного осередку пропаганди ОУН Сокальської округи Ольгою Соколовською-“Верховиною”. За деякий час вони взяли шлюб.
О. Соколовська народилася в Сокалі 8 січня 1910 р. Закінчила вчительську семінарію, працювала в союзі кооперативів в Рогатині та Радехові. Член ОУН з початку 1930-х рр., двічі була ув’язнена польською владою (1933–1936 рр., червень–вересень 1939 р.). Згодом вчителювала, за німців – працювала в районній управі. У 1944 р. перейшла в підпілля, була друкаркою, а на початку 1945 р. – надрайонною провідницею Українського Червоного Хреста (УЧХ). Користувалася також псевдонімами “Лебідь” і “Береза”.
Із повстанських звітів відомо, що І. Вересюк спільно з крайовим провідником Дмитром Слюзарем-“Золотарем” і шефом штабу ВО “Буг” і Володимиром Рудим-“Аркасом” 18 серпня в лісі біля присілка Батючка с. Реклинець (Сокальський р-н) інспектував сотню УПА “Тигри”.
Наказом ГВШ УПА ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 р. хорунжий “Іванчук” підвищений до ступеня поручника УПА з датою старшинства 31.08.1945 р.
Наприкінці 1945 р. за невідомих обставин І. Вересюк був поранений у долоню. Лікувався під доглядом санітарки “Роми” у підпільному шпиталику в с. Вихопні (Кам’янка-Бузький р-н). Прибув сюди 21 грудня, виписався – 14 січня. В цей час востаннє бачився із дружиною. Це сталося 10 січня 1946 р. в с. Купичволя (тепер Кам’янка-Бузький р-н).
Щоправда, підпільній праці перешкоджали застереження з боку Служби безпеки за давньою підозрою у нібито співпраці з німцями. Ще в грудні 1945 р. І. Вересюк писав у цій справі до командира УПА-Захід Василя Сидора-“Шелеста”, який, у свою чергу, повідомляв командира ВО “Буг”, що не має застережень до “Іванчука” і вважає його справу давно вигаслою і ліквідованою.
Власне, крапку у підозрах поставив В. Левкович-“Вороний”, призначивши 24 січня 1946 р. І. Вересюка начальником V (вишкільного) відділу штабу ВО “Буг”. При цьому його звільнено від усіх звинувачень на підставі заслуг в УПА. Про це “Вороний” поставив до відома і органи СБ.
Наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15 лютого 1946 р. поручник “Іванчук” підвищений до ступеня сотника УПА з датою старшинства 22.01.1946 р. Дещо раніше відзначений вирізненням в наказі УПА-Захід ч. 17 від 1 січня 1946 р.
Але про ці підвищення і відзначення І. Вересюк, ймовірно, вже не довідався… Він загинув 20 квітня 1946 р. у лісі, прилеглому до присілків На Туриньскім і Білий Ліс села Туринка та присілка Кізина села Верини (тодішній Великомостівський р-н, тепер межа Жовківського і Кам’янка-Бузького р-нів). На підставі відомостей від затриманих напередодні мешканців сусіднього села Купичволя проведена облава опергрупи 109 мотострілецького полку прикордонних військ МВД і Великомостівського райвідділу МВД під загальним командуванням начальника 5-го відділу полку майора Сідельникова. Під час прочісування лісу виявлено криївку, в якій перебували І. Вересюк та відпоручник штабу ВО “Буг” – “Крига”.
При наближенні ворога повстанці дистанційно підірвали три міни, які прикривали вхід. Самі ж через запасний вихід вискочили нагору. Відстрілюючись, намагалися втекти, але при переслідуванні були знищені. За повстанським звітом, при розриві міни загинули троє більшовиків. Ворог здобув 2 автомати, 2 пістолети, 6 гранат, 100 патронів, компас, 2 годинники, 2 польові сумки з документами і різноманітну літературу. Тіла полеглих забрали до райцентру Великі Мости, де вони й поховані.
Наказом штабу ВО “Буг” ч. 20 від 20 серпня 1946 р. “Іванчук” і “Крига” відзначені Бронзовим Хрестом бойової заслуги УПА.
Справжнє ім’я “Криги” невідоме. Він народився 1922 р. у с. Туринка або його присілку Білий Ліс. Закінчив народну школу, селянин, неодружений. У 1945 р. служив у військово-польовій жандармерії при штабі ВО “Буг”, наказом УПА-Захід ч. 12 від 28 квітня 1945 р. підвищений до ступеня булавного з датою старшинства 15.04.1945 р. Згодом отримав серйозніше призначення і від січня 1946 р. був пунктовим і начальником зв’язку при штабі ВО “Буг”. Наказом УПА-Захід ч. 20 від 15 серпня 1946 р. “Кригу” підвищено до ступеня старшого булавного з датою старшинства 20.04.1946 р.
1 червня 1946 р. народився син І. Вересюка, названий також Іваном. Проте, за зізнаннями матері, Ольги Соколовської, хлопчик помер 30 вересня того ж року у с. Станин (Радехівський р-н). Вона ж далі перебувала у підпіллі, але 15 січня 1947 р. була заарештована у райцентрі Куликів (тепер смт Жовківського р-ну). Засуджена до 25 років таборів, вийшла на волю у 1956 р. Повернулася до Сокаля, в кінці 1980-х активно включилася в процеси національного відродження, була членом Руху. Померла 28 січня 1991 р.
Відомі й інші професіонали сцени, які брали активну участь в повстанському русі.
Наприклад, сотенний, “Лев” (справжні ім’я та прізвище невідомі), ймовірно, також співав в оперному театрі. За спогадами В. Левковича, на початку 1944 р. той вдало виконував арію циганського барона. Відповідно, і його сотня “Переяслави” (Яворівщина) також була співуча.
Актором українського театру у Львові (ймовірно, театр “Заграва”) був у 1930-х рр. Іван Козярський, який у 1944 р. під псевдонімом “Корсак” командував на Сокальщині сотнею УПА “Тигри”.
Танцюристом (ймовірно, балетним) одного із львівських театрів був від 1940 р. і до переходу в підпілля окружний референт Служби безпеки ОУН Сокальської округи, майор СБ “Голуб” (уродженець Полтавщини).
Декоратор Львівського оперного театру і член ОУН Федір Луцишин в часи німецької окупації влаштував явочну квартиру поряд із будинком довоєнного театру ім. Лесі Українки (тепер це будинок театру ім. Марії Заньковецької). За це згодом потрапив до тюрми Гестапо і концтабору Авшвіц.
З приходом радянської влади явочну квартиру у Львові утримував і скрипаль Ілля Гірняк.
Очевидно, випадків участі професійних театральних діячів у боротьбі ОУН і УПА було більше.
Варто також додати, що у Богданівці, крім І. Вересюка, народилися ще двоє оперних співаків – Михайло Жилюк та Іван Веселовський.
Володимир Мороз.
Кому відомі подробиці життя Івана Вересюка, його друзів та родичів, діяльності ОУН і УПА на Львівщині, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.
******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України. Прозрійте сліпі глухі і німі !!! Коли ні... здихайте рабами....
Українські с/г Землі - єдине чого ще у нас не забрали....."
Цей день в історії УПА 21 березня.
*****
1943 рік
Вночі відділи УПА знищили німецьку жандармерію у райцентрі Горохів на Волині. Знищено чимало ворогів, звільнено арештантів місцевої в’язниці, захоплено чимало зброї й медикаментів. Втрати повстанців: 7 убитих і 7 поранених.
Відділи УПА вночі одночасно атакували всі окружні економічні об’єкти німців округи Крем’янець на Тернопільщині.
У селі Ласківці на Тернопільщині повстанці мали запеклий бій із загоном угорців. Кількість жертв у ворогів невідома. Загинули 5 повстанців.
1944 рік
У бою з винищувальним батальйоном та радянським активом біля села Мелені на Житомирщині рейдова група УПА-Північ знищила 12 осіб, захоплено 11 гвинтівок.
1945 рік
Велика група військ НКВД атакувала сотню «Ударник» УПА-Захід біля села Струбовиська Підкарпатського воєводства Польщі. В бою повстанці знищили капітана і 85 військових. Загинули 14 воїнів УПА. Енкаведисти спалили село і вбили 33 місцевих мешканця.
У селі Кобло-Старе на Дрогобиччині повстанці влаштували засідку на опергрупу НКВД. Знищений уповноважений міліції.
Біля села Антонівка на Рівненщині підпільники обстріляли підводу з радянським активом. Знищені представник ЦК ЛКСМУ Татарко та заступник директора спиртозаводу.
1946 рік
У бою з загоном МВД біля село Купичволя на Львівщині загинув командир сотні «Галайда» Іван Вересюк – «Ігор».
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Ключів на Станіславщині. Загинув командир куреня «Карпатський» УПА-Захід «Манів».
Під час сутички з загоном МВД у Долинському районі на Станіславщині загинули районний провідник ОУН «Максим» та ще один повстанець, одного захоплено в полон, один зміг прорватися.
1947 рік
У селі Чортівець на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД, а в Нижанковицькому районі на Дрогобиччині – лейтенанта МГБ.
У сутичці з загоном МВД загинув командир кущової боївки (служби безпеки ОУН) Іван Заруба – «Крига».
1948 рік
Під час зіткнень з опергрупами МВД у селах Верхня Лукавиця, Скелівка та Ялинкувате на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, у тому числі надрайонний провідник Володимир Лико – «Данило».
1949 рік
У сутичках із загонами МВД у селах Мости і Радохинці на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
У селі Хільчиці на Львівщині підпільники поранили голову сільради.
Пошукова група прикордонних військ наскочила на групу із шести повстанців у селі Нагірне на Дрогобиччині. Знищений один військовий. Загинув один підпільник, решта прорвалися.
1950 рік
У бою з московитами у селі Стрілків на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Солтис – «Муха» і його заступник.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут анціональної пам`яті
21 березня 1870р. у с. Брониці біля Могилева-Подільського народився Олександр Лотоцький, громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, знаний історик церкви і церковного права, дипломат, генеральний писар Генерального Секретаріату України та міністр сповідань в уряді часів гетьмана Скоропадського.
У 1889 році, будучи учнем п’ятого класу семінарії, Олександр змушений покинути Кам’янець і переїхати до Грузії, де в Тифліській семінарії викладав його старший брат Віктор, бо останній почав втрачати зір і попросив про допомогу. У Грузії Олександр зблизився з патріотично налаштованою молоддю, почав перекладати українською мовою поезії Акакія Церетелі та Іллі Чавчавадзе.
Влітку 1890 року Олександр перевівся до Київської семінарії, закінчив духовну Академію. Перші спроби наукових досліджень проводив під керівництвом Володимира Антоновича й Михайла Грушевського. Отримав ступінь кандидата богослов’я, але рада академії вирішила не допускати його до педагогічної діяльності, як «неблагонадійного українофіла». Тому довелося влаштуватися на роботу до Київської палати державного контролю та освоювати нову для себе царину – економіку й фінанси.
У Києві Лотоцький потоваришував із Сергієм Єфремовим, Василем Доманицьким, Дмитром Дорошенком та іншими представниками українських кіл. Пізніше він стає одним із засновників видавництва «Вік», яке популяризувало українське слово. Спочатку видавалися окремі брошури-«метелики», згодом були підготовлені два томи творів Нечуя-Левицького та три томи праць Олександра Кониського. Була задумана ціла серія українських класиків — «Українська бібліотека». Нарешті, вийшов збірник вибраних творів українських поетів під назвою «Вік», з портретами та короткими біографіями авторів. Був членом Товариства українських поступовців.
Працював у Департаменті кредитового контролю у Санкт-Петербурзі. Він сприяв виданню україномовного Євангелія, «пробив» повне видання «Кобзаря» та рішення Російської Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова». «В його домі була «ціла канцелярія в справах цензурних», Лотоцький сам розмовляв з кожним цензором, надокучав, доводив, просив, вимагав. Він навіть використовував своє службове положення і ходив до цензурного комітету виключно у мундирі Державного контролю з погонами військового зразку», – писали дослідники його життя Ульяновські.
У 1917 Лотоцький став одним із організаторів Української Національної Ради у Петрограді. Але вже в травні він повернувся до Києва і невдовзі був обраний генеральним писарем Генерального Секретаріату України. В уряді часів Скоропадського був міністром сповідань, займався справами становлення Української автокефальної церкви. Саме за його сприяння 1 січня 1919 року було прийнято «Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви».
У 1919–1920 роках Олександр Лотоцький жив у Туреччині, де очолював дипломатичну місію УНР. Одним із завдань його місії було отримання схвалення автокефалії від вселенського патріарха. Однак якраз у цей час Вселенський патріархат поткрпав від загострення протистояння між греками та турками. Українська Автокефальна Православна Церква була проголошена лише у 1921 році.
Після Стамбула Лотоцький емігрував до Відня, пізніше жив у Празі та Варшаві, викладав в Українському вільному університеті у Празі, був засновником і директором Українського наукового інституту у Варшаві. Як фахівець історії церкви, викладав у Варшавському університеті.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/21/1870-narodyvsya-oleksandr-lotockyy-pysmennyk-i-publicyst
субота, 20 березня 2021 р.
Одним із останніх повстанців був Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року.
Одним із останніх повстанців був член реферантури СБ ОУН Тернопільської області – Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар».
У підпіллі ОУН він перебував із 1944 року. Працював в реферантурі СБ, а також, маючи медичну освіту, проводив санітарні курси для повстанців. У 1951 році втратив зв’язок з підпіллям, певний час діяв самостійно, а згодом почав переховуватись у Турчин Емілії. Був на нелегальному становищі 20 років. У підпіллі у них з Емілією народився син – Аркадій, однак, познайомитись із батьком йому вдалось лише в дорослому віці, коли міг усвідомлювати, чому він переховується.
«Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року, коли почув про результати Всеукраїнського референдуму за незалежність.
Схожий випадок був і на Івано-Франківщині. Повстанець Я. Галущак переховувався в криївці, облаштованій у хаті сестри біля м. Тлумач і вийшов з підпілля лише у серпні 1991 року.
Ці люди до кінця залишились вірними своїй присязі, не зрадивши ідеалів національного визволення УПА.
Джерело. https://m.tyzhden.ua
**********
Коротко про патріота. За словами Ілька він народився у 1921 р. в с.Потік, що на Рогатинщині і виростав у національно-патріотичній сім’ї.
У своїх 17 років вступив до лав Юнацтва ОУН і з того часу не припиняв боротися за волю України: боровся і словом і зброєю. Ілько вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету, але постійні переслідування, арешти і страти студентів більшовицьким режимом, заставили Ілька покинути навчання і перейти у підпілля. Вже, будучи членом ОУН, вступає до медичного інституту, щоб освоїти медицину, розумітися на ліках, бо цього вимагали обставини, але і медінституту він не закінчив. В підпіллі він діє під різними псевдами, зокрема, «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5». І якби не зрада, то й не знали б енкаведисти хто такий цей легендарний «Стецько». За роки окупації Ількові Оберишину вдалося обходити пастки і провокації німецького гестапо, а з другим приходом «визволителів» він переходить в бойові лави УПА, стає членом Служби безпеки (СБ) і діє під керівництвом свого командира «Гора».
Щоденні бої, постійні переходи, загибель друзів і керівників і, як підкреслював повстанець, 35 членів групи СБ на території Тернопільщини, загинуло 20 повстанців. Інші полягли в подальших боях. Вже в 1947 р. керівництво УПА призначило відважного повстанця надрайоновим провідником ОУН, надрайоновим керівником СБ, очолив він і референтуру пропаганди обласного проводу. Роботи не бракувало і це в умовах тотального терору і переслідувань з боку чекістів. Керівництво МГБ і окремі оперативні загони, збиваючись з ніг, шукали обласного керівника СБ «Стецька», але даремно. Вони навіть не знали його справжнього прізвища. Їм допомагала зрада. Все менше і менше залишалося підпільників, більшість з них гинули або опинялися, у більшості через зраду, в пазурах чекістів. А Ілько Оберишин з кількома солдатами УПА продовжував щоденну боротьбу з режимом. В 1951 р. попали вони в засідку і в тяжкому бою, в оточеній хаті полягли останні вояки, останні друзі Оберишина, а він знову вирвався з оточення і сам продовжував боротьбу. Уже ніхто не приходив на явочні квартири, уже не було зв’язкових, не було інших загонів, полягло все керівництво. Він діяв сам. Чекісти нишпорили за Ільком Оберишиним по всій Галичині, по всьому СРСР, шукали його, через свою агентуру, у США і в Канаді, але даремно. Лише п’ятеро незламних патріотів знали, що над районний провідник живий.
Життя повстанця ставало дуже важким. Ось як згадує про ці часи сам Ілько Оберишин: «Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть, якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я захворів, я намагався залізти подалі в хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити як тяжко довгі роки бути одному. Я терпів голод, непритомність, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не більшовики».
В підпіллі легендарний партизан друкував листівки, відозви і вірні друзі розповсюджували їх по всьому краю. Серед тих, кому він вірив до кінця була Емілія Турчин,що у підпіллі стала його дружиною. Що довелося пережити цій відважній і мудрій жінці! Син Ілька Оберишина до 12 років нічого не знав про свого батька. Це тільки українська родина могла витримати такі нелюдські умови існування, витримати все за любов до України, до Бога, зберегти вірність своїм ідеалам.
Десятки років Ілько Оберишин ніколи не ночував в одому місці, а так, таємно, де в копиці сіна, найбільше в лісі, в старих, забутих криївках. Дружина несла величезну психологічно-моральну напругу, але не покинула Ілька, не зрадила його, а допомагала всім чим могла і в тому числі у підпільній антибільшовицькій діяльності. У вічному страху, у вічній напрузі, ніколи ні про що не розказувала, хоча сексoти і різного роду опери та партфункціонери вели за нею довголітні спостереження. І витримала все. Бог дав їй сили і наснаги. Куди там античним героїням, куди там чужинським жінкам і чоловікам, що були оспівані поетами чи письменниками.
Про життя і боротьбу Ілька Оберишина та його дружини Емілії, про їх несхитну стійкість в боротьбі за волю України слід зняти багатосерійний фільм.
Весілля свого сина Ілько спостерігав через просвіт у даху, а роль батька відігравав інший чоловік – теж великий патріот і вірний друг подружжя оберишиних. Хай читач не думає, що в нелюдських умовах, Ілько з дружиною жили так собі на «віру». Ризикуючи життям та волею, обвінчався Ілько з Емілією у Львові і там теж хрестили свого єдиного сина.
А КГБісти продовжували шукати «Стецька» із всією енкаведистською впертістю, хоча знали, що надрайоновий Провідник СБ та ОУН у руки не здається: або гине у бою, або закінчує життя прибереженою останньою кулею. Її для себе Ілько Оберишин носив майже п’ятдесяти років.
Надійшов 1991 р. Україна стала незалежною. І вийшов з підпілля останній солдат УПА, який боровся і дожив до цієї святої для нього хвилини. І коли вперше почув мелодію Національного Гімну, очевидно, вперше не стримував сльози. Яке ж було здивування тернопільських рухівців, що побачили живого і озброєного командира УПА! Не меншим було здивування і офіцерів СБУ, очевидно, вони знали про нього.
Великим святом був той день, коли незламний Ілько Оберишин отримав паспорт України. Він нічого не просив, а далі працював на укріплення нашої незалежності, ставши керівником Тернопільського обласного Товариства «Меморіал», членом Народного Руху.
Без сумніву, що Ілько Оберишин мав бути Героєм України, хай посмертно, бо 11 листопада 2007 р. помер він у м.Тернополі, помер непереможеним, віддавши все своє життя в боротьбі за волю свого народу, дорогої йому України. Хай рідна земля буде йому пухом!
https://vgolos.com.ua/news/ilko-oberyshyn-vijna-tryvalistyu-v-zhyttya_113320.html
*******
Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.
Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.
Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель - єдине чого ще у нас не забрали.....
Спогади Українців про події в селі Охнівка 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.
церква Іоанна Богослова с. Охнівка.
Фото.http://mistovechirne.in.ua
*******
У селі мешкало близько 15 сімей поляків. Жили мирно, були мішані сім’ї. Фрося Тарасюк була замужем за поляком Франеком Ройком. Одного разу він, Франек, і розповів таємно своєму швагру Тарасюку Івану, що того дня вночі поляки прийдуть з Білина і будуть убивати всіх підряд.
Так що, мовляв, тікайте з дому подалі… Тарасюки всі звечора втекли з села. Сказали сусідові Оливку Кантону, щоб і його сім’я тікала, але той засумнівався, не повірив. У нього збиралися на ніч сусіди і вирішили: що б не було, нікуди не втікати. Зима, холод, малі діти. Тут були Чуйко Павло Кузьмич, Сас Михайло Семенович з жінкою і двома дітьми, Оливко (дитя), Сенатор Карпо і його дружина, Сойко Яків Пилипович, син Андрій. Загалом 12 осіб. Усі вони тієї ночі були закатовані в хаті, а вдень спалені. 9 лютого 1944 р. тріщав мороз, снігу багато було. Коли поляки з Білина напали, то одні тікали, інші ховались, ще інші молились і просились, щоб їх не вбивали, але не було таких, щоб боронились.
У день перед масовими вбивствами поляки наїхали в Охнівку, брали свиней, бичків, курей і всю живність. Зайшли на подвір’я до одного господаря і в хату. Тут були дорослий син, дочка на виданні, і наречений дівчини. Всіх вигнали з хати, запрягли коней у сани, вкинули на них кабана, причепились до дівчини, за неї заступились брат і наречений. Брата вбили пострілом, а нареченого закатували, відрізавши носа, вуха, поколовши штиками. У хліві застрелено Клименчуків – Марію (38 років), Любу (9 років), Марію (7 років), Антонівних. Сенатор Карпо (45 років) і Сенатор Марія вбиті за хлівом, бо втікали. Залишилося дві сестри – чотирнадцятирічна Ніна й Віра (16 років). Куди подітись? А тут ніч, і знову смерть прийде. У попередню зуміли врятуватись, а як пережити ще цю? Чули від людей, що в білоруса Римара збираються люди, а він живе в хаті осадника Круліковського, якого в 1940 р. більшовики вивезли на Сибір, і що цей білорус знається з поляками. Хата була побіч села і сподівались там у нього врятуватися. Мали на плечах по клуночку з білизною й харчами і пішли до Римара. Дорогою зустрілись з одним українцем, жонатим на польці. Він вихрестився на поляка. Вихрест дівчаток знав, бо не раз на своєму вітряку молов зерно для їхньої сім’ї. Тут впізнав:
- Доконд, дзеці, ідзецє ?
- Ми йдемо до Римара, бо там збираються люди, і там не будуть вбивати.
- Я слишалем, же вашо матке забілі. Забілі йов Голуб Юзек і Гратський. Ви нє ідзьцє там, бо напевнє, в те ноц там побійом вшисткіх.
- А ви куди йдете ? – насмілились.
- Я ідем по сани. Може ґдзє знайде, бо нє мам.
- То ви наші заберіть, все одно нам вони не потрібні.
Подякували навзаєм, на цьому і розійшлися. Дівчатка по глибокому снігу навпростець пішли на Овадне і там перебули всю війну.
Тієї ночі в Римара було вбито з 15 людей. Серед них: Хміль Трохим (45 р.), дружина Санька (36 р.), дочка Галя (9 р.). Одна жінка, звати Катерина (40 р.), залишилась живою. Їх виводили з хати по двоє і розстрілювали. Куля пройшла між рукою і тілом Катерини. Вона впала, а коли вбивці пішли по нові жертви, то вона відповзла до купки соломи, що була на подвір’ї, присіла і на себе соломи накидала. Так і залишилась живою. Клименчук Марфу (50 років) щосили вдарили городником по голові, на третій день очуняла і поволі добралась до села Овадного. Ще прожила до 1951 р.
А ввечері наступного дня, десь о 23 годині, знову на село напала польська банда з Білина. Мокрицький Йосип Демянович (30 р.) був смертельно поранений у живіт розривною кулею, дружина, вийшовши зі схованки, сиділа біля помираючого чоловіка. Віктора Татарчука, 19 років, порубали сокирою. У цій хаті була вбита жінка Надя з двома маленькими дівчатками, бабуся, два хлопці, бабуся Куган. Хати і все майно пограбоване, а будівлі опісля спалено. До хати, де жила Лідія Карпівна Големб, зайшли поляки, повибивавши вікна прикладами. В Ліди був хлопчик двох з половиною років, який дуже злякався і почав плакати, аж захлинався. Ще була донечка Галя, рік від роду. Поляки зайшли і вже хотіли стріляти просто з порога в Ліду з хлопчиком на руках, але та випередила їх, мовивши: “Я єстем полька!” Ледве впросила. Знайшла посвідку, що вона замужем за поляком Голембом, що вінчалися в костелі. Діти розплакались, вона теж. З хати не випускали, все шукали чоловіків.
Знайомий поляк Карий, що був серед нападників, запряг коні в сани, поїхала ночувати до свекрів, що жили під самим Білином, на колонії Калінувка. Всю дорогу доводилось пояснювати зустрічним полякам, хто їде, показувати посвідчення, переконувати, що їде до свекрів-поляків, і лише завдяки тому, що їх супроводжував поляк Карий і що він весь час за них заступався, залишились живі. А вже вночі бандити прийшли до свекрів Ліди і, незважаючи на те, що вони поляки, вимагали віддати її на розтерзання. Був передранковий туман, і полька (свекруха Ліди) шептала невістці : “Дзєцко моє, уцекай. Та банда цєбє забіє, і дзєцє твоє, і внукув моїх”. Туман прикривав усе. Свекруха спорядила коней, сани, до яких прив’язана корова, на руках дочка Галя, майже гола, в одне одіяльце загорнута, хлопчик на санях.
Добрались до Володимира, потім до сестри в село Заріччя. Так і залишились живими.
Рой Ганна (с.Охнівка):
“Це було 12 лютого 1944 р. Зима була снігова й холодна. Кругом палали села, а в нас, Богу дякувати, було в селі більш-менш спокійно, хоча вже кілька разів навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, єднають люд, і ми, селяни, сходились до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора з сином Іванком, якому було 8 років та шестирічним Сергійком я з чоловіком пішли до сусіда Млинара Якова. У хаті були його дружина Марія Калинківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Гергель Клим, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше, що в хаті була настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягненими та взутими на випадок тривоги, щоб зразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла-диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і уже вкотре вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не було – це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: “Вставайте та втікайте. Швидше!” В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали і поки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки – хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж в хату вскочив поляк з лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, вона впала, а він ще хлопця Іванка вдарив і цей заплакав-закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на повір’я і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила-двійчата (залізні вила з двома зубами, що використовувались для скирдування снопів) і підніс та вкинув в криницю, а тоді настромив восьмирічну Христину Мазур і піднісши, – дівчинка звивалась на вилах, плакала, кричала, – жбурнув в криницю за першою дівчинкою. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг якимсь прутом військовополоненого (що перебував серед селян, втікши з німецького табору) і теж шпурнули в криницю за дівчатами, а за ним вкинули коловорот. “Нехай їм м’яко спиться (по-польськи)”, вишкірився в усмішці бандит і кинув у криницю подушку і якесь лахміття. Це пройшло дуже швидко, всі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного братика Христини Мазур і теж вкинули у колодязь.
І тут моя мама впізнала одного поляка в темноті снігової ночі, що був родом з Охнівки і лише проживав на другій вулиці та крикнула: “Вікторцю (так кликали поляка), що то ви робите?”. Цей відвернувся і крикнув по-московськи: “Женщін і дєтєй нє трогать!”. Тут же підійшов ще один і сказав: “Нє руш кобєте з децьми!”.
Коли грабіжники та бандити все пограбувавши, що тільки можна, пішли і поїхали, ми зайшли в хату. Не було вікон, виламані двері, окрім соломи на землі не було нічого. Холодно, весь час чути глухий стогін з криниці. Почали повертатися з поля хлопці та чоловіки. Знайшли ліца (віжки), прив’язали до кошика і спустились в колодязь.
- Синок! – кричав Петро Мазур в криницю.
- Васильку! Сідай в кошик і тримайся за ліца.
Потихеньку витягли з чорного провалля сина Петра Мазура, шестирічного Василька. Ще витягли побитого, покаліченого коловоротом військовополоненого, який сказав, що обидві дівчинки мертві.
“Васю, а тебе прохромили вилами, як мене?” – питала в братика восьмирічна Христина, перебуваючи в тісному колодязі на десятиметровій глибині. “Як мене пече всередині, як болить” – говорила плачучи.
Аж тут знову почувся шум, крики. Всі живі та поранені, понакривалися білими ряденцями на снігу. Військовополонений залишився біля колодязя. Коли вранці повернулись з поля, то біля криниці нікого не було. Його таки вкинули туди. В цю ніч до 80 людей було вбито і замордовано поляками в Охнівці”.
Розповідали:
Сойко Василь, Чуйко Костянтин, Млинар Яків, Млинар Федір, Рой Ганна, Пакуш (Мазур) Ніна, Скіць Єва, Круп Микола, Калиш Марія, Калиш Михайло, Тарасюк Петро, Багнич Люба, Оливка (Тарасюк) Домна, Каляпуха Петро, Мокрицька Олександра, Савицька Ніна про події в селі Охнівці.
Джерело. http://www.ji.lviv.ua
20 березня 1944 р. загинув Олексій Шум (псевдо Вовчак) один із найвидатніших командирів УПА.
Фото. Вікіпедія.20 березня 1944 р. загинув один із найвидатніших командирів УПА – Олексій Шум (псевдо Вовчак), який уславився багатьма серйозними військовими операціями проти німців та московитів. Найвідоміша з них – ліквідація генерала Вермахту Віктора Лютце.
Олексій Шум народився 14 травня 1919 р. в с. Шайно (тепер Журавлине) Старовижівського району на Волині. Навчався в Луцькій гімназії, служив у Польській армії. У 1938 році став членом Організації українських націоналістів, за що був ув’язнений у польській тюрмі. Після звільнення у 1939-1940 рр. пройшов старшинський вишкіл ОУН в Німеччині.
Із початком Другої Світової війни працював у комендатурі Української допоміжної поліції в с. Деревок Любешівського району. Протягом 1941-1943 рр. був організаційним референтом Ковельського окружного проводу ОУН. На початку березня 1943 р. організував перехід до УПА всієї української міліції Ковеля. При відході з міста під керівництвом Олекси Шума повстанці звільнили в'язнів з тюрми і невільників із табору полонених. Усі, хто пішов за ним 28 березня 1943 р., у травні склали першу на Ковельщині сотню УПА «Стохід». Олексій Шум – засновник підстаршинської школи УПА Військової округи «Турів» УПА-Північ.
15 травня 1943 р. О. Шум організував на трасі Секунь-Буцин засідку на німецьку автоколону. У результаті вдалого короткого, але запеклого бою було ліквідовано обергрупенфюрера СА Віктора Лютце. Гітлер призначив його керувати 400-тисячною армією СА, а сам генерал обіцяв швидко покінчити з українським рухом опору. Німецькі газети на території рейху, що вийшли з траурним повідомленням про смерть генерала, приховали дійсну її причину. Так, «Берлінер Ілюстрайте Цайтунг» повідомила, що генерал Лютце загинув у автомобільній катастрофі на східному фронті.
Влітку 1943 р. сотню Олексія Шума включено до загону УПА «Озеро» ВО «Тури». З серпня 1943 р. О. Шум був командиром цієї військової групи.
8-10 вересня 1943 р. Вовчак керував триденним боєм з німцями та польською допоміжною поліцією під с. Радовичі Ковельського району. Це був один з найбільших відомих боїв УПА на Волині. Як відомо, німці з поляками підтягнули туди свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла Ковель. У тому бою брали участь дев’ять сотень УПА, тобто понад 1000 повстанців, а з німецького боку близько 2000 гітлерівців, яких вогнем підтримував бронепоїзд. У бою з групою Вовчака німці мали багато поранених, втратили 208 убитих. Пошкодили й ворожий бронепоїзд. З боку УПА в бою під с. Радовичами загинуло 16 вояків, яких з повстанськими почестями поховано на Володимирщині. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла Ковель, ввели у місті особливий стан.
У листопаді 1943 р. О. Шум очолив Військовий штаб УПА, а невдовзі став заступником командира Північно-Західної військової округи Турів Рудого (Юрія Стельмащука). Територія цієї округи охоплювала сьогоднішню Волинську область, а також теперішні Брестську, Кобринську та Пінську області Білорусі.
Під час переходу відділом УПА лінії фронту на трасі Володимир-Волинський – Луцьк Олексій Шум прийняв бій з німецьким розвідувальним відділом поблизу с. Луковичі Іваничівського району, у якому загинув. Бойові побратими поховали свого командира в с. Жашковичі Іваничівського району на Волині.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
20 березня 1921р. у с. Верхнє Синьовидне (Сколівський р-н.) народився Дмитро Цмоць "Улас" - працівник надрайонного осередку пропоганди ОУН Стрийщини, заступник райпровідника Стрийщини.
Село Верхнє Синьовидне.
****
Джерело інформації. Літопис УПА. Календар на 2021р.
20 березня 1889р. в селі Данилівка на Чернігівщині народився Олександр Корнієвський, бандурист, майстер з виготовлення музичних інструментів.
Закінчив ремісниче училище в Мені. Працював столярем-червонодеревником, славився майстерно виготовленими бандурами. Першим із майстрів створив хроматичну концертну бандуру: добавив поміж струнами півтонові приструнки, значно збільшив кількість струн, придумав на струнах демпфер-перемикач. У 1913-му відзначений бронзовою медаллю на Всеросійській кустарно-промисловій виставці в Києві.
Під час Першої світової війни давав платні концерти, зібрані кошти передавав у фонд поранених. На думку деяких дослідників, брав активну участь в Українській революції 1917-1921 років, хоча сам кобзар у своїх спогадах цей період ретельно оминав.
За радянської влади мешкав у Корюківці. Через загрозу арешту (мав багато замовлень на виготовлення бандур, тож його діяльність почала привертати увагу представників каральних органів), в 1929-му виїхав до Лохвиці. Однак у 1937-му був ув’язнений на 10 років за доносом. Як згадував Олександр Корнієвський: «…думали: я великий злочинець, а не розуміли, що був засланий тільки за те, що я робив бандури й, таким чином, підтримував українську культуру, і в той час усі тюрми забивали таким людьми, які мріяли про Україну…».
Покарання відбував у таборах на Далекому Сході. Його донька Віра загинула в блокадному Ленінграді, дружина Олександра спалена нацистами в 1943-му в Корюківці.
Після звільнення деякий час мешкав у Сибіру, в 1962-му повернувся до Корюківки.
Репертуар Олександра Самійловича налічував близько 160 творів. Майже все своє життя присвятив виготовленню музичних інструментів –скрипок, гітар, мандолін, балалайок, лір, арф. Але головним його доробком стали понад 180 бандур, які користувалися великим попитом серед самодіяльних і професійних виконавців. Кожен інструмент не повторював попереднього і являв собою справжній витвір мистецтва. Бандури Корнієвського стали зразком для серійного виробництва бандур на Чернігівській фабриці музичних інструментів, а нині експонуються в музеях України, Канади, Австралії та інших країн.
Помер 31 січня 1988-го в Корюківці на Чернігівщині, на 99-му році життя.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/20/1889-narodyvsya-oleksandr-korniyevskyy-banduryst
Підписатися на:
Дописи (Atom)